Ольга Токарчук. Останні історії

Частина III Фокусник

Її тіло продукує тільки холод, тому їй завжди замало спеки.

Уважно спостерігала, як інші, навіть її десятирічний син, прокладали свої стежки відразу під стінами будинків, у смузі тіні, волочили ноги, згорблені, притиснуті спекою. Вона йшла світлим боком тротуару, покришеним склом спеки, жвава, бадьора, сонячний зомбі. Їй ніколи не було загаряче, навіть на розігрітих палючих вулицях тропічних міст натягала на своє худе тіло джинси, тільки згодом обрізала штанини до половини стегон, радше для того, щоб не відрізнятися від інших, а не від спеки. Коли йшла, ставила ступні назовні, стегна перед собою; плаский живіт, диво, що народила колись того хлопця; маленькі груди — символічні. Шкіра суха, як у ящірки. Насправді мала бути людською ящіркою. Підняла до сонця обличчя, озброєне темними окулярами й уявляла, що воно просвічує її, як рентгенівські промені, що відбитим світлом світяться її кістки.

Їхали через джунглі, шосе було пряме, як голка. Невеликий бус без вікон віз її разом зі сином і групою сингапурських аквалангістів-аматорів — молодих хлопців із загадковою східною мімікою. У кольорових спортивних сумках вони везли своє спорядження. Під слизькою тканиною товклися гнучкі трубки, одноокі циклопові маски, згорнуті в рулон пінки, що таємниче підтримують тепло тіла. На задньому сидінні — вона і її дитина, огорнуті подихом летючого повітря, мовчазні.

Поросла джунглями земля йшла хвилями — вони піднімалися на пагорби і спускалися у долини, але завжди перед ними була лінія шосе, пряма, безкомпромісна, шосе, яке має перед собою тільки визначену мету, ніколи не петляє, ніколи не бреше. Це японці у своїй маніакальній експансії на південь будували такі дороги — пояснив їм один із пірнальників. Сказав це по-змовницькому, ніби пам’ять про японську манію в генах білої жінки і її сина була очевидною. На узбіччі сиділи мавпи, порпаючись в купах пластикового сміття. Час до часу біля дороги з’являлися ліниві напівдикорослі плантації дрібних бананів або ряди порізаних рельєфами каучукових дерев. Жодної людини. Тільки в містечках, крізь які вони проїжджали, бачили невисоких малайців. Всі вони здавалися їм вимученими спекою, всюдисущим сонцем, яке різало шкіру, як гострі краї висушеного паперу.

Вони їхали постійно на схід; вирушили вдосвіта, коли сонце театрально з’являється над горизонтом аж до такого ж драматичного заходу — легке народження, легка смерть.

Дорогою зупинялися двічі або тричі, завжди в невеликих містечках, приліплених до дороги на землі, викорчуваній від джунглів. Там пасажири відразу ж всідалися за столиками чогось на зразок ресторану без стін, столики стояли просто на втрамбованій землі, щонайбільше могли бути захищені кольоровою парасолею з написом “Coca-Cola”. Там було повно худих безхвостих котів і великих нахабних мух. Коти лащилися до ніг. Пірнальники галасливо всідалися за столами і кількома короткими словами замовляли їжу — важко було повірити, що в тому короткому похрюкуванні містилися якісь слова — і чекали, голосно розмовляючи. Коло них присів водій, а збоку ще інші люди. Жінка з хлопчиком хотіли щось з’їсти, але не було меню; власник перелічував назви страв, але вони не знали, що це таке, тому вона замовила колу синові, а собі густий, солодкий, масний, адже з молоком, чай у великому горняткові, цей далекий ностальгійний відгомін англійців, коли вони ще тут були.

Через спеку вони не були голодні, цукор із напоїв м’яко оживлював мозок, загострював погляд. Вони увійшли під бамбуковий дах якогось базару, що був по сусідству з рестораном і ошелешено дивилися на криваві кавалки м’яса, які висіли наперекір спеці та роям мух.

На одній із таких зупинок жінка та її довговолосий хлопчик загубилися, заблукали серед яток, поміж бетонними, посірілими від сонця зупинками. Дивилася у паніці на годинника — пірнальники, напевно, вже поїли, напевно курять перед автомобілем і виглядають їх у кольоровому натовпі. Але ж вони не поїдуть без них. Очевидно, дискутують своєю точною гортанною мовою, де поділася та жінка з дитиною, чи не застрягла в одному з маленьких тісних крамничок, вибираючи дешеві гумові шльопанці чи плетені з трави кошики.

Шукала когось, хто б міг їм показати дорогу до ресторану. Побачила самотнього хлопця в саронзі, недбало пов’язаному на стегнах, у білій сорочці з емблемою мушлі та написом “Shell”. Підійшла до нього ближче й тоді переконалася, що помилилася, бо тільки статуру мав хлоп’ячу, навіть дитячу, а обличчя, попри буйне волосся і рідкі зуби — старе. Зміна, що відбулася на її очах, вразила її. Його вік залежав від відстані, кожен її крок у його бік додавав йому років.

Пробувала пояснити йому, чого шукає. Дивився на неї зі спокійним інтересом, коли безпорадно повторювала слова “базар”, “ятки” і коли не знаходила в пам’яті іншого характерного місця. Показав рукою за себе, але зробив це так, ніби цей жест був цілком випадковий, ніби так само добре міг показати у протилежний бік.

Їй здалося, що те, що він не виявив інтересу до її запитання і до того, що вона загубилася — це свідомий і продуманий опір — з якоїсь причини він не хотів їй допомогти. Жінка пригадала дивних жебраків у Сингапура “неіснуючих” жебраків, бо закон забороняє випрошувати в туристів гроші; вони ніколи не простягали руки по милостиню, не затримували поглядом, але коли ти розкривав до них рота, навіть “вибачте” в натовпі, у їхніх очах з’являлася якась настирливість, погляд ловця і невинно розпочата розмова вимагала платні. “Заплати мені за ці кілька слів”,— говорили ті очі. “Заплати мені, бо я є я, а ти є ти”. І це запитання про дорогу несподівано перетворилося на торгову угоду. Жінка витягнула банкноту і подала йому. Подивився на неї майже вороже, але взяв гроші, а потім неохоче пішов вперед і вивів їх на невелике перехрестя. Він був низький, худий, його маленькі дитячі ступні у пластикових в’єтнамках знову перетворили його на дитину.

Пірнальники полегшено зітхнули, коли їх побачили.

Пополудні вони доїхали до невеликого порту, де очікувало повно людей. Це були переважно малайські родини з дітьми на руках, з дітьми в хустках, перевішених через смагляві плечі жінок, дітьми у візочках і дітьми, що бігали серед лісу ніг.

Із невеликого незатишного ресторану долітав всюдисущий запах старого перепаленого жиру.

Коли вона усвідомила, що цей зеленуватий безмір вод — це Південно-Китайське море, то на мить відчула паніку, на хвилину їй перехопило подих, почуття якоїсь могутньої клаустрофобії — ось вона пересувається по кулі, як муха, кружляє по колу, не є ніде “поза”, а тільки “навпроти”, ніби перейшла на другий бік вулиці. Південно-Китайське море було тільки віддаленим місцем, але постійно перебувало в тому самому вимірі, або ж тут — вона могла уявити його собі на глобусі, на малі; порожній блакитний обшир між континентами, інтервал поміж висловами.

На мить, як магічний фокус, повернувся спогад про відчуття холоду вічно замерзлих долонь і ступнів, розлитих безконечних сутінків. Диво снігу, який вдень тане й стає кашею, щоб вночі рішуче повернутися у стан зосередження. Бо вже був кінець лютого.

Пором — це голосно сказано. З’явилося маленьке судно, майже рибальський бот, спочатку одне, потім друге. Незабаром з’ясувалося, що діти з родинами захопили другий, а вона із сином й надалі були приречені на товариство пірнальників, вони зайняли місце на палубі старої шкаралупи просто перед подряпаними дверима, на яких від руки було написано WC. Пірнальники мовчали, певно, стомилися, запихали свої яскраві торби під сидіння. Вона обмінялася непевною усмішкою з одним із них, високим худим молодим чоловіком із нечистою шкірою. Непроникні вузькі очі — вона не вміла читати їхнього виразу. Було вже запізно на будь-які розмови, бот рушив, розрізаючи носом воду. Гуркіт двигуна заповнив усе. Перші кілька хвилин обидва боти пливли один за одним, але коли вийшли з невеликої затоки, то бот з дітьми повернув ліворуч і невдовзі зник на розмитій межі повітря і води. Десь на горизонті перед ними з’явилися обриси островів. Малих, середніх і досить великих, розкиданих у воді, як великі безформні пластівці, що плавають у молоці. Майже всі острови мали ту саму вулканічну форму — великі конуси, круті груди, що виступають з моря. Хлопець був менш терплячий, ніж вона, перехилявся через борт і перекрикував шум, показуючи рукою на острови. Вона здогадувалася, що він щоразу повторює те саме: “Це, мабуть, той. Цей, напевно, наш.” Солона вода краплями осідала на його обличчі. Занепокоєно думала, що не помастила йому шкіри сонцезахисним кремом, що його світла шкіра, виставлена під ножі світла, почервоніє і обпечеться. Вже почала шукати в наплічнику косметичку, але мусила б усе розпаковувати, тому дала собі спокій. Вона не користувалася сонцезахисними кремами і уявляла собі, що сонячне проміння проникає крізь її тіло, протискається вглиб сірим приглушеним мерехтінням, освітлюючи кістки. “Спали мене, сонце,” — часто думала вона зі сверблячою сатисфакцією і, напевно, це діяло, як закляття — сонце не могло нічого їй зробити. Її шкіра тільки трішки темнішала.

Острови, один за одним, зникали за їхніми плечима. Спокушали здалеку язичками пляжів, багатством зеленого безміру й захованими серед пальм дахами готелів. Трималися води кігтями пірсів і пристаней, біля яких зрідка погойдувалися невеликі човни і сліпучо-білі яхти.

Вода була могутня, жива, на хвилях тремтіли зелені й блакитні відблиски. Море Блакитне. Море Індиго. Море Графітове. А потім, коли нетерпляче блакитне сонце торкнулося поверхні води, нею розлилися пурпурові й фіолетові плями, ніч, що наближалася, вливала у воду гектолітри чорнила.

Вони прибули до пристані, коли вже стемніло, досліджуючи ступнями розігріті вдень дошки помосту. Пірнальники знали дорогу. Вони пройшли піском, що хрустів під ногами, вглиб острова, викладеною пласким камінням стежкою, просто на криту терасу. Готельний хол без стін, з півколом зробленої з бамбука рецепції і кількома затишними куточками виглядав добре. Густа тропічна темрява була пронизана світлом червоних і жовтих паперових ліхтарів щедро розвішаних під дахом.

Хлопчик одразу відкрив більярдного стола і зачаровано дивився на величезні мушлі, що стояли всюди і служили горщиками для квітів, посудинами для більярдних куль, попільничками.

У глибині за стійкою невеликого бару, полички якого були заповнені пляшками з колою і батончиками, сиділа пара: гарна струнка дівчина й рудоволосий молодий чоловік. Вони були ледь помітні в тьмяному мерехтінні червоних ламп. Мовчки дивилися одне на одного, видихаючи цигарковий дим, тільки усміхнулися до прибульців.

Прибульці всілися на обкладеній подушками канапі, оглушені тишею, силу якої підкреслювало делікатне цокання, що долинало з глибини острова. Тисячі маленьких кольорових будильників, захованих під пальмовим листям.

Господар, власник готелю, вийшов до них, урочистий, майже святковий, ніби вони приїхали на весілля. З’явився зненацька, з вологої тіні, у коротких штанах сафарі, у сандалях, у світлій сорочці. Розкинув руки в жесті привітання, жінка відчула себе незручно, але, мабуть, даремно, бо це пірнальники виявилися його давніми клієнтами, а не вона, чужа жінка з дитиною.

Власник. Господар кільканадцяти бунґало і цього дивного ресторану без стін і ще складу зі спорядженням для пірнання. Король острівця. Він сказав, що називається Майк, і спритно підхопив наплечника жінки. Ключ від будиночка мав прикрасу з мушлі. Вони легко піднялися на гору — найближчий, найкращий будиночок із виглядом на пірс і море.

Він увійшов перший, увімкнув світло й обвів поглядом скромний інтер’єр. Хлопчик одразу кинувся на одне з двох ліжок.

Майк з урочистою усмішкою, як власник чотиризіркового готелю, пояснив, як користуватися душем — тепла вода може бути тільки вдень, тому що нагрівається від сонця. Поправив простирадла на обох ліжках і нарешті вручив їм ключа. Потім ще трохи постояв на терасі, ніби хотів сказати до тих інструкцій ще щось важливе, але останньої миті відмовився від цього. За мить перетворився на червоний вогник цигарки, що пересувався кам’яними східцях вниз.

Вона першою прийняла душ. Вода зовсім не була холодна, віддавала сонячне золоте тепло, змивала цілоденну пилюку й піт, заспокоювала шкіру. Свіжий одяг, досить символічний, якісь шорти та сорочка, але сухі, із запахом прання в автоматичній пральні попереднього готелю, давав тілу заслужену нагороду. Довге волосся хлопчика підсихало, коли за годину вони сходили в темряві слідами вогника від Майкової цигарки. На столах під бамбуковим дахом на них чекала вечеря.

Їхні супутники були вже там — пірнальники за найбільшим столом, жваві, балакучі, продірявлювали вечір своєю різкою рваною мовою. Далі, відразу біля перегородки, що відділяла острів від моря — ця пара з бару, зчеплені поглядами, ніби перебували в нерухомому, непомітному для інших танці; і вони, жінка з хлопчиком, всілися за середнім столиком, що був на шляху всіх кельнерів. Один з них приніс миску з білим, як сніг рисом і мисочки з густими підливами; їхній аромат не асоціювався з їжею, тому хлопчик їв тільки рис, а жінка обережно пробувала всього потрошку. Кельнер відтоді стояв за нею щоразу, коли вона відпивала трошки води, з незрозумілою ревністю доливав їй до повної склянки. Хлопчик ні з того ні з сього запитав його про Мак-Д.

— Є, — відповів кельнер, — на материку, десь три години звідси, спочатку катером, потім автомобілем.

Хлопчик сумно відсував від себе зернятка рису і заздрісно поглядав на пірнальників, які граційно їли паличками.

Споживання їжі, ця обтяжлива потреба. Мусили підтримувати зі світом принизливий зв’язок, мимоволі продукувати гній, а тут на додаток ще й куштувати страви, які виглядають неїстивними, обережно досліджувати язиком нові екзотичні форми, перелякано мружили очі, коли під язиком вибухають несподіваним ароматом пружні китайські грибочки, тріщать крихкі пагони бамбука; всюдисуща підлива зі сої, після якої на тарілці залишаються брунатні калюжі.

Вона ніколи не мала апетиту, а в тропіках він взагалі зникав, спека змінювала хімічні процеси в тілі. Спека і сонячне світло заспокоювали голод клітин, підтримували їхній статус-кво. Без їжі не пересувалася в часі ні вперед, ні назад. Час зупинявся, коли вона не їла. Поглинала простір, мандрувала ледве торкаючись його. Так було добре. Хлопчик теж погано їв, тендітний і легкий, як вона.

У подорожах вони набули нову звичку. Швидко навчилися знаходити серед безлічі кольорових вивісок і рекламних щитів простий знак Мак-Д. — єдине місце, де хлопчик хотів щось з’їсти. Жовтий фонтан, що вистрілює з дахів, піднятий на стовпах біля автозаправок, обіцянка заспокоєння. Приміщення з кондиціонерами, гусяча шкіра на вічно оголених руках і ногах, спогад зимового затишку, холоду. Знайомий запах, позбавлений екзотичних домішок.

Хлопчик завжди замовляв одне й те саме, завжди з однаковим ентузіазмом. Прив’язаний до відомого. Шматочки кур’ячого м’яса в сухарях, картопля фрі, підлива і кола. Жінка дивилася, як він їсть. Тут гамбургери нічим не відрізнялися від тих, що у Франкфурті чи Варшаві. Навіть біля рівного, як голка японського шосе було так само. У Малайзії знаки Мак-Д. вискакували з-понад джунглів — магічні оази, казкові криниці, які виконують бажання. Хлопчик завжди зауважував їх першим — як герой казки, якого ведуть знаки.

Мовчазний малаєць доливав їм води. Пірнальники вже курили й голосно жартували, зручно розкинувшись у кріслах. Виглядали задоволеними, ніби очікувані підводні картини мали наповнити їх омріяним спокоєм. Один за одним вони перейшли до більярду і там за ними сумно спостерігав хлопчик. Нарешті він приєднався до них, а жінка замовила чаю. Кельнер зник, а вона пересіла на канапу, вкриту коричневою цератою, що виглядала як шкіра.

Жінка взяла зі столу мапу, цілком пристойно зроблений фольдер, надрукований на крейдяному папері, заповнений знімками з виглядом моря, пальм і пляжів згодиться їй до путівника. Тут ці світлини не справляли враження, були очевидними. Там, у холодній країні, здадуться, їм, напевне, квінтесенцією атавістичного раю. Впізнала схил із будиночками і ресторан.

Острів виглядав невеликим. Мав конічну форму, мабуть, це колись був вулкан, випірнув із моря і плював лавою, творячи довкола себе мілкі затоки й рифи. На мапі в Майковому фольдері його готель займав непропорційно багато місця, всупереч реальності. Овальна берегова лінія закінчувалася на сході великими щипцями затоки, які оберігали східну частину острова від несподіваних змін морського настрою. Було намальовано ще кілька будиночків, а біля них назва — було десь тут рибальське село, хоч у це важко було повірити. Червоною пунктирною лінією було позначено дорогу для прогулянок, яка охоплювала острів. Середина острова була зелена, вкрита рівним кольором, без жодної літери чи форми. Отже, острів був освоєний тільки на узбережжі.

Друга мала представляла невеликий архіпелаг — це було кільканадцять островів, переважно малих, скалистих і незаселених. Тільки два були цивілізовані (так сказав їм Майк: “зацивілізовані”) — острів Майка та другий, найбільший і найрозкішніший. Тепер, вночі, його було видно з місця, де сиділа жінка. Його творили вогні, одні — розташовані в геометричному порядку на фасадах двох сучасних велетенських готелів, інші — хаотично розкидані, блищали, переливалися; певно, це пристань.

За якийсь час з’явився власник, вже згаданий Майк, і безцеремонно сів біля неї на край канапи.

— На жаль, не маємо тут чаю. Ніхто не замовляв, тому я й не привозив із материка. Сезон невдовзі закінчується. Але можу подати каву. Завтра накажу привезти чаю. Прошу сказати, який пані любить, чорний чи зелений? Китайський чи індійський?

Сказала, що чорний китайський. Він усміхнувся і на мить замовк.

— Скільки років хлопчикові?

— Одинадцять.

— Виглядає, як дівчина. Довге волосся.

Запитала його про вогні, які, здавалося, пливли водою, далекі, ледь помітні.

— Це пароплав везе туристів на острів. Бачить, пані, ті готелі? Мають басейни й кондиціонери.

Сказав, що пароплав завертає туди щотри дні. Одних гостей залишає, інших забирає. Потім якнайповільніше пливе в бік Сингапуру, найдовшою дорогою. Тут справа в казино. Щоб був час натішитися забороненим задоволенням. У Сингапурі азартні розваги — заборонені.

Вночі вона майже не спала. Острів шумів. Згори долітало якесь плямкання, сумне голосіння нічних птахів. Засинала на кілька хвилин, а потім будив її несподіваний тупіт, шелестіння, гуркіт на даху будиночка. Щось затріщало біля вуха, ніби в її бік вистрелили з іграшкової рушниці. Перелякана сіла, а звук втік по стіні й завмер. Увімкнула світло й оглядала своє напівголе розігріте тіло з несподіваною огидою. Комахи, ящірки, скорпіони. Доторки їхніх швидких кінцівок. Беззахисність сонної людини, дитячий страх перед щипавкою у вусі.

Хлопчик спав у самих трусиках, розкритий — тонке простирадло здавалося тяжкою ковдрою. Його шкіра блищала, здавалося що парує. Дихання надавало ритму темряві, що заховалася по кутах від фальшивого світла невеликої лампи.

Жінка закурила, але повітря було занадто густе, щоб перемішувати його з димом. Не могла дихати. Краєм ока побачила якийсь рух на стіні, але поки повернула голову, нічого вже там не було. Нічого, а все ж на сітківці зберігся якийсь образ, нечіткий, розмитий. Невідомо що. Нічого.

Витягнула з наплічника першу ліпшу книжку, одну з кількох, які везла зі собою через півсвіту. Це була спокійна оповідь про північне місто, завжди вологе, дощове, холодне й вітряне. Вулиці в ньому виходили просто до каналів, які сполучали місто з морем, набережні скрипіли від покинутих самих на себе кранів, які стукали об блискучий, льодяний брук. Почала читати від середини, щоб зачепити за щось погляд, щоб зосередитися на чомусь іншому, не на ночі — цю повість вона вже знала. Читаючи, вона зрозуміла, що її не цікавить історія, про яку там розповідалося. Їй йшлося на добре відомих предметах, яких там було безліч — срібні ложечки, мідні крани, порцелянові філіжанки — тільки це змогло її потроху заспокоїти.

До неї прилинула зима з лагідними сутінками й водянистими світанками. Стукають каблучки о брук далекого північного міста, прокинулася згадка про жорсткий дотик вовняного пальта. Заснула, розкинувшись серед добре знаних речей, які несподівано виросли в ній, вибудовуючи в ажурному бунгало якийсь антисвіт, світ альтернативний, що нетвердо існує ліворуч, під сподом, під ногами, світ обернений. Не простягався у жодному напрямку, ні ліворуч, ні праворуч, ні на схід, ні на захід, а в глибину, під землю, а тому здавався темним, як царство Аїда, як засипані катакомби, холодні й вологі, збудовані з липких думок, із набридливих спогадів.

Велике рівнинне місто, блищить від замерзлої води, яка вкриває дахи і вулиці тонким глазур’ю. Запах каменю, цегли й автомобільних газів. Може, про нього сказати, що він штучний, синтетичний. Найвідчутніший цей запах увечері, так ніби опівдні ховається від світу в пивницях. З дерев опадає останнє листя, його золота розкіш одразу перетворюється на коричневе місиво, попри сонце, останній сонячний день перед зимою. Люди топчуть його, неуважні.

Має незрозуміле почуття дискомфорту — чи від замерзлих ніг у занадто легких черевиках, чи від зубного болю, чи нежиттю? Зі сонячного боку під’їжджає таксі, сідає в нього, і таксі рушає — мушля суне дном океану. Бачить на зупинках людей, що мружать очі від сонця, а воно, відбите від вітрин і автомобільних шибок, вибухає сліпучими тихими спалахами. Бачить ритмічний рух, потоки людей течуть під високим небом, яке обіцяє безмір часу для кожного.

Просить повернути через канал, в’їхати в обсаджену каштанами тінисту вулицю. І зупинитися, о, тут. “Я домовилася зустрітися з кимось на цьому місці,” — пояснює таксистові, а він слухняно зупиняється, безперечно, не переконаний, що цей хтось прийде. Щось колупає в радіо.

Вулиця вкрита бруківкою, біля бордюрів поплямована жовтим і червоним листям. З обох боків вулиці, у глибині садків стоять кам’яниці. Дивиться у темні вікна однієї з них. Уявляє собі, що могла б його побачити, власне, так про нього думає: “він”, бо не дозволяла думкам “з’їхати” до імені. Коли б все-таки подумала про нього на ім’я, одразу б кликала його і не могла б зупинитися — підняла б камінчика на цій каштановій вулиці й кинула б у шибку, або відразу пішла б до дверей, вибігла б на другий поверх і постукала, одночасно шарпаючи клямку. Боїться, що справді б це зробила, тому мусить сидіти і дивитися через вікно таксі на байдужу кам’яницю і думати “він”, що означає і теплий внутрішній порух, добрий рух у животі, приємний, і радість, що має таку змогу бути разом у тому самому місці й часі, і безвладну, тяжку, олов’яну в’язкість, ніби втрачаєш рівновагу й падаєш. А також внутрішнє ридання, притлумлений зойк, стиснутий десь у тілі в темну жорстку кульку.

Бачила колись такі кульки, коли була дитиною, лежали на розігрітому камінні. Пакуночки з шерсті, дрібненьких кісточок і кігтиків. Старанно приготовані докази чиєїсь невинності. “Це плювки, — сказала мама. Сови випльовують те, чого не можуть перетравити”.

Стоять так із чверть години, потім просить таксиста, щоб вже їхав, що особа, на яку вони чекають, вже радше не прийде. Таксист робить жест, ніби хоче щось сказати, але очевидно не вистачає йому ані гумору, ані злості. Рушають.

Вже занадто пізно, а може, занадто рано, щоб хоч когось побачити на цій вулиці. Та все ж, коли таксі їде до центру міста, вона бачить того чоловіка, істоту таку цінну, що перехоплює подих, чоловік без імені, коли б промовила його справжнє ім’я, трапилася б катастрофа, і бачить його, як це кажуть, очима уяви, це означає, що бачить його чітко, хоч знає, що те, що вона бачить, не відбувається в їхньому спільному часі, що це тільки її час і її вулиця, як і каштани, і все це її. Це внутрішній особистий фільм, закрита проекція.

Він іде тротуаром, має темні штани і блакитну сорочку, черевики трохи знищені — так, так, бачить навіть такі деталі: маленькі тонкі окуляри на високому прямому носі, форма губ, руді плямки від сонця на обличчі, коротке світле волосся, а кожна деталь, кожна дрібничка глибоко розчулює, несе незрозуміле зворушення, м’яке і солодке, розпливається на вустах, молочне.

Хотіла б втримати цей образ якнайдовше перед собою, але він уже тане і скапує на землю. Зникає. Уява ще плутається в деталях, підкидає нові, але відірвані від цілого, а тому й безсилі, і вона поволі втрачає впевненість. Врешті образ зникає. Занадто часто його викликала, тому він зужився, затерся і втратив свою силу. Таксі в’їжджає на міст, а далі на головні вулиці, що сяють від сонця. Світло спалює останній шанс, щоб викликати це кохане обличчя.

Наступний день запускає порядок, якому відтепер підлягатимуть.

Ще перед сніданком вони брали ласти й маски та сходили на пляж. Пісок не встигав вистигнути за ніч, ще не був гарячий, але мав температуру людського тіла. Відразу за смугою піску починався риф. Щоразу заплив у фантастичні коралові структури був потрясінням. Світ раптово замовкав, занурення голови під воду перемикало реальність на інший канал. Хлопчик вишукував великі мушлі, що лежали на дні, а потім спритно пірнав глибше й повертався на поверхню зі здобиччю у руках. Сама вона воліла безвладно лежати на воді з обличчям, озброєним маскою. Рухливі актинії, корали, косяки риб — все це дивовижне, спотворене підводне життя наповнювало її огидою. Чорні кулі морських їжаків із блакитним оком посередині, пророслі розпухлі губки, швидкий зміїний рух якоїсь риби — цей чужий світ викликав жах. Підводне життя здавалося цілком самодостатнім, забуте саме в собі.

Потім вони несли мушлі до бунгало, розкладали їх сушитися на терасі — і під холодним душем відмивали втомлені тіла. Йшли на сніданок і їли без апетиту. Від випитої кави її тіло ставало мокрим від поту, тому знову ставала під душ, щоб за мить висохнути, поки встигла вдягнути тісний одяг.

Пробувала читати, лежачи в гамаку. Ті самі речення, які приносили таке заспокоєння вночі, вдень вже нічого не означали. Поняття з книжки тут не існували, літери ставали мертвими відразу після того, як погляд на мить їх оживив, вони не перетворювалися на образи, не розповідали жодної історії, були ускладненим знаком із друкарської фарби.

Ліниво бралася до роботи. Спочатку давала хлопчикові завдання — з математики або географії. Щодня він мав написати невелике есе на тему, яка спала на думку. Коли він писав, вона вмикала ноутбук і працювала. Мала в ньому мапи, траси, відстані, ціни, інформацію про готелі. Переписувала дані з фольдерів і додавала свої зауваги. Потім був урок англійської. Власне, працювали тільки над граматикою, бо її син говорив вже вільніше, ніж вона.

На ланч хлопець збігав сам, приносив їй знизу заморожену мінеральну воду і якийсь фрукт, якого вона часто навіть не куштувала; увечері крали його мавпи. Потім вона провалювалася у липкий сон.

Коли лежала в напівсні, хлопчик знову збігав вниз і окуповував більярдного стола. Киї вільно мандрували в густому вологому повітрі. Крізь хвилі сну вона чула їхній нетерплячий стукіт.

Коли сонце переходило на другий бік острова, вони поверталися до моря, щонайбільше могли змінити місце й пірнали по той бік пірса. У сутінках поверталися на вечерю. Тоді з’являлися китайські пірнальники і знайома пара. Всі займали столики далеко одне від одного, не поспішали брататися. Просвічені навиліт.

Вечір треба було проводити на канапах біля бару або — як хлопчик і пірнальники — за більярдом. Не тому, що так було приємніше, а через міль. Увімкнені в бунґало лампи притягували до них всіх можливих комах. Горнулися до ламп, як непритомні комашині духи, протискалися крізь щілини у стінах, крізь старі діряві москітні сітки, через нещільні кватирки. Тільки на відкритому просторі тераси можна було толерувати їхній трансовий шелестливий танець. Майк охоче подавав тоді напої, часом підсідав до гостей, щоб перемовитися кількома словами.

Якогось вечора вона розмовляла з тими молодими людьми задивленими одне в одного. Зблизька переставали бути парою. Впадала в очі їхня неприємна диспропорція. Він був великий, громіздкий. Вона темна, тендітна, гнучка. Він говорив голосно, з виразним австралійським акцентом. Вона — тихо, мелодійно, чудовою англійською. Він, так їй здавалося, надимався, як той вид риб, що живуть на дні — жмакав простір довкола себе, надувався. Вона — щулилася. Здавалося, що вона невисока, щойно, коли вставала, щоб купити пачку цигарок чи чергового напою, виявлялося, що вона висока, гарна й соромливо самодостатня.

Мало що могли сказати одне одному, коли розмовляли втрьох. Чемні питання і банальні відповіді. Викривлювали простір, слова, які промовляли, таємниче поверталися до них; все, що сказали, стосувалося них самих.

Наступного дня вранці, коли жінка з хлопчиком готувалися йти на пляж, побачила їх, як кохалися на терасі. Дівчина сиділа на поручнях і обіймала його ногами. Обличчя підняла догори, ніби засмагала. Рухалися повільно, ліниво, подібні до актиній, до хвилювання морської трави.

Спокійно стала на лінії погляду дитини — і впевнена, що він нічого не зауважив — делікатно повернула його голову до моря.

Вечорами вони бачили з пірса великий, освітлений, як вітрина дорогої крамниці, прогулянковий пароплав. Минав їх повільно, маєстатично, з незворушною впевненістю у своєму курсі на більший острів. З тої відстані не було видно людей, тільки помаранчеві вогні верхньої палуби, які з хвилини на хвилину вигравали суперництво з блиском сонця, що заходило. Пізніше лайнер приєднався до інших вогнів і розтанув у них.

На четвертий вечір до пристані причалив рейсовий катер, той самий, яким приплили й вони. Хлопчик уже спав. Жінка сиділа на терасі бунгало із зошитом, розкладеним на обпечених стегнах. Читала невеликий твір із польської мови, який задала вчора синові. Дуже конкретний. Тема була така: “Що я бачу, коли заплющу очі.”

Майк вів невелику групу людей. На хвилину зупинилися біля рецепції, де їм роздали ключі. Бачила чотирьох жінок середнього віку й одного кельнера, який зранку вирушив за провіантом. Їхні голоси долинали з темряви і невдовзі в сусідніх будиночках загорілося світло. З’явилося неприємне відчуття, що вона оточена.

Бачила Майка — посвистуючи повертався стежкою, а потім став за стійкою бару й витирав склянки; чекав на гостей. Зійшли всі, закохана пара також, і відразу з напоями в руках занурилися у розігріті спекою мляві тіла канап. Чотири новоприбулі жінки всілися біля бару й галасливо фліртували з Майком, щоразу вибухаючи сміхом, який одразу ж розбивався об стіни байдужої темряви.

Відвернулася в бік гомінких заростей, щоб не бачити ніяких вогнів. Піднесла погляд до неба. Було темніше, убогіше. Мимоволі шукала на ньому знайомим сузір’ям. Могла орієнтуватися за Великим Возом і його зламаним дишлом. Були там дві зірки, але це таємниця. Не кожен міг їх побачити. Вона могла і навчила цього сина. Треба було не звертати уваги на темряву довкола більшої зірки, тоді мала зірка показувалася сама.

Але тут не було Великого Воза, ані зворушливої Коси Вероніки, ані Полярної Зірки. Це небо було чуже, дивне, не варте уваги.

Вранці, коли вони обоє пішли пірнати біля пристані, то побачили з води невеликого поштового моторного човна, який щодня прибував із великого острова. Човен погойдувався, коли з допомогою перевізника з нього висіло двоє чоловіків — молодий хлопець і старший, дуже худий, помітно, що не в найкращій формі — спирався на молодшого, дозволяв йому підтримувати себе під руку. З човна також витягнули дві великі пластикові капсулоподібні валізи, які відразу забрали кельнери. До нових гостей вийшов Майк, як звичайно, радісно усміхнений, їхні слова приглушував ритмічний плюскіт води. Хлопчик крикнув до Майка і помахав йому з води рукою.

За сніданком Майк тріумфально подав їй чаю.

— Чорний. Китайський, — сказав він.

Від нього вона довідалася, що ці жінки — європейки, які подорожують довкола світу. А чоловік, якого сьогодні привезла моторка, — це ілюзіоніст, який щосезону працює на великому острові й на пароплаві-казино. Але виглядає так, що захворів і сказав, щоб його перевезли туди, де нема стільки людей. Його асистент повернувся на великий острів, щоб скасувати виступи та спакувати декорації. Зарезервувати квитки. Домовитися з лікарями.

Під час ланчу вона почула, що жінки між собою говорили по-німецькому. Чоловік, застібнутий під саму шию, сидів за останнім столиком. Перед ним лежала розгорнута малайська газета. Після їжі зажив таблетки, клацнула металева коробочка. Хлопчик був мокрий від поту, його світле волосся зліпилося над чолом. Пішов до Майка і вдвох вибирали ласти й маски для пірнання.

Їй здавалося, що Майк ставиться до неї з особливого увагою, у цьому не було нічого еротичного, радше співчуття. Жінку, яка подорожує з дитиною, мусив хтось покинути, і тепер вона з хлопчиком опинилася поза стадом, вони нікому не належать, як загублені карти з колоди. Такі жінки — це морока. Треба ними опікуватися. Це інстинкт. Вона вважала, що саме тому Майк запропонував їм подорож на Острів Черепах. Він запросив також інших гостей, але непереконливо, тому в призначений час на пристані їх було тільки троє. Чекали ще чверть години, розмовляючи про неуникненну зміну погоди найближчими тижнями, а потім сіли в човна і попливли в бік острівця.

Пливли півгодини, не більше. За їхніми плечима вулканічний острів показався у всій своїй пишноті — виглядав, як світлина із фольдера, здавався досконалим, райським. Море біля берега мало той блакитний відтінок, який захоплює туристів із цілого світу. Зелень джунглів із цієї відстані була свіжа та буйна, як в оранжереї. Вкриті пальмовим листям бунгало відразу ж асоціювалися з популярною і романтичною версією пригод Робінзона. Майк із гордістю дивився на свій готель, напевно, хотів би щось сказати, але гуркіт двигуна не заохочував до розмови.

Човен не міг пристати до берега через гострі скали, що оточували Острів Черепах. Зупинилися за кілька десятків метрів від кам’янистого пляжу. Жінка недовірливо подивилася на Майка.

— Мусимо туди доплисти, — сказав він і першим зсунувся у воду, тримаючи над головою пластикову, щільно закриту коробку. Неохоче пішла за ним, а потім занепокоєно підстраховувала хлопчика. Пливучи, подумала, що їй не подобається ця експедиція, що властиво, воліла би лежати перед будиночком у гамаку.

Неприємним і небезпечним виявився сам вихід на берег. Скали були гострі, а хвилі безцеремонно виштовхували тендітні людські тіла. Жінка, мабуть, зашвидко торкнулася ступнями до скалистого дна, бо відразу ж крикнула й незграбно впала на коліна.

— Добрий початок, Майку, — сказала вона. — Тепер на нас нападуть скажені черепахи.

Майк допоміг хлопчикові неушкодженим дістатися до берега. Жінка оглядала поранене коліно. По нозі текла цівка крові.

Зате острів був фантастичний. Посередині росли купи сухих кущів. Переплетені стебла, задерев’янілі від солі й вітру, мали білий відтінок, ніби були збудовані з кістки. Рослинний скелет, вишмаганий вітрами, створив при землі темні вологі лабіринти. Хлопчик радісно бігав маленькими пляжем і приносив мамі прекрасні велетенські мушлі, яких ніколи не знаходив біля їхнього готелю.

Майк її вразив. Вийняв із пластикової коробки білу скатертину, розстелив її на піску і розставляв тепер на ній три білі порцелянові горнятка. Здивовано дивилася на нього.

— Пікнік, — сказав він весело. — Я влаштував вам пікнік.

З’явився термос і таця з шоколадними тістечками. За хвилину шоколад почав топитися і спливав на дно тарілочки. Жінка задоволено опустилася на коліна біля скатертини. Усміхнулася, коли Майк налив до горняток чаю з термоса.

— Це смішно, — сказала вона. — Навіщо ти це робиш? Шоколадні тістечка, пікнік?

— Цукру? — весело запитав Майк і відкрив коробочку з пресованим рафінадом.

— Не цукрую.

Хлопчик присів біля них і делікатно довгими тонкими пальцями відліпив тістечко. На його плечах уже починали біліти кристалики солі.

— Я подумав, що вам, напевно, нудно. Решта гостей не дуже товариські.

— Ні. Це гарно, Майку, з твого боку, але мені не потрібне товариство.

— А що з черепахами, чи ми їх побачимо? — запитав хлопець. Він безпорадно дивився на вибруднені шоколадом долоні. Майк подав йому паперову серветку.

— Коли нам пощастить, то зараз їх побачимо. Вони величезні.

Майк широко розкинув руки.

— Такі великі? Не вірю. Таких черепах немає.

— Побачиш.

Хлопець відійшов на кілька кроків. Його привабила велика мушля правильної форми. Виглядала, як піраміда.

— Цікаво, що ти тут робиш. Довколасвітня подорож?

— Грію кістки, — розсміялася вона й одразу додала: — Я на роботі, це моя робота. Роблю путівники для юппі. Про тебе теж у них напишу. І про твій пікнік, і про тістечка. А ти постійно тут живеш? — змінила тему.

Сказав, що має дружину і дітей на материку, живе з ними, коли закінчується сезон, а тепер мусить заробити на цілий рік.

Вона допила чай і встала. Вирішила обійти острівець довкола. Ноги по кісточки провалювалися у розігрітий пісок. Йшла вологим піском, і хвилі відразу ж розмивали сліди. Коли обернулася, побачила маленькі фігурки Майка і сина — схилені над виступом скелі, що врізався у море і був обліплений устрицями. Вітер доносив уривки їхніх слів.

З другого боку острів не був уже таким гостинними. Кущі тягнулися до самого моря. Щоб пройти далі, мусила крізь них продиратися. Коріння дерев обросло маленькими мушельками, на них роїлися рухливі істоти. Острів із готелем зник — тепер бачила тільки гладке море, вкрите туманом від спеки, воно не було ні синє, ні блакитне, а молочно-сіре, нецікаве. Монотонний, ритмічний гуркіт. Сліпуче різке сонце. Відчувала його голки на шиї і плечах і подумала про крем із фільтром, чи помазала ним сина. Так, і себе також. Втирала після купелі пахуче молочко, відчувала власні кістки під шкірою і дотик висушеної, шорсткої від сонця шкіри. Пішла швидше, тепер вже майже бігла. На щастя, острів виявився меншим, ніж вона думала. За мить побачила дві маленькі фігурки на скалах і вирішила піти до них не через пляж, а навскіс, через центр острова. На хвилину занурилася у сумнівну тінь кущів, а потім побачила черепаху.

Була, безперечно, велетенська, виглядала, як підвищення на місцевості, як купа каміння. Вони не могли її бачити — сиділа в затінку за скелею. Збуджена підійшла ближче й тоді виявилося, що те, що вона побачила, було тільки шкаралупою. На кістках ще висіли рештки м’яса, обсипане мухами, воно кишіло хробаками, посіріле, зашкарубле. Обгризений череп лежав збоку, розкриті щелепи й далі трималися купи на висохлих сухожиллях. В обличчя її вдарив сморід падла. Крикнула і закрила долонями рота. Вони стривожені прибігли до неї. Схопила сина за плечі й повернула його обличчям до моря. Не хотіла, щоб він це бачив. Але зробила це запізно. Притулила його голову до грудей, мабуть, засильно, бо він вирвався і побіг назад.

— Все добре, — сказав Майк. — Ідіть на наше місце. Це тільки мертва черепаха. Нічого страшного.

Почав присипати піском мертву тварину. У повітря піднялася хмара мух.

Наздогнала хлопчика і взяла його за руку.

— Чому черепаха мертва? Що з нею сталося? Чи вона була хвора? — схвильовано запитав він.

— Може, померла від старості.

— Шкода. Я б хотів побачити таку живу черепаху. Ти знаєш, що Майк їв устриці просто зі скелі?

— А ти? Їв?

— Я ні. Гидота. Ф-е-е, — скривився він.

Дозволила йому бігти попереду.

Майк повернувся розгублений. Вийняв з коробочки короткохвильовий приймач і сказав щось мовою пірнальників.

— Зараз за нами приїдуть, — сказав він до жінки.

Сиділи мовчки і дивилися на острів з готелем Майка. Вона несподівано затужила за їхнім порожнім примітивним бунгало.

— Вибачте за ту черепаху, але це тільки мертва черепаха.

— Заспокійся, нічого ж не сталося.

— Це тільки мертва черепаха, — повторив за хвилинку хлопчик, він складав у торбинку з плавками найгарніші екземпляри мушель.

Море складається з шарів, тонких, легких, невидимих, їх можна відчути тільки тілом, усією його поверхнею. Хто втиснеться поміж ці шари, відчує полегшу, ніби повернувся до давно втраченого дому, до майже забутого, великого, знайомого тіла. Зелено-блакитний колір води — це компрес для поколотих сонцем очей. Маленькі бульбашки піднімаються звідкись на поверхню, як матеріалізовані ознаки радості.

Пливуть на метровій глибині, перебираючи ластами. Вже трохи відпливли від пірса і бачать дно, яке з порожнього та піщаного потроху перетворюється на дивовижний риф. Спочатку зауважують на піску поодиноких морських зірок і морських їжаків, потім з’являються актинії-танцівниці й фантастичні кольорові рибки поміж їхніми рухливими плечима. Щоразу треба зупинятися, щоб видути з трубки воду і тоді виявляється, що небо там, нагорі — біле і розпечене, як сталь. Що поверхня моря складається з миготливих листів скла, а повітря свистить від гуркоту моторного човна, голосів людей, шуму хвиль. Все це заголосно.

“Отже, ліпше до води,” — думає жінка й легко плине за хлопчиком вниз. Бачить його струнке світле тіло, що стає у воді таким граційним, яким ніколи не буває на суші, а ласти перетворюються на безумовну частину цього нового підводного втілення. Витягнутою рукою хлопчик показує їй щось на дні, вона спрямовує погляд у цьому напрямку і бачить яскраве блакитно-чорне око морського їжака.

Намагаються спуститися якнайнижче, але десь там є наступна невидима межа — неприємний шум у вухах, пустка, що розростається у голові й загрожує вибухом, стереже скарби, що лежать на дні. Сонні пастельні актинії погойдуються у ритмі нечутної музики і спостерігають за змаганнями морських течій. Малі цяточки на живих скалах, що повторюються і збільшуються у мільйони разів у прекрасний візерунок, зібраний у грона і сталактити. Кремові будівлі міста відвідують тільки риби крутійки з оком на хвості й дивні неповороткі істоти, подібні на огірки, які залишають після себе рівномірний слід на піску. Може мандрують крізь сон? І завжди в якийсь пекучий момент треба випірнути, дозволити воді викинути себе, як корок і затягнутися важким олов’яним повітрям, напомпувати киснем кров. А потім уже ніколи не зможеш повернутися на те саме місце, у ту саму точку — виглядає так, що світ внизу — непостійний, він хвилюється і все в ньому умовне, не варте довіри. Що далі пливуть, то коралове місто стає просторіше, більше і цікавіше, але і далеке, недоторканне. Невдовзі бачать його, так би мовити, з висоти пташиного польоту — далекі піднебесні спостерігачі, мисливці, сателіти, які можуть тільки поїдати все очима, на ніщо не впливаючи.

Отже, бачать неймовірний світ, світ, який не міг би приснитися, тому що немає в ньому нічого знайомого, він збудований за цілком іншими правилами, не знає ні про що, що не є ним самим. Відділений дзеркальною плівкою води від неба, вдивляється у себе. Має свої течії і стежки, по яких подорожують байдужі косяки риб. Прибульців ззовні тут ігнорують, обминають, як мертві предмети, як шматок скелі чи уламок дерева, що дрейфує. Все, що потрапляє сюди ззовні, можуть обвести неуважним поглядом і покинути саме на себе. Корали можуть щонайбільше це заселити, перетравити, розчинити. Форми тут нестабільні, їм не можна довіряти. Живе вдає мертве, а мертве — живе.

Вони висять над тим, відчиненим до глибин космосом, як дві комети, велика і мала, сповіщаючи йому добру новину, яку він має за ніщо і яка ніколи не здійсниться. Цей світ — безконечний і неповторний. Він не потребує спасіння.

Її тіло продукує холод. Коли протискується поміж теплі ліниві шари води і пливе біля її шкіри утворюються кристалики льоду. Вона — чуже тіло зі світу зими, що пливе в цьому теплому океані, — вона — холодна плита, яка заражує все довкола і творить холодну течію — відтоді вона буде омивати розігріті лагуни й потроху змінюватиме клімат. Мушлі скорчаться, а їхній спіральний розмах стиснеться у хаотичні лабіринти, зіщуляться актинії, кістки рифів затріщать від ревматизму, косяки рибок перетворяться на гострі, блискучі скалки льоду.

Чоловік-маг майже завжди сидів за найдальшим столиком. Втиснутий у ратиновий фотель, застібнутий на всі ґудзики, у довгих штанах — виглядав нереальним. Його шкіра, вкрита перчиками й родимками, від засмаги стала негарного землистого кольору, а риси обличчя занадто загострилися — так старіють красиві чоловіки. Коротке кучеряве волосся, пострижене одразу біля шкіри, сивіюче, здалеку нагадувало маленьку тісну шапочку. Ховав її під солом’яним капелюхом, який натягував собі на очі. Коли сидів так нерухомо за столиком, підносячи до вуст склянку зі соком чи якимось фруктовим напоєм, їй здавалося, що він пильно спостерігає за всім, як хижак, сконфужений від того, що опинився на острові вегетаріанців. Власне так вона подумала: “хижак”. Їй здавалося, що вона його знає, пробувала пригадати, звідки. Запитала сина, чи маг йому когось не нагадує.

— Може з газет.

— Дежавю, — сказала вона, — я маю дежавю.

— Помилка в матриці, — відповів хлопчик.

Коли б він був трохи міцніший, а його тіло — м’якше й біліше, нагадував би їй батька. Його щоки, лінія вуст так само тягнулися до землі — ознака того, що довго боровся з покірністю і програв. Наслідком цієї боротьби була іронічна гримаса, що вдавала усмішку й постійна безкорислива готовність завдати удару. На таких людей спонтанно реагуєш співчуттям. Приймають його з вдячністю, ніби так і має бути, а потім щипають і колють тебе через неуважність, через розсіяність, з простої причини, що займаються насамперед собою.

Після вечері чоловік запитав, чи може присісти коло неї. Назвав себе. Його прізвище було Кіш, і це звучало фальшиво, як ініціали. Говорив по-англійському з американським акцентом, але в його мові пробивалося щось екзотичне, тверде, шорстке. Буркнула своє ім’я: Мая.

— Поляки? — запитав він.

— Так, — неохоче відповіла вона й почала вигадувати привід, щоб піти геть.

Дивився на неї блискучими очима з легенькою усмішкою, яка відкривала сіточку зморщок, що промінчиками розбіглися з кутиків очей. Він був старший, ніж вона припускала.

— Я упізнав мову. Мав приятелів поляків.

До них підсіло четверо веселих жінок; очевидно, екскурсія, яку влаштував їм сьогодні Майк, вдалася. Мертву черепаху було закопано, шоколадні тістечка з’їджено.

Знуджений хлопчик пішов до більярдного стола і сам розігрував партію. Її і Кіша погляди потягнулися за дитиною. Хлопчик вигадав якусь власну гру — розставляв кулі у два ряди, як до битви. Може, грався у війну.

Запам’ятала їхні імена: Тріс, Ольга, Маріке та Інґрід. Вони говорили між собою не по-німецькому, а по-фламандському. Жінки подорожували, із запалом розповідали про свою мандрівку і про те, де ще вони зупинятимуться.

Деякі авіалінії мають такі пропозиції: подорож довкола світу, спеціальні знижки на квитки, кілька етапів. І тільки одна умова — треба рухатися завжди в один бік. Мусиш визначитися від самого початку: схід чи захід. Потім вже все просто. Вони вибрали — до сонця, на схід.

Недбало промовляли екзотичні назви пунктів призначення. Говорили про резервування квитків. На невідому назву реагували однаково — чи там безпечно? Оскільки це останні часи старого безпечного світу, — говорили вони, то це остання нагода, щоб вирушити у тривалу подорож, поки далі діє. Вже невдовзі кордони закриються, а летовищами заволодіють терористи. Тому, хто живий, нехай вирушає в дорогу. Ще є час.

У таких місцях, як цей острівець, всі, зрештою, уподібнюються одне до одного. Блукальці, мандрівники, волоцюги завжди стоять вище, оскільки вони не сказали “так” жодному місцю, а отже, не віддали себе в неволю. Будинки, з яких вони вирушили, на якийсь час забуваються, западають у небуття. Їхні країни також стають нереальними, про них не пишуть тутешні газети, нікому вони не потрібні. Колишнє життя, з якого вони на якийсь час евакуювалися, перестає існувати, що створює ілюзію свободи. Без місця й імені, без знайомих ліжок, шаф із одягом, прокидання вранці, без поличок із косметикою у лазничці, слів, якими клянуть, сторінок в Інтернеті, які відвідують. Бо за чим ще можна визначити людей? Повторюються, стають багаторазовими. Що менше людина визначена, то менше залежна — то більша ілюзія, що маєш безліч виборів, паморочиться голова від власних можливостей, від потенційних, ще не розгорнутих ланцюгів подій.

Таке мистецтво — відкрити і втримати цей стан підвішеності, неналежності до жодної зі сторін, бути, як препарат у формаліні, який перебуває у прозорій рідині й не торкається до жодної стінки, він байдуже дозволяє дивитися на себе, ніби він сниться. Дозволяти собі снити — для того і є подорожі.

Коли дивилися на освітлений лайнер, одна з жінок сказала, що треба обов’язково вибратися на великий острів. Інша згадала, що грала колись у рулетку й навіть виграла, що чула номери і щось їй підказувало, на що треба поставити. Кожен чекав своєї черги, щоб розповісти якусь невелику історію про себе або про когось зі своїх знайомих. Що з ними трапилося. Не було жодних правил, які б зобов’язували, не було навіть теми, бо і вона потроху дрейфувала до ночі, яка надходила.

Найбільше говорила тендітна круглолиця голландка зі сивим, коротко стриженим волоссям, яка нагадувала підстаркувату дитину. Вона сиділа прямо зі складеними на стегнах руками, її плечі, здавалось, були трохи піднятими, ніби вона саме набрала повітря і вже мала його випустити, але з якихось причин не могла:

— Тому прошу послухати, що трапилося зі мною, — підсумовувала вона кожного і, як уважна маніакальна пряля, порола те, що сказали інші, і плела власні шалики, своє рукоділля, вимовляючи англійські голосні крізь ніс і поспішаючи, щоб ніхто її не перервав. “Я, мені, у мене, моє, зі мною, мій, моя”, — відмінювала вона зі замилуваннями поета, когось, хто одержує задоволення від звучання слів. Вона високо витягувала шию, піднімала голову до стелі, чим давала зрозуміти, що не говорить до людей, що сидять на незручних висиджених канапах, а її слухачем є хтось понад ними, підвішений під стелею образ, або чиясь невидима присутність — велике вухо, що слухає.

Мая не повинна вже пити алкоголю, ні. Відсуває склянку вбік, будує довкола неї делікатну стіну з марлі й мусліну.

Жінка, що говорить — Ольга чи Марісе. Маї здалося, що мимоволі всі стають на бік цієї жінки, витягають голови до стелі, трохи піднімають обличчя, ніби світло тьмяної лампи може надати засмаги їхній шкірі, і навіть Кіш зі змученими обвислими щоками випростовується, але його обличчя у цій неприродній позиції одразу ж набуває трагічного виразу, стає маскою з темними червоними вустами й очима, що виглядають більшими від коричневих тіней.

Тоді в Маї з’являється візія, і вона не може позбутися цього образу, перестає слухати: вода з моря вливається на пляж і тихо просочується під дерев’яний поміст, захоплює пляж, сантиметр за сантиметром, звільняє мушлі з їхньої піщаної неволі, заповнює нечіткі сліди ніг. Дошки піддаються цьому потокові, нарешті вода з’являється під їхніми ногами і піднімається у наповненій жахом тиші. Непомітно заливає їх, вже сягає до колін. Але ніхто цього не зауважує, всі поглинуті розмовою чи монологом. Може, тільки їхні тіла щось відчувають, бо ноги шукають твердого місця, щоб протистояти тискові води, щоб вхопитися за канапи, за ніжку столу, і те, що вони витягуються і підносять голови, є насправді несвідомою реакцією, захистом від затоплення — так, бо потоп припиняється, коли вода сягає їм до підборіддя, і вони, не знаючи про це, розмовляють понад її поверхнею. Погляд з-під напівзаплющених повік і вуста, що промовляють фрази, які починаються на “я”, носовий акцент, тремтливі напружені губи. Голос відбивається від спокійної поверхні води. Під водою корали й актинії мовчки беруть їхні тіла у своє володіння.

Пірнути, заплисти в зеленуватий простір, де за столом судомно й несвідомо, вхопившись за бильця фотелів, сидять безголові тіла, неохоче підкоряються лагідним теплим хвилям. Пропливти поміж ними, подивитися зблизька на їхню шкіру, ніби дивишся на кораловий риф. Дивуватися з ґудзиків на костюмах, що відбивають зблиски слабкого світла, і з перстеника на морських зірках їхніх долонь. Дивуватися з існування такого дивного створіння, як нога в сандалі. Залишити їх за собою. Рушити у відкрите море.

Вдень кохання цієї пари не заважало, якщо кохалися у своєму бунгало. Коли сходили до ресторану, трималися вдвох, прив’язані ремінцем погляду. Він часом, ніби випадково, нехотячи, закривав її від китайських пірнальників, ставав просто перед нею, вона зникала в його тіні.

Але вночі вони займалися сексом голосно, систематично, ритмічно, як м’які машини. Вона стогнала. В їхньому бунгало горіло світло, очевидно, хотіли постійно бачити одне одного. Наступного дня на ланчі їх вітали зацікавлені погляди. Їхнє кохання відбувалося, як на сцені, але й це їх не задовольняло, бо щоночі регулярно мусили ще і ще заглиблюватися одне в одного, досліджувати, посилати у свої тіла зонди.

Мая часто не могла заснути або прокидалася серед ночі мокра від поту. Прислухалася, мимоволі приречена їхнім коханням на безсоння. Не допомагала опівнічна книжка, ці ложечки й горнятка, ані далеке існування зими. Не спала.

Тому за сніданком підійшла до Майка і показала пальцем на бідніші будиночки, що далі, вище. Майк здивувався.

— Ті, що найближче до моря — найліпші. Близько до ресторану.

— Ні, — сказала вона, — хочемо туди, догори.

Він дав їм ключа й вона несла тепер із хлопчиком два наплічники.

Будиночок був ще меншим, а щілини у стінах ще більші. Виглядало так, що тут рідко хтось жив — душ був навіть кращий. По білих гладких кахлях ланцюжками мандрували мурашки. Через тріщину в дверях надуло сухих трісочок і трави. Ретельно перевірила ліжка — матраци були нові та цілі, неможливо було, щоб хтось у них заліз і зробив собі там гніздо. Але тепер не чули вже стогонів кохання, тільки маленькі мавпочки блукали ночами, вони чули їхнє хихотіння, а може, це був плач. Мавпи заглядали в невеликі вікна. Здивовані старечі обличчя. Одна з них була найсміливіша, майже агресивна. Вирізнялася бакенбардами. Певно, самець альфа. А може, матріархат? Зручно всідалася на підвіконні та з нервовим кліпанням, яке зраджувало внутрішню напругу, спостерігала за кожним їхнім рухом. Не вистачало їй тільки цигарки, з нею була б разюче подібна на Боґарта. Жінка кишнула на неї і замахнулася блакитною скатертиною, щоб її налякати.

— Чому ти її вигнала? — крикнув хлопчик, — ми могли б її приручити, вони такі розумні.

— Можуть бути небезпечні, — сказала вона.

— Так, так, для тебе все може бути небезпечним. Але ж це мала тваринка, цікава і приязна. Чого має бути ворожою?

Він розвішував на терасі свої мотузки з мушлями. Вони бачили звідси весь мол і всі будиночки, і навіть околицю маленького рибальського села в другій затоці. Відкрите море було рівне і світле. Далеко праворуч було видно берег великого острова, який вночі виблискував вогнями.

Вона обійшла будиночок довкола, знайшла мертву, суху, як тріска ящірку й купку почорнілих мушельок — хтось до них їх тут поскладав пірамідкою. Коли схилилася над нею, відчула на собі погляди багатьох очей. Повільно піднялася і побачила їх — мавпочок, завбільшки, як коти — сиділи на деревах і з цікавістю спостерігали за нею, дивилися, як на сусіда, котрий власне тепер поселяється.

Почала думати про них приязніше. Їй спало на гадку, що це ненароджені діти з півночі, з країни ложечок і філіжанок, які в нагороду за те, що не вдалося бути людиною, обдаровані невгамовним мавпячим життям. Інша цивілізація. Хлопчик із підозрілою легкістю підхопив теорію реінкарнації, очевидно, йому сподобалася її проста справедливість. Потім із наполегливістю розуму одинадцятирічного хлопчака він зробив висновок, що кожен біль, кожне терпіння — це своєрідний вид дезінорекції.

— Спалювання карми, — підкинула вона.

— То чому люди не хочуть терпіти? — риторично запитав він, коли вони сходили до моря.

— Дивуєшся?

Мовчав.

— Не дивуюся, — сказав він і ліг на блакитну, дивовижно сяючу поверхню води, яка виглядала цього дня, як желейна цукерка.

Книжка, яку вона пробує читати, переповнена деталями. Той, хто її написав, певно, хворів на якусь психічну морську хворобу — хапався за предмети, щоб не виблювати; описував їх з ротом, повним слини, напевно, хотів її проковтнути, заповнити живіт тим поживним баластом, стати тяжчим, стабільнішим. Це сповіщається читачеві — він теж стає людиною-магнітом, притягує до себе ложечки, срібні соусниці, годинники з ланцюжками, пряжки, ґудзики. Квитки, жетони, картки. Серйозне багатство. Жінка тужить за цією надійною країною. Туди адресує листівки.

Але є ще інша пам’ять про це місце. Там її життя складається тільки з винятків і випадків. Вона живе в місті, якого не любить. Тужить за місцями, яких не може знайти. Те, чого найбільше хоче, ніколи не здійснюється. Приходить до неї те, чого не прагне. Отже, її життя складається зі зламаних будильників, коли потрібна пунктуальність, вона щось недочуває, коли треба докладно розуміти слова, не приймає телефонних дзвінків із новинами, яких ніхто не зможе повторити, її життя складається із загублених квитанцій на справи, які не можна відкладати, з несподівано порожніх сторінок у книжці, яку вона читає і де має бути якраз кульмінація, з відкладених подорожей, які мали шанс повести її нарешті у правильному напрямку.

Повільно відкриваючи значення тих всіх прикростей, перед її очима постає образ дірявого простору, розмита країна без назви і кордонів, країна заїк, де панує мова, у якій кожне слово має безконечну кількість значень і є криницею без дна.

Цей чоловік був хворий, це зрозуміло. Він пересувався поволі, обережно, ніби передбачав, що його тіло заслабке для нормальних рухів, що не витримає зіскоку з останньої дерев’яної сходинки, не витримає занадто різкого удару києм по більярдній кулі, щирого потиску руки. Він часто розмовляв з кимось через Майновий короткохвильовий передавач, але потім подавав Майнові знаки, що не хоче говорити. Він виходив зі свого люксового бунгало, єдиного, збудованого з каменю (з кондиціонером) тільки пополудні та постійно сидів нерухомо, переглядаючи газети, які поштовий човен щодня привозив з великого острова. Усі вони були учорашні. Коли б там мав настати кінець світу, тут дізналися б про це із запізненням на день. З очима, схованими під крисами капелюха, він виглядав, як меблі, як манекен, виставлений власником, щоб заохотити інших гостей купувати напої. Його руки ніколи не були спокійними. Довгі кістляві пальці крутили маленький м’ячик для пінґ-понґу або монету, маленькі живі створіння, що жили в симбіозі з тим худим нерухомим тілом. Очевидно, йому не заважала спека, ні задушливий бриз з-над океану, що нагадував пару над окропом. Раз бачила його, як бродив по коліна у воді відразу ж при березі із закоченими вище колін штанами. Шкіра на його литках була біла, ніби він ніколи не виставляв своїх худих ніг на сонце.

Хлопчик стежив за його руками. Тягнувся поглядом за м’ячиком, пробував встигнути за монетою.

— Цей пан обіцяв показати мені фокус.

Кіш почекав поки приберуть тарілки, а потім вийняв з кишені монету і протиснув її якось через долоню.

— Маю діряві руки, — сказав він і усміхнувся із вдаваним смутком. Вона помітила, що він має дуже білі й рівні зуби, новісінькі. Голосні він вимовляв занадто округло, занадто співучо і старанно, ніби йому обридла американська гортанна вимова.

— Створюю щось з нічого, — знову сказав він, після чого в його руці з’явився кольоровий гумовий м’ячик. Кинув його хлопчикові. Малий зловив м’ячика на льоту й уважно його оглядав.

— Це звичайний м’ячик, — сказав він розчаровано.

— Я створив для тебе звичайний м’ячик, а тепер дивися, — він допив сік і загорнув порожню склянку в газету, а за мить зім’яв цей пакунок у жмені, склянка зникла.

Хлопчик захоплено дивився на нього.

— Я навчу тебе кількох фокусів, хочеш?

— Звичайно, — сказав малий і його очі заблищали.

— Ти вмієш читати по-англійському?

Хлопчик притакнув.

— Я маю книжку про найвідоміші фокуси. Можу тобі позичити.

— О, я дуже хочу.

— Завтра тобі принесу. Маю її у валізі. Подивися ще раз і подумай, як я це роблю, це просто, подивися, — він поклав м’ячика на долоню і прикрив його другою долонею. Вона не знала, як це сталося, за мить м’ячика не було. Хлопчик вражено зітхнув.

— А тепер подивися, я створю його, — і під його долонею знову з’явився м’ячик, цього разу зелений.

— Де щось перебуває, коли зникне? — запитав хлопчик.

Кіш усміхнувся таємниче й невинно, як священик.

Майк вибухнув сміхом.

— Ти знаєш, що це неможливо. Не можна створити щось з нічого, ані пропихати крізь руки гроші, — сказала вона, коли лежали у вологій спеці ночі, що наближалася.

Думала, що малому буде прикро, але він сонно відповів, що знає. Сказав також, що гарно було б вірити, що це можливо. Знала, що він засинає зі зеленуватим твердим м’ячиком у долоні.

Вона зрозуміла, як сильно змінився хлопчик за ті кілька місяців, відколи вони вирушили в подорож. Підростав. Його тіло потроху набирало сили. Коліна і суглоби раптово стали великими, непропорційними, важкими. Вперто росли ступні, щодня міліметр, так їй здавалося, а може, більше. Зустрічалася з його очима на рівні своїх, вже ніколи не присідатиме перед ним навпочіпки, щоб заглянути йому в обличчя, ніколи над ним не схилиться. Пальці на руках витягувалися, ще не знали, що зробити зі своєю силою, та долоні були ще м’які, як у дитини. Рухи потроху втрачали швидкість і дитячу різкість. Ставали сонними, сповільненими. Мала дивне враження, що він засинав, що насправді дозрівання — це западання в сон, майже стан сновиди. Тепер він часто лягав спати відразу після заходу сонця і спав до сходу. Ніч була ніччю, день днем. Він ще не порушував, як дорослі, кордонів цього універсального поділу, брав участь у ньому з тваринною точністю. Його тіло у сні виділяло новий несподіваний запах, якого вона не знала, ніби в будиночку був хтось чужий. Він говорив у сні мовою, яка імітувала реальну мову, але нічого не означала, принаймні, для неї. У цій мові відчувалася присутність якихось граматичних правил, закінчення підпорядковувалися законам відмінювання, але його обірвані нічні слова не мали сенсу. Сонна, вона думала, що треба це записати і при світлі дня уважно подивитися на ці слова, може, тоді їй би вдалося знайти у них зміст, але ослаблена тяжким спітнілим сном, вона не знаходила в собі сил, щоб встати за ручкою і папером.

Цілі ночі мавпи — а може, це були інші тварини? — галасували над будиночком. Часом пролітали через дах у шалених гонитвах. Вона прокидалася і засинала, фіксуючи ще байдуже цокання ящірок, які сиділи, причеплені до стелі. Над ранок, коли світало, все затихало. Світанок заспокоював, хиже сонце на сході робило світові знімок і знерухомило його в довгому тужливому очікуванні, поки насправді настане день.

Хлопчик встав раніше й відразу побіг на сніданок. Чекав на Кіша, але той не показався. Бачила з гори Майка з голландками, які сідали в моторного човна, щоб насолодитися комфортом найближчого цивілізованого острова.

Після занять вона запропонувала екскурсію до села берегом моря. Хлопчик опирався, ще маючи якусь надію, що Кіш з’явиться з книжкою, але потім неохоче погодився піти. Одягли капелюхи, намастилися захисними кремами. Вона запакувала в невеликий наплічник пиття і трохи солодощів.

Острів із берега виглядав, як антураж романтичного фільму. Був би чудовим, якби вдалось вимкнути спеку, тяжку спекоту. І запах здохлих риб і гнилих водоростей. Був би прекрасним, коли б можна було його вирізати з тієї неприємної решти та вклеїти в холодний альбом пам’яті. Це також вона мала намір зробити. Десь кілометр йшли пляжем по кісточки у воді. Тут знаходили більше великих фантастичних мушель, про які Майк сказав, що їх не можна вивозити, бо вони — національне багатство. Зрештою, мушлі були завеликі, щоб можна було їх покласти до кишені чи в наплічник і нести. Тому вони тільки їх роздивлялися, а потім, знуджені часто повторюваними візерунками, перестали звертати на них увагу. Потім вони вийшли на берег і пересувалися вузькою стежкою. Невдовзі минули невелику смердючу гавань з кількома примітивними моторками, причепленими до забитих у дно паль. Поряд сушилися сіті. Море викидало зі себе сміття — таке саме, як всюди: пластикові торбинки, фольга від солодощів, зімнуті скляночки з-під морозива, корки — ніби море — це велика рана, яка очищується.

Двоє малих напівголих дітей зосереджено дивилися на них. Не зреагували на привітання. Село складалося з кільканадцяти дерев’яних хат, подібних на їхні бунгало. На двох із них були сателітарні антени, спрямовані майже вертикально в небо. Стало так спекотно, що вони мусили пересуватися плавно, як у сповільненому темпі. Дивитися тільки вперед і жодних різких рухів. Хлопчик почав нарікати, що він втомлений і треба повертатися. Не було змоги хоч на мить охолодитися у морі. Тут море було засипане сміттям, уламками старих човнів, порізане малими дірявими пірсами, смердюче. Жодної живої душі, певно, мешканці сиділи в ажурних будиночках у затінку антен.

Вони покрутилися ще трохи під деревами і вже мали повертатися, коли побачили на кам’яному виступі будівлю, не подібну на інші.

Це була кам’яна капличка, навіть не капличка, а невеликий вівтар, затінений деревами, повернутий до моря, навпроти нікчемного пірса і смуги смердючого від риб’ячих відходів пляжу. На двох східцях дбайливо розставлено кільканадцять фігурок божеств — будди, багаторукі богині, струнка постать у багатих шатах нагадувала якогось католицького святого — зворушливий простий синкретизм. Біля фігурок лежали свіжі фрукти, завжди в символічній кількості — один банан, манго, була там також пачечка жувальної гумки Wrigley Spearmint і маленька коробка ментосів. Біля однієї фігурки стояло щось таке, що притягувало погляд — пластикова пляшечка зі соскою до половини заповнена молоком. Божество, боженятко, для якого була призначена ця молочна жертва, було, без сумніву, дитиною — велика голова, маленькі безпорадні кінцівки, усміхнене товстощоке обличчя. Широка усмішка і щось подібне на зброю, імітація зброї для дитячого бою, несправжньої, несерйозної. Хто хотів би воювати з дитиною? Вона сфотографувала його, а хлопчик, що помітно пожвавішав, поклав біля його голих ніжок евкаліптового цукерка.

Цей радісний бог запрошував до забави, смішив. Рана від його меча могла б тільки лоскотати. Подивлюся в енциклопедії, що це таке, — обіцяв собі хлопчик.

Вони повернулися такі втомлені, що хлопчик одразу заснув. Не відчували голоду, тільки спрагу. Вона лежала на ліжку й чула, як полуденна спека все притишувала — скручувала звук. Думала, як довго вдалося б жити без їжі. Тут у тропіках набагато довше, ніж там на півночі, де холод вистуджує навіть опірні тіла. А тут можна було б спробувати. Приймати енергію просто від світла, найчистішу, може шкіра могла б продукувати зі себе людський хлорофіл. Їла б, лежачи на пляжі. Різні види світла мали б різний смак. Відблиски світла на воді були б солоні й різкі, плями світла серед дерев солодкі. Сонце з неба лилося б, як молоко, великі небесні груди і їхні безконечні молочні потоки. Зуби вкрилися б оболонкою, як невживані меблі під покривалами, язик став би чистим, відполірованим, займався б тільки формуванням слів. Стравохід заріс би, зник. Тіло закрилося б, ніщо чуже не мало б до нього доступу, справжня досконала монада.

Повертатися, зосередитися на одній думці, одному плані подорожі, приготувати паспорти, перевірити, чи дійсні візи, ознайомитися з розкладом руху бусів, потягів і літаків. Вирішити, що буде наступним пунктом призначення. Вибрати такі місця, в яких життя недороге, у кожному разі, не дорожче, ніж вдома, а краще, коли набагато дешевше. Тому можна заощадити на літаки. Жити так, щоб вийшло по нулях.

Ще ні, ще трохи. Наразі сама думка про будь-яку діяльність викликає огиду. Це через спеку не можна ні на чому зосередитися, кожна дія завмирає на півдорозі, кожен план розповзається відразу, коли тільки його, придумаєш. Вигляд авторучки, довго вимкнейої мобілки, ключів ні з чим не асоціювалися. Це фальшиві ні до чого непридатні предмети. Чудернацькі, як істоти з дна іншого моря.

Знову там сидів, штивний манекен. Знала, що дивиться на неї, відчувала його сухий шорсткий погляд на своїх худих ногах, на плечах. Повертала йому такий самий холодний погляд тоді, коли він не знав, що вона на нього дивиться. Так само, як і вона, вдавав, що не здає собі справу з того пильного огляду. Це приховане стеження відразу робило їх ворогами. Були ворогами з дефініції, з принципу.

Попри нормальний зріст він мав щось від карлика, від гнома. Може, через заокруглені плечі й худу поморщену шию. Його голова завжди була трохи витягнута вперед, як у черепахи, ніби він несвідомо тим провокував інших. Часом він виглядав як старець, але потім, коли сонячне проміння і тіні пальм були лагіднішими, здавалося, що йому не більше, як сорок з гаком. Намагалася не дивитися на його ступні — вони викликали в неї неймовірну огиду — із сандалів стирчали довгі пальці, такі тонкі, що ступня нагадувала долоню. Нігті були неприємного жовтуватого кольору. Завжди старалася сісти за іншим столиком. Часом їй це вдавалося. Тепер він підсів до неї, коли вона пила чай. Вона демонстративно заглибилася у читання туристичного фольдера.

— Хтось міг би сказати, що пані від чогось тікає, — сказав він зненацька.

Не звела голови. Чула це багато разів, говорили це до неї, але, насамперед, сповіщали: я не тікаю, у мене все гаразд, я невинний. Або це могло означати: я тебе затримую.

Що є гіршим від цих осілих лінивих племен, які пускаються час до часу з дому в замінник подорожі — туристику, тягнучи за собою дім, що вріс у їхні тіла і мозок, символічно стиснутий до багажу, всіх тих косметичок із найпотрібнішими кремами, ватними тампонами, таблетками і свічками; записників з адресами інших будинків, заповнених цифрами, знаками і як туди добратися; кредитних карток, пластикових якорів, непримітних на перший погляд, але насправді хижих і жахливих. Спочатку ретельні годинники порізали час на невеликі нелюдські шматки, а тепер кредитні картки в затінку банків ріжуть життя на наступні серії і оцінюють хвилину конкретною сумою. Треба сплачувати безконечний абонемент, платити за те, що прокидаєшся і за те, що засинаєш, за те, що працюєш і за те, що байдикуєш, за те, що починаєш справу і за те, що занедбуєш, за кохання і самотність. Треба купувати квитки, щоб брати участь у власному житті. Продаєш копірайт на початку, а потім за великі гроші викуповуєш права на кожен день.

Ті люди — випадкові мандрівники, які рухаються по прямих між точками. Тримаються суші, на кожній зупинці хоч на мить беруть у володіння шматок землі — облаштовують його, хоч би розкладаючи в готельній шафі одяг і розставляючи щіточки на поличках лазнички. Їхня подорож уявна, оскільки має наперед визначену мету: або шукають товариства інших людей, або притягують їх речі. Відвідують або оглядають.

Але не вона. Вона — прозора, не торкається ногами землі. Літає — і тому тим людям, що твердо стоять на землі й де б не зупинилися надовше, починають випускати коріння, тому тим людям здається, що вона тікає.

Ні, не тікає. Її дім — дорога, вона живе в мандрах. А подорож — це не лінія, яка сполучає дві точки в просторі — це інший вимір, це стан. Ніщо в ньому не є очевидним, ніщо — правдоподібним; шляхи густі й переплутані, перетинаються у несподіваних місцях, а мали щоранку показують щось інше, їм не можна довіряти. Вона лине над землею, як дух, не залишає після себе слідів. Зустрічається тільки з такими, як вона сама, товаришами подорожі й без жалю з ними розлучається; інших не зауважує — для неї вони нечіткі та розмиті — заповільно рухаються.

— Пан такий самий, — сказала вона. І подумки додала: “І стільки доброго можна про тебе сказати.” Тоді він торкнувся вказівним пальцем до її передпліччя; вона розгублено подивилися на це місце.

— Я не маю шансу на втечу.

— Принести панові щось випити? — запитала вона і відсунулася.

Він різко встав і важко пішов до свого будиночка. Думала, що вже не повернеться і пішла до бару за дрінком. Сонце балансувало над горизонтом, велике, червоне, припухле. Обмінялася кількома лінивими фразами з однією з жінок.

Але десь за півгодини Кіш повернувся. Він був змінений, відпочилий, рожевощокий.

За вечерею їй вдалося сісти якнайдалі від нього. Бачила, що розповідав про щось чотирьом невтомним туристкам. Він спокійно усміхався до них, очі його блищали, як у мандрівного продавця, що нарешті знайшов потенційних клієнтів. Побачила, що його погляд час од часу мандрує до неї і її сина.

І тоді вона усвідомила, що він дивиться не на неї, а на хлопчика.

Майк не знав, що це за малий бог, якого вони бачили. Цілими днями займався спорядженням для підводного плавання. Сушив троси, ремонтував бутлі з киснем.

Він сказав, що католик і не розуміється на богах.

— Невдовзі океан зацвіте і треба буде звідси забиратися. Маю купу роботи.

Вона запитала його про Кіша.

— Цей сезон помітно його доконав. Він дуже хворий. Здається, його асистент згортає справи на великому острові й повертаються додому.

— Тобто куди?

— Не знаю. У нього американський паспорт.

— А що з ним?

— Певно, підхопив одну з тих тропічних хвороб, на які хворіють люди з півночі.

— Вона не заразна?

Майк знизав плечима.

— Ви ж робили щеплення перед від’їздом, правда?

Їй сниться такий сон.

Її мама каже до неї:

— Померла моя мама.

— Вона ж померла вже давно. Навіщо ти мені про це говориш? — заперечує Мая.

— Ні, ні, вона померла тепер. Минула смерть була несправжньою. Виявилося, що всі ті роки вона жила в Голландії і тільки тепер померла.

— Чому не подавала про себе звістки весь цей час?

— Мала багато роботи під кінець сезону.

Вона згадала, як багато років тому її мама привезла додому бабусю. Бабуся помирала спокійно, неспішно; розташувалася у цьому помиранні, як у комфортному купе міжконтинентального потяга. Ця чужа жінка, яку внучка бачила вдруге в житті, лежала в маминому ліжку. Просила, щоб подушки їй поклали високо, так, що майже сиділа, і байдуже дивилася на все. Вдавала, що це тільки минуща слабість. Мама також ніколи не промовила слова “смерть” чи “помирати”. Поки відвезла її до лікарні, сама перев’язувала худе здитиніле тіло, яке під ковдрою зазнавало самостійних змін, зсихалося, нахабно й безсоромно линяло. Мама не брала цього до уваги, тільки відхиляла голову та легко морщила носа. Чистила їй яблука, терла їх на кашку і годувала з ложечки, впихала в неї вітаміни, які бабуся випльовувала на новенький блакитний фланелевий халат.

Вона, внучка, не брала в тому ніякої участі. Думала тільки, що це благословення помирати так довго, мати час на кожен подив, кожен спогад. Мати час на жахливий переляк і покришити його на дрібні шматочки, які можна щонайбільше назвати незручностями, не смертю.

Потім після всього, після похорону, який випав якраз на час внуччиної додаткової сесії, мама сиділа в блакитному бабусиному халаті, сперта на ті самі подушки й далі чистила яблука, цього разу для себе. Ходила по квартирі в капцях померлої. Сказала, що халат і капці нові та що шкода їх викидати.

Мая пробувала записати цей простенький діалог зі сну відразу після пробудження і довго шукала в наплічнику олівця. Нарешті, коли його знайшла, знала, що щось їй зі сну втекло. Записала його кількома реченнями, але це було не все. Сиділа на ліжку майже гола й дивилася на свою руку, що висіла над сторінкою записника. На олівець, який зараз рушить, залишаючи після себе неспокійну криву лінію. Чекала зі завислою у повітрі рукою і надіялася, що рука сама знатиме, що написати, що вона краще пам’ятає, що було сказано у сні.

Як люди можуть самі за собою спостерігати? Хто в них дивиться і на кого дивиться? Хто є справді тим, що називається “я” — те, яке дивиться, чи те, на якого дивляться? Обоє не можуть бути “я”, це було б нелогічно, парадоксально. Це означало б, що людина — подвійна, а, може, навіть множинна. Але ж є щось, що дивиться на тіло, пильно відстежує тремтячі руки чи мішки під очима. Це щось є більше, ніж тіло, інтенсивніше, воно дивиться згори. Але й за ним спостерігають. Хто дивиться на втрату свідомості, на непритомність? Хто бачить сон? Кому сниться і хто записує сон? Хто говорить: “Зі мною діється щось недобре”, або “Я боюся”? Хто боїться, хто це стверджує? Чи людина існує подвійно, ніби вона — сіамські близнюки, підступний випадок, коли площиною зростання є спина? Ніколи не можуть побачити одне одного, подивитися один одному в очі, але обоє приречені носити одне одного.

“Я” і “я” — цей зв’язок невизначений і таємничий. Відбувається у внутрішніх незрозумілих монологах, в яких тільки деякі слова старанно продумані до кінця, решта відбувається у контурах слів, у словах узагальнених, розмитих, які врешті завжди поглинають образ. Це мова, якою говорить “я” до “я” — монолог з образів, що пливуть лавою, яка застигає в конкретних, монструальних формах тотожності. Вулканічні острови, які виходять з води й кам’яніють на поверхні, здивовані собою, сухі та мертві.

А коли “я” звертається назовні до “ти”, внутрішній театр монологів мусить поступитися місцем ритуальним діалогам. Діалог проголошує кінець незрозумілих знаків, сонних символів, безформних суґестій. Треба говорити зрозуміло і конкретно. Припасовувати думки до слів. Треба відбивати між собою м’ячі й ніколи не бути певним, що тебе зрозуміють. Правдоподібність порозуміння виражається факторіалами під рискою. А коли порозуміння не настане, можна робити добру міну і заректися наперед: знаю, про що тобі йдеться. Не знаєш, не можеш знати. Жоден науковий експеримент не пояснив цього. Ми — різні, але не знаємо наскільки. Оптимістично заявляємо, що трохи.

“Я” до “ти” — найболісніша частка. Незручна. “Я” стає залежним від “ти”, мусить постійно себе визначати, бути пильним і притомним. Кордони тут непевні, реагують на кожен дотик, вивчають і задкують, ріжки слимака. Коли непевність стає нестерпною, “я” тікає в маски, і не одна з них застигає, перетворюється на в’язницю. “Я” до “ти” майже завжди зближується зашвидко і треба боротися за дистанцію, панувати над нею.

Отже, краще “ти” замінити на “він”, це найбезпечніше співвідношення, тоді “ти” ніколи не підійде заблизько. “Я” мусить бути прагматичним, зосередженим на своїй гладкий кулястій поверхні, яка показує — аякже — свою форму іншим, але, передусім, відбиває зовнішній світ і не впускає нічого досередини. “Я” само може розглядати все з різних боків, може оцінювати — приймати або відкидати. Деякі речі поменшувати, інші — побільшувати, бути володарем сприйняття. Зробити так, щоб світ став “він”, тоді можна буде використовувати його, як предмет і перекидати з руки в руку, як м’ячика, чарувати, створювати і зникати.

Майк розвішав мерехтливі гірлянди довкола головного бунгало, ресторану й біля деяких будиночків — мали відлякувати мавп, які ставали щоразу агресивніші, особливо опівдні. Гірлянди складалися з осколків дзеркала, причеплених до нитки.

Вони неспокійно тремтіли на вітрі, контролюючи все довкола, як позбавлені повік, завжди розплющені очі. Відбивали світ по шматочках, порізаний, непостійний і тремтливий міраж, спричинений спекою, відблиск на воді, який перетворюється на випадкове тремтіння світла, на форми, які здаються знайомими через втому очей. Тепер всюди було повно мандрівних плямок світла. Вони швидко й пожадливо облизували кожну річ.

Вона не спускала хлопчика з очей. Сиділа з витягнутими на кріслі ногами, з тією самою, що й багато днів тому книжкою на колінах, розгорнутою на першій ліпшій сторінці, вона зовсім не читала. Бачила кожен його рух. Дивилася, як він піднімається на пальцях і зацікавлено стежить за цятками світла у дзеркальних зіницях. Коли ставав до цього байдужим, то повертався до фокусів зі зниканням м’ячика для пінґ-понґу або зав’язував на мотузці вузли, щоб потім доторком палички їх розв’язати.

Кіш сидів на своєму місці з купою газет і журналів; весь пообідній час стирчав на своїй канапі, іноді криси його капелюха трошки піднімалися, і тоді вона була впевнена, що він знову дивиться в їхній бік. Як вовк на узліссі. Коли йшли зі сином пірнати, мусили проходити повз нього, говорити йому: “Добрий день” або байдуже “Привіт”. Обертався до них.

— Як книжка? — питав хлопчика.

— Супер. Маю кілька запитань. Чи можу прийти пізніше?

Відчувала його погляд на спині, дивився, як ідуть молом і занурюються у воду.

Голландки за вечерею розповідали про свою експедицію на великий острів. Кава коштує десять доларів. Ніхто не купається в морі, бо мають блакитні прозорі басейни. Якась жінка програла там вчора маєток.

— Подивися, — сказав хлопчик, — це найхитріший фокус у світі “Sawinga woman in half”.

Показав їй серію світлин із книжки Кіша. Там була зображена скриня, в якій лежала жінка. З одного боку стирчала її голова, а з другого — ноги. На іншому знімку скриня замкнена, і демонічний маг у чорному сюртуку перерізає її навпіл великою блискучою пилкою. Наступна світлина — обидві частини скрині вже розсунуті. Потім, коли їх знову стуляють докупи, усміхнена жінка воскресає.

— Це трюк. Там є дві особи, одна — від голови, друга — від ніг.

— Тут не написано, як це робити, але Кіш, напевно, знає. А ти звідки це знаєш?

— Всі це знають. Це старий фокус.

— Кіш сказав, що ні, що це відбувається насправді. Сказав, що можемо влаштувати показ магії на закінчення. І щоб зустріти китайський новий рік.

— Він почався вже місяць тому.

— Нічого, — радісно підсумував хлопчик і побіг.

— Чи ти виконав всі завдання? — крикнула йому вслід.

Вигукнув щось незрозуміле.

Після від’їзду голландок Майк почав привозити своїм невеликим човном якихось дивних мовчазних людей і поселяв їх у найскромніших будиночках за рестораном. Це були тендітні косоокі жінки та їхні тихі діти. Допомагав їм вносити до будиночків валізи, чи радше клунки. Троє жінок були старі й сиві, дві — молоді, певно, матері тих дітей. Вона спостерігала за ними, коли розвішували прання на поручнях бунґало. Не їли з іншими гостями. Кельнер носив їм їжу в двох великих мішках, їли разом, сидячи на дошках тераси.

Із однією з них, тією молодшою, вона зустрілася, коли сходила вниз. На шиї вона мала великий шрам, ніби від опіку. Покарбована шрамом шкіра тягнула обличчя вниз. Жінка опустила погляд, коли вони розминалися. Думала про них “ушкоджені”, бо швидко збагнула, що в кожного з них була якась вада, давня рана, шрам. Діти також — мали екзему або рахіт. Як виглядав світ, з якого вони прибули сюди? Пекло? Майк попросив, щоб вона його не запитувала про цих людей.

— Не запитуєш, я не відповідаю. Нічого не знаємо і все.

Вночі вона чула, що приплив якийсь катер, і група жінок зникла, але за декілька днів у будиночках за кухнею з’явилися нові. Вона нічого не запитувала.

Хлопчик, який курсував тепер згори вниз, до Кіша й назад, сказав їй, що це втікачі. Це звучало недвозначно. Втікачі звідкись, втікачі кудись.

Він узяв для фокусів її бавовняну хустку і просив, щоб зберігала всі коробки від сірників.

Наказала йому завжди бути на видноті.

— Я мушу постійно тебе бачити. Тобі не можна ходити до Кішевого будиночка. Домовились?

Він кивнув головою, але в його очах був такий самий подив, як тоді, коли вона прогнала з бунґало обридливу мавпочку.

Вона купила в буфеті в Майка п’ять листівок, всі однакові: лагідна затока, жовтий пісок і пальми на березі. Блакитне небо й зелена вода, як прекрасні світлини з “National Geographic”. Розклала їх перед собою, як пасьянс. Одну написала до мами. Попередню, подібну, надіслала їй на свята. Перерахувала, починаючи фрази з тире, етапи подорожі. Мама, напевно, тримала цю листівку на столі. Чотири листівки непорушно чекали своєї черги; подумала, що могла б їх надіслати голландкам, вони ж дали їй свої візитки. Листівки чекали б на них у їхніх холодних північних будинках, разом з іншою поштою, з рахунками за телефон і витягами з банківських рахунків, поки подорож на схід не замкне коло, і мандрівниці опиняться у тому самому місці, з якого вирушили. До мами ще написала: “У поштовій скриньці буде страхова квитанція, заплати, будь ласка, розрахуємося, коли повернуся”.

Порожнє помешкання, де повітря стужавіло в каламутну ґалеретку, в якій застрягли порошинки, світло не може крізь неї пробитися, розтоплюється і стікає віконними шибами. У маленькій кухні на столі лежить в’язка ключів і трамвайний квиток. У коридорі на підлозі кинуті дитячі кеди з присохлим до підошви болотом. Двері до лазнички привідчинені, а за ними в темряві слизьким слідом мандрує крапля органічного металу. Пучками досліджує клубок волосся на решітці стоку ванни. На килимі в кімнаті, відразу коло стіни, вже сто двадцять четвертий день утворюється клубок пилюки; завбільшки як горіх. Це таємниця, аномалія, процес, спрямований у зворотний бік часу, бо все довкола скоріше кришиться і розсипається.

У спальні на ліжку ще видно легку заглибину — хтось там сидів, дуже-дуже давно. Збоку лежить самотня тонка шкарпетка.

Дивилася на мавп, яким її нерухомість додавала відваги, ставали зухвалими й тепер підходили до самої тераси. Кидали на неї швидкі погляди і для перевірки показували зуби. Деякі з них мали причеплених до грудей малюків, довірливих і байдужих до безумства своїх матерів. Часом між ними вибухали суперечки — раптово починали пискливо верещати й кидатися несамовито одна на одну, щоб за мить про це забути. Колись, сходячи на обід, вона необачно залишила віконце в лазничці відчиненим, а повернувшись, застала безлад. Зникло мило.

Це було взаємне зачарування. Вони теж оточували будиночок колом і стежили за кожним її рухом. Коли вставала, вони реагували переляканим застережним криком; коли поверталася у свій фотель із тростини, вони починали заспокійливо шукати в шерсті одне одного комах. Вона спробувала собі уявити, як вони її бачать, бліду жінку, завжди в темних окулярах, перев’язану кольоровим саронгом. Чи зауважували вони нігті на її ногах, вкриті рештками блакитного лаку, її кістляві засмаглі коліна, маленькі складки шкіри на животі, пупок? Чи помічали зморшки довкола очей — світлі рисочки на засмаглому обличчі. А пласке вічко сережки в ніздрі? Краплі поту на чолі, блакитну гумку, якою стягувала волосся? Чи здавалася їм страшною, потворною, невдалою спадкоємицею їхньої мавпячої вроди? Чи була тільки розмитою плямою, якоюсь невизначеною загрозою, що ходить на двох ногах, чужістю.

Хлопчик вже не хотів ні пірнати, ні сидіти з нею перед будиночком і розкладати мушлі. Неохоче виконував завдання з математики і записував у щоденнику перебіг дня. Не читав нічого, крім Кішевої книжки. Колись зазирнула в неї — це був підручник ілюзіоніста, ілюстрований світлинами. Тепер малий або грав із пірнальниками у більярд, або вправлявся у фокусах із Кішем. Коли маг надовго зникав у своєму бунгало, хлопчик біг на кухню і пробував зробити собі гамбургера. Майк йому це дозволяв, і тепер два кухарі переживали випробування гамбургерами. Він з’ясував їм, що це має бути, і вони різали для нього м’ясо і потім смажили його з цибулею, з їхнього обличчя не сходила поблажлива іронічна усмішка. Малий вимагав картоплю фрі й, коли нарешті приплив човен, відповідно її нарізав і смажив у воках, інструктуючи обох кухарів. Спілкувалися простою англійською, еквівалентами речень. Приніс від них такий віршик.

Він декламував серйозно, косячи оком на шпаргалку — кілька слів, написаних ручкою на тильному боці долоні. Взяла його руку і прочитала: “смерть, різник, вода, вогонь, палиця, пес, кіт, пташка”.

— Треба запам’ятати почерговість. Інакше це не має сенсу, — сказав він, задоволений, що йому це вдалося.

Він забрав її капелюха і саронга. Не хотів сказати, навіщо вони йому. Коло п’ятої вона зійшла стежкою вниз і побачила, що Майк підготував невелику сцену зі завісою, зробленою з покривал. Її син у білих бермудах і білій футболці заклопотано розкладав на маленькому столику якісь предмети. Кіш сидів у фотелі, повернутий до неї спиною. Чула його голос. Віддавав якісь розпорядження то хлопчикові, то Майкові. Вже кілька днів вони збирали скрині, робили сцену, розвішували мотузки з лампочками. Майк привіз навіть феєрверки й закопав маленькі ракети в пісок на пляжі, відразу біля входу до ресторану.

Під вечір, вперше за довгий час, на небі з’явилися хмари, але трималися вони далеко від острова, приліплені до горизонту, як жмутки брудної вати. Увечері сонце, що заходило, занурилося в них і освітило їх фантастичними кольорами — рожевим, яскраво-зеленим, фіолетовим. Сиділи на канапах учотирьох — вона з хлопчиком, Кіш і Майк, бо пірнальники попливли на кілька днів на якийсь дивовижний риф. Кіш був спокійний і розпружений. Знову мав рум’янці на обличчі. Вона подумала навіть, що вони виглядають, як намальовані помадою. Так, стоїть перед дзеркалом у лазничці й розмащує рожеве в делікатні цеглові тіні. Або щось зуживає.

Розклав перед хлопчиком гральні карти і попросив його подумати про одну з них. Потім тасував їх, перекладав, поки витягнув одну й показав її хлопчикові.

— Ця?

— Так, ця, — хлопчик вражено дивився на нього.

— Як пан це зробив? — запитав його Майк.

Кіш задоволений позбирав карти.

— Скажу вам наприкінці за умови, що збережете таємницю.

Майк приніс із бару напої і тарілочку екзотичних горішків.

— Звідки ви походите, пане Кіш?

— Кіш — це угорське прізвище, читається так само, як Лішт або Ліст. Цей композитор.

— То пан угорець? — запитала вона.

— Чи це так важливо? Скажемо так, що ми із Центральної Європи. Пані — більше, я — менше, бо мене забрала раніше хвиля еміграції. Я виїхав сімдесятого року.

— Я тоді народилася.

— Ну бачиш, люба дитино, ми є людською крамницею західного світу, інкубатором людей ready-made. Готовою конфекцією. Фабричні моделі: модель 56, модель 68, модель 81, — він зробив великий ковток і задоволено усміхнувся. — Я не повинен вживати алкоголю. Але ми люди доброї породи, старанно виконані, — потягував він, — дозволяємо собі більше, ніж інші.

— Що пан має на увазі? — запитала вона.

— Ох, хіба не треба цього пояснювати, пані знає історію.

— Всюди зле, — обізвався Майк і відрухово зиркнув на будиночки за рестораном. Світло там вже давно згасло. Ніхто не продовжив теми.

Тоді у блискуче від призахідного сонця море безшумно виплив освітлений маєстатичний левіафан, посланець світу, захованого за горизонтом. Могутній і чужий. Вони мовчки дивилися на нього.

Хлопчик став навпроти них і показав фокус зі зникненням м’ячика.

— Я був такий дурний, що не знав, як це відбувається, — сказав він поважно. — Я думав, що то чари.

— Тобі не можна того говорити, — застеріг його Кіш. — Пам’ятаєш про це? Це чари для інших.

Малий кивнув головою.

— Це буде моя характерна риса, я буду впізнаваний, — сказав він.

— Бо кожен має свої особливі вміння, правда? — звернувся він до Кіша. — А ти, Майку? Яка твоє особливе вміння?

Майк хвилинку подумав, а потім зігнув великий палець до передпліччя, так що палець торкався до руки.

— Браво, — оцінив малий. — А ти, мамо?

Не думаючи, вона склала руки перед собою, а потім повільно перевела їх через голову за спину. Її руки виглядали тепер, як розкинуті крила.

— Ого, — засміявся Майк. — Як гімнастка. Маєш м’які кістки.

Він пішов до бару за напоями, а Кіш взяв від хлопчика книжку, знайшов потрібну сторінку й показав кістлявим пальцем на текст.

— Прочитаєш?

Хлопчик глянув на вказаний фрагмент і почав читати, затинаючись на деяких важких словах.

— Тоді штукар взяв у руку дерев’яну кулю з численними отворами і прив’язаними до неї ременями й кинув її догори. Куля злетіла в повітря і зникла нам з-перед очей. Коли в руці чародія залишився тільки короткий кінець паска, прорік щось одному зі своїх учнів; тоді цей муж ухопився за ременя і так довго спинався ним догори, аж зник нам з-перед очей. І хоч штукар закликав його тричі, той не відповідав. Узяв тоді до рук ножа і, виглядаючи дуже розгніваним, поліз по ремені, і теж зник. Потім скинув на землю руку хлопця, потім його ногу, другу руку і другу ногу, потім тулуб і нарешті голову. По тому зійшов, голосно сопучи, його одежа була забризкана кров’ю. Тоді емір кинув йому новий наказ і штукар зібрав усі члени хлопця, поскладав їх, після чого копнув їх ногою і той встав живий і неушкоджений. Таке тоді огорнуло мене захоплення, що часто забилося серце, подібно, як під час мого перебування при дворі короля Індії, де я був свідком подібних фокусів...

— Досить, — Кіш поклав руку на книжку. Подивився на жінку, що сиділа навпроти.

— Це могло би бути моє особливе вміння. Прочитай ще це, — звернувся він до хлопчика. Вона спробувала забрати від нього книжку.

— Не читай. Це якісь жахи, — запротестувала вона. Але Кіш був спритніший, розгорнув книжку на тій самій сторінці й тріумфально поглянув на Майка, який саме повернувся з напоями.

— Ще абзац, — сказав він. — Йдеться про чарівників, яких називають motetequi, що означає “ті, які ріжуть самих себе”. Такий motetequi різав себе на шматки, які складав під ширму, потім пробивав ширму і майже відразу виходив, не маючи на тілі жодних пошкоджень. О, і ще далі ... записано такий самий перебіг подій у бенгальських штукарів: порізану на шматки людину прикривали сукном; штукар просковзував по сукні й за хвилину порізаний чоловік ставав на ноги...

— Нехай пан перестане читати ці дурниці, — сказала вона різко. — Пан його лякає.

Кіш розсміявся і відкинув голову на високу спинку канапи.

— Мамо, я зовсім не боюся, — запротестував малий.

— Ходи, сину, пограємо, — сказав Майк і пішов з хлопчиком до більярдного стола. Коротко зиркнув на неї через плече.

Крутила в долоні склянку, обдумуючи відхід до будиночка.

— Не бачить пані, не зауважила пані? Я хворий. Це, — він підняв штанину, — це саркома Капоші. Знає пані, що це означає?

Вона відчула могутній приплив крові до голови, але опанувала себе.

— То чому, до біса, пан не лежить у лікарні? Чому пан не лікується? — запитала вона зі злістю.

Він сказав:

— Це питання тільки часу, не місця. Пані також помре. І він помре, — показав на хлопчика, який, висунувши кінчик язика, тренував фокус із кульками. І вони, — кивнув головою у бік двох кельнерів, що прибирали зі столів.

— Чого мені мало б залежати на якомусь майбутньому жовтні чи квітні? Що мало б відбутися нове, незвичайне? Чергова подорож? Виграш у казино?

На мить замовчав, а потім додав:

— Я вільний, можу це зробити щомиті.

— Не розумію.

Іронічно подивився на неї.

— Ти добре знаєш.

А за мить:

— Ти мене інтригуєш. Розчарування у коханні, правда?

Вона змішалася. Зробила ковток, лід вже розтопився.

— Це тому ти така худа, сіра та змертвіла. Стиснута. Ти ж маєш гроші на добру їжу, на масажиста, ти маєш квітнути.

Вона відчула, що її горло від жалю стискається, слабла, ніби ті слова відірвали її від землі, підняли на мить у повітря і кинули, як сміття.

— Відвали, — сказала вона і це їй допомогло, замість жалю — фурія. — Відвали.

Але він схопив її за руку і вбив у неї свої кістляві жахливі пальці, схилився до неї над столом.

— Щось є у тому соромливе? Щось недобре? Що хтось тебе кинув? І що з того? Ти теж когось кинь. Ти не зауважила, що є ланкою в ланцюгу покинутих і тих, що покидають?

Вона вирвала руку, а потім спокійно сказала:

— Заспокійся, йди спати. Ти перепив.

Рука, за яку він її вхопив, пекла. Радо би встала й пішла її помити. Дотик іншого. Огидний, насильницький, демонічний. Але не встала. Закурила цигарку та глибоко затягнулася.

— Зрозуміло, — іронічно сказав він, — люди пов’язані одне з одним, як ланки ланцюга, ми поєднані між собою, як засуджені на вічні муки. А любить В, але В не любить А, а любить С. Зате С віддає перевагу а її якомусь Р чи О. І так далі. Часом здається, що є зворотний зв’язок, тоді таке коло на якийсь час відокремлюється від решти і дрейфує у тільки йому відомому напрямку. Раніше чи пізніше повертається у резерв. У цих простих зв’язках є певна сумна закономірність. Існують індивіди із низу цієї піраміди, скажімо, якесь А, яке звертається до іншого, а те інше до ще іншого. Але ніхто не тягнеться до А, розумієш? Бідне А. І є також якесь Я, з самої вершини, до якого спрямовано багато векторів, але яке саме не звертається до нікого. Архетипний Нарцис, світ його любить. Якби Бог був би справедливий, він поєднав би А з Я, замкнув би коло й дозволив би йому крутитися безконечно. Але людей занадто багато, їхні дії занадто ускладненні. Чи вдалося б провести такі дії на шести мільярдах елементів у якомусь комп’ютері? Хто виявився б найбільш любленим, а хто найменше, тим останнім з останніх, хробаком у торфі?

— На добраніч, — сказала вона і встала.

— Знаєш, у чому полягає магія? — запитав він її і говорив далі, попри те, що вона йде. — У тому, щоб називати те, що бачиш. Треба змусити людину, щоб називала те, що має перед очима. Так створюються факти. Кожна людина воліє прив’язатися до хоч якоїсь єдиної версії дійсності, навіть якщо ця версія фальшива.

Поверталася нагору до бунгало, штовхаючи перед собою незадоволеного хлопчика і легко заточуючись. Алкоголь викривлював стежку.

Лягла горілиць; на сусідньому ліжку ображений хлопчик читав.

Здалека наближався гуркіт, шум, мішанина звуків: брязкіт, тріск, глухе гуркотіння. Падав звідкись згори, зсередини острова, звідти, де вона ніколи не була, з місця, порослого джунглями, де повно витких рослин, гнилого листя, мертвих дерев, шарудіння і привидів. Сіла на ліжку, серце калатало, подих був неглибокий, бракувало повітря, ніби її тіло було діряве й повітря вилітало через отвори в простір. Вона чула виття і їй здавалося, що чує тремтіння тисячі кроків і вібрацію хаотичної дикої армії, яка сходить з гір, у долину, до моря. Тріщали зламані гілки, падали дерева під тиском сліпого натовпу. Стояв мавпячий вереск і ревіння, як тоді, коли вони вишкірювали зуби, як маленькі скажені песики. У цьому галасі їй здавалося, що чує якісь уривки слів, напівлюдські голоси, белькотливі, хриплячі. І глухі удари об дерева, ніби хтось молотив по них палицями, і виття, якесь довге “у-у-у-у-у-у”. Зі страху вона похолола й не могла ворухнутися, щоб зачинити вікна і двері, повернути ключа в маленькому філігранному замочку і затраснути непідігнані вікна.

Їй здавалося, що вона бачить цей штурм згори, бачить, як пливе темна рухлива лава, якої не може зупинити ніщо, крім океану. Скажені мавпи, потоки гуркотливих ящірок, мотузки вужів, повзучих хробаків, дрібні гризуни, а над ними, як мисливська флотилія, тріпочуть крилами птахи та ніжні нічні метелики; все, що вціліло, що досі переховувалося у мороці вологого часу. І якісь створіння, подібні за формою до людей, до гномів, химери з перемішаних фрагментів тіл, людських і тваринних, големи, що постали із мокрого болота, з решток, що гниють у калюжах — все це котиться вниз, вже не марширує, навіть не біжить, а вируючи падає розгойдана виюча зграя. Їй здалося, що над усім тим лунає приглушуваний звук флейти, дві прості вперті ноти, які звучать по черзі, монотонно вплутані в шум. І регіт, бо була в цьому ошалілому поході неприємна веселість, радість від перебування під владою шаленства, радість від близькості моря, від насильства й нищення.

Одним швидким рухом опинилася на синовому ліжку і прикрила його своїм тілом, притиснула його голову до матраца та завмерла в такій позі, чула, як орда пролітає тут зовсім поряд, аж тремтять тонкі ажурні стіни будиночка. Чула різкий тваринний запах, випари з роззявлених писків, трав’янисті, сферментовані, запах гнилої води, ставів, повних пуголовків, сморід хвороби і солодкої крові, що розкладається, сперми, різкого поту. Не сміла поворухнутися, ані піднести голову, але знала, що могла б їх тепер побачити через невеличкі віконця — перекривлені писки, пласкі волохаті обличчя, білки очей, цівки слини, зловісно підняті губи над гострими зубами. Все це перло в темряві, нищачи все довкола, затоптуючи в землю, поскладані раніше мушлі, ламаючи поручні, обриваючи мотузки з розвішаною білизною, а потім ламаючи ратинові крісла й дірявлячи кігтями канапи. Дзенькіт розбитих пляшок, потрощене скло келихів, відблиски розбитих ламп.

Хлопчик вирвався з її обіймів, а потім сильно штовхнув її, аж вона опритомніла.

— Мамо, що з тобою? Що ти робиш? — кричав він.

Став над нею спітнілий, розгніваний.

— Що з тобою?

Вона сиділа на підлозі.

— Вибач. Уже все гаразд, зі мною все добре. Вибач.

Майк зробив для виступу невеликий столик, ніжки з паличок, стільницю — з пальмового листя. Знову з’явилися пірнальники, перепаковували спорядження, засмаглі, розімлілі від води і сонця.

Вона домовилася з Майком про день від’їзду. Він зв’язувався з материком, щоб зарезервувати місця у бусі та готель на материку.

— Куди потім? — запитав він із цвяхами у роті.

Сказала, що додому і це принесло їй полегшу.

До обіду Кіш внизу не з’явився. Уявила собі, що він вночі помер. Лежав тепер на вузькому ліжку в дірявому бунгало, а шелестливі ящірки відправляли на ньому свої тріскотливі похоронні ритуали. Морфій не допоміг.

Але він прийшов пополудні. Всівся на своєму місці в кутку канапи і спостерігав за Майновою крутаниною. Хлопчик утішено побіг до нього. Розклав своє магічне спорядження і вправлявся під наглядом Кіша. Вона зійшла до них, але мусила пообіцяти, що відвернеться і не підглядатиме.

У полудень прийшов молодий асистент Кіша з повною коробкою аксесуарів для показу. На його обличчі застигла усмішка, і він трохи заточувався. Може, випив забагато, прощаючись з великим островом. Захоплений хлопчик приміряв пелерину й циліндра, який виглядав гротескно, увінчуючи напівголе тіло на тлі пальм і піску.

Це хлопчик мав бути головним фокусником, це мав бути його показ. Кіш, вбраний у чорні штани й застібнуту під саму шию чорну індійську блузу, сидів у фотелі. Вона бачила його витягнуті ноги, тепер у чорних лакових мештах і долоні — лежали на бильцях фотелю зовсім безсилі.

У глядацькій залі було кільканадцять осіб: вона з Майком, кельнери, кілька пірнальників, австралійська пара і втікачі, маленькі жінки з чотирма дітьми — очевидно, Майк запросив їх. Сонце скотилося до води та відразу стемніло.

Майк засвітив чудові червоні лампіони. Потім загасили лампи, і тільки посередині умовної сцени з’явилося коло світла з рефлектора, який обслуговував асистент Кіша. Мабуть, це було спорядження, яке вони використовували під час виступів на великому острові — створювало світле коло, яке за хвилину змінювало колір від червоного до фіолетового.

Тоді в колі світла з’явився хлопчик. Першої хвилини вона його не впізнала — його обличчя було напомаджене, а губи пофарбовані в темний колір, її вразила гротескна подібність малого до Кіша. Його довге світле волосся було туго стягнуте на потилиці й заховане під завеликим циліндром. Він уважно подивився на глядачів і зморщив чоло. Відразу за ним з’явився Кіш, знову з рум’янцями на обличчі, напомаджений, гидкий.

— Ось найбільший маг островів Південного Моря. Хто не вірить, той нині переконається, — вигукнув він.

Хлопчик у відповідь змахнув пелериною і витягнув звідкись жмут яскравих хустин, які видовищно одна за одною впали на пісок. Тоді Кіш простягнув руку до хлопчикового вуха, і в ній з’явився білий м’ячик.

— Кожен справжній маг носить у вухах повно м’ячиків, — сказав Кіш, і австралієць голосно розсміявся. — Кожен створює щось з нічого і перетворює щось в ніщо.

Він поклав м’ячика на столик перед хлопчиком. Малий накрив його горнятком.

— Де м’ячик? — запитав Кіш, і його голос пискляво забринів.

— Захований під горнятком, — відгукнувся Майк.

Хлопчик швидко підняв горнятко і звичайно, м’ячика вже там не було. Пролунали гучні оплески. Потім він показував фокуси зі зв’язаними хустками, з магічним розв’язуванням вузлів на мотузках знаходив яйце в циліндрі та кишенях Кіша.

Вона розпружилася.

Один із кельнерів, той, який робив гамбургери, вибрав карту, яку знову поклали в колоду. Хлопчик підійшов до першого ряду й попросив її та дівчину австралійця пересунути карти. По-змовницькому підморгнув мамі. Виконав над колодою кілька плавних рухів і безпомилково витягнув карту, яку вибрав кельнер. Знову оплески. Показав ще кілька подібних фокусів. Кіш вийшов за межі освітленого кола і стояв тепер, спертий до дерев’яного стовпа із закладеними на грудях руками. Його обличчя у темряві було тільки світлою плямою.

Цього було би достатньо на пристойне магічне шоу. Лунали оплески, але виявилося, що ще не кінець. Кіш випірнув із тіні та подав рукою знак асистентові, який поставив посеред кола довгу скриню з грубого картону, що формою нагадувала труну.

— А тепер, шановне панство, вінець чародійського мистецтва. Наш молодий колега покаже тут свою справжню майстерність. Цей фокус вдається не кожному, тому прошу затамувати подих.

Скриню закрили завісою з блискучої блакитної тканини, кінці якої притримували хлопчик з асистентом. Кіш зник за завісою. За мить вона опустилася. З одного боку скрині стирчала голова, а з другого — Кішеві ноги в лакових мештах. Асистент подав хлопчикові блискучу пилку, той хвильку вдавав, що вагається, потім почав розрізати скриню навпіл. Кіш робив гротескні міни, закочував очі, а потім крикнув, висолопив язика і завмер. У кінці зали нервово засміялася замурзана дитина. З-під вістря пилки, яке вже торкнулося землі, потекла на пісок червона цівка.

Хлопчик, мабуть, чекав на загальне захоплення, але почув тільки нерішуче покашлювання. Тоді, дуже швидко, не зовсім тверезий, але веселий асистент знову прикрив скриню тканиною, хлопчик зробив над нею кілька магічних рухів. І коли завіса опустилася, усміхнений Кіш піднявся з коробки. Асистент допоміг йому встати. Тепер залунали оплески, а трійця на сцені кланялася з надмірною театральною граційністю. Коли вони зійшли зі сцени, на ній ще кілька хвилин лежала кругла яскрава пляма, поки Майк вимкнув рефлектор.

Вона полегшено зітхнула, зрозумівши, що це кінець.

Потім була вечеря для всіх. Навіть втікачі з нагоди свята приєдналися до інших. Правда, сиділи вони за окремим столом; діти витягували ручками смачні шматки. Хлопчик неохоче зняв пелерину й сидів тепер коло мами, вдаючи, що їсть. Його вітали і поплескували по плечах. Він тріумфально глянув на неї з почуттям абсолютної перемоги. Колупав виделкою рис і було помітно, що в думках він ще раз повторює магічні рухи; м’ячик з’являється на порожній долоні; порізаний шнур воскресає в суцільному шматку, окремі хустки зв’язуються в одне ціле. Він це бачить інакше, знизу — там все виглядає не так. Того він навчився: існують дві правди — те, що є, і те, що нам здається, що є.

Майк приніс ще чимало банок легкого пива, а австралієць замовив шампанське.

Запалили феєрверк.

Тема показу потроху змінювалася іншими темами настав — Рік Дерев’яної Мавпи. Буде дивним і непередбачуваним, як Мавпа. Мая встала й підійшла до Кіша, він сидів, втиснутий у свій фотель, так само, як перед виступом: ноги в лакових мештах, нерухомі долоні на бильцях.

— Я теж виїжджаю, — сказав він.

Попрощалися на віддалі — вона стояла, він сидів.

Піднесла руку, щоб тим жестом сказати йому “до побачення”. Потім відійшла. Тоді до нього підійшов хлопчик. Бачила краєм ока, як вони хвилину розмовляли. Не чула, про що. Побачила тільки, що Кіш нахилився до хлопчика, а потім ніжно поцілував його в чоло. Вона шарпнулася і відчула у крові тисячі голок. Стримуючи різкість, взяла хлопчика за руку. Повернулася до будиночка. Вона довго намилювала його та шурувала під душем.

— Дай мені спокій, ти що, не чуєш? — протестував малий, а потім розплакався, ніби вірив, що вся його магічна сила стекла з водою.

Повільно і ретельно вона пакувала обидва наплічники. Одяг згортала в рулони — займатиме менше місця. На столику поклала їхні паспорти, картки щеплень, книжечку з розкладом авіарейсів, купку банкнот у трьох валютах, кредитні картки та інші дрібниці. У кишені наплічника позапихали кілька прекрасних мушель — контрабанда, і кілька, відполірованих океаном шматків світлого дерева. Хлопчик із жалем перебирав свою колекцію мушель. Вирішив віднести їх на пляж.

Коли малий заснув, вона поклала наплічники біля дверей і вийшла на терасу з книжкою. Сіла. Витягнула ноги і закурила. Здалеку бачила маленьку фігурку Майка — гасив світло. Бачила будиночки, що причаїлися у тропічних чагарниках, криївки для маленьких беззахисних людських тіл, які розпускаються у сні.

Розгорнула книжку. Читала неуважно, аж північне холодне місто почало зникати. Спочатку воно замовкло — сунули безголосі трамваї, а їхні номери затиралися, не чути було вологого звуку кроків на блискучій від дощу бруківці, не шуміли автомобілі, що повзли вулицями, мовчали дзвінки біля дверей крамниць. Годинники на вежах жестами показували повні години.

Потім затиралися деталі, найдрібніші, властиво, несуттєві: символічно огороджена ланцюжком клумба, ланцюжок більше пасував би для біжутерії, ніж для паркана, дерев’яні рами крамничних вітрин і картонні цінники біля товарів, металеві поручні балконів, вкриті плямами іржі, фіранки, затягнуті на вікна і кабелі, які сполучають вікна з лісом антен на дахах. У тумані розпливалися дахи та костельні вежі. Місто кришилося у поривах мокрого вітру, розпливалося, як легковажна мозаїка з мікроскопічних пікселів, а з-під цього щоразу чіткіше пробивався, ще малопомітний, але вже знайомий, майже статичний образ дна морського, колонії актиній, що непомітно пульсують у такт із морськими течіями, і самотні морські їжаки з блакитно-чорним оком, вліпленим нерухомо в неіснуюче небо.

Це чиста невинна країна, місце без думок, без людини, без спогадів. Край, де панують прості закони, яких не треба розуміти, тут час — це хвиля, постає і зникає.

Його мешканці — безконечно безпечні.

Рано-вранці, перед сніданком, коли вже всі речі були зібрані, вони обоє зійшли на пляж. Звідти побачили якусь метушню біля будиночка Кіша. Там був Майк, асистент і ще двоє незнайомих чоловіків. Їхня моторка стояла пришвартована до пірса. За хвилину молодий асистент і чужий чоловік винесли тіло Кіша й понесли його стежкою вниз, де під пальмовим дахом ресторану стояли ноші. Тягнули його, тримаючи попід пахви та під коліна. Здалеку могла тільки помітити, що він був у тому самому чорному одязі, застібнутий під саму шию.

Повільно повернула голову й очима шукала хлопчика — він нічого не помітив. Стояв навпочіпки над своєю колекцією мушель і вибирав найгарніші, щоб вкинути їх у море.

Спокійно підійшла до сина, розпружена, несподівано легка, майже щаслива, і присіла біля нього, закриваючи це неприємне видовище. Малювала пальцем на піску візерунки, і вони довго викладали на них мушлі у складні колоподібні фігури, поки Кіш не зник.

За дві години, коли вони сідали в моторку, бачили, як приплив підмиває їхню мандалу. Мушлі, що стужилися, поверталися до моря.

Спочатку вони дісталися до материка, а потім годинами їхали крізь джунглі. У сутінках втомлений хлопчик заснув, поклавши голову на її плече.

Вона бачила, як вогні буса повзуть розігрітим асфальтом і відкривають півколо рухомої сцени, яка пересувається вперед, занепокоєно шукаючи в темряві свого актора. На околицях міста сцена посвітліла, а потім зовсім зникла в заграві летовища.