Утиканий зорями, як жаром, тихо світив над селом серпневий вечір, і чітко печатувався на синьому безмежному дворищі, як срібний герб, блискучими бляхами накований, небесний шарабан - Віз. [28]
Пізно.
...Трухлява веранда, абияк затулена рядном,- сцена. Зала - весь шкільний двір. Людей - мов хмара у двір упала. Стоять, сидять, гуртами лежать на моріжку. Рясно в темряві поблискують цигарки. Гудуть соняво й ліниво голоси.
А за ряднами на сцені, як у казані: нервово забивають цвяхи, разом - гармошка, а над усім - азартна, безупинна, голосна сварка.
Десь у дворі застогнало з нудьги:
- Та починайте, бо вже ж пізно!
За ним з усіх кінців однодушне обурення:
- Доки це, справді, держатимуть нас? Півні скоро заспівають!
- Починайте, бо вже люди поснули!
На моріжку хтось, поклавши під голови шапку, висвистував носом.
- Чуєте чи ні?
Із-за рядна швидко висовується рука:
«Дзелень-дзелень».
Регіт:
- Которий уже це раз: п’ятий чи шостий?
Покірно втихають...
- А за віщо вони завелись там?
Хтось через плече:
- За те, що й завжди: Марко хоче грати молодого, й Терешко хоче, той свого не попускає, і другий не попускає...
- І кажіть же ви: чорт ї не взяв його...
Слово-друге про Марка.
А трапилась тому Маркові, казали, така пригода: на зелені свята, під час вистави, Марків партнер палахнув ізгарячу в його з обріза, замість порожнього, бойовим набоєм; на щастя, куля попала тільки в пахву, і, місяців зо два одлежавши в шпиталі, Марко знову вернувся в село, накульгуючи, правда, та уси вгору накрутивши і шапку, як завжди, збивши набакир.
Сміються.
- Та й не кається, знову за своє!
- Де там вам кається: вертався вчора з шпиталю - додому не зайшов, покульгав зразу на репетицію.
Хтось голосно позіхнув:
- Оце актьор! Такого актьора...
Застрибали рядна на веранді, захитались, розсовуються.
- Стійте! Здається, таки починають.
- Сла-ава богу, дождалися!..
Двір прокидається - радість, гомін, давкотня.
- Тихше, тихше! Посідайте!
Два хлопчики, змагаючись за місце на ослоні, застрибали перед сценою, як півники: лусь! лусь! - один одного.
- Посідайте, каменем би ви сіли!
Вщухли.
Жовто світить на сцені злиденний каганець...
Тихо. Ждуть - не чуть.
- Та там же, здається, нікого й немає,- розчарований голос.
Зразу зіпає щось за сценою з розпачем:
- Марино, Марино! Завісу вже підняли! Миколо, та пускай її, бо їй же треба на сцену виходить.
Вийшла: у квітках, у вишивках, щоки палають - мов з парні. Вбігла, похапцем соромливо розбиту косу на голові підбирає. Далі - круть сюди-туди, до суфльора: морг, морг.
У будці, як у кадовбі, загуло на весь двір.
Із-за куліс здавлений голос:
- Тихше, ти, бугай!
Притих.
Двір німіє.
Аж ось виривається із-за лаштунків жагуче, пристрасне:
- Ти шкандалу хочеш? Кажи - ти хочеш шкандалу?
З публіки роздражнено:
- Та вам коли заціпить там чи ні? Ото, господи...
Голоси тихішають за сценою, проте аж шипить у їх пристрасть:
- Ти шкандалу хочеш? Ну побачимо!
- Побачимо!
Незабаром, гаряче дихаючи й поблискуючи очима, протовплювались до веранди три якісь зловісні силуети. Коло самої рампи загрозливо поставали вряд.
Хтось злякано:
- Гляньте: батько Терешків, зять і брат!..
Пройшла тривога. Зашепотіли.
- Ну, це вже знову почнеться...- хтось безнадійно махнув рукою.
Марина нашвидку, плутаючи, доказує абияк свій монолог і стає збоку, з гарячою цікавістю позираючи на двері.
Із дверей задки виходив на сцену в синіх штанях розмальований любовник: один кулак держав він напоготові коло грудей, другий витяг, обороняючись, вперед. За ним, трохи накульгуючи, влітає другий, уже в червоних штанях - розпалений гнівом. Нашвидку замотуючи на собі довгий пояс, він блиснув очима, як крицею, і зробив виразний жест головою до дверей:
- Уступись, тобі кажу.
Публіка мимохіть підвелась із місць: зразу здавалось, що це незвичайної сили актьори блискуче почали свій вихід.
Терешко скосив очі й мигнув до рампи. Троє, що стояли перед сценою, штурмом, як орда, кинулись на рампу і вмить стояли на сцені.
- Зійди геть!
Марко тривожно озирнув шеренгу родичів і, зразу повернувши голову до публіки:
- Дядько Митро! Сюди!
- Іди звідціля геть! - погрозливо казав похмурий бородатий батько.- Іди, бо однаково не будеш грати: силою витягнем звідціль!
Несподівано сварка перелітає в публіку - загули, залящали, заторохтіли - приятелі, матері, діти:
- Геть Марка, хай грає Терешко!
- Куди твій годиться недорікий Терешко? Марко грав і буде грати!
- Марко - крутій: Варку мала грати моя Хима, а Пріську - Марина, а він оддає Марині Варку, а Химі...
- Скинуть його, хай інший порядкує!
Діти:
- На галасування!
- Скинуть, скинуть!
Марко гримить:
- Мене скинуть? Мене? Ніхто мене довіку не має тепер права скинуть! Я постраждав на цій сцені. Я кров свою...
- Та чого ви дивитесь: в шию його, чорта кривого!
Хлопчик, брат Терешків, що стояв поруч батька, скинув руки вгору, мов кидався вплинь, угнув голову в плечі - і з розгону - головою Марка в живіт.
Всі, як по сигналу, кинувши сварку, ринули на Марка.
- Дядьку Митро! Дядьку Митро! - одмахуючись кулаками, як од собак, гукав Марко.
В гурті:
- От, хай бог боронить: ще повбиваються...
- Завісу! Завісу!
- Дядьку Митро! - кричав Марко десь на дні кучі, що з-під неї червоніли тільки його штани.- Дядьку...
Зацвірінчав невеличкий хлопчик:
- Дядько пішли за повітку, ось я зараз їх гукну! - і - вітром назад...
Та гукать дядька Митра вже не було потреби. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, як із бочки, ступаючи певними півсаженними кроками, з цигаркою в роті, з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище, в якій стирчала солома, він протовплювався до сцени, легенько розштовхуючи людей, що летіли од його, як пір’я. Не торкнувшись рукою, переступив рампу - став на веранді. Велетенська, страхітня тінь од його і од його тризубця лягла на півдвору.
Все завмерло.
Кинув на поміст цигарку, обережно погасив її босою ногою, поставив вила ік стіні...
Ніхто й незчувся, як щось зашуміло з веранди, гупнуло й застогнало.
- Го-го-го...- ревом покотилось по двору.
Другий!
- Га-га-га...- дужче.
Разом із тим, як один за одним лантухами летів із сцени Терешків рід, хвилі реготу підіймались громовою гамою вище й вище.
Гвалт, лемент...
- Мамо, мамо! - чути в гурті схвильований, радісний голос.- Це вони так приставляють чи це справді?
- Оце, сину, таке приставленіє.
Швидко сцена була порожня.
- Завісу!..
...Обізвався Терешко десь аж на задвірку:
- Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Києва! Халтурник! - Далі до людей: - Товариші-громадяни! Ро-зіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна - це старий режим!
Загуло:
- Годі вже! Чули!
Свист.
...Перешуміло, перегриміло, стихло...
Хтось позіхаючи:
- Та це воно можна вже й додому йти, чи, мо', ще що буде?
- А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?
Сміх.
- Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Києві не побачиш.
Далі:
- Ох-хо-хо-хо! - Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще.
...Дзвоник.
Почалося знову тим самим:
- Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!
На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.
- Марино, удавишся!
Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,- кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі...
П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж - сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.
Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.
Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі... Жадібні, гарячі... і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні... в усіх їх світилося одно: голод... жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я.
А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [29]