Ґоморра

Порт

Контейнер розгойдався, коли кран почав опускати його на корабель. Траверса, що кріпить контейнер до крана, не змогла втримати його, і він затанцював у повітрі. Недбало зачинені люки раптом відскочили, і з них посипалися десятки трупів. Трупи були схожі на манекени. Та коли вони ударялися об землю, їхні голови розколювалися як справжні. А вони й були справжні. З контейнера вивалилися чоловіки, жінки і навіть кілька дітей. Усі мертві. Заморожені, складені стосом один на одного, як оселедці в банці. То були китайці, що ніколи не помирають. Вічні люди, що торгують поміж собою посвідченнями особи. Ось так скінчилося їхнє життя. В моторошних фантазіях ці тіла могли перетворитися на страви в китайських ресторанах, їх могли поховати у полі за фабричною стіною або кинути в жерло Везувію. А вони — ось тут. Сиплються десятками з контейнера, а їхні імена нашкрябані на бирках, прив’язаних до ший. Усі вони відкладали гроші, щоб їх поховали в Китаї, в їхніх рідних містечках, звідки вони сюди поприїжджали. З їхніх зарплат вираховувався відсоток на зворотну подорож у разі смерті. На місце в контейнері та яму в клаптику землі десь у Китаї. Розповідаючи мені про цей випадок, оператор крана закрив обличчя руками і дивився на мене крізь пальці. Наче маска з долонь робила його достатньо хоробрим, щоб розмовляти зі мною. Оператор побачив, що тіла падають, але вмикати сирену потреби не було. Він просто опустив контейнер на землю, невідомо звідки вигулькнуло кілька десятків людей, запхали все назад, а рештки позмивали брандспойтами. Ось як воно було. Оператор і досі не до кінця вірив, що це трапилося, сподіваючись, що то була галюцинація через перевтому на роботі. Потім він зімкнув пальці, повністю закривши від мене обличчя, і став пхикати, але я не міг розібрати, що він казав.

Все, що існує, проходить крізь цю територію. Крізь порт Неаполя. Нема такого виробу — тканини, пластмаси, іграшки, молотка, черевика, відкрутки, болта, відеогри, куртки, штанів, свердла чи годинника, — який би не проходив крізь оце місце. Неапольський порт — як відкрита рана. Кінцевий пункт безкінечної подорожі товарів. Кораблі входять в затоку і пристають до причалів як немовлята до грудей матері, однак з тією різницею, що тут їх не годують, а висмоктують. Доять, як корів. Неапольський порт — як діра в землі, звідки з’являється те, що виробляється в Китаї. На Далекому Сході, як і досі полюбляють висловлюватися репортери. Далекий Схід. Дуже далекий. Незбагненно далекий. Я заплющую очі і бачу кімоно, бороду Марко Поло і Брюса Лі у стрибку. Але насправді цей Схід сполучений з неапольським портом міцніше, аніж з будь-яким іншим місцем. Стосовно Сходу тут немає нічого далекого. Тут випливає все, що виробляється в Китаї. Це — як відро води, вилите в яму в піску. Вода з’їдає пісок, і яма стає дедалі більшою й глибшою. Крізь неапольський порт проходить 20 відсотків італійського текстильного імпорту з Китаю. Це якщо рахувати в грошовому еквіваленті. А в кількісному — понад 70. Химерна річ, яку важко уявити, але товар — це така штука, що має в собі рідкісну магію: він примудряється бути і не бути; прибувати, навіть не потрапляючи до місця призначення; дорого обходитися покупцеві, незважаючи на свою погану якість, і тягнути на зовсім маленький податок попри те, що коштує гігантську суму грошей. Текстиль підпадає під досить широкий спектр визначень та характеристик, тому простий розчерк пера в митній декларації може істотно знизити його ціну та податок на додану вартість. Здається, в тиші чорної діри неапольського порту молекулярна структура товарів розпадається, але відразу ж відновлюється, коли вироби перетинають межу узбережжя. Товари мають полишити територію порту негайно. Все відбувається настільки швидко, що в процесі оформлення вироби немов щезають, випаровуються. Наче їх ніколи й не було. Наче нічого не сталося, просто відбувся такий собі віртуальний акт. Уявна подорож, неіснуюче фальшиве прибуття, корабель-привид, примарний вантаж. Товари мають потрапити до рук покупця, не залишаючи найдрібніших слідів на своєму шляху, потрапити до складського приміщення швидко, відразу ж, іще до того, як почнеться відлік часу. Часу, якого може вистачити на інспекцію. Тонни виробів подорожують так швидко, наче їх доставляє власноруч який-небудь поштар. В неапольському порту, чиї 330 акрів розтягнулися на сім миль узбережжя, час розширюється та стискається. Здається, те, на що деінде може знадобитися година, тут відбувається менше ніж за хвилину. Тут сумнозвісна вайлуватість та неповороткість неаполітанців, що робить їхні рухи схожими на неквапливий потік патоки, анулюється, скасовується та спростовується. Безжальна прудкість китайських товарів руйнує часові рамки митної інспекції, вбиваючи саме поняття часу. То є справжнісіньке вбивство хвилин, кривава різанина вкрадених в історії секунд. За цими секундами женуться вантажівки, їх підганяють крани і штрикають своїми «виделками» авторозвантажувачі.

СОSСО, найбільша з китайських державних транспортних компаній, здійснює свої операції в неапольському порту спільно з МSС — женевською компанією, що володіє другим найбільшим у світі комерційним флотом. Швейцарці та китайці вирішили об'єднати зусилля і вкласти великі гроші в Неаполь, де вони управляють найбільшим вантажним терміналом. Зі своїми трьома тисячами футів причалів, близько півтора мільйонами квадратних футів терміналу та понад трьомастами тисячами квадратних футів відкритого простору ці компанії всотують майже весь рух транзитних товарів для Європи. Вам доведеться переінакшити та напружити вашу фантазію і спробувати уявити порт Неаполя як нижню сходинку драбини, якою піднімаються китайські вироби. В даному випадку видається доречним біблійний образ: порт є вушком голки, а верблюдом, що має крізь нього пройти, є кораблі. Величезні судна шикуються в затоці у ланцюжок і чекають своєї черги посеред безладдя кормових частин, що погойдуються на хвилях, та корабельних носів, що довбуться один об одного. Піднімаючи якорі і гуркочучи ланцюгами, істоти з листового металу та гвинтів повільно входять у вузький отвір неапольського порту. Наче анальний отвір затоки розширюється, викликаючи сильний біль у сфінктері.

Але ж ні. Не так. Немає там ніякого видимого безладдя. Всі судна приходять і відходять упорядковано. Принаймні, так здається з суходолу. Протягом року порт пропускає аж сто п'ятдесят тисяч контейнерів. На причалах вибудовуються цілі міста з товарів, але їх одразу ж відвозять геть. Порт характеризується своєю швидкістю, та кожна бюрократична неповороткість, кожна ретельна інспекція перетворює гепарда транспорту на неквапливого сонного лінивця.

Коли я потрапляю на пристань, то завжди там гублюся. Причал Баузан схожий на споруду, витворену з гігантських блоків конструктора «Лего». Здається, що ця велетенська конструкція не займає частину простору, а немовби винаходить його, творить. Один його куток виглядає так, наче в ньому приліпили багацько осиних гнізд. Ціла стіна якихось химерних вуликів: то — тисячі штепсельних розеток, що живлять електричним струмом «рифери», тобто рефрижераторні контейнери. Всі харчі, які тільки можна побачити по світових телеканалах, усі вони напхані в ці крижані контейнери. На причалі Баузан мені здається, що переді мною — порт призначення для усіх товарів, що їх виробляє людство. Тут вони проводять останню ніч своєї подорожі, а потім їх продають. Це — як споглядати створення світу. Одіж, що її носитимуть молоді парижани максимум місяць, рибні палички, що їх цілий рік їстимуть мешканці Брешії, годинники, якими каталонці прикрасять свої зап’ястки, та шовк для кожного плаття в Англії на весь сезон — усе це проходить крізь порт за лічені години. Цікаво було б десь прочитати не лише про те, де ці товари були вироблені, а й про маршрут, яким вони потрапили в руки покупців. Вироби мають подвійне, змішане та незаконне громадянство. Зачаті десь у китайській глибинці, вони з’являються на світ в якомусь місті якоїсь слов’янської країни, потім набувають остаточного вигляду в північно-східній Італії, фасуються в Пулії або албанській Тирані — і, нарешті, опиняються в коморі десь у Європі. Жодна людська істота ніколи не матиме таких прав пересування, які має товар. Кожен відтинок їхнього шляху з його випадковими та офіційними маршрутами впирається — як залізнична чи трамвайна колія — у глуху стрілку тут, у Неаполі. Коли велетенські контейнеровози вперше входять до затоки і повільно наближаються до причалу, вони скидаються на неквапливих бегемотів із сталевих листів та ланцюгів; з іржавих швів на їхніх боках поволі сочиться вода. Та коли вони стають на якір, то стають прудкими істотами. Можна подумати, що на цих суднах — великі екіпажі, але вони вивергають зі свого черева жменьки людців, на перших погляд нездатних приборкати цих гігантських тварин у відкритому морі.

Коли я вперше побачив, як до причалу підійшло китайське судно, мені здалося, що я бачу продукцію з усього світу. Я втратив лік контейнерам, не зміг прослідкувати за кожним із них. Це, мабуть, звучить сміховинно: «збився з ліку», але це дійсно так. Числа були надто великі, і всі вони переплуталися у мене в голові.

У наші дні товари, що розвантажуються в Неаполі, є майже виключно китайськими — 1,6 мільйона тонн щорічно. Тобто ті, що реєструються офіційно. Принаймні ще мільйон тонн проходить крізь порт, не залишаючи по собі жодного сліду. У відповідності з даними Італійського митного агентства, 60 відсотків товарів, що прибувають до Неаполя, уникають офіційної митної інспекції, 20 відсотків митних декларацій не перевіряються, п’ятдесят тисяч партій товару — це контрабанда, 99 відсотків якої є китайською — і все це оцінюється в суму 200 мільйонів євро несплачених податків кожні півроку. Першими йдуть контейнери, котрі мають зникнути до того, як до них доберуться митні інспектори. Кожен контейнер ретельно нумерується, але багато номерів є ідентичними. Таким чином один проінспектований легальний контейнер «освячує» певну кількість нелегальних з тим самим номером. Те, що розвантажується в понеділок, може вже до четверга потрапити на продаж до Модени, Генуї чи вітрин магазинів у Бонні або Мюнхені. Здогадно, велика частина товарів з’являється в Італії начебто транзитом, але магія митниці робить цей транзит стаціонарним. У граматиці товарів для документів існує один синтаксис, а для комерції — інший. У квітні 2005 року Антишахрайський відділ Італійської митниці, котрий за збігом обставин одночасно розпочав чотири окремих операції, конфіскував 24 тисячі пар джинсів, призначених для французького ринку; 51 тисячу виробів з Бангладеш з позначкою «Зроблено в Італії»; 450 тисяч статуеток та ляльок включно з Барбі та Людиною-Павуком; а також 46 тисяч пластмасових іграшок — на загальну суму приблизно 36 мільйонів євро. Зовсім маленька порція товарів, яка проникла крізь неапольський порт лише за кілька годин. А з порту вийшла у великий світ. І так триває день за днем. Ці порції товарів стають дедалі більшими і перетворюються на потужний потік, що його забезпечує дійна корова комерції.

Порт відокремлений від міста. Він — як уражений інфекцією апендицит, який ніколи не переростає в перитоніт, але завжди присутній у череві прилеглого узбережжя. Немов напівпустеля, облямована водою та землею, але яка, здається, не належить ані воді, ані суходолу. Як викинута на берег земноводна істота, морський метаморфоз. Як новоутворення, що складається з бруду, сміття та різних уламків, що їх викинуло припливом на берег за багато років. Судна випорожнюють свої клозети та чистять трюми, випускаючи у воду жовту піну; моторні човни та яхти, відригуючи двигунами, викидають усе в сміттєву кабіну, що зветься морем. Ця болотиста маса утворює вздовж берегової лінії тверду кірку. Сонце творить над водою міраж, але поверхня моря блищить наче пластикові пакети зі сміттям. Чорні пакети. Затока схожа на пінисту поверхню кави в кавоварці, на гігантську ванну з рідким багном. Причал з його тисячами різнокольорових контейнерів здається непроникним кордоном: Неаполь оточений стінами вивантажених товарів. Та ці стіни не захищають місто, навпаки — це місто захищає стіни. Однак у порту немає цілої армії докерів, немає романтичної шпани. Зазвичай він уявляється сповненим руху, туди-сюди сновигають люди мальовничої зовнішності, вони часто розмовляють на підвищених тонах, чується чужа мова. А насправді ж тут панує тиша механізованої фабрики. Здається, що тут більше не залишилося людей, а контейнери, судна та вантажівки приводяться в рух якимось невидимим вічним двигуном. Він працює тихо і швидко.

Раніше я часто ходив до порту поїсти риби. Ні, близькість до води не означає вищої якості морської їжі в ресторані. Бо в своїх стравах я часто знаходив шматочки пемзи, пісок і навіть варені водорості. Молюсків ловили і відразу ж кидали прямісінько до каструлі. Як гарантію свіжості, як російську рулетку інфекції. Але сьогодні, коли всі вже звикли до смаку морепродуктів, вирощених на спеціальних фермах, коли кальмар смакує як курка, треба ризикувати, якщо хочеться відчути отой неповторний морський смак. А мені хотілося ризикувати. В портовому ресторані я спитав, чи можна десь орендувати житло.

— Не чув про таке, бо навколишні будинки зникають. Їх прибирають до рук китайці… — Поважний чолов’яга з іще поважнішим голосом царствено розсівся посеред кімнати. Кинувши на мене погляд, він вигукнув: — Однак дещо могло й досі залишитися!

Більше він не сказав нічого. Пообідавши, ми пішли вулицею, що тягнеться вздовж порту. Чолов’язі не довелося казати мені, щоб я йшов слідом. І так зрозуміло. Ми ввійшли до вестибюлю якогось примарного багатоквартирного будинку і піднялися на четвертий поверх, де іще залишалася одна квартира для студентів. Господарі повикидали всіх, щоб забезпечити місце для порожнечі. Вважається, що в квартирах не повинно залишатися нічого. Ні шафок, ні ліжок, ні картин, ні туалетних столиків — навіть стін. Тільки голий простір. Простір для картонних ящиків, для велетенських картонних шаф, простір для товарів.

Таку кімнату мені й дали. Більше схожу на цуценячу будку, достатньо велику, щоби в ній помістилися ліжко та шафа. Про місячну орендну платню, рахунки за послуги та підключення телефону розмови не було. Чолов’яга представив мене чотирьом хлопцям, моїм сусідам по будинку, — і все. Вони пояснили мені, що це — єдине жиле приміщення в усій будівлі і що воно служить притулком для Цзяна, китайця, що відповідав за palazzi, тобто будинки. Оренди платити не треба було, але я мав по суботах та неділях відпрацьовувати в квартирах-коморах. Я шукав помешкання, а знайшов роботу. Вранці ми зносили стіни, а ввечері прибирали уламки — шматки цементу та цегли, а потім збирали все це в звичайні сміттєві мішки. При руйнації стіни виникають несподівані звуки: не як б’ють каміння, а як падає зі столу на підлогу кришталевий посуд. Кожна квартира перетворювалася на комору без стін. Мені й досі не зрозуміло, як той будинок устояв і не розвалився. Не раз ми цілком свідомо руйнували опорні стіни. Але для товарів потрібен був простір, тому не виникало дилеми — зберегти стіни чи забезпечити місце для виробів.

Ідея набивати помешкання картонними коробками наверзлася на думку якимось китайським торговцям після того, як керівництво неапольського порту представило свій план безпеки делегації конгресменів США. Цей план передбачає розділення порту на чотири зони: круїзні кораблі, прогулянкові човни, комерційні судна та контейнеровози. Він містить також оцінку ризику для кожної з цих зон. Після того як цей план зробили надбанням публіки, багато китайських бізнесменів дійшли висновку, що єдиний спосіб не дати поліції відчути, що їй час втрутитися, пресі — постійно писати про порт, а телебаченню — нишпорити, вишукуючи сенсаційні історії, полягає в тому, щоб оповити все тотальною мовчанкою. Підняття цін було іще однією причиною того, що рух товарів став потаємнішим. Для того щоб сховати їх в орендовані комори на задвірках сільської місцевості, посеред звалищ та тютюнових полів, знадобилося використання додаткових транспортних потужностей. І таким чином отримали схему: щодня в порт в’їжджають не більше десяти автофургонів, а потім виїжджають забиті під зав’язку. Коротка подорож — і вони вже в гаражах багатоквартирних будинків, що оточують порт. Туди-сюди. Оце і все, що треба.

Неконтрольовані непомітні переміщення, що губляться в щоденному транспортному потоці. Орендуються квартири. Потім з них витягують нутрощі. Видаляються перегородки в гаражах, щоб забезпечити одне цілісне приміщення. Підвали теж набиваються товарами від підлоги до стелі. Жоден власник не наважиться скаржитись. Цзян усім заплатив: за оренду і за незаконне руйнування. Тисячі ящиків переміщуються ліфтом, спеціально переобладнаним під вантажі. Сталева кліть з платформою на рейках, яка безперервно рухається. Моя робота тривала кілька годин, а вибір товарів був невипадковим. Вийшло так, що мені довелося займатися розвантаженням у перші дні липня. Платили добре, але то — важка праця, якщо ви не звикли. Було жарко й парко, але ніхто не наважився вимагати встановлення кондиціонерів. Ніхто. І не через страх покарання чи культурні норми послуху та покори. Вантажники прибули сюди з усіх куточків світу: Ґани, Берега Слонової Кістки, Китаю, Албанії, а також Неаполя, Калабрії та Луканії. Ніхто не став вимагати, бо всі розуміли: раз товар не псується від спеки, значить нема потреби марнувати гроші на кондиціонери.

Ми складували ящики з куртками та плащами. З штормівками, бавовняними светрами та парасольками. Видавалося дивним, що в розпал літа хтось прийняв рішення забивати комори осінньою одежею замість купальників, літніх платтів та сандалій-в’єтнамок. На відміну від великих складських приміщень, ці квартири-комори призначалися для предметів, що мали потрапити на ринок негайно. Але китайські бізнесмени передрікали холодний та дощовий серпень. Я ніколи не забуду урок Джона Мейнарда Кейнса стосовно поняття маргінальної вартості: як, наприклад, ціна пляшки води різнитиметься в залежності від того, продається вона побіля водоспаду чи в пустелі. Того літа італійські підприємства пропонували пляшки біля водоспадів, у той час як китайські бізнесмени будували фонтани в пустелі.

Через кілька днів після того як я став до роботи, Цзян переночував у квартирі. Він бездоганно розмовляв італійською, і його м’яке «г» більше нагадувало «V». Як у збіднілих аристократів, що їх Тото зображує у своїх фільмах. Цзян Чжу взяв собі християнське ім’я Ніно. Майже всі неапольські китайці, що мають ділові стосунки з місцевими мешканцями, беруть собі місцеві імена. Ця практика стала настільки поширеною, що вже не дивно почути, як китаєць представляється як Тонімо, Ніно, Піно або ж Паскуале. Ніно-Цзян не спав; натомість він цілу ніч сидів на кухні і дзвонив по телефону, одним оком позираючи на телевізор. Я вмостився в ліжко, але заснути не зміг: Цзян не вмовкав, а його мова була як автоматні черги, що проскакували крізь зуби. Він говорив, не вдихаючи, то була словесна асфіксія. Його охоронці щедро наповнили приміщення своїми кишковими газами; їхній солодкуватий сморід проникнув і до моєї кімнати. Мою огиду й обурення викликав не лише цей сморід, а й ті картини, що він їх породив у моїй уяві. Як гниють і перетравлюються в їхніх шлунках фаршировані млинці та китайський рис з різноманітними підливами та приправами. Решта мешканців уже звикла до цього. Якщо їхні двері зачинилися, то їм тільки й лишилося, що спати. Окрім сну для них не існувало нічого. Зате для мене не існувало нічого окрім того, що відбувалося за дверима моєї кімнати. Тому я пішов на кухню і всівся на стілець. Кухня — комунальна зона, а значить — частково і моя. Принаймні теоретично. Цзян припинив теревенити по телефону і почав куховарити. Смажити курчат. Мені на думку спали всілякі запитання, кліше, яких я хотів позбутися. Я заговорив про Тріаду — китайську мафію. А Цзян зробив вигляд, що його надзвичайно цікавить процес смаження курчат. Мені хотілося розпитати у нього про подробиці, принаймні символічні: я й не сподівався, що він візьме і зізнається у своїй приналежності до Тріади. Виходячи з припущення, що кримінальне розслідування передбачає точну й ретельну оцінку реальності, я продемонстрував свою обізнаність із китайською організованою злочинністю.

Цзян поставив своїх смажених курчат на стіл, сів і нічого не сказав. Не знаю, чи вважав він цікавим те, що я розповідав. Я так ніколи й не дізнався, належав він до Тріади чи ні. Цзян відсьорбнув трохи пива, а потім відірвав одну сідницю від стільця, дістав із задньої кишені гаманець, швиденько понишпорив у ньому і витягнув три купюри. Розгладивши їх на столі, він поставив на них склянку з пивом:

— Євро, долар та юань. Ось моя тріада.

Здавалося, Цзян говорив щиро. Жодної іншої ідеології, ніяких символів віри чи прагнення видертися нагору ієрархічною драбиною. Прибуток, бізнес, капітал. І більше нічого. Прийнято вважати, іцо рушій, який визначає певну динаміку, є потаємним і тому має породжуватися потаємною спільнотою: китайською мафією. Це — синтез, що вбирає в себе всі проміжні стадії, фінансові трансферти та інвестиції — все, що робить злочинну економічну організацію могутньою. Останні кілька років кожна комісія по боротьбі з мафією вказувала у своєму звіті на «зростаючу небезпеку китайської мафії», однак за десять років розслідування поліція спромоглася конфіскувати лише 600 тисяч євро в Кампо-Бізенціо поблизу Палермо. А також кілька мотоциклів та частину фабрики. Ніщо в порівнянні з економічною силою, здатною переміщати капітал на мільйони євро, про що не перестають писати американські економісти. І Цзян-бізнесмен з посмішкою дивився на мене:

— Економіка має вершину та дно. Ми розпочали на дні, а тепер добираємося до вершини.

Перед тим, як піти спати, Ніно-Цзян зробив мені пропозицію на наступний день:

— Ти рано встаєш?

— Коли як…

— Якщо завтра о п’ятій уже будеш на ногах, їдьмо з нами до порту. Можеш нам допомогти.

— У чому?

— Якщо маєш футболку з капюшоном, то не завадило б її вдягнути.

І більше нічого не було сказано. А я й не питав, бо горів бажанням узяти участь. Якби я поставив надто багато запитань, то Цзян міг би передумати і скасувати своє запрошення. На відпочинок лишилося всього-на-всього кілька годин, але я був надто збуджений та занепокоєний, щоб спати.

Рівно о п’ятій я вже був готовий і чекав унизу разом з іншими. То були двоє немолодих типів з північної Африки та один з моїх сусідів по будинку. Ми ввібралися до мікроавтобуса і вирушили до порту. Не знаю, чи далеко ми заїхали в самому порту, якими манівцями проїжджали: я заснув, прихилившись до вікна. Ми вийшли з авто біля якихось кам’яних брил; там була невеличка пристань, котра випиналася в море посеред високих скель, що утворювали ущелину. До пристані був пришвартований човен з великим двигуном. Він здавався надто важким для корми такого вузенького та довгого судна. З капюшонами на головах ми скидалися на членів якоїсь сміховинної реп-групи. Я думав, що капюшон був для того, щоб мене не можна було впізнати, а виявилося, що він — для захисту від крижаних бризок морської води, захист від пронизливого болю, що пульсує в скронях рано-вранці у відкритому морі. Один молодий неаполітанець запустив двигун, а другий сів за кермо. Мабуть, вони були братами — такі схожі були один на одного. Цзян з нами не поїхав. Приблизно через півтори години ми підпливли до судна. Мені здалося, що ми ось-ось наскочимо на нього. То був велетенський корабель. Задравши голову, я ледь побачив край фальшборту. У відкритому морі судна видають металеві скрипи, як повалені дерева. А також якісь глухі звуки, від яких з’являється бажання постійно ковтати слину, що стає солонуватою на смак.

З корабельного підйомника, сіпаючись, сповзла вниз сіть з ящиками. Кожного разу, коли такий клунок гепався об наш човен, останній сильно накренявся, і кожного разу мені здавалося, що я ось-ось шубовсну у воду. Ящики були не надто важкими, але, розвантаживши десь близько тридцяти на корму, я відчув біль у зап’ястках, а передпліччя натерлися об гострі кути і почервоніли. Нарешті наш човен відплив і взяв курс на берег — і відразу ж два інших пристали до борту гігантського судна, щоб продовжити вивантаження ящиків. Вочевидь вони відпливли не від нашої пристані, а несподівано з’явилися нам на заміну наче нізвідкіля. Кожного разу, коли ніс нашого човна з бризками занурювався у воду, моя душа падала у п’яти. Прихиливши голову до ящиків, я спробував визначити їхній вміст по запаху, який від них ішов, або ж по звуку. На мене наповзло відчуття провини. Хто-зна, в якій оборудці я взяв участь так непродумано, навіть не прийнявши якогось попереднього рішення. Одне діло вляпатися в цю справу цілком свідомо, а зовсім інше — займатися розвантажуванням незаконних товарів просто так, з цікавості. Чомусь людина по своїй дурості вважає, що незаконний акт має бути більш продуманим, більш умисним, аніж законний. Та насправді різниці тут немає. Конкретним учинкам притаманна гнучкість, якої не знають моральні міркування. Коли ми повернулися до пристані, двоє північно-африканців вийшли з човна з двома коробками на плечах кожен, але я завагався, бо мав прийняти важке рішення. Ніно чекав на нас побіля валунів. Вибравши один величезний ящик, він розрізав пакувальну стрічку канцелярським ножиком. Усередині виявилися кросівки. Справжні спортивні черевики найвідоміших фірм, найновіші моделі, настільки нові, що в Італії вони іще не продавалися. Побоюючись митної інспекції, Цзян зволів вивантажувати їх у відкритому морі. В такий спосіб цей товар можна було викинути на ринок без податкового тягаря, а оптовикам не довелось би платити ввізне мито. Конкуренти усуваються завдяки нижчим цінам. Та ж сама якість товару, але зі знижкою чотири, шість та десять відсотків. Такі знижки не може запропонувати жоден торговий агент. Від цих відсотків залежить життя і смерть крамниці, ці відсотки спричиняються до появи нових універмагів, забезпечують гарантований дохід та отримання банківських позик. Ціни мають бути нижчими, ніж у конкурентів. Усе має переміщуватися швидко та потаємно, спонукати до купівлі чи продажу. Несподіваний кисень для італійських та європейських торговців. Кисень, що подається через порт Неаполя.

Поки прибували інші човни, ми вантажили ящики в автофургони. Потім ці фургони вирушали до Рима, Вітербо, Латини та Формії. Цзян сказав, щоб нас відвезли додому.

За останні кілька років усе змінилося. Все. Раптово та несподівано. Декотрі люди відчувають переміну, але не розуміють її. Ще десять років тому човни контрабандистів борознили води Неаполітанської затоки кожного ранку, вивозячи ділків до суден, де вони затарювалися цигарками. Потім ці коробки з цигарками запихали в авто і розвозили по вуличних ятках на продаж. Між береговою охороною, митниками та контрабандистами розігрувалися битви. Тонни цигарок в обмін на один недбало організований арешт, або один арешт в обмін на тонни цигарок, схованих під фальшивим дном човна, якому дозволяли втекти. Тривалі нічні чергування, засідки, свистки, що попереджали про наближення підозрілого авто, рації, готові дати сигнал тривоги, низки чоловіків, що швидко передавали ящики один одному на березі моря. Автомобілі, що мчали в глиб суходолу від узбережжя Пулії або з периферії до Кампанії. Основна вісь проходила між Неаполем та Бріндізі. То був маршрут дешевих цигарок. Контрабанда була процвітаючим бізнесом, своєрідним ФІАТом Півдня Італії, системою соціального забезпечення для тих, кого ігнорувала держава, єдиним видом діяльності для двадцяти тисяч людей в Пулії та Кампанії. Саме ця контрабанда стала причиною Великої війни всередині Каморри на початку 1980-х.

Клани з Пулії та Кампанії постачали цигарки до Європи контрабандними каналами, щоб не платити податки державі. Кожного місяця вони ввозили тисячі ящиків з Чорногорії, і виручка з кожної партії складала 500 мільйонів лір — приблизно 330 тисяч доларів США, Тепер усе це зникло. Кланам більше невигідно займатися контрабандними цигарками. Але максима Антуана Лавуаз’є не втратила своєї актуальності й донині: ніщо не зникає, ніщо не створюється, все лише перетворюється. І в природі, і, перш за все, в динаміці капіталізму. Товари широкого вжитку витіснили цигарки і стали новою контрабандою. Розгорається жорстока цінова війна, оскільки знижки означають різницю між життям та смертю для торговельних агентів, оптовиків та роздрібних торговців. Податки, ПДВ та транспортні видатки — це дейдвуд прибутків, реальні перешкоди, що стримують обіг товарів та грошей. Щоб скористатися перевагами дешевої робочої сили, великі компанії переносять виробництво на схід — до Румунії, Молдавії або навіть далі: до Китаю. Але цього недостатньо. Так, товар дешевий, але він потрапляє на ринок, де все більше й більше споживачів з нестабільними доходами або мінімальними накопиченнями трусяться над кожною копійкою. Поки накопичуються непродані товари, продовжують прибувати нові: справжні, фальшиві, напівфальшиві або напівсправжні. Тихо і не залишаючи слідів. І не так помітно, як колись цигарки, бо вони не збуваються через незаконну мережу. Наче їх ніколи сюди й не привозили, наче вони виросли десь у полі і їх зібрали під час жнив якісь невідомі селяни. Гроші не пахнуть, зате товар має приємний запах. Він не тхне морем, яке він перетнув, або руками, що його зробили. На ньому немає плям мастила з машинерії, на якій їх виготували. Товар пахне собою. До нього лише додається запах прилавка крамниці, а його кінцевим пунктом призначення є домівка покупця.

Ми полишили море і подалися додому. Водій автофургона дав нам мінімум часу на висадку, бо йому треба було мерщій повертатися до порту, щоб узяти там нові коробки, нові товари. Коли я входив до ліфта, то ледь не зомлів. Знявши свою легку куртку з капюшоном, просякнуту потом та морем, я впав на ліжко. Не знаю, скільки ящиків я відніс і склав, але у мене було таке відчуття, що я розвантажив взуття для половини ніг в Італії. Я був такий заморений, наче тяжко пропрацював увесь день. А тим часом мої сусіди тільки-но прокидалися. Був ранній ранок.

Анджеліна Джолі

У наступні дні Цзян став брати мене на свої бізнесові зустрічі. Здавалося, йому подобалося бути в моїй компанії, коли він займався щоденними справами або обідав. Я говорив або надто багато, або зовсім мало, і йому, вочевидь, подобалося і перше, і друге. Я спостерігав, як сіють і вирощують грошові зерна, як поле економіки залишають під паром. Ми їздили до Лас-Веґаса, території північніше Неаполя. Лас-Веґас — так ми звемо цю місцину з кількох причин. Як і Лас-Веґас та Невада, збудовані посеред пустелі, тутешні міські агломерати виростають неначе нізвідкіля. І щоб добратися до такого місця, треба перетнути цілу пустелю шляхів. Кілометри асфальту, широкі дороги, що мчать тебе звідси до автостради, до Рима, прямісінько на північ. Ці шляхи збудовані не для легковиків, а для важких вантажівок, для переміщення не людей, а одежі, взуття та дамських сумочок. Якщо їхати з Неаполя, то ці міста виникають нізвідки, немов посаджені в землю одне поза одним. Глиби бетону. Плутанина вулиць. Павутина доріг, в яку вплетені міста Казаваторе, Кайвано, Сант-Антімо, Меліто, Арцано, Пішінола, Сан-П’єтро-а-Патієрно, Фраттамажоре, Фраттаміноре та Ґрумо-Невано. Міста настільки невиразні та незначущі, що вони схожі на один гігантський метрополіс, де вулиці одного населеного пункту продовжуються в наступному.

Я сотні разів чув про місцевість біля Фоджії, що зветься Каліфоджія, південну частину Калабрії часто називають Калафрикою або ж Саудівською Калабрією, Сала-Консиліна перетворилася на Сахару-Консиліну, а неаполітанське передмістя Секондільяно неофіційно перейменували на Терцо Мондо, тобто Третій світ. Але оцей Лас-Веґас — це справжній Лас-Веґас. Упродовж багатьох років кожен, хто бажав спробувати щастя в бізнесі, вирушав туди. Щоби втілити свою мрію. Взяти кредит або гроші, сплачені по звільненні з роботи, і відкрити власне виробництво. Якщо вам щастило і ви вигравали, то вам випадала ціла фірма, і для збирання врожаю у вашому розпорядженні опинялися ефективність, висока продуктивність, швидкість, «кришування» та дешева робоча сила. Ви вигравали так само, як і в казино, ставлячи на чорне або червоне. Якщо ж ви програвали, то втрачали свій бізнес упродовж кількох місяців. Це ж Лас-Веґас. Тут не існує нормативних актів та регламентування, не існує економічного планування. Черевики, одіж та інший ширвжиток викидається на міжнародний ринок нелегально і потаємно. Міста не вихваляються цими дорогоцінними виробами: чим тихіше та потайливіше ці товари продукуватимуться, тим успішніше завойовуватимуть ринок. Роками цей регіон виробляв найкраще з італійської моди. А значить — найкраще у світі. Але він не мав клубів чи асоціацій підприємців, не мав центрів підготовки. Не мав нічого, окрім роботи, нічого, окрім своїх швацьких верстатів, маленьких фабрик, упаковок та відвантаженого товару. Нічого, окрім безкінечного повторення виробництва. Все інше було наносним, поверховим. Підготовка і навчання відбувалися безпосередньо за верстатом, а якість виробів компанії демонструвалася їхнім успіхом. Ні тобі фінансування, ні спеціальних проектів, ні стажування. Ринок — це все або нічого. Виграв або програв. Зростання зарплатні означало покращення житла та покупку наворочених авто. Але цей добробут не можна вважати спільним, колективним. Це багатство — вкрадене, забране у когось силоміць і притягнуте до вашої «печери» як здобич. Люди приїздили звідусіль і вкладали гроші у фірми, що виробляли сорочки, куртки, піджаки, рукавички, сумочки, капелюхи та гаманці для італійських, німецьких і французьких компаній. У 1950-х роках італійський Лас-Веґас припинив вимагати дозволів, офіційних контрактів та належних умов праці — і гаражі, сходові колодязі й комори перетворилися на фабрики. Але за останні роки китайська конкуренція призвела до руйнації підприємств, що виробляли товари середньої якості для середнього покупця. І не стало більше місця й часу для зростання професійної майстерності. Або ти відразу працюєш найкраще і найшвидше, або хтось інший змикитить, як зробити цю саму роботу іще швидше й іще краще. Багато людей опинилися за воротами. Власники фабрик зламалися під тягарем боргів та процентів. Багато з них накивали п’ятами, ховаючись від непосильного фінансового преса.

В результаті зникнення цих невеликих підприємств під найбільшою загрозою опинилося одне конкретне місце: район Парко Верде в Кайвано. Йому перекрили кисень, його зростання брутально перепинили, і він став немов емблемою зовнішньої межі міського простору. Тут ніколи не гасне світло, в будинках та внутрішніх дворах повно народу, повсюди — припарковані автомобілі. Ніхто не від’їздить. Дехто приїжджає, але мало хто залишається надовго. Не буває тут такого моменту, коли багатоквартирні будинки порожніють, ніколи не буває тут відчуття тиші й пустки, коли вранці всі йдуть на роботу або до школи. В Парко Верде завжди натовп, завжди безперестанний шум людської юрми.

Парко Верде здіймається догори з центральної вісі міста, з асфальтового ножа, що розтинає Неаполь. Він більше схожий не на мікрорайон, а на купу мотлоху, на смітник, де бетонні споруди з алюмінієвими балконами випинаються на кожному пустищі як пухирі. Складається враження, що його спроектував архітектор, якого надихнули піщані витвори на пляжі; він наче навмисне зробив будинки схожими на замки з піску, тільки при їх спорудженні форми з мокрим піском випорожнювали догори ногами. Сірі, невиразні будинки. В одному куточку приліпилася малесенька капличка. Вона майже непомітна, але так було не завжди. Колись тут була велика біла каплиця, справжній мавзолей, присвячений якомусь хлопцю на ім’я Емануель. Емануель загинув. Його вбили на роботі. На роботі, що інколи є навіть важчою, аніж ішачити в нічну зміну на фабриці. Але ж треба якось заробляти на життя. Емануель промишляв грабунками. На «діло» він виходив по суботах — кожну суботу. І завжди в тому самому місці. В той самий час, на тій самій вулиці, того ж самого дня. Бо субота була днем його жертв, днем закоханих. А в тому районі всі закохані їхали на шлях номер 87 — гидотну дорогу з асфальтовими латками та міні-смітниками. Кожного разу, коли я там проїжджаю і бачу закохані пари, я завжди думаю, що, мабуть, треба дійсно дуже сильно згоряти від пристрасті, щоб кохатися в такому паршивому оточенні. Саме тут і ховалися Емануель та його двоє подільників, вичікуючи, коли зупиниться авто і вимкнуться фари. Вони чекали іще трохи — поки парочка не роздягнеться — і нападали саме в той момент, коли коханці були найбільш вразливими. Розбивали вікно руків’ям пістоля і приставляли його дуло чоловікові під ніс. Обчистивши свої жертви, вони вирушали порозважатися, додавши іще одне пограбування до свого солідного «послужного списку» і кілька сотень євро — до своїх кишень. Жалюгідний улов, але ці хлопці, напевне, почувалися мільйонерами.

Якось уночі їх перехопив патруль карабінерів. Емануель та його подільники були настільки самовпевнені та безголові, що не розуміли просту річ: якщо постійно проробляти одне й те ж у тому самому місці, то це — найнадійніший спосіб забезпечити власний арешт. Погоня, зіткнення автомобілів, постріли. А потім — тиша. Емануель — у машині, смертельно поранений. Він націлив пістоль на карабінерів, тому вони встрелили його. Одинадцять куль впритул означає, що ти прицілився і готовий стріляти за найменшої провокації. Спочатку стріляй на враження, а потім стверджуй, що то була самооборона. Кулі блискавкою влетіли в авто, наче притягнуті до тіла Емануеля потужним магнітом. Його приятелі зупинили авто і хотіли втекти, але не стали, бо побачили, що Емануель мертвий. Вони відчинили дверцята і не стали чинити опору, коли їх лупцювали кулаками в обличчя — прелюдія до кожного арешту. Емануель лежить, скоцюрбившись, з несправжнім пістолетом у руці. То — капсульний пістоль, пугач, яким хіба що собак від курника відганяти. Іграшка, що її використовували наче справжню зброю. Бо Емануель був іще дитиною, що зображала дорослого. Переляк на його обличчі мав означати жорстокість, а привласнені кишенькові гроші уявлялися йому казковим багатством. Емануелю було п’ятнадцять. Усі звали його Ману. Він мав худе й кутасте чорняве обличчя. Саме таким ви уявляєте хлопця, з яким вам не хотілося б мати справу. Емануель з’явився на світ у такому куточку земної кулі, де тебе будуть поважати й шанувати не за гроші у кишені, а за те, як ти їх роздобув. Емануель був породженням Парко Верде. А коли ти походиш з місцини, що назавжди залишає на тобі своє тавро, то жодна помилка або злочин не скасує факту твого походження. Родини з Парко Верде скинулися

1 збудували невеличкий мавзолей. Усередину вони помістили образ неаполітанської Мадонни Дель Арко та фото усміхненого Емануеля. Каплиця Емануеля стала однією з-понад двадцяти, що їх збудували вірні на честь всіляких Мадонн, яких тільки можна уявити. Але мер міста не міг стерпіти, що саме ця каплиця присвячена покидьку, і послав бульдозер, щоби її знести. Бетонна споруда розвалилася вмить, наче була зроблена з глини. Звістка поширилася швидко, і невдовзі біля каплиці зібралася молодь Парко Верде, приїхавши на своїх мопедах та мотоциклах. Усі мовчали. І просто дивилися, як чоловік у бульдозері смикав важелі. Під тягарем поглядів він зупинив машину і показав на судового виконавця, даючи зрозуміти, що це він дав наказ. То був жест, яким бульдозерист указав на потенційний об’єкт їхнього гніву і спробував відвести від себе небезпеку. Переляканий та обложений з усіх боків, він замкнувся в кабіні. А через кілька секунд здійнялася буча. Водієві вдалося втекти в поліцейському авто, а підлітки почали дубасити бульдозер руками та ногами. Виливши пиво зі своїх пляшок, вони стали наповнювати їх бензином прямо зі своїх мопедів і кидати каміння у вікна сусідньої школи. Якщо каплицю Емануеля зруйнували, то нехай зазнає руйнації і все інше! З вікон жилих будинків полетіли тарілки, вази та столове срібло. А в поліцію — палаючі бензинові «бомби». Підпаливши все, що вони змогли підпалити, підлітки спорудили барикади зі сміттєвих баків. Приготувалися до партизанської війни. Їх було багато сотень, і вони могли протриматися довго.

Але раптом хтось приїхав. Зблизька. Увесь район був оточений поліцією та карабінерами, але чорний джип якимось чином примудрився проскочити крізь їхній кордон та крізь барикади. Водій посигналив, «хтось» відчинив дверцята — і декілька бунтівників увібралися до авто. І менш ніж за дві години все припинилося. З облич познімали хустки. Палаючі сміттєбаки загасили. В протистояння втрутилися клани — хтозна-які. Парко Верде — золота копальня Каморри, де вона видобуває свою дешеву робочу силу. Всі, хто потребує найманців, може гнати їх звідси гуртами, як робочу худобу. Це — некваліфіковані робітники з найнижчого щабля суспільства, і заробляють вони навіть менше, аніж нігерійські та албанські товкачі наркотиків. Дітлахи з Парко Верде потрібні всім: і клану Казалезі, і клану Маліардо в Джульяно, і «тигренятам» з клану Кріспано. Вони наймають їх наркоторговцями за фіксовану платню без преміальних, водіями, «вартовими» для охорони території кланів на дальніх підступах. І ці надійні та старанні в роботі дітлахи навіть не просять компенсувати їм витрати на бензин, бо страшенно бояться втратити роботу. Декотрі з них згодом «підсідають» на героїн, наркотик для тих, кому вже нема чого втрачати. Декотрі рятуються тим, що записуються в армію, і їх відправляють служити в інше місце. Деякі дівчата примудряються вирватися і більше в Парко Верде — ані ногою. Майже ніхто з молодшого покоління не стає членом клану: вони працюють на мафію, не стаючи її членами. Бо вони їй не потрібні. Клани їх просто використовують, благо пропозицій робочої сили завжди вдосталь. Ці дітлахи не мають ані навичок, ані комерційної жилки. Багато з них працюють кур’єрами, доставляючи рюкзаки з гашишем до Рима. Напружуючи по максимуму всі кінські сили своїх мотоциклів, вони за півтори години добираються звідси до столичної брами. За ці мандрівки вони не отримують нічого, але після двадцяти «ходок» одержують подарунок: мотоцикл. Для них він — безцінна, ні з чим не зрівняна річ, яку не зможе забезпечити їм жодна інша з наявних у цьому районі робіт. Дітлахи перевозили на мотоциклі товар, чия вартість у десятки разів перевищує вартість цієї механічної штуки, але вони цього не знають, навіть і близько не здогадуються. Якщо когось із кур’єрів зупинять на дорожньому посту поліції, то йому вліплять не менше десяти років. І клан не буде витрачатися на юридичні процедури, не надаватиме фінансові компенсації родинам тих, хто опиниться за ґратами. Але ревіння двигуна мотоцикла заглушує голос здорового глузду.

Мало-помалу декілька барикад розібрали. Швидкість їх демонтажу залежала від ступеня напускної бравади молоді. А потім усе розвалилося і розпорошилося. Клани не злякалися цього бунту. Їм було байдуже — нехай Парко Верде хоч місяць палає, а мешканці всі повбивають один одного. Та от заковика яка: «повстання» означало припинення роботи і притоку дешевої робочої сили. Все мало повернутися до норми і повернутися негайно. Кожен мав відновити роботу, або, принаймні, бути напоготові в разі необхідності. Ця гра в революцію мала скінчитися.

Я пішов на похорон Емануеля. В декотрих точках земної кулі п’ятнадцять — це лише цифра, й не більше. А в цьому злиденному мікрорайоні смерть у п’ятнадцять років більше схожа на виконання смертного вироку, аніж просто вбивство. В церкві було повно похмурих підлітків, що час від часу видавали. стогони. А надворі невеличкий хор навіть скандував таке: «Він — і досі з нами, і завжди буде з нами…»

Як футбольні вболівальники, коли якийсь знаменитий гравець йде із спорту і передає наступнику свій номер на футболці. Наче вони були на стадіоні, з тією лиш різницею, що їхні «кричалки» повнилися люттю. Поліцейські в цивільному дуже старалися триматися подалі від проходів. Усі їх упізнали, але для сутички бракувало місця. Я теж відразу їх уздрів, вірніше, то вони відразу ж мене уздріли, бо в картотеках їхньої пам’яті не зберігалося жодного натяку на моє обличчя. Наче притягнутий моєю понурістю й замкненістю, один з них підійшов до мене і сказав: «Вони тут усі приречені. Наркотики, крадіжки, продаж краденого, грабунки… Дехто навіть вуличною проституцією займається. Немає жодного, хто не мав би стосунку до злочинності. Тому чим більше їх тут помре, тим краще буде для всіх».

За такі слова зазвичай дають по пиці або коліном по яйцях. Але більшість із присутніх насправді думали так само. І, мабуть, мали рацію. Я по черзі поглянув на кожного з них, на цих дітлахів, готових на все заради якихось 200 євро. На цих покидьків, товкачів наркотиків та тих, що стоять на шухері. Кожному не більше двадцяти. Падре Мауро, священик, що правив поминальну службу, знав, кого відспівує. Він знав також, що решта тутешньої молоді — теж далеко не святі.

— Не героя ховаємо ми сьогодні…

Він не тримав руки долонями догори, як це зазвичай роблять священики під час недільної проповіді. Натомість він стискав кулаки. Не було в його словах і нотки смиренності, а голос був на диво хрипкий, наче після довгої промови. Він говорив з гнівом — на померлого чекала важка кара, бо великий був його гріх.

Падре був схожий на отих сальвадорських священиків під час партизанської війни в цій країні, яким зрештою обридло відправляти в останню путь жертви політичних убивств. З їхніх проповідей зникли смиренність та жаль. Вони стали не промовляти, а гнівно кричати. Але тут ніхто не знав про архієпископа Оскара Ромеро. Падре Мауро виступав надзвичайно емоційно: «Попри всю відповідальність, що падає на Емануеля, факт залишається фактом: йому було лише п’ятнадцять літ. У цьому віці сини родин, народжені в інших місцевостях Італії, ходять до басейну та на уроки танців. Тут — не так. Господь Бог зважить на ту обставину, що прогрішення скоїв п’ятнадцятирічний хлопець. Якщо на Півдні Італії п’ятнадцять означає, що ти достатньо дорослий, щоб працювати, а також іти на крадіжку, вбивство або ж загинути самому, то це означає також, що ти є достатньо дорослим, щоб нести відповідальність за певні вчинки».

Священик глибоко вдихнув затхле церковне повітря. «Але п’ятнадцять років — це надто мало, щоб чітко розгледіти причини того, що сталося, і тому відповідальність слід частково перекласти й на інших людей. П’ятнадцять — це вік, що стукає в двері совісті тих, хто лише грається в законність, роботу та відповідальність. І не просто стукає собі тихенько, а вчіплюється всіма своїми пазурами».

Священик скінчив проповідь. Ніхто так повністю і не второпав, що він насправді мав на увазі і кого звинувачував. Дітлахи виклично набундючилися. Четверо людей винесли труну з церкви, та раптом вона піднялася з їхніх плечей і попливла над юрмою, поколихуючись на морі рук — як рок-зірка, що стрибає зі сцени в натовп своїх прихильників. Група мотоциклістів оточила катафалк, що мав відвезти Ману на цвинтар. Натиснувши гальма, вони натужно газували, ревучи двигунами: в останню погоню Емануеля проводжав хор мотоциклетних вихлопів. Завищали шини, завили глушники: наче друзі загиблого зібралися проводжати його аж на той світ. Повітря наповнилося густим димом та бензиновим смородом, що швидко просякнув одіж усіх присутніх. Я пішов до ризниці: мені хотілося поговорити зі священиком, який виголосив таку запальну проповідь. Мене випередила якась жінка. Вона сказала падре Мауро, що хлопець сам напросився, що його родина погано його виховала. А потім гордовито заявила: «Мої онуки ніколи не пішли б на грабунок, навіть якби сиділи без роботи… А чого навчили того хлопця? — знервовано продовжила вона. — Нічого доброго».

Священик втупився в підлогу. На ньому був спортивний костюм. Він нічого не відповів і навіть не поглянув у її бік. Не зводячи очей зі своїх кросівок, він, нарешті, прошепотів:

— Річ у тім, що тут можна навчитися тільки помирати.

— Прошу, падре?

— Та нічого, сеньйора, то я так.

Але не всі тут перебувають у підпіллі. Не всіх засмоктало болото поразок і невдач. Принаймні зараз. Декотрі прибуткові фабрики і досі є достатньо сильними, щоб конкурувати з китайцями, бо працюють на фірми відомих дизайнерів. Забезпечуючи швидкість та якість, — надзвичайно високу якість, — вони й досі зберігають за собою монополію на красу для ексклюзивної одежі. «Made in Italy» робиться тут. У Кайвано, Сант-Антімо, Арцано — в усьому Лас-Веґасі та області Кампанія. «Обличчя Італії у світі» — це голова неапольських передмість, закутана у високоякісну тканину. Всесвітньо відомі фірми не ризикують переносити на Схід усе виробництво, не укладають контракти з азійськими виробниками. Тут виробництво втискується в сходові колодязі, в підвали блочних будинків, у сараї в містечках на околицях мегаполісів. Розташувавшись один за одним, втупившись у спину колеги попереду, робітники зшивають шматки тканини, кроять шкіру та майструють взуття. Швець ішачить приблизно десять годин на добу і заробляє щомісяця від 500 до 900 євро. Надурочні зазвичай оплачуються добре, аж на п’ятнадцять євро більше середньої погодинної оплати. На фабриці рідко працює більше ніж десять робітників. Як правило, там є телевізор або ж радіо, і робочі можуть слухати музику і навіть мугикати в унісон. Але під час «авралу» єдиний звук — це марш швацьких голок. Понад половину працівників складають жінки. Це — висококваліфіковані фахівці, немов народжені в парі зі своїми швацькими машинками. Офіційно ці фабрики не існують — так само, як і ті, хто на них працює. Якби цю роботу виконували легально, то ціна на товар піднялася б, і він утратив би ринок. Італія залишилася б без замовлень — і роботи. Тутешні бізнесмени знають цю логіку напам’ять. Зазвичай між фабричними робітниками та власниками не виникає тертя; класові конфлікти тут м’які, як глевкий хліб. Часто власник сам є колишнім робітником, що продовжує ішачити таку саму кількість годин, що і його працівники, у тому ж самому приміщенні і за таким самим верстатом. Коли він робить брак, то компенсує його з власної кишені — заставою чи відстроченим платежем, Його влада є здебільшого патерналістською. За вихідний або копійчану надбавку доводиться битися руками й ногами. Тут не підписують контрактів, тут немає чиновників. Усе здійснюється в безпосередньому контакті, тет-а-тет, і кожна поступка та пільга обговорюється в індивідуальному порядку. Власник з родиною живуть на поверсі над фабрикою. Його дочки часто няньчать дітей робітників, а його матір стає їхньою бабусею де-факто, тому діти робітників та власників зростають разом. Таке общинне життя втілює мрію про горизонтальну інтеграцію, про постфордизм[1]: робітники та власники разом харчуються, часто спілкуються, і у них виникає відчуття приналежності до однієї спільноти.

І нікому тут не соромно. Всі знають, що вони виконують роботу найвищої кваліфікації за жалюгідні копійки. Але перше неможливе без другого. Щоб отримати бажане, ти працюєш якнайкраще, щоб у власника не виникло підстав тебе вигнати. Тут не існує системи соціального захисту, правових підстав, лікарняного чи відпустки. В переговорах з власником ти сам обумовлюєш свої права, сам випрошуєш відпустку чи відгул. І підстав скаржитися немає. Все так, як і має бути. Тут, на фабриці, існують лише твоє тіло, фах, верстат та платня. Ніхто не знає точної кількості підпільних працівників у цих краях, ніхто не знає, скільки легальних працівників змушені щомісяця підписувати квитанції за гроші, яких вони ніколи не бачать.

Цзян мав узяти участь в аукціоні. Ми пішли до класу початкової школи, де не було ані учнів, ані вчителя. Тільки пришпилені до стін листи щільного кольорового паперу з великими літерами. У приміщенні тинялися близько двадцяти представників компаній. Цзян був єдиним іноземцем. Він привітався лише з двома людьми, причому без особливої фамільярності. До внутрішнього двору школи в’їхало авто, і в кімнату ввійшло троє людей: двоє чоловіків та одна жінка. На жінці була шкіряна спідниця та лаковані черевики на високих підборах. Усі встали привітати її. Потім знову повсідалися — і аукціон розпочався. Один з чоловіків накреслив на класній дошці три вертикальних лінії і почав писати під диктовку жінки. В першій колонці з’явилася цифра: «800».

Вона означала кількість одиниць одежі, які треба було виготувати. Жінка зазначила типи тканин та якість виробів. До вікна підійшов бізнесмен із Сант-Антімо, повернувся спиною до решти з нас і запропонував свій термін та ціни: «Сорок євро за штуку впродовж двох місяців».

Його пропозицію записали на дошці: «800/40/2».

Інші бізнесмени аж ніяк не засмутилися. Їм, вочевидь, сподобалося, що пропонувач не наважився вторгнутися в царину неможливого. Але це не сподобалося покупцям. І торги продовжилися.

Дивні ці аукціони, що їх проводять великі італійські фірми в цьому краї. Ніхто не здобуває контракт і ніхто не програє. Гра полягає ось у чім: ставати учасником перегонів чи не ставати. Хтось робить пропозицію, пропонуючи свої терміни та ціну. Однак якщо його умови будуть прийняті, то він не стане одним-єдиним переможцем. Його пропозиція буде чимось типу фори, ривка на старті, до якого можуть спробувати приєднатися й інші. Коли посередники приймають пропозицію, то решта підрядчиків вирішує, бажають вони долучитися чи ні. Той, хто погоджується, отримує тканину для роботи. Цю тканину присилають безпосередньо до неапольського порту, де підрядчики забирають її. Але тільки одному з них заплатять: тому, хто встигне першим, представивши товар найвищої якості. Решта гравців вільні залишити тканину у себе, але їм не дістається ані гроша. Ательє мод заробляють так багато грошей, що на втрату матеріалу навіть не зважають. Якщо підрядчик користується вигодами системи безплатного отримання тканини, але при цьому раз у раз виявляється неспроможним виконати умови, то його виключають з аукціонів. У такий спосіб посередники забезпечують швидкість. Якщо хтось не в змозі впоратися і відпадає, то його місце займає хтось інший. І немає кінця ритмам високої моди.

На радість жінці, що сиділа за столиком, піднялася іще одна рука. То був добре вдягнений елегантний підрядчик. «Двадцять євро за двадцять п’ять днів».

Насамкінець пропозицію прийняли. Дев’ять з двадцяти підрядчиків теж підписалися. Але не Цзян. Він би не зміг забезпечити високу якість за такий короткий термін при таких низьких цінах. Коли аукціон скінчився, жінка склала список підрядчиків з телефонами та адресами їхніх фабрик. Переможець запросив усіх до себе на обід. Його фабрика була на першому поверсі, він з дружиною мешкав на другому, а син — на третьому. «Я подав заявку на дозвіл додати іще один поверх. Бо мій другий син збирається оженитися», — гордо заявив він. Ми піднімалися сходами, а підприємець, не замовкаючи, розповідав нам про свою родину, котра, як і його будинок, знаходилася в стадії розбудови:

— Не здумайте ставити чоловіка начальником над робітницями, бо це тільки призведе до проблем. Маю двох синів, які обидва одружилися з робітницями. Ставте підарів начальниками. Нехай підари керують розпорядком роботи та контролюють її якість — як і в давнину…

Робітники — жінки й чоловіки — прийшли випити за новий контракт. Їм пред’явили жорсткий графік: перша робоча зміна — з шостої ранку до дев’ятої вечора з годинною перервою на обід; друга зміна — з дев’ятої вечора до шостої ранку. Жінки, з косметикою та сергами, мали на собі фартухи для захисту від клею, пилу та машинної оливи. Наче Супермен, що знімає свою сорочку, під якою — блакитне вбрання, вони познімали свої фартухи і приготувалися до обіду. Чоловіки були недбало вдягнені в засмальцьовані футболки та робочі шорти. Коли відлунали тости, один з гостей відвів власника фабрики вбік, разом із тими, хто погодився на аукціонну ціну. Вони не ховалися, а просто віддавали данину древній традиції: грошові справи за столом не обговорюються. Цзян дуже детально пояснив мені, що цей гість — викапаний банківський службовець — обговорював розмір процентної ставки. Але він був не з банку, бо відомі італійські фірми платять лише по закінченні роботи. Вірніше, після її приймання. Все — зарплати, виробничі затрати і навіть доставка — за все це мають платити виробники, а клани позичають гроші фабрикам, розташованим на їхній території. Клан Лауро — в Арцано, клан Верде — в Сант-Антімо, клан Чернамо — в Кріспано і так далі. Каморра пропонує низькі ставки — від двох до чотирьох відсотків. Цим фабрикам, що виробляють товари для світу італійської моди, для ринку ринків, було б зовсім неважко забезпечити собі банківські кредити. Але вони — це підприємства-привиди, фантоми. А банки не ведуть справ з привидами. Фінансові ресурси Каморри є також єдиним шляхом для підприємців отримати кредит під заставу нерухомості. І таким чином у місті, де понад сорок відсотків населення живе з важких нелегальних заробітків, шість із десяти родин усе одно примудряються придбати собі житло. Навіть ті підрядчики, які не справляються з умовами контракту, примудряються знайти покупця. Вироблену одіж вони збувають кланам, а ті виставляють її на ринку фальшивих товарів. Усі найновіші віяння моди, увесь шик найелегантніших показів мод беруть початок саме тут. Лас-Веґас та Казарано, Тріказе, Тавіано, Меліссано в Капо ді Леука, що в нижньому Саленто, є основними центрами моди на чорному ринку. Все виходить звідси, з цієї діри. Всі товари мають туманне походження: такий закон капіталізму. Але коли бачиш цю діру перед собою, то це викликає дивне відчуття. Якась важка тривога. Наче правда, що давить тобі на груди.

Один з робітників підрядчиків, яким дістався контракт, мав надзвичайно високу кваліфікацію; звали його Паскуале. Висока, довгов’яза і худорлява постать, трохи згорблена. Його кістяк зігнувся за шиєю і нависнув над плечима як гак. Стилісти віддавала свої розробки безпосередньо йому, і ці дизайни призначалися лише для його рук, і більше нічиїх.

Його платня не змінювалася, завжди була стабільною, зате змінювалися його завдання; якимось чином він створював атмосферу задоволення. Він мені відразу ж сподобався, як тільки я уздрів його великий ніс. Попри свій досить молодий вік, Паскуале мав обличчя старика. Обличчя, яким він буквально занурювався у тканини, обмацуючи шви кінчиками пальців. Паскуале був одним з дуже нечисленних робітників, що мали змогу купувати тканини напряму. Деякі знамениті будинки мод довіряли йому замовляти матеріали безпосередньо з Китаю і самому перевіряти їх якість. Саме тому вони з Цзянем і знали один одного. Познайомилися вони в порту. Одного разу ми там усі разом обідали. Скінчивши їсти і попрощавшись з Паскуале, ми з Цзяном сіли в авто і вирушили до Везувію. Зазвичай вулкани зображають у темних тонах, але Везувій — зелений. Здалеку він схожий на купу моху. Але перед тим, як звернути з траси на дорогу до містечок побіля Везувію, ми заїхали у двір одного будинку. Там нас чекав Паскуале. Чому — я й гадки не мав. Паскуале вибрався зі свого авто і заліз прямісінько до багажника Цзянового автомобіля.

— Що трапилося? Чому він туди запхався?

— Не хвилюйся. Зараз ми поїдемо до Терціньйо, на фабрику.

За кермом нашого авто з’явився хтось схожий на Мінотавра. До цього цей чоловік сидів у автівці Паскуале і, здавалося, добре знав, що треба робити. Він увімкнув задню швидкість, здав назад із двору і перед тим, як виїхати на вулицю, витягнув пістоль. Напівавтоматичний. Загнавши патрон у патронник, він затиснув пістоль між ногами. У мене аж подих від страху перехопило, але Мінотавр, побачивши мене в заднє дзеркало, уздрів у моїх очах тривогу.

— Одного разу вони вже спробували нас замочити.

— Хто — вони?

Мені хотілося витягнути з нього пояснення — від самого початку.

— Ті, хто не хоче, щоб китайці навчилися працювати у сфері високої моди. Ті, хто хоче тільки купувати в Китаї тканину — і більше нічого.

Я не зрозумів. Я просто нічого не зрозумів. У розмову втрутився Цзян у своїй звичній заспокійливій манері:

— Паскуале допомагає нам навчитися виробляти високоякісну одіж, яку нам досі не довіряють. А у нього ми навчимося, як це робити.

Після цього пояснення Мінотавр спробував виправдати наявність пістолета:

— Ну… якось один з них вискочив, бачите, отам — посеред майдану, і стрільнув по нашому авто. Кулі потрапили в двигун та двірники на склі. Якби вони захотіли, то грохнули б нас, це однозначно. Але то було лише попередження. Втім, якщо вони іще раз спробують, то цього разу я готовий.

Мінотавр пояснив, що найкращий спосіб керувати машиною — це їхатй, затиснувши пістоль між ногами. Якщо покласти його на панель, то втрачаєш час — поки простягнеш руку, поки схопиш за руків’я… Дорога до Терціньйо круто вела вгору, і я відчув, як засмерділо зчеплення. Я боявся не стільки автоматної черги, скільки того, що двигун різко заклинить, машина сіпнеться, і пістоль стрельне прямо в яйця Мінотавру. Та все ж поїздка обійшлася без пригод. Як тільки авто зупинилося, Цзян вийшов і відкрив багажник. Звідти вибрався Паскуале, схожий на скручену косметичну серветку «Клінекс», що сама намагається вирівнятися. Він підійшов до мене і сказав:

— Кожного разу та ж сама історія. Навіть нелегальні емігранти — і тим доводиться легше… Втім, це добре, що вони не бачать мене у машині, інакше…

І Паскуале полосонув пальцем по горлянці. Фабрика, куди ми приїхали, була велика, але не величезна. Колись Цзян мені вже розповідав про неї з гордістю в голосі. Вона належала йому, але містила дев’ять міні-фабрик, чиїми власниками були іще дев’ять китайських підприємців. Усередині було як на шахівниці: кожна фабрика мала свій квадрат зі своїми робітниками та верстатами. Кожній компанії Цзян виділив таку ж саму площу, як і фабрикам у Лас-Веґасі, а контракти розігрувалися на аукціонах за тим самим методом. Він прийняв рішення не брати на роботу дітей, а робочі зміни організував так само, як і на італійських фабриках. Слід зазначити, що коли ці китайські підприємства виконували замовлення для інших компаній, то вони не брали Гроші готівкою наперед. Коротше кажучи, Цзян уже ставав серйозним гравцем у бізнесі італійської моди.

Китайські фабрики в Китаї конкурували з китайськими фабриками в Італії. В результаті Прато, Рим та китайські квартали в багатьох місцевостях Італії зазнавали великих збитків. Свого часу вони розвивалися стрімкими темпами — тим болючішим стало теперішнє падіння. Китайським фабрикам в Італії залишився один шлях порятунку: вони мали самі стати фахівцями високої моди, здатними виробляти товари найвищого ґатунку. Вони мали навчитися в італійців, у власників фабрик Лас-Веґаса, з постачальників дешевого барахла перетворитися на надійних постачальників відомих фірм на Півдні Італії. Вони мали витіснити італійські підпільні фабрики, вивчити їхню логіку мислення, їхню мову і захопити їхній виробничий простір. Вони мали виконувати ту ж саму роботу за трохи менші гроші та за трохи меншу кількість часу.

Паскуале витягнув зі своєї валізи тканину: то була заготовка плаття, яке він мав викроїти та зшити на своїй фабриці. Натомість він зробив це тут, на столі, перед об'єктивом відеокамери. Його зображення передавалося на екран, що висів позаду. Він розповідав, а дівчина з мікрофоном перекладала китайською. Це був його п’ятий урок.

— Особливу увагу слід звертати на шви. Шов має бути легким, але помітним.

Китайський трикутник: Сан-Джузеппе Везувіано, Терціньйо, Оттавіано, Центр китайського одежного бізнесу. Все, що зараз відбувається в китайських спільнотах в Італії, спершу трапилося в Терціньйо. Перший виробничий цикл, перші високоякісні товари і — перші вбивства. Саме тут убили Ван Діньцзима. Це був сорокарічний іммігрант, що приїхав з Рима на вечірку, організовану іншими китайцями. Вони запросили його на неї, а потім вистрелили в голову. Ван був «змієголовом», тобто розвідником. Він мав зв’язки зі злочинними картелями в Пекіні, котрі організовують нелегальне ввезення китайців до Італії. Займаючись контрабандою людей, змієголови часто сваряться зі своїми клієнтами. Вони обіцяють певну кількість «голів», а потім не виконують обіцянок. Як убивають наркоділка, що приховує частину виручки, так убивають і змієголова, який недопостачає свій товар — людські істоти. Але гинуть не лише члени мафії. На дверях фабрики висить фото дівчини. Гарненьке личко, рожеві щічки, а очі такі темні, що здаються намальованими. Це фото висить там, де традиційно можна побачити фото Мао Цзедуна. Але це — фото Чжан Цзянбі, вагітної дівчини, яку вбили кілька років тому. Вона колись тут працювала. Один місцевий механік її вподобав. Якось вона йшла повз його майстерню. Йому сподобалося побачене, і він вирішив, що це — достатня підстава, щоб оволодіти дівчиною. Китайці працюють як ішаки, вони ходять так тихо, як повзають змії, вони тихіші за глухонімих, їм не дозволяється опиратися або проявляти власну волю. Саме така аксіома сидить у свідомості кожного або майже кожного. Але Чжан стала опиратися. Коли До неї наблизився механік, вона втекла, але заявити на нього в поліцію не могла. Бо Чжан опинилася в Італії нелегально і тому мусила залишатися невидимою і нечутною. Наступного разу механік і чути не хотів про відмову. Він дубасив дівчину руками та ногами доти, поки вона не зомліла, а потім перерізав горло і вкинув труп у глибокий колодязь, де він пролежав багато днів, розбухнувши від води. Паскуале дізнався про цю історію і страшенно засмутився. Кожного разу, коли він приїздив давати китайцям уроки, він обов’язково підходив до брата цієї дівчини, питався, як той ся має і чи потрібно йому що-небудь. І завжди чув одну й ту саму відповідь: «Дякую, мені нічого не потрібно».

Ми з Паскуале потоваришували. Про тканини він розповідав як пророк, а в одежних крамницях проявляв надзвичайну прискіпливість та перебірливість. З ним неможливо було вийти на прогулянку, бо він неодмінно зупинявся перед кожною вітриною і починав критикувати крій жакетки або вмирав від сорому за якогось кравця, що спорудив таку жахливу сорочку. Він міг передбачити тривалість ринкового життя якогось конкретного стилю брюк, курток чи плаття, а також точну кількість разів прання, яку витримає та чи інша тканина, перш ніж почне «сідати». Паскуале ввів мене у складний світ тканин. Я навіть почав бувати у нього вдома. Мені надзвичайно подобалася його родина — дружина та троє дітей. Вони завжди чимось займалися, але без «фанатизму». Того вечора менші діти бігали по будинку босоніж — як і зазвичай, але при цьому не зчиняли гармидеру. Паскуале ввімкнув телевізор і почав клацати каналами, як раптом закляк. І примружився на екран, наче недобачав, хоча зір мав прекрасний. Ніхто не розмовляв, але тиша стала іще глибшою. Мабуть, Луїза, його дружина, щось відчула, бо швидко підійшла до телевізора і відразу ж прикрила рота рукою, наче побачила щось жахливе і намагалася стримати крик. На екрані Анджеліна Джолі, на церемонії вручення «Оскара», ступала по червоному килиму в розкішному вбранні. То був один з тих нарядів, за який італійські дизайнери готові були один одному горло перегризти, аби лишень мати змогу запропонувати його якійсь знаменитості. І цей костюм зробив Паскуале на своїй фабриці в Арцано. Замовники тільки й сказали йому: «Цей виріб поїде до Америки». Паскуале працював над сотнями виробів, призначених для Америки, але цей білий костюм був особливим. Він і досі пам’ятав усі його розміри. Виріз на шиї, окружність зап’ясть. І брюки. Він провів руками по внутрішній стороні стегон — перед його мисленим поглядом і досі стояло оголене тіло, яке кожен кравець формує у своїй уяві. Не еротичну плоть, а фігуру, що визначається вигинами м’язів та керамікою кісток. Тіло, яке треба вдягнути, синтез м’язів, кісток та постави. Паскуале і досі пам’ятав той день, коли їздив у порт забрати тканину. Йому замовили три костюми і не сказали більше нічого. Замовники знали, для кого вони призначалися, але ніхто не повідомив про це Паскуале.

В Японії на честь кравчині нареченої наступника трону влаштували офіційний прийом. Одна берлінська газета присвятила шість сторінок кравцеві першої в Німеччині жінки-канцлера, і на всіх цих сторінках вихвалялися його майстерність, фантазія та вишуканість стилю. Паскуале страшенно розлютився, і йому забракло слів, щоб висловити свою лють. Задоволення — природна річ, а висока майстерність заслуговує на визнання. В глибині душі Паскуале знав, що виконав бездоганну неперевершену роботу, і хотів мати змогу про це заявити. Він знав, що заслуговує на більше. Але ніхто йому й слова не сказав. Він дізнався про це випадково. Помилково. Його лють не мала виходу і тому не мала сенсу. Він нікому не міг сказати, не те що сказати — прошепотіти; і він просто сидів наступного ранку, мовчки втупившись у газету. Паскуале не міг сказати: «Це я зробив цей костюм». Ніхто б не повірив, що Анджеліна Джолі піде за нагородою у вбранні, яке змайстрував Паскуале з Арцано. Найкраще і найгірше. Найбільше і найменше. Мільйони доларів і 600 євро на місяць. Про це не могли знати ані Анджеліна Джолі, ані кравець. Коли зроблено все можливе й неможливе, коли талант, уміння, здібності та старання сплавляються в єдиний акт і коли всього цього недостатньо, щоби хоч що-небудь змінити, тоді ти просто лягаєш, розпростершись на ніщо і на нічому. Щоб поволі щезнути. Над тобою попливуть хвилини, а ти зануришся в них, наче в сипучий пісок. І нічого не робитимеш — лишень дихатимеш. Бо ніщо нічого не змінить, навіть костюм для Анджеліни Джолі на церемонії вручення «Оскара».

Паскуале вийшов з дому, навіть не завдавши собі клопоту зачинити за собою двері. Луїза знала, куди він пішов, знала, що він вирушив до Секондільяно, знала, кого він збирався там зустріти. Вона кинулася на диван і зарилася обличчям у подушку, як мала дитина. Не знаю чому, але коли Луїза почала плакати, мені пригадалася поема Вітторіо Бодіні. Рядки, що розповідають про хитрощі, до яких вдавалися селян на Півдні Італії, щоб їх не забрали до війська, щоб не потрапити до окопів Першої світової і не захищати кордони, про які вони нічого не знали:

Саме таким мені і здалося хлипання Луїзи: вироком уряду та історії. Не лементом через те, що власне досягнення пройшло непоміченим. Це більше скидалося на поправку до розділу з Марксового «Капіталу», на параграф, доданий до твору Адама Сміта «Багатство народів», на новий абзац з праці Джона Мейнарда Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процентів та капіталу», на примітку до студії Макса Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму». На сторінку додану або видалену, забуту сторінку, яку так і не написали, або замислили багато разів знову і знову, але так і не занотували на папері. Не відчайдушний акт, а аналіз. Жорсткий, детальний, точний та обґрунтований. Я уявив собі Паскуале на вулиці. Він гупає ногами так, наче збиває сніг зі своїх черевиків. Схожий на дитину, яка раптом виявила, що життя може бути болісним. Доти все йшло у нього добре. Йому вдавалося контролювати себе, виконувати свою роботу і любити її. Робити її краще за інших. Але тої миті, коли Паскуале побачив цей костюм, побачив тіло всередині матерії, яку він ніжно гладив своїми руками, то відчув самотність. Повну самотність. Бо коли ти знаєш щось лише в межах власної плоті та крові, то наче цього й не знаєш насправді. А коли робота тільки й забезпечує, що можливість триматися на плаву, виживати, коли вона сама по собі не має перспективи, то це стає самотністю найгіршого ґатунку.

Я зустрів Паскуале два місяці по тому. Його поставили на іншу роботу — ганяти вантажівки. І він розвозив усяку всячину — легальну й нелегальну — для бізнесу мафіозної сім’ї Ліччарді. Принаймні, так казали. Найкращий у світі кравець працював на Каморру водієм вантажівки, курсуючи між Секондільяно та Лаґо ді Ґардіа. Він запросив мене пообідати і підвіз на своєму гігантському грузовику. Руки у нього були червоні, а шкіра на кісточках пальців — потріскана. Як і у кожного водія, що годинами тримається за кермо. Циркуляція-крові погіршується, і кисті рук ціпеніють. Він мав стурбований і знервований вираз обличчя: за цю роботу він узявся через огиду, через огиду до власної долі, яка дала йому копняка. Але не можна терпіти незгоду безконечно, навіть якщо зміна означає зменшення заробітку. Під час обіду він підвівся і пішов поздоровкатися зі своїми приятелями, а гаманець залишив на столі. З нього висунулася складена газетна вирізка. Я розкрив її. То було фото з першої сторінки: Анджеліна Джолі в білому. На ній був костюм, що його зробив Паскуале; піджак пестливо торкався її голої шкіри. Треба мати талант, щоб вдягати тіло, не ховаючи його; тканина має повторювати обриси фігури, має бути скроєна так, щоб повторювати її рухи.

Я впевнений, що час від часу, опинившись на самоті, може, після вечері, коли діти вже поснули на дивані, заморившись гратися, коли його дружина розмовляє по телефону зі своєю матір’ю перед тим, як мити посуд, саме в цей момент Паскуале розкриває свій гаманець і витріщається на оте газетне фото. І я не сумніваюся, що він почувається дуже щасливим, споглядаючи шедевр, створений власними руками. То є гірке й шалене щастя. Про яке ніхто ніколи не дізнається.

Система

Цей величезний міжнародний ринок одягу, цей обширний архіпелаг італійської вишуканості та елегантності живиться Системою. Зі своїми численними компаніями, працівниками та виробами, Система проникла в усі куточки земної кулі. Термін «Система» зрозумілий тут кожному, але деінде потребує розшифровки, бо він мало що значить для тих, хто необізнаний з владною динамікою кримінальної економіки. Каморра ¦— порожнє, неіснуюче поняття, презирливий термін, використовуваний наркоділками та суддями, журналістами і сценаристами; це — родове визначення, науковий термін, що став надбанням історії, ім’я, що викликає посмішку у самих каморристів. Члени клану користуються іншим словом: «Система». «Я належу до Системи Секондільяно» — це, скоріше, промовистий багатозначний вираз, визначення механізму, а не структури. Ця злочинна організація напрямки вписується в економіку, а діалектика комерції є структурним кістяком кланів.

Система Секондільяно захопила контроль над усією мережею виробництва одягу, а її фактична виробнича зона та бізнесовий центр розташовуються на околицях Неаполя. Все, що є неможливим деінде через негнучкість контрактів, законодавства та авторських прав, стає можливим тут, на північній околиці міста. Спираючись на підприємницьку міць кланів, цей район продукує астрономічний капітал, чиї обсяги є просто неуявними для будь-якого легального промислового об’єднання. Взаємопов’язані текстильні, шкіряні та взуттєві підприємства, організовані кланами, виробляють одіж та супутні товари, які нічим не відрізняються від товарів італійських будинків високої моди.

На клановому виробництві зайнята висококваліфікована робоча сила з багаторічним досвідом роботи на провідних дизайнерів Італії та Європи в цілому. Ті самі руки, що колись неофіційно працювали для фірм з гучними назвами, працюють тепер для кланів. Бездоганною є не лише якість; матеріали, з яких зроблені ці товари, теж такі самі: або отримані напряму з Китаю, або постачені дизайнерськими фірмами на нелегальні фабрики, що беруть участь в аукціонах. І це означає, що одежа, вироблена кланами, — це не якісь там типові підробки, дешева імітація чи копії, покликані замінити оригінали. Це — «справжні» підробки. Щось типу того. Не вистачає лише завершальної фази: назви фірми, офіційної авторизації відомого виробника. Але клани узурпують право авторизації, навіть не завдаючи собі клопоту питатися дозволу. До того ж, головне, що турбує покупців у всьому світі, — це якість та дизайн. А клани саме це і забезпечують: і ярлик знаменитої фірми, і бездоганну якість. Тому насправді жодної різниці тут немає. Клани Секондільяно придбали цілі мережі роздрібної торгівлі. Таким чином вони поширили свою комерційну систему по всьому світу і встановили панування на міжнародному ринку одягу. Вони забезпечують також постачання спеціалізованих крамниць. Вироби трохи нижчої якості йдуть іншим шляхом: до африканських вуличних торговців та на базарні ятки. Ніщо не пропадає даремно. В діло йде геть усе. Від фабрики до крамниці, від роздрібного торгівця до постачальника сотні компаній та тисячі працівників шалено конкурують за те, щоб потрапити в одежний бізнес, керований кланами Секондільяно.

Всім заправляє і все координує Директорія. Я постійно чую цей термін — кожного разу, коли розмова в барі торкається бізнесу чи коли хтось звично скаржиться на безробіття: «Так забажала Директорія». Або: «Краще б Директорія зайнялася цим питанням, щоб вийти на вищий рівень». Це — наче шматочки розмов у постреволюційній Франції, де колективним органом державного управління була саме Директорія. Це ім’я, яке судді з неапольського РАВу — Районного антимафіозного відділу — дали економічній, фінансовій та організаційній структурі, що об’єднала групу бізнесменів та босів Каморри на північних околицях Неаполя. Ця структура відіграє чисто економічну роль. Саме Директорія, а не бойовики чи кілери представляють реальну владу цієї організації.

Клани, об’єднані в Альянс Секондільяно, — сім’ї Ліччарді, Контіні, Маліардо, Ло Руссо, Боккетті, Стабіле, Престієрі та Бості, а також більш самостійні сім’ї Сарно та Ді Лауро, утворюють Директорію, чия територія охоплює Секондільяно, Скампію, Пішінолу, К’яно, Міано, Сан-П’єтро-а-Патієрно, а також Джуліано та Понтічеллі. Оскільки організаційна структура Директорії забезпечувала кланам більшу автономність, то органічніше об’єднання Альянс урешті-решт розпалося. До об’єднаної економічної ради Директорії входять бізнесмени з Казорії, Арцано та Меліто. Вони керують такими компаніями, як Valent, Vip Moda, Vocos та Vitec — виробниками підробок під Валентіно, Версаче та Армані, що продаються по всьому світу. Розслідування, що його координував прокурор з РАВу Філіппо Беатріче, виявило обширну бізнес-імперію Каморри. А почалося все з маленької деталі, однієї з тих дрібничок, на які зазвичай ніхто не звертає уваги: магазин одежі в Хемніці, Німеччина, найняв на роботу одного з босів Секондільяно. То був досить дивний крок. Виявилося, що бос був фактичним власником того магазину, зареєстрованого на фальшиве ім’я. Отримавши цю наводку, Антимафіозний відділ Неаполя — через підслуховування телефонних розмов та опитування свідків — відтворив кожну ланку виробничо-комерційного ланцюга клану Секондільяно.

Вони скрізь повідкривали свої підприємства. В Німеччині вони мали магазини та комори в Гамбурзі, Дортмунді та Франкфурті, а в Берліні було дві крамниці, що належали сім’ї Лаудано. В Іспанії вони утвердилися в Барселоні та Мадриді; в Португалії — в Опорто та Боавісті. А також у Відні та Брюсселі. В Лондоні у них було дві крамниці курток, вони мали також великі магазини в Дубліні, Амстердамі, Фінляндії, Данії, в Сараєво та Белграді. Клани Секондільяно перетнули також Атлантику і вклали свій капітал в Канаді, Сполучених Штатах та навіть у Південній Америці. Американська мережа була величезною — мільйони джинсів продавалися в крамницях Нью-Йорка, Чикаго, Маямі-Біч та Нью-Джерсі; було фактично монополізовано ринок у Флориді. Американські роздрібні торговці та власники торговельних центрів бажали мати справу виключно з посередниками від Секондільяно: модна одіж від відомих фірм за помірними цінами означала, що до їхніх торгових центрів та рядів ломитимуться натовпи покупців. Бо назви на бирках були гучні і респектабельні.

В одній лабораторії на околиці Неаполя знайшли матрицю, за допомогою якої друкували голову Медузи — фірмовий знак Версаче. В Секондільяно поширилася чутка, що на американському ринку панує одяг від Директорії, і цей фактор істотно посприяв тим молодим людям, які збиралися податися до Америки працювати продавцями місцевих товарів. Їх надихнув успіх «Віп Моди», чиї джинси під маркою «Валентіно» заполонили магазини в Техасі.

Бізнес поширився і на Південну півкулю. Бутік у передмісті Файв-Док, що у штаті Новий Південний Уельс, став одним з найбільш відвідуваних в Австралії магазинів елегантного одягу; з’явилися також крамниці та склади в Сіднеї. Клани Секондільяно запанували й на ринку Бразилії — в Ріо-де-Жанейро та Сан-Пауло. Вони мали намір відкрити магазин для американських та європейських туристів на Кубі, а також інвестували певні кошти в Саудівську Аравію та Північну Африку. Створений Директорією механізм розподілу мав за основу складські приміщення: справжнісінькі розподільчі пункти для людей та товарів, склади для найрізноманітнішої одежі. Ці склади були основою комерційного центру, місцем, де представники розбирали товар, щоб розподіляти його по магазинах клану або інших роздрібних торговців. То була стара задумка, що називалася magliar, тобто неаполітанський комівояжер. Після Другої світової війни ці «мальярі» заполонили півсвіту, тягаючи за собою торби зі шкарпетками, сорочками та куртками. Застосовуючи свій напрацьований сторіччями торговий досвід уже на вищому і ширшому рівні, «мальярі» перетворилися на повноправних торгових агентів, що мали змогу продавати все і всюди, від міських базарів до торгових рядів, від автостоянок до заправок. Найвправніші з них здійснили якісний стрибок, продаючи великі обсяги товару роздрібним торгівцям. Розслідування показали, що деякі бізнесмени організували збут фальшивок, запропонувавши матеріально-технічне забезпечення цим торговим представникам-мальярі. Вони авансом оплачували подорожні та готельні витрати, надавали мікроавтобуси та легковики, гарантували юридичну підтримку в разі арешту та конфіскації товару. І, звісно, прикарманювали заробітки. То був бізнес з річним оборотом 300 мільйонів євро на мафіозну сім’ю.

Знамениті італійські фірми почали протестувати проти засилля на ринку фальшивих товарів кланів Секондільяно лише тоді, коли Антимафіозний відділ розкрив усю мережу. А до того вони й не збиралися проводити кампанію антирекламу ніколи не подавали офіційних скарг, ніколи не розповідали пресі про шкоду, заподіяну підпільним виробництвом. Важко збагнути, чому відомі фірми ніколи не виступали проти кланів, але є кілька можливих причин. Якби вони їх засудили, то це б означало раз і назавжди втратити джерело робочої сили в Кампанії та Пули. Клани перекрили б їм доступ до одежних фабрик біля Неаполя й утруднили б стосунки з аналогічними підприємствами в Східній Європі та Азії. А якщо зважити на той факт, що величезна кількість торгових центрів контролюється безпосередньо кланами, то публічне засудження поставило б під загрозу тисячі точок роздрібної торгівлі в усьому світі. В багатьох місцевостях мафіозні сім’ї контролюють транспортування товарів та агентів, що їх розповсюджують, тому якби їм прищемили хвоста, це призвело б до різкого стрибка затрат на збут продукції. До того ж, клани не посягали на імідж відомих дизайнерських імен, вони просто надурняк користувалися їхньою рекламою та харизмою. Одежа, яку вони виробляли, не поступалася якістю дизайнерській і тому жодним чином не могла підірвати репутацію відомих фірм. Клани не лише не створювали конкуренції відомим ярликам; навпаки, вони фактично сприяли утвердженню на ринку їхніх виробів, чия ціна робила їх недоступними для широкого загалу. Коротше кажучи, клани рекламували продукцію відомих фірм. Якщо майже ніхто не носить одіж з гучними бирками, якщо її можна бачити тільки на живих манекенах під час показів мод, то ринок поволі вмирає і престиж торгової марки занепадає. Ба більше, неаполітанські фабрики випускали підроблені предмети одягу в таких кількостях, на які дизайнерські фірми — заради власної репутації — ніколи не виходять. Та коли йшлося про прибуток, клани не збиралися завдавати собі клопоту через імідж та репутацію. Торгуючи «справжніми» підробками та наркотиками, клани Секондільяно накопичили такий капітал, що спромоглися придбати магазини та торгові центри, де справжні предмети одягу в дедалі більшій кількості змішувалися з фальшивими, у такий спосіб стираючи між ними всяку розбіжність. Певним чином Система допомогла легальній імперії моди вижити під час кризи; скориставшись різким стрибком цін, вона продовжила просувати італійські товари по всьому світу, заробляючи кошти, сума яких зростала експонентно.

Клани Секондільяно збагнули, що ця обширна міжнародна мережа збуту є їхнім найціннішим активом, потужнішим навіть за продаж наркотиків. Часто наркотики та одежа рухалися одними й тими самими маршрутами. Однак підприємницька енергія Системи спрямовувалася також і на технології. Розслідування, здійснені 2004 року, виявили, що клани використовували свої комерційні мережі для імпорту китайської високотехнологічної продукції для подальшого збуту її в Європі. Європа забезпечувала форму — гучне фірмове ім’я, його репутацію та рекламу, а Китай забезпечував зміст, тобто реальний продукт, дешеву робочу силу та затратні матеріали. Система зводила все це воєдино й успішно поширювала свій вплив та панування. Усвідомлюючи, що місцева економіка працює на межі можливого, клани переключили свою увагу на китайські промислові зони, що на той час уже виробляли продукцію для західних компаній; у цьому вони використовували бізнес-схему, раніше випробувану в обширних передмістях південної Італії, поступово переносячи її до Китаю. Вони запали на ідею замовляти партії високотехнологічних товарів для їх подальшого перепродажу на європейському ринку, звісно — з фальшивою биркою відомої фірми, яка мала різко підвищити товарну принадливість. Але клани поводилися досить обережно: як і з партією кокаїну, вони спочатку ретельно перевірили якість виробів, що їх продали їм китайські фабрики. Пересвідчившись в їхній ринковій придатності, вони започаткували одну з найприбутковіших оборудок в історії кримінального бізнесу. Цифрові фотоапарати, відеокамери та електроінструменти: свердла, шліфувальні верстати, пневматичні молотки, рубанки та піскоструменеві пристрої — усе це продавалося під маркою таких фірм як Bosch, Hammer та Hilti. Коли секондільянський бос Паоло Ді Лауро започаткував свій бізнес у Китаї, то на десять років випередив ініціативу «Конфіндустрії» — Асоціації італійських виробників, — метою якої було зміцнення бізнесових зв’язків з Азією. Клан Ді Лауро тисячами продавав моделі Canon і Hitachi на східноєвропейському ринку. Завдяки імпорту, що його організувала Каморра, вироби, які колись були прерогативою вищого щабля середнього класу, стали тепер доступними широкому загалу. Щоби міцніше укріпитися на ринку, клани пропонували практично аналогічний продукт, наліплюючи на нього ярлик відомої фірми. Капіталовкладення кланів Ді Лауро та Контіні в Китаї, які стали предметом розслідування неапольського РАВу в 2004 році, продемонстрували надзвичайну далекоглядність їхніх босів. Ера великого бізнесу скінчилася, і в результаті кримінальні конгломерати порозвалювалися. Нуова Каморра Організатта, або Нова Організована Каморра, заснована Рафаеле Кутоло в 1980 році, була чимось на кшталт гігантської компанії, централізованого конгломерату. На її місце прийшла Нуова Фамілія, тобто Нова Сім’я, якою Карміне Альфієрі та Антоніо Барделліно управляли як об’єднаною структурою автономних сімей, пов’язаних спільними інтересами. Але ця організація також виявилася погано керованою та неповороткою.

Гнучкість сучасної економіки дозволила невеликим групам управлінських босів, керуючих сотнями підприємств у чітко окреслених секторах, контролювати соціальні та фінансові сфери. В результаті постала нова структура — значно гнучкіша, аніж Коза Ностра, і набагато доступніша для нових альянсів, аніж калабрійська Ндранґета, — яка безперервно залучає нові клани і вдається до нових стратегій проникнення на ринок найновішої техніки. Десятки поліцейських операцій, здійснених за останні роки, виявили, що і сицилійській мафії, і Ндранґеті доводилося придбавати великі партії наркотиків тільки через посередництво неаполітанських кланів. Картелі з Неаполя і Кампанії постачали кокаїн та героїн за помірними цінами, тому купувати ці наркотики у них виявилося легше і в кінцевому підсумку дешевше, аніж купувати їх напряму у південноамериканських чи албанських ділків.

Незважаючи на реорганізацію кланів, Каморра являє собою найсоліднішу злочинну організацію Європи в плані чисельності. На кожного сицилійського мафіозі припадає п’ять каморристів і вісім — на кожного члена Ндранґети. Загалом, у три-чотири рази більше, аніж в інших організаціях. Постійне перебування Коза Ностри в центрі уваги масмедіа та одержимість репортерів вибухами бомб, влаштованих мафією, спричинилися до того, що Каморра залишалася в тіні практично невідомою. Коли настала доба постфордистської перебудови виробництва, неапольські клани облишили політику дрібної фінансової допомоги широким масам, чим і можна пояснити подальший сплеск дрібної злочинності в цьому місті. Групам каморристів більше не треба здійснювати всеохоплюючий контроль армійського типу, принаймні — не завжди і не скрізь, бо їх головна бізнесова діяльність здійснюється тепер за межами Неаполя.

Розслідування, проведені неапольським прокурором з Антимафіозного відділу, свідчать, що гнучка об’єднана структура Каморри повністю трансформувала соціальну тканину мафіозних сімей: тепер вони не утворюють дипломатичних альянсів і не укладають стабільних пактів; натомість вони функціонують скоріше як бізнесові комітети. Гнучкість Каморри відображає її потребу швидко переміщувати капітали, започатковувати і ліквідовувати компанії, організовувати обіг коштів, а також швидко вкладати гроші в нерухомість без географічних обмежень чи сильної залежності від політичних посередників. Кланам більше немає потреби організовуватись у великі формування. Нині яка-небудь група людей може вирішити об’єднатися, щоб грабувати, розбивати вітрини магазинів і красти, не ризикуючи при цьому загинути чи потрапити до лабетів клану. Банди, що навісніють у передмістях Неаполя, не складаються виключно з індивідів, охоплених бажанням набити свій гаманець, купити модну машину чи жити у розкоші. Ці люди знають, що об’єднавши свої зусилля та піднімаючи рівень та обсяг насильства, вони часто покращують свій економічний статус і стають рівноправними переговірниками в стосунках з кланами. Каморра складається з груп, серед яких одні подібні вошам, що ненаситно висмоктують ресурси, пригнічуючи увесь економічний розвиток, а другі функціонують як активні й гнучкі новатори та раціоналізатори, що виводять свій бізнес на нові висоти розвитку та торгівлі. Опинившись посеред цих двох протилежних, однак взаємодоповнюючих течій, соціальна тканина міста лопається і рветься. В Неаполі жорстокість є найскладнішою і водночас найдоступнішою стратегією, за допомогою якої можна стати успішним бізнесменом. Атмосфера міста — це атмосфера війни, її можна відчути кожною порою тіла; в ній витає ядучий сморід поту, а вулиці перетворилися на спортзали під відкритим небом, де шліфують навички грабувати, красти та займатися розбоєм. Там вчаться гімнастики сили та влади, вміння прискорювати економічне зростання.

Міські межі Системи значно поширилися і зросли як на дріжджах. Місцеві та регіональні уряди гадали, що можуть протистояти Системі, якщо не матимуть справ з кланами.

Але цього виявилося недостатньо. Вони недооцінили силу і вплив мафіозних сімей, знехтували цим явищем, вирішивши, що це — лише один з аспектів проблем, притаманних міським нетрям. Тепер, у результаті такої недалекоглядної політики, регіон Кампанія має найбільшу в Італії кількість міст із сильним впливом та інфільтрацією Каморри в органи влади. Загалом, після 1991 року було розпущено аж сімдесят одну місцеву адміністрацію. Вражаюча цифра, яка набагато переважає аналогічний показник в інших регіонах Італії: сорок одна адміністрація в Сицилії, тридцять чотири в Калабрії, сім — в Пулії. В одній лише неапольській провінції міські ради були розпущені в таких населених пунктах як Поццуолі, Кварто, Марано, Меліто, Портічі, Оттавіано, Сан-Джузеппе-Везувіано, Терціньйо, Каландріно, Сант-Антімо, Туріно, Кріспано, Казамарчано, Нола, Лівері, Боскореале, Поджомаріно, Помпея, Ерколано, Пімонте, Казола-ді-Наполі, Сант-Антоніо-Абате, Санта-Марія-ла-Каріта, Торре-Аннунціата, Торре-дель-Ґреко, Волла, Брушіано, Ачерра, Казорія, Помільяно-д’Арко і Фраттамаджоре. Тільки дев’ять з дев’яноста двох муніципалітетів провінції Неаполя не зазнали інспекцій, розслідувань чи моніторингу. Бізнес кланів визначав рішення місцевих органів влади стосовно виділення земельних ділянок та визначення зональних тарифів, впливав на місцеві санітарні служби, купував землю безпосередньо перед її виділенням під забудову, а потім виступав субпідрядником будівництва торгових центрів, встановлював дату святкування дня святого заступника в залежності від інтересів мафіозних багатоцільових компаній — від організації та обслуговування банкетів до прибирання, від перевезень до збору сміття.

Ніколи в економіці регіону не було такої широкої та задушливої присутності криміналу, як за останні десять років. На відміну від груп сицилійської мафії, кланам Каморри не потрібні політики: це політикам потрібна Система. Завдяки спеціальній стратегії політичні структури в Кампанії опиняються на виду, під пильним оком масмедіа. Формально вони невразливі для мовчазного потурання криміналітету та змикання з ним. Але в сільській місцевості, в маленьких містечках, де клани потребують збройного захисту та укриття для втеклих, де їхні економічні операції більше на виду, альянси між політиками та сім’ями каморристів є тіснішими. Клани Каморри піднялися до влади та впливу завдяки своїм комерційним імперіям. І це дозволяє їм контролювати все інше.

Бізнесово-кримінальну трансформацію передмість Секондільяно та Скампії задумали і втілили представники сім’ї Ліччарді, чий центр діяльності в Массерія Кардоне став практично неприступним. Цю метаморфозу започаткував бос Дженнаро Ліччарді на прізвисько Мавпа через свою вражаючу схожість з горилою чи орангутангом. Наприкінці 80-х Ліччарді був помічником Луїджі Джуліано, боса Форчелли — району в центрі Неаполя. Околиці міста вважалися жахливим районом — територією без магазинів та універмагів, на маргінесі не було пристойного рівня життя, де навіть рекетирам не було чим поживитися. Але Ліччарді збагнув, що цей район може стати центром збуту наркотиків, вільним транспортним терміналом, місцем концентрації дешевої робочої сили. Майданчиком, де невдовзі постануть риштування, коли сюди дійде міська розбудова. Дженнаро Ліччарді не вдалося повністю втілити в життя свою стратегію. Він помер у віці тридцяти восьми років у в’язниці від неймовірно банальної пупкової грижі — гнітючий і безславний кінець для боса. Особливо зважаючи на те, що колись у нього була сутичка з членами двох великих фронтів Каморри, Нуова Каморра Організатта і Нуова Фамілія, коли чекав на судове засідання в камері попереднього ув’язнення в приміщенні неапольського суду. Він отримав шістнадцять ножових поранень по всьому тілу. Але примудрився вижити.

Сім’я Ліччарді перетворила те, що колись було резервуаром дешевої робочої сили, на машину наркоторгівлі: міжнародний кримінальний бізнес. Тисячі людей були залучені, рекрутовані або примусово завербовані Системою. Одіж та наркотики. Бізнесові інвестиції понад усе. Після смерті Дженнаро-Мавпи, його брати П’єтро та Вінченцо перебрали контроль над військовою структурою клану, а Марія, відома як Маля, зосередила в своїх руках економічну міць.

Після падіння Берлінської стіни П’єтро Ліччарді перевів переважну частину своїх інвестицій — легальних і нелегальних — до Праги та Брно. Кримінальна діяльність у Чеській республіці контролювалася виключно кланом Секондільяно, який застосував тут таку ж саму схему виробничих околиць і намірився відкусити добрячий шмат німецького ринку. П’єтро Ліччарді мав типову зовнішність начальника, і бізнесові партнери називали його «римським імператором» через його авторитарний стиль правління і пихату впевненість у тому, що всенький світ є лише продовженням Секондільяно. Він відкрив одежний магазин поблизу Китаю — комерційний плацдарм у Тайвані, — щоб скористатися дешевою робочою силою і вторгнутися на внутрішній китайський ринок. Його заарештували в Празі 1999 року. Ліччарді був жорстоким бійцем; його звинуватили в тому, що він наказав закласти бомбу на віа Крісталліні в передмісті Саніта 1998 року під час конфлікту між кланами передмістя та центру. Та бомба мала покарати увесь район, а не лише лідерів ворожого клану. Коли авто вибухнуло, то металеві та скляні уламки розлетілися навсібіч як кулі, уразивши тринадцять людей. Але доказів було замало, і його виправдали. Основна бізнесова активність клану Ліччарді в Італії здійснювалася на підприємствах одежі та роздрібної торгівлі, сконцентрованих довкола Кастельнуово-дель-Ґарда в області Венето. Недалеко від тієї місцевості, в Портоґруаро, заарештували свояка П’єтро Ліччарді — Вінченцо Перніче. Заарештували разом із декотрими помічниками клану, включно з Ренато Пелузо, який мешкав у Кастельнуово-дель-Іарда. П’єтро Ліччарді був утікачем, і його переховували роздрібні торгівці з Венето та бізнесмени, пов’язані з кланом, — не члени клану в повному розумінні слова, а співучасники, тісно пов’язані з цією бізнесово-кримінальною організацією. На додаток до свого непересічного комерційного таланту, Ліччарді мали також у своєму розпорядженні воєнізований підрозділ. Після арешту П’єтро та Марії кланом став керувати Вінченцо Ліччарді — втеклий бос, який координував як військову, так і економічну діяльність.

Клан Ліччарді завжди вирізнявся своєю мстивістю. В 1991 році вони жорстоко помстилися за смерть Вінченцо Еспозіто, племінника Дженнаро Ліччарді. Вінченцо був наступником правлячої сім’ї в Секондільяно, тому його знали як «принчіпіно» — маленького принца. Йому було двадцять один, коли його вбили в Монтерозі, міському районі, який «держала» сім’я Престієрі, одна з тих, що входили до Альянсу. Він поїхав туди на своєму мотоциклі вимагати пояснення за те, що там непоштиво обійшлися з його друзями. Він був у мотоциклетному шоломі, його «помилково» прийняли за кілера і застрелили. Ліччарді звинуватили Ді Лауро, близьких союзників сім’ї Престієрі, в тому, що це вони найняли вбивць. Згідно з твердженням «пентіто», тобто «розкаяного грішника» Луїджі Джуліано, сам Ді Лауро командував убивством маленького принца, бо той надто часто пхав носа не туди, куди треба. Який би не був мотив убивства, влада сім’ї Ліччарді була настільки беззаперечною, що місцевим кланам самим довелося «зачищати» тих, хто був потенційно причетним до смерті Еспозіто. Вони влаштували різню, жертвами якої стали чотирнадцять людей, прямо чи непрямо причетних до вбивства молодого наступника.

Система також трансформувала класичні способи здирництва та лихварства. Свідомі того, що крамарі потребували готівки, а банки робили процедуру отримання кредиту дедалі жорсткішою, клани стали посередниками між постачальниками та роздрібними торгівцями. Роздрібні торгівці, які мають купувати свій крам, можуть платити готівкою або чеком, але якщо платити готівкою, то товар обійдеться вполовину або на третину дешевше, тому і постачальник, і роздрібний торговець віддають перевагу готівковому методу. Клани стали підпільними банкірами, що пропонували готівку в середньому під десять відсотків. Таким чином, між покупцем, продавцем та кланом встановлюються корпоративні стосунки. Виручка ділиться п’ятдесят на п’ятдесят, але якщо роздрібний торговець залазить у борги, то до кишень клану потрапляє дедалі більше процентів, аж поки розорений власник не стає підставною особою, що працює на одну зарплату. На відміну від банків, котрі відбирають усе, якщо клієнт залазить у борги, клани продовжують експлуатувати свої вклади, дозволяючи особам, що втратили своє майно, працювати й далі. Як розповів «розкаяний грішник» Луїджі Джуліано під час розслідування, яке здійснив 2004 року Неапольський антимафіозний відділ, п’ятдесят відсотків магазинів в одному тільки Неаполі фактично контролюються Каморрою.

Тільки збіднілі клани, нездатні до бізнесу і змушені відчайдушно боротися за існування, і досі практикують щомісячне здирництво, показане у фільмі Нанні Лоя «Мі manda Рісопе» («Мене послав Піконе»), коли здійснюється обхід помешкань від дверей до дверей на Різдво, Великдень та свято Феррагосто 15 серпня. Все змінилося. Клан Нуволетта з Марано, що на північній околиці Неаполя, започаткував більш ефективний спосіб здирництва, оснований на взаємній вигоді та збиранню податі з постачальників. Джузеппе Ґала на прізвисько Шоумен став одним з найцінніших працівників харчового бізнесу. Його послуги користувалися великим попитом. Він представляв Баулі і Фон Хольтена, а через фірму Vip Alimentari Джузеппе Ґала став єдиним представником фірми Parmalat на території, контрольованій кланом Марано. У підслуханій розмові, наданій слідчими у розпорядження неапольських суддів восени 2003 року, він вихвалявся: «Ми всіх їх попалили, ми стали найсильнішими на ринку».

Компаніям, що мали справу з Пеппе Ґала, фактично гарантувалося представництво по всій його «підвідомчій» території, а також більша кількість замовлень. А роздрібні торговці та супермаркети радо співробітничали з ним, бо він міг змусити постачальників робити більші знижки. Як людина із Системи, Шоумен також контролював транспортні перевезення, і це означало, що він міг забезпечити сприятливі ціни та швидку доставку.

Вироби, «кришовані» кланом, не нав’язуються залякуванням, а накидаються через вигідні ціни. Концерни, які представляв Ґала, заявили, що стали жертвами рекету Каморри і що їм довелося скоритися диктату кланів. Однак інформація від «Коммерчіо» — італійської бізнес-конфедерації — свідчить, що компанії, які зверталися до Ґали, забезпечили собі 40-80-відсоткове зростання обсягу річних продаж. Фінансова стратегія Ґали навіть допомогла кланам вирішити проблему браку готівки. Він дійшов навіть до того, що обклав додатковим податком panettone — традиційний різдвяний пиріг, щоб забезпечити новорічні «преміальні» для родин ув’язнених членів клану Нуволетта. Однак його успіх його ж і погубив. Як заявили свідки звинувачення, Шоумен намагався стати ексклюзивним агентом і на ринку наркотиків. А сім’я Нуволетта і чути про це не бажала. В січні 2003 року Ґалу знайшли мертвим у своєму авто — його спалили живцем.

Нуволетта — єдина не сицилійська родина, яка засідає в «голові» — найвищому керівному органі Коза Ностри. Вони — не просто союзники чи звичайні члени об’єднання, вони — одна з наймогутніших груп в осерді мафії і мають структурні зв’язки з сім’єю Корлеоне. Настільки могутня — згідно зі свідченням Джованні Бруска, який «розколовся», — що коли наприкінці 90-х сицилійці вирішили закладати бомби по всій Італії, вони звернулися до клану Марано за сприянням та порадою. Нуволетта визнали цю ідею божевільною, бо, на їхню думку, така стратегія наробить багато політичного шуму, а військові ж результати будуть мізерними. Вони відмовилися брати участь у бомбових нападах чи надавати технічну підтримку. Ця відмова була висловлена без будь-якого натяку на майбутні репресії. Тото Рііна особисто благав боса Анджело Нуволетта підкупити суддів під час першого масового судового процесу, але клан Марано знову відмовився допомагати воєнізованому крилу сім’ї Корлеоне. Під час ворожнечі з Ла Нуова Фамілія, після своєї перемоги над Кутоло, Нуволетта послали своїх представників до Джованні Бруска, боса Сан Джованні-Ято й убивці судді Джованні Фальконе[2]. Вони забажали, щоби Бруска знищив п’ятьох людей в Кампанії, а двох із них розчинив у кислоті. Вони звернулися до нього так, наче за послугою до водопровідника. Він розповів суддям про те, як розчинили у кислоті Луїджі та Вітторіо Ватареллу: «Ми наказали придбати сто літрів соляної кислоти; нам також знадобилися двохсотлітрові металеві контейнери зі зрізаним верхом, в яких зазвичай зберігають оливкову олію. В нашому випадку для кожного контейнера потрібні були п’ятдесят літрів, а оскільки треба було умертвити двох людей, то ми наказали приготувати дві ємкості».

Члени сім’ї Нуволетта, за допомогою невеликих кланів Неттуно та Польверіно, змінили також стратегію інвестування в наркоторгівлю, створивши «народне» акціонерне товариство для збуту кокаїну. Розслідування, здійснене 2004 року Антимафіозним відділом Неаполя, засвідчило, що цей клан дозволяв усім бажаючим брати участь у купівлі кокаїну через посередників. Пенсіонери, робітники та дрібні бізнесмени передавали гроші агентам, котрі потім вкладали їх у партії наркотиків. Якщо вкласти вашу пенсію в 600 євро в купівлю кокаїну, то за місяць ви отримаєте вдвічі більше. Єдиною гарантією було слово агента, але така інвестиція виявилася надійною і дуже вигідною. Прибуток набагато перевищував ризик, особливо в порівнянні з банківськими відсотками. Єдиним недоліком був недолік чисто організаційний: дрібних інвесторів часто просили зберігати дрібні партії кокаїну — таким чином частково забезпечувався збут і практично унеможливлювалася конфіскація. Залучаючи нижній прошарок середнього класу, представники якого не мали стосунку до злочинної діяльності, але не довіряли банкам свої заощадження, клани Каморри істотно збільшили обсяг капіталу, наявного для інвестування. Група Нуволетта-Польверіно вдалася до метаморфози і в сфері роздрібної торгівлі, зробивши цирульників та власників косметичних салонів роздрібними постачальниками. Через підставних осіб вони реінвестували прибутки від наркоторгівлі в квартири, готелі, акції сервісних компаній, приватні школи та навіть мистецькі галереї.

П’єтро Ночера був тим, кого звинуватили в контролі над більшістю активів Нуволетти. Як один з найвпливовіших менеджерів у цьому районі, він волів подорожувати на «феррарі» або на приватному літаку. 2005 року суд Неаполя виніс рішення конфіскувати маєтність та підприємства вартістю понад ЗО мільйонів євро, але це склало жалюгідні п’ять відсотків його економічної імперії. Сальваторе Сперанца, який з мафіозі перетворився на свідка звинувачення, показав, що Ночера контролював усі гроші клану Нуволетта, ніс відповідальність за «інвестиції цієї організації в земельні ділянки та торгівлю нерухомістю загалом». Нуволетта інвестує в областях Емілія-Романья, Венето, Марке та Лаціо через «Енеа» — виробничий кооператив, котрим Ночера примудрявся управляти, навіть перебуваючи у підпіллі. «Енеа» здобула суспільні контракти на мільйони євро в Болоньї, Реджо-Емілії, Модені, Венеції, Асколі-Пічено та Фрезіноне — і всі з вражаючим оборотом. Ще багато років тому бізнес Нуволетта поширився на Іспанію. Ночера вирушив до Тенеріфе, щоб обговорити з босом клану вартість будівництва імпозантного комплексу споруд. Якось я бачив ці споруди в Інтернеті на детальному та красивому веб-сайті: величезний комплекс басейнів та бетонних будівель, зведених Нуволеттами для розвитку туристичного бізнесу в Іспанії.

Паоло Ді Лауро — продукт школи клану Марано; свою злочинну кар’єру він почав помічником Нуволетти. Та поволі вибився «в люди» і в 90-х роках став правою рукою Мікеле д’Алессандро, боса Кастелламаре, якого представляв, коли той пішов у підпілля. План Ді Лауро передбачав координацію продажу наркотиків на ринках під відкритим небом із застосуванням тієї ж самої бізнес-логіки, якою він керувався, управляючи мережами магазинів та одежних фабрик. Ді Лауро збагнув, що після смерті Дженнаро Ліччарді у в’язниці північний Неаполь може стати найбільшим ринком під відкритим небом не лише в Італії, а й у Європі. І цей ринок повністю контролюватимуть його люди. Паоло Ді Лауро завжди вирізнявся обережністю в діях і мав більшу схильність до фінансових, а не військових операцій. Він ніколи відкрито не вторгався на територію іншого боса і завжди ретельно уникав облав та розслідувань.

Серед перших, хто розкрив таємницю структури організації, був інформатор Каморри Ґаетано Конте. Це був надзвичайно цікавий інформатор: карабінер, який колись служив у Римі охоронцем Франческо Коссіґи. Ті ж якості, завдяки яким він став охоронцем президента Італійської Республіки, дали йому змогу заприятелювати з Ді Лауро. Після того, як він певний час брав участь в організованому кланом рекеті та торгівлі наркотиками, Конте вирішив співробітничати з властями, запропонувавши їм купу детальної інформації, яку тільки карабінер знав, як зібрати та використати.

Паоло Ді Лауро знали як Чіруццо-мільйонер. Сміховинне прізвисько, але такі ярлики мають свою чітку логіку, обґрунтоване пояснення. Мені часто доводилося чути, як людей Системи називали прізвиськами. І настільки часто, що імена та прізвища геть забувалися. Ніхто з них не вибирає собі прізвисько, воно — з тієї чи іншої причини — раптово виникає нізвідкіля і вмить прилипає до свого власника. Прізвиська членів Каморри визначені долею. Чіруццо-мільйонером Паоло Ді Лауро охрестив Луїджі Джуліано, який колись помітив, як з кишені Ді Лауро повипадали десятки купюр в сто тисяч лір, коли той сідав за стіл зіграти в покер. «Хто це такий? — вигукнув Джуліано. — Чіруццо-мільйонер?» Ім’я, що блискавично народилося на п’яній вечірці, — бездоганний кпин.

Антологія прізвиськ безконечна. Бос клану Нова Фамілія Карміне Альфієрі отримав своє прізвисько Лютий завдяки невдоволено-презирливій гримасі, що ніколи не сходить з його обличчя. А ще існують «родинні» прізвиська, що передаються у спадок: Маріо Фабброчіно, бос району довкола Везувію, котрий колонізував Аргентину за допомогою грошей Каморри, відомий як Вугляр, бо його предки торгували вугіллям. Інші прізвиська породжені пристрастями каморристів, наприклад, Ніколу Луонґо прозвали Ренґлером через його зацикленість на своєму «джипі-ренґлер» (люди Системи дуже полюбляють джипи). Ціла серія прізвиськ спричинена фізичними рисами, наприклад, Джованні Бірра — Жердина, прозваний так через своє довге худорляво-м’язисте тіло. Константіно Якоміно прозвали Білоголовом через передчасну сивину; Чіро Маццареллу — Янголом через надто випуклі лопатки, схожі на крила янгола; Нікола П’янезе мав призвісько Мрець через синюшно-білу шкіру; Розаріо Прівато став Мізинцем, а Даріо Де Сімоне — Карликом. А є й непояснимі прізвиська, на кшталт того, що прилипло до Антоніо Ді Фрая: Урпачіелло, що означає стек, зроблений із засушеного ослячого пеніса. Або Наркотик Карміне Ді Джіроламо, прозваний так за своє вміння залучати до своїх операцій карабінерів та поліцейських. Через якусь невідому причину Чіро Монтерізо прозвали Чаклуном. Паскуале Ґалло з Торре-Аннунціата став Красунчиком через своє вродливе обличчя. Решту складають древні родинні прізвиська: члени сім’ї Ло Руссо — це Вугри, Малардо — Карлантоні, Бельфорте — відомі як Гицелі, а Пікколо — як Кваквароні. Вінченцо Мацарелла став Психом, а Антоніо Ді Б’язі — Пончиком через свою звичку жувати поцчики на роботі. Доменіко Руссо, боса району Квартір’єрі Спаньйолі в Неаполі, звуть Доменіко Собачий Цар, бо коли він був малим, то продавав цуценят на вулиці Толедо. Що ж до Антоніо Карло д’Онофріо, відомого як Карлуша-котоїд, то легенда розповідає, що він навчився стріляти, використовуючи бродячих котів як мішені. Дженнаро Ді К’яра, який несамовито смикався кожного разу, коли хтось ненароком торкався його обличчя, заслужив собі ім’я Живчик. Є також прізвиська, основані на звуконаслідувальних виразах, що не перекладаються. Наприклад, Аґостіно Тарді звуть Пік-пок, Доменіко ді Ронца має прізвисько Скіп-скіп, сім’ю Де Сімоне називають Квалья-квалья, сім’ю Аверсанос — Зіг-заг, Рафаеле Джуліано — Зуї, а Антоніо Біфоне — Зузу.

Варто було Антоніо Ді Вічіно кілька разів підряд замовити один і той самий напій, як його охрестили Лимоном. Через свій круглий писок Вінченцо Бенітоцці заслужив ім’я Товстун, а Дженнаро Лауро став Сімнадцяткою, мабуть, через те, що мешкав у будинку за номером сімнадцять. А Джованні Апреа став Вістрям ножа, бо його дід зіграв роль старого каморриста, що вчить хлопців користуватися ножем, у фільмі Паскуале Скуітьєрі «Бандити», який вийшов на екрани в 1974 році.

Вдало підібране прізвисько, яке, наприклад, отримав Франческо Ск’явоне, Лютий Сандокан, значить надзвичайно багато для іміджу боса серед представників масмедіа. Він заробив його за свою схожість із Кабіром Беді, зіркою італійського телесеріалу «Сандокан, малазійський тигр», знятого за мотивами роману Еміліо Сальґарі. Або ж візьмімо Паскуале Таволетту, відомого як Зорро через свою схожість з актором відомого телесеріалу. Або Короля Луїджі Джуліано, відомого також, як Лавіджіно, бо в інтимні моменти його американські коханки шепотіли «І love Luigino». Його брат Карміно — Лев. Франческо Верде має псевдо Негус. Цим титулом єгипетських царів його назвали через царствену поставу та довголітнє перебування на посаді боса. Маріо Ск’явоне називають Менеліком на честь ефіопського імператора, який організував опір італійським військам, а Вінченцо Каробене — це Каддафі, бо страшенно нагадує сина відомого лівійського лідера. Боса Франческо Бідоньєтті прозивають Чіччотто-опівнічник, бо кожен, хто стане на його шляху, ризикує побачити нічну темряву навіть серед білого дня, а коротше кажучи — врізати дуба. Втім, декотрі кажуть, що його прозивають так через те, що він піднявся до вершини організації, кришуючи нічних проституток. Й увесь його клан стали звати «Нічним кланом».

Майже кожен бос має прізвисько — однозначно-неповторну, виразну рису. Прізвисько для боса — те саме, що тавро для святого; воно — як позначка членства в Системі. Кожен може назватися Франческо Ск’явоне, але є лише один Сандокан. Кожного можуть назвати Карміно Альфієрі, але тільки один обертається, почувши слово Лютий. Кожен може назватися Франческо Верде, але тільки один відгукується на прізвисько Негус. Всякого можна записати в реєстратурі як Паоло Ді Лауро, але є лише один Чіруццо-мільйонер.

Чіруццо вирішив організувати свої справи тихо і без шуму. Безжально вдаватися до насильства, але при цьому не висовуватися. Довгий час про нього не знала навіть поліція. Перед тим, які він пішов у підпілля, власті викликали його лише одного разу: через інцидент з участю його сина Нунціо, що напав на викладача, який насмілився висловити йому догану. Паоло Ді Лауро мав прямий вихід на південноамериканські картелі і створив широку мережу збуту завдяки своєму альянсу з албанськими картелями. Нині наркотрафік тече чіткими маршрутами. Кокаїн вирушає з Південної Америки до Іспанії, де його споживають або пересилають суходолом до Албанії. Героїн, з іншого боку, надходить з Афганістану, подорожуючи через Болгарію, Косово та Албанію. Гашиш та марихуана перетинають Середземне море, вирушаючи з Північної Африки під наглядом турків чи албанців. Ді Лауро мав прямий зв’язок з кожним пунктом виходу наркотиків на ринок і, вдавшись до ретельно продуманої стратегії, невдовзі став успішним ділком як у шкіряному взутті, так і в наркотиках. 1989 року він заснував знамениту Confecioni Valent di Paolo Di Lauro & Co. На цю компанію, котра за статутом мала припинити свою діяльність 2002 року, в листопаді 2001 року було накладено арешт за рішенням неапольського суду. «Валент» набрав цілу купу контрактів по всій Італії на продаж товарів за готівку без доставки; його корпоративний потенціал був гігантським, охоплюючи сферу від меблів до тканин, від фасування м’яса до мінеральної води. «Валент» постачав харчі як громадським, так і приватним закладам і контролював розбір туш усіх видів м’яса. Він поставив собі за мету будувати готелі, ресторани, розважальні заклади та все, «що має стосунок до відпочинку». Згідно зі статутом, «компанія може придбавати землі, а також брати в оренду чи суборенду споруди, торговельні центри та житло». 1993 року влада Неаполя видала компанії комерційну ліцензію. На той час компанією керував син Паоло Ді Лауро — Козімо. Через причини, пов’язані з кланом, Паоло ді Лауро зійшов зі сцени в 1996 році, передавши акції своїй дружині Луїзі. Династія Ді Лауро збудована на самозреченні. Луїза Ді Лауро народила десятеро дітей; як личить гранд-дамам італійської промисловості, вона збільшила кількість наступників для того, щоб поспіти за бурхливим розвитком сімейного бізнесу. Козімо, Вінченцо, Чіро, Марко, Нунціо і Сальваторе — тепер усі вони члени клану, а решта іще неповнолітні. Паоло Ді Лауро мав схильність до капіталовкладень у Франції і відкрив крамниці в Ніцці, в Парижі на вулиці Шарентон, 126, а також в Ліоні. Він хотів, щоб його магазини визначали італійську моду у Франції, щоб його вантажівки ширили її по всій країні. Він хотів, щоб на Єлисейських Полях відчувався вплив Скампїї.

Але в Секондільяно компанія великого Ді Лауро почала проявляти ознаки перенапруження. Її численні відгалуження зросли похапцем і в автономному режимі, а на ринку наркотиків згущалися хмари. З іншого боку, в Скампії плекали надію, що все владнається як і минулого разу, коли рішення проблеми було знайдене за напоєм. То був спеціальний напій, спожитий тоді, коли Доменіко, син Ді Лауро, знаходився при смерті у шпиталі в результаті автокатастрофи. Доменіко був проблемною дитиною. Діти босів часто впадають у щось на кшталт манії величі, вважаючи, що цілі міста та їхні мешканці знаходяться в їхньому повному розпорядженні. Згідно з даними поліцейського розслідування, в жовтні 2003 року Доменіко разом зі своїм охоронцем та групою друзів влаштував напад у місті Казорія. Вони били вікна, громили гаражі, автомобілі, підпалювали баки зі сміттям, нівечили двері спрей-фарбою та розплавляли запальничками пластикові дзвінки. Його батько компенсував заподіяні збитки без зайвого шуму, виявивши дипломатичність, притаманну родинам, яким часто доводиться розплачуватися за витівки своїх нащадків, щоб не зашкодити власній репутації. На крутому повороті Доменіко не втримав свій мотоцикл і розбився. Через кілька днів він помер, перебуваючи в стані коми. Цей трагічний епізод спричинився до зустрічі лідерів — як для покарання, так і для помилування. Може, це й неправда, але ця подія вже стала легендарною і важливою для розуміння того, як залагоджуються конфлікти всередині Каморри.

Згідно з цією легендою, Дженнаро Маріно, дофін Паоло Ді Лауро, на прізвисько МакКей, подався заспокоїти боса до шпиталю, де помирав Доменіко. Ді Лауро прийняв його співчуття, а потім відвів убік і запропонував випити: помочився в склянку і подав її МакКею. До боса дійшли чутки про поведінку свого фаворита, про речі, які він не міг простити і забути. МакКей прийняв кілька бізнесових рішень, не порадившись з ним, і великі суми грошей були витрачені без його відома. Бос знав про те, що дофін прагне автономії, і йому дуже хотілося простити його, визнати прогрішення за звичайну надмірність, перевищення повноважень з боку того, хто надто гарно робить свою справу, щоб вживати до нього суворих заходів. У легенді йдеться, що МакКей випив усе до останньої краплини. Ковток сечі загладив перший розкол, який намітився в керівництві клану Ді Лауро. Настало нетривке тимчасове перемир’я, а як відомо, немає нічого тривалішого за тимчасове.

Війна в Секондільяно

МакКей та Анджолетто визначилися. Вони вирішили утворити власну групу і надати їй офіційного статусу. Вся стара гвардія погодилася, і вони чітко дали зрозуміти, що не збираються розпалювати конфлікт. Їм хотілося стати конкурентами, чесними конкурентами на відкритому ринку. Працювати пліч-о-пліч, але незалежно. І тому — як розповів іще один «розкаяний» мафіозо П’єтро Еспозіто — МакКей та Анджолетто відправили послання Козімо Ді Лауро, регенту картеля. Вони хотіли зустрітися з його батьком Паоло, ватажком, босом, людиною номер один в асоціації. Щоб поговорити з ним особисто, сказати про свою незгоду з його реорганізаційними рішеннями, нагадати, що їм теж треба годувати своїх дітей. Їм хотілося зазирнути йому у вічі. Досить уже пліток від язика до язика, досить послань, липких від чужої слини, а про стільникові телефони і мови бути не могло, бо вони могли видати схованку боса. Дженні МакКей бажав зустрітися з Паоло Ді Лауро, босом, завдяки якому він піднявся в бізнесі.

Козімо офіційно погодився з проханням про зустріч, а це означало збори всіх великих цабе організації: босів, їхніх підлеглих та районних капо. Про відмову навіть не йшлося. Та Козімо все прорахував, принаймні, так здавалося. Він чітко знав, що має зробити і як організувати власний захист. І тому — згідно із заявами свідків та результатами розслідування — Козімо не послав на зустріч другорядних людців. Він не послав Джованні Кортезе, торговця кіньми, офіційного речника, через якого сім’я Ді Лауро спілкувалася із зовнішнім світом. Козімо послав своїх братів. Марко та Чіро здійснюють рекогносцировку місця зустрічі, все перевіряють, щоб пересвідчитися, куди вітер дує, але роблять це таким чином, щоб ніхто не помітив їхньої присутності. Без охоронців, просто взяли і швидко проїхалися повз. Але не дуже швидко. Вони підмітили потенційні маршрути втечі та місця, де виставлено вартових. І все це тихцем, не привертаючи уваги. Опісля вони доповідають Козімо і описують деталі. Він усе запам’ятовує і приймає до відома. Виходить, що ця зустріч — пастка, влаштована, щоб убити Паоло та всіх, хто з ним прийде, і офіційно розпочати нову еру в управлінні картелем. Та й що там казати — імперії не розподіляються дружнім рукостисканням. Імперії доводиться різати ножем. Усі так кажуть, про це свідчать усі донощики та результати всіх розслідувань.

Козімо — син Паоло, який поставив його відповідальним за наркоторґівлю, — мав прийняти рішення. Це — війна. Але він не виголосив її відкрито. Він усе тримає в голові — не хоче наполохати своїх конкурентів. Видивляється і вичікує, до яких же дій вони вдадуться. Козімо знає, що невдовзі вони на нього нападуть, знає, що має приготуватися до того моменту, коли в його шкіру вчепляться пазурі, але водночас він має виграти час, щоби обрати точну і безпомилкову стратегію перемоги. Щоби вирахувати, на кого він зможе покластися, які сили будуть в його розпорядженні. Хто з ним, а хто — проти нього. В Секондільяно мало місця для них обох.

Ді Лауро вибачаються за відсутність їхнього батька: він переховується, поліція розшукує його ось уже понад десять років, і через це він не може вільно пересуватися. Якщо ти — один з тридцяти найнебезпечніших утікачів від закону в Італії, то це є достатньо серйозною підставою, щоб не прийти на «стрілку». Після десятиріч бездоганного функціонування найбільшій з компаній, що контролює національний та інтернаціональний обіг наркотиків, загрожує смертельна криза.

Клан Ді Лауро завжди був добре організованим бізнесом, структурованим за принципом багаторівневої компанії. Згідно з твердженням антимафіозного слідчого з прокуратури Неаполя, перший ярус складають лідери кланів — Розаріо Паріанте, Рафаель Аббінанте, Енріко д’Аванцо та Арканджело Валентіно; вони функціонують як патрони та фінансисти, що контролюють роздрібну торгівлю та наркотрафік напряму через своїх помічників. Другий ярус, до якого входять Дженнаро Маріно, Лючіо Де Лючія і Паскуале Ґарджуло, безпосередньо займаються наркотиками, здійснюють їх закупку та розфасовку. Вони також відповідають за роботу з товкачами, яким гарантується юридичний захист у разі арешту. Третій рівень складається з капо, що працюють на ринках під відкритим небом; вони безпосередньо керують товкачами, координують охорону та маршрути втечі, охороняють комори та місця розфасовки наркотиків. Четвертий рівень, товкачі, є найбільш уразливим. Кожен рівень має свої другорядні рівні, безпосередньо підлеглі виключно своєму керівнику, а не всій структурі. Така схема забезпечує п’ятсот відсотків прибутку на початкові капіталовкладення. Ця бізнес-модель Ді Лауро завжди нагадувала мені таке математичне поняття, як фрактали, які в підручниках пояснюються на прикладі в’язки бананів: кожен окремий банан є насправді в’язкою бананів; у свою чергу кожен з цих бананів теж є в’язкою бананів, і так — до безкінечності. Щоденний обіг наркоторгівлі, здійснюваної кланом Ді Лауро, складає 500 тисяч євро. Товкачі, працівники комор та кур’єри часто являються не членами організації, а просто найнятими робітниками. Роздрібна торгівля наркотиками — це гігантський обсяг діяльності, що потребує найму тисяч індивідів, але вони не знають, хто їхній бос. Вони мають загальне уявлення, на яку сім’ю Каморри вони працюють, але на цьому їхнє знання й закінчується. Якщо когось заарештовують і він вирішує розколотися, то його знання про організацію обмежуються лише невеличкою чітко окресленою сферою; він не зможе розкрити всі розгалужені маршрути, якими перетікає економічна та військова міць організації.

Вся економічна та фінансова структура підкріплена структурою військовою. Це — група безжальних і лютих бойовиків з широкою мережею флангової підтримки. Легіон кілерів, куди входили Емануеле д’Амбра, Уго Де Лючія, Нандо Емоло, Антоніо Феррара, Сальваторе Тамбуріно, Сальваторе Петріччіоне, Умберто Ла Моніка і Антоніо Меннетта, підсилюють з флангів районні капо: Дженнаро Арута, Чіро Саджезе, Фульвіо Монтаніно, Антоніо Ґалеота, Константіно Соррентіно, а також Джузеппе Преціозо, особистий охоронець Козімо. Це — підрозділ чисельністю близько трьохсот людей, і всі — на щомісячній зарплаті. Складна структура, ретельно спланована й організована. З великим «флотом» автомобілів та мотоциклів, завжди готових до екстрених випадків. Секретний арсенал та кілька фабрик, готових негайно знищити зброю після її використання. Запас непримітних спортивних костюмів та мотоциклетних шоломів, які теж негайно знищуються після використання. Є навіть допоміжна служба, яка займається тим, що відразу ж після нападу доставляє кілерів до стрілецького тиру, де фіксується час прибуття. Таким чином конструюється алібі і заплутуються результати експертизи, що виявляє залишки пороху. Цієї експертизи кілери бояться як вогню: сліди збройного пороху видалити неможливо, і вони є невідпорним доказом. Основна ідея такого алібі полягає не в прихованні самого вбивства, а просто в тому, щоб унеможливити його доведення в суді. Все організовано бездоганно і бездоганно працює. Або майже бездоганно.

Певний час я навідувався до Секондільяно. Відтоді, як Паскуале кинув працювати кравцем, він постійно тримав мене в курсі того, куди дме вітер і якою була загальна ситуація. А ситуація змінювалася швидко. Сумірно зі швидкістю, з якою рухаються гроші.

Я роз’їжджав на своєму мопеді «веспа». Що мені найбільше подобається в Секондільяно та Скампії, це світло. Великі широкі тутешні вулиці просторіші за тугий вузол старого центру міста, і мені здається, що сільська природа і досі живе під асфальтом та велетенськими будинками. Зрештою, простір живе й у самій назві «Скампія», що на «покійному» неаполітанському діалекті означає «вільний простір», «пустище». Місце, де ростуть бур’яни. Місце, де в 60-х виріс огидний Vele, або «Вітрила», величезний і потворний мікрорайон громадського житла. Зогнилий символ архітектурного безумства, або радше бетонна утопія, яка виявилася безсилою стримати механізм наркоторгівлі, що знаходить собі поживу в цій частині світу. Хронічне безробіття та повна відсутність механізму планування соціального розвитку перетворили цей район у складське приміщення для наркотиків, у лабораторію, де наркогроші трансформуються у жваву легальну економіку. Скампія та Секондільяно викачують кисень з нелегальних ринків і спрямовують його у законний бізнес. 1989 року «Спостережний пункт Каморри», організація, що займається моніторингом Каморри, зазначив в одній зі своїх публікацій, що північні околиці Неаполя мають ледь не найвищий показник товкачів на душу населення в усій Італії. Тепер цей показник є найвищим у Європі і входить до найвищої світової п’ятірки.

З часом моє обличчя стали тут упізнавати. Для вартових клану, що стоять на шухері, впізнаваність є нейтральним параметром. На території, що знаходиться під постійним візуальним спостереженням, є параметри негативні — поліція, карабінери, таємні агенти з конкуруючих сімей — і позитивні: покупці. Все інше вважається нейтральним, не вартим уваги. Якщо вас заносять до цієї категорії, то це означає, що вас не існує. Ринок наркотиків під відкритим небом завжди цікавив мене і дивував: його бездоганна організація суперечить будь-якому твердженню про повну тутешню деградацію. Ці ринки працюють як годинник; люди в ньому — шестірні, і рух кожної з них спричиняє рух наступної. Дивовижне й чаруюче видовище. Зарплатня видається раз на тиждень, по 100 євро вартовим, 500 — координатору ринку і касиру, по 800 товкачам і по 100 євро тим, хто керує коморами та переховує наркотики у себе вдома. Робочі зміни тривають від третьої години дня до дванадцятої ночі і від дванадцятої ночі до четвертої ранку: вранці торгувати дуже важко, бо кругом повно поліції. Кожен має вихідний, а якщо працівник запізнюється, то відповідно зменшується платня. 50 євро за кожну пропущену годину. На віа Баку завжди вирує діяльність. Прибувають клієнти, розплачуються, забирають товар — і відбувають. Часом за товкачем навіть вишиковується черга машин. Особливо в суботу ввечері, коли приїздять товкачі з інших районів. Віа Баку приносить прибутку в півмільйона євро щомісяця. Згідно з даними антинаркотичного підрозділу, кожного дня тут продається по чотириста доз марихуани та кокаїну. Коли з’являється поліція, товкачі точно знають, в яких помешканнях ховатися і де скласти свій товар. Зазвичай перед поліцейською машиною вигулькує авто чи мопед, щоб уповільнити її рух, і таким чином вартові отримують додатковий час, щоб забрати товкачів та хутко відвезти їх геть на своїх мотоциклах. Вартові, що стоять на шухері, зброї не мають і мають «чисту» характеристику, тому навіть коли їх і затримують, то ризик опинитися за ґратами незначний. Коли заарештовують товкачів, то на допомогу викликають резерви, зазвичай це — наркомани чи постійні клієнти, що бажають надати допомогу в екстрених випадках. На місце кожного заарештованого товкача приходить новий. Бізнес є бізнес; він має тривати навіть у скрутні часи.

Віа Данте також приносить астрономічні суми. Це — процвітаючий ринок, одне з найостанніших дітищ Ді Лауро, і всі тутешні товкачі — це малі діти. А ще є віалле делла Резистенца, старий героїновий ринок, де можна також придбати кобрет — наркотик на основі героїна, і кокаїн. Тут розташована штаб-квартира ринкових координаторів, оснащена мапами та гучномовними телефонами. Звідси вони організовують оборону своєї території. Вартові з мобільними телефонами тримають їх в курсі подій, і це дозволяє координаторам відслідковувати рух поліції та клієнтів у реальному часі.

Захист клієнтів — одна з інновацій сім’ї Ді Лауро. До того як цей клан захопив владу, від арешту та встановлення особистості були захищені лише товкачі, а покупців зупиняли, ідентифікували і часто відправляли до поліційного відділка. Та Ді Лауро забезпечив вартових і для клієнтів — і кожен отримав вільний доступ для наркотиків. Першокласне обслуговування навіть для випадкового клієнта — ось головний принцип, на якому тримається наркоторгівля в Секондільяно. В районі Берлінджьєрі ви можете зателефонувати наперед і ваше замовлення приготують до часу вашого приїзду. Те ж саме стосується віа Ґіслері, Парко Ізес, цілого району Дон Ґуанелла, ділянки віа Лабріола, а також кварталу Сетте Палацці. В районах, перетворених на прибуткові ринки, вулиці охороняються, а у мешканців розвивається корисний для виживання інстинкт вибіркового бачення, котрий наперед визначає, що помічати, а що викидати з поля зору як огидне і жахливе. Вони живуть у велетенському супермаркеті, де покупцеві пропонують усі наркотики, які тільки можна собі уявити. Жодна наркотична речовина не з’являється на європейському ринку, не пройшовши через Секондільяно. Якби ці наркотики призначалися лише для мешканців Неаполя та Кампанії, то статистика була б до неймовірності абсурдною. На кожну родину припадало б по два кокаїністи та по одному любителю героїну. І це — не беручи до уваги гашишу, марихуани, кобрету та легких наркотиків. Пігулки — дехто й досі називає їх «екстазі», хоча насправді їх налічується 179 різновидів — надзвичайно добре продаються в Секондільяно, де їх називають ікс-файлами, жетонами або свічками. Пігулки приносять гігантський прибуток. Їхня собівартість складає один євро, оптом вони продаються від трьох до п’яти євро партія, а потім збуваються в Мілані, Римі чи в інших районах Неаполя по 50–60 євро за штуку/ В Скампії вони йдуть за 15 євро.

Секондільяно вийшов за межі традиційного ринку наркотиків і визначив кокаїн своїм новим орієнтиром. Завдяки новій економічній політиці кланів те, що колись було елітною речовиною, стало доступним майже кожному, причому існують різні Гатунки якості на кожен смак. Згідно з даними аналітичної групи «Аделе», 90 відсотків споживачів кокаїну складають робітники та студенти. «Кокс» потрібен тепер не лише для того, щоб спіймати кайф, його споживають упродовж усієї доби: відпочити після надурочної робочої зміни; знайти додаткову енергію для всього, що нагадує людську діяльність, а не просто щоб розслабитися; їхати вночі за кермом вантажівки; годинами працювати за комп’ютером; робити що-небудь безупинно, працювати тижнями без найменшої перерви. Кокаїн — це засіб від втоми, анальгетик проти болю, ерзац. щастя. Нині наркотики вживають не просто для того, щоб обдовбатися, тепер — це джерело додаткових ресурсів. Для того, щоб задовольнити зрослі й ускладнені потреби споживача, наркоторгівлі довелося проявити гнучкість і звільнитися від жорстких кримінальних обмежень. Постачання та збут наркотиків довелося лібералізувати. Першим у Неаполі цей організаційний стрибок здійснив клан Ді Лауро. Італійські злочинні картелі традиційно воліють збувати великі партії. А Ді Лауро вирішили торгувати партіями середнього обсягу, щоб сприяти дрібному наркобізнесу, який зрештою і приваблює нових клієнтів. Автономні бізнес-структури вільні чинити з товаром на свій розсуд, встановлювати власні ціни і рекламувати свій товар як хочуть і де хочуть. І кожен має доступ до ринку, до будь-якої партії наркотиків і без необхідності звертатися до посередників з клану. Коза Ностра і Ндранґета теж мають розгалужену мережу бізнесових точок, що торгують наркотиками, але вам необхідно мати уявлення про схему управління, і для того, щоб запропонувати свої послуги в якості товкача, треба, щоб вас представили членам клану або їхнім помічникам. Їм конче необхідно знати, де ви збираєтеся торгувати вроздріб і в якому обсязі. В Системі ж Секондільяно цього немає. Тут керуються правилом необмеженої свободи підприємництва (laissez-faire) і вільного пересування (laissez-passer). Тобто тут панує абсолютний і повний лібералізм. Нехай ринок сам себе регулює. І тому Система Секондільяно надзвичайно швидко привабила кожного, хто хотів започаткувати невеличкий наркобізнес серед друзів, хто бажав купувати дозу за 15 євро, а продавати за 100, щоб окупити відпустку, диплом магістра або сплачувати відсотки за кредит під нерухомість. Тотальна лібералізація ринку спричинилася до обвалу цін.

За винятком декотрих ринків на відкритому повітрі, роздрібна торгівля наркотиками насамкінець може зникнути. Бо зараз з’явилися так звані гуртки: лікарський гурток, водійський, гуртки для журналістів та держслужбовців.

Нижній прошарок середнього класу прекрасно підходить для неформальної та суперліберальної системи збуту. Такий собі дружній обмін, щось на кшталт дешевого розпродажу, влаштованого великою фірмою, розпродажу, який має дуже віддалений стосунок до тих чи інших кримінальних структур. Така схема є ідеальною для зняття тягаря надмірної моральної відповідальності. Споживачеві не потрібен товкач у дешевому спортивному костюмі з ацетатного шовку, що цілими днями стирчить як вкопаний на розі ринку під пильним захистом вартових. Лише продукція та гроші — і нічого зайвого, аби вистачало місця для комерційного обміну. Зібрана італійською поліцією інформація свідчить, що в одному з трьох випадків порушника заарештовують уперше. Згідно з даними Інституту здоров’я, споживання кокаїну сягнуло небаченої в історії висоти, зрісши на 80 відсотків з 1999 по 2002 рік. Кількість наркоманів, що звертаються до SERT, італійської служби з реабілітації, подвоюється щорічно. Ринок розширюється гігантськими темпами. Застосування генетично модифікованих рослин, що дозволяє збирати чотири врожаї на рік, усунуло проблему постачання, а відсутність єдиної панівної організації сприяє вільному підприємництву. Якось я прочитав у газеті, що співак Роббі Вільямс, який мав проблеми з кокаїном, полюбляв казати: «Кокаїн — це спосіб, у який Бог дає тобі збагнути, що ти маєш надто багато грошей». Ці слова пригадалися мені, коли я почув, як якісь дітлахи в районі Казе Челесті співали хвалу наркотику та місцю, де його можна так легко придбати: «Якщо в Казе Челесті є кокаїн, то це означає, що гроші для Господа — ніщо».

Казе Челесті. Ця назва походить від блідо-блакитного кольору, який колись мали тут будинки. Цей район, що тягнеться вздовж вулиці Лімітоне в Арцано, є одним з найкращих ринків кокаїну в Європі. Так було не завжди. Як свідчать розслідування, саме завдяки Дженнаро Маріно МакКею цей район став таким прибутковим. Він — призначенець клану, відповідальний за цей район. І це ще не все. Паоло Ді Лауро настільки подобається, як МакКей веде справи, що він надав йому широкі пільги на місцевому ринку, фактично зробивши його ексклюзивним представником. МакКей працює незалежно; все, що він має робити, це сплачувати клану щомісячний податок. Дженнаро та його брата Ґаетано звуть МакКеями через те, що їхній батько нагадував Зеба Макагана, чиє ім’я італійці вимовляють як «МакКей». Цей актор зіграв у серіалі «Як підкорили Захід». Отак уся родина і стала МакКеями. Ґаетано не має рук. Він втратив їх 1991 року у війні проти клану Пука, древньої сім’ї з клану Кутоло, коли граната, яку він тримав, вибухнула у нього в руках. І тепер він має два жорстких дерев’яних протези, пофарбованих у чорний колір. При Ґаетано завжди знаходиться помічник, слуга, який виконує роль його рук. Але коли Ґаетано має щось підписати, то він затискує ручку в протезі і приставляє її до паперу. Потім, вигинаючи шию та обрубки кистей, якось примудряється поставити підпис цілком нормального вигляду, тільки трохи кривуватий.

Згідно з даними Неапольської антимафіозної прокуратури, підприємства Дженні МакКея зберігають наркотики і збувають їх. Ціни постачальників міцно прив’язані до їхньої здатності накопичувати запаси, а бетонні джунглі та сотня тисяч мешканців Секондільяно є цінним активом. Ця маса людей з їхніми домівками та щоденним життям утворюють велику стіну довкола складів наркотиків. Ринок Казе Челесті спричинився до падіння цін на кокаїн. Зазвичай вони починаються з 50–60 євро за грам і доходять до 100–200 євро. У цьому ж районі ціни обвалилися до діапазону 25–50 євро, але якість товару залишається високою. Звіти Районного антимафіозного відділу змальовують МакКея як одного з найталановитіших італійців у кокаїновому бізнесі, людину, яка домінує на ринку, що характеризується безпрецедентним експонентним зростанням. Наркотичні ринки під відкритим небом могли з’явитися в Позілліпо, Паріолі чи Брері — фешенебельних районах Неаполя, Рима та Мілана, але натомість вони були започатковані в Секондільяно. Вартість робочої сили в будь-якому іншому місці була б надто високою. Зате в цьому районі, через серйозне безробіття та неможливість знайти роботу — хіба що емігрувати, — працівникам можна платити низьку зарплату, дуже низьку. Це — ніяка не таємниця, і тому немає потреби звертатися до соціології злиднів або метафізики життя в гетто. Район, де оперують десятки кланів, де рівень прибутку порівнянний лише з масштабною оборудкою в банківській сфері, де одна мафіозна сім’я має річний обіг

300 мільйонів євро, цей район не може бути гетто. Робота дуже копітка, а виробничий ланцюжок — надзвичайно дорогий. Кіло кокаїну обходиться виробникові в І000 євро, та коли він дійде до оптовика, то коштуватиме вже 30 тисяч. Після першого розбавлення 30 кіло перетворюються на 150, чия ринкова вартість складає приблизно 15 мільйонів євро. Більш інтенсивне розбавлення здатне розтягнути 30 кілограмів до 200. Мають важливе значення допоміжні речовини, що застосовуються для розбавлення. Це — кофеїн, глюкоза, манітол, парацетамол, лідокаїн, бензокаїн, амфетаміни, а в екстрених випадках використовують навіть тальк чи кальцій для собак. Розбавлення визначає якість, і так звана «бодяга», тобто погано розбавлений наркотик, тягне за собою смерть клієнта, поліцію та арешт. «Бодяга» закупорює артерії комерції.

Клани Секондільяно на голову випереджають усіх інших у справі розбавлення наркотиків, і ця обставина забезпечує їм вкрай важливу перевагу. Тут використовують «візитерів» — наркоманів-героїнщиків, названих так по аналогії з персонажами телефільму 1980-х, які пожирали мишей, а під начебто нормальною людською шкірою мали огидну і слизьку зеленувату луску. Цих «візитерів» використовують як морських свинок, морських свинок у людській подобі, щоб перевірити безпечність чи небезпечність розбавленого і готового до споживання наркотику, яку реакцію він може викликати і в якій пропорції розбавляти порошок. Коли лабораторії потрібна велика кількість морських свинок, то вона знижує ціни. Від двадцяти до жалюгідних десяти евро за дозу. Шириться чутка, і невдовзі за новими дозами прибувають наркомани, часто з таких далеких місць, як Марке та Луканія. Ринок героїну занепадає. Кількість наркоманів-героїнщиків зменшується, а ті, що лишилися, готові на все. Вони шкутильгають до автобусів, їдуть усю ніч поїздами, голосують на трасах, йдуть пішки багато миль. Але найдешевший на континенті героїн вартий таких зусиль. Хлопці, що розбавляють героїн для клану, збирають «візитерів», дають їм безкоштовну дозу і чекають. До ордера на попереднє затримання, виданого в березні 2005 року неапольським судом, додавалася роздруківка запису телефонної розмови двох людей, що організували випробування «розбодяженого» наркотику. Спершу вони починають процедуру:

— Дай мені п’ять доз для випробування на алергію.

А потім трохи згодом розмовляють:

— Ну як — випробував машину?

— Авжеж.

Йдеться явно про випробування наркотику.

— Mamma mia, troppo bello, ми — перші, мій друже, а решта просто вилетить із бізнесу!

Вони радіють з того, що морські свинки не поздихали; навпаки, піддослідні залишилися дуже задоволені. Вдале розбавлення подвоює обсяг продажів, і якщо якість вийшла дійсно високою, то на цю партію наркотику швидко з’явиться попит по всій країні, а конкуренти зазнають болючого удару.

Тільки прочитавши цю телефонну розмову, я зрозумів сцену, свідком якої став трохи раніше. Я очам своїм не повірив. Я був у Міано, недалеко від Скампії, на відкритому майданчику побіля якихось великих складських приміщень, схожих на ангари. Туди зігнали, як худобу, кільканадцять «візитерів». Я не опинився серед них чисто випадково. Вважаю, що найкращий спосіб докопатися до суті явища — це відчути гаряче дихання реальності, помацати її суворі факти та нудні подробиці. Я не впевнений, що для пізнання життя обов’язково треба бути в центрі подій, але це абсолютно необхідно для того, щоб життя пізнало тебе. Якийсь добре вдягнений тип — у білому костюмі, темно-синій сорочці та новісіньких кросівках — розгорнув на багажнику авто замшевий пакунок, в якому виявилися кілька шприців. «Візитери», відштовхуючи один одного, рушили вперед; це нагадало мені один із сюжетів, що інколи показують в теленовинах, коли десь у Африці з вантажівки роздають борошно. Майже одна й та ж сцена, що повторюється з року в рік. Та раптом один «візитер» заволав:

— Ні, не буду, навіть задарма не буду! Ти хочеш нас повбивати!

Цього було достатньо, щоб кілька недовірливих «візитерів» негайно вшилися. Той тип, що кричав, замовк і продовжив стояти. Здавалося, він нікого не хотів ні в чому переконувати. В повітрі було повно пилюки, піднятої підошвами «візитерів», що нетерпляче тупцювали, і він час від часу спльовував пісок, що осів у нього на губах. Нарешті до нього підійшли кілька «візитерів», вірніше двоє. Їх тіпало, вони явно були на межі ломки. Вени на руках того хлопця були геть поколоті шприцами, тому він зняв свої черевики, але навіть підошви на ногах — і ті були в жахливому стані. Дівчина взяла шприц, затиснула його зубами, а сама розстебнула хлопцеві сорочку. Так повільно, наче в ній була сотня ґудзиків, не менше. А потім штрикнула шприцом у вену на шиї. В тому шприці був кокаїн. Коли він потрапляє у кров, то швидко стає ясно, добре розбавили наркотик чи недбало «розбодяжили». Через мить хлопець почав погойдуватися, і куточки його губ злегка запінилися. Він гепнувся на землю, посіпався, а потім розпростерся, заплющив очі і закляк. Чоловік у білому костюмі негайно почав надзвонювати по своєму мобільному:

— Здається, він помер… Добре, добре, спробую зробити йому масаж.

І він почав гепати своєю кросівкою об груди «візитера»: такий собі жорсткий серцевий масаж. Дівчина стояла біля нього і белькотіла: «Ти неправильно це робиш, неправильно. Йому боляче…» Зібравши всі свої сили, яких у неї лишилося не більше, ніж у вареної макаронини, вона спробувала відштовхнути типа у костюмі від тіла свого приятеля. На обличчі у того відбилася огида — і до неї, і до «візитерів» загалом.

— Не чіпай мене, мерзото, не смій підходити до мене, бо встрелю!

І знову почав гепати кросівкою хлопцеві в груди, а потім, поставивши ногу йому на грудну клітку, витягнув телефон і ще раз подзвонив.

— Йому гаплик… А, дійсно, «Клінекс», я й забув… стривай, дай подивлюся…

Він дістав з кишені косметичну серветку, змочив її і поклав хлопцеві на губи. Навіть від найслабшого подиху у серветці утворилася б дірка, яка б означала, що людина й досі жива. Це роблять для того, щоб, виявляючи обережність, не торкатися тіла.

Тип у костюмі подзвонив востаннє.

— Він мертвий. Треба зробити суміш менш концентрованою.

І сів у авто. Тим часом водій безперервно підстрибував, наче танцюючи на своєму сидінні під якусь безшумну музику. Я не чув ані звука, хоча водій підстрибував так, наче вона грала на повну потужність. Через кілька хвилин усі порозходилися і почали безцільно бродити в пилюці по майданчику. Хлопець і досі лежав, розпростершись, на землі, а його подруга хлипала поруч. Але навіть її плач прилипав їй до губ, немов єдиною формою голосового спілкування, яку дозволяв героїн, був хрипкий стогін.

Я не збагнув чому, але ця дівчина раптом підвелася, зняла свої шорти, стала, розставивши ноги, прямо над обличчям хлопця і помочилася. Серветка прилипла йому до губ та носа. Через кільканадцять секунд він прийшов до тями і витер долонями обличчя. Як роблять тоді, коли виринають з-під води. Цей Лазар з Міано, воскреслий завдяки невідомо яким речовинам, що містилися в сечі тієї дівчини, поволі зіп’явся на ноги. Клянуся, якби я не був такий спантеличений, то неодмінно вигукнув би: «Чудо, чудо!» Натомість я став нервово походжати туди-сюди. Це завжди буває зі мною, коли я чогось не розумію або не знаю, що робити. І я просто знервовано намагаюся зайняти побільше простору. Мабуть, мої походжання привернули увагу, бо до мене підійшли «візитери» і почали горлати. Їм здалося, що я мав стосунок до того типа зі шприцами. Вони безладно вигукували: «Це ти, ти… Це ти хотів убити його». «Візитери» стали непевно наближатися до мене, але я різко обернувся — і вони відсахнулися. Втім, коли я швидко рушив геть, вони потягнулися слідом, жбурляючи у мене різну гидоту, яку піднімали із землі. Я нічого їм не зробив, але якщо ти не наркоман, тоді ти — товкач. Раптом під’їхала вантажівка. Увесь ранок вони виїжджали зі складів десятками. Авто зупинилося біля мене, і хтось вигукнув моє ім’я. То був Паскуале. Розчинивши дверцята, він крикнув мені стрибати в кабіну. Ні, він не був ангелом-охоронцем, що рятує свого підопічного. Ми більше скидалися на двох пацюків, що тікають каналізаційною трубою, посмикуючи один одного за хвости.

Паскуале поглянув на мене із суворістю батька, який все знав наперед. Його саркастична посмішка сказала мені все; йому не треба було марнувати час, щоб вишпетити мене.

Я мимоволі поглянув на його руки. Вони стали іще червонішими, ще більш потрісканими, шкіра на блідих долонях зморщилася, кісточки пальців порепалися. Нелегко було цим пальцям, звиклим до шовку та вельвету, призвичаюватися крутити кермо по десять годин поспіль. Паскуале щось казав, але «візитери» не йшли у мене з голови. Мавпи. Гірше ніж мавпи. Морські свинки, на яких випробовується нова партія наркотику, яку невдовзі збуватимуть повсюдно в Європі. Морські свинки в людській подобі, використовувані для того, щоб клієнти в Римі, Неаполі, Абруццо, Луканії та Болоньї не померли, щоб у них не пішла носом кров, не запінилася вона в куточках їхніх губ. Той «візитер» в Секондільяно міг стати іще одним нещасним, чию смерть ніхто не став би розслідувати. Якби його підняли з землі, витерли від ригачки та сечі і поховали, то це й так було б для нього великою честю. Деінде зробили б посмертний розтин, розпочали б розслідування обставин його смерті. Але тут, в Секондільяно, є лише одна причина: передозування.

Паскуале виїхав на дорогу, що вела до північних передмість Неаполя. Скрізь сараї, комори, звалища, іржаві скелети машин та розкидане сміття. Тут немає промислових комплексів. Сморід від фабрик є, а самих фабрик немає. Вздовж вулиць — будинки та базарні майданчики, позначені присутністю бару. Непроста й химерна пустеля. Паскуале збагнув, що я його не чую, і різко натиснув на гальма. Не зупиняючись повністю, а просто різко сіпнувши авто, такий собі легенький удар батогом, щоб я отямився. Потім він поглянув на мене і сказав: «Незабаром справи в Секондільяно підуть кепсько… Стара Баба утік до Іспанії і гроші спільні прихопив із собою. Тобі краще сюди не приходити. Тут скрізь відчувається напруженість і тривога. Асфальт — і той утік би звідси, якби зміг злущитися з землі».

Але я вирішив-таки прослідкувати за майбутніми подіями в Секондільяно. Чим активніше Паскуале наполягав, що буде небезпечно, тим більше переконувався я, що не зможу відмовити собі у спробі зрозуміти стихію катастрофи. А розуміння передбачало той чи інший спосіб участі в подіях. Нейтральність та об’єктивне відсторонення — це ті позиції, які мені ніколи не вдавалося зайняти. Рафаеле Амато — на прізвисько Стара Баба — начальник, що належав до другого ярусу клану і відповідав за наркоринки в Іспанії, втік до Барселони з готівковим запасом Ді Лауро. Принаймні, так говорили. Насправді ж він просто не передав свою квоту грошей клану, продемонструвавши таким чином, що більше не почувається зобов’язаним людям, котрі хотіли, щоб він в подальшому жив на одну зарплату. Це був відкритий розкол. Наразі він стосувався лише Іспанії, яка завжди знаходилася під контролем кланів: Андалузію «тримали» Казалезі з Казерти, острови — Нуволетти з Марано, а Барселону — «сепаратисти». Саме «сепаратистами» назвали розкольників репортери, які першими повідомили цю новину зі злочинного світу. Але в Секондільяно всі знали їх як «іспанців».

Оскільки їхній керівник знаходився в Іспанії, то вони взяли в свої руки не лише роздрібну вуличну торгівлю наркотиками, а й сам наркотрафік, користуючись тим, що Мадрид — це важлива перевалочна база кокаїну на його шляху з Колумбії та Перу до Європи. Як показало розслідування, люди Амато вже давно використовували хитромудрий спосіб перевезення великих кількостей наркотиків: вантажівки-сміттєвози. Сміття вгорі, наркотики — внизу. Безвідмовний метод уникнути перевірки. Ніхто ж не додумається зупиняти сміттєвоз посеред ночі.

Розслідування виявило, що Козімо Ді Лауро в якийсь момент здогадався: його менеджери повертають клану дедалі менше грошей. Прибутки мали вкладатися в «ризики», тобто інвестуватися в купівлю нових партій наркотиків за допомогою капіталів Ді Лауро. Термін «ризик» прийшов з нерегулярної суперлібералізованої торгівлі кокаїном та пігулками, де не існує стабільності й надійності. Тому люди ризикують, як у російській рулетці. Якщо ви ризикнете 100 тисячами євро і справи підуть добре, то через два тижні ви матимете 300 тисяч. Кожного разу, коли я натрапляю на такі експоненціальні суми, то пригадую слова, що їх сказав Джованні Фальконе групі студентів: «Щоб зрозуміти, наскільки прибутковою є торгівля наркотиками, уявіть собі, що тисяча лір, вкладених у наркотики першого вересня, перетворюються на сто мільйонів до першого серпня наступного року». Цей приклад став хрестоматійним.

Суми грошей, що їх здавали менеджери Ді Лауро, і досі були астрономічними, та все ж невпинно зменшувалися. З плином часу така практика неодмінно посилить одних та ослабить других, і насамкінець, як тільки нова група набуде достатньої організаційної та військової моці, вона неодмінно відштовхне Паоло Ді Лауро. Це буде не просто конкуренція, навіть жорстка. Це буде сильний поштовх, після якого вже не встати, немилосердний поштовх залізною рукою. Тому Козімо наказав усіх перевести на зарплату. Він хотів, щоб усі менеджери залежали від нього. Це рішення суперечило принципам його батька, але виникла необхідність захистити свій бізнес, свою владу та авторитет, свою сім’ю. Пора покінчити з гнучкими організаційними принципами, коли кожен був вільний вирішувати, скільки інвестувати, який тип наркотику і якої якості викидати на ринок. Пора покінчити з вільностями та автономією всередині багаторівневої корпорації. Наймані працівники на зарплаті — і все. Дехто пропонував платити 50 тисяч євро на місяць. Неймовірна сума, але все одно — зарплата. Роль підлеглого. Кінець підприємницької мрії, на зміну якій має прийти посада менеджера. І адміністративна революція на цьому ре закінчується. Інформатори свідчать, що Козімо замислив також здійснити кадрову ротацію, провести зміну поколінь. Різке омолодження верхнього ешелону менеджерів, де не мали залишатися люди, старші за тридцять. Ринок не робить знижок з огляду на чийсь досвід роботи. Він взагалі не робить знижок з огляду на ту чи іншу людську чесноту. Щоб перемогти, ти маєш діяти швидко та енергійно. Кожне обмеження, будь то пристрасть, закон, чиїсь права, кохання, емоції чи релігія, — це поступка конкуренту, камінь спотикання на шляху до успіху. Звісно, для всього цього є місце, але на першому місці мають бути успіх та жорсткий контроль. До старих босів прислухалися з відчуття поваги, навіть коли вони пропонували застарілі ідеї або віддавали неефективні накази; на прийняті ними рішення зважали тільки через повагу до їхнього віку. А саме вік і становив найбільшу загрозу лідерству нащадка Паоло Ді Лауро.

І тепер вони були на одному рівні; апелювання до легендарного минулого, до колишніх заслуг та належної пошани відкидалося. Кожен у своїй кар’єрі мав покладатися тільки на вагу своїх пропозицій, на здатність керувати та, можливо, на харизму. Бойовики з Секондільяно почали демонструвати свою силу іще до того, як стався розкол, бо він уже тоді підспудно назрівав. Одною з їхніх перших мішеней став Фердинандо Бідзарро, знаний також як Дядько Чиряк по аналогії з хитрим персонажем телесеріалу «Сімейка Адамсів», що мав лису макітру. Бідзарро був «цабе» в Меліто. «Цабе» означає людину з владою, але все одно підлеглу вищій владі боса. На посаді районного капо Бідзарро вже не проявляв колишньої старанності і дбайливості. Він хотів сам розпоряджатися своїми грошима і приймати кардинальні, а не просто адміністративні рішення. То не був класичний бунт; йому просто хотілося підвищення, хотілося стати автономним партнером. І він добився підвищення — зробив це самостійно. Клани Меліто жорстокі й безжальні. Вони керують підпільними фабриками, що виробляють високоякісне взуття для півсвіту і забезпечують готівку, яка йде на лихварство. Власники підпільних фабрик майже завжди підтримують політика, котрий гарантує їм найліберальніші виробничі норми, або районного капо, який забезпечує тому політику вибори. Клани Секондільяно ніколи не були рабами політиків, ніколи не мали бажання укладати програмних пактів, але в цьому регіоні важливо мати друзів.

Саме той чоловік, що був політичним представником Бідзарро, і став його ангелом смерті. Клан звернувся з проханням до Альфредо Чікали, колишнього мера Меліто і місцевого лідера лівоцентристської політичної партії, щоб той допоміг йому з Бідзарро. Згідно з результатами розслідування, здійсненого Неапольським антимафіозним відділом, Чікала надав точну інформацію про місцеперебування капо. Як прочитати роздруківки підслуханих телефонних розмов, то може здатися, що то планувалося не вбивство, а просто зміна керівника. Зрештою, це одне й те саме. Бізнес мав тривати, а рішення Бідзарро стати автономним загрожувало потенційними проблемами. Тому його треба було усунути будь-що. Коли померла мати Бідзарро, помічники Ді Лауро збиралися поїхати на похорон і відкрити стрілянину по всіх та кожному. Убити Бідзарро, його сина, кузенів та кузин — усіх. Вони приготувалися. Але Бідзарро з сином не з’явилися. Та люди Ді Лауро продовжили розробляти детальні плани, щоб влаштувати засідку. Клан навіть відправляв факсом інформацію та накази своїм підлеглим: «В Секондільяно нікого не залишилося, він усіх їх відіслав геть… з’являється тільки по вівторках та суботах на чотирьох автомобілях… У жодному разі не приймайте самостійних рішень. Дядько Чиряк розіслав повідомлення, що на Великдень він хоче по 250 євро з кожного магазину і що нікого не боїться. Сів’єро піддадуть тортурам на цьому тижні».

Стратегія, керована по факсу. Заплановані тортури, позначені на календарі, — наче то інвойс, попереднє замовлення, заброньований квиток на літак. Власне, як і інформація, що її передав зрадник: Бідзарро має чотири авто супроводу і збирає данину 250 євро на місяць. Сів’єро, вірного водія Бідзарро, мають піддати тортурам, під час яких він, можливо, розколеться і видасть маршрути, котрими його бос планує рухатися в найближчому майбутньому. Але каталог змов проти Бідзарро на цьому не закінчується. Змовники розмірковують над таким варіантом: піти до будинку його сина, «де вони не дадуть пощади нікому». Планування перериває телефонний дзвінок: один з кілерів підслухав, що Бідзарро таки висунув свого носа, з’явився на людях, щоби продемонструвати свою силу та невразливість. Кілер аж стогне з досади: таку зручну нагоду змарнували! «Нехай йому грець, ми сидимо тут без толку, а він увесь ранок простирчав у центрі».

Не приховується нічого. Все здається зрозумілим, очевидним і вплетеним у тканину буднів. Нарешті колишній мер Меліто розкриває назву готелю, де переховується Бідзарро разом зі своєю коханкою, де він дає вихід своїй напрузі та своїй спермі. Можна звикнути до всього: до життя з вимкненим світлом, щоб ніхто не здогадався, що ти вдома, до супроводу з чотирьох автомобілів, до неможливості користуватися телефоном, неможливості з’явитися на похороні рідної матері. Але не мати можливості зустрітися з коханкою — це вже занадто. Це сприйматиметься як найгірше приниження, як кінець твоєї влади.

26 квітня 2004 року. Бідзарро знаходиться в готелі «Вілла Джулія» на четвертому поверсі. В ліжку з коханкою. Прибувають бойовики в поліцейських нагрудних накидках. Консьєрж, віддаючи їм магнітний ключ, навіть не потурбувався попросити цих начебто поліцейських показати свої посвідчення. Бойовики гепають у двері. Бідзарро і досі в нижній білизні. Зачувши, що він наближається, вони починають стріляти. Дві черги пробивають двері і його тіло. Нові постріли — і двері вибито. Нападники прикінчують Бідзарро пострілом у голову. Тепер ясно, за яким сценарієм має розгортатися різанина. Бідзарро став першим. Або одним з перших. Вірніше, першим випробуванням клану Ді Лауро на міцність, їхньої здатності нападати на тих, хто посміє зруйнувати альянс чи порушити бізнесові домовленості. Стратегія сепаратистів іще не встигла оформитися, її наразі важко зрозуміти. В повітрі витає напруженість, але здається, що вони чогось вичікують. Ясність — тобто проголошення війни — приходить 20 жовтня 2004 року, за кілька місяців після вбивства Бідзарро: убито Фульвіо Монтаніно та Клаудіо Салерно; їх зрешетили чотирнадцятьма кулями. Розслідування виявило, що вони керували ринками наркотиків під відкритим небом і були надзвичайно відданими Козімо. Оскільки задум заманити в пастку й убити Козімо та його батька не спрацював, то почали з цих двох, і їхнє вбивство знаменувало початок ворожнечі. Спалахнув конфлікт. Коли з’являються трупи, то залишається тільки воювати. Проти синів Ді Лауро вирішили повстати всі лідери: Розаріо Паріанте, Рафаеле Аббінанте, а також нові менеджери Рафаеле Амато, Дженнаро Маріно МакКей, Арканджело Абате і Джакомо Мільяччо. Де Лючія, Джованні Кортезе, Енріко д’Аванцо і велика, дуже велика група прихильників залишаються вірними Ді Лауро. Молоді чоловіки, яким пообіцяли кар’єру, високі заробітки, а також економічне та соціальне підвищення в структурах клану. Сини Паоло Ді Лауро — Козімо, Марко та Чіро — беруть на себе керівництво. Цілком можливо, що Козімо добре розумів, що ризикує опинитися за ґратами або загинути. Що йому загрожує арешт та економічний крах. Але треба обирати: або чекати і спостерігати, як над тобою поволі бере гору тобою ж зрощений клан конкурентів, або спробувати захистити свій бізнес. А поразка економічна неминуче тягне за собою поразку чисто фізичну.

Це — війна. Ніхто не знає, якими методами вона вестиметься, але всі знають, що вона буде довгою та страшною. Найжорстокішою війною в південній Італії за останні десять років. У сім’ї Ді Лауро було менше людей, вони набагато слабші та гірше організовані. Ді Лауро завжди різко й жорстоко реагували на внутрішні розколи, породжені їхнім ліберальним стилем управління, котрий деякі їхні працівники хибно зрозуміли як автономію, як дозвіл започаткувати власний бізнес. Але в клані Ді Лауро свободу лише дають у користування; ви не можете вважати себе її власником. Ось як попередні керівники клану усунули 1992 року розкол, ініціатором якого став Антоніо Рокко, «начальник» Муньяно: до бару Фульміне ввійшли бойовики, озброєні автоматами та гранатами. Вони вбили п’ять людей. Щоб врятувати свою шкуру, Рокко став свідком звинувачення, і, виходячи з його свідчень, держава надала свій захист більш ніж двомстам потенційним жертвам Ді Лауро. Але це нічого не дало: показань, які дав Рокко, було недостатньо, щоб заарештувати керівництво асоціації.

Та цього разу, як видно з ордера на тимчасовий арешт, виданого 7 грудня 2004 року неапольським судом, люди Козімо Ді Лауро не на жарт переполошилися. Двоє компаньйонів, Луїджі Петроне та Сальваторе Тамбуріно, розмовляють по телефону про оголошення війни, зроблене у формі вбивства Монтаніно та Салерно.

Петроне: «Вони вбили Фульвіо».

Тамбуріно: «Ага…

Петроне: «Ти розумієш, про що йдеться?»

І починає набувати обрисів стратегія ведення війни, на котрій, за словами Тамбуріно, наполягає Козімо Ді Лауро: прибрати ворогів одного за одним, убити їх, навіть якщо доведеться пустити в хід бомби.

Тамбуріно: «Навіть бомби, чуєш? Так сказав Козімо, сказав: «Тепер я поприбираю їх одного за одним… усіх повбиваю, бо вони страшні й небезпечні…»

Петроне: «Треба залучити до «роботи» надійних людей…»

Тамбуріно: «Та їх тут мільйони, Джіно. І всі вони — ще діти… зараз я поясню тобі, що задумав Козімо…»

Це — нова стратегія. Залучити дітей, підвищити їх до статусу бойовиків, перетворити добре змащену машину наркоторгівлі, інвестицій та територіального контролю на бойовий механізм. Хлопці, що працюють у кафетеріях, кондитерських та м’ясних крамницях, механіки, офіціанти і безробітні мають стати новою армією, про чиє існування не здогадується противник. Смерть Монтаніно дає початок довгій та кривавій низці атак і контратак, численних убивств, пасток, що влаштовувалися іноді по дві-три на день; знищувалися помічники клану, потім родичі, спалювалися будинки, жертвами жорстокого побиття ставали підозрювані.

Тамбуріно: «Козіміно спокійний, як удав. Каже: «їжте, пийте і кохайтеся з дівчатами». А що нам іще лишається? Ну, сталося, що сталося, але життя триває…

Петроне: «Щось мені більше не хочеться їсти. Я їм, тільки щоб шлунок напхати…»

Наказ воювати не мусить бути схожим на акт відчаю. Вкрай важливо виглядати переможцями. Це стосується і бізнесу, й армії. Той, хто викаже свій страх, хто втече, сховається чи відступить, той програв іще до початку бойових дій. Їжте, пийте, кохайтеся. Наче нічого особливого не відбулося і не відбувається. Але Петроне й Тамбуріно не на жарт перелякані; насправді вони не знають, скільки компаньйонів стало на бік «іспанців», а скільки залишилося на їхньому боці.

Тамбуріно: «А звідки нам знати, скільки до них приєдналося людей? Ми ж цього не знаємо!»

Петроне: «Ха! Скільки перекинулося на той бік? Не знаю. Але з нами залишилася ціла купа, Тоторе! Не розумію… ці, тутешні… Їм що — теж не подобається Ді Лауро?»

Тамбуріно: «Знаєш, що я зробив би на місці Козіміно? Я би почав убивати їх усіх. Якби мав сумніви — то всіх. Я би став прибирати їх одного за одним, ясно?!»

Убити всіх. Усіх і кожного. Лише через підозру. Навіть якщо достеменно не знаєш, на чиєму вони боці, не знаєш, чи вони взагалі причетні до конфлікту. Стріляй! Це ж не люди, а багно. На війні, коли тобі загрожує поразка і смерть, союзники легко стають ворогами, а вороги — союзниками. Вони більше не індивіди, а предмети для випробування і підтвердження твоєї сили. Групи, альянси та супротивники — усе це з’явиться і набере форм опісля. А спочатку треба розпочати стрілянину.

30 жовтня 2004 року люди Ді Лауро з’явилися в помешканні Сальваторе Де Маджістріса, чоловіка шістдесяти з гаком років, одруженого з матір’ю Б’яджо Еспозіто, одного із сепаратистів. Вони бажають знати, де переховується Еспозіто. Ді Лауро мають прибрати їх усіх, перш ніж вони встигнуть організуватися, перш ніж второпають, що їх — більшість. Бойовики перебивають кийком руки й ноги Маджістрісу і ламають йому носа. З кожним ударом вони питаються: де син його дружини? Маджістріс не відповідає, і кожна відмова провокує наступний удар. Нападники б’ють його нещадно. Він має зізнатися. Але він не зізнається. Чи, може, і дійсно не знає, де переховується Еспозіто. Через місяць Маджістріс помирає в муках.

2 листопада на автостоянці убили Массімо Ґальдієро. Вбивці мали також прикінчити його брата Дженнаро, здогадного друга Рафаеле Амато. 6 листопада на віа Лабріола гине Антоніо Ландієрі; щоб його вбити, кілерам довелося відкрити вогонь по всіх, з ким він був на ту мить. При цьому було тяжко поранено п’ятеро інших людей, що торгували кокаїном, скоріш за все — від Дженнаро МакКея. «Іспанці» завдають удару у відповідь. 9 листопада, проскочивши крізь низку блокпостів, вони залишають білий «фіат-пунто» на віа Купа Перілло. Під вечір поліція знаходить у ньому три трупи. Стефано Маїсто, Маріо Маїсто і Стефано Мауріелло. Один попереду, другий — на задньому сидінні, а третій — у багажнику. Де б вони не шукали, скрізь знаходять труп. 20 листопада люди Ді Лауро вбивають Б’яджо Мільяччо. Йдуть до автосалону, де він працює. «Це — пограбування», — кажуть вони і стріляють йому в груди. Хоча збиралися вбити його дядька Джакомо. «Іспанці» відповідають того ж дня, убивши Дженнаро Емоло, батька одного з найвідданіших поплічників Ді Лауро. Його запідозрили в тому, що він є одним з керівників військового крила клану. Доменіко Річчо та Сальваторе Ґальярді, обидва наближені до Рафаеле Аббінанте, 21 листопада зайшли до тютюнової крамниці, де їх і встрелили бойовики Ді Лауро. За годину гине Франческо Тортора. Кілери під’їхали на авто, а не на мотоциклі. Під’їхали, встрелили, забрали тіло, як мішок, вивезли на околиці Казаваторе, а потім підпалили машину разом з трупом, одним махом розв’язавши дві проблеми. Опівночі двадцять першого числа карабінери знаходять спалене авто. Іще одне.

Щоби бути в курсі військових дій, я роздобув рацію, що приймала поліцейські частоти. Тому на місце злочину я прибуваю на своєму мопеді майже одночасно з поліцейськими підрозділами. Але тої ночі я заснув. То наростаючий, то стихаючий шум і тріскіт на поліцейських радіохвилях подіяв на мене, як колискова. Тому цього разу я дізнався про те, що трапилося, завдяки телефонному дзвінку, який розбудив мене серед ночі. Коли я прибув на місце злочину, то застав там авто, повністю понівечене вогнем. Його повністю облили бензином, вихлюпнувши не один літр. Пальне на передньому сидінні, на задньому, на колесах та на кермі. Полум’я вже згасло, а коли прибули пожежники, скло у вікнах вибухнуло і осипалося. Точно не знаю чому, але я прожогом кинувся до того автомобільного скелета. Він жахливо смердів горілою пластмасою. Поблизу крутилося кілька людей, а поліцейський, підсвічуючи ліхтариком, намагався зазирнути всередину металевого кістяка. Там він уздрів труп чи щось схоже на труп. Пожежники, огидливо скривившись, відчиняють дверцята і витягують мерця. Одному з карабінерів стало зле. Він прихилився до стіни і виблював додолу вермішель та картоплю, що він їх з’їв кілька годин тому. Все, що лишилося, — це закляклий чорний тулуб, обгорілий череп та ноги з обсмаленою шкірою. Карабінери беруть труп під руки, кладуть на землю і ждуть приїзду покійницької машини.

Цей фургон, збиральник померлих, курсує безперервно. Я бачив його у Скампії і Toppe Аннунціата. Він збирає трупи, накопичуючи тіла людей, яких застрелили. Кампанія має найвищий рівень убивств в Італії і один з найвищих у світі. Покришки покійницького авто зношені і майже лисі. Щоб зобразити символ цього району, достатньо сфотографувати ці колеса з погризеними краями та сірими розтрісканими боками. Начепивши брудні гумові рукавички, які, напевне, використовувалися вже далеко не вперше, з фургона виходять чоловіки і приступають до роботи. Вони засовують мерця в мішок, такий, в яких зазвичай перевозять загиблих солдат. Труп схожий на одну з тих фігур, що постають з попелу Везувію, коли археологи заповнюють гіпсом порожнини, які залишилися після тіл. На цей момент біля авто вже скупчився чималий натовп людей, але всі вони мовчать. Наче тут нікого й нема. Ми ледь наважуємося дихати. Після того, як Каморра розв’язала війну, багато людей переглянули межі витривалості своїх нервів. І ось вони прийшли подивитися: що ж іще може статися? Кожного дня вони дізнаються про нові межі можливого, про той новий жах, який їм доведеться терпіти. Дізнавшись, вони повертаються додому і живуть собі далі. Карабінери починають фотографувати, а фургон їде геть, забравши мерця. Я ж їду до поліцейського відділка. Вони ж мають хоч щось повідомити про цього загиблого. В прес-кімнаті — незмінні журналісти та кілька поліцейських. Трохи згодом посипалися коментарі: «Вони убивають один одного — чим більше, тим краще!», «Отакий кінець всякого, хто стане членом Каморри!», «Насолоджувався шаленими «бабками», а тепер насолоджуйся своєю смертю, смердюк собачий!» Звичайні ремарки, тільки сказані більш емоційно та з огидою. Наче мрець був присутній у кімнаті і кожен мав кинути йому в обличчя своє звинувачення: комусь він завадив добре виспатися, комусь до біса осточортіли ці безкінечні війни, а когось лякають цілі підрозділи «солдатів» мафії, що стирчать буквально на кожному розі Неаполя. Лікарі довго возилися з ідентифікацією трупа. Хтось із присутніх підказує ім’я районного капо, який зник кілька днів тому. Один з багатьох, один з тих трупів, що купчаться в холодному морзі шпиталю Кадареллі, очікуючи ідентифікації — як огидного тавра. Але невдовзі виявляється, що це — не він.

Хтось закриває обличчя руками. У журналістів від хвилювання пересихає в роті, і вони натужно ковтають слину. Поліцейські скрушно хитають головами, втупившись поглядами в кінчики своїх черевиків. Ті, хто кидав на адресу здогадного мафіозі сердиті ремарки, винувато замовкають. Виявилося, що труп належить Джельсоміні Верде, двадцятиоднорічній жінці. Її викрали, піддали тортурам і вбили, всадивши кулю в потилицю. Постріл було зроблено з такої близької відстані, що куля пройшла навиліт. А потім убивці кинули її в авто — її ж власне авто — і підпалили. Джельсоміна зустрічалася з Дженнаро Ноттурно, молодим хлопцем, котрий спочатку вирішив був залишитися з Ді Лауро, але потім передумав і перейшов на бік «іспанців». Вона ходила з ним кілька місяців, та їхній роман скінчився іще до убивства. Але, можливо, хтось із людей клану бачив, як вони обнімалися, їздили разом на мопеді чи в авто. Дженнаро винесли смертний вирок, але він примудрився вислизнути; хтозна, куди він зник, може, переховувався в якійсь автомайстерні чи гаражі неподалік від того самого місця, де убили Джельсоміну. Він не відчував потреби захищати її, бо вони вже не зустрічалися. Але клани все одно мали завдати удару, а людина вираховується за мапою, яку креслять за допомогою знайомих, родичів і навіть особистого майна. На цій мапі можна писати повідомлення. Найжахливіші повідомлення. Покарання є абсолютно необхідним. Якщо хтось залишається непокараним, то це може легітимізувати зраду або розкол. Надто великий ризик. Тому треба завдати удару. І, бажано, в найжахливіший спосіб. Такий наказ. Решта не значить нічого. Тому люди, що залишилися вірними Ді Лауро, знаходять Джельсоміну і під якимось надуманим приводом зустрічаються з нею. Потім захоплюють, б’ють до крові, піддають тортурам, час від часу запитуючи, куди подівся Дженнаро. Вона не відповідає. Може, вона не знає, а може — воліє взяти на себе те, що призначалося йому. І вони вбивають її. Можливо, каморристи, яких послали на це завдання, нанюхалися кокаїну, а може, їхня жорстокість пояснюється тим, що їм треба було вибити з жертви найдрібніші деталі. Але їхні методи придушення будь-якого опору, нехтування навіть найменшим натяком на людяність відомі аж надто добре. Мені здалося, що спалюючи тіло, вони намагалися у такий спосіб знищити сліди тортур. Понівечене тіло молодої жінки викликало б у районі страшенну лють, і хоча кланам начхати на суспільну думку, все ж таки їх не влаштовує вороже ставлення загалу. Тому треба палити, палити все. І жахлива не сама смерть цієї дівчини, бо вона — лише одна з жертв війни. Жахливо уявити, як вона помирала, як її мучили. Щоб відігнати від себе ці страшні картини, що постали в моїй уяві, я роблю глибокий вдих і спльовую слиз, що клубком став у мене в горлі.

Джельсоміна Верде, або Міна — так звали її у цьому районі. І газети теж стали її так звати після вбивства — з ніжністю та почуттям провини. Хоча було б легко не вирізняти її з-поміж тих людей, які вбивали один одного. Або, якби вона й досі була живою, і далі дивитися на неї як на подружку каморриста, одну з багатьох дівчат, які зустрічаються з мафіозі заради грошей чи відчуття власної значущості. Просто ще одна сеньйора, котрій до вподоби розкішне життя, яке забезпечує їй чоловік — член Каморри. Але ж Сарацин, як прозивали Дженнаро Ноттурно, тільки-но починав свою мафіозну кар’єру. Якщо він стане місцевим капо і відповідатиме за роботу товкачів, то зможе заробляти від однієї до двох тисяч євро на місяць. Але це — довгий шлях. Винагорода за вбивство складає десь 2500 євро. А якщо доведеться залягти на дно, бо на твій слід вийшли карабінери, то клан оплачує місяць, проведений на Півночі Італії або в Європі. Хтозна, може, Дженнаро мріяв стати босом, взяти під контроль половину Неаполя і вкладати гроші по всій Європі.

Якщо завмерти і глибоко вдихнути, то можна уявити собі, як вони зустрічаються, хоча я не розпізнав би їхніх облич. Можливо, вони познайомилися в якомусь типовому барі, одному з тих бісових барів, яких багацько на околицях південних міст. Довкола цих барів обертається життя кожного — від дітлахів до дев’яностолітніх підсліпуватих стариків. А може, вони познайомилися на якійсь дискотеці. Прогулянка по п’яцца Плебісците, поцілунок перед тим, як розійтися по домівках. А потім — разом проведені суботи, піца за містом, зачинені на гачок двері у спальні, коли всі члени родини, добряче попоївши, куняють у знемозі. І отак воно триває й далі. Як і завжди, як і з усіма, чорт забирай. А потім Дженнаро примикає до Системи. Пішов до якогось приятеля-каморриста, той познайомив його з потрібними людьми, і хлопець почав працювати на Ді Лауро. Мені уявляється, що Джельсоміна, мабуть, знала про це і намагалася прилаштувати Дженнаро на іншу роботу. Тут часто так буває — дівчата клопочуться про своїх хлопців. Та, насамкінець, вона, напевне, кинула думати про те, як Дженнаро заробляє собі на хліб. Зрештою, це теж робота, як і всяка інша. Водити авто, розвозячи пакунки, — все починається з малого. З нічого. Але це дає можливість жити, працювати, а інколи навіть викликає почуття задоволення, самореалізації та соціальної значущості. Згодом їхні стосунки припиняються.

Але цих кількох місяців цілком вистачило. Вистачило, щоб асоціювати Джельсоміну з Дженнаро. Позначити її як таку, через котру його можна вистежити, як одну з його дівчат. Навіть якщо їхні стосунки вже скінчилися або ніколи по-справжньому не починалися. Це не має значення. Бо це — лише здогадки, фантазії. Реально є дівчина, яку мучили і вбили через те, що бачили, як вона пестила чи цілувала десь когось у Неаполі. У це майже неможливо повірити. Джельсоміна тяжко й подовгу працювала, як і багато хто в цьому районі. Часто молоді дівчата і жінки годують сім’ї, бо чоловіки страждають від депресії, роками не знаходячи роботи. Навіть люди, що мешкають в Секондільяно — Третьому світі, — мають певний психотип. Роки безробіття змінюють людину, тебе страшенно пригнічує, коли ті, кому більше пощастило в житті, сприймають тебе як шматок лайна — без роботи, без репутації та без грошей. Або ти перетворюєшся на тварину. І опиняєшся на самісінькому краї, де твій кінець — не за горами. Тому Джельсоміна працювала, як і багато інших, ішачила на трьох роботах, щоб заробити достатньо грошей, половину з яких вона віддавала родині. Вона також працювала волонтером, допомагаючи старим людям, і за це газети наперебій її вихваляли, наче змагаючись у тому, щоб повернути дівчину до життя.

На війні не можна підтримувати сердечні стосунки та все те, що може стати слабкою ланкою. Емоційне потрясіння, яке переживають молоді хлопці, що стають робітниками клану, чітко простежується в телефонних розмовах, перехоплених карабінерами. Наприклад, у розмові Франческо Венози зі своєю подружкою Анною. Роздруківку цієї розмови було включено в ордер на арешт, виданий антимафіозною прокуратурою Неаполя у лютому 2006 року. То був останній дзвінок перед зміною телефонного номера, перед тим, як Франческо втік до Лаціо. Спочатку він посилає смс своєму братові, попереджаючи, щоб той не виходив на вулицю, бо за ним полюють убивці:

— Привіт, любий брате. В жодному разі нікуди не виходь, зрозумів?

Потім Франческо має повідомити свою дівчину, що йому треба їхати, пояснює складнощі, що трапляються в житті людини, яка є членом Системи:

— Мені зараз вісімнадцять… ці типи не жартують… якщо треба, вони викинуть тебе геть… або уб’ють тебе, Анно!

Але Анна — дівчина вперта. Їй хотілося б стати карабінером, щоб змінити власне життя і змусити Франческо змінити своє. Він і не думає докоряти Анні за її плани, але вважає, що сам він вже надто старий, щоб круто міняти своє життя.

Франческо: «Кажу тобі, я радий за тебе… Але моє життя — зовсім інше… І я не збираюся його змінювати».

Анна: «Браво! Разюче!.. Що ж, залишайся таким, яким ти є!»

Франческо: «Анно, Анно, не кажи так…»

Анна: «Але ж тобі тільки вісімнадцять, і все іще легко можна змінити… Чому ти вже здався? Скажи…»

Франческо: «Я не змінюватиму своє життя, ні за що у світі».

Анна: «Зрозуміло, тобі подобається бути тим, ким ти є».

Франческо: «Ні, Анно, не подобається. Бо наразі нам непереливки, і ми маємо відновити втрачену повагу… Раніше, коли ми з’являлися в районі, люди не насмілювалися глянути нам в обличчя… а тепер вони ходять з високо піднятими головами».

Для Франческо, який примкнув до сепаратистів-«іспанців», найгірше приниження — це коли ніхто не відчуває побожного страху перед твоєю силою та впливом. Вони зазнали стількох втрат, що тепер усі в районі ставляться до них як до групи жалюгідних убивць, невдах-каморристів. А це — просто нестерпно. Він має якось відреагувати, навіть ціною власного життя. Анна намагається зупинити хлопця, дати йому зрозуміти, що для нього ще не все втрачено.

Анна: «Не треба тобі вв’язуватися в цю халепу, ти міг би пристойно жити…»

Франческо: «Ні, я не збираюся змінювати своє життя».

Цей молодий сепаратист боїться, що Ді Лауро полюватимуть на неї, але заспокоює її, що має багато дівчат, і тому ніхто не асоціюватиме її саме з ним. Але потім у ньому прокидається закоханий романтик, і хлопець зізнається, що вона в нього одна:

— Колись я зустрічався з кільканадцятьма жінками, але зараз ти у мене одна…

Анна відразу ж забуває про можливу помсту мафії і, як і всяка дівчина на її місці, тільки й думає, що про останні слова, почуті від Франческо. «Хотілося б тобі вірити», — відповідає вона.

Війна триває. 24 листопада 2004 року пострілом в обличчя убивають Сальваторе Аббінанте. Він — племінник Рафаеле Аббінанте, одного з керівників, людини Марано. Це — територія сім’ї Нуволетта. Для того щоб стати вагомими гравцями на ринку Секондільяно, Марано перемістили багато своїх членів разом з їхніми сім’ями до району Монтероза, а здогадного лідера цієї мафіозної групи, Рафаеле Аббінанте, «вмонтували» в самісінький центр Секондільяно. Він був однією з найбільш харизматичних постатей в Іспанії, де «тримав» регіон Коста-дель-Соль. 1997 року під час великої операції було захоплено 2500 кілограмів гашишу, 1020 пігулок екстазі та 1500 кілограмів кокаїну. Представники влади довели, що неаполітанські картелі сімей Аббінанте і Нуволетта контролювали майже всю торгівлю синтетичними наркотиками в Ісїіани та Італії. Після убивства Сальваторе Аббінанте виникли побоювання, що втрутяться люди Нуволетти і що Коза Ностра теж скаже своє слово стосовно ворожнечі в Секондільяно. Але не сталося нічого. Принаймні нічого насильницького. Нуволетти відкрили свої кордони втеклим сепаратистам; і саме з цього приводу Коза Ностра в Кампанії висловила критику стосовно війни, яку розв’язав Козімо. 25 листопада бойовики Ді Лауро вбили Антоніо Еспозіто в його продуктовому магазині. Коли я приїхав на місце убивства, його тіло й досі лежало серед пляшок з водою та пакетів з молоком. Двоє людей підняли його за куртку та ноги і поклали до металевого контейнера. Коли покійницький фургон поїхав, у магазині з’явилася жінка. Вона почала підбирати пакети та пляшки з підлоги і витирати з них бризки крові. Карабінери їй не заважали. Балістичні дані, відбитки пальців та інші речові докази вже зібрали і всю інформацію вже записали в нікому не потрібному реєстрі. Ця жінка працювала цілу ніч, приводячи до ладу магазин, наче прибирання могло якимось чином скасувати те, що тут сталося, наче повернення пакетів з молоком на полиці та упорядкування кульків з м’ясними нарізками було в змозі обмежити тягар смерті лише отими кількома хвилинами, впродовж яких була влаштована засідка.

А тим часом у Скампії поширилася чутка, що Козімо Ді Лауро пропонує 150 тисяч євро за інформацію про місцеперебування Дженнаро Маріно МакКея. Досить велика винагорода, але не надто вже й велика для такої чималенької економічної імперії, як Система Секондільяно. То був хитрий розрахунок: не переоцінити ворога в очах публіки. Але ніхто не клюнув на цю наживку. Зате першою з’являється поліція. Всі лідери сепаратистів, які ще не покинули цей район, зібралися на тринадцятому поверсі будівлі на віа Фрателлі Черві. Раніше, вживаючи заходів безпеки, вони вже захистили сходи броньованою плитою, а на вході встановили металеві двері. Поліція оточує будинок. Те, що було встановлено для захисту «іспанців» від неминучого нападу ворогів, тепер прирікає їх безпорадно сидіти і чекати, а тим часом металева решітка зрізається болгаркою, а залізні двері вибиваються. Чекаючи неминучого арешту, «іспанці» викидають у вікно рюкзак з автоматом, кілька пістолетів та гранат. Автомат, упавши додолу, робить одиночний постріл. Куля злегка зачіпає шию одного поліцейського, немов погладивши його по потилиці. І без того заведений, він підстрибує, рясно пітніє — і його вражає неконтрольований страх. Померти від кулі, випущеної автоматом, що впав з тринадцятого поверху, — про такий сценарій ніхто й подумати не міг. Знаходячись на межі безумства, поліцейський починає говорити сам з собою, всіх ображає, лається і безладно вимахує руками, наче відганяючи від обличчя комарів: «Боягузи мерзотні, донощики! Самі не змогли сюди пробитися, так нас натомість послали! Нас використовують, ми рятуємо цим типам життя. Ходімо звідси, а вони нехай залишаються, нехай поперерізають один одному горлянки! Яке нам у біса до того діло?!»

Його колеги роблять мені знак, щоб я забирався геть. Тієї ночі в цьому будинку на віа Фрателлі Черві вони заарештовують Арканджело Абете, його сестру Анну, Массіміліано Кафассо, Чіро Маурієлло, Дженнаро Ноттурно, колишнього кавалера спаленої Міни Верде, а також Рафаеле Ноттурно. Але найбільший улов — це лідер сепаратистів, Дженнаро Маріно МакКей. Члени родини Маріно були першочерговими мішенями їхніх ворогів. Вони підпалили маєтність Дженнаро: ресторан «Орхідея» на віа Діаконо в Секондільяно, булочну на Корсо Секондільяно, піцерію на віа П’єтро Ненні в Арцано, а також його будинок — російську «дачу» на віа Лімітане д’Арцано. На контрольованій ним території з посиленого бетону, занепалих вулиць, зруйнованих каналізаційних колодязів та рідких вуличних ліхтарів бос, що відповідав за Казе Челесті, урвав собі шматок землі і перетворив його на райський куточок. Він збудував віллу з коштовних порід дерева і посадив довкола лівійські пальми — найдорожчі.

Хтось розповідав, що коли бос їздив до Росії у справах, то закохався у дачу, куди його запросили в гості. У ті часи ніхто і ніщо не могло завадити Дженнаро Маріно спорудити собі дачу в самісінькому центрі Секондільяно як символ могутності його бізнесу, як обіцянку заможного життя його синам, котрі, якщо правильно поведуться, зможуть одного дня жити в такій самій розкоші навіть на околицях Неаполя, навіть у найдальшому закутку Середземномор’я. А тепер усе, що лишилося від цієї дачі, — це бетонний скелет та обгорілі дерев’яні балки. Карабінери вигнали брата Дженнаро, Ґаетано, з номера люкс у «Ла Чертоза», фешенебельного готелю в Масса Лубренсе. Щоб не ризикувати власною шкурою, він зачаївся в номері побіля моря. Досить незвичний спосіб усунутися від конфлікту. Коли прибули карабінери, то мажордом, чоловік, що виконував роль рук, які Ґаетано втратив у результаті вибуху гранати, поглянув їм у вічі і сказав, як нічого не було: «Ви зіпсували мені відпочинок».

Але арешти «іспанців» не зупинили кровопролиття.

27 листопада вбивають Джузеппе Бенчівенгу. 28 листопада застрелили Массімо Де Феліче, а 5 грудня настала черга Енріко Маццарелли.

Напруження створює між людьми щось на кшталт ширми. На війні не можна втрачати зосередженість погляду. Кожне обличчя, буквально кожне обличчя несе в собі якусь інформацію. Ти маєш розшифрувати її, зафіксувати своїми очима. І так, щоб ніхто не помітив. Ти маєш точно знати, до якої крамниці заходити, точно знати, що казати. Виважувати кожне слово. Перш ніж піти з кимсь на прогулянку, треба достеменно дізнатися, хто ця людина. Треба пересвідчитися більш ніж на 100 відсотків, виключити найменшу можливість того, що з тобою — пішак із шахівниці конфлікту. Бо якщо ти підійдеш до нього і почнеш розмову, то це означатиме, що ти теж ступив на цю шахівницю, на це поле бою. На війні поріг чутливості збільшується багатократно, твоє сприйняття значно загострюється, ти наче бачиш речі глибше, відчуваєш їх нюхом значно сильніше. Втім, уся ця хитра обачливість піде коту під хвіст, якщо приймається рішення вбити. І коли вороги завдають удару, то вони не надто переймаються, кого пощадити, а кого приректи на смерть. У перехопленій телефонній розмові Розаріо Фуско, здогадно — одного з районних капо сім’ї Ді Лауро, чітко відчувається напруженість, хоча він і намагається говорити зі своїм сином переконливо: «Не можна ходити з ким завгодно, з цим усе ясно, я ж тобі вже колись казав: слухай свого батька, якщо хочеш кудись піти порозважатися, якщо хочеш піти на побачення з дівчиною — нема проблем, але з хлопцями вештатися не можна, бо ми не знаємо, хто вони і чиї вони. Бо якщо вони мають до нього якийсь стосунок, а ти стоїш поруч, то вони й тебе встрелять. Тепер ясно, в чім проблема? Тож слухай татка…»

А проблема в тім, що ніхто не може дозволити собі розкоші вважати, що він — ні при чому. Недостатньо припустити, що коли ти живеш своїм власним життям і нікуди не пхаєш носа, то це автоматично захистить тебе від будь-якої небезпеки. Вже не досить сказати: «Вони убивають один одного». Під час мафіозної війни під загрозу потрапляє навіть найміцніша конструкція. Як піщана дамба, що розмивається підводною течією. Люди намагаються не висовуватися, проходити непоміченими, зменшити до мінімуму свою присутність у світі. Анонімне забарвлення, мінімум косметики, але цього — недостатньо. Астматик зачиняється в своєму домі, бо він не в змозі бігати, але потім все одно знаходить привід вийти, придумує якусь причину, бо коли ти ховаєшся вдома, то це схоже на визнання власної провини, бозна-чого ще; а понад усе — це визнання того, що тобі страшно. Жінки припиняють носити взуття на високих підборах, бо в ньому важко тікати. На війні, яку не було оголошено офіційно, яку не визнали уряди і про яку не сповіщають репортери, страх також залишається невимовленим, німим. Страх ховається у тебе під шкірою, і ти почуваєшся розпухлим, як людина, що обжерлася або обпилася дешевим вином. Цей страх не вибухає на сторінках газет, не кричить з рекламних щитів. Не видно армій загарбників, небо не хмариться бомбардувальниками. Це війна, яку відчуваєш всередині. Майже як фобію. І ти не знаєш, демонструвати свій страх, чи ховати його. Важко вирішити, чи ти перебільшуєш небезпеку, чи применшуєш. Тебе не попереджають сирени тривоги, але найсуперечливіша та найбільш дисонуюча інформація доходить першою. Кажуть, мафіозна війна точиться між бандами, що вони вбивають один одного. Але не існує чіткої межі між «вони» та рештою. Джипи з карабінерами, поліцейські блокпости та гелікоптери, що гуркочуть над головами, не додають спокою, а навпаки — через їхню присутність поле бою зморщується і зсідається, як тканина. Вони не заспокоюють. Навпаки — стискають простір, оточують тебе з усіх боків, ще сильніше обмежують твою зону захисту. Ти почуваєшся як у тісній пастці, де тепло, що його випромінює людина, щільно притиснута до тебе, стає незносним.

Я часто проїздив на своєму мопеді крізь цю зону напруження. В Секондільяно мене зазвичай обшукували разів по десять на день. Якби я мав при собі всього-на-всього складаний ножик, то і той, мабуть, проковтнув би від страху. Спочатку мене зупиняла поліція, потім карабінери, інколи — фінансова поліція, а опісля — люди Ді Лауро та вартові «іспанців». І всі — з однаковим владним виглядом, однаковими механічними жестами та однаковими фразами. Правоохоронці вдивлялися в моє водійське посвідчення, потім обшукували мене, а вартові мафії спочатку обшукували, а потім ставили безліч запитань, прислухаючись до найменших зачіпок та «скануючи» брехню. У розпал конфлікту вартові обшукували кожного, встромляли голови в кожне авто, звіряючи з каталогом пам’яті кожне обличчя, перевіряли, чи не озброєний ти. Спочатку приїздили мопеди, пронизуючи тебе наскрізь своїм вищанням, потім з’являлися мотоциклісти і, нарешті, автомобілі.

Санітари «швидкої допомоги» писали скаргу за скаргою: перш ніж надати комусь допомогу — кому завгодно, не тільки людям з вогнепальними ранами, а й, наприклад, маленькій бабці, що зламала ногу, чи жертві серцевого нападу, — їм доводилося виходити з фургона, зазнавати обшуку, щоб вартові пересвідчилися, що перед ними — справжня «швидка допомога», а не авто зі схованою зброєю, кілерами чи втікачами. На війні між кланами Каморри не буває Червоного Хреста, його не визнають сторони конфлікту; не підписували вони і Женевської конвенції. Вразливими є навіть непозначені авто, в яких їздять карабінери. Коли якихось поліцейських у цивільному переплутали з конкурентами, їхню машину обстріляли, поранивши кількох людей. Кілька днів по тому в казармах з’явився якийсь хлопчина з маленькою валізкою, де лежала його спідня білизна. Він точно знав, що робити під час арешту. Він негайно у всьому зізнався, можливо, через те, що покарання від своїх за стрілянину по карабінерах було б набагато суворішим за тюрму. Або, скоріш за все, клан, пообіцявши належну винагороду та оплату послуг адвоката, змусив його здатися, щоб уникнути початку особистої ворожнечі між людьми в уніформі та каморристами. Опинившись в казармі, хлопець без вагання заявив: «Мені здалося, що то — «іспанці», тому я й вистрелив».

Сьомого грудня мене знову розбудив нічний телефонний дзвінок. То мій приятель-фотограф подзвонив сказати про бліцкриґ. І не просто бліцкриґ, а Бліцкриґ. З великої літери. Якого місцеві та загальнонаціональні політики вимагали від правоохоронців у відповідь на ворожнечу між кланами.

Тисяча поліцейських оточили Секондільяно. Великий район, чиє прізвисько Третій світ, каже само за себе, як і напис-графіті при в’їзді на головну вулицю: «Третій світ: в’їзд заборонено». Це — не лише поліцейська операція. Це ще й масштабна операція масмедіа, і невдовзі до Скампії, Міано, Пішіноли, Сан-П’єтро-а-Патієрно та до Секондільяно вторгнуться групи телевізійників та журналістів. Після двадцяти років мовчанки Каморра знову ожила. Але брак безперервної прискіпливої уваги означає, що інструменти аналізу залишилися застарілими, древніми і неповороткими, наче мозок, який тільки-но починає прокидатися після двадцяти років сплячки. Наче йому і досі доводиться мати справу з Каморрою Рафаеле Кутоло та логікою мафії, яка підривала на автошляхах бомби, щоб убити суддю чи прокурора. Нині все змінилося, за винятком очей спостерігачів, хоч якими б досвідченими вони не були. Серед заарештованих — Чіро Ді Лауро, один із синів боса. Подейкують, що він — бухгалтер клану. Карабінери ламають двері, обшукують усіх і націлюють гвинтівки на малих дітей. Краєм ока мені вдалося побачити поліцейського, що кричить на хлопчика, який наставив на нього ножа:

— Кинь його! Кинь, кажу тобі! Негайно!

Хлопчик кидає ножа. Поліцейський ударом ноги відбиває його убік, і коли ніж відскакує від плінтуса, то його лезо клацає і ховається в руків’я. Це — пластмасовий іграшковий ніж. Ніж черепашок-ніндзя. Тим часом інші поліцейські здійснюють обшук, скрізь нишпорять і фотографують. У десятках багатоквартирних будинків руйнують стіни, ламають бетонні конструкції, під якими в сходових колодязях знаходять тайники з наркотиками. Зносять ворота, що відгороджують цілі ділянки вулиць, а за тими воротами — комори для зберігання наркотиків.

Сотні жінок висипають на вулиці. Вони підпалюють сміттєві баки та кидають у поліцейські авто всілякі предмети. Їхніх синів, племінників та сусідів заарештовують. Заарештовують їхніх роботодавців. Та не лише злочинну солідарність відчуваю я в їхніх обличчях, лайливих словах та стегнах, обтягнутих спортивними штанами так туго, що, здається, вони ось-ось луснуть. Для більшості мешканців Секондільяно наркоринок забезпечує засоби існування, хоч якими б мізерними вони не були. Єдині, хто багатіє, хто пожинає захмарні прибутки, — це бізнесмени, що належать до клану. Решта ж, хто працює на збуті, збереженні чи забезпечує охорону, отримають лишень звичайні зарплати, хоча ризикують бути заарештованими і потрапити за ґрати на місяці чи навіть роки. На обличчях жінок — маски лютої ненависті. Ненависті з присмаком кислоти шлункового соку. Ненависті, спрямованої на захист їхньої території та на звинувачення тих, хто завжди вважав цей район неіснуючим, загубленим місцем, про яке слід забути.

Ця гігантська операція правоохоронців здається неприродною, показною, раптовою; дійством, яке організували лише після численних смертей, тільки після того, як замучили і спалили в авто місцеву дівчину. Для жінок «Третього світу» ця операція — як знущання. Поліція з бульдозерами з’явилася не для того, щоб змінити стан речей, а щоб просто здійснити арешти та повалити стіни. Наче хтось зненацька змінив категорії тлумачення і заявив, що дотепер ви жили зовсім не так, як треба. Жінки й без цього прекрасно знають, що тут усе — не так, як треба, і вони не хочуть, щоби їм про це нагадували гелікоптери та бронемашини, бо до тих пір ця неправильність була основною формою їхнього життя, їхнім способом виживання. Більше того, після цього катаклізму, який лише ускладнить їхнє життя, ніхто й пальцем не поворухне, щоб покращити ситуацію. І тому ці жінки ревно захищають забуття, ізольованість та своє неправильне життя, проганяючи тих, хто раптом усвідомив існування цього темного боку реальності.

А журналісти сидять у засідці в своїх авто. Їм не хочеться потрапляти під гарячу руку карабінерам; вони почнуть репортаж про бліцкриґ тоді, коли він скінчиться. Результат операції — п’ятдесят три особи в наручниках. Наймолодшому — дев’ятнадцять. Усі вони зростали в Неапольському Ренесансі, в новому політичному вимірі кінця 1990-х років, покликаному змінити долі людей. Усі вони знають, що слід робити, коли карабінери надівають на них наручники і «пакують» до тюремного автофургона: треба зателефонувати тому чи іншому адвокату і чекати, коли двадцять восьмого числа їхнім матерям чи дружинам доставлять платню та продуктові набори від клану. Найбільше непокояться батьки неповнолітніх синів: яку роль їм призначать цього разу? Але самі вони не мають права голосу в цій справі.

Після бліцкриґу у війні кланів не настає очікуваного перемир’я. Вісімнадцятого грудня за стойкою бару «грохнули» Паскуале Ґалассо, однофамільця одного з найвпливовіших босів 90-х. Двадцятого грудня в піцерії убивають Вінченцо Іоріо. Двадцять четвертого числа вбивають Джузеппе Пеццеллу, тридцяти чотирьох років. Він намагається сховатися в барі, але кілер розряджає в нього всю обійму. На Різдво — перерва. Гармати війни замовкають. Ворогуючі сторони здійснюють реорганізацію, намагаються ввести хоч якісь правила, придумати тактику та стратегію в цьому найбезладнішому з конфліктів. Двадцять сьомого грудня пострілом у голову вбивають Леоне. Йому був двадцять один рік. Тридцятого грудня «іспанці» убивають Антоніо Скафуро, двадцяти шести років, а його сина ранять у ногу. Він був родичем районного капо в Казаваторе, ставленика клану Ді Лауро.

Найскладніше — це зрозуміти. Збагнути, як Ді Лауро спромагалися воювати і перемагати. Завдавати удару і зникати. Ставати невидимими поміж людей, губитися в мікрорайонах. Лотто-Т, Веле, Парко Постале, Казе Челесті, Казе дей Пуфі та Терцо Мондо — це джунглі, тропічний ліс залізобетонних конструкцій, де легко зникнути, змішатися з натовпом, перетворитися на привидів. Ді Лауро втратили всіх своїх керівників верхньої ланки та районних капо, але все одно примудрялися вести безжальну війну без серйозних втрат. Наче уряд, повалений під час державного перевороту, уряд, що залишився без президента, вирішив, що найліпший спосіб зберегти свою владу та захистити свої інтереси — це озброїти школярів та рекрутувати до армії поштарів, держслужбовців та клерків, надати їм доступ до нового центру влади замість тримати на рівні рядового складу. «Жучок», вмонтований в авто Уго де Лючія, прибічника Ді Лауро та здогадного вбивці Джельсоміни Верде, записує розмову, чию роздруківку було додано до постанови суду, винесеної в грудні 2004 року:

— Я нічого не робитиму, не отримавши наказу, така я людина!

Цей ідеальний солдат демонструє свою повну відданість Козімо. Потім він описує епізод, коли когось було поранено:

— Якби я там був, то не в ногу б йому стрельнув, а убив би. Вибив би мозок з його голови! їдьмо до мого району, там спокійно, там ми зможемо працювати…

Уґарелло, як його звуть у районі, не просто поранив би. Він неодмінно убив би.

— Кажу тобі, тепер усе залежить від нас. Давай усі будемо збиратися… усі в одному місці… п’ятеро в одному будинку… п’ятеро — в другому, п’ятеро — в третьому. А ти кликатимеш нас тільки тоді, коли тобі треба буде, щоб ми комусь голову відстрелили!

Уґарелло пропонує сформувати ударні підрозділи, або бригади «мандрівників», як називають їх каморристи, з людей, котрі ховатимуться в криївках і ніколи не покидатимуть своїх схованок. Тільки тоді, коли треба буде завдати удару. Але Петроне, його співрозмовник, менш оптимістичний:

— Так, але що, як один з тих вилупків випадково виявить нашу схованку, а потім вони нас вислідять і повбивають… давай грохнемо хоч декількох, перш ніж вони уб’ють нас. Розумієш, про що я? Дай мені убити принаймні чотирьох чи п’ятьох із них!

Ідея Петроне полягає в тому, щоб убивати тих, хто ще не здогадався, що їх викрили.

— Найлегше це зробити тоді, коли стосунки дружні. Ти садовиш цих людей до свого авто, а потім — прикінчуєш.

Ді Лауро беруть гору тому, що вони є менш передбачуваними, і тому, що вони заздалегідь знають свою долю. Але перед тим як загинути, вони мають заподіяти ворогові якомога більших втрат. Чисто логіка камікадзе. Єдина тактика, що забезпечує хоч примарний шанс на перемогу, коли ти знаходишся у меншості. І вони починають завдавати ударів негайно, навіть не дожидаючись формування груп у криївках.

Другого січня вони вбивають Крешенцо Маріно, батька МакКея. Він завис, увіткнувшись обличчям у кермо свого міні-автомобільчика «смарта», найдорожчого з модельного ряду. Досить дивний вибір як на шістдесятирічного чоловіка. Може, він думав, що це допоможе обдурити вартових. Одиночний отвір від кулі в самісінькому центрі лоба. Вузенький потічок крові на обличчі. Мабуть, йому подумалося, що коли виїхати ненадовго, на якихось там кілька хвилин, то небезпека не встигне його наздогнати. Але він помилився. Наздогнала. Того ж дня «іспанці» «завалюють» Сальваторе Барру в барі в Казаваторе. Саме того дня до Неаполя прибуває Карло Адзельо Чампі, президент Італійської Республіки, щоб попрохати міську владу втрутитися, щоб промовити належні для такого випадку підбадьорливі слова і висловити підтримку держави. І впродовж тих кількох годин, що тривав його візит, сталося три напади із засідки.

П’ятого січня пострілом в обличчя убивають Кармелу Аттріче. Вона була матір’ю сепаратиста Франческо Бароне на прізвисько Росіянин. Поліція встановила, що він був одним з прибічників сім’ї МакКеїв. Вона не ризикувала виходити з дому, тому як приманку використали дитину. Маленький хлопчик тисне на дзвінок. Вона знає його, знає, чий він, і тому гадає, що небезпеки немає. Накинувши піжаму, вона йде вниз, відчиняє двері — і раптом хтось наставляє дуло пістолета прямо їй в обличчя. Кров та мозок розплескуються з її голови, як з розбитого яйця.

Коли я прибув на місце злочину в Казе Челесті, тіло ще не встигли накрити покривалом. Люди ходили по крові убитої, всюди залишаючи свої сліди. Я натужно ковтнув слину, вгамовуючи блювотний рефлекс. Кармела Аттріче не уникнула небезпеки, хоча її попереджали. Вона знала, що її син — сепаратист-«іспанець», але мафіозна війна — то така непевна річ! Події стають реальними тільки тоді, коли трапляються. А в динаміці влади, абсолютної влади, не існує нічого, окрім конкретного. І тому тікати — не тікати, боятись — не боятись, давати свідчення поліції чи не давати — усі ці варіанти видаються надто ненадійними, примарними, і кожна порада завжди знаходить свого опонента-близнюка. Тільки якась конкретна подія здатна змусити тебе прийняти рішення. Але коли вона трапляється, то все, що ти можеш, це прийняти її саме такою.

Коли ти гинеш на вулиці, то довкола зчиняється страшенний гармидер. Неправда, що ти гинеш наодинці. Перед твоїм носом скупчуються незнайомі обличчя, якісь люди мацають твої руки та ноги, щоб пересвідчитися, чи ти справді мертвий, чи все ж варто викликати «швидку допомогу». Здається, всі обличчя смертельно поранених, усі застиглі гримаси померлих виражають один і той самий страх. І той самий сором. Дивно, але перед самим кінцем з’являється відчуття сорому. Lo scuorno — так це звучить по-тутешньому. Трохи схоже на те, коли ти з’являєшся на людях голяка — саме так ти почуваєшся, коли тебе смертельно ранять на вулиці. Я так і не навчився спокійно споглядати жертви убивства. Медсестри та поліцейські — ті спокійні, байдужі, вони виконують належні процедури, наче вивчивши їх напам’ять, і для них не має особливого значення, з ким вони мають справу. «На серцях у нас — мозолі, а в шлунках — захисна прокладка», — сказав мені якось молодий водій покійницького автофургона. Коли ти встигаєш до місця убивства першим, ще до того, як там з’явиться «швидка», то важко відірвати очі від жертви, навіть якщо ти не маєш ані найменшого бажання бачити її. До мене ніколи не доходило, що саме так і помирають люди. Вперше я побачив убитого, коли мені було, здається, тринадцять років. Цей епізод виразно закарбувався у моїй пам’яті. Я прокинувся тоді з сором’язливим відчуттям: з-під моєї піжами стирчав речовий доказ небажаної ерекції. Класичної ранкової ерекції, яку нікуди не подінеш і не приховаєш. Я пам’ятаю це тому, що по дорозі до школи я наштовхнувся тоді на труп в аналогічному стані. Коли ми, п’ятеро дітлахів, чимчикували до школи з ранцями, напханими підручниками, то раптом побачили «альфетту», зрешечену кулями. Мої приятелі страшенно зацікавилися і побігли подивитися. Над спинкою водійського крісла стирчали ноги. Найвідчайдушніший із хлопців спитав, чому замість голови — ноги. Поліцейський відповів без вагань, немов не помітивши віку свого співрозмовника:

— То пульверизатор перевернув його догори ногами.

Я був малим хлопцем, але вже знав, що «пульверизувати» означало строчити з автомата. В каморриста потрапило стільки куль, що його тіло обкрутилося. Голова опинилася внизу, а ноги — угорі. Коли карабінери відчинили дверцята, труп упав на землю наче підтала льодяна бурулька. Ніхто не заважав нам дивитися і ніхто не казав, що дітям не слід таке бачити. І нічия доброчесна рука не прикрила мені очі. У мертвого була ерекція, що чітко проглядалася з-під тугих джинсів. Це шокувало мене. Я довго-довго стояв і витріщався. Цілими днями мене мучила думка: як таке могло статися, про що думав цей чоловік, що робив перед смертю? Я все намагався уявити, що ж було у нього в голові, перед тим, як його убили? Ці думки мучили мене доти, поки я не набрався сміливості спитати. І мені пояснили, що ерекція є типовою реакцією у чоловіків — жертв убивства. Як тільки Лінда, дівчинка, що була тоді серед нас, побачила, як труп ковзнув із сидіння додолу, вона розплакалася і сховалася поміж хлопців. То був здавлений плач. Якийсь молодий правоохоронець у цивільному схопив трупа за волосся і плюнув йому в обличчя. А потім повернувся до нас і сказав:

— Чого розревілася? Цей тип був кінченим лайном. Нічого не сталося, все нормально. Не плач.

І відтоді мені завжди важко вірилося в оті розповіді про кримінальну поліцію, що вдягає гумові рукавички і ступає обережно, щоб нічого не зачепити і не пошкодити речові докази — сліди пороху чи гільзи. Коли я встигаю до тіла поперед «швидкої» і з широко розкритими очима споглядаю останні моменти життя людини, яка розуміє, що помирає, то мені завжди пригадується сцена з роману «Серце темряви», де жінка, що кохала Курца, питає у Марлоу про останні слова її коханого. І Марлоу каже їй неправду. Каже, що Курд питав про неї, хоча насправді той не вимовив ані якихось ніжних слів, ані безцінних думок. Він просто повторював: «Який жах, який жах!» Нам подобається думати, що останні слова того чи іншого індивіда завжди передають його остаточні, найважливіші та найфундаментальніші думки. Що він помирає, формулюючи причину, заради якої варто жити. Та насправді це не так. Коли ти помираєш, то не відчуваєш нічого, окрім страху. Кожен, чи майже кожен, настійливо повторює одне й те ж — просте, банальне речення: «Я не хочу помирати». Їхні обличчя накладаються на обличчя Курца і виражають муку, огиду та відмову помирати так жахливо в цьому найгіршому зі світів. Який жах!

Побачивши десятки жертв убивства, вимазаних у власній крові вперемішку з сечею та екскрементами, жертв, що видихають нудотний передсмертний сморід, жертв, на яких дивляться з цікавістю чи професійною байдужістю, жертв, які швидко прибирають геть, наче небезпечні відходи, жертв, про які пліткують на підвищених тонах, я дійшов лишень одного чіткого висновку, думки настільки елементарної, що вона межує з ідіотством: смерть — огидна.

В Секондільяно кожен, навіть мала дитина, має чітке уявлення, як помирають люди і як це зробити в найкращий спосіб. Я вже був збирався поїхати з місця убивства Кармели Аттріче, коли випадково почув розмову двох хлопців. І тон цієї розмови був дуже серйозний.

— Мені б хотілося померти, як оця сеньйора.

— Але ж вони вистрелили їй в обличчя! І це — найжахливіше!

— А от і ні, до того ж, це триває лише мить. У голову — найнадійніше, хоч спереду, хоч іззаду.

Зацікавившись, я втрутився в їхню розмову, ставлячи запитання і намагаючись висловити свою думку.

— А чи не краще, коли встрелять у груди? Куля в серце — і кінець.

Та хлопчаки набагато краще зналися на динаміці смерті, аніж я. І один з них детально, з виглядом фахівця, пояснив мені, як діє куля, що потрапляє в людину.

— Ні, коли в груди, то це набагато болючіше, і тобі треба аж десять хвилин, щоб померти. Твої легені мають наповнитися кров’ю, а куля — як розпечена голка, що проштрикує твоє тіло і згинається всередині. В руку та ногу — теж дуже боляче. Але в груди — це як смертельний укус змії, від якого немає порятунку. В голову краще, бо ти перед смертю не обмочишся і не накладеш у штани. І не сіпаєшся півгодини на землі.

Цей хлопець бачив. І не один труп, а набагато більше. Коли куля влучає тобі в голову, то це позбавляє тебе від тремтіння од страху, від обмочування, від того, що з твого простреленого живота потечуть його смердючі нутрощі. Я ще трохи порозпитував у нього про смерть та про вбивство. Поставив йому всілякі запитання, окрім єдиного: чому чотирнадцятирічний хлопець так багато думає про смерть? Та воно жодного разу навіть на секунду не спало мені на думку. Хлопець представився своїм прізвиськом — Пікачу. Так зветься один з персонажів «Покемона». Мабуть, це прізвисько він заслужив через своє біляве волосся та опецькувату фігуру. Пікачу показав на якихось суб’єктів у натовпі, що вже встигнув утворитися довкола тіла убитої. І сказав, стишивши голос: «Бачите отих хлопців? То вони убили Пупетту».

Кармелу Аттріче знали також під іменем Пупетта. Я спробував поглянути їм прямо у вічі. У них був насторожений знервований вигляд, вони смикали плечима та головами, щоб краще бачити, як поліція накривала труп. Вони убили її, не ховаючи облич під масками, а потім відійшли і всілися неподалік, під статуєю падре Піо, а коли побіля трупа почав збиратися натовп, то повернулися, щоб подивитися. Їх спіймали кілька днів по тому. То були торговці наркотиками, перекваліфіковані на бойовиків, яких навчили, як убити беззахисну жінку, що вийшла до дверей у піжамі та шльопанцях. Отаким стало їхнє бойове хрещення. Наймолодшому було шістнадцять, найстаршому — двадцять вісім, здогадному ж убивці — двадцять два. Коли їх заарештовували, то один із них, уздрівши фотоспалахи та відеокамери, став реготати і підморгувати журналістам. Заарештували і здогадну «наживку», шістнадцятирічного хлопця, який подзвонив у двері, щоб виманити жінку. Доньці Кармели Аттріче теж було шістнадцять. Як тільки вона почула постріли, то відразу ж здогадалася, що трапилося; вийшовши на балкон, вона розплакалася. Слідчі також стверджували, що кілери повернулися на місце скоєного ними злочину. Їм дуже кортіло подивитися; їм немов хотілося подивитися на фільм, який вони самі ж зняли. Спочатку вони були акторами, а потім — глядачами, але фільм був той самий. Напевне, правду кажуть, що коли ти стріляєш, то пам’ять погано фіксує твої дії, тому ті хлопці й повернулися, бо дуже вже їм хотілося побачити, що вони натворили і на що перетворилося обличчя їхньої жертви. Я спитав Пікачу, чи були ті хлопці «бригадою» Ді Лауро, чи, може, їм просто хотілося таку створити. «Ще б пак! Дуже хотілося б! Але вони — звичайнісінькі ссикуни, а я бачив колись справжню бригаду».

Не знаю, чи вішав він мені спагеті на вуха або просто творчо склав докупи все те, про що говорили люди по всій Скампії, але його історія виглядала цілком правдоподібною. Пікачу розповідав її так ретельно і з такими подробицями, що у мене відпали майже всі сумніви. Хлопцеві явно приємно було бачити спантеличений вираз, з яким я його слухав. Пікачу сказав, що колись мав пса на ім’я Карека — як і у бразильського форварда, що грав у клубі «Наполі», котрий того року став чемпіоном. Цей пес полюбляв виходити на сходовий майданчик. Одного разу він когось рознюхав у квартирі напроти, яка зазвичай пустувала, і почав шкребтися у двері. Через кілька секунд з-за дверей пролунала автоматна черга, і кулі влучили прямо в Кареку. Свою розповідь Пікачу доповнив звуковими ефектами:

— Тра-та-та-та! Карека помирає на місці, а двері — геп! — вмить розчиняються.

Пікачу сів додолу, сперся ногами об низеньку стіну і удав, що тримає в руках автомат, зображаючи з себе вартового, який убив його пса. Вартовий завжди сидить за дверима, підпершись подушкою і розставивши ноги по краях дверей. Це — дуже незручна позиція, придумана спеціально, щоб не заснути. Але, перш за все, вона придумана для того, щоб гарантовано убити того, хто за дверима, а самому уникнути куль. Пікачу розповів мені, що в плані компенсації за убитого собаку його родині дали грошей та запросили до квартири. Квартири, де ховалася ціла бригада. Він запам’ятав усе: голі стіни і нічого, окрім ліжок, телевізора та стола.

Пікачу говорив швидко й енергійно жестикулював, описуючи, як виглядали ті люди і що робили. Вони були знервовані, заведені, а в одного з них на шиї висіли «лимонки». Лимонки — то ручні гранати, що їх носять на собі кілери. Хлопець розповів, що тих лимонок стояв біля вікна повен кошик. Каморра завжди плекала ніжну любов до гранат. Усі арсенали кланів безперервно поповнюються ручними гранатами та протитанковими гранатометами зі Східної Європи. За словами Пікачу, чоловіки годинами грали на ігрових приставках. Він визвався позмагатися з ними і всіх переміг. Завдяки тому, що він завжди перемагав, бойовики пообіцяли йому, що одного дня візьмуть із собою, щоб постріляти по-справжньому.

В одній з місцевих легенд йдеться, що Уґо Де Лючія був поведений на Winning Eleven — популярній футбольній відеогрі. Як повідомили інформатори, за чотири дні він не лише здійснив три убивства, але й примудрився зіграти весь відеочемпіонат з футболу. «Розкаяний» мафіозі П’єтро Еспозіто, на прізвисько Коджак, пригадує дещо більше за легенду. Якось він побував у будинку, де на ліжку перед телевізором розлігся Уґо Де Лючія і коментував новини, вдаючись до незвичного лексикону:

— Ми змайстрували ще дві болванки! А вони — одну в Терцо Мондо.

Телевізор — найкращий спосіб слідкувати за війною в реальному часі без необхідності робити при цьому телефонні дзвінки, за якими тебе можуть вичислити. З цієї точки зору увага масмедіа, спричинена війною в Скампії, стала в пригоді обом ворогуючим таборам. Але що насправді вразило мене, так це слово «болванка» — новий термін для означення вбивства. Цим терміном користувався навіть Нікачу; він говорив про «вироби», змайстровані кланом Ді Лауро та сепаратистами. Вираз «змайструвати або зробити болванку» прийшов із сфери трудових відносин, коли робота оплачується за якийсь поштучний обсяг виробів. Байдуже яких. Болванок, скажімо.

Ми з Пікачу пішли пройтися, і він розповів мені про хлопців, про реальний чисельний склад клану Ді Лауро. Я спитав, де вони вештаються, і він запропонував мені сходити до піцерії, куди вони ходять вечорами. Пікачу хотів продемонструвати мені, що знає їх усіх. Спочатку ми зустріли приятеля Пікачу, який певний час у минулому працював на Систему. Мій гід обожнював його і змальовував як справжнього боса; дітлахи, що працювали на Систему, заглядали йому в рота, бо на цього хлопця було покладене завдання постачати їжу втеклим і навіть робити покупки для родини Ді Лауро; принаймні так він стверджував. Його звали Тонімо Кіт-Кат, бо він пожирав гігантські кількості цих шоколадних батончиків. Кіт-Кат напустив на себе вигляд великого начальника, але я дав йому зрозуміти, іцо ставлюся до цього скептично. Коли йому набридло відповідати на мої запитання, він просто взяв і підняв свій светр. Усі його груди були поцятковані синяками: фіолетові кружальця з жовто-зеленими згустками ушкоджених капілярів посередині.

— Звідкіля це в тебе?

— Через жилет.

— Який жилет?

— Куленепробивний.

— А хіба від нього бувають такі синці?

— Ні, але оці «баклажани» — то кулі, що в мене вцілили.

Синці, або «баклажани», були результатом влучання куль, зупинених жилетом за кільканадцять міліметрів від тіла. Щоби привчити хлопців не боятися зброї, їх змушують вдягати жилет, а потім в них стріляють. Коли на тебе виходять з пістолетом чи автоматом, то одного лише жилета недостатньо, щоб переконати тебе не тікати. Жилет — не вакцина від страху. Єдиний спосіб прибрати страх — це продемонструвати, що пістоль можна нейтралізувати. Хлопці розповіли мені, що їх вивозили на село, за межі Секондільяно. Потім їм під футболки надягали жилети і вистрелювали в них половину обойми. «Коли в тебе влучає куля, ти падаєш на землю і не можеш дихати, ти хапаєш ротом повітря, але неспроможний вдихнути. Просто не можеш, і все. Наче тебе страшенно вдарили в груди, і ти відчуваєш, що ось-ось помреш… Але потім оклигуєш. І це — найважливіше. Після того, як у тебе влучили, ти оклигуєш». Кіт-Ката вчили — разом з іншими хлопцями — тримати удар кулі. Його навчили помирати, чи радше — майже помирати.

Клани рекрутують хлопців, як тільки у них з’являється почуття відповідальності і вони стають здатними проявляти відданість. Це трапляється у віці дванадцять-сімнадцять років. Багато з них є синами та братами членів клану, решта ж походять з родин без стабільного заробітку. Це — нова армія кланів неаполітанської Каморри, набрана через добре структуровану мережу «представництв» клану в старому центрі міста, в районах Саніта, Форчелла, Секондільяно, Сан-Ґаетано, Картьєрі Спаньйолі та Палонетто. Велика армія. В такий спосіб клани вбивають кількох зайців: хлопець отримує половину платні низькооплачуваного дорослого, йому рідко коли доводиться утримувати батьків, він не обтяжений родинними проблемами та фіксованим робочим часом, йому не обов’язково платити пунктуально, а найважливіше те, що хлопцю хочеться увесь час бути на вулиці. Хлопцям пропонують широкий вибір робіт та відповідальних посад. Починають вони з того, що «товкають» легкі наркотики, зокрема гашиш. Хлопці розташовуються на найбільш пожвавлених вулицях, і їм майже завжди видають мопед. Якщо вони старанно працюють, то їм згодом довіряють продаж кокаїну, який вони реалізують в університетах, біля нічних клубів, перед входами готелів і на станціях метро. Ці діти-реалізатори є вкрай важливою ланкою наркобізнесу і запорукою його гнучкості, бо вони привертають менше уваги, роблять свою справу між футбольним матчем та прогулянкою на мопеді і часто доставляють товар безпосередньо клієнту додому. Зазвичай клани не змушують їх працювати вранці; хлопчаки навіть ходять до школи, частково через те, що коли вони кинуть навчання, то їх буде легше вистежити. Через кілька місяців робітникам-хлопцям видається зброя. Як для самозахисту, так і для самоствердження. Зброя — автоматична або напівавтоматична, з якої хлопці вчаться стріляти на сміттєзвалищах поза межами міста або в міських підземеллях, — є й ознакою підвищення статусу, і перспективою піднятися до вищих ешелонів клану.

Якщо вони зарекомендують себе надійними працівниками і завоюють довіру районного капо, то їм може дістатися роль набагато важливіша за роль простого товкача: вони стають вартовими, що стоять на шухері. Ті, що стоять на шухері, дивляться, щоб вантажівки, які підвозять товари до супермаркетів, магазинів та кондитерських на призначеній їм вулиці, обов’язково були «клановими». І сповіщають про появу «несанкціонованих» постачальників. Присутність вартових є важливою також і на будівельних майданчиках. Підрядчики часто передають субпідряди компаніям Каморри, але інколи роботу призначають фірмі, яка не є «рекомендованою». Щоб виявити, чи не передавався підряд «чужій» фірмі, клани здійснюють безперервний моніторинг майданчиків і до того ж — непомітно. Хлопці пильнують, перевіряють, а потім доповідають районному капо, а той уже наказує їм, що робити, коли якась фірма відбивається від рук. Ці юні помічники поводяться як дорослі каморристи і мають такі ж самі повноваження. Вони ще змолоду розпочинають свою кар’єру і стрімко злітають ієрархічною драбиною; цей стрімкий злет до владних посад радикальним чином змінює генетичну структуру кланів. Неповнолітні капо та хлопці-начальники — переговірники безжальні та непередбачувані; вони діють за логікою, незбагненною для правоохоронців та антимафіозних слідчих, їхні обличчя — нові та незнайомі. Після реорганізації, що її здійснив Козімо, цілими підрозділами наркоринку тепер керують п’ятнадцяти-шістнадцятилітні, які віддають накази сорока— та п’ятдесятилітнім, не відчуваючи при цьому сором’язливості чи дискомфорту. Карабінери встановили «жучок» в автомобілі Антоніо Ґалеоти Ланци, одного з таких хлопців. Під бухкання стереосистеми Антоніо розказує про своє життя товкача.

— Кожного ранку в неділю я маю вісім-дев’ять сотень євро, хоча робота товкача означає, що ти маєш справу з креком, кокаїном та перспективою опинитися на п’ятсот років за ґратами.

Хлопці Системи намагаються тепер отримати все, що хочуть, за допомогою «заліза», як вони називають свої пістолети, тому бажання роздобути мобільний телефон, авто чи мопед легко перетікає у бажання вбивати. За прилавком супермаркету запросто можна почути, як юні бойовики мафії кажуть щось на кшталт «Я працюю в Системі Секондільяно» або «Я належу до Системи Картьєрі». Магічні слова, які дозволяють хлопцям брати все, що забажається, і жоден власник крамниці чи великого магазину не насмілиться змушувати їх заплатити.

В Секондільяно цю нову хлопчачу структуру мілітаризували. Пікачу та Кіт-Кат взяли мене на зустріч з Нелло, районним виробником піци, відповідальним за харчування хлопців після того, як вони скінчать роботу. Група хлопців зайшла до піцерії Нелло невдовзі після того, як туди прийшов я. Вони були незграбні, непоказні, в «надутих» светрах, під якими вгадувалися куленепробивні жилети. Залишивши свої мопеди на тротуарі, вони зайшли всередину, ні з ким не поздоровкавшись. «Надуті» груди та неприродна хода робили їх схожими на гравців в американський футбол. Років тринадцяти-шістнадцяти, з іще дитячими обличчями, дехто — з першими ознаками бороди та вусів. Пікачу та Кіт-Кат підсадили мене до них, і, здається, ніхто не був проти. Хлопці багато їли, а ще більше — пили. Воду, кока-колу, фанту. Свою страшенну спрагу вони намагалися навіть піцою вгамувати, поливаючи її величезною кількістю оливкової олії і примовляючи, що їм дуже хочеться пити. Все у них у роті пересохло — від язика до слів. Я відразу ж здогадався, що вони прибули з нічної зміни, яку вони відпрацювали охоронцями на шухері. Щоб хлопцям не хотілося спати і щоб вони не марнували час на те, щоб зупинитися і поїсти, їм давали пігулки МDМА, тобто «екстазі». Недаремно ж німецький фармацевт Мерк запатентував МDМА іще під час Першої світової війни. Цей препарат призначався спеціально для солдатів в окопах, тих німецьких солдатів, яких називали словом Menschenmaterial, тобто «людський матеріал», щоб допомогти їм долати голод, холод і страх. Пізніше американці використовували його під час шпигунських операцій. А тепер і оці малі солдати отримували свою дозу штучної, несправжньої хоробрості та майже дорослої витривалості. Вони різали піцу на шматки і заковтували, а вірніше — засмоктували, майже не пережовуючи. При цьому з-за столу чулися звуки, наче там сиділи якісь старі діди і гучно плямкали беззубими ротами і сьорбали суп. Хлопці говорили і час від часу замовляли нові пляшки з водою та напоями. А потім я зробив таке, що неодмінно викликало б гостру реакцію, але я відчув, що мені це зійде з рук, бо переді мною все ж сиділи не дорослі, а діти. З бронежилетами під светрами, але все одно діти. Я поклав на стіл магнітофон і звернувся до них гучним голосом, намагаючись привернути увагу кожного:

— Богга, ану поговоріть в ось це і скажіть усе, що хочете!

Моя пропозиція нікому не здалася дивною, нікому не спало на думку, що перед ними, скажімо, поліцейський, що займається наркотиками, чи журналіст. Спочатку хтось вилаявся у мікрофон, а потім один з хлопців, заохочуваний моїми запитаннями, розповів про свою кар’єру. Здавалося, він ніяк дочекатися не міг, коли у нього з’явиться така нагода.

— Спочатку я працював у барі. Заробляв двісті євро на місяць, але цю роботу я не любив. Мені хотілося працювати в автомайстерні зі своїм братом, але він мене не взяв. У Системі я отримую триста євро на тиждень, але якщо мій товар гарно розходиться, то я маю відсоток з кожного брикету гашишу, і тоді виходить триста п’ятдесят-чотириста евро на тиждень. Звісно, треба викладатися, як ішак, але за це завжди перепадає винагорода.

Після того як двом хлопцям захотілося записати залп своїх відрижок, хлопець на ім’я Соторе — зменшувальне від Сальваторе — продовжив:

— До того як я став вуличним продавцем, мене дратувало, що я не мав скутера і мені доводилося пересуватися пішки чи на автобусі. Я люблю свою роботу, і всі мене поважають. Та недавно мені видали «залізо» і наказали знаходитися тут весь час. Терцо Мондо, Казе дей Пуфі. Завжди в одному й тому самому місці. Туди-сюди. І це мені не подобається.

Саторе посміхнувся мені, а потім голосно розсміявся у магнітофон:

— Випустіть мене звідси! Скажіть про це босу!

Їм видали по пістолю — залізо — і призначили окреслену територію, на якій вони мали працювати. Кіт-Кат заговорив у магнітофон. Його губи майже торкалися мікрофону, і тому навіть його дихання записалося:

— Я хочу відкрити компанію з ремонту квартир або ж великий склад чи універмаг. Системі доведеться видати мені гроші на започаткування бізнесу, а про решту я вже сам потурбуюся, про одруження також. Дуже хочеться одружитися не з кимсь із місцевих дівчат, а з моделлю — чорношкірою чи німкенею.

Пікачу витягнув з кишені колоду карт, і вони вчотирьох почали грати. Решта попідводилися і стали потягуватися, але бронежилета ніхто з них не зняв. Я продовжив розпитувати Пікачу про «бригадних», але моя настирливість почала його дратувати. Він розповів, що востаннє був у криївці кілька днів тому, але бойовики вже пішли і все позабирали, залишивши тільки програвач МР3 з музикою, яку вони слухали, коли ходили займатися «виробництвом болванок». Тепер цей програвач теліпався у нього на шиї. Придумавши привід, я поцікавився, чи не можна мені позичити цей програвач на кілька днів. Пікачу розсміявся, наче даючи мені зрозуміти, що не ображається за те, що я визнав його достатньо дурним та необачним, щоб комусь щось позичити. Тому я виклав 50 євро — і він віддав мені програвач. Я відразу ж вставив навушники у вуха — мені хотілося знати, яку ж фонову музику слухають «бригадні». Я очікував почути реп, метал, важкий рок, але натомість виявилося, що там — безкінечна збірка неаполітанської неомелодійної музики та попси. В Америці кілери підбадьорюють себе репом, а коли вони виходять на вбивство в Секондільяно, то в їхніх вухах лунають солодкі пісні про кохання.

Пікачу став тасувати карти і спитав, чи не хочу я приєднатися, але з мене завжди був ніякий гравець, тому я встав з-за столу. Офіціанти в піцерії були того ж віку, що й хлопці з Системи, і вони споглядали їх з побожним благоговінням, навіть не сміючи підійти, щоб прийняти замовлення. Тому їх обслуговував сам власник. Робота офіціанта, посильного та робітника-будівельника вважається тут великою ганьбою. На додачу до звичних — і вічних — причин: відсутність контракту, лікарняних відпусток чи просто відпусток, а також десятигодинний робочий день, є ще одна обставина — відсутність перспективи покращення свого становища. А Система забезпечує принаймні ілюзію, що віддана і старанна праця буде помічена та оцінена, що є можливість зробити кар’єру. На робітника Системи ніколи не дивитимуться як на посильного, а у дівчат ніколи не з’являтиметься відчуття, що за ними упадає якийсь невдаха. Ці «підтоптані» жилетами хлопці, ці сміховинні «вартові», схожі на іграшкових футбольних гравців, не мріють стати Аль Капоне. Вони мріють стати Флавіо Бріаторе, не бойовиками, а підприємцями з прекрасними моделями в обіймах; їм хочеться стати процвітаючими бізнесменами.

Дев’ятнадцятого січня 2005 року вбили сорокап’ятирічного Паскуале Паладіні. Вісьмома пострілами в груди та голову. Кілька годин по тому дев’ятнадцятирічного Антоніо Аулетту ранять у ногу. Але, здається, поворотним пунктом стало двадцять перше січня. Чутки ширяться швидко, і немає потреби скликати прес-конференцію: заарештували Козімо Ді Лауро. Згідно з повідомленням антимафіозної прокуратури Неаполя, Козімо — ватажок банди і ватажок убивць. Як заявив свідок звинувачення, Козімо — командир клану. Але він переховувався в дірі сорок квадратних метрів завбільшки і спав на старому смердючому ліжку. Наступник кримінального конгломерату з щоденним доходом 500 тисяч євро від одних лише наркотиків, бос, який мав віллу вартістю п’ять мільйонів євро посеред одного з найбідніших районів Італії, дійшов до того, що змушений був переховуватися у смердючому закапелку неподалік від свого розкішного палацу.

То була вілла, що піднімалася немов з нічого на віа Купа-делль-Арко, побіля будинку родини Ді Лауро. Елегантний сільський маєток вісімнадцятого сторіччя, перероблений на кшталт помпейської вілли з басейном для стоку дощової води, колонами, ліпними прикрасами, підвісними стелями та величними парадними сходами. Ніхто не знав про існування цієї вілли. Ніхто не знав, хто її офіційні власники. Карабінери проводили слідство, але всі мешканці району анітрохи не сумнівалися: цю віллу будували для Козімо. Самі ж карабінери знайшли це місце чисто випадково. Пробивши товсту стіну, що оточувала віллу, вони натрапили на якихось робітників, котрі порозбігалися від одного виду людей в уніформі. Війна між кланами спричинилася до зупинки будівельних робіт, не дала наповнити віллу дорогими меблями та художніми полотнами, гідними вельмож; ця будівля так і не стала коштовним діамантом на всохлих грудях занепалої будівельної галузі в Секондільяно.

Коли Козімо чує гупання чобіт та брязкання зброї, він навіть не намагається втекти. Навіть не витягує пістоля. Натомість підходить до дзеркала, змочує гребінець, зачісує волосся назад і збирає його у косу на потилиці. Кучерява грива спадає йому на шию і плечі. На ньому — чорна водолазка та чорний плащ. Схожий у цьому вбранні більше на клоуна, що зображає нічного грабіжника, Козімо Ді Лауро гордовито випинає груди і спускається сходами. Кілька років тому він розбився на мотоциклі, і наслідком цієї пригоди стала кульгава нога. Але він навіть і про свою кульгавість потурбувався: спускаючись униз, він спирається на передпліччя карабінерів, що його супроводжують, і таким чином йому вдається приховати свою фізичну ваду. Нові жорстокі володарі неаполітанських злочинних угруповань не рисуються як «круті хлопці з нашого району», вони не мають того божевільного виряченого виразу, як, скажімо, Рафаеле Кутоло, не вважають за потрібне вдаватися до позерства, як бос Коза Ностри Лучано Ліджо, вони не схожі на карикатурні зображення Лукі Лучано та Аль Капоне, Такі фільми як «Матриця», «Крук» та «Кримінальне чтиво» дають краще уявлення про те, хто ці люди і чого вони хочуть. Вони — як знамениті моделі, що не потребують того, щоб їх представляли. Видовище, спектакль є набагато важливішим за шифрувальний код загадкового підморгування та розгалуженої кримінальної міфології, поширеної в місцевих мікрорайонах. Козімо дивиться прямо в об’єктив камери. Він опускає підборіддя і нахиляє лоба. Він не дав спіймати себе так, як спіймали Джованні Бруска — в потертих джинсах та сорочці з плямами від соусу для спагеті; він не перелякався, як Тото Рііна, якого швидко скрутили і запхали до гелікоптера; не здивувався спросоння, як Джузеппе Міссо, бос району Саніта. Козімо був вихований у світі шоу-бізнесу, і він знає, як поводитися на сцені. Він виходить на неї як воїн, котрий вперше в житті зазнав поразки. Вираз на його обличчі промовляє: «Ось яку ціну маю я платити за свою хоробрість та завзяття». Він поводиться так, наче його не арештовують, а просто допомагають перебратися до іншого офісу. Він знав про ризик, коли розпочинав війну, але не мав вибору. Питання стояло так: або війна, або загибель. Йому хочеться, щоби його арешт виглядав як доказ його перемоги, як символ його хоробрості, що гидує будь-яким самозахистом, якщо йдеться про збереження бізнес-системи його сім’ї та збереження родинних цінностей.

Мешканці району немов показилися. Вони влаштовують бунт: перевертають автомобілі, підпалюють сміттєві баки і швиргають пляшки з бензином. Ця істерична атака не спрямована, як може здатися, на перешкоджання арешту, а радше для того, щоб упередити будь-який акт помсти. Щоб не допустити навіть думки про підозру. Дати Козімо знати, що ніхто його тут не зрадив, ніхто не патякав зайвого і ніхто не допоміг розшифрувати потаємні знаки на його схованці. Цей бунт — гарно продуманий обряд вибачення, уявна каплиця спокути, споруджена місцевими мешканцями із згорілих авто карабінерів, сміттєвих баків, використаних для барикад, та диму із горілих автомобільних покришок. Якщо Козімо їх запідозрить, то не встигнуть вони і речей своїх зібрати, як на них упаде сокира ще однієї жорстокої помсти.

Не пройшло і кількох днів після його арешту, а гордовитий погляд Козімо вже красується на екранних заставках мобільних телефонів десятків малюків в Toppe-Аннунціаті, Куарто та Марано. Банальний викличний жест неповнолітньої придуркуватості — і більше нічого. Але Козімо знав, що робить. Щоб тебе вважали босом, щоб достукатися до людських сердець, ти маєш поводитися саме так. Маєш знати, як працює телевізія та газети, як збирати волосся в косу на потилиці. Безсумнівно, Козімо представляє собою нову модель підприємця Системи, він є образом нової буржуазії, звільненої від усіляких умовностей та обмежень, мотивованої нестримним та всепоглинаючим бажанням панувати в кожному куточку ринку, щоб жодна справа не обходилася без нього. Не давати спуску і нічого не прощати. Вибір не означає обмеження поля твоєї діяльності, позбавлення себе інших опцій. Не означає — для тих, хто уявляє собі життя як місце, де ти ризикуєш втратити все, щоби здобути повну перемогу. Це означає, що ти маєш зважати на можливий арешт або найгірше — на смерть. Але здаватися не можна. Треба бажати всього і негайно. Ось у чому секрет привабливості Козімо Ді Лауро і того владного впливу, який він символізує.

Кожен, навіть той, хто поведений на своєму здоров’ї, зрештою потрапляє в тенета старості і закінчує своє життя в притулку для людей похилого віку. Тож навіщо чахнути від депресії і шукати роботу, яка ж тебе насамкінець і вб’є, навіщо працювати неповний день, відповідаючи на телефонні дзвінки? Станьте підприємцем. Справжнім підприємцем, без понтів. Тим, хто займається всім і робить бізнес на рівному місці. Ернст Юнґер якось сказав, що велич — це коли ти відкритий всім вітрам і не боїшся бурі. Боси Каморри можуть сказати те ж саме. Треба бути в центрі кожної події, в центрі влади. Використовувати все як засіб, і мати себе за мету. Той, хто каже, що це — аморально, що життя без моралі існувати не може, той просто ніколи не був нагорі, не перемагав; він уже програв свою битву на життєвому полі. Мораль — це обмеження для невдах, захист для переможених, етичне виправдання для тих, хто не спромігся поставити на кін усе — і перемогти. Право. має чітко виписані кодекси, а справедливість — ні. Справедливість — це щось інше, абстрактний принцип, що стосується кожного і який толерується в залежності від того, як його інтерпретують для виправдання чи засудження кожного індивіда: винуватими є міністри і папи, святі та єретики, революціонери та реакціонери. Кожен з них винуватий. Винуватий в зраді, убивстві, хибному рішенні. Винуватий в тому, що старіє й помирає. Винуватий в тому, що застаріває і занепадає, програвши змагання. Кожен з них є винуватцем в очах всесвітнього суду історичної моралі, але суд необхідності та доцільності знімає з нього провину. Насправді ж справедливість та несправедливість мають лише одне значення. Перемога чи поразка, досягнення чи приниження. Якщо хтось завдає тобі образи, поводиться з тобою зле, то він вчиняє несправедливо; якщо ж він, навпаки, обходиться з тобою доброзичливо, то це означає, що по відношенню до тебе він проявляє справедливість. Саме такі критерії оцінки треба застосовувати до кланів. Такі стандарти судження. І цього достатньо. Більше не треба. Це — єдиний реальний метод оцінки справедливості. Решта — це просто релігія та кабінка для сповідання. Це — логіка, що формує економічний імператив. Йдеться не про каморристів, що шукають вигідних оборудок, а про вигідні оборудки, що шукають каморристів. Ця логіка кримінального бізнесу, логіка босів, співпадає з найбільш агресивним неолібералізмом. Правила, диктовані чи накинуті, це правила бізнесу, прибутку та перемоги над усіма конкурентами. Вся решта — безглузда. Вся решта просто не існує. Ти платиш тюрмою чи своєю шкурою за владу над життям та смертю людей, щоб проштовхувати продукт на ринок, монополізувати сектор економіки і вкладати гроші в новітні ринки. Платиш за те, щоб мати таку владу десять років, рік, годину — байдуже, як довго. Головне — це жити і володарювати. Щоб завоювати ринкову арену, щоб сміливо витріщатися на сонце, як це робив зі своєї тюремної камери Рафаеле Джуліано, кидаючи виклик і демонструючи, що він не боїться навіть всеперемагаючого світла, що воно його не засліплює. Той Рафаеле Джуліано, який посипав гострим перцем лезо свого ножа перед тим, як встромити його у плоть свого ворога — дюйм за дюймом. Щоб той відчув пекучий нестерпний біль. В тюрмі його боялися не за притаманну йому педантичну жорстокість, а за немигаючий викличний погляд, яким він дивився прямо на сонце. Він знав, що йому судилося бути вбитим або потрапити за ґрати, та все одно плекав нестримне й жорстоке бажання владарювати над впливовими людьми та обширними економічними імперіями. Боса можуть заарештувати або вбити, але породжена ним економічна система продовжує жити, видозмінюватися, еволюціонувати, покращуватися і приносити прибутки. Цю ментальність лібералів-самураїв, які усвідомлюють, що для того, щоб мати владу, абсолютну владу, ти маєш платити, підсумував у своєму листі один хлопець з дитячої колонії. Лист призначався священику. Я й досі його напам’ять знаю: «Всі, кого я знав, загинули або опинилися за ґратами. Я хочу стати босом. Хочу мати фабрики, магазини та. супермаркети; хочу мати жінок. Я хочу мати автомобілі, хочу, щоб мені виказували повагу, коли я заходжу до магазину. Хочу, щоб у мене були склади по всьому світу. А потім я хочу померти. Хочу померти як справжній чоловік, як справжній володар. Я хочу, щоб мене вбили».

Це — новий алгоритм злочинного підприємництва, новий драйв в економіці: домінувати за будь-яку ціну. Влада понад усе. Економічна перемога є важливішою навіть за саме життя. Будь-чиє життя, навіть твоє власне.

Дітлахів Системи навіть стали називати «балакучими мерцями». В роздруківці підслуханої розмови, доданій до ордера на арешт, виданого антимафіозною прокуратурою в лютому 2006 року, один хлопець пояснює, хто такі районні капо в Секондільяно: «Це — ще малі діти, балакучі мерці, живучі мерці, ходячі мерці… Вони вбивають, навіть не задумуючись, а поки задумаються — ви вже мертві, як колода».

Хлопці-капо, камікадзе клану, йдуть на смерть не через релігійні переконання, а заради грошей та слави будь-якою ціною, на захист єдиного гідного способу життя, який вони знають.

Тіло Джуліо Руджієро знайшли двадцять першого січня, того ж дня, коли заарештували Козімо Ді Лауро. Згорілий автомобіль, а за кермом — мрець. Без голови. Голова ж — на задньому сидінні. ЇЇ не відрубали сокирою чи сікачем, ні, її відрізали шліфувальною машинкою, якою зазвичай полірують метал після паяння. Найстрашніший інструмент, але найочевидніший вибір. Спочатку прорізатись крізь плоть, а потім вгризтися в кістку. Вочевидь, вбивці здійснили цю маніпуляцію прямо на місці, тому що на землі було повно шмаття людської плоті, схожої на тельбухи. Слідство іще не встигло розпочатися, а всі в районі вже не сумнівалися, що це — пересторога. Символ. Козімо Ді Лауро не змогли 6 заарештувати без наводки. В очах кожного обезглавлений мрець був зрадником. Тільки того, хто видав капо, могли убити, розрізавши навпіл. Вирок винесений ще до початку слідства. І насправді байдуже, вірний він чи помилковий. Я дивився на той обгорілий автомобіль та на голову, не встаючи з мопеда. Мені було чути розмову про те, як убивці спалили тіло та відрізану голову. В рот налили бензину, вставили ґніт і підпалили. Бензин пихнув, обсмаливши все обличчя. Я завів свою «веспу» і поїхав геть.

Коли двадцять четвертого січня 2005 року я прибув на місце злочину, то Аттіліо Романо лежав на підлозі мертвий. Перед входом до магазину, де було влаштовано засідку, знервовано походжала чимала група карабінерів. Іще одне вбивство. Якийсь збуджений юнак прокоментував, проходячи повз: «По трупу щодня — нині найпопулярніша неаполітанська пісня». Він зупиняється, злегка піднімає свою кепку на знак пошани перед загиблим, якого він навіть не бачить, і йде собі далі. Кілери увійшли до магазину з пістолетами напоготові. З першого погляду було ясно, що вони прийшли не грабувати, а вбивати, карати. Аттіліо спробував заховатися за прилавок. Він знав, що це не допоможе, але, можливо, він цим хотів показати, що він неозброєний, що не має стосунку до ворожнечі, що нічого поганого не скоїв. Може, він знав, що це — бойовики Каморри, що брали участь у війні, розв’язаній Ді Лауро. Вони застрелили його, випорожнивши всі обойми, а коли зробили свою справу, пішли з магазину. За розповідями очевидців — спокійно і неквапливо, наче щойно придбали стільниковий телефон, а не вбили людину. Аттіліо Романо лежить на підлозі. Скрізь — кров. Таке враження, що душа покинула його через кульові отвори у тілі. Коли бачиш на долівці стільки крові, то починаєш мацати себе, чи це не твоя кров, бува? У тебе розвивається нервова занепокоєність, і ти мимоволі хочеш пересвідчитися, чи не поранили й тебе. Але все одно тобі не віриться, що в одній людині може бути стільки крові. Ти впевнений, що в тобі її набагато менше. А коли ти переконуєшся, що це не тебе нещодавно тут випорожнили, то все одно продовжуєш почуватися порожнім усередині. Ти сам стаєш як суцільна кровотеча, відчуваєш, як слабнуть і підгинаються ноги, шершавіє язик, а руки наче розчиняються в густому озері крові, яке ти перед собою бачиш. Тобі хочеться, щоб хтось поглянув на білки твоїх очей: чи не захворів ти на анемію. Ти хочеш, щоб тобі зробили переливання крові, хочеш з’їсти кривавий біфштекс — якщо зможеш проковтнути його, не виригавши назад. Ти змушений заплющити очі і стримувати дихання. Сморід присохлої крові вже всотався в штукатурку на стінах. Поки кров не посипали тирсою, ти змушений піти, вийти надвір, зробити ковток свіжого повітря, бо суміш запахів тирси та крові вже точно змусить тебе виригати.

Насправді я й сам не знав, навіщо я знову припхався на місце вбивства. Але одне я знав напевне: не так уже й важливо скласти в голові схему того, що сталося, відтворити подумки страшну драму, що розігралася тут. Безглуздо вивчати сліди куль, крейдяні кола, окреслені навкруг них, наче то діти грали в класики. Все це неважливо. Натомість треба збагнути, чи залишилося хоч щось. Мабуть, ось що я хочу зробити: намагаюся зрозуміти, чи лишилося щось людське, чи є ще стежина, тунель, прогризений хробаком існування, що може привести до якогось рішення, до відповіді, яка надасть певного сенсу тому, що відбувається. Труп Аттіліо й досі лежить на підлозі, коли прибувають його рідні. Дві жінки, мабуть, його дружина та мати, хтозна. Вони йдуть пліч-о-пліч, тримаючись одна за одну, поволі наближаються. Ці дві жінки — єдині, хто і досі сподівається, що все не так, як їм сказали. Хоча все прекрасно розуміють. За мить до того, як вони постають лицем до лиця з трагедією, вони огортають одна одну руками, підтримують одна одну. І в цих кількох секундах, у цих кількох кроках, які мати й дружина роблять назустріч мерцю, застиглому в гротескній позі, відчувається ірраціональна, божевільна та безглузда віра в силу палкого бажання. Вони знову й знову сподіваються, що то була якась прикра помилка, що чутка була хибною, що то якесь непорозуміння з боку поліцейського, котрий розповів їм про засідку та вбивство. Наче коли вони будуть уперто триматися своєї віри, то вона спроможеться змінити хід подій. У цей момент кров’яний тиск надії сягає піку. Але нічого не поробиш. Плач та зойки демонструють силу земного тяжіння реальності. Аттіліо лежить, розпростершись на підлозі. Він працював у магазині телефонів і трохи підробляв в інформаційно-довідковій службі. У них з дружиною Наталією ще не було дітей. Вони на це просто не мали часу; можливо, не мали фінансової змоги і чекали, поки їм не підвернеться краща робота деінде. Робота поглинала увесь їхній день, а коли вони нарешті спромоглися трохи заощадити, то Аттіліо вирішив спробувати себе в бізнесі, де його і застукала смерть. Але другий убитий співвласник магазину є далеким родичем Паріанте, боса району Барколі, колишнім «полковником» Ді Лауро, котрий обернув свою зброю проти нього. Аттіліо не знає або просто недооцінює загрозу; він довіряє своєму компаньйону; йому достатньо, що він — чоловік, що забезпечує себе та родину; правда, йому доводиться багато працювати, дуже багато. Зрештою, в цих краях ти не вибираєш собі долю, і будь-яка робота — це привілей, якого ти щосили тримаєшся, якщо він тобі випав. Ти почуваєшся таким удачливим, наче над тобою засіяла щаслива зірка, навіть якщо це означає, що тринадцять годин на добу тебе немає вдома, що твій вихідний — це лишень половина неділі, а твоєї тисячі євро на місяць ледве вистачає, щоб погашати позику на житло. Хоч як би тобі не дісталася робота, ти маєш бути вдячним і не ставити багато запитань — ні про себе самого, ні про свою долю. Але дехто таки має сумніви і ставить запитання. Тому труп Аттіліо Романо додається до списку членів Каморри, убитих упродовж останніх місяців. Усі ці полеглі однакові, вони — жертви тієї самої війни, але причини їхньої смерті є різними. Клани самі вирішують, хто ти такий і яку роль граєш ти в цій ризикованій грі. І вирішують вони незалежно від волі й бажання індивідів. Коли на вулицю виходять армії, то неможливо рухатись у відповідності до якоїсь іншої динаміки, окрім їхньої. У відповідності до їхньої стратегії. Саме вони вирішують сенс, мотиви та причини. В той конкретний момент магазин, де працював Аттіліо, являв собою економічну ланку «іспанців», а значить підлягав знищенню.

Наталія, або Ната, як її називав Аттіліо, приголомшена трагедією. Вони були подружжям лишень чотири місяці, але жінка все одно безутішна. Президент Республіки не прибуде на похорон її чоловіка, не підтримає її під руку ані міністр, ані мер. Можливо, це й на краще: їй не доведеться брати участь у фальшивому спектаклі, влаштованому представниками влади. Але над смертю Аттіліо витає несправедлива підозра, підозра, яка є мовчазним підтвердженням влади, яку має тут Каморра. Іще одним доказом активності кланів. Але люди, що працювали поруч з Аттіліо — Аттілою, як вони його прозивали за вперте й несамовите бажання жити, — люди з інформаційного центру організовують поминання при свічках і наполягають на необхідності пройтися маршем протесту, навіть якщо під час його проведення стануться нові вбивства і нова кров обагрить вулиці. І вони виходять на демонстрацію, запалюють свічки, роз’яснюють, знімають ганьбу, знімають усякі підозри. «Аттіла» помер на роботі і не мав жодного стосунку до Каморри.

Але насправді стається так, що після цього вбивства підозра посилюється і падає на кожного. Машина клану надто бездоганна. Помилок не буває, бувають тільки покарання. Тому вірять клану, а не родичам, які, мовляв, не все розуміють, не колегам, які його знали, та не історії життя цього індивіда. На цій війні невинуваті особистості потрапляють під коток і заносяться до каталогу як побічні ефекти або потенційні винуватці.

26 грудня 2004 року Даріо Скерілло їхав на своєму мотоциклі. Йому вистрелили в голову та груди і кинули умирати в калюжі крові, яка повністю просякнула його сорочку. Він був ні в чому не винуватий. Але він приїхав з Казаваторе, містечка, яке теж накрила хвиля конфлікту. Стосовно нього — і досі тиша та нерозуміння. Ані напису на могилі, ані дошки пошани, ані поминальної служби. «Коли когось убиває Каморра, то хтозна — чому», — каже мені якийсь дідок. Проходячи повз місце, де вбили Даріо, він хреститься. Не вся кров однакового кольору. Кров Даріо — червонувато-пурпурова; здається, вона і досі тече. Довелося висипати цілі купи тирси, щоб її всотати. Минуло кілька хвилин, і вже якесь авто, скориставшись вільним місцем, припаркувалося прямісінько над плямою крові. Все закінчується. Все накривають, ховаючи від очей перехожих. Даріо убили для того, щоб донести до мешканців повідомлення. Повідомлення у вигляді людської плоті у конверті з крові. Як у Боснії, Алжирі, Сомалі, як під час хаотичної громадянської війни, коли важко зрозуміти, хто на якому боці, і достатньо хоч когось убити, сусіда або, скажімо, його собаку, свого приятеля чи родича. Достатньо хоч найменшого натяку на кревний зв’язок або фізичної схожості — і ви перетворюєтеся на мішень. Достатньо лишень пройтися якоюсь вулицею, щоб негайно отримати ідентифікаційну картку, відлиту у формі кулі. Головне для кланів — створити якомога сильнішу концентрацію болю, трагедії та страху. Мета одна: продемонструвати свою абсолютну владу, незаперечну перевагу та неможливість хоч щось протиставити реальній правлячій силі. В результаті ти сам призвичаюєшся до їхнього способу мислення, стаєш схожим на тих, хто запросто може образитися через жест чи фразу і всадити в тебе кулю. Для того щоб зберегти власне життя, щоб не доторкнутися до високовольтної лінії помсти, ти маєш бути обережним, обачливим та тихим. Коли я вже зібрався їхати геть, у той момент, коли виносили тіло Аттіліо Романо, до мене раптом прийшло розуміння. Я почав розуміти, чому й миті не проходить без того, щоб моя мати не дивилася на мене з тривогою, не в змозі збагнути, чому я не їду геть, чому не тікаю, чому продовжую жити в цьому пеклі. Я спробував пригадати, скільки загинуло, скільки було вбито відтоді, як я народився.

Не обов’язково рахувати загиблих, щоб зрозуміти механіку діяльності Каморри. Мертві — найменш промовистий елемент її реальної моці, але вони — найочевидніша спонука, що підштовхує до інстинктивної реакції. І я інстинктивно починаю рахувати: 100 смертей в 1979 році, 140 в 1980, 110 в 1981, 264 в 1982, 204 в 1983, 155 в 1984,107 в 1986,127 в 1987,168 в 1988,228 в 1989,223 в 1991,160 в 1992, 120 в 1993,115 в 1994,148 в 1995,147 в 1996,130 в 1997,132 в 1998,91 в 1999,118 в 2000, 80 в 2001, 63 в 2002,83 в 2003, 142 в 2004,90 в 2005.

З того дня, коли я народився, — 3600 смертей. Каморра вбила більше людей, аніж сицилійська мафія, більше, ніж Ндранґета, більше, ніж російська мафія, більше, ніж албанські клани, більше, ніж загальна кількість убивств, скоєних ЕТА в Іспанії та ІРА в Ірландії, більше, ніж Червоні Бригади, NAR (Осередки Озброєних Революціонерів) та вбивства, вчинені італійськими правоохоронцями. Каморра вбила найбільше. Уявіть собі карту світу, з тих, що зазвичай можна бачити в газетах на кшталт Le Monde Diplomatique. На ній маленькими вогнищами позначені точки конфліктів по всій планеті: Курдистан, Судан, Косово, Східний Тімор. Ваш погляд притягується до Півдня Італії, до трупів, що купчаться під час кожної війни, розв’язаної Каморрою, сицилійською мафією, Ндранґегою, організацією Сакра Корона Уніта в Пулії чи новітньою мафією Базіліскі в Луканії. Але тут ви не побачите позначок з маленьким вогнищем. Це ж центр Європи. Тут розташована значна частина італійської економіки. Сам спосіб залучення рекрутів великого значення не має. Головне, щоб гарматне м’ясо так і залишалося в багні на околицях міста, в плутанині бетону та сміття, на нелегальних фабриках та в коморах, де зберігається кокаїн. І щоб їх ніхто не бачив, щоб зовні здавалося, що це — війна між бандами, війна, яку ведуть між собою якісь злидарі. З часом ти починаєш розуміти, чому твої приятелі, що перебралися до Мілана чи Падуї, саркастично посміхаються, дивлячись на тебе і намагаючись вирахувати, ким ти став: chiachiello чи buono. Невдахою чи каморристом. Ти знаєш, який напрям обрати на роздоріжжі, знаєш, яким шляхом ти ідеш, і нічого доброго в кінці цього шляху не бачиш.

Я подався додому, але спокійно всидіти не зміг. Знову вийшов і побіг — усе швидше й швидше. Мої коліна оберталися, п’ятки влипали в сідниці, а руки вимахували, як у ганчіркової ляльки. Серце несамовито калатало, а язик та зуби тонули в слині. Я відчував, як кров набухала у венах на шиї і розтікалася по грудях. Мені бракувало повітря, я щосили втягував його в себе скільки міг, а потім різко видихав — як кінь. Перевівши подих, я побіг знову, заплющивши очі. Мої руки холонули, а обличчя пашіло вогнем. Мені здавалося, що я увібрав усю кров, яку бачив на підлозі магазину, що вся кров, яка хлинула, наче з поламаного водопровідного крана, хлюпала тепер у моєму тілі.

Я побіг на берег моря і видерся на скелі. Імла змішалася з темрявою так, що навіть не було видно вогнів суден, котрі перетинали затоку. По воді йшли брижі, і почали підійматися хвилі. Здавалося, їм не хотілося торкатися багнюки поля бою, але вони не повернулися до свого далекого виру у відкритому морі. Натомість завмерли непорушно, вперто-неохочі та неймовірно спокійні, вчепившись у свої пінисті чубчики, наче вже не знаючи, що робити і де кінчається море.

Репортери починають прибувати через кілька тижнів. Раптом Каморра знову ожила в регіоні, де, на загальну думку, в плані криміналу не існувало нічого, окрім дрібних банд та крадіїв дамських сумочок. Упродовж кількох годин Секондільяно опиняється в центрі уваги. Тут з’являються спецкореспонденти, прес-фотографи від найвідоміших агенцій новин, навіть від військових представництв. Дехто з дітлахів фотографується поруч з телеоператором, на чиїй відеокамері видніється логотип СNN. «Як тоді, коли Саддама спіймали», — хихикає дітвора. Поруч із камерою вони почуваються так, наче їх транспортують до центру земного тяжіння, а присутність преси вперше створює відчуття реальності його існування. Через двадцять років ігнорування різанина в Секондільяно нарешті привертає увагу громадськості до діяльності Каморри. Війна ставиться до кореспондентів з повагою і тому намагається вбити якомога більше людей. Менш ніж за місяць скупчилися десятки трупів; здається, це робиться навмисне, щоб у кожного кореспондента був свій загиблий. Успіх чекає кожного. Сюди навіть присилають молодих стажерів, щоби ті набралися досвіду. То тут, то там стирчать мікрофони та відеокамери, записуючи інтерв’ю в наркоділків та фіксуючи огидний кутастий профіль місцевих будівель. Дехто з репортерів-початківців примудряється взяти інтерв’ю в здогадних товкачів, знімаючи їх ззаду. Дехто дає дрібні гроші наркоманам-героїнщикам, і ті невпопад белькочуть, розповідаючи свої історії. Двоє молодих репортерок попросили свого колегу сфотографувати їх біля спаленого автомобіля. Це — як перший сувенір з їхньої першої війни. Якийсь французький журналіст підзиває мене і питає, чи треба йому вдягати куленепробивний жилет, щоб сфотографувати віллу Козімо Ді Лауро. Медійні групи роз’їжджають довкола, безперервно знімаючи, неначе досліджуючи ліс, де все перетворилося на декорації. Інші журналісти подорожують з персональними охоронцями. Найгірший спосіб робити репортажі з Секондільяно — це коли ти подорожуєш у супроводі поліції. Ці райони не є недоступними: сила місцевих наркоринків полягає саме в тому, що вони кожному гарантують абсолютно вільний доступ. Журналісти, що подорожують з охоронцями, зможуть зафіксувати лише те, що вже й без того можна буде знайти у випусках агенцій новин. Це все одно, що сидіти перед комп’ютером, з тією лише різницею, що він рухається.

Більше сотні репортерів за менш ніж два тижні. Раптом виявилося, що в Європі таки існує ринок наркотиків. Поліція буквально завалена проханнями: всім хочеться взяти участь в операції, побачити, як заарештують хоча б одного товкача, обшукають хоч один будинок. Всім хочеться запхати зображення наручників та автоматів у свій п’ятнадцятихвилинний сюжет. Багато хто з поліцейських починають позбуватися орд надокучливих репортерів у досить незвичний спосіб: щоб зекономити свій час, вони, вдягнувши цивільне, самі виступають у ролі товкачів і дають інтерв’ю. Інтерв’ю страшні та небагатослівні. Такі жахаючі й моторошні, що далі нікуди. І пішла в ефір чергова трагедія — кров та нутрощі, автоматні черги, розтрощені черепи та обгоріла плоть. Але найгірше з почутого є лише частиною реальності. Багато репортерів вважають, що вони виявили в Секондільяно таке собі гетто Європи, місце, де панують тотальні злидні. Але якби вони залишилися на довший час, то збагнули б, що бачать перед собою стовпи економіки, приховану золоту копальню, темряву, з якої живе серце економіки черпає свою енергію.

Телерепортери робили найнеймовірніші пропозиції. Дехто прохав мене вставити у вухо мініатюрну відеокамеру і пройтися певними вулицями — «ви ж добре знаєте, якими саме» — слідом за «самі знаєте, ким». Вони мріяли зробити зі Скампії щось типу реаліті-шоу з відеорядом справжнього убивства чи реальної наркооборудки. Якийсь сценарист дав мені почитати свою історію про смерть і кров, де диявола новітньої доби зачинають саме в Терцо Мондо. Цілий місяць телевізійні групи годували мене безплатними вечерями, надокучаючи абсурдними пропозиціями та намагаючись витягнути інформацію. Під час цієї війни кланів, серед потенційних рекрутів Каморри в Секондільяно та Скампії виникла справжнісінька індустрія проводирів, офіційних перекладачів, інформаторів та розвідників. Багато дітлахів виробили спеціальні навички. Вони тинялися по району, де зазвичай збиралися репортери, і видавали себе за товкачів або тих, хто стоїть на шухері. А як тільки хтось із репортерів наважувався підійти до них, то вони відразу ж проголошували свою готовність розповідати, пояснювати та фотографуватися. І відразу ж виставляли свої умови: 50 євро за розповідь, 100 євро за турне по наркоринку під відкритим небом, 200 євро за вхід до будинку одного з наркоділків, що мешкає в мікрорайоні «Вітрило».

Щоб зрозуміти обіг золота, недостатньо побачити самородок чи шахту. Доведеться розпочати з Секондільяно і піти шляхами імперій, що їх збудували клани. Війни Каморри виявляють на мапі міста, якими правлять клани: це глибинка провінції Кампанія, країна злиднів, це — території, які дехто називає «італійським Диким Заходом», де, як йдеться в одній легенді, автоматів більше, ніж виделок. Але під спудом насильства, що вибухає час від часу то там, то тут, ці райони продукують величезне багатство, від якого видніється лише далеке сяйво. Але про це не йдеться в жодному репортажі. Розповіді масмедіа стосуються лише естетики неаполітанських нетрів.

Двадцять дев’ятого січня убивають Вінченцо Де Дженнаро. Тридцять першого січня в кафетерії вбито Вітторіо Бевілаква. Першого лютого від рук убивць гинуть Джованні Орабона, Джузеппе Піццоне та Антоніо Патріціо. При цьому вбивці використовують стару, але ефективну тактику: вони видають себе за поліцейських. Джованні Орабона був нападаючим футбольної команди «Реал Казаваторе». Всі троє прогулювалися разом, коли біля них зупинилося авто з сиреною. З нього вийшли двоє з поліцейськими жетонами. Хлопці не намагалися втекти або вчинити опір. Вони знали, як правильно поводитися, тому дозволили надіти на себе наручники і посадити в авто. Потім авто різко зупинилося, і їм наказали вийти. Може, вони й не відразу збагнули, але при виді пістолетів їм усе стало ясно. То була засада. І то були не поліцейські, а «іспанці». Члени бунтівної сепаратистської групи. Двох схоплених поставили на коліна і вистрелили їм у потилицю; вони померли на місці. Третій, судячи з доказів, зібраних на місці злочину, спробував утекти, але зі зв’язаними руками йому важко було тримати рівновагу: він упав, потім підскочив, побіг — і знов упав. Убивці спіймали його, вставили пістоль в рот і вистрелили. Коли знайшли труп втікача, то виявили, що його зуби вибиті. Напевне, він інстинктивно вкусив ствол, немов намагаючись його відгризти.

Двадцять сьомого лютого з Барселони приходить звістка про арешт Рафаеле Амато. Він грав у блекджек в казино, намагаючись позбутися зайвих грошей. Ді Лауро змогли добратися лише до його кузена Розаріо — спалили будинок, що йому належав. Згідно із звинуваченнями, висунутими магістратурою Неаполя, Амато був харизматичним лідером «іспанців». Він виріс не де-небудь, а на віа Купа-делль-Арко — на тій самій вулиці, де мешкав і Паоло Ді Лауро з родиною. Амато став важливим і впливовим менеджером тоді, коли почав посередничати в наркоторгівлі та ризикованих капіталовкладеннях. За свідченнями мафіозі, що почали співробітничати з поліцією, та згідно з результатами розслідувань, здійснених правоохоронцями, цей чоловік завжди міг розраховувати на необмежений кредит з боку міжнародних наркоділків і тому ввозив у країну тонни кокаїну. Коли поліцейські в лижних масках кинули його обличчям на підлогу, то це було вже не перше падіння в його кар’єрі. Колись Рафаеле Амато вже був заарештований в готелі в Казандріно разом із помічником та крупним албанським наркоторговцем, якому допомагав перекладач, котрий, до речі, виявився племінником одного з урядових міністрів.

П’ятого лютого настала черга Анджело Романо. Третього березня в Меліто убили Давиде К’яроланца. Він знав своїх убивць і навіть, здогадно, мав з ними призначену заздалегідь зустріч. Його прикінчили саме тоді, коли він спробував утекти до свого авто. Але покласти край ворожнечі не можуть ані суди, ані карабінери, ані поліція. Сили закону та порядку здатні лише уповільнити процес, заарештовуючи каморристів, але зупинити насильство вони не в змозі. Поки преса бігала в пошуках новин із злочинного світу, перечіпаючись через всілякі інтерпретації та суперечливі оцінки, одна неапольська газета надрукувала новину про пакт між «іспанцями» та Ді Лауро — тимчасовий мир, досягнутий за посередництвом клану Ліччарді. Решта кланів Секондільяно, а також решта картелів Каморри радо вітають цю угоду: вони бояться, що конфлікт може зруйнувати мовчанку, яка оповиває їхню владу. Для них вкрай важливо, щоб легальний світ повернувся до стану ігнорування світу нелегального накопичення багатства. Цей пакт не є продуктом творчості якогось харизматичного боса, написаним упродовж доби в тюремній камері. Його не поширюють таємно у підпіллі. Навпаки — він з’явився в статті Сімоне Ді Мео, яку надрукувала газета Cronache di Napoli 27 червня 2005 року:

1. Сепаратисти вимагають реституції помешкань, покинутих в Скампії та Секондільяно в період з листопада по січень. Бойовики Ді Лауро змусили близько восьмисот людей покинути свої домівки.

2. Монополію Ді Лауро на ринку наркотиків було зруйновано. Вороття назад немає. Територія мусить бути розділена по справедливості. Провінція — сепаратистам, Неаполь — Ді Лауро.

3. Сепаратиста мають право користуватися власними каналами ввозу наркотиків; вони більше не мають залежати від посередників, нав’язаних Ді Лауро.

4. Приватні вендети відділяються від бізнесу; іншими словами, бізнес є важливішим за особисті справи. Якщо в майбутньому спалахне якась вендета, пов’язана з нинішнім конфліктом, то вона не призведе до його поновлення, а залишиться приватною справою.

Відчувається, що повернувся сам бос босів Секондільяно. Він неодноразово «засвітився» скрізь: від Пулії до Канади. Таємна служба місяцями намагалася спіймати його. Паоло Ді Лауро залишає найнепомітніші сліди — невидимі. Як і його влада напередодні конфлікту. Кажуть, йому зробили пластичну операцію в одній клініці в Марселі, тій самій, куди раніше звертався бос Коза Ностри Бернардо Провенцано. Він повернувся, щоб або підписати пакт, або обмежити завдану шкоду. Він тут, його присутність відчувається по зміні настроїв. Як сказав по телефону один з його компаньйонів, «бос, якого не було десять років, повернувся, навіть попри ризик потрапити за ґрати». А ще один з компаньйонів просив свого боса, Мауріціо Престієрі: «Благаю, дай мені на нього хоч на секунду поглянути, хоч на одну секунду — і я піду».

Паоло Ді Лауро заарештували на віа Каноніко Старнайоло у вересні 2005 року. Він переховувався в скромному будинку Фортунати Лігуорі, коханки одного з дрібних компаньйонів Ді Лауро. То був непримітний будинок, на кшталт того, що збудував собі його син Козімо. В бетонному лісі легше сховатися за камуфляжем; коли ти мешкаєш в непоказному домі, тебе не помічають і про тебе не говорять. Міське середовище забезпечує повну невидимість, надає більшу анонімність, аніж потаємний люк чи підземна криївка. Паоло Ді Лауро мало не схопили на його день народження. Він кинув виклик долі: вирішив зайти додому пообідати з родиною в той час, коли ледь не половина поліцейських у Європі йшли по його сліду. Але хтось вчасно попередив боса. Коли карабінери увійшли до його вілли, то застали там накритий стіл і порожнє місце, що призначалося йому. Але цього разу члени ROS, спецпідрозділу карабінерів, не сумніваються. Просидівши цілу ніч у засідці, вони входять о четвертій годині ранку до будинку знервовані та збуджені. А бос навпаки — не реагує ніяк; він навіть заспокоює і вгамовує їх:

— Заходьте, будь ласка… Я не чинитиму опору… Все нормально, проблем не буде…

Двадцять авто супроводжують машину, в якій везуть Паоло Ді Лауро, а попереду, для посилення охорони, їдуть чотири мотоциклісти. Кортеж, із босом у куленепробивному авто, мчить вулицями міста. До казарм карабінерів є три можливих маршрути: перетнути віа Каподімонте, а потім рушити по віа Пессіна та п’яцца Дайте; блокувати під’їзди до Корсо Секондільяно і виїхати на окружну у напрямку Вомеро; або ж, якщо ситуація буде вкрай небезпечною, викликати гелікоптер і забезпечити транспортування повітрям. Мотоциклісти помічають на маршруті якийсь підозрілий автомобіль. Усі приготувалися, очікуючи засідки, але тривога виявилася фальшивою. Автомобільний кортеж доставляє Ді Лауро до казарм на віа Пастренго в самому центрі Неаполя. Гелікоптер пірнає вниз, здіймаючи пил та бруд на клумбі посеред площі; повітряний вихор крутить пластикові пляшки, використані одноразові серветки та газети. Вихор сміття.

Жодної небезпеки немає. Але необхідно здійняти шум довкола арешту боса, продемонструвати, що нарешті вдалося зловити невловимого, заарештувати його. Коли кавалькада з куленепробивних автомобілів прибуває до казарм, то карабінери, забачивши, що біля входу вже зібралися репортери, стають біля дверцят авто, широко розставивши ноги, наче сидячи в сідлах. Вони картинно вимахують пістолями, на них — лижні маски та куленепробивні жилети. Після арешту Джовані Бруска кожен карабінер хоче сфотографуватися в такій войовничій позі: це — винагорода за довгі ночі, проведені в засідці у повній готовності, задоволеність тим, що здобич, нарешті, спіймано, і приємне усвідомлення, що ця новина потрапить на перші сторінки газет. Паоло Ді Лауро і близько не демонструє тієї пихи та зверхності, з якими поводився його син Козімо під час арешту. Виходячи з казарм, він низько нахиляє голову, підставляючи теле— та фотооб’єктивам свою лисину. Може, це лише форма самозахисту. Якщо його сфотографують та знімуть на відео з сотень ракурсів, то його обличчя побачить вся Італія, і в результаті якісь свідки, що раніше нічого не підозрювали, зможуть підтвердити, що бачили його або мешкали поруч із ним. Краще не давати наводки слідству, не розкривати своїх потаємних маршрутів. Та дехто тлумачить його схилену голову як звичайне невдоволення спалахами фотоапаратів, роздратування від того, що його принижують і демонструють, наче спійманого звіра.

Кілька днів по тому Паоло Ді Лауро привозять до суду, в кімнату номер 215. Він займає місце посеред публіки, що складається головним чином з родичів. Єдине слово, яке бос вимовляє вголос, це — «Присутній». Решту він не говорить, а лише артикулює. Жести, підморгування та посмішки — таким німим синтаксисом користується він, щоб спілкуватися зі своєї клітки. Привітання, безмовні відповіді, заспокоювання. Здається, Паоло Ді Лауро витріщився на мене, але насправді він намагається спіймати погляд сивочолого чоловіка позаду. Кілька секунд вони дивляться один на одного, а потім бос підморгує йому.

Вочевидь, багато людей прийшли просто для того, щоби привітатися зі своїм босом, бо не бачили його роками через те, що він змушений був переховуватися. На Паоло Ді Лауро — джинси, темний светр та черевики «Пачіотті», які полюбляють носити ватажки місцевих кланів. Тюремники зняли з нього наручники, і вся клітка — в його розпорядженні. До кімнати вводять еліту кланів північного Неаполя: Рафаеле Аббінанте, Енріко д’Аванцо, Джузеппе Кріскуоло, Арканджело Валентіно, Марію Престієрі, Мауріціо Престієрі, Сальваторе Брітті та Вінченцо Ді Лауро. Колишніх та нинішніх людей боса розділяють по двох окремих клітках: в одній знаходяться вірні Ді Лауро, в другій — «іспанці». Престієрі —найелегантніший з них: у блакитній куртці та темно-синій вовняній сорочці. Він першим підходить до захисної перегородки з куленепробивного скла, що відділяє «еліту» від боса. Вони вітають один одного. Енріко д’Аванцо теж підходить і щось шепоче крізь тріщини у склі. Багато хто з керівників Системи не бачив свого боса роками. А його син Вінченцо — з 2002 року, коли Вінченцо пішов у підпілля в Ківассо, що у П’ємонті, де його й заарештували 2004 року.

Я очей не можу відірвати від боса. Кожен його жест, кожна зміна виразу обличчя є край важливою для написання розлогої інтерпретації, щоби зафіксувати нові правила «тілесної» мови — мови міміки та рухів. Між батьком та сином починається дивний мовчазний діалог. Своїм правим вказівним пальцем Вінченцо торкається безіменного пальця своєї лівої руки, наче питаючи батька: «А де твоя обручка?» Бос проводить руками по скронях, а потім робить рухи, наче крутить кермо автомобіля. Я не в змозі розшифрувати їхніх жестів. Газети ж дали таке тлумачення: Вінченцо спитав батька, куди поділася його обручка, а той пояснив, що карабінери забрали всі його золоті прикраси. Після всіх цих жестів, гримас, жвавої артикуляції, підморгувань та малювання пальцями по куленепробивному склу Паоло Ді Лауро просто дивиться на свого хлопця і посміхається. Потім вони цілуються крізь скло. Наприкінці судового засідання адвокат просить, щоби батьку та сину дали змогу обійнятися. Така змога надається. Їх охороняють сім поліцейських. «Ти такий блідий», — каже Вінченцо, а батько відповідає, дивлячись йому у вічі: «Моє обличчя багато років не знало сонця».

Коли втікачів ловлять, то вони на той час уже встигають дійти до ручки. Безперервна необхідність тікати і ховатися демонструє неможливість насолоджуватися надбаним багатством. Ця обставина урівнює босів з їхніми ж підлеглими — керівниками вищої ланки. І це стає єдиним істинним показником їхнього економічного та соціального успіху. Маючи в своєму розпорядженні розгалужену й продуману систему захисту, підозрілі та' одержимі страхом мусять планувати кожен свій крок, більшість часу проводячи в схованці, звідки вони регулюють та координують свої інтереси. Боси-втікачі перетворюються на заручників свого власного бізнесу. Якась жінка в залі суду розповідає один епізод, що трапився тоді, коли Ді Лауро переховувався. Вона трохи схожа на інститутського викладача; її волосся скоріше жовте, аніж біляве, а коріння — темне. Її голос хрипкий та сумний, і вона має вираз обличчя, який свідчить, що їй страшенно шкода боса через ті труднощі, які випали на його долю. Вона розповідає мені про той час, коли Паоло Ді Лауро ще переховувався в Секондільяно і навіть їздив по району, але тільки після ретельного планування. Він мав п’ять авто, всі — одного кольору, одної моделі та з однаковими номерами. Коли він мав кудись поїхати, то навіть їдучи один, все одно висилав усі п’ять авто. Всі п’ять мали супровід, і ніхто з його людей не знав, у якому з них знаходиться їхній бос. Коли кожне авто виїжджало з вілли, то позаду відразу ж рушав ескорт. Надійний спосіб уникнути зради, навіть якщо зрада полягала в майже непомітному жесті, який означав, що бос незабаром має виїхати. Моя співрозмовниця розповідала все це тоном глибокого співчуття до страждань немолодого самотнього чоловіка, який завжди мусив пам’ятати, що його кожної миті можуть убити. Після тарантели жестів та обіймів, після привітань та підморгувань, якими обмінювалися люди, що складають найжорстокішу владну структуру Неаполя, На куленепробивному склі, що відділяє боса від його підлеглих, залишаються всілякі позначки: відбитки рук, жирні плями та губна помада.

Менш ніж через добу після арешту боса неподалік Арцано помітили маленького хлопця. Він тремтів як осиковий лист, намагаючись викинути у сміттєвий бак якийсь клунок. Вимазаний в кров, хлопець аж скорчився від страху. Клунок — це труп. Скалічений і жахливо спотворений труп зі слідами тортур; важко навіть уявити, що над людиною можна було так позбиткуватися. Якби загиблий проковтнув протитанкову міну і та вибухнула у його шлунку, то все одно заподіяла б меншої шкоди. Виявилося, що це — труп Едоардо Ла Монікй, хоча риси його обличчя були спотворені до невпізнанності. Тільки губи залишилися більш-менш непошкодженими; решта ж обличчя перетворилася на криваве місиво. Його тіло зрешечене отворами і вкрите кіркою крові. Убивці зв’язали його і піддавали тортурам за допомогою загостреного кийка — повільно, не одну годину. Після кожного удару в тілі нещасного з’являлися нові отвори, кожен удар ламав кості; гвіздки на кийку вгрузали глибоко в тіло, а потім виривалися назад разом зі шматками плоті. Мучителі повідрізали йому вуха та язик, поперебивали зап’ястя, а очі викололи викруткою — і все це тоді, коли Едоардо Ла Моніка був ще живий та притомний. Потім вони прикінчили його, розтрощивши обличчя молотком, а на губах вирізали хреста. Труп мав потрапити до сміттєвого бака, а звідти — на звалище. Вважалося, що там його і знайдуть. Повідомлення, послане за допомогою понівеченої плоті, було чітке і зрозуміле кожному: ми відрізали вуха, якими ти почув, де ховається бос, поперебивали руки, якими ти взяв свої Іудині гроші, викололи очі, якими ти бачив, відрізали язика, яким ти говорив. Ми розбили тобі обличчя, яке ти втратив в очах Системи, зробивши свою чорну справу. Твої вуста запечатані хрестом, вони замовкли навіки, бо ти зрадив свою віру та довір’я. Сам Едоардо Ла Моніка мав «чисту» характеристику. Однак його прізвище важило дуже багато, бо воно означало, що загиблий належав до однієї з тих сімей, що перетворили Секондільяно на територію Каморри і золоту копальню для бізнесу. До сім’ї, з якою Паоло Ді Лауро зробив свої перші кроки. Вбивство Едоардо Ла Моніки схоже з убивством Джуліо Руджієро. Спершу піддавши тортурам, їх обох розшматували на клапті буквально через кілька годин після арешту боса. Їх по-звірячому побили, зідрали шкіру і четвертували. Вже давно не траплялося убивств з таким навмисним кривавим символізмом. Відтоді, як настав кінець царюванню Кутоло. Улюблений кілер Кутоло, Паскуале Барра на прізвисько Тварюка, прославився тим, що убив Франсіса Турателло у тюрмі, вирвавши голими руками серце своєї жертви і прокусивши його. Здавалося, ці ритуали давно відмерли, але конфлікт у Секондільяно знову їх оживив, перетворивши кожен жест, кожен дюйм шкіри та кожне слово на засіб комунікації під час бойових дій.

На прес-конференції карабінери-спецназівці заявили, іцо арешт Ді Лауро стався після того, як був упізнаний один із членів клану, чоловік, що купляв Ді Лауро його улюблену рибу реггопіа, один з різновидів ляща. Мабуть, ця історія була розрахована на те, щоб зруйнувати імідж Ді Лауро: могутній бос, під чиєю командою знаходяться сотні вартових, «спалився» через банальну зажерливість. Але ніхто в Секондільяно не купується на це. Ані на хвилину. Багато хто вважав, що вирахувати боса могла виключно SISDE, італійська внутрішня розвідка. Представники правоохоронних органів підтвердили, що SISDE дійсно долучилася до цієї справи, але її присутність в Секондільяно було надзвичайно важко помітити. З уривків розмов, почутих у місцевих барах, я склав щось віддалено схоже на гіпотезу, висунуту численними репортерами, а саме: SISDE почала регулярно платити декому в районі грубі гроші в обмін на інформацію або невтручання. Від чоловіків, що їли булочки і пили каву, можна було почути щось на кшталт: «Ну, якщо ти береш гроші від Джеймса Бонда…»

Останніми днями я двічі чув прихований або асоціативний натяк на агента 007. Ці натяки були надто несуттєвими та надто сміховинними, щоб звертати на них увагу, але водночас — надто вже анормальними і незвичними, щоб їх ігнорувати.

Напевне, стратегія таємної служби полягала в тому, щоб визначити і рекрутувати людей, офіційно відповідальних за стояння на шухері, змусити їх розставити всіх вартових у інших зонах таким чином, щоб вони були не в змозі підняти тривогу і дати босові можливість утекти. Родина Едоардо Ла Моніки відкидає будь-який можливий стосунок до арешту і твердить, що вбитий ніколи не був членом Системи, бо завжди боявся кланів та їхніх оборудок. Можливо, він розплатився своїм життям за якогось іншого члена родини, але хірургічно-жорстокі тортури призначалися саме йому, і навряд чи його понівечене тіло служило попередженням комусь іншому.

Одного дня я помітив невелику групу людей неподалік від того місця, де знайшли тіло Едоардо Ла Моніки. Один з хлопців показав на свій безіменний палець, торкнувся своєї голови, а потім беззвучно заворушив губами. Мені відразу ж пригадалися жести Вінченцо Ді Лауро в судовій кімнаті: отой дивний жест, яким він питав батька про обручку. Дивний, бо чому він питав саме про обручку після довгих років розлуки? Обручка — anello — в неаполітанській говірці перетворюється на anello. Значить, то був натяк на Аньєлло Ла Моніка, патріарха сім’ї, а також на обручальний перстень, який символізує віру або вірність. Таким чином, заарештованому босу сповістили ім’я родини, яка його зрадила. Родини, винуватої в його арешті. Прізвище чоловіка, який «розколовся», заговорив.

Роками родину Ла Моніка називали в районі anielli, так само, як членів родини Джонта із Toppe-Аннунціати називали valentini за ім’ям боса Валентіно Джонта. Згідно з заявами «розкаяних» каморристів Антоніо Руокко та Луїджі Джуліано, Аньєлло Ла Моніку колись знищив не хто інший, як його ж хрещений син — Паоло Ді Лауро. Так, усі люди Ла Моніки знаходяться в лавах клану Ді Лауро. Можливо, це жорстоке вбивство і стало покаранням, посланням значно виразнішим та дохідливішим, аніж просто автоматна черга. Помстою за смерть, що сталася. Пам’яттю, яка тримається на чутках, припущеннях та підозрах, яка спричиняється до сенсаційних арештів та понівечених тіл. Але ці чутки та припущення ніколи не набувають форми істини, яку вперто намагаються розшифрувати, наче ієрогліф двадцять років тому, а помста, як відомо, є стравою, яку найкраще подавати холодною. Ця смерть була спільною пам’яттю кланів Секондільяно, які згодом піднялися до владних вершин, спільною пам’яттю того ж району, де вони намагалися розшифрувати ієрогліф, котрий краще залишити нерозшифрованим.

Секондільяно повернувся до свого звичного економічного ритму. Всі керівники «іспанців» та клану Ді Лауро — за ґратами. Почали з’являтися нові районні капо, нові хлопці-менеджери стали робити свої перші кроки сходинками ієрархічної драбини. Через кілька місяців слово «війна» вийшло з ужитку і змінилося на слово «В’єтнам».

— Отой тип… він був у В’єтнамі. Тож краще б йому не висовуватися.

— Після В’єтнаму тут усі перелякані…

— В’єтнам скінчився чи ні?

Це — фрагменти розмов новобранців клану по мобільних телефонах. Перехоплення цих розмов спричинилося до того, що восьмого лютого 2006 року заарештували Сальваторе Ді Лауро, вісімнадцятирічного сина боса, який командував невеличкою армією неповнолітніх торговців наркотиками. «Іспанці» програли битву, але, здається, все ж таки досягли своєї мети: стали автономними й утворили власний картель, яким заправляли дітлахи. Карабінери перехопили смс-повідомлення, котре послала одна дівчина молодому наркокапо, якого раніш заарештували під час конфлікту і який взявся за наркоторгівлю відразу ж після свого виходу з тюрми: «Нехай щастить тобі в роботі та в поверненні до району. Я така рада, що ти переміг! Поздоровляю!»

То була збройна перемога, а поздоровляли хлопця з тим, що він воював на «правильному» боці. Члени сім’ї Ді Лауро — у в’язниці, але вони врятували свої шкури і свій родинний бізнес.

Після переговорів між кланами та арештів усе несподівано вгамувалося. Я блукав уже якимось іншим Секондільяно — виснаженим, розтоптаним, сфотографованим, знятим на відео, зневаженим багатьма людьми, Секондільяно, якому все це обридло. Я зупинився перед фресками Феліче Піньяторе з їхніми сонячними обличчями та кумедними фігурами. Фресками, що надавали бетонним стінам світлості та несподіваної краси. Раптом небо вибухнуло феєрверком, і довкола залунав надокучливий тріск. Групи телевізійників, що якраз займалися демонтажем свого знімального устаткування, чимдуж кинулися подивитися, що ж там відбувається. То був би безцінний матеріал для їхнього завершального репортажу: святкування, що охопило аж два багатоквартирних будинки. Вони увімкнули свої мікрофони та освітлення і зателефонували випускаючим редакторам, щоб анонсувати спеціальний репортаж про «іспанців», що святкували арешт Паоло Ді Лауро. Я теж підійшов подивитися, і якийсь хлопчина, улещений моїм запитанням, сказав: «Це — на честь Пеппіно, він щойно вийшов із коми». Минулого року Пеппіно їхав на роботу, коли його триколісну вантажну «веспу» занесло, і вона перекинулася. Неаполітанські дороги — водорозчинні: після двогодинного дощу вулканічна порода, якою вимощені шляхи, починає спливати, а гудрон розчиняється, наче його змішали з сіллю. В результаті моторолер, що впав у глибокий кювет, довелося витягати трактором. Пеппіно отримав важку травму черепа. Рік пролежавши в комі, він одужав, і кілька місяців по тому його виписали з лікарні. Район святкував його повернення додому. Перший залп феєрверка бахнув тоді, коли Пеппіно вибирався з авто і сідав в інвалідний візок. Діти сфотографувалися біля нього в той момент, коли вони ніжно гладили його поголену голову. Мати Пеппіно захищала його від надмірних обіймів та поцілунків, бо вони несли в собі потенційну загрозу, оскільки її син був іще заслабкий. Кореспонденти знову зателефонували до свого начальства і скасували репортаж; вони сподівалися зняти на відео серенаду під акомпанемент стрілецької зброї, а виявилося, що то всього-на-всього свято на честь хлопця, який вийшов із коми. Репортери рушили до своїх готельних номерів, я ж пішов до помешкання Пеппіно, почуваючись як щасливий втікач від армійського призову на вечірці, котра була надто вже веселою, щоб її проігнорувати. Всеньку ніч я пив за здоров’я Пеппіно разом із його сусідами; потім свято вихлюпнулося на сходи та сходові майданчики; двері квартир широко порозчинялися, відкриваючи очам столи, що ломилися від наїдків та напоїв, неважливо, чиї домівки то були. П’яний як чіп, я ще й попрацював кур’єром на своїй «веслі», підвозячи пляшки червоного вина та кока-коли від цілодобового бару до помешкання Пеппіно. Тієї ночі Секондільяно був тихий та виснажений, без шухерів та вартових. Від цієї тиші хотілося спати, точнісінько як після обіду на пляжі, коли лежиш, підклавши руки під голову, і ні про що не думаєш.

Жінки

Схоже, в мене в’ївся якийсь незрозумілий душок. Як отой запах, що просякає твою одіж, коли ти побуваєш в одному з місць, де готують смажену їжу. Коли ти виходиш на вулицю, то цей запах поступово стає менш відчутним, бо змішується з ядучими вихлопними газами автомобілів. Але все одно він нікуди не дівається. Ти можеш прийняти сто разів душ, як завгодно довго митися у ванні з ароматичними солями та пахучими шампунями, але все одно не зможеш його спекатися. І не тому, що цей запах — як, скажімо, піт ґвалтівника — проникнув у твою плоть, а тому, що ти розумієш: він уже проникнув усередину тебе. Наче його продукує якась залоза, котра досі знаходилася в сплячому стані, а тепер раптом почала виробляти свій секрет. І не стільки через страх, скільки через відчуття істинності. Наче щось у твоєму тілі спроможне визначити той момент, коли ти бачиш перед собою істину, вбираєш її всіма своїми чуттями, безпосередньо. Істину, не кимсь переказану, не передану кореспондентом чи сфотографовану, а життєву, екзистенціальну істину, яка перед тобою відкривається: розуміння взаємодії предметів та явищ, розуміння шляху, яким іде сьогодення. Жоден спосіб мислення не в змозі визначити істину того, що ти недавно бачив, ідентифікувати її. Після того як ти дивився прямо в обличчя війні між кланами Каморри, твоя пам’ять розпухає від надміру картин та епізодів. Їх надто багато, щоб пригадати щось окреме, індивідуальне; ці спогади бурхливим потоком заповнюють твою свідомість, переплутуючись та перемішуючись. Ти не віриш своїм очам. Після війни кланів не залишилося зруйнованих будинків, а розсипана тирса швидко всотує кров. Таке враження, що ти — єдиний, хто страждав, єдиний, хто все це бачив; наче хтось ось-ось підійде, тицьне в тебе пальцем і скаже: «Це — неправда».

Спотворене бачення війни кланів — конфронтаційних активів, взаємознищувальних капіталовкладень, ризикованих фінансових оборудок, що пожирають одна одну, — завжди знайде причину для заспокоєності, знайде щось важливе, здатне психологічно відсторонити небезпеку, зробити так, щоб конфлікт здавався чимось далеким, у той час як насправді він точиться на сходах під твоїми дверима. Тому ти можеш виокремити його в спеціальний файл своєї пам’яті і сховати його в одному із закутків раціонального обґрунтування своєї поведінки, яке ти поволі для себе вибудовуєш. Але це не стосується запахів. Їх не можна розкласти по поличках, розбити на категорії. Вони вперто не хочуть зникати — як останній ледь видимий слід втрачених знань та досвіду. Ці запахи застрягли в моєму носі — кров та тирса, крем після гоління, який малолітні бойовики ляпають на свої безвусі обличчя, але перш за все — жіночі запахи дезодорантів, лаку для волосся та солодких парфумів.

Жінки завжди є частиною динаміки кланів. Тож невипадково, що під час конфлікту в Секондільяно дві жінки було вбито з дикою жорстокістю, яку зазвичай приберігають для босів. Як і той факт, що сотні жінок висипали на вулиці і стали палити сміттєві баки, кидати каміння в карабінерів та хапати їх за лікті: таким чином вони хотіли зашкодити арешту товкачів та вартових. Я бачив, як метушилися дівчата кожного разу, коли поблизу з’являлася відеокамера: вони розпливалися у посмішках, буквально кидалися на об’єктиви, співучими солодкавими голосочками напрошуючись на інтерв’ю та видивляючи логотип на камері, щоби знати, який канал їх знімає. Бо всяке буває. Хтось може звернути на них увагу і запросити попрацювати в шоу. Сприятливі моменти не з’являються тут самі по собі, треба їх вишукувати, викопувати, зубами вигризати. Десь колись сприятлива нагода все ж має трапитися. Все продумано до дрібниць. Навіть у такій справі, як знайомство з хлопцем, не покладаються на випадкову зустріч або на кохання з першого погляду. Кожне завоювання чийогось серця — це ціла стратегія. А дівчата, які не застосовують такої стратегії, ризикують скомпрометувати себе небезпечними фривольностями: їх замацають руками та засмокчуть хтивими ротами. Тугі джинси, тісні футболки: краса як приманка. В декотрих місцях краса є пасткою, причому — найприємнішою з пасток. Але якщо піддатися спокусі, погнатися за швидкоплинним задоволенням, то невідомо, хто тобі трапиться. Звісно, кожна дівчина прагне привернути увагу кращого з кращих, а коли він, нарешті, потрапить до пастки, то вхопитися за нього, придивитися, чи підходящий, — і проковтнути. Щоби він геть увесь належав їй, і тільки їй. Проходячи якось повз школу, я побачив дівчину, що злізала з мотоцикла. Вона рухалася повільно, так, щоб кожен бачив її байк, її шолом, мотоциклетні рукавички і чоботи на шпильках, які ледь торкалися землі. Сторож, який пропрацював тут не один десяток років і бачив не одне покоління школярів, підійшов до неї і сказав: «France, та gia fai аттоге? З Анджело? Ти ж знаєш, що він невдовзі опиниться в Поджореале?»

В цих краях fa ammore означає не «займатися любов'ю», а знайти собі постійного партнера або з кимось заручитися. Анджело щойно увійшов до Системи і, схоже, був не просто «старшим куди пошлють», а провертав серйозні справи. Тому сторож і дійшов висновку, що хлопець незабаром потрапить до в’язниці Поджореале. Та Франческа не стала захищати свого приятеля. У неї вже була готова відповідь: «Допоки він платить мені щомісячне жалування — які проблеми? Він же мене по-справжньому кохає».

Щомісячне жалування. Це — перший серйозний успіх цієї дівчини. Якщо її хлопець потрапить за ґрати, то вона на той час уже заробить собі жалування: гроші, які клани платять родинам своїх працівників та компаньйонів. Якщо компаньйон має серйозну подругу, то гроші отримує вона. А ще краще, коли ця дівчина вагітна — так надійніше. Не обов’язково одружена, достатньо дитини, навіть ще ненародженої. Якщо ж ти лише заручена, то завжди є ризик того, що тебе обскаче якась дівчина, з якою твій хлопець зустрічався на стороні. В такому випадку районний капо може вирішити поділити гроші на двох — ризикована пропозиція, бо вона неодмінно викличе напруженість у стосунках між родинами дівчат — або закликати ув’язненого самому прийняти рішення, кому віддати перевагу. Найчастіше ж приймається рішення передавати гроші родині ув’язненого компаньйона, елегантно розв’язуючи виниклу дилему. Шлюб та народження дитини є солідними гарантіями. Щоб не залишати слідів на банківських рахунках своїх людей, гроші майже завжди доставляються «вручну» за допомогою «субмарини». Так називають посильного, що крадеться, як підводний човен, по дну бетонних вулиць, намагаючись залишатися непоміченим. Щоб дістатися до одного й того самого будинку, він кожного разу обирає інший маршрут, щоб уникнути «хвоста», щоб убезпечити себе від шантажу, грабунку або компрометації. І спливає на поверхню вже безпосередньо перед пунктом призначення. Субмарина доставляє платню рядовим членам Системи, а менеджери контактують безпосередньо з «касиром», беручи у нього потрібну суму в разі потреби. Підводні човни не є членами Системи і не стають компаньйонами, тому цю посаду неможливо використати для кар’єрного росту. «Субмаринами» зазвичай стають пенсіонери, бухгалтери або касири крамниць, які працюють на клан заради доважку до своєї пенсії, або заради спортивного інтересу: їм не хочеться скніти вдома перед телевізором. «Підводник» стукає у двері двадцять восьмого числа кожного місяця. Він ставить свої пластикові пакети на стіл, а потім дістає з кишені куртки конверт з ім’ям ув’язненого або загиблого компаньйона (таких конвертів у нього цілий стос) і віддає його дружині компаньйона або — у разі відсутності останньої — найстаршій дитині. Він майже завжди приносить і такі-сякі харчі: копчену шинку, фрукти, вермішель, яйця та хліб. Про прибуття «підводника» сигналізують його важкі кроки на сходах та скрипіння пакунків, що труться об стіни. Він завжди скупляється в тих самих магазинах, беручи все одразу, а потім починає обхід, навантажений, як віслюк. По мірі завантаженості «субмарини» можна судити про кількість дружин в’язнів або вдів каморристів, що мешкають на конкретній вулиці.

Мені вдалося познайомитися лише з одним «підводником» — доном Чіро. Він мешкав у старому центрі міста і доставляв жалування членам кланів, кланів, що пережили важкі часи, а зараз були на підйомі завдяки сприятливому клімату. Кілька років він працював на Систему в районах Картьєрі Спаньйолі та на клани Форчелли, а потім підробляв у кланів району Саніта. Дон Чіро так вправно знаходив будинки, напівпідвальні квартири, будівлі без вуличного номера та притулки, влаштовані на майданчиках сходів, що поштарі, які час від часу губилися в лабіринті вулиць, часто прохали його передати листи своїм адресатам. Пошарпані черевики дона Чіро, з ґулею, продавленою великим пальцем ноги, та прочовганими до дірок підошвами, були як емблема «підводника», символ безкінечних миль, які він подолав, чимчикуючи провулками та пагорбами Неаполя. Його подорожі були тим довшими, чим сильніше він боявся, що його вислідять чи пограбують. Штани дона Чіро завжди були чисті, але не випрасувані; його перша дружина померла, а нинішня супутниця-молдаванка була надто молодою, щоби перейматися такими прозаїчними речами. Як чоловік полохливий та сором’язливий, він завжди втуплював очі в землю, навіть у розмові зі мною. Його вуса, а також вказівний та середній пальці на правій руці пожовкли від нікотину. «Підводник» доставляє також місячне жалування тим чоловікам, чиї дружини опинилися в тюрмі. Їм принизливо отримувати гроші за своїх дружин, тому зазвичай «підводник» іде до помешкання тещі і віддає гроші їй, щоб та розподілила їх поміж членами родини ув’язненої. Таким чином «підводник» уникає нещирих дорікань, вигуків, що йому кидатимуть услід на сходах, а також театрального гніву чоловіка, який викине його з порога, не забувши, однак, попередньо забрати конверта. «Субмарині» доводиться вислуховувати всілякі скарги від дружин компаньйонів: про підвищення квартплати, про зрослі рахунки за комунальні послуги, про дітей, що погано вчаться в школі, або навпаки — бажають поступити в інститут. І «підводник» дослухається до кожного прохання, до кожної найдрібнішої плітки про те, що чиясь дружина отримує більше грошей лише тому, що її чоловік, перш ніж потрапити до в’язниці, примудрився вище за інших видряпатися ієрархічною драбиною клану. І поки жінки скаржаться та лементують, «підводник» увесь час киває головою та приказує: «Та знаю, знаю». Давши змогу випустити пару, він наприкінці дає два типи відповіді: «Це від мене не залежить» або «Я просто приношу гроші, я нічого не вирішую». Жінки прекрасно знають, що «підводник» нічого не вирішує, але сподіваються, що коли вони й надалі завалюватимуть його скаргами, то рано чи пізно якась із них вискочить з його вуст у присутності того чи іншого районного капо, котрий і вирішить або жалування набавити, або надати більші пільги. Дон Чіро так звик повторювати своє «Та знаю, знаю», що він декламує цю фразу кожного разу навіть у розмові зі мною. Йому доводилося доставляти гроші сотням родин каморристів, і він міг би зафіксувати вимоги цілих поколінь їхніх дружин та подружок, а також чоловіків, чиї дружини сиділи у в’язниці. То була б історіографія критики на адресу босів та політиків. Але дон Чіро — мовчазний та меланхолійний «підводник», який давно очистив свою голову від кожного почутого слова; вони зникли з його свідомості без сліду, не залишивши навіть відлуння. Поки ми говорили, він тягав мене з собою з одного кінця Неаполя до іншого, а коли ми попрощалися, то він сів на автобус та поїхав туди, звідки ми почали свою пішу подорож. То було частиною його плану: збити мене зі сліду, не дати мені ані найменшої уяви про те, де він мешкав.

Для багатьох жінок вийти заміж за каморриста — це як отримати банківську позику або успадкувати чималенький капітал. І якщо їм сприятиме доля та наявність таланту, то цей капітал дасть плоди, і зазначені жінки стануть підприємцями, менеджерами або дружинами вищих чинів клану з необмеженою владою. Якщо ж їм не поталанить, то вони будуть приречені проводити безконечні години в тюремних кімнатах для побачень. А коли клан втрачає силу і не в змозі платити щомісячне жалування, то тоді цим жінкам доведеться змагатися з іммігрантками за роботу служниці, щоб мати змогу платити адвокатам і годувати сім’ю. Жінки Каморри є тим фундаментом, на якому тримаються альянси; їхні обличчя — це показник моці тієї чи іншої сім’ї. Їх розпізнають по чорних вуалях на похоронах, по несамовитих вересках під час арештів, по повітряних поцілунках, які вони шлють своїм чоловікам в судах.

Може здатися, що типова представниця Каморри — це жінка, котра не робить нічого, а лишень «ретранслює» біль та волю своїх мужчин: братів, чоловіка та синів. Але це не так. Трансформація Каморри за останні роки означала також метаморфозу ролі жінки, яка з постаті матері та помічниці в тяжкі часи перетворилася на менеджера, котрий займається майже виключно бізнесом та фінансовою стороною справ, делегуючи іншим участь у бойових діях та нелегальній наркоторгівлі.

Однією з таких історичних постатей є Анна Мацца. Як вдова хрещеного батька району Афраґола вона очолила одну з наймогутніших кримінально-бізнесових організацій і стала однією з перших жінок в Італії, засуджених за злочини, пов’язані з мафією. Спочатку Анна Мацца наживалася на аурі свого покійного чоловіка, Дженнаро Моччія, якого вбили в 70-х. «Чорна вдова Каморри», як її стали звати, впродовж двадцяти років була мозковим центром клану Моччія. Вона мала талант скрізь поширювати свою владу. Коли в 1990-х суд постановив їй перебратися на північ, поблизу Тревізо, вона спробувала зміцнити свою владну мережу навіть в тотальній ізоляції і — згідно з даними слідства — встановила контакт з мафією Бренти. Анну звинуватили в тому, що відразу ж після вбивства чоловіка вона озброїла свого дванадцятилітнього сина, щоб той убив особу, яка наказала ліквідувати Дженнаро Моччія, але її відпустили за браком доказів. Анні Мацца був притаманний олігархічний стиль правління, і вона виступала категорично проти збройних повстань. Ця жінка контролювала всю свою територію, про що свідчить розпуск міської ради Афраґоли в 1999 році через засилля в ній каморристів. Політики дослухалися до її думки і шукали її підтримки. В певному сенсі Анна Мацца була першопрохідцем. Її випередила лише Пупетта Мареска, прекрасна і мстива кілерша, яка прославилася в Італії в 50-х роках, коли на шостому місяці вагітності вирішила помститися за смерть свого чоловіка, Паскалоне Ноли.

Анна Мацца була не просто мстивою. Вона збагнула, що викривлення часового континууму, в результаті чого відродилася Каморра, дасть їй змогу користуватися чимось на кшталт недоторканності, якою зазвичай користувалися жінки. Це своєрідне повернення в минуле, ця історична відсталість робили її невразливою до засідок, заздрощів та конфліктів. Терплячістю та несамовитою рішучістю й наполегливістю вона впродовж 80-х та 90-х перетворила родину Моччія на один з найвпливовіших кланів у будівельному бізнесі; вони підписували контракти, контролювали каменоломні та кар’єри, брали участь у тендерах на право купівлі земельних ділянок під забудову. Вся територія Фраттамажоре, Кріспано, Сант-Антімо, Фраттаміноре та Кайвано контролювалася місцевими капо, пов’язаними з родиною Моччія. В 1990-х клан Моччія став одним із стовпів організації Нуова Фамілія — картелю з гнучкою структурою, який протистояв структурі Рафаеле Кутоло під назвою Нуова Каморра Організатта. Його політичний та бізнесовий вплив перевершив навіть вплив картелів Коза Ностри. Кали політичні партії, що мали зиск зі своїх зв’язків з бізнесом кланів, пішли в небуття, заарештовані та засуджені на довічне ув’язнення були одні лише боси з Нуова Фамілія. Не бажаючи розплачуватися за політиків, яким вони платили, і не бажаючи, щоб їх вважали винуватцями краху Системи, яку вони підтримували і в якій грали продуктивну, хоча й злочинну роль, боси вирішили стати свідками обвинувачення. Паскуале Ґалассо, бос Поджомаріно, став першим високопоставленим представником військово-бізнесової ланки, який почав співробітничати з правоохоронцями в 1990-х. Прізвища, стратегію, фонди — він видав усе, і за цей крок уряд віддячив йому тим, що захистив активи його родини і частково — його власні. Ґалассо розповів усе, що знав. З усіх сімей мафіозного об’єднання саме сім’я Моччія взяла на себе клопіт змусити Ґалассо замовкнути назавжди. Бо кількох його конкретних зізнань вистачило б, щоби миттєво зруйнувати клан вдови. Тому Моччія спробували підкупити його охоронців, щоб отруїти зрадника, а потім задумали убити його за допомогою гранатомета. Після того як усі ці спроби, організовані чоловіками клану, зазнали фіаско, втрутилася сама Анна Мацца. Вона відчула, що настав час застосувати нову стратегію: відмежування. Цю ідею вона запозичила у терористів з Червоних Бригад, які діяли в 1970-х. Бойовики Червоних Бригад відмежувалися від своїх збройних організацій, але при цьому не розкаялися і не видали імен, не звинувачували підбурювачів до злочинів та самих злочинців. То була спроба делегітимізувати політичну позицію Червоних Бригад, офіційного засудження якої було достатньо для зменшення терміну ув’язнення. Мацца вважала, що це — найкращий спосіб усунути загрозу, яку становили «розкаяні», і водночас створити видимість того, що клани не пішли на співробітництво з урядом. Якщо клани ідеологічно дистанціюються від Каморри, то забезпечать собі зменшення термінів ув’язнення та покращення його умов, але при цьому не викривають методів, імен, банківських рахунків та спільників. Те, що деякі оглядачі вважали ідеологією — ідеологією Каморри, — було для кланів не більше ніж способом здійснення економічних та військових операцій тією чи іншою бізнес-групою. Клани мінялися: кримінальна риторика і манія Кутоло до ідеологізації дій Каморри вже зжили себе. Відмежування могло нейтралізувати смертельну небезпеку, яку несли в собі «розкаяні», pentiti, котрі, попри свою внутрішню суперечливість, були головним вістрям атаки на Каморру. Вдовиця добре усвідомила увесь потенціал такого трюку. Її сини надіслали листа священику, картинно розписуючи своє бажання покаятися і спокутувати гріхи; який символічний жест вони збиралися залишити біля входу в церкву в Ачеррі авто зі зброєю. За прикладом ІРА, яка здала зброю британцям. Але Каморра не є незалежною організацією чи збройним осередком, і її реальна влада — не в пістолях та автоматах. Це авто так і не з’явилося біля входу, і стратегія відмежування, задумана жінкою-босом, поволі втратила свою привабливість. Про неї не почули ані в суді, ані в парламенті, тож вона втратила і підтримку кланів. Pentiti ставали дедалі численнішими і менш корисними, а грандіозні викриття, що їх зробив Ґалассо, хоча й виявили військовий механізм кланів, але майже не торкнулися їхніх бізнесових та політичних схем. Анна Мацца продовжила споруджувати щось на кшталт матріархату в Каморрі: жінки — як реальний осередок влади, а чоловіки — в ролі бойовиків, посередників та менеджерів, що виконували накази жінок. Найважливіші ж рішення, як економічні, так і військові, приймала «чорна вдова».

Жінки стали менеджерами, підприємцями та охоронцями. Їм краще вдавався бізнес, вони менше зациклювалися на хвалькуватій демонстрації сили та впливу, були менш схильними до конфліктів. Іммаколата Капоне, одна з «придворних дам» клану та хрещена мати Терези, доньки Анни Мацца, зробила впродовж кількох років власну кар’єру. Іммаколата не мала солідного вигляду Анни Мацца — повні щоки та ретельно укладені кучері; навпаки: вона була маленька, проста, елегантна, завжди з бездоганною білявою зачіскою, зовсім несхожа на якусь зловісну каморристку. Не вона шукала чоловіків, які б її захистили, навпаки — це чоловіки шукали її, прагнучи її захисту. Вона вийшла заміж за Джорджо Сальєрно, каморриста, що брав участь у спробах прибрати «розкаяного» Ґалассо, а пізніше зв’язалася з одним членом клану Пука з Сант-Антімо — сім’єю з багатою історією, яка мала стосунок до Кутоло і стала відомою завдяки Антоніо Пука, братові компаньйона Іммаколати. В блокноті з адресами, знайденому в її кишені, містилося ім’я Енцо Тортори, працівника телебачення, несправедливо звинуваченого в приналежності до Каморри.

В той час, коли Іммаколата стала повнолітньою, клан переживав управлінську та бізнесову кризу. Тюрма та pentiti загрожували результатам копітких зусиль «леді» Анни. Але Іммаколата зробила ставку на виробництво цементу. Вона придбала також цегляний завод у центрі Афраґоли і стала ним керувати. Як ділова жінка, вона робила все, щоб увійти в асоціацію з Казалезі — найвпливовішим кланом у будівельному бізнесі як в Італії, так і на міжнародній арені. Згідно з результатами розслідування, здійсненого Неапольським антимафіозним відділом DDА, Іммаколата Капоне знову вивела компанії сім’ї Моччія на перші позиції в будівельному бізнесі. При цьому вона залучила до співпраці MOTRER, одну з найвідоміших землерийно-транспортних компаній північної Італії. Вона застосувала просто бездоганний механізм. Як показало розслідування, ця жінка залучила місцевого політика, який забезпечив підряди одному бізнесмену, а той, у свою чергу, найняв субпідрядником пані Іммаколату. Я бачив її лише одного разу, здається, коли вона йшла до супермаркету в районі Афраґола. Її оточували особисті охоронці — молоді жінки. Вони провели її до «смарта» — маленького двомісного автомобільчика, популярного серед жінок Каморри, але, судячи з товщини дверцят, цей автомобільчик був броньований. Ми в своїй уяві фантазуємо собі жінок-охоронців такими собі накачаними культуристками, у яких кожен м’яз рельєфно випинається, як у чоловіків, з товстелезними моцними стегнами, надутими грудними м’язами, за якими не видно самих грудей, неприродно великими біцепсами та з шиями як колоди. Але в тих охоронцях-жінках, що я бачив, не було нічого від амазонок. Одна з них була невисока, опецькувата, з великою обвислою дупою та надто чорним фарбованим волоссям; друга була худорлявою, тендітною, навіть кістлявою. Мене здивувало те, що на обох був флуоресцентно-жовтий одяг, такого ж кольору, як і машинка «смарт». Жінка-водій була в жовтих сонцезахисних окулярах, а її колега — в яскраво-жовтій футболці. Жовтий колір навряд чи був вибраний випадково, навряд чи це був просто збіг. Тут відчувався професійний підхід. То був той самий жовтий колір, який мало мотоциклетне вбрання Уми Турман у фільмі «Вбити Білла», стрічці Квентіна Тарантіно, де мало не вперше жінки зображені кінченими кримінальницями, прямо-таки зірками злочинного світу. Той самий жовтий прикид, в якому Ума Турман з’являється у рекламному ролику цього фільму, вимахуючи своїм закривавленим самурайським мечем. Ця жовтизна закарбовується на сітківці твоїх очей та навіть на смакових нервових закінченнях твого язика. Жовтизна настільки нереальна, що стає символом. Успішний бізнес мусить мати успішний імідж. Тут нічого не лишають на волю випадку, навіть колір авто чи колір вбрання охоронців. Іммаколата Капоне задала приклад, і тепер жінки Каморри всіх рангів ретельно працюють над своїм іміджем і бажають собі охоронців жіночої статі.

Але щось пішло не так. Може, вона вторглася на чужу територію, а може, когось шантажувала. Іммаколату Капоне вбили у березні 2004 року в Сант-Антімо, місті, де мешкав її компаньйон. Вона була без охоронців; мабуть, гадала, що небезпека їй не загрожує. Смертний вирок було виконано в центрі міста, і кілери пересувалися пішки. Як тільки вона відчула, що за нею стежать, Іммаколата кинулася тікати; люди подумали, що у неї вихопили сумочку і вона переслідує злодюжок, але сумочка була при ній. Іммаколата Капоне притискяла її до грудей, і ця інстинктивна реакція не давала їй кинути річ, котра явно заважала їй бігти. Вона вскочила до крамниці пташиного м’яса, але убивці випередили її, перш ніж вона встигла сховатися за прилавком. Два постріли в потилицю — отак і було порушено древнє табу: не чіпати жінок. Розтрощений кулями череп, жертва лежить обличчям вниз у калюжі крові, це — новий стиль Каморри. Тобто жодної різниці між жінками та чоловіками. Про кодекс честі більше не йдеться. Хоча «матріарх» заслужила на шанобливе ставлення. Вона ніколи не приймала поспішних рішень, завжди вела бізнес по-крупному, контролювала свою територію через розумні та далекоглядні капіталовкладення і талановите ведення фінансових переговорів. Вона монополізувала оборудки з землею й уникала ворожнечі та тих альянсів, які несли потенційну загрозу родинному бізнесу.

Навряд чи про це не знали представники ІКЕА — мережі роздрібної торгівлі, чий найбільший в Італії комплекс розташувався на землі, контрольованій компаніями сім’ї Моччія, навряд чи про це не знали керівники найбільшого проекту з будівництва лінії швидкісного поїзда в південній Італії. В жовтні 2005 року — вже вкотре — муніципальний уряд Афраґоли було розпущено через його інфільтрованість Каморрою. Звинувачення виСунуто вкрай серйозні: група членів міськради Афраґоли звернулася до президента однієї комерційної структури з проханням найняти на роботу понад 250 людей, що мали тісні родинні зв’язки з кланом Моччія.

Не останньою причиною розпуску муніципального уряду стала також видача незаконних дозволів на будівництво. На землі, що належала босам клану, було зведено гігантські споруди; подейкують також, що новий шпиталь побудували на ділянці землі, яку клан придбав тоді, коли міськрада іще не завершила дебати з приводу цієї проблеми. Цю ділянку купили за мізерну суму, а перепродали за астрономічну, як тільки було оголошено про будівництво нового шпиталю. Вшестеро більшу за початкову ціну. Тільки жінки родини Моччія здатні були забезпечити такий прибуток.

А такі жінки, як Анна Волларо, воювали «на передовій», щоб захистити активи та маєтність клану. Анні, племінниці Луїджі Волларо, боса клану Портічі, було двадцять дев’ять, коли заявилася поліція, щоб відібрати іще один сімейний бізнес, цього разу — піцерію. Вона полила себе бензином і чиркнула сірником, а щоб ніхто її не спіймав, почала несамовито мотатися туди-сюди, аж поки не врізалася в стіну. Штукатурка аж почорніла, точнісінько так, як буває тоді, коли стається коротке замикання в розетці. Анна Волларо спалила себе живцем на знак протесту проти конфіскації незаконно надбаного майна, яке вона вважала продуктом цілком нормального ведення бізнесу.

Дехто схильний думати, що в кримінальному світі військовий успіх забезпечує міцні позиції в бізнесі. Але так буває не завжди. Візьмімо, наприклад, війну в місті Квіндічі, що в провінції Авелліно. Це місто роками терпіло задушливу присутність кланів Кава та Ґраціано. В 1970-х Кава був лише підрозділом Ґраціано. Але ці дві родини безперервно воювали. Коли землетрус 1980 року зруйнував долину Лауро, сто мільярдів лір, виділені на відбудову, дали змогу «піднятися» цілому прошарку середнього класу бізнесменів-каморристів. Ці гроші дозволили обом сім’ям започаткувати невеличкі будівельні імперії, і обома керували жінки. Війна спалахнула з-за суперечки через контракти та відкати з відбудовчих фондів. Однак те, що почалося в Квіндічі, відрізнялося від решти області Кампанія: то був не лише конфлікт між групами, а родинна ворожнеча, що призвела до сорока жорстоких убивств, які посіяли смуток серед конкуруючих сторін і породили невмирущу ненависть, котра немов чума заразила цілі покоління ватажків сімей. Місто безпорадно спостерігало, як обидві ворогуючі групи вперто продовжували нищити одна одну. Одного дня у двері офісу мера, обраного за підтримкою Ґраціано, постукали бойовики клану Кава. Вони відкрили вогонь не відразу, а дали меру можливість вибратися через вікно на дах і пробігти якусь відстань по дахах прилеглих будинків.

Клан Ґраціано посадив у владне крісло п’ять мерів, двох з яких було вбито; решту три президент Італії усунув з посади за їхні зв’язки з Каморрою. Але був момент, коли здавалося, що все зміниться, — коли мером обрали молодого фармацевта Ольгу Сантаньєлло. Тільки жінка твердої непохитної вдачі могла виступити проти жінок родин Кава та Ґраціано. Вона зробила все, що могла, щоби змити бруд, породжений владою кланів, але потерпіла фіаско. П’ятого травня 1998 року всю долину Лауро затопила руйнівна повінь. Вона перетворила будинки на губки, що всотували воду та багнюку, землю — на болотисті озера, а вулиці — на нікому не потрібні канали. Ольга Сантаньєлло потонула. Багнюка, яка її задушила, стала для кланів дуже прибутковою: повінь означала виділення нових грошей на відбудову, і влада криміналу знову зросла. Антоніо Сініскалькі обрали мером і майже одноголосно переобрали чотири роки по тому. Після своєї першої перемоги на виборах Сініскалькі, його радники та найактивніші прихильники пройшлися маршем від виборчої дільниці до району Бросагро повз фасад будинку Артуро Ґраціано на прізвисько guaglione, тобто Хлопчина. Однак радісні привітання були адресовані не йому, а жінкам родини Ґраціано. Вишикувавшись за віком, вони стояли на балконі, а новообраний мер засвідчував їм свою відданість після того, як смерть так вчасно прибрала Ольгу Сантаньєлло. В червні 2002 року Антоніо Сініскалькі заарештували в ході блискавичної операції, здійсненої Неапольським антимафіозним відділом. За даними неапольської прокуратури, новообраний мер використав перший транш відбудовчого фонду на ремонт вулиці та огорожі навколо родинної вілли Ґраціано, більше схожої на бункер.

Схожі вілли розкидані по всьому Квіндічі — таємні криївки на мощених вулицях із встановленими за рахунок місцевого бюджету ліхтарями; усе це було споруджено за рахунок програми громадських робіт, які вельми посприяли бізнесу сім’ї Ґраціано і допомогли їм стати невразливими до нападів та засідок. Члени цих двох родин жили, сховавшись за укріпленнями з височенних огорож та під невсипним оком цілодобових камер стеження.

Боса клану, Б’яджо Каву, заарештували в аеропорту Ніцци, коли він сідав на літак до Нью-Йорка. Після того як Б’яджо опинився за ґратами, вся влада перейшла до його дочки та дружини. Тільки жінки насмілювалися з’являтися в місті; вони були не лише закулісними адміністраторами та організаторами оборудок, вони стали також офіційним символом родин, обличчям та очима влади. Коли представники конкуруючих родин зустрічалися на вулиці, то вони обмінювалися лютими впертими поглядами — хто кого передивиться. Абсурдна гра, випробування на те, хто перший не витримає й опустить очі. Напруженість в місті сягнула верхньої позначки. Жінки з родини Кава збагнули, що настав час взятися за зброю і з ділових людей перекваліфікуватися на кілерів. Вони тренувалися в коридорах своїх помешкань, на всю увімкнувши музику, щоби заглушити постріли з пістолів у мішки з горіхами, зібраними довкола їхніх сільських помешкань. У 2002 році, під час місцевих виборів, Марія Шкібеллі, Мікеліна Кава та її доньки — шістнадцятирічна Кларисса та дев’ятнадцятирічна Фелічетта — стали носити зброю. Якось на віа Кассезе автомобіль «ауді-80» з жінками клану Кава натрапив на авто з жінками Ґраціано, в якому їхали двадцятирічна Стефанія та двадцятидвохрічна К’яра Ґраціано. Представниці сім’ї Кава почали стріляти, але Ґраціано різко загальмували, неначе передбачали такий поворот подій. Вони заклали різкий віраж, розвернулися і, натиснувши на газ, утекли. Кулі пробили скло та корпус автомобіля, але в пасажирів не влучили. Двоє дівчат повернулися до своєї вілли в стані істерики. Їхня мати, Анна Шкібеллі, та бос клану, Луїджі Сальваторе Ґраціано, вирішили помститися за цей напад. Вони виїхали на своїй «альфа-ромео» в супроводі броньованого авто з людьми, озброєними автоматами та гвинтівками. Вони перехопили «ауді» з Кавами і стали гепати радіатором у багажник, а тим часом авто підтримки заблокувало втікачів спочатку збоку, а потім — і спереду, позбавивши їх будь-якої можливості втекти. Жінки Кава, боячись, що їх заарештують карабінери після невдалого нападу на суперниць, уже встигли на той час повикидати зброю, тож коли їм перекрило шлях якесь авто, вони різко взяли вбік, порозчиняли дверцята і кинулися бігти. Ґраціано теж повискакували з авто і стали поливати свинцем утікачів. Кулі уразили жінок Кава в ноги, голови, плечі, груди, обличчя та очі. Їх скосили буквально за кілька секунд — аж туфлі порозліталися навсібіч. Мабуть, несамовита лють засліпила очі представникам сім’ї Ґраціано, бо вони прогледіли, що одна з жінок Кава була й досі жива. Фелічетті Каві вдалося вижити. В одній із сумочок жінок Кава було знайдено пляшку з кислотою: схоже, вони збиралися не лише встрелити своїх суперниць, а й спотворити їхні обличчя.

Жінки більше здатні мати справу із злочинністю, наче це щось скороминуче, чиясь думка, якою можна знехтувати, або ж якийсь буденний крок, який робиш та йдеш собі далі не озираючись. Це добре видно на прикладі жінок мафіозних кланів. Вони страшенно ображаються і вважають себе жертвами лихослів’я, коли їх називають каморристками чи кримінальницями, наче «кримінальний» — це просто характеристика якоїсь дії, несправедливе судження, а не об’єктивний та конкретний спосіб поведінки. Більше того, на відміну від чоловіків, наразі жодна з жінок-босів Каморри так і не розкаялася, не почала співпрацювати з правоохоронцями. Жодна.

Ермінія Джуліано, яку прозвали Челесте за небесний колір очей, завжди робила все від неї залежне, щоби захистити маєтність та активи своєї родини. Згідно з даними розслідування, прекрасна і схильна до рисовки сестра босів Форчелли — Карміне та Луїджі, відповідала за їхню нерухомість та фінансові інвестиції. Челесте схожа на типову неаполітанську жінку, каморристку з центру міста: біляво-платинове волосся, холодні сіро-блакитні очі, сильно наквацьовані тушшю. Вона керувала економічним та юридичним секторами клану, чиї бізнес-активи були конфісковані 2004 року: 28 мільйонів євро, які були економічними легенями організації. Сім’я володіла низкою універмагів у Неаполі та сусідніх районах, а також однією відомою фірмою, чий успіх завдячував метикуватості клану та його збройній та економічній протекції. Ця фірма з гучним ім’ям мала роздрібну мережу з п’ятдесяти восьми привілейованих реалізаторських точок в Італії, Токіо, Бухаресті, Лісабоні та Тунісі. © http://kompas.co.ua

Клан Джуліано зародився в Форчеллі, м’якій підчеревині Неаполя, в районі, оповитому північноафриканською міфологією, в легендарній прогнилій пуповині старого центру міста. Родина Джуліано була домінуючою силою в 1980-х та 1990-х. Вони поволі вибиралися із злиднів, займаючись контрабандою, проституцією, дрібним рекетом та розбоєм. Таким чином їм вдалося започаткувати династію з кузенів, племінників, дядьків та інших родичів. Хоча пік їхньої влади припав на кінець 1980-х, їхня харизма і досі не зблякла. Навіть сьогодні той, хто хоче зайнятися якоюсь діяльністю в центрі міста, має узгодити це з сім’єю Джуліано. З кланом, що й досі відчуває на своїй потилиці подих злиднів і страшенно боїться знову в них скотитися. Найкраще ту відразу до бідності, що її відчуває цар Форчелли, Луїджі Джуліано, передає його висловлювання, яке зафіксував Енцо Перец: «Мені подобаються різдвяні картки, але я терпіти не можу отих злиденних пастухів, що на них зображені!»

Обличчя надзвичайно сильної та впливової Каморри дедалі більше набуває жіночих рис, але це стосується і тих, хто потрапив під цей безжальний владний коток. Анналіза Дуранте потрапила в перестрілку, що сталася в районі Форчелли 27 березня 2004 року. Їй було чотирнадцять років. Чотирнадцять років. Коди повторюєш цю фразу, то наче хтось проводить тобі по спині мочалкою, просякнутою крижаною водою. Я був на похороні Анналізи Дюранте. До церкви я прийшов рано. Квіти ще не привезли, зате скрізь були сльози, вислови співчуття та болісні спогади однокласників. Анналізу вбили. Одного спекотного вечора, першого по-справжньому спекотного вечора після безкінечних дощів, Анналіза вирішила сходити до подруги, що мешкала на нижньому поверсі їхнього будинку. Смаглява та вродлива, вона начепила гарненьке привабливе платтячко, яке тісно облягало її пружну струнку фігуру. Здається, такі вечори навмисне створені природою для того, щоб дівчата зустрічалися з хлопцями, а в чотирнадцять років дівчина з Форчелли уже починає вибирати собі приятеля, щоби потім повести його аж до олтаря. В чотирнадцять дівчата з робочих районів Неаполя вже схожі на досвідчених жінок: їхні обличчя сильно розмальовані косметикою, груди перетворені на тугенькі м’ячики за допомогою бюстгальтерів-«підйомників», а на ногах — черевики з гострими шпильками. Вони мусять бути талановитими канатохідцями, щоби курсувати вулицями Неаполя, вимощеними базальтовими породами та плитами застиглої лави — ворогами жіночого взуття. Анналіза була гарною дівчиною. Дуже гарною. Вона слухала музику зі своєю подругою та кузиною, і всі троє поглядали на хлопців, які гасали на мотоциклах, що аж покришки диміли. Вони наче виконували вправи з ризикованого водіння поміж людей та машин. То була гра-залицяння, стара, як світ, і завжди та сама. Дівчата з Форчелли люблять слухати неомелодійну музику, записи з якою продаються як гарячі пиріжки в робочих районах Неаполя, а також у Палермо та Барі. Тут Джіджі д’Алессіо, безперечно, поза конкуренцією. Йому вдалося прорватися з невідомості до слави і стати знаменитим по всій Італії, в той час як сотні інших і досі залишаються місцевими ідолами в якомусь районі, будинку чи вулиці. Скрізь є свій співак.

Раптом, якраз в ту мить, коли стерео завищало на високій ноті, звідкись на повному газу вискочили два моторолери, явно когось переслідуючи. Анналіза, її кузина та подруга нічого не розуміють, їм здається, що то хлопці просто граються, кидають виклик своїм суперникам. А потім пролунали постріли. Кулі рикошетом відскакують від стін. Уражена двома пострілами, Анналіза падає на землю. Всі кидаються тікати, а з балконів повисовувалися цікаві голови — їхні двері завжди тримають розчиненими, щоб чути, що відбувається на вулиці. Крики, «швидка допомога», несамовитий ривок крізь потік машин до шпиталю, натовп стривожених людей, що висипали на вулиці.

Сальваторе Джуліано — вагоме ім’я, воно саме по собі вже позначає тебе як начальника, командира. Але тут, у Форчеллі, не пам’ять про сицилійського бандита надає хлопцеві авторитетності. Просто чисто випадково сталося так, що його прізвище теж було Джуліано. Ситуація стала ще гіршою, коли Лавіджино Джуліано вирішив заговорити; він розкаявся і видав свій клан, щоби уникнути довічного ув’язнення. Але, як це часто трапляється в диктаторських структурах, навіть коли усувають ватажка, то його може замінити лише хтось із його людей. Тому, незважаючи на безслав’я зради, тільки Джуліано змогли поновити та підтримувати стосунки з великими наркоторговцями та «кришувати» бізнес-структури. Але з часом район Форчелла втомився… Йому більше не хотілося, щоб ним керувала знеславлена родина, йому набридли арешти та присутність поліції. Той, хто бажає зайняти місце Джуліано, має офіційно утвердитися як суверен; він має викорінити цю сім’ю, знищивши її спадкоємця, Сальваторе Джуліано, племінника Ловіджино. Той вечір був обраний як момент, коли нова гегемонія буде встановлена офіційно, коли буде знищено молодого нащадка, що вже було почав піднімати голову, і коли район Форчелла побачить світанок нової панівної сили. Тож на спадкоємця родини Джуліано вже чекають. Коли Сальваторе Джуліано помічають, він іде спокійно, неквапливо, але раптом здогадується, що вже потрапив у приціл. Він кидається тікати, видивляючись провулок, де можна сховатися, а кілери женуться слідом. Засвистіли кулі. Скоріш за все, Джуліано навмисне пробіг повз трьох дівчат, використавши їх як живий щит. У виниклому безладі він витягує пістоля і починає відстрілюватися. Через кілька секунд він знову кидається бігти. Кілери не в змозі його наздогнати. Двоє дівчат чимдуж біжать до дверей, щоб сховатися. Потім обертаються — але Анналізи нема. Он вона, лежить на вулиці в калюжі крові, з простреленою головою.

На похороні мені вдалося добратися до підніжжя олтаря, де стоїть домовина з тілом Анналізи. Біля кожного з чотирьох кутів стоять поліцейські в уніформі. Віддають офіційну данину пам’яті від влади області Кампанія. Домовина усипана білими квітами. В ногах загиблої — стільниковий телефон. Її телефон. Батько Анналізи стогне, потім щось роздратовано бурмоче і нервово смикається, стискаючи кулаки. Він стає поруч зі мною і каже, не звертаючись безпосередньо до мене: «І що тепер? Що тепер?» Глава сім’ї починає ридати, і жінки з родини убитої заголосили, застукали себе в груди, заверещали високими голосами, погойдуючись з боку в бік. Коли ж батько Анналізи припиняє плакати, вони теж враз замовкають. На лавах сидять дівчата — подруги, кузини та сусідки. Вони імітують жести своїх матерів, так само хитають головами і так само стогнуть, повторюючи знову і знову: «Ні, цього не може бути. Ні!» Вони почуваються, наче їм призначили важливу роль — заспокоювати і втішати. Одначе вони випромінюють гордість. Бо похорон жертви Каморри — це як ініціація, посвята, щось рівне за своїм значенням першій менструації або першому сексуальному досвіду. Як і їхнім матерям, ця подія дає змогу дівчатам брати активну участь у житті району. На них дивляться об’єктиви відео— та фотокамер — здається, все це діється спеціально для них. Багато хто з цих дівчат згодом вийдуть заміж за каморристів. Торговців наркотиками або бізнесменів. Кілерів чи консультантів. Багато хто з них народять дітей, яким судилося загинути від куль убивць, або стоятимуть у черзі відвідувачів у тюрмі Поджореале, щоб передати гроші та новини своїм ув’язненим чоловікам. Але наразі вони ще маленькі дівчата в чорних хустках та вуалях. Це — похорон, але всі вони ретельно вбрані: джинси з низькою талією, під якими видно трусики-стринги. Прекрасно. Вони оплакують подругу, знаючи, що ця смерть зробить їх жінками. Незважаючи на біль втрати, вони чекали цього моменту, прагнули його. Я замислююся про вічний кругообіг законів цієї землі. Думаю про сім’ю Джуліано, що досягла піку своєї могутності задовго до народження Анналізи, коли її мати була ще малою дівчиною і гралася з іншими малими дівчатами, які згодом стали дружинами чоловіків родини Джуліано та їхніх компаньйонів, дівчат, які виросли, слухаючи д’Алессіо, та радо вітали Марадону — футболіста, який полюбляв кокаїн від Джуліано та їхні вечірки; важко забути фото Дієго Армандо Марадони, що висіло над ванною Лавіджино, зробленою у вигляді шкаралупи. Через двадцять років Анналіза гине під час погоні за Джуліано, у неї влучили, коли втікач почав відстрілюватися, використовуючи її як живий щит; а може, просто пробігаючи повз неї. Тотожна історична траєкторія, завжди одна й та сама. Вічна, трагічна та безкінечна.

Ось церква вже вщерть заповнена людьми. Втім, поліція та карабінери і досі помітно нервують. Я не розумію чому. Вони «заведені», вони метушаться і втрачають терпець через дрібниці. Я виходжу з церкви і здогадуюся — чому. Автомобіль карабінерів відділяє натовп, що зібрався на похорон, від групи вгодованих та гарно вдягнених індивідуумів на дорогих мотоциклах, потужних моторолерах та в кабріолетах. Це — вцілілі члени клану Джуліано, що зберегли вірність Сальваторе. Карабінери бояться сутички — тоді тут розверзнеться справжнісіньке пекло. На щастя, нічого так і не трапляється, але присутність цих людей є глибоко символічною. Це — офіційна заява про те, що ніхто не зможе панувати в центрі Неаполя без їхньої згоди або, принаймні, без їхнього посередництва. Вони намагаються продемонструвати всім та кожному, що вони — тут і що — попри все — вони й досі капо.

Біла труна показується з церкви, натовп напирає, щоби доторкнутися до неї, хтось непритомніє, нелюдські крики розривають мої барабанні перетинки. Коли домовина пропливає повз будинок, де мешкала Анналіза, її матір, у якої забракло духу піти до церкви на службу, намагається викинутися з балкону. Вона сіпається і кричить, її обличчя — розпухле й червоне. Її стримує група жінок. Розгортається звична трагічна сцена. Хочу відразу пояснити: ритуальний плач та демонстрація глибокої печалі — це не фікція і не фальш. Якраз навпаки. Однак вони оголяють ті рамки, в яких і досі живе більшість неаполітанських жінок, рамки, в яких вони змушені вдаватися до виразної символічної поведінки, щоби продемонструвати своє горе і зробити його видимим для всієї громади мікрорайону. Це несамовите страждання є страшенно реальним, але водночас несе в собі всі характеристики типово неаполітанської мелодрами.

Журналісти тримаються осторонь. Антоніо Бассоліно та Роза Руссо Ієрволіно — президент області Кампанія та мер Неаполя — не на жарт перелякані: вони бояться, що проти них повстане увесь район. Але цього не трапляється: народ у Форчеллі навчився отримувати вигоду від політиків і не бажає наживати собі ворогів. Дехто аплодує представникам законності й порядку, викликаючи пожвавлення та ентузіазм серед журналістів: «Оце так! Карабінерів вітають радісними вигуками в районі, контрольованому Каморрою». Яка наївність! Ці оплески — звичайнісінька провокація. Вони означають: краще вже карабінери, аніж якісь там Джуліано. Деякі знімальні групи намагаються взяти інтерв’ю у свідків; вони наближаються до тендітної літньої жінки. Та хапає мікрофон і волає: «Це вони винуваті! Мій син потрапить на п’ятдесят років за ґрати! Убивці!» Ненависть до «розкаяних», pentiti — явище загальновідоме. Натовп напирає, напруження зростає. В грудях ниє від усвідомлення того, що дівчина загинула просто через бажання послухати музику разом із подругами на ґанку свого будинку одного весняного вечора. До горла підступає нудота. Я маю зберігати спокій. Маю зрозуміти — якщо це й досі можливо. Анналіза народилася на цей світ і в ньому жила. Подруги розповідали їй про свої поїздки на мотоциклах з хлопцями клану, і вона, можливо, закохалася б у якогось красивого та багатого принца, який зробив би стрімку кар’єру в Системі, або в однокласника чи якогось добродушного «пахаря» років тридцяти, який тяжко заробляє на шматок хліба. Може, їй судилося працювати на підпільній фабриці жіночих сумочок по десять годин на добу за 500 євро на місяць. Анналізу так вразили поплямовані руки робітниць шкіряної фабрики, що вона записала якось у своєму щоденнику: «У дівчат, що виробляють дамські сумочки, завжди чорні руки; вони працюють на фабриці по кільканадцять годин безвилазно. Моя сестра Ману теж там працює, але її бос, принаймні, не примушує її до роботи, коли їй зле». Анналіза стала трагічним символом, бо її трагедія завершилася найжахливішим і найбрутальнішим кінцем — убивством. Але в цих краях не буває такої хвилини, коли життя — як таке — не здавалося б довічним ув’язненням, покаранням, котре людина має заплатити за несамовите, буйне та жорстоке існування. Анналіза винувата тим, що народилася в Неаполі. Ні більше, ні менше. Коли її тіло пливе в білій домовині, якийсь однокласник дзвонить на її мобільний телефон. Дзвінок у домовині як новий реквієм. Музичні тони, приємна мелодія. Але ніхто не відповідає.