Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город — нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті — нема. Стоять серед двору, турбуються::
— А що, як він собі щось заподіяв?
— Чого доброго, він шалений!
Дивляться одна на одну великими зляканими очима.
— Кого ви шукаєте, дівчата? — обізвався з клуні Валя.
Зразу до його обидві:
— Віті не бачив?
— Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна…
— Чого? — і голос затремтів у дівчат.
— Так… хворий.
Дівчата зблідли:
— Що ж таке трапилось?
— Та нічого… видужає, - чогось не хотів казати Валя.
Раптом Настя в плач:
— Чому ти не кажеш?
Валя здивовано глянув на дівчат:
— Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться… меду обжерся, тепер болить живіт… Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болі й одчаю.
І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну звели очі. Одна затулилась рукою — пирск, друга — пирск, і, слова не сказавши, бігцем — на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:
— Валю… І нащо… ти… сказав?