Орден Жовтого Дятла

Розділ перший З’являється кіт Фелікс

Якось жаркого дня Кирпа та Емілія сиділи під деревом, чекаючи Педріньйо, який пішов до лісу нарізати лозинок, щоб зробити сильце на пташок. Раптом вони почули нявчання. Кирпа здивувалася: в домі кицьок не було.

— Еміліє,— сказала вона, дослухаючись, — мені здається, що це нявчання схоже на голос кота Фелікса…

Лялька вперше чула це ім’я.

— А хто цей дядько?

— Як, ти не знаєш? Таж це знаменитість! Винятковий розум! Які тільки з ним траплялися пригоди… Та це ж відомий кіноартист, він у мультиплікаціях знімається. У головних ролях. Ніхто не може подолати кота Фелікса, він завжди виходить переможцем у всіх картинах…

Не встигла Кирпа закінчити свою розповідь, як з-за сусіднього куща з’явилася вусата котяча морда і двоє круглих очей втупилися в наших співрозмовниць з великою цікавістю.

— Це він, безперечно, це він! — вигукнула дівчинка. — Можу закластися, що це кіт Фелікс!.. Киць-киць-киць!..

Кіт вийшов з-поза куща, підійшов і досить нецеремонно скочив Кирпі на коліна. Кирпа погладила його по м’якій шерсті і спитала:

— Як це ви тут опинилися, сеньйоре Феліксе? Я гадала, що ви живете в Сполучених Штатах.

— Я мандрую, — відповів кіт, — вивчаю мишаче питання. Хочу визначити, в якій країні миші смачніші. Я навіть на дні моря вже побував, служив там при дворі у Принца Срібної Рибки. Я щойно від нього.

— Ви гляньте! Адже ми теж з ним знайомі! — зраділа Кирпа. — А він нічого не просив переказати?

— Просив, аякже. Він хоче познайомитися з Педріньйо. Просив сказати Педріньйо, що сьогодні приїде, щоб відрекомендуватись його бабусі.

— Кого його? Педріньйо чи Принца?

— Обох. Він вважає вашу бабусю за свою.

Кирпа розчулилася:

— Диви, Еміліє, який він люб’язний, сердечний і бабусю любить.

І, обернувшись до кота, сказала:

— А це правда, що він сьогодні приїде?

— Атож. Коли я виходив, Принц складав валізу, а коло під’їзда вже стояла парадна карета.

— А яка в нього валіза? — зацікавилася Емілія.

— Не потикайся з безглуздими запитаннями, Еміліє. урвала її Кирпа. — Краще піди скажи бабусі і тітоньці Настасії, що у нас сьогодні гості. Ну-бо, ходи, мерщій!

Лялька наприндилась, їй-бо зовсім не хотілося покидати компанію кота, і неохоче почвалала до будинку, все озираючись.

А Кирпа балакала зі своїм новим знайомим:

— Провадьте далі, сеньйоре Феліксе!

— Я не пам’ятаю, на чому я зупинився…

— В кареті…

— Ага. Карета його вже ждала. І лікар Слимак ждав, і майор Жаба. Всі ждали.

— І всі вони приїдуть?

— Всі.

— От чудово! — Кирпа заплескала в долоні.— Бабуся і тітонька Настасія не повірили тоді мені, дурненькі. Тепер вони на власні очі побачать наших друзів із Країни Прозорих Вод!

І вона гукнула ляльку, що була вже далеченько:

— Еміліє!

— Що?

— Куди це ти так «поспішаєш»?

— Ти ж сама мене послала.

— Вернись, серденько. Я навмисно.

Емілія повернулася, сердито тупочучи закаблуками.

— Слухай, — сказала Кирпа, — ми готуємо для бабусі великий сюрприз, і треба все погодити з Педріньйо. Поклич Педріньйо.

— Навмисно покликати?

— Ні, насправді поклич. І мерщій, одна нога тут, друга там.

Педріньйо прийшов, і всі почали обговорювати «сюрприз», яким мали здивувати сердешну бабусю. Кота Фелікса послано назустріч Принцові, щоб погодити з ним, о котрій саме годині йому приїхати… Кирпа попередила ляльку:

— Сюрприз буде наприкінці обіду. Але ти не роби таємниче лице, а то бабуся догадається…

За обідом все йшло гаразд, аж поки подали третє. Тут донна Бента поглянула на Емілію і сказала:

— Щось оці діти задумали. У Емілії занадто дурний вигляд.

Емілія зовсім не вміла брехати. А коли вже почне в брехунівку заїздити, то завжди переборщить, і тоді відразу помітно, що бреше. Тому, коли вона відкрила рота, щоб відповісти, Кирпа їй не дозволила:

— Мовчи, Еміліє!.. Нічого ми не задумали, бабусю. Емілія просто дурненька, тому й вигляд такий.

Але тут за вікном почувся якийсь гомін, і в двері легенько постукали: тук-тук-тук…

— Хто б це? — здивувалася донна Бента і гукнула в кухню: — Настасіє, поглянь, хто там стукає…

Негритянка з’явилася з дерев’яною ложкою в руці, пішла відчиняти, але перш зазирнула в шпарку: хто завітав. Поглянула, та так і завмерла. Стоїть — і не рушить.

— Ну що там, чадо непутяще? — спитала донна Бента занепокоєно.

— Лишенько мені! — вигукнула негритянка. — Кінець світу, сеньйоро!

— Та що таке, голубонько, кажіть-бо!..

— Та весь двір забруднили, сеньйоро! Тут тобі і риби, і краби, і слимаки, і ще різний морський харч. Чи я сплю, чи що?.. — І тітонька Настасія ущипнула себе за руку, щоб перевірити.

— Адже я казала, що сьогодні має статися незвичайне, — сказала донна Бента, надіваючи окуляри.

Вона підійшла до дверей, відсторонила тітоньку Настасію і також почала зазирати в шпарку. Так, дивуватися було з чого: тут зібралося все морське царство.

— Що це значить? — суворо запитала вона, обернувшись до Кирпи.

— Нічого такого, бабусю! Це Принц Срібна Рибка зі своїми придворними приїхав до нас у гості. Він дуже хоче познайомитися з господинею Будиночка Жовтого Дятла.

Донна Бента запитливо поглянула на тітоньку Настасію, але добра негритянка стояла, роззявивши рота з подиву, і мовчала.

— Та вони всі добрі люди, — вела далі Кирпа. — Ну що станеться, коли вони проведуть у нас один вечір? Вони нічого не поламають…

— Але навіщо ж перетворювати будинок на зоологічний сад, Кирпо? Просто не знаю, до чого нас призведуть твої витівки!

— Не дозволяйте, сеньйоро! — втрутилася негритянка. — Не відчиняйте! То ж морські звірі, хто їх знає!

Кирпа засміялася:

— Та вони не кусаються, любонько! Вони всі дуже виховані…

Проте переконати негритянку було не так легко.

— Знаю, знаю, — буркотіла вона, — якось мене один краб так хапнув клешнею, що й зараз на пальці позначка залишилася… також був вихований… Не пускайте, сеньйоро, та й по всьому!

І заходилася зачиняти двері на засувку.

Побачивши, що ця засувка погрожує зіпсувати все свято, Педріньйо вийшов задніми дверима побалакати з Принцом.

— Добридень, Принце! Дуже радий особисто познайомитися. Дрібне ускладнення: бабуся й тітонька Настасія тремтять від страху. Дивачки. Гадають, ви кусаєтеся.

Принц чекав зовсім іншої зустрічі і зажурився:

— Тоді ми додому, — промовив він з гідністю. — Яке я маю право порушувати спокій такої шановної сеньйори?

— Та ні-бо, — сказав Педріньйо, — коли прийшли, то заходьте! У двері не впускають — лізьте у вікно… Зачекайте…

І він побіг шукати драбину…

Перший вліз у вікно лікар Слимак. Тітонька Настасія повернулася на шарудіння та як загорлає:

— Рятуйте, сеньйоро! Вони у вікно! Ви погляньте, хто тут: слимак в окулярах, от ще феломен!

Кирпа пояснила:

— Ви не бійтеся. Це лікар Слимак, видатний лікар. Він Емілію навчив розмовляти. У нього є пілюлі від усіх хвороб. Хто знає, може, він наше безхвосте курчатко від пиптя вилікує?

А поки вона говорила, у вікно влізли: Принц Срібна Рибка, майор Жаба, кравчиха Павучиха і, нарешті, сеньйорита Сардинка.

— І сардинка тут, сеньйоро, погляньте! — не вгавала тітонька Настасія. — Та ні, це справді — це кінець світу…

І, не витримавши більше, стара негритянка побігла до кухні бігцем, мов дівчинка, де тільки прудкість узялася…

Донна Бента, проте, скоро призвичаїлася до нових гостей і зайшла в довгу балачку з лікарем Слимаком щодо хвороби безхвостого курчатка. А тим часом Кирпа показувала своєму другові Принцу будинок і садок. Потім Принц поцікавився, де граф де Кукурудзо і маркіз де Рабіко, — він про них стільки чув, чому не вийшли до гостей.

— У графа прикрості,— сказала Кирпа, — він упав у відро з водою, і я його повісила просохнути. Він, бачте, звалився за книжкову полицю зі старими книжками з історії і всяких інших наук. Він пролежав там два тижні — ми його знайти не могли. І, коли його звідти дістали, виявилося, що бідолаха зовсім зацвів: чи тому, що кукурудза не терпить вологи, чи тому, що цих книжок начитався… А тітонька Настасія каже — тому, що граф учений: справжні вчені, каже вона, так і повинні бути брудні, бо митися їм ніколи, каже вона…

Про Рабіко Кирпа не стала розповідати докладно: обмежилася тим, що він дуже схуд, тому його замкнули в свинарнику і відгодовують.

— Дуже, либонь, симпатичний цей маркіз, — сказав Принц більше з люб’язності, ніж за переконанням, — а надто симпатична сеньйора маркіза.

— Так, я дуже люблю Емілію, — відповіла Кирпа, — і, по щирості сказати, шкодую, що вона одружилася з Рабіко… Вона його не поважає, це був, знаєте, шлюб з розрахунку. Заради титулу одружилась… Кепсько, звичайно, таж це і з людьми трапляється, а Емілія лише ганчір’яна лялька… Ось якби вона вийшла за такого, як кіт Фелікс! Бравий молодець і який відважний. Адже він, здається, служив у вас при дворі?

Принц Срібна Рибка здивувався:

— Кіт Фелікс? — перепитав він, насупившись. — Такого я не знаю.

— Хіба? Адже ви переказали через нього, що приїдете! — здивувалася, своєю чергою, Кирпа.

— Нічого подібного! Я переказав однією молоденькою сардинкою…

Кирпа затремтіла: вона пригадала, що, коли поцілувала кота в ніс, їй здалося, що від нього відгонить сардинками. «Ще виявиться, що він з’їв гінця разом із звісткою і з хвостом…» — подумала вона. Проте Принцові нічого не сказала.

Розділ другий Міс Сардин

…А тим часом у кухні йшла жвава розмова. Тітонька Настасія перестала боятися жителів підводного царства, дізнавшись, що вони не кусаються. Вона навіть дуже заприятелювала з сеньйоритою Сардинкою, або міс Сардин, як вона себе називала, запевняючи, що народилася в Сполучених Штатах і з місцевими, бразільськими, рибами нічого спільного не має. Як типова американка, міс Сардин трималася дуже впевнено і нецеремонно і любила скрізь пхати свого носа. Вона витворяла все, що їй заманеться, і прославилася на всю Країну Прозорих Вод своїми штуками. По-перше, вона спала не в ліжку, а в консервній бляшанці. «Я вправляюся на майбутнє,— відповідала вона з журною посмішкою на нескромні риб’ячі запитання з цього приводу. — Самі знаєте, яке у сардинок майбутнє…»

З тітонькою Настасією міс Сардин дуже заприятелювала. Вона чомусь відразу ж поткнулася на кухню і заглядала по всіх кутках з цікавістю старої плетухи. І без упину щось запитувала.

Мене дуже цікавить усе чуже, — сказала вона і питала, вказуючи на плиту: — Що це за чудовисько?

— Це називається «плита», — неквапливо пояснювала добра негритянка.

— А ця червона штука там усередині?

— Це називають «вогонь».

— А який від нього прибуток?

— Прибуток великий: обпалює крильця тому, хто на нього летить та на чуже добро зазіхає.

І все дебеле тіло доброї негритянки коливалося від здорового добродушного сміху.

Та міс Сардин не вгамовувалася. Їй кортіло все знати. Вона забралася на мисник, і її срібний хвостик блискав то тут, то там поміж каструльками і бляшанками. Ось вона засунула свою маленьку гарну голівку в скляну сільницю і покуштувала сіль.

— О, цей смак мені знайомий!

— Та це ж ваше морське борошно, — сказала негритянка, — з моря добувається.

Потім міс Сардин покуштувала цукровий пісок з пакетика, і він так сподобався рибці, що вона попросила подарувати їй трошки. Коли вона відкрила покришку і засунула ніс у бляшанку з сухим перцем, тітонька Настасія попередила:

— Обережно! Це пече…

Краще б вона не попереджала! Міс Сардин злякалася, послизнулась і попала головою просто в бляшанку з перцем! Як вона звивалась і як крутилася, уявіть собі самі.

— Рятуйте! Я осліпла…

Негритянка дуже співчутливо витягнула її з перцю і помила під краном, примовляючи:

— Ну от, я ж казала, навіщо лізти? Хто потикається не в свої справи, тому завжди… Ну, та нічого, потерпіть. От якби ви на сковорідку з киплячим маслом потрапили, тоді гірше…

За кілька секунд міс Сардин розплющила одне око, потім друге, сказала: «Я вже видужала!» — і відразу ж запитала, що таке сковорідка.

Тітонька Настасія засмутилася. Пояснювати рибці, що таке сковорідка, — це принаймні нетактовно. Аби щось відповісти, вона сказала:

— Сковорідка — це плеската каструля; на неї ллють таку масну воду, яка танцює і стрибає на вогні.

— Жир? — пожвавішала міс Сардин. — Жир — це корисно, я б залюбки поплавала в цій воді!

Негритянка затулила рота рукою, щоб притлумити сміх. Але тут донна Бента нащось покликала її, і тітонька Настасія вийшла.

Розділ третій Самі нещастя

…Коли Кирпа з Принцом поверталися з садка, вони почули, що в кухні хтось плаче. Виявилося, що це тітонька Настасія.

— Що сталося, тітонько Настасіє? — запитала дівчинка журливо. — Скажіть, що, га?

Негритянка відповіла, витираючи сльози:

— Ой, Кирпо, жах який, і не питай!

Але Кирпа вимагала відповіді, і жінка розказала:

— Так ось, уяви, міс Сардин весь час тут у кухні тинялася, сіромаха. Всюди лізла, сіль, цукор куштувала, в перець головою попала, сіромаха… Ну добре, я її, значить, витягла, помила і поклала посушити. Ну, вона трохи відпочила та й ну знову пустувати. Я їй і кажу: «Не лізьте, кажу, куди не слід. Від вогню, кажу, краще далі. А то, кажу, казна-що може скоїтися!» Таж у неї на голові хоч кіл теши: крутне хвостом — і знову за своє… Господи, та вже як я її гляділа! Ну, тут, значить, мене бабуся твоя покликала, я пішла, і тут…

— Та що ж сталося? Кажи! — урвала Кирпа докладну розповідь старої негритянки.

Тітонька Настасія втерла сльози фартухом:

— Ну, вона і плигнула на сковорідку, прямісінько в кипляче масло… Напевне, гадала — це озерце таке…

— Що ж ми тепер Принцові скажемо? — з жахом вигукнула Кирпа. — Міс Сардин була така поважна пані, мала доступ до двору… А де вона зараз?

Та на сковороді, де ж їй бути? Засмажилася, бідолашна, добре-таки просмажилася, просто пальчики оближеш… — І тітонька Настасія понюхала засмажену сардинку. — А шкода, чемна така була міс… тільки надто вже проноза, про все їй у нас тут довідатися кортіло… Зиском цікавилася…

І тітонька Настасія, кілька разів глибоко зітхнувши, взяла виделку і, втираючи сльози, смачно з’їла засмажену міс…

Принц дуже засмутився, довідавшись про те, що сталося, і поспішив додому. Прощання було зворушливе. Донна Бента, тітонька Настасія, Кирпа й Емілія стояли біля вікна і махали хустинками:

— До побачення! До побачення!

Коли гості зникли з очей, перша схаменулася Кирпа.

— Хоча б кіт Фелікс швидше прийшов! А то так сумно…

Не встигла вона промовити останнє слово, як почулося нявчання, і кіт Фелікс показався на дворі. Вигляд у нього був схвильований:

— Мерщій!.. Принц тоне…

Всі, вкрай здивовані, побігли назустріч котові.

— Як це Принц тоне, коли він риба? — запитала Кирпа.

— Адже ж його на цілий вечір витягнули з води! Він розучився плавати.

— Рятуйте! — закричала Кирпа і прожогом кинулася до річки — рятувати Принца.

Розділ четвертий Історія кота Фелікса

Кирпі не пощастило врятувати Принца. Коли вони прибігли на берег струмочка, там нікого не було. Вирішивши, що Принц урятувався сам, Кирпа притьмом побігла назад додому: вона аж палала з цікавості, так їй кортіло послухати пригоди кота Фелікса! Кирпа посадовила кота до себе на коліна і сказала йому:

— Ви повинні розповісти нам все своє життя, геть усе. Гаразд?

— Згода! — відповів кіт. — Але тільки я, знаєте, люблю розповідати вечорами. Вдень воно якось не те.

— Тоді підіть погуляйте, а ввечері повертайтеся до нас. Домовилися?

Кіт пішов розгулювати туди й сюди по всьому садку, зловив трьох мишей і присмерком був уже біля ганку будиночка донни Бенти. Тітонька Настасія запалила в їдальні лампу і сказала: «Пора, любі!» Всі посідали навколо знаменитості. Донна Бента сіла на свій улюблений низенький стілець з підпиляними ніжками, проти онуків, які зручно вмостилися в гамаку. Емілія, звісно, теж захотіла в гамак і сіла на коліна до Кирпи. Навіть граф де Кукурудзо надумав послухати. Кирпа пожаліла бідолаху. Вона легенько змела з нього щіточкою цвіль і ткнула в куток, посадовивши при цьому в бляшанку — щоб не бруднив підлоги.

Коли всі влаштувалися, Емілія сказала:

— Починайте, сеньйоре Феліксе!

І кіт Фелікс почав розповідь:

— Був собі колись дуже знаменитий кіт, і служив він зброєносцем при маркізові де Карабасі; він був такий знаменитий, що у всьому світі не знайдете людини, яка не знала б його.

— Навіть я знаю! — радісно скрикнула Емілія. — Хоч і вважається, що коли я лялька, то значить — не людина… Я, до речі, іншої думки про себе, але це до справи не стосується… Того кота звали Кіт у Чоботях!

— Цілком правильно, дитинко, — люб’язно підтвердив кіт. — Ця видатна особа служила, повторюю, зброєносцем при маркізові де Карабасі. Дуже розумний був кіт, хитрун! Перейшов уже крізь сито й решето, самі знаєте. А потім він одружився, справді… З гарненькою рудою кицькою. І вони мали багато дітей. І так ішло це безперервне нявкання, аж доки на світ з’явився я.

— Як здорово! — зраділа Кирпа. — Значить, ви правнук чи праправнук Кота в Чоботях?

— Я його прапраправнук у п’ятдесятому коліні, — пояснив кіт Фелікс, — але я народився не в Європі, не думайте. Мій дідусь приїхав до Америки на кораблі Христофора Колумба і став американцем. Адже ви всі знаєте, хто такий був Христофор Колумб, я сподіваюся?

— Аякже! — сказав Педріньйо. — Христофор Колумб— це знаменитий мандрівник, який 1492 року відкрив Америку.

— Так, — відповів кіт, — ось із ним мій дідусь туди і приїхав. Я ще застав дідуся при житті. Це був дуже старенький дідок; він любив розповідати про свою мандрівку і як вони з Колумбом Америку відкривали.

Емілія заплескала в долоні:

— Розкажіть, розкажіть, як він розповідав! Розкажіть, як так сталося, що цей самий Колумб раптом Америку відкрив!

Кіт Фелікс відкашлявся і почав:

— Мій дідусь їхав саме на головному кораблі Христофора Колумба, що звався «Свята Марія»… їхав він у трюмі і під час усієї морської плавби не бачив нічого, крім мишей. А треба вам знати, що мишей на «Святій Марії» було більше, ніж бліх на блошливому собаці; і поки там, нагорі, моряки боролися з бурями, мій дідусь там, унизу, боровся з мишами. Понад тисячу зловив. Він так об’ївся, що вже не міг бачити навіть кінчика хвоста крихітного мишенятка. Нарешті корабель причалив до берега, дідусь піднявся на палубу і побачив під собою синє море, а напроти себе — землю, порослу високими пальмами.

— Значить, це була Бразілія! — сказала лялька. — Тут у нас все пальми та пальми, і на кожній пальмі, на самій верховині, сидить соловей-сабіа і співає.

— Побачив землю, порослу пальмами, — провадив далі кіт, не дуже задоволений, що його так часто уривають, — і на березі чимало голих індіанців, озброєних луками і стрілами. Вони дивилися на корабель так, наче побачили когось з того світу: це вперше-бо до їхнього берега причалив корабель.

— Уявляю, коли б вони побачили поїзд, — зауважила Емілія.

Тоді Колумб, — вів далі кіт, — поклав собі зійти на берег і дізнатися, що це за земля, бо не був певен, чи Це Америка, чи щось інше. Він спустив шлюпку на воду і поплив до берега. Стрибнув на берег і покликав індіанців.

Індіанці навіть не зрушили з місця, та їхній вождь поклав не боятись і підійшов до Колумба.

«Привіт!» — сказав Колумб поштиво і зняв свого капелюха з пером.

«Ласкаво просимо!» — відповідав індіанець, але капелюха не зняв, тому що не носив його.

Тоді Колумб поцікавився:

«Чи не можете ви, сеньйоре, сказати мені: оце і є та сама Америка, яку я шукаю?»

«Атож! — відповів індіанець. — Оце і є та сама Америка, яку ви, сеньйоре, шукаєте. А я знаю, хто ви! Адже ви той самий Христофор Колумб, так?»

«Це справді я. Як ви вгадали?»

«Сам не знаю, — відповів індіанець. — Як тільки ви, сеньйоре, ступили на берег, мене начебто в живіт ударило, і я сказав собі: це приїхав сеньйор Христофор, побий мене грім!»

Колумб попростував до індіанця, щоб потиснути йому руку. Індіанець обернувся до своїх товаришів, що стояли трохи осторонь, і крикнув:

«Ось нас і відкрили, хлопці! Це і є той самий Христофор Колумб, який хазяйнуватиме на нашій землі. Старі часи закінчилися. Тепер починається нове життя. І така зніметься колотнеча…»

В цьому місці розповіді граф вистромив голову з бляшанки і голосно сказав:

— Не вірте! Америку відкрито зовсім не так! Я прочитав усю історію Колумба в книзі, що стоїть на полиці у донни Бенти. Я запевняю, що кіт Фелікс усе вигадує.

— Нічого він не вигадує! — скипіла Емілія, — Так усе й було. Книжка там не була і не може знати більше, ніж дідусь сеньйора Фелікса, який сам там був і на власні очі все бачив.

— Та ця історія просто бридня! — обурився вчений граф. — Бридня якась!..

— Самі ви бридня! — зарепетувала Емілія.

І обернувшись до Кирпи, запропонувала:

— Чому б нам не заткнути графа, га?

Кирпа погодилася, що це непогана думка: вона збігала на кухню, принесла велику покришку і закрила банку, в якій сидів граф.

Коли непорозуміння закінчилися, кіт Фелікс вів далі:

— Потім були ще пригоди, а потім ще пригоди, а потім ще нові пригоди, аж поки дідусь одружився і народився мій тато, а потім мій тато одружився, і народився я.

— А де ви народилися? — запитав Педріньйо.

— Я народився у Сполучених Штатах, в місті Нью-Йорку. Я народився на сорок третьому поверсі найвищого хмарочосу.

— Хма-ро-чосу… — мрійливо повторила Емілія. — Гарна назва. На місці донни Бенти я перейменувала б нашу безрогу корову на Хмарочобушку…

— Не переривай щохвилини, Еміліє! — розгнівалася Кирпа. — Адже кіт не може так розповідати… — І, обернувшись до кота, спитала: — А ці будинки справді чешуть хмари, чи це тільки так кажуть?

— Чешуть, аякже, — підтвердив кіт, — подеколи до дір. Хмари над Нью-Йорком усі в дірках.

— Я б на їх місці підвісила хмари трошки вище, — докинула Емілія.

Кирпа затулила їй рота рукою.

— Народився я в хмарочосі,— провадив кіт, — і виховувався як вуличний хлопчисько. Поміж американських кошенят я славився як найбільший хуліган, і вже мишкам-злодюжкам я не потурав! А коли я підріс, то і на щурів напався, еге ж: і вже так ловив мишей, так ловив мишей, Що майже все мишаче населення в інше місто переїхало. І от якось спало мені на думку рушити у мандри. Пішов я на пристань і побачив там безліч кораблів — ті новіші, інші старіші. Я вибрав найстаріший корабель, зметикувавши, що на новому, мабуть, менше мишей. Ну от, значить, сів я на корабель, звичайно, без квитка, і відразу спустився в трюм. Як тільки я ввійшов, усе мишаче товариство пороснуло врозтіч і поховалося по кутках. Мені пощастило злапати тільки чотирьох. На другий день я, правда, спіймав уже цілий десяток. На третій день я спіймав двадцять мишей. На четвертий…

— …ви спіймали сорок! — сказала Емілія.

— Ні, лише тридцять дев’ять, — поправив кіт. — І так тривало п’ятнадцять днів. На шістнадцятий день я був уже гладкий, як свиня, і дав пискунам спокій. Ось тут і скоїлося нещастя.

— Яке нещастя?

— Майте терпіння. Я саме доїдав останню мишу з тих, що зловив на кораблі, коли згори почувся рев. Я піднявся на палубу — дізнатися, що сталося, і виявилося, що це реве буря, а капітан сказав, що корабель налетів на скелю і збирається тонути.

— Хай бог милує,— сказала тітонька Настасія, яка була задрімала, та цієї хвилини прокинулася, — страшна, напевно, була картина…

— Так, корабель збирався тонути, — провадив далі кіт, — він розтрощив собі носа й ковтав воду, мов губка. Матроси бігали туди-сюди, як божевільні. Ті спускали шлюпки, ті прив’язували себе до рятувальних кругів, а ті плигали у воду… еге ж… Я сказав собі: «Що ж тепер з тобою станеться, Феліксе?» Думав, думав та й надумав таке: єдиний порятунок — це дати якій-небудь акулі проковтнути мене. Навколо корабля роїлося багато акул, і в усіх пащі були роззявлені і зубиська — як пилка.

— Хай бог милує! — вигукнула знову тітонька Настасія і перехрестилася. — А потім ще мене питають, чому я завжди сиджу вдома…

— Ось що я надумав, — розповідав кіт, — і відразу почав вибирати відповідну акулу. Я обрав найбільшу, і, коли вона пропливала повз мене, я підплигнув угору, стрибнув униз і влучив їй просто в горло, як пілюля!

— А ви не подряпались? — поцікавилася Емілія. — Не зачепилися за який-небудь зуб?

— Уявіть собі, ні! Я впав їй просто углиб горлянки і йшов довгим червоним коридором, поки потрапив до шлунка.

— А великий в акули шлунок?

— Та з цю кімнату, — зухвало збрехав кіт, не змель-кнувши оком.

Цієї миті граф штовхнув головою покришку, вибив її і, вистромившись із бляшанки, зарепетував:

— Не вірте! Він усе бреше! Навіть у кита шлунок менший! І взагалі це неможливо, щоб жива кицька опинилась у шлунку в акули!

— Чому це неможливо, поясніть, зацвілий сеньйоре, — ущипливо вимагала Емілія. — Хіба ви забули, як донна Бента розповідала казку про людину, що опинилася в животі у кита?

— Пам’ятаю, — погодився граф, — але ж то було в казці.

— То було в казці, а сеньйор Фелікс був в акулі, — сказала Емілія, — ніякої різниці.

Всі погодилися, що Емілія цілком має слушність.

— Жив я там, поживав, — провадив кіт, — та незабаром переконався, що довго так тривати не може. Мишей нема, а де нема мишей, яке ж котові життя… Треба було вибиратися на волю, та як? Вибратися на волю — означало впасти у воду і перетворитися на потопельника. Справа була не така й проста.

— Дуже навіть проста, — сказала Емілія, — треба було зробити човника, сісти в нього і гребти, гребти…

Та годі-бо, не лізь зі своїми порадами! — не витримала Кирпа, — Розповідає кіт Фелікс, а не ти!

Кіт вів далі:

Завдання було не легке, треба правду сказати, і я Довго морочив собі голову, аби придумати що-небудь, як раптом бачу, що в живіт акули просунувся величезний гак з живцем. Я миттю схопив гачок і встромив в акулу. Відчула вона його і ну крутитися, наче дикий осел, коли на нього верхи сядуть. Крутилася, крутилася, крутилася, а потім почала вмирати. Минуло години дві чи три, і нічого особливого не сталося. Акула померла зовсім. І раптом я побачив смугу світла і гостряк ножа. Я зіщулився, наче їжачок, щоб до мене ніж не дістав, і зрозумів, що акулу спіймано. Чого ще було ждати? Я вистрибнув і опинився… де б ви думали?… на палубі корабля! Матроси просто були вражені, що в животі у риби опинився живий кіт, і довго не могли заспокоїтися. Капітан подивився на мене, пригладив бороду і запитав:

«Куди б ви хотіли поїхати? Мій корабель пливе до берегів Англії, там я можу висадити вас на берег».

«Вельми вам вдячний, — відповів я, — та мене цікавить інша земля».

«Мабуть, Італія?»

«Ні!»

«Тоді Німеччина? Швеція? Туреччина? Греція?»

«Нічого подібного. Я шукаю ту землю, де живе швець, який Котові в Чоботях пошив чоботи. Гадаю, може, він і мені також пошиє?»

Капітан подумав, що я з нього глузую, і дав мені такого стусана, що я відразу опинився у трюмі.

Всі дружно зареготали, і тітонька Настасія промовила:

— Але ж такого шевця ніколи і не бувало. Казка та й годі.

— Тобто як це не було, коли він пошив чоботи родичеві сеньйора Фелікса! — з викликом сказала Емілія. — Я вважаю, що сеньйор Фелікс цілком має рацію, коли прагне відкрити землю, де той швець живе. Може, він зробить важливіше відкриття, ніж Колумб. Розповідайте далі, сеньйоре Феліксе.

І кіт провадив свою розповідь:

— Я сидів у трюмі, поки корабель ввійшов до гавані одного великого портового міста. Там я висів і пішов довгою-довгою дорогою. І раптом назустріч мені бабуся — дуже стара бабуся, зовсім старезна, з палицею в руці.

— Це була фея, ось побачиш, — шепнула Емілія на вухо Кирпі.

— Я підійшов до неї і ввічливо сказав:

«Чи не знаєте ви, сеньйоро, як знайти ту землю, де живе швець, який Котові в Чоботях пошив чоботи?»

Бабуся дуже здивувалася з мого запитання; вона вирячила очі, роззявила рота і відповіла:

«Не знаю, котику. Та якщо ви підете все вперед, все вперед, все вперед, можу закладатися, що одного дня ви знайдете цю землю».

Я послухався бабусиної поради і йшов, і йшов, і йшов, коли раптом мені назустріч…

— …дурень! — урвала Емілія.

— Ні,— заперечив кіт, — не дурень, а мудрець, дуже старий, з довгою сивою бородою. Я підійшов до нього і ввічливо запитав:

«Сеньйоре дідусь, чи не знаєте ви, як знайти ту землю, де живе швець, який Коту в Чоботях пошив чоботи?»

«Знаю, безперечно, — відповів дідусь. — Вона і праворуч, і ліворуч, і попереду, і позаду».

Я зрозумів, що дідусь просто глузує, і пішов, не попрощавшись. І йшов, і йшов, і йшов…

— Зупиніться, сеньйоре Феліксе, не йдіть далі, а то ви вже шкутильгаєте! — сказала Емілія.

Кіт злегка зніяковів, та провадив далі:

— І йшов, і йшов, і йшов, коли раптом мені назустріч…

— …дурень! — знов урвала Емілія.

— Не чіпляйся більше з своїм дурнем, Еміліє! — розгнівалася Кирпа. — Ніякий дурень йому назустріч не потрапляв. Ось у тебе дурна звичка всіх переривати. Розказуйте далі, сеньйоре Феліксе.

— Як раптом мені назустріч інша бабуся, ще старіша, Ще старезніша, ніж та.

Емілія скептично розсміялася:

— Яка оригінальна країна!.. Бабуся тут, бабуся там — скрізь самі бабусі та й годі…

Кіт Фелікс знову трошки збентежився, та все провадив далі, хоч не таким спокійним тоном, як давніше.

— Я підійшов до бабусі і ввічливо запитав: «Чи не знаєте ви, сеньйоро…»

— І т. д. і т. ін., — сказала Емілія. — І що ж вона відповіла?

Кіт Фелікс, ще більш зніяковівши і з острахом поглянувши на Емілію, сказав:

— Вона відповіла: «Такого шевця ніколи і не було, котику. Казка та й годі».

— Ну, а далі ж що? — заспішила Емілія, зрозумівши, що оповідач щось не може дати собі раду.

— І я… я… — тремтячим голосом замурмотів кіт, — залишив шукати цю землю і зайнявся іншими справами.

Запала прикра мовчанка. Цього разу всі були зовсім збиті з пантелику. Донна Бента здивовано подивилася на внучку, але Кирпа тільки знизала плечима. Тітонька Настасія зітхнула і руками розвела, а Педріньйо, задерши голову, почав уважно вивчати дошки стелі. Лише Емілія рішуче поглянула прямо в лице котові. Зморщивши свого носика, вишитого нитками муліне, вона презирливо скривилася і співуче промовила:

— Не варто, знаєте, їхати так далеко, щоб розповісти таку, вибачте на слові, безглузду історію. Я, наприклад, відколи мене пошила тітонька Настасія, нікуди зовсім не виїжджала, та, запевняю вас, можу розповісти що-небудь набагато цікавіше.

— Тоді ходімо спати, — сказала донна Бента, підводячись, — а наступного разу розповідатиме Емілія. Вона ж у нас таки розумниця.

І Кирпі теж довелося погодитися:

— Так, хоч вона весь час переривала, але для ляльки, пошитої на селі з ганчір’я, вона міркує досить розумно.

Емілія була в захваті від свого успіху. Та цієї хвилі граф де Кукурудзо вибив головою покришку і, пильно дивлячись на кота Фелікса, сказав:

— Ні, вже пробачте, наступного разу розповідатиму історію я. І це буде історія про одного пройдисвіта і самозванця.

Розділ п’ятий Граф розповідає історію

Наступного ранку тітонька Настасія повідомила новину в курнику не вистачає одного курчати. Було дванадцятеро, а стало одинадцятеро.

— Як дивно… — здивувалася донна Бента.

Мабуть, лисиця унадилася або кіт який приблудний, — зауважила тітонька Настасія. — А яка шкода, сеньйоро, загинуло найбільше курча, півник рябенький, знаєте?

Коли діти довідалися про те, що сталося, Педріньйо сказав:

— Добре б улаштувати пастку, а ще краще — порадитися з графом. Він недавно читав книжку про Шерлока Холмса.

Пішли до графа. Він вислухав повідомлення і посміхнувся з виглядом досвідченого шпига:

— Дайте цю справу мені. Я огляну місце злочину і проведу розслідування.

І насправді, граф провів у курнику цілий день. Спочатку він дослідив порох на долівці курника і знайшов кілька волосинок невідомого походження. Потім переговорив з батьками потерпілого — показним рябим півнем і чорною куркою.

Наступного ранку тітонька Настасія прийшла сказати, що загинуло ще одне курча. Донна Бента засмутилася: так скоро весь курник розкрадуть.

— Ну, а що ж Педріньйо? — з досадою сказала вона — Адже обіцяв вислідити злодія.

— Висидіти? — перепитала тітонька Настасія, — Та вони з графом усе сидять та сидять в курнику, але досі нічого не висиділи.

А Педріньйо з графом у цей час радилися.

— Моя думка, — сказав Педріньйо, — що це лисиця.

— Я вважаю, що про лисицю тут нічого й говорити, — відповів учений шпиг. — Я все оглянув найретельніше і знайшов якусь волосину, що явно не належить ані лисиці, ані лісовому щурові опосуму, ні щурові домашньому, звичайному.

— Тоді кому ж?

— Це мені невідомо. Я повинен вивчити цю волосину під мікроскопом. Зробіть мені мікроскопчик, будьте ласкаві.

— У бабусі є бінокль. Може, згодиться?

— Повинен згодитися. Принесіть, будьте ласкаві.

Педріньйо збігав додому і приніс бінокль донни Бенти. Граф-шпиг поклав волосину під бінокль і довго вивчав. Потім виголосив:

— Я сподіваюся, що натрапив на слід злодія…

— Хто ж він?

— Я ще не можу сказати остаточно, але ми маємо до діла, здається, з твариною чотириногою з родини котячих. Ідіть, будь ласка, гратися і залишіть мене на самоті. Мені треба зробити висновок з моїх досліджень, і вважаю, що до вечора проблему буде розв’язано.

Педріньйо пішов гратися, залишивши графа, що поринув у глибокі роздуми.

День стояв погожий, і донна Бента, сидячи на своєму низенькому стільці з підпиляними ніжками, шила Кирпі плаття, а Кирпа допомагала їй засилювати нитку в голку і крутити ручку швацької машинки.

А Емілія? Емілія погойдувалася у своєму гамаку на веранді, поринувши у спогади про вчорашній успіх, коли раптом кіт Фелікс, що проходив повз ганок, присів на задні лапи і, виводячи хвостом ліниві зигзаги, так і вп’явся в неї очима.

— Чого це ви на мене так пильно дивитеся? — невдоволено запитала Емілія. — Ніколи не бачили, чи що?

Кіт іронічно посміхнувся і пронявчав:

— Такої поважної, як сьогодні,— ніколи. Неначе якусь перемогу здобули.

Емілія гойднулася в гамаку і промимрила:

— Заздрісний на чуже щастя зазіхає.

Кіт відповів з величезною зневагою:

— Цього тільки бракувало, щоб знаменитий кіт Фелікс заздрив ганчір’яній ляльці, яку пошила якась старанегритянка…

— Заздрісний на чуже щастя зазіхає,— повторила Емілія. — Я таки лялька, а ось ви — справжнісінький облудник, зрозуміло?

— Чому це?

— Чому це? Та тому, що ви зовсім не американець, і ні в якому хмарочосі не народилися, та й не родич Котові в Чоботях, і ніяка акула вас не ковтала. Все це самі вигадки. Я дуже добре знаю, коли людина правду каже, а коли бреше. У мене чуття…

Кіт схопився, запирхав і хотів подряпати Емілію. Та Емілія закричала так голосно, що злякала Кирпу.

— Що скоїлося, Еміліє? — запитала Кирпа, підбігаючи, — Чим ти так схвильована?

Емілія випросталась у своєму гамаку і гнівно вказала на кота:

— Цей хуліган хоче мене подряпати! Свинство яке, га?

— Та чому? Через що ви посварилися?

Емілія ще більше випросталася.

— Він скаженіє від злості, що провалився з своєю історією, і заздрить моєму успіхові. Я сказала, що він не американець, і не родич Котові у Чоботях, та й акула його не ковтнула, тому цей осел ще й намагався за те мене подряпати. Гіпопотам та й годі!..

Кіт обернувся до Кирпи:

— Ви самі чули, як вона мене ображає. Коли я гіпопотам, то хто ж вона, скажіть на милість? Мавпа?..

Це було вже занадто. Емілія кинулася до кота Фелікса, схопила його за підборіддя і почала так шарпати, що навіть вирвала одну волосину. Кирпа розборонила забіяк.

Кота було винесено в сад, а Емілія залишилася одна сама на веранді, обмірковуючи план помсти: вона була така збуджена, що вголос розмовляла сама з собою. Ось тут і з явився граф.

— Сеньйоре графе, — гукнула його Емілія, — послухайте, прошу, історію моєї сварки з котом Феліксом!

Граф сів поруч з нею в гамак і вислухав усю історію від початку і до кінця. Коли дійшли до волосини, що її Емілія вирвала у кота, граф спитав:

— А де волосина? Я зараз саме працюю над дослідженням волосяного покриву деяких тварин, і мені було б дуже цікаво познайомитися також і з цією волосиною.

Емілія відкрила коробочку, де була схована котова волосина, і віддала її графові, кажучи:

— Беріть, тільки потім віддайте. Я хочу зберегти цю бридку волосину на згадку про мою битву з цим хуліганом… цим… — Емілія задихнулася.

Граф обережно взяв волосину і пішов вивчати її з допомогою бінокля донни Бенти.

Коли прийшов вечір і тітонька Настасія засвітила лампу в їдальні і сказала: «Пора, любі!» — і всі вже посідали на свої звичні місця, завітав і граф. Та, раніше ніж лізти до бляшанки, він підійшов до тітоньки Настасії і тихенько сказав їй на вухо:

— Візьміть мітлу і поставте її біля себе.

Старій негритянці ця просьба здалася дуже дивною, і вона зажадала пояснень.

— Я не можу нічого пояснити, — відповів граф, — але прошу вас виконати моє розпорядження. Поставте мітлу близенько від себе, бо дуже можливо, що після того, як ви почуєте історію, яку я розповім, виникне потреба декого звідси вимести…

Тітонька Настасія принесла мітлу і поставила її біля себе, хоч ніяк не могла второпати, навіщо це все-таки потрібно.

Коли епізод з мітлою закінчився, Емілія оголосила:

— Слово надається сеньйорові графу де Кукурудзо.

Граф випростався в своїй бляшанці, відкашлявся і почав:

— Шановні дами і панове!

Кіт Фелікс удавано посміхнувся:

— Хіба це історія, сеньйоре графе! Це швидше промова чи доповідь, якщо хочете… В цьому будинку люблять критикувати інших, та я бачу, що розповідати історії тут все ж ніхто не вміє.

Це був прямий безпосередній натяк на Емілію, і вона нервово завовтузилася на своєму стільці, ладна вже відповісти якими-небудь грубощами, однак Кирпа заспокоїла її. Графа не збентежив цей відступ. Він обмежився тим, що кинув на кота грізний погляд і сказав:

— Ні, це не промова і не доповідь, сеньйоре коте! Це дещо інше, а що це таке, незабаром пояснить ось та сеньйора Мітла, яка стоїть біля тітоньки Настасії!..

Всі злякано поглянули на графа, не розуміючи, що означають його слова. Та граф не визнав за потрібне пояснити свої слова і вів далі:

— Шановні дами і панове! Історію, яку я вам розповім, я не вичитав ні в якій книзі; вона є наслідком моїх власних наукових досліджень, наслідком тривалих роздумів і ретельних математичних викладок. Я провів дві ночі без сну, складаючи цю історію, і сподіваюсь, що всі присутні оцінять як слід мої зусилля.

— Безперечно, безперечно, — хутко мовила Кирпа, — та кажїть-бо скоріше.

— Жив собі кіт, — почав граф, — і був цей кіт без всякого виховання, він не мав ніяких заслуг, зате мав дуже погані нахили. Якби він був котом порядним і культурним, я б з превеликим задоволенням повідомив тут про це, але, на жаль, він не такий. Мав цей кіт, як кажуть, довгі лапи, був злодієм, і ніхто не бажав мати з ним ніякої справи. В домі, де він народився, незабаром розгадали його погані нахили і вигнали його на вулицю, давши при цьому доброго прочухана. Кіт ледве втік і оселився в іншому будинку, дуже далеко від першого, сказавши, що його колишній хазяїн помер, і відрекомендувавшись кращим у світі мисливцем на мишей. Всі повірили словам брехуна і дозволили йому залишитися. Але цей кіт був такий нахабний, що, замість виправитися і змінити спосіб життя, грабував далі. Першої ж ночі, що він провів у новому домі, кіт подався на кухню і украв шматок м’яса, який куховарка зберігала на завтрашній день. Украв і не відчув ніяких докорів совісті, навіть коли куховарка звалила провину на бідолашну дівчинку негритянку, що прислужувала в домі, і побила її ціпком.

— Ох, я б йому дав!.. — вигукнув Педріньйо. — Я б цього кота так ушкварив з рогатки, що у нього б зірки з очей посипалися…

— Кінець кінцем, — казав далі граф, — у цьому будинку теж вивели його на слизьке і виставили за двері.

І він утік і вирішив податися до такого місця, де багато курчат. Він знайшов таке місце і оселився там. Проте хазяїн помітив, що кількість курчат катастрофічно зменшується, щодня зникає двоє, а інколи й троє курчат, і сказав дружині, що має намір найняти собаку-шукача, щоб він ночами стеріг курник. Кіт-злодій підслухав цю бесіду і пішов. І йшов, і йшов, і йшов, поки не знайшов інший будинок, де жили дві бабусі і двоє дітей, одна дитина чоловічої статі, і друга — жіночої.

— Який збіг! — вигукнула Кирпа. — Схоже на бабусин дім…

— Він вибрав цей дім, — вів далі граф, — і втерся в довір я до хазяїв з найнахабнішою безцеремонністю, запевняючи, що він з благородної котячої сім’ї, що він народився за кордоном і таке інше.

Емілія поглянула на кота Фелікса:

Справді, ваш родич. Багато схожих моментів…

У мене нема родичів такого штибу! — відповів кіт з гордістю. — Цей кіт-злодій скоріше доводиться родичем якій-небудь сеньйорі ляльці.

— Говоріть далі, сеньйоре графе, — сказала Кирпа.

Граф знову відкашлявся і знов заговорив:

— Цей кіт-злодій залишився жити у цьому домі. Всі поводилися з ним надто лагідно і любовно, але, замість пройнятися подякою до своїх нових хазяїв за всю виявлену йому увагу, він спробував і тут продовжувати свою кошмарну котячу кар’єру. Він пішов до курника і з’їв рябого півника…

Граф зробив паузу і подивився у вічі котові Феліксу, але кіт витримав погляд графа з презирливим спокоєм. Граф вів далі:

— Він з’їв цього сердегу, зовсім юного і дуже гарного. На другий день з’їдено було іншого півника…

Але тут кіт Фелікс підвівся, обурений.

— Сеньйор граф ображає мене! — вигукнув він. — Цими зирканнями в мій бік він, очевидно, хоче сказати, що я і є цей кіт-злодій!..

Граф вистрибнув з бляшанки і вибухнув:

— Так, ви і є! Правильно! Ви і є кіт-злодій, чуєте, розбійнику! Ви й близько не були до кота Фелікса! Ви звичайнісінький курчачий хапуга!

Який тут зчинився переполох! Всі скочили, не знаючи, за що хапатися. Кіт Фелікс, зовсім у нестямі, завив якимось некотячим голосом:

— Доведіть, якщо можете! Доведіть, що це я з’їв ваших курчат…

— Доведу негайно! — вереснув граф. — Докази у мене в кишені!

І з цими словами він витягнув з кишені дві котячих волосинки.

— Ось докази! Цю волосину я знайшов у курнику, на місці злочину, — вона була ще заплямлена кров’ю невинної жертви. А ця друга волосина повинна бути вам упам’ятку, мерзотнику! Сеньйора Емілія власними ручками висмикнула її з вашої морди! Ось мої докази. Хто хоче, може, будь ласка, оглянути обидві волосини у бінокль донни Бенти. Вони цілком ідентичні! — Граф особливо голосно викрикнув це вчене слово. — Ідентичні навіть запахом. Вони тхнуть котом-злодієм!..

Докази були приголомшливо незаперечні. Тітонька Настасія, схопивши в руки мітлу, з лютістю ягуара рушила на самозванця. Бандит виліз на підвіконня, вискочив у вікно і зник у нічній темряві, зловісно нявкаючи.

— Браво! Хай живе граф! — закричали всі хором. — Браво! Браво!..

Тут всі взялися поздоровляти графа, обнімати, цілувати… Навіть Емілія, хоч дуже соромилася, але все ж наважилась і незграбно поцілувала графа в голову.

Донна Бента взяла слово:

— Ось бачите, які ми були несправедливі до нашого бідного графа тільки тому, що він зацвів і став такий непоказний. Події сьогоднішнього вечора цілком довели, що він справжній вчений і його наука може принести користь. Ми повинні пишатися, що у нас у домі є такий мудрець. Віднині я сама буду про нього піклуватися. Я вилікую його від плісняви і призначу керівником нашого господарства.

Годинник вибив десяту, і, поки діти лягали спати, донна Бента взяла графа і сховала на своїй полиці з книгами, між «Арифметикою» й «Алгеброю».