Ольвія

Розділ перший Керікл – полемарх Ольвії

Головною вулицею Ольвії легкою і пружною ходою йшов полемарх – високий, худорлявий і завше мовчазний Керікл. Був він у короткій лляній безрукавці, що спускалася йому до колін, підперезаний широким шкіряним поясом із металевою пряжкою. На поясі висів короткий широкий меч з руків'ям із слонової кості в простих шкіряних піхвах, добре вже, щоправда, витертих. «Не зброя красить воїна, а воїн зброю», – любив говорити полемарх і все життя дотримувався цього правила.

Лише білий пишний султан на шоломі вказував, що Керікл не просто воїн, а міський начальник. Про це говорив і знак сонця у нього на грудях, на шкіряній нашивці безрукавки. Голі руки і ноги Керікла були засмаглі до чорноти.

В Ольвії добре знали відважного Керікла і щороку його незмінно переобирали полемархом, як Родона – архонтом. Керікл був вірним Ахатом[15] Родона ще з юнацьких літ, з часів їхньої спільної мандрівки світами, коли вони, молоді обидва і легкі на підйом, забагнувши чужих доріг та чужих вітрів, гайнули у мандри по світах широких. Сівши на торгову трієру, перепливли Понт і, зійшовши на тім березі в Халкедоні, подалися аж у Месопотамію. Де тільки не носило двох молодих еллінів! Скільки чужих доріг вони пройшли, скільки башмаків збили, скількома чужими вітрами були овіяні – не злічити того! Доходили аж до стін Вавилону – набачились див, пригодами наситились та уму-розуму набралися в чужих краях. А скільки тамтешнього люду надивилися, а скільки небезпек на них чигало! Юність свою в походах загартували, небезпеці в лице привчилися дивитись. Добре то вчення для юнака – в чужих краях побувати, гарт здобути і додому вже іншим повернутися – дужим, бувалим й упевненим у собі. Такі мандрівки, та ще здійснені в юності, – не забуваються.

Обличчя Керікл мав жахливе, і городяни так і не звикли до його вражаючих шрамів. Десь під час мандрівок по Месопотамії Керікла збив з ніг поранений лев, що зненацька вискочив на дорогу. Хижак ударив лапою по обличчю Керікла: кігтями вирвав ніздрю, праве око, пошматував щоку. Він би й голову одірвав Керіклу, якби не підоспів Родон… Ось звідтоді між Керіклом і Родоном зав'язалась чоловіча дружба, яка з року в рік міцніла й гартувалась. Керікл вірою і правдою служив Ольвії багато літ і мав за велике щастя, що разом з ним місту служить і його рятівник, друг юності і зрілості архонт Родон.

Полемарх любив Ольвію.

– Хай спопелить того Зевс вогнем священним і небесним, хто скаже, що є у світі місто, краще за нашу Ольвію! – часто говорив полемарх і незмінно додавав: – Я скільки світу обійшов, а щасливим став тільки тут, вдома. Бо немає кращого краю за свій, за рідний, адже всі дороги світу завжди ведуть до отчого порога.

У зміцненні міста, в поліпшенні його життя і вбачав Керікл основну мету свого життя.

– Нам батьки наші передали Ольвію ще кращою, як вона була до них, – говорив він городянам. – Тож мусимо й ми передати її своїм синам і онукам ще кращою за ту, яку ми одержали.

Йшов Керікл собі та йшов, бо радість була, і тому хотілося йти і йти, насолоджуючись радістю, – нечасто вона в нього гостює, то чому й не дати душі полегкість. Раз-бо на світі живе людина, мусить вона все сповна спізнати – і смуток, і веселощі, біду і щастя, любов і ненависть, доброту і підлість, розпач і втіху.

Йшов полемарх, містом милувався.

Все йому тут подобалося – і виднокраї, і саме місто.

Переселенці, колоністи з Мілета, збудували Ольвію наче з двох міст: із Верхнього, яке розташувалося на узвишші, над лиманом, і Нижнього, яке вибрало собі місце в прилиманній частині. Кордонами міста на сході був берег Бузького лиману і глибокі балки – Заяча та Північна на заході й півночі. У ті часи, про які йдеться мова, Ольвія ще не мала оборонних стін – вони з'являться значно пізніше, як пізніше з'явиться небезпека. А тоді – у VI ст. до н. е., місто захищали лише природні перепони – балки та берег лиману, за що цю місцину і було в давнину вибрано для поселення, та ще захищала щасливе місто нечисленна залога на чолі з полемархом.

Керікл посміхнувся до лелек, до ясного неба над містом і повернув до свого будинку.

– Торгівля і мир з усіма тутешніми племенами і народами – ось що нас надійно захищає і буде захищати, покіль стоятиме Ольвія, – не раз і не двічі говорив магістратам Родон. Тож, виходячи з цього, місто і вело свою політику так, щоб торгівля та мир захищали місто надійніше оборонних стін.

Керікл крокував головною вулицею, що вела через Верхнє місто з півночі на південь. Паралельно головній у північній частині міста тяглися ще дві вулиці, вони перехрещувалися (із заходу на схід) поперечними. На вулицях то там, то тут снували заклопотані городяни, пробігали раби та слуги, галасували діти. Місто жило своїм звичайним життям, і це радувало полемарха.

Потяглися квартали житлових будинків, ті будинки тісно тулилися один до одного. Центром кожного грецького будинку був двір. З вулиці в нього потрапляли через невеликі сіни. Фасад будинку, вікна помешкань були звернені не на вулицю, а в двір. Зовнішня стіна була глухою, і що робилося у дворах – з вулиці не видно.

За кварталами житлових помешкань тяглися громадські будови, виробничі, господарські, крамниці. З узвишшя було видно південну частину міста і Нижнє, некрополь за містом, широчінь Бузького лиману.

Киваючи стрічним, Керікл поминув теменос, згодом – агору – адміністративну площу, і, повернувши на південь, підійшов до свого будинку, що був поруч з будинком архонта Родона. Вони не лише дружили, вони й мешкали поряд, сусідами були.

А над містом і над лиманом в безодняві голубого неба ширяють і ширяють лелеки без жодного помаху крил; інші на дахах закидають голови на спини і лунко клацають червоними дзьобами, аж пританцьовуючи на довгих цівках ніг. І так затишно та легко стає на душі від того мирного червонодзьобого і червононогого білого птаства, що хочеться думати про щось хороше і добре – про рідний край, про голубий Борисфен, який, як упевнені греки, найбільший серед усіх рік, про вічність, про щастя, яке так рідко приходить до нас. І рідко, і на коротку мить. А куди воно потім дівається і де його треба шукати – піди дізнайся!

У місті оберігають лелек, і того безумця, котрий ризикне підняти на них руку, чекає смертна кара. «Допоки клекочуть лелеки на дахах наших будинків, – кажуть ольвіополіти, – доти мир витатиме над нами». І це, мабуть, так. Ольвія – щасливе місто, тож і бути йому щасливим віками й віками.

Керікл посміхнувся до лелек, до ясного неба над містом і повернув до свого будинку.

А позад нього стрічні спиняються, проводжають його здивованими поглядами: і від чого б це їхній полемарх посміхався? Диво яке! Ніколи не бачили його усміхненим, завше мовчазний, похмурий, неговіркий. А це, бач, у єдиному оці радісні вогники спалахують. Що ж таке добре має статися в місті, що полемарх радіє? А як він іде, як він іде? Наче юнак, котрий вперше побачив, що життя прекрасне і що того прекрасного життя у нього попереду ще багато й багато.

Штовхнувши двері в глухій стіні, Керікл зайшов у свій затишний і охайний двір.

– Ну ось я й дома, – сам до себе сказав і оглянувся, ніби вперше сюди завітав.

З двох боків двору були портики – неширокі галереї, що відділялися від двору колонами, – криті черепицею. Керікл зайшов у двір, де завжди любив спочивати у спеку чи й просто так посидіти в надвечір'я, думаючи про справи. Знявши шолом з пишним султаном, присів на лавку й полегшено зітхнув, наче після довгої мандрівки дістався до рідних місць. А таке відчуття він справді мав, а все тому, що радість завітала до нього.

У дворі займалися своїми справами слуги, ні-ні, та й позиркували на свого господаря. Якийсь не такий сьогодні полемарх.

Керікл довго всидіти не міг, схопився, заходив сюди й туди, тримаючи в руках шолом з пишним султаном. Радість яка! Сьогодні в гавань прилетіли легкокрилі вітрильники з приємною звісткою: трієра, що пливе з Афін, вже біля гирла лиману. Не сьогодні-завтра пришвартується у гавані.

Розділ другий Прилетіла ластівочка

Слуги сполошено зиркали на свого завше похмурого, неговіркого господаря, котрого позаочі мовчуном дражнили. Тож між собою дивувалися:

– Ти диви, мовчун заговорив!..

– Ясон вже в Гостинному морі!.. З Афін пливе, – не втримавшись, гукнув Керікл. – Гей, слуги! Ану, метушіться жвавіше! Біжіть на торжок, скупляйтеся! Діставайте вина, страви найкращі готуйте. На все місто банкет буде. Ха! Мусить же Керікл хоч раз повеселитись, га? Щоб усі почули, як полемарх гулятиме. Та не забудьте Лію на банкет запросити.

Слуги здивовано позиркують на свого господаря: Лію на банкет гукати? П'ятнадцять літ уже, як господиня у «царстві тіней». Що це сьогодні коїться з їхнім господарем? Раніше, коли Лію згадував, то сумував тяжко, а це – веселиться.

– Чого стовбичите?! – весело гримає полемарх. – Хіба не відаєте, де ваша господиня? Невдячне плем'я! Спішіть за місто, у «царство тіней» спішіть. Пам'ятаєте, де її могила? Скажіть: господине, Керікл запрошує тебе на банкет. Не забудьте додати: з нагоди повернення сина Ясона… Стривайте!.. Так уже й розігналися з порожніми руками? От невдячне плем'я! Візьміть срібну чашу з вином і поставте на могилі господині. Хай добрі люди вип'ють за спокійний сон моєї жони!

Лія…

Блакитноока радість, блакитнооке горе Керікла.

Крокує полемарх перистилем, пригадує… Та що згадувати, не забув він нічого і не забуде ніколи. Бо таке не забувається, таке з пам'яті не стирається… Ніби вчора то було… Так, так, учора. Лія… Але ні, стривай… Жінки жахалися, глянувши хоч раз на його понівечене обличчя. От дивні! Хіба чоловік, та ще воїн, славний лицем, а не ділами? Не ратними подвигами? А з лиця хіба воду п'ють?..

Але про свої думки, про свої образи і словом ніколи вголос не прохопився. Носив у собі образу і взагалі вдавав, що жінки йому байдужі. А на самоті тяжко мучився. Коли зачинявся в покоях, то вдивлявся в люстерко, наче сподівався на диво. Ось гляне він у люстерко і побачить себе… Та бачив спотворене обличчя. І від тих оглядин ставав ще похмурішим. Клятий лев. Отак розмалював! От і подобайся після цього жінкам, коли сам свого лиця терпіти не можеш. Щоправда, можна було невільницю яку присилувати, але… Але що то за любов, що то за щастя присилуване, вкрадене серед білого дня?

Минали роки, і Керікл потроху змирився з своєю долею. А так хотілося мати сім'ю, сина… Особливо сина. Продовжувача його роду на чорній землі, у білому світі. Часто, лежачи вночі без сну, уявляв Керікл свого сина – вдатного із себе, славетного, всі тільки й говорять: «О, то Керіклів син такий!..» Від тих мрій трохи легшало у самотній роз'ятреній душі. А в години відчаю кляв Родона, чого той поспішив на поміч. Хто його кликав? Хай би вже лев придушив Керікла, аніж отак поглумився над його обличчям. А був же Керікл вродливий до тієї зустрічі з левом, був! Та що тепер згадувати! Минулого не повернеш, роки як у безвість пливуть – ні згадки, ні відчуття, що ти жив і ще живеш.

Та доля змилостивилась над Керіклом.

– Викупи мене з неволі, і я подарую тобі сина, – просто сказала йому молода рабиня. Сказала, коли не раз і не двічі бачила, як полемарх потай на неї задивляється, зітхає… А що полемарх самотній, що ольвіополітки за нього не йдуть, то вона добре знала.

Він отетерів.

Рабиня тяжко зітхнула.

– Тільки ж дорого я коштую…

– За тебе я ладен віддати всі скарби світу! – вигукнув він.

– Але їх у тебе немає, – сумно одказала вона.

– Ти… Ти хочеш стати моєю дружиною? – не йняв віри Керікл. – Яка ти мужня. І відважна, коли згодна такою ціною купити собі волю!..

– Побудь з моє у рабстві, – сумовито відповіла рабиня, з жалем дивлячись на його непривабливе, однооке обличчя. – Ти скривджений, але ти – вільний. Ти – людина. А я… я безправна худоба. До скону своїх літ. Як той мул, що не бачить просвітку.

– Так тобі випало…

– Не випало, а в рабство продали, щоб на моїм горі збагатитись. – Вона зібралася з духом, прохала: – Викупи мене, Керікле. Я поживу з тобою два роки і народжу тобі сина. Чуєш, сина.

– А потім?.. – швидко запитав Керікл. – Що потім?

– Я… – Рабиня зітхнула і прямо глянула на Керікла. – Я не хочу нікого обманювати. І тебе також. Потім я покину тебе. Але покину, коли наш син почне ходити… Але що я… що я кажу… – обхопила голову руками, і плечі її затремтіли. – Сама себе продаю. Вдруге… Перший раз мене продали чужі, тепер – сама… О горе, горе мені!..

І вона з плачем кинулась од нього тікати.

А як вдруге він її зустрів, то запитав, ніби й не було перерваної розмови:

– Я матиму сина, а ти?.. Що ти матимеш?

– Я не хочу з тобою торгуватися.

– Ні, ти скажи, що ти матимеш?

– Волю! – наче зойкнула вона. – Розумієш, полемарх, волю! Матиму те, що в людини найдорожче. І повернуся на батьківщину. У рідну Аттику. Там у мене… коханий. Він бідний, він не має за що мене викупити, але він чекає… мене чекає… І все життя буде мене чекати. Я знаю, я вірю. Я відчуваю…

І Керікл відчув гіркоту на душі.

– Ти хочеш такою ціною купити собі волю? Але ж це надто дорого. Дуже дорого.

– А хто сказав, що воля коштує дешево? – сумно глянула рабиня на Керікла. – Інші життя віддають за один лише подих волі. Життя. А я віддам лише два роки. І залишу для тебе радість. Ти матимеш сина. Може, іноді й мене згадаєш. Ось так… Іншого шляху здобути волю я не бачу. Я не лукавлю перед тобою, все кажу, як є. І… і не торгуюся. О ні. Я просто купляю собі волю.

Керікл дивився на неї як на щось неждане, негадане, несподіване, як на диво, послане йому богами. Вона й раніше йому подобалась, і він потай за нею зітхав, а тепер, після всього почутого, він відчув до неї любов… І в душі молився на неї, благав богів, аби вона не передумала, аби вона…

Та рабиня прагнула волі, як птах неба.

І за волю не торгувалась, платила щедро, надто щедро.

– Ти добрий, ти не обдуриш мене, я відчуваю. Присягнись, що даси мені волю, як тільки я народжу тобі сина.

І він поклявся.

– Ти будеш вільною громадянкою. Боги – свідки моєї клятви. Якщо ж її порушу, то хай впаде на мене страшна кара!

– Я вірю тобі, – і зажурено подивилась на нього, зажурено і ласкаво. – Ти хороший, дарма тебе бояться жінки.

«Я щасливий, що лев колись не відірвав мені голови, – радісно подумав полемарх. – Я такий щасливий».

Вони ще двічі зустрічалися і гомоніли про своє майбутнє. І обом здавалося, що вони знають одне одного давно, що спільне життя у них буде гарне і справедливе.

Полемарх викупив рабиню, витративши на неї всі свої кошти, ще й заборгував у Родона. Рабиня була молодою, здоровою і гарною. Тому й коштувала дорого, надто дорого. Вона мала блакитні, як весняне небо, очі і біляве, як льон, волосся. А що дорого за неї правили, то дарма. За її очі, за її волосся, за її добре серце Керікл ладен був дати будь-яку ціну, і все одно вона здавалася йому дарунком долі.

Звали її Лія.

Через рік народився у них син.

Хлопчик видався-удався міцним і гарним. Від матері успадкував білявий чубчик і блакитні очі. Ймення йому дали Ясон – для батьків він і справді був наче ясне сонечко. Керікл ходив хмільний від щастя. Бо – не вірилось…

А ось Лія для городян все ж залишалась рабинею. Тільки Керікловою. Раз полемарх її викупив, то тепер вона його власна рабиня. Наложниця. Це Лію дуже гнітило, адже ж в полемарха вона не відчувала себе рабинею. У полемарха вона ніби вдруге на світ народилась… А ось на вулиці хоч і не виходь, ольвіополітки сторонились її і на привітання не відповідали. Та Лія терпіла, головне, що вона відчувала себе вільною. І навіть… навіть щасливою… Збулась її мрія про волю. І Керіклова мрія збулась. У нього сім'я, син, добра і ласкава дружина. Лія була тиха, покірна, бо не встигла ще огрубіти у рабстві, не розхлюпала ніжність свого серця… І тепер щедро дарувала Керіклу своє тепло…

І Керікл у відповідь подарував їй волю. Звідтоді Лію стали звати вільновідпущеною. Не повноправною, звичайно, громадянкою, а вільновідпущеною, але й на тім спасибі. Не рабиня вона більше. Тому й була рада. А що їй ті гордовиті погляди ольвіополіток, як вона – вільна!

І на радощах Лія наспівувала простеньку родоську пісеньку про ластівку:

Її ніжний голос дзвенів для Керікла найдавнішою у світі музикою, вона сама здавалася йому чарівною ластівкою, що прилетіла до нього з ясною погодою, принесла на своїх крилах весноньку…

– Ластівочка моя… – говорив він їй в пориві ніжності.

А вона іноді задумувалась, нишком сльози утирала, а то збуджено говорила, аж ковтаючи слова:

– Я – вільна… Боже мій, я – вільна. Чи сниться, чи ні?.. Вільна. Не рабиня, не товар, не худоба. Я людина. Вільновідпущена. Слово яке: вільна-а… У мене чоловік, син… Я не відаю, що таке лімос[16]… Боже мій, я вільна!

Іноді гірко зітхала, задумувалась.

– Але ж скільки людей ще у рабстві. Без надії, без сподівання, без волі… Доблос[17]… Чи зникне коли прокляте рабство? Коли вже людина перестане бути товаром, бидлом? Коли, Керікле, коли?

її голубі очі ставали темними, а погляд робився гострим, ненавидячим. Керікл внутрішньо здригався, бо відчував у ній силу більшу, аніж у собі. Хоч він і чоловік, і воїн…

– Годі, кохана, годі. У тебе сім'я, син. Чого ж тобі ще не вистачає? Скажи, і я все зроблю для тебе, все, аби моя пташечка, моя ластівочка знову щебетала. А за всіх не переболієш.

– Але ж інші у ланцюгах, Керікле, у кайданах.

– Так заведено, – відповідав він, але голос його не був переконливим. – Не нами заведено. Богами. Так було і так буде. На цьому стоїть світ. Раби необхідні.

– Щоб ви на рабах будували своє вільне життя? Щастя? – вигукувала вона знетямлено. – Але ж раби такі люди, як і ви. Не можна своє щастя будувати на сльозах і горі інших.

– Так заведено, – бурмотів він.

– Ви, рабовласники, завжди так говорите. Ви кидаєте людей у рабство, а вину свою перекладаєте на богів. Не треба так, Керікле, не треба.

– Я воїн, – уточнював він.

– А я ненавиджу війни! Вони роблять людей рабами.

І знесилено замовкала, і він після таких розмов по кілька днів не чув від неї і слова.

Іноді вона стиха жалілась – у простір жалілась, ні до кого:

– А мій братик і досі у рабстві. Доблос… Нас разом продали за борги батька. Мені пощастило, мене в Ольвію привезли, хоч сонце вгорі бачила, а братик… Братик на підземні рудники потрапив… А звідти виходу немає… Хіба на той світ. Та й то викинуть тіло на смітник… Як собаку.

І птицею кидалась цілувати свого сина, молячи богів, аби хоч він був щасливий…

Маленький Ясон ріс швидко і вже на одинадцятому місяці зіп'явся на ноги. Як радів Керікл! Навіть на вулицю його виносив, на землю ставив і, щоб усі бачили, водив його за ручку… Ясон дибуляв смішно, падав, вставав і знову вперто намагався йти. Аж сопів од упертості… А коли Ясон побіг – вперше у своєму житті побіг, Керікл холонучи згадав умову: тільки син піде – Лія вільна. Вільна від Керікла, від Ольвії. Вільна і може повертатися додому… І в хмільну Керіклову радість повільно й невблаганно вповзала печаль… Страх втратити Лію не давав йому спокою. І швидше хотілося діждатися тієї миті, як син піде, і, коли це сталося, злякався Керікл. З синовими самостійними кроками втратить він своє блакитнооке щастя. Адже клявся він богами, клявся, що відпустить її. Вона умову свою виконала чесно, а він… Він її теж не обдурить.

А син уже бігав по двору, ба, й на вулицю сам вибирався.

Як він смішно дріботів товстенькими ніжками! Як він радо сміявся, як він гордо вигукував:

– Ага, а я вже вмію сам ходити, ага!..

І все в батька питався:

– Правда, я вмію найкраще ходити, правда?

– Правда, сину, – зітхав батько, – ти вмієш ходити найкраще.

І хоч було важко, та все ж він переміг себе і перший заговорив про свою обіцянку:

– Ти давно не рабиня у місті, а тепер ти вільна зовсім. Куди захочеш, туди й полетиш.

– А ти? – питалася вона.

– А я… Я буду з сином згадувати тебе.

– Як згадувати? – доскіпувалась Лія.

– А так, як згадують про своє щастя.

Лія вмовкла і мовчала день.

Всю ніч вона проплакала. Керікл не заважав їй плакати, її сльози – то сльози радощів. Воля вже стукає у її двері. Завтра вранці він посадить її на трієру, і прощайте, Керікле з Ясоном. Тільки у сни наші будеш прилітати, ластівко моя…

Вранці Лія сказала:

– Я довго думала і… – Він трепетно чекав її слів. – І ніколи я тебе не покину, і нікуди я від тебе не поїду. Бо любов – то і є воля. Я люблю тебе, доброго і гарного душею, ще дужче сина люблю, а більше мені нічого й не треба.

Він цілував її руки та все благав і благав, аби вона повторила свої слова. Вона казала ще і ще… І, як ніколи, радісно наспівувала свою улюблену пісеньку:

І мали вони ще двоє щасливих літ.

Неймовірно щасливих для Керікла літ, коли він говорив привселюдно про Лію:

– Моя дорога і єдина дружинонька…

Розділ третій У «царстві тіней»

Відразу ж за містом живих починалося «царство тіней» – некрополь. Останній і вічний притулок невгамовних, веселих ольвіополітів. Ох і багато ж зібралося їх тут, у місті мертвих. У десять разів більше, аніж у місті живих!

І зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга: збирайся, прощайся, пора!..

І нічого не вдієш, така вже доля людей: із царства живих переселятися у царство мертвих, до рідних, до батьків, до прадідів, до пращурів, до вічності. Так було, так є і так буде завжди, покіль сонце в небі сяє. Бо така воля богів, а тому – що вдієш? – ольвіополіти проводжали своїх громадян у царство мертвих із філософським спокоєм: усі там будемо! Рано чи пізно, а кожному доведеться ковтнути води із підземної річки забуття і навіки забути білий світ.

А місця на тім світі вистачить усім, тож і зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга, і невмолима Ананке[18] постукає на порозі своїм страшним посохом: ей, живий! Збирайся, прощайся, пора! Місце твоє під сонцем уже потрібне іншому, тому, хто з першим криком народження вже вирушає у дорогу життя!

Що ж, пора – то й пора!

І ольвіополіти збиралися, прощалися (як мали час) і вирушали у вічність.

До «царства тіней» вела Остання путь – широка дорога, по якій віками в останню путь проводжали живі мертвих.

До життя одна дорога вела, але як їх багато веде до смерті!

І в «царстві тіней» мов земляні хвилі спинилися і застигли назавжди. А то ж все безіменні горбики, горбики, горбики… Горбики над перетлілими прахами перших ольвіополітів, тих, у кого вже і рідні не лишилося у світі білому. Бо всі, хто з ними жив – і друзі, і вороги, – всі вже повмирали. А сьогоднішнє покоління ольвіополітів пам'ятає лише близьких та рідних. Але некрополь оберігають як священне і вічне місце громадян щасливого міста.

Не знали тільки ольвіополіти, що мине якась тисяча літ, і на їхніх могилках, на їхньому місті мертвих, з'явиться село[19] живих. І будуть живі – вже слов'яни, а не греки – над мертвими зводити хати, засівати хлібом поля і садити сади. І вишні на землі некрополя, на прахові ольвіополітів, буйно квітнутимуть веснами, і живі сміятимуться і плакатимуть на мертвій землі, і хлопці будуть зустрічати дівчат у вишняках і гаряче їх цілуватимуть, і будуть тут зачинати і народжувати дітей, будуть тут і вмирати, лягаючи в землю поруч із прахами ольвіополітів.

А сади цвітуть на прадавнім некрополі, а ниви золотим хлібом колосяться, а життя іде – з радощами і печалями, з щастям і бідою, – йде життя, і в цьому, мабуть, і є вічність, і безсмертя роду людського, і життя у білому світі…

Неподалік Останньої дороги поховав Керікл свою Лію.

Вона заступилася за раба – геть сивого вже діда, котрого на вулиці бив палицею господар, приказуючи:

– Будеш швидко повертатися, стара черепахо?! Будеш?! Чи ти тільки до їжі прудкий, а як до роботи, так відразу ноги тягнеш? Ось тобі!.. Ось!..

І лупив палицею старого по голові, і від того біла борода раба почала червоніти.

– Не смійте! – крикнула Лія, котра саме проходила мимо. – Він же людина, а не худобина. І до того ж старий.

– Не розпускай язика, – скрива озвався господар того раба. – Ти така ж рабиня, як і мій ледар. Хоч з тобою і спить полемарх. Геть звідси!..

І вдарив її палицею по голові.

І від того удару на очах у всіх людей у неї наче обірвалася в грудях якась ниточка…

Лія повернулась до полемархового будинку бліда, тільки губи тремтіли. Вона не промовила жодного слова, лягла, відмовилась їсти і на третій день померла, так і не розтуливши покусані до крові уста.

День видався погідний, сонячний, як ховали Лію. Керікл востаннє надивлявся на свою дружину і думав про те велике щастя, яке вона подарувала йому.

«Але щастя завжди ходить у парі з нещастям, – гірко думав він, утішаючи себе, і не міг утішити. – Хто був щасливий, той неодмінно мусить побути і нещасливим. Бо добро іде слідом за злом і навпаки. Як правда ходить із кривдою. Але я був щасливий, тому й горе прийму як належне».

Яму було викопано глибоку, простору. Дно застелили циновкою – вічною постіллю тих, хто йшов у «царство тіней».

Біля небіжчиці поставили, як і годиться, посуд з їжею, поклали люстерко та глиняний кухлик для пиття.

Кулаки в Лії були стиснені, вона й померла із стисненими кулаками, і так її і в яму поклали. І вже у ямі Керікл просунув їй між закляклі стиснені пальці монетку.

– Це плата Харону, – сказав тихо, – плата за те, що старий перевезе тебе на човні через підземну річку забуття у «царство тіней».

І накрив її своїм плащем.

Йому подали руку, він вибрався з ями, постояв із схиленою головою, а потім кинув на груди Лії і жменю землі.

І яму швидко загорнули, і в некрополі з'явилася ще одна могилка…

П'ятнадцять літ минуло звідтоді.

Сидить Керікл у затишному дворику й тихо радіє: син приїздить. Його стрункий білявий хлопчик з блакитними очима. Навчався в Афінах різних наук.

Коли б то Лія була жива…

Із некрополя повертаються слуги.

– Господарю, – вклоняються, – срібну чашу з вином ми поставили на могилі господині.

– А що ви сказали господині?

– Ми сказали: господине, твій муж Керікл ласкаво запрошує тебе у дім на банкет з нагоди повернення сина Ясона. І тільки мовили, як з-за могили знялася чайка.

– І куди вона полетіла? – швидко запитує Керікл.

– Кигичучи, вона полетіла до лиману і зникла в небі.

– Добрий знак, – зрадів Керікл. – Лія полетіла у море зустрічати свого сина. Щасливого тобі лету, ластівко моя!

І збуджено додає:

– А таки гарно у світі жити!

Та нараз зупиняється посеред двору й обхоплює голову руками.

– Але що я скажу йому? Що я скажу своєму синові, як він, переступивши поріг, запитає про Ольвію? – майже кричить Керікл, і слуги злякано ховаються в будинку. – Що Родон віддав дочку скіфському вождю, щоб зміцнити стосунки греків із скіфами? Ясону що до того зміцнення тих стосунків? Він же без Ольвії життя свого не уявляє… Чи знайдеться у нього сила волі, щоб збороти біль і відчай збороти? Чи зрозуміє він, що Родон вчинив так не з власної забаганки, а з вищих інтересів?.. І що до тих вищих інтересів міста моєму синові, моєму хлопчику?

Вигукував і не знаходив відповіді, і ясний день став меркнути йому, а радість згасати…

Розділ четвертий Краще б я зовсім не повертався!

В Афінах йому було знамення.

Довгих два роки, допоки він навчався, туга за далекою коханою не полишала його й на мить. І навіть славетна, знана на увесь світ чарівна столиця сонячної Еллади не могла розвіяти його сум, що терзав серце чимдалі, тим пекучіше. Не мав друзів, бо любив самотність, і часто після навчання одиноко блукав безлюдним берегом моря чи сидів на камені і линув думкою туди, де на околиці цивілізованого світу, на березі іншого, Гостинного, моря є місто, і дівчина, що носять одне, найдорожче йому ім'я: Ольвія. Коли йшов за місто, до моря, то в шумі прибою, у посвисті далеких вітрів йому вчувався тихий і ніжний голос коханої, і він схоплювавсь, і здіймав руки до неба, дякуючи богам, що дарували йому голос Ольвії.

Одного надвечір'я, коли в посвисті вітру вчувся йому дорогий голос коханої, Ясон сів у рибальський човен, який знайшов на березі, і поплив у відкрите море.

«Хоч трохи, а все ж таки побуду ближче до Ольвії», – подумав він, налягаючи на весла.

Тихе і ласкаве море – ані хлюпне, ані зітхне… Наче заснуло, заніміло, тільки десь там, на обрії, гудуть далекі вітри, приносячи йому голос коханої. Втомлене сонце поволі котилося до обрію, готуючись пірнути на спочивок у зеленаву глибінь.

Із берега йому кричали рибалки і махали руками, щоб він негайно повертався, ще й показували на червоні смуги призахідного неба, та Ясон, думаючи про кохану, не чув їх і не бачив. І рибалки, махнувши руками, заходилися витягувати свої човни подалі на берег, куди не міг дістати прибій.

Ясон так замріявся, що незчувся, як і заплив далеко.

Зненацька тихе і ласкаве море потемніло, запінилось, загоготів-завив вітер, і навіженими звірами пішли хвилі…

Не встиг Ясон й опам'ятатись, як закрутився вихор, вирвав з його рук весла…

Новий, ще дужчий, рвучкіший порив вітру перекинув човен, і Ясон опинився у воді. Коли він випірнув, випльовуючи солону воду, човна не було… Всюди море, море і море… Ясон злітав на хвилях і з кожним злетом з тугою і відчаєм дивився на далекий, недосяжний берег… І – жодного вітрильника на обрії!

Ошаліле море бушувало недовго і стихло раптово. Погудів кудись вітер, вгамувалися хвилі, море знову зробилося тихим та мирним. Шквал зник, як його й не було, і поніс із собою човен.

А берег утікав, берег залишався далеким і наче танув, зменшувався на очах. Ясон відчув, що вибивається з сил. Напружуючись, гріб руками щодуху, надто гарячкував, не беріг сил…

І невдовзі відчув, що холодна невидима сила владно почала тягти його вниз, у морську глибінь. Розпачливо хапав ротом повітря.

«Все… – безнадійно подумав хлопець, – не дістануся до берега. Море заманило мене, щоб втопити. Видно, така моя доля. А свою долю і на швидкому коні не обскачеш…»

Він облишив боротьбу з морем, віддався на поталу хвилям. Що буде – те й буде… А буде – кінець…

І тоді, мовби з туману, виринула перед ним Ольвія.

Зовсім поруч, майже біля себе, побачив юнак її ніжне обличчя із стрілками брів, побачив очі, що світилися для нього, як дві теплі, дві найрідніші зорі…

– Ольвіє! – крикнув він, все ще не вірячи побаченому. – Радість моя… Я не здамся. Я здолаю море, щоб повернутися до тебе. Я повернуся, вір мені… чекай… чекай…

Серце знову забилося, кров гаряче завирувала у жилах, несучи захололому тілу нову силу і віру в перемогу. Образ коханої, що виник перед ним, надихнув, збудив жагу життя.

Ясон дістався берега. Як він здолав море, як плив – не пам'ятає. Перед ним невідлучно маячила Ольвія, манила, звала на берег. Вибравшись на прибережний пісок, лежав безсилий, з сльозами на очах шепочучи дороге ім'я коханої.

І відчув Ясон серцем, що то було йому знамення, що Ольвія на далеких берегах Понту кличе його, не докличеться, і якщо він зараз, негайно, не повернеться додому, то втратить кохану назавжди.

Вранці, нікому не сказавши й слова, він побіг у Пірейську гавань, і – о щастя! – в гавані лаштувалась до далекого плавання торгова трієра, котра мала везти в Ольвію амфори з оливковою олією і вином, посуд та інші товари.

До науки Ясон не повернувся, його взяли моряком на трієру.

У полудень, діждавшись попутного вітру, тріпочучи вітрилами, трієра вже виходила з гавані. Востаннє глянув Ясон на Афіни, де він провів цілих два роки. Ось вже залишився позаду мис Суніон з мармуровими колонами храму морського бога Посейдона, й місто наче відпливало, зливалося з морем, аж доки й не зникло з обрію назавжди.

І прощай,

Попереду були тижні і тижні далекого і небезпечного плавання, попереду була Ольвія – місто й кохана.

Суму прощання із сонячною Елладою не було, була радість зустрічі з Ольвією…

Коли вранці трієра з попутним вітром входила у гавань рідного йому міста, Ясон ладен був кинутись у воду, щоб плавом, швидше дістатися берега. Надто повільно впливала трієра у гавань, її вітрила то обвисали безпомічно, то знову тріпотіли. Гребці налягали на весла, та швидкість від того не дуже збільшувалась.

Ясон прикипів до борту, подумки підганяючи трієру, і до болю в очах вдивлявся в знайомі обриси гавані і міста… Погляд його метався берегом, шукаючи дівчину в білому платті, – мусить його Ольвія зустрічати, мусить. Вітрильники раніше примчали у місто, сповістили про прихід трієри. Вона забарилася, чекаючи потрібного вітру, а вітрильники легкі, їхнім вітрилам вистачило й малого подиху.

Тож Ольвія знає про прибуття трієри, а знаючи, вийде зустрічати, неодмінно вийде.

І він вдивлявся й вдивлявся в знайомі обриси гавані, але дівчини у білому платті поки що не бачив.

«Зараз вона прибіжить, зараз…» – думав він, і радісна усмішка блукала на його засмаглому, обвітреному обличчі.

Дивився на гавань, що повільно наближалася до нього, й пригадував: дітьми вони любили приходити сюди, щоб зустрічати далекі заморські судна. І було так хвилююче, незвично, коли в гавань, тріпочучи білими вітрилами, входила трієра. Побравшись за руки, Ясон та Ольвія годинами простоювали мовчки у гавані, дивилися на різні дива, і здавалося їм, що вони самі потрапили у загадкові заморські краї…

Раби, наче мурашва, ланцюгом, що не мав кінця і початку, снували з берега на судно і з судна на берег з мішками за плечима, носили корзини, амфори…

Скрипіло дерево, ревіла худоба, кричали люди, а над усім цим гамором безпечно кружляли білі чайки. І Ольвії здавалось, що то линуть над морем її мрії…

Любили вони дивитися, як вивантажують товари. І чого там тільки не було: чорнофігурний посуд із Аттики, вино з островів Родосу, Самосу, фрукти з Єгипту, з островів Егейського моря…

Якось Ясон признався їй:

– Виросту – буду мореплавцем. У далекі країни світу поведу трієри.

– А я? – здивовано озивається Ольвія. – Мене кинеш?

– А ти… ти будеш мене чекати із заморських країв! – палко вигукував він. – Я див тобі знаєш скільки привезу. То будеш мене чекати? Будеш?..

Він трепетно чекав її відповіді і не мигаючи дивився на неї блакитними чистими очима. І вона, ніяковіючи й гублячись, відповіла йому пошепки:

– Буду…

І Ясону завжди вчувався її голос, завжди, всі ці роки бриніло в душі оте коротке клятвене слово: «Буду».

Вчувається воно йому й зараз, вчувається у шумі хвиль, в чаїному кигиканні, у посвисті вітру, в тріпотінні вітрил…

Трієра нарешті пришвартувалася в гавані.

Дівчина у білому платті так і не прийшла його зустрічати.

Стрів Ясона батько, полемарх Керікл.

– Але ж і витягнувся ти за два роки афінського життя! – вигукнув він і обіймав сина та стискував його плечі, поляскував по плечах. – Ач, який красень! Аж замилуєшся тобою. Зовсім уже дорослим став, зовсім.

І, не даючи йому й слова мовити і слова запитати, квапно говорив, говорив:

– Ну, розказуй, розказуй, як там в Афінах? Чому ти навчився за два роки? Чим збагатився? Що бачив у далеких краях?..

У єдиному оці батька спалахувала радість зустрічі з сином, але десь за тією радістю стояли тривога, і біль, і відчай… І син вловив ту тривогу в батьковім оці, і тривога стисла його серце. Що сталося? Чому це батько – взагалі неговіркий – так багато говорить, говорить… Наче боїться, що син його щось запитає…

– Батьку… – насторожено сказав Ясон. – Ти щось таїш від мене, бо надто багато говориш. Я відчуваю тривогу й біду… О, тепер ти й зовсім замовк… Говори, батьку, говори…

Керікл ураз наче зів'яв, згасло його єдине око, і Ясон побачив, що батько за ці два роки дуже постарів, жахливі шрами на його обличчі проступають тепер ще різкіше, більш впадають в око, і на них боляче дивитися.

– Ну чого ж ти, батьку мій? – І син обняв батька за плечі й намагався зазирнути в його око. – Я повернувся, все буде добре. Тільки скажи мені… зараз же скажи, негайно скажи… що сталося? Чому в тебе сум на серці? Чому ти з жалем на мене дивишся? Говори!..

– Ольвія… – видихнув батько і похилив голову. – Її вже немає, сину. Ольвії немає. Чуєш?..

– Чую. – Але до нього ще не дійшов зміст тих страшних слів, і він поволі оговтувався. – Як – немає?.. Що ти кажеш?..

– Немає! – крикнув батько.

– Померла?.. – зойкнув син. – Загинула? Коли? Як? Від чого? Чому?.. Та не мовчи, не мовчи… Померла?

– Гірше, сину, зовсім гірше. Померлу ми б оплакали і… Та що казати. Гірше… Але так треба було. Розумієш, так треба було. Треба.

І щось почав бурмотіти про інтереси міста й ольвійського поліса, а ті інтереси, мовляв, вище людини, і на них треба зважати. От Родон і зважив, і вирішив, що так буде краще для поліса і народу.

– Я нічого не збагну, – потемнів на лиці син. – Про які ти інтереси міста і поліса говориш? До чого мені ті інтереси? Я питаю тебе за Ольвію, що з нею і де вона?

– Синку, будь мужнім. Немає вже Ольвії, дочки Родона, а є жона скіфського вождя.

І вигукнув у розпачі:

– Вона пішла, щоб зміцнити стосунки греків із скіфами! Отак, сину… Негадано все це сталося, несподівано. Така, видно, твоя доля. А свою долю не поміняєш на іншу, на кращу.

– На кращу, на кращу… – бурмотів Ясон. – А краще було б, аби я зовсім сюди не повертався!

Керікл знову щось почав мимрити про вищі інтереси міста і поліса, про дружбу греків та скіфів… Та що було сину до тих вищих інтересів? Йшов з батьком вулицею, що вела з Нижнього у Верхнє місто, йшов, а міста не бачив. Вітався із стрічними, щось їм відповідав, навіть на запитання, а як там Афіни, хвалив Афіни («О, Афіни!…» – багатозначно вигукував), до когось посміхався, комусь тиснув руку, з кимось розкланювався, комусь казав, що місто змінилося в кращий бік, що небо ще голубіше над ним, а лелеки ще завзятіше клекотять, але все те механічно робив і балакав, а сам нічого не бачив і не чув. Бо йшов наче вві сні, і все йому здавалося, що ось-ось вибіжить навстріч Ольвія, посміхнеться, простягне йому руки, і все справді виявиться сном – жахливим, страшним, але сном. І батько посміхаючись термоситиме його за плечі:

– Та проснись же, сину!.. Ольвія прийшла тебе зустрічати.

Але те пробудження чомусь так і не наставало.

Вже вдома Ясон ніби отямився, заусміхався до батька, забігав по кімнатах, дивувався, що нічого тут не змінилося за час його відсутності, а потім зненацька вигукнув:

– Як я його ненавиджу!!

І батько не питав, кого, бо знав, кого тепер ненавидить син. А тому знову (вкотре!) завів свою стару пісеньку про вищі інтереси міста, поліса і народу…

Розділ п'ятий А де моя Ольвія?..

…І Родон відчув, що він боїться.

Він, Родон, який ніколи не знав, що таке страх, раптом став боятися. І кого? Чого?

Зустрічі з полемарховим сином, котрий повернувся з Афін і в кожну мить може прийти до нього і запитати: а де моя Ольвія?

І Родон лякався тієї зустрічі, бо сам не знав, де його Ольвія. Вірніше, боявся не зустрічі, а першого погляду Ясона, перших його слів. Потім буде легше, але перших слів він боявся. А може, навіть і не боявся, боявся – не те слово. Просто Ясон роз'ятрить рану в душі архонта, і він, архонт, втратить спокій… Хоча… Хоча спокій він уже втратив, і рана в душі його ятриться і не заживає. Не хотів він віддавати єдину дочку в чужі, незнані степи, але так треба було. Обставини вищі за його, батьківські, почуття. І він підкорився їм. Бо він не просто батько, він ще й архонт і мусить перш за все дбати про поліс, про місто, про городян, їхнє теперішнє і майбутнє, а вже потім думати про себе.

Чи зрозуміє це полемархів син? Не просто полемархів син, а син його побратима, котрого він любив як свого рідного і почувався б щасливим, аби він побрався з Ольвією, аби Ольвія жила в полемарховім будинку, а не в шатрі скіфа. Але так сталося… Обставини…

Скільки минуло часу звідтоді, як скіфи забрали Ольвію, він не знав. Час для нього зупинив свій плин. Чи, навпаки, надто швидко плинув… А мабуть, таки швидко, бо здавалося, що Ольвії вже немає цілу вічність. Ніколи не думав архонт, що так тяжко доведеться йому без дочки. Доки вона була поруч, в будинку, він якось і не думав про неї, бо вона – була. А тільки її не стало… Ох, як йому стало важко. А ще тяжче буде полемарховому сину.

Керікл розуміє, що він, архонт, не міг інакше вчинити, а хіба збагне його Ясон? Він прийде і неодмінно запитає: а де моя Ольвія?..

І полемархів син прийшов, став перед ним, стиснув кулаки і, дивлячись потемнілими очима в очі архонта, гнівно запитав:

– Де моя Ольвія?..

– Твоя?.. – вчепився за слово архонт, і від того стало трохи легше при перших митях зустрічі. – Чому це вона твоя? Хіба я тобі віддавав свою дочку? Чи дарував? Чи брав з тебе викуп за неї, а тоді обманув тебе? У вас було спільне дитинство, юність, і тільки. Вона моя дочка, і я…

– Вона – моя!!! – крикнув Ясон, не тямлячи себе. – Самою долею судилась мені!

I архонт незчувся, як у нього вихопилось:

– Так, вона судилась тобі, але… але обставини часом бувають сильніші за нас. Обставинами керують боги, а не ми – люди.

– Тільки не говори мені, архонте, про вищі інтереси міста і поліса, про зміцнення стосунків між греками і скіфами. Мені про це батько гудів і гудів. Але то все дарма, серце моє не хоче слухати цих слів. Серце питає: де Ольвія?

Архонт похмуро мовчав.

І тоді Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, із гнівом, що сліпив його в ту мить:

– За золоті дари віддав дочку скіфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумію… А навіщо архонту кінь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тільки на коні? Ах, яка врочиста мить: архонт на скіфському коні в'їжджає на агору, ольвіополіти вітають свого архонта!..

Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.

– Твій гнів засліплює твій розум, тому ти й верзеш несусвітне. Але я не гніваюсь на тебе, я розумію тебе. На твоєму місці я теж так би кричав. – Архонт замовк. – А де Ольвія тепер? Якби я знав, де вона тепер, де моя дочка, – глянув на Ясона важким, колючим поглядом. – Що тобі ще говорити? Словами тут нічого не зарадиш. А того, що сталося, не повернеш назад і не переграєш. Немає вже твоєї Ольвії, полемархів сину. Немає і не буде ніколи. А був сон, і вона тобі снилася. От і все.

– Це схоже на сон. – В Ясона безпомічно опустилися руки, і він тяжко-тяжко зітхнув.

Архонт ніби з жалем глянув на нього.

– Чим тебе пригостити в моєму домі, полемархів сину?

– Дякую!.. – різко вигукнув Ясон. – Архонт мене вже пригостив. Ситий ось так, – провів ребром долоні по горлу. – До кінця своїх днів не забуду.

– А ти думаєш, те, що сталося, я забуду? – глухо запитав архонт. – І старість моя буде тяжкою. А ти… ти тільки починаєш жити. У тебе попереду життя та життя. А час, як відомо, все лікує.

– Аби твої поради, архонт, та лікували рани.

– Не будь злим. Зло ще нікого не прикрашало.

– А від чого мені бути добрим?

– У місті багато дівчат. Вродливих.

– Але немає серед них Ольвії!

– Так, немає, – згодився архонт.

– Я ненавиджу тебе, архонт, – вигукнув Ясон.

Родон навіть не ворухнувся.

– Я заслужив твою ненависть, тому сприймаю її як належне.

Ясон повернувся і вийшов з покоїв ще з важчим серцем, аніж раніше. Він не сподівався на розмову з архонтом, билася навіть думка: поговорить з архонтом, і, може, що зміниться? Була така думка, хоч і розумів, що вона – наївна. Нічого вже не зміниться, та й не може змінитися.

Архонт ішов слідом за ним. Вже в дворі Ясон запитав:

– У якому краї Ольвія? У яких скіфів?

– Тапур – вождь кочових скіфів.

– Де вони? Кочовики?

Архонт розвів руками.

– Степи безмежні, а скіфи кочують, на місці не стоять. Хіба я знаю, де вони тепер?

Ясон ступив крок до архонта і, дивлячись йому у вічі, твердо мовив:

– Не ховай від мене Ольвії, архонте! Я все одно знайду тих проклятих скіфів і того Тапура, який її захопив. І Ольвію знайду. Чуєш, архонте, знайду!

В ті дні Ясон шукав собі коня.

Що б він не робив, чим не займався, а все думав про коня. Дістати б прудкого коня, кинутись у степи, і – вірилось! – він би знайшов скіфів, він би виручив із біди Ольвію. Навіть коли з батьком ходив у некрополь відвідати матір, навіть коли стояв біля її могилки, все думав і думав про коня і вірив: знайди він коня – знайде й Ольвію.

Йому навіть снився кінь – баский, крилатий. Сідав на нього юнак і летів над степами, і крилатий кінь мчав його, мчав його попід хмарами, і вже бачив він унизу скіфів… Але в ту мить прокидався…

І розумів, що все те – задумки з конем – дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останній день, коли скіфи забрали Ольвію. Як вона до них пішла? Із сльозами чи з радістю?..

Батько не хотів того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, і батько змушений був йому розказувати:

– Скіфи тоді стали табором за містом. Примчали і стали зненацька. Всі переполошилися – тисяча-бо скіфів! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхні вершники сюди й туди носилися на рівнині, залітали в місто. А потім їхній вождь прислав до архонта сватів із багатими дарами, й архонт…

– Не треба далі, – прохав син. – Я й так знаю, що архонт продав дочку за багаті дари, а тепер посилається на якісь обставини…

– Але справді обставини, – почав було батько, та син знову його спинив:

– Кажу, не треба про це… – Помовчав. – Ти розкажи мені, як Ольвія ішла до скіфів…

Була вона у скіфському вбранні: у червоних шароварах, малиновій куртці, на голові – башлик, з-під якого розсипалося по плечах каштанове волосся…

На поясі – акінак.

У руках – нагай.

В очах – сльози.

У серці – відчай.

А скіфи підійшли ближче до міста, щоб належно зустріти дочку архонта. Тисяча вершників стала перед містом стіною і чекала її.

Чим ближче підходила Ольвія до стіни вершників у чорних башликах, тим повільнішими ставали її кроки. А скіфи ніби самі пливли їй навстріч – бородаті, чубаті, смагляві, білозубі…

Страшні, незнані, незбагненні.

Хижі.

– Ой мамочко… – вихопилося в неї, і дівчина в розпачі спинилася і навіть було зробила крок назад.

І тоді від ольвіополітів, котрі її проводжали, хтось підбадьорливо гукнув:

– Не забудь, дочко, прислати нам гінця, що в тебе усе гаразд. Ми будемо чекати від тебе вістей!

– І сама в гості навідуйся!

– Щасливої тобі дороги, славна дочко архонта!

їй махали городяни руками і посміхалися, бажаючи щастя.

Ольвія оглянулась, кивнула городянам, спасибі, мовляв, за добрі поради, витерла рукавом куртки сльози і швидко пішла вперед.

Вершники розступилися перед нею (в кінці довгого проходу, утвореного кіньми, вона з жахом побачила на горбі біле шатро вождя), і ледве вона ступила у той прохід і зробила кілька кроків, як вершники ворухнулися і зімкнули ряди. І не стало більше Ольвії.

І питає тепер Ясон, а де моя Ольвія, і ніхто йому не може сказати, а де ж його Ольвія.

«Коня, – шепоче в розпачі юнак, – крилатого коня, і я дожену скіфів і порятую своє щастя».

Та ніхто не знає, де у світі є крилаті коні, у яких краях, у яких степах вони пасуться на зелених травах…

Розділ шостий Остання чаша полемарха

Ніхто в місті не відав, що той сонячний і лагідний день, коли так мирно ширяли над Ольвією лелеки, стане останнім днем для Керікла.

Не знав того і сам полемарх.

А втім, хто може знати свою долю наперед та де й коли скінчиться його дорога? З раннього рана полемарх був у клопотах і собі не належав. Слуги вже закінчували приготування, і десь в обід полемарх збирався запросити знатних городян на банкет з нагоди повернення сина. Тому був збуджений, не в міру метушливий, сам особисто пробував на смак вина і страви, ганяв слуг, котрі й без того все робили підбігом, і єдине його око світилося гарячковитою збудженістю і радістю: сина буде показувати людям. «Ну, синку, виріс ти, змужнів, – скаже він Ясону при людях. – Тепер служи місту, та служи так, щоб не соромно мені було за тебе».

Бенкетувати мали в андроні, і там уже все було приготовлене і прибране, і слуги вносили останні амфори та посуд.

– Гей, швидше! Гей, жвавіше метушіться! – весело покрикував на них господар. – Скоро гості прийдуть, ох і гульнем! Все місто знатиме – полемарх сина зустрічає!..

Ось тоді до полемарха прибіг посланець з магістратури, прибіг із вісткою, що буцімто в Заячій балці бачили підозрілих чужих людей. Хто вони і чого там ховаються вдень од стороннього ока – ніхто не знав, але залишати їх там не можна було. Ще займуться, як споночіє, грабунками! А чого б вони вдень у балці ховалися? Ясно, чекають ночі. Правда, їх всього троє, принаймні бачили трьох, та лиха і троє можуть накоїти.

– Якісь волоцюги, – буркнув полемарх, а око його нишпорило по стравах, чи все гаразд. – Їх нині достоту тиняється степами.

І повернувся до посланця, весело на нього глянув:

– Передай магістрам, що полемарх хутко приведе тих волоцюг у місто і подарує їх казні. І більше вони не тинятимуться степами, а трудитимуться на благо міста. Іншим добре застереження буде: не колобродьте світом, бо рабами станете.

Слугам наостанку велів:

– Глядіть мені, щоб усе було як треба! Чого повитріщалися? Ану, подайте мені шолом та пояс з мечем!..

Захопивши з собою чотирьох гоплітів, полемарх подався за місто до Заячої балки, подумки втішаючись дорогою, який у нього славний банкет сьогодні буде!..

Назад його принесли непритомного, із закривавленими грудьми.

Двоє гоплітів теж були поранені, але легко. Самі дійшли. Ще й принесли полемархів шолом і пояс із мечем.

Керікла занесли в андрон, де все було приготовлено для банкету. Він хрипів, кудись поривався, щось безтямно вигукував…

Коли ж прислухались, збагнули: полемарх гукав свою покійну дружину Лію на банкет…

Коли прийшов Родон, біля полемархового будинку товпились стурбовані городяни. Були серед них і ті, що вже прийшли на банкет, і ті, що прибігли на лиху вістку. Перемовлялися стиха, як при покійнику на похоронах. По місту вже поповзли чутки, що в Заячій балці ховалися грабіжники, чужі зайди, які збиралися вночі проникнути в місто і зайнятися грабунками, говорили, що їх багато, а тому на ніч треба виставити добре озброєну варту.

В полемарховім дворі з винуватим виглядом стояли два гопліти (два інші, поранені, вже пішли).

– З якимись зайдами без роду-племені не могли впоратись! – зайшовши у двір, дорікнув архонт. – А ще воїни, при зброї!

– Винуваті, архонт.

Наперед ступив старий сивий гопліт із задавненим шрамом через ліву щоку. Був він у короткій безрукавці із плямами свіжої крові – певно, чужої, – підперезаний поясом, на якому з одного боку висів короткий меч у піхвах, а з другого – приторочено круглий щит. Щит сповзав гопліту на живіт, і він раз у раз поправляв його і, тупцяючись, гупав обліпленими глиною башмаками. Голі ноги його теж були в глині – ясно, що в Заячій балці лазив.

– Ну?! – сердито буркнув архонт, бо гопліт надто довго мовчав. – Розказуй, як ти міський хліб їси та як охороняєш нас!

– Ми думали, що їх троє.

– Кого?

– Ну, тих… волоцюг. – Гопліт помовчав і додав неохоче: – По мові вони фракійці. З-за Істру.

– Ну?.. З тебе кожне слово треба витягувати?

– Вони ховалися в балці, в кущах на днівку залягли, – заговорив гопліт. – Спали. Ми оточили їх, підняли на ноги. Полемарх став допитувати їх: хто вони, звідки, куди йдуть та що роблять у балці. Одказали досить спокійно, що вони – вільні люди з-за Істру. А йдуть у Скіфію… На запитання полемарха, чого у Скіфію йдуть, один одказав: у гості… Ще й зуби вишкірив. Та посмішка нам не сподобалась… Ясно, хвостом крутить, що їм у Скіфії робити?.. «А чого ви тут лежите?» – пита їх далі полемарх. Одказують: од своїх відбились, вирішили в балці перележати спеку, а як сонце піде на захід, мандрувати далі, своїх доганяти…

– Співали ті волоцюги вам не зовсім до ладу, – буркнув архонт і кивнув на полемархів будинок: як, мовляв, там?

– Погано йому, – виглянув із-за спини гопліта маленький гостроносий слуга. – Лію свою на банкет гукає.

– Та-ак… – зітхнув архонт. – Жаль Керікла… – До гопліта повернувся: – А чи не збиралися ті зайди розкопувати у степах скіфські могили та грабувати небіжчиків?

– Не знаю… – розвів руками гопліт. – Може, й розкопувати могили йшли. Кажуть, волоцюг у степах багато, і вони справді грабують скіфських вождів у могилах. Буцімто золота в могилах чимало.

– Скіфське золото мене не цікавить. І тобі не раджу ним цікавитись!.. Говори!

– Полемарх сказав їм: «Я не вірю вам. Ніхто вас у Скіфії не чекає. Ви зайди, хочете вночі проникнути в місто, аби пограбувати наших людей», – розказував далі гопліт. – «Я, – каже він, – міг би вас знищити, але сьогодні у мене гарний день і я не хочу проливати кров. Я сьогодні буду пити вино з нагоди повернення мого сина, а тому дарую вам життя…» Ті зайди зраділи і хотіли йти, але полемарх їх спинив: «Я, – каже, – дарую вам життя, але не волю. Ви, волоцюги, нічиї люди, а тому будете віднині нашими. Годі вам по світах тинятися, будете в місті трудитися…» Почувши таке, ті зайди схопилися за ножі… «Рабами нас хочете поробити?! – кричав один із них. – Не вийде. Ми люди вільні і за волю свою вміємо постояти». Полемарх кивнув, і ми накинулись на них. Одного зразу ж зарубали, а решта поранила наших двох… Ми вже їх хотіли в'язати, як тут негадано з-за куща вискочило ще троє… Таких же волоцюг… Вони кинулись на полемарха зненацька, і він не встиг вихопити меч, як упав з раною в грудях. Ми підбігли до полемарха, підхопили його на руки, а тим часом волоцюги втекли… Зарубаного ми покинули в балці, взяли полемарха і швидко рушили до міста, щоб полемарх дорогою не сконав…

– Жаль… – зітхнув архонт. – Тільки сина полемарх зустрів, жити б та жити… Жаль…

Полемарх опритомнів опівдні.

Важко й надсадно хрипів, у грудях його щось булькало, а в горлі клекотіло. Його вже перев'язали, та перев'язка не зарадила. Затуманеним поглядом обводив Керікл стіни андрону, дивився на яства і вина, що були приготовлені для бенкету, і, зрештою, зустрівся поглядом з архонтом, котрий схилився над ним.

– Погуляв… – прошепотів Керікл. – Ох і погуляв на бенкеті!..

Засилкувався звестися, але не зміг.

– Лежи, лежи, – застеріг Родон.

Полемарх якусь мить лежав тихо, а тоді заворушив губами, і в куточках його уст з'явилися пузирі рожевої піни.

– Погуляв… – хрипів полемарх. – Ох і погуляв…

Родон мовчав, і сухе його лице наче закам'яніло. Тільки в очах були біль і гіркота – полемарха він любив.

– Ну, а там як… у балці, як скінчилося?

– Одного зарубали, а решта втекла, – одказав архонт. – Двох гоплітів поранено.

– А я… я убитий, – і лице Керікла почало наливатися синявою, – убитий…

– Ну що ти, що ти, друже мій…

– Я вбитий, хоч ще і живий, – хрипів Керікл, і в горлі його клекотіло, у грудях при диханні булькало. – Чую, урвалась ниточка мого життя під чужим ножем… Все, архонт, все, мій друже. Закінчив я свої дні у білому світі, пора збиратися в «царство тіней». Не знав я, що у Заячій балці чекає на мене погибель. Де не був, а Заячої балки не минув. Така моя доля…

Довго віддихувався, збираючись з силами.

Життя згасало в його єдиному оці, і архонту здавалось, що він уже чує запах смерті – холодний, затхлий, тлінний…

– Будемо прощатися, архонт, – раптом сказав Керікл.

– Будемо прощатися, полемарх.

І вмовкни, дивлячись один на одного.

В тиші чути було, як важко дихав Керікл та десь із перевернутої (чи, може, переповненої) чаші лунко крапало на долівку вино: лясь, лясь, лясь…

– Ясона шкода-а… – хрипів Керікл, – залишати шко-да-а…

– Ти будеш жити в своєму синові, – суворо сказав архонт, маскуючи тією суворістю свій біль. – Ти будеш дивитися на світ його очима, і твоя кров грітиме його серце…

– Шкода-а… – вів Керікл. – Самотній він, ні матері, ні батька вже немає… Ні… – Вмовк, аби не згадувати Ольвії, бо, навіть помираючи, не хотів завдавати Родону біль.

– Не кажи, що твій син самотній! – вигукнув архонт. – Я ще живий. А доки я буду живим – Ясон не буде самотнім. Я зроблю все, аби замінити йому батька.

– Спасибі, друже. Тепер мені й помирати легше. – 3 куточка уст полемарха вже тік рожевий струмок. – Все, архонт. Відчуваю в собі порожнечу… Холодну й пустельну. Наче лечу в ту порожнечу. Маю до тебе ще одне прохання: поховайте мене біля Лії. Поруч. Чуєш, Родоне?..

– Чую, Керікле. Твоя остання воля буде виконана.

– Бережи мого сина і – прощай! Спасибі тобі за дружбу, Родоне.

– І тобі спасибі за дружбу, Керікле. І за вірну службу полісу і народу.

– Дай руку, друже…

Родон подав свою руку, але полемарх уже не міг її потиснути. Тоді Родон сам потис її – рука друга була холодна, і він грів її своїм теплом.

– А тепер – вийди, – попрохав Керікл. – Хай зайде син. Хочу йому на прощання слово мовити…

Архонт випростався, на мить схилив голову перед Керіклом і швидко вийшов.

До андрону із сльозами на очах вбіг Ясон.

– Батьку!.. Не вмирай!..

– Смерть не питає, хочеш ти помирати чи ні, – захрипів батько. – А вона вже стоїть у мене за плечима, і сил її відігнати не маю. Така вже моя доля, сину. Пожив своє, і досить. Тобі заповідаю жити.

Ясон плакав, утираючи сльози рукавом, та все шепотів:

– Батьку, батьку…

– Я до матері твоєї іду, тому й легше мені помирати. З Лією зустрінусь на тім світі. І про тебе розкажу, який ти виріс… А тобі хай щастить у світі білому!

– Що ж я робитиму без тебе, як житиму?

– Тримайся Родона, з ним буде тобі легше. І тепер… останнє, що хочу сказати. – Помовчав, збираючись із силами: – Ти знаєш, чому я гину?

– Тебе вдарив ножем у груди фракійський волоцюга! – крізь сльози вигукнув син. – Я відомщу за твою загибель!..

– Стривай, не гарячкуй. І – вислухай мене. Фракієць мене і справді поцілив. А чому?.. – Ясон мовчав, і батько знову заговорив: – Тому що я… я забаг вільну людину зробити рабом. Була в мене думка: захопити тих зайд і зробити їх громадськими рабами. Для міста. От і поплатився. Забув, що Лія моя… рабинею була. Забув, як вона ненавиділа рабство… На вулиці її рабинею обізвали, ще й палицею вдарили… Не знесла… Померла з горя і відчаю, що в світі така несправедливість… Ох, як вона хотіла хоч один ланцюг рабства розрубати! А я… я хотів ще одним ланцюгом зміцнити рабство. От і поплатився. Що мені скаже за це Лія на тім світі? Тяжко мені… Чи простить Лія?..

– Батьку, ти невинний, ти загинув від рук волоцюги!

– Ат… Того, що сталося, не повернеш. Будь людиною, сину, і людей шануй. Пам'ятай свою матір, вона людську гідність над усе ставила. Тож ніколи не зазіхай на чужу волю. Не повтори моєї помилки. Оце і вся моя порада тобі, сину. Живи і радуйся. Тебе архонт не залишить у біді. Він тобі буде за батька.

Вмовк, ворушачи губами беззвучно і німо.

А може, що намагався сказати, та сил уже не було?

– Ясоне… – нарешті почувся його кволий голос, – коли архонт ще тут… поклич його.

Архонт був поруч, в сусідній кімнаті, бо відразу ж зайшов.

– Гостей не будемо чекати, – сказав Керікл. – Немає вже в мене часу… Сину, подай архонту чашу з вином. (Ясон подав). – Тепер допоможи мені трохи звестися.

Ясон заклав руки за спину батька, трохи підняв його, батько сперся на лікоть.

– Ось так, дякую… А тепер дай і мені чашу з вином… Оту, маленьку, бо велику вже не вдержу в руках… Збиравсь я сьогодні бенкетувати, тож – почнемо… Підніми мене вище, сину… То… вип'ємо, – сказав полемарх і ледь-ледь підняв свою чашу. – За що вип'ємо?

– За сина твого, – сказав архонт. – Гарного сина маєш. Таким сином тільки пишатися.

– Спасибі тобі, друже. А ще вип'ємо за життя, – сказав Керікл. – Добра штука життя. Хто жив, той не кається. І я не каюся… За життя, мій друже! За життя, сину!..

І тільки він доніс до губ чашу, як вона випала з його рук, вдарилась об долівку і розлетілася на черепки, бризнувши навсібіч вином.

– Все, відпив своє…

Керікл відкинувся на подушку, захрипів, пересмикнувся, судорога пробігла по його тілу, і він затих… Лежав витягнений, спокійний…

– За життя, сину! За твого батька, – сказав архонт. – Він умів жити, зумів і померти достойно, як подобає чоловікові.

І випив свою чашу до дна, і брязнув нею об долівку.

Розділ сьомий Посланці з того світу

Раннього ранку, ні світ ні зоря, в кочовище примчали дозорці й здійняли крик про старого вождя Ора, котрий щойно виліз із своєї могили. Варта заткнула дозорцям роти, аби не переполошили кочовища, і притягла їх до вождя в шатро.

Дозорців було троє, і всі бліді, перелякані, на воїнів не схожі. І галасують, наче скіфські баби на торжку.

– Там… з могили… Ор… Старий вождь Ор виліз із своєї могили…

Тапур пополотнів. Не тямлячи себе, хапав то одного дозорця за плечі, то іншого, тряс і кричав:

– Бузату пообпивалися? Блекоти пооб'їдалися??! Чи спросоння? Як це Ор міг… із могили вилізти?

– Па-пастухи казали, – тряслися дозорці мов у лихоманці.

Зрештою Тапур видавив із них.

Дозорці чатували дальні підходи до кочовища (а такі дозори, після того як Тапур заворогував із Іданфірсом, пильно стерегли і вдень і вночі всі підходи до кочовища), десь під ранок стріли переляканих пастухів, котрі, покидавши свої табуни, втікали із степу чимдуж… Пастухи крикнули їм, що у могилі Ора з'явилася дірка і хтось із неї буцімто виліз… Дозорці не стали гаяти часу, а повернули коней у табір…

Дозорці були такі перелякані, що Тапур зрозумів: трапилось щось незвичайне…

Гарячково гадав: що чинити з Ором, якщо старий і справді повертається?.. Врочисто зустріти і передати йому владу, чи… Чи загнати назад, а могилу на всяк випадок завалити камінням? Щоб вдруге не посмів вилазити на світ білий. Мабуть, запізно розігнав він орлів на могилі Ора. Встигли напоїти старого вождя. Ось тепер і крутись. Хоч, як розібратися… Тапур живий, а Ор – мертвяк. Хоч і воскреслий. І владу він втратив разом із своєю смертю. То хай сидить у світі предків і не заважає своєму синові. Бо це як кожен забагне то помирати, то воскресати, що тоді буде? Та й не збирається Тапур нікому віддавати свою владу. Навіть рідному батькові!!

– Анахаріс!.. – спокійно сказав Тапур. – Візьми загін і мчи до могили Ора. Чого ти зблід?.. Ай-ай!.. Мертвяка злякався. Гайда! Стривай!.. Якщо там справді він… ну, Ор… голови не втрачай. Ліпше було б, якби Ор поліз назад у свою могилу. Добровільно. Скажи: місце його на білому світі уже зайняте. Він своє віджив… Сповна. І досить… Стривай!.. Передай, що Тапур його любить, шанує, але… хай не утруднює себе мандрівками з того світу у цей. Біжи! Стривай!… Скажи воїнам, щоб не полохались, як ті дурні дозорці. Мертвяки безсилі супроти озброєних воїнів. Бо білий світ належить нам, живим… Стривай!.. Кого б із чужих не здибали… біля могили чи… взагалі у степу… хапайте! І – до мене. Мчи!.. Стривай!.. Скажи… Ні – досить! Гайда!..