Ґоморра

Калашников

Я провів по ньому пальцем. Я навіть очі заплющив, відмірюючи всю довжину — згори донизу, чіпляючись нігтем за отвори, з яких декотрі були настільки великими, що в них заходив увесь кінчик пальця. В такий спосіб я обмацав усі вікна. Спочатку повільно, потім швидше, далі — ще швидше, похапливо водячи руками туди-сюди по всій поверхні, наче мій палець — то якийсь збожеволілий хробак, що блукає по склу, заповзаючи та виповзаючи з борозенок і прогризаючи ходи. Водив, водив, аж поки не порізався. Біль був несподіваний і різкий. Я розплющив очі. Мій палець залишив на склі водянистий червонувато-рожевий слід, а отвір був заповнений кров’ю. Я кинув поводитися як ідіот і став зализувати рану.

АК-47 дірявить у куленепробивному склі бездоганні отвори. Вони — як ходи, залишені впертими хробаками-деревоточцями. З відстані кульові отвори справляють химерне враження, наче між шарами поліуретану, в глибині скла утворилися маленькі бульбашки. Майже ніхто з власників крамниць не міняє вікон після того, як їх зрешетили кулями. Дехто вприскує в тріщини рідкий силікон або заклеює їх чорною стрічкою, але більшість залишають їх такими, як вони є. Куленепробивне вікно крамниці може коштувати до п’яти тисяч євро, тому краще примиритися з несподівано виниклими декораціями на склі. До того ж, цілком можливо, що вони будуть приваблювати, цікавих покупців, які зупиняться розпитати, що ж тут сталося, побазікати з власником чи продавцем і навіть купити наприкінці якусь додаткову дрібничку. Хазяї не міняють пошкоджених вікон, а натомість чекають, коли вони обрушаться від ще однієї автоматної черги. В такому разі страхова компанія покриє вартість, бо коли власник крамниці встигне з першими променями сонця вивезти увесь товар, то автоматну чергу кваліфікуватимуть як збройне пограбування.

По вікнах крамниці не завжди стріляють заради залякування; це — не стільки повідомлення, написане мовою куль, скільки необхідність. Коли прибуває нова партія АК-47, їх треба випробувати — чи, бува, не заїдають при стрільбі. Каморристи могли б випробовувати їх у спокійному оточенні де-небудь на селі, дірявлячи старі автомобілі чи металеві листи. Але ж ні. Вони стріляють по магазинах — по вікнах, дверях, металевих віконницях, — щоби нагадати, що тут немає нічого такого, що потенційно не належало б їм, що насправді тут усе існує завдяки їм, принаймні, та частина економіки, яку контролюють вони і тільки вони. Така собі нетривала оренда, і не більше, оренда, яку можна перервати в будь-яку мить. Є також один сприятливий побічний ефект: усі місцеві компанії, що займаються заміною скла за найвигідніші ціни, мають зв’язок з кланами; чим більше розбитого скла, тим більше грошей вони зароблять.

Минулої ночі зі Східної Європи прибуло близько тридцяти АК-47.3 Македонії. Швидка й легка подорож зі Скоп’є до Ґриціньяно-д’Аверса — і схрони Каморри наповнюються вогневою міццю. Як тільки впала «залізна завіса», члени Каморри зустрілися з лідерами комуністичних партій, що стрімко розвалювалися. Вони сиділи за столом переговорів як представники потужного, вправного та небагатослівного Заходу. Знаючи про кризу, що спіткала комуністичну систему, клани тишком-нишком скупили цілі склади в країнах Східної Європи — в Румунії, Польщі, колишній Югославії, — а потім роками платили зарплатню охоронцям, вартовим та чиновникам, відповідальним за збереження та підтримання в належному стані придбаних військових ресурсів. Коротше кажучи, клани частково фінансували оборонні бюджети цих країн. Виявилося, що найкращий спосіб ховати зброю — це тримати її на складах та в зброярнях. Маючи в своєму розпорядженні збройні склади Східної Європи, босам не доводилося вдаватися до послуг чорного ринку навіть у разі зміни керівництва цих країн, внутрішньої ворожнечі та інших кризових ситуацій. Цього разу зброю перевозили військовими вантажівками, «запозиченими» з американських гаражів. Завдяки написам на бортах ці вантажівки вільно пересувалися Італією. Американська військово-морська база в Ґриціньяно-д’Аверса — такий собі міні-колос, брикет із залізобетону, немовби ненароком встромлений посеред долини. Збудована кланом Коппола, як і все довкола. Американців майже ніколи не видно. Блокпостів на дорогах — мало. Військові вантажівки мають повну свободу пересування, тому коли вони в’їхали в місто, водії зупинилися на майдані поснідати і стали розпитувати в барі, наминаючи булочки та попиваючи капучино, чи можна тут знайти «кількох іммігрантів» для швидкого розвантаження. Всі знають, що означає «швидке розвантаження». Ящики зі зброєю ненабагато важчі за ящики з помідорами, а дітлахи-африканці, охочі підзаробити після робочої зміни на полі, отримують по два євро за ящик — вчетверо більше, ніж їм платять за розвантаження помідорів чи яблук.

В якомусь журналі для сімей військовослужбовців за кордоном я колись прочитав коротеньку статтю для персоналу, якому випало служити в Ґриціньяно д’Аверса. Я переклав цю статтю і записав у свій щоденник, аби не забути: «Щоби краще зрозуміти, де вас розквартирують, уявіть собі, що ви потрапили у фільм Серджо Леоне. Це — як на Дикому Заході. Хтось віддає розпорядження — і трапляються перестрілки. Тут існують неписані, але незаперечні закони. Втім, не турбуйтеся, бо жителям містечка та американським військовим гарантований максимум поваги й гостинності. Однак не слід покидати межі військової бази без потреби».

Отой журналіст-янкі навчив мене дечого про той край, де я живу.

Того ранку в барі чоловік на ім’я Маріано перебував у якійсь незрозумілій ейфорії. Він був «накручений» і з самого ранку жлуктив мартіні.

— Що сталося?

Кожен задавав одне й те саме запитання. Навіть бармен — і той відмовив йому у четвертій склянці. Але Маріано не відповів, неначе все й так було чудово відомо всім присутнім.

— Хочу поїхати й зустрітися з ним. Кажуть, він і досі живий — це правда?

— Що — правда?

— Як же ж йому вдалося його зробити? Я візьму відпустку, щоби з ним зустрітися.

— З ким? Навіщо?

— Знаєте, який він легкий? І точний. Не встигнеш і оком кліпнути, як ти вже випустив двадцять, тридцять куль… Це ж просто прекрасно! — Маріано впав в екстаз. Бармен дивився на нього так, як дивився б на хлопця, який щойно вперше переспав з жінкою, бо Маріано мав отой неповторний вираз обличчя, який, мабуть, колись був у Адама. І тут я здогадався про причини такої ейфорії. Маріано недавно вперше в житті стріляв з автомата Калашникова, і цей пристрій так його вразив, що йому захотілося неодмінно зустрітися з Михайлом Калашниковим, конструктором, який його придумав. Маріано ніколи ні в кого не стріляв; його залучили до клану займатися розвезенням деяких марок кави по місцевих барах. Цей молодик був дипломованим економістом і відповідав за мільйони євро, якщо судити з кількості барів та постачальників кави, які прагнули потрапити до комерційної мережі кланів. Районному капо захотілося навчити стріляти всіх своїх людей — від бізнесменів до простих солдат. І Маріано вручили АК-47. Вночі він розрядив його у вікна декількох барів, вибираючи їх навмання. То не було попередження, але навіть якщо він і не знав, чому стріляє по тих, а не по інших вікнах, постраждалі все одно не забарилися вигадати переконливе пояснення. Бо завжди є та чи інша причина відчути себе в чомусь винним. Маріано говорив про цей автомат зловісним тоном професіонала. АК-47: досить проста назва, де АК означає «Автомат Калашникова», а цифра 47 — рік, коли його було офіційно прийнято на озброєння в Радянському Союзі. Зброя часто має кодовані назви, де літери та цифри мають приховати її здатність убивати. Літери та цифри як символи жорстокості. Насправді ж вони є банальними ярликами, які вигадує якийсь непримітний військовий фахівець, котрий займається каталогізацією нових видів зброї, так само як, скажімо, болтів та гайок. АК-47 — легкий та простий в користуванні; він потребує мінімуму обслуговування. Його сила криється в його розмірі: не настільки малий, щоб йому бракувало потужності, як, наприклад, револьверу, і не настільки великий, щоб стати громіздким та мати велику відбійну силу. Його так легко чистити і збирати, що школярів у колишньому Радянському Союзі привчали робити це в середньому за дві хвилини.

Востаннє я чув автоматну стрілянину кілька років тому. Це було біля університету в Санта-Марія-Капуа-Ветере. Не пам’ятаю, де точно, але здається, що на перехресті. Чотири авто заблокували машину Себастіано Катеріно, і він загинув під симфонію пострілів з кількох АК-47. Катеріно завжди був близький до Антоніо Барделліно, начальника всіх капо Каморри в провінції Казерта впродовж 1980-х та 1990-х. Коли Барделліно вбили і керівництво змінилося, Катеріно примудрився втекти, уникнувши побоїща. Тринадцять років переховувався він у своєму домі; висовував носа тільки вночі, а коли треба було виїхати трохи далі, ніж за власні ворота, то користувався куленепробивними авто, хоча від свого рідного міста Сан-Чіпріано-д’Аверса він тримався подалі. Після багатьох років мовчанки йому здалося, що він знову набув владного авторитету, що клан-конкурент забув про минуле і не стане нападати на такого поважного і немолодого лідера, як він. Тому Катеріно й почав створювати новий клан у Санта-Марія-Капуа-Ветере, старовинному католицькому місті, що стало його вотчиною. Коли на місце злочину прибув начальник міської поліції, то у нього вирвалася лише одна фраза: «Ну й решето вони з нього зробили!» В цих краях ставлення до людини оцінюється кількістю випущених в неї куль. Якщо тебе вбивають делікатно, одним пострілом у голову або живіт, то це тлумачиться як необхідна операція, як хірургічно точний удар, позбавлений злостивості. З іншого боку, коли в твоє авто випускають понад двісті куль, а в твоє тіло — сорок, то це є абсолютним методом стерти тебе з лиця землі. Каморра має довгу пам’ять і здатна проявляти безмежну терплячість. Тринадцять років, сто п’ятдесят шість місяців, чотири АК-47, двісті пострілів — куля за кожен місяць чекання. В декотрих місцевостях навіть зброя має пам’ять; вона береже в собі люту ненависть, щоб потім виплюнути її, коли настане час.

Того ранку, коли я пробігся пальцями по прикрасах, залишених на склі автоматними кулями, на моїй спині висів рюкзак. Я їхав геть, вирушаючи до свого двоюрідного брата в Мілані. Дивно: з ким би ти не говорив, що б ти не казав, але як тільки ти заявляєш, що збираєшся їхати геть, то отримуєш всілякі добрі побажання, підбадьорювання та сповнені ентузіазму зауваження: «Молодець, правильно робиш! На твоєму місці я б теж поїхав». І не треба вдаватися в подробиці та пояснювати, що саме ти збираєшся робити. Якою б не була причина твого від’їзду, вона завжди буде кращою та вагомішою за причину і далі тут стирчати. Коли люди питають, звідки я, то я ніколи не відповідаю. Хотілося б відповісти «з Півдня», але це звучало б надто риторично. Якщо хтось ставить мені це запитання у поїзді, то я втуплююся поглядом собі в ноги і вдаю, що не почув, тому що добре пам’ятаю роман Вітторіні «Сіцилійські бесіди» і тому боюся розкривати рота. Бо коли розкрию, то стану схожим на одного персонажа цього роману — на Сільвестро Ферраро.

Та й не варто цього робити. Часи змінюються, а голоси залишаються незмінними. Але того дня мені зустрілася огрядна жінка, яка ледь спромоглася вуиснутися в своє сидіння. Вона сіла на потяг «Євростар» в Болоньї, маючи непереборне бажання побазікати, немов збиралася заповнити час розмовами так само, як її величезне тіло заповнило собою сидіння. Вона наполегливо намагалася дізнатися, звідки я, чим займався і куди зібрався. У мене виникла спокуса відповісти їй, просто показавши свій порізаний палець, але я переборов її. І натомість сказав: «Я — з Неаполя». З міста, яке вивільняє у свідомості так багато слів, що достатньо лише сказати його назву — і все. З міста, де погане стає абсолютним злом, а добре перетворюється на незаплямовану цноту. І я заснув.

Маріано зателефонував мені наступного ранку. Він був схвильований. Для однієї важливої операції, яку декотрі з бізнесменів району провертали в Римі, терміново знадобилися бухгалтери та організатори. Папа Павло II був хворий, можливо, він уже помер, але католицька церква просто забарилася з офіційним повідомленням. Маріано попрохав мене допомогти йому, тому я сів на поїзд і вирушив на південь. Буквально за кілька днів магазини, готелі, ресторани та супермаркети треба було наповнити гігантською кількістю всіляких товарів. З’явилася нагода заробити величезну купу грошей. Невдовзі у столицю хлинуть мільйони людей; вони житимуть на вулицях, подовгу чекатимуть на тротуарах, і всі вони неодмінно будуть щось їсти та пити, одним словом — купувати. Можна потроїти ціни, торгувати вдень і вночі, витискаючи прибуток буквально з кожної секунди. Маріано покликали на підмогу. Він попрохав скласти йому компанію і запропонував трохи грошей в обмін на мою доброту. Нічого не буває за просто так. Маріано пообіцяли місяць відпустки, щоб він зміг здійснити свою мрію — з’їздити до Росії і зустрітися з Михайлом Калашниковим; він навіть отримав запевнення від одного російського ділка, який заприсягнувся, що особисто знає знаменитого конструктора. І Маріано зможе, нарешті, зазирнути Калашникову в вічі та потиснути руки, які створили таку потужну зброю.

В день, коли ховали Папу, людей у Римі було як оселедців у бочці. Неможливо було навіть розібратися, на якій ти вулиці і де тротуар. Суцільне гігантське море плоті затопило собою асфальт, одвірки та вікна, то був наче потік лави, що заповнював увесь доступний простір; здавалося, його обсяг зростав, розриваючи канали, якими він рухався. Цей потік був скрізь. Он під автобусом тремтить пес, нажаханий величезною кількістю ніг, які окупували увесь його звичний життєвий простір. Ми з Маріано зупинилися на ґанку якогось будинку — то було єдине сховище від групи людей, які вирішили продемонструвати своє релігійне заповзяття, шість годин підряд співаючи пісню на честь святого Франциска. Ми сіли і з’їли по бутерброду. Я почувався виснаженим. Зате Маріано не знав втоми: усвідомлення того, що йому заплатять за кожну краплину витраченої енергії, тримало його постійно «зарядженим».

Раптом мені почулося, як хтось мене гукнув. Іще не повернувши голови, я вже знав, хто то. Мій батько. Ми з ним уже два роки не бачилися; попри те, що він мешкав у тому самому місті, ми з ним ніколи не зустрічалися. Просто неймовірно, що ми надибали один одного в цьому римському лабіринті з людської плоті. Батько був страшенно знічений. Він не знав, як до мене підійти і що сказати. Але він перебував у стані ейфорії, як це буває під час подорожей, що обіцяють сильні емоції впродовж кількох годин підряд, прекрасні переживання, яких — і це ти знаєш — у тебе потім довго-довго не буде; тому ти упиваєшся ними, боячись пропустити й решту радісних моментів за той короткий проміжок часу, який ти маєш у своєму розпорядженні. Скориставшись тим, що авіакомпанія «Романіан Ерлайнз» знизила ціни на проліт до Італії на час похорону Папи, він купив квитки для своєї подруги та всієї її родини. Усі жінки були в траурних пов’язках та з чотками на зап’ястях. Неможливо було вирахувати, на якій вулиці ми були; пригадується лише величезний транспарант, прикріплений між двома будинками: «Дванадцята заповідь: не штовхайте, і не штовхані будете». Написаний дванадцятьма мовами. Нова рідня мого батька і справді раділа з того, що їм пощастило потрапити на таку важливу подію, як похорон Папи. Всі вони мріяли про амністію для іммігрантів. Для цих румунів найкращий спосіб стати італійцями — якщо не офіційно, то, принаймні, духовно — полягав у тому, щоб взяти участь у цій гігантській події всесвітнього значення, щоб страждати разом, переживаючи спільне горе. Мій батько обожнював Папу Іоанна Павла II. Його приводило у захват те, що цей чоловік всім дозволяв цілувати свою руку, для нього був загадково-незбагненним той факт, що він зміг здобути таку популярність та авторитет без погроз, залякувань та хитрих інтриг. Всі владні та впливові люди ставали перед ним навколішки. І цього було достатньо, щоби завоювати прихильність мого батька. Він та мати його нової супутниці життя стали на коліна і спонтанно почали читати молитви по чотках — прямо тут, на вулиці. Я побачив, як з маси румунських родичів виокремилося дитинча. І відразу ж збагнув, що то — дитина мого батька та Мікаели. Мені було відомо, що хлопчик народився в Італії, і це робило його італійським Громадянином, але він постійно жив у Румунії, бо так склалося, що його матір мусила бути саме там. Він тримався за її спідницю. Я ніколи не бачив хлопчика раніше, але знав, як його звуть Ніколае, на честь батька Мікаели. Мій же батько звав його Стефано, а його матір та її румунські родичі звали його Ніко. Ясно, що насамкінець ім’я «Ніко» переможе, але батько не здавався. Звісно, найпершим подарунком, який Ніко отримав від свого батька, зійшовши з трапа літака, був м’яч. Мій батько тільки вдруге бачив свого сина, але він поводився так, наче вони завжди були разом. Він підхопив його на руки і підійшов до мене:

— Тепер Ніко житиме тут, у нашій країні. В країні свого батька.

Не знаю чому, але хлопчик посумнів і випустив свій м’ячик. Мені вдалося зупинити його ногою, перш ніж він встиг назавжди зникнути у натовпі.

Раптом на мене накотився з минулого запах солі, змішаної з пилом, цементом на мотлохом. Вологий запах. Він нагадав мені про той час, коли мені було дванадцять і я відпочивав у Пінетамаре на узбережжі моря. Коли батько зайшов до мого номера, я щойно прокинувся. Скоріш за все, то було в неділю вранці. «Уяви собі, що твій кузен уже вміє стріляти! — сказав він. — А ти? Ти що — гірпий за нього?»

Він звозив мене до Коппола-віллідж, що знаходиться на узбережжі моря між Неаполем та Казертою. Для мене пляж був справжнісінькою печерою скарбів, просякнутих морською сіллю і вкритих кіркою кальцію. Я міг порпатися та ньому цілими днями, викопуючи совки, рукавички, зношені черевики та поламані мотики, але мене привезли сюди не для того, щоби бавитися мотлохом. Мій батько походжав довкола, шукаючи зручні мішені для стрільби, бажано скляні, і віддаючи перевагу пляшкам з-під пива «Пероні». Він вишиковував їх на даху згорілого «фіата-127» — одного з автомобільних скелетів серед звалища спалених та покинутих авто, на яких, напевне, хтось ушився з місця скоєння злочину. Я й досі добре пам’ятаю батьків пістоль «beretta 92FS». Він був такий подряпаний, що здавався сивим — така собі бабця-пістолет. Не знаю чому, але всі називають її М9. Я завжди чую, що її звуть саме так: «Зараз приставлю М9 тобі до лоба!

Мені що — свою М9 витягнути? Чорт забирай, треба дістати собі М9». Батько подав мені цю «беретту». Пістоль був досить важкий. Шершаве, як наждак, руків’я чіплялося за мою долоню своїми дрібними зубчиками. Батько показав, як треба зняти запобіжник, звести курок, випростати руку, заплющити праве око, прицілитися і вистрелити.

— Роберто, тримай руку розслаблено, але твердо. Розслаблено, але не в’яло… можеш взятися обома руками.

Я заплющив очі, втягнув голову в плечі, наче хотів закрити ними вуха, і щосили натиснув на спусковий гачок обома вказівними пальцями. Навіть зараз звуки пострілів дуже діють мені на нерви. Мабуть, у мене проблеми з барабанними перетинками, бо якийсь час після пострілу я майже нічого не чую.

Копполи, впливова бізнесова родина, незаконно збудували в Пінетамаре найбільший міський комплекс на заході Італії. Вісімсот шістдесят три тисячі квадратних метрів бетону: Коппола-вілідж. Вони навіть не питалися офіційного дозволу. Їм і не треба було. В цих краях заявки на будівництво та дозволи призводять до того, що собівартість виробництва злітає до небес, бо надто вже багато тут голодних бюрократів, яким треба «позолотити ручку». І красиві середземноморські сосни змінилися тоннами бетону. А шум морських хвиль можна тепер послухати в гучномовцях внутрішнього зв’язку, встановлених у будівлях.

Коли я вперше в житті поцілив у мішень, то відчув гордість пополам з провиною. Я вже вмів стріляти, я нарешті навчився стріляти. І більше ніхто не посміє мене ображати. Але водночас я привчився користуватися страшним інструментом, одним із тих знарядь, які коли вже почнеш застосовувати, то вже не спинишся. Все одно, що навчитися їздити на велосипеді. Пляшка, в яку я поцілив, не розвалилася повністю; вона і досі стояла з відбитим верхом. Батько пішов назад до авто, залишивши мене з пістолетом у руці, але дивно — я більше не почувався самотнім, хоча мене оточувало сміття та металеві привиди автомобілів. Я простягнув руку до хвиль і вистрелив іще два рази. Я не побачив, куди поцілили кулі, можливо, вони навіть не долетіли до води. Але мені здавалося, що то дуже сміливо — стріляти в море. Невдовзі батько повернувся із шкіряним футбольним м’ячем, на якому було зображене обличчя Марадони. То була винагорода за мою вправну стрільбу. В його подиху відчувався запах кави. Він був задоволений: тепер його син не поступався сину його брата. Ми виконали наше звичне заклинання, щось на кшталт катехізису:

— Роббе, як називається чоловік з пістолем, але без інститутського диплома?

— Гівнюк з пістолетом.

— Правильно. А як називається чоловік з дипломом, але без пістоля?

— Гівнюк з дипломом.

— Правильно. А як називається чоловік з дипломом та пістолетом?

— Справжній мужчина, тату!

— Браво, Робертіно!

Ніко ще не вмів добре ходити. Мій батько говорив з ним не зупиняючись, але хлопчик його не розумів. Він уперше чув італійську, хоча його матері вистачило розуму народити його тут.

— Він схожий на тебе, Роберто?

Я уважно подивився на малого і зрадів. За нього, звісно. Бо він зовсім не був схожий на мене.

— Йому пощастило — анітрохи!

Батько кинув на мене свій звичний розчарований погляд, що мало означати: «Ти завжди казав і кажеш невпопад, навіть жартуючи». Я увесь час мав таке враження, що батько знаходився у стані перманентної війни. Наче він брав участь у битві альянсів, де на карту було поставлено все, де бойові дії перемежалися хитрими інтригами та ходами на випередження. Для нього зупинитися в двозірковому готелі було рівнозначно втраті обличчя. Наче він мав звітувати організації, яка могла жорстоко покарати його за те, що він не жив на широку ногу і не вдавав із себе великого боса.

— Роберто, кращим з кращих ніхто не потрібен. Ясна річ, вони мають знати, як правильно поводитися, але вони мають також вміти наводити страх. Якщо тебе ніхто не боїться, якщо ніхто не знічується у твоїй присутності, то це означає, що ти не досяг справжнього успіху.

Його нервувало, коли офіціанти в ресторані обслуговували когось поперед нас, хоча ті люди могли прийти і через годину після того, як прийшли ми. Якщо за столик сідали боси, то їхній обід був готовий уже за кілька хвилин. Батько чемно вітався з ними, але в глибині душі, мабуть, заздрив їм, бо хотів, щоб йому виказували таку ж саму повагу. Повагу, породжену страхом і заздрістю до влади та багатства. «Бачиш цих людей? Це вони всім заправляють. Це вони все вирішують! Деякі люди контролюють лише свої слова, а деякі — реальні речі. Ти маєш навчитися вирізняти тих, хто контролює реальні речі, й удавати, що віриш тим, хто контролює лише слова. Але в глибині душі ти завжди маєш знати правду. Справжній контроль мають ті, хто командує реальними речами». «Командири над речами», як їх називав мій батько, сиділи за одним із столиків. Саме вони завжди приймали рішення, які визначали долю цього району. Зараз вони сидять і мирно їдять, але ці люди роками різали один одному горлянки, залишаючи по собі тисячі трупів як ідеограми їхніх фінансових інвестицій. Ці боси знали, як компенсувати образу за те, що їх обслуговували першими: вони заплатили за обід решти присутніх. Але тільки тоді, коли виходили, щоб не викликати подяк чи лестощів. Вони заплатили за обід решти присутніх, окрім двох людей: професора Янотто та його дружини. Це подружжя не привіталося з ними, тому вони й не наважилися за них заплатити. Але наказали офіціанту принести їм пляшку лимонного лікеру «Лімончелло». Каморристи вміють виказувати повагу своїм запеклим ворогам, яких завжди цінують більше, аніж своїх фальшивих друзів. Кожного разу, коли батько бажав навести мені якийсь негативний приклад, він згадував професора Янотто. Вони колись разом навчалися в школі. Янотто мешкав в орендованій квартирі, його вигнали з політичної партії, членом якої він був, він не мав дітей, погано вдягався і завжди був чимось страшенно невдоволений. Янотто викладав у середній школі, і я й досі пам’ятаю його суперечки з батьками, які питалися в нього, кого із знайомих йому вчителів слід найняти репетиторами для своїх дітей, щоб ті успішно здали екзамени. В очах мого батька Янотто був приреченою людиною. Одним із «живих мерців».

— Це як коли одна людина вирішує стати філософом, а друга — лікарем. Як ти гадаєш, хто з них цінніший в житті оточуючих?

— Лікар!

— Правильно. Лікар. Бо ти приймаєш рішення, які впливають на життя інших людей. Вирішуєш, рятувати їх чи ні. Не можна по-справжньому творити добро, не маючи при цьому змоги творити зло. А коли ти невдаха, бовдур, нікчема, тоді ти здатен творити лише добро, але це — робота для волонтерів, так собі — жалюгідні об’їдки з чужого столу. Справжнє добро — це коли ти обираєш його свідомо, навіть коли маєш при цьому змогу сотворити зло».

Я не відповів. Я ніколи не розумів, що він насправді хотів мені сказати. І навіть досі не розумію. Мабуть, саме тому я й вирішив зайнятися філософією, щоб мені не довелося вирішувати чиюсь долю. У 1980-х мій батько працював молодим лікарем у групі «швидкої допомоги». Чотириста смертей на рік. Працював у районах, де траплялося до п’яти убивств на день. Вони під’їжджали на своїй «швидкій», коли поранений ще лежав на землі, але до приїзду поліції вони не могли покласти його на ноші. Бо якщо кілери дізнаються, то повернуться, наздоженуть «швидку», залізуть всередину і доб’ють пораненого. Так траплялося багато разів, тому лікарі та медсестри знали, що не треба втручатися і чекати, поки не з’являться убивці, щоби завершити свою роботу. Але одного разу батькову «швидку» викликали до Джуліано, великого міста між Неаполем та Казертою, вотчини клану Малардо. Вони швидко прибули на місце злочину. Пораненому було вісімнадцять, а може, і менше. Йому вистрелили в груди, але куля зрикошетила від ребра. Хлопець хапав ротом повітря, кричав і спливав кров’ю. Медсестри були страшенно перелякані і намагалися відговорити мого батька, але він все одно завантажив пораненого в «швидку». Напевне, кілери не змогли добре прицілитися, бо їх переполохав поліцейський патруль, що проїжджав мимо, і вони втекли. Але ніхто не сумнівався, що вони невдовзі повернуться. Медсестри спробували переконати батька: «Давайте почекаємо, вони повернуться, закінчать свою роботу, і потім ми зможемо його забрати».

Та мій батько не хотів чекати. Всьому — свій час. Навіть час помирати. І він вважав, що у вісімнадцять років помирати ще рано, навіть якщо ти — солдат Каморри. Тож мій батько взяв його у «швидку» і відвіз до шпиталю. Хлопець залишився жити. Тієї ж ночі кілери, яким не вдалося з першого пострілу уразити свою ціль, приїхали до нього додому — додому до мого батька. Мене там не було, я тоді мешкав у матері, але мені переповіли цю історію так багато разів (завжди перериваючи її в одному й тому самому місці), що я запам’ятав її так, наче сам був свідком того, що трапилося. Наскільки мені відомо, мого батька жорстоко побили, і він місяців зо два не наважувався з’являтися на людях. А десь з півроку не насмілювався поглянути комусь у вічі. Якщо ти вирішуєш врятувати того, кого прирекли на смерть, це означає, що ти збираєшся розділити його долю; для того, щоби тут щось змінити, одного бажання замало. Якщо ти приймаєш рішення, то це зовсім не означає, що воно відверне від тебе біду, а коли ти займаєш тверду позицію або робиш свідомий вибір, то це не гарантує тобі відчуття, що ти обрав єдино вірний шлях. Що б ти не робив, чомусь усе виходить не так, як треба. Оце і є справжня безнадія. І справжня самотність.

Малий Ніко знову сміявся. Мікаела приблизно того ж віку, що і я. Мабуть, у неї було те ж саме, що й у мене, коли вона сказала родичам та знайомим, що їде до Італії: напевне, вони бажали їй щасливої дороги та всіляких гараздів, не питаючи і не знаючи, навіщо вона туди їде і ким збирається стати — проституткою, чиєюсь дружиною, служницею чи робітницею на фабриці. Не знаючи нічого, окрім того, що вона їде. І це саме по собі вже було добре. А Ніко явно ні про що не думав; мати заткнула йому рота черговою пляшечкою молочно-фруктового коктейлю, щоби він набирав вагу. Щоб малому було легше пити, мій батько забрав у нього м’ячик і поклав йому під ноги, але Ніко щосили хвицнув його ногою, і той поскакав, ударяючись об литки та черевики людей у натовпі. Батько побіг підібрати його. Знаючи, що Ніко за ним спостерігає, він жартома удав, що робить фінт, обходячи, як вправний форвард, якусь черницю, але м’яч поскакав далі. Хлопчик розсміявся. Мабуть, сотні литок, які оточили його з усіх боків, здавалися йому лісом із ніг та сандалів. Йому подобалося спостерігати, як його батько — наш батько — натужно намагається спіймати м’яч. Я підняв руку помахати йому на прощання, але нас розділила стіна із плоті. Він застрягнув там на добрі півгодини, не менше, тому не було сенсу його чекати. Та й часу я не мав. Мені навіть його силуету вже не видно було — його проковтнуло черево юрми.

А Маріано таки зустрівся з Калашниковим. Цілий місяць подорожував він Східною Європою. Побував у Росії, Румунії та Молдавії. То була винагорода від клану. Я знову зустрівся з ним у тому ж самому барі, що на Казаль-ді-Прінчіпе. Маріано мав при собі стос фотографій, перетягнутих гумовою стрічкою, як бейсбольні картки. То були фото з автографами. Перед тим, як повернутися додому, він надрукував сотні фотографій Михайла Калашникова в його радянській військовій уніформі, з грудьми, увішаними нагородами. Серед них були орден Леніна, медаль на честь завершення Вітчизняної війни, орден Червоної Зірки та орден Трудового Червоного Прапора. Маріано познайомили з генералом якісь росіяни, що мали спільний бізнес з кланами Казерти.

Михайло Тимофійович Калашников мешкав зі своєю дружиною в державній квартирі в Іжевську, колишньому Установі, у місті біля підніжжя Уральських гір, яке не з’являлося на мапах аж до 1991 року. В колишньому СРСР було багато секретних міст. Калашников був великою принадою цього міста. Він став чимось на кшталт приманки для елітних туристів, тому спеціально для нього було встановлено прямий телефонний зв’язок з Москвою. Готель побіля його будинку, той самий, де зупинився Маріано, заробляв грубі гроші, даючи притулок палким прихильникам конструктора, яким доводилося чекати, поки той не повернеться з чергової поїздки Росією чи просто поки не підійде їхня черга на аудієнцію. Коли Маріано увійшов до помешкання генерала, в руках він тримав відеокамеру, і Калашников дозволив йому користуватися нею за умови, що знятий фільм не буде оприлюднений. Вочевидь, Маріано погодився, прекрасно знаючи, що особі, яка організувала зустріч, відомі його адреса, номер телефону та зовнішність. Маріано подарував Калашникову пінопластовий куб, запечатаний стрічкою із зображеними на ній буйволячими головами. Цю коробку з mozzarella di bufala, тобто з буйволячим сиром, він привіз у багажнику свого авто аж з міста Аверса.

Маріано показав мені відео свого візиту до Калашникова на маленькому екрані, що розкривався збоку його відеокамери. Зображення стрибало, а зум-ефект спотворював відстань та предмети. То було як шкільне відео, зняте в поході під час бігу та стрибків. Будинок Калашникова нагадував «дачу» сепаратиста Дженнаро Маріно МакКея, а може, то просто був класичний варіант, але це була єдина дача, яку я бачив на власні очі, тому помешкання Калашникова і здалося мені копією. Стіни були завішані репродукціями картин Вермеєра, меблі — геть заставлені кришталевими та дерев’яними дрібничками, а кожен квадратний дюйм підлоги — застелений килимами. В якийсь момент зйомки генерал закрив об’єктив камери рукою. Маріано розповів мені, що він, безцеремонно тиняючись зі своєю камерою, забрів до кімнати, зйомку якої Калашников ні за що не захотів дозволяти. В маленькій металевій шафі на стіні, чітко видимий крізь армоване скло, висів перший АК-47, прототип, створений на основі креслень, що їх, згідно з легендою, старий генерал — тоді молодий, нікому не відомий лейтенант — зробив на обривках паперу, одужуючи в шпиталі після кульового поранення. Йому дуже хотілося створити зброю, яка зробила б непереможними замерзлих та голодних солдат Червоної армії. То був найперший АК-47, схований від чужих очей як перший десятицентовик, зароблений дядечком Скруджем МакДаком; знаменитий Номер Перший, який він зберігав у броньованій скриньці подалі від загребущих пазурів Меджіки Де Спелл. Вона була безцінною, та модель. Багато людей ладні були віддати все за цю військову реліквію. Коли Калашников помре, вона опиниться на аукціоні Крісті — як полотно Тиціана чи олівцеві рисунки Мікеланджело.

Маріано пробув у помешканні конструктора увесь ранок. Напевне, росіянин, який познайомив його, був досить впливовою фігурою, бо генерал влаштував йому надзвичайно теплий прийом. Відеокамера продовжувала знімати, навіть коли вони сіли за стіл, і крихітна бабця розкрила коробку з моццареллою. Вони їли її з величезною насолодою. Водка та буйволячий сир. Маріано хотів усе це записати, тому встановив камеру в голові столу. Йому хотілося мати доказ того, що генерал Калашников скуштував сир, вироблений на молочарні його боса. На задньому плані в об’єктив потрапили також фотографії дітей в рамці. І хоча мені й хотілося, щоб це відео скінчилося якомога скоріше, бо воно вже встигло мені обриднути, я не втримався і спитав: «Маріано, невже в Калашникова так багато дітей та онуків?» «То не його діти! Всі ті фото прислали йому звідусіль різні люди. На них — їхні діти, названі на його честь, тому що автомат Калашникова врятував цим людям життя; або просто тому, що батьки цих дітей його обожнюють».

Подібно до лікаря, що зберігає на полицях свого офісу фотографії врятованих ним дітей як свідчення свого професійного успіху, генерал Калашников зберігав у своїй вітальні фотографії дітей, названих на честь його творіння. Один відомий партизан з народного руху визволення Анголи якось сказав італійському репортеру: «Я дав своєму сину ім’я Калаш, бо воно — синонім свободи.

Народився Калашников у 1919 році, а зараз він — моложавий та жвавий дідуган. Його скрізь запрошують, як пересувну ікону, що замінює собою найвідомішу штурмову гвинтівку в світі. Перед тим як залишити збройні сили за віком, він отримав генеральську пенсію 500 рублів, що на той час становило приблизно 500 доларів США. Якби Калашников зміг запатентувати свій винахід на Заході, то він, безперечно, став би одним з найбагатших людей у світі. Точні цифри невідомі, але загалом було випущено приблизно 150 мільйонів «калашникових» різних моделей, базованих на оригінальній конструкції, створеній генералом. Навіть якби він заробив один долар на кожному автоматі, то зараз купався б у грошах. Але ця трагічна втрата потенційного багатства зовсім його не турбувала. Він породив своє створіння, вдихнув у нього життя — і цього було достатньо, щоби почуватися задоволеним. Однак він все ж таки дещо заробив. Маріано розповів мені про подарунки генералу, що час від часу приходять від його палких прихильників: фінансові підношення у вигляді багатьох тисяч доларів, переказаних на його банківський рахунок, дорогоцінні подарунки з Африки — подейкують про золоту маску від Мобуту та балдахін, інкрустований слоновою кісткою, що його прислав Бокасса… А ще розповідають, що Ден Сяопін прислав з Китаю цілий потяг — локомотив та вагони, — знаючи, що генерал не любить подорожувати літаками. Але все це — просто легенди, чутки, що циркулюють поміж журналістів, які> не маючи змоги взяти інтерв’ю у генерала (бо той не приймає нікого без попереднього представлення впливовими людьми), змушені натомість розпитувати робітників збройного заводу в Іжевську.

Відповіді Михайла Калашникова — механічні, завжди одні й ті самі, незалежно від поставлених запитань. Його англійська, вивчена вже в дорослому віці, чиста й правильна, і він користується нею наче викруткою. Щоби вгамувати своє нервове хвилювання, Маріано задавав банальні безглузді запитання про АК-47. «Я сконструював цей автомат не для того, щоб заробити грошей, а виключно, щоб захистити свою Батьківщину, коли в тому виникне потреба. Якби я мав змогу повернутися в минуле, то зробив би все точнісінько так, як і тоді, і нічого не змінив би у своєму житті. Я все життя працював, і моє життя — це моя праця». Оце — типова його відповідь на кожне запитання про сконструйований ним автомат.

Ніщо у світі — як в органічному, так і синтетичному, металічному чи хімічному — не спричинилося до стількох смертей, як АК-47. Цей пристрій убив більше за атомні бомби, скинуті на Хіросіму та Нагасакі, більше за СНІД, більше за бубонну чуму, більше за малярію, більше за всі напади ісламських фундаменталістів, більше за всі землетруси, разом узяті. Цю гігантську кількість людської плоті просто уявити собі неможливо. Тільки одна метафора годилася для більш-менш переконливого порівняння: наповніть пляшку цукром, засипаючи його з малесенького отвору в кутку мішка. І кожна цукринка — це людина, вбита з автомата Калашникова.

АК-47 здатен стріляти в найнесприятливіших умовах. Він не заїдає навіть вимазаний багнюкою чи просяклий водою; його зручно тримати, курок — легкий, як перо, його здатна натиснути навіть дитина. Невдача, помилка, неточність — усі ці аспекти, важливі для збереження життя в бою, усуваються завдяки високій точності та надійності АК-47. Він заборонив фатуму ґрати роль у житті бійця. Легкий у користуванні та ношенні, він дозволяє вбивати ефективно і без будь-якої спецпідготовки. «Він навіть мавпу здатен зробити солдатом», — полюбляв казати Лоран Кабіла, конголезький політичний лідер, який наводив страх на своїх суперників. Упродовж останніх тридцяти років цей автомат використовувався багатьма арміями в більш ніж п’ятдесяти конфліктах. За даними ООН, жорстокі вбивства, скоєні за допомогою АК-47, мали місце в Алжирі, Анголі, Боснії, Бурунді, Камбоджі, Чечні, Колумбії, Конго, Гаїті, Кашмірі, Мозамбіку, Руанді, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Шрі-Ланці, Судані та Уганді. Понад п’ятдесят армій мають на озброєнні АК-47, а статистику стосовно нерегулярних військових формувань та партизанських загонів просто неможливо скласти.

Анвара Садата вбили у 1981 році з АК-47, генерала Карло Альберто Далла К’єза в 1982-му теж застрелили з АК-47, як і Ніколае Чаушеску в 1989-му. Сальвадора Альенде знайшли в палаці Ла-Монеда з кулями «Калашникова» в тілі. Ці високопоставлені мерці є історичними піар-менеджерами цього автомата. АК-47 навіть пробрався на прапор Мозамбіку та на символи сотень політичних груп — від «Аль Фата» в Палестині до МИТА в Перу. Коли Осама бін Ладен з’являється на відео, то одним-єдиним зловісним символом служить йому АК-47. Він — як декорація для кожної ролі: визволителя, гнобителя, солдата, терориста, грабіжника та спецназівця, що охороняє президента. Надзвичайно ефективний винахід Калашникова з роками зазнав еволюційних змін: на основі базової конструкції з’явилося вісімнадцять його різновидів та двадцять дві нові моделі. Він став істинним символом вільного підприємництва. Неперевершеним кумиром, предметом поклоніння. Цей автомат став емблемою буквально для всього: неважливо, хто ти є, що ти думаєш, звідки взявся, яку релігію сповідуєш, кого підтримуєш чи проти кого виступаєш — аби тільки ти користувався нашим виробом. На п’ятдесят мільйонів доларів можна купити двісті тисяч автоматів. Іншими словами, на п’ятдесят мільйонів доларів можна створити невелику армію. Все, що руйнує політичні зв’язки та зусилля посередників, усе, що забезпечує гігантські ресурси та величезну владу, приречене стати переможцем на цьому ринку, і винахід конструктора Михайла Калашникова надав у розпорядження кожної групи та міні-групи впливу ефективний військовий інструмент. Після створення АК-47 вже ніхто не зможе сказати, що їх перемогли через брак доступу до зброї. Він усіх урівняв на полі бою: зброя для кожного, різанина — для всіх. Війна більше не є ексклюзивною цариною армій. На рівні міжнародному АК-47 зробив те, що клани Секондільяно зробили на рівні місцевому, повністю лібералізувавши кокаїн і дозволивши кожному стати оптовим торговцем наркотиками, їхнім споживачем, товкачем, таким чином звільнивши ринок від чисто кримінального ієрархічного панування. В такий самий спосіб АК-47 дозволив кожному стати солдатом — навіть малим хлопцям та худорлявим дівчаткам, перетворив людей, нездатних впоратися з невеликою отарою овець, на всесильних генералів. Купуй автомати, стріляй, знищуй людей та майно, а потім повертайся і купуй ще. Решта — просто деталі. На кожному фото обличчя Калашникова, з його кутастим слов’янським лобом та монгольськими очицями, які з роками перетворюються на щілини, виглядає миролюбним та спокійним. Конструктор спить сном праведника. Він лягає спати умиротворений, — а може, і щасливий, — акуратно засунувши капці під ліжко. Навіть коли він серйозний, все одно куточки його губ піднімаються як у рядового Леонарда Лоуренса в фільмі Стенлі Кубрика «Суцільнометалева оболонка». Калашников посміхається губами, а не обличчям.

Коли б я не бачив портрет Михайла Калашникова, мені весь час пригадується Альфред Нобель, відомий не лише премією, що носить його ім’я, а й тим, що винайшов динаміт. На фотографіях Нобеля, зроблених після винаходу, після того як він здогадався, яке застосування може знайти ця суміш нітрогліцерину та ґлею, ми бачимо чоловіка, змученого тривогою, з пальцями, що нервово тереблять бороду. Може, це лише моя фантазія, але коли я дивлюся на Нобеля, на його вигнуті дугою брови та спустошені очі, мені здається, що він каже одне: «Я не хотів. Я хотів рухати гори, розбивати скелі та прокладати тунелі. Я не хотів усього того, що сталося опісля». Калашников, з іншого боку, завжди виглядав умиротвореним, як старий російський пенсіонер з головою, сповненою спогадів. Уявляю, як він, з легким запахом водки у подиху, розповідає про якогось бойового товариша, або — перейшовши на таємничий шепіт — про те, як у молодості міг кохатися годинами без передиху. І моя наївна уява малює Калашникова добрим стариком, який каже: «Все нормально, то — не моя проблема, я тільки й зробив, що сконструював штурмову автоматичну гвинтівку. І мене не хвилює, як її використовують інші». Відповідальність, що не бачить далі власного носа, не виходить за межі власної шкури, що обмежується лише власними діями. Твоя совість торкається лише творіння твоїх рук — і все. Гадаю, саме цей аспект людської свідомості мимоволі робить старого генерала ідолом злочинних кланів у всьому світі. Михайло Калашников — не торговець зброєю, він не має ані стосунку до оборудок зі зброєю, ані політичного впливу, йому бракує особистої харизми, однак він втілює щоденний імператив людини ринкових стосунків: робить те, що має робити для власного успіху, а решта його не турбує.

На Маріано була спортивна куртка з капюшоном та рюкзак за спиною, і на кожному з цих двох предметів красувався напис «Калашников». Генерал урізноманітнив свої інвестиції і перетворювався на талановитого бізнесмена. Його ім’я знають в усьому світі, тому якийсь німецький бізнесмен налагодив випуск речей з биркою «Калашников». Генералові сподобалося поширювати власне ім’я; він навіть почав співробітничати з компанією, що виробляла вогнегасники. В розпал своєї історії Маріано раптом зупинив фільм, побіг до свого авто, вихопив з багажника гевелику військову валізку, швидко повернувся і поклав її на стіл. Я перелякався, що він остаточно схибив від своєї автоматної містики і роз’їжджав по Європі з АК-47 у багажнику свого авто, радий показувати його кожному зустрічному. Та натомість він витягнув з валізки кришталевого «калашникова», наповненого водкою і закоркованого в кінці ствола. То був жахливий кітч, позбавлений найменшого смаку. Після його подорожі до Росії в кожному місцевому барі, куди Маріано постачав товари, стала продаватися водка «Калашников». Я вже уявив собі, як ця кришталева копія займає почесне місце на полиці кожного бару від Тевероли до Мондраґоне. Відео майже скінчилося, а мої очі боліли від примружування, яким я намагався компенсувати свою короткозорість, вдивляючись в малесенький екран. Але завершальна сцена була варта того, щоб її побачити: двоє стариків у капцях стоять на порозі, дожовуючи буйволячий сир і махаючи на прощання своєму молодому гостю. Біля мене та Маріано утворилася групка дітлахів; вони витріщалися на мого приятеля як на одного з обраних, як на героя, що зустрівся із самим Михайлом Калашниковим. Маріано навмисне поглядав на мене так, наче ми з ним — заодно, хоча це було неправдою. Знявши гумову стрічку зі стосу фотографій, він швидко полистав їх. Передивившись кільканадцять, подав мені одну:

— Це — тобі. І не кажи, що я ніколи про тебе не думаю.

На портреті старого генерала чорним фломастером було написано: «То Roberto Saviano with Best Regards. M. Kalashnikov»[3].

Міжнародні дослідницькі інститути з економіки постійно потребують даних, котрі вони постачають наче щоденний хліб газетам, журналам та політичним партіям. Наприклад, знаменитий показник Біг-Мак оцінює заможність країни, виходячи з вартості гамбургера в «МакДональдсі». Для того ж, щоб оцінити стан справ у сфері прав людини, аналітики виходять з ціни автомата АК-47. Чим менше він коштує, тим більше порушуються права людини; низька ціна вказує на те, що інститут громадянських прав загниває, а соціальна структура розпадається. В західній Африці АК-47 можна інколи придбати всього-на-всього за 50 доларів. А в Ємені можна знайти старий чи дуже старий автомат взагалі за смішну ціну — шість доларів. Найкращим ресурсом для торговців зброєю є клани Казерти та Неаполя, котрі разом із калабрійською мафією, з якою вони підтримують постійний контакт, наклали свої пазурі на збройні склади занепадаючих країн колишньої Східної Європи, що колись належали до соціалістичного табору.

Фактично ціну на АК-47 визначає Каморра, якій належить великий шматок міжнародного ринку озброєнь; у такий спосіб вона стає непрямим чинником впливу на стан прав людини на Заході. І рівень людських прав поволі погіршується, витікаючи краплина за краплиною, як рідина з катетера. В 1980-х, коли кримінальні групи в Америці та Франції користувалися МІ6, штурмовою автоматичною гвинтівкою морської піхоти США, сконструйованою Юджином Стоунером, — цим незручним важким пристроєм, який треба постійно змащувати та чистити, щоби уникнути заїдання, — АК-47 уже йшов переможною ходою в Сицилії та Кампанії, від Чінізі до Казаль-ді-Прінчіпе. 2003 року Рафаеле Спінелло, pentito дженовезького клану, який контролював Авелліно та прилеглі території, розповів про зв’язок між баскською ЕТА і Каморрою. Дженовезький клан поєднався із сім’єю Кава та кланами Казерти. Хоч він не був «першокласним» кланом, тим не менше він постачав зброю одній з найвідоміших войовничих організацій Європи. За всі тридцять вісім років своєї боротьби ЕТА розглядала різні варіанти придбання зброї, але клани Кампанії були їхніми привілейованими переговірними партнерами. Згідно з даними розслідування, здійсненого 2003 року прокуратурою Неаполя, Хосе Міґель Аррета і Грація Морілло Торрес, двоє бойовиків ЕТА, або etarras, як їх називають, десять днів вели переговори з каморристами в номері люкс одного з міланських готелів. Про ціни, маршрути постачання та взаємовигідні обміни. Вони досягли домовленості: кокаїн в обмін на зброю. ЕТА пообіцяла безперервно знижувати ринкові ціни на кокаїн, отримуваний через їхні канали зв’язку групами колумбійських партизан, а також покривати вартість та забезпечувати безпечність доставки наркотиків до Італії — бойовики ЕТА пішли на серйозні поступки заради збереження міцних зв’язків з картелями Кампанії, які, мабуть, були єдиними, хто постачав їм обширні арсенали. Але ЕТА були потрібні не лише АК-47. Тому ця організація зажадала важкі озброєння, потужну вибухівку, а найголовніше — гранатомети.

Стосунки між Каморрою та партизанами завжди були інтенсивними. Навіть в Перу, країні, облюбованій неаполітанськими наркобаронами. В 1994 році, після убивства кільканадцяти італійців у Лімі, неапольський суд попросив дозволу перуанської влади здійснити розслідування. Розслідування, спрямованого на викриття зв’язків, здійснюваних через братів Родрігес, між неаполітанськими кланами та MRTA, партизанами з червоно-білими пов’язками на головах. Розслідування зв’язків кланів Маццарелли з Сомалі йшло кількома напрямками, основним з яких було, звісно, постачання зброї. Навіть місцеві ватажки ставали сумирними, коли потребували зброї від кампанійських кланів.

Арсенал, виявлений у березні 2005 року в Сант-Анастасії, місті біля підніжжя Везувію, був вражаючим. Викрили його частково випадково, частково — через брак дисципліни серед торговців зброєю: клієнти та постачальники вчинили стрілянину прямо на вулиці через те, що не змогли зійтися в ціні. Прибули карабінери, зняли внутрішню обшивку вантажівки, припаркованої неподалік місця сутички, і виявили один з найбільших пересувних складів зброї, які їм коли-небудь доводилося бачити. Там були автомати «Узі» з чотирма магазинами, сім обойм та сто дванадцять куль 380-го калібру, російські та чеські кулемети із скорострільністю 950 пострілів на хвилину (такою ж самою була скорострільність кулеметів, установлених на американських гелікоптерах у В’єтнамі). Там були також збройні знаряддя, здатні розтрощувати танки та знищувати цілі підрозділи солдат, що призначалися явно не для сімейних «розборок» каморристів на схилах Везувію. Майже нові, змащені, з неторкнутими номерами автомати, щойно доставлені з Кракова. Торгівля зброєю є найновішим засобом переміщення важелів впливу Левіафана, який нав’язує свою владу через наявний у нього потенціал до насильства. Арсенали кланів наповнені протитанковими гранатометами, базуками, ручними гранатами, протитанковими мінами та кулеметами, і це попри те, що клани користуються майже виключно «калашниковими», «Узі», а також автоматичними та напівавтоматичними пістолетами. Решта ж зброї — це для підсилення впливу та демонстрації сили. Цей військовий потенціал клани не використовують, щоб чинити опір узаконеному насиллю державних органів, вони радше монополізують його. На відміну від старої Коза Ностри, кампанійські клани не надто переймаються укладенням мирних угод. Для них зброя — це пряме продовження владної динаміки в стосунках між новопосталими групами та конкуруючими сім’ями, інструмент для перекроювання територій впливу та зміни напрямків потоку капіталів. Наче клани мають виключне право на ідею насильства, її реалізацію та інструменти цієї реалізації. Насильство стає цариною Каморри, а скоєння насильства веде безпосередньо до отримання і збереження влади — влади Системи. Клани навіть доклалися до створення нових видів озброєння, сконструйованих та виготовлених їхніми компаньйонами. 2004 року агенти поліції знайшли якийсь дивний пристрій, замотаний у промаслену тканину і схований у ямі серед будяків на пустищі в Сант-Антімо, на північ від Неаполя. То було щось на кшталт саморобної рушниці, що продається за 250 євро штука — ніщо в порівнянні з напівавтоматичною гвинтівкою, яка в середньому коштує дві з половиною тисячі євро. Основою для цієї моделі послужила дитяча рушниця 80-х років, що стріляла пінг-понговими кульками при сильному натисканні на приклад. При цьому вивільнялася сильна внутрішня пружина. Така собі дитяча рушничка, якою бавилися тисячі італійських дітлахів, воюючи в своїх помешканнях. Але з цієї моделі, з цієї дитячої іграшки народилося те, що називають просто tubo, тобто «труба». Цей пристрій складається з двох трубок, одна з яких, приблизно сорок сантиметрів завдовжки, має руків’я та великий металевий гвинт, що діє як затвор, закріплений всередині. Друга трубка меншого діаметра має бокове руків’я, і в неї вставляється патрон двадцятого калібру. Ці дві трубки, що кріпляться одна до одної, можна перевозити окремо, але коли їх зібрати докупи, то вони перетворюються на потужну рушницю для крупнокаліберних патронів або великих мисливських набоїв. Неймовірно просту і страшенно потужну. Її перевага полягає в тому, що вона не створює ускладнень після застосування: її не треба похапцем знищувати після влаштування засідки; все, що треба зробити, — це розібрати її, і вона перетворюється на два безневинних циліндри, на які при обшукові ніхто не зверне уваги. Іще до того, як цю рушницю конфіскували представники влади, я чув, як про неї розповідав один злиденний пастух, із тих обшарпаних та виснажених індивідів, що й досі блукають шматочками сільської місцевості, що чудом збереглися поміж транспортних розв’язок та приміських будівель, схожих на казарми. Його кістляві неаполітанські вівці з виступаючими ребрами щипали просякнуту діоксином траву, від якої у них кришилися зуби, а шерсть набувала землистого відтінку. Цей пастух часто знаходив своїх овець розполовиненими — їхні худорляві тушки були не розрізані, а буквально розірвані навпіл. Пастух гадав, що то — зловісне попередження чи провокація з боку конкурентів, таких самих нещасних злидарів, як і він, з так само виснаженими вівцями-примарами. Але він не знав, що то було насправді. То виробники «труби» випробовували свою зброю. Вівці були ідеальними мішенями для перевірки потужності пострілу та якості виготовлення; якість вважалася гарантованою, коли вівця злітала в повітря і розривалася навпіл — як у відеогрі.

Питання зброї таємничо криється в кишках економіки, що ховаються за підшлунковою залозою мовчання. Згідно з даними SIPRI, Стокгольмського дослідницького інституту міжнародного миру, Італія витрачає на зброю 27 мільярдів доларів щорічно. Більше за Росію і більше за Ізраїль. Якщо до цих цифр з легальної економіки додати ще й 3,3 мільярда доларів (за даними EURISPES, Інституту політичних, економічних та соціальних досліджень), в які оцінюються збройні оборудки Каморри, Ндранґети, Коза Ностри та організації Сакра Корона Уніта в Пулії, то можна говорити про величезну кількість зброї, що розходиться по всьому світу. Картель Казалезі являє собою злочинну бізнес-групу із здатністю постачати зброю не лише групам бойовиків у всьому світі, а й цілим арміям. 1982 року, під час англо-аргентинської війни за Фолклендські острови, Аргентина опинилася в найгіршій економічній ізоляції за всю свою історію. Тому Каморра розпочала переговори з представниками аргентинського міністерства оборони і згодом перетворилася на канал постачання озброєнь, які ця країна ніде не змогла 6 придбати офіційно. Клани оснастилися для тривалої війни, але війна, що вибухнула в березні, скінчилася вже в червні. Мало стріляли, мало убили, мало купили. То була війна, з якої більший зиск отримали політики, а не бізнесмени, війна, яка більше посприяла дипломатії, аніж економіці. Казерті не було сенсу розпродавати свої запаси заради швидкоплинної вигоди. Того ж дня, коли скінчилися бойові дії, британські секретні служби перехопили телефонну розмову між Аргентиною та Сан-Чіпріано-д’Аверса. Всього-на-всього два речення, але достатньо, щоб зрозуміти справжній вплив та дипломатичний потенціал кланів Казерти.

— Привіт.

— Привіт.

— Війна скінчилася, що нам тепер робити?

— Не турбуйтеся, колись буде ще одна.

Мудрість сили вирізняється терплячістю, якої часто бракує навіть найкращим бізнесменам. 1977 року клан Казалезі домовився про купівлю кількох танків, і Італійська секретна служба доповіла, що розібраний танк «Леопард» знаходиться на залізничній станції в Вілла-Літерно, готовий до відправки. Каморра вже давно займалася «леопардами». Телефонна розмова, перехоплена в лютому 1986 року, зняла завісу над переговорами, що їх вів клан Нуволетта стосовно придбання «леопардів» у тодішній Західній Німеччині. Навіть незважаючи на зміну керівництва, клан Казалезі залишився важливою точкою відліку як для груп бойовиків, так і для цілих армій. У спільній доповіді 1994 року, зробленій SISMI, італійською військовою розвідкою і службою безпеки та антишпигунським центром у Вероні, вказувалося на те, що Желько Ражнятовіч, більше відомий як Аркан, встановив контакт з Сандоканом Сціавоне, ватажком клану Казалезі. Аркан, убитий 2000 року в одному з белградських готелів, був одним з найжорстокіших сербських військових злочинців, засновником Сербської гвардії добровольців — націоналістичної групи, яка зрівняла з землею мусульманські села в Боснії. І ці двоє стали союзниками. Аркан звернувся з проханням про постачання зброї для своїх партизанів, а понад усе — про можливість обійти накладене на Сербію ембарго, замаскувавши матеріали та зброю під гуманітарну допомогу: шпитальні тенти, ліки та медичне устаткування. Згідно з даними SISMI, Сербія навіть заплатила за ці поставки — вартістю в десятки мільйонів доларів — з банківських рахунків в Австрії, на яких числилося 85 мільйонів доларів США. Потім гроші були переказані одній організації, пов’язаній із Сербією та кампанійськими кланами, які купили у зацікавлених компаній товари, що мали бути передані як гуманітарна допомога. Причому купили за гроші, виручені від незаконної діяльності. Ось тут і зіграли свою роль клани Казалезі. Вони забезпечили відмивання грошей, надавши в розпорядження компанії транспортні засоби та товари. Згідно з доповіддю, Аркан через своїх посередників попрохав клан Казалезі заткнути рота албанським мафіозі, які могли зірвати оборудку, напавши з півдня і заблокувавши поставку зброї. Клан Казалезі умиротворив своїх албанських союзників щедрою подачкою у вигляді партії зброї і таким чином дозволив Аркану отримати бажане. В обмін на це бізнесмени клану отримали можливість скуповувати компанії, універмаги та ферми за вигідними цінами, і в результаті італійський бізнес поширився по всій Сербії. Перед тим як розпочати війну, Аркан переговорив з Каморрою. Від Південної Америки і аж до Балкан у війнах використовується зброя, поставлена кампанійськими кланами.

Залізобетон

Мене довго не було в Казальді-Прінчіпе. Якщо Японія — столиця бойових мистецтв, Австралія — серфінгу, а Сьєрра-Леоне — діамантів, то Казаль-ді-Прінчіпе — столиця підприємницької могутності Каморри. Якщо ви — з Казаля, то це є свого роду гарантією імунітету в Неаполі та Казерті. Це означає, що ви — не такий, як інші, особливий, ви — пряме породження жорстокості злочинних організацій Казерті. Ви користуєтеся гарантованою повагою вперемішку з чимось на кшталт природного страху. Навіть Беніто Муссоліні прагнув викорінити цю родиму пляму, цю кримінальну ауру: він охрестив Сан-Чіпріано-д’Аверса та Казаль-ді-Прінчіпе іменем Альбанова — «новий світанок». А для урочистого відкриття цього нового світанку справедливості та законності він прислав десятки карабінерів, покликаних розв’язати проблему «вогнем та мечем». Сьогодні єдиним, що. нагадує про назву Альбанова, є іржава залізнична станція в Казалі.

Декотрі чоловіки годинами лупцюють боксерську грушу, качають прес на лавці чи приймають препарати для нарощування м’язів, але іншим достатньо лише заговорити з характерним акцентом або зробити добре відомий жест, щоб породити в пам’яті оточуючих усіх убитих, що лежать на землі, вкриті покривалами. Одна стара приказка прекрасно передає смертельний подих жорстокої міфології цього краю: «Ти можеш стати каморристом, але все одно ти народився казалезцем». Або, наприклад, коли ви починаєте з кимось суперечку. Ви кидаєте супернику виклик своїм поглядом, а за секунду до того, як почнеться вимахування кулаками чи ножами, оголошуєте свою філософію: «Мені байдуже — життя чи смерть!» Інколи ваше коріння, ваше рідне місто стає в пригоді: якщо вас асоціюють з насильством, то це може викликати до вас повагу та захоплення. І ви зможете користуватися ними як прихованим засобом шантажу, щоби купити зі знижкою квиток до кінотеатру або змусити сором’язливу дівчину за прилавком супермаркету дозволити вам розрахуватися «в кредит». Але правдою є також і те, що ваше рідне місто міцно прив’язує до вас сильні забобони, і вам подовгу доводиться пояснювати, що не кожен мешканець цього краю є злочинцем, не кожен працює на клани, що каморристів там — абсолютна меншість. Тому ви обираєте коротший шлях і вигадуєте менш сумнозвісне сусіднє місто, яке не викликатиме жодної асоціації між вами та кримінальниками: Секондільяно перетворюється на Неаполь, а Казаль-ді-Прінчіпе — на Аверсу чи Казерту. Ви або соромитеся, або пишаєтеся, в залежності від моменту та ситуації. Це — як костюм, але не ви вирішуєте, коли його носити, а він вирішує, коли носити вас.

У порівнянні з Казаль-ді-Прінчіпе, Корлеоне — справжнісінький Діснейленд. Казаль-ді-Прінчіпе, Сан-Чіпріано-д’Аверса, Казапезенна… Менш ніж сто тисяч мешканців, але з них тисяча двісті були засуджені за зв’язки з мафією, а набагато більше — звинувачені або отримали в’язничний термін за допомогу чи сприяння діяльності мафії. З незапам’ятних часів цей край жив під пресом Каморри — жорстокого і схильного до насильства середнього класу, керованого своїм кривавим та потужним кланом. Клан Казалезі, чия назва походить від Казаль-ді-Прінчіпе, являє собою конфедерацію всіх сімей Каморри в районі Казерти: Кастельвольтурно, Вілла-Літерно, Ґриціньяно, Сан-Таммаро, Чеза, Вілла-ді-Бріано, Мондраґоне, Карінола, Марчанізе, Сан-Нікола-ла-Страда, Кальві-Різорта, Лушано та десятки інших містечок. І в кожному є свій районний капо, кожен має мережу клану Казалезі. Антоніо Барделліно, засновник клану Казалезі, першим в Італії збагнув, що кокаїн у тривалій перспективі витіснить героїн. Однак героїн і далі продовжував бути основою статків Коза Ностри та багатьох сімей Каморри. В 1980-х наркомани-героїнщики були справжньою золотою копальнею, в той час як кокаїн вважався елітним наркотиком. Та Антоніо Борделліно зрозумів, що великі гроші можна заробити якраз на продажу наркотику, який не вбиватиме швидко, який стане коктейлем для буржуа, а не отрутою для парій суспільства. Тому він створив імпортно-експортну компанію, що постачала рибне борошно з Південної Америки до Аверси. Рибне борошно, в якому крилися тонни кокаїну. Барделліно торгував і героїном; партії цього наркотику відправлялися Джону Ґотті до Америки в фільтрах для кавоварок. Колись один з американських антинаркотичних підрозділів перехопив шістдесят сім кілограмів героїну, але для боса Сан-Чіпріано-д’Аверса це не стало катастрофічною втратою. Кілька днів по тому він зв’язався по телефону з Ґотті: «Зараз ми висилаємо вдвічі більше, але іншим маршрутом». На болотах Аверси зародився картель, котрий знав, як боротися з Кутоло, і жорстокість тієї війни надовго закарбувалася в генетичному коді кланів Казерти. Представників родини Кутоло знищили в 1980-х під час низки надзвичайно жорстоких операцій. Сім’ю Маттео — чотирьох чоловіків та чотирьох жінок — убили за кілька днів. Тільки одну людину пощадили Казалезі — це восьмирічного хлопця. Всіх сімох членів сім’ї Сімеоне знищили майже одночасно. Вранці ця впливова сім’я була живою-здоровою, а увечері вона зникла з лиця землі. Її жорстоко вбили. В березні 1982 року казалезці встановили на пагорбі в Понте Анніккіно станковий кулемет, із тих, що колись використовувалися в окопній війні, — і скосили чотирьох членів сім’ї Кутоло.

Антоніо Барделліно тісно співпрацював з Коза Нострою, мав зв’язок з Тано Бадаламенті і був приятелем та компаньйоном Томмазо Бушетти, з яким спільно володів віллою в Південній Америці. Коли корлеонці повалили владу Бадаламенті-Бушетти, вони захотіли також прибрати і Барделліно. Але їм це не вдалося. Коли стала «підніматися» Нова Каморра Організатта, сицилійці спробували також знищити Рафаеле Кутоло. Вони послали кілера, Міммо Бруно, на поромі з Палермо, але його вбили, як тільки він ступив ногою за межі порту. Коза Ностра завжди відчувала щось на кшталт поваги та побожного страху перед казалезцями, але коли в 2002 році останні вбили Рафаеле Лубрано — боса Піньятаро Маджоре, чоловіка, тісно пов’язаного з Коза Нострою, ставленика Тото Рйни, — то багато хто злякався, що між ними вибухне війна. Пам’ятаю, як я стояв біля газетного кіоску наступного дня після влаштованої засідки і чув, як продавець стиха бурмотів покупцеві:

— Якщо сицилійці приїдуть сюди помститися, то не буде в нас миру років зо три.

— Які сицилійці? Мафіозі?

— Так, мафіозі.

— Все, що мафія зможе зробити, це стати на коліна і відсмоктати у казалезців, ясно? Проковтне й не подавиться.

Мене страшенно вразила одна заява про сіцилійських мафіозі, яку зробив «розкаяний» представник казалезців Карміне Ск’явоне в інтерв’ю, яке він дав 2005 року. Він говорив про Коза Ностру як про організацію на побігеньках у політиків, яка на відміну від каморристів Казерти нездатна мислити бізнесовими категоріями. Згідно з цією заявою, мафія прагнула стати чимось на кшталт антидержави, але це не було питанням бізнесу. Парадигми держава-антидержава не існує. Все, що існує, — це територія, де ти займаєшся бізнесом — за допомогою та сприянням держави, або без неї: «Ми співіснували з державою. Для нас держава мусила існувати і саме в такому вигляді Але наша філософія відрізняється від філософії сицилійців. Рііна — виходець з ізольованого острова, ну, такий собі відсталий гірський пастух, а ми вийшли за ці межі і ми бажали співіснувати з державою. І коли якийсь представник держави влаштовував нам обструкцію, то ми воліли знайти іншого, охочого нам допомагати. Якщо це політик, то ми за нього не голосуватимемо, а якщо це — чиновник, то ми знайдемо спосіб ошукати його».

Карміне Ск’явоне, кузен Сандокана, першим підняв покривало таємничості над бізнес-оборудками клану Казалезі. Коли він вирішив співробітничати з правоохоронцями, то його донька Джузеппіна жорстоко засудила його, і це засудження було страшнішим за смертний вирок. Її сповнені ненависті слова потрапили на сторінки газет: «Він — відвертий шахрай, брехун, поганець і лицемір, що видає бажане за дійсне. Тварюка. Він ніколи не був моїм батьком. Я навіть не знаю, що таке Каморра».

Бізнесмени. Саме так визначають себе каморристи з Казерти. Звичайнісінькі бізнесмени — і не більше. Клан, що складається з відчайдушних підлеглих та начальників-убивць, з будівельників та землевласників. У кожного — своя озброєна банда, кожен пов’язаний спільним економічним інтересом. Сила казалезького картелю завжди полягала в його здатності збувати крупні партії наркотиків на зовнішніх ринках. Цей картель присутній на обширному наркоринку Рима, але його роль є ще важливішою в сфері наркопоставок в особливо крупних розмірах. Висновки антимафіозної комісії за 2006 рік свідчать, що казалезці постачали наркотики кланам у Палермо. Їхні альянси з нігерійськими та албанськими кланами засвідчили, що їм уже не треба було безпосередньо займатися транспортуванням та роздрібним збутом наркотиків. Пакти, укладені з кланами в Лагосі та Беніні, альянси з мафіозними сім’ями Тирани та Пріштини, угоди з українськими мафіозі у Львові та Києві звільнили казалезців від необхідності займатися низовою кримінальною роботою. Водночас казалезці користувалися привілеями при інвестуванні в країни Східної Європи та при купівлі кокаїну у міжнародних наркоторговців, що базувалися в Нігерії. Нові лідери — нові війни. Все сталося після розвалу клану Барделліно, що був джерелом підприємницької моці Каморри в цьому краї. Антоніо Барделліно, досягши абсолютного панування в кожному легальному та нелегальному секторі економіки — від наркоторгівлі до будівництва, — осів у Санто-Домінґо зі своєю новою родиною. Своїм карибським дітям він дав такі ж імена, як і в Сан Чіпріано, — простий і легкий спосіб уникнути плутанини. А найвідданіші з його людей продовжували тримати кермо влади вдома, в Італії. Вийшовши без подряпинки із війни з Кутоло, вони розвивали компанії й утверджували свій авторитет, поширюючи діяльність на північну Італію та закордоння. Маріо Йовіне, Вінченцо Де Фалько, Франческо Скявоне — Сандокан, Франческо Бідоньєтті на прізвисько Чіччотто-Опівнічник та Вінченцо Загарія стали капо казалезької конфедерації. На початку 1980-х Чіччотто Ді Меццанотто і Сандокан очолили бойові операції клану, але вони були також бізнесменами з обширними інтересами, вони бажали взяти під свій контроль величезного багатоголового звіра під назвою «конфедерація». Однак вони збагнули, що Маріо Йовіне був надто близьким до Барделліно; він не схвалював їхнього прагнення до автономії. Тому вони придумали непросту, але політично ефективну стратегію. Вони використали сварливу природу каморристської дипломатії в єдиний спосіб, який міг дозволити їм досягнути своєї мети: вони розпалили внутрішню війну.

За словами «розкаяного» Карміне Ск’явоне, ці двоє босів спонукали Антоніо Барделліно повернутися до Італії та знищити Мімі, брата Маріо Йовіне. Мімі володів меблевою фабрикою і формально не був пов’язаний з Каморрою, але ці двоє заявляли, що він часто діяв як політичний донощик. Щоб остаточно переконати Барделліно, вони сказали йому, що навіть Маріо був готовий пожертвувати своїм братом заради того, щоб зберегти під кланом солідне підґрунтя. Барделліно піддався на ці переконання і наказав убити Мімі, коли той їхав до своєї меблевої фабрики. Відразу ж після вдалої засідки Чіччотто-Опівнічник та Сандокан напосілися на Маріо Йовіне, щоби той знищив Барделліно, який насмілився убити його брата, виходячи лише з непідтверджених чуток. Ця подвійна гра мала на меті зіштовхнути їх лобами. І вони розпочали підготовку. Всі нащадки Барделліно зійшлися на необхідності знищити верховного капо, чоловіка, котрий більше за будь-кого іншого доклався до створення владної системи кримінального бізнесу в Кампанії. Барделліно умовили переїхати з Санто-Домінґо на віллу в Бразилії, сказавши, що Інтерпол вийшов на його слід. В 1998 році Маріо Йовіне поїхав до Бразилії, щоб зустрітися з Барделліно під приводом необхідності навести порядок в їхніх поставках рибного борошна та кокаїну. Одного дня Йовіне, не знайшовши пістоля в кишені своїх брюк, схопив дерев’яний молоток і розтрощив Барделліно голову. Труп він закопав у піску на пляжі, але оскільки його так і не знайшли, то виникла легенда, що Антоніо Барделліно і досі живий і преспокійно насолоджується своїм багатством на одному з островів Південної Америки. Виконавши задумане, Йовіне відразу ж зателефонував Вінченцо Де Фалько, щоб сповістити йому новину і дати сигнал на знищення всіх людей Барделліно. Паріде Сальцілло, племінника Барделліно і його фактичного наступника в цьому регіоні, запросили на зустріч усіх найстарших менеджерів казалезького картелю. Карміне Ск’явоне пригадує, що Сальцілло навмисне дали місце в голові столу, на честь його дядька. Раптом Сандокан кинувся його душити, а племінник Сандокана, якого теж звали Франческо Ск’явоне, а прозивали Чіччар’єлло, тримав його за руки та за ноги разом із поплічниками, Рафаеле Діаною та Джузеппе Катеріно. Сандокан міг би легко вбити наступника пострілом з пістоля або ножем. Але ж ні. Він мав зробити це власними руками: саме так новий суверен мусить убити попередника, коли захоплює трон. Від 1345 року, коли Андрія Угорського задушили в Аверсі в результаті змови, організованої його дружиною, королевою Джованною Першою, а також неаполітанськими шляхтичами, вірними Карла, герцога Дураццо, який прагнув захопити трон, задушення завжди було в цих краях символом наступності влади, насильницької зміни володаря. Сандокан мусив продемонструвати всім босам, що він — нащадок, що по праву несамовитої жорстокості тепер він буде новим лідером казалезців.

Антоніо Барделліно створив складну систему влади, і створені ним бізнес-осередки не могли довго залишатися в межах вибудуванйх ним структур. Вони набули зрілості і тепер мали потребу користуватися надалі своїм впливом без будь-яких ієрархічних обмежень. Тому Сандокан і став ватажком. Він створив високоефективну систему, якою керували члени родини. Його брат Уолтер координував бригади бойовиків, його кузен Карміне керував економічно-фінансовими справами, кузена Франческо обрали мером Казаль-ді-Прінчіпе, а ще один кузен, Нікола, був скарбничим. То були необхідні кроки для укріплення місцевих позицій, дуже важливі на початкових етапах. Упродовж перших років свого правління Сандокан консолідував свою владу також і через тісні політичні зв’язки. З-за свого конфлікту зі старою Християнсько-демократичною партією клани в Казаль-ді-Прінчіпе підтримали в 1992 році Італійську ліберальну партію, яка пережила тоді найбільший підйом у своїй історії, із жалюгідного одного відсотка голосів злетівши аж до 30 відсотків. Але вся решта кланових менеджерів вищого ешелону залишилася ворожою до абсолютного лідерства Сандокана. Зокрема, родина Де Фалько, яка, на додачу до своїх бізнесових та політичних зв’язків, мала на своєму боці ще й поліцію та карабінерів. 1990 року відбулося кілька зустрічей казалезьких лідерів. На одну з них запросили Вінченцо Де Фалько на прізвисько Втікач. Боси збиралися знищити його. Але він не з’явився. Натомість прийшли карабінери і всіх заарештували. Вінченцо Де Фалько вбили у 1991 році, зрешетивши кулями у власному автомобілі. Коли його знайшла поліція, то він сидів, увіткнувшись головою в стереосистему, де й досі на всю потужність грала плівка із записами співака Доменіко Модуньйо. Після його смерті в казалезькій конфедерації стався розкол. З одного боку опинилися родини, близькі до Сандокана та Йовіне: Загарія, Реччія, Бідоньєтті та Катеріно; з протилежного — родини, близькі до Де Фалько: Квадрано, Ла Toppe, Луїзе, Сальцілло. На смерть Втікача Де Фалько відповіли в 1991 році вбивством Маріо Йовіне в Португалії. Вони обрушили на нього зливу куль, коли той дзвонив із телефонної будки. Смерть Йовіне означала зелене світло для Сандокана Ск’явоне. Результатом стали чотири роки війни та жорстоких убивств, чотири роки безперервного взаємознищення родин, близьких до Ск’явоне, і родин, близьких до Де Фалько. То були роки збурень, альянсів та зміни союзників, і єдиним можливим його розв’язанням мав би стати поділ території та впливу. Сандокан став символом перемоги його карателя над рештою родин. Опісля всі його вороги обернулися на союзників. Цемент, наркотики, кришування, транспорт, збирання та вивезення сміття, торгові монополії та привілейовані постачальники — за правління Сандокана все це було сферою інтересів «бізнесменів» з казалезького картелю.

Виробники цементу, без якого не обходиться жодна будівельна компанія, стали важливим інструментом впливу казалезьких кланів. Система його постачання є ключовою для налагоджування контактів між кланами та усіма підрядчиками в регіоні і для пов’язування їх з кожною потенційною оборудкою. Як часто заявляв Карміне Ск’явоне, кланові виробники цементу пропонували свій товар за вигідними цінами, бо їхні судна перевозили не лише цемент, а й зброю до близькосхідних країн, проти яких було застосоване ембарго. Цей другий, нелегальний шар комерції дозволяв кланам істотно знижувати існуючі ціни на легальний товар — цемент. Казалезькі клани отримували прибуток на кожній стадії маршруту; вони постачали цемент і забезпечували субпідрядників, а за укладення крупних угод брали хабарі. Ці хабарі насправді були лише початком ланцюжка, оскільки їхні високоефективні та ощадливі компанії не змогли б без них працювати, а жодна інша компанія не могла запропонувати вигідної ціни, бо її негайно покарали б. Родина Ск’явоне керує бізнесом з річним оборотом п’ять мільйонів євро. Повний економічний потенціал казалезького картелю, що складається з нерухомості, сільськогосподарських підприємств, акцій ліквідних активів, будівельних компаній, цукрових та цементних заводів, ломбардів, наркоторгівлі та торгівлі зброєю, дорівнює приблизно 30 мільйонам євро. Казалезька Каморра стала багатопрофільною компанією, найнадійнішою в Кампанії; її інтереси охоплюють широкий спектр ділової активності. Величезний обсяг нелегально накопиченого капіталу дає кланам змогу видавати субсидовані кредити, і це дозволяє їхнім компаніям обходити конкурентів за рахунок низьких цін або просто залякування. Новий казалезький середній клас каморристів перетворив рекет на свого роду допоміжний засіб, на засіб залучення фірм до бізнесу Каморри. Звісно, ваші щомісячні «внески» фінансують діяльність клану, але вони також забезпечують вам економічну протекцію в банках, пунктуальне постачання та шанобливе ставлення до ваших торгових представників. Здирництво як примус до користування послугами. Ця нова концепція рекету стала відома широкому загалу в результаті розслідування, здійсненого поліцією Казерти, яке скінчилося арештом вісімнадцяти людей. На той час Франческо Сандокан Ск’явоне, Мікеле Загарія та клан Моччія були найкрупнішими акціонерами харчових компаній «Чіріо» та «Пармалат». Молоко, продаване спочатку «Чіріо», а потім — «Пармалатом», завоювало 90 відсотків ринку в районі Казерти, добрячий шмат району Неаполя, увесь південь Лаціо, частини Марке, Абруццо та Луканії. Такого результату ці компанії досягли завдяки своїм тісним зв’язкам з казалезькою Каморрою та через хабарі кланам, які забезпечували їм привілейовані позиції. В цю справу були замішані багато фірм з гучними іменами, всі пов’язані з компанією «Євролат», яка 1999 року перейшла від «Чіріо» під керівництвом Краньйотті до «Пармалату», яким на той час керував Танці.

Судді наказали конфіскувати трьох концесіонерів, а також численні компанії, пов’язані з постачанням та продажем молока; їх звинуватили в тому, що всі вони контролювалися казалезькими кланами. Ці молочні компанії були зареєстровані на них під фальшивими іменами. «Чіріо» та «Пармалат» напряму працювали зі свояком Мікеле Загарії, члена правління казалезького клану, який десять років переховувався від поліції; це дало їм можливість набути статусу привілейованого клієнта, який вони здобули перш за все завдяки комерційним оборудкам. Фірми «Чіріо» та «Пармалат» забезпечували своїм постачальникам спеціальні знижки — від чотирьох до шести з половиною відсотка, а також різноманітні привілейовані замовлення, тому супермаркети та роздрібні торговці теж отримували знижки. Таким чином казалезці змусили всіх мовчки коритися своєму комерційному пануванню. А там, де мирне переконування та спільність інтересів не спрацьовували, спрацьовувало насильство: погрози, здирництво, знищення транспортних засобів. Водіїв конкурентних фірм жорстоко били, їхні авто трощили, а склади з продукцією — палили. І це нагнало такого страху, що стало неможливо не лише збувати конкурентний товар, а й знайти будь-кого, хто хотів би продавати ті марки продукції, що їх не нав’язували казалезці. А розплачуватися, врешті-решт, довелося безпосереднім споживачам: монополізований ринок «застигнув», справжня конкуренція на ньому щезла, і тому роздрібні ціни на ньому почали неконтрольовано зростати.

Ця грандіозна оборудка між виробниками молока та Каморрою стала надбанням гласності восени 2000 року, коли Куоно Летієро, компаньйон казалезців, почав співробітничати з правоохоронними органами і розповів про комерційні зв’язки цього клану. Гарантія безперебійного збуту автоматично і напряму забезпечувала гарантію отримання банківського кредиту, про який мріє кожна велика компанія. За цим сценарієм «Чіріо» та «Пармалат» офіційно вважалися «постраэкдалими сторонами», жертвами здирництва, але слідчі переконалися в тому, що в обох цих компаніях настрій був досить оптимістичним, а їхні дії та дії місцевих каморристів були взаємовигідними. «Чіріо» та «Пармалат» — принаймні їхні тодішні менеджери — ніколи не повідомляли про те, що вони зазнають в Кампанії збитків від втручання кланів у їхню діяльність. Навіть тоді, коли у 1998 році на одного з працівників компанії «Чіріо» було вчинено напад у його помешканні побіля Казерти: цього чоловіка жорстоко побили палицею в присутності дружини та дев’ятирічної доньки за те, що він не став виконувати наказів клану. Ніхто не заявив протесту, ніхто не написав заяви до поліції. Стабільність монополії виявилася кращою за нестабільність ринку. Гроші на утримання цієї монополії та оволодіння ринком усієї області Кампанія треба було якось провести по бухгалтерії. Але в країні здібних бухгалтерів, де відбулася декриміналізація фальшивої звітності, це не становило великої проблеми. Фальшиві інвойси, фальшиві спонсори, фальшиві різдвяні премії за «великі успіхи в справі продажу молока» допомогли вирішити всі проблеми з бухгалтерською звітністю. Заради цього, починаючи з 1997 року, видавалися гроші за неіснуючі події: Фестиваль сиру моццарелли, Свято музики на п’яцца і навіть на свято Сан-Таммаро, покровителя Вілла-Літерно. Начебто на знак «шанобливого ставлення» до своїх працівників компанія «Чіріо» навіть фінансувала Polisportiva Afragolese — спортивний клуб, керований кланом Моччія, а також широку мережу музичних, спортивних та відпочинкових центрів, покликаних продемонструвати «активну громадянську позицію» Казалезі. Компанія «Чіріо» стверджувала, що її до цього примушували, що це було частиною політики залякування та здирництва, і наполягала, що стала жертвою злочинної діяльності кланів. (Після цього слідства, що закінчилося фінансовим скандалом, як «Чіріо», так і «Пармалат» оголосили себе банкротами. Обидві компанії зазнали реструктуризації і тепер продовжують функціонувати під керівництвом абсолютно нових менеджерських груп.)

За останні роки вплив цього клану значно посилився і сягнув Східної Європи: Польщі, Румунії та Угорщини. Саме в Польщі і був заарештований 2004 року Франческо Чіччар’єлло Ск’явоне, кузен Сандокана, опецькуватий вусатий бос Каморри. Його розшукували за десять убивств, три викрадення, дев’ять замахів на вбивство, численні порушення законів володіння зброєю, а також за рекет. Його схопили, коли він купував зелень зі своєю двадцятип’ятирічною румунською партнеркою Луїзою Боетц. Чіччар’єлло жив під іменем Антоніо і скидався на звичайного п’ятдесятилітнього бізнесмена з Італії. Але напарниця Чіччар’єлло, напевне, відчула, що щось не так, коли для того, щоб збити зі сліду поліцію, їй довелося здійснити довгу і заплутану подорож поїздом до Кросно, поблизу Кракова, щоби там з ним зустрітися. Та агенти поліції «пасли» її через три кордони, проїхали за нею в авто аж до околиць цього польського міста — і нарешті біля прилавка в супермаркеті застукали Чіччар’єлло, який на той час уже збрив свої вуса, випрямив кучеряве волосся та істотно схуднув. Раніше, втікши з Італії, Чіччар’єлло перебрався до Угорщини, де мав великі ділові інтереси: тваринницькі ферми, землю та угоди з місцевими бізнесменами. Італійський представник SECI, Південно-Європейської ініціативи зі спільної боротьби з міжнародною злочинністю, доповідав, що Ск’явоне зі своїми людьми часто їздив до Румунії і започаткував крупні оборудки в містах Барлад на сході країни, Сіная — у центрі, та в Клюй — на заході, а також по всьому узбережжю Чорного моря. Чіччар’єлло Ск’явоне мав двох коханок: Луїзу Боетц та Крістіну Кореманчау; остання теж була румункою. В Казале поширилася чутка, що його заарештували через жінку, і це було для Ск’явоне як публічний ляпас. Заголовок у місцевій газеті теж, здавалося, над ним насміхався: «Чіччар’єлло заарештували разом із коханкою». Насправді ж обидві коханки мали величезне значення для його бізнесу, бо вони були фактичними керівницями його інвестицій в Польщі та Румунії. Чіччар’єлло був одним з останніх заарештованих босів родини Ск’явоне. За двадцять років свого панування та безперервної ворожнечі багато ватажків казалезьких кланів та їхніх поплічників потрапили за ґрати. Всі розслідування діяльності цього картелю та його філій поєднали в один «спартаківський» мега-процес, названий так на честь бунтівного гдадіатора, що цідняв найбільше повстання за всі часи існування Римської імперії.

Я пішов до зали суду в Санта-Марія-Капуа-Венере того дня, коли зачитувалися вироки, сподіваючись зустріти масу фоторепортерів та телевізійників. Але їх там виявилася жалюгідна жменька, і то, в основному, з місцевих газет і телестанцій. Зате було дуже багато карабінерів та поліції. Близько двохсот. Над будівлею суду низько висіли два гелікоптери, дошкуляючи всім присутнім гуркотом своїх двигунів та свистом лопатей. Скрізь — натреновані на вибухівку собаки та поліцейські автомобілі. Загальний настрій — надзвичайно напружений. Однак чомусь загальнонаціональні телеканали та преса — відсутні. Масмедіа чомусь повністю ігнорували цей гігантський судовий процес — у плані кількості звинувачуваних та очікуваних вироків — над злочинним картелем. Експерти дають такі цифри стосовно «спартаківського» суду: 3615 офіційно залучених слідчих, близько 1300 справ, відкритих антимафіозними підрозділами, починаючи з 1993 року, і всі — на основі свідчень Карміне Ск’явоне.

Цей суд тривав сім років і двадцять один день, і за цей час відбулося 626 слухань. Найскладніший суд над мафією в Італії за останні п’ятнадцять років. На ньому виступили п’ятсот свідків — на додачу до двадцяти чотирьох свідків обвинувачення, з яких шестеро були обвинувачуваними. Результати цього суду зайняли аж 90 томів: акти, обвинувальні вироки, різні документи та роздруківки підслуханих телефонних розмов. Приблизно через рік після бліц-операції 1995 року почалися також суміжні розслідування, що мали стосунок до «спартаківського» процесу: «Спартак-2» та «Реджі Ланьї». Ці розслідування стосувалися реставрації бурбонських каналів, які не ремонтувалися належним чином ще з вісімнадцятого сторіччя. Згідно з висунутим звинуваченням, клани багато років працювали з проектом реконструкції, отримуючи мільйонні контракти. Але замість спрямовувати гроші на реконструкцію, вони перекачували їх на розвиток власного будівельного бізнесу, який в результаті розквітнув по всій Італії. Відбувся також судовий процес, пов’язаний з махінаціями у відомих центрах збору продукції, за допомогою яких європейська спільнота позбувалася надлишків сільгосппродукції та забезпечувала субсидії фермерам. У величезні ящики, що призначалися для надлишкової сільськогосподарської продукції, клани засипали мотлох, залізні відходи та будівельне сміття. Але спочатку вони все це зважували, щоби вага точно відповідала вазі продуктів. Харчі, уникнувши утилізації, йшли собі далі на ринок, а субсидії йшли до кишень кланів. Був виданий сто тридцять один ордер на конфіскацію майна компаній, землі та харчової продукції на мільйони євро. Конфіскації зазнали також і два футбольних клуби: «Альбанова» з другої ліги та «Казаль-ді-Прінчіпе».

Розслідування захитали також монополію клану — контракти на громадські роботи, які діставалися їхнім фірмам — виробникам бетону та фірмам, що займалися землерийно-транспортними роботами. Розслідування зазнали також шахрайські оборудки із сільськогосподарськими субсидіями, які завдавали значної шкоди Європейській Економічній Спільноті; сотні вбивств та бізнесових угод також потрапили під пильне око слідчих. Поки я чекав — разом з багатьма іншими — на виголошення вироку, я збагнув, що це — не просто черговий процес, не просто чергове судове переслідування сімей Каморри в південній Італії. Цей процес був більше схожий на суд історії, на Нюрнберг для цілого покоління Каморри. Але на відміну від керівників Третього рейху багато хто з присутніх каморристів і досі здійснювали керівництво, і досі залишалися главами своїх імперій. Нюрнберг без переможців. Мовчазні звинувачувані в клітках. Сандокан — на відео з тюрми Вітербо: привозити його сюди було б надто небезпечно. Єдині голоси в залі засідань — це голоси адвокатів: було залучено понад двадцять правничих фірм; понад п’ятдесят адвокатів та помічників вивчали матеріали справ, моніторили процес і здійснювали захист. Родичі обвинувачуваних скупчилися в маленькій кімнаті побіля бункера судової зали, прикипівши поглядами до екранів. Коли головуючий, Кателло Марано, взяв у руки вирок на тридцяти сторінках, то запала тиша. Нервова тиша, переривана оркестром заклопотаних звуків: натужним сопінням, кахиканням сотень горлянок, цоканням годинників та дзижчанням вібраторів у десятках мобільних телефонів. Спочатку суддя зачитав список тих, кого визнали винними. Двадцять один довічний вирок, більш ніж 750 років тюрми. Двадцять один раз він зачитав вирок довічного ув’язнення, часто повторюючи прізвища засуджених. А потім він сімдесят разів зачитав терміни ув’язнення, що їх отримали інші люди, компаньйони та менеджери, яким доведеться провести в тюрмі довгі роки за свою співпрацю із страхітливим казалезьким кланом. На першу тридцять майже все скінчилося. Сандокану надали останнє слово. Він був схвильований і хотів, напевне, висловитися з приводу вироку, хотів повторити слова свого адвоката: він — успішний бізнесмен, що став жертвою заздрісливих суддів-комуністів, які вважали місцеву буржуазію кримінальниками, а не людьми з підприємницькими та господарськими здібностями. Він хотів вигукнути, що вирок — несправедливий. Згідно з його логікою, всі загиблі — це результат місцевої ворожнечі, вендети, яка є частиною сільської культури та способу життя, а не жертви війни між каморристами. Але цього разу Сандокану не дали договорити. Позбавлений слова наче недолугий учень, він почав щось верещати, і звук довелося відімкнути. Дебелий бородань продовжував мовчки кривлятися на екрані, поки не вимкнули й зображення. Зала суду вмить спорожніла, поліцейські та карабінери теж стали поволі розходитися, а над будівлею суду і досі гуркотів гелікоптер. Дивно, але в мене не виникло відчуття поразки казалезького клану. Багато хто потрапив за ґрати лише на кілька років, декому з босів не судилося вийти з тюрми живцем, можливо, декілька наважаться співпрацювати з правосуддям, щоб хоч залишок днів провести не за ґратами. Лють Сандокана — то, мабуть, був безсилий гнів людини, що тримає в голові всю мапу імперії, але втратила змогу нею керувати і ніяк не може вплинути на ситуацію.

Боси, що вирішили не співробітничати зі слідством, живляться метафізичною, тепер здебільшого уявною владою, і вони роблять усе можливе, щоб забути тих бізнесменів, яких вони підтримували і кому допомагали «піднятися», тих не членів клану, що викрутилися і вийшли сухими з води. Боси, якби забажали, могли б зробити так, щоб ці щасливчики теж потрапили за ґрати, але для цього їм довелося б «розколотися», а це відразу б поклало край їхньому незаперечному владному авторитету і поставило б під загрозу всіх членів їхніх родин. Але навіть тоді — і це для босів є найтрагічнішою обставиною — вони не змогли б відслідкувати маршрути руху своїх грошей та легальних інвестицій. Навіть зізнавшись та розкривши істинний масштаб свого впливу та влади, вони ніколи достеменно не знатимуть, куди діваються всі їхні гроші. Такою є ціна, яку завжди платять боси — вони не можуть інакше. Вони убивають, віддають накази кілерам, вони — перша ланка ланцюга здирництва; і це означає, що їхні злочини завжди можна викрити, на відміну від прозорих і тому невидимих економічних злочинів їхніх клерків. До того ж, боси — вони не вічні. На зміну Кутоло приходить Барделліно, на зміну Барделліно — Сандокан, Сандокана змінює Загарія, Загарію — Ла Моніка, Ла Моніку — Ді Лауро, Ді Лауро — «іспанці», а «іспанців» — бозна-хто ще. Економічна міць каморристської Системи полягає саме в безперервній зміні лідерів та напрямків злочинної діяльності. Диктатура однієї людини завжди нетривала; якщо влада боса затягнеться надовго, то він неминуче підніме ціни, створить монополію, зробить ринок негнучким і продовжуватиме вкладати гроші в одні й ті самі сектори замість досліджувати й експлуатувати нові. Замість примножувати вартість кримінальної економіки, він перетвориться на перешкоду для бізнесу. Тому щойно один бос захоплює владу, як починають з’являтися охочі зайняти його місце, видертися на плечі гіганта, якого вони ж і допомагали витворити. Про це завжди нагадував журналіст Ріккардо Оріолес, один з найбільш проникливих оглядачів владної динаміки: «Злочинність — це не влада в своєму чистому вигляді, а один із різновидів влади». Ніколи не з’явиться такий бос, який забажає собі крісло урядовця. Якби Каморра отримала всю повноту влади, то її бізнес, який є вкрай важливим для процесу взаємодії шальок терезів «законне-незаконне», просто припинив би своє існування. І в цьому сенсі черговий арешт та судовий максі-процес більше скидається на шлях заміни капо та переривання бізнесового циклу, аніж щось здатне знищити злочинну систему.

Обличчя, що з’явилися наступного дня в газетах, вишикувані в рядок, — боси, їхні поплічники, молоді компаньйони та старі досвідчені охоронці, — відображали не чітке внутрішнє коло керівників-кримінальників, а шматочки мозаїки влади, з якою всім доводилося рахуватися впродовж двадцяти років. Після «спартаківського» процесу ув’язнені боси почали — спідтиха або відверто — погрожувати суддям, чиновникам та журналістам — усім, кого вони вважали винуватими в тому, що групу безневинних виробників моццарелли та цементу перетворили в очах закону на вбивць та рекетирів.

Їхньою улюбленою мішенню став сенатор Лоренцо Діана. Боси розсилали листи місцевим газетам і недвозначно погрожували під час судових засідань. Відразу ж після оголошення вироку на «спартаківському» суді якісь невідомі пробралися на рибоферму брата сенатора, витягли рибу з води і розкидали по землі. Форель повільно загинула, звиваючись і хапаючи ротом повітря. Дехто з «розкаяних» навіть розповів про плани замаху на життя сенатора, що їх виношували декотрі з «яструбів» Каморри. Реалізацію цих планів зупинила протидія більш дипломатично налаштованих членів клану. Зміні думки посприяла і поліцейська охорона сенатора Діани. Озброєний супровід ніколи не був перешкодою для кланів: вони не бояться поліцейських та куленепробивних автомобілів. Але наявність охорони означає, що людина, яку вони хочуть ліквідувати, не одна, що їм не вдасться так легко позбутися особи, на чию смерть відреагують лише члени родини. Лоренцо Діана — один з тих політиків, хто вирішив викрити складний владний механізм клану Казалезі, а не просто засуджувати злочинців — як зазвичай. Він народився в Сан-Чіпріано-д’Аверса і тому був безпосереднім свідком того, як «піднялися» Барделліно і Сандокан, на власні очі бачив ворожнечу, жорстокі вбивства та бізнесові оборудки.

Про владний вплив Системи він знав краще будь-кого, і тому клани бояться його знань та його спогадів. Вони бояться, що коли не сьогодні, то завтра він знову збурить інтерес загальнонаціональних засобів масової інформації. Вони бояться, що сенатор розповість Комісії з боротьби з мафією те, про що преса, зводячи все до розборок місцевої шпани, навіть не здогадується. Лоренцо Діана — один з тих небагатьох людей, які знають, що боротьба з владою Каморри потребує безмежного терпіння, того терпіння, що дозволяє починати все з самого початку, знову і знову, терпіння, яке одна за одною розплутує нитки кримінального вузла, щоб добратися до його осердя. Повільно, але з наполегливістю та гнівом, навіть якщо притупляється гострота уваги, навіть коли всі твої зусилля починають здаватися марними, навіть коли ти губишся в метаморфозах кримінальної структури, яка змінюється, але завжди уникає поразки.

Із закінченням судового процесу виникла небезпека сутички між родинами Бідоньєтті та Ск’явоне. Вони вже роками намагалися відтерти одна одну за допомогою кланів — членів конфедерації, але спільні економічні інтереси завжди брали гору. Територія Бідоньєтті охоплює північну частину регіону Казерти і сягає узбережжя. В розпорядженні клану Меццанотте є потужні групи лютих бойовиків. Вони заживо спалили Франческо Сальво, який працював у барі під назвою «Тропікана»: то було покарання за те, що він замінив гральні покер-машини Бідоньєтті на гральні машини конкуруючого клану. Вони навіть не побоялися вистрелити фосфорним зарядом в автомобіль Габріеле Спенузо на автошляху Нола — Вілла-Літерно. В 2001 році Доменіко Бідоньєтті наказав знищити Антоніо Мальюло, бо той, незважаючи на те що був одружений, насмілився підбивати клинці до кузини боса. Вбивці вивезли його на пляж, прив’язали до стільця і почали набивати йому рота й носа піском. Мальюло намагався дихати, ковтав і випльовував пісок, гриз його, вибльовував і мотав шиєю туди-сюди. Але його слина, змішавшись з піском, утворила щось на кшталт цементу, клейкої суміші, яка зрештою і задушила його. Жорстокість Меццанотте була прямо пропорційна його економічній моці. Згідно з даними розслідування, здійсненого Неапольським антимафіозним відділом у 1993 та 2006 роках, сім’я Бідоньєтті, котра займалася сміттєзбиральним та утилізаційним бізнесом, утворила альянси з бізнесменами «сепаратистської» масонської ложі «П-2», для яких вони незаконно — і за «спеціальними» цінами — влаштовували утилізацію токсичних відходів. Ґаетано Черчі, племінник Чіччотто-Опівнічника, заарештований під час операції «Адельфі» проти екомафії, тобто ділків, що займалися незаконною утилізацією відходів, був зв’язковим між казалезькою Каморрою та масонами і часто зустрічався напряму з Лічіо Джеллі для вирішення бізнесових питань[4]. Слідчі виявили ці оборудки через прибутки — понад 35 мільйонів — однієї компанії. Боси Бідоньєтті та Ск’явоне, скориставшись тим, іцо обидва потрапили за ґрати, могли натравити своїх людей одне на одного, щоби знищити конкурентний клан. Був момент, коли, здавалося, все ось-ось вибухне і розпочнеться війна, результатом якої буде кільканадцять трупів щоденно.

Весною 2005 року наймолодший син Сандокана поїхав на вечірку в Парете, на територію Бідоньєтті, і, згідно з даними слідчих, почав фліртувати з якоюсь дівчиною, хоча та була зі своїм кавалером. Нащадок сім’ї Скявоне був без охорони, наївно припускаючи, що одне те, що він є сином Сандокана, зробить його невразливим до будь-якої агресії. Та не так сталося, як гадалося. Кілька чоловіків витягнули його з приміщення і побили — надавали ляпасів, стусанів та копняків. Йому довелося звернутися до шпиталю, щоби зашити розсічену шкіру на годові. Наступного дня десь п’ятнадцятеро хлопців на мотоциклах та автомобілях під’їхали до бару «У Пенелопи», де зазвичай полюбляли стирчати хлопці, що напередодні напали на Сандокана. Озброєні бейсбольними бітами, вони розгромили цей заклад і перетворили на відбивну кожного, хто там був, але так і не змогли знайти нікого з тих, хто позбиткувався над Сандоканом. Схоже, вони втекли через чорний хід; бойовики погналися за ними і почали стріляти по них, коли ті вискочили на п’яццу. В результаті одного перехожого було поранено в живіт. У відповідь на цей напад наступного дня до кафе Маттеотті в Казаль-ді-Прінчіпе, де зазвичай крутилися молоді компаньйони клану Ск’явоне, під’їхали три мотоцикли. Наїзники повільно позлазили зі своїх залізних коней, даючи перехожим можливість вшитися геть. А потім почали все громити і трощити. До поліції надійшло повідомлення про бійку з шістнадцятьома ножовими пораненнями. Атмосфера згустилася: насувалися хмари нової війни.

Несподіване зізнання Луїджі Діани призвело до посилення напруженості. Як писала одна місцева газета, цей pentito заявив, що Бідоньєтті несе відповідальність за перший арешт Ск’явоне, що саме він співробітничав з карабінерами і видав криївку боса у Франції. Групи бойовиків. уже готувалися до сутичок, а карабінери готувалися збирати трупи. Але Сандокан своїм публічним жестом особисто перепинив різанину, що назрівала. Попри жорсткі тюремні правила, він примудрився переслати місцевій газеті листа, який було надруковано на першій сторінці 21 вересня 2005 року. Бос, як вправний менеджер, вгамував конфлікт, заперечивши слова «розкаяного», чийого родича було вбито буквально через кілька годин після опублікування цієї заяви. «Було доведено, що наводку, за якою мене було заарештовано у Франції, зробив Карміне Ск’явоне, а не Чіччотто Бідоньєтті. Істина полягає в тому, що «розкаяна» особа, що називає себе Луїджі Діана, бреше, бо хоче посіяти ворожнечу заради власної вигоди».

Сандокан також «радить» редактору газети висвітлювати новини належним чином: «Благаю — не дайте цьому запроданцю та скомпрометованому зраднику використовувати вас, не дайте перетворити вашу газету на скандальну ганчірку, бо вона неминуче втратить до себе довіру, як це вже сталося з вашим конкурентом. Я не поновив передплату на ту газету, і багато людей скористається моїм прикладом. Вони, як і я, не купуватимуть газету, якою можна так легко маніпулювати».

В такий спосіб Сандокан намагається дискредитувати конкурентне видання і публічно віддає перевагу тій газеті, куди він надіслав свого листа, таким чином обравши її своїм новим рупором. «Я навіть не завдаватиму собі клопоту коментувати той факт, що ваш конкурент призвичаївся писати побрехеньки. Ви ж як та вода з джерела: чисті та прозорі!»

Сандокан закликав своїх людей перейти з однієї газети на іншу. Вимоги підписатися на газету, обрану босом, і скасувати передплату на попередню розійшлися по десятках тюрем в усій Італії. Ось як Сандокан завершив свого листа з пропозицією миру: «Життя завжди випробовує людину на здатність долати перешкоди. І ось воно випробувало цих так званих «розкаяних» багнюкою — як свиней!»

Картель Казалезі не зазнав поразки. Навпаки, він, здавалося, навіть ожив. Як засвідчив неапольський прокурор з антимафіозного відділу, картелем зараз керує дуумвірат: Антоніо Йовіне на прізвисько Малюк (бо став ватажком клану в юному віці) та Мікеле Загарія, виконавчий бос Казапезенни на прізвисько Кривоголовий через несиметричність його обличчя, хоча зараз він воліє називати себе Манера. Ці двоє роками переховувались від поліції і займають почесні місця в списку найнебезпечніших втікачів в Італії, що його має при собі міністр внутрішніх справ. Їх неможливо вислідити, але вони, безперечно, переховуються десь у своїх містах. Жоден бос не може надовго відірватися від свого коріння, бо саме на цьому корінні тримається вся його влада, а без нього вона приречена на крах.

Якихось кільканадцять миль, мікроскопічні населені пункти, плутанина коротких провулків, ферми, загублені посеред полів, — однак спіймати їх неможливо. Але вони все одно десь тут, неподалік. Вони часто від’їздять за кордон, але завжди повертаються додому, де проводять більшу частину року. Всі про це знають. Однак ніхто не може їх схопити. Їхня система прикриття настільки ефективна, що запобігає їхньому арешту. Їхні сім’ї та родичі так і продовжують мешкати в їхніх віллах. Вілла Антоніо Йовіне в Сан-Чіпріано збудована в стилі арт-нуво, а здоровенний житловий комплекс Мікеле Загарія, розташований між Сан-Чіпріано та Казапезенною, має скляну вежу, щоби сонячне світло мало змогу потрапляти до величезного дерева, що займає центральну частину жилої зали. Родина Загарія володіє десятками компаній по всій Італії, а також — згідно з інформацією Неапольського антимафіозного відділу — найкрупнішою в Італії землерийно-транспортною фірмою. Найпотужнішою з усіх. Її економічне панування ґрунтується не на прямій кримінальній діяльності, а на здатності урівноважувати застосування легального та нелегального капіталу.

Всі ці фірми примудряються бути надзвичайно конкурентоздатними. Вони мають справжнісінькі кримінальні колонії в Емілії, Тоскані, Умбрії та Венето, де антимафіозні обмеження та сертифікація є менш жорсткими, ніж в інших регіонах, і ця обставина дозволяє переводити сюди цілі виробництва. Спочатку казалезці вибивали гроші за «кришування» з кампанійських бізнесменів, що розгорнули свою діяльність на півночі, але тепер вони керують ринком напряму. Вони контролюють більшість будівельних компаній поблизу Модени та Ареццо, ввозячи туди робочу силу, головним чином — з Казерти.

Останні розслідування свідчать, що будівельні компанії, пов’язані з казалезьким кланом, проникли до ТАV, тобто до спорудження лінії швидкісного потяга на півночі, а на півдні їм вдалося це зробити дещо раніше. Одне розслідування, здійснене 1995 року за координації судді Франко Імпозімато, виявило, що великі компанії, яким вдалося перемогти в тендері за ділянку швидкісного потяга Неаполь — Рим, згодом на правах субпідряду залучили до виконання контракту компанію Edilsud, пов’язану не з ким іншим, як з Мікеле Загарія, а також з десятками інших компаній, що мали зв’язок з картелем Казалезі. Ця оборудка принесла її учасникам близько п’яти мільярдів євро.

Розслідування свідчать, що клан Загарія вже досяг домовленості з калабрійською Ндранґетою про участь цієї фірми в тендері у тому випадку, коли проект ТАV дотягнеться до регіону Реджо-Калабрія. Казалезці були і є готовими брати в ньому участь. Як свідчать останні розслідування неапольських слідчих, касапесенське крило організації проникло в низку проектів громадських робіт в Умбрії, пов’язаних з відбудовчими роботами після землетрусу 1997 року. Компанії Каморри в районі Аверси здатні домінувати на кожній стадії кожного великого контракту і кожного великого будівництва. Вони займаються здаванням в оренду устаткування, землерийно-транспортними роботами, постачанням будівельних матеріалів та робочої сили.

Фірми з району Аверси завжди готові втрутитися в процес: вони добре організовані і працюють швидко, економічно та ефективно. В Казаль-ді-Прінчіпе офіційно функціонують 517 будівельних компаній. Солідна їх частина є прямим продовженням кланів, а є ще сотні других, ціла армія, завжди готова взятися до будь-якої будівельної роботи. Клани не заблокували будівництво в цьому районі, а спрямували вигоди від нього до своїх кишень. За останні п’ять років на кількох квадратних милях були споруджені справжнісінькі комерційні трони з цементу: один з найбільших кінотеатрів у країні — в Марчанізе; найбільший на півдні Італії торговий центр — в Теверолі; а також найбільший в Європі торговий центр в Марчанізе, і все це — в регіоні з надзвичайно високим рівнем безробіття, яке породжує безперервний потік емігрантів. Гігантські комерційні комплекси. Згідно з класифікацією, яку запропонував етнолог Марк Оже, це — «нічийні простори», але вони більше схожі на відправні точки. В цих супермаркетах паперові гроші, виручені за все продане та спожите, уречевлюють капітал, який інакше не зміг би знайти конкретного легітимного застосування. В цих місцях гроші здобувають свою законність. Чим більше торгових центрів має постати, тим більше постане будівельних майданчиків, чим більше товару, що прибуває, тим більше постачальників залучається до роботи, чим крупніші партії товару, тим швидше гроші зможуть перетнути нерівні зазублені межі нелегальних територій і опинитися в легальній царині.

Клани заробили на розбудові району, і вони також завжди готові пожати плоди матеріальних винагород. Вони з нетерпінням чекають введення в експлуатацію великих проектів: підземки в Аверсі та аеропорту в Граццанізе, одного з найбільших у Європі; його мають спорудити поблизу ферм, що колись належали Чіччар’єлло та Сандокану.

Казалезі поширювали і поширюють свої товари по всьому регіону. Одні лише активи нерухомості, конфісковані Неапольським антимафіозним відділом, сягають 750 мільйонів євро. Списки лякають і вражають. Під час одного тільки «спартаківського» процесу було конфісковано 199 будівель, 52 об’єкти маєтності, 14 компаній, 12 автомобілів, а також три судна. Як виявилося під час судового процесу 1996 року, Скявоне та його найближчі поплічники стали свідками конфіскації своїх активів на 230 мільйонів євро: компанії, вілли, ділянки землі, споруди та дорогі автомобілі, включно з «ягуаром», в якому застали Сандокана під час його першого арешту. Такі конфіскації могли б зруйнували будь-яку компанію, такі втрати відправили б на дно будь-яку фірму. Будь-яку, але не картель Казалезі. Кожного разу, коли я читаю про конфіскацію майна, кожного разу, коли я бачу список активів, що їх антимафіозний відділ конфіскував у босів, я відчуваю відчай та пригнічення: куди не повернись, скрізь, здавалося, все належить їм. Все. Землі, скот, ферми, каменярні, автомайстерні, гаражі, молочарні, готелі та ресторани.

А один бізнесмен мав більше за інших цієї абсолютної влади володіти усім. Це — Данте Пассареллі з Казаль-ді-Прінчіпе. Кілька років тому його заарештували за зв’язки з Каморрою і звинуватили в тому, що він — скарбничий клану Казалезі. Обвинувачення вимагало засудити його на вісім років ув’язнення. Пассареллі був не просто одним з незчисленних бізнесменів, який здійснював оборудки за посередництва та за сприяння кланів. Пассареллі був Бізнесменом Номером Один, наближеним до керівництва, яке йому довіряло. Він був власником надзвичайно прибуткової кондитерської, і, згідно з даними слідства, саме через економічний хист його і вибрали керувати частиною інвестицій клану. Пассареллі став оптовиком, а потім — крупним промисловцем, виробником макаронної продукції та підрядчиком; він мав також свої інтереси в цукроварінні й постачанні харчів для бенкетів та свят, і навіть у футбольному бізнесі. Згідно з даними DIA, Управління боротьби з мафією, активи Данте Пассареллі оцінювалися в суму 300–400 мільйонів євро. Значна частина цього багатства була плодом холдингової діяльності та володіння великою кількістю акцій в сільськогосподарсько-харчовому секторі. Йому належав Іраш, один з найпотужніших цукрових заводів Італії. Його компанія «Пассареллі Данте і сини», якій дістався контракт на постачання харчів до лікарняних їдалень в Санта-Марія-Капуа-Ветере, в Капуа та Сесса-Аурунку, була лідером у постачанні харчових продуктів. Пассареллі володів сотнями квартир, а також комерційних та промислових споруд. На час його арешту в 1995 році до об’єктів, що підлягали конфіскації, входили: дев’ять будинків у Віллі-Літерно; квартира в Санта-Марія-Капуа-Ветере; іще одна квартира в Пінетамаре; споруда в Казаль-ді-Прінчіпе, земельні ділянки в Кастельвольтурно, Казаль-ді-Прінчіпе, Вілла-Літерно, Канчелло-Арноне та Ля-Бальцані; сільськогосподарський комплекс в Санта-Марія-Ля-Фосса, що складається з 209 гектарів землі та 40 споруд сільськогосподарського призначення. Конфіскували також і його «перлину», що стояла біля причалу в Ґалліполі, — розкішну яхту «Anfra III» з кількома каютами, паркетною підлогою та джакузі. На цій яхті Сандокан зі своєю коханкою робив круїзи навколо грецьких островів. Нові розслідування спричинялися до дедалі масштабніших конфіскацій активів Данте Пассареллі, та раптом у листопаді 2004 року його знайшли мертвим: він випав з балкона одного зі своїх будинків. Після його смерті всі конфісковані активи, що мали перейти у власність держави, були повернуті родині. Пассареллі спіткала доля талановитого бізнесмена, котрий, завдяки клану, став ворочати сумами, які йому в противному разі і не. снилися б; і він забезпечував експонентне зростання цих сум. Та раптом на гладенькій дорозі трапилася ковбаня — судове розслідування, — і надбане багатство конфіскували. Талант бізнесмена створив йому імперію, а конфіскації довели до смерті. Клан не робить поблажок за помилки. Коли під час судового процесу Сандокан дізнався про смерть Пассареллі, він умиротворено сказав: «Нехай душа його спочине в мирі».

Сила клану і далі забезпечується міцністю цементу. Саме на будівельних майданчиках я майже фізично, нутром, відчував усю його міць. Кілька років улітку я пропрацював на будівельних майданчиках; для того, щоб отримати роботу на бетономішалці, мені достатньо було сказати підрядчику, звідки я родом. Кампанія давала найкращих будівельників в Італії — найпрофесійніших, найвправніших, найдешевших; у роботодавця не боліла голова через якість та швидкість виконання робіт. Це — пекельна та вбивча робота, тому я так і не навчився виконувати її бездоганно. Фах, який міг забезпечити чималі заробітки, якщо ти готовий віддати роботі всю свою силу, всю міць своїх м’язів та всю свою енергію. Маєш бути готовим працювати за будь-якої погоди, інколи — в лижній масці, інколи — в одних лише трусах. Помацати та понюхати цемент, бути поруч із ним — це єдиний відомий мені спосіб збагнути, яка сила — реальна сила — є основою моці кланів.

Коли загинув Франческо Якоміно, я по-справжньому збагнув внутрішній механізм професії будівельника. Франческо Якоміно було тридцять три, коли його знайшли мертвим у робочому комбінезоні; він лежав на землі в Ерколанона перехресті віа Кваттро Оролоджі та віа Ґабріеле д’Аннунціо. Франческо упав з риштування. Після цього нещасного випадку всі повтікали, навіть технік-виконроб. Ніхто не викликав «швидку» через страх, що авто прибуде швидше, ніж вони встигнуть утекти. Тому його кинули, і Франческо лежав на вулиці, ще живий, харкаючи кров’ю з легенів. Ця новина про ще одну смерть — одну з трьохсот, що трапляються щороку на будівельних майданчиках Італії, — пронизала мене наскрізь, як спис. Смерть Якоміно викликала у мене лють, що була більше як напад астми, а не збудження нервів. Мені захотілося бути схожим на героя роману Лучано Б’янчарді «La vita agra» («Важке життя»), який поїхав до Мілана, щоб висадити в повітря будинок Ніреллі і в такий спосіб помститися за смерть сорока восьми шахтарів з Ріболли, що загинули 1954 року під час вибуху на «Копальні Каморри», шахті, прозваній так через жахливі умови праці. Мабуть, я теж мав вибрати будинок — конкретний будинок — і висадити його в повітря. Та не встигла мене охопити шизофренія тероризму, як мені пригадалася стаття П’єра Паоло Пазоліні «Я знаю»[5]. Її слова почали пульсувати в моїх скронях — знову і знову, доводячи до сказу, як безкінечне дзеленчання дзвіночків. І замість шукати, під який будинок закласти вибухівку, я поїхав до Казарси на могилу Пазоліні. Поїхав сам, хоча подібні речі робляться не наодинці, а в компанії з кимось — з групою відданих читачів або з подругою, щоб усе це не виглядало надто патетично. Але я вперто подався туди один.

Казарса — прекрасна місцина, одна з тих, де легко думається про людину, що вирішила стати письменником, і де, з іншого боку, важко уявити, що ця людина пішла звідси у широкий світ, але натомість потрапила в пекло. Я поїхав до могили Пазоліні не для того, щоб віддати шану чи щось відзначити. П’єр Паоло Пазоліні. Чоловік, котрий носив це ім’я — три в одному, як любив говорити поет Джорджіо Капроні, — не є ані моїм мирським святим, ані моїм літературним Христом. Просто мені захотілося знайти місце, де й досі можна було б безперешкодно поміркувати про можливості слова. Про його здатність описати механізми влади, виходячи за рамки конкретних історій та конкретних деталей. Поміркувати: а чи й досі можна називати справжні імена, одне за одним, вказувати на конкретні обличчя, злущувати з постатей скоєні ними злочини і показувати їх як елементи владної архітектури? Подумати над тим, чи й досі існує можливість рознюхати, як свиня, натренована на пошук трюфелів, динаміку суворої реальності, голу структуру влади. І зробити це без метафор, без вторинних деталей, без нічого — тільки користуючись гострим лезом слова.

Я сів на потяг з Неаполя до Порденоне, надзвичайно повільний потяг з надзвичайно промовистою назвою: «Марко Поло», враховуючи ту відстань, яку він мав подолати. Бо Фріулі від Кампанії відділяє чимала відстань. З Неаполя я виїхав о сьомій п’ятдесят, а до Фріулі прибув аж о сьомій двадцять наступного дня, процокотівши зубами всю ніч, бо холод не давав мені спати. В Порденоне я сів на автобус до Казарси. Коли я з нього вийшов, то подався вулицею, нахиливши голову, — як людина, що знає, куди йде, і може розпізнати свій шлях, дивлячись собі під ноги. І, звичайно ж, заблукав. Але згодом, потинявшись безцільно містом, все ж таки знайшов цвинтар на віа Вальвазоне, де похований Назоліні разом з усією родиною. Ліворуч, якраз побіля входу, виднілася порожня клумба. Я підійшов до того квадратика землі, посеред якого стирчали два маленьких мармурових надгробки, і побачив його могилу: П’єр Паоло Пазоліні (1922–1975). Поруч, трохи далі, знаходилася могила його матері. Мені стало вже не так самотньо. І я став стиха виговорювати свою лють, я бурмотів, стиснувши кулаки так сильно, що нігті боляче вп’ялися в долоні. Я почав промовляти свою власну «Я знаю», і це була «Я знаю» наших днів.

Я знаю, що можу це довести. Я знаю, звідки береться багатство і який запах воно має. Це — запах успіху й перемоги. Я знаю, який запах має прибуток. І правдивість мого знання, правдивість моїх слів не бере полонених, бо вона поглинає все і все перетворює на докази звинувачення. Їй не треба вдаватися до повторних перевірок чи розпочинати розслідування. Вона споглядає і обмірковує, придивляється і слухає. Вона — знає. Вона не засуджує до тюрми, і свідки не відкликають назад свої показання. Ніхто не розкаюється. Я знаю, що можу все довести. Я знаю, куди щезають сторінки посібників з економіки, знаю, як їхні цифри зазнають мутації і перетворюються на матеріали, предмети, час і контракти. Я все це знаю. І мої докази не містяться на якійсь «флешці», закопаній у землю. Немає в мене компрометуючого відео, схованого десь у гаражі в глухому гірському селі. Не маю я і копій секретних службових документів. Мої докази є невідпорними, бо вони — небайдужі, вони — записані моїми очима, мовлені моїми словами і загартовані емоціями, що відлунюють від заліза та сталі. Я бачу, чую, дивлюся, розмовляю — і в такий спосіб я свідчу, свідчу незручними і неприємними, але потрібними словами. Вони пошепки промовляють: «Це — неправда». Промовляють у вуха тих, хто радий прислухатися до заколисуючих ритмів влади та грошей. Істина — небайдужа і пристрасна. Бо якщо її звести до якоїсь об’єктивної формули, то вона перетвориться на хімію. Я знаю і можу довести. Тому і промовляю. Розповідаю про ці істини.

Я завжди намагаюся придушити тривогу, що охоплює мене кожного разу, коли я піднімаюся сходами, заходжу до ліфта чи витираю ноги об килимок і перетинаю поріг. Мене ніколи не покидають думки про те, як будувалися та будуються ці споруди й будинки. І коли хтось бажає слухати, то мені важко втриматися і. не розповісти про те, як поверх ліпиться до поверху. І не відчуття загальної провини охоплює мене, ні: Не моральна спокута за тих, кого викреслили з історичної пам’яті. Просто я намагаюся позбутися «брехтівського» психологічного механізму, який природно заволодіває моєю свідомістю і змушує думати про руки та ноги історії. Іншими словами, змушує думати більше про постійно порожні тарілки, що спричинилися до штурму Бастилії, а не про прокламації жирондистів та якобінців. Я не можу про це не думати. Знаю, це — погана звичка. Це як коли стоїш перед полотном Вермеєра, але думаєш не про сам портрет, а про тих, хто змішував фарби, натягував полотно на рамку і виготовляв діамантові сережки. Якась ментальна збоченість, їй-богу. Коли я бачу бетонні сходи, то мені завжди пригадується, як працює бетономішалка, а стіна з вікнами завжди наштовхує на думку про те, як зводиться риштування, про кельму та будівельний розчин. Я не хочу вдавати, що про це не думаю. Може, люди, народжені в певних географічних регіонах, мають якийсь особливий невидимий зв’язок з певними речовинами. В різних місцях одні й ті ж матеріали сприймаються по-різному. Гадаю, що в Катарі запах нафти та бензину породжує в уяві розкішні особняки, дорогі сонцезахисні окуляри та лімузини. В Мінську той самий ядучий запах видобувного палива викликає в свідомості картини похмурих облич, витоки газу з прорваних труб, задимлені міста. А в Бельгії він нагадує про часник, який полюбляють італійці, та про північноафриканців, що залюбки споживають цибулю. Це ж саме стосується й цементу на Півдні Італії. Цемент — це сира нафта південної Італії. Цемент дає життя всьому. Кожна економічна імперія, що постає на півдні, проходить через будівельний бізнес: тендери, контракти, каменярні, цемент, компоненти, цегла, риштування, робітники. Все це — типи озброєння італійського бізнесмена. Якщо ноги його компанії не спираються на цемент, то цей бізнесмен не має шансів. Цемент — найпростіший спосіб максимально швидко заробити грошей, здобути довіру, вчасно найняти людей перед виборами, виплатити зарплату, накопичити інвестиційний капітал і закарбувати своє обличчя на фасадах споруджуваних тобою будинків. Вміння будівельника — це вміння посередника та хижака. Він проявляє безмежну терплячість чиновника під час підготовки документів, стоїчно зносить безконечні затримки, очікуючи дозволів, що повзуть повільно, наче слимаки. Будівельник — як хижий птах, що шугає невидимий у височині, а потім падає каменем, щоб ухопити здобич як завгодно малу, а потім міцно тримає її, поки кожен її дюйм, кожен отвір і кожен клаптик поверхні можна буде перепродати за астрономічну суму. Бізнесмен-хижак знає, як користуватися дзьобом та пазурами. А італійські банки неначе створені спеціально для будівельників: вони знають, що йому можна видати максимальний кредит. Якщо ж вони сумніваються у його здатності повернути цей кредит, а будинки, які він спорудить, не здаються їм достатньою гарантією, то добрі друзі завжди прийдуть на допомогу цьому бізнесмену і підтримають його. Конкретика цементу та цегли — єдина реальна матеріальність, яку визнають італійські банки. Їхні директори вважають, що дослідницькі лабораторії, сільське господарство та ремісництво — речі ефемерні, непевні, позбавлені солідності та ваги. Кімнати, кахлі, поверхи, телефонні та електричні розетки — єдині форми конкретики, які вони визнають. Я це знаю і можу це довести. Я знаю, як збудували половину Італії. Навіть більше половини. Я добре знаюся на робочих руках, пальцях та проектах. І на піску. Піску, з якого збудували хмарочоси, цілі райони, парки та вілли. Ніхто в Кастельвольтурно не забуде нескінченних низок вантажівок-самоскидів, що пограбували річку Вольтурно, забравши в неї йісок. Низки самоскидів, що вишикувалися в чергу, і фермерів, що їх обступили по боках. Ніколи раніше не доводилося їм бачити таких велетнів із заліза та гуми. Цим фермерам вдалося встояти, вижити і не емігрувати, а тепер їхню землю забирали на їхніх же очах. І тепер цей пісок — у стінах квартир в Абруццо, у спорудах у Варезе, Аз’яго та Генуї. І тепер не річка тече в море, а море — в річку. Тепер у ріці Вольтурно ловиться морський окунь, зате фермери щезли. Залишившись без землі, вони спочатку спробували розводити буйволів, а потім повідкривали маленькі будівельні фірмочки, куди понаймали на роботу молодих нігерійців та південноафриканців, які раніше сезонно працювали у них на полях. Ті, що не приєдналися до кланів, померли передчасною смертю. Я знаю це і можу довести. Видобувним фірмам дозволяється оперувати невеликими обсягами ґрунту, але вони натомість пожирають цілі гори і стирають з лиця землі величезні пагорби. І тепер ці гори та пагорби застигли в цементі повсюдно — від Тенеріфе до Сассуоло. Вслід за депортацією людей сталася депортація географічних об’єктів. Я зустрів дона Сальваторе в тратторії в Сан-Феліче-а-Канчелло. Колись дон Сальваторе був бригадиром будівельників, а тепер він — ходячий труп. Йому ще й п’ятдесяти не було, а виглядав він на всі вісімдесят. Дон Сальваторе розповів, що десять років пропрацював на бетономішалках, куди у вигляді пилу додавалися шкідливі промислові викиди. Компанії, пов’язані з кланами, використовують цемент, щоб сховати в ньому відходи, і це дозволяє їм виходити на тендери з пропозиціями таких низьких розцінок, які, зазвичай, бувають тільки тоді, коли використовується китайська робоча сила. І в результаті будуються гаражі, стіни та сходи, просякнуті отрутою. І нічого особливого не станеться. Просто якийсь, скажімо, північноафриканець надихається небезпечного пилу і помре через кілька років, клянучи свою лиху долю, що наслала на нього рак.

Я знаю це і можу довести. Успішні італійські бізнесмени з’являються з цементу. Я знаю, що за відомими моделями, менеджерами, «акулами» фінансового бізнесу та власниками газет і яхт — за всім цим і під усім цим криється цемент, субпідрядники, пісок, щебінка, автобуси, набиті робітниками, що працюють всю ніч і зникають вранці, хитке риштування та фальшиве страхування. Рушійна сила італійської економіки залежить від товщини стін. Слід внести поправку до конституції, яка б вказувала, що її основою є цемент. Будівельники — це батьки — засновники Італії, саме вони, а не Ферруччіо ГІаррі, Луїджі Ейнауді, П’єтро Ненні чи Валеріо Борґезе. Саме спекулянти нерухомістю зі своїми цементними заводами, контрактами, спорудами та газетами витягнули Італію з болота фінансових скандалів.

Будівельний бізнес — поворотний пункт для найманців кланів. Попрацювавши певний час кілером, рекетиром чи вартовим, ви опиняєтеся в будівництві або збиранні та вивезенні сміття. Замість демонструвати фільми та читати лекції в школі, краще повезти кілька потенційних найманців на будівельні майданчики і показати їм майбутнє, що на них чекає. Якщо їм вдасться уникнути смерті або тюрми, то вони опиняться тут і будуть харкати кров’ю та вапном. В той час, коли еліта в білих комірцях (яку начебто контролюють боси кланів) насолоджується життям, інші гинуть на роботі. І так — увесь час. Найголовніше — це швидкість будівництва і потреба економити як на безпеці, так і на графіку робіт. Нелюдська тривалість робочих змін, по дев’ять, десять, дванадцять годин на день, включно з суботами та неділями. Сотня євро за тиждень плюс п’ятдесят за кожні десять годин в неділю або понадурочних. Молодші будівельники витримують навіть по п’ятнадцять годин, бо, мабуть, нюхають кокаїн. Коли на будівництві хтось гине, то включається надійний та перевірений механізм. Загиблого забирають геть і фальшують автокатастрофу. Труп усаджують в авто, а саме авто підпалюють і скидають в урвище. За компенсацію родина загиблого отримує страховку. Часто люди, що влаштовують такі «автокатастрофи», страждають і самі, інколи — дуже серйозно, особливо, коли скеровують автомобіль у стіну, попередньо його підпаливши. Коли присутній бос, то все йде гладенько. Але коли його немає, то робітники часто впадають у паніку. І кидають важкопораненого або труп на узбіччі дороги, що веде до шпиталю, а самі — тікають. Коли ж їх мучить совість, то вони викликають «швидку». Ті, хто бере участь у «зникненні» чи вивезенні важкопораненого, знають, що їхні колеги вчинять з ними так само, якщо їм судитиметься загинути від падіння з риштування чи під колесами вантажівки. Я достеменно знаю, що чоловік, який сидить поруч з тобою, спочатку тобі допоможе, але потім прикінчить тебе, щоб тебе спекатися. Тому на майданчику панує атмосфера підозри. Індивід, що працює поруч, може виявитися твоїм катом, або навпаки. Він тебе не мучитиме, ні. А просто кине одиноко помирати на узбіччі або спалить тебе в авто. Кожен будівельник знає, що саме так і працює цей механізм. А компанії на півдні забезпечують надійніші гарантії. Вони швидко виконують свою роботу — і зникають; «розрулюють» кожну халепу, не здіймаючи галасу. Я знаю це і можу довести. І кожен доказ має своє ім’я. Впродовж семи місяців на будівельних майданчиках на північ від Неаполя загинуло п’ятнадцятеро робітників. Вони впали вниз, загинули під ковшем бульдозера або померли, роздавлені краном, яким керували оператори, перевтомлені в результаті довгої зміни. Робота має виконуватися швидко, навіть коли вона триває роками; субпідрядники мають звільнити місце для наступної партії. Заробляй гроші, розраховуйся з боргами — і продовжуй в тому ж дусі. Понад сорок відсотків будівельних фірм Італії — це фірми з півдня. З Аверси, Неаполя та Салерно. На півдні і досі можна будувати імперії, зміцнювати економічні зв’язки і підбивати баланс початкового накопичення капіталу. По всьому півдню — від Пулії до Калабрії — слід почепити вивіску «Ласкаво просимо» для тих бізнесменів, котрі бажають вийти на цементну арену, щоб кілька років по тому потрапити до вузьких кіл обраних в Мілані та Римі. Точніше, вивіску «Ласкаво просимо до російської рулетки», бо багато приходять в цей бізнес, але мало хто уникає загибелі в сипучих пісках.

Я знаю. І можу довести. Знаю, що новопосталі бізнесмени-забудовники, власники банків та яхт, королі пліток та володарі дорогих повій приховують свої прибутки. Можливо, в них ще залишилося щось схоже на душу. Вони соромляться показувати, звідки у них беруться такі доходи. В країні, на яку вони рівняються, у Сполучених Штатах, коли бізнесмен заробляє собі ім’я у фінансових колах, коли до нього приходять слава та успіх, то він наймає аналітиків та молодих економістів, щоб ті вихваляли його таланти та висвітлювали його шлях до перемоги. А у нас натомість — тиша. Гроші — це лише гроші, і все. А коли крупного бізнесмена з країни, хворої на Каморру, питають, як він досяг успіху, той безсоромно відповідає: «Купив за десять, продав — за триста». Хтось сказав, що жити на півдні — це все одно, що жити в раю. Тільки й робиш, що витріщаєшся на блакитне небо, і ніколи не дивишся вниз, собі під ноги. Ніколи. Але так не буває, це неможливо. Нахабна експропріація всякої перспективи позбавила вас навіть обрію. Всяка перспектива упирається в балкони, горища, мансарди, квартири, плетиво будинків та мереживо мікрорайонів. У цих краях нікому не здається, що блага падають з неба. У цих краях ти маєш дивитися під ноги, маєш нахиляти голову. Спускатися в безодню. А в кожній безодні завжди є ще одна безодня. Тому, коли я крокую сходами і заходжу до кімнат, коли я входжу до ліфта, я не можу не помічати. Тому, що я знаю. Це — як збочення. І коли я опиняюся серед найкращих, по-справжньому успішних бізнесменів, мені стає зле. Навіть коли ці люди — елегантні, розмовляють тихо та розважливо і голосують за політиків лівого спектра. Я відчуваю запах цементу, що йде від їхніх шкарпеток, запонок «Булгарі» та полиць з їхніми книгами. Я знаю. Я знаю, хто збудував моє місто і продовжує його будувати. Я знаю, що о дванадцятій п’ятнадцять ночі з Реджо-Калабрії вийде потяг, а о дванадцятій п’ятнадцять наступної ночі він зупиниться в Неаполі на шляху до Мілана. Людей в ньому буде, як оселедців у бочці. І на залізничному вокзалі мікроавтобуси та запилені «фіати-пунто» заберуть дітлахів і повезуть їх на нові будівельні майданчики. Це — еміграція без фіксованого кінцевого пункту; ніхто його не досліджуватиме і не оцінюватиме, бо позначається цей кінцевий пун;<т лише відбитками підошов на цементному пилові, і ніде більше. Я знаю, якою є справжня конституція наших днів, знаю про справжнє багатство компаній. Знаю, скільки людської крові є в кожному бетонному блоці, в кожній колоні. Я знаю це і можу довести. Я не беру полонених.

Дон Пеппіно Діана

Кожного разу, коли я думаю про війни кланів у Казаль-ді-Прінчіпе, Сан-Чіпріано, Казапезенні та решті територій, які вони контролюють, — від Парете до Формії, мені на думку завжди спадають білі простирадла. Вони звисають з кожного балкона, поруччя та вікна. І білі, геть усі білі. Цей каскад сніжно-білої білизни був гнівною демонстрацією жалоби під час похорону дона Пеппіно Діани в березні 1944 року. Мені було тоді шістнадцять. Моя тітка, як завжди, розбудила мене вранці, але грубіше, ніж зазвичай: смикнула простирадло, в яке я загорнувся, наче розгортаючи салямі. І я випав з ліжка. Тітка не сказала нічого, а тільки шумно затупцювала кімнатою, наче намагаючись дати вихід роздратуванню через свої п’яти. Вона прив’язала простирадло до балкона так міцно, що його не відірвав би і торнадо, а потім рвучко порозчиняла вікна, впустивши в приміщення голоси з вулиці і випустивши надвір шуми будинку. Вона навіть повідкривала всі шафи та комоди. Я пам’ятаю бойскаутів, що йшли хвиля за хвилею; вони відкинули свої звичні чемні манери вихованих дітей, і, здавалося, нестримний гнів випромінювали навіть їхні оригінальні синьо-зелені шарфи — бо дон Пеппіно був одним із них. То було єдиний раз, коли я бачив скаутів такими знервованими та збудженими; вони, здавалося, геть забули про норми гарної поведінки та стриманості, зазвичай характерні для їхніх маршів. Мої спогади про той день — уривчасті та плямисті, як шерсть у далматинця. Історія дона Пеппіно Діани — дивна історія; та коли вже ти про неї дізнався, то вона стає частиною твого єства, ти маєш зберігати її десь усередині самого себе: глибоко в горлянці, затиснуту в кулаці, побіля серця та поза очима. Це — абсолютно незвичайна історія, яку мало хто знає.

Дон Пеппіно навчався в Римі і там мав залишитися, щоб самотужки пробивати собі дорогу в житті. Робити кар’єру далеко звідси, далеко від свого рідного міста з його брудними оборудками. Але, як і кожен, хто нездатен позбутися звички, спогадів або нав’язливого запаху, він несподівано повернувся до Казаль-ді-Прінчіпе. А може, він повівся як людина, якій свербить бажання щось зробити, і вона не зможе заспокоїтися, поки цього не зробить або, принаймні, не спробує. Дон Пеппіно був молодим священиком церкви Святого Миколая — модернової споруди, чия естетика, здавалося, ідеально пасувала його почуттю обов’язку і його переконанням. На відміну від інших священиків, які носили свій похмурий авторитет як доповнення до чорної ряси, він ходив у джинсах. Дон Пеппіно не цікавився сімейними чварами, не шпетив чоловіків за еротичні витівки і не ходив по домах, втішаючи зраджених дружин. Бін неначе мимоволі реформував роль місцевого священика, вирішивши зацікавится динамікою влади, а не просто її наслідками. Він хотів не лише прочистити і загоїти рану, а й зрозуміти механізм виникнення метастазів, перепинити поширення ракової пухлини, заглушити джерело того, що перетворювало його домівку на золоту копальню капіталу з великою кількістю мерців. Він навіть час від часу покурював на людях сигару. Будь-де ця звичка видалася б безневинною, але тільки не тут, де священики, зазвичай, на людях позбавляли себе всіляких дрібних задоволень, зате вволю задовольняли забаганки своєї ліні за зачиненими дверима. Дон Пеппіно просто вирішив бути самим собою і поводитися природно — це було гарантією відкритості та прозорості в краї, де обличчя мають бути завжди напоготові зображати тих, кого вони представляють, щоби своєю мімікою підкреслювати виразність прізвиськ, які сповнюють їхніх власників сподіванням, що ці прізвиська проникнуть в їхню плоть і стануть їхньою справжньою натурою. Дон Пеппіно був одержимий жагою дії. Він започаткував центр допомоги, де могли знайти притулок африканські іммігранти першої хвилі. Було вкрай важливо забезпечити їм гостинний прийом, поки клани не встигли перетворити їх на своїх ідеальних солдат, — і саме це, зрештою, і сталося. Він навіть виділяв для цього проекту власні гроші, які заробляв викладанням. Очікування на втручання держави може стати таким повільним та болісним процесом, що перетворюється на дуже поважну причину не робити нічого. Як місцевий священик, він став свідком зміни босів, ліквідації Барделліно, «підйому» Сандокана та Чіччотто-Опівнічника, різанини поміж людьми Барделліно в Казалезі та поміж провідними бізнесменами.

Того часу стався відомий епізод, а саме парад, що пройшов вулицями міста. Близько шостої вечора приблизно з десяток авто закрутили під вікнами своїх ворогів щось на кшталт каруселі: то переможці клану Ск’явоне кидали виклик супротивнику. Я був ще дитиною, але мої родичі твердять, що бачили цих людей на власні очі: вони повільно їхали вулицями Сан-Чіпріано, Казапезенни та Казаль-ді-Прінчіпе, опустивши вікна, сидячи верхи на дверцятах: одна нога в авто, друга — теліпалася назовні. Без масок на обличчях, і в кожного — автомат. Кавалькада рухалася повільно, збираючи на своєму шляху дедалі більше прихильників; вони повиходили зі своїх квартир, прихопивши гвинтівки та автомати, і пішли позаду автомобілів. Це була справжнісінька публічна демонстрація сили зі зброєю в руках. Час від часу вони зупинялися біля будинків своїх опонентів, котрі насмілилися кинути виклик їхньому пануванню.

— Виходьте, ви, лайнюки! Виходьте, якщо ви не ссикуни!

Цей парад продовжувався принаймні годину абсолютно безперешкодно під акомпанемент торохтіння жалюзі на крамницях та барах, що їх похапцем опускали власники. Два дні панувало повне припинення вогню. Ніхто не наважувався вийти навіть хліба купити. Дон Пеппіно збагнув, що настав час придумати план опору. Час чітко визначати шлях, яким треба йти. Час облишити індивідуальні промови та дії, організувати протест і скоординувати його, залучивши до цього церкву на більш високому рівні. Дон Пеппіно склав дивовижний документ, підписаний всіма священиками Казаль-ді-Прінчіпе. Це був релігійний християнський текст, просякнутий відчаєм та ображеною людською гідністю, які робили його слова універсальними, здатними вийти за межі релігії і змусити босів тремтіти; вони боялися слів священика більше за облаву антимафіозного підрозділу, більше за конфіскацію своїх каменярень та бетономішалок, більше за підслухані телефонні розмови з наказом убити. Це був жваво написаний текст з романтичним та сильним заголовком: «Я не буду мовчати, бо люблю свою паству». Дон Пеппіно розповсюдив цей документ на Різдво. Він не став чіпляти його на дверях своєї церкви; він не був таким собі Мартіном Лютером, що збирався реформувати Римо-католицьку церкву. Дон Пеппіно мав на думці інше: він хотів зрозуміти, як знайти шлях, який дозволить перерізати м’язи та сухожилля влади і зруйнувати економічний та кримінальний вплив Каморри.

Дон Пеппіно прокладав цей шлях поверхнею слова і роз’їдав владу кланів синтаксисом; слово й досі здатне на таке, якщо його мовити публічно. Молодий священик не мав інтелектуальної апатії тих, хто вважав, що слова виснажили всі свої ресурси і просто служили для того, щоб заповнювати собою простір між нашими вухами. Для нього слово було конкретикою, сукупністю атомів, що втручаються в механізми взаємодії предметів та явищ — як, скажімо, будівельний розчин або мотика. Дон Пеппіно шукав підходяще слово, щоби вилити його як відро води на бруд, який він перед собою бачив. У цих краях тримати язик за зубами — це не просто мовчазна кругова порука нахилених капелюхів та опущених додолу очей. Пануючий тут настрій характеризується фразою «То не моя проблема». Але це ще не все. Рішення сховатися в себе, втекти від реальності — це, насправді, голос, відданий під час виборів стану речей. Слово стає криком. Гучним та пронизливим криком, кинутим у куленепробивне скло з надією, що воно розіб’ється. «Ми безпорадно спостерігаємо горе родин, чиї сини стали жертвами Каморри або виконавцями її злочинних наказів… Каморра наших днів — це різновид тероризму, що породжує страх і накидає власні закони, намагаючись стати невід’ємною частиною суспільства в області Кампанія. Зі зброєю в руках каморристи насильницьки нав’язують нам неприйнятні правила: рекет, що перетворює наш край на субсидований регіон, позбавлений потенціалу самостійного розвитку; «відкати», що сягають двадцяти і більше відсотків вартості будівельних проектів і відлякують найсміливіших бізнесменів; незаконний обіг наркотиків, продаж і вживання яких призводять до появи банд люмпенізованих підлітків та некваліфікованих робітників на побігеньках у кримінальних організацій; сутички між ворогуючими групами, що забирають, як чума, життя членів родин у нашому регіоні; все це дає негативні приклади цілим поколінням підлітків і являє собою справжню лабораторію насильства та організованої злочинності».

Мета дона Пеппіно полягала в тому, щоб нагадати людям: перед лицем влади кланів вкрай важливо не обмежувати свою реакцію сповідальною кабінкою в церкві. Він наводив вислови пророків і гаряче доводив прихожанам, що влаштування демонстрацій і сповіщання про злочини та злочинців — це вкрай важлива реакція, яка додасть сенсу їхньому життю. «Ми не можемо й не мусимо вагатися в нашому пророчому обов’язкові сміливо висловлювати свою позицію; бо сам Господь закликає нас бути пророками.

Пророк — це вартовий; він бачить несправедливість і виступає проти неї, маючи на думці Божу заповідь (Ієзекіль 3:16–19);

Пророк пам’ятає минуле і використовує його для того, щоб зібрати докупи нове в сьогоденні (Ісая 43);

Пророк закликає нас жити і сам живе в співчутті та стражданні (Книга Буття 8:18–22);

Пророк ставить на перше місце життя по справедливості (Ієремія 22:3; Ісая 58).

Ми закликаємо священиків — наших пастирів та братів — висловлюватися сміливо й однозначно в своїх проповідях, а також в усіх тих випадках, що потребують безстрашності свідка. Ми закликаємо Церкву не відмовлятися від своєї «пророчої» ролі, щоби через вільне висловлювання та заяви забезпечити можливість створення нової свідомості під егідою справедливості, а також моральної та соціальної солідарності».

Цей документ не задумувався як конформістський до існуючої суспільної реальності чи ввічливий стосовно політичної влади; останню автор вважав такою, що не лише користується підтримкою кланів, а й має, фактично, ті ж самі цілі, що і вони. Дон Пеппіно вважав, що клан — це не вибір на користь зла, зроблений тим чи іншим індивідом, а результат цілком очевидних умов, конкретних соціальних механізмів, а також гангренозних причин, що піддаються чіткій ідентифікації. Жодна церква і жодна особа в цьому краї не була так рішуче налаштована прояснити сутність того, що відбувається. «Недовірливе та підозріле ставлення мешканців Півдня Італії до державної машини через її задавнену нездатність розв’язати ті серйозні проблеми, від яких страждає південь, а саме проблеми зайнятості, житла, освіти та охорони здоров’я; підозра — і часто обґрунтована — стосовно того, що політики замішані в злочинній діяльності Каморри, що вони в обмін на електоральну підтримку або заради досягнення спільної мети забезпечують владну протекцію та гарантують пільги; поширене відчуття особистої незахищеності та постійного ризику, породжене недостатнім захистом громадян з боку органів законності й правопорядку, неповороткістю правової системи, двозначністю законодавчого інструментарію… все це нерідко змушує вдаватися до захисту, організованого кланами, або ж ховатися під «дах», надаваний Каморрою; відсутність прозорості на ринку праці, через що знаходження роботи здебільшого залежить від благовоління Каморри та її агентів, а не від реалізації права, прописаного в трудовому законодавстві; відсутність або неадекватність, навіть у церковній сфері, необхідної соціальної освіти. А хіба ж можна сформувати зрілого християнина, не сформувавши водночас дорослу людину і зрілого громадянина?»

Наприкінці 1980-х дон Пеппіно організував марш проти Каморри після масованого нападу на казарми карабінерів у Сан-Чіпріано-д’Аверса. Напередодні якісь карабінери насмілилися припинити бійку між двома місцевими хлопцями під час відзначення дня святого покровителя, тому десятки людей вирішили зруйнувати штабне приміщення та побити офіцерів. Казарми в Сан-Чіпріано затиснуті у вузький провулок, тому старшим офіцерам та капралам нікуди було тікати. Самим босам довелося послати районних капо в зону конфлікту, щоби придушити повстання і врятувати карабінерів. У той час регіон ще знаходився під контролем Антоніо Барделліно, а його брат Ернесто був мером. «Ми, священики церков у Кампанії, не збираємося обмежуватися одним лише засудженням цих обставин; навпаки — ми маємо намір подолати їх, навіть якщо для цього доведеться переглянути та оновити сутність і методи нашої пастирської діяльності».

Дон Пеппіно почав ставити під сумнів релігійність босів, відверто заперечуючи можливість існування гармонії між християнською вірою та бізнесовою, політичною і військовою владою кланів. У краї, де править Каморра, християнська проповідь не вважається супротивною діяльності Каморри: якщо клан працює на благо всіх своїх членів, то цю організацію вважають такою, що поважає християнську доброчинність і діє у відповідності з її принципами. Вбивство ворогів та зрадників бачиться як необхідність, як законне порушення закону; якщо так вирішить бос, то дію заповіді «Не убий», закарбованої на скрижалях Мойсея, можна призупинити, якщо вбивство здійснюється заради якогось вищого мотиву, а саме заради збереження клану, забезпечення інтересів його керівників, або заради блага якоїсь групи, а значить — кожного з її членів. Убивство — це такий гріх, до якого Христос поставиться з розумінням і пробачить в ім’я необхідності.

В Сан-Чіпріано-д’Аверса Антоніо Барделліно користувався старовинним ритуалом, який, зрештою, зійшов нанівець: він називався рищіїига-, ним також користувалася Коза Ностра під час прийому нових членів. Правий вказівний палець новобранця проколювали шпилькою, а потім капали кров'ю на образок Мадонни Помпейської. Потім цей образок підпалювали на свічі, і керівники клану, що стояли навколо столу, передавали його один одному. Якщо всі компаньйони встигали поцілувати образок Мадонни, то кандидат офіційно ставав членом клану. Релігія для Каморри — це постійна точка відліку, це — не просто жест володаря чи культурний релікт, а духовна сила, що визначає найпотаємніші рішення. Сім’ї каморристів, особливо родини найбільш харизматичних босів, часто вважають власні дії релігійним подвижництвом і переконані, що їхня совість несе на собі тягар болю та гріха заради благополуччя всіх людей, якими вони командують.

В Піньятаро-Маджоре клан Лубрано дав гроші на реставрацію фрески Мадонни. І її називають «Мадонна Каморрська» — відтоді, як великі цабе, мафіозі Коза Ностри, що втекли з Сицилії до цього міста, звернулися до її захисту. Тому зовсім неважко уявити собі, як Тою Рйна, Мікеле Ґреко, Лучано Ліджіо та Бернардо Провенцано стають навколішки перед цією фрескою і моляться за те, щоб їхні оборудки були вдалими, а шляхи відходу — гарантованими.

Коли Вінченцо Лубрано виправдали в суді, він організував паломництво — кількох автобусів з прихожанами — до Сан-Джованні-Ротондо, щоб подякувати святого падре Пір, котрий, як він вважав, забезпечив його виправдання. Повнорозмірні статуї падре Піо та теракотові чи бронзові копії статуї Христа, що стоїть з розпростертими руками в Ріо-де-Жанейро на горі Цукрова Голова, можна побачити на віллах багатьох босів Каморри. В нарколабораторіях Скампії брикети гашишу часто ріжуть по тридцять три за один раз — маючи на увазі вік Христа. Після чого роботу зупиняють на тридцять три хвилини, всі хрестяться, а потім знову приступають до роботи. Досить оригінальний спосіб умилостивити Христа і забезпечити собі заробіток та спокій. Те ж саме відбувається і з пакетами кокаїну: перед тим, як відправити їх товкачам, районний капо часто окропляє їх святою водою з Лурда, сподіваючись, що ці пакети нікого не відправлять у домовину, особливо з огляду на те, що потім йому персонально доведеться відповідати за погану якість товару.

Влада Каморри не стосується однієї лише плоті, це не просто влада над життям кожного. Вона також претендує володарювати над душами. І тому дон Пеппіно забажав внести певну ясність у слова, їхнє значення та їхню вагомість. «Каморра називає «сім’єю» клан, організований для злочинної діяльності, і законом такого клану є абсолютна відданість; будь-який вияв самостійності заперечується, тому не лише втеча, але просто навернення до чесного життя вважається зрадою, за яку слід карати смертю; Каморра користується всіма засобами, щоби поширити та зміцнити такий тип «сім’ї», навіть за рахунок експлуатації святих таїнств. Для християнина, вихованого на принципах Слова Божого, «сім’я» означає одне — групу людей, об’єднаних любов’ю, де любов означає безкорисливе та турботливе служіння, служіння, яке вивищує того, хто його надає, і того, хто його отримує. Каморра претендує на власну релігійність, і їй часто вдається обманути не лише вірних церкви, але й недосвідчених або безхитрісних пастирів душ людських».

У цьому документі навіть робилася спроба підняти питання церковних таїнств, щоби в подальшому запобігти можливій асоціації Святого причастя, вінчання та ролі хрещеного батька з діяльністю Каморри. Від однієї лише думки про висловлення такої позиції місцеві священики повмирали б від страху. Хто ж наважиться прогнати від олтаря боса, що прийшов хрестити дитину свого підлеглого? Хто ж відмовиться здійснювати обряд вінчання тільки тому, що воно — результат альянсу між родинами Каморри? Дон Пеппіно висловлювався недвозначно: «При здійсненні таїнств, для яких потрібна присутність хрещеного батька, не дозволяйте виконувати його роль тим, хто не відзначився християнською зрілістю та чесністю в громадському і приватному житті. Не допускайте до таїнств жодного, хто намагається вчинити неприпустимий тиск, хто не посвячений в ці таїнства».

Дон Пеппіно кинув свій виклик Каморрі саме в той момент, коли Франческо Сандокан Ск’явоне ховався в бункері під своєю міською віллою, казалезькі сім’ї воювали між собою, а цемент і утилізація сміття ставали новими пріоритетами їхніх імперій. Дон Пеппіно не мав бажання ґрати роль священика-втішника, що супроводжує вбитих малолітніх солдатів мафії до могили і при цьому шепоче матерям у чорному вбранні: «Тримайтеся, ви повинні бути сильними». В одному інтерв’ю він заявив: «Ми мусимо розбити узи кланів, щоби люди пережили внутрішню кризу». Він займав також чітку політичну позицію, стверджуючи, що його пріоритет — виступати проти політичної влади як продовження влади кримінальної. Дон Пеппіно надавав підтримку конкретним проектам та нововведенням, він не бажав залишатися осторонь: «Політичні партії втратили своє обличчя; часто кандидат, якого підтримує Каморра, не має ані власної політики, ані партійної, а просто виконує роль гравця чи посідає певну посаду — і все». Метою діяльності священика не було завдати Каморрі поразки. Як часто казав сам дон Пеппіно, «Переможці та переможені — всі вони в одному човні». Мета полягала в тому, щоб зрозуміти, трансформувати, засвідчити, виступити проти, зняти електрокардіограму серця економічної моці для того, щоб зрозуміти, як вирвати м’язи цього органу з-під контролю кланів.

Я ніколи ані на хвилину не проймався чимось на кшталт релігійного пієтету, але в словах дона Пеппіно бриніло щось таке, що виходило поза межі релігійного. Він започаткував новий метод, який відновив таке поняття, як «релігійно-політична промова». Віру в здатність людини вгризтися зубами в реальність і не відпускати її доти, аж поки від неї одне шмаття не залишиться. Створив новий тип мислення та мовлення, здатний відслідковувати запах грошей.

Ми звикли думати, що гроші не пахнуть, але це висловлювання правдиве лише тоді, коли гроші — в руках у володаря. А допоки вони не опиняться у нього в руках, вони все ж таки мають свій запах. Запах нужника. Дон Пеппіно трудився в краї, де гроші і справді пахнуть, але лише на один короткий момент — коли їх «видобувають» і перед тим, як вони перетворяться на дещо інше, стануть легітимними. Запахи та аромати ми відчуваємо лише тоді, коли втикаємося носом у те, що пахне або смердить. Дон Пеппіно Діана збагнув, що має тримати своє обличчя близько до землі, вдивлятися в спини та очі людей зблизька, якщо він хоче бачити і вказувати на конкретних винуватців, якщо він хоче зрозуміти, де і як накопичується бізнесове багатство, де і як зароджуються вбивства, арешти, ворожнеча та мовчанка. Він мав завжди тримати свій інструмент на кінчику язика. Цим інструментом було слово — єдиний засіб, що був у змозі змінити тодішню реальність. І це слово, нездатне мовчати, стало його смертним вироком. Його вбивці вибрали дату не навмання. 19 березня 1994 року відмічалося свято Сан Джузеппе, його день ангела. Рано вранці дон Пеппіно вже був у церкві, в головній залі побіля свого кабінету. Він ще не встиг одягнути свою рясу, тому вбивці не відразу розібралися, хто він.

— Хто тут дон Пеппіно?

— Я.

То були його останні слова. В нефі гримнули постріли. Дві кулі влучили священику в обличчя, решта пробили голову, шию, руки, а одна влучила у в’язку ключів, що висіла в нього на поясі. Кілери стріляли зблизька, цілячись у голову. Одна з гільз застрягла між його курткою та светром. Дон Пеппіно готувався до першої денної меси. Йому було тридцять шість років.

Ренато Натале, мер-комуніст міста Казаль-ді-Прінчіпе, одним з перших прожогом кинувся до церкви, де знайшов тіло священика, яке й досі лежало на підлозі. Натале обрали мером лише за чотири місяці до вбивства. І це не було збігом обставин: клани хотіли, щоб це вбивство сталося саме під час його короткого перебування при владі. Ренато Натале став першим мером Казаль-ді-Прінчіпе, який війну з кланами зробив пріоритетом своєї діяльності. Свого часу він навіть здав мандат депутата міськради, бо відчув, що остання перетворилася на звичайнісінький придаток для штемпелювання рішень, що приймалися за її стінами. Якось карабінери влаштували несподіваний обшук у будинку Ґаетано Корвіно, члена міськради, і застукали там усіх найвищих керівників кланів, тоді як сам Корвіно був у той момент на засіданні міськради. З одного боку — справи міськради, а з другого — оборудки через міськраду. І ці оборудки — єдине, заради чого варто підніматися вранці з ліжка; це не ти, а вони будять тебе, надівають на тебе піжаму і піднімають на ноги.

Я завжди спостерігав здалеку за Ренато Натале так, як зазвичай спостерігаєш за людьми, що мимоволі стають символами обов’язку, опору та мужності. Символами майже метафізичними, нереальними, прадавніми. Чомусь я почувався розгубленим підлітком, спостерігаючи його намагання започаткувати клініку для іммігрантів та виступи проти влади казалеських кланів, а також проти їхніх оборудок з цементом та утилізацією відходів у смутні часи ворожнечі. Вони попереджали його, погрожували вбити, казали, що коли він не зупиниться, то за таку діяльність поплатиться його родина, але він і далі виступав проти них як тільки міг — навіть розклеював по місту плакати, де зазначалося, що клани замишляють зробити і що — вже зробили. Чим більшу наполегливість та хоробрість він виявляв, тим сильнішою ставала загроза з боку Каморри. Треба добре знати політичну історію цього регіону, щоб усвідомити реальну вагу таких понять, як «обов’язок», «відданість справі» та «незламність волі».

Після того, як вступив у дію закон про інфільтрацію мафії в представницькі й державні органи, в провінції Казерта було розпущено шістнадцять міськрад, причому п’ять з них — двічі: у містах Карінола, Казаль-ді-Прінчіпе, Казапезенна, Кастельвольтурно, Чеза, Фріньяно, Граццанізе, Лушано, Мондраґоне, Піньятаро Маджоре, Санта-Марія-ла-Фосса, Сан-Тамаро, Теверола та Вілла-ді-Бріано. Коли кандидати, опозиційні до кланів, примудрялися перемагати в цих містах попри купівлю голосів та хитру економічну стратегію, котра обмежує створення будь-яких політичних альянсів, їм доводилося стикатися з вкрай вузькими рамками повноважень місцевих адміністрацій, мізерними фондами та тотальною обструкцією. Їм доводилося повільно, цеглина за цеглиною, ламати вплив багатонаціональних компаній, маючи в своєму розпорядженні лише невеличкий міський бюджет, і упокорювати «бригади» убивць за допомогою місцевих військових формувань. Так, наприклад, як сталося в 1988 році, коли Антоніо Канджано, член міськради Казапезенни, вчинив опір залученню кланів до певних контрактів. І вони залякували його, «пасли» його — і таки випасли, вистреливши йому в спину на міському майдані у всіх на очах. Якщо хтось збирається стати на заваді казалезьким кланам, то вони йому навіть ходити не дозволять. І в результаті прикували Канджано до інвалідного візка. А здогадних винуватців злочину виправдали в 2006 році.

Казаль-ді-Прінчіпе — це вам не якесь місто під владою мафії в Сицилії, де важко протистояти бізнесменам-кримінальникам, але, з іншого боку, ваші дії супроводжуються парадом відеокамер, відомих та потенційно відомих журналістів, а також натовпами чиновників із загальнонаціональних антимафіозних підрозділів, яким ця постійна увага масмедіа так чи інакше допомагає виконувати свої обов’язки. В цих же краях усе, що ти робиш, залишається у вузьких рамках і стає відомим лише жменьці людей. Мені здається, що саме в цій самотності і гартується те, що можна назвати мужністю й хоробрістю, щось на кшталт броньового захисту, про який ти не думаєш і носиш не помічаючи. Продовжуй свою справу, роби, що маєш робити, а решта — байдуже. Бо погрози — це не завжди куля межи очі чи тонна коров’ячих кізяків, вивергана із самоскида тобі під двері.

Вони нищать тебе повільно, шар за шаром, аж поки раптом не помітиш, що ти — голий та самотній, поки тобі не почне здаватися, що воюєш із чимось неіснуючим, з якоюсь галюцинацією своєї уяви. Ти й сам починаєш вірити в наклепницькі твердження, що таврують тебе як «вічно невдоволеного», котрий зганяє свою злість на людях успішних, яких він через свою пригніченість та недолугість обзиває каморристами. Вони грають з тобою так само, як грають в гру «Підніми палички»: піднімають палички навколо тебе так, що ти про це й не здогадуєшся. Аж поки не залишаєшся сам-один, і від почуття самотності волосся на голові стає сторч. Але в цьому краї не можна дозволяти собі це почуття, бо це — ризик: якщо ти розслабишся та заспокоїшся, перестанеш бути насторожі, то не зможеш зрозуміти механізми, символи та варіанти дій. Тп ризикуєш більше ніколи нічого не помічати. Тому мусиш зібрати в кулак усю свою волю. Маєш знайти щось таке, що живило б шлунок твоєї душі, аби ти міг жити й боротися далі. Це може бути, скажімо, Христос, Будда, активна громадянська позиція, моральність, марксизм, гордість та почуття власної гідності, анархізм, боротьба зі злочинністю, впертий нескінченний гнів, відчуття приналежності до Півдня Італії — хоч щось, та має бути. Але не гачок. Скоріше — коріння, щось підземне і нездоланне. В цій марній війні, де тобі заздалегідь відведена роль переможеного, існує щось таке, що ти маєш знати і зберігати. Маєш бути певним, що воно сильнішатиме, у той час як твоя змарнована енергія почне відгонити впертою дурістю та одержимістю. Я навчився бачити таке коріння в очах тих, хто вирішив сміливо кинути виклик певним впливовим силам.

Підозра в убивстві дона Пеппіно відразу ж впала на Джузеппе Квадрано та його людей, які були союзниками ворогів Сандокана. Були також двоє свідків: фотограф, що прийшов привітати дона Пеппіно з днем ангела, та церковний сторож. Як тільки стало відомо про те, що поліція підозрює Квадрано, бос Нунціо Де Фалько, на прізвисько Вовк, зателефонував до поліції Казерти і запропонував зустрітися, щоби прояснити деякі питання стосовно одного зі своїх компаньйонів. Внаслідок територіального розподілу влади між казалезцями Де Фалько тоді перебував у Гранаді, в Іспанії. До нього поїхали два представники казертської поліції. Дружина боса зустріла їх в аеропорту і відвезла до прекрасної андалузійської глибинки. Нунціо Де Фалько чекав на них не в своїй віллі в Санта-Фе, а в ресторані, де більшість присутніх явно були своїми людьми, готовими зреагувати, якщо поліція вдасться до рішучих дій. Бос відразу ж поспішив пояснити візитерам, що покликав їх запропонувати своє бачення цієї історії і не збирається когось засуджувати чи звинувачувати. То була чітка й необхідна преамбула, спрямована на те, щоб не заплямувати ім’я та авторитет родини. Він не міг почати співробітництво з поліцією. Бос не став довго розводитися і прямо заявив, що саме родина Ск’явоне — його конкуренти — вбили дона Пеппіно. Вони зробили це для того, щоб підозра впала на сім’ю Де Фалько. Вовк заявив, що ніколи не наказав би вбити дона Пеппіно Діану, бо його рідний брат Маріо був добрим приятелем священика. Останній навіть намагався вивільнити його з-під впливу Системи, і йому вдалося відмовити його стати менеджером клану. То було одним із крупних досягнень дона Пеппіно, але Де Фалько скористався ним як алібі. Двоє інших компаньйонів — Маріо Санторо та Франческо П’яченті — підтвердили висунуту їхнім босом теорію.

Джузеппе Квадрано також перебував в Іспанії. Спочатку він гостював на віллі Де Фалько, а потім осів в одному селі біля Валенсії. Він хотів сформувати групу і спробував налагодити постачання наркотиків для того, щоб швидко започаткувати на Півдні Іспанії ще один італійський кримінальний клан. Але йому не пощастило. В глибині душі Квадрано завжди був актором другого плану. Він здався іспанській поліції і заявив про готовність співробітничати. Квадрано заперечив версію Нунціо Де Фалько і пояснив убивство ворожнечею, яка розгорталася між його групою та родиною Ск’явоне. Квадрано був капо району Карінаро, люди Сандокана в Казалезі нещодавно вбили чотирьох його компаньйонів — двох дядьків та чоловіка сестри. Квадрано заявив, що вони з Маріо Санторо вирішили вбити Альдо Ск’явоне, кузена Сандокана, щоби помстити ся за образу. Перш ніж вдатися до дій, вони зателефонували Де Фалько в Іспанію — бо жоден напад не може здійснюватися без згоди боса, — але Де Фалько не дав «добро»: якщо уб’ють його кузена, то Ск’явоне накаже повбивати всіх родичів Де Фалько в Кампанії. Бос заявив, що пошле до Італії Франческо П’яченті, щоб той керував від його імені. П’яченті припхався з Ґранади до Казаль-ді-Прінчіпе на своєму «мерседесі», на авто, що стало символом цього регіону в 1980-х та 1990-х роках. Журналіст Енцо Б’яджі був шокований статистикою продажу «мерседесів» в Італії, яку він роздобув для однієї своєї статті, написаної в 1990-х. Виявилося, що Казаль-ді-Прінчіпе за цим показником вийшов на одне з перших місць в Європі. Але він помітив також іще одну статистику: Казаль-ді-Прінчіпе був районом з найвищим показником убивств в Європі. І відтоді співвідношенню проданих «мерседесів» до кількості вбитих судилося стати надійним індексом характеристики територій, що знаходяться під владою Каморри. Згідно з першими показаннями Квадрано, П’яченті передав, що треба вбити дона Пеппіно. Ніхто не знав чому, але всі були впевнені, що «Вовк знає, що робить». Як засвідчив Квадрано, П’яченті заявив, що здійснить убивство сам за умови, що з ним піде Маріо Санторо або хтось інший з членів клану. Та Маріо Санторо завагався. Він зателефонував Де Фалько і сказав, що він проти вбивства, але, насамкінець, погодився. Він не міг проігнорувати такий важливий наказ, особливо ще й тому, що не хотів втрачати посаду, на яку його призначив Вовк, — посередника в наркооборудках з Іспанією. Але він не міг просто так піти на вбивство священика, тим більше — за відсутності чіткого мотиву, наче це — якась буденна справа. В Системі Каморри вбивство — це необхідність; це — як класти гроші до банку, купити право привілейованого збуту або розлучитися з коханкою. Воно не відрізняється від решти твого життя і складає частину щоденної рутини кожної сім’ї Каморри, боса та компаньйона. Але вбивство священика, людини з-поза меж владної динаміки, болюче тисне на твою свідомість. Згідно зі свідченнями Квадрано, Франческо П’яченті відмовився, заявивши, що не може взяти участь в убивстві, бо надто багато людей в Казалезі знають його. Але Маріо Санторо погодився; допомагати йому мав компаньйон з клану Рануччі, з Сант-Антімо. Звали його Джузеппе Делла Медалья, і з ним Маріо вже встиг здійснити кілька «операцій». Як розповів репШо, вони домовилися на шосту наступного ранку. Ніч напередодні вбивства пройшла в муках. Убивці нервували, дріб’язково метушилися, довго не могли заснути і сварилися з дружинами. Той священик лякав їх більше за автомати ворожого клану.

В призначений час Делла Медалья не з’явився, але вночі домовився з іншим, щоб той зайняв його місце: то був Вінченцо Верде. Решта членів групи були невдоволені такою заміною, бо цей Верде часто страждав від нападів епілепсії. Існувала небезпека, що після стрілянини він упаде в конвульсіях на підлогу, запіниться і почне гризти зубами власний язик. Тому вони спробували умовити Ніколу Ґальйоне зайняти його місце, але той категорично відмовився. У Санторо загострилося запалення внутрішнього вуха, і він через біль не міг чітко виконувати накази, тому Квадрано послав свого брата Армандо, щоб той його супроводжував. То була проста операція: біля входу в церкву чекає авто, щоб забрати кілерів, які повільно виходять надвір, зробивши свою справу. Наче після ранкової молитви. Після вбивства бойовики не поспішали вшиватися. Квадрано того ж вечора покликали до Іспанії, але він відмовився. Він почувався в безпеці, бо вбивство священика не мало абсолютно ніякого стосунку до їхньої звичної діяльності. Мотив убивства був для них цілковитою загадкою, так само, як і для карабінерів.

Однак коли поліцейське розслідування стало рухатися в усіх напрямках, Квадрано поїхав-таки до Іспанії. Він навіть заявив, що, за словами Франческо Пяченті, його мали вбити Нунціо Де Фалько, Себастьяно Катеріно та Маріо Санторо, бо запідозрили, що він збирається стати свідком обвинувачення, але начебто пожаліли його, бо в момент, призначений для вбивства, побачили Квадрано в авто разом із своїм маленьким сином.

А в Казаль-ді-Прінчіпе Сандокан постійно чув, як його ім’я пов’язували з убивством священика. Тому він передав родині дона Пеппіно, що коли його люди доберуться до Квадрано до того, як його заарештує поліція, вони розріжуть його на шматки і порозкидають їх перед входом до церкви. То була не просто погроза, а чітка заява про те, що Сандокан не мав стосунку до вбивства дона Пеппіно. Невдовзі після цього в Іспанії відбулася зустріч членів клану Де Фалько, щоби вирішити, як реагувати на заяву Франческо Ск’явоне, що він не несе відповідальності за вбивство священика. Джузеппе Квадрано висунув ідею вбити одного з родичів Ск’явоне, порубати його на шматки і залишити в мішку перед церквою дона Пеппіно. Зробити так, щоб підозра впала на Сандокана. Обидва ворогуючі клани, не знаючи про наміри один одного, прийняли те саме рішення: найкращий спосіб зробити недвозначну заяву — це порубати тіла і порозкидати шматки перед церквою. І поки вбивці дона Пеппіно обговорювали свій план розчленування людської плоті і в такий спосіб донести свою позицію, я розмірковував про битву, що її вів священик, та про первинність слова. Про його надзвичайно новаторське та потужне бажання поставити слово в центрі боротьби проти механізмів влади. Слова проти бетономішалок та пістолів. Не метафорично, а реально. Виступити проти, дати свідчення, зайняти чітку й мужню позицію. Слово, чиїм єдиним захистом є його здатність бути почутим. Слово, що є невсипним вартовим, який невпинно дошукується правди. І знищити таке слово можна тільки в один спосіб: убити його.

2001 року суд в Санта-Марія-Капуа-Ветере виніс перший вирок: довічне ув’язнення для Вінченцо Верде, Франческо П’яченті та Джузеппе Делла Медалья. На той час Джузеппе Квадрано вже зробив перші спроби дискредитувати постать дона Пеппіно. Під час перехресного допиту він розводився про цілу низку можливих мотивів убивства, намагаючись задушити відданість священика своїй справі петлею кримінальних тлумачень та припущень. Твердив, що Нунціо Де Фалько дав дону Пеппіно зброю, яку той згодом передав без дозволу Волтеру Ск’явоне, і тому був покараний за таке серйозне прогрішення. Велися також розмови про вбивство на ґрунті ревнощів, бо священик начебто підбивав клинці під кузину боса. Досить назвати жінку шльондрою — і можна назавжди полишити всякі фантазії про її прихильність, так само найшвидший засіб зруйнувати репутацію священика — це заявити, що він користувався послугами проституток. Подейкували також, що дона Пеппіно вбили за те, що він не хотів виконувати свою роботу: відмовився справляти в церкві похорон одного з родичів Квадрано. То були абсурдні, абсолютно неймовірні звинувачення, спроба не дати дону Пеппіно перетворитися на мученика, не дати поширитися його слову, перетворити його з жертви Каморри на бойовика клану. Люди, не знайомі з владною динамікою Каморри, часто думають, що вбивство безневинного індивіда — наївне глупство з боку клану, бо воно лише легітимізує і підсилює позитивний приклад жертви та її висловлювань, що це вбивство лишень підтверджує правдивість її слів. Але це — не так. Так ніколи не буває. Коли ви гинете в краю Каморри, то вас оповивають саваном незліченних підозр, і тому ваша безневинність — це лише далека гіпотеза, найостанніша з можливих. Ви — винуваті, поки не буде доведена ваша невинуватість. В краю Каморри теорія сучасного права з її презумпцією невинуватості поставлена з ніг на голову.

Увага засобів масової інформації є настільки скупою, що найменшої підозри у вашій безневинності буде достатньо, щоб газети не писали, що вбили невинуватого. А якщо за цим убивством не трапляться нові, то ніхто й не зосереджуватиме уваги на цій справі. Таким чином руйнація іміджу дона Пеппіно Діани стала важливою тактикою з метою послаблення тиску на клани, усунення цієї потенційно вибухової проблеми, поки вона не привернула увагу всієї країни.

Одна місцева газета перетворилася на гучномовець кампанії з дискредитації дона Пеппіно. Заголовки набиралися таким жирним шрифтом, що в мене швидко чорніли пальці, поки я гортав її сторінки: «Дон Діана був каморристом», а кілька днів по тому — «Дон Діана в ліжку з двома жінками». Сенс цих «месиджів» був недвозначний: ніхто не зможе виступити проти Каморри. А хто все ж таки виступить, той завжди має якийсь особистий мотив — заздрість, сварку чи якийсь сороміцький роман.

Давні друзі дона Пеппіно, його родичі та послідовники захищали його, включно з журналістами Рафаеле Сардо, який зберігав пам’ять про священика в своїх статтях та книгах, та Розарією Каппаккьоне, котра відслідковувала тактику кланів, складну систему їхньої жорстокої влади та розплутувала хитрощі «розкаяних».

2003 року було подано апеляцію, що поставила під сумнів деякі аспекти перших свідчень Джузеппе Квадрано, і в результаті Вінченцо Верде та Джузеппе Делла Медалья були звільнені. Виявилося, що Квадрано зізнався лише частково; його стратегія з самого початку полягала в тому, щоб не визнавати власної відповідальності. Але вбивцею виявився саме він, як підтвердили свідки та балістична експертиза. Джузеппе Квадрано вбив дона Пеппіно Діану. Група вбивць складалася з Квадрано та Санторо, який виконував роль водія. Франческо П’яченті, якого прислав з Іспанії безпосередньо Де Фалько, щоб той керував операцією, надав необхідну інформацію стосовно дона Пеппіно. Апеляція також залишила в силі вирок довічного ув’язнення, винесений П’яченті і Санторо. Квадрано навіть попередньо записав телефонні розмови зі своїми підлеглими, де він неодноразово повторював, що не має стосунку до вбивства священика, — ці записи він пізніше передав поліції. Квадрано зрозумів, що наказ на вбивство віддав Де Фалько, і він не хотів, щоб виявилася та обставина, що він був лише виконавцем, «м’язом», а не мозком цієї операції. Цілком можливо, що всі ті особи, що фігурували в першій версії свідчень Квадрано, наклали в штани від страху і жодним чином не хотіли бути причетними до вбивства. Часом автоматів та пістолетів недостатньо, щоб постати перед неозброєною людиною та безхитрісною чесною промовою.

Нунціо Де Фалько заарештували в Альбачете, знявши з міжміського потяга Валенсія — Мадрид. На той час він уже встиг започаткувати потужний кримінальний картель з деякими людьми з Ндранґети та кількома колишніми членами Коза Ностри. Згідно з даними розслідування іспанської поліції, Нунціо Де Фалько намагався також організувати циганів на Півдні Іспанії в злочинну групу. Йому вдалося вибудувати власну імперію — курортні села, картярні, крамниці та готелі. Інфраструктура іспанського Коста-дель-Соль (Сонячного берега) швидко та істотно покращилася відтоді, як казалезькі та неаполітанські клани вирішили перетворити цей регіон на перлину масового туризму.

2003 року Де Фалько отримав довічне ув’язнення як підбурювач до вбивства дона Пеппіно Діани. Коли в залі суду зачитували цей вирок, мені захотілося розсміятися, та все ж я стиснув губи і стримався. Я не міг не бачити абсурдності того, що відбувалося. Адвокатом Нунціо Де Фалько був Ґаетано Пекорелла — одночасно президент Палати депутатської юридичної комісії та адвокат захисту одного з найвпливовіших босів казалезької Каморри. Мені стало смішно тому, що клани були такими потужними, що примудрилися навіть поміняти місцями аксіоми природи та казки: Вовка захищало ягня, бо pecorella італійською означає «ягня». Але, можливо, моє марення та істеричний сміх були спричинені виснаженням та нервовим зривом.

Прізвисько Нунціо Де Фалько було написане на його обличчі. Він і справді нагадував вовка. На фото в його паспорті видніється видовжене обличчя з тонкою колючою борідкою, схожою на килимок із колючок, та з гострими вухами. Кучеряве волосся, темна шкіра та трикутний рот. Точнісінько як один з перевертнів у фільмах жахів. Проте одна місцева газета — та сама, що гучно заявляла про зв’язок, що начебто існував між доном Пеппіно та кланом, — присвятила першу сторінку, вихваляючи Нунціо Де Фалька як талановитого коханця, котрого жагуче прагнуть жінки та молоді дівчата. Заголовок у цій газеті від 17 січня 2005 року був красномовним та виразним: «Нунціо Де Фалько — король баболюбів».

Казаль-ді-Прінчіпе (редакторська стаття) «Може, вони й не вродливі, зате привабливі, тому що вони — боси; ось чому. Якщо розташувати по ранжиру босів-баболюбів нашого краю, то перше місце займуть два рецидивісти з Казаль-ді-Прінчіпе — чоловіки, котрих природа явно не наділила красивою зовнішністю, на відміну, скажімо, від донаАнтоніо Барделліно, найдивовижнішого та найпривабливішого з них усіх. Йдеться про Франческо П’яченті на прізвисько Носатий та Нунціо Де Фалько на прізвисько Вовк. Кажуть, що перший мав п'ятеро жінок, а другий — семеро. Певна річ, ми маємо на увазі не офіційні шлюби, а довготривалі стосунки, в результаті яких народилися діти. Фактично — хоча й не офіційно — Нунціо Де Фалько має десь дванадцятеро дітей від різних жінок. Іще одною цікавою подробицею є та обставина, що не всі ці жінки є італійками. Одна з них іспанка, друга англійка, а ще одна — португалка. Як і моряки, ці чоловіки завжди заводили собі сім'ю в кожному місці, де їм доводилося переховуватися… Тому невипадково декотрих з цих жінок — незмінно красивих та елегантних — викликали на суди над цими чоловіками — свідками. Слабка стать стала винуватицею падіння багатьох босів. Саме жінки стають головною причиною арешту більшості босів. Стежачи за жінками, сищики отримували змогу вийти на босів штибу Франческо Скявоне Чіччар’єлло… Іншими словами, навіть для босів жінки — це палка з двома кінцями».

Смерть дона Пеппіно була ціною, заплаченою за перемир’я між двома кланами. Навіть у вироку є натяк на цю гіпотезу. Треба було досягти угоди між двома ворогуючими групами, і, можливо, запорукою такої угоди стало вбивство дона Пеппіно. Йому відвели роль козла відпущення. Його знищення означало усунення великої проблеми для всіх сімей Каморри, і водночас воно відволікло слідчих від кланових оборудок і з’ясування стосунків.

Якось я почув розмову про Чіпріано, друга дитинства дона Пеппіно, який написав пристрасне публічне звернення, щоб виголосити його під час похорону, інвективу, на яку його надихнула одна з промов покійного священика. Але того ранку йому забракло сили навіть поворухнутися. Кілька років тому він виїхав і оселився в Римі, вирішивши більше ані ногою не ступати на землю Кампанії. Мені розповіли, що цей чоловік так горював і побивався через смерть дона Пеппіно, що кілька місяців не міг з ліжка встати. І коли б я не питався про нього у когось із його тіток, кожна механічно відповідала тим самим печальним голосом: «Він замкнувся в собі. Чіпріано замкнувся в собі!»

Час від часу таке трапляється. У цих краях цілком нормально, коли хтось каже подібні речі. Кожного разу, коли я чую цей вираз, мені пригадується Джустіно Фортунато, який на початку 1900-х пройшов уздовж усіх Апеннінських гір. Йому хотілося дізнатися, як живуть люди в містечках та селах уздовж гірського хребта, тому він відвідав кожне з них, зупиняючись у фермерів, вислуховуючи розлючених селян і таким чином знайомлячись з голосами та здпахами «південного питання». Ставши згодом сенатором, він повернувся до тих самих сіл та містечок і розпитав про людей, яких зустрів кілька років тому, бо хотів найактивніших з них залучити до здійснення задуманих реформ. Але родичі цих людей часто відповідали сенаторові: «Він замкнувся в собі!» Замкнутися в собі, замовкнути, майже оніміти — це бажання втекти всередину самого себе, щоб нічого не знати, не розуміти і не робити. Припинити опір, вирішити відступити за мить до того, коли тебе поглинуть принизливі компроміси життя. І Чіпріано теж замкнувся в собі. В місті мені сказали, що це трапилося після того, як він пішов на співбесіду, щоби влаштуватися на роботу у відділ кадрів однієї судноплавної компанії в Фрозіноне. Працівник, що проводив співбесіду, почав уголос читати автобіографію Чіпріано, але спіткнувся, дійшовши до назви його рідного міста.

— Все ясно. Я знаю, звідки ви! З міста отого відомого боса… як його — Сандокана, еге ж?

— Ні, я — з міста дона Пеппіно Діани.

— А хто це?

Чіпріано встав і вийшов. А згодом орендував у Римі кіоск, щоби якось заробляти на життя. Адресу Чіпріано я узнав від його матері, з якою одного дня опинився в одній черзі в супермаркеті. Мабуть, вона попередила сина про мій візит, бо він не відповів на дверний дзвінок. Можливо, він здогадався, про що я хотів з ним поговорити. Але я чекав біля входу кілька годин, приготувавшись у разі потреби спати на східцях біля його дверей. Нарешті Чіпріано насмілився вийти і ледь чутно привітатися. Ми пішли з ним до невеличкого парку, розташованого неподалік. Всадовивши мене на лавку, він розкрив зошит т&кий самий, яким користуються учні початкових класів. Там, на сторінках у косу лінію, було його публічне звернення, написане звичайним почерком. Те, яке він хотів зачитати на похороні. Хтозна, може, те звернення було написане не ним, а доном Пеппіно, але я не насмілився спитати. Вони хотіли удвох підписатися під цією промовою і оприлюднити її, але прийшли вбивці, після вбивства почалася кампанія паплюження, а потім настала бездонна самотність. Чіпріано почав читати звернення з інтонацією та жестами Фра Дольчіно, середньовічного проповідника, який мандрував вулицями, проголошуючи настання Апокаліпсису, і якого згодом спалили на вогнищі за єресь: «Ми не дозволимо, щоб наші землі стали вотчиною Каморри, однією гігантською Ґоморрою, гідною знищення! Люди Каморри — бо ви не тварі, а люди, як і всякий інший, — ми не дозволимо вам незаконно наживатися тут на тому, що в інших місцях є цілком законним, ми не дозволимо вам руйнувати тут те, що будується в інших місцях. Навколо своїх вілл ви залишаєте пустелю, і між тим, ким ви є, і тим, ким ви хочете стати, стоїть лише ваше абсолютне бажання. Пам’ятайте про це. Та Господь Бог пролив на Содом і Ґоморру дощ із сірки та вогню; він знищив ці міста, і всю долину, і всіх мешканців цих міст, і те, що зростало на землі. А дружина Лота озирнулася — і перетворилася на соляний стовп (Книга Буття 19:24–26). Мусимо піти на ризик і стати соляними стовпами, мусимо озирнутися і придивися: що ж коїться, який дощ проливається на Ґоморру, яке тотальне знищення відбувається там, де людське життя додається або віднімається від вашої економічної діяльності? Невже ви не бачите, що це — Ґоморра? Невже не бачите? Пам’ятайте про це. Збагніть, що вся земля тут вкрита сіркою та сіллю, вона горить, ніхто на ній більше не сіятиме, не буде на ній більше пагонів, не буде трави — як і після знищення Содома та Ґоморри, Адми та Севоїма, котрі Господь звергнув у своєму гніві та люті (П’ята книга Мойсеєва 29:22). Люди помирають за сказане чи несказане слово, віддають своє життя за чийсь наказ або рішення; ви ж проводите десятиріччя за ґратами, щоби отримати владу над життям та смертю, заробляєте купи грошей, щоби вкласти їх у спорудження будинків, де ви ніколи не мешкатимете, банків, до яких ніколи не ступить ваша нога, ресторанів, якими ви особисто ніколи не керуватимете, у компанії, чиїми директорами ви ніколи не будете. Ви розпоряджаєтеся вбивчою владою, щоб панувати в житті, яке ви проводите в підземних схованках в оточенні охоронців. Ви вбиваєте, і вас убивають у шаховій грі, де ви, однак, не є королями. Королями є ті, хто на вас наживається, змушує вас загризати один одного, допоки нікому буде оголосити шах і мат, допоки на шахівниці не залишиться один-єдиний пішак. І цим пішаком не буде ніхто із вас. Те, що ви зжерете тут, ви виригаєте в іншому місці, як оті птахи, що виригують їжу в роти своїх пташенят. Але ті, кого ви годуєте, — не пташенята, а грифи, а ви — скажені бики, приречені на самознищення в краю, де кров та влада є умовами та показниками перемоги. Пора нам припинити бути Ґоморрою…»

Чіпріано кинув читати. Здавалося, він уявив перед собою всі ті обличчя, в які він хотів би швиргонути ці слова. Він важко й уривчасто дихав — неначе астматик. Чіпріано закрив свій зошит, встав і пішов, навіть не попрощавшись.

Голлівуд

Тепер в Казаль-ді-Прінчіпе є дитячий центр імені дона Пеппіно Діани. Він розташовується в розкішній просторій віллі, конфіскованій у члена казалезького клану Еджідіо Копполи. Адгогіпаесе, агенція відновлення, розбудови та безпеки Казапезенни, Казаль-ді-Прінчіпе, Сан-Чіпріано-д’Аверса та Вілла-Літерно, перетворила конфісковані у Каморри активи на об’єкти громадського користування. Якщо не знайти їм якогось іншого застосування, то ці вілли і далі нестимуть на собі тавро босів, що їх побудували і в них жили. Навіть порожні, вони залишаються символами влади. Подорож місцевістю Аверси — це наче каталог архітектурних стилів останніх тридцяти років. Найімпозантніші вілли, що належать підрядчикам та землевласникам, служать натхненням клеркам та власникам крамниць при спорудженні власних осель. Якщо будинки перших зазвичай прикрашають чотири доричних колони із залізобетону, то крамарі задовольняються колонами вдвічі меншого розміру. Ця гра в мавпування заполонила увесь регіон віллами, що наче прагнуть зайняти перше місце у змаганні за найбільшу імпозантність, витіюватість, неприступність, ексцентричність та неповторність: одна з них навіть має ворота у вигляді картини художника-абстракціоніста Мондріана.

Вілли Каморри — це бетонні перлини, вмонтовані в сільські вулиці і захищені стінами та відеокамерами. Їх десятки й десятки. Мармур та паркет, колонади та величні сходи, гранітні каміни з ініціалами власників. Одна з них є найбільш знаменитою — може, через те, що породила найбільше легенд. Усі називають її Голлівудом. Тільки-но почувши це слово, ви відразу ж починаєте розуміти, чому вона отримала таку назву. Голлівуд був домівкою Волтера Ск’явоне, Сандоканового брата, який роками керував цементним бізнесом клану. Неважко здогадатися про причини появи назви «Голлівуд», легко уявити собі обшир та розкіш цієї будівлі. Але це ще не все. Вілла Волтера Ск’явоне і справді має стосунок до Голлівуду. Мешканці Казаль-ді-Прінчіпе твердять, що бос наказав архітектору збудувати таку ж саму віллу, як і в Тоні Монтани, кубинського гангстера з Маямі у фільмі «Чоловік зі шрамом». Волтер продивлявся цей фільм незчисленну кількість разів, і він справив на нього глибоке враження, настільки глибоке, що бос почав ототожнювати себе з головним героєм, якого грав Аль Пачино. Якщо трохи пофантазувати, то можна й справді було знайти багато схожого між впалим обличчям Ск’явоне та обличчям актора. Ця історія має всі аксесуари легенди. Кажуть, що Ск’явоне навіть подарував своєму архітекторові копію фільму — йому хотілося мати віллу точнісінько таку, як у кіно «Чоловік зі шрамом». Ця історія — одна з тих, що прикрашають сходження кожного боса до влади, її аура змішується з легендою і стає таким собі урбаністичним міфом. Кожного разу, коли хтось згадував про Голлівуд, хтось інший зауважував, що бачив, як споруджували цю віллу, коли малим стояв серед гурту хлопчаків з велосипедами і зачудовано спостерігав, як вілла Тоні Монтани переміщалася з екрана прямо в їхній мікрорайон. І це досить дивно, бо в Казалі спорудження вілли починається тільки після зведення високих стін, якими відгороджували майданчик. Але я ніколи не вірив у цю голлівудську версію. Знадвору вілла Ск’явоне скидається на бункер за товстелезними стінами з гострими металевими шпичаками нагорі. На всіх в’їздах — броньовані ворота. Ніяк не можна здогадатися, що знаходиться за стінами, але вони своїм виглядом наштовхують на думку, що там криється щось незвичайне.

Є лише один зовнішній знак, що гордовито висить біля головного входу. Червоні ворота, як на фермі в сільській глибинці, обрамлені доричними колонами та тимпаном, що різко контрастує з дисциплінованою скромністю товстих стін та воріт. Насправді цей неоязичницький тимпан є родинною емблемою, яка шле сигнал кожному, хто вже знайомий з цим місцем. Одного лише її вигляду було мені достатньо, щоб переконатися, що легендарна вілла дійсно існує.

Я десятки разів думав: а чи не піти поглянути на неї на власні очі, але це здавалося неможливим. Навіть після того, як віллу конфіскувала влада, її й досі охороняли вартові кланів. Одного ранку, іще не повністю усвідомивши, що роблю, я набрався хоробрості й увійшов усередину. Я скористався боковим входом, закритим від завидющих очей тих, хто несхвально поставився б до мого вторгнення. Вілла виявилася величавою та світлою, а монументальний фасад вселяв побожний захват. Колони підтримували подвійний фронтон з усіченим півколом у центрі. Передня зала являла собою архітектурне шаленство: двоє велетенських сходів, наче два мармурових крила, круто злітали до балкона другого поверху, який виходив на великий зал внизу. Точнісінько як у Тоні Монтани. Поруч з балконом — кабінет, як і в фінальній сцені фільму «Чоловік зі шрамом», котра закінчується зливою куль. Ця вілла — справжній тріумф доричних колон, з яких внутрішні мають рожеву штукатурку, а зовнішні — аквамаринову. По боках — подвійні колонади з дорогим оздобленням із кованого заліза. Вся ця маєтність займає майже акр, а триповерхова вілла — близько дев’яти тисяч квадратних футів. Наприкінці 90-х ця вілла коштувала три з половиною мільйони доларів, але зараз вона пішла б і за п’ять. Кімнати на першому поверсі — гігантські, кожна має принаймні одну ванну, з решти кімнат деякі — великі та розкішні, деякі — маленькі та затишні. В дитячій кімнаті на стінах і досі висять плакати з портретами популярних виконавців та футбольних гравців. Поруч із ними — маленький потемнілий малюночок двох янголят, мабуть, він висів раніше над ліжком. І газетна вирізка: «Альбанова гострить свою зброю». Альбанова — місцева футбольна команда, іграшкова забавка босів, яку вони утримували на гроші кланів; її було розпущено рішенням Антимафіозної комісії в 1997 році. Ці пожовклі вирізки, приліплені до штукатурки, що місцями вже почала облуплюватися, — усе, що лишилося від Волтерового сина, який загинув підлітком в автокатастрофі. З балкона видно переднє подвір’я — пальми та навіть штучне озеро з дерев’яним містком, що веде до маленького зеленого острівця, оточеного кам’яною стіною. Коли тут ще мешкали Ск’явоне, то подвір’ям бігали собаки мастифи — як ще один вияв сили та влади. На задньому ж подвір’ї пальми затіняли від літнього сонця елегантний плавальний басейн овальної форми. Цей басейн скопійовано зі «Ставка Венери» — перлини Англійського парку в королівському палаці Казерти. Статуя богині пливе над поверхнею води з такою ж грацією, що й оригінальний витвір Луїджі Ванвітеллі. Віллу покинули після арешту боса, який стався 1996 року прямо в цих кімнатах. Волтер не зробив того, що зробив його брат; коли Сандокан пішов у підпілля, він збудував собі велику та по-царськи розкішну криївку під своєю величезною віллою в Казаль-ді-Прінчіпе. То був бункер без вікон та дверей. Натомість він мав підземні ходи та природні гроти, призначені для термінової втечі. Але поруч з бункером була також і повністю мебльована квартира площею тисячу квадратних футів.

Сюрреалістична квартира з неоновими лампами та долівкою з білої майоліки. Вона мала внутрішню відеосистему спостереження та два входи, абсолютно невидимі ззовні. Здавалося, туди зовсім не було ніякого входу: дверима служили ковзні стіни, що рухалися на рейках. Коли виникала загроза обшуку, бос міг спуститися через потаємну ляду в їдальні до системи взаємосполучених тунелів — загалом їх налічується дванадцять, — що утворювали щось на кшталт підземного редуту чи останнього пристанища, де Сандокан міг, так би мовити, отаборитися. Бункер всередині бункера. Щоби його спіймати, службовці антимафіозного підрозділу слідкували за цим місцем рік та сім місяців; зрештою їм довелося скористатися електропилкою, щоб прорізатись крізь стіну до криївки. Тільки після того, як Франческо Ск’явоне здався в руки поліції, слідчі змогли виявити головний вхід, схований посеред порожніх пластмасових ящиків та садового інвентарю вілли на віа Салерно. В криївці не бракувало нічого. Там було два холодильники, забиті харчами, яких вистачило б на шестеро людей впродовж півмісяця. Технічно «просунутий» домашній розважальний центр — стереосистема, відеомагнітофони та проектори — займав усю стіну Слідчим з неапольської поліції довелося потратити аж десять годин, щоб розібратися з системою сигналізації та замків, що контролювала два входи до криївки. Ванна мала навіть джакузі. Ск’явоне жив під землею, як кріль у норі з потаємними лядами та ходами.

Волтер, з іншого боку, не став зариватися в нору. Хоча він і був утікачем, але все одно з’являвся в місті на важливі зустрічі і в супроводі охоронців повертався серед білого дня додому, до безпеки своєї неприступної вілли. Поліція заарештувала його майже випадково. Її агенти здійснювали рутинну перевірку. Зазвичай поліція та карабінери заходять у домівку втікача по вісім, десять, дванадцять разів на день. Вони перевіряють наявність членів родини, розпитують їх та обшукують, а перш за все — намагаються вимотати їм нерви та підірвати їхню підтримку рішення втікача піти у підпілля. Сеньйора Ск’явоне завжди вітала поліцейських чемно та гордовито, завжди, спокійно і невимушено пропонувала їм чай та тістечка, від чого ті регулярно відмовлялися. Проте одного дня, коли візитери з поліції прийшли, то помітили, що дружина Волтера явно нервувала, і з того, як повільно вона відчиняла ворота, агенти відразу ж запідозрили, що тут щось не так. Коли вони обшукували віллу, пані Ск’явоне ні на крок від них не відходила, замість лунко гукати з підніжжя сходів, як раніше. Агенти знайшли на ліжку дві щойно випрасувані сорочки, явно завеликі для її сина. Сумніву не залишалося — тут був Волтер. Він повернувся додому. Поліцейські розсипалися по кімнатах, щоб розшукати його, — і спіймали, коли втікач намагався перелізти через стіну. Та сама стіна, яку він збудував, щоб зробити свою віллу неприступною, тепер завадила йому блискавично втекти. Його схопили, як дрібного злодюжку, що безуспішно намагався знайти виступ на гладенькій стіні. Віллу конфіскували майже відразу, але впродовж шести років ніхто не хотів стати її власником. Волтер наказав вивезти з вілли все, що можна. Якщо він втратив змогу в ній жити, то нехай тепер ніхто не зможе користуватися нею. Або це його вілла, або нічия. Він наказав познімати двері з завіс, повиймати вікна, повидовбувати мармур зі сходів, демонтувати коштовні полиці над камінами. Керамічну сантехніку, дерев’яні поруччя, дорогі світильники та кухонне причандалля — усе це познімали і вивезли разом із меблями. Волтер наказав також розкидати по віллі автомобільні покришки і підпалити їх — щоб пошкодити штукатурку і колони. Але при цьому він таки залишив символічне послання. Єдине, що лишилося неторкнутим, була ванна, що стояла на трьох широких підніжках у жилій кімнаті. То була істинно королівська конструкція, з левиною головою, з якої текла вода. Бос дуже любив поніжитися в цій ванні. Вона стояла прямо перед венеціанським вікном, що виходило безпосередньо в сад. То був символ його влади як будівничого вілли та боса Каморри, як художника, що стирає з полотна своє творіння, але залишає на ньому свій підпис.

Коли я ходив цими закіптюженими кімнатами, у мене виникло таке відчуття, наче мої груди розширилися, наче всі мої нутрощі перетворилися на одне величезне серце. Воно билося сильніше й сильніше, і його поштовхи відчувалися в усьому тілі. В роті у мене пересохло від глибоких вдихів, які я робив, щоби вгамувати мою тривогу. Якби на мене зараз наскочив якийсь вартовий-каморрист, то я міг заверещати, як різана свиня, але мене все одно ніхто не почув би. Вочевидь, ніхто не бачив, як я увійшов, а може, віллу вже не охороняли. Хвиля пульсуючого гніву накотилася на мене. Гігантським вихором закрутилися в моїй свідомості уривки видінь — образи друзів, що емігрували, стали членами клану або пішли служити в армію, неквапливі вечори в цьому Богом забутому краї, де немає нічого, окрім кримінальних оборудок та корумпованих політиків, образи імперій, збудованих на Півночі Італії та на половині Європи, імперій, що не залишили по собі нічого, окрім сміття та отруйних відходів. Мені треба було зігнати на комусь злість, дати вихід своїм емоціям. Я не втримався. Ставши на край ванни, я взяв — і помочився у неї. То був ідіотський жест, але коли я випорожнив свій сечовий міхур, мені полегшало. Ця вілла була як відтворене кліше, як бетонне втілення чуток та ілюзій. У мене виникло химерне відчуття, що зараз із якоїсь кімнати вийде Тоні Монтана і привітається стриманим бундючним жестом: «Усе, що я маю в цьому світі, — це моя сміливість та моє чесне слово, і я ніколи не порушу його заради когось, ясно?» Хтозна — може, Волтер мріяв померти, як Монтана: впасти, зрешечений кулями, з балкона у парадну залу, а не завершувати свої дні в тюремній камері, де його поволі з’їдатиме дифузний токсичний зоб, де гнитимуть його очі і підскакуватиме кров’яний тиск.

Не лише світ кіно нишпорить кримінальним світом у пошуках цікавих сюжетів. Дуже часто буває і навпаки. Нові покоління босів не йдуть виключно злочинним шляхом. Вони не проводять день за днем на вулиці в компанії місцевих бандюків, не носять при собі ножів, не мають шрамів на обличчі. Вони дивляться телевізор, навчаються, поступають до інститутів та університетів, закінчують їх, їздять за кордон, а найголовніше — працюють в структурах механізму влади. Промовистим прикладом може служити фільм «II Padrini», тобто «Хрещений батько». До того, як фільм вийшов на екрани, ніхто з представників сицилійської мафії чи Каморри ніколи не користувався терміном padrino, що виник з філологічно хибного перекладу англійського словосполучення «хрещений батько». Голову «сім’ї» або групи компаньйонів завжди називали compare. Однак після виходу фільму етнічні італійці, члени мафіозних сімей в Сполучених Штатах, стали використовувати godfather, тобто «хрещений батько» замість compare та його зменшувальної форми comparielloy яка взагалі вийшла з ужитку. Багато молодих італо-американців, пов’язаних з мафією, стали носити темні окуляри, костюми в тоненьку смужечку та висловлюватися спокійно й розважливо, як Марлон Брандо. Сам Джон Ґотті бажав стати живим втіленням дона Віто Корлеоне. Навіть бос Коза Ностри, Лучано Ліджіо — і той, позуючи для фоторепортерів, став виставляти вперед свою щелепу як Марлон Брандо в фільмі «Хрещений батько».

Натхненням Маріо П’юзо став не мафіозо-сицилієць, а Альфонсо Тієрі, бос Піньясекки з центру Неаполя, який після смерті Чарлза Бамбіно став ватажком сімей італійської мафії в Сполучених Штатах. У своєму інтерв’ю одній американській газеті Антоніо Спавоне на прізвисько Поганець, неаполітанський бос, пов’язаний з Тієрі, заявив: «Якщо сицилійці продемонстрували, як треба тримати язика за зубами, то неаполітанці показали всьому світу, як слід поводитися, коли ти — керівник. Як одним лише жестом демонструвати, що керувати — це не пеніс в піхву встромляти». Більшість кримінальних архетипів, що досягли кульмінаційної точки мафіозної харизми, походили із шматочка землі в Кампанії площею всього-на-всього кілька квадратних миль. Навіть Аль Капоне — і той вийшов звідти: його родина походила з Кастелламмаре-ді-Стабія. Капоне був першим босом, який приміряв себе до фільмів. Його прізвисько Чоловік зі шрамом (через шрам на щоці) використав Брайан Де Пальма як назву свого фільму 1983 року про Тоні Монтану. Але раніше ним скористався Ґовард Гокс для свого фільму 1932 року про Капоне. Аль Капоне разом зі своїм почтом незмінно з’являвся на майданчику кожного разу, коли там знімалася сцена із стріляниною чи погонями або якийсь натурний кадр. Бос хотів пересвідчитися, що Тоні Камонте, навіяний ним головний персонаж фільму «Чоловік зі шрамом», не виглядатиме на екрані дешевим клоуном. А ще він неодмінно хотів в усьому бути максимально схожим на Тоні Камонте. Бос знав, що після виходу фільму саме Камонте стане емблемою Капоне, а не навпаки.

Кінофільми — джерело форм самовираження. Неапольський Козімо Ді Лауро — чудовий приклад. Його вбрання нагадує «прикид» Брендона Лі у фільмі «Ворон». Каморристи часто звертаються до фільмів, щоби створити собі кримінальний імідж, якого їм часто бракує. І вони моделюють себе під відомі їм голлівудські маски-шаблони, обираючи таким чином найкоротший шлях до перетворення власних персон на зловісні постаті. Кінематографічне натхнення визначає навіть суто технічні моменти — як тримати пістоль і як з нього стріляти. Одного разу ветеран слідчого відділу неапольської поліції розповів мені, як кілери Каморри мавпують фільми: «Після виходу на екрани фільмів Тарантіно ці типи розучилися стріляти! Вони більше не тримають ствола рівно. Тепер вони тримають його криво, як у фільмах, і це призводить до катастрофічних наслідків. Кілери вціляють у живіт, ноги, пах, завдають серйозних поранень, але не вбивають. Тому їм доводиться прикінчувати жертву пострілом у потилицю. І при цьому бездумно проливають море крові, що є абсолютно непотрібним показушним варварством з огляду на кінцеву мету нападу».

Боси жіночої статі ходять з охоронцями, вдягнутими як Ума Турман у фільмі «Убити Білла»: фосфоресцентні жовті костюми та біляве волосся. Вінченца Ді Доменіко, жінка з району Картьєрі Спаньйолі, яка певний час співробітничала з представниками влади, мала промовисте прізвисько «Нікіта», яке вона запозичила в героїні-кілерші з фільму Люка Бессона. Фільми, особливо американські бойовики, — це не далекі землі, де трапляються фантасмагорії та здійснюється неможливе, а місця, розташовані десь поблизу твоєї домівки.

Я тихо покинув віллу, намагаючись не заблукати серед кущів ожини та височенних будяків, що розрослися в Англійському парку, котрий тішив колись погляд грізного боса. Ворота я лишив прочиненими. Лише кілька років тому вас засікли б на підході до вілли десятки вартових. А зараз я вийшов з неї, тримаючи руки в кишенях та схиливши голову, наче з кінотеатру, і досі перебуваючи під враженням побаченого.

Неважко збагнути, чому фільм Джузеппе Торнаторе «Il camorrista» залишив такий сильний відбиток на уяві мешканців Неаполя. Для цього треба лише прислухатися, як люди жартома піддівають один одного, роками повторюючи одні й ті самі рядки:

— Скажи професору, що то не я зрадив його.

— Я знаю, хто він, але я знаю також, хто я!

— Малакарне — слабак!

— Хто тебе підіслав?

— Той, хто може зберегти тобі життя — або забрати його у тебе.

Звукоряд цього фільму став чимось на зразок позивних Каморри, які висвистуються, коли поруч проходить, скажімо, районний капо, або просто для того, щоб рознервувати крамаря. Фільм «II camorrista» потрапив навіть до дискотек, де люди можуть потанцювати під три різних мікси з найвідоміших висловів Рафаеле Кутоло, якого в цьому фільмі грає Бен Ґаззара.

Двоє дітлахів з Казаль-ді-Прінчіпе, Джузеппе М. та Ромео П., знали діалоги з «Каморриста» напам’ять і часто розігрували різні сцени з цієї стрічки: «Скільки важить picciotto?[6] — Не більше, ніж підняте вітром перо».

Вони почали чіплятися до груп дітлахів їхнього ж віку ще навіть до того, як стали достатньо дорослими, щоб керувати автомобілем. Ці хлопці були забіяками та хуліганами. Хвальки і фанфарони, вони вибиралися поїсти до кафе чи ресторану і давали офіціантові суму, вдвічі більшу за рахунок. У розхристаних сорочках, з-під яких виднілися ще безволосі груди, вони ходили, театрально погойдуючись, наче заявляючи право на кожен свій крок. Випнувши підборіддя — навмисне демонструючи свою самовпевненість та «владу», що існувала лише в їхній уяві. Ці двоє були нерозлучні. Джузеппе грав роль боса, завжди на крок попереду свого compare. Ромео грав роль його охоронця, правої руки та вірного товариша. Джузеппе часто називав його Донні, на честь Донні Браско. Хоча Донні й був таємним агентом поліції, в душі він стає справжнім мафіозо, і це рятує його від первородного гріха в очах прихильників. В Аверсі Джузеппе та Ромео регулярно тероризували дітлахів, які щойно отримали свої водійські посвідчення, але найбільше полюбляли вони «наїжджати» на молоді пари. Зазвичай вони влаштовували зіткнення свого моторолера з авто, в якому їхали закохані, а коли ті виходили і вимагали в них страховку, то Джузеппе або Ромео плювали в обличчя дівчині, таким чином провокуючи її приятеля на реакцію. А потім немилосердно його лупцювали. Вони також «діставали» дорослих, навіть тих, хто мав реальний вплив: вторгалися на їхню територію і творили, що хотіли. Джузеппе та Ромео народилися в Казаль-ді-Прінчіпе, і в їхньому розумінні цього було цілком достатньо. Їм хотілося, щоби їх боялися та поважали; кожен, хто до них наближався, мав утуплювати свій погляд у землю, не маючи сміливості поглянути їм у вічі. Але одного дня вони взяли на себе надто багато: роздобули автомат з арсеналу невідомо якого клану і стрельнули з нього по групі дітвори. Напевне, вони й раніш багато вправлялися в стрільбі, бо стріляли обережно, так, щоб ні в кого не поцілити, але щоб кожен при цьому мав змогу понюхати запах пороху та почути голос автомата. Перед тим, як випустити чергу, один із них щось продекламував. Ніхто не зрозумів цього белькотіння, але один свідок згодом заявив, що то було схоже на пасаж з Біблії: мабуть, Джузеппе та Ромео готувалися до конфірмації. Та якщо проаналізувати, то навряд чи то був конфірмаційний текст. Але все одно то була свого роду Біблія. Пасаж не з катехізису, а з Квентіна Тарантіно. Хлопець продекламував строфи, які промовляє Жюль Вінфілд у фільмі «Кримінальне чтиво» перед тим, як послати на той світ типа, винуватого у зникненні дорогоцінної валізки Марчелюса Воллаче:

«Шлях праведного чоловіка загороджений з усіх боків несправедливістю людей егоїстичних та тиранією людей злих. Благословенний той, хто в ім’я добра та милосердя веде слабких крізь долину темряви, бо він воістину є хранителем свого брата і рятівником втрачених дітей. І я уражу тебе з подвійною силою, я обрушу свою несамовиту лють на тих, хто намагається отруїти та знищити братів моїх. І коли впаде на тебе мій гнів, то дізнаєшся ти, що звуть мене — Господь».

Джузеппе та Ромео процитували цей пасаж слово в слово як у фільмі — і відкрили вогонь. Батько Джузеппе був каморристом, pentito, який повернувся до організації Квадрано та Де Фалько після того, як вони зазнали поразки від Ск’явоне. Він був невдахою, який став на сторону невдах. Але він, напевне, думав, що фільм його життя зміниться, достатньо лише буде зіграти в ньому правильну роль. Ці двоє хлопців знали напам’ять усі найкращі рядки з усіх фільмів про кримінальників. У більшості випадків вони розпочинали бійки через чийсь погляд. У країні Каморри погляд — це претензія на територію. Це — втручання в чийсь приватний простір, все одно, що вибити двері й увірватися в чужу домівку. Погляд — це навіть дещо більше за образу. Коли надто довго дивитися комусь у вічі, то це саме по собі вже можна розцінити як відкрито кинутий виклик:

— Ти ще й насмілюєшся щось мені казати? Ти ще й насмілюєшся щось мені казати? Ти ще й насмілюєшся щось мені казати?

Вони повторювали ці відомі рядки з фільму «Таксист», а потім починали бійку, гепаючи жертву в груди так, що аж луна котилася.

Казалезькі боси до цієї проблеми поставилися з усією серйозністю. Ніхто не хотів терпляче зносити сутички, бійки та погрози: надто багато знервованих матерів, надто багато скарг. Тому боси передали своє попередження через районного капо, щось на кшталт заклику до порядку. Але Джузеппе та Ромео продовжували грати роль у своєму уявному фільмі, лупцюючи всіх, кого заманеться, мочитися в бензобаки мотоциклів, що належали сусідським дітлахам. Тому боси послали за ними. Вони хотіли поговорити з ними особисто — клан не влаштовувала така поведінка. Батьківська терплячість, характерна для цих країв, часто перетворюється на бажання покарати; хлопці явно потребували добрячого уроку гарної поведінки, жорстокого публічного прочухана, який навчив би їх не переходити межу. Та Джузеппе і Ромео зневажливо відкидають запрошення босів на розмову і продовжують стирчати в барі, грати у відеопокер або просиджувати перед телевізором, годинами дивлячись фільми на DVD-програвачі і запам’ятовуючи рядки, вирази й імітуючи жести та одіж персонажів. Вони гадають, що їм тепер море по коліно. Що їм на всіх можна начхати, навіть на «конкретних» впливових хлопців. Більше того, їм здається, що саме своїм ігноруванням «конкретних» хлопців вони наженуть на всіх ще більшого страху. Для них, як для Тоні та Менні з «Чоловіка зі шрамом», не існувало меж. Вони нікого й слухати не хочуть, а регулярні напади та залякування створюють у них враження, що вони — віце-королі Казерти. Джузеппе та Ромео і не збиралися вливатися в клан. Навіть не намагалися. Цей шлях був надто повільним та жорстко регламентованим, і тому вони не збиралися марнувати час, повзучи вгору ієрархічною драбиною. Більше того, вже багато років казалезці направляли по-справжньому здібних членів організації не в бригади кілерів, а в економічний сектор. Джузеппе та Ромео являли собою повну протилежність сучасному солдату Каморри. Вони вважали, що зможуть виїхати на одній лише лиховісній репутації району, де вони народилися й жили. Вони не були членами клану, але забажали користуватися всіма привілеями каморристів. Хлопці вважали, що бари мусять обслуговувати їх задарма, не сумнівалися, що безкоштовний бензин для їхніх моторолерів — це як щось належне, а їхнім матерям власники крамниць мають відпускати свій крам безкоштовно. Якщо ж хтось насмілювався збунтуватися, то вони накидалися на крамарів та дівчат-продавчинь і немилосердно їх гамселили. Тому весною 2004 року кілька емісарів від клану організували з хлопцями зустріч на околиці Кастельвольтурно, в районі Парко Маре (Морського Парку), де зливаються докупи море, пісок та сміття. Якщо боси не могли вплинути на Джузеппе та Ромео своїми негативними сигналами, то, можливо, вони спробують достукатися до них позитивними пропозиціями. Запропонувати якусь спокусливу угоду, можливо — навіть взяти участь в убивстві. Першу реальну «мокру» справу в їхньому житті. Я уявив, як хлопці прожогом погнали свої моторолери, прокручуючи в своїх головах всі улюблені сцени з фільмів, де великі боси змушені рахуватися з впертістю нових героїв. Молоді спартанці йшли свого часу на війну, натхнені геройськими подвигами Ахіллеса та Гектора, але в цьому краї ти йдеш на вбивство, маючи в голові «Чоловіка зі шрамом», «Славних хлопців», «Донні Браско» та «Хрещеного батька». Кожного разу, коли я проїжджаю повз Парко Маре, я уявляю собі сцену, яку відтворила поліція і про яку повідомлялося в газетах. Джузеппе та Ромео прибули набагато раніше призначеного часу. Вони згоряли від нетерпіння та відчували занепокоєння. Поки хлопці чекали, під’їхало авто. З нього вийшли декілька чоловіків. Хлопці підійшли привітатися з ними, але ті схопили Ромео, відтягли його вбік і почали лупцювати Джузеппе. Потім хтось із них приставив йому до грудей ствол автоматичного пістоля і вистрелив. Я не сумніваюся, що перед очима Ромео промайнула сцена зі «Славних хлопців», де Томмі Де Віто запрошують взяти участь у керівництві Коза Нострою в Америці, але замість запросити до зали, де зібралися боси, його ведуть до порожньої кімнати й убивають пострілом у голову. Неправда, що фільми — брехня, що не можна жити, як у кіно, що як тільки ти висунеш голову з кінотеатру, то відразу ж здогадаєшся, що реальність зовсім інакша. Є лише одна різниця: той момент, коли Аль Пачино вибирається з фонтана, куди впав його скошений автоматними чергами дублер, і стирає з обличчя кіношну кров. Момент, коли Джо Пеші змиває йому голову і зупиняє фальшиву кровотечу. Тебе не цікавить ця сцена, бо ти її не розумієш. Коли ж Ромео бачить, що Джузеппе впав на землю, я впевнений — хоча вже ніколи не зможу це підтвердити, — що він, нарешті, збагнув, у чому саме полягає різниця між фільмами та реальністю, між зіграною сценою та запахом пороху й крові, між його власним життям та сценарієм. А потім настала його черга. Убивці вистрелили йому в рот, а потім добили ще одним пострілом у голову. Сума хлопчачого віку ледь сягала тридцяти років. Ось як клан Казалезі розв’язав проблему невеличкої, але злоякісної кримінальної пухлини, що живилася фільмами. Кілери не стали навіть робити анонімних телефонних дзвінків ані до поліції, ані до «швидкої». Вони так і кинули трупи хлопців, щоб їхні руки дзьобали ненаситні верескливі чайки, а бродячі собаки, що шастають по всипаному сміттям березі моря, обгризали їхні губи та носи. Цього ніколи не показують у кіно. Бо воно завжди закінчується хвилиною раніше.

Насправді не існує якоїсь істотної різниці між кіношною аудиторією в країні Каморри та деінде. Кінематографічні алюзії скрізь породжують міфологію імітації. Якщо десь ти можеш уподобати «Чоловіка зі шрамом» і потайки ідентифікувати себе з ним, то тут ти можеш стати Чоловіком зі шрамом, але тоді тобі доведеться залишитися ним назавжди. У країні Каморри люди також пристрасно люблять образотворче мистецтво та літературу.

У своєму бункері під віллою Сандокан мав велику бібліотеку, що містила силу книжок, і всі — на дві теми: Королівство двох Сицилій та Наполеон Бонапарте. Сандокан цікавився історичною роллю держави Бурбонів і стверджував, що його предки були крупними чиновниками в південній Італії, а саме — в Терра-ді-Лаворо. Його захоплював геній Бонапарта, який піднявся до вершини влади з нижніх армійських чинів і підкорив половину Європи: він вбачав схожість його долі зі своїм власним життям, бо він теж почав з низів і став «генералісимусом» одного з найпотужніших кланів у Європі. Сандокан, який був колись студентом-медиком, волів коротати свій час у криївці за малюванням релігійних ікон та портретів Наполеона й Муссоліні. Ці конфісковані мистецькі витвори і досі продаються в крамницях Казерти, у тих, що користуються довірою кланів: надзвичайно рідкісні малюнки, де замість обличчя Христа вставлене обличчя Сандокана. Він любив також читати епічну літературу, а найбільше — Гомера, легенди короля Артура та романи Вальтера Скотта. Саме любов до творчості Вальтера Скотта надихнула його назвати одного із своїх численних нащадків пишномовним та ґордим ім’ям Айвенго.

Імена синів завжди несуть на собі слід батькових пристрастей та вподобань. Джузеппе Міссо, бос клану з району Саніта, мав трьох онуків. Їх звали Бен Гур, Ісус та Еміліано Сапата. На своєму суді Міссо завжди напускав на себе вигляд політичного лідера, консервативного мислителя та бунтівника; нещодавно він написав роман, «І leoni di marmo», «Мармурові леви». Кілька сотень примірників розійшлися в Неаполі буквально за пару тижнів. Це — історія Неаполя 1980-х та 1990-х, розказана плутаним синтаксисом, але напористим стилем. Це — історія формування та зростання цього боса, його постання як одинокого воїна, противника Каморри, кримінальних оборудок, рекету та наркотиків, та захисника шляхетного, але неясно визначеного кодексу грабунку та крадіжки. Упродовж своєї тривалої кримінальної кар’єри його неодноразово заарештовували, і кожного разу під час арешту при ньому були книги Юліуса Еволи та Езри Паунда.

Августе Ла Toppe, бос Мондраґоне, вивчав психологію, багато читав Карла Юнґа і був експертом із вчення Зиґмунда Фройда. Якщо поглянути на список книг, замовлених ним у тюрмі, то перед нами постає об’ємиста бібліографія вчених-психоаналітиків, а під час суду Августе Ла Toppe часто цитував Лакана, перемежаючи ці цитати своїми міркуваннями про гештальтівську школу психології. Всі ці знання бос Мондраґоне використав для приходу до влади; вони послужили йому як управлінське та військове знаряддя.

Навіть один з найвідданіших людей Паоло Ді Лауро є цінителем культури: Томмазо Престієрі є продюсером багатьох співаків неомелодійного стилю і знавцем сучасного образотворчого мистецтва. Багато босів є колекціонерами. Вілла Паскуале Ґалассо містила приватний музей, де зберігалося приблизно триста антикварних експонатів; перлиною його колекції був трон бурбонського короля Франциска Першого. А Луїджі Волларо на прізвисько Каліф мав полотно свого улюбленого художника — Боттічеллі.

Поліція спромоглася заарештувати Престієрі саме завдяки його любові до музики. Його схопили в Театро Белліні в Неаполі, куди він, знаходячись на підпільному становищі, пішов послухати концерт. Вислухавши винесений йому вирок, Престієрі заявив: «У мистецтві мені не потрібне звільнення з тюрми, бо у мистецтві я — вільний». Полотна художників та пісні вносять рівновагу й надзвичайну ясність і безтурботність у душу такого нещасливого боса, як Престієрі, котрий втратив двох братів, яких убили холоднокровно і безжально.

Абердін, Мондраґоне

Августо Ла Toppe, бос-психоаналітик, був одним з улюбленців Антоніо Барделліно. Він зайняв місце свого батька ще у молодому віці і став єдиновладним лідером клану К’юові, як його називали в Мондраґоне. Цей клан керував північчю Казерти, півднем Лаціо та Доміціанським узбережжям. Клан, очолюваний Ла Toppe, став на бік ворогів Сандокана Ск’явоне, але їхній менеджерський та бізнесовий досвід та розум — єдині фактори, достатньо потужні, щоби покращити конфліктні стосунки між сім’ями Каморри, — зрештою примирили їх з казалезцями, з якими вони продовжили співпрацю, водночас зберігаючи власну автономію. Августо невипадково отримав своє ім’я. Сім’я Ла Toppe дотримувалася родинної традиції називати первістка іменем якогось із римських імператорів. Але в цьому випадку вони повернули колесо історії назад: замість того, щоб після Августа з’явився Тиберій, Тиберій натомість став батьком Августа.

Вілла Сципіона Африканського біля озера Патрія, битви Ганнібала при Капуї, нездоланна міць самнітів — перших вояків у Європі, що вчинили напад на римські легіони, а потім втекли в гори, — всі ці перекази є легендами в місцевих сім’ях каморристів, які вважають себе нащадками цих далеких предків. Ці історичні фантазії кланів зіштовхнулися з поширеним іміджем Мондраґоне як італійської столиці моццарелли, буйволячого сиру. Колись у дитинстві мій батько натоптував мене моццареллою з Мондраґоне, але неможливо було вирішити, який сир і з якого району був найкращим. Смаки різнилися надто сильно: легка та жирна солодкість Баттапальї, важка солоність Аверси або ж чистота й бездомішковість Мондраґоне. Але майстри Мондраґоне мали в запасі власні козирі. Добра моццарелла завжди залишає присмак, який сільські мешканці називають «подих буйволиці». Я часто прогулювався по причалу Мондраґоне, котрий був моїм улюбленим пунктом призначення до того, як його зруйнували. Такий собі висунутий в море залізобетонний язик з причальними спорудами. Нікому не потрібна, покинута конструкція.

Мондраґоне раптом перевторився на місце для всіх молодих людей з Казерти та району Понтінських боліт, які забажали емігрувати до Великої Британії. Еміграція — мрія і шанс усього життя, спосіб вибратися звідси, але не для того, щоби потім стати офіціантом, посудомийкою в «Мак-Дональдсі» або барменом, якому платять пінтами темного пива. Молодь приїздила в Мондраґоне, щоби познайомитися з «правильними» людьми, які зможуть забезпечити недороге житло та зустріч з потенційними роботодавцями. В Мондраґоне бували люди, що могли влаштувати на гарну роботу в страховій компанії або компанії, що займається нерухомістю, люди, що допомагали нещасним та хронічно безробітним підписати пристойний контракт і влаштуватися на поважну роботу. Мондраґоне був дверима до Великобританії. Починаючи з кінця 90-х мати друга в Мондраґоне раптом стало означати, що тебе оцінять у повну міру твоїх талантів та здібностей, без рекомендацій та корисних зв’язків. Велика рідкість, неймовірна в Італії, особливо — на півдні. Бо тут тобі завжди потрібен покровитель, той, хто допоможе тобі просунути принаймні ногу в двері, якщо не всього себе. Представлятися без покровителя — це все одно, що заявитися без рук та ніг. Без чогось важливого. Але в Мондраґоне вони беруть твою автобіографію і дивляться, кому в Сполученому Королівстві її відіслати. Найважливіше значення мали твій досвід та здібності і те, як ти ними розпоряджався. Але це — в Лондоні чи Абердіні. Тільки не в Кампанії — найпровінційнішій з усіх провінцій Європи.

Мій приятель Маттео вирішив спробувати щастя — поїхати раз і назавжди. Він з відзнакою закінчив вищий учбовий заклад, і йому набридло працювати інтерном, підробляючи на будівельних майданчиках. Маттео заощадив трохи грошей і дізнався ім’я одного чолов’яги в Мондраґоне, який зголосився влаштувати кілька зустрічей з роботодавцями в Британії. Я поїхав разом із ним. Ми кілька годин прочекали на пляжі, де знайомий Маттео сказав нам чекати. Було літо. Пляжі Мондраґоне штурмують відпочивальники з усієї Кампанії, ті, хто не може дозволити собі податися на узбережжя Амальфі чи орендувати будиночок на березі моря, тому вони добираються сюди громадським транспортом з провінції. До середини 80-х моццареллу продавали прямо на пляжі з дерев’яних діжок, доверху наповнених кип’яченим буйволячим молоком. Відпочивальники їли сир, взявши його обома руками, геть заляпуючись молоком. Дітлахи облизували солоні від морської води руки, а потім урочисто відкушували шматочок. Та ніхто більше не продає тут моццареллу, тепер тут панують хлібні палички грісіні та кокосові скибочки. Наш «зв’язковий» запізнився на дві години. Коли ж він нарешті з’явився — засмаглий та в одних вузеньких плавках, то пояснив, що запізно повечеряв, тому запізно поплавав і через це пізно висох. Виходить, то була не його провина, а провина сонця, яке повільно висушувало його шкіру. Він повів нас до туристичної агенції. І все. Ми гадали, що зустрінемося з якимось дуже впливовим посередником, але натомість він просто познайомив нас з працівниками агенції, причому явно не найкращої. Це був не один з тих закладів із сотнями лискучих рекламних буклетів, а звичайнісінька непримітна контора. Але для того, щоби скористатися її еміграційними послугами, треба було мати місцевого «зв’язкового»; для випадкового перехожого це була звичайна туристична агенція. Молода жінка попросила в Маттео його автобіографію і сказала нам час відправлення найближчого авіарейсу на Абердін, на який іще можна було придбати квитки. Значить, он куди вони його посилали. Маттео видали список компаній, куди він мав звернутися стосовно співбесіди, і за невеличку плату призначили навіть зустрічі з людьми, відповідальними за наймання. Ще ніколи бюро з тимчасового влаштування не працювало так швидко й ефективно. Два дні по тому ми сіли на літак до Шотландії — швидка й недорога подорож з Мондраґоне.

В Абердіні ми відчули себе як вдома, хоча це шотландське місто аж ніяк не було схоже на Мондраґоне. Абердін — третє за величиною місто в Шотландії, темне, брудне і сіре, але дощить там не так часто, як в Лондоні. До того, як тут з’явилися італійські клани, абердінці не знали, як можна з вигодою використати свої ресурси відпочинку та туризму, тому ресторанний, готельний та розважальний бізнес були організовані на нудний англійський манер. Скрізь одне й те саме: раз на тиждень люди набивалися напхом у пивні бари. Згідно з даними прокурора з Неапольського антимафіозного відділу, саме Антоніо Ла Toppe, брат Августо, започаткував низку комерційних підприємств у Шотландії, які буквально за два роки перетворилися на перлини шотландського підприємництва. Левова частка підприємницької діяльності Ла Toppe в Британії є абсолютно легальною: придбання та використання маєтності та компаній, торгівля харчами з Італії. Оборот — величезний, важко навіть назвати його приблизну цифру. В Абердіні Маттео знайшов усе те, чого він був позбавлений в Італії. Ми вдоволено розгулювали вулицями; здавалося, вперше в нашому житті нашого статусу мешканців Кампанії виявилося достатньо для того, щоб гарантувати якусь міру успіху. На Юніон Террас, 27/29, ми несподівано опинилися перед рестораном «У Паваротті», зареєстрованим на ім’я Антоніо Ла Toppe і зазначеним на туристичних веб-сторінках. Абердін став вважатися шикарним елегантним місцем, де можна вишукано пообідати й укласти важливу ділову угоду. На «Італіссімі», гастрономічному ярмарку, що проводився в Парижі, підприємства кланів навіть рекламували себе як вершина «Made in Italy». Там Антоніо Ла Toppe рекламував свою власну фірму, що займалася гуртовими поставками харчів на всілякі громадські заходи. Його успіх вивів його в перші ряди найуспішніших шотландських підприємців Європи.

Антоніо Ла Toppe заарештували в Абердіні в березні 2005 року. Італійський ордер на його арешт у зв’язку із злочинною діяльністю в системі Каморри та здирництвом був виданий раніше, але багаторічне британське громадянство та той факт, що місцева влада відмовлялася визнати його здогадні злочини, захищали Антоніо Ла Toppe, і через це йому вдавалося уникнути екстрадиції. Шотландія не бажала втрачати одного зі своїх найталановитіших бізнесменів.

В 2002 році неапольський суд видав ордери на попереднє затримання тридцяти людей, пов’язаних з кланом Ла Toppe. Виявилося, що рекет, незаконне отримання контрактів та контроль над економічною діяльністю приносили величезні суми грошей, які клан інвестував за кордоном, зокрема в Британії, де утворилася справжня колонія каморристів. Ці колоністи не намагалися силоміць встановити свій контроль над ринком робочої сили, не влаштовували надмірну конкуренцію, яка могла б призвести до зниження оплати праці. Натомість вони вдихнули в місто підприємницьку енергію, оживили туристичну галузь, започаткували нові види експортно-імпортних операцій та значно пожвавили сектор нерухомості.

І цю закордонну енергію, імпортовану з Мондраґойе, втілював собою Рокфеллер. Саме так тутешній люд називав цього чоловіка через його незаперечний талант укладати угоди та вміло розпоряджатися великими сумами грошей. Рокфеллер — це Рафаеле Барбато, шістдесяти двох років, уродженець Мондраґоне. Напевне, він і сам уже забув своє справжнє ім’я. Він має жінку-голландку і до кінця 1980-х займався бізнесом в Голландії, де володів двома казино, які приваблювали великих цабе з усього світу, таких як брат Боба Челліно, котрий започаткував казино в Лас-Веґасі, та слов’янських мафіозі, що осіли в Маямі. Його партнерами були такий собі Ліборіо, сицилієць, пов’язаний з Коза Нострою, а також Емі — голландець, який пізніше перебрався до Іспанії, де повідкривав готелі, жилі будинки та дискотеки. Як засвідчили Маріо Сперлоніаро, Стефано Піччірілло та Джіроламо Роццера — всі pentiti, — саме Рокфеллер разом із Августо Ла Toppe виносили ідею податися до Каракаса, щоб зустрітися там з венесуельськими наркоторговцями, чиї ціни на кокаїн були вигіднішими за ціни колумбійців, які постачали кокаїн неаполітанцям та казалезцям. І саме Рокфеллер знайшов зручне місце, де Августо міг би переховуватися, коли пішов у підпілля в Голландії: клуб спортивної стрільби по тарілках. Навіть попри те, що він був далеко від сільської глибинки Мондраґоне, бос все одно мав змогу тримати форму, стріляючи по летючих глиняних мішенях. Рокфеллер мав у своєму розпорядженні величезну розгалужену мережу. Він був одним з найвідоміших бізнесменів не лише в Європі, а й у Сполучених Штатах; через свої картярці та казино він встановлював контакти з італо-американськими мафіозі, яких поволі витісняли з Нью-Йорка клани албанців. У результаті ці мафіозі дедалі тісніше гуртувалися довкола сімей каморристів з Кампанії і охоче ввозили наркотики та інвестували в європейські ринки, ресторани та готелі через розчинені двері Мондраґоне. Рокфеллер є власником «Адама і Єви», перейменованого на «Ла Плая» — прекрасного курортного села на узбережжі Мондраґоне, де, згідно з даними слідчих, відпочивали багато втеклих працівників кланів. Чим більше комфорту в криївці, тим менше спокуси стати свідком обвинувачення і покласти край життю в підпіллі. З «розкаяними» Ла Toppe не церемонився. Франческо Тіберіо, кузен Августо, зателефонував Доменіко Пенсі, котрий свідчив проти клану Стольдера, і в недвозначних виразах запропонував забиратися геть з міста:

— Мені сказали Стольдери, що ти настукав на них у поліцію. Зважаючи на те, що стукачі в нашому місті нам не потрібні, краще б ти вшився з Мондраґоне, доки хтось не взяв і не відрізав тобі голову.

Кузен Августо полюбляв тероризувати телефонними дзвінками всіх тих, хто насмілювався співробітничати з представниками влади або влаштовував «витік» інформації. У розмові з Вітторіо Ді Теллою він був ще відвертішим і запропонував йому купити собі похоронний костюм.

— Якщо здумаєш розколотися, то краще відразу купи собі чорну сорочку та костюм, підаре, бо я тебе прикінчу.

До того як компаньйони та члени кланів почали співпрацювати з правоохоронцями і давати свідчення в суді, ніхто навіть уявити собі не міг істинний обсяг нелегальних операцій в Мондраґоне. Одним з приятелів Рокфеллера був такий собі Рафаеле Аккончія. Як і Рокфеллер, він народився в Мондраґоне, але потім перебрався до Голландії, де став власником мережі ресторанів і, за свідченням «розкаяного» Стефано Піччірілло, став також досить крупним міжнародним торговцем наркотиками. Скарб Ла Toppe і досі схований десь в Голландії, можливо, в якомусь банку — мільйони євро, які слідчі так і не спромоглися вирахувати, бо ці гроші були проведені через посередників та комерційні структури. В Мондраґоне ця здогадна «заначка» стала символом абсолютного багатства, що затьмила собою решту багатств в інших країнах. Люди не кажуть більше «Він вважав себе Центральним банком Італії», вони кажуть натомість «Він вважав себе Центральним банком Голландії».

Маючи підтримку в Південній Америці та Голландії, клан Ла Toppe планував узяти під контроль торгівлю кокаїном у Римі. Всі сім’ї каморристів у Казерті вважають столицю продовженням своєї провінції, тому Рим став пунктом номер один для наркотиків та інвестицій в нерухомість. Ла Toppe розраховували на постачальницькі маршрути, які йшли вздовж Доміціанського узбережжя; розташовані там вілли мали важливе значення для контрабанди цигарками та іншими товарами. Актор Ніно Манфреді теж мав там віллу. До нього заявилися представники кланів і запропонували продати її. Манфреді опирався, як міг, але тиск кланів зростав, бо його будинок знаходився в точці, що мала стратегічне значення для швартування моторних човнів. Зрештою, каморристи кинули вмовляти актора і змусили продати віллу за встановлену ними ціну. Манфреді навіть поскаржився босу Коза Ностри і розповів цю історію каналу «Радіоновини-1» в січні 1994 року, але жоден сицилієць не насмілився втрутитися і виступити проти впливових мондраґонців. Тільки вихід на телебачення та привернення міжнародної уваги допомогли актору зробити надбанням гласності той тиск, до якого вдається Каморра заради досягнення власних інтересів.

Наркоторгівля йшла слід у слід за іншими комерційними маршрутами. Енцо Бокколатто, родич сім’ї Ла Toppe та власник ресторану в Німеччині, вирішив зайнятися експортом одягу. Разом із Антоніо Ла Toppe та одним ліванським бізнесменом він купував одяг в Пулії — одежна промисловість Кампанії вже давно була монополізована кланами Секондільяно — і перепродував його у Венесуелі через посередника, такого собі Альфредо, якого слідчі «вирахували» як одного з найбільших нелегальних постачальників діамантів до Німеччини. Завдяки кланам Каморри діаманти — ціни на які завжди коливаються, але ніколи не опускаються нижче номіналу — швидко стали улюбленим товаром для відмивання грошей. Енцо Бокколатто знали в аеропортах Венесуели та Франкфурта, де він мав своїх людей серед інспекторів, які, напевне, не лише не перевіряли партії одягу, аде й займалися створенням гігантської кокаїнової мережі. Можна подумати, що клани, накопичивши грошей, припинять займатися злочинною діяльністю, якимось чином перероблять свій генетичний код і перейдуть до законних видів підприємництва. Як, скажімо, родина Кеннеді, яка заробила гігантську купу грошей на продажу алкоголю під час сухого закону в США, але потім розірвала всі зв’язки зі злочинним світом. Але сила італійської Каморри саме в тому й полягає, що вона рухається цими двома шляхами і ніколи не відмовляється від свого злочинного походження. В Абердіні ця система називається «скретч». Так само як репери та ді-джеї, що ставлять палець на платівку, щоб вона не оберталася з нормальною швидкістю, бізнесмени від Каморри теж на мить ставлять палець на платівку легального ринку, роблять скретч, а потім розкручують його ще швидше.

Слідчі дії Неапольського антимафіозного відділу виявили, що як тільки легальна галузь бізнесу Ла Toppe опинялася в кризі, то клан негайно вводив у дію нелегальну. Якщо їм бракувало готівки, то вони замовляли друкування фальшивих квитанцій, якщо ж капітал потребувався терміново, то вони продавали фальшиві казначейські облігації. Вони знищили конкуренцію здирництвом і ввозили товари безмитно. Скретч на платівці легального бізнесу означає, що клієнти отримують стабільні ціни, завжди мають доступ до банківських кредитів, гроші продовжують крутитися, а продукція — споживатися. Скретч призводить до відокремлення закону від економічного імперативу, забороненої законом діяльності — від нагальних потреб заробляння грошей.

Закордонні операції означали, що британська участь в численних видах діяльності Ла Toppe була незамінною; декотрі місцеві мешканці стали компаньйонами клану. Одним із них є каморрист-британець, що відбуває покарання в тюрмі у Великій Британії. Його ім’я не можна промовляти в країні Її Величності Королеви Англії, бо тут зв’язок з мафією не вважається злочином, бо тут тому, хто належить до мафіозної організації, дуже легко заховатися за британським законом про публічний наклеп. І оскільки Великобританія не вважає це злочином, то вона часто не визнає й звинувачень у цьому злочині. Бездоганна кримінальна характеристика — це коли про твої злочини не говорять публічно. Однак цей каморрист-британець отримує щомісячну грошову допомогу від Мондраґоне, включно з різдвяними доплатами. На додаток до фізичного захисту, компаньйонам зазвичай гарантується зарплата, юридична допомога та «відмазка» в разі потреби. Але для того, щоб отримати такі гарантії безпосередньо від боса, цей ув’язнений каморрист мав відігравати важливу роль у бізнесі клану; цей чоловік, безперечно, був британським каморристом номер один в італійському кримінальному бізнесі.

Я роками чув розповіді про цього каморриста-британця, хоча ніколи його не бачив, навіть на фото. Коли я приїхав до Абердіна, я не міг не спитатися про нього, про цього надійного союзника Августо Ла Toppe, чоловіка, який, знаючи лише синтаксис бізнесу та граматику влади, легко відмовився від своїх ослаблих зв’язків з древніми шотландськими кланами і приєднався до мондраґонців, В барах, що належали Ла Toppe, завжди стирчали групки місцевих дітлахів. Не ліниві та бунтівні типи із замашками дрібних злочинців, що сидять, обхопивши руками кухоль пива, і чекають або побитися, або у когось гаманець поцупити, а метикуваті дітлахи, що займаються всілякими різновидами легального бізнесу. Транспортні перевезення, реклама, маркетинг. Коли я спитався в них про британця-каморриста, то не зустрів ворожих поглядів, не отримав туманних відповідей, як неодмінно трапилося б в Кампанії, коли б я спитався там про того чи іншого компаньйона клану. Здавалося, вони знали цього чоловіка все життя, бо він перетворився на міфологічну постать, про яку всі знають і говорять. Він був прикладом успішної кар’єри. Він став не таким, як вони, непросто працівником із стабільною зарплатою — у ресторані, торговельній компанії, крамниці чи агенції з нерухомості. Цей каморрист-британець досяг більшого. Він втілив у життя мрію багатьох молодих шотландців про те, щоб не просто працювати легально, а стати частиною Системи, каморристом, що займається бізнесом. Стати членом клану у всіх відношеннях, попри один недолік: шотландське походження, яке означає віру в те, що економіка має лише один шлях, відкритий для всіх, банальна економіка дозволів та заборон, справедливої конкуренції та цін. Я з потрясінням переконався, що моя англійська з сильним італійським акцентом зовсім не робила мене в їхніх очах емігрантом, худорлявим втіленням Джейка Ла Мотти — Скаженого Бика — чи кримінальним загарбником, що приїхав викачувати гроші з їхньої країни; натомість в моїй англійській мові вони почули граматику економіки абсолютної влади, влади, що вирішує все і скрізь, влади, необмеженої навіть тюремними ґратами та смертю. Це здавалося неймовірним, але вони знали про Мондраґоне, Секондільяно, Марано, Казаль-ді-Прінчіпе; вони чули про ці місця — наче епічні оповідання далеких країв — від босів, що випадково навідувалися сюди або обідали в ресторанах, де працювали ці дітлахи. Для моїх шотландських однолітків народитися в країні Каморри означало перевагу; це означало, що в тобі є щось таке, що дає можливість збагнути і глибоко зрозуміти одну важливу річ: існує арена, де підприємництво, зброя і навіть твоє власне життя — це виключно засоби здобуття грошей та влади, речей, заради яких варто жити, речей, які ти ставиш на перший план у своїй повсякденній діяльності, не переймаючись більше нічим. І отому британцю-каморристу вдалося вийти на такий рівень, навіть без італійського походження, навіть жодного разу не побувавши в Кампанії з її будівельними майданчиками, звалищами та буйволячими фермами. Він став чоловіком з реальною владою. Справжнім каморристом.

Одначе ця розгалужена організація в галузі міжнародної торгівлі та фінансів не гарантувала гнучкості клану вдома. Августо Ла Toppe правив у Мондраґоне жорсткою рукою. Він мав бути безжальним, щоби створити такий потужний картель. Сотні одиниць зброї замовлялися з Швейцарії. Його політична тактика варіювалася від агресивного вибивання контрактів до альянсів та спорадичних контактів; він чекав, поки його угоди набудуть певності та надійності, щоб потім до бізнесу підтягнулася й політика. Мондраґоне став першим італійським містом, чий уряд було розпущено через проникнення в нього Каморри. Насправді ж, упродовж багатьох років політики та клани були нероздільними. В 2005 році один утікач-неаполітанець знайшов притулок у домівці кандидата на посаду мера від партії, до якої належав мер, чий термін повноважень закінчувався. А донька одного з працівників шляхової поліції, звинуваченого в збиранні хабарів для Ла Toppe, тривалий час представляла в міськраді партію більшості.

Августо не церемонився і з політиками. Всіх, хто ставав на заваді сімейному бізнесу, чекало жорстоке показове покарання. Метод фізичного усунення ворогів Ла Toppe завжди був той самий, на кримінальному жаргоні його стали називати «мондраґонським». Цей спосіб полягає в тому, що жертву жорстоко б’ють, а потім її труп кидають у колодязь і швиргають туди ручну гранату; тіло розривається на шматки, його рештки покриває земля, і вони тонуть у воді. Саме так вчинив Ла Toppe з АнТоніо Нуньєсом, заступником мера від Християнсько-демократичної партії, який зник невідомо куди в 1990 році, як у воду впав. Нуньєс являв собою перешкоду бажанню клану безпосередньо керувати муніципальними контрактами і мав вплив на всі політичні та адміністративні рішення. Августо Ла Toppe не потрібні були союзники. Він бажав усім заправляти сам. Над необхідністю силового вирішення проблем тоді довго не думали. Спочатку стріляли, а вже потім розбиралися. Босом Мондраґоне Августо став у молодому віці. Він забажав стати акціонером у споруджуваній приватній клініці, а значною кількістю акцій розпоряджався там Нуньєс. Клініка «Інкальдана» мала стати однією з найпрестижніших в Лаціо та Кампанії; від неї до Рима було рукою подати, і вона мала привабити велику кількість бізнесменів з півдня Лаціо і таким чином розв’язати проблему браку якісного медичного обслуговування на Доміціанському узбережжі та в районі Понтінських боліт. Августо наполіг, щоби до ради директорів клініки прийняли як представника сім’ї його дофіна, кланового бізнесмена, який розбагатів на керівництві сміттєзвалищем. Нуньєс виступив проти, він зрозумів, що задум Ла Toppe полягав зовсім не в тому, щоб забезпечити собі вигідну частку лікарняного бізнесу. Тому Августо послав до заступника мера емісарів, щоб ті умовили його пом’якшити свою позицію і переконали прийняти пропоновані умови. Для християнського демократа зовсім не було чимось скандальним піти на співробітництво з босом і рахуватися з його бізнесовою та військовою міццю. Клани були в цьому районі головним економічним рушієм; відмовитися від співробітництва з ними — це все одно, що меру Туріна відмовитися від зустрічі з вищим керівництвом компанії «ФІАТ». Задум Ла Toppe полягав не в тому, щоб купити додії за пристойну ціну — як вчинив би всякий дипломатичніший бос. Він хотів отримати їх задарма. В обмін на це він гарантував би, що всі його компанії, які виграють контракт з обслуговування клініки, прибирання, поставок харчів, забезпечення транспортних послуг та охорони, виконуватимуть свою роботу професійно й за невисокими розцінками. Він навіть запевнив Нуньєса, що постачатиме якісне молоко від своїх буйволиць. Під приводом зустрічі з босом Нуньєса забрали з його ферми і відвезли на ферму в Фальчано-дель-Массіо. Згідно з показаннями Августо, там Нуньєса вже чекали Джіроламо Роццера, на прізвисько Джіммі, Массімо Джітто, Анджело Ґальярді, Джузеппе Валенте, Маріо Сперлонгано та Франческо Ла Toppe. Чекали, щоб влаштувати підступний напад. Заступник мера вийшов з авто і пішов привітатися з босом. Августо розповів суддям, що, подаючи Нуньєсу руку для привітання, він тихо пробурмотів Джіммі:

— Давай, дядько Антоніо вже тут.

То була чітка недвозначна команда. Джіммі двічі вистрелив Нуньєсу в голову. А бос зробив «контрольний» постріл. Потім вони звалили труп в сорокаметровий сільський колодязь і кинули туди дві гранати. Роками ніхто не знав, куди подівся Антоніо Нуньєс. Телефонували різні люди, заявляючи, що бачили його в різних куточках Італії, а він покоївся в колодязі під тоннами багнюки. Через тринадцять років Августо та його найвідданіші поплічники розповіли карабінерам, де слід шукати заступника мера, який насмілився стати на заваді розширенню бізнесу Ла Toppe. Коли ж карабінери почали розкопувати останки, то здогадалися, що вони належать не лише одній людині. Там було знайдено чотири гомілки, два черепи та три руки. Більше десяти років тіло Нуньєса пролежало поруч з тілом Вінченцо Бокколатто, каморриста, що працював на Кутоло, але після поразки останнього приєднався до клану Ла Toppe.

Бокколатто засудили на смерть тому, що він глибоко образив Августо в листі, який він надіслав з тюрми одному приятелю. Бос натрапив на нього зовсім випадково, коли нишпорив у жилій кімнаті свого компаньйона. Під час перегляду листів та паперів йому в око впало його ім’я. Августо зацікавився — і прочитав купу образ та критики, яку обрушив на нього Бокколатто. Ще не дочитавши цього листа, бос вирішив, що його кривдник має померти. Він послав Анджело Ґальярді, теж колишнього компаньйона Кутоло, щоб той убив Бокколатто, коли останній, нічого не підозрюючи, сідатиме до нього в авто. Друзі — найкращі з убивць. Вони здійснюють усе тихо й чисто, і не треба гнатися за жертвою, що верещить з відчаю та страху. Тихо, коли ти ні про що навіть не підозрюєш, приставляють вони ствол тобі до потилиці — і натискають на спусковий гачок. Августо Ла Toppe хотів, щоб убивства здійснювалися в атмосфері дружньої довіри. Він терпіти не міг, коли з нього робили посміховисько, коли хтось сміявся, зачувши його ім’я. Цього не смів робити ніхто.

Луїджі Пеллеґріно, відомий під прізвиськом Джіджотто, був одним з тих людей, що люблять попліткувати про найвпливовіших людей міста. Багато дітлахів у країні Каморри перешіптуються про сексуальні вподобання босів, оргії, влаштовувані районними капо, а також про розпусність, в якій погрузли дочки кланівських бізнесменів. Боси зазвичай поблажливо ставляться до таких пліток, тому що вони — люди дуже зайняті. Зрештою, люди впливові неминуче ставатимуть об’єктами балачок. Джіджотто поширив чутку про те, що дружину боса бачили колись в компанії одного з компаньйонів, якому Августо дуже довіряв. Сказав навіть, що бачив, як водій боса відвозив її на зустріч з коханцем. Номер один клану Ла Toppe, чоловік, що тримав під контролем усе, мав дружину, яка зраджувала йому прямо під носом, а він про це навіть не здогадувався. Джіджотто неодноразово повторяв цю новину, і кожного разу — детальніше та з незначними варіаціями. Брехня чи правда, але невдовзі всі знали смішну історію про те, що дружина боса наставляє йому роги з компаньйоном, який був його правою рукою. І всі обачливо називали джерело цієї історії: Джіджотто. Одного дня Джіджотто йшов собі по тротуару в центрі Мондраґоне, як раптом почув звук мотоцикла, що проїжджав аж надто близько. Він кинувся бігти, як тільки зачув, що мотоцикл пригальмував. Пролунали два постріли, але Джіджотто, петляючи поміж перехожих, примудрився втекти, а кілер вистріляв усю обойму і не влучив у нього. Тому він побіг навздогін і загнав Джіджотто до бару, де той спробував сховатися. Убивця витягнув пістоль, вставив нову обойму і вистрелив жертві в голову на очах десятків людей, які через мить зникли з місця вбивства. Як виявило слідство, кілером був Джузеппе Франьйолі, член правління клану, який сам захотів убити Джіджотто. Навіть не питаючи дозволу, він вирішив заткнути рота балакуну, який паплюжив імідж боса.

Мондраґоне, сусідня сільська місцевість, узбережжя та море були в уяві Августо нічим іншим, як майстернею клану, лабораторією для нього та його колег, районом, з якого слід видобувати матеріал і перетворювати цю сировину на прибуток його компаній. Він категорично заборонив продаж наркотиків у Мондраґоне та на Доміціанському узбережжі, видавши найсуворіший наказ босам Казерти, який вони мали передати своїм підлеглим та знайомим. Цей наказ був морально вмотивований: врятувати своїх земляків-городян від героїну та кокаїну, але головна його мета полягала в тому, щоб не дати недосвідченим товкачам клану економічно закріпитися на цій території, щоб ті не зміцніли під його крилом і не стали достатньо сильними, щоб кинути виклик його лідерству. Абсолютній забороні підлягали наркотики з Голландії, що їх картель Мондраґоне продавав у Лаціо. Люди з Мондраґоне мали сідати в авто і їхати аж до Рима, щоб купити «косячок», кокаїну та героїну у неаполітанців, казалезців та самих мондраґонців, які там торгували. Клан створив антинаркотикову групу під назвою GAD, члени якої телефонували на комутатор поліції і брали відповідальність за свої дії. Якщо вони ловили когось на вулиці з марихуановою цигаркою в роті, то розбивали цій людині носа. Якщо чиясь дружина знаходила пакет з кокаїном, то вона мала сповістити про це членам GAD, і чоловік цієї жінки, після того як йому натовчуть пику та відмовляться на заправці заливати бензин для поїздки до Рима, зазвичай передумував.

Один єгипетський хлопець на ім’я Хасса Фахрі дорого заплатив за свою пристрасть до героїну. Він вирощував свиней. Чорних казертських свиней рідкісної породи. Чорніші за буйволів, приземкуваті та волохаті, ці акордеони складчастого сала перероблялися на тоненькі сосиски, смачну салями та духмяні відбивні. Свинар — страшна робота. Безперервно кидати лопатою свинячий гній, перерізати тваринам горлянки, підвішувати їх головами донизу, щоб кров стікала в чани… В Єгипті Хасса був водієм, але народився він у фермерській родині, тому знав, як обходитися з тваринами. Але не з свинями. Для мусульман свині є вдвічі огиднішими. Та все ж краще ходити за свиньми, аніж всенький день кидати лопатою буйволячий гній, як це роблять індійці. Свині випорожнюються набагато менше, і свинарні є крихітними конструкціями в порівнянні з буйволячими стайнями. Кожен араб знає це, тому вони воліють займатися свинями, а не падати від знемоги біля буйволів. Хасса пристрастився до героїну. Він сідав на потяг до Рима, купляв наркотик і повертався до свинарні. Хлопець серйозно «підсів» на героїн, і йому постійно бракувало грошей. Тому один товкач запропонував йому спробувати поторгувати в Мондраґоне, де ринку наркотиків не існувало. І Хасса почав штовхати «зілля» побіля бару «Доміція». Він напрацював собі клієнтуру і за десять годин міг заробити більше, ніж за півроку в свинарні. Знадобився лише один телефонний дзвінок від власника бару, щоб його діяльності було покладено край. Саме так тут і трапляється. Ви телефонуєте приятелю, той — родичу, родич сповіщає свого compare, а той передає «кому треба». В цьому ланцюжку відомі лише відправна та кінцева точки. Через кілька днів люди Ла Toppe з самопроголошеного GAD пішли прямо до халупи Хасси і постукали в двері. Вони прикинулися поліцейськими, щоб хлопець не зміг втекти та сховатися поміж свинями та буйволами, бо тоді їм довелося б гнатися за ним у багні та лайні. Всадовивши араба до авто, вони поїхали, але не по тій дорозі, що вела до поліцейського відділка. Як тільки Хасса здогадався, що його збираються вбити, у нього почалася химерна алергічна реакція: його тіло почало розбухати, наче його напомповували повітрям: схоже, страх призвів до анафілактичного шоку. Августо Ла Toppe, розповідаючи цю історію суддям, сам був страшенно приголомшений такою метаморфозою: очі єгиптянина перетворилися на маленькі ґудзики, неначе їх засмоктало всередину голови, з пор почав виділятися якийсь солодкавий запах, а рот запінився чимось схожим на сирну масу. Кілерів було вісім, але стрельнути вистачило духу сімом. Pentito Маріо Сперлонгано заявив: «Не було ніякого сенсу стріляти в уже мертве тіло». Але так було завжди.

Здавалося, Августо сп’янило його імператорське ім’я. Кожен з його легіонерів мав бути поруч під час усіх його акцій. На вбивства, які можна було здійснити двома-трьома кілерами, виїжджали натомість усі його вірні легіонери, від яких вимагалося, щоб кожен з них зробив принаймні один постріл, навіть якщо жертва була вже мертвою. Один за всіх і всі за одного. Августо вимагав повної і загальної участі, навіть якщо ця участь була поверховою. Постійний страх того, що хтось підведе, змушував його діяти групою. Кланові оборудки в Амстердамі, Абердіні, Лондоні та Каракасі могли потенційно призвести до того, що хтось із компаньйонів втратить голову і почне думати, що він у змозі відокремитися і розпочати власну справу. Тут дика жорстокість є реальною вартістю комерції: якщо її не проявити, то можна втратити все. Вбивши Хассу Фахрі, члени клану понаштрикували в його тіло інсулінові шприці, якими зазвичай користуються наркомани-героїнщики. То було тілесне «повідомлення», яке кожен в Мондраґоне та Формії відразу ж належним чином зрозумів.

Боса не цікавили інші люди. Коли Паоло Монтано на прізвисько Дзумпар’єлло, один з найнадійніших бойовиків, підсів на наркотики і не зміг відмовитися від своєї пристрасті до кокаїну, Августо наказав одному з його вірних друзів привезти Паоло, щоб зустрітися з ним на фермі. Коли вони приїхали, то Ернесто Корнаккя мав випорожнити всю обойму свого пістоля в Дзумпар’єлло, але бос стояв надто близько до нього і Корнакк’я злякався, що може і його зачепити. Побачивши, що Ернесто вагається, Августо забрав у нього пістоль і сам убив Монтано. Кулі пробили тіло жертви і влучили в Корнакк’ю, але той волів краще кулю вхопити, аніж ризикувати поранити боса. Дзумпар’єлло кинули до колодязя і підірвали гранатою — чисто по-мондраґонськи.

Легіонери Августо були готові заради нього на все. Вони пішли за ним навіть тоді, коли він став свідком обвинувачення. В січні 2003 року, після арешту його дружини, бос наважився на важливий крок. Він звинуватив себе та своїх людей в приблизно сорока умисних убивствах, видав місцезнаходження колодязів з трупами і звинуватив себе в десятках епізодів здирництва. Це зізнання зосереджувалося на «військовій», а не на бізнесовій діяльності. Його найвірніші люди — Маріо Сперлонгано, Джузеппе Валенте, Джіроламо Роццера, П’єтро Скуттіні, Сальваторе Орабона, Ернесто Корнакк’я та Анджело Ґальярді — невдовзі наслідували його приклад. За ґратами ж мовчанка стає безвідмовною зброєю боса, за допомогою якої він забезпечує збереження власного авторитету і зберігає формальну тяглість своєї влади, навіть попри те, що жорсткі умови тюрми сильно обмежують можливості безпосереднього спілкування. Та Августо Ла Toppe — людина непроста: зізнавшись сам і змусивши зізнатися всіх своїх людей, він усунув небезпеку того, що хтось знищить його родину за його зраду. А співпраця з владою, здавалося, не підірвала економічну імперію мондраґонського картелю. Його зізнання лише допомогло виявити логіку убивств та історію владного впливу Каморри на узбережжі Казерти та Лаціо. Як і більшість босів Каморри, Августо Ла Toppe говорив про минуле. Без pentiti історію влади кланів написати було б неможливо. Без pentiti правду — факти, деталі та механізми — дізнаються через десять-двадцять років: усе одно, що чоловік дізнався б правду про стан своїх життєво важливих органів лише після смерті.

Співробітництво з боку Августо Ла Toppe та його «начальників штабу» несе в собі певний ризик: їм можуть сильно «скостити» термін ув’язнення в обмін на зізнання і випустити на волю вже через кілька років. Вони ж тим часом делегують свою «військову» міць комусь іншому, наприклад — албанським сім’ям, а самі збережуть свою легальну економічну міць. «Розкаяні» начебто вирішують казати правду і нічого, крім правди, жити далі лише за рахунок своєї легальної діяльності, уникаючи, таким чином, довічного ув’язнення та внутрішньої ворожнечі. Августо лякала думка про тривалий тюремний термін; на відміну від «великих» босів, які його навчали, він був нездатен винести десятиріччя ув’язнення. Йому, бач, хотілося б, щоб у в’язничному кафетерії подавали вегетаріанську їжу. До того ж, Августо любив кіно, а йому в камері не дозволили мати відеомагнітофон. Тому він, коли мав бажання, прохав власника місцевої радіостанції транслювати звукову доріжку з фільму «Хрещений батько» увечері перед сном.

Для суддів та слідчих співробітництво Ла Toppe може бути двозначним, бо він ніколи не відмовлявся від своєї ролі як боса. Його викриття були продовженням його ж влади — як це видно з листа Августо до свого дядька: він запевняє, що «відмазав» його від можливого притягнення до відповідальності за участь в оборудках клану, але — попри свій талант вішати локшину на вуха — бос не забуває прй цьому пригрозити йому та ще двом родичам, упереджуючи таким чином створення альянсу проти нього в Мондраґоне: «Твій зять та його батько вважають, що їх зможуть захистити ходячі мерці».

Бос, навіть pentito, не припиняв вимагати грошей, навіть уже сидячи в камері в’язниці Аквіла. Августо Ла Toppe обходив заборони, передаючи накази та запити через листи, які він передавав матері або своєму водієві П’єтро Скуттіні. Як засвідчували судді, загалом ці запити являли собою ніщо інше, як здирництво. Ввічливий чемний лист власникові одного з найбільших ринків сиру на Доміціанському узбережжі підтверджував, що Августо вважав, що він і досі все контролює. «Любий Пеппе, хочу звернутися до тебе з великим проханням, бо мене розорили. Якщо ти мені допоможеш, але я прошу лише в ім’я нашої давньої дружби, а не через якусь іншу причину, і навіть якщо ти відмовиш мені, то не сумнівайся: я тебе не забуду! Мені терміново потрібні десять тисяч євро. Ти також маєш повідомити, чи зможеш виділяти мені щомісячно тисячу євро — щоби я зі своїми дітьми міг нормально жити».

Рівень життя, до якого звикла родина Ла Toppe, був значно нижчим за той, який забезпечувало державне утримання тих, хто вирішив співпрацювати з владою. У фінансові справи цієї родини я зміг вникнути лише тоді, коли ознайомився з документами величезної конфіскації, здійсненої 1992 року за рішенням суду міста Санта-Марія-Капуа-Ветере. Влада конфіскувала маєтність вартістю 230 мільйонів євро, дев’ятнадцять компаній вартістю 323 мільйони євро, а також виробниче устаткування та машинерію на суму 133 мільйони євро. До конфіскованих компаній входили численні фабрики, розташовані вздовж узбережжя між Неаполем та Ґаетою, серед яких були молочарня, цукровий завод, чотири супермаркети, дев’ять прибережних вілл, будинки, земельні ділянки, а також дорогі авто та мотоцикли. Кожна компанія мала приблизно шістдесят працівників. Судді наказали також конфіскувати компанію, що виграла тендер на утилізацію сміття в Мондраґоне. То була величезна операція, що вилучила у кланів значний шмат їхньої економічної моці, але все одно вона була мікроскопічною в порівнянні зі справжнім обсягом їхньої діяльності. Конфіскації зазнала також грандіозна розкішна вілла біля Аріана ді Ґаерта, чия слава долетіла аж до Абердіна Чотири поверхи на вершечку урвища, плавальний басейн з підводним лабіринтом — ця споруда була скопійованії; вілли Тиберія, тільки не того Тиберія, що заснував мондраґонський клан, а римського імператора, що усамітнився на острові Капрі. Я ніколи не бував усередині цієї вілли; конфіскаційні документи були тим об’єктивом, крізь який роздивлявся цей імператорський мавзолей, що стояв як вартовий італійської маєтності клану. Прибережна зона могла б стати безкінечним простором, що надихав би бурхливу фантазію архітекторів. Натомість з часом вона перетворилася на мішанину будинків та вілл, похапцем споруджених для того, щоб приваблювати туристів до південної частини Лаціо та до Неаполя. Ні тобі районування, ні дозволів на будівництво. В результаті в котеджі від Кастельвольтурно до Мондраґоне понапихували цілі купи африканських іммії'рантів, а розплановані парки та ділянки, що призначалися для спорудження будинків відпочинку, перетворилися на хаотичні смітники. В жодному з прибережних міст не було очисних споруд. І тепер коричнювате море омиває пляжі, всіяні сміттям. За кілька років було знищено навіть далеку згадку про колишню тутешню красу. Влітку декотрі нічні клуби перетворюються на справжні борделі. Друзі, готуючись до своєї «нічної діяльності», показували мені свої порожні гаманці. Порожні не через відсутність у них грошей, а через відсутність тоненьких фольгових пакетиків з круглою «начинкою», а саме — презервативів. Вони таким чином давали зрозуміти, що можна було їхати до Мондраґоне і спокійно там трахатися, не боячись що-небудь підчепити: «Сьогодні ми їдемо на гульки!»

Презервативом Мондраґоне був Августо Ла Toppe. Бос вирішив слідкувати за здоров’ям своїх підлеглих. Мондраґоне став чимось на зразок храму, звідки вичистили найнебезпечніші різновиди хвороб, що передаються статевим шляхом. Поки решта світу страждала від СНІДу, північна Казерта була повністю під контролем. Клан ретельно відслідковував результати аналізів кожної людини. Наскільки це було можливо, клан також вів повний список: йому не хотілося, щоб підконтрольна територія була зараженою. Тому коли один з поплічників Августо здав кров на аналіз і його результат виявився позитивний на ВІЛ, то клан про це відразу ж дізнався. Фернандо Броделла часто навідувався до місцевих дівчат; тому від нього виходила небезпека. На відміну від клану Бідоньєтті, який посилав своїх компаньйонів до найкращих лікарів і оплачував хірургічні операції в найкращих шпиталях Європи, сім’я Ла Toppe навіть не думала послати Броделлу до гарного лікаря чи заплатити за його лікування. Вони просто вбили його. Холоднокровно. Наказ клану був такий: знищувати хворих, щоб зупинити епідемію. Інфекційну хворобу, особливо ту, що передається статевим шляхом, через найменш контрольований акт, можна зупинити лише шляхом повного й остаточного усунення хворих. Позбавити їх життя — єдина надійна гарантія того, що вони більше нікого не заразять.

Капіталовкладення в Кампанії теж мали бути надійно захищені. Клан навіть придбав віллу в Анакапрі, щоби розмістити там місцевий підрозділ карабінерів. І коли карабінери там оселилися, то їм гарантували відсутність будь-яких проблем і повний комфорт. Коли ж Ла Toppe підрахували, що вілла принесе більше доходу, якщо там відпочиватимуть туристи, то карабінерів вигнали, а віллу розділили на шість квартир з внутрішнім подвір’ям та стоянкою для авто. А потім прибув антимафіозний підрозділ і конфіскував усю маєтність. От тобі й безпечні інвестиції без спекулятивного ризику!

Після того, як Августо став свідком обвинувачення, у нового боса, Луїджі Франьйолі, лояльного до Ла Toppe, почалися проблеми з такими компаньйонами, як Джузеппе Манконе, відомого також під прізвиськом Рембо. Цей Рембо і справді був трохи схожий на Сталлоне і мав тіло, накачане регулярними заняттями штангою. Започаткований ним ринок наркотиків набував ваги і значущості: невдовзі він зможе дати копняка під зад старим босам, чию репутацію захитали pentiti. Як засвідчив прокурор антимафіозного відділу, клани Мондраґоне звернулися до сім’ї Бірра з Ерколано, щоби ті найняли кілерів. У серпні 2003 року до Мондраґоне заявилися двоє убивць, щоб прибрати Рембо. Вони прибули на одному з тих великих моторолерів — не надто маневрених, але настільки зловісних на вигляд, що кілери не встояли перед спокусою використати його для нападу. Раніше їм ніколи не доводилося бувати в Мондраґоне, але вони легко знайшли свою жертву: Рембо як зазвичай стирчав? барі Роксі. Моторолер зупинився. Один з кілерів зліз із нього, рішучим кроком підійшов до Рембо, вистріляв у нього всю обойму і повернувся до моторолера.

— Все нормально? Впорався?

— Так, впорався, поїхали — давай, давай, давай!

Побіля бару була група молоді; вони вирішували, що робити 15 серпня на вихідний, тим більше, що був якраз сезон відпусток. Як тільки вони побачили типів з Ерколано, то відразу ж второпали, що відбувається: постріли з автоматичного пістоля неможливо сплутати з вибухами петард. Вони всі лягли долілиць, боячись, що їх можуть повбивати як свідків. Тільки одна людина не відвернула погляду. Тільки одна людина подивилася кілеру у вічі і не відвернулася, не притиснулася грудьми до асфальту і не закрила голову руками. То була тридцятип’ятирічна шкільна вчителька. Ця жінка повідомила про вбивство, дала свідчення й упізнала вбивць. Серед багатьох причин тримати язик за зубами, вдати, що нічого не сталося, піти додому і жити далі так само, як раніше, найголовнішою є страх смерті або переслідувань, а також відчуття марності: якщо вбивцю заарештують, то йог) місце швидко заступлять інші. Але замість порпатися в смердючій купі причин, що спонукають до мовчанки, шкільна вчителька натомість знайшла одну причину говорити: правду. Правду, що здається природною, як щоденний звичний жест, як очевидний та необхідний акт — дихання, скажімо. Вона дала свідчення, нічого не вимагаючи навзамін. Вона не просила ані грошової винагороди, ані поліцейського захисту, не стала встановлювати розцінки на свої слова. Вона розповіла, що бачила, описала обличчя кілера, його кутасті риси та кущасті брови. Після стрілянини моторолер рвонув геть, але зробив кілька хибних поворотів, наткнувся на кілька глухих кутів, і йому довелося повертати. Ці типи були більше схожі на якихось заблукалих розгублених туристів, а не на вбивць. На цьому суді, що став можливим завдяки показанням вчительки, двадцятирічного кілера, Сальваторе Чефар’єлло, який, здогадно, був у клану Ерколано на зарплаті, засудили до довічного ув’язнення. Суддя, який вислуховував свідчення вчительки, назвав її «трояндою в пустелі», квіткою, що буяла в країні, де правда завжди на боці сильних та впливових, де її майже не чути, де вона — рідкісний товар, який обмінюють на вигоду.

Однак свідчення вчительки різко змінило їй життя на гірше. Неначе вона смикнула за нитку — і все її існування розповзлося на клапті, незважаючи на сміливий виступ. Вона була заручена, але жених покинув її. Вчителька втратила роботу, і її перевели до безпечного місця проживання, де вона отримувала невеличку грошову допомогу від держави, якої ледь вистачало на харчі та одіж. Дехто з її родини відсторонився від неї, і вона стала страшенно самотньою. То була самотність, що вибухає відчаєм у повсякденному житті — коли хочеться потанцювати, але немає з ким, коли стільникові телефони не відповідають, коли друзі припиняють заходити в гості і зрештою зникають назавжди. Не сам факт свідчення призвів до такої жахливої ситуації і не те, що вона впізнала вбивцю. Логіка кругової поруки не настільки проста. Жест молодої вчительки розцінили як скандальний тому, що вона визнала за собою природне і життєво важливе право свідчити і казати правду. В країні, де прийнято вважати, що коли ти скажеш правду, то навзамін отримаєш ту чи іншу вигоду, а коли збрешеш, то таку вигоду втратиш, жити так, наче ти і справді віриш у те, що правда дійсно може існувати, це — просто неймовірно і незбагненно. Тому люди довкола тебе відчувають дискомфорт, вони почуваються голими під поглядом того, хто відкинув правила їхнього життя, правила, які вони повністю схвалюють і приймають. І приймають без всякого сорому, бо, зрештою, так завжди було і так буде; ти нездатен усе це змінити самотужки, тому краще не рипатися, триматися в колії — як усі — і жити так, як живуть інші.

В Абердіні перед моїми очима постали матеріальні свідчення успіху італійського підприємництва. Дивно бачити далекі віти, коли ти добре знаєш коріння. Не знаю, як це описати, але бачити ці ресторани, офіси, страхові компанії та будівлі було все одно, що тебе схопили за щиколотки, перевернули з ніг на голову і почали розмахувати в різні боки доти, поки все не повипадає з кишень та рота: дрібні гроші, домашні ключі і навіть душа, якби її теж можна було комерціалізувати. Грошові потоки розбігаються в усіх напрямках, висмоктуючи енергію з центру. Знати це — зовсім не те саме, що бачити. Я пішов разом з Маттео на співбесіду стосовно роботи. Ясна річ, вони його взяли. Він хотів, щоби й я теж залишився в Абердіні.

— Все, що ти матимеш тут робити, це — бути собою, Роббе.

Маттео неодмінно мав бути з Кампанії і випромінювати її специфічну ауру, щоби роботодавці схвально оцінили його автобіографію, диплом та бажання працювати. Те ж саме походження, яке в Шотландії дозволило йому стати повноправним громадянином, в Італії класифікувало його як трохи більше ніж нікчему, позбавленого протекції та владного впливу, котрий уже програв на самісінькому старті, бо не зміг скерувати своє життя в потрібну колію. Раптом Маттео вибухнув радістю, якої я у нього ніколи не бачив раніше. І чим більше піднімався його щасливий настрій, тим важче тиснув на мене гіркий смуток. Я ніколи не вмів дистанціюватися від того міста, де народився, та від поведінки людей, яких я ненавидів; насправді я ніколи не почувався по-справжньому чужим цій жорстокій динаміці, що розчавлювала життя людей та їхні прагнення. Народитися в конкретному місці означає, що ти — наче мисливський собака, що народився із запахом зайця в носі. Ти женешся за зайцем навіть всупереч власній волі, навіть коли, наздогнавши його, клацаєш щелепами, а потім знову його відпускаєш. Я був здатен рухатися маршрутами, вулицями та шляхами з неусвідомленою одержимістю, з ненависною мені здатністю повністю розуміти підкорені території.

Мені захотілося забратися геть із Шотландії і більше й ногою не ступати в цю країну. І я поїхав якомога швидше. В літакові я ніяк не міг заснути: брак повітря та темрява за вікном хапали мене за горло, наче на мені була тісна краватка, що тиснула мені на кадик. Можливо, моя клаустрофобія спричинялася не малесеньким незручним сидінням у невеликому літаку і не темрявою за вікном, а моїм відчуттям того, що реальність немилосердно тисне на мене і що я — наче та курка в переповненому курнику, де зголоднілі птахи ладні заклювати один одного. Наче все було єдиною територією з одним виміром та одним порядком, зрозумілим скрізь і кожному. То було відчуття відсутності виходу, відчуття накинутої силоміць необхідності вступити у велику битву — або щезнути. Я повернувся до Італії з думкою про колію, якою рухаються швидкісні поїзди; капітал, що потрапляє у величезну європейську економіку, стрімко тече в одному напрямку, а в іншому — південному — рухається все, що було би шкідливим в інших місцях. Воно входить і вливається крізь фільтраційну сітку відкритої та гнучкої економіки, створюючи — під час безперервного циклу трансформації — багатство в інших місцях, але не даючи ані найменшого поштовху розвитку в тих краях, де розпочалися ці метаморфози. Черево південної Італії розпухло від мотлоху й сміття, роздулося, як у вагітної жінки, але плід так і не росте; вагітність закінчується викиднем грошей, а потім знову негайно настає вагітність, і знову викидень — і знову зачаття, аж поки тіло не зруйнується, поки артерії не закупоряться, поки легені не припинять всотувати кисень, поки хромосоми не розпадуться. І так — без кінця.

«Країна вогнищ»

Неважко уявити собі що-небудь, неважко намалювати в голові якусь людину чи жест, або щось таке, чого насправді не існує. Неважко навіть уявити власну смерть. Набагато важче уявити собі економіку в усіх її аспектах: фінанси, проценти прибутку, ділові перемовини, борги та інвестиції. Тут немає облич, які треба малювати в своїй уяві, немає чогось конкретного та предметного, що можна було б зафіксувати в своїй свідомості. Можна подумки зобразити вплив економіки в цілому, але не рух готівкових засобів, банківські рахунки та разові операції. Якщо спробувати все це уявити, то доведеться заплющити очі, зосередитися і напружувати мозок доти, поки не почнеш бачити всі ці заумні цифри та графіки, витаврувані зі зворотного боку твоїх повік.

Я безперервно намагався сконструювати в своїй голові образ економіки, щось таке, що змогло б передати її технології та виробництво, її купівлі та продажі. Але точний графік ніяк не виходив, не виходило компактного і виразного зображення. Мабуть, єдиним способом репрезентувати принцип роботи економіки — це зрозуміти, що вона після себе залишає, прослідкувати шлях компонентів, що відпадають від неї, як, скажімо, відпадає омертвіла шкіра в той час, коли економіка бадьоро марширує вперед.

Найконкретнішою емблемою кожного економічного циклу є сміттєве звалище. Накопичуючи все, що колись існувало, звалища є реальним наслідком споживання, чимось більшим, аніж просто позначкою, що її лишає на поверхні землі кожен виріб. Південь Італії — це кінцевий пункт відходів виробництва, нікому не потрібних залишків та токсичних викидів. Якщо усе сміття, що, за даними італійської природозахисної групи «Легамбієнте», уникає офіційної інспекції, зібрати в одному місці, то утвориться гора вагою 14 мільйонів тонн 47 900 футів заввишки з площею основи три гектари. Монблан сягає висоти 15780 футів, Еверест — 29015. Тому ця гора необлікованого та не охопленого офіційною звітністю сміття була б найвищою горою в світі. Ось такою я й уявив собі ДНК економіки, її комерційні операції та бухгалтерські розрахунки. А тепер уявімо собі, що ця гора вибухнула і розсипалася по всьому Півдню Італії, зокрема — в Кампанії, Сицилії, Калабрії та Пулії, тобто в регіонах з найвищим показником екологічної злочинності. Ці ж самі регіони очолюють список місцевостей з найбільшими злочинними угрупованнями, найвищим рівнем безробіття та найбільшою кількістю бажаючих служити в армії та поліції. Завжди один і той самий список — вічний та незмінний. За останні тридцять років район довкола Казерти, а також між рікою Ґарільяно та озером Патрія — край клану Маццоні — увібрав у себе тонни звичайних та токсичних відходів.

Найсильніше постраждали від ракової пухлини токсичних відходів околиці Неаполя: Джульяно, Квальяно, Вілларікка, Нола, Ачерра та Марільяно, — а також ті майже 115 квадратних миль, на яких розташовуються міста Граццанізе, Канчело Арноне, Санта-Марія-Ла-Фосса, Кастельвольтурно і Казаль-ді-Прінчіпе. Жоден інший регіон в західному світі не має більшої кількості незаконно скинутих нетоксичних відходів. За останні п’ять років бізнес на смітті продемонстрував загальне зростання на 29,8 відсотка, і це зростання можна порівняти хіба що тільки зі зростанням кокаїнового ринку. Наприкінці 1990-х клани Каморри стали європейськими лідерами з утилізації відходів; за чотири роки вони разом з посередниками натоптали свої кишені доходами, що вимірюються сумою 44 мільярди євро.

2002 року міністр внутрішніх справ у своєму парламентському звіті зазначив, що стався перехід від збирання сміття до укладення угод з конкретними «інсайдерами», і метою цього переходу було встановлення повного контролю над усім циклом. Утилізація відходів стала таким великим і прибутковим бізнесом, що, незважаючи на постійні тертя, дві галузі казалезького клану, очолювані Сандоканом Ск’явоне та Франческо Бідоньєтті, примудрялися ділити обширний ринок і уникати прямого зіткнення. Але казалезці тут не поодинокі. Клан Малардо з Джуліано розкидає по своїй території величезну кількість відходів і швидко розподіляє свої доходи. В тому районі було виявлено покинутий кар’єр, вщерть наповнений сміттям, — обсягом приблизно двадцять вісім автотягачів з причепом. Уявіть собі низку вантажівок, що тягнуться, бампер до бампера, від Казерти і аж до Мілана.

Боси анітрохи не вагалися, насичуючи свої міста токсинами та псуючи землі, що оточують їхні маєтки. Життя боса коротке; влада клану, яку підривають вендети, арешти, вбивства та довічні ув’язнення, не може тривати довго. Наповнення району токсичними відходами та оточення власного міста отруйними гірськими кряжами — це проблема лише для людини з почуттям громадського обов’язку, яка бачить владу в довготривалій перспективі. Філософія ж швидкоплинного бізнесу з філософією «тут і негайно» не має негативу, він оперує лише однією категорією: відсотком прибутку. Більшість перевезень токсичних відходів здійснюється лише в одному напрямку: з півночі на південь. Починаючи з кінця 1990-х вісімнадцять тисяч тонн токсичних відходів з Брешії було викинуто довкола Неаполя та Казерти; у Санта-Марія-Капуа-Ветере за чотири роки опинився один мільйон тонн. Відходи з переробних заводів у Мілані, Павії та Пізі привезли до Кампанії. Співробітники прокуратур в Неаполі та Санта-Марія-Капуа-Ветере під керівництвом Донато Чельї виявили, що 2003 року понад 6500 тонн відходів привезли за сорок днів з Ломбардії до Трентола Дучента поблизу Казерти.

Сільська місцевість довкола Неаполя та Казерти — це справжня мапа сміттєвих звалищ, лакмусовий папірець італійської промисловості. Долю численних виробів італійської промисловості можна прослідкувати по місцевих звалищах та кар’єрах. Мені завжди подобалося їздити на своєму моторолері «веспа» повз звалища по сільських дорогах, зацементованих для того, щоби полегшити проїзд багатотонних вантажівок. У мене виникає відчуття, що я рухаюся поміж залишками цивілізації чи нашаруваннями комерційних операцій, об’їжджаючи піраміди виробів як віхи пройденого цивілізацією шляху; тут географія речей створює розмаїту і поліморфну мозаїку. Кожен шматок виробу і залишки від кожного виду діяльності насамкінець опиняються тут. Одного разу якийсь фермер орав нещодавно куплене ним поле в районі між Неаполем та Казертою, як раптом мотор трактора заглух, наче в тому місці земля виявилася незвично тугою. З-під плуга показалися якісь папірці. То були гроші Тисячі, десятки тисяч купюр. Фермер зістрибнув з трактора і почав знавісніло хапати здобич, заховану, вочевидь, якимось невідомим злодієм в результаті вдалого грабунку каси чи банку. Але виявилося, що то всього-на-всього вицвілі обрізки. Подрібнені гроші з італійського Центробанку, оберемки ветхих купюр, виведених з обігу. Храм італійської ліри опинився насамкінець під землею, і тепер покришені шматочки старих паперових грошей поволі насичували свинцем капустяне поле.

Побіля Вілларікки карабінери виявили ділянку землі, куди були скинуті рушники з сотень молочних ферм в Емілія-Романьї, Венето та Ломбардії: ці рушники використовувалися для чистки коров’ячого вимені. Робітники ферм мають постійно витирати коров’яче вим’я — два, три, чотири рази на день: кожного разу, коли до нього приєднують відсмоктувальні чашечки доїльної машини. Через ці машини у корів часто розвивається мастит та схожі хвороби, і з вимені починає виділятися гній та кров. Однак корови не мають права лікуватися і відпочивати. Тому їхні вим’я просто чистять кожні півгодини, щоби гній та кров не потрапляли в молоко і не псували його. Може, то була моя уява, а може, величезні купи жовтуватого паперу просто спотворили мої чуття, але мені здалося, що ці рушники відгонили кислим молоком. Річ у тім, що сміття, накопичуване десятиріччями, спотворило обрій, створило пагорби там, де їх раніш не було, виробило нові аромати та несподівано компенсувало горам і долам масу землі, втрачену через кар’єри. Якщо пройтися глибинкою Кампанії, то можна відчути запахи всього того, що виробляє промисловість. Коли я бачу землю, перемішану з відходами, цією отруйною артеріальною кров’ю фабрик усього регіону, то мені спадають на думку пластилінові кульки, що їх ліплять діти з усіх наявних кольорів. Десятиріччями мотлох і відходи з Мілана скидали поблизу Граццанізе, а сміття з міських сміттєвих баків та те, що змітали кожного ранку двірники на вулицях, перевозилося саме сюди. Вісімсот тонн відходів з провінції Мілан опиняються щодня в Німеччині, хоча загальне «виробництво» сміття складає тисячу триста тонн. П’ятсот тонн не потрапляють до офіційної звітності. Куди вони діваються — невідомо, але цілком можливо, що це сміття-привид розпорошують по всьому Півдню Італії. Серед шкідливих відходів, що отруюють землю, є й принтерний порошок — як виявилося під час операції під назвою «Madre Terra» («Мати-Земля»), проведеної під керівництвом прокуратури міста Санта-Марія-Капуа-Ветере. Вночі вантажівки, що офіційно перевозять перегній та добрива, скидали принтерний порошок з офісів Ломбардії та Тоскани в Кастельвольтурно, Віллі-Літерно і Сан-Таммаро. Кожного разу, коли йшов дощ, повітря наповнювалося густим ядучим запахом: це означає, що земля насичена шестивалентним хромом. Якщо його вдихнути, то він потрапляє в червоні кров’яні тільця й волосся і призводить до язв, захворювань нирок та верхніх дихальних шляхів, а також до раку легенів.

Кожен квадратний фут землі містить власний різновид сміття. Один мій приятель-дантист якось розповів мені, що група хлопців принесла йому якісь черепи. Справжні людські черепи. Вони хотіли, щоб він почистив тим черепам зуби. Наче маленький Гамлет, кожен хлопець тримав в одній руці череп, а в другій — гроші, щоб заплатити за роботу дантисту. Мій приятель вигнав їх зі свого кабінету, а потім, схвильований, заскочив до мене. «Де вони в біса дістали ті черепи? Де вони їх знаходять?» В його уяві вже виникали апокаліптичні сцени, сатанинські ритуали, хлопці, що проходять обряд посвячення на мові Вельзевула. Я ж просто розсміявся. Колись я їхав через Санта-Марія-Капуа-Ветере на своєму моторолері і пробив колесо: наскочив на гостру палицю. Спочатку мені здалося, що то — стегнова кістка буйвола, але вона була надто замалою. Бо то була людська стегнова кістка. На кладовищах періодично проводяться ексгумації та вивезення тих, кого молоді копачі могил називають супермерцями, тобто тих, кого поховали понад сорок років тому. Вважається, що директори кладовищ викликають спеціальні фірми, щоб ті утилізували кістяки, домовини та всю решту — включно з лампадами, встановленими на знак вдячності святим. Але послуги цих фірм обходяться дорого, тому директори платять гроші гробокопачам, щоб ті скидали все гамузом на вантажівку: землю, трухляві домовини та кістки. Таким чином, прапращури і пращури, предки і батьки, невідомо чиї і невідомо звідки, почали накопичуватися в сільській місцевості Казерти. В лютому 2006 року казертський NAS — спеціальний підрозділ карабінерів, відповідальний за відстеження фальсифікованих продуктів харчування та захист громадського здоров’я, — виявив, що в Санта-Марія-Капуа-Ветере накопичилося так багато мерців, що місцеві мешканці побожно хрестилися, наче проходячи повз кладовище. Малі хлопці, поцупивши у матерів кухонні гумові рукавички, викопували руками та ложками черепи та непошкоджені грудні клітки. На барахолці скупники дають по сто євро за череп з відбіленими зубами. А непошкоджену грудну клітку можна загнати й за триста євро. Гомілки ж, стегна та передпліччя попитом не користуються. Кисті руки пішли б за високу ціну, але в ґрунті вони швидко зогнивають. Черепи з почорнілими зубами коштують п’ятдесят євро. Але попит на них слабкий. Втім, потенційних покупців відлякує не сама ідея смерті, а огидний вигляд зубів із зруйнованою емаллю.

Клани примудряються тягнути з півночі на південь усе, що тільки можна. Єпископ міста Ноли назвав південь Італії нелегальним звалищем багатої індустріалізованої півночі. Сюди привозять окалину, що утворюється після термообробки алюмінію; пил, накопичений фільтрами металообробних та сталеплавильних підприємств; відходи теплоелектростанцій та сміттєспалювальних установок; відходи виробництва фарб; рідини, заражені важкими металами; азбест; забруднений ґрунт після землеочисних робіт (яким потім забруднюють інші, ще чисті землі); токсичні відходи зі старих нафтопереробних компаній, таких як Enichem з Пріоло; відстояну гущу зі шкіряних фабрик біля Санта-Кроче-сулль-Арно; а також осад з очисних установок, що належать, головним чином, муніципальним компаніям Венеції та Форлі.

Великі та малі компанії, охочі якомога дешевше позбутися матеріалу, з якого вони вже не можуть видобути нічого, окрім великих витрат на законну утилізацію, є першою стадією незаконної утилізації. Потім ідуть власники складських приміщень, які «хімічать» з документами і забирають відходи; часто вони знижують токсичну концентрацію, розбавляючи її звичайним сміттям, реєструючи всю партію як таку, що має рівень токсичності нижчий за той, що вимагається згідно з СЕR — Каталогом відходів Європейської Спільноти. Хімікалії відіграють важливу роль у процесі перейменування токсичних відходів на безневинне сміття. Багато керівників підприємств просто фальшують ідентифікаційні форми та результати аналізів. Наступна стадія — це перевізники, що транспортують відходи до призначеного звалища. І, насамкінець, є люди, які формально дозволяють утилізацію: керівники офіційних кар’єрних звалищ або компостних споруд, де сміття перетворюється на добриво, а також власники покинутих кар’єрів або сільськогосподарських угідь, нелегально використовуваних як звалища. Будь-який шматок поверхні, що має власника, може перетворитися на звалище. Ключовим фактором успіху всієї операції є державні службовці та робітники, які не перевіряють і не контролюють технологію утилізації, або ті з них, що дозволяють представникам організованої злочинності користуватися звалищами та кар’єрами. Кланам немає потреби укладати скріплені кров’ю пакти з політиками або ставати союзниками політичних партій. Усе, що потрібно, — це один чиновник, один робітник, тобто один індивід, який бажає зробити доважок до своєї зарплатні. Отак і ведеться цей бізнес — надзвичайно гнучко та надзвичайно розбірливо. І кожна зі сторін має свій прибуток.

Але архітекторами цього бізнесу є «зацікавлені особи». Вони — справжні кримінальні генії незаконних оборудок з утилізацією сміття. Найкращі італійські «зацікавлені особи» формуються тут, у Неаполі, Салерно та Казерті. На бізнес-жаргоні «зацікавлені особи» — це підприємці, які беруть участь у проекті таким чином, що прямо чи опосередковано впливають на його результат. Зацікавлені особи сфери токсичних відходів виросли у справжній клас менеджерів. У «стагнаційні» періоди мого життя, коли я подовгу ходив без роботи, до мене часто зверталися з такими словами: «Ти маєш вузівський диплом. Чому б тобі не стати «зацікавленою особою»?

В південній Італії стати «зацікавленою особою» — це вірний шлях до збагачення та професійної самореалізації, принаймні для випускників вузів, чиї батьки не працюють адвокатами чи бухгалтерами. Освічені та презентабельні, вони кілька років вивчають природоохоронну політику в Сполучених Штатах або Англії, а потім стають посередниками. Я знав одного такого посередника. Одного з перших. Одного з кращих. Звали його Франко. До того як я з ним поговорив і до того як я побачив його в роботі, я ані найменшого поняття не мав про те, якою справжньою печерою скарбів є сміття. Я познайомився з ним у поїзді, коли повертався з Мілана. Він закінчив Бокконі — найпрестижніший бізнесовий вуз — і став у Німеччині експертом з проблем відновлення довкілля. Одна з найголовніших професійних навичок посередника — обов’язково знати напам’ять Каталог відходів Європейського Співтовариства і розуміти, як маневрувати в його межах, щоб обходити норми і знаходити найкоротші шляхи, що ведуть до високих ділових кіл. Франко був вихідцем з Вілла-Літерно, і йому захотілося залучити мене до своєї професії. Розповідь про свою роботу він почав з того, наскільки важливим є зовнішній вигляд, що має і чого не має робити успішний посередник. Якщо маєш рідке волосся або лисину, то суворо забороняється носити перуку або відрощувати волосся й начісувати його на лисину. Щоби мати привабливий імідж, тобі слід голити голову або, принаймні, коротко стригтися. Як навчав мене Франко, якщо посередника запрошують на вечірку, то він мусить уникати погоні за спідницями і тому має завжди приходити у супроводі жінки. Якщо у нього наразі немає подруги чи підходящої знайомої, йому слід найняти супровід, шикарну і класну компаньйонку.

Посередники знайомляться з власниками фабрик пластмасових виробів, хімічних та шкіряних заводів і показують їм свій прейскурант. Вивезення та утилізація сміття — це та стаття витрат, яку кожен італійський бізнесмен не вважає необхідною. І всі посередники твердять те ж саме: «їх лайно дорожче їм за сміття, на вивезення якого вони змушені викидати купи грошей». Однак посередники ніколи не повинні створювати враження, що пропонують якусь незаконну послугу. Вони зводять промисловців з кланівськими «ліквідаторами» сміття, а потім контролюють на відстані кожну стадію процесу.

€ два типи «виробників» сміття: ті, чиєю єдиною метою є зекономити на вартості послуги і кого не цікавить надійність компаній-утилізаторів, бо вони вважають, що їхня відповідальність закінчується в той момент, коли відходи покидають територію їхнього підприємства; і ті, хто бере безпосередню участь в операції, хто сам незаконно скидає відходи. Однак в обох випадках посередництво «зацікавленої особи» є необхідним для гарантування вивезення та правильного визначення конкретного звалища, а також для організації контакту з потрібним індивідом, який здійснить маніпуляції з документами. Офіс посередника — це його авто, він рухає сотнями тонн відходів за допомогою телефону та портативного комп’ютера. Він заробляє відсоток на контрактах в залежності від кількості кілограмів, призначених для вивезення. Його розцінки різняться. Наприклад, розчинники, якщо ними займається посередник, котрий має зв’язки з кланами, йдуть за десять-тридцять євроцентів кілограм. Фосфорний сульфід оцінюється в один євро за кілограм. Вуличне сміття — 55 центів; упаковки з незначним вмістом шкідливих речовин — 1,40 євро; заражений ґрунт коштує 2,30 євро; цвинтарні відходи — 15 центів; ворс або неметалічні частини автомобілів — 1,85 євро, включно з транспортними витратами. У цінах враховуються потреби клієнтів та складність транспортування. Обсяги сміття, прокручувані посередниками, є гігантськими, а отримуваний прибуток зростає пропорційно обсягу.

Під час операції «Гудіні», проведеної правоохоронцями в 2004 році, виявилося, що лише один заклад у Венето нелегально прокручував двісті тисяч тонн відходів на рік. Ринкова ціна легальної утилізації коливається від 21 до 62 центів за кілограм, а клани пропонують ті ж самі послуги за дев’ять-десять центів кіло. В 2004 році посередники в Кампанії забезпечили утилізацію восьмисот тонн зараженого вуглеводнем ґрунту з однієї хімічної компанії за ціною 25 центів кіло включно з транспортними витратами, зекономивши при цьому 80 відсотків на офіційних розцінках.

Реальною силою посередників, що працюють з Каморрою, є те, що вони гарантують повний набір послуг, у той час як посередники, наймані підприємствами в легальний спосіб, пропонують вищі розцінки, які не включають транспортування. Однак посередники майже ніколи не стають членами кланів. Бо немає потреби. Їхня незаангажованість вигідна обом сторонам: посередники наймаються працювати на кілька сімей, не мають обов’язків, пов’язаних з участю в ударних бригадах, чи якихось інших обов’язкових функцій, і тому не перетворюються на розмінних бойових пішаків. Мало хто з них попадається при поліцейських облавах, та й ті, що попадаються, отримують незначне покарання: дуже важко довести їхню пряму відповідальність, бо вони зазвичай не беруть офіційної участі в жодній стадії нелегальної утилізації.

З часом я навчився оцінювати ситуацію очима посередника. Ця точка зору відрізняється від точки зору будівельника. Будівельник бачить незайнятий простір і хоче заповнити порожнечу; посередник шукає порожнє місце там, де вже повно всього. Прогулюючись, Франко не милувався ландшафтом, а думав, що б на цей ландшафт висипати. Він досліджував поверхню землі, наче то був гігантський килим, придивлявся до гір та полів, вишукуючи куточок, який можна було б підняти і замести під нього сміття — як підмітають сміття під килим. Якось, коли ми разом прогулювалися, Франко помітив покинуту заправку і відразу ж збагнув, що в її підземні баки можуть влізти десятки діжок з хімічними відходами. Бездоганна гробниця. У цьому й полягало його життя — у пошукові порожнин. Згодом Франко кинув займатися посередництвом; кинув намотувати милі в своєму авто, кинув зустрічатися з бізнесменами з північного сходу, кинув телефонувати клієнтам по всій Італії. Він започаткував професійні підготовчі курси. Найперспективнішими студентами Франко стали китайці з Гонконгу. Азійські посередники вчилися у своїх італійських колег, як займатися бізнесом з європейськими компаніями, як пропонувати гарні ціни і забезпечувати швидке виконання послуг. Коли ціна утилізації сміття в Англії зросла, китайські посередники, навчені в Кампанії, запропонували свої послуги. В березні 2005 року портова поліція міста Роттердам у Голландії виявила тисячу тонн англійського міського сміття, яке за документами проходило як подрібнений папір, призначений для переробки. Кожного року мільйон тонн високотехнологічних відходів з Європи вивантажується в Китаї. Посередники переміщають відходи до містечка Гуію, розташованого на північний схід від Гонконгу. І ці відходи хоронять під землею, закопують або скидають у ставки. Як і Казерту, містечко Гуію забруднили настільки швидко, що ґрунтові води стали непридатними для вжитку, і питну воду доводиться тепер завозити із сусідніх провінцій. Мрія гонконгівського посередника — перетворити Неаполь на центр європейських відходів, такий собі плавучий збиральний центр, звідки золотоносне сміття попливе в контейнерах для поховання в Китаї.

Посередники з Кампанії — найкращі; за допомогою кланів вони побивають конкурентів з Калабрії, Пулії та Рима, перетворюючи сміттєві звалища регіону в один гігантський універмаг з істотними знижками. За тридцять років своєї діяльності вони примудрилися вивезти та утилізувати все, що тільки можна, з одною-єдиною метою: збити розцінки і забезпечити собі контракт на ще більший обсяг сміття. Під час поліцейської операції «Цар Мідас», що отримала цю назву завдяки перехопленому телефонному дзвінку — «Як тільки ми доторкуємося до сміття, воно перетворюється на золото», — було встановлено, що кожна стадія утилізації сміття приносить прибуток.

Їдучи з Франко в його авто, я часто чув його телефонні розмови. Він давав миттєві поради; де і як скинути токсичні відходи. Йшлося про мідь, миш’як, ртуть, кадмій, свинець, хром, нікель, кобальт, молібден та інші відходи — від решток шкіряного виробництва до шпитальних відходів, від сміття з міських вулиць до автомобільних покришок. Франко відразу ж пояснював, що робити, маючи в голові цілий список людей та місць, куди можна звернутися. Коли я подумав про отруту, змішану з компостом, про могильники високотоксичних відходів, викопані в тілі італійського села, мені стало зле, і я зблід. Франко помітив це. «Ти гидуєш цією роботою, Роббе? А ти знаєш, що саме завдяки посередникам ця нікчемна країна спромоглася вступити до Євросоюзу? Знаєш чи не знаєш? А ти знаєш, скільки срак я прикрив і скільки робочих місць врятував, бо саме завдяки мені багато компаній зекономили на смітті або навіть довбаного цента не заплатили?»

Мала батьківщина багато чого навчила Франко — ще змалечку. Він знав, що в бізнесі ти або заробляєш, або втрачаєш (інших варіантів не буває), тому він не хотів втрачати сам і не хотів, щоб втрачали люди, на яких він працював. Він енергійно виправдовував свої дії — переді мною і перед собою, — наводячи жорстку статистику, яка повністю змінила моє попереднє розуміння проблеми утилізації токсичних відходів. Проаналізувавши всі дані, отримані під час розслідувань, здійснених прокуратурами Неаполя та Санта-Марія-Капуа-Ветере від кінця 1990-х по нинішній час, можна вирахувати сукупну економічну вигоду, яку отримують компанії, що звертаються до Каморри з метою утилізації відходів. Її сума складає 500 мільйонів євро. Я зрозумів, що ці розслідування торкнулися лишень частки фактичного обсягу операцій — і у мене голова обертом пішла. Завдяки тому, що клани Неаполя та Казерти допомагали значно зменшити фінансовий тиск витрат на утилізацію, багато компаній на Півночі Італії отримали змогу розширювати свою діяльність, наймати додаткову робочу силу, робити конкурентноспроможною промислову структуру всієї країни. І це наблизило Італію до членства в Євросоюзі. Ск’явоне, Малардо, Моччія, Бідоньєтті, Ла Toppe та інші сім’ї надавали кримінальну послугу, яка вдихнула життя та енергію в італійську економіку. В 2003 році під час операції «Кассіопея» було виявлено, що кожного тижня сорок автотягачів з причепами, завантаженими відходами, виїжджали з півночі на південь; згідно з даними слідчих, які відтворили картину злочину, зловмисники вивозили, скидали або утилізували в якийсь інший спосіб кадмій, цинк, відходи барвників, багно з очисних установок, всіляку пластмасу, миш’як, побічні продукти сталеливарного виробництва, а також свинець. Північ-південь — це улюблений маршрут нелегальних сміттєвозів. За допомогою посередників численні компанії з Венето та Ломбардії осідлали територію довкола Неаполя та Казерти і перетворили її на величезне звалище. Згідно з оцінками, впродовж останніх п’яти років близько трьох мільйонів тонн відходів було нелегально звалено в Кампанії, один мільйон тонн — у провінції Казерта в районах, що їх спеціально виділили клани в своїх «планах» міського розвитку.

Тоскана, найбільш екологічно обізнаний регіон Італії, відіграє істотну роль в географії незаконної утилізації відходів. Згідно з даними принаймні трьох розслідувань — «Цар Мідас» 2003 року, а також «Наживка» та «Сільське господарство на органіці» 2004 року, — саме в цьому регіоні зосереджені численні стадії цього процесу — від збирання відходів до посередництва.

З Тоскани не лише вивозяться гігантські кількості нелегально зібраних відходів, цей регіон є також постійною базою діяльності цілого сонму індивідів, залучених до цієї кримінальної діяльності, — від «зацікавлених осіб» до нечесних хіміків та власників компостних споруд, які дозволяють змішувати відходи з компостом. Але сфера переробки токсичних відходів постійно розширюється. Подальші розслідування викрили кримінальну діяльність в Умбрїі та Молізе — регіонах, що здавалися «чистими» в цьому відношенні. Під час операції «Наживка», проведеної в Молізе під керівництвом державної прокуратури міста Ларіно, було виявлено факт незаконного вивезення 120 тонн спецвідходів металургійної та сталеплавильної промисловості. Клани зняли й подрібнили 320 тонн старого шляхового покриття з підвищеним вмістом смоли і визначили компостний майданчик, готовий до того, щоб перемішати це подрібнене покриття з компостом, аби потім цю суміш сховати в умбрійській глибинці. Така «переробка» відходів дає експонентний прибуток на кожній своїй стадії. Приховати токсичний вміст — це ще не все: можна добряче заробити, якщо перетворити отруйні речовини на добриво і продати його. Чотири гектари землі на узбережжі побіля Молізе були оброблені добривами, отриманими з відходів шкіряних заводів; у результаті було виявлено дев’ять тонн зерна з підвищеним вмістом хрому. Нелегальні «утилізатори» зупинили свій вибір на узбережжі Молізе — ділянці між Термолі та Кампомаріно, — щоб незаконно скидати там небезпечні та спеціальні відходи компаній з північної Італії. Але згідно з даними останніх розслідувань, здійснених прокуратурою міста Санта-Марія-Капуа-Ветере, справжнім центром накопичення є Венето, на якому нелегальні перевізники сміття заробляли роками. Ливарні заводи на півночі бездумно позбувалися окалини, змішуючи її з компостом, використовуваним у подальшому для удобрення фермерських полів.

Посередники з Кампанії часто використовують кланівські зв’язки та маршрути наркоторгівлі, щоб відкрити нові території для звалищ, нові порожнини, які можна було б перетворити на могильники. Під час операції «Мідас» у

2003 році виявили, що нелегальні утилізатори відходів уже почали налагоджувати контакти з Албанією та Коста-Рикою. Втім, усі канали зараз відкриті: на схід до Румунії, де казалезці володіють сотнями гектарів землі; до Африки — Мозамбіку, Сомалі та Нігерії, де клани завжди користувалися підтримкою та мали надійних представників. Під час страхітливого цунамі 2004 року я пережив невеличке потрясіння, забачивши напружені й стурбовані обличчя колег Франко. Уздрівши телерепортаж про цю подію, вони відразу ж зблідли, наче в районі природної катастрофи опинилися під загрозою їхні дружини, коханки або діти. Насправді ж загроза нависла над дечим набагато ціннішим: над їхнім бізнесом. Після того, як спала спричинена цунамі хвиля, на пляжах Сомалі, між Оббією та Варшейком, було знайдено сотні діжок з небезпечними або радіоактивними відходами. Увага масмедіа загрожувала перепинити нові угоди посередників та назавжди закрити для них цей регіон. Але небезпеку було негайно усунуто. Благочинна кампанія допомоги біженцям відвернула увагу репортерів від діжок з отрутою, що плавали посеред мерців. Навіть океан перетворився на місце безперервного захоронення відходів. Дедалі частіше нелегальні утилізатори наповнюють трюми кораблів відходами, а потім симулюють катастрофу, яка призводить до загибелі судна. І заробляють на цьому двічі: страхові компанії покривають вартість потонулого судна, а відходи зникають в морських глибинах.

Клани примудряються знайти вільне місце для відходів, зате регіональна адміністрація Кампанії, вже десять років керована нетутешньою комісією через небезпеку проникнення Каморри, не мала змоги утилізувати сміття з підвідомчої їй території. Тоді як відходи з усіх куточків Італії знаходили шлях до Кампанії, сміття з самої Кампанії вивозилося до Німеччини за розцінками, що в п’ятдесят разів перевищували розцінки, пропоновані кланами своїм клієнтам. Розслідування свідчать, що в одному лише неапольському районі з вісімнадцяти утилізаційних фірм п’ятнадцять напряму пов’язані з кланами.

Південь буквально затоплений сміттям, і, здається, цю проблему розв’язати неможливо. Роками відходи перетворювали на «екологічні тюки» — величезні куби подрібненого сміття в білій обгортці. На утилізацію вже накопичених екотюків пішло б шістдесят п’ять років. Єдине з пропонованих рішень цієї проблеми — це спалювання. Але коли таке рішення запропонували втілити в місті Ачерра, то одна лише ідея побудови сміттєспалювального заводу викликала шалений спротив. Клани ж налаштовані стосовно спалювання сміття неоднозначно. З одного боку, вони виступають проти, оскільки продовжують наживатися на незаконній утилізації, а той надзвичайний стан, що панує в сфері збирання та утилізації сміття, дозволяє їм спекулювати землями для захоронення екотюків, бо вони ж самі ці землі й орендують. Однак клани готові виступити субпідрядниками в будівництві та експлуатації сміттєспалювального заводу, якщо на його спорудження влада дасть добро. Та хоча юристи іще не дійшли якогось конкретного висновку, люди вже свій висновок зробили. Вони налякані, знервовані і пригнічені. Місцеві мешканці бояться, що коли сміттєспалювальні установки потраплять до рук кланів, то вони перетворяться на печі, де вдень і вночі спалюватимуть сміття з усієї Італії, і що всі гарантії екологічної безпеки будуть зведені нанівець через спалення отруйних речовин. Тисячі людей піднімаються по тривозі кожного разу, коли стає відомо про розпорядження знову відкрити старе закрите звалище. Боячись, що токсичні відходи під виглядом звичайного сміття почнуть прибувати звідусіль, місцеві мешканці налаштовані стояти до кінця, аніж допустити перетворення їхнього рідного міста на неконтрольоване хаотичне звалище. Коли в лютому 2005 року регіональний комісар спробував наново відкрити звалище в Бассо-дель-Ольмо побіля Салерно, місцеві мешканці моментально створили пікети, щоб перекрити дорогу і не пустити вантажівки до звалища. Вони організували безперервну неустанну оборону — будь-якою ціною. Тридцятирічний Карміне Юоріо помер від переохолодження, стоячи на варті однієї надзвичайно холодної ночі. Коли вранці прийшли люди, щоб його розбудити, його борода була вкрита інеєм, а губи посиніли. Він помер принаймні години за три до їхнього приходу.

Для місцевих мешканців образ звалища, ями чи кар’єра дедалі більше стає конкретним та виразно видимим синонімом смертельної небезпеки. Трикутник Джуліано-Вілларікка-Квальяно побіля Неаполя стали називати «Країною вогнищ». Тридцять дев’ять звалищ, з яких двадцять сім містять небезпечні відходи. Це — район, де обсяг звалищ зростає на 30 відсотків щорічно. Коли ж звалище починає переповнюватися, то сміття підпалюють. Метод надійний і перевірений. Найкращі в цьому — циганські хлопчаки. Клани платять їм по 50 євро за кожну спалену купу. Технологія проста. Вони обкручують кожен пагорб сміття відеокасетними стрічками, поливають їх спиртом та бензином, скручують кінці стрічок так, щоб вийшов один довжелезний бікфордів шнур, а потім відходять і підпалюють його сигаретною запальничкою. Через кілька секунд спалахує цілий ліс вогнів, неначе вибухнули напалмові бомби. В ці вогнища підпалювачі підкидають залишки ливарного виробництва, клей та відпрацьовані нафтопродукти. Густий чорний дим та полум’я забруднюють діоксином кожен квадратний дюйм землі. Місцеве сільське господарство, яке колись експортувало фрукти та овочі аж до Скандинавії, знаходиться в стані занепаду. Але ця екологічна катастрофа та шалена лють фермерів уже вкотре знову йде на руку Каморрі: сповнені відчаю фермери продають свої поля, і у кланів з’являється можливість придбати ще одну ділянку під звалище за низьку, дуже низьку ціну. А тим часом багато людей помирає від злоякісних пухлин. Відбувається повільне й тихе масове вбивство, яке важко зафіксувати і прослідкувати, бо ті, хто хоче жити якомога довше, тікають до шпиталів на півночі країни. Італійський інститут здоров’я неодноразово сповіщав, що в містах провінції Кампанія, де розміщені великі звалища токсичних відходів, смертність від раку зросла за останні роки на 21 відсоток. Легені починають гноїтися, трахея червоніє, і комп’ютерна томографія в шпиталі показує чорні цятки, які є ознакою злоякісної пухлини. Спитайте у хворих в Кампанії, звідки вони, і перед вами постане увесь шлях, яким рухаються токсичні відходи.

Якось я вирішив перетнути «Країну вогнищ» пішки. Зав’язавши рота й носа хустиною, — як це роблять циганські хлопці, — я рушив уперед, наче ковбой, крізь пустелю спаленого сміття. Я йшов землею, просякнутою діоксином, який постійно підвозять великі вантажівки, землею настільки спустошеною вогнищами, що залишені рани ніколи не загояться.

Дим довкола мене був негустий, він відчувався скоріше як вологий наліт на моїй шкірі, від чого мені стало трохи мерзлякувато. Неподалік від вогнищ виднілася низка будинків, кожен з яких спирався на фундамент у формі величезної літери X. То були будинки, споруджені на закритих могильниках та нелегальних звалищах, чию місткість використали під зав’язку, а все, що може горіти, — спалили. Однак клани примудрилися перетворити цю ділянку на зону забудови. Зрештою, офіційно та земля була пасовиськом та полями. Тому вони й збудували на ній купку невеличких вілл. Однак ґрунт у такому місці нетривкий: часто трапляються оповзні та несподівано розверзаються ущелини, тому ці помешкання змонтували на мереживі залізобетонних підпорок, що гарантували їм таку-сяку безпеку. Ці будинки коштували недорого. Всі знали, що вони стоять на тоннах сміття, але здобувши шанс на власне житло, офісні клерки, фабричні робітники та пенсіонери не горіли бажанням заглядати в зуби дарованому коню. «Країна вогнищ» схожа на безперервно повторюваний апокаліпсис, що став уже звичним рутинним явищем, бо нікого вже не здивуєш і не злякаєш старими автопокришками та отруйними водами, що просочуються зі звалища в ґрунт. Розслідування виявило метод, за допомогою якого клани убезпечують свою діяльність від втручання поліції та єгерів. Це — старовинний метод, який використовують повстанці та партизани в усіх куточках світу. В ролі вартових використовуються пастухи зі своїми вівцями, козами та нечисленними коровами. Найкмітливіших із них наймають не для того, щоб вони слідкували за своїм стадом, а щоб пильнували небажаних гостей. Як тільки вони помічають підозріле авто, то негайно ж подають сигнал тривоги. Стільникові телефони та жести — надійна безвідмовна зброя. Я часто бачу, як ці пастухи вештаються довкола у супроводі свого хирлявого слухняного стада. Якось я приєднався до одного з них і пішов подивитися, як молодь вчиться керувати великими вантажівками. Під час розслідування «Ельдорадо» в 2003 році було виявлено, що до операцій дедалі частіше залучають неповнолітніх. Водії вантажівок більше не горять бажанням везти сміття аж до звалищ, бо побоюються токсичних відходів. Більше того, саме один з водіїв дав початок у 1991 році першому масштабному розслідуванню незаконного вивезення сміття. Маріо Тамбуріно потрапив до шпиталю з очима, схожими на яєчний жовток і розпухлими так, що повіки не заплющувалися. Він повністю осліп, а зовнішній шар шкіри на його руках обліз наче обпалений бензином. Перед самим його обличчям репнула діжка з токсинами, і цього було досить, щоб осліпити його і ледь не спалити живцем. То був сухий опік, без полум’я. Після цього інциденту водії стали вимагати, щоб для вивезення відходів використовувалися автопричепи, де діжки розміщуватимуться на відстані, за поворотним шворнем, подалі від очей та рук. Найнебезпечніші вантажівки — це ті, що перевозять фальшивий компост, тобто добриво, навмисне розбавлене отруйними речовинами. Одного вдихання їхніх випарів достатньо для того, щоби завдати непоправної шкоди всій вашій дихальній системі. Найризикованішою є остання стадія — перевантаження діжок на меншу вантажівку, яка і відвезе їх безпосередньо до звалища. Ніхто не хоче цим займатися. Звалені купою одна на одну, діжки часто б’ються, вгинаються — і в утворені отвори виходять отруйні гази. Тому коли прибувають причепи, то водії навіть не виходять з них. Розвантаженням діжок та їх доставкою в кінцевий пункт займаються хлопчаки. Один пастух показав мені схил, де дітвора вчиться їздити, коротаючи час до прибуття чергової партії відходів. Підмостивши подушку під сідниці, щоби дотягуватися до керма та педалей, вони вчаться, як гальмувати на схилі, коли вантажівка рухається вниз. Їм по чотирнадцять, п’ятнадцять та шістнадцять років. Один рейс — двісті п’ятдесят євро. Хлопців вербують у барі. Власник бару знає про це, але не наважується заперечувати. Зате висловлює свою думку охочим послухати, поки він готує еспресо та капучино:

— Оця речовина, яку їх змушують перевозити, — чим більше вони дихатимуть нею, тим скоріше попадають замертво. Їх посилають помирати, а не вантажівками керувати.

Чим більше неповнолітні водії чують, що їхня робота — важка й небезпечна, тим сильніше їм хочеться її виконувати Вони випинають груди, і пихата гордість проглядається навіть крізь їхні сонячні окуляри. Вони завжди почуваються прекрасно. Щоразу краще. І ніхто з них навіть на мить не задумується, що через десять років вони лікуватимуться хіміотерапією, блюватимуть жовчю, а їхні печінки, шлунки та кишки перетворяться на гниле місиво.

Дощ ішов не вщухаючи. Ґрунт, уже нездатний всотувати щось інше, швидко просякав водою. Пастухи, не надто переймаючись, пішли собі й сіли — наче троє виснажених святих старців — під саморобним навісом з листового металу. Вони не зводили очей з дороги, а тим часом вівці, шукаючи порятунку від води, видерлися на велику купу сміття. Один із пастухів підпер металевий дах палицею, щоби він не прогнувся під вагою дощової води і не звалився їм на голови. Я до нитки промок, але всієї води було замало, щоби загасити пекуче відчуття, що піднімалося з моїх грудей до шиї. Я намагався збагнути, чи здатні людські почуття встояти перед натиском такої велетенської владної машини, чи можна діяти так — хоч як-небудь, — щоби мати змогу жити поза межами динаміки цієї влади. Я мучив себе, намагаючись збагнути, чи можна це зрозуміти, відкрити і пізнати, і не бути при цьому поглинутим чи знищеним. Чи, може, відповідь на це запитання лежить десь посередині — між знанням та компромісом, ігноруванням, яке означає жити тихцем і не пхати носа куди не слід? Мабуть, єдиний варіант — це забути і не бачити. Взяти на віру офіційну версію подій, відсторонено слухати в піввуха і просто зітхати у відповідь. Я питав у себе, чи є щось таке, що дало б можливість встояти і жити щасливо, чи мені слід відкинути свої мрії про звільнення особистості та анархічні свободи і самому вискочити на арену? Запхати напівавтоматичний пістоль за пояс і зайнятися «реальними» справами; Переконати себе в необхідності стати частиною з’єднувальної структури сьогодення, ризикнути всім, що маю, віддавати накази і коритися їм, перетворитися на хижака, фінансову акулу, самурая кланів; перетворити своє життя на поле битви, де ти сподіваєшся не вижити, а по-геройськи загинути.

Я народився в краю Каморри, в регіоні з найбільшою кількістю вбивств у Європі, де дика жорстокість переплелася з комерцією, де реальну вартість має лише те, що породжує владу. Де все має присмак вирішальної битви. Де, здавалося, неможливо й хвилини прожити у мирі, без нескінченної війни, в якій кожен жест може розцінюватися як здача в полон, кожна потреба перетворюється на слабкість, де все треба здобувати з боєм, вигризаючи і видряпуючи у конкурентів. У краю Каморри протистояння кланам — це не класова боротьба, не утвердження своїх прав людини та громадянина. Не відстоювання чиєїсь честі та збереження почуття власної гідності. Це — щось глибше, щось тваринне і несамовито-люте. В краю Каморри розуміння механізму успіху кланів, їхніх методів збагачення, їхніх капіталовкладень означає розуміння того, як все функціонує в наші дні скрізь, а не тільки тут. Протидія кланам — це війна за можливість жити, наче саме твоє існування — твоя їжа, губи, які ти цілуєш, музика, яку ти слухаєш, книги, які ти читаєш, — це просто спосіб виживання, а не сенс життя. Таким чином, розуміння вже не є ознакою моральної небайдужості, моральної причетності. Розуміння і знання стають першочерговою потребою. Єдиною потребою, якщо ти вважаєш себе гідним дихати.

Мої ноги глибоко загрузли в багнюку. Вода піднялася мені аж до колін. Я відчув, що ступні починають провалюватися в ґрунт. Переді мною проплив величезний рефрижератор. Я кинувся вперед, вхопився за нього руками — і він витягнув мене з багна. Мені пригадалася завершальна сцена з «Метелика», фільму за романом Анрі Шар’єра, де в головній ролі знявся Стів МакКвін. Я відчув себе як той Метелик, що тікає з французької Гвіани на припливній хвилі, вчепившись у мішок з кокосами. То була абсурдна думка, але в певні моменти не залишається нічого іншого, як підсміюватися над власного одержимістю і над божевіллям реальності, яку ти не вибираєш сам, а просто змушений терпляче зносити як даність. Мені захотілося заволати, несамовито загорлати — як Метелик у фільмі. Мені захотілося завити глибоким нутряним виттям, щоб аж горлянка репнула від сили голосу, яка в мені ще лишалася: «Гей, вилупки смердючі! Я нікуди не пішов! Я й досі тут!»