Орден Жовтого Дятла

Розділ перший Приготування

Донна Бента саме вчила Педріньйо обрізувати нігті на правій руці, коли Емілія просунулася у двері. Педріньйо кинув на неї погляд, що означав: «Які новини?»…

— Кирпа кличе! — відповіла Емілія так тихенько, що донна Бента не чула.

«Навіщо?» — запитав Педріньйо знову поглядом.

— Треба допомогти їй убратися до зустрічі гостей. Цього разу донна Бента почула слово «убратися» і, зсунувши окуляри на чоло, запитала:

— Що це за прибирання, Педріньйо?

— Нічого особливого, бабусю. Просто ми запросили в гості наших друзів з Країни Казок.

— Добре, йди, — сказала донна Бента, обрізавши останній ніготь на правій руці Педріньйо. — Тільки перш ніж гостей приймати, піди-но вмийся. Ти, видно, поїв плодів манго, і у тебе залишилися величезні жовті вуса.

— Так це ж навмисно, бабусю, — вигадав Педріньйо. — я хочу бути представлений гостям як Принц Манговий Вус!..

Коли Педріньйо ввійшов до кімнати Кирпи, там уже захопилися прибиранням.

— А запрошення ж ти не забула розіслати?

— Атож, звісно, не забула. Я надіслала з тим колібрі, який щодня прилітає на наш рожевий кущ. Я підійшла до нього і запитала: «Читати вмієш?» — «Вмію!» — відповів цей розумник. «Тоді ось візьми листи в дзьобик і рознеси по адресах». Він узяв листи і — прхх! — спурхнув і полетів.

— А кого ти запросила?

— Та всіх, про кого ми читали в казках: Кагляночку, Білосніжку, Хлопчика-Мізинчика… ну геть усіх!

— А Аладдіна з чарівною лампою не проминула?

— Звичайно, не проминула. І Аладдіна, і Кота в Чоботях. Навіть Синю Бороду запросила.

Педріньйо був невдоволений.

— Це чудовисько? Навіщо? Бабуся помре зі страху!

— Та ні ж бо, нічого, — заспокійливо сказала Кирпа. — Я йому надіслала дуже сухе запрошення, гадаю, не прийде. А навіть якщо прийде, ми у нього перед носом двері зачинимо, та й край. Мені, розумієш, кортіло подивитися, чи дуже синя у нього борода, чи це люди перебільшують…

— Можливо й перебільшують, — промовив Педріньйо.

Вирішили на час свята розподілити обов’язки. Графа підвісили на мотузку до віконної рами, щоб він, користуючись біноклем донни Бенти, спостерігав шлях.

— Як побачите вдалині хмару куряви, повідомте. А я піду пошукаю Рабіко.

Маркіз з’явився неохоче, бо йому довелося перервати їжу; рильце його ще було замурзане маніоковою кашею, і він поспіхом щось дожовував по дорозі. Педріньйо зав’язав йому на хвості великий червоний бант, а на вуха підвісив сережки з плодів арахісу.

— Станеш біля дверей, маркізе, зрозумів? І зустрічатимеш гостей. Як почуєш, що стукотять, запитай: «Хто?», відчини і оголоси: сеньйор такий-то чи сеньйора така-то. Зрозумів? І, будь ласка, шануйся, а головне, не з’їж часом своїх сережок…

Емілія так завзято підмітала підлогу щіточкою від клею, що Кирпа втрутилася:

— Досить, Еміліє! Ти так підлогу протреш. Піди вмийся і одягнись у своє плаття трав’яного кольору з помаранчевими розводами. І відпочинь. Ти сьогодні чогось бліда.

Лялька гордо випросталася і — туп-туп-туп — затупотіла одягатися. Як тільки вона вийшла, граф загойдався на мотузочку і, не віднімаючи від очей бінокля, спрямованого на шлях, сказав хрипким голосом мудреця:

— Я бачу вдалині хмару куряви!

— Та ні ще, графе. Рано ще. Спочатку ми снідатимемо, а після сніданку ви починайте бачити куряву, зрозуміло, сеньйоре?

Ранкову каву пили одним духом. Помітивши цю поспішність, донна Бента запитала:

— Яка сьогодні готується гра, Кирпо?

— Зовсім не гра, бабусю. Буде найсправжніше свято, от побачиш. І гості все принци, та принцеси, та феї…

— Чудово, — сказала донна Бента, — тільки от що: мені треба написати листа моїй доньці Антоніці, отож не дуже гомоніть. Дайте мені посидіти спокійно.

— Гаразд, бабусю, не будемо, але ти повинна хоч одним оком поглянути на свято, добре? Хоч у замкову шпарку. Як почуєш, що кричать «ура», плескають у долоні і голосно співають бойовий гімн індіанців…

На лиці донни Бенти відбився відчай…

Повернувшись до вітальні, Кирпа крикнула графові:

— Тепер починайте бачити куряву!

Бідний мудрець, який задрімав був, опустивши голову на бінокль, прокинувся і, дивлячись на шлях, сказав:

— Я бачу вдалині хмару куряви.

— Малесенька хмаринка чи величезна хмара? — запитала Емілія. — Якщо величезна хмара, то це, напевне, Принц Вітер.

Кирпа нахмурила чоло:

— Ніякого Принца Вітра я не запрошувала, Еміліє, я з ним навіть не знайома.

— А я знайома, — відповіла уперта лялька, — я сама склала казку про Принца Вітра, що знімає куряву. Якось, коли йому минуло три роки, три місяці, три дні і три години…

— Ну, почала верзти… Казки увечері розказують. Хіба не бачиш, що перший гість вже біля порога?

Розділ другий Кагляночка

І справді, біля ганку зупинилася чиясь карета. Маркіз де Рабіко, хрюкаючи, скотився зі сходинок — довідатися, хто приїхав… І, прочинивши двері, оголосив:

— Сеньйорита Кагляночка, принцеса в кришталевих черевичках.

— До чого він все ж тупий! — вигукнула Кирпа. — Кагляночка давно вийшла заміж за принца і не носить кришталевих черевичків. Тобі б в рильце кришталевий черевичок, та не кришталевий, а з пляшкового скла.

І суворо поглянувши на збентеженого маркіза, Кирпа поспішила назустріч знаменитій принцесі.

— Заходьте, сідайте, прошу, дорога принцесо Кагляночко, — промовила Кирпа, хвилюючись і помилково підставляючи Кагляночці стілець, на спинці якого золотими літерами, що їх власноручно вирізав Педріньйо з шкірки помаранчі, значилося: «X. М.», що означає «Хлопчик-Мізинчик».

Кагляночка сіла, і всі почали знайомитися.

— Дозвольте мені, сеньйоро принцесо, відрекомендувати вам мого двоюрідного брата Педріньйо, Принца Мангового Вуса, і мою подругу Емілію, маркізу де Рабіко, — сказала Кирпа.

Педріньйо якось розгублено хитнув головою, а Емілія відразу ж полізла під стілець, на якому сиділа Кагляночка: поглянути на найменші в світі ніжки, взуті в найменші в світі черевички. Кирпа жахнулася від такої поведінки своєї ляльки, та Кагляночка анітрохи не образилася, а навпаки, весело засміялась і посадовила Емілію до себе на коліна, кажучи:

— Я вже про тебе чула!

Емілія відразу ж заприятелювала з гостею і почала розмову:

— Я також все про вас знаю. Та ось одне у вашій історії мені незрозуміло: це стосується черевичків. У книжці говориться, що вони кришталеві, а я бачу у вас на ногах звичайні, шкіряні.

Кагляночка засміялась і сказала, що справді на той знаменитий бал, де вона вперше зустрілася з принцем, вона ходила в кришталевих черевичках. Але ці черевички дуже незручні: вони муляють, натирають ногу, і від них завжди мозолі, тому вона тепер визнає лише шкіряні або замшеві.

— А який номер ви носите?

— Тридцятий.

— Тридцятий? — здивувалася Емілія. — Подумайте! Значить, у мене нога менша — я ношу третій… Чому ж до мене ніякий принц не сватався?..

— Ще посватається, — весело відповіла Кагляночка, не знаючи, очевидно, про те, що Емілія вже заміжня.

— І ось що мені ще незрозуміло, — вела далі невгамовна лялька, змінюючи розмову: — Що скоїлося з вашою злою мачухою і сестрами? Невже це правда, що ви їм простили?

— Авжеж, — сказала Кагляночка, — вони тепер виправились і живуть поблизу мене, в будиночку, який я їм подарувала.

— Подумати лишень! Яка-бо ви добра, сеньйоро! Якби зі мною хто-небудь поводився так погано, як вони з вами, я б не простила. Нізащо! Я зла! Кажуть, тітонька Настасія, коли мене шила, забула в мене серце покласти…

Кирпа вважала, що Емілія занадто багато розмовляє.

— Ну от що, Еміліє,— попередила вона, — балакай, та не забалакуйся… Надто багато говорити — це ознака поганого виховання, запам’ятай!

Розділ третій Білосніжка

Цієї хвилі граф застрибав на мотузочку і закричав:

— Я бачу вдалині ще хмару куряви!..

— Напевно, це моя подруга Білосніжка, — сказала Кагляночка. — У нас її всі називають скорочено — Білка. Вона живе недалеко від мене, і, коли я проїжджала повз її будинок, я бачила її карету біля ганку.

Кагляночка не помилилася. Через кілька хвилин почулося «торох-торох-торох», маркіз просунув рильце у двері і оголосив:

— Принцеса Біла Сніжка!

Кирпа знову обурилася:

— Білосніжка, неуку! — Та пояснювати було ніколи, вона відштовхнула неповороткого Рабіко, що стояв у дверях, мов якийсь стовп, і вийшла зустрічати гостю…

Білосніжку було введено до будинку з усіма почестями, що годилися до цього випадку, представлено присутнім і посаджено на стілець поруч з її подругою Кагляночкою. Вона відразу ж пізнала знамениту ляльку, хоча бачила її вперше.

— А я тобі принесла подаруночок, — сказала вона Емілії, витягаючи з сумки маленький пакет. — Це чарівне люстерко. Воно відповідає на всі запитання. Ну бери ж, не бійся.

Та Емілія, хоч як це дивно, чогось засоромилася. Білосніжці довелося самій розв’язати золоту стрічечку, якою був перев’язаний подарунок, і розгорнути пакунок. Що тут було! Емілія обнімала люстерко, цілувала, навіть обнюхувала… Потім вона довго старанно терла його своєю батистовою носовою хусточкою. І тут же почала задавати люстеркові запитання. Вона розуміла, що, безумовно, треба було б зачекати, поки всі розійдуться, і докладніше розпитати люстерко про все на самоті, але спокуса була занадто велика.

— Любе люстерко, скажи, яка з ляльок найрозумніша за всіх ляльок на світі? — запитала Емілія.

— Знаменита маркіза де Рабіко, — відповіло люстерко своїм чарівним голосом.

Емілія була в захваті.

Білосніжка розповіла про своє життя і обіцяла обо-в’язково прийти вдруге погратися з Кирпою і з її лялькою.

— Тоді я і гномиків моїх приведу, всіх сімох, — сказала вона. — Знаєте, тих, які врятували мене від злої мачухи.

— А де тепер живуть ці добрі гномики? — запитала Емілія.

— Зі мною в замку. У нас там все таке чисте, аж сяє! Адже на світі нема інших таких старанних, працьовитих малюків, як мої гномики.

— Послухайте, — вигукнула Емілія, — ну навіщо вам семеро? Чи не забагато? Прислали б одного нам, га? Допомагати тітоньці Настасії на кухні. А то, бідна, жаліється, що вона вже стара і їй самій важко.

— Ніяк не можу! — відповіла Білка. — Якщо одного прислати, порушиться лік. Число «сім» чарівне, а в чарівні справи краще не втручатися.

Емілія зітхнула…

— Ох, я зовсім забула, — згадала Білосніжка. — Зачарована Красуня доручила мені просити у вас вибачення — вона сьогодні не може приїхати.

— Яка шкода! — засмутилася Кирпа. — А чому, не знаєте?

— Не знаю. Чи не збирається вона знову заснути на сто років…

Розділ четвертий Хлопчик-Мізинчик

Цієї хвилини граф застрибав на мотузочку і закричав:

— Наближається хмариночка, але такий дріб’язок, що, мабуть, це їде мишка!

— Хто б це міг бути? — вигукнули разом обидві принцеси, Кирпа та Емілія.

Незабаром почулося «трик-трик-трик», маркіз просунув рильце у двері і оголосив:

— Крихітна людинка в здоровенних чоботиськах!

— Мізинчик! — радісно скрикнули принцеси — і вгадали.

Зовсім забувши, що вони тепер вже не дівчатка, скривджені злими мачухами, а знамениті принцеси, Кагляночка й Білосніжка кинулися назустріч маленькому героєві. Чому герою? Ви не знаєте? Таж він керував змовою казкових персонажів, що оголосили війну старим книжкам і вирішили зажити новим життям. Як це сталося? Та от як!

«Хто сказав, що нас написали один раз і назавжди? — сказав якось Мізинчик своїм друзям із казок. — У нас ще все життя попереду. Хай живуть нові пригоди! В дорогу, до Будиночка Жовтого Дятла!..» І Мізинчик стрибнув із сторінки книжки казок і кинувся бігти. Інші з радістю рушили за ним. Це і зрозуміло: адже всі занудилися і прагнули нових пригод. Аладдін скаржився, що його чарівна лампа заіржавіла. Зачарована Красуня прокинулась і помирала з нудьги. Кіт у Чоботях полаявся з маркізом де Карабасом і зібрався в гості до кота Фелікса… Білосніжка засмутилася, що у неї пропав рум’янець… Почувши цю історію, Емілія так розпалилася, що заплескала в долоні й заспівала войовничий індіанський гімн власної вигадки. Потім схопила маленького героя і мало не задушила в припадку захвату. Вона просто не знала, що з ним робити: садовила до себе на коліна, обнімала і все розпитувала, розпитувала… Коли Мізинчик вже зовсім очманів від цих пестощів і не міг до’ ладу відповісти на жодне запитання, вона запропонувала повести його до своєї іграшкової кімнати і показати свої іграшкові цяцьки.

— Тільки спершу роззуйтеся. Просто не розумію, як можна ходити з таким тягарем на ногах, сеньйоре!..

— Таж я без них нічого не вартий, — відверто одказав Мізинчик. — Я маленький, слабенький, а коли я в цих чоботях, мені ніхто не страшний.

— А слон?

— І слон не страшний.

— А гіпопотам?

— І гіпопотам, і носоріг, і жирафа, і змія, і…

— І крокодил-жакаре теж? — ще про всяк випадок запитала Емілія. Вона вважала, що крокодил-жакаре — це вже найстрашніше чудовисько.

— І крокодил-жакаре, і взагалі ніхто-ніхто. Я в цих чоботях роблю сім миль за один крок! Ну який же крокодил-жакаре мене наздожене, самі подумайте?

— Чудово! — вигукнула Емілія. — Тільки я б на вашому місці, сеньйоре, залишила на тиждень ці чоботи у нас. Ми б цілий день гралися у «тут і там…» Цікаво…

В іграшковій кімнаті було багато іграшок. Мізинчикові дуже сподобалася колекція кольорової квасолі, яку подарувала Емілії тітонька Настасія, і щіточки на клей, щоб замітати підлогу. Але особливо довго стояв він перед старою люлькою без цибуха, яку дав Емілії їх сусіда, дядько Теодоріко… Так довго стояв, що Емілія сказала:

— Ну, коли так подобається, то беріть, я іншу дістану. Але вибачте за нескромне запитання: навіщо вам ця люлька, сеньйоре?

— Гуляти в схованки! — відповіла крихітна людинка, стрибнула в люльку і так добре сховалася, що ніхто в житті не подумав би, що вона там сидить.

Та Емілія не дуже любила робити подарунки. Казати правду, їй куди більше подобалося їх одержувати. Тільки один раз у житті вона і зробила подарунок і більше вже ніколи нічого нікому не дарувала. І то, пригадуючи згодом про люльку з обламаним цибухом, вона нишком зітхала!

Емілія саме показувала Мізинчикові свої скарби, коли почувся такий грюкіт у двері, що весь будинок захитався. Емілія побігла довідатися, що сталося. Вона побачила, що Білосніжка дуже схвильована. Принцеса вся тремтіла і перелякано казала, звертаючись до Рабіко:

— Не відчиняйте! Це той ненормальний, який шість Дружин убив!..

Розділ четвертий Синя Борода

Білосніжка навіть образилася на хазяйку:

— Як це ви запрошуєте у пристойний дім таке чудовисько? Коли б я знала — не прийшла б…

Кирпа розгублено визнала, що вже дуже їй кортіло глянути, чи справді така синя ця борода, але що вона ніяк не думала образити гостей, що вона, навпаки… Щоб принцеси, будь ласка, не лякалися, Рабіко не відчинить. І метнулася до дверей, щоб глянути у шпарку на цю бороду.

— Синя, слово честі! — вигукнула вона. — Синя, як небо!.. От страховище! У нього на паску шість голів, як у дикуна з племені мисливців на черепи…

Тут принцеси не витримали і теж вирішили зазирнути в шпарку. Кагляночка зауважила:

— Незрозуміло! Я завжди думала, що брат сьомої дружини Синьої Бороди вбив його…

— Вбив, але тимчасово, — пояснила Емілія. — У нас теж нещодавно такий випадок був: тітонька Настасія вибрала курку для обіду, але курка тимчасово втекла… отож ми того дня так і не обідали…

Синя Борода був ображений, що йому не відчиняють. Він стукотів у двері і погрожував, що одружиться з усіма принцесами, які так ось нахабно замикаються. Емілія терпіла, терпіла, а потім приклала свій маленький рот до замкової шпарки і вибухнула:

— Та ну-бо спробуй одружитися! От як я зараз накажу вітрові тебе пошарпати, то заспіваєш ти у мене не тієї пісеньки! Пофарбуй-но краще бороду в чорний колір, нахабо!

Синя Борода обернувся і люто пішов геть, лаючись, як базарна перекупка.

Незабаром прийшов Аладдін. От йому всі зраділи. Всім страшенно кортіло глянути на чарівну лампу. Емілія відразу почала просити лампу, ну хоч потримати…

Кирпа відкликала її вбік.

— Зовсім сором утратила! — сказала вона суворо. — Хіба можна бути такою жебрачкою!

— Але ж, Кирпо, я ж не прошу назовсім, — виправдувалася Емілія, — я ж у борг, а потім йому віддам, розумієш…

Аладдін був гарний парубок і дуже сподобався обом принцесам.

Вони відразу ж до нього підсіли і почали розважати розмовами. Потім прийшов Кіт у Чоботях. Кирпа й Емілія розповіли йому про кота Фелікса-самозванця, який запевняв, що він його прапрапраправнук у п’ятдесятому коліні.

— Зухвала брехня! — сказав Кіт у Чоботях. — Я ніколи не був одружений. У мене навіть дітей не було, про які ж п’ятдесят колін тут можна говорити! Ваш знайомий просто хвалько. Не раджу вам з ним приятелювати.

— Та ми його вигнали, вигнали! — радісним дуетом заспівали Емілія й Кирпа.

Раптом Кагляночка охнула і ляснула себе по лобі:

— Хай йому чорт, я забула мою чарівну паличку на тумбочці біля ліжка. Ще прийде яка-небудь відьма і поцупить…. От біда!

Кіт у Чоботях і Хлопчик-Мізинчик негайно визвалися поїхати до палацу по паличку. Кагляночка полегшено зітхнула і подякувала за люб’язність. Не минуло й кількох хвилин, як вони повернулися, несучи паличку один за один кінець, другий — за другий. Бідна принцеса так зраділа, що обох поцілувала в голову. Емілія, звичайно, захотіла потримати чарівну паличку, ну, хоч ненадовго! Вона так причепилася до Кагляночки, що Кирпа з нею мало-мало не посварилася зовсім серйозно.

— Якщо ти зараз же не перестанеш, — сердито шепнула вона на вухо своїй ляльці,— то зазнаєш неприємностей, зрозуміла?

Емілія закопилила губу і, здається, хотіла заплакати.

Розділ шостий Червона Шапочка

Потім прийшло Гидке Каченя, дитинча того, яке в казці обернулося на лебедя. Як тільки воно ввійшло, Емілія відвела його вбік і хутко-хутко зашепотіла в саме вухо:

— Знаєте що, ви з кімнати не виходьте, гаразд? Не ходіть до кухні, гаразд? Там живе така чорна фея, яка з каченятами знаєте що робить? Не знаєте? Вона їх смажить, бідненьких, уявіть собі!..

Каченя так злякалося, що зробилося блідіше від воскової свічки — не такої рожевенької, які засвічують на свято, а звичайної, білої; йому довелося притулитися до стіни, щоб не впасти.

А гості зараз підходили й підходили. Стільки прийшло різних чарівних героїв з різних чарівних казок, що ні в дворі, ні в садку не було де помаранчі впасти. Кирпа дивилася, дивилася, всі очі видивила. Скільки тут було принців, і принцес, і фей, і гномів, і відьом, і злих духів!.. Всі, хто був у кімнаті, так і прилипли до вікон, захоплюючись цим небаченим видовищем, не в змозі жодного слова вимовити з подиву й захвату.

Тільки Емілія все ж схотіла поговорити.

— Я от думаю про нашу корову, — сказала вона з філософським роздумом у голосі,— і мені здається, що на бідолаху це все може погано вплинути. Сердешна звикла щовечора спати на подвір’ї. І уявіть собі: вийде вона на подвір’я, повернеться в один бік — там принц, повернеться в другий — там гном, змахне хвостом — і зачепить яку-небудь принцесу… Бідоласі ніде повернутися. Якщо вона й не помре зі страху, то може молока збутися; що ми тоді завтра снідатимемо?!

Коли всі стомилися дивитись у вікна, надумали розпочати танці. Емілія вийшла на подвір’я і запросила до кімнати всіх, хто втовпиться. Коли всі ввійшли, Кирпа пішла танцювати з Аладдіном, Білосніжка закружляла в парі з Котом у Чоботях… Тільки Кагляночка не танцювала — боялася зіпсувати нові черевички.

Тут граф де Кукурудзо, який все ще був на вікні, закричав:

— Я бачу вдалині хмару куряви.

Танок припинився. Всі перезирнулися: хто б це міг бути? Почулися легкі кроки на ганку, двері відчинилися, і Рабіко ввів… Червону Шапочку!

— Шапочка! — вигукнули всі захоплено, бо хто ж на світі не любить цієї милої дівчинки? — Хай живе Червона Шапочка!

Вона ввійшла розрум’янена, бо всю дорогу йшла пішки, і сказала:

— Привіт тамтешнім і тутешнім і всім нашим присер-дешним! — І вона весело поцілувала спочатку хазяйку, а потім її ляльку.

Емілія негайно прилипла до гості.

— Передусім от що, — сказала вона, — нам дуже шкода вашої бабусі. Ви навіть не уявляєте собі, як ми всі тут засмутилися, довідавшись, що її вовк з’їв. Така прикрість! А між іншим, скажіть: ваша бабуся гладка чи худа?

Червона Шапочка дуже здивувалася такому запитанню, але відповіла, що худа.

— Дуже худа чи не дуже?

— Досить худа.

— В такому разі, я не розумію цього вовка, — задумливо промовила Емілія: — Ну яка ж це їжа?

Всі дуже сміялись, і Кирпа пояснила, що в бідолашної Емілії від народження розум ослячий. Цієї миті годинник вибив п’яту.

— Шановні принцеси і принци, — сказала Кирпа, — прошу до столу на чашку кави.

І крикнула на кухню:

— Тітонько Настасіє! Принесіть смачної кави для наших знаменитих гостей!

Коли тітонька Настасія ввійшла до кімнати з диму-чою кавою на таці, вона навіть очі вирячила з подиву.

— Господи! — вигукнула вона. — Що тут робиться! Ні в казці сказати, ні пером описати… Не розумію, звідки це Кирпа приводить усіх цих поважних осіб і де вона бере принцес, так гарно вбраних…

— Хто це? — шепнула Білосніжка на вухо Емілії, поки стара негритянка розливала каву.

— Ви не знаєте? — озвалася Емілія, хитро посміхаючись. — Тітонька Настасія — це африканська принцеса, яку зла фея обернула на куховарку. Коли прийде один принц і знайде одну каблучку, що лежить у череві в однієї риби, Настасія знову обернеться на принцесу. Не вірите? Хто від цього втратить, то це донна Бента, бо такої куховарки вона вже ніколи не знайде.

Каву пили всі, крім Кагляночки.

— Я п’ю тільки молоко, — пояснила маленька красуня. — Я боюсь, що від кави я втрачу колір обличчя.

— Обов’язково втратите, — сказала Емілія. — Ось тітонька Настасія пила, пила каву і, самі бачите, яка стала чорна…

Розділ сьомий Некликаний гість

Педріньйо, Аладдін і Кіт у Чоботях не брали ніякої участі у всіх цих розмовах. Стоячи в кутку кімнати, вони завзято сперечалися на тему про пригоди й подвиги. Аладдін розхвалював чудові властивості своєї чарівної лампи і розповідав різні дивовижні випадки, пов’язані з нею. Педріньйо, щоб не спіткнутися на слизькому, почав розхвалювати влучність своєї рогатки. Суперечка точилась така гаряча, що от-от могла перейти у сварку.

— А ти приходь коли-небудь спеціально, — сказав Педріньйо, — і подивимося, що може вчинити більше чудес — твоя лампа чи моя рогатка.

— Закладаюсь, що моя лампа! — сказав Аладдін.

— А я закладаюсь, що моя рогатка! — сказав Педріньйо.

Втрутився Кіт у Чоботях:

— Я буду суддею і, до речі, закладаюсь, що ані ваша лампа, ані ваша рогатка не варті навіть підошви моїх семимильних чобіт!..

Поки вони сперечалися і домовлялися про день змагання, стався один вельми сумний випадок. Бідний граф, всіма забутий, мирно задрімав на своєму біноклі, коли раптом — торох! — мотузочок порвався, і він на весь свій зріст простягся на підлозі. Він так забився, що знепритомнів.

Принцеси кинулися до нього, заходилися бризкати на нього водою, розтирати його — даремно! Бідний мудрець не опритомнів.

Всі були страшенно засмучені. Першою опам’яталася Емілія.

— Правда, великої біди нема, — сказала невблаганна лялька з своєю звичайною сміливою відвертістю, — якщо навіть граф загине, то тітонька Настасія зробить нового. Вона використає ніжки, ручки, голівку і капелюшик від цього, а тулуб зробить із свіжого стебла кукурудзи. Нічого страшного… А втім, мені спало на думку, — вела далі Емілія, обернувшись до Кагляночки і не звертаючи ніякої уваги на загальне замішання, викликане її жорстокими словами: — Краще за все обернути графа на що-небудь. Змахніть-но на нього вашою чарівною паличкою, принцесо!

Кагляночка подумала, що ця порада справді непогана, але, перш ніж махати, запитала, на що саме треба обернути графа. Кирпа вважала, що найкраще — обернути на чарівника з ковпаком, засіяним зорями. Білосніжка сказала, що, може, на гномика… Зрештою — взяла гору Емілія, як виявилося, найпрактичніша:

— От що. Тітоньці Настасії потрібна ступка на сіль! Треба перетворити графа на ступку. Так ми його чудово використаємо, і він буде більш потрібний, ніж як учений.

Думку Емілії було знову схвалено, і Кагляночка злегка вдарила чарівною паличкою графа:

— Покрутися, повернися, на ступку обернися!

І граф зараз же обернувся на новеньку ступку, достоту таку, як просила тітонька Настасія. Стара негритянка взяла графа-ступку з повагою і якимось побоюванням.

— Просто не знаю, як буду в ньому товкти, — сказала вона, — почнеш товкти і пригадаєш, що це граф… таки дуже шкода. В кожному разі, я вельми вдячна сеньйорі Кагляночці за подарунок, спасибі.

І вона понесла ступку на кухню та й поставила там на мисник, бурмочучи собі під ніс:

— Кінець світу та й тільки!.. Ніколи б не подумала, що граф — і раптом на ступку… Сумна картина…

А в кімнаті Кирпи всі гралися в перетворення. Кагляночка змахувала чарівною паличкою і обертала все, що просили, на все, у що просили. Емілія принесла всі свої іграшки, щоб їх обернути на інші іграшки, кращі. Потім пошкодувала про старі іграшки і попросила переобернути нові знову на старі. Ця весела гра була у самому розпалі, коли почувся такий гуркіт у двері, що весь будинок захитався. Так ще ніхто не грюкав. Принцеси злякалися.

— Це схоже, наче вовк стукає,— сказала Червона Шапочка і побігла зиркнути у замкову шпарку. — Ну, певна річ, це вовк! — вигукнула вона з широко розкритими від жаху очима. — Саме той негідник, що бабусю з’їв.

Всі, перелякані до нестями, заметалися по кімнаті. Кирпа намагалася заспокоїти принцес.

— Цього не може бути, — сказала вона: — Вовка, що з’їв бабусю Червоної Шапочки, зарубали сокирою. Так у книжці сказано.

— Помилка, — заперечила Емілія, що також підглядала у шпарку. — Це вовк, та ще й худющий-прехудющий. Відразу видно, що живиться тільки бабусями. Певно, довідався, що тут живе донна Бента і…

Вона не могла закінчити: Кирпа голосно заплакала.

— Бідна бабуся! — схлипувала вона. — Яке нещастя коли вовк її з’їсть! Покличте Педріньйо і всіх принців! Еміліє, біжи, ну чого ти стоїш!

Та, на жаль, Педріньйо і принци були далеко — вони пішли в садок робити якісь досліди з чарівною Аладдіновою лампою. Дівчатка були самі, зовсім беззахисні.

— Змахніть на нього чарівною паличкою і оберніть його на блоху, — сказала Емілія Кагляночці, вже націливши свій маленький ніготь, щоб убити блоху.

— Неможливо! — сумно відгукнулася Кагляночка. — Мені треба відчинити двері, і він мене обов’язково вхопить…

А вовк поки що стукотів — стук-к, стук-к-к, стук-к-к-к! — шаленіючи дедалі більше. Потім почав шкрябати двері з такою силою, що тріски полетіли. Маркіз де Рабіко тремтів, немов кисіль. Замість допомагати, він заважав: ухопився за спідницю Білосніжки, і їй довелося добре його стусонути.

— Тільки граф може нас врятувати! — вигукнула Емілія. — Вчені все вміють.

І вона прожогом метнулася до кухні — шукати новеньку ступку, щоб знову перетворити її на графа. Коли ступку принесли, Кагляночка тремтячою рукою зробила чарівний змах, і граф знову воскрес — тільки якийсь сонний. Він ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним, та Кирпа все пояснила:

— Вовк уже дошки трощить. Ще хвилина — і він буде тут. Подумайте, знайдіть засіб, щоб нас врятувати, милий графе!

І справді, не встигла вона вимовити останнє слово, як вовк відірвав одну дошку, всунув морду в дірку і почав погрозливо нюхати повітря.

— Гм, гм-м… Пахне чиєюсь бабусею… — прогарчав він.

Це було вже занадто. Кирпа знепритомніла. Принцеси трішки підождали і теж зомліли. Тільки Емілія не зомліла і стала поруч із графом.

— Нумо, графе! Зробіть що-небудь! Мерщій!..

Але саме цього граф ніяк не міг зробити, і аж тільки тепер Емілія побачила, що граф зверху був справді граф, а знизу залишився ступкою. Видно, Кагляночка дуже нервувалася, коли його переобертала, і спохвату зробила тільки півзмаху…

— Що ж робитимемо? — зітхнула Емілія, почухавши голову і подумавши, чи не варто їй також знепритомніти. Може, вона так і зробила б, якби цієї миті вовк не вирвав з дверей ще однієї дошки і не просунув у щілину мало не півтулуба. Бачачи, що чудовисько і справді зараз влізе до кімнати, Емілія зарепетувала на всю силу своїх легень:

— Тітонько Настасіє! Ідіть мерщій сюди! Вовк лізе донну Бенту їсти!

Почувши цей лемент, добра негритянка прибігла з кухні з мітлою в руках і як дала вовкові мітлою по носі тричі, так він одразу злякався і втік.

— Совісті у тебе нема, нахабо! — кричала йому вслід тітонька Настасія. — Бешкетувати прийшов, га?! Ану геть до лісу, поки цілий і здоровий! Злодій! Донна Бента не для твоєї пащі їжа, пес шолудивий!..

— Браво! — вигукнула Емілія, плескаючи в долоні.— Ви така хоробра, сеньйоро, що просто заслуговуєте, щоб вас віддали заміж за Аладдіна.

Негритянка лише сказала:

— Замість теревені правити, допоможи-но мені цих дівчат до притомності привести. Піди принеси кухоль холодної води, та швиденько.

Першою очуняла Кирпа.

— А де вовк? — запитала вона, протираючи очі і роззираючись навколо. — Він уже з’їв бабусю?

Стара негритянка широко посміхнулася, показуючи білі зуби:

— Господи! Дурниці які! Та вовк досі, мабуть, уже море переплив і в Європу прикотив!.. — І вона розповіла, що сталося.

Зразу ж побризкали водою і всіх інших. Червона Шапочка на радощах обцілувала тітоньку Настасію і обіцяла прислати їй новий кошик на хліб. Білосніжка і Кагляночка теж обняли свою рятівницю і обіцяли прислати їй багато справжніх ступок і інших прекрасних речей.

Цієї хвилини ввійшли Педріньйо і Аладдін.

— Дуже гарно! — сказала Кирпа. — Обидва сеньйори йдуть на прогулянку і залишають нас тут самих на поталу диким звірам…

Аладдін дуже засмутився, почувши історію з вовком, бо який же кращий випадок міг статися, щоб довести силу чарівної лампи? Варто провести рукою по склу лампи, як з неї з’явився б димок, що обернувся б на джінна, і варто сказати: «Ласкавий джінне, прожени, будь ласка, назавжди цього гидкого вовка», як вовк щезнув би миттю…

Педріньйо також засмутився: пальнути б у цього вовка один-другий раз із рогатки, так тільки б його п’яти замигтіли…

Розділ восьмий Чарівна паличка

Але тут годинник пробив шосту, і гості почали збиратися додому.

— Пізно вже, — сказала Білосніжка, — я повинна бути в замку до сьомої, до нас сьогодні прийдуть вечеряти.

Кагляночка також заспішила — і такі тут пішли обійми, поцілунки, люб’язні слова… всі говорили навперебій, метушилися…

— До побачення, до побачення! — казала Кирпа, переходячи з обійм в обійми. — Приходьте ще, тепер ви дорогу знаєте!

Педріньйо нагадав Аладдінові про змагання.

— Приходь з лампою, та почисть її гарненько піском, зрозумів?

Емілія переходила з рук в руки. Ніколи ще її стільки не пестили і не цілували. Прощаючись із Хлопчиком-Мізинчиком, вона шепнула йому на вухо:

— Ти ще як-небудь втечи з казки і тоді приходь до нас назавжди, гаразд?

Коли всі пішли, будинок здався Кирпі таким порожнім… В кімнаті вона залишилася тільки з братом і лялькою. На подвір’ї виднілася одна лише корова, яка мирно жувала свою солому, та ще Рабіко, плямкаючи, доїдав корінь маніоки…

Брат і сестра обмінялися враженнями.

— Мені найбільше сподобалася Білосніжка, — сказала дівчинка. — Вона така добра і така гарненька! Така сніжно-біла! Начебто її зроблено з молока кокосового горіха…

— А мені так дуже сподобався Кіт у Чоботях, — сказав Педріньйо. — А от Аладдін, по-моєму, трішки величається. Гадає, що вже нічого кращого за його лампу нема у світі.

В цей час Емілія, яка чогось пішла прогулятися під стіл, голосно скрикнула:

— Погляньте, що я знайшла: чарівну паличку! Кагляночка спохвату забула її, і тепер вона моя! Чуєте, моя! Я цілими днями гратимуся в перетворення!

І, крутячи в руках дорогоцінну знахідку, Емілія роз-почала будувати плани пригод, ще дивовижніших, ніж ті, про які розповідається в казках. Очі Емілії сипали іскрами: її найбільшою мрією в житті було заволодіти чарівною паличкою, щоб гратися в перетворення. І, вся тремтячи від захоплення, Емілія вибігла в садок — «перетворювати все, що трапиться по дорозі», як вона крикнула на бігу Кирпі.

— От пощастило, от пощастило! — голосно лунав по садку її скрипучий голосок.

Цього дня Емілія не прийшла на вечерю: вона провела весь вечір, обертаючи одні речі в інші і знов обертаючи у попередні.

«Повернися, перевернися, на що бажаю, обернися», — співала Емілія, змахуючи чарівною паличкою, і та річ, до якої Емілія торкалася, справді перетворювалася на те, на що вона хотіла.

Навіть графа, що тільки недавно прибрав колишнього вигляду, вона перетворила на юного крокодила-жакаре, але відразу ж поспішила знов переперетворити, бо той вже роззявляв величезну рожеву пащу, щоб з’їсти саму чарівницю. Зрештою, все, що Емілія перетворювала, вона потім переперетворювала і залишала так, як було раніше…

Наступний день також розпочався з вихору перетворень. Тільки й чути було: «Повернися, перевернися, на що бажаю, обернися», — то справа, то зліва, то зверху, то знизу. Навіть гордий Педріньйо, що не вмів ні до кого підлещуватися, намагався у всьому догодити Емілії, розмовляв з нею незвичайно ласкаво і був дбайливий над всяку міру; він начебто боявся Емілії — ще часом перетворить на що-небудь… Одне слово, Емілія почувала себе всесильною. «Хай мені пришлють хоч ягуара, — казала вона, — я тільки один раз змахну і перетворю його на що хочу — на муху, на метелика, на солодку булку».

Та всяке щастя коли-небудь закінчується… Граф, який завжди все знав, розкрив Емілії таємницю: чарівна сила всіх чарівних паличок не вічна, кожна з них дійсна лише на певне число перетворень, здебільшого випадків на сто. Після ста змахів вона сама перетворюється — і перетворюється на звичайнісіньку палицю.

Довідавшись про це, Емілія мало не заплакала з розпачу. Граючись у «повернися-обернися», вона розтратила вже майже всю силу палички — і як по-дурному, любі мої, як по-дурному! — перетворюючи навіть камінці, тріски, мух — соромно згадати!.. На думку графа, який розумівся на математиці, надто після того, як полежав на полиці між «Алгеброю» та «Арифметикою», палички могло вистачити ще перетворень на тридцять, не більше. Інакше кажучи, Емілія витратила сімдесят на всякі дурниці. Тепер їй доведеться витрачати те, що залишилось, якомога ощадливіше. І Емілія, тяжко зітхаючи, дістала свій заповітний кошик, де зберігала улюблені речі, і сховала туди чарівну паличку майже на останньому подиху…

Було близько п’ятої години, і Емілія разом з Кирпою і Педріньйо відпочивала в затишку під деревом, як раптом…

— Що це там таке? — запитав Педріньйо, показуючи пальцем на стежину, що вела до їхнього будинку. — Здається, це сусідські діти?

Так, справді, то були сусідські діти, ціла юрба хлопчаків, що наближалися до Будинку Жовтого Дятла, і чогось наближалися бігом і голосно репетуючи.

— Я все розумію! — скрикнула Емілія. — Вони довідалися про мою чарівну паличку і хочуть напасти на нас…

В одне з перетворень вона перетворила хруща на хлопчика і в метущні забула знов переперетворити його, і, звичайно ж, він утік і розплескав усім в окрузі про чарівну паличку. Хлопці, природно, розпалились і з’явилися юрбою віднімати її.

Що робити? Опір був даремний — сили противника складалися чоловік з двадцяти. Вихід був один: перетворити противників на що-небудь. Але, щоб перетворити двадцять хлопчиків, треба було витратити двадцять змахів; значить, з тридцяти перетворень залишиться десять…

— Не хочу! — заволала Емілія. — Не хочу витратити майже весь запас моїх перетворень на цих гидких хлопчаків…

— Ах, не хочеш? — сказав Педріньйо. — Тобі ж гірше! Вони віднімуть паличку, і ти нічого не будеш варта.

Емілія, страшенно засмучена, зрозуміла, що доведеться поступитися. Але й тут вона знайшла спосіб заощадити хоча б один змах.

— Ну, так ось: я перетворю дев’ятнадцять хлопчисьок. А одного ти покладеш на лопатки. Чи, може, двох подолаєш?

Педріньйо заявив, що подолає. Хай вона перетворює вісімнадцять.

Хлопчаки були вже близько. Навіть можна було почути вигуки, як-от: «Чарівна паличка моя!», «Ні, моя!» або: «Хто відіб’є, тому і дістанеться!» — то був голос більшості.

— А на що перетворювати? — запитала Емілія.

— На мух! — запропонував Педріньйо.

небезпечно — ще перепаде від батьків. Сеньйор де Сільва поскаржиться бабусі і… Треба затримати його надовго. Але як?

— От що, — сказав Педріньйо: — Пустити ми тебе не пустимо, поки ти не заприсягнешся, що нічого не розповіси татові й мамі.

— Присягаюсь! — сказав Жукінья.

— Тоді давай з нами гратися. Згоден?

Питати хлопчика, чи хоче він гратися, — це все одно, що питати кота, чи хоче він молока. Переможений з радістю погодився і пішов додому тільки ввечері. Проводжав його майже весь Орден Жовтого Дятла, крім графа, у якого дуже боліла нога.

— До побачення, Жукінья, приходь частіше!

— А можна привести мою сестру Кандоку?

— Обов’язково приводь!

Так мирно закінчився другий «перетворювальний день». Проте на третій Емілію ждали ускладнення: сусід, батько вчорашнього полоненого, все ж вивідав таємницю у сина — видно, вже дуже причепився, дорослі це вміють. І, звичайно, тати і мами дев’ятнадцяти хлопчиків рано-вранці зібралися гуртом і зчинили крик.

— Хай вона поверне нам наших дітей, або ми її виженемо звідсіль!

— Жахливе становище, — сказала Емілія і наморщилася: — Хлопчаків дев’ятнадцять, а змахів лишилося одинадцять… Еге-е…

Та скоро лялька посміхнулася. Здається, вона знайшла вихід. Треба розкласти на землі дев’ятнадцять предметів один по одному. Десять перетворити знов на хлопчаків, а по решті змахнути паличкою разом — р-р-р-р-р!..

— Скликайте батьків, я готова! — сказала Емілія.

Операція з єдиним змахом вдалася на славу. Дев’ятнадцять хлопчаків кинулися в обійми своїх батьків, а чарівну паличку, що вичерпала свою силу, було покладено на почесне місце серед інших дивовижних предметів, які Емілія збирала для свого домашнього музею.