Ольга Токарчук. Останні історії

П

Два дні я перетягувала ліжко на веранду. Спочатку тягнула його через цілу кімнату, і найгірше було обертати тяжким металевим ґратом, як дитячим візком. Було роботи на цілий вечір. Наступного дня мені вдалося підняти його над порогом, спочатку передні ніжки, потім задні. Певно, це виглядало потішно, так, я усміхалася собі під ніс, бо мені здалося, що пропихаю через двері великого залізного нерухомого звіра, та ще й нав’юченого вантажем. Нарешті вдалося — я перетягнула ліжко на середину веранди, і воно стоїть там досі.

Петро збудував веранду з північного боку будинку, і тоді я з ним через те посварилася. Я казала: “Нащо тобі веранда там, куди ніколи не доходить сонце і ще до того ж притулена до схилу гори. Обсядуть її слимаки, буде павільйоном для виноградних равликів і мокриць. Збудуємо теплицю для плісені й тераріум для павуків”. Але він був упертий. Може, тоді вже знав, що вона йому придасться, коли буде по всьому. Був практичний — ніколи не робив того, що не могло принести якоїсь користі. Ми мали, наприклад, два городчики: його з овочами, мій — тільки з квітами. Не визнавав квітів, хіба що це була повна дика рожа, та, з якої роблять конфітюри. Інші квіти були тільки марнуванням як слід скопаної удобреної землі. Сам мав ті свої задбані акуратні грядки — зелені віхтики моркви, поодинокі султани кропу, приземний простір огірків і динь, тендітні кущики помідорів. Ціле літо сидів у помідорах, вискубував пасинки, підв’язував стебла. Щороку приносив мені першого, ще не цілком червоного, ледь зарум’янілого. Клав його на стіл і виходив. Я мусила його мовчки з’їсти. Мої квіти ігнорував.

А я мала чудові квіти. Особливо добре росли тут на схилі гладіолуси і півонії. Я обмінювалася цибульками з жінками знизу. Діставала різні сорти; пилок змішувався, чари-мари, у моєму городчику чиста алхімія. Змішувалися гени, кольори позичали один від одного відтінки, червоний обмінювався з жовтим, народжувалися всі можливі відтінки оранжевого, і наступного року я знову несла їх міняти. Я мала квіти яскраво-помаранчеві й темно-фіолетові. Повні й поодинокі, подібні до екзотичних орхідей. Мала низькі жовті, важкоголові та високі рожеві, білизняні. Восени я викопувала зі землі покручені тверді кореневища, оброслі багатьма відростками. Я сушила їх на стриху до перших морозів, а потім зимували в пивниці. Спали в темряві. Дехто називає гладіолуси “мечиками”. Смішна назва для квітів. Так, пласкі гострі листочки нагадують вістря, але квіти їх роззброюють.

Тепер, коли лежить сніг, коли все стало білим і розмитим, важко собі уявити, що біля дому був колись садок. Сама в це не вірю. Шукаю кочергою під снігом тих рабаток. Після ночі, коли вперше впаде сніг, прокидаємося вже в іншому краї, — цей зимовий край — розмитий, нечіткий, широкий, тільки відтінки білого і сірого. Навіть будинки внизу втрачають свої форми, стають брудними плямами, світяться вночі, як зимові світлячки. Влітку гори задирають носа, стають гострі й рішучі. Туман, який піднімається після дощу, рветься на їхніх краях, на гострих верхівках ялин. Вологе повітря доносить звуки з долини — щоразу рідше ревіння корів, а частіше гуп-гуп зі суботньої забави, або раптовий скажений гуркіт двигунів. Чую це з висоти. Я — пані на висотах.

Засипає нас майже щороку, хоч останніми роками — рідше — часом зима дозволяє полегшено зітхнути. Але не цього року. Цього разу сніг падав без жодної людської міри, аж сполучив дах зі схилом гори і поламав однорічні гілки фруктових дерев. Тому ми завжди в жовтні робимо запаси — син продавчині завозить нам все на гору малим фіатом. Нам залишається тільки розпаковувати запаси і розставляти їх у коморі на полицях. Борошно, рис, каша, макарони, пшеничні сухарі, булочки, яким даємо черствіти на сонці, банки меду, чай, кава вже ні, ми перестали її пити кілька років тому. Тістечка, банки з м’ясом, жовтий сир, цукор. Цибуля, картопля. Інші овочі маємо свої. Петрові.

Останні два роки сюди приходить тільки він, син продавчині, і листоноша. Листоноша навіть не йде на гору, Петро виходить йому назустріч — аж до груші, що відразу над селом і там отримує від нього пенсію і листи, хоч листи дуже рідко. І — щодва місяці приходить інкасатор з електростанції. Залишає автомобіль внизу і дряпається догори, клянучи і тяжко дихаючи. І завжди вітається, бурмочучи: “Повинні заборонити жити так високо. Повинні дати вам короткохвильовий приймач”. Взимку, коли випадає сніг такий, як тепер, ніхто не приходить. Навесні сплачуємо всі рахунки.

Тепер веранда виглядає чудово, як каплиця, як сніговий святий храм. Ззовні вона майже ціла обсипана снігом, тільки під стелею видно невелику, нерівну, вільну від снігу смугу, зате густо вкриту морозом. Ті фантастичні морозні рослини творять делікатну гірлянду. Дуже-дуже давно я пробувала перемальовувати такі узори, думала, що підійдуть для вишивання на хустинках, серветках. Тоді я справді переконалася, що вони ніколи не повторюються. Немає двох однакових узорів. Пополудні крізь цю квітчасту білу смугу пробивається червоне проміння сонця. Як у церкві, чесне слово. Власне це мене надихнуло співати Петрові на веранді. Не було помітно, щоб слухав. Його ніс байдуже цілився у стелю. Я сиділа б коло нього довше, але швидко мерзну, тому мушу вернутися до кухні, підкласти дров, напитися чогось теплого. Мерзну тепер швидше, ніж будь-коли раніше. Це тому, що я надто худа.

Петро помер у неділю ввечері. Добре, що увечері, бо коли б помер зранку, цілу неділю мусила би сидіти сама. А так — увечері було ліпше і для мене, і для нього.

Він помер, а я пішла спати, бо знала, що вже нічого не зможу зробити, ні його оживити, ні самій померти. А сон вміє будувати м’які межі між подіями. Ніщо не може насправді ні початися, ні скінчитися, поки крапки над днем не поставить сон. Отже, поки я в неділю лягла спати, було так ніби Петро не помер цілком, хоч я бачила, що він не дихає. Я знала — помер, навіть не тому, що перестав дихати, а тому, що його шкіра стала твердою, а в рисах обличчя з’явилося щось хиже. Виглядав злим, ніби розізлила його власна смерть. Коли я говорила, мені відповідало відлуння. Але тоді та смерть ще не бралася до уваги, ще не поселилася міцно в нашому домі. Її можна було ігнорувати. Я роздяглася, як звичайно, і лягла біля нього. Ми лежали горілиць одне коло одного. “Не можу заснути”, — сказала я. Не озвався. Мене це не здивувало, бо він міг не відзиватися цілими днями.

Та зима від самого початку була іншою. Час став кволим. Спочатку довго віяв сухий вітер, аж обірвав сухі листочки в саду. Залишилися самотні яблука. А потім прийшов сніг. Від листопада не було легше жодного дня.

Останньої суботи і в п’ятницю неперервно падав.

Петро лазив по кухні та стогнав, говорив, що не має чим дихати. Я намагалася двічі зійти вниз, але за декілька кроків провалювалася у сніг. “Витягну санки зі стодоли і з’Іду ними широким слаломом, поміж деревами на межах, поміж купами каміння”, — сказала я Петрові.

Але мали б там видовище внизу: стара Параскева з червоним носом, з розв’язаним шаликом, відьма; шкода, що на санках, а не на мітлі. Вже їх бачу, це паскудне низинне плем’я, як показують на мене пальцем і насміхаються з мене, дурні. Але сніг був занадто пухкий і занадто в’язкий.

Я вигрібала його з-під інших ґратів і вернулася додому, а він вже лежав і дивився у стелю, не на мене. “Дай собі спокій”, — сказав. Певно був на мене злий. “Як маю викликати допомогу, всюди метр снігу? Що мені робити, Петре?” — “Не потребую допомоги”.

Я виходила ще кілька разів, крутилася в снігу коло дому, ув’язнена білим пухом. Мені спало на думку розпалити вогонь і так привернути їхню увагу, змусити їх вогнем піднести голови, але відомо, що це сільське плем’я ніколи не дивилося догори, мали ті гори глибоко в дупі, завжди були для них тільки морокою. Дивилися під ноги, щоб не впасти на псячому лайні. Я стояла на тлі снігу і вимахувала руками, як самотня літерка на білому аркуші паперу.

Я завжди, від початку знала, що він помре перший. Був від мене на п’ятнадцять років старший, отже, мусив брати це до уваги, коли зі мною одружувався. Завжди був старий. Був старий по-інакшому, зі середини, може, народився старим, завжди з заклопотаним обличчям, завжди присипаний попелом, навіть тоді, коли ще мав цілком чорне волосся і зачісував його догори, а вранці змочував водою і так довго гладив, що воно навчилося, як має рости. Я стригла його раз на місяць, перед домом; торкалася до шкіри, збирала кучері й викидала в городчик. Це був старий чоловік і зі середини, і ззовні. Я була свідком, як він худнув, як його голова ставала щораз меншою. Врешті стала мала, дитяча. О, прошу, висох, як кукурудзяний качан, кукурудзяна лялечка, яка помирає з широкою жовтозубою усмішкою. Тепер теж мушу його постригти. Я чула, що волосся росте ще довго після смерті, так само, як борода і нігті. Мушу про нього подбати, щоб не заріс. Чи його волосся і тепер, коли він помер, знатиме, як має рости.

Сьогодні вівторок, і я вже втретє запалюю громницю на веранді. Стає святково. Це та сама громниця, яка вперше запалала під час нашого шлюбу, потім, коли народжувалися дівчатка, і на всі свята, його і мої. На його Різдво і на моє Різдво, два тижні пізніше. І на Великдень теж. Торік наші Великодні випали разом, але ще лежав сніг, а Петро вже тоді ледве ходив, тому ми не зійшли вниз до костелу. Я витягнула з морозильника курку і зварила росолу. “Христос Воскрес”, — сказала я. “Воістину воскрес”, — байдуже відповів Петро.

Не вмію розповідати за порядком, він би вмів. Не маю ладу в голові, маю сміття, купки спогадів. Навіть не знаю, що це означає: за порядком — за датами чи як? Не пам’ятаю дат. Зрештою, що це за порядок — дати. Життя укладається в голові радше за кольорами і дрібницями, які мучать. Петро, він би зробив з тим порядок, він докладно все пам’ятав. Говорив, наприклад, що сімдесят четвертого, було те, вісімдесятого інше. Пам’ятав навіть місяці, навіть дні. Не знаю, як то відбувається у голові, що час укладається рівненько, шарами, що роки таємничо зліплюються між собою новорічної ночі. Петро дбав про календарі. Купував внизу відривні календарі, вішав їх на одвірку, а кожен вирваний листок, щодня ховав до шухляди. Досі там лежать. Деякі з них вже розсипалися. Записи втратили свою актуальність. Записував на скрині дати висівання селери, чи тих своїх помідорів. Тепер вона чорна від тих маленьких позначок, від літер і цифр. Я тримаю там ялинкові прикраси, кульки, затискачі для свічок, гірлянди, верхівку й ангеликів із хлібного тіста. Це означає, що заглядаю туди двічі на рік — перед Святвечором і потім аж у лютому, коли ялинка вже обсипається. За тиждень до його смерті ми розібрали ялинку і спалили її під кухнею.

А може, це середа? Чи я не вирвала зайвого листочка? Чи, може, забула вирвати попередній? Звідки знатиму, який це день? Тільки неділю зможу розпізнати — внизу тоді б’ють дзвони, і коли повітря достатньо вологе, їхній звук, пошматований відлунням, долинає сюди.

Знатиму — я ж маю телевізора, хоч він тріщить, миготить і зображення біле, треба здогадуватися, що показує. Часом можна помилитися. Це знову сніг винен — якимось дивом дістався всередину телевізора і тепер падає там, розмиваючи зображення.

Тягнуся наосліп до шухляди і виймаю купку календарних листочків. Шістдесят другий рік, 21 лютого, приблизно як тепер. Знизу: “середа, Елеонори, Фелікса. Міжнародний День Боротьби з Колоніальним Расизмом. Негритянські прислів’я. Незнання — темніші від ночі. Витривалість голкою викопає колодязь. Навіть найглибша вода має дно”.

Вважаю, що це розумні прислів’я. Розкладаю листочки на цераті. Колір паперу — бруднувато-жовтий, але тримається добре. Не пам’ятаю з шістдесят другого року жодного дня. Тим часом 24 квітня у вівторок: “Григорія. Чи знаєш, що гавайська мова має тільки шість приголосних і голосних? Вона дуже проста, а тому неймовірно складна”.

Колись було світліше, більше сонця потрапляло на землю. Небо було блакитніше, а під вечір палало холодним рожевим світлом. Зорі світили пронизливіше. І місяць був більший; вночі треба було затягувати фіранки, бо його блиск свердлив повіки.

Тепер постійно темно — коли встаю зранку, світло ледве мерехтить, мушу засвічувати лампу і поки розходжуся, напалю, поїм, посиджу з Петром на веранді, вже починає темніти. На старість щось стається з очима, може, не здатні вже сприймати все світло, бідні діряві очі. Я вдягнула Петрові окуляри, але нічого не помогло. Ще більше розмили контури предметів. Це звичайні окуляри для читання, не зможуть проникнути крізь темряву. А мої десь пропали. Та мені не треба окулярів. Я добре бачу зірки. Спостерігаю, як вони рухаються: крутяться по колу, але дуже повільно, треба бути терплячим, щоб упіймати їх на гарячому. Я маю свої методи — ті чотири ялинки взимку вказують на велике розтоптане М, а над ними — тісно збите гніздо, кільце з хвостиком, повітряний змій із зірок, кулька на мотузочці. Небо крутиться над нашим домом, як спідниця в танці. Підглядаємо за танцюристом з землі, бачимо діри в тканині, через які пробивається далеке світло. Його тіло має бути з чистого світла. І я добре бачу село внизу. Треба тільки вийти на подвір’я. Коли б я мала підзорну трубу, могла б стежити, куди ходять, що роблять. Люди внизу виглядають, як маленькі цятки, пересуваються асфальтованою дорогою від крамниці до зупинки. Маленький автобус збирає їхніх дітей і везе до школи в Левіні. Час до часу, раз на два-три дні повільно проїжджає снігоочищувач і зсуває вали старого снігу на узбіччя. Відбуваються там різні речі, але всі вони — маленькі, гівняні. Сиджу біля Петра на холодній веранді, скільки можу витримати, розповідаю йому щось або співаю. Читатиму йому старі календарі. “Квітень, 11, середа, Леона, Філіпа. Чи ти знаєш, що існують дерева, листя яких майже не відкидають тіні?” Знаєш, Петре? Слухай далі. “Це евкаліпти, висота яких сягає до 150 метрів. Їхнє листя так розташоване, що сонячне проміння не падає на їхню поверхню”. Я обтяла йому нігті, бо перед смертю його не цікавили такі речі, як обтинання нігтів. А повинні були. Тітка Маринка завжди наказувала мити ввечері ноги, бо коли б щось сталося, коли б вночі приїхала швидка допомога, то треба бути чистим, бо сором. Поправляю на ньому волохату капу. Петро шепоче, не ворушачи губами. Здається, що чую його голос. Нашорошую вуха, але не вловлюю жодного слова. Тихо тріщить, як телевізор. До його нутрощів теж дістався сніг, його голос також сніжить.

Вчора перед сном я придумала, як привернути увагу людей внизу. Одягаю другу спідницю, Петрового светра, його шкарпетки, його бурки та куртку і ще підперезуюся хусткою, на голову вдягаю кролячу шапку-вушанку і виходжу на схил. Внизу в хатах вже горить світло. Перевіряю ступнями якість снігу — нижній шар вже збитий, але зверху ще лежить пух. На ньому залишаються мої сліди. Отже, добре. Пересуваюся маленькими кроками — туп, туп. Відчуваю, ніби опинилася у вирі забутого танцю з притулами і підскоками, але оскільки я стара — заміняю їх на м’які плавні рухи. Пересуваюся снігом, з глузду з’їхала на старість і бачу, що залишається після мене чіткий прямий слід.

Е

Мене дуже цікавить одне питання: коли людина починає вмирати? Мусить бути така хвилина в житті, певно, вона коротка і непомітна, але мусить бути. Підйом, розвиток, дорога вгору досягає кульмінаційної точки і починається спуск. Був би це полудень життя — сонце досягає зеніту і спускається до заходу. Це був би перелом бурі — найсильніший вітер, найгучніший грім, після якого починається тиша. Найгарячіший вогонь, що є початком згасання. Або найсильніше сп’яніння, але цієї самої миті починається протверезіння.

Мусить бути такий момент, але ми його не знаємо. Не розпізнаємо. Коли б його можна було зауважити, ми всі були б мудрими людьми. А так, ми — дурні.

Все може на це вказувати. Мільйонна волосина на гребені, несподіваний напад головного болю і неочікуване полегшення. Сон. Якийсь дивний, неспокійний або — навпаки — сон, що власне помираєш. Вічко на панчосі, яке біжить догори, пряме, як вістря. Зміна порядку: підсніжники розквітають не в березні, а вже у лютому.

Не люблю думати, зовсім того не люблю робити. Волію зайняти чимось голову, прибирати чи складати в шафі. Але тут вже нема що робити. Предмети створили товариства і відписали мене з тієї комуни. Роблять тепер, що хочуть, на чому їм завжди найбільше залежало — потрапляють в хаос.

Я посиділа коло Петра, причесала його. Розгладила складки на одежі. Зняла білу нитку з його сорочки. Відміряю на ній пучками пальців відстані, розвага молодих дівчат, а, бе, ве, ге... так довідаюся першу літеру імені його коханки. Як називалася панна Стадніцка? Секретарка зі школи. Чи не Бася? Нитка задовга для “бе”. Виходить “ка”. Отже, якась Крися або Казя.

Петро не слухає. Виглядає маєстатично. Знову здається великим і високим, виглядає так, як повинен виглядати — директор школи на пенсії, член партії, скрипаль у міському оркестрі, скарбник Добровільної Пожежної Команди. Я не згадувала би цього, коли б не було потреби. Колись Петра було багато, тепер мало, ось, форма на ліжку. Але нема іншого виходу — що я старша, то все, що вже за мною стає щораз більшим і щораз менше відбувається тепер.

Маємо купу часу. Майбутнє непомітно зникає, вивітрюється, тане. Не потрібні вже списки покупок, ані телепрограми на наступний тиждень, ані графік посіву моїх квітів і його овочів. Календарем можна зранку розпалити в кухні. Сходить сонце і підтверджує всю правду: скреготнуло і зупинилося. Мене це зовсім не турбує. Після стількох років співу в церкві, не потребую неба. Мені вже досить. Була б морока, коли треба було б ще кудись мандрувати. Знову переїжджати, звикати до нового місця, сумувати. І це в моєму віці! Але коли не буде неба, не буде і Петра. Відвертаюся до вікна і дивлюся в білизну. Біле ніщо повільно гасить день. Петро був би єдиним виправданням існування неба. І Лялька.

Сидять тепер обоє на довгих дерев’яних лавах серед самих святих, так само, як на іконах.

Потім, коли виходжу на вулицю протоптувати три горизонтальні лінії, думаю цілими реченнями, що Петро помер. Помер. Помер. І відкриваю, що це небагато означає. Змінилося те, що він цілий час лежить на веранді, а не сновигає хатою, не стогне, коли піднімає відро, не кляне під ніс, коли не може потрапити викруткою в голівку шурупа. З якоїсь причини подовжив собі післяобідній сон. Я могла би навіть розізлитися на нього, що залишив все на мою стару сиву голову.

Лінії вдалися, але вже не маю сили, зупиняюся за півкроку, за півлінії, перетинаючи впоперек схил.

Моя перша дитина померла в потязі під час двотижневої зимової подорожі. Це була Лялька. До нас викликали лікаря, але що він міг вдіяти. Тепер дали би антибіотик і по всьому. Тоді лікар небагато міг зробити. Саліцил і холодні компреси при гарячці. Я хотіла везти далі зі собою свою Ляльку, але не дозволили. Мусили її поховати в якомусь гівняному Ключборку. Такі після себе залишили сліди. Той край привітав нас тим, що я втратила дитину. Я мала би від неї справжніх онуків. Кожна людина, яку ми минали на вулиці, могла би бути моїм онуком. Я мала у собі сотні яєчок, зародків людей. Носила їх у животі, як ікру — тісний невеликий натовп істот, які стоять у черзі по життя. Такі є небеса на іконах: в останніх рядах, далеко понад святими, понад ангелами клубочаться душі. Їх так багато, що виглядають розмитими. Біля самого краю ікони. Важко сказати, чи це ще личка, чи фактура фарби. Ти її вбив, Петре, бо коли б ми залишились, то я б говорила тепер до внуків. Дай мені святий спокій, лежи собі мертвий.

Але маєш другу доньку, сніжить Петро, як голос із телевізора. Ну, добре, нехай буде. Встаю, щоб вдягнутися і вийти, але він мене затримує. Так, маю другу доньку. Передала їй частину свого урожаю. Розмножилися в ній, понесла далі у світ мої яєчка, які тепер несе її донька. Може, за якийсь час народить хлопця, подібного до Петра, але не знатиме, звідки такий взявся. Ніхто не розпізнає Петра.

Ми зникли одного дня. Всі звідти. У наших домах поселилися чужі люди. Ми сіли в холодні повільні потяги. Товарні, бо ми були товаром. Дорогою губилися діти, світлини і документи, так що не вдасться вже відтворити генеалогічних дерев. Є заледве сіянці, маленькі кущики. Той зник, той не повернувся, той виїхав до Штатів, того хтось застрелив, коли він повертався з війни, теж під Ключборком чи Калішем; тих підпалили сусіди, і згоріли всі їхні папери, тому тепер не відомо, ким вони були. Тамтих вивезли, викинули, вигнали. А ті, котрі вижили, сидять тепер тихо, притиснуті до землі, пильні. Що кому до моєї дитини?

Причини — завжди об’єктивні, зовнішні, політичні, переплетені одна з одною. Збираються типи з великими животами й малими пуциками, бачать світ у загальному, на мапах, складається для них із ліній і плям, пересувають по тих лініях пальцями і говорять: “Одні йдуть праворуч, інші — ліворуч, ті залишаються, а ті Ідуть вперед”. Ті там, а ті тут. Тих розділити, тих виселити, а тих залишити.

А може, це ще складніше — може, людей охоплює гарячка подорожі, хоч самі про це не знають. Не можуть спати, а коли вдасться їм задрімати, то сняться їм чужі країни, далекі степи, дивовижні не свої міста; їм сниться дорога, яка навпіл перетинає обрій. Їх носить, сухопутні щурі несподівано хочуть вийти в море, марять високими горами і ріками, які треба подолати. А оскільки немає жодного раціонального приводу, щоб вирушити з дому, знаходять зовнішні причини, фальшують дані, читають у газетах поміж рядками і розпалюють війни. Політика — це знаряддя того прагнення, що сидить у генах цілих поколінь. Це цілком можливо. Колись була доля, тепер — гени.

Там була світла рівнина. Сонце відбивалося від пшеничних полів і разило очі. Люди ходили з примруженими очима. Ріка також була світла, розлита і така велика, що вміщала у собі величезне небо, найбільше, — ніде потім я не бачила такого величезного неба. Земля була густа і чорна, липка. Чіплялася до черевиків після дощу, а перетворена на порох, робила камінці сірими. Дороги були прямі та рівні, а не вниз чи під гору, як тут. Села розлогі, а хати з глини, низькі, з холодними сіньми, під стріхою. Були лящі у ставах і антонівки на яблунях. Ми мали малих корів і малих псів. Навіть відра на молоко були меншими, навіть корита для худоби. Ліжка були короткі, так що торкався п’ятами дерев’яного канта. Світ там був зручнішим, пасував до руки, як добре вистругана колодка ножа. Кожна річ була допасована до тіла — безпечний зношений одяг, рідний і незмінний. Всі люди, які жили до нас, напевно, були краплями, які видовбали для нас у скалі зручну колиску. Голоси зі світу пробивалися туди крізь завіси туманів, блудили дорогами. Розбивалися на різні мови.

“Що за дурниці розповідаєш?” — знову сніжить Петро. Я заспокійливо гладжу його по руці. “Якоїсь ночі, — каже він, — кордон рушив із місця і опинився цілком деінде. І виявилося, що ми опинилися не на своєму боці. А оскільки людина не може жити без кордонів, ми вирушили їх шукати. Кордони потрібні людям, як повітря. Без кордонів ми б не знали як жити, не знали б хто ми такі й що маємо робити. Кордони існують для того, щоб нам показати, що є речі, яких не можна переступати”. Ох, Петре, ти знову за своє.

Ставлю чайника на вогонь, вмикаю світло у всьому домі, бо вже стемніло, навіть не знаю коли. Так завжди взимку. І кліпнути не встигнеш, а вже темно. Я засвітила також на веранді. Думаю, коли трохи зігріюся, почитаю йому з календаря. “20 травня, неділя, Бернардина. Першою умовою щастя є здоровий глузд. Софокл”.

Якраз підходить на скриню.

Я пакувала плетені фіранки і постільну білизну. Вишиті серветки і святі образки. Килим, каструлі, черевики, насіння квітів, все для церування, коробку з-під шоколадних цукерок зі світлинами, банку з ґудзиками, дзеркало з туалетного столика, сам столик, шлюбну громницю, ялинкові прикраси, дошку, щоб різати хліб, а також ножі й черпаки для борщу та барометр — шлюбний подарунок, підставку під аспарагус, і аспарагус, загорнутий у папір, і дитячий горщик, і малу дерев’яну аптечку, бо Петро мав на тому пункта — там мусило бути все, як спориш, так і бинти, і вугілля, і знеболювальні таблетки.

Тітка Маринка прийшла мені допомогти, але тільки плакала. Сиділа за столом, спершись на лікті, і плакала, а її братова Ольга з синами стояли й дивилися. Орест попрощався з Петром, а Мирон ні. Плюнув за нами, коли підводи рушили.

Непокоїть мене, що одне і те саме можемо бачити по-інакшому. Що кожен має в очах якийсь фільтр, і цей фільтр спричинює те, що люди бачать цілком інші речі, дивлячись на одне і те ж. Як тоді узгодити минуле? Та коли б навіть дати спокій минулому, визнати, що воно заплутане і годі його укласти в одну спільну розповідь, то що робити з теперішнім? Воно теж підпорядковується законові фільтрів. Дивимося на те саме, а бачимо щось інше. І тільки газети вранці сповістять, що ми бачили насправді. Напишуть у книжках, що означали ці збори і прощання. Ми того не знали. Газети і телебачення вирішують, що означає кожен наш рух і кожне рішення. Володіють патентом на встановлення порядку.

Я мала від мами прядку, небагато після неї залишилося. Була стара, дерево розсохлося і вкрилося щілинами, краї яких від старості затерлися і виглядали, як старанно вирізьблений візерунок. Я брала її у дві руки й дивилася крізь отвір. І на що б я не дивилася, все здавалося особливим — гарнішим, незвичайним, як картина в рамці; деталі, витягнуті оком прядки з безліч дрібниць, могли існувати незалежно; одинокий волохатий листок герані, цвях, вбитий у стіну, і світле місце, де колись висів образ, пташка, вишита хрестиком на рушнику. Прядка робила портрети предметам, робила їх важливими. Не треба було їх пояснювати, думати, навіщо вони, для чого служать. Були, які є. Найчастіше гарні. Я могла б провести решту життя, дивлячись крізь дірку прядки. Але прядка теж пропала.

Вранці йду до обори, до Теклі. Веду її через сіни до кухні. Тепер, коли Петро цілі дні дрімає на веранді, вже не йому заважатиме.

Входить невпевнено, засоромлена, несмілива. Стає коло теплого п’єца і дивиться на мене своїми чортячими прямокутними зіницями, іронічно, як завжди. Це панна з далекого краю, у кожному її русі відчувається, що має почуття власної гідності. Зиркає у відчинені двері веранди, але нічого по ній не видно.

“Ти, відьмо, — кажу. — Не запаскудь підлоги, бо не маю сили після тебе прибирати. Хіба маю мало роботи коло Петра”. Дивиться на мене так, наче ніколи в житті не наробила купи. Коли в пориві ніжності притуляюся до неї, вона легенько покусує мочку мого вуха, може, хоче щось шепнути? Хоче мене запитати: “Де Петро, самице? Що ти зробила зі своїм самцем?”

Кидаю їй на підлогу трохи сіна і сухого покришеного хліба. Їсть з шармом, зовсім нежадібно. Добре вихована коза. Потім лягає біля печі й лежить, як пес, шкрябаючи себе неохоче довгим рогом по шиї. Її погляд завжди іронічно-байдужий — навіть, коли б побачила апокаліпсис, був би ідентичний. Такі очі треба малювати у трикутниках Провидіння. Було б і гарніше, і правдиво.

Теклю тримаю кілька років, відтоді, коли Петро вже настільки ослаб, що не протестував. До того я купувала молоко. Він говорив, що соромно тримати козу, що це найгірша біда з нендзою, але він, певно, взагалі не любив тварин. Коли ми мали пса, він його тільки годував, але ніколи до нього не торкався. Я мусила віддавати псові належні йому пестощі, мусила відбувати все це псяче говоріння, говоріння до пса. Це ще одна відмінність між мною і Петром: він був рослинний, а я — тваринна. А перша — він був старий, а я — молода.

Т

Тепло вдягаюся і виходжу на подвір’я. Світить лякливе зимове сонце. Суну на схил, бреду снігом, щоб подивитися на село. Бачу автобус, але він одразу зникає. Потім стає порожньо, певно, тому, що сьогодні мороз. Люди сидять у хатах. Дим із коминів сповіщає зимову правду, що найкраще сидіти у власному домі, підкладати під кухню дрова, дивитися телевізор, а ввечері відкрити пляшку горілки і не дійти згоди зі сусідом. Мені вдається протоптати тільки одну пряму лінію, потім мерзнуть руки і від холоду не відчуваю губ. Петро, йому вдалося нарешті приручити весь холод світу. Лежить собі там і дивиться у глибину власних очей. Ігнорує холод і мороз. Набираю льодяного повітря у легені та хочу крикнути, так як співають — голосно і з усіх сил. Але видаю тільки слабкий писк. Легені тріпочуть у мені, як два обвислі прапорці. Повертаюся, щоб зігрітися, і з засніженого екрану розумію тільки те, що говорять там знову про дурниці.

Зі святами було в нас завжди однаково. Спочатку святкували одні, потім другі. Двічі я готувала кутю. Двічі пекла маківника і сирника. Раз клала сіно під обрус, раз кидала на підлогу. Я йшла з Петром на його різдвяну службу і приєднувалася до його співу. Спочатку я не знала слів католицьких колядок, але мелодія часто була така сама. Я видобувала зі себе свій другий голос. У співі це власне найприємніше — співати тільки з іншими, ніколи самому, чути, як голоси сплітаються, торкаються один до одного, раз жорстко, раз гладко, наближаються і віддаляються. У Петровому костелі не було такого співу, не було втіхи. Кожен співав сам до себе, навіть ті, з костельного хору, співали самі, тільки одночасно. Його костел був впорядкованіший, добротний, витончений, як вишукана мережка на білому обрусі — ніби є вишиття, але його не видно, треба добре придивитися, щоб побачити візерунок. Пахло жіночими парфумами і нафталіном, у якому ціле літо лежали шуби і кожухи. Люди, так мені здається, частіше дивилися одне на одного, ніж на вівтар. Дивилися в шию, в обличчя, а коли хтось пробував відштовхнути цей обридливий погляд, тікали ним на маківку голови, на образи, на скульптури в навах. Після служби ми ще стояли на вулиці й Петро вітався і відповідав на привітання. Жінкам цілував руки. Друга половина села спала.

У звичайні неділі було інакше. Ми снідали (яєшня і хліб з маслом), а потім я вдягала свою Ляльку, виймала з шафи наш святковий одяг, трохи підфарбовувалася, небагато, бо Петро того не любив, бризкалася квітковою водою, яку він мені купував — змішаний запах фіалок і жасмину — і ми виходили на подвір’я. Потім я брала Ляльку і йшла праворуч, до церкви, а він сам, високий і прямий, накульгуючи, йшов ліворуч, до костелу. Так-то між нами склалося, й інші робили так само. Зустрічалися ми за обідом.

У церкві я співала уже цілим тілом. Там були всі, кого я знала, жодного чужого обличчя. Але насамперед я знала їхні голоси — високий і світлий голос тітки Маринки, що вібрував десь під стелею, як пташині трелі. І низькі буркотливі голоси Мирона та його братів. Гарний, чистий і високий заспів диякона, який мусив потрапити до самого неба, такий був блискучий, такий кришталево чистий. Збоку висіла ікона святої Параскеви і це мене завжди зворушувало до сліз: що існує ще хтось із таким самим іменем, а до того ще й не є людиною, а самою святістю у кармінових шатах, тому мені здавалося, що і я можу бути добра й лагідна; що може в мені поселиться радісна таємниця і вкаже на мене з неба великий палець: це Парка, Параскева, посудина, в яку вливається моя ласка, посудина, на дні якої лежить прекрасна перлина, і тієї перлини не торкнеться жоден бруд, жодна порошинка, бо Парка — гарна і чиста. Я маю на небесах чудову кармінову старшу одвічну сестру. Ми пов’язані одна з одною назавжди, сидимо на одній гойдалці, з якої дивимося на світ. Балансуємо на ній, дві дівчинки — одна свята, друга — звичайна. Наша мати — птах. Мать-Птіца.

Глибокий червоний колір її сукні на іконі, на золочених стінах церкви непомітно перемінювався на голос і долучався до нашого хору. Це я мала голос святої Параскеви П’ятниці. Я співала блідими тонкими вустами. А всі приєднувалися — і похмурі вібруючі голоси чоловіків, і дзвіночки дітей. Я майже їх бачила — злітали до неба і зливалися в одне, як коріння дерев, дубів і беріз, що ростуть одне біля одного. Будівлі, які з того поставали, нагадували костели, церкви і храми, збудовані з дерев’яних ажурів. А ми були всередині тих лагідних склепінь, у затінку гострих стрімких дахів.

Я — Параскева П’ятниця, мучениця. Викрав мене Кощій Безсмертний, забрав із дому тіток і перекотив через півсвіту. Приніс у жертву мою дитину[1], віддав її зжерти поїздам. Ув’язнював мене в містах і селах, а врешті заховав на тій скляній горі. Він побудував загорожу з тичок квасолі та загонів помідорів. Поставив пастки на смільчаків, а коли втратив сили, ліг на веранді й заснув. Його покрив іній. Тепер мене стереже сніг.

Р

Змітаю сміття на три купки. Потім присідаю навпочіпки і перевіряю, що там назбиралося. Ялинкова хвоя, порох у вигляді зваляного пуху, зернятка рису, уламок використаного сірника, закрутка від пляшки, хвостик яблука, срібний папірець, ґумка-рецептурка та інші речі, які важко назвати. Змітаю все на лопатку і вкидаю цей ефект лущення світу в піч.

Мені завжди подобалося виявляти між нами відмінності. Між мною і Петром. Я мусила переконуватися і запам’ятовувати, що ми постали з різного пороху і в різний порох обернемося.

Ми мали очі різного калібру, як зброя. Він бачив речі великі, добротні, вагомі, ускладнені, інтригуючі. Я — малі й непомітні, прості, очевидні, що не привертають уваги, неважливі та дрібненькі.

Він дивився на цілість, я — на деталі. Він бачив гроші, я — дрібнякі, які носять в кишені. Він — пори року, я — окремі дні. Він дивився у вікна, я здряпувала з шиб чорні цятки — сліди мух. Він казав: піджак, а я говорила: ґудзики, переплетення ниток, інструкція до прання, пришита під коміром. Він бачив прибирання, а я бачила сміття, клубки пороху, скалки з підлоги, останки мух і пісок. Він дивився на ліс, а я — на окремі ялини, на берізки, що швидко ростуть і на чорничні кущі. Він бачив цілі роки, я — тільки вечори. Він — трактати, війну і мир, а я — обличчя людей, з якими розминалася на вулиці, відвернуті погляди. Чи щось випливає з такої інакшості?

Завжди цінував тільки те, що корисне. Думаю, що насправді його це мучило. Тепер має благословенне буття цілком не корисним. Петре, ти мертвий і до нічого вже не придашся.

Коли я запалюю у печі, а не Петро, вогонь на диво швидко гасне, попіл пересипається через решітку і падає в полільник. Відразу ж стає холодно. Я встаю рано, воду у відрі, що стоїть в сінях, вкриває тоненький шар льоду. Пальцем роблю у ньому дірку. Виходжу за дровами в повітку й бачу сонце, що піднімається горами. Сніг червоніє, а потім гасне на моїх очах. Село внизу, занурене в туман, як зачароване. Думаю, що коли я вже вийшла, коли вже закуталася у ті сердаки і куртки, то піду далі — може, вдасться мені протоптати наступну риску. Гей, гей, дивіться сюди, злодійчуки! Піднесіть голови! Бачу їх, тих тупаків, що бродять, як сновиди в тумані, як збиваються з дороги, як входять до чужих домів і добираються до чужих жінок і чоловіків, збиваючи склянки зі столу і перевертаючи нічні горщики. Мене розбирає сміх. Загортаюся Петровим кожухом і суну снігом, прямою лінією упоперек схилу. Туп, туп, туп, туди-сюди. Робота просувається швидко, залишаю після себе пряму лінію.

Коли туман впаде і коли вони прокинуться, то якщо спаде їм на гадку підняти голови й подивитися догори, побачать цю лінію. Але ще не зорієнтуються, це дурні, всі без винятку. Не люблю їх, і вони мене теж. Збіговисько з усього світу, бездомні блукальці. Холерні гуралі й ті лайдаки з центру, зарозумілі французики.

Приглядався до мене місяцями, а потім попросив у тітки Маринки моєї руки. Зупинив мене на лету. Тітка сказала: “Вийди за нього, і проблема зникне”. Бо вона знала. Казала: “Залізь на дерево і стрибни. Пий відвар із рути. Коли не поможе, підеш до бабки. Бог тобі його посилає, то добра партія”.

Вийти за нього — це було б смішно — я сприймала його як старого чоловіка. Не хотіла його. Він жив у двох кімнатах над школою, де вчителював. Щодня зранку виходив на подвір’я і заганяв дітей до середини, як квочка. Господар над дітьми. Мені подобалися інші чоловіки — на мотоциклах і конях. А він був для дітей. Вони його боялися. Чемно зникали у дверях. Тепер думаю, що боялися його кошлатих брів, тичкуватої худорлявості й того, як вимовляв найпростіші слова, звучали по-чужому.

На другій половині школи жила Стадніцка, стара панна, також вчителька. Була невизначеного віку, але пасували б одне до одного з огляду на схильність до старості. Два трухляві пеньки. Власне вони були б ідеальною парою.

Вона носила вузькі спідниці та чоловічі сорочки з краватками. Її каблучки цокали по викладеному цеглою шкільному подвір’ї. Фарбувала губи так, щоб виглядали меншими. Волосся завжди старанно укладала — робила навушники з кіс. Навчала польської мови і співу — у теплі дні крізь відчинені вікна школи було чути її слабкий писклявий голос:

Це тужно летіло над селом. Я ніколи не бачила моря на живо. Не знаю, що таке блакить. Знаю море тільки з тієї пісні та з телебачення.

Стаю перед дзеркалом і щипаю собі щоки, щоб краще рухалася у них кров. Хочу пригадати, як я виглядала тоді, коли Петро вперше запросив мене до містечка на побачення після того, як тітка Маринка сказала за мене “так”. Я мала чорне волосся, зібране на шиї у вузол, темні брови і смагляве обличчя. Груди завжди були замалі, потім, вже тут, за часів Карабіновича, я вкладала до бюстгальтера вату. В мене була тонка талія, плаский живіт і досить масивні стегна, міцні, напружені. Що з ними тепер сталося? Піднімаю спідницю і бачу ледве обтягнуті шкірою кості. Тоненькі гомілки — це пам’ятаю, на це завжди Петро звертав увагу і не дозволяв купувати мешти з пасочками. Казав, що від них грубшають щиколотки і між ногами у мене було цілком інакше — губи були повні, припухлі, соковиті. Тепер, коли підмиваюся, відчуваю під пальцями неприємну тонку шкіру і відразу під нею якісь таємничі внутрішні кісточки. Я не припускала, що там маю кістки. Так виглядає старіння: жива пружна тканина твердне, людина застигає зі середини. Тепер це звичайна дірка, щоб пісяти, не більше. Теж ступні є ступнями іншої людини, важко було б навіть сказати, чи вони жіночі, чи чоловічі. Все це замішання зі статями з часом стирається. Старі жінки і старі чоловіки уподібнюються одне до одного.

Коли я цієї зими дивилася на Петра, то часом мені здавалося, що дивлюся на себе. Щось нас нарешті наблизило одне до одного — старість. Щоденно вранці ми обоє ставали меншими. Останнім часом важко було дістати ногами до підлоги. Я соромилася того, що розмахую ногами в повітрі, як дитина, як маленька дівчинка. Я нічого не говорила. Він завжди був високий і хвалився тим. Коли б так тривало роками, коли б смерть могла запізнюватися, як листоноша з пенсією, відбувалося б з нами щось протилежне до росту, якийсь процес, спрямований у зворотний бік. Нарешті ми б стали завбільшки, як ляльки, і мусили б остерігатися мишей, яких тут повно. А коли б смерть взагалі перестала існувати, ми попадали б, як крихти хліба в щілини між дошками, і люди зі села знайшли б тільки порожній будинок. Ото вже б плітку вали, але ж було б здогадок. Старі зникли, пропали, як камінь у воду. Кому тепер перейде їхній будинок? Чи їхня донька жива, чи приїде з Варшави? Рилися б у шафках. Відчинили б віко скрині й читали б Петрові записки. Про все би довідалися: 2 квітня 1987 року була посіяна селера, а 14 — петрушка.

Повинні бути парою — Петро і Стадніцка. Він вчитель і вона вчителька. Поділяться класами. Разом виставлять у щоденниках оцінки, дружно поділять години. Об’єднають свої кімнати над школою і навіть, якщо вона вже застара, щоб мати дітей, то матимуть дітей з цілого містечка. Стадніцку потім забрали рускіє, і як багато інших, вона пропала.

Говорив про себе: Пьотр. Вимовляв це ім’я м’яко, надуживаючи польським акцентом, тому звучало воно як “Пйотр”. Так мені представився того дня, коли ми поїхали до міста залізницею. Ми йшли дорогою від станції, літав тополиний пух, сонце виблискувало на дахах і бруківці, яка від цього блиску виглядала, як мокра, ніби вночі падав дощ. Мені подобалося все. Я була вдягнута у квітчасту ситцеву сукню, кроєну навскіс (ще вночі тітка Маринка закінчувала петлі), яка облягала мої стегна. Я мала маленьку торбинку, а в ній гребінчика, дзеркальце і носовичок. На ногах — шкіряні коричневі босоніжки на корковій танкетці. Він був убраний у літню маринарку і чорні фланелеві штани, маринарку ніс перекинуту через руку. Чоловіки озиралися за мною.

Я їла морозиво. Кремова маса у двох складених вафлях. Її накладали ложкою просто з термосів. Морозиво топиться і тече по руці. Треба нахилятися, щоб не вибруднити сукні. Їм порцію за порцією, аж мені стає холодно. Мої долоні липкі. Петро подає мені свою хусточку.

Немає виходу, відвар із рути не поміг. Шлюб відбувся у католицькому костелі, але прийшов також і піп. До того щовечора я бачила перед своїм домом Мирона, спирався ліктем на паркан і жував травинку. Стояв так годинами, поки сутінки не стирали його, як пляму. Я тікала від його погляду. Перед моїми очима було те, що між передніми зубами у нього був проміжок і це єдине, що про нього пам’ятаю.

Коли першої ночі ми лежали поруч, Петро нічого не говорив, але вся волога літня темрява набубнявіла питанням, я тільки сказала: “Мирон”. Потім народилася Леокадія, Лялька.

У вересні в школі залишилася тільки Стадніцка. Петро в середині серпня пішов на місце збору з маленькою валізкою. Я говорила: “Йди, вже, йди”, але він сидів на лавці перед хатою і не міг відірватися від дитини, не знімав її з колін, тулив Ляльку до себе, нюхав її, я здогадувалася, що він плаче, і його сльози течуть дитині по шиї, за сорочечку. Плечі мав зігнуті в дугу. Валізка стояла біля ноги, як пес, що тільки чекає сигналу, щоб кинутися на звіра, бо вже чує в повітрі кров.

Він повернувся за кілька місяців, майже того самого дня, коли неперервно їхали на захід запилюжені вантажівки. Мав температуру, кашляв, не знаю чи від застуди, чи від пригніченості, чи від всюдисущої пилюки. На нозі чорнів старий бинт, а під ним паскудна рана, абияк зашита в польовому шпиталі. Швидко, мовчки ми знімали з нього мундир. Смердів, було видно, що місяць не мився. Схуд. Я згорнула мундир у тугий валик і втиснула його в стодолі поміж колоди. Зняла портрет Пілсудського, що висів над ліжком, залишилася світла пляма, і повісила на тому місці ікону.

— Петре, чого ти не пишеш на папері? — питає його тітка Маринка.

— А ти бачила, як папір горить? — відповідає він.

Тому писав на внутрішньому боці віка. Спочатку дати народження і прізвища батьків, дідусів, бабусь. Потім записував там, що була буря або, що падав град. Ще пізніше хімічним олівцем робив список того, що залишаємо — з документів переписав номери земельних ділянок, які купив перед війною. У стовпчику “рухоме майно”, з лівого боку, відразу біля канта віка, вмістив: двоспальне ліжко, сервант, креденс, стіл і шість крісел, ручна качалка, дубовий стіл. Його почерк також зазнав змін — спочатку рівний і гострий — солідний почерк вчителя, а потім — безпорадний і невпевнений, особливо там, де він писав кульковою ручкою. Червень п’ятдесят дев’ятого — навала слимаків. Серпень шістдесят сьомого — нічні метелики й оси. У лютому вісімдесят четвертого — підсніжники. Дуже рано, бо вісімдесят шостого розквітли тільки наприкінці березня. На віку записував до середини п’ятдесятих років, на стільки вистачило місця. Потім стрункі літери виходять за край. Небагато є дат на межі п’ятдесятих і шістдесятих років — тоді був дуже зайнятий, мав у голові школу й мене. Я змарнувала тобі життя, Петре.

Шістдесят п’ятий рік починається на боковій стінці, а дати вже стосуються коханої доньки: “30.07.64 — виїзд на навчання, 5.05.68 — атестат зрілості”. Переписував цілі речення. Звідки їх брав? — не знаю, може, з мудрості календарів, а може, сам придумував. Деякі з тих кривих речень дивні. “Людство крокує вперед, але людина залишається та сама. Й. В. Ґете”; “Нічого не вдасться зробити, тому нехай буде так, як є”. “Діти зауважують тільки збільшені деталі, не розуміючи того, що бачать”. Письмо розлізається, як плісень, вже займає дно і другу стінку. Нарешті Петро виходить зі середини скрині на її поверхню короткою інформацією: “Світу — забагато”.

Чого тобі було забагато, Петре? Іншим навпаки — всього замало.

О

Щосім років повинен відбуватися повторний шлюб — оскільки, як говорила тітка Маринка — щосім років людина стає кимось іншим. Отже, треба було б відновлювати всі угоди, зобов’язання, іпотеки, відомості в реєстрах, паспорти. Всі документи.

Я вже одинадцята. Петро — тринадцятий. У моїх снах Петро двоїться, троїться, раз він молодий, раз — старий. Раз на мене кричить, раз пригортається до мене. Сьогодні в моєму сні п’є гарячий чай зі свого гидкого фаянсового горнятка. Чай парує, і краплі пари осідають на Петрових бровах. Потім замерзають і стають бурульками. Не може розплющити очей. Іде до мене, як сліпий і просить, щоб я йому зняла ті бурульки. Я безпорадно роззираюся по кухні у пошуках спеціальних інструментів. Він каже “льодняк” чи щось подібне і показує рукою на шухляду. Це означає, що існує інструмент, щоб зняти бурульки з очей, і він його має. Він готовий до всього.

Існує ще одна відмінність між Петром і мною, і я зі задоволенням записую її собі в голові. Спочатку радше вишукуєш подібне. Люди цілі дні проводять разом, запитуючи про все, і виявляють, що “я теж”, що “у мене так само”. Але кінець — інший. Подібності були невинною оманою.

Він не вмів бавитися, може, власне тому здався мені таким старим, хоч тоді, коли я з ним познайомилася, не мав ще тридцяти п’яти. Навіть коли танцював на власному весіллі, виконував завдання. Так, танець приносив йому задоволення, бо він має приносити задоволення. Але задоволення це було автоматичне. Коли робив щось, то робив саме те, а не щось інше. Коли фарбував паркан, то фарбував паркан. Коли перевіряв контрольні, то перевіряв контрольні. Коли кульгав, то весь був кривий, ніхто не міг сумніватися. Коли мовчав, то був як німий. Це комічно — постійно був в одному місці, а це місце — в одному часі. Прив’язатися до себе, як бездомний пес. Не пересуватися ані на міліметр від того, у чому сидиш, не виглядати щомиті назовні.

Я — навпаки. Ніколи не перебуваю у такому постійному місці, ніхто мене там не впіймає. Я весь час бавлюся. Бавлюся, підмітаючи і чистячи картоплю, вдаю, що то забава. Бавлюся, що Петро помер і лежить тепер замерзлий на веранді, чекаючи ліпших часів. Нічого не роблю серйозно. Бавлюся, витоптуючи на снігу літери.

Тітка Маринка говорила, щодень, відразу після заходу сонця, світ на три хвилини стає блакитним. І тоді, коли загадаєш бажання і побачиш блакитний світ, воно здійсниться. Власне це тепер бачу через вікно — світ блакитний. І виявляю полегшено, що не маю жодних бажань.

Росіяни вперше з’явилися вночі, заховані за монотонним гуркотом вантажівок. Петро висиджував, притискаючи вухо до радіо.

Перші дні були днями перешіптувань. Люди тільки шепотіли і шепотіли. Перешіптування носилися над селом і піднімалися, як дим із комина, низько над полями пшениці. Потім стало тихо. Перше, що забрали, — радіо. Треба було сидіти вдома і чекати. Складали якісь списки, переписували, організовували. Вдень їздили військовим автомобілем і піднімали хмари жовтої вересневої пилюки.

Петро втратив роботу. Вночі було чути їх зі школи, де вони розквартирувалися — стріляли по стінах, у портрети Ньютона і Коперника.

Вже стало зрозуміло, що вивозитимуть поляків. Я довідалася про це від Мирона. Але, стверджуючи це, він сказав насправді щось інше. Висловився так: “Добре тобі. Вийшла заміж за старого, а тепер поїдеш із ним до білих ведмедів”. А може, цю новину принесла тітка Маринка. Тоді вона справді сказала: “Роби щось. Якщо рушити звідси — загинете”. Про всяк випадок, коли Петра не було вдома, я зняла зі стіни ікону, а на її місце повісила, вирізаний з газети портрет Сталіна.

Потім до нас поселили пару цивільних росіян. Були лікарями. З того дня ми ділили кухню, чого Петро не міг стерпіти. Сидів цілими днями на застеленому ліжку в кімнаті й виходив тільки тоді, коли квартиранти звільняли кухню. Так, щоб їх не бачити. Але це були милі люди. Ми не дуже розуміли одне одного, але скільки то треба знати слів, щоб порозмовляти? Вона була гарна, широколиця, з повними губами, дрібненька, як ласиця. Колись, коли ми розмовляли про сукні, коли мацали тканину наших спідниць, коли торкалися до ватяних плечиків наших кофтинок, виявилося, що ця Люба не носить білизни. Під час війни виробляють гармати і пускові установки, а не білизну. За якимись перевдяганнями, коли ми приміряли одежини одна одної, я зі соромом помітила її голі сідниці й несподівано явне кучеряве звірятко.

Труси. Досі вони не видавалися мені чимось важливим, не можна було трактувати їх серйозно. А виявилося, що ми могли жити завдяки трусам. На своїй машинці, яку я отримала від Петрових родичів, як шлюбний подарунок, я шила офіцерським дружинам труси. Я зробила собі паперові викрійки і з квітчастого ситцю, гладкого і слизького атласу, з білої постільної бавовни я шила десятки трусів на день. Чоловік Люби, Фьодор Івановіч, забирав їх, запаковані в сірий папір, а потім приносив гроші, спирт, чай. Уперше в житті я працювала для себе і для родини. Нам вдалося поїхати з Петром до Трускавця, і тепер вже я запросила його на морозиво, і воно текло нам по руках. Крамниці ще не спустошували, і я купила собі чудові весняні мешти і пляшечку парфумів. Пляшечку, вже порожню, але все ще пахучу, я мала ще в Левіні, а це означає, що вона проїхала зі мною півсвіту і спокійно лежала в туалетному столику, тоді, коли набагато важливіші предмети пропали. Кругла пляшечка з чорною ебонітовою закруткою вижила, а моя дитина ні.

Ті труси нас приспали. Я думала, що трусами можна залагодити все, що успіх, пов’язаний з гендлюванням білизною, що триватиме і вбереже нас від найгіршого. Кружляли новини, що зникають цілі родини, що на світанку приїжджають за ними вантажівки і вивозять на схід. У нашому селі ще нічого такого не було, може, тому, що у школі, відразу за парканом був штаб, може, це правда, що найтемніше — під ліхтарем. Спочатку я придивлялася до резиденції дідька через паркан, вдаючи, що роблю щось у саду, що розвішую прання на мотузці, протягнутій між двома сливами. Я бачила, як вбігали сходами і зникали в будинку, щоб за якийсь час вибігти з нього, поспішно сісти в газик і від’їхати. Я вивчала їхні обличчя, запам’ятовувала їхні звання. Вони були впевнені в собі. Тепер мені спадає на гадку слово “сон”. Вони були впевнені в собі, ніби спали. Ніби це все відбувалося у їхніх головах, а вони, ті чоловіки у полинялих, тісно застібнутих під шию мундирах, знали в тому сні все. Від початку до кінця. Диктували мені, що має відбутися. Були учасниками гри, яку самі вигадали.

А один із них, той найважливіший, зі зірочками на погонах, був родом із жаху. Спочатку я думала, що це дві особи двох офіцерів, з такою самою ходою, з протезом замість руки, обтягнутими чорною рукавичкою. Був кимось іншим, коли заходив сходами до школи і кимось іншим, коли виходив. Щойно тоді, коли я побачила його спереду і наші погляди на мить перетнулися, я зрозуміла нарешті правду: ліва частина його обличчя була спотворена, мертва, стягнута шрамами, як гримасою болю. І його ліва рука була дерев’яна. І ліва нога не встигала за правою, обтягувалася, залишалася ззаду. Тому, коли він заходив, я бачила його правий бік — молоде обличчя зі світлим оком, прямим сильним носом і рукою, яка підносила до рота цигарку. А коли виходив, був клубком болю, істотою, котра якимось дивом пережила кінець світу і — попри все — вирішила жити далі.

Я вдягнула свою найкращу квітчасту сукню, підвела вуста яскраво-червоною помадою і пішла до школи. Я не знала ні що зроблю, ні що скажу, щоб зачарувати подвійного чоловіка, аби дав нам спокій.

Так я опинилася перед Юрієм Ліберманом. Він сидів, я стояла. На столі лежав пістолет. Його дуло цілилося у кахельну піч. Я з порогу йому сказала, що мій чоловік, може, має польське прізвище, але він не поляк і що ми обоє — уніати, а оскільки живеться нам добре, бо я гарна господиня, а мій чоловік практичний мужчина, то можуть знайтися люди, які нам заздрять і нас обмовляють. Я зрозуміла, що лепечу, як дівчинка. Цей згусток брехні був жалісливий. Вони ж мають папери, а в них графи з присудами. “Люди, напевно, тебе не люблять. Ти така безсоромна”, — сказав він по-російському й усміхнувся здоровою половиною обличчя. Друга половина залишалася нерухомою.

Я намагалася з тієї подвійності відчитати присуд. Хтось постукав і зайшов. Зателефонували. Ліберман перестав звертати на мене увагу і зайнявся чимось іншим. Я втратила впевненість і відступила до дверей. Я бачила обличчя лейтенанта Лібермана раз з одного раз з другого боку, бо він зі слухавкою у руках ходив по кімнаті. Його погляд неуважно ковзав по моїх мештах, ногах і сукні.

— Прийди увечері. Тепер не маю часу, — звернувся він до мене і поклав слухавку.

Я сказала Петрові, що йду до тітки Маринки. Перед виходом крадькома випила горілки, а він на підлозі в кухні бавився з Лялькою.

Я прошмигнула вздовж парканів, перескакуючи з однієї тіні від місяця на іншу. Я відчувала, що зігрілася, і сукня під пахвами була мокра від поту. Вартовий не хотів мене впустити, прицілився у мене з карабіна і сказав: “ухаді, женщіна”, тому я стала в тіні дерева і, переступаючи з ноги на ногу, дивилася у вікна школи. Сукня під пахвами висихала, і я почала тремтіти. “Нехай тебе шляк трафить, Лібермане, ти большевику”, — тихо зі злістю повторювала я і вже хотіла повертатися, коли у вікні побачила мертву половину його обличчя. Він не бачив мене, дивився у небо на місяць, може, вдивлявся у нього, як у дзеркало — адже вони обоє мали по два обличчя.

Тремтячи я вийшла з тіні. Обличчя у вікні на мить повернулося до мене і зникло. Невдовзі він з’явився на сходах і чекав. Вартовий вдав, що бачить мене вперше. Ліберман повів мене шкільним коридором сходами догори, де ми жили з Петром після весілля. Вів мене до себе, сонна версія нареченого. Я знала кожну дошку на підлозі, кожну риску на стіні. У нашій колишній спальні далі стояло старе двоспальне ліжко, занадто обдерте, щоби брати його до нового дому. Там він сказав мені сісти. Повільно методично роздягаючись, запитав мене: “Як ти називаєшся?” Мундир перекинув через високе бильце ліжка. Я відповіла і назвала дані Петра, навіть з датою народження. Я бачила тепер, що весь лівий бік лейтенанта Лібермана спить — ліва рука, яка закінчувалася протезом, безвладно звисала вздовж тулуба, ліва нога була закута у якусь шину, що виблискувала в місячному світлі. Не соромився мене, ніби я не була людиною.

Коли на мене ліг, я подумала, що маю до справи тільки з тою живою половиною. Його тіло було спритне і впевнене. Наприкінці сказав мені, що я гарна, але якось неуважно, бо не дивився на мене, тільки так, ніби треба було щось кинути у простір, поміж обліплені шпалерами стіни учительської спальні.

Коли я вернулася, Петро і дитина вже спали. Я налила в мидницю води і милася у темній кухні.

Тремтіння від огиди — звільняло від гріха. Відразу після того нестерпні уколи сорому. Не думай про це, П’ятнице, з тонкими губами, у червоній сукні. Під бляхою гаснув вогонь.

Я ходила до нього ще кілька разів і це мала бути жертва. Східний скалічений божок, непередбачуваний у своїх бажаннях, готовий на все. Я заплющувала очі, коли це відбувалося. Відвертала голову в бік подряпаної стіни, але він притягував моє обличчя до свого. Хотів, щоб я на нього дивилася. Потім я почала за ним тужити, за запахом цигарок, яким просякнув чужий ворожий мундир, за несподіванками, які несе кожен вираз його обличчя. Був живий і мертвий. Був ніжний і жорстокий. Спав зі мною, а потім засуджував людей на смерть. Його мерзенна влада, подібна до застигаючої галерейки, і моє бажання підкоритися їй, втопитися, завмерти в русі, звільнитися від потреби виконувати будь-який рух. Я бачила його того дня, коли приїхав військовим автомобілем наглядати за вивозом Стадніцкої з батьками, Руцінськіх та інших сусідів. Нагадував птаха, бо мав такі порожні очі, як півень. Кажуть, що росіяни — емоційні та сентиментальні. Цей був інший. Може, взагалі не був людиною. “Хто ти такий? ” — питала я його, або “Що з тобою?”. Я проводила пальцем по довгому шрамі, що тягнувся впоперек його грудей. Усміхався, сягав за цигаркою, але ніколи нічого мені не сказав.

Ми дивилися через вікна в кухні на людей, які з валізами і клунками формували довгу безнадійну колону. Світало. Я взяла на руки сонну Ляльку, Петро курив. Чи наш будинок мав над дверима ангельський знак, намальований кров’ю? Юрій Ліберман стояв в авті, повернутий до нас тією половиною обличчя, на якій неможливо було помітити жодного почуття. “Що сталося? Чого не ми? Певно, завтра”. “Довідається раніше чи пізніше”, — думала я. І потім цілими днями про це запитував, щоразу з більшим відчаєм: “Чому не я?”

Невдовзі я зрозуміла, що вагітна. Пішла до тітки Маринки і розказала їй усе. Вона вдарила мене в лице. Тоді повела в сусіднє село, а там стара жінка на ім’я Матрьона зробила так, що я скинула. Я залишилася на ніч у тітчиному домі, а вона пішла до Петра сказати, що мені стало погано. Хворіла я місяць. Маринка сиділа коло мого ліжка, бо я хотіла померти, хотіла, щоб на мене впала Божа кара. Вона думала, що мені шкода дитини. Але я хотіла померти з туги.

Якось з’явився російський солдат, порозмовляв з Маринкою в дверях і пішов. Вона не сказала мені, чого він приходив. Сказала тільки про Петра: “Мусиш навчитися кохати його так, ніби він слабший від тебе, не сильніший”.

Командування перенесли в інше місце. Невідомо куди. Маринка дала мені потім маленький згорток від Лібермана, який приніс той солдат. Там була адреса, записана на шматочку сірого паперу по-російському, був золотий ланцюжок із хрестиком, кілька перснів, а також шматок тканини, який виглядав так, ніби його відірвали від військової сорочки. Я загорнула усе в папір і закопала в саду під сливою. Запізні лий дитячий похорон.

Бачу ще дивну річ — великий палець ноги Лібермана, трохи деформований ніготь. Палець, у якому вся могутність того чоловіка з двома обличчями сходить нанівець, стає позірною і гротескною. Соромлюся того пальця. Не соромлюся нестримного кохання на столі, заваленому паперами, ані хвиль задоволення, хоч мала б відчувати тільки огиду. Те, що мало залишитися прихованим, стало явним.

Наступні кілька місяців до покинутих хат вселилися українці. Деякі з них були моїми родичами. Як Городиський і Козович, але дивилися на нас із підозрою, не так, як завжди. Правду кажучи, Городиський мав дружину польку, але це було безперечно ліпше, ніж мати чоловіка поляка. Жінки якось не впадають у вічі, хоч ніби повинні були. Адже народи брали початок в їхніх животах.

— Скажи мені, чи це правда? — запитав мене потім Петро. Його очі пильно вдивлялися в мої.

— Це неправда, — сказала я.

Діти помічають тільки збільшені деталі. Не розуміють того, що бачать. Тепер знаю, що ти мав на увазі, бо ти ж був завжди старим і народився дорослим. Як же ти міг помічати деталі? Ти не бачив моєї червоної сукні, коли ми йшли на Андрія, ти не зауважив, що в четвер на запусти на тістечках лежить трояндове варення, ти не помітив, що я постриглася, що маю нові черевики, що цього року немає гладіолусів там, де були завжди, а є жоржини, що на зимовому пальті, ти маєш нові ґудзики.

І потім, Петро не зауважував, що повертаюся увечері, що мовчки лягаю слаба, не будить його мій плач вночі, бо старі люди міцно сплять і рівно дихають. Не тривожить його те, що вистоюю перед вікном, старанно накладаю макіяж, маю нові помади в косметичці, взагалі не бачить помад і косметичок. Зауважує цілість — вона завжди трохи розмита, складається зі слів, надрукованих на папері, які не мають жодних відповідників у реальному світі, із затертих ідей, з напрямів, векторів, площин, таблиць. Світ Петра — це світ конспектів, річних звітів і поділів годин.

Хто не бачить дрібниць, той нічого не знає. А хто нічого не знає, мимоволі стає жорстоким.

Ходжу снігом по колу, в якому замикаю Петра, будую йому дім зі снігу, малюю кордони його країни.

Увечері щіткою чищу костюм. Я купила його вже давно, кільканадцять років тому, бо я знала, що він помре першим. Костюм висів у шафі й чекав — чорний анцуґ[2] зі справжньої вовни, добротний, завжди модний. Шкода, що не змогла його на Петра вдягнути. Очевидно, не подобався Петрові, бо його тіло виставило проти костюма рішучий опір. Тепер вже запізно. Петро лежить у сорочці в клітинку і в’язаному светрі, у старих вельветових штанах, витертих на колінах, у хутряних капцях. Притуляюся обличчям до шорстких кіс на светрі.

П

Мені сімдесят шість років, Петрові — дев’ятдесят один. Тепер лютий 1993 року. Тільки не знаю, який день. Якщо сьогодні вдасться подивитися якісь новини, все з’ясується. Петро помер у неділю, — повторюю собі. Цілу п’ятницю і суботу стогнав і тримався за серце. Кілька разів я пробувала зійти вниз, але постійно падав сніг. Такого снігу не було вже давно. Малюю на снігу літери. Сиджу біля нього на веранді, закутана в його кожуха.. Гладжу його руку, яка минулої ночі зсунулася з грудей і тепер лежить збоку, вже не вдасться її перекласти на колишнє місце. Вона вперта, хоч пальці виглядають спокійними. Гладжу нігті, вони білі, як сніг. Пробую намацати пучкою, чи ростуть. Це так, як тоді, коли кладеш руку на живіт — чи дитина в ньому вже рухається. Тут перевіряю, чи рух припинився.

Петро — терплячий. Добре йому лежати на веранді. Тепер я знаю, що він саме для того її збудував, — щоб відпочивати на ній після смерті. “Петре, — кажу, — йде весна, напевно, прийде. Колись буде Великдень”. Не відповідає. “Мусиш змолоти мак”, — чи часом не усміхається? “Потовкти мигдаль, налущити горіхів до печива, принести з пивниці банку хрону”. Дивлюся на його білі брови і запалі щоки, на яких сріблиться іній, або заріст. Він і далі гарний чоловік. Тоненькими струмочками, непомітними для ока, невідчутними для пучок пальців, пливуть через нього останні хвильки життя.

Знаю це. Не вмирається так одразу, гульк і все. Треба дозволити смерті оселитися в тілі, а життя, щоб випливло без перешкод, крапля за краплею, як бурулька, що тане у сліпучому світлі сонця.

Знову здіймається курява: через Соколівку їдуть німці. Світ ділиться на денний і нічний. Вдень люди крутяться на обійстях, розмовляють через паркани, їздять до міста, працюють, дивляться одне на одного. Петро бачить, як постає нова школа, без нього. Бракує грошей. Це вдень.

Вночі це не має значення. Вночі відбуваються таємничі зміни. Небо на обрії стає помаранчевим, інші хати здаються ворожими, ніби чути звідти, як гострять ножі. У сутінках люди втрачають обличчя. Петро тепло вдягається, бере в кишеню трохи хліба та яблук і йде до лісу. Вранці повертається, ніби нічого не сталося.

Відтоді він зі мною не спав. Ліжко з його боку цілу ніч залишалося нерухоме, на покривалі не було жодної зморшки. Нічого не говорив, не озивався. Зранку виходив з Лялькою на подвір’я і демонстративно голосно говорив по-польському. Не було до кого. Ані Стадніцкої з писклявим голосом, ані Руціньскіх, нікого.

Спочатку працював фізично в ґуральні, яку перейняла нова влада, потім втратив це місце. Одного дня хтось приніс новину, що вбито Петрового брата з родиною, його вагітну дружину і тестя. Петро вибрався туди і його не було кілька днів. Розповідав, що з’явився запізно — їх вже поховали, тому Петро записав їх на скрині. Є вони там під нечитабельною датою від сорок третього року. “Бартолемей і Михайліна, а також тесть Еміль Окшеньскі”. Стільки після них залишилося. Вже перестав ховатися у лісі, не виходив із дому, сидів цілими днями коло вікна, прислухався до голосів із села, бурмотів щось сам до себе, курив, аж його пальці пожовтіли. А я крутилася, як дзиґа, годувала курей, і він мав чути, як я повторювала: «Петра немає вдома, пішов, не знаю, де він». Я брала малу до себе, і ми спали, притулившись одна до одної. Тільки раз він підняв мене вночі, тряс мене за плечі, а коли я вирвалася, грубо поставив мене на підлогу. У руках тримав пістолета, певно вийняв його зі сховку, вклав мені його в руку і сказав, щоб я прицілилася в нього. Сказав: “Застрель мене”. Зброя тремтіла, потім впала на підлогу.

Другого дня прийшла тітка Маринка. «На душу твоїх батьків, на ті роки, коли я тебе виховувала, дівчино, — сказала вона, — накажи йому, щоб він сховався, накажи йому, щоб він відійшов у тінь, щоб зникнув, аж поки все повернеться на свої місця, а люди не опам’ятаються». А він клякнув перед нею і поклав голову їй на коліна, хоч небагато був від неї молодший, не соромився плакати в її фартух. “Нехай він збереться, збери його, дай йому одяг і їжу, нехай іде до своїх, до лісу. Або ні, якщо хочеш мати його коло себе, викопайте яму в стодолі, прикрийте її дошками і хай там сидить. Ми українки, а він поляк”.

Тепер це звучить інакше, ніж тоді. Тоді це були молоді слова, свіжі, як пружні соковиті паростки, ніхто не знав, що з них виросте. До того я ніколи про це не думала. Були два костели, два Різдва і дві мови, які з року в рік щораз більше були запанібрата, проникали одна в одну, поняття рухалися у граційному танці.

Тоді Петро пересидів у сховку під підлогою стайні п’ять місяців.

Теклю я вже не відводжу на ніч до повітки. Залишається коло кухні, ґречна, як дівчинка, як добра учениця. Бібки, які робить, замітаю на лопатку і викидаю. Виглядають, як гранульовані, куплені в крамниці добрива для квітів. Зранку мене будить стукіт її копит. Панна Текля, яка навіть на ніч не хоче розлучитися з мештами на високих підборах. Замочую їй Петрові булки у воді, і вона з апетитом їх з’їдає, холодно й іронічно дивлячись на мене прямокутними зіницями. Хто вона така, ця Текля? Коли б не зіниці, я прийняла б її за людину, перебрану в чудернацький рогатий одяг. Саме тепер час на перевдягання і витівки, чортів тиждень, він має бути саме тепер, кінець карнавалу. Кожен вдає зі себе когось іншого.

Падає сніг і засипає мої чудові літери. Снігові хмари висять так низько, що мене не видно із села, так ніби живу на краю світу, в країні героїв, на шляхах смерті. Не бачать мене знизу, я для них зникла. Цікаво, чи вони про нас згадують, чи думають, що з нами сталося? Чи листоноша не хвилюється. Коли то він мав прийти? І рахунки за електрику, і абонемент за телебачення, на якому вже нічого не видно. Чи залишить їх у крамниці, як, звичайно, робить взимку?

Сьогодні я невиразно бачила танці на льоду. Граційні людські фігурки у сніговому просторі телевізора. Балерини в тоненьких спідничках виписують на гладкій поверхні чіткі інструкції, але ніхто їх не читає.

О

Ми збиралися два тижні. Важливих речей, які ми хотіли забрати, було небагато. Наші меблі були такі собі; якусь цінність мало тільки двоспальне подружнє ложе, але Петро продав його сусідам за копійки. Все цінне опинилося у скрині. Крім того, ми взяли швейну машину і валізу з книжками, документами та світлинами. Ту, яка пропала в дорозі.

Інші завантажували цілі вози — меблі, посуд, одяг, коробки з фіранками і постіллю.

Коли ми їхали підводою до містечка на станцію, де було місце збору, то бачили, як до нас із усіх боків приєднуються такі самі вози, завантажені речами. До возів були прив’язані корови, на них гавкали пси. Страшне видовище — так, певно, виглядатиме кінець світу; хоровод творять не померлі, що піднімаються з могили, а люди в безконечній дорозі до невідомого пункту призначення. Не рев ангельських труб, а розпачливий свист поїздів.

За кілька днів до того прийшла до нас тітка Маринка і спокійно сказала, що їде з нами. Але Петро скиглив, що тепер холодно, що це довга подорож, а оформлення паперів займе багато часу, але вона може приєднатися до нас навесні. Та ми добре знали, що кожна весна, яка прийде, буде новим часом, новою епохою, щодо якої старі закони вже не діятимуть. Що нічого не можна сказати про минуле, немає щодо нього ні правди, ні брехні. Час був скасований декретом, і майбутнє було вже іншим станом — туманною розпорошеною візією, шкіцом, позбавленим деталей.

Вночі впав сніг і знищив мою працю. На сніданок я п’ю чай і чарку горілки з Петрових запасів і рушаю на схил. Світить чудове сонце і я бачу, що не все так погано. Літери стали м’які, сонні. Мушу пройтися ними ще раз. Тупочу, як діти, що бавляться в поїзд. Чах-чах-чах, дивіться на мене, злодійчуки. Гей, я тут. Горілка розігріває мені кров, а обличчя горить від розлитого на снігу сонця.

Бачу маленького автобуса, отже, канікули вже закінчилися, бо їздить тільки тоді, коли є заняття у школі. З іншого боку, над селом є крутий схил, порослий рисочками голих дерев. Весна приходить звідти. Дерева набирають тіла, пливе з них вниз масна зелень і вкриває долину й узбіччя.

За нашим домом ростуть підсніжники. Петро обходить їх довкола, тихенько, ніби їх таємно обробляє. Не дозволяє їх пересаджувати на мої грядки, каже, що вони дикі й перебувають під охороною. Людський погляд їм шкодить.

Останньої весни, коли повернулися червоногрудий і почали вити гнізда у тому ж місці, що завжди, Петро розплакався. Дурний старий, вже тоді я повинна була здогадатися, що його смерть близько. Але ще тоді вилазив на драбину і відмолоджував дерева, секатором обтинав мертві гілки на яблунях. Земля відтавала повільно, ще на початку квітня, коли ми викопували ямки, знизу була замерзла на кістку.

Коли б так можна було омолодити людину, як дерево. Зрізати з неї тяжкі спогади, зішкрябати весь біль, всі розчарування, як мертву тканину; пообрізати помилки, дурні рішення, просвітлити думки. І щоб можна було це робити після кожної зими, щоб входити в новий рік чистим і невинним. Адже, відомо, — якась із наступних зим нас уб’є.

Я благала його залишитися у тому сраному Ключборку, оселитися біля Ляльчиної могили і чекати на власну смерть. Але ні. Очевидно, могили — це теж тільки деталі. Петро мав розподіл на роботу деінде, ще далі на захід, хоч здавалося, що там вже нічого не може бути. Але поки я розставила наші речі в якомусь пограбованому помешканні, що кишіло блощицями, Петро наказав мені знову збиратися. І слова теж виявилися дрібницями — не було сенсу їх використовувати, не помічав їх. Приїхав наступний поїзд і ліниво повіз нас спочатку мокрими розлізлими рівнинами, потім долинами, аж ми опинилися в іншій країні, у маленькому містечку на краю світу.

За його останніми будинками край світу уривався і гори нагадували намальовану театральну декорацію.

Я не говорила з ним рік. Не мала в роті язика, коли дивилася на нього. “Говори польською”, — каже до мене Петро по-українському. “Ні, — думаю, — не скажу ні слова польською. Завези мене в цей засраний Ключборк і там залиш, віддай мені всі роки, які ти в мене вкрав, віддай мені дочку”.

— Заспокійся, дівчино, — повторює тітка Маринка, — нема до чого вертатися. Тут, де ми є, немає нічого іншого, тільки вперед, майбутнє, потім, тільки майбутній час. Повісь на вікно фіранки, знайди десь кота, бо в хаті повно мишей.

М

Вже давно треба було його поголити. Наливаю води до горнятка, намилюю пензлик. Гострю бритву на шкіряному ремені. Коза, побачивши вістря, задкує і чемно лягає біля кухні.

Беру чисту ганчірку і йду на веранду. “Ранкове вмивання”, — кажу весело, але він не озивається. «Щось не гаразд? — питаю — Я щось не так зробила? Забагато говорю? Ти на мене ображаєшся? Ти ніколи мені цього не забудеш?” — передражнюю його, говорю так, ніби це він говорить. Добре пам’ятаю цей претензійний тон і як я його не терпіла, як доводила мене до шалу Петрова повільність, його вибухи гніву, який — як і все в ньому — здавався тяжким, безвладним.

Присуваю собі крісло і беруся до роботи.

Я знаю кожну цятку на його шкірі, пам’ятаю розташування блакитних жилок, ніби це карта, сходженої вздовж і впоперек землі — річки, струмочки, місточки, дороги і стежки. Тепер, коли він лежить, бачу той найхарактерніший блакитний викрутас на його скроні, щось на зразок кільця і двох кантів. Це його знак, підшкірне тату, пережив мороз. Колись я сміялася, що, може, він має блакитну кров у блакитних жилах. Що відбувається з кров’ю, яка зупинилася у судинах. Чи кров’яні тільця, ті всі лейкоцити, еритроцити вже розштовхали кришталики льоду, чи підступний мороз, який пливе з космосу, спрямував свої вістря у ніжні стінки матерії? Тверда, задубіла шкіра вже не піддається бритві. Залишаються смуги сивого заросту. Мушу ще раз ними делікатно провести вістрям. Несподівано рука інстинктивно смикається назад. Має бути шипіння, гнівний погляд і крапелька крові. Нічого не відбувається.

Я перелякалася, нічого особливого.

Несподівано стає переді мною він, гладко поголений, напахчений, темноволосий. Мастить одеколоном щоки. Я наближаю вуста до його обличчя, це триває безконечно довго, образ затримується, як кадр кінофільму, і тане, як целулоїдна смужка, посередині утворюється темна діра, яка розширюється, наче пломінь.

— Петро тепер директор школи, — кажу до Теклі, — ведеться нам дуже добре. Заочно складає іспити на атестат зрілості. Спопеляє мене поглядом, коли в мене виривається якесь українське слово.

Двічі я їздила додому. Вперше — п’ятдесят третього, вдруге — шістдесят четвертого. Мене не хочуть випустити, не видають паспорта. Петро записує ті факти на скрині, на бічній стінці. Я тепер на три роки молодша — така користь з того, що нема документів, називаю їм іншу дату народження.

Під час першого візиту все там було, як раніше. У тітки Ольги на стінах висять ті самі килими й ікони. Вона застара, щоб перейматися заборонами. На ліжках лежать купи вишиваних подушок — чистих і пахучих. Діти тітчині роз’їхалися по світах: Мирон у Донецьку, інші — у Києві. “Залишайся з нами”, — каже тітка і плаче за Маринкою.

Іншого разу, під час наступного візиту, бачу, що старий світ стає маленький, як ляльковий будиночок. Будиночок Ляльки. І тітка Ольга також стає маленька, висохла і промовляє маленькі слова, малесенькі: “Залишайся з нами”. Невдовзі помре, і я вже ніколи туди не поїду. З’явлюся щойно після своєї смерті й будемо жити тут вічно, мала посмертна держава каштанових чоловічків. Тепер ні, я мусила би скулитися, щоб тут залишитися, тето.

Ходила дорогою через поля, бачила будинок школи, тепер у ньому продуктова крамниця. Я колупала носком черевика землю біля дороги. Пробувала знайти те місце, де заховала згорток від Лібермана, але дерева виросли або навпаки — померли. Вже не стоять на своїх місцях. З тієї хвилини потрібні будуть археологи.

Нічого не вийшло з тих поспішних відвідин, східних сабатів із тіткою Ольгою. Найприємнішою була тривала подорож — це тому, що я була сама. Під час другої поїздки мені відібрали на кордоні ікону з моєю Параскевою П’ятницею, яку дала мені тітка. І може, навіть я пішла б до в’язниці за контрабанду творів мистецтва, коли б не те, що останнього моменту мені вдалося втиснути у жменю митника згорток рублів. На секунду завмер, а потім його погляд помандрував над моєю головою до цілком інших, важливіших справ.

Тітка Ольга старанно загорнула ікону в папір, довгими худими пальцями зав’язувала мотузочку. Можу відтворити її усмішку. Дивися, Петре, усміхаюся, як Ольга. Пізнаєш?

Петро вдає, що не бачить. Але виходить за мною на станцію у Левіні, втомлений. Потяг, від якого на кожній станції відчіпляються вагони, привіз мене нарешті додому. Петро помагав мені нести тяжкі валізи, в яких я привезла рештки минулого життя: мамин гуцульський кожушок, який зберегла Ольга, килими, великодні рушники, вишиті сорочки, глиняного баранчика. Ми йшли з валізами, обсадженою каштанами брукованою вулицею, а потім перейшли через ринок.

Він був видовжений, трошки нахилений, з квітковими клумбами і невеликим фонтаном, який поламався за кілька років. Ми жили на цьому ринку в старій кам’яничці, вікна якої були такі малі, що коли засувалося фіранки, ставало цілком темно. Потім Петро отримав помешкання при школі, а я почала працювати бібліотекаркою.

Іду до кімнати і виймаю із заскленої шафки кілька книжок. Текля стукає за мною і зацікавлено зазирає до кімнати. Тікає від холоду. “Христина — донька Лоуренса”, “Анна Кареніна” — це дві мої улюблені книжки. У бібліотеці я мала багато часу для читання. Я обгортала книжки сірим папером і писала на корінці прізвище автора, назву книги і номер. Я вела формуляри читачів і складала в дерев’яні скриньки. Жінкам, а вони завжди читали більше, я радила “Христину” і “Анну”. Цього достатньо, щоб мати контроль над життям, коли живеш у Левіні. Ми могли створити товариство Анн і Христин і як його членкині могли брати участь в першотравневих демонстраціях. Розгорнути над головами транспаранти: “Анни Кареніни всіх країн світу, єднайтеся” або “Солідарність левінських жінок із норвезькими жінками”. Щось на зразок того. Думаю, що це не випадково, що більшість дівчаток, які тоді народилися, називали Аннами і Христинами. Це моя заслуга.

Петро, тепер вже Пьотр, йшов на демонстраціях на чолі шкільної колони. У його руках майорів червоний паперовий прапорець на паличці від цукрової вати. Мали би його звільнити від того обов’язку, бо він накульгував. Петро повертався додому вечорами, приносив на собі шкільні запахи: дитячого поту, мастики, цигаркового диму з учительської кімнати.

Він говорить мало, тільки потрібні, доконечні слова. Я вимагаю більшого, але він мене ігнорує. Влаштовує сцени, виходить, траскаючи дверима. Я проковзую у космос тепла його тіла, яким він нагріває постіль у найсуворіші зими.

Стою з книжками в руках, а коза байдуже дивиться на мене. Нічого не зрозуміла. Не пам’ятаю, що сталося з тими роками. Втекли, розпливлися, просочилися в землю. Бачу тільки риночок у містечку. Поміж камінням проростає трава. На старій кам’яничці з’являються тріщини, вода у фонтані висихає, у вікнах замість шиб з’являються дошки.

Але щоденне життя у знову віднайденому світі тече своїм річищем. У міському депо відбуваються забави. Дерев’яну підлогу посипають тирсою, столи розставляють у довгі шеренги під стінами, щоб зробити місце для танців. На лампах висять прикраси з гофрованого паперу, спіральні двоколірні ланцюжки і торочки. В кутах зали — зв’язки кульок. На білих обрусах стоять миски з овочевим салатом, тарелі з оселедцем, кошички з хлібом, поміж ними царюють пляшки з горілкою і оранжадою. Одні пляшки — білі та прозорі, другі — коричневі з непрозорого скла. Жінки, перехиляючи свої чарочки, підносять мізинець, може, в неусвідомленому жесті протесту. Ніколи не п’ють до дна. Мусить залишитися на дні трохи горілки — це складний savoir-vivre нового світу.

Перший акорд оркестру видається могутнім, вдаряє всіх у груди, в живіт. На мить обривається подих. Розгубленість триває доти, поки люди не звикнуть до галасу. Тоді, осмілілі від горілки, виходять на паркет, щоб терзати святковими каблуками невинну тирсу. Незабаром чоловіки знімуть піджаки, а жінки, ослаблі від втоми, повісять на спинках крісел шалі. Ті, які раптом запрагнуть свіжого повітря, впустять на мить клубок холоду на голі плечі та спітнілі шиї.

Після опівночі закохуєшся, як звичайно, в якогось музиканта з оркестру. Мені найбільше подобалися кларнетисти або ті, які б’ють у перкусії. Танцюючи, пускаю музикантові очима бісики. Петро — пильний, його пильності не приспить жодна кількість випитого алкоголю. Через пологий ринок повертаємося додому, не розмовляючи між собою.

На чорно-білих мікроскопічних знімках із фантазійно обрізаними краями ми завжди у святковому одязі з чарками горілки в руках. Я на шпильках, а він у костюмі. Я маю шаль на голих плечах, він — підшиті ватою плечики. Я позую перед апаратом, він стоїть непорушно, як за трибуною.

Не дозволяю йому торкнутися до себе. “Я не народжу тобі дитини, Петре, — кажу. — Не народжу тобі дитини. Не буде інших дітей, крім тої, що ми втратили під Ключборком. Ти — старий, а я молода, ти помреш перший”. По обіді виходжу на прогулянку або до кравчині. Доглядаю хвору тітку Маринку. Вона помирає взимку сорок дев’ятого від звичайного запалення легень. Цей клімат не для нас, сонячних і низинних. Вбиває нас саме повітря.

Тут нема на що дуже дивитися. Містечко — це маленький риночок із поштою і кількома крамничками. Є також будинок культури, перероблений з заїзду, і пивна, з якої щоразу, коли відчиняються двері, вивалюється клубок пивного вологого смороду. За містом, п’ять хвилин ходу від ринку, є невеликий цвинтар, де все по-німецькому. Одна з перших могил, які тут з’явилися — це могила тітки Маринки. Маленькі будиночки ліпляться один до одного, як замерзлі цуценята. Кожна прогулянка закінчується в полях. Люди, які тут живуть справді, говорять тою самою мовою, але не можуть порозумітися. Може, через два покоління зуміють. Внизу стоїть костел. У ньому є чудернацький образ, задуманий, певно, для тих людей, які приїжджали колись лікуватися у навколишніх оздоровницях, поки життєдайні води не спустилися вглиб землі. Ходжу до того костелика, сідаю в першому ряду і дивлюся. На образі зображено чотирнадцять заступників з їхніми атрибутами, за якими їх колись пізнавали з першого погляду, а сьогодні вони вже нікому нічого не говорять. Але я знаю, бо знайшла в бібліотеці книжку, яка з’ясувала мені весь сенс того, що бачу. Стоять довкола маленького Ісусика, як гості, що прийшли на хрестини. Внизу святий Євстахій стоїть на колінах перед оленем, що має між рогами хрест; далі святий Криштоф, цей велетень, що несе на плечі малого Ісуса, як зайця. Це патрон хвороб хребта і кісток. Одразу над ним святий Ідзі — пестить рукою лань, пробиту стрілою переслідувачів. Патрон хворобливого страху і нападів паніки. Поруч святий Киріяк — скромний хлопець з мисочкою, патрон очних хвороб і всіх окулістів. Одразу над ним свята Малгожата з Антіохії, зображена з якоюсь малою потворою чи, може, з драконом — до неї зверталися жінки у благословенному стані. Не пам’ятаю, як її замучили. Наступна жінка в червоній сукні, спирається до вежі та з келихом у руках — це свята Барбара, патронка доброї смерті, а отже тих, які загинуть найшвидше: моряків, шахтарів і артилеристів. Свята Катерина з Александра — голова піднесена до неба, тримає в руках зламане коло. Знаряддя власних тортур. Далі — святий Блажей в єпископській митрі, здається, він зцілив хлопця, який подавився кісточкою і відтоді патронує хвороби горла й отоларингологів. О, і святий Віт, він звільняв від маній. Тепер тримає в руках посудину з олією, в якій його смажили; став патроном нервових хвороб і епілепсій. Збоку від нього — чоловік, прибитий до дерева — це Пантелеймон, патрон хворих на легені, до нього молилися хворі на сухоти, що лікувалися в оздоровницях. Під ним видно чоловіка, який тримає свою голову перед собою, як дар — це святий Діонісій, перший єпископ Парижа — йому відрубали голову за віру. Після виконання присуду він підняв свою голову і ще трохи з нею йшов. Патрон маній і хронічних болів голови. Чи ще це витримаю? Ту гротескову мішанину тілесного і святого, ніби одне не може існувати без іншого. Біля Діонісія — Еразм, тримає, накручені на корбу, свої нутрощі. Патрон внутрішніх хвороб. І святий Юрій — його знають всі: прокажені й ті, що потерпають від венеричних хвороб. Наприкінці — лагідний юнак, пробитий пучком стріл — святий Себастьян, який став патроном інфекційних хвороб. Не вдасться забути, що ми живемо в оздоровниці, що живуть тут тільки хворі люди.

Отже, я проміняла свою прекрасну Параскеву П’ятницю у криваво-червоній сукні, з тонкими міцно стиснутими вустами, зі світлим обличчям, піднесеним до забитого душами неба, проміняла її на цих чудовиськ. Проміняла величезний простір ікони на клаустрофобічну карусель потвор; широкий світлий горизонт на темні дні, які складаються тільки зі світанків і сутінків; прямі польові стежки — на криві забруковані вулиці; обличчя, які всі здаються знайомими, на обличчя, які завжди будуть чужими.

Коли я народжую дівчинку, хочу назвати її Маринкою, але Петро не згоджується. Дітям треба давати імена універсальні, короткі, стислі й поважні, щоб з ними могли всюди себе знайти. Зрозумілі для всіх. Які є в кожній мові світу.

Е

Я роблю багато справ одночасно — тоді почуваюся так, ніби керую великим оркестром. Тут вимочуються фіранки, а там вже нагрівається праска, а збоку, в теплі праски, круглі яблучка чекають, щоб їх закінчили чистити, звисають прекрасні серпантини шкірки. А я тим часом наводжу порядок у шухляді зі шкарпетками й ґудзиками, кип’ятиться вода, бо зараз обпарюватиму курку на росіл. Кожна дія просувається на один рух, на один кадр; кидаюся від одної до іншої, стараюся ніколи не повторюватися, не думати про почерговість, намагаюся сама себе здивувати, легко злітати над землею і ледь торкатися справи. Я вірю, що все робиться само, а людина тільки мусить мізинцем підштовхувати світ уперед; він вже сам знає, що має бути. Це, як танець поміж столом, шухлядою, кухнею і дошкою для прасування. Рухаюся в танці, який втягує мене в себе, приносить задоволення. Це нічого, що створюю безлад.

Петро цього не любив, ні того, що роблю все одночасно, ні безладу. Він був цілковитою протилежністю. Кожну справу готував, обдумував, планував, розпочинав і закінчував. Схиляв голову, як пудель, і думав. Брав олівця, сантиметрову стрічку і малював загальний план. Часто шукав допомоги у книжках або в місячнику “Majesterkowicz”. Було видно, що все робить двічі, раз на пробу в голові, а раз у реальності. Так він жив двічі. А тепер — яке його життя закінчилося? Пробне чи справжнє?

А може, ти помер на пробу, щоб побачити як там є, щоб все виміряти, відрахувати скільки сходинок до неба чи пекла, виміряти температуру, спланувати крок за кроком свою мандрівку, зробити конспект, розподіл годин? І навіть, якщо ти вважав, що там нічого нема, то, може, було б непогано перевірити, як це, коли нічого немає. З яких виткане кольорів?

Бачу тебе, сідаєш і кліпаєш очима, а потім схиляєш голову і говориш: “Холодно”. Потираєш руки і вже з олівцем ідеш до столу, щоб намалювати першу пряму лінію. “Смерть має шістдесят сантиметрів завширшки, — кажеш, — і вона зроблена з фанери”. Або: “Смерть треба пережити, прямуючи ліворуч”. Або: “Смерть робиться подвійним швом”. Шукаєш в енциклопедії потрібної статі, у котрій якийсь спец все докладно з’ясує. Але там тільки написано: кожен помре, він, ти і я. Не варто робити собі з того шпаргалки.

Так Петро будував веранду, в якій тепер лежить. Будував її пробно дві зими, в загальному, тільки в голові. Наступні два роки малював плани, ескізи в різних проекціях. Потім ще два роки пробно на тій веранді жив, смакуючи власну смерть — це тому так рідко озивався. Це була причина його мовчання — бідний, мусив жити двічі, тому був змушений заощаджувати слова. А я, дурна, дорікала йому за мовчанку. Я нічого не розуміла.

Я забула, що десь повинна бути скрипка. Але під час переїзду загубився смичок. Тут Петро вже тільки брав скрипку під пахву і перебирав струни, ніби грав на малій незручній гітарі: “На сопках Маньчжурії” і “О, мій розмарине”, звичайно, бо я це любила. А може, грав зовсім не для мене, а тільки тому, що ці мелодії добре знав; грав їх стільки разів. А раніше, одразу після шлюбу, виходив на шкільний ґанок, порослий диким виноградом і піднімав смичка. Грав протяжно, з чуттям, по-степовому. Чистий голос скрипки відлунював рівниною, серед трав і бур’янів, глинястою дорогою, через пшеничні поля, здавалося, що він безсмертний, що ніщо не зможе його зупинити, що він облетить Землю і якогось дня повернеться до нас. Може, зрештою і вернувся, але ж нас уже там не було. Ми не чекали на нього.

Іду шукати скрипку. Заглядаю до скрині, до шафи в кімнаті, до шафи в сінях. “Петре, що ти зробив зі скрипкою?”

Телевізор невиразно говорить, що мені треба поспішати. Прогнозують опади, може, останні цього року. Якщо зволікатиму, моя праця піде намарно. Доведеться нам чекати на весняний прихід інкасатора. Петро не витримає потепління. Запалюю йому ввечері громницю і випиваю решту горілки за його здоров’я. Очевидно, вона розігріває мене зі середини так сильно, що я тану, бо з моїх очей капає вода і падає на білу Петрову долоню. Витираю її кутиком покривала. “Полежи тут трошечки, — кажу, — я зараз повернуся”. Закутана в хустку і Петрову куртку, викочуюся на сніг. Ніч — світла, небо все в цяточках, чисте, як сльоза. Цяточки укладаються в слова, які хтось виколює для мене великою космічною шпилькою. Ідемо втрьох, повертаємося звідкись додому знову через цей маленький пологий ринок. Він несе Іду на плечах. Показує їй рукою Великий Віз. Каже: “Бачиш дишло?” — “Бачу”, — відповідає мала. “Бачиш, що він зламаний? ” — “Бачу”. — “А бачиш, що біля великої зірки є ще маленька, як тато і донька? ” Мала підтакує. “Це означає, що ти войовниця і маєш орлині очі”. Мала від гордості замовкає. Тепер я теж туди дивлюся, але вже не бачу двох зірок. Сходжу трохи вниз і повертаюся, потім витоптую півколо і ще риску. За якийсь час поправляю те, що вже є. Повертаюся до початку.

“Ми постаріли і стали смішні”, — так ти казав мені минулої п’ятниці перед смертю. Я цього не зрозуміла. Коли доїла Теклю, щоб дати йому на сніданок молока, в яке він вмочував свої сушені булки, — так він робив од часу, коли втратив зуби, — я думала про те, що це означає постаріти. Коли людина є старою? Як вона це відчуває? Чи біль у колінах на зміну погоди — це старість? Чи потреба нарізати яблуко на маленькі шматочки? Чи ранкове безсоння і взаємні звинувачення за шматок масла, що згіркло? Чи старість — це несподіванки нової пам’яті, яка спроможна згадати колір сукні на першому побаченні та смак ванільного довоєнного морозива, але губить найважливіші слова?

Не відчуваю жодної зміни, я завжди була така, як тепер. Не можна піддаватися ілюзії, що щось змінюється всупереч нашій волі. Не треба вірити фотокарткам, вони наводять на думку, що час позбавляє людей самих себе, що ріже наше життя на малі шматочки і розмочує так наші душі. Що так втрачаємо себе частинка за частинкою. Але я думаю — щоб дійти до кінця, треба все зібрати у жменю, об’єднати в одну невелику колекцію моменти життя. Не втрата, а радше навпаки — віднайдення того, що здавалося загубленим.

Р

Ми мали все у цьому містечку, поки я не закохалася у Карабіновича.

Мені здається, що Текля пирснула. Сміється з мене, має рацію. “У цьому містечку ми мали все, доки я не закохалася у Карабіновича”, — повторюю я, і моєю мовою, звичайно, це речення звучить недоречно. Зовсім не трагічно, як я звикла про це думати, звучить навіть не сентиментально. Звучить смішно.

Петро спочатку кричав, що я начиталася романів, що я дурна, як всі жінки, що маю соромитися доньки, яка підростає, що виставляю себе на посміховисько. Я тоді зібрала свої речі, а коли вже мала виходити, наблизила своє обличчя до нього так, щоб він не пропустив жодного слова з тих кількох, які я мала намір йому сказати: “Я ніколи тебе не любила. Я вийшла за тебе заміж, бо так мені наказала тітка Маринка”.

Я пішла з валізкою у відділок міліції, бо Мечик, так я його називала, був дільничним. Він відчинив мені двері, спочатку неспокійно роззирнувся, чи хтось мене не бачить, а коли побачив валізку, зблід. Текля хихикає.

Неохоче впустив мене досередини, я притулилася до нього, але відчувала, що від нього віє вітер і відриває мене, як листка. Мечислав Карабінович, завжди в мундирі, зі шкіряною кобурою при боці. Карі очі, випнуті темні вуста, чорне волосся — був дуже гарний. Мав волохаті груди; влітку розчіпляв сорочку, щоб показати їх світові, незаперечний доказ чоловічості. Він засмагав на подвір’ї за будинком, так щоб ніхто не побачив тих найпростіших процедур краси. Його розкішні прямі брови виблискували на сонці. Коли він говорив, повітря довкола нього вібрувало, такий низький і оксамитовий був його голос.

Я куйовдила йому волосся, хоча знала, що йому це не дуже подобалося. Відразу поправляв його долонею, зачісував догори. Певно, не любив, щоб до нього торкалися, струшував мої пальці зі своєї шкіри, затримував мої долоні в своїх. Його нестримність перетворювала мене на слабку жінку.

Коли він йшов вранці на роботу, я щіткою зчищала йому з пліч порошинки. Чекала його на обід. Хотіла мати від нього дитину. Я взяла на роботі позику і купила йому мотоцикла. Люди на вулиці відверталися від мене, не відповідали на привітання.

Тож я сиділа сама в його будинку, на околиці міста, у полі, нікого не бачила, ніхто не приходив до нас, і ми до нікого не ходили. Вечорами Мечик, клянучи і ламаючи пера, писав рапорти, потім випивав сто грамів горілки, і ми йшли до ліжка. Вранці голився, обливався одеколоном, робив балаган, а я залишалася і довго стелила ліжко, шукаючи там його запах. Петро зник із моїх думок. Пополудні я вистоювала перед дзеркалом. Халат зсувався з пліч і засинав на підлозі. Я була свідком, як кожен день залишає сліди на всьому, через що прослизне. Я бачила, як змінюється моє тіло, як м’якшають форми. Шкіра м’яко вкриває кості, огортає їх повстяною торбинкою, стає на один розмір завелика, ніби тепер кісткам потрібна зручність, якої не зазнали замолоду. Стегна, які були зграбними, вкритими смугами м’язів, в’януть, вкриваються нерівними грудками жиру, живіт пнеться до переду, круглий, як біла м’яка булка; груди стають легкими, замшевими на дотик, делікатні, як м’ясисті пелюстки водяної квітки. Я стаю крихка, найохочіше сама себе взяла б в обійми і притулила, погладила чутливі плечі та груди, делікатно поклала б на ліжко і колисала, шепотіла. Пучкою пальця малювала б контури очей і вуст, доторком розгладжувала б усі зморшки. Так само я пізнавала тіло свого коханця. Темні вуста, таємницю пахв, м’який пагорбок Венери, лагідний і невинний, коли б не тріумф геніталій, м’яка вологість паху, підошва стопи. Але тіла скінченні, нівечить їх усе: сон, постіль, одяг, потреба виходити з дому, неспокій.

Власна донька не хотіла впустити мене додому. Я стояла на сходах і стукала до дверей. Перехожі спостерігали за цією сценою зі змішаним почуттям співчуття і огиди. Такий сором, з молодшим від себе. Міг би бути її сином. “Відчини”, — шепотіла я у щілину між дверима й одвірком. Звідти виходив тільки запах напастованих сходів і печеного дріжджового тіста. Не відповідала. З навмисною жорстокістю перейняла мої обов’язки, у моєму фартуху готувала батькові обід. Петро, що робив тоді Петро? Може пив, може, напивався, і вона мусила тягнути його на ліжко і знімати з нього черевики. А може, байдуже читав газети і креслив на великих аркушах паперу нові розподіли годин.

Я тоді не здивувалася, я цього очікувала. Мій стан не мав нічого спільного з моїм серцем чи пожаданнями. Я інакше почала бачити, інакше чути, власне, це стосувалося розуму, а не тіла. Я по-інакшому розуміла події, звичайні факти укладалися в інші, ніж досі, візерунки, складні ланцюги причин і наслідків творили нові конфігурації. Все могло означати все, всюди був захований знак, призначений для мене, тільки я вміла його відчитати. Вже не існувало загальних подій, тих, які спільні для всіх, світ крутився тільки довкола мене. Для мене грали всі музиканти на радіо і на всіх каналах телебачення, і всі книжки у бібліотеці були написані тільки для мене, і одяг у крамничних вітринах був пошитий з думкою про мене.

Я не знала, що Мечик Карабінович попросив, щоб його звідси перевели. Він мені цього не сказав. Неодружений, він мав небагато речей, спакував їх в одну валізку, поклав на мотоцикла і поїхав.

!

Я вже не роздягаюся перед сном. Це зайві зусилля. Коли б порахувати всі ці дурні дії, виявилось би, що я провела рік і три місяці, застібаючи ґудзики, півроку розчісувала волосся, дев’ять місяців чистила зуби, чотири місяці протирала носовичком окуляри. Аж три роки я мила посуд, рік підмітала. Яке щастя, що Бог зробив нам цей розподіл годин так хаотично, що не треба було робити того всього підряд.

Сьогодні я, певно, спала стоячи і в одязі, бо вранці вже готова до роботи. Вдягаю тільки рукавички і виходжу надвір. Виходимо разом — сонце і я.

Коли я дивлюся на другий бік долини, на темний ялинник, який росте на тому узбіччі, мій погляд вирівнюється, як вусик жучка, і я сама, і моя пам’ять тягнемося за ним, розпорошуємося. Найдавніші спогади найлегше викликати, коли дивитися на щось близьке, на малі предмети, на добре знані речі. Чавунна попільничка, яка приїхала з нами, виглядає незламною, незнищенною. Петро розбиває нею горіхи. Тріскають під нею тверді шкаралупки, але на ній це не залишає жодного сліду.

Приходить за мною увечері, збирає до сумки мій халат, мої сукні та через порожній пологий риночок ідемо додому. Пише прохання, щоб раніше вийти на пенсію, і його милостиво задовольняють. Купує цей дім, високо над селом, куди не досягає дим із коминів і людські погляди, і туди відступаємо. Потроху виявляється, що ми чисті, як сльоза.

Дім — знищений і вологий. У непобіленій кімнаті стоять старі кросна. Пробує їх розкрутити і винести на стрих, але завмирає над ними з викруткою у руках. Замість того, щоб розібрати, старанно їх ремонтує. Робить нову основу, і в хаті з’являється кольорова пряжа. Тільки Іда протестує — має тепер до школи шмат дороги. Знає, що це через мене, і тому завжди дивиться на мене з ненавистю. Після канікул збирає свої речі в картонну валізку і їде до школи-інтернату.

Бачу через вікно, як Петро поміж ялинами в сонячній плямі вперше розбиває свої грядки. На скрині з’являється новий запис: “5.05.67 — квасоля ясь”.

І так живемо. Найчастіше він встає перший і робить дві кави. П’ємо їх спокійно, а шемрання радіо нам акомпанує. Маємо пса і двох котів. Нам вдається їх пережити. Пса, коли він помирає від старості, закопуємо за хатою. Сваримося через дрібниці. Час до часу Петро бере велику дерматинову торбу і їде до Вроцлава до дитини. У торбі — суха ковбаса, банки з джемом і медом, печена курка. Кладу туди своє печиво. Повертається пізно ввечері, останнім потягом і потім мусить йти пішки добрий шмат дороги під гору. Але торба вже легша. Має в ній кольорову пряжу, бо без неї не зніс би довгих порожніх вечорів. Певно, зрозумів свою помилку і тепер, коли тче безформні килими, вирішив вивчати все у деталях. Соромиться того, що тче, це жіноче заняття, але старість нарешті встановлює рівновагу поміж жіночим і чоловічим. Килими заповнені незграбними птахами і геометричними рослинами, безумовно, низинні. Бачив такі в домі тітки Маринки на святкових рушниках, на полотняних сорочках. З труднощами продає один-два на рік, бо таких узорів не хочуть крамниці ужиткового мистецтва, вважаючи, що вони належать минулому по той бік кордону. До кожного килима треба приколоти шпилькою прізвище автора і з тих папірців виходить, що авторкою є я. І в якомусь сенсі — це правда.

Пише листи до Іди; коли напише, дає мені їх підписати. Речення починає з тире, так ніби пише звіти про перебіг шкільного року. Коли б це порахувати, то виявилось би, що за ті двадцять з гаком років ми говорили одне з одним місяць. Цілий тиждень тих розмов починається словом “де”. Де поклала сірники? Де мої носовички? Де поділися ножиці? Де це, де інше? Добре, Петре, що ти дбав про впорядкованість життя. Я ж казала, що воно складається з дрібниць.

Тепер на мене чекає важливе завдання: закінчити знак оклику, відірватися від землі, полетіти трохи далі, щоб поставити крапку. Ходжу вгору, вниз, двічі, тричі, щоб вертикальна лінія стала виразнішою. Це мене втомлює. Моє серце б’ється швидше, пересихає в роті. Присідаю на грубі спідниці. Зачерпую жменю снігу і повільно розтоплюю його в роті. Має смак металу — так смакує небо. Колись давно на уроці Петро розтоплював малюкам сніг у склянці, щоб довести, який він брудний і що його не можна їсти. Але цей сніг чистий, тут, на горі не бруднить його жоден людський подих, ні дим із комина, ні жоден слід. Сарни і лиси — безтілесні, не торкаються до нього. Тільки я можу його пописати. Хрустить під моїми ногами, білий пил сріблить рубчик моєї спідниці.

Сонце піднімається щораз вище. Суну зі схилу додому, стягую зі себе мокрі лахи, підкладаю до печі. Кидаю Теклі покришені тістечка — може, тепер попросить чаю. Засинаю на хвилину, вдягнена, стоячи.

— Петре? — запитую в мороку на веранді. — У тебе тиша, свічка вчора згоріла до кінця, і з її воскової стрункої сили залишилася пласка пляма. Отож ляжу коло тебе у сніговій сірості. Вже не мушу тебе бачити, не мушу торкатися тебе. Ти не мусиш до мене говорити, звільняю тебе від тих дрібних нікчемних обов’язків.

Не потребую вже решти свого життя. Я віддала б його за один м’який рух твоєї руки, яка хотіла б мене пригорнути. Але ніхто не хоче зі мною поторгуватися.

Світ нам тільки заважав. Завжди спрямовував на нас свої гострі вістря, цілився у нас, до його гострих країв ми розбивали собі коліна, пошарпав нас, як ніхто інший. Ми дали йому спокій. Нам вдавалося не сходити до села місяцями. Там, внизу, панували його закони, жорстокі й поспішно встановлені, завжди проти нас. Коли ми вранці ставали на порозі дому і мали під собою цілу долину, я думала, що ми недосяжні, стоїмо над ним, і тут високо він не зможе до нас торкнутися. Кожен похід вниз був болючим, бо він нам нагадував про те, що ми втратили, і спокутував тим, чого ми ще не спробували. Обіцяв сумнівні можливості, говорив, що нам пощастить, шепотів, що наше життя може бути легким і безболісним, а ми — здорові та щасливі, як у кінцівках казок. Безперечно, це був обман — коли б ми зійшли в долини, до сіл і міст, які лежали у брудних густих туманах, він розшарпав би нас і розділив. Йому завжди про це йшлося, він має такі наміри щодо всіх людей, і найчастіше йому це вдається. Такий його головний механізм — відірвати людей одне від одного, розкинути їх в усі боки, як лялечок, перетворити на самотніх мандрівних цяточок, дозволити їм загубитися і позабувати. Це легко зробити — достатньо їх переконати, що помилки неможливо виправити, що вироків скасувати не вдасться, що рішення приймають раз і назавжди та що не існує жодного “але”. І ще: що те, що є, могло би бути чимось іншим. Найсильніша отрута.

Але я маю то десь. Небо — велике й чисте, з твоєї веранди бачу зламане дишло Великого Воза та дві зірки — велику і малу. Ми — воїни світла.

Завтра мушу туди повернутися. Мушу збігти, як молода спритна дівчина кілька кроків вниз, далі, щоб поставити під рискою крапку і тоді схил промовить. А коли йому це вдасться, моє завдання буде виконане. Напис крикне до тих лінивих, недобрих людей внизу, розбудить їх із зимового сну. Тоді запряжуть коней, заведуть галасливі снігові скутери і прибудуть сюди, задихані, вражені, переповнені фальшивим співчуттям.

Чекатиму їх надворі, в останньому витоптаному на снігові місці, у крапці, стану частиною написаного. Перетворюся на крапку.

Петро помер!