Олив'яний перстень

ХХV

Зранку другого дня в дворі кипіла робота. Троє сусідів в спілці з Оксаною найняли машину — треба було за день помолотити, повіяти, дати увесь лад. Працювали всі: Кость, Василь, Настя. Безперестанку гула машина, хмарою стояла курява, виростали гори соломи. Цьвохали батоги; бадьоро лунали вигуки; закурені, в соломі, в остюках метушились люди, як тіні. Для Віті сьогодні — бенефіс. Без шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб… — він керує машиною, сердиться, лається, як це подобає доброму машиністові. Головний машиніст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрібні тільки вказівки молодому помічникові.

— Знаю! — незадоволено відгукувався Вітя. — Вченого вчити — тільки псувати.

Настя працювала за двох.

Поважна, серйозна, ні осмішки, ні жарту. Обзивалась тільки тоді, коли її питали. Проте іноді мимоволі кидала на Вітю збоку лукавий насмішкуватий погляд. Коли його Вітя помічав, хмурився: мені зараз, мовляв, немає часу для дурниць! В мене робота, в мене — люди, мені не до любощів!.. І люто гукав на погонича:

— Пас! Пас порвеш! Куди ти дивишся?

Жарт тонув в очах у Насті, і вона проймалась, повагою до молодого, енергійного машиніста, ховаючи сміх до зручнішого часу. Кілька днів гарячої праці — і все забулося. Правда, Кость потайки лазив у чужий сад шукать персня — проте не знайшов; зітхнув і вирішив на тому змиритись. І справа з любощами, з перснями, з наганами, здавалось, була зліквідована вкрай.