Олень на тому березі

ЖАРИНИ НА СНІГУ

Васильок прокинувся, повів по хаті оченятами, подумав, що пора й уставати. Та вилазити з нагрітого кубельця не дуже хочеться. Бо у хаті холодно, по кутках іній сріблиться, а шибки так замуровані морозом, що ледь світло пробивається.

— Годі, годі вилежуватися, — подає голос мама, яка, обкутавшися великою чорною хусткою, колотить щось у щербатій макітрі. Мама в нього зовсім молода, та як напинає ту хустку, стає схожою на бабусю. — Ну, що розглядаєш так мене, наче давно бачив? — усміхається вона самими очима. — Дідусь Федір ось тобі валянки заніс підшиті. То збігаєш до тітки Марії та попросиш жару. Розпалимо піч і хоч пісної лемішки зваримо.

Мамі Васильок відмовити не може. Бо й татко, як ішов на війну, сказав: «Ну, Васильок, тепер ти матері перший помічник, бо дідусь уже старий, немічний, а ти саме в пору козак!..».

Не Васько, не Василько, а Васильок — так завжди називав його тато, а ще іноді — козаком.

Васильок прискіпливо обдивляється старі татові валянки й цвіте задоволено: справжньою шиною з німецької вантажівки дідусь підшив! Тепер скільки хочеш ковзайся — не продірявляться!

Поринає в татові валянки і, накинувши прямо на сорочину мамину ватянку, вилітає надвір.

А снігу за ніч намело! Кілки від тинів ледь видніються із заметів. Васильок, підібравши поли ватянки, брьохкається до тітчиної хати через город — так ближче, хоч торувати стежку по молодому снігу нелегко.

— Ой, людоньки, а це що за сніговик! — сплескує в долоні тітка Марія, коли Васильок стає на порозі.

— Мама просила, щоб жару вкинули, — ледве переводить хлопець подих і простягає тітці череп'яну покришку.

— О, тепер упізнала! — тітка відсуває заслінку, бере кочергу, щоб вигребти з печі жару.

Васильок тим часом показує на пальцях різні чортики Михайликові, що, звісивши закушману голову з печі, так і давиться від сміху. Тітка Марія ніби не помічає того, вкладає Василькові в одну руку теплу картоплину, а в другу — покришку з жаром.

— Хутенько йди, аби вогонь не загас. А з Михайликом за день ще встигнете нагарцюватися.

Прикриваючи полою ватянки жарини, Васильок намагається ступати у свої ж глибокі сліди. Поквапливо ковтає припахлу димком картоплину, і стає йому тепло, затишно. І сніг уже перестав, небо вияснюється. «Можна буде й на ковзанку збігати», — думає Васильок. І тут дає сторчака, покришка й жарини летять урізнобіч. Мабуть, причаїлася під снігом торішня гарбузова бадилина, ось тобі й маєш!

Вихоплює Васильок із снігу жарини, а вони тільки шиплять, жодна не жевріє. Ось і приніс мамі жару!

Васильок шморгає носом, топчеться на місці. Що його робити, не з голими ж руками додому йти? Вертатися до тітки Марії якось ніяково. Доведеться йти до Арсенихи.

Арсениха колотить масло у великій сулії. За німців з усього кутка тільки в неї зосталася корова, і, кажуть, тепер Арсениха з того наживається: міняє масло на базарі на придане для Ольки, вже набила скриню по віко.

Ольку хлопці іноді дражнять:

Вона не ображається, тільки жалібно кривиться. А ось мати її вибігає за ворота і як почне лементувати, хоч вуха затуляй.

…Арсениха перестає трусити сулією.

— Нема, дитино, жару. Два дні печі не топила. Якби був, хіба ж мені жалко.

Олька, що вишиває рушник проти вікна, щось хоче сказати, але Арсениха зиркає на неї і торохтить далі:

— Хіба ж натопишся кожен день? Дров разів на два лишилося, а він заляже під кожухом та й діла ні до чого не має!

З полу подає голос дядько Арсен:

— Від батька чувати що? Нічого? Ну жди, жди…

Похнюпивши голову. Васильок чвалає вулицею.

— А чом козак засмучений? Що досі не заручений? — чує він веселий дзвінкий голос.

Так уміє жартувати лише Данькова Галина. Он вона біля криниці лід обцюкує.

— Та… жару ось шукаю. У вас, бува, немає? — зблискує у Василька надія.

— Чом немає? Зажди, наберу води та й підемо до нас.

Тітка Галина несе на коромислі повні відра, і жодна краплина не вихлюпнеться, а Васильок сокиру їй несе.

У хаті Данька-тракториста чубляться два біляві хлопчики.

— Ой, горенько ви моє! І в кого ви повдавалися, такі розбишаки? Мабуть, у батька! — Тітка Галина ставить на ослін відра і кидається розводити наїжачених малюків.

— Будете слухняними, повернеться з війни татко, на тракторі покатає.

— Мене першого! — підстрибує один.

— Ні, мене! — не погоджується другий.

— Знову суперечка. Та обох разом покатає вас татко, — зітхає Галина.

З портрета на покуті дивиться на них дядько Данило. Колись він — давно-давно те було, здається, — і Василька на тракторі катав.

Тітка Галина щедро нагрібає в покришку жару.

— Неси, Васильок, вогники, щоб було вам тепло, — примовляє вона. — Мамі скажеш, що як упораюсь, забіжу, погомонимо…

У печі жваво потріскує хмиз. По хаті розходяться теплі хвилі, й шибки починають плакати. Мама наливає в полив'яну миску паруючу лемішку. Васильок дивиться у відталу шибку і думає: «Як добре, що є в кого попросити вогню!»

Над Арсенишиною хатою здіймається димок…

Як немає вдома чого робити. Васильок біжить до дідуся Федора. Хата дідусева приліпилася, мов гніздо ластів'яче, на гребені придеснянського косогору. На міжвіконних простінках рятувальні круги висять, біля сінешньої, почорнілої від негоди стіни на вибір усяких весел. Одразу видно, що тут живе бакенщик.

Щовечора дідусь засвічує на бакенах та прибережних смугастих стовпах ліхтарі — червоні, зелені, жовті. Вночі йде пароплав від вогника до вогника і так не збивається з курсу.

Звісно, дідусь бере з собою Василька. Ні, не просто за пасажира: онук сідає за гребки, а дідусь правує. Великі дубові весла-гребки Васильок чи й підняв би, тож дідусь зробив йому легенькі, кленові. Вони ніби самі загрібають воду. Самі не самі, а поки засвітять останній бакен, то вибілений під щедрим сонцем Васильків чубчик таки добре прилипає до чола.

Ліхтарі на бакенах дідусь світить сам, бо не так легко зробити це на воді та ще й на бистрині, коли течія вперто намагається потягти човна за собою. А вже на березі він покладається на онука. Васильок, як білка, видирається по пружинистих щаблях на стовпа і вмент засвічує ліхтар.

Пост їхній — від Соколівки до Максимівського старика. Впоравшися зі своєю нехитрою, але нелегкою роботою, вони тихо запливають у старик. Тут дідусь перевіряє верші, поставлені вранці, витрушує в човен то золотистого карася, то червоноперого окуня чи зеленаву щуку. А Васильок тим часом вибігає на луг, натоптує полотняну торбинку щавлем, щоб було завтра з чим зварити борщу.

А потім вони збирають сушняк і розпалюють на березі вогнище. Коли в задимленому казанку круто закипає вода, дідусь обережно опускає в неї щойно видобуту з верш рибу, пару цибулин, кидає щіпку сірої, як земля, солі. І ось уже парує в казанку юшка, її духмяний запах чути, мабуть, на весь луг. Сьорбають юшку з дерев'яних ложок, які вирізьбив дідусь з липового окоренка. Дідусь смакує вариво поволі, а Васильок сьорбає так, що аж за вухами лящить, аж трава до землі пригинається.

— А добрі з нас молотники! — каже дідусь, споліскуючи в теплій вечірній воді казанка.

Збадьорений Васильок уже сидить на гребках, човен їхній бере курс на Соколівку, і з ріки, котра непомітно зливається з сутінками, підморгують старому та малому веселі вогники, засвічені ними.

Отак улітку.

Взимку дідусь Федір плете ятери, підшиває валянки, латає чоботи й іноді бурчить на Василька крізь прокурені вуса:

— Горить на тобі взувачка, як на пекельнику!

А як же вона не горітиме, коли Васильок жодної ковзанки не обмине, з найвищих у селі гірок на лижах та санках спускається!

Повертає на весну, краплини лунко зриваються із стріх і точать сніг попід хатами. Тоді дідусь перебирається в повітку, і цілими днями чути звідтіля дзенькіт сокири, шурхіт рубанка й густе кахикання. Дідусь майструє бакени, весла, випилює нові кочети на човен. Васильок у нього за підручного. То якусь дощечку треба притримати, то молоток подати, то цвяха вирівняти — роботи вистачає.

Коли скресає Десна, дідусь і Васильок сходять униз, до річки. Тут довгу зиму дрімав під снігом їхній човен. Які сни йому снилися, що бачилося зимовими днями й ночами? Либонь, як і Василькові, білий-білий пароплав з високим капітанським містком.

Дідусь, щось примовляючи собі у вуса, оглядає човна, а Васильок маленьким саперним заступцем викопує в кручі пічку з димарем. Вмощують у тій пічці старий пом'ятий котелок, розтоплюють у ньому смолу. Конопатять щілини мохом, щедро просмолюють днище й борти човна, щоб не протікав ціле літо.

Тепер залишається чекати відкриття навігації. Того дня ждуть бакенщик Федір і його онук Васильок, як свята.

І ось зайшов до їхньої хати дідусь, чисто поголений, з підстриженими вусами, у військовому кітелі, який одягає він лише кілька разів на рік. Васильок одразу здогадався: з якоюсь новиною дідусь завітав.

І заплескав у долоні, коли почув:

— Передали з Максимівки: завтра вранці пройде перший пароплав.

— Ма, то я в дідуся і заночую? — Васильок до матері.

— Ночуй уже, раз таке діло, — помовчавши, погодилась мама.

Поки посвітили ліхтарі й вибралися на гору до хати, зморилися добре. Після пронизливого річкового вітру хата видалася особливо теплою, затишною. Дідусь і каганчика не світив, перевечеряли в темряві холодним борщем.

Полягали на печі, що від ранку зберегла для них трохи тепла, та не спалося. Дідусь кахикав, і Васильок теж крутився, перевертався з боку на бік.

— Чом не спиш, онучку? — мовив дідусь. — Пароплава, либонь, боїшся проґавити? Спи, я розбуджу.

І Васильок ніби поплив на деснянських хвилях…

Вранці, розганяючи сон, вони збігли до Десни. «Чи не проспали?» — хвилювався Васильок, дивлячись на повноводу, стрімку річку. І тут з-за уступу показався пароплав. Він плив по великій весняній воді, легко розрізаючи хвилі, білий-білий, як лебідь.

Дідусь Федір, розгладивши вуса, виструнчився на березі, а біля нього завмер Васильок. Порівнявшися з ними, пароплав дав басовитий, протяжний гудок. Васильок здригнувся — ні, не від гудка. На пароплаві, біля капітанського містка, стояв чоловік у військовій формі і, приклавши до чола долоню, вдивлявся у берег. А може, це татко, його татко повертається додому!

Васильок, вимахуючи картузиком, побіг по берегу за пароплавом. Біг і щось кричав, не чуючи свого голосу. А білий пароплав плив і плив, та не міг причалити, бо немає в їхньому селі пристані…

Ще звечора склали вони у фанерний сундучок теслярський інструмент: долота, рубанок, свердла — велике і менше, струг, рівень, складаний метр, моток шнура і шматочок крейди. А на світанку вже крокували лісовою дорогою — попереду дідусь Федір із сундучком за плечима та сокирою за поясом, услід — Васильок, свою сокирку він також прилаштував за поясом, якого викроїв йому дідусь із шматка шкіри-сириці.

Залюбки вистрибував Васильок зволоженою ранковим туманом лісовою дорогою, було йому легко й радісно від того, що ранок такий лагідний, сонячний, що йдуть вони в партизанську Гуту, і не просто як гості — йдуть будувати хату тітці Софії. Приходила вона недавно до них і бідкалася:

— У землянках тулимося. Ждали-виглядали господарів своїх, усі очі вигледіли й виплакали, а скільки їх з війни вертається… Та й ті скалічені. А будуватися ж треба, у кожного дітки-пуцьвірінки.

— Якось воно устаткується, — заспокоював її дідусь. — Попрошу ось свого напарника, щоб за мене бакени посвітив, та й поробимо тобі, правда ж, Васильку? — підморгнув онукові.

— Пособимо! — підтвердив Васильок, і тітка усміхнулася крізь сльози: — І в мене Грицик такий, до всього вдатний.

Дорога до Гути все лісом та лісом. Обабіч — сосни стіною, поміж ними дуби-нелині, мов вартові у рудих киреях, ще не скинули торішнього листя. А берізки, що подекуди аж на дорогу повибігали, вже зазеленіли. Усе те помічає Васильок, бачить, як і білка нечутно з гілки на гілку майне блискавицею, і як дятел прилаштовує шишку в своїй кузні.

Отак і дорога спливає. А дідусь, мабуть, притомився, піт витирає з чола.

— Давайте я сундучок піднесу, — пропонує Васильок.

— Е, ще й ти здоволишся ношею, — каже дідусь. — Ось дійдемо до містка через Жерело, а там ще половина дороги.

До Жерела-то дійшли, а де ж місток? Тільки палі з води стирчать, а між ними якесь громаддя чорніє.

— Наче танк, — роздивляється Васильок. — Перевернувся чи що?

— Перевернули! — сміється дідусь. — Партизани. Це німецький броньовик, до їхнього табору пробирався. А тепер ми по ньому переберемось.

Через броньовик перекинуті дошки соснові. По них і перейшли на той бік.

І далі був ліс, тільки не зелений, а чорний. Не було віття на деревах, одні обвуглені стовбури стояли. І не чути було співу птахів, не видно білок.

— Фашисти спалили, — сказав дідусь, угадавши ще не вимовлене притихлим Васильком запитання. — Видно, не тільки партизанів, кожної деревини тут боялися.

Васильок і далі йшов мовчки, дивився тільки собі під ноги. На дорозі подекуди пробивалась блідо-зелена трава й снували мурашки.

— Ось і Гута, — мовив дідусь, і Васильок підвів голову.

— Де ж вона? — вирвалося в нього.

Перед ними лежало пустирисько, а на ньому то тут, то там стирчали незвичні для ока голі печі з довгими шиями-димарями. З деяких курився димок.

— Ну, нам он до тієї берези, — тільки й сказав дідусь і прискорив ходу, хоч і був, видно, стомлений.

— Робітнички мої прийшли! — зраділа тітка Софія і тут же заметушилася: — Де ж я вас посаджу, чим же я вас пригощу? Горох є варений та квас березовий.

— Гороху ми ще не заробили, а кваску — не проти. Отут, під березою, й перепочинемо, присів дідусь на вузлувате коріння, що випиналося з землі.

Грицик — веснянкуватий хлопчина у маєчці з парашутного шовку та коротких полотняних штанях — приніс повний глечик квасу.

— Пийте, у нас ще ціла діжка є! — припрошував.

— А добрий квасок! — хвалив дідусь. — Либонь, з цієї берези?

— Ні, не з цієї, з лісових, що аж за Великою Гаткою. Нашої ми не займаємо: одна на всю Гуту лишилася.

— А то що ондечки, із-за пагорбка виглядає? — запитав Васильок. — Наче хата?

— Хата і є, — цвиркнув крізь зуби Грицик. — Поліцаєва. Це він, гадюка, німчуру сюди навів. Вони б самі у наших лісах та болотах дороги не знайшли. Проте й назад мало хто вибрався. Усипали їм партизани. Та встигли фашисти село спалити. Люди тоді в болоті рятувалися. А та хата тепер — пусткою, ніхто не хоче в ній селитися, краще в землянці перебути…

Поки дідусь відпочивав, Васильок заглянув у землянку. Було там напівтемно, бо ж єдине віконце-шибочка в стелі не могло все освітити. Та Васильок розгледів полик, у кутку щось схоже на стіл на вкопаних у долівку стовпцях, замість стільців — пеньки грушеві. Добру частину помешкання займала металева бочка-грубка. Над столиком висів портрет молодого усміхненого дядечка, обрамлений вінком з вересу. Побачивши, що Васильок придивляється до портрета, Грицик сказав:

— Як фашисти підходили, мама закопала таткові речі. Ось і збереглася карточка.

А на обійсті вже видзенькувала сокира, пахло свіжою живицею. Дідусь, закачавши рукава полотняної сорочки, тесав соснову колоду. Васильок з Грициком і собі взялися за сокирки.

— О, та в нас ціла бригада тепер! — радів дідусь. — Але спочатку треба розмітку зробити.

Прикладали до колоди намащеного крейдою шнура, туго натягували, а дідусь бринькав ним, і на корі відбивалася рівненька лінія.

— Отак по цій мітці й тешіть, щоб було як у справжніх теслярів.

Здавалося, що нескладна робота, й старалися хлопці, але не дуже так виходило, як дідусь учив. Сокира то ковзає по колоді, а то бере завелику тріску. А дідусь он як легко теше і рівно по шнурочку.

— А це хто тут хазяйнує? — почувся хриплуватий голос, і теслярі випросталися й побачили, що до них підходить стрункий, худорлявий чоловік у гімнастерці й військовому кашкеті. — Тепер уже бачу: родичі Софіїні, — здоровкається з дідусем лівою рукою, бо правої немає, тільки рукав порожній за пояс заправлений. Подає руку й Василькові та Грицикові, присідає на колодку.

— Це добре, що ви прийшли, — каже. — Потешете, підготуєте деревину, а тоді бригадою будемо зруб зводити. — Хоча в бригаді — одні жінки, — зітхає. — А я ось за командира, чи то пак — бригадиром. І село треба відбудовувати, і поле обробляти. А якою силою?

— Усюди нині так: усе на плечах жінок, старих та ще отаких козаків, як вони, — киває дідусь на Василька й Грицика. — Переживемо, скоро й сили прибуде. Наші вже з Берліна повертаються.

— І я туди дійшов би, якби не оце, — смикає бригадир порожній рукав. — Ох і відплатив би за нашу Гуту, та хіба тільки за одну нашу!.. Ну, погомоніли, і рушив я далі, у поле мені треба. А ви тут трудіться, майстрики…

І вони трудилися, аж спини змокріли. Аж поки дідусь не гукнув:

— Перекур! А як хто хоче — і подрімати може на сонечку.

Набив тютюном люльку, пихнув димком, задивився в небо.

— Прилетіли, бач! — мовив радісно.

І Васильок та Грицик підвели чубаті голови й зацвіли оченятами, один — голубими, як льон, а другий — карими. Ластівки прилетіли! Шугають туди-сюди, то аж землі черкнуться крилами, то злинуть у небо. Чи не впізнають Гуту? А хіба ж упізнаєш…

Васильок раптом хмурніє:

— Дідусю, а де ж ластівки житимуть?

Старий пихкає люлькою, видно, не може щось путнє одразу сказати, замислюється. Бо ж ці птахи гніздяться лише під стріхою людського житла.

— Ге, дідусю, а поліцаєва хата? — перебиває його думки Грицик.

Навряд, щоб ластівки там пригніздились, — каже глухо дідусь і береться за сокиру, й знову ходить вона по деревині, й виступає на стесаному боці живиця.

Васильок із Грициком — цікаві до всього — кілька разів, коли дідусь перекурював, бігали за пагорбок.

— Не схотіли чомусь там гнізда ліпити. Дивно… — перемовлялися.

— Ластівки лише при людях селяться, — кинув на те дідусь. — А то — дідькове лігвище.

І дзвеніли на обійсті під єдиною на всю Гуту березою сокири, дід з онуками тесали соснові колоди, треба було хутчіш зводити нову хату.

Дядько Митро, коваль, як вернувся з війни, то узяв лопату і пішов на город. Потупцяв довкола вузлуватого в'яза, на якому гніздо лелече, відміряв од дерева кілька кроків і почав копати.

— Скарб, хлопці, отуто захований, — по-змовницьки прошепотів до всюдисущих Василька та Михайлика, що були тут як тут.

І сусід Арсен перевісився через тин, глипав підпухлими очицями, не міг збагнути, чого це солдат там длубається.

Дядько Митро копав без перепочинку і врешті витяг із ями щось у шмаття загорнуте. Васильок з Михайликом затамували подих. Під Арсеном тин затріщав, коли дядько Митро розгортав шмаття:

— Тю, я думав — добро яке, аж воно — ковадло, — похитав кучматою головою Арсен і поплівся до хати.

— Аж воно — ковадло! — повторив дядько Митро і так голосно засміявся, що й лелеки на нього задивилися з в'яза.

Дядько Митро оглянув ковадло, погладив його, як малу дитину, потім підняв на плече і, широко ступаючи, поніс до кузні. За ним ішли хлопчаки, попереду Васильок награвав на подарованій дядьком губній гармоньці:

У кузні, що стояла пусткою, дядько Митро прикріпив ковадло до дубового окоренка, вкопаного в землю. А за кілька днів роздобув десь лантух деревного вугілля, дідусь Федір — на всі руки майстер — пошив із цупкої брезентини міха.

Тепер Васильок та Михайлик надовго зникали з дому, і матері знали, де їх шукати.

— Причарував хлоп'яків ваш Митро, — казала Василькова мама тітці ковалисі.

— А він такий! — усміхалася та.

— наспівував дядько Митро.

І кував з ранку й до вечора.

Був сам і за коваля, й за молотобійця. А Васильок з Михайликом, ухопившись обіруч за цурку, по черзі дмухали міхом, і в горні палахкотів вогонь.

Коваль великими щипцями вихоплював з горна розпечений дочервона шмат заліза, клав на ковадло, повертав туди-сюди, оббивав молотком окалину, а тоді брався за молот. І росла на очах задивованих хлопців гірка сапок, клямок, завісів — усяка річ ой як потрібна у господарстві людям.

Потім і підручний у дядька Митра з'явився — Юрко Черевичний. Чотирнадцять чи п'ятнадцять літ Юркові, а вигнався нівроку — на лободі та картоплі.

Дзінь-дзень, дзінь-дзень — удвох гупали, лемеші до плугів кували. Голови білими хустинками пов'язані, голі до пояса, і піт по грудях, по спині — струмками.

Коли дядько Митро відкладав молот і сідав на порозі кузні перепочити, Васильок з Михайликом бігли до криниці, приносили відерце води холодної. Коваль і Юрко по черзі припадали до відерця і так смачно пили, аж завидки хлопців брали.

— Пам'ятник тобі треба поставити за це, Митре! — радів бригадир — сухорлявий, високий, як тичина, дід Хома Новик. — Є тепер чим поле орати.

Дядько Митро хмурився:

— Пам'ятників тисячі треба поставити — солдатам нашим, що по всіх усюдах у землі лежать. А поки що в мене інша робота з моїми гвардійцями, — кивав на Юрка, Василька й Михайлика. — Плуги підрихтуємо, за борони візьмемось.

Одного дня заникнув до кузні дядько Арсен. У всі кутки позаглядав, наче ревізор який, а тоді до коваля:

— Зробив би ти мені плужка, Митре. Ми ж з тобою сусіди…

— Плужки для колгоспу роблю. А ти почекаєш, — коваль на те. — Довше чекав, аж чотири роки…

— Он воно як… А людям же робиш усе. І задарма. А я заплатив би.

— То ж людям, — кинув дядько Митро і мовби не помічав більше Арсена, прикипів руками й очима до ковадла.

Дядько Арсен покрутився-покрутився і пішов собі геть.

Коваль з Юрком видзвонювали молотами, з гарячого заліза сипалися увсебіч іскри. Васильок з Михайликом роздмухували й роздмухували горно, малинове полум'я здіймалося над вугіллям. На стіні висвічувалась ковалева гімнастерка, й на ній зблискували дві медалі «За відвагу» і орден Слави.

У всій Соколівці та, мабуть, і в сусідніх селах ні в кого немає такої липи, як у городі дядька Митра. Посадив її нібито ще прадід його, який чумакував і привіз з далекої дороги саджанець. Липи люблять чорноземлю, а ця вкоренилася на супіску й за багато літ виросла на диво людям: вигналася вгору — здається, аж хмар черкає, роздалася гіллям ушир, ніби нап'яла величезне шатро.

Отож не кожен вибереться на таке велетенське дерево, а Васильок та Михайлик такі верхолази, що вибираються. Повсідаються на товстелезній гілляці й звідтіля перед ними все як на долоні: й село з білими хатами та зеленими садками, й голуба стрічка Десни, й синя підкова лісу, що обрамляє Соколівку з трьох боків.

Хоч матері їх за те сварять.

— Отаке придумали, по деревах лазити! А де ж того краму на штанці вам набратися?

А дядько Митро хлоп'ят захищає.

— Нехай, — каже. — Людина росте й висоти прагне.

У затінку під липою він злаштував столика й лавочки, то його улюблене місце для спочинку. Хоч коли той дядько Митро спочиває? Усе в кузні та в кузні, а прийде додому, посидить трохи під липою, викурить цигарку й тут же береться до якогось діла. Черевики сусідським дітлахам латає, калоші клеїть чи лагодить комусь ходики, паяє каструлі.

— Ти, Митре, не тільки коваль, а як у тій приказці: і швець, і жнець, і на дуду грець, — мовить дідусь Федір.

— Біда всьому навчить, — також приказкою відповідає йому дядько Митро. — Сільський чоловік повинен до всякого ремесла кебету мати. А ремесла за плечима не носити.

— Вірно речеш, — покивує головою дідусь. — І я такої думки… А чом це ти собі місце тут, під липою, облюбував?

Дядько Митро зітхає, погладжує широкою долонею шершавий липовий стовбур. Аж потім каже:

— Часто вона мені на війні снилася. Як випаде ото затишшя, замгну на хвильку в окопі, а перед очима — липа, вся у цвіту. І бджоли над нею гудуть, гудуть… Стрепенуся, а то літаки гудуть і кулі дзизкають…

Васильок з Михайликом сидять на липі й чують усю ту розмову. І ще далі чують:

— А він же прийшов, мнеться, мнеться, а тоді: «Твоя липа, Митре, мій город затіняє. Отам, попід тином, зо два мішки картоплі вродило б. Так, може, обрубаєш гілля?».

— Це Арсен, либонь?

— Ну а хто ж?..

— Тьху, і вродиться ж таке!

Я хотів йому по-солдатському одрубати, та стримався, кажу: «Гаразд, братимеш у мене щоосені по два мішки картоплі».

— В того совісті хватить, — кидає дідусь. І, помовчавши: — А липа цього літа, видать, буйно цвістиме. А ось бджілок не видно. За війну звелися. І бджолі чисте небо потрібне…

Виявляється, що й дядько Митро — верхолаз. Якось ішли Васильок з Михайликом вулицею, аж бачать: дядько на липу виліз. Ну й дива!

— Ходіть сюди! — кличе їх.

Хлоп'ята миттю через тин перемайнули.

— Оце роздивляюся, як краще прилаштувати, — каже дядько Митро. — Добре, що ви нагодилися, допоможете.

Спершу хлопці нічого не зрозуміли. Хоч побачили під липою діжку не діжку, жлукто не жлукто.

— Це вулик-довбанка, — пояснив дядько. — На горищі знайшов. Мабуть, ще від діда мого лишилася. Приладнаємо на липі — може, рій бджолиний залетить.

По драбині висадили довбанку на липу й міцно прив'язали її до стовбура реміняччям.

Липа, як завжди, зацвіла на початку липня. Про це одразу дізнався весь куток. Бо над хатами, над подвір'ями линув, у кожне відчинене вікно залітав духмяний, ні з чим незрівняний запах липового цвіту.

Васильок з Михайликом не змовлялися, та водночас примчали до ковалевого обійстя.

— Ну як? — засмагле від горна та від сонця дядькове обличчя було урочисте, святкове.

— Ох і цвіте, й листя не видно! — задер кучмату голову, аж заточився в картоплиння Михайлик.

— Наче молоком облита! — захоплено додав Васильок.

— І все? — з усмішкою спостерігав за ними дядько Митро.

— Співає липа!.. — прошепотів Васильок.

— Співає… — повторив Михайлик.

Над білим шумовинням липового цвіту золотавими хмарками вилися бджоли.

Вулицею проходили люди, і хто як не поспішав, та навпроти ковалевого обійстя зупинявся.

А липа цвіла. Липа співала…

Що Васильок — рибалка завзятий та удатний, про те всі на кутку знають. Інший цілий день прогибіє на річці й повертається додому впорожні, у кошульку трави чи щавлю напхає, аби стрічні думали, що рибу несе. А Васильок завжди з уловом, який кожному видно, бо рибу він нанизує на гнучку лозинку, і коли йде через городи та косогір, то ще й піднімає низку повище, щоб не волочилася по землі.

— Малий, а везучий! — кидає дядько Арсен, чи то хвалячи, а чи завидуючи.

«Везучий, — думає Васильок. — Бо дідусь Федір навчив. І вставати удосвіта, і місця розпізнавати рибні, і снасті лаштувати, і наживку добирати. Ось і везучий…».

— Еге ж, не кожному всміхається рибальське щастя, — каже дідусь. — У всякому ділі не тільки охота, а й уміння потрібне.

Недавно дядько Митро подарував Василькові кілька гачків, які сам вигнув, випиляв із сталевого дроту. Побачивши, як зрадів хлопчина, дістав із бляшанки ще одного.

— А оце тобі, рибалочко, на велику рибу!

Васильок розглядав гачка. Власне, їх було аж три, спаяних докупи, — гачок-трійчатка.

— Сома ловив коли?

— Та ні, не доводилось, — зізнався Васильок.

— Так оце тобі на сома.

Васильок одразу полопотів до дідуся, аби похвалитися гачками.

Дідусь лежав на полику, прикрившися рядниною, і важко дихав.

— Трусить мене, онучку, — поскаржився кволим голосом. — Спека он яка, а мені холодно. Малярія клята! Укрий мене ще чимось.

Васильок укрив дідуся ватянкою і побіг додому, щоб звідомити маму.

Вони носили дідусеві їжу, та він майже не торкався її, пив тільки кип'ячену воду з м'ятою.

— А що б ви їли, тату? — запитувала мама, сумно дивлячись на схудле, позеленіле дідусеве обличчя.

— Та нічого й не хочеться… Хоч якби юшечки свіженької із риби… Може, й посьорбав би…

Ще сонце тільки несміливо зарожевило за деснянськими гаями та дібровами крайнебо, як двоє рибалок спустили на воду човника-довбанку. То були Васильок та Михайлик.

Далеко не запливали, пристали до невеличкого острівця посеред Десни, який, однак, мав свою назву — Столик. Бо вивищувався над водою, був рівненький, округлий, справді схожий на столика. Васильок знав, що тут завжди добре береться риба.

У човнику лежали всякі снасті — й вудочки-поплавчанки, й донки. Хутко позакидали їх і стали чекати кльову. Та хоч би який поплавок затремтів, хоч би вудлище здригнулося, стукнуло в долоню таким знайомим, нетерпляче очікуваним сигналом.

— Спить риба, чи що? — крутився Михайлик.

— Та де ж вона спить? Бачиш, як гуляє на бистрині, скидається, блюхає.

— А ловитися не хоче…

— Хіба їй накажеш? Он мошок скільки нападало у воду, є рибі харч.

Мошки стали допікати їм, і Васильок розклав на березі вогнище, накидав туди вогкого торішнього листя, аби дужче диміло.

Чатували біля вудочок годину, другу, та лиш кілька колючих носариків спіймали.

— Ти дивись за вудками, а я з човна спробую, — сказав Васильок Михайликові.

Він трохи відплив від острівця, опустив у воду прив'язану до мотузка каменюку, яка служила за якоря. Хльоскав вудочкою направо й наліво, аж рука зболіла, — а хоч би тобі хвіст який! І Михайлик на Столику он сидить без руху, підперши долонями обличчя. Чомусь ні на старі гачки риба не ловиться, ні на нові, ті, що дядько Митро подарував. Ось тобі й рибальське щастя…

І тут Васильок згадав про гачка-трійчатку. Дістав його з коробочки, а в дідусевій дерев'яній скриньці, де зберігалося всяке рибальське причандалля, знайшов моток шнура. Примоцював грузило, потім міцно прив'язав трійчатку. У човні лежало кілька черепашок-перлівниць, Васильок з трудом порозчепляв ножиком стулки, нанизав на гачок ціле гроно м'ясистих язичків.

Бульх — і наживка пішла на глибину.

«Як мала не ловиться, то на велику спробуємо, — подумав Васильок. — Тут же, біля Столика, яма, а в ній соми водяться, казав дідусь».

Другий кінець шнура Васильок прив'язав до мостика, що на кормі. А з-під мостика витягнув клокавку — невелику, з довгим, чудернацьки вигнутим держаком ложечку, яку вирізьбив дідусь. Цією клокавкою він сомів приманює.

Клок-клок — забив Васильок ложечкою по воді. Клок-клок.

Аж тут почала риба братися, і Васильок про все на світі забувся. Правда, то була верховодка, на яку рибалки не дуже охочі, але Васильок смикав одну за одною.

Він не одразу збагнув, чому це човна почало водити туди-сюди. Та погляд його упав на шнур, і Васильок вхопився за нього — шнур бринів, як туго натягнута тятива. Васильок цупив шнура з усієї сили, а він то піддавався, то знову натягувався, аж впинався у долоні.

«Аби тільки човна не зірвало з якоря, — шепотів Васильок. — А я тебе виводжу…».

— Тягни, хутчіш тягни! — кричав з острівця Михайлик.

Еге, так і потягнеш! Та й поспіх, це знав Васильок, тут не потрібен. Треба, щоб рибина ослабнула.

Нарешті шнур пішов легше, Васильок однією рукою намотував його на весло, а другою — підтягував рибину.

Коли з води показалася величезна пащека з обвислими вусами, у Василька затремтіли не тільки руки, а й коліна. Ще мить і риба буде у човні. Васильок нахилився, аби підхопити її, і тут рибина різко крутонулася, збурунивши воду, смиконула шнура. Зблиснуло весло, боляче вдарило Василька по коліну.

Отямився вже у воді.

— На човна вилазь, на човна! — гукав Михайлик.

Човен плавав догори дном, Васильок ледве вибрався на нього. Ось тобі й маєш замість риби раки!..

Деякий час лежав пластом, обхопивши руками човна. Але ж треба якось добиратися до берега. І тут човна знову почало водити туди-сюди. «Значить, риба не зірвалася, — зрадів Васильок. — Гачка не подужала розігнути, і шнур міцний виявився». Але як далі воювати з рибиною?

А на Столику галасував Михайлик.

Он, мабуть, хтось почув його, пливе сюди. Ще на кпини візьмуть за таку риболовлю…

На щастя, то був не хто інший, а дядько Митро. Нічого не розпитуючи, він здійняв Василька з перекинутої довбанки, посадив у свого човна, вистеленого м'яким сіном.

— Там рибина спіймалася, ве-еличезна, — цокотів зубами Васильок. — На вашу трійчатку.

— Та ну! Де ж вона?

— Я за шнура тягнув, а вона як рвоне! А я — беркиць у воду! — розказував Васильок.

Дядько Митро придивився до води, потім підчепив рукояткою весла шнур, потягнув до себе.

— А ти підсаку он бери, та не проґав! — кинув Василькові.

І знову з води показалася величезна пащека, Васильок вправно підвів під рибину підсаку. У чотири руки вони перевалили важку підсаку в човен.

— Оце-то сомище! — витанцьовував по всьому Столику Михайлик, неначе індієць.

Коли припливли до причалу, дядько Митро просилив через сомові зябра гладеньку вербову гілляку. Допоміг хлопцям здійняти її на плечі.

Несли сома через городи. У долині дядько Арсен косив траву для теляти.

— О! — забачивши рибалок з уловом, відкрив рота та й стояв так у здивуванні.

— Мабуть, приглушеного прибило до берега? — почули вони вже услід.

— Приглушеного! — засміявся Михайлик.

— Несімо сома прямо до дідуся! — вирішив Васильок. — Юшки наваримо.

— Та із цього сома на все наше село юшки буде! — захоплено казав Михайлик.

Занесли сома у хату, як поклали на лаву, то хвіст на ній не вмістився трохи.

Дідусь звівся на полику, очі у нього заблищали.

— Невже самі впіймали? З пуд буде, не менше.

— А самі. Та ще дядько Митро допоміг.

Мама, що сиділа біля дідуся, кинулася до Василька, почала здіймати з нього мокрий одяг.

— Та я вже висох! — крутився Васильок.

Проте мама перевдягнула його в довжелезну дідусеву сорочку. Він такий смішний був у тій полотняній сорочці, що Михайлик запирхав. Васильок ніби не помітив того, він схилився над лавою і проводив долонею по сомові, наче відміряв:

— Оце Михайликові буде, а це — дядькові Митру, а це — нам на юшку.

Невдовзі юшка вже закипала в казанку на плитці, духмяний запах сповнював хату.

— Ось і мені тепліше стало від вашого рибальського щастя, — сказав дідусь.

Васильок з Михайликом, що вже сиділи за столом, тримаючи напоготові дерев'яні ложки, тільки перезирнулися.

За вікном тільки-тільки сіріє, а Васильок уже схоплюється, хоч і тягне до себе магнітом тепла подушка. Навпомацки знаходить на лаві старий батьків піджачок; він ще й зараз, здається, пахне соляркою, залізом — до війни батько був трактористом. Татка вже кілька літ нема, а піджачок міцний видався, носиться.

Васильок обкутується піджаком, хапає лозяний кошик, що стоїть тут же, на лаві, приготовлений звечора, в ньому ножик-кіска та кілька грушок.

І, шаснувши з хати так, щоб двері не заскрипіли, пірнає… у повінь. (І подвір'я, й город, і поза городом — усе залите туманом, густим, як молоко.) Васильок гребеться через той туман, змахуючи полами піджака, немов веслами. А назустріч пливе щось чорне, велике — мара якась, аж лячно стає. І раптом говорить Михайликовим голосом:

— Ага, і не проспав!

Учора вони побилися об заклад: хто перший устане. А вийшло — разом.

Стараються ступати по вузенькій піщаній стежечці, бо як трохи збочиш, роса так і обпікає ноги.

— На яке грибовище підемо? — питає Михайлик. — На Карпишине чи на Андріянчикове?

— І туди, й туди, — каже Васильок.

Ідуть мовчки, вони взагалі звикли ходити лісом тихо, як розвідники, як партизани.

Хтозна, про що думає зараз Михайлик, либонь, ще дрімає на ходу, а Васильок вкотре думає: хто вони були, оті Карпиха та Андріянчик, які дали назву найщедрішим грибовищам. Мабуть, давно те було, бо ні мама, ні дідусь про них нічого не знають…

Коли добираються до Андріянчикового грибовища, вже розвидняється. Вже й птахи лісові попрокидалися, виспівують, витьохкують, висвистують, щебечуть на всі голоси: фіть-фіть, тьох-тьох, тю-гу-тю-гу, цінь-цінь, сюр-р… Бач, радіють новому дню.

Та зараз у хлоп'ят і слух, і нюх, а найбільше зір спрямовані на одне — на гриби. Здається, чують, як піднімають вони тугими шапочками глицю, вловлюють вабливий запах молоденьких боровичків. Ось тут вони мають бути — в цій долинці під килимком оксамитового моху, і он там, на косогірчику, і під трьома березами.

Не вперше їм тут гриби брати, не раз звідсіля вповні поверталися.

Та цього разу не повезло ні на Андріянчиковому, ні на Карпишиному. З півдесятка підберезовиків та стільки ж рижків лежало на денці Василькового кошика, а в Михайликовому й того менше.

— Хтось наворожив, щоб гриби не бралися. Чи не старостиха, вона на всіх людей зла, — бідкався Михайлик.

— Ет, таке вигадаєш, — Васильок на те, — просто звечора хтось гриби повизбирував, а за ніч не встигли нарости.

— А може, Миколай Хромка уночі позбирав? А чого — в нього ліхтар є, „летюча миша" називається. Хромка такий загребущий, нічого ніде не проґавить.

— Знову вигадуєш! — сміється Васильок.

Проте — як же повертатися додому впорожні? По гриби вони ходять не для забави. Гриб після картоплі — другий харч чи не в кожній хаті. Смачний і тривкий він і на сковорідці смажений, і в горщику полив'яному з борщем варений, і в дубовій діжечці на зиму солений. Справжній гриб-боровик, маслюк, сироїжка, вовнянка, рижок, зеленька…

— А знаєш що, — приходить Василькові думка, — давай збігаємо за Жерело. Отам, кажуть, грибів — хоч граблями греби!

— Та… — мнеться Михайлик, — неблизький світ, і сонце оно вже високо.

— Неблизький, високо… А ноги для чого? Гайда! — смикає Васильок його за руку.

Жерело — невелика річечка, що починається десь серед боліт, перерізає ліс, луки і впадає в Десну. Навесні, коли розтають сніги, та восени, як зарядять дощі, Жерело — справжня річка, а в посушливе літо — так собі, жабі по коліна.

Зараз у Жерелі води чималенько, і хлоп'ята зупиняються в нерішучості, а потім починають міряти глибину — то в одному, то в другому місці. Видно, й по груди буде, якщо вбрід.

— Може, зробимо переправу? — пропонує Михайлик.

Васильок усміхається, бо знає про Михайликове захоплення: наводити переправи — мости й місточки через струмки, рівчаки, калюжі.

— Давай, тільки хутчіш! — згоджується.

Там, де береги пологіші, перекинули дві зламані бурею сосонки, — і вже за Жерелом.

Ліс тут старіший, густіший і якийсь начеб хмурнуватнй, тут і птахи ніби менше співають. Хлоп'ятам спершу не по собі стає. Та перевалюють через один, другий пагорбок, і Михайлик, розпростерши руки, як крила, летить зі схилу у видолинок, гукає:

— Гриби-и! Цур, я перший побачив!

І було чого радіти. Гриби за Жерелом росли купно, цілими сім'ями.

— Оце дідуган! — захоплено розглядає Михайлик боровика, що вдягнув бриля чи не більшого, ніж колгоспний пастух дід Кузьма. — А це — батько! — на трохи меншого, кремезного, червонястого. — А осьдечки — мати з дітьми.

— Онучат не будемо брати, — каже Васильок. — Нехай ростуть.

І вони обережно прикривають глицею та листям манюпуні, з ґудзичок, грибенята.

Так і перебігали від пагорбка до пагорбка, від сосни до дуба, від дуба до берези. Зупинилися лиш тоді, як кошики виповнилися майже до дужок.

І лиш тоді відчули, як гудуть ноги: добряче виводили їх гриби й грибенята. Попадали на пругкий мох і лежали якийсь час не ворушачись.

Отак можна й заснути під заколисуючий шепіт лісу. І Васильок підвівся, поторсав Михайлика:

— Ходімо, вже не рано.

Ішли та й ішли, а Жерело не з'являлося. Наче ж і в той бік взяли, по сонцю. Але потім сонце за хмари сховалося. Васильок похолов, і ноги перестали його слухатись, коли побачив галявину з килимком моху, на якому вони недавно лежали. Заблудилися!..

— Гляди, гляди — заєць! — вигукнув і повернув від галявини в інший бік. Не хотів, щоб Михайлик переполошився.

— Де, де заєць?

— А ти й повірив! — сміявся Васильок над силу.

Та Михайлик не ображався, сопучи, тягнув кошика.

— Тут ліс такий, що й вовки, мабуть, водяться… Ти бачив коли вовка? — запитував.

— Вовка не бачив, а фашистів бачив — коли вони по нашій клуні стріляли, а потім спалили, думали, що там партизани ховаються. А вовки у великому лісі живуть, у пущі.

— А дезертир у якому ховався, в цьому?

— Та спіймали дезертира давно.

— А чого він ховався?

— Бо воювати не хотів, боявся, щоб не вбило.

— А мій татко воював, сапером був.

— А мій — танкістом…

Васильок розмовляв з Михайликом, а подумки звертався до сонця: «Виглянь, виглянь!».

І воно вчуло його, випливло з-за хмари, й хлоп'ята пішли на сонце. Ліс посвітлішав, перед ними зблиснуло Жерело.

— Ура-а! — закричав Васильок і перший скочив на соснову кладку.

— А-а-! — почув Михайликове, й коли оглянувся, побачив, що той борсається в Жерелі, а порожній кошик і гриби врозсип пливуть за водою.

Васильок шурхонув у Жерело, схопив Михайлика за рукав. Потім вони сушили одіж, порозпинали на молодих сосонках. І просихали на траві гриби, які вдалося виловити в Жерелі. Васильок і своїх ще відсипав у Михайликів кошик.

— А Жерело й неглибоке, — цокаючи зубами, бадьорився Михайлик. — То ж ти перебіг і переправу обхлюпав, а я й посковзнувся.

— Авжеж, авжеж, — погоджувався Васильок, щоб не хвилювати дружка. — Ходімо хутчіш, бо буде нам на горіхи.

Додому добейкалися чи не в полудень.

— Хіба ж можна отак довго, сину! Я вже не знала, що й думати! — похитала головою мама, коли Васильок переступив поріг.

— Ходили, мамо, аж за Жерело, — тільки й сказав на те Васильок, ставлячи на лаву кошик з грибами.

І в знемозі простягнувся прямо на долівці, на татковім піджаку, який пахнув соляркою, а ще теплою хвоєю, живицею…

Сам-один Васильок у хаті, мама — в полі, а дідусь тепер до них рідко заходить, весь час на Десні. І раптом так запахло Василькові житнім хлібом, щойно спеченим, ще теплим, аж слина покотилася. Може, мама роздобула де хлібину, чи дідусь на рибу виміняв? Та на столі лише кілька цибулин, заглянув на полицю — порожньо.

Васильок дістає з-під лави заступець — неабиякий, воєнний, що йому старшина Петрович подарував, як наші фашистів гнали. Іде на город: поки повернеться з поля мама, він картоплі накопає й начистить, зварять на вечерю. Картопля в них хоч і на піску, а добра вродила, бо дощі йшли. Тож Васильок хутко виповнив кошик і простує через город.

На згарищі сороки вистрибують, скрекочуть.

— Акиш, злодійки! — махає Васильок заступцем.

Нехай не ображаються: коли зникло мамине намисто, Василькові ні за що на горіхи дісталося, а потім він де намисто знайшов? У сорочому гнізді!

Васильок завертає на згарище. А що це тут білобокі скрекотухи вишукували? Заступцем длубається у вугляччі та попелі, глибоченький колодязь викопує, викидає напівзотлілу полову, а поміж нею обвуглене зерно. Василькові знову запахло житнім хлібом, він аж очі зажмурив і побачив татка й дідуся у білих сорочках, і вчув, як гупають у клуні ціпи…

Гуде точок, шелестить солома, золотими дощинками пирскає зерно. А молотники стараються один перед одним, і дивно Василькові: так легко злітають ціпи, а сорочки в тата й дідуся он мокрі від поту.

— Хто це сонце застує? — врешті помічає хлопця дідусь і, зіпершись на ціпилно, віддихується.

А тато дає потримати ціпа Василькові, піднімає з відра намітку, зачерпує кухлем води і довго п'є.

Василькові ж і собі хочеться спробувати, як-то воно молотять. Натужившись, заносить над головою ціп і заточується на околоти.

— Ще заважке для тебе це знаряддя, синку, — мовить тато. — Ходи краще до хати та скажи мамі — нехай обід готує.

Васильок вибігає з клуні й виносить із собою пахощі стиглого жита і золоті дощинки в густому чубчику…

Тепер тут тільки згарище.

Одного дня зчинилася стрілянина в лісі, а потім із-за дерев вибігли фашисти й запалили клуню.

— Партізан! Партізан! — ґерґотіли.

Дідусь Федір мовчки дивився, як шугає полум'я, і лиш коли рухнули крокви, здійнявши в небо стовп іскор, зітхнув:

— Ластів'яче гніздо було на сволоку… Ластів'ята — ще жовторотики…

Васильок заплакав.

Дідусь гладив його по голівці тремтячою рукою і шепотів:

— Нічого, хлопці вже далеко. Шукай вітра в полі!..

Васильок розплющив очі, ще раз копнув заступцем: у полові зблиснуло кілька житніх зернин. Узяв їх на долоню, вони не розсипалися, були тверді й теплі. Васильок відкинув заступець і шугнув у колодязь рукою — пальці лоскотнуло зерно. Виловлював золоті дощинки і сипав, сипав їх у пілотку (її також подарував Василькові Петрович)…

Чистив картоплю, та одразу почув: повернулася з поля мама — у хаті війнуло конопляним духом.

— Куховариш? Ну й молодчина ти у мене! — пригорнула сина. — А я ось олії шкалик принесла, тітка Галина дала.

— І в мене щось є! — похвалився Васильок. — Подивися! — обережно подав мамі пілотку.

Мама розглядала зерно, а тут і дідусь Федір у хату. Він пересипав жито на долонях, пробував на зуба і дивувався:

— А я думав, що вогонь усе в клуні спопелив. А воно, бач, уціліло. Недаром житом називається. Бо для життя сотворене.

— Давайте змелемо жито і напечемо хліба! — запропонував Васильок.

Дідусь виважив на руці пілотку з зерном.

— Пайок нам мають видати на тому тижні — усім бакенщикам. По пуду борошна соєвого. А жито нам для посіву згодиться.

Помітивши розчарування на Васильковому обличчі, заспокоїв:

— З кожної зернини вродить по колоску. Та й гріх це житечко у жорна засипати, якщо його і вогонь не взяв.

Васильок повеселішав:

— То у нас буде багато жита, дідусю? Ну, тоді давайте варити бараболю!..

Коли вибрали на городі картоплю, Васильок з мамою скопали чималеньку грядку. А якось уранці прийшов дідусь Федір і до Василька:

— Ну, господарю, уночі дощик бризнув. Якраз упору жито сіяти.

Ранок був тихий і теплий. Дідусь широко ступав босими ногами по паруючій ріллі, запускав руку в полотняну торбинку при боці, і з його долоні порскало в землю зерно.

Васильок із мамою йшли услід за дідусем, заскороджували посів граблями. І так радісно було їм від того, що оце сіють вони жито, що зазеленіє, завруниться воно навесні і вітер котитиме по ньому хвилі. А над зеленими хвилями шугатимуть веселі, щебетливі ластівки.