3
Отак його було знайдено на порозі його осені, коли насправді помер не він, а Патрісіо Арагонес; так само знайшли його і ми через багато літ, коли вже ніхто не міг сказати напевне, чи це тіло, геть подзьобане грифами й обліплене морськими паразитами, дійсно належить йому. Його рука, яку вже захопило тління, скидалася на ковбасу-кров’янку і нічим не нагадувала руки закоханого, котрий притуляв її колись до серця, страждаючи від зневаги надзвичайної дівчини часів Великого Шуму; ми не знайшли жодного знаку його життя, за яким можна було б непохибно встановити його особу. Та й не дивно: oо вже казати про наші часи, якщо навіть у пору його найбільшої слави люди сумнівалися, існує він насправжки чи ні, і навіть його найманці-головорізи не знали до пуття, скільки йому років, бо під час благодійних лотерей він мав вигляд вісімдесятирічного, на аудієнціях здавався шістдесятирічним, а на офіційних торжествах йому не можна було дати більше сорока. Посол Палмерстон, один з останніх дипломатів, які вручали йому вірчі грамоти, розповідав у своїх згодом заборонених мемуарах, що важко було навіть уявити старішого чоловіка або ж більший безлад і запустіння, аніж ті, що їх посол застав у президентському палаці, “де сам чорт ногу зломив би між цілими горами якихось пошарпаних паперів, посліду й собачих недоїдків, де в коридорах спали пси, де ніхто із службовців не зміг мені нічого пояснити, отож довелося звертатися до прокажених та паралітиків, які на той час займали майже всі ближчі покої, - вони й розказали мені, як пройти до конференц-залу, а там кури дзьобали виткані на гобеленах пшеничні поля, і якась корова роздирала полотно з зображенням єпископа, щоб хоч цим поживитися; і тоді я раптом зрозумів, що він глухий, як пень, бо я йому казав одне, а він мені - інше, до того ж він ще й скаржився, що пташки його не співають, хоч насправді вони так галасували, аж у вухах лящало, так, ніби зустрічаєш світанок десь у горах; і раптом він перервав церемонію вручення вірчих грамот, очі в нього засяяли, він приклав собі долоню до вуха, прислухаючись, а потім показав у вікно на море піску там, де колись було справжнє море, і гукнув щосили: “чуєте це ревіння мулів, любий Стетсоне? то море повертається!” Важко було впізнати в цьому старезному дідові того месію, який на початку свого правління з’являвся там, де його ніхто не сподівався бачити, ходив без охорони - супроводжували його тільки босий селянин-індіанець з мачете в руках та невеличкий почет - депутати й сенатори, яких він сам-таки й призначав, тицяючи навздогад пальцем і прислухаючись хіба що до голосу свого шлунка; він розпитував, який урожай, чи здорова худоба, як справи у мешканців села, сидів на площі в кріслі-гойдалці у затінку мангових дерев, обмахуючись звичайним сомбреро, що його тоді носив, і, здавалося, дрімав, розімлілий від спеки, - але поза його увагою не лишалася навіть найменша дрібничка з того, що йому казали; він розмовляв з людьми, називаючи кожного на ім’я та прізвище, наче в голові у нього був список усіх жителів і проблеми цілої нації, - “отож він покликав мене, і очей не розплющивши: “ходи-но сюди, Хасінто Моралес, розкажи мені, як там той хлопчак, котрого я сам умовляв минулого року випити Пляшечку рицини?”; “а як твій племінний бугай, Хуане Пріето?” - спитав він мене, бо сам вишіптував чумного бугая, щоб у того повилазили черви з вух”; “ану, Матільдо Перальта, - сказав він мені, - побачимо, яка буде твоя дяка за те, що я тобі повертаю мужа, живого й здорового, ось він, соколик, ми його на мотузці притягли!” - і він сам попередив того гультіпаку, що згноїть його в китайських колодках, хай-но ще раз спробує покинути свою законну жону”; так само, не вагаючись зайве, він наказував, щоб різник відтяв привселюдно руки злодюзі-скарбничому; або, нарвавши помідорів на чиємусь городі, куштував їх з виглядом неабиякого знавця, повчаючи своїх агрономів: “цій землі бракує ослячого гною - хай привезуть за урядовий кошт!”; “він гукнув мені в вікно, сміючись: “агов, Лоренсо Лопес, як там твоя швацька машинка?” - ту машинку він сам подарував мені років із двадцять тому, і я йому відказала: “та вже оддала богові душу, генерале! що вдієш, і люди не вічні, а не те що речі!” - але він заперечив - світ, мовляв, вічний, - узяв відкрутку і маслянку та й заходився розбирати машинку, забувши про свій почет, який дожидався на вулиці; він сопів, як бик, геть вимазався машинним маслом, і часом здавалося, що всі його зусилля марні, але години за три машинка знову працювала, як новісінька!” - бо в ті часи якийсь житейський дріб’язок важив для нього не менше, ніж найважливіші державні справи, і він щиро вірив у те, що можна наділити щастям усіх людей і відкупитися від смерті солдатською кмітливістю. Важко було впізнати в цьому старезному дідові жалюгідну тінь людини, чия влада була така велика, що на його питання “котра година?” - йому відповідали: “як накажете, мій генерале!” - і справді, він не тільки порядкував годинами як самому заманеться, а ще й міняв - відповідно до своїх планів - дні храмових свят, щоб об’їхати всю країну, встигаючи скрізь якраз на празникування; він подорожував у супроводі босого індіанця та смутних сенаторів, возячи з собою по всіх усюдах чудових півнів, яких виставляв на кожній сільській площі проти найзабіякуватіших тамтешніх, бився об заклад із глядачами, - і від нашого сміху аж поміст двигтів, бо ми хоч-не-хоч мусили сміятися, коли він починав реготати, наче хто гатив у якийсь чудернацький барабан, заглушуючи музику та вибухи петард; ми потерпали, як тільки він замовкав, і щосили плескали, коли його півні перемагали наших: наче камінь з душі спадав, бо ми ж навмисне зучували своїх півнів так уміло піддаватися, що жоден із них ніколи нас не підвів, - окрім півня сердешного Діонісіо Ігуарана, той миттю заклював на смерть попелястого півня нашого володаря, та так спритно, що він перший підійшов до переможця й потиснув йому руку: “молодець, ти справжній мужчина!” - у нього саме був гарний настрій, і він навіть зрадів, що нарешті хтось його спромігся перемогти, до того ж поразка була така безневинна; “ти скільки правиш за цього червонястого?” - спитався він Діонісіо Ігуарана, а той, тремтячи, відповів: “він ваш, мій генерале, це для мене велика честь!..” і пішов додому, а вслід йому лунали оплески збуджених земляків, музика й вибухи петард; Діонісіо Ігуаран ішов, показуючи всьому світові шістьох породистих півнів, яких йому було подаровано за непереможного червонястого, але тієї ж ночі зачинився в спальні, напився рому й повісився на мотузці од гамака, бідолаха, - бо тільки в і н один не знав, скільки лиха приносить людям його весела поява, скільки мертвих залишається на його дорозі, скільки нещасних приречено на вічне прокляття, бо він усього лиш помилково назвав їх чужим ім’ям при своїх запопадливих найманцях- головорізах, котрі розцінювали ту помилку як зумисний знак неласки; він обходив усю країну, химерно чвалаючи, наче той звір-броненосець, був давно не голений, від нього тхнуло їдким потом, і коли він з’являвся отак без попереджень, заходив до когось на кухню, то вся сім’я тремтіла з переляку, дивлячись, як незваний гість п’є воду з глека або куштує страву, витягаючи шматки просто руками, - аж занадто веселий, аж занадто простий, він і гадки не мав про те, що на цьому домі віднині назавжди лишиться тавро його відвідин; він поводився так не з якихось політичних міркувань і не тому, що хотів народної любові, як то було в пізніші часи, - просто він був самим собою, бо влада його ще не стала трясовиною без берегів, якою вона зробилася в розпалі його осені, а скидалася на бурхливий потік, який щойно пробився на наших очах зі своїх праглибин, отож досить було одного-єдиного його жесту - і поля родили, худоба плодилася, а люди гараздували; він наказував, щоб дощ прибрали звідти, де він заважав жнивам, і перенесли туди, де посуха, - “і так воно й було, сеньйоре, я сам на власні очі бачив!” - він став легендою задовго до того, як усвідомив силу своєї влади, ще в ті часи, коли цілком покладався на всілякі гадання й довірявся снам, коли несподівано міг відкласти подорож, ледь зачувши у себе над головою спів птаха-провісника, або переносив на інший день свою зустріч зі співвітчизниками, бо його матері Бендісьйон Альварадо трапилося яйце з двома жовтками; так він колись скасував свій почет з послужливих сенаторів та депутатів, які всюди супроводжували його, виголошуючи замість нього промови, що їх він ніколи не наважувався виголошувати, - зостався сам, бо йому привидівся зловісний сон: він побачив величезний порожній дім, а в ньому - себе самого; осміхаючись, його обступили зусібіч якісь бліді люди в сірих сюртуках та й ну колоти куди попало різницькими ножами - з такою люттю, що ніде йому не було рятунку: куди б він не поткнувся, скрізь перед очима мигтіла зброя; нарешті ці мовчазні вишкірені вбивці загнали його в глухий кут, як дику звірину, і почали примірятися, кому ж це його добити, хто дістане право першим посмакувати його кров’ю; а він не чув у собі ні гніву, ні страху, - тільки велику полегкість, яка зростала в ньому, доки життя крапля за краплею витікало з його тіла; він став таким легким і очищеним від усього злого, що теж усміхнувся вбивцям, собі самому, своїй долі в цьому сні, в цьому будинку, чиї вибілені вапном стіни були забризкані його кров’ю; аж ось котрийсь із них - уві сні це був його син - вдарив його ножем у пах, - “і з мене вийшов останній дух, і я, прикривши якимось закривавленим ганчір’ям лице, щоб мене не пізнали мертвим ті, що мали впізнати живим, упав на долівку, б’ючись у передсмертних корчах”, - усе було, як наяву, отож він не втримався і розказав цей сон своєму приятелеві, міністрові охорони здоров’я, а той ще більше розтривожив його, повідавши, що точнісінько така смерть уже знана в історії людства, і зачитав йому один епізод з обгорілого фоліанта генерала Лаутаро Муньйоса - “так усе й було, чиста правда, матусю!”; слухаючи, в і н навіть згадав дещо з того, що забув спочатку: коли його вбивали, всі вікна в президентському палаці зненацька розчинилися, хоч не було ніякого вітру; вікон було двадцять три, і стільки ж йому завдали ран уві сні, - моторошний збіг, який скінчився тим, що того ж тижня стався просто-таки розбійницький напад на сенат і верховний суд, при байдужому потуранні збройних сил: нападники каменя на камені не залишили від величного пантеону наших героїв - з президентського балкона до пізньої ночі було видно, як бурхає полум’я, але він незворушно вислухав звістку про те, що з усього будинку не вцілів навіть фундамент; народові було обіцяно, що зловмисників покарають так, щоб нікому більше не кортіло, - проте їх не знайшли; а ще він пообіцяв збудувати точну копію пантеону, - проте і в наші часи це була всього-на-всього купа недогарків; він і не збирався втаювати свого кошмарного сну про ту страхітливу змову, - навпаки, скористався з нагоди знищити законодавчий та юридичний апарати старої республіки: він обдарував багатством і почестями сенаторів, депутатів і верховних суддів, а потім спекався їх, повиганявши всіх у посольства до щасливих далеких країв, бо вони вже не були йому потрібні, бодай про людське око, як на початку його режиму; він залишив при собі тільки свою вірну тінь - озброєного мачете індіанця, який невідступно ходив за ним повсюди, куштував його страву та воду, стежив, щоб дотримувалася належна дистанція, “чатував коло моїх дверей, поки генерал гостював у мене: подейкували, що в і н, мовляв, мій таємний коханець, хоч насправді він навідувався до мене разів зо два на місяць, щоб я йому поворожила на картах; це було в ті часи, коли він ще вважав себе смертним, коли він ще міг сумніватися і вмів помилятися, а картам вірив більше, ніж своєму нутру, отож приходив - завжди перестрашений, аж постарілий, як тоді, вперше, коли сів навпроти мене і мовчки простягнув мені руки, - долоні в нього були тугі й гладенькі, наче жаб’ячий живіт, зроду-віку я не бачила таких долонь, хоч уже й стара, а людям ворожу змалечку; він простягнув обидві долоні разом, і стільки в тому було німого благання та безнадії, таким він мені здався стривоженим та зневіреним, що мене вразили не так його чудернацькі долоні, як невтішна туга, безвольні уста, нещасне серце мордованого сумнівами старого, чию долю не можна було вгадати ні по його руці, ні іншими способами ворожіння, котрі я знала, бо як тільки він знімав карти, колода робилася темнішою, ніж вода в чорториї, замість кавової гущі в його чашці була якась каламуть, стиралися всі прикмети, що хоч якось натякали на його майбутнє, на його щастя й успіх, - зате можна було ясно вчитати долю кого завгодно з його близьких, отож ми побачили його матір Бендісьйон Альварадо, яка розмальовувала заморських пташок і була вже така стара, що ледве розрізняла кольори у важкому від смороду гниття повітрі, - “бідолашна матуся!..”; ми побачили нашу столицю, зруйновану таким скаженим циклоном, що просто дивом дивуєшся, як це його можна було назвати жіночим ім’ям; ми побачили якогось чоловіка в зеленій масці, зі шпагою в руці, і він спитав стурбовано, де той чоловік буває, а карти відповіли, що той чоловік щовівторка ближчий до нього, ніж у решту днів, і він сказав: “ага!” - та спитав, які в того чоловіка очі, і карти відповіли: кольору міцного гуарапо, тільки одне око - таке, як вино розглядати на світло, а друге - як дивитися в темряві; і він сказав: “ага!” - та спитав, що той чоловік замишляє, і тоді я розказала всю правду, все, що мені повідали карти: зелена маска - це віроломність і зрада; і він переможно вигукнув: “я вже знаю, хто це, чорти б його вхопили!” - то був полковник Нарсісо Міраваль, один з найближчих його помічників, який через два дні ні з того, ні з сього пустив собі кулю в вухо, бідолаха; отак, згідно з віщуванням карт, вирішувалася доля вітчизни й творилася її історія, аж поки він не довідався про ясновидицю, котра єдина могла безпомилково провістити смерть, тільки глянувши в миску з водою, - і він потай пішов її шукати зі своїм озброєним мачете ангелом-охоронцем; гірськими стежками, якими проходили хіба що мули, вони дісталися до ранчо на плоскогір’ї, де жила ясновидиця зі своєю місяць як овдовілою правнучкою, в котрої було троє дітей, а четверте ось-ось мало народитися; ясновидиця лежала в темній спальні, паралізована, майже сліпа, але, коли вона попросила, щоб він поклав руки на миску, вода засвітилася зсередини рівним ясним сяйвом, і він побачив себе самого: лежав долілиць на підлозі - в полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці; “де це я?”- спитав він, і стара, вдивляючись у сонну воду, відказала: “в кімнаті завбільшки з оцю, я бачу там щось таке, ніби стіл, за яким пишуть, і електричний вентилятор, і вікно, яке виходить на море, а стіни там білі, і висять картини, де намальовані коні, а ще там є прапор з драконом”, - і він сказав, “ага!” - бо зразу впізнав канцелярію поруч із конференц-залом, а тоді спитав, як він помре - від ворожої руки чи від тяжкої хвороби, але вона відповіла, що він умре своєю смертю, уві сні, не чуючи болю, і він сказав: “ага!” - і, завмираючи, спитав, коли ж це станеться, на що вона відказала: “спи собі спокійно, ти не тільки до моїх літ доживеш, - а мені вже сто сім, як-не-як, - ти ще й після того проживеш сто двадцять п’ять років”, - і він сказав: “ага!” - і вбив недужу стару в її гамаку, щоб ніхто більше не дізнався, як і коли він помре; він задушив її ремінцем від золотої остроги, як справдешній кат, вона й писнути не встигла, - хоч за все своє життя, у війну і в мирні часи, не вбив нікого, ні людини, ні звіра, вона була єдина, кого він убив власноручно, - “бідолашна жінка!” Такі спомини з його ганебного літопису не тривожили його совісті осінніми ночами, - навпаки, то були достойні взірці, він міг би стати таким, але не став, отож, коли Мануела Санчес розтанула в непроглядній пітьмі сонячного затемнення, він згадував минуле, жадібно прагнучи знову зробитися нещадно жорстоким, щоб люто помститися за той глум, який і досі ятрив йому душу; лежачи в гамаку під тамариндами, він наслухав, як видзвонюють у їхніх кронах дзвіночки вітру, думав про Мануелу Санчес, і ненависть до неї не давала йому заснути, поки всі його війська шукали її на суші, в морі і в небі, шукали в найглухіших куточках країни, навіть у селітровій пустелі, - та й сліду її не знаходили; “де ж ти у дідька поділася? чи ти думаєш, що сховалась од мене, що я тебе з- під землі не дістану і не покажу тобі, хто тут володар?” - питався він, і сомбреро аж підстрибувало в нього на грудях від ударів серця; розлючений, він навіть не озивався до матері, яка все допитувалася: “чого це ти мовчиш іще з того затемнення, як води в рот набрав? куди ти втупився?” - лайнувши подумки свою матусю, він мовчки вставав і йшов собі геть, тягнучи свої сирітські ноги і захлинаючись жовчю, його самолюбство було уражене непозбутньою гіркотою: “я встряв у цю халепу, бо став справжнісіньким йолопом, бо вже не порядкував своєю долею сам, як раніше, бо зайшов у дім хвойди з дозволу її матінки, а не так, як зайшов колись до тихої й прохолодної оселі Франсіски Лінеро в Сантос-Ігуеронес”, - це було в ті часи, коли він ще не мав Патрісіо Арагонеса і сам являв народові обличчя влади: він увійшов, не стукаючи, увійшов, бо йому так заманулося, - “годинник саме бив одинадцяту, і я з тераси над патіо почула металічний дзенькіт золотої остроги і зрозуміла, що ці владні кроки по бруківці патіо - його кроки, і уявила його на повен зріст ще до того, як він став у дверях внутрішньої тераси; як завжди об одинадцятій, прокричав птах-бугай в гущавині золотавого журавцю, співала іволга, очманіла від духмяних грон бананів, які висіли під дашком; у сонячних променях того фатального серпневого вівторка виблискувало молоде листя на бананових деревах і сяяли краплі крові на туші молодого оленя, якого мій чоловік Понсіо Даса вполював удосвіта й підвісив униз головою, щоб стекла кров, тут-таки на подвір’ї, поруч із гронами бананів - стиглих, таких соковитих, аж проступали плями; він був більший і похмуріший, ніж могло привидітися уві сні, куртка на ньому змокла від поту, чоботи були в грязюці, і ніякої зброї при собі він не мав, але позад нього, як тінь, стояв, наче вкопаний, індіанець, поклавши руку на рукоять мачете; і я побачила його невблаганні очі, побачила, як він простягнув спроквола свою дівочу руку, зірвав банан із найближчого грона й жадібно з’їв, а потім ще і ще, - мало не давлячись, чвакаючи напханим ротом так, наче то чвакало болото; а сам не спускав з мене очей”, - Франсіска Лінеро приковувала його пожадливий погляд, збентежена до глибини душі, адже вона зовсім недавно вийшла заміж, а він прийшов удовольнити з нею свою хіть, і не було такої сили, яка могла б перешкодити йому; “я відчула, як від жаху завмер подих у мого чоловіка, котрий сів поруч зі мною, - ми закам’яніли, побравшись за руки, і наші серця, поєднані, мов на поштових листівках, злякано билися в унісон під липучим поглядом незбагненного старигана, який жер собі й далі банани, жбурляючи лушпайки позад себе у двір, незмигно втупившись у мене, а коли обірвав і з’їв усі плоди з грона, яке висіло коло вбитого оленя, то кивнув своєму босому індіанцеві й сказав Понсіо Даса: “а вийди-но з моїм приятелем, він хоче з тобою погомоніти про одну справу”, - і, хоч я вмирала від страху, в мене ще вистачило глузду зрозуміти, що єдиний мій порятунок - це дати йому робити зі мною все, що він захоче, просто на обідньому столі, - я ще й сама допомагала йому знайти моє тіло серед мереживних спідниць; своїми лаписьками він роздер на мені трико і почав мене мацати, а я, задихаючись від його гнилого смороду, тільки й подумала приголомшено: “господи, який сором, я ж сьогодні й не милася, ніколи було через цього оленя!..”; нарешті, після кількамісячного посту він удовольнив свою хіть, але зробив це так похапцем і невміло, наче був набагато старший - або ще зовсім безвусий хлоп’як: я ледве здогадалася, коли він абияк скінчив свою справу; украй пригнічений, він заплакав схожими на гарячу сечу сльозами і так гірко плакав, що здався мені нещасним та самотнім, як сирота, і мені стало жаль не тільки його, а й усіх чоловіків на світі, і я почала його втішати, погладжуючи самими кінчиками пальців по голові: “та годі вам, мій генерале, не треба, у вас іще все життя попереду”, - а тим часом індіанець повів Понсіо Даса в сад і вбив його там, розкромсавши своїм мачете на дрібненькі шматочки, і їх розтягли свині, що й тіла не можна було скласти, - “бідолаха, - сказав він, - але що вдієш, не було іншої ради, бо це б я мав собі смертельного ворога на все життя”. Ці спогади були символами його колишньої влади, але вони ще більше розтроюджували йому душу, бо тепер міцна ропа його влади зробилася рідкою водичкою, і він не годен був навіть відмінити своєю волею злі чари якогось там затемнення; він здригався, коли цівка чорної жовчі стікала йому з губів на столик, за яким він грав у доміно з незворушним генералом Родріго де Агіляром, єдиним військовим, кому він довіряв своє життя з тих пір, як подагра скувала суглоби озброєного мачете ангела-охоронця, - та все ж, думалось йому часом, чи це довір’я і влада, якими він наділив одну людину, не обернуться для нього лихом: “хіба не мій вірний друг зробив з мене вола, щоб перегодя здерти шкуру вождя і перетворити мене на нікчемного палацового каліку, який не може віддати жодного наказу, бо все вже наперед виконано? нащо була ця дурна комедія - показувати людям замість мене двійника, якщо колись вистачало одного босого індіанця, котрий з мачете в руках прокладав мені шлях крізь який завгодно натовп, гукаючи: “геть з дороги, сволото, володар іде!” - і хто там знав, де в тому людському лісі були справжні патріоти, а де зловмисники, ми тоді ще не здогадувалися, що найпідступніші - ті, котрі найголосніше кричать: “слава герою! хай живе генерал!”; а тепер, бачте, всієї армії замало, щоб знайти одну якусь паскудну королеву краси, чорти б її взяли!” - і він, згадавши, як вона прослизнула крізь непрохідні кордони його старечої хіті, розлючено жбурляв додолу кісточки, ні з того, ні з сього кидав посередині гру: думка про те, що всі, крім нього, врешті-решт знаходять своє місце на цьому світі, гнітила його, сорочка на ньому була геть мокра від поту - це вперше в такий ранній час, і вітрець із моря сьогодні смердів надлом, і раптом тоненько, наче флейта, засвистіла грижа, занила, потривожена вологою спекою: “це все від задухи”, - невпевнено сказав він і, глянувши в вікно, зчудувався: що за химерне світло над заціпенілим містом, де, здавалося, не було ні одної живої душі - тільки зграї наляканих грифів злітали з карнизів лікарні для бідних та ще якийсь сліпий на Військовій площі, немов здогадавшись про те, що з вікна президентського палацу визирає тремтячий старий, замахав до нього ціпком, ніби спонукаючи до чогось, і прокричав щось нерозбірливе, чого той не дочув, але сприйняв як ще одну прикмету гнітючого передчуття: щось от-от мало статися, проте надвечір того довгого похмурого понеділка він ще раз повторив собі: “це все від задухи”, - і заснув одразу, як тільки ліг, заколисаний мрякою, яка шкреблася у вікна, - він чув це крізь сон, бо слав тривожно, і, проснувшись, злякано гукнув: “хто там?” - але то билося його власне серце, настрахане дивним мовчанням півнів цього ранку: йому здалося, що, поки він спав, корабель всесвіту зайшов у якийсь невідомий порт; він плавав у якомусь паруючому вариві, всі звірі й птахи, здатні передчувати загибель певніше, аніж дурні людські прикмети чи найповажніші науки, завмерли від жаху; повітря не стало, час повернув назад, і він, звівшись на ноги, відчув, що при кожному кроці серце його розбухає, що барабанні перетинки от-от луснуть, а з носа тече якась кипляча рідина: “це смерть!” - подумав він, побачивши свою залиту кров’ю сорочку, але йому заперечили: “ні, мій генерале, - циклон!” - і то справді був найруйнівніший з циклонів, які розбили на низку островів єдине колись Карибське царство, - катастрофа була така таємнича, що тільки він - задовго до того, як сполошилися собаки та кури, - зачув її наближення своїм первісним інстинктом, і така несподівана, що ледве встигли знайти для неї жіноче ймення, бо офіцерів охопила паніка, вони доповідали йому: “так точно, мій генерале, сам чорт узяв цю країну!” - але він наказав укріпити двері й вікна шпангоутами, поприв’язувати вартових у коридорах, заперти курей та корів у канцеляріях на другому поверсі, прибити гвіздками кожну річ на її місці, від Військової площі й до найдальших кордонів його похмурого царства, охопленого жахом; вся вітчизна стала на якір і застигла так згідно його рішучого наказу - стріляти за перших ознак паніки, два постріли в повітря, третій - по юрбі, а проте ніщо не завадило смерчеві розпанахати своїм страхітливим ножем броньовану головну браму палацу й геть далеко занести корів, хоч в і н навіть не оцінив влучності цього удару, вслід за яким у зяючий пролом, клекочучи, ринули горизонтальні водоспади зливи, які сипонули вулканічним градом: з гуркотом падали довкруг уламки балконів, плюхалися на землю звірі, занесені з підводних лісів, але він не думав про жахливі масштаби катаклізму, - в цьому ревінні потопу він питався себе, відчуваючи пряний присмак злоби: “де ж ти, Мануело Санчес? через тебе навіть слина моя стала гірка! де ж ти щезла в чорта, хіба й ця моя помста, ця катастрофа не досягне тебе?” Коли буря втихомирилася, з ним були тільки найближчі його помічники; баркасом випливли вони з конференц-залу, пропливли крізь браму каретного сараю і, дружно вигрібаючи поміж верхів’ями пальм та вивернутими ліхтарями Військової площі, зайшли в мертву лагуну кафедрального собору, і тут його знову вразила думка про те, що він ніколи не був і не буде цілковитим господарем своєї влади; він страждав од зухвалості цієї гіркої правди, а тим часом баркас плив собі далі, натикаючись то на барвисті відсвіти вітражів, обрамлених масивним золотим листям, то на смарагдові грона головного вівтаря, то на надгробки живцем похованих віце-королів та померлих від зневіри архієпископів, то на гранітну скелю порожнього адміральського мавзолею з зображенням трьох каравел: він звелів збудувати цей мавзолей “на той випадок, якщо великий мореплавець захоче, щоб його поховали в нас”; обминувши вівтар, вони випливли каналом у внутрішнє подвір’я - тепер це був акваріум, який просвічувався аж до кахляного дна: там, у глибині, поміж тубероз і соняшників, шастали цілі косяки риби мохарра; далі вони запливли в похмурі води обителі біскайок і побачили порожні келії, клавікорди, які плавали посеред басейну музичної зали, а на дні трапезної, під товщею нерухомої води, - усіх побожних дів, які втонули в час обіду, кожна на своєму місці за довгим заставленим стравами столом; випливши через балкон, в і н побачив під сяючим небом величезне болото там, де колись було місто, і тоді він повірив, “що й справді ця катастрофа спіткала світ лише для того, щоб звільнити мене від моєї муки - Мануелй Санч.ес, чорти б її взяли! і які ж то варварські методи в господа бога супроти наших!” - вдоволено думав він, озираючи безмежну каламутну хлань, усіяну силою-силенною потоплих курей, - місто втонуло в її глибинах, над водою стирчав тільки шпиль кафедрального собору, витикався ліхтар маяка та де-не-де виднілися сонячні тераси кам’яниць віце-королівського кварталу, а на поодиноких острівцях на місці колишнього невільничого порту отаборилися жертви урагану, останні, хто залишився живий: “ми недовірливо стежили за пофарбованим у кольори державного прапора баркасом, який стиха плив, пробираючись поміж дохлими курми, наче крізь водорості; ми бачили сумні очі, печальні уста, руку, якою він задумливо благословляв усе довкола, щоб ущух дощ і встало сонце, - і тоді він воскресив утонулих курей, і наказав воді спадати, - і вона спала!..” Серед бравурних маршів, радісного калатання дзвонів, святкової тріскотняви петард на урочистому закладенні першого каменю відбудови, серед вигуків юрби, яка зійшлася на Військовій площі, щоб уславити благодійника, котрий прогнав геть дракона бурі, хтось ухопив його під руку й потягнув на балкон, - “бо зараз, як ніколи, народові потрібне ваше підбадьорливе слово!” - і перш, ніж йому вдалося втекти, він почув одностайний гук, який пройняв його душу, наче вітер з розбурханого моря: “слава герою!” - ще з того найпершого дня, відколи прийшов до влади, він почувався зовсім безпорадним, коли на нього дивилося ціле місто: слова застрявали в горлі, і ясно, ніби перед смертю, він збагнув, що йому не вистачає і ніколи не вистачить духу стати на повен зріст над безоднею людської маси, - отож, стоячи на Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ - осяяного ореолом безтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з’яви було достатньо, щоб ми впевнилися: він є! він, невсипущий, дбає про нас удень і вночі, сидячи в плетеному кріслі під історичними тамариндами матусиного дому в передмісті, про щось думаючи з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухаючи, як шурхотить маїсове зерно, що його провіює Бендісьйон Альварадо; крізь марево спеки о третій годині дня він бачив, як мати спіймала зозулясту курку, затисла її під пахвою і якось навіть ніжно скрутила їй шию, а потім почала умовляти сина, зазираючи йому в вічі: “ти скоро нінащо зведешся, заробиш собі сухоти, - хіба ж можна стільки думати? та ще й не їси нічого, зостанься хоч сьогодні в мене повечеряй!” - благала вона його, спокушаючи задушеною куркою, яка ще билася в неї в руках, і він мовив: “ну, гаразд, матусю, я зостанусь”, - і до сутінок просидів у плетеному кріслі, заплющивши очі, заколисаний ніжним духом, який ішов з казанка, де варилася курка, - так він сидів, повен невсипущих дум про нашу долю, бо ми почували себе певно в цьому світі лише тому, що вірили: він там, і йому не страшні ані чума, ні циклон, ні глузування Мануели Санчес, - ніщо, навіть сам час, адже він - месія, котрий думає за нас, знаючи, що ми знаємо, що його рішення буде саме таке, якого нам треба, бо він пережив усе не завдяки своїй незбагненній хоробрості чи винятковій обережності, а тому, що єдиний з нас відав істинні розміри нашої судьби, - і він дійшов аж туди, до краю: “там, на східному кордоні, після важкої дороги я присів відпочити на той останній історичний камінь, матусю, де було викарбуване ім’я і дати життя останнього солдата, котрий загинув за єдність вітчизни”, - і він побачив похмуре холодне місто сусідньої держави, над яким безперестану сіється нудна мжичка, а густий ранковий туман тхне кіптявою; він побачив гарно вдягнених людей у трамваях, побачив білих першеронів з плюмажами, парадні екіпажі - то ховали якогось вельможу; побачив дітей, які спали на паперті собору, загорнувшись у газети, - “що воно в дідька за чудний народ? чи це часом не поети?” - здивувався він; “та ні, то іспанські прихвосні, вони там при владі”, - пояснили йому, і він повернувся з тієї подорожі, захоплений своїм відкриттям: у цілому світі немає нічого милішого над цей запах гнилуватих плодів гуайяв, цей ярмарковий гамір, цю гостру тугу, що нею крає твою душу призахідне сонце вбогої вітчизни, за межі якої він ніколи не переступить, - і не тому, що боїться втратити стілець, на якому сидить, як патякають вороги, “а тому, що людина, матусю, - то дерево, яке росте в лісі, лісова звірина, яка покидає своє лігво тільки для того, щоб знайти собі поїсти”, - полюбляв казати він і, крутячись з боку на бік у важкій пообідній дрімоті, час від часу згадував так ясно, наче перед смертю, той далекий серпневий четвер, коли він одважився зізнатись у тім, що його властолюбство має межі: ця таємниця відкрилася тоді, коли він розмовляв наодинці з іноземцем, воїном іншої землі й іншої епохи, - то був сором’язливий юнак, наділений честолюбним запалом і від народження позначений тавром самотності; він застиг у дверях, не наважуючись переступити поріг кабінету, аж поки його очі не звикли до сутінків., напоєних ароматом розпашілих від спеки гліциній, і він побачив старого, що сидів у кріслі, поклавши кулак на голий стіл, і був такий буденний та непоказний, зовсім не схожий на свої офіційні зображення: охорони при ньому не було, зброї - також, сорочка геть просякла потом, як у першого-ліпшого смертного, а на скронях було поприліплюване листя шалфею - либонь, боліла голова, - “важко було повірити, що цей наскрізь проіржавілий дід і є ідол нашої юності,, найяскравіше втілення наших честолюбних мрій!” - і тільки впевнившись у цьому, юнак увійшов до кабінету й назвав себе, і голос його пролунав чітко й твердо, то був голос рішучої, дійової людини; “а він потиснув мою руку своєю ніжною, млявою рукою, рукою єпископа”, здивовано слухаючи фантастичні мрії молодого іноземця, котрий просив у нього політичної підтримки та зброї для нещадної війни, яка раз і назавжди знищить усі консервативні режими від Аляски до Патагонії: “адже ця справа близька й вам, ваше превосходительство, я певен!” - і він, зворушений юнаковим завзяттям, спитав: “якого дідька ти встряєш у такі діла, хіба тобі вже так життя набридло?” - іноземець рішуче відповів на це: “найвище у світі щастя - віддати життя за вітчизну!” - а він заперечив співчутливо: “не будь йолопом, хлопче, вітчизна є тільки в живих, глянь-но сюди, - і, розтуливши кулак, показав юнакові скляну кульку на долоні, - одне з двох: або в тебе ця штука є, або її чортма, і тільки той нею володіє, хто її має, - отак і з вітчизною!” - казав він, поплескуючи молодого іноземця по плечу, - так і випровадив його, нічого навіть не пообіцявши, а своєму ад’ютантові, який зачиняв двері за юнаком, наказав: “цього хлопця не зачіпайте і не стежте за ним, нічого він не зробить, у нього просто гарячка, як у півника, коли пір’я росте, тільки й усього!” Цей вираз ми почули від нього ще раз - після того, як пройшов циклон, і він оголосив нову амністію політичним в’язням та дозволив повернутися в країну всім вигнанцям - “ясна річ, окрім грамотіїв: цих я ніколи не впущу, - сказав він, - бо в них гарячка, як у тих породистих півників, коли пір’я росте, і вони ні на що не здатні, а якщо и здатні на щось, то гірші за політиків, гірші за те кодло в рясах, я вам точно кажу! а решта хай їде, незалежно від кольору шкіри, - треба, щоб відбудова вітчизни стала справою кожного!” - йому хотілося, щоб усі пересвідчилися в тому, що він знову при повній владі, що збройні сили підтримують його, як і раніше, - особливо з того часу коли він поділив між офіцерами верховного командування продовольство й медикаменти, а також громадські пожертвування, що їх надсилали з- за кордону як допомогу потерпілим від циклону; тепер родини його міністрів відпочивали щонеділі на пляжах у поставлених там госпіталях та польових палатках Червоного Хреста; військові продавали міністерству охорони здоров’я прислану з- за кордону плазму й тонни сухого молока, а міністерство охорони здоров’я в свою чергу перепродувало все те лікарням для бідних; офіцери генерального штабу вдовольняли своє честолюбство підрядами на громадські відбудовчі роботи: була прийнята широка програма відновлення - після того, як посол Уоррен надав країні надзвичайну позику, одержавши для своєї держави необмежене право риболовлі в наших територіальних водах, - “чорт би їх побрав, тільки той володіє, хто має!..” - думав він, згадуючи кольорову кульку, яку показував колись тому жалюгідному мрійникові, про котрого більше й не чув нічого; захоплений планами відбудови, він особисто займався кожною дрібницею, як то було на початку його правління; в сомбреро та мисливських чоботях він з ранку й до ночі місив болото, обходячи всі вулиці, щоб відбудоване місто нічим не відрізнялося від того, яке він бачив у своїх снах, снах самотнього утопленика; він наказував інженерам: “заберіть звідсіля ці будинки й перенесіть отуди, а то вони мені муляють очі!” - і будинки переносили; “підніміть метрів на два цю вежу, щоб із неї видно було кораблі на морі!” - і вежу піднімали; “поверніть цю річку навпаки, вона не туди тече!” - і річку повертали - негайно, не задумуючись; він був такий заклопотаний цією гарячковою відбудовою, своїми планами, що геть занедбав менш істотні державні справи і зовсім розгубився, коли неуважний ад’ютант випадково бовкнув йому про дітей, а він, наче з неба звалившись, здивувався: “що за діти?” - “ті діти, мій генерале”, - “та які ж у дідька ті діти?” - виявляється, від нього приховували, що армія таємно тримає під вартою дітей, які виймали з мішка виграшні номери, коли розігрувалася його лотерея, - військові боялися, щоб діти, бува, не проговорились, чого це щоразу виграє президент; батькам, які допитувалися, де їхні діти, чому їх не відпускають додому, просто казали: “це не відповідає дійсності!” - а тим часом придумували кращу відповідь: їм казали, що все це - вигадки зрадників, наклепи опозиції, а тих, котрі бунтували перед однією з казарм, довелося відігнати мінометним вогнем, - “це була добряча бійня, мій генерале, але ми не доповідали вам, щоб не турбувати зайве; діти й справді замкнуті в підземеллях портової фортеці, умови для них там чудові, вони всі до одного здорові й бадьорі, та лихо в тому, що їх там назбиралося зараз тисячі зо дві, і ми не знаємо, що з ними робити, мій генерале!” Безпомилковий спосіб виграшу в лотереї спав йому на думку цілком випадково, коли він якось побачив більярдні кулі з цифрами на боках, - ідея була така геніально проста, що спершу навіть він не йняв віри своїм очам, коли побачив юрмиська охочих спробувати щастя, які ще опівдні зібралися на Військовій площі й під палючим сонцем нетерпляче очікували чуда; в натовпі лунали вдячні вигуки, а яскраві транспаранти обіцяли вічну славу найщедрішому, який розподіляє щастя; виступали музики й канатоходці, там і сям продавали фрітангу[11] та інше їдло, грали в допотопні рулетки й нецікаві вже лотереї, де білети витягають якісь звірята, - то все було сміття минулого, мародерство довкола фортуни, силкування урвати хоч крихітку примарного щастя, - і ось о третій годині розчинилися балконні двері і вийшло троє дітей, яким ще не сповнилося семи років, - їх вибрали навмання самі люди, щоб ні в кого не було сумніву щодо чесного ходу гри; дітям роздали мішки різних кольорів - перед тим кілька понятих засвідчили, що в кожному мішку лежить десять більярдних куль, пронумерованих від нуля до дев’яти, - “сеньйори, увага!” - натовп завмер, - “зараз кожна дитина витягне з зав’язаними очима одну кулю зі свого мішка: спершу з синього, потім - із червоного, а вже потім - із жовтого”, - і всі троє дітей по черзі засовували рученята в мішок і намацували між дев’ятьох звичайних куль десяту, холодну, - їм тайкома було наказано брати тільки холодну кулю, - і, вийнявши, показували її натовпу та називали цифру; так вони виймали три холодні кулі, які до того лежали кілька днів у льоду, а три названі дітьми цифри збігалися з цифрами президентового лотерейного квитка; “але ми й гадки не мали, мій генерале, що діти можуть проговоритися, ми схаменулися занадто пізно, коли вже не було іншого виходу, як сховати їх, - спочатку три, згодом п’ять, а далі й двадцять трійок, ви уявляєте, мій генерале!” - отож, потягнувши за ниточку, він розмотав цілий клубок і врешті-решт докопався, що все його верховне командування заплуталося в зачаклованих тенетах державної лотереї, що тільки перші діти виходили на балкон з дозволу батьків, котрі спочатку навіть навчали їх, як розпізнати навпомацки цифри на мармурових кулях, а решту дітей доводилося вже тягти силоміць, бо пішла чутка, що з того клятого балкона діти не повертаються, - батьки ховали їх, де тільки могли, хоронили живцем, а тим часом штурмові групи розшукували дітей ночами, спеціальні підрозділи оточували Військову площу - не для того, щоб контролювати стихійні виступи, як доповідали йому, а для того, щоб тримати на відстані людську юрбу, поганяючи її, наче стадо худоби, під страхом смерті; дипломати, які хотіли бути посередниками в цьому конфлікті й просили аудієнції, натикалися на глухий мур: тепер самі урядовці верзли їм усілякі нісенітниці про його дивовижні хвороби - він, мовляв, не в змозі нікого приймати, бо в животі в нього розвелися жаби, він страждає від безсоння, оскільки змушений спати лише стоячи, - в нього на спині виріс кістяний гребінь, такий, як в ігуани; від нього приховували протести й прохання, що надходили з усіх кінців світу. - не показали навіть телеграми самого папи римського, в якій той висловив свою апостольську скорботу з приводу долі, що спіткала безневинні душі; “батьки збунтувалися, у в’язницях уже й місць немає, та це ще півбіди, - ми не можемо знайти жодної дитини для проведення наступної лотереї, мій генерале!..” - “чорти б вас усіх побрали, в таку халепу вскочити!” А проте він таки не усвідомлював, яка бездонна прірва розверзлася перед ним, аж поки не побачив дітей, що товпилися у внутрішньому дворі портової фортеці, наче худоба на різниці: вони вибігали з підземель і мчали наосліп, немов ті кози, яких зненацька випустили з темного хліва на сонце, - вони заблудилися в сонячному світлі після стількох місяців страхітливої ночі, їх було так багато, що вони здавалися йому не двома тисячами окремішніх істот, а однією величезною безформною твариною, від котрої тхнуло прілою шкірою, котра глухо ревіла, наче підземні води; багатоликість цієї тварини рятувала її від знищення, бо неможливо було безслідно знищити стільки життів - тоді б від жаху перекинулася догори дном земля; “чорт би його побрав, немає виходу!” - переконавшись у цьому, він скликав верховне командування, чотирнадцять тремтячих воєначальників, котрі ще ніколи не видавалися такими грізними, - якраз тому, що вони ще ніколи не були такі на смерть перелякані, як нині; він довго й пильно дивився у вічі кожному з них по черзі і побачив, що він - один проти всіх, і тоді, рішуче випроставшись, закликав їх до єдності, необхідної зараз конче, бо йдеться про добре ім’я та честь збройних сил; він відпустив їм усі гріхи, поклавши міцно стиснутий кулак на стіл, - щоб ніхто, бува, не помітив, як тремтить його рука, не завважив його непевності, - і наказав усім залишатися на своїх місцях, виконувати свій обов’язок так само ретельно, як і раніше, “бо нічого не сталося, таке моє найвище й остаточне рішення; засідання скінчилося, за все відповідаю я!” Задля звичайної обережності дітей з портової фортеці наказано було перевезти вночі фургонами до безлюдних районів країни, і він поклав край бурі протестів, зробивши урочисту офіційну заяву про те, що ніякої проблеми дітей не існує: “уряд не тримає під вартою дітей, більше того, - у в’язницях країни немає жодного в’язня; чутки про масові арешти - підла брехня зрадників, які сіють розбрат; двері нашої держави відчинені для всіх, хто хоче встановити істину, - приїздіть, дивіться!..” - і невдовзі прибула комісія Ліги Націй, обдивилася всю країну, зазираючи під кожний камінчик, допитала всіх, кого тільки хотіла, - з такою скрупульозністю, що Бендісьйон Альварадо поцікавилася: “що воно за пройдисвіти, вбрані, як ті спірити?” - бо комісія шукала дві тисячі дітей і в неї - під ліжками, в кошиках для шитва, в банках із фарбами, - але врешті-решт офіційно засвідчила, що всі в’язниці дійсно зачинені, в країні панує лад і спокій, немає ніяких доказів того, що тут порушувалися чи порушуються, внаслідок якихось протизаконних дій або ж навпаки - бездіяльності, права людини, - “спіть спокійно, генерале!” - і вони поїхали, а він помахав їм з вікна вишитою хустинкою, полегшено зітхнувши при думці, що покінчив з цим раз і назавжди: “бувайте, бовдури, попутного вам вітру й щасливого плавання, справі кінець!” - але генерал Родріго де Агіляр нагадав йому, що справі ще аж ніяк не кінець: “діти ж залишилися, мій генерале!” - і він стукнув себе по лобі: “от дідько, я ж зовсім забувся! що ж його робити з дітьми?” Щоб не сушити собі довго голови - “потім щось придумаю краще!” - - він наказав перевезти дітей із сельви, де їх ховали, в провінцію, де постійно йдуть дощі, “зате немає цього клятого вітру, який розноситиме їхні голоси”, де так мокро, що звірі гниють живцем, а слова обростають мохом - от вільгості, де восьминоги плавають поміж дерев: він наказав перевезти їх в андські печери, де завжди стоїть туман, щоб ніхто не дізнався, де вони; наказав переміщувати їх з похмурих гнилих листопадів у спекотні захмарні люті, щоб ніхто не взнав, у якому вони часі; він посилав їм хіну та вовняні ковдри, коли дізнався, що їх трусить лихоманка, бо вони простояли багато днів по шию в воді, ховаючись на рисових полях від аеропланів Червоного Хреста; він наказав забарвити в червоний колір сонячні промені та сяйво зірок, щоб вилікувати дітей від скарлатини; він наказав обпилювати їх з повітря інсектицидами, щоб їх не пожерла тля платанових гаїв; він засипав їх дощами з карамельок та снігами з морозива, літаки скидали для них на парашутах різдвяні іграшки, щоб діти були вдоволені, доки він знайде якесь чудове рішення щодо їхньої дальшої долі; він думав про них, аж поки ця думка не вивітрилася благополучно з його поганої вже пам’яті, і він забув про них, і занурився в скорботну драговину нескінченних, одноманітних безсонних ночей; одного вечора, зачувши дев’ять металевих ударів, він познімав з карнизів президентського палацу курей, що примостилися там спати, відніс їх до курника, і ще не встиг перелічити всіх курей на сідалах, коли увійшла птахівниця-мулатка й почала збирати знесені за день яйця; на нього війнуло її гарячим юним палом, він почув, як зашелестіла білизна, і кинувся на жінку, - “обережніше, генерале, - прошепотіла вона, затремтівши, - поб’єте яйця!..” - “хай собі б’ються до дідька!” - відказав він і одним махом повалив її додолу, знемагаючи від бажання втекти світ за очі з цього вівторка, запаскудженого зеленим послідом сонних курей, послизнувся й стрімголов полетів у примарну безодню запаморочення, крізь струмки поту й віддих сильної жінки, і брехливі обіцянки забуття; він падав, залишаючи за собою дзенькітливий слід летючої зірки, своєї золотої остроги, сморід надсадного сопіння нетерплячого коханця, своє собаче скавуління; завмираючи від щемливого жаху буття, він летів у прірву крізь безгучні перекоти грому й миттєві спалахи блискавиць смерті, - але на дні безодні його чекала та ж сама загиджена долівка курятника, безсонна дрімота курей, стурбована мулатка у вимазаному жовтками платті, яка звелася, нарікаючи: “от бачите, генерале, я ж вам казала, що яйця поб’ються!” - він, насилу стримуючи лють після ще одного кохання без кохання, пробурчав: “запам’ятай, скільки їх там побилось, я вирахую з твоєї платні!” - і пішов; о десятій він зайшов до корівника та оглянув ясна своїм коровам; зазирнувши у вікно барака, де жили його наложниці, побачив на підлозі породіллю, що корчилася з болю, - повитуха саме приймала дитину, це був хлопчик, навколо шиї в нього навинулася пуповина: “як ми назвемо його, мій генерале?” - “як самі хочете”, - відказав він; об одинадцятій, як завжди, він перелічив вартових, перевірив замки, накрив ганчір’ям клітки з птахами і погасив світло; пробило дванадцять - країна була спокійна, світ спав, і він теж побрів у спальню крізь темінь та миготіння миттєвих світанків - спалахів маяка; він повісив лампу - на випадок нагальної втечі, заперся на три замки, три засуви і три защіпки, всівся на свій переносний стільчак і, по крапельці видушуючи з себе сечу, почав пестити свою безжалісну дитину, свою грижу, аж поки не зацитькав її і вона заснула в його руці, біль нарешті затих, - але за якусь мить повернувся знову, коли повів вітру з далекої селітрової пустелі заніс у вікно спальні відгомін пісні, яку співало безліч ніжних, лагідних голосів, пісні про лицаря, “що пішов на війну та в чужу сторону, ой леле, ми з походу того виглядали його на баскому коні, а його з чужини принесли у труні, ой леле!..” - хор був такий незчисленний і далекий, що можна було заснути, сказавши собі, що це співають зірки, але він схопився, розлючений: “досить! к чорту! - зарепетував він, - або я, або вони!..” - і виявилося, що вони, бо ще до сходу сонця він наказав посадити дітей на баржу з цементом і випровадити - “хай собі співають!” - за межі територіальних вод, де баржу було підірвано динамітом, отож діти навіть не встигли відчути болю, вони все ще співали; а коли до нього з’явилися ті троє офіцерів, які вчинили цей злочин, і доповіли: “ваш наказ виконано, мій генерале!” - він підвищив їх у званні відразу на два чини та нагородив медалями “За вірну службу”, а потім наказав розстріляти їх, як звичайних злочинців, “бо є накази, які можна віддавати, але не можна виконувати, чорти б вас узяли! бідолашні діти!..” Такі суворі випробування зміцнили в ньому давню переконаність: найлютіший ворог - довірливість - сидить у тобі самому, адже ті, кого він сам озброював та звеличував, щоб вони були опорою його режиму, рано чи пізно обпльовували руку, яка їх годувала; він знищував їх одним ударом, а на їхнє місце витягав на світ божий інших, - той, хто ще вчора був ніщо, одержував з його ласки найвище звання, він навмання тикав пальцем: “ти - капітан, ти - полковник, ти - генерал, решта всі - лейтенанти! якого вам ще дідька треба?”; він стежив, як вони товстішають у своїх мундирах, аж шви тріщать, а потім губив їх з очей, поки якась несподіванка, от як ця історія з двома тисячами незаконно затриманих дітей, не допомагала йому виявити зраду - і не кого-небудь, а всього верховного командування збройних сил, “які здатні тільки молоком обпиватися, а як почнеться веремія, - тільки й уміють, що накласти в миску, з якої перед цим їли! а я ж усіх вас спородив, чорти б вас ухопили, сотворив зі свого ребра, дав вам і хліб, і шану!” - та все ж він не мав ані хвильки спокою, рятуючись від їхнього властолюбства, догоджаючи їхнім амбіціям, найнебезпечніших він тримав ближче до себе, щоб легше було слідкувати за ними, а не таких спритних відсилав у прикордонні гарнізони; це через них він згодився на окупацію країни морськими піхотинцями, а не задля того, щоб боротися з жовтою лихоманкою, як написав посол Томпсон в офіційному комюніке, і не для того, щоб вони захистили його від народного гніву, як запевняли політичні вигнанці: “я хотів, щоб наших військових навчили бути порядними людьми, то вони справді вивчилися - почали ходити в черевиках, підтиратися папером та користуватися презервативами, тільки й усього! зате мене грінго надоумили організувати паралельні служби, щоб розпалити суперництво між офіцерами, придумали для мене управління національної безпеки, генеральне бюро розслідувань, державний департамент охорони громадського порядку і ще стільки різних штук, що я й сам ніяк не запам’ятаю, як вони називаються!” - то все були ідентичні органи, які він тільки видавав за різні, щоб спокійніше жити серед вирування пристрастей, вселяючи офіцерам кожної з цих служб певність, що всі інші стежать за ними; він постачав казарми порохом, до якого був намішаний прибережний пісок; сьогодні говорив одне, а завтра - інше, заплутував усіх так, що ніхто не знав до пуття його справжніх намірів; та все ж вони повставали, і він вривався до казарм з піною на губах, репетуючи: “геть, боягузи, тут командую я!” - і офіцери, які щойно влаштовували стрільби по його портретах, заклякали на місці, розгублені; “негайно роззброїти!” - кричав він, і стільки владного гніву було в його голосі, що вони самі складали зброю; “геть уніформу! це одяг для справжніх мужчин!” - і вони скидали мундири; коли збунтувалася казарма Святого Ієроніма, він зайшов туди сам, без охорони, через головні ворота, ледве тягнучи свої величезні хворі старечі ноги, пройшов між двома шеренгами заколотників, які виструнчилися, віддаючи честь своєму головнокомандуючому, увійшов беззбройний до штабу, де засідало командування повсталих, і, не тямлячи себе з люті, владно гаркнув: “ану - всі пиками на підлогу, виродки!” - і дев’ятнадцять штабних офіцерів полягали ницьма на підлогу; їх возили селищами побережжя, змушуючи їсти землю, щоб усі бачили, чого варт військовий без форми: “сучі діти!” - в гаморі збудженої казарми йому чулися власні рішучі накази: розстріляти в спину всіх призвідців бунту, а їхні трупи повісити за ноги просто неба, виставити напоказ, - хай усі дивляться, що буде з тим, хто посміє плюнути в бога, - “бандюги!”; та все ж колотнеча на цьому не припинялася, криваві чистки допомагали не надовго, і досить було найменшої його необачності, щоб знову опинитися в щупальцях цієї потвори, яку він, здавалось, вивів до ноги, - і яка знову й знову плодилася під дахом його влади, в захистку вимушених привілеїв, з тих окрушин прав та довір’я, що ними він хоч-не-хоч мусив наділяти найвідважніших офіцерів, адже не міг утриматися без них, - хоч і з ними теж важко було утриматися, він був приречений все життя дихати повітрям, від якого задихався, - “де ж у дідька справедливість?!” - і хіба ж можна було стерпіти “ці вічні напади наївності в мого вірного друга Родріго де Агіляра, який зайшов до мого кабінету, ну, просто вмираючи од цікавості, так йому кортіло взнати, що сталося з тими двома тисячами дітей, що про них увесь світ каже, нібито ми втопили їх у морі”, - і він, не змигнувши оком, відказав: “не вірте підлій брехні зрадників, друже, діти ростуть собі з ласки божої, я чую щоночі, як вони співають десь там”, - і, описавши рукою широке коло, вказав на якусь невизначену точку всесвіту; він збив з пантелику самого посла Еванса, відповівши йому незворушно: “я не розумію, про яких дітей ви мене питаєте, якщо делегат вашої ж таки країни на засіданні Ліги Націй заявив публічно, що всі діти живі й здорові і ходять до школи? от напасть!” - але навіть він був безсилий запобігти лихові, коли його розбудили серед ночі й доповіли: “мій генерале, збунтувалися два найбільших гарнізони, а також Графська казарма - за два квартали від президентського палацу! очолює заворушення генерал Бонівенто Барбоса, в нього півтори тисячі до зубів озброєних солдат; зброю їм постачали контрабандою консули, що підтримують опозицію; тут нічого пальця смоктати, мій генерале! тепер ми вже точно полетимо під три чорти!..” Раніше цей вибух вулкана розбудив би в ньому жадобу ризику, а нині він краще, ніж будь-хто, знав тягар своїх літ: у ньому вже ледве стачало сили волі, щоб зносити внутрішні руйнування свого організму; зимовими вечорами він не міг заснути, не втихомиривши пестощами й колисанками - “спи, моє дитя!” - ниючого болю грижі; в нього аж серце заходилося, коли він вичавлював із себе по краплині свою душу, наче крізь якийсь фільтр, геть позабиваний пліснявою за стільки самотніх годин, які він просиджував щоночі на стільчаку; його давно вже зраджувала пам’ять, і він не знав точно, хто що робить і хто чим дише, - такий був його талан у цій жалюгідній оселі, яку він залюбки поміняв би на іншу, якнайдалі звідси, в першому-ліпшому індіанському селищі, де б він міг спокійно доживати свого віку, де ніхто б і не здогадувався, що це він був незмінним президентом вітчизни протягом стількох нескінченно довгих років, що й сам загубив їм лік; а проте генерал Родріго де Агіляр, коли прийшов до нього як посередник, щоб знайти якийсь прийнятний компроміс із заколотниками, побачив перед собою не того недоумкуватого діда, який спав на аудієнціях, а готового до бою бізона, - його колишнього, і він відрізав, не замислюючись; “я не піду зі свого посту, про це не може бути й мови!” - хоч мова йшла не про те, йти чи не йти: “всі проти нас, мій генерале, навіть церква!” - “ні, церква з тим, у кого влада!” - заперечив він; “генерали з верховного командування засідають уже дві доби, але так і не дійшли згоди!” - “дурниці, - сказав він, - ти сам побачиш, що вони вирішать, як тільки дізнаються, хто їм більше заплатить!” - “вожаки цивільної опозиції врешті-решт скинули маску й підбурюють людей, вже не криючись, просто на вулицях!” - “ага, тим краще, повісьте їх по одному на кожен ліхтар Військової площі, щоб усі знали, хто тут господар!” - “але це неможливо, мій генерале, з ними народ!” - “брехня, - відказав він, - народ зі мною, і мене звідси хіба що мертвого винесуть, ясно?!” - і він грюкнув кулаком по столу, як робив це завжди, приймаючи остаточне рішення, і пішов собі спати, а коли прокинувся вранці, - час уже було доїти корів, - то побачив, що конференц-зал став схожий на якийсь смітник: виявляється, повстанці з Графської казарми закидали палац камінням і вогняними кулями, всі вікна в східній галереї були побиті, перелякана челядь усю ніч гасила вогонь: “ми цілісіньку ніч не спали, мій генерале, бігали то туди, то сюди з ковдрами та водою, бо вогонь займався скрізь, де й подумати не можна!” - але він не дуже дослухався: “я ж вам казав - не зважайте!” - бурчав, ледве тягнучи свої здоровенні ноги мерця засипаними попелом коридорами, ступаючи по обгорілому лахміттю килимів та гобеленів, - “вони сказали, що це ще не все, - повідомили його, - вогняні кулі, мовляв, - це тільки попередження, а далі буде справжній обстріл, мій генерале!” - але він, ні на кого не дивлячись, вийшов у сад, наслухаючи, як у вранішній млі з тихим шерехом розтуляються троянди та навперебій кукурікають півні, розбуджені вітром з моря; “то що ж нам діяти, мій генерале?..” - “я вам сказав - не зважайте! якого ще дідька!” - і він за звичкою пішов прослідкувати, як там доїтимуть корів, отож трохи згодом повстанці з Графської казарми побачили біля своїх воріт запряжений мулами віз, - як і щоранку, їм привезли шість бочок молока з президентської ферми; на козлах сидів той самий, що й завжди, візник, він гукнув їм: “генерал посилає вам молоко, хоч ви й плюєте на руку, яка вас годує!” - він прокричав це так простодушно, що генерал Бонівенто Барбоса дозволив своїм солдатам забрати молоко, - з умовою, що спочатку візник скуштує його сам, щоб знати, чи воно не отруєне; залізні ворота казарми відчинилися, й півтори тисячі заколотників побачили з внутрішніх балконів, як віз виїхав на середину брукованого двору й зупинився там, побачили ординарця, котрий виліз на козли з кухлем та ополоником у руках, щоб узяти молока на пробу, побачили, як він відкрив першу бочку, побачили, як його підхопила ефемерна хвиля сліпучого спалаху, - та й не побачили вже більше нічого навік-віків у вулканічному полум’ї похмурої жовтої будівлі, чиї руїни, між яких потім уже не виросло жодної квітки, на якусь мить зависли в повітрі від страхітливого вибуху шести бочок динаміту. “Ну, от і все...” - зітхнув він у своєму палаці, здригнувшись од вибухової хвилі, яка зруйнувала ще чотири будинки поблизу казарми й геть побила весільні сервізи в шафах усіх осель, аж до найвіддаленіших околиць міста: “ну, от і все...” - зітхнув він, коли фургони для сміття вивезли з двору портової фортеці трупи вісімнадцяти офіцерів, котрих розстріляли, вишикувавши у дві шеренги, щоб заощадити патрони; “ну, от і все...” - зітхнув він, коли генерал Родріго де Агіляр, виструнчившись, доповів йому, що в’язниці знову переповнені політичними в’язнями; “ну от і все...” - зітхнув він, зачувши урочисту музику, калатання радісних дзвонів, лускіт святкових петард, які сповіщали, що настає нове сторіччя миру і спокою; “ну, от і все, чорти б його побрали, кінець веремії!” - сказав він, і такий був певний у цьому, так безтурботно нехтував особистою безпекою, що якось уранці, повертаючись з корівні, був зраджений своїм інстинктом і не встиг вчасно помітити лжепрокаженого, який виріс із-за трояндових кущів, заступивши йому дорогу; занадто пізно розгледів він крізь жовтневу мряку, як блиснув револьвер, - тремтячий вказівний палець уже натискав на курок, коли він, випнувши груди й широко розпростерши руки, закричав: “сміливіше, боягузе, сміливіше!” - вражений тим, що його смерть прийшла зовсім не так, як було йому роковано, як він ясно бачив сам, на власні очі, у віщих водах; “стріляй, якщо ти мужчина!” - крикнув він, і нападник на якусь мить завагався, губи в нього пересохли, рішучість ослабла, - і тоді він щосили зацідив йому в вухо, збив з ніг і вже лежачого нещадно вдарив у зуби, наче довбешкою, і, немов з того світу, почув тупіт охорони, яка збігалася звідусіль на його крик, побачив сині спалахи п’яти блискавиць - то нападник п’ять разів підряд вистрілив собі в груди, щоб не потрапити живим до страшних рук катів з президентської охорони; він переступив через скорчене в кривавій калюжі тіло і, заглушуючи своїм громовим голосом гамір переполоханого дому, наказав четвертувати труп, зробити з нього в’ялене м’ясо і виставити, - “щоб для інших була наука!” - засолену голову на Військовій площі, праву ногу на східному кордоні, в Санта-Марія-дель-Алтар, ліву - на крайньому заході, в селітровій пустелі, одну руку - на плоскогір’ї, другу - в сельві, а шматки тулуба підсмажити на свинячому салі й виставити по всіх усюдах на сонце, хай лежить аж поки самі кості не зостануться, щоб кожен у цьому триклятому борделі негритянському знав, що буде з тим, хто піднімає руку на свого батька; все ще зелений від люті, він пройшов повз трояндові кущі, які президентська охорона очищала багнетами від прокажених: “ану, покажіться, бандюги!”; піднявся сходами, розштовхуючи носаками паралітиків: “ану, кажіть, хто вас на світ привів, од кого ваші матері понесли, сучі ви сини!”; прогупотів коридорами, волаючи: “геть з дороги, коли йде володар, чорти б вас побрали!” - той крик на смерть перелякав урядовців та нахабних лакуз, які тільки-но почали прославляти безсмертного, а він біг далі, лишаючи за собою розжарену лавину - своє сопіння; наче прудка блискавка, промчав через конференц-зал, ускочив до своєї спальні, заперся на три замки, три засуви й гри защіпки і самими кінчиками пальців скинув з себе загиджені штани. Він не мав спокійної хвилини, вистежуючи свого потаємного ворога, того самого, хто дав револьвер лжепрокаженому: нутром своїм чув, що ворог цей - десь поруч, такий близький йому, що знає навіть тайники, де він ховає мед; це його очі підглядають у замкові щілини, а вуха стирчать зі стік завжди і всюди, - “як мої портрети!..” - про його всюдисущість нагадувало свистіння січневих пасатів і млосний подих жасмину в душні ночі; цілими місяцями ворог переслідував його в кошмарах безсоння, моторошно човгаючи своїми примарними ногами, чигаючи на нього в найпотаємніших закапелках темного дому, - аж поки не матеріалізувався одного вечора за грою в доміно, і коли він побачив руку, яка неквапно поклала кісточку “дубль-п’ять”, закінчивши гру, внутрішній голос підказав йому, що це і є рука зрадника: “а чорти б тебе взяли, оце ж бо вона!..” - подумав він і, збентежений, підвів голову, і в сяйві, яке лилося згори від лампи, побачив прекрасні очі свого вірного, щирого друга, генерала артилерії Родріго де Агіляра: “оце так-так!.. мій кревний побратим, моя опора й підмога!.. ні, цього не може бути!..” - болісно думав він, розгадуючи аж тепер усі ті підступи та брехні, що ними його обплутували роками, аби тільки приховати страшну правду: його найдорожчий друг продався спритним політикам, - а він же сам, сподіваючись мати з того користь, повитягав їх усіх із найглухіших задвірків війни за федерацію, дав їм багатство й нечувані привілеї, дозволив їм використовувати, як заманеться, себе самого, аж поки вони не піднеслися так, що старій аристократії, зметеній з дороги нездоланним вітром ліберального руху, навіть не снилося, - “якого ще дідька? а їм усе було мало, вони захотіли посісти місце божого обранця, вони захотіли стати мною, виродки!..” - і допомагала їм у цьому така розумна та навдивовижу обачна людина - той, хто користувався найбільшим його довір’ям і необмеженою владою, єдиний, від кого він брав папери на підпис: спочатку вислуховував, як звучатиме новий його указ чи закон, вказував, що треба виправити і, замість підпису, прикладав до паперів палець та ставив державну печатку перснем, що зберігався у сейфі, код якого знав тільки в і н один; “ось, маєте, друже, - примовляв він, повертаючи підписані таким чином папери, - тепер можете підтиратися ними”, - а вийшло так, що генерал Родріго де Агіляр зумів установити всередині його влади свою власну систему влади, таку ж необмежену та прибуткову, - “але й цього йому було замало, отож він тишком-нишком почав готувати заколот у Графській казармі, а допомагав йому в цьому посол Нортон, його друзяка, з яким вони провідували голландських повій, його вчитель фехтування, котрий привіз для заколотників зброю в бочках з- під норвезької тріски - контрабандою, скориставшись тим, що дипломати не платять мита, - а сам лестив мені за партією в доміно, та все запевняв, що ніде немає, мовляв, такого дружнього, такого справедливого, взірцевого уряду, як мій; це вони вклали револьвер у руку лжепрокаженого - разом із п’ятдесятьма тисячами песо, розрізавши спочатку всі банкноти надвоє, ми відкопали ці половинки при обшуці в домі злочинця, а ті половинки, що їх бракувало, повинен був йому вручити після мого вбивства мій щирий друг, - ти чуєш, матусю, що діється на світі?.. а коли в них із цим не вийшло, то вони поклали собі прибрати мене, не проливаючи крові: генерал Родріго де Агіляр заходився збирати свідчення, буцімто я ночами не сплю, а тиняюся темним палацом та розмовляю з вазами або портретами героїв і архієпископів; буцімто я ставлю термометри коровам та годую їх фенацетином, щоб збити температуру; буцімто я звелів побудувати мавзолей для адмірала, якого й на світі нема, він, мовляв, мені в гарячці привидівся, - а я на власні очі бачив три каравели, які кинули якір у морі просто перед моїм вікном; вони кажуть, що я розтринькав державну скарбницю, накуповуючи всіляких хитромудрих приладів, та ще й вимагав, щоб астрономи порушили лад у всій сонячній системі, аби лише потішити королеву краси, яка теж, мовляв, існувала тільки в моїй божевільній уяві; вони кажуть, що в один із нападів старечого недоумства я наказав посадити дві тисячі дітей на баржу з цементом і підірвати її в морі, матусю!..” - “ви тільки подумайте, от сучі сини!..” - і на основі цих свідчень генерал Родріго де Агіляр та всі офіцери штабу президентської охорони вирішили помістити його в притулок для знаменитих старих, у дім над скелями, - це мало статися опівночі першого березня, під час традиційної щорічної вечірки на честь Святого ангела-оборонця, заступника всіх охоронців, - “себто за якихось три дні, мій генерале, уявіть собі!” - проте, незважаючи на неминучість лиха та на масштаби змови, він жодним порухом своїм не виказав, що знає щось про заколот, а в призначений час, як і щороку, зустрічав гостей, офіцерів своєї особистої охорони, посадив їх за банкетний стіл і запропонував їм випити аперитиву, поки не прибуде генерал Родріго де Агіляр, щоб підняти головний тост; він розмовляв з ними, сміявся разом з усіма, а офіцери раз у раз позирали на годинники, притуляли їх до вуха, підкручували, - була вже за п’ять дванадцята, та генерал Родріго де Агіляр і досі не прийшов; зробилося жарко, наче в корабельному казані, в зачиненій наглухо залі пахло квітами - гладіолусами, тюльпанами, свіжими трояндами; хтось відчинив вікно, - “ми всі передихнули, поглянули на годинники; легенький бриз заніс у вікно ніжний запах святкової страви; всі ми спітніли, крім нього, всім нам було соромно дивитися в широко розплющені очі цієї старезної тварини, котра, блимаючи, дивилася на кас із якогось свого простору, з іншої епохи” , - “за ваше здоров’я!” - сказав він, підіймаючи фатальною, схожою на зів’ялий ірис, рукою свій келих, яким він цокався цілий вечір, так ні разу й не пригубивши; і ось у тиші останньої прірви почулися утробні звуки годинникових механізмів - било дванадцяту, а генерал Родріго де Агіляр не йшов; хтось спробував підвестися: “дозвольте?..” - але так і закам’янів на місці під його нищівним поглядом, і всі відчули, що нікому не вільно ні поворухнутися, ані дихнути, - не вільно жити без його на те дозволу: нарешті пробило дванадцять, і завіса піднялася, і з’явився славетний генерал Родріго де Агіляр на срібній таці: він лежав, простягнувшись на повен зріст, обкладений з усіх боків цвітною капустою та лавровим листям, приправлений спеціями, підрум’янений в печі, обряджений в парадний мундир з п’ятьма золотими підвісками, з незліченними нашивками за хоробрість на порожньому рукаві, з чотирнадцятьма фунтами медалей на грудях та стеблиною петрушки в роті, отож, розрізавши, його можна було подавати до столу на дружній вечірці; гості закам’яніли від жаху: “не дихаючи, ми дивилися, як вишукано його розрізають та ділять на порції”, - і коли перед кожним у тарілці лежала однакова порція міністра оборони, нафаршированого кедровими горішками та пахучими травами, в і н подав команду починати: “смачного, сеньйори!”
4
Він уникнув стількох підводних каменів та земних небезпек, пережив стільки згубних затемнень та вогненних небесних тіл, що в наші часи навряд чи хтось іще вірив у його смерть, напророчену картами. А проте, поки тіло бальзамували та опоряджали, навіть ті з нас, хто не був забобонний, - хоч і самі собі не дуже вірячи, - в глибині душі таки сподівалися, що от-от почнуть справджуватися давні віщування: в день його смерті ріки потечуть назад, і їхній намул заб’є джерела, з неба лине кривавий дощ, кури знесуть п’ятикутні яйця, і всю землю огорне безгоміння й пітьма, бо тоді-то й настане кінець світу. Та й як було в це не повірити, коли всі ті нечисленні газети, які ще виходили, й досі запевняли нас, ніби він безсмертний, брехали про його діяння, використовуючи для цього архівні матеріали: нам щодня показували його так, ніби час застиг, - на передньому плані, в мундирі з п’ятьма сумними сонцями, який він носив у часи своєї слави, владного, діяльного й нівроку здорового, хоч ми давним-давно втратили лік його рокам; ми щодня бачили незмінні фото, на яких він знову відкривав усім відомі пам’ятники або громадські заклади, що їх так ніхто ніколи й не бачив, - чи головував на урочистих зборах, які нібито відбувалися вчора, хоча насправді їх проводили ще в минулому столітті, адже всі ми знали, що він не виходив на люди після страхітливої смерті Летісії Насарено, коли він зостався один у цьому нічийному домі, а поточні державні справи і далі йшли самі собою - за інерцією, виробленою роками його безмежної влади; він до кінця своїх днів замкнувся в занедбаному палаці, крізь вікна якого ми бачили, як заходить сонце, і туга краяла наші серця, - а скільки разів доводилося і йому споглядати це з трону своїх ілюзій; ми побачили зелене сяйво маяка, що заливало зруйновані покої кволою хвилею; ми побачили лампи бідняків серед громаддя схожих на скелі напіврозвалених будівель із сонцезахисними шибками - колись тут були міністерства, орди бідняків захопили ці будинки після того, як котрийсь із звичних у наших краях циклонів зруйнував ущент халупи, що тулилися на горбах біля порту; ми побачили розпростерте внизу димуюче місто, побачили обрій, який з’являвся на мить у спалахах блідих блискавиць попільного кратера на місці проданого моря; то була перша ніч без нього в його неосяжній імперії малярійних озер, душних селищ у дельтах мулистих річок, його власних провінцій, захланно обгороджених колючим дротом, - тут плодилися без ліку корови чудової породи, які народжувалися зі спадковою міткою - президентським тавром. Врешті-решт ми не тільки повірили, що йому справді судилося пережити й третю появу комети, - більше того, ця думка вселила в наші душі спокійну певність, яку ми намагалися приховати, глузуючи з його старості, накидаючи йому звички древніх черепах або старих слонів, розповідаючи в пивничках анекдот про те, як урядові сповістили, що президент помер, а міністри злякано перезирнулися, з острахом питаючи один одного, хто ж тепер піде доповісти йому про це? - ха-ха-ха! - проте в ту пору йому було вже байдуже до таких балачок, він навряд чи й розібрав би, правда це чи брехня, бо ніхто, крім нього, не знав тоді, що в пам’яті його зосталися тільки окремішні уламки з руїн минулого; один, як перст, глухий, як дзеркало, він насилу тягнув свої важкі немічні ноги через похмурі кабінети, - в котромусь із них хтось у сюртуці, з накрохмаленим комірцем, помахав йому білою хустинкою, подаючи якийсь загадковий знак, - “прощавай!” - сказав він, і помилка стала законом: віднині службовці повинні були вставати з білою хустинкою, побачивши його, вартові в коридорах, прокажені між троянд махали білими хустинками, коли він проходив повз них: “прощавайте, мій генерале, прощавайте!” - та він їх не чув, він не чув нічого з часів безпросвітної жалоби за Летісією Насарено, коли йому почало здаватися, що його пташки спали з голосу від гучного співу, і він годував їх медом зі своїх тайників, закапував їм у дзьоби піпеткою краплі, - щоб. краще співали, і сам виспівував для них старих пісень: “пресвітлий місяченьку!” - виводив він, не здогадуючись, що це не пташки губили свій голос, а він чув дедалі гірше й гірше, і нарешті якоїсь ночі звичне дзижчання в його вухах обірвалося, щезло, - і тепер до нього ледве долинали тужні прощальні зойки примарних кораблів, заблуканих в імлі влади; йому вчувався свист уявного вітру, гомін пташок, які співали в ньому, втішаючи його в глухій безодні мовчання справжніх пташок. Мало хто мав тоді право заходити до урядового палацу, де його можна було побачити в плетеному кріслі-гойдалці, коли він перечікував післяполудневу спеку в затінку під навісом з квітів, розстебнувши кітель, знявши шаблю та триколірного, як державний стяг, пояса, скинувши чоботи й зоставшись у пурпурових шкарпетках - папа римський прислав йому дванадцять дюжин таких шкарпеток зі своїх власних панчішних майстерень; часто дівчатка з сусідньої школи, видершись на задні стіни огорожі, що не так строго охоронялися, дивились, як він куняє у своїй безсонній дрімоті, блідий, з листям цілющих рослин, поналіплюваним на скроні, посмугований промінням, яке пробивалося крізь накриття, - він нагадував їм рибу мантарайю, що блаженно вивернулася догори черевом на дні водойми; “гей, старий пень!” - гукали вони, а він насилу розрізняв їх за хистким струмуванням юги, усміхався їм, привітно махаючи рукою без атласної рукавички, але зовсім не чув їхніх голосів; до нього долинав дух баговиння, запах креветок, що його приносив морський вітрець, він відчував, як кури дзьобають йому пальці на ногах, але не чув переливчастого грому цикад, не чув дівчаток, - не чув нічого. Єдине зв’язувало його тоді з навколишнім світом - декілька окремішніх спогадів про минулу велич; тільки вони підтримували в ньому життя, коли він відсторонився від державних справ і бездумно витав у хмарах влади; тільки завдяки їм він опирався спустошливому подиху своєї старості, коли в вечірніх сутінках блукав безлюдним палацом, ховався в порожніх кабінетах, відривав від доповідних записок чисті поля та нотував на них своїм вишуканим почерком рештки останніх споминів, що рятували його від смерті; якось уночі він написав: “я - святий Захарій”, - потім прочитав це речення при перебіжному світлі маяка, перечитував його ще й ще, аж поки бозна-скільки разів повторене ім’я не здалося йому далеким і чужим, - “якого дідька, - подумав він, подерши папірець на клаптики, - я - це я!” - і написав на іншій смужці паперу, що йому сповнилося сто років тоді, коли вдруге з’явилася комета, - хоч і не був певний, чи це так, не пам’ятав, скільки разів бачив комету; ще на одному клапті паперу, трохи більшому, він написав: “слава пораненим на полі бою, слава вірним воїнам, полеглим від рук ворожих”, - цю фразу він пам’ятав ще з тих часів, коли записував усе, що думав і що знав; він написав на шматку картону: “паскудити заборонено!” - і пришпилив цей напис на дверях убиральні, в якій, зазирнувши випадково, застукав за рукоблудством одного з вищих офіцерів; він записував ту дещицю, яка ще трималася в пам’яті, - хотів бути певним, що ніколи того не забуде: “Летісія Насарено, - писав він, - моя єдина і законна дружина”, - ця жінка навчила його читати й писати, коли він був уже зовсім старий, і, як не силкувався він тепер воскресити її образ, побачити її святково вбрану, з триколірною, наче державний стяг, парасолькою від сонця, із сріблястим коміром з песців, у хутрах першої дами, - згадувалась вона йому тільки голою, коли в післяполудневу спеку лежала під білою запоною від москітів; він пригадував “ліниву нерухомість твого податливого білого тіла, дзижчання електричного вентилятора, твої тугі груди, твій сучий запах, запах їдкого поту, - від одного доторку твоїх жорстоких чернечих рук тьмяніло золото, скисало молоко, в’янули квіти, - зате які були чудові ті руки в коханні!” - адже тільки вона домоглася неможливого: “скинь чоботи, бо забрудниш мої голландські простирадла”, - і він їх скидав, - “зніми ремені, ти мене пораниш цими пряжками”, - і він їх знімав, - “зніми шаблю та бандаж, зніми все, любий, а то я не відчуваю тебе”, - і він знімав усе: “тільки заради тебе!” - чого не робив зроду-віку для жодної жінки, ні раніше, ні після Летісії Насарено, “моєї єдиної і законної любові”, - зітхав він і записував свої зітхання на відірваний від доповідних записок пожовтілих клаптиках паперу, а потім згортав їх, ніби самокрутки, і ховав по всьому палацу, розтикаючи в найпотаємніші криївки, де тільки він один міг розшукати їх, щоб пригадати, хто такий він сам, коли вже не пам’ятатиме нічого; ті папірці так і пролежали в його схованках, ніхто не знайшов їх і тоді, коли навіть образ Летісії Насарено вислизнув у стічні труби його пам’яті, і непорушним зостався тільки спомин про його матір, Бендісьйон Альварадо, про її останні вечори в особняку: вмираюча мати скликала курей, підтрушуючи в мисці маїсове зерно, щоб син не помітив, що вона помирає; як і раніше, вона приносила йому фруктову воду до гамака під тамариндами, щоб він не здогадався, що вона ледве дихає від болю; його мати, яка зачала його сама, народила його сама, а тепер сама гнила живцем, аж поки її самотні муки не пересилили гордість, і вона попросила сина: “поглянь-но, що там у мене на спині, чого мені так пече, мов жариною, просто сил нема!..” - вона стягла з себе сорочку, і він, жахнувшись, побачив її спину, роз’їдену гнійними виразками: у смердючому м’ясі лопалися малесенькі бульбашки - перші личинки червів. “То були погані часи, мій генерале, коли не існувало державної таємниці, про яку не дізналася б громадськість, чи наказу, який би ретельно виконувався”, - так стало з тих пір, коли на святковий стіл був поданий вишукано зготований труп генерала Родріго де Агіляра; але йому було байдуже до всього на світі, його не турбували труднощі влади в ці гіркі місяці, коли мати конала на повільному вогні в спальні, суміжній з його власною; найкращі лікарі, які зналися на азіатських хворобах, встановили, що її недуга - не чума, не короста, не проказа чи котра-небудь інша східна болячка, а якесь індіанське чаклунство, і вилікувати людину може тільки той, хто навів на неї хворобу; і він зрозумів, що це - смерть і, замкнувшись у палаці, став доглядати хвору матір по-материнському дбайливо, він ладен був сам гнити разом з нею, аби тільки ніхто не бачив, що її зжирають черви; він звелів привезти в палац усіх її курей, павичів та фарбованих пташок - їм дозволено було ходити й літати, де заманеться, щоб тільки мати не нудьгувала за своїми сільськими клопотами, за своїм домом у передмісті; він сам обкурював кімнату, палячи гілки дерева біха, щоб тільки ніхто не вчув трупного смороду, який ішов од конаючої матері; він сам змащував усілякими мазями її тіло, там червоне, там жовте, а там і сине від притирань; він сам натирав її гнійні виразки турецькими бальзамами, не зважаючи на балачки міністра охорони здоров’я, котрий боявся чарів: “ну його к бісу, якщо ми помремо разом, матусю, тим краще!” - казав він, зле Бендісьйон Альварадо розуміла, що вмирає вона одна, і перед смертю відкривала синові сімейні таємниці, яких не хотіла забирати з собою в могилу: розповідала, як народила його, як послід після пологів кинули свиням; розказувала, що так і не змогла дізнатись, котрий із волоцюг був його батько; згадувала, - для історії, - як зачала його: стоячи і навіть не скидаючи капелюшка, бо в комірчині пивнички було повно мух, цілі рої дзижчали над бурдюками з брагою; в муках привела вона його на світ серпневого ранку в підворітті монастиря і, роздивляючись при сумному світлі герані, побачила, що праве яєчко в нього велике, з плід інжиру завбільшки; він безперестану плакав, а з грудях наче волинка грала; розкутавши подароване черницями ганчір’я, вона показувала дитину на ярмаркових площах: може, якась добра душа нарає гарних ліків, дешевших за мед, що був нібито єдиним засобом від хирлявості та рахіту; люди втішали її, всяк по-своєму: мовляв, ще хтозна, що його жде, а зрештою дитина годна до всього, хіба крім гри на духових інструментах, - і тільки одна ворожка з балагану помітила: “ти глянь, у нього ж немає ліній на долоні, а це значить, що йому на роду написано бути королем!” - “і так же воно й сталося!..” - та він, не зважаючи на материні слова, просив її, щоб вона заснула, щоб не ворушила минулого, бо йому самому було краще думати, що всі ці перекручення історії вітчизни - просто марення хворої: “то все від гарячки”; він благав її заснути, загортав у лляне простирадло - за його наказом таких простирадел нашили безліч, бо вони не розтроюджували її виразок; він клав матір на бік і притуляв її руку їй до серця, - “не згадуй лихого, матусю, так чи інакше, я - це я, спи собі спокійно!” Чутки про те, що матріарх вітчизни гниє живцем, офіційно спростовувалися, натомість поширювались фальшиві медичні бюлетені, але оповісники, які їх зачитували, самі ж таки потім свідчили, що всі ті бюлетені брехливі, а насправді сморід од умираючої такий нестерпний, що прокажені й ті розбігаються; вони розказували, що в палаці ріжуть баранів, аби купати вмираючу в свіжій крові, а простирадла з- під неї, вимазані гноєм, який тече з виразок, неможливо відіпрати, скільки не пери; оповідали, що він не буває вже ні в корівні, ані в помешканні своїх наложниць, де його бачили щоранку навіть за найгірших часів; казали, що сам архієпископ хотів причастити вмираючу, але він перестрів його на дверях: “тут ніхто не вмирає, святий отче, не вірте людським брехням!”; він їв разом з матір’ю - з однієї тарілки, тією ж ложкою, хоч у кімнаті стояв дух чумного барака; він обмивав її перед сном, намилював її милом з найкращих собак, і жаль стискав йому серце, коли мати слабким голосом віддавала свої останні настанови, - що робити з її птахами після її смерті: “не вищипуйте з павичів пір’я на капелюшки...” - “гаразд, матусю”, - обіцяв він, змазуючи її креоліном, - “не примушуйте пташок співати на свята...” - “гаразд, матусю”, - казав він, загортаючи її в простирадло, - “забирайте квочок із гнізда, як надходить гроза, щоб не висиділи василісків...” - “гаразд, матусю, - заспокоював він умираючу, кладучи її руку до серця, - не турбуйся, матусю, спи спокійно”, - він цілував її в чоло, лягав долілиць близенько від її ліжка і ненадовго засинав, наслухаючи за течією материного сну, вслухаючись у її нескінченне марення, яке ставало дедалі осмисленішим, що ближчала смерть; лють, яка зростала в ньому щоночі, допомогла йому знести ту шалену лють, яка охопила його душу скорботного понеділка, коли його збудила моторошна тиша передранкового світу, - “бо люба моя матуся Бендісьйон Альварадо вже не дихала!..” - і тоді він розгорнув простирадло, в яке було закутане смердюче тіло, і в слабкому світлі досвітку побачив на простирадлі відбиток - тіло своєї матері з притиснутою до серця рукою, але на цьому тілі не було жодного сліду зарази чи старості, воно було міцне й чисте, ніби намальоване фарбою з обох боків савану, і від нього йшли такі ніжні пахощі живих квітів, що повітря в кімнаті миттю очистилося, позбулося лікарняного смороду; і як потім не терли те простирадло селітрою, як його не виварювали, - зображення було таке саме, що й спершу, і на лице, й навиворіт простирадла: воно само стало полотном, нетлінним, вічним полотном; але він у ту мить неспроможний був осягти всієї величі цього дива, - розлючений, він вийшов геть зі спальні, грюкнувши дверима так, ніби грім гарматного пострілу прокотився палацом, - і тоді задзвонили дзвони всіх церков країни, - вони дзвонили безперестану сто днів і сто ночей, і кожен, хто просинався від того дзвону, розумів: він знову цілковитий володар своєї влади, і його незбагненне серце, приголомшене люттю й відразою до смерті, як ніколи, вороже нині голосові розуму, людської гідності й співчуття, бо його кохана матуся Бендісьйон Альварадо померла вранці двадцять третього лютого, в понеділок, і для світу настав новий вік, вік сум’яття і неладу. Серед мас не знайшлося старих, які пам’ятали б день її смерті, зате луна її похорону докотилася й до наших днів, ми знали певно, що ніколи вже не був він такий, як раніше, що ніхто не смів порушити його сирітського безсоння, навіть коли давним-давно минуло сто днів офіційної жалоби, ніхто більше не бачив його в скорботному палаці, де кімнати були переповнені нескінченними відлуннями погребових дзвонів, де годинники показували тільки час його жалоби, де всі говорили, раз по раз зітхаючи, де охорона ходила боса, як за перших літ його режиму, - і тільки для курей була повна воля в цьому недоступному домі, володар якого зробився невидимим, стікаючи кров’ю від люті в плетеному кріслі, поки його дорога матуся Бендісьйон Альварадо пропливала палючими злиденними краями в домовині, лежачи на тирсі й колотому льоду, щоб тіло її не гнило після смерті більше, аніж зогнило за життя, доки вона подорожуватиме на чолі урочистої процесії по всьому його царству, аж до найглухіших закутків, аби ні одна жива душа не була позбавлена такої честі - вшанувати пам’ять його матері; тіло везли під звуки гімну, вітер розвівав чорний креп, - і так до самого плоскогір’я, де на станціях її зустрічали заупокійною музикою ті самі мовчазні юрби, які в інші славетні часи приходили сюди, щоб лицезріти владу, сховану в сутіні президентського вагона; тіло виставили в тому самому благовісному монастирі, де колись давно, на початку всіх часів, безпритульна перекупка птахів народила в підворітті байстря, яке стало королем, - ворота святині відчинилися вперше за ціле століття, і кінні солдати влаштовували по селах облави на індіанців, прикладами заганяючи їх, наче ту худобу, до храму, у величезну залу, де гнітили душу крижані сонця вітражів, де дев’ять єпископів в урочистому облаченні служили, відправу: “спи, преславна!” - співали диякони, “мир праху твоєму!” - виводили дитячі голоси, а надворі дощ поливав герань, черниці роздавали вино й проскурки за упокій душі, під кам’яними арками патіо продавали свинячі реберця, чотки та пляшечки зі свяченою водою, в сільських пивничках грала музика, на подвір’ях танцювали, - настала неділя, віднині й назавжди, - свято, яке затяглося на роки, ішло тими самими стежками втікачів, через ті самі вкутані туманом ущелини, кудою його матуся Бендісьйон Альварадо жива йшла колись слідом за сином, якого підхопив вітер боротьби за федерацію: вона не спускала з нього очей, - не давала обозним мулам розтоптати його, коли він, палаючи в лихоманці, падав непритомний, навчала, як уникати небезпек, які чигають на мешканців плоскогір’я в містах, біля підступного, незбагненного моря, - вона боялася віце-королів, боялася пам’ятників, боялася крабів, бо вони п’ють сльози немовлят; вона вся затремтіла від жаху, побачивши вперше величний палац - дім влади, роздивляючись його крізь мряку в ніч штурму і гадки не маючи, що їй судилося померти в цьому домі, в оселі самотності, де й зараз її син лежав долілиць на підлозі, мордований безсилою люттю, питаючи сам себе: “де ти в дідька поділася, матусю? в яких мочарах застряне твоє тіло? хто відганяє метеликів од твого лиця?” - зітхав він, завмираючи з жалю, прибитий горем, а його мати Бендісьйон Альварадо тим часом пливла під балдахіном із бананового листя між гидотних болотяних випарів, її виставляли напоказ у сільських школах, у казармах серед селітрової пустелі, в індіанських селищах, - домовину з її тілом заносили до найкращого дому, всім показували її портрет, зроблений замолоду: на тому портреті вона була вродлива й прибрана, з діадемою над чолом, з мереживним комірцем, який її примусили вдягти, хоч вона й не хотіла, а ще - вперше і востаннє в своєму житті - вона далася, щоб їй напудрили лице й підмалювали губи; їй загадали тримати в руці шовковий тюльпан, - “ні, не так, сеньйоро, а ось так, хай лежить на подолі”, - і тоді венеціанський фотограф, що знімав європейських монархів, зробив офіційний портрет найпершої дами, котрий тепер показували разом із трупом, як незаперечний доказ того, що в домовині справді лежить його мати, - покійниця таки була схожа на свій портрет, бо ніщо не полишено було напризволяще: тіло потай підновляли, тільки-но гід спеки починала обпливати косметика та парафін, а в дощову пору з повік небіжчиці зчищали мох; армійські кравчині постійно доглядали її вбрання, здавалося, що його тільки вчора одягли, - стежили, щоб завжди був свіжий вінок із квітів помаранчевого дерева, щоб не бруднилася біла фата цнотливої нареченої, та сама, якої так і не довелося їй вдягти за життя, - “щоб у цьому борделі нехристів ніхто й ніколи не посмів хоч заїкнутися, що ти не схожа на свій портрет, матусю!” - щоб ніхто не смів забути, кому належить влада звіку й довіку, в усій країні, аж до найнужденніших поселень серед заболоченої сельви, де через стільки літ якось опівночі знову з’явився забутий допотопний пароплав з дерев’яним колесом, - він плив, світячи всіма вогнями, і люди на березі зустрічали його з великодніми барабанами, гадаючи, що повернулися давні славетні часи: “слава герою! - гукали вони, - слава поборнику справедливості!” - вони стрибали в воду, прихопивши з собою хто відгодованого броненосця, хто гарбуза завбільшки з вола; вони перелазили через різьблені дерев’яні поручні, щоб уклінно вручити свою данину незримому володареві, чиї гральні кості визначали долю вітчизни, - і кожен вражено заклякав перед катафалком зі шматочками льоду та кам’яною сіллю, який множився, відбиваючись у зачудованих дзеркалах президентської їдальні, виставлений на загальний огляд під лопатями вентиляторів старезного прогулянкового пароплава. що довгі місяці плив поміж примарних островів, намитих екваторіальними притоками, аж поки не заблудився в ері кошмарів, де квітучі гарденії мали розум, а ігуани літали в темряві, і настав кінець світу, дерев’яне колесо застряло в золотому піску і зламалось, лід розтанув, сіль розчинилася, розбухле тіло плавало в юшці з тирси, - “і тоді сталося диво, мій генерале! ми побачили, як вона розплющила очі, як вони засяяли, наче цвіт аконіту в січні, або як місячний камінь, і навіть найнедовірливіші з нас побачили, що скляне віко катафалка запітніло від її дихання, побачили, що на виду в неї виступили краплинки поту, побачили, як вона усміхнулась! Якби ви тільки знали, мій генерале, що тут зчинилося: ми на власні очі бачили дива - як плодяться мули, як виростають квіти на селітрі, бачили глухонімих, заглушених власним криком: “диво! диво! диво!” - кричали вони, і це справді було диво; скляне віко домовини розбили на друзки, мій генерале, і ледь не розірвали на шматочки тіло, - всяк хотів запопасти собі реліквію, отож довелося прикликати цілий батальйон солдат”, - щоб стримувати натиск шалених юрмищ, які лавою сунули з усіх розсіяних по Карибському морю островів, почувши, що душа його матері Бендісьйон Альварадо дістала від бога силу чинити опір законам природи: людям продавали нитки з її савану, ладанки, воду з її труни, побожні листівки, на яких вона нагадувала королеву, - і новоприбулі товпища вливалися в одну страхітливу очманілу юрбу, що скидалася на незліченне стадо оскаженілих биків, які мчать наосліп, розбиваючи копитами все на своєму шляху, - “від їхнього гуркоту аж земля двигтить, - та ви й самі можете не почути звідси, мій генерале, ось тільки прислухайтесь!” - і він прикладав долоню до того вуха, в якому не так дзвеніло, і прислухався, і почув - “матусю моя Бендісьйон Альварадо!..” - почув нестихаючий грім, побачив безмежну нуртуючу трясовину юрмища - до самого крайнеба, скільки сягало око; побачив повінь вогню - потік палаючих свічок, який ринув, несучи з собою новий день, сліпучіший, аніж сьогоднішній сяйливий полудень, - бо його люба мати Бендісьйон Альварадо поверталася в місто, якого вона колись так боялася, вступала сюди так само, як вступила вперше, коли на ці краї хмарою сарани впала війна, і все навколо просякло духом сирого м’яса війни, - але тепер його матері нічого було боятися: він наказав повидирати зі шкільних підручників ті сторінки, де йшлося про віце-королів, і скасував їх таким чином назавжди, - “щоб і сліду їхнього не було в історії!” - він звелів зруйнувати всі пам’ятники, - “щоб не тривожили твого сну, матусю!” - отож вона поверталася, вільна від своїх правічних страхів, на руках у мирної юрби, поверталася без домовини, під чистим небом, де не вільно було навіть метеликам літати, поверталася, вгинаючись під тягарем золотих дарів, які приносили їй упродовж її нескінченної подорожі з краю сельви через усе його приголомшене царство скорботи, - небіжчиці не видно було під купою золотих милиць, які їй дарували зцілені паралітики, золотих зірок - дарунків од тих, хто врятувався при корабельній аварії, золотих фігурок немовлят - від зневірених безплідних жінок, що поспіхом розроджувалися в найближчих кущах, - “як у війну, мій генерале!..” - а вона пливла на хвилях руйнівного потоку, - то було біблійне переселення цілого народу, який не знав, де йому подіти своє хатнє начиння, свою худобу, де прожити решту свого життя, і не мав жодної іншої надії на спасіння - лише потаємні молитви Бендісьйон Альварадо, ті самі, якими зона відводила на війні кулі від свого сина, коли він, тільки-но оклигавши після нападу лихоманки, з червоною ганчіркою на голові, ліз у самісіньке пекло бою, гукаючи: “хай живе партія лібералів! хай живе федерація! к чорту іспанських прихвоснів!” - хоч насправді його штовхала вперед тільки тваринна цікавість уродженця плоскогір’я - прагнення побачити море; але сьогоднішні юрмища злидарів, що затопили місто, несучи тіло Бендісьйон Альварадо, були куди безладніші й несамовитіші, аніж усі ті юрби, які спустошували країну в роки війни за федерацію, - вони були ненажерливіші, ніж сарана, страшніші від паніки, - це було найжахливіше з усього, чого набачилися наші очі за нескінченні роки його влади: “та тут увесь світ, мій генерале, погляньте лишень, яке диво!..” Пересвідчившись, що так воно й є насправді, він вийшов нарешті з пітьми своєї жалоби - блідий, суворий, з чорною пов’язкою на рукаві, сповнений рішучості вжити всю свою владу, щоб домогтися канонізації своєї матері Бендісьйон Альварадо на підставі численних доказів її святості; він послав у Рим своїх найосвіченіших міністрів і знову, як колись, запросив до себе папського нунція - на чашку шоколаду з печивом; він прийняв нунція під навісом із квітів, по-домашньому, лежачи без сорочки в гамаці та обмахуючись білим сомбреро, - нунцій сидів навпроти, тримаючи в руках чашечку гарячого шоколаду з ваніліном, від його сутани пахло лавандою, і він зовсім не зважав на спеку та куряву, на тропічну нудьгу, на послід пташок небіжчиці матусі, який раз по раз падав через дірочки в накритті разом із сонячними відблисками: нунцій пив шоколад, жував печиво неквапно, наче соромлива наречена, всіляко намагаючись відтягнути гіркоту останнього ковтка, незворушний у своєму плетеному кріслі, - “цим кріслом я поступаюсь тільки вам, панотче!” - так само, як за давніх славетних часів, коли в такі ж ось тихі вечори інший нунцій, старий і наївний, з усіх сил намагався навернути його до Христової віри за допомогою схоластичних головоломок Фоми Аквінського, - “а сьогодні я сам хочу навернути вас, панотче, бо світ міняється, і нині я вірую!” - і ще раз повторив, не змигнувши оком: “нині я вірую!” - хоч насправді не вірив ні в цей світ, ні в той, а вірив лише в те, що його кохана матуся має право на славу святої: вона заслужила це право своєю готовністю до самопожертви та взірцевою скромністю, отож він обґрунтовує своє прохання не свідченнями якогось там наброду, не всілякими перебільшеними чутками, буцімто Полярна зірка рухалася слідом за похоронною процесією або музичні інструменти самі починали грати в зачинених шафах, коли вулицею проносили тіло небіжчиці, - ні, його незаперечний доказ - це ось простирадло, яке він розгорнув, наче вітрило, в сяйві серпневого дня, аби нунцій побачив те, що побачив насправді: образ його матері Бендісьйон Альварадо. яка лежить на боці, приклавши руку до серця, і на тілі її не видно ані найменшого сліду старості чи хвороби, - його пальці відчули вологу безсмертного поту, він вдихнув ніжний запах живих квітів, а довкола не вгавали її птахи, збуджені подихом чуда: “ось бачите - диво, святий отче! - казав він, показуючи простирадло то на лице, та навиворіт, - пташки й ті її впізнають!” - але нунцій придивлявся до полотна з прискіпливістю, яка допомагала йому помічати бруд тлінних пристрастей на полотнах великих майстрів християнського світу, за інтенсивністю одного якогось кольору виявляти ущербність вдачі художника і навіть його хитання у вірі; він був захоплений, коли побачив якось на власні очі, що земля кругла, лежачи навзнак під куполом самітної каплиці в примарному місті, де час не проходив, а пропливав, - і, нарешті наважившись відвести очі від простирадла після ретельного огляду, він заявив м’яко, але рішуче, що зображене на полотні тіло “не є виявом волі божої, безмежної милості господа нашого, - більше того, ваше превосходительство, це робота художника, вельми вмілого і в добрих, і в лихих творіннях, - майстер цей скористався з довірливості вашого превосходительства і вжив не олійної фарби, а нікудишньої саморобної: ви чуєте, як тхне скипидаром? сюди ще намішано гіпсу та живиці - такою фарбою хіба що вікна розмальовувати, повірте мені, ваше превосходительство! а вогке полотно лише тому, що просякнуте оліфою і його довго тримали в темному місці, - вам сказали неправду, нібито це передсмертний піт вашої матінки, на жаль, тут нічого не вдієш!..” - і щиро засмучений нунцій замовк, а скам’янілий старий втупився в нього із свого гамака, з глибини свого загадкового азіатського мовчання, - він навіть рота не розтулив, щоб заперечити нунцієві, хоча сам, на власні очі, бачив, як сталося диво, - “сам, власними руками, загорнув тебе в це простирадло, матусю, а вдосвіта прокинувся, нажаханий тишею, бо ти вмерла, і цілий світ ніби поринув на дно морське, - я сам бачив це чудо, якого біса вам ще треба!..” - проте він не став сперечатися з нунцієм - лише моргнув двічі, не стуляючи побік, наче та ігуана, ледь осміхнувся і мовив, зітхнувши: “ну, гаразд, панотче, хай буде, як ви кажете, але затямте собі, що віднині тягар ваших слів ляже на вас, - я повторюю по буквах, щоб ви пам’ятали, скільки й житимете: віднині тягар ваших слів ляже на вас, - і я за вас не відповідаю, панотче!..” Увесь світ закляк у важкому сні цього тижня, сповненого лихих знамень, поки він не зводився зі свого гамака навіть для того, щоб поїсти, - лежав, одганяючи пташок, які сідали просто на нього, відмахувався від сонячного проміння, яке пробивалося крізь навіс, - думав, що то теж пташки; він нікого не прийняв і не віддав жодного наказу, але служба охорони громадського порядку не поворухнула й пальцем, коли юрби підкуплених фанатиків удерлися до резиденції папського посла, пограбували там музей історичних реліквій, схопили нунція, котрий саме ніжився в басейні, і витягли голого на вулицю, - “вони обгидили його з голови до ніг, мій генерале!” - та він і не ворухнувся в своєму гамаці, ані оком не змигнув, коли його сповістили, що нунція верхи на ослі возять торговим районом, ллють па нього з балконів помиї та кричать: “агов, товстопуза діво ватиканська, ти скоро вже розродишся?..” - і лише коли нунція ледь живого покинули на базарному звалищі, він звівся з гамака й рушив до конференц-залу, відмахуючись від пташок і рвучи павутину, яка з’явилася за час жалоби, - на рукаві в нього й досі була чорна пов’язка, а очі геть запухли від безсоння; він наказав посадити нунція на пліт, дати йому їжі на три дні й залишити напризволяще посеред моря, там, де пропливають кораблі з Європи: хай увесь світ знає, що тут чинять із чужаками, які здіймають руку на велич нашої вітчизни, - “і хай сам папа затямить раз і назавжди, що він велике цабе в Римі, поки сидить на своєму золотому троні зі своїм перснем, а тут я - це я, чорти б вас побрали, паскуди довгополі!” Це вплинуло, бо ще до кінця того року питання про канонізацію Бендісьйон Альзарадо було поставлене знову; домовина з її нетлінним тілом тепер стояла в головному нефі кафедрального собору, сюди приходили для поклоніння, небіжчицю вславляли з вівтарів, стан війни з Ватиканом скасували, юрби на Військовій площі славили мир і господа нашого, а в цей час він приймав з усіма почестями аудитора Найсвятішої конгрегації обрядів, подвижника та оборонця віри, монсеньйора Деметріо Альдоуса, на прізвисько “еритреєць”, якому було доручено вивчити до дрібниць життя Бендісьйон Альгарадо, щоб не зосталося ні найменшого сумніву щодо її святості; “все на ваш розсуд, панотче”, - сказав він, не відпускаючи руки смаглявого абіссінця, котрий відразу ж завоював його довір’я, бо над усе любив життя, їв ігуанячі яйця, захоплювався півнячими боями, мулатками, танцями, - “так само, як і ми, мій генерале!” - отож за його наказом перед цим чортовим законником розчинилися всі двері - ніхто не смів чинити йому перепон, адже у всьому безмежному царстві скорботи не було нічого прихованого від людських очей, нічого такого, що не свідчило б незаперечно: сам бог повелів Бендісьйон Альварадо стати святою, - “вся вітчизна ваша, панотче, все до ваших послуг!” - ясна річ, усе було до його послуг: війська навели лад у резиденції папського посла, і перед домом ще до світанку вишикувалися незліченні лави одужалих прокажених, які прийшли сюди показати молоду шкіру на місці давніх виразок; прийшли колишні хворі на недугу святого Вітта - тепер вони залюбки просилювали нитку в голку перед усіма недовірливими; прийшли ті, що розбагатіли, граючи в рулетку, - вони розказували, як Бендісьйон Альварадо являлась їм уві сні й називала щасливі номери; прийшли ті, хто розшукав своїх рідних, котрі пропали безвісті, й ті, хто знайшов тіла своїх утоплеників, і ті, хто не мав нічого, а нині має все, - вони посходилися звідусіль і нескінченним потоком пливли через душний кабінет, прикрашений аркебузами, якими колись убивали канібалів, та панцирами доісторичних черепах сера Уолтера Рейлі, золотошукача: в цьому кабінеті невтомний еритреєць вислуховував їх усіх, не ставлячи ніяких питань, не перебиваючи, - спітнілий, він безперестану курив свої дешеві сигари, хоч у кімнаті й так нічим було дихати від диму та запаху людських тіл, і ретельно записував усі свідчення, примушуючи кожного свідка підписуватися під своїми словами: “той пише своє повне ім’я, той ставить хрест або прикладає пальця, достоту як ви, мій генерале, - одне слово, всі розписуються, хто як може”; тільки-но виходив один відвідувач - до кабінету заходив другий, точнісінько такий, як і попередній: “у мене були сухоти, панотче”, - починав він, - “у мене були сухоти”, - записував еритреєць, - “а тепер послухайте лишень, як я співаю!”, “я був імпотентом, панотче, а тепер ось тільки гляньте!” - “я був імпотентом”, - записував еритреєць вічним чорнилом, щоб його точних записів ніхто не виправив, поки й роду людського, - “в мене був живий звір у череві, панотче”, - “в мене був живий звір у череві”, - безжалісно записував еритреєць, задурманений міцною кавою, отруєний смердючими сигарами, припалюючи щоразу нову од недогарка, - “сидить розхристаний і смалить, - справжній мужчина, мій генерале!” - “еге ж, - згоджувався він, - справжній мужчина, нічого не скажеш! кожному своє!” - а священик трудився без перепочинку, нічого не їв аж до смерку, - щоб не гаяти часу, - і навіть увечері не спочивав, а, скупавшись, ішов до порту, заходив у першу-ліпшу таверну, вдягнений у латану полотняну сутану, голодний, як вовк, - сідав за один стіл з вантажниками, їв з ними одну юшку, розбирав рибу, як вони, руками, перемелював навіть кістки своїми диявольськими зубами, що аж сяяли в темряві, сьорбав юшку просто з миски, - “наче якийсь волоцюга, мій генерале!..” - свій серед того наброду, серед моряків із обшарпаних вітрильників, що возять на продаж мавп та зеленкуваті банани, возять цілими партіями молоденьких повій - “у скляні готелі Кюрасао, до Гуантанамо, панотче, до Сантьяго-де-лос-Кабальєрос, хоч там і моря нема, щоб причалити, панотче, до всіх тих найгарніших і найсумніших островів, що про них ми мріяли ночами, аж до вранішньої зорі, панотче, - згадайте, які ми робилися самі на себе не схожі, коли шхуни відпливали, згадайте віщуна-папугу, котрий угадував майбутнє в домі Матильди Ареналес, згадайте раків, які вилазили з мисок із юшкою, згадайте акулячий дух, і далекий гуркіт барабанів, - оце життя, панотче!” - “атож, хлопці, кляте життя!..” - “він таки по-нашому говорить, мій генерале, наче народився у Кварталі Собачих Бійок!..” - він ганяв з ними на пляжі м’яча, вивчився грати на акордеоні краще, ніж музики з узбережжя, співав краще від них, швидко вивчив добірну моряцьку говірку і міг будь-кого за пояс заткнути своєю гучною непристойною латиною, випивав з моряками в халупах базарних педерастів, побився з котримсь, бо той хулив господа бога нашого, - “вони духопелять одне одного, що робити, мій генерале?..” - він наказав одійти й не розбороняти їх, - “переміг святий отець, мій генерале!” - “я так і знав! - задоволено вигукнув він, - сказано, справжній мужчина!” - і до того ж зовсім не такий легковажний, як то всім здавалося, бо за ці бучні ночі еритреєць дізнався не менше, аніж за дні виснажливої роботи в резиденції папського посла, і значно більше, ніж йому вдалося дізнатися в похмурому будинку Бендісьйон Альварадо, який він ретельно обстежив, не маючи на те дозволу, - дістався туди якось увечері, в таку сильну зливу, коли, здавалося, можна було обдурити невсипуще око президентських служб безпеки; він обнишпорив увесь дім, зазирнув у всі закапелки, змоклий до рубця, бо зі стелі так і лило, - і знайшов тільки непрохідні зарості отруйних квітів у розкішних спальнях Бендісьйон Альварадо, які вона віддала своїм служницям, на превелику їхню радість, - “бо вона була така добра, панотче, така скромна, що стелила служницям перкалеві простирадла, а сама спала на голій циновці, на звичайному солдатському ліжку, вона дозволяла їм одягати своє святкове вбрання найпершої дами, вони користувалися її шампунями, коли купалися, жирували голі з ординарцями в барвистій піні в її ваннах на лев’ячих лапах, жили, як королеви, а вона тим часом розмальовувала пташок, варила овочеву юшку та вирощувала лікарські рослини для своїх сусідів, котрі будили її серед ночі: “в мене болить живіт, сеньйоро!” - і вона давала насіння кресу й загадувала жувати; “в мого хрещеника око скосіло!” - і вона давала відвару з епасоте; “я вмираю, сеньйоро!” - проте ніхто не вмирав, усіх вона зціляла своїми руками, бо вона за життя була свята, панотче, сяйво чистоти йшло від неї в цьому домі гріха, де немилосердно протікає дах із тих пір, як її силоміць забрали звідси, відвезли до президентського палацу, - дощ періщить по білих квітах фортепіано, ллє на алебастрово-білий стіл у розкішній їдальні, - за той стіл Бендісьйон Альварадо ніколи не сідала їсти: “це все одно, що оскверняти вівтар!” - подумайте лишень, панотче, яке передчуття своєї святості!..” - але, незважаючи на всі ті гарячкові свідчення сусідів, чортів законник розгледів боязкість там, де йому торочили про скромність, душевну вбогість там, де розхвалювали самопожертву, а серед Нептунів з чорного дерева, уламків тубільних ідолів, ангелів у військовому, які плавали в озері посеред колишньої танцювальної зали, не знайшов і сліду того триєдиного бога, котрий послав його з палючих просторів Абіссінії на пошуки істини туди, де її не було й близько, - “бо він таки не знайшов нічого, мій генерале, анічогісінько, от тобі й маєш!..” А проте монсеньйор Деметріо Альдоус не вдовольнився пильними розшуками в місті: верхи на мулі він видерся на крижані уступи плоскогір’я, щоб знайти джерела святості Бендісьйон Альварадо там, де її образ ще й досі не був спотворений ореолом влади; він з’являвся з туману., закутаний у накидку, наче якийсь розбійник, у семимильних чоботях, схожий на пекельний привид, - і викликав спочатку страх, потім - здивування, і врешті-решт - цікавість, бо тут зроду-віку не бачили людини з таким кольором шкіри, а хитрий еритреєць усім охочим пропонував доторкнутися до нього рукою, - щоб переконатись, що на ньому не виступає смола, - блискав своїми зубами в темряві, випивав разом з усіма, розламував руками сир і цмулив кукурудзяну горілку з тикви, яка ходила по колу, - робив усе, щоб завоювати довір’я цих людей у невеселих сільських пивничках, де на зорі інших віків знали якусь перекупку птахів, котра часом заходила сюди, обвішана клітками, в яких сиділи розмальовані соловейки, золотаві тукани, гуачараки, підроблені під павичів, - вона сподівалася всучити цей товар темним мешканцям плоскогір’я на похмурих, як похорон, недільних ярмарках, - “вона сідала отут, панотче, грілася біля вогню” очікуючи, що хоч хто-небудь зглянеться й переспить із нею серед бурдюків із брагою в комірчині пивнички, - щоб не вмерти з голоду, панотче, щоб тільки не вмерти з голоду, бо де б це знайшовся такий дурень, що здумав би купляти в неї ті страховидла, з яких од першого ж дощу геть облазила вся фарба, вони ж губили свої павині пера на ходу, - тільки вона була така простодушна, що вірила в цю затію, панотче, вона справді була святою заступницею птиць, юродивою плоскогір’я, як собі хочете, так і називайте, бо ніхто не знає точно її тодішнього ймення, - її не могли охрестити Бендісьйон Альварадо, так у наших краях нікого не звуть, це ім’я можна почути хіба що на узбережжі!..” - “ну й пролаза, і це він вивідав, чортів прокурор!..” - він про все дізнавався, до всього докопувався, хоч як не заплутували нитку істини головорізи з президентських служб безпеки, хоч які перешкоди йому не чинили: “а чи не підстрелити його, мій генерале? хіба вже не час його мулові посковзнутися?..” - проте він якнайсуворіше наказав стежити і далі за еритрейцем, але не зачіпати його й пальцем, - “повторюю: не чіпати й пальцем, дати йому повну волю і всіляко сприяти виконанню його місії, згідно з розпорядженням найвищої влади, - слухайте і виконуйте, підписав я!” - він розумів, що страшенно ризикує, адже тепер справжній образ його матері Бендісьйон Альварадо може виринути з непам’яті тих часів, про які заборонено було згадувати, - тих часів, коли вона ще була молода, сповнена жаги, ходила боса і в лахмітті, і змушена була віддаватися першому-ліпшому, щоб не вмерти з голоду, - “але вона була гарна на вроду, панотче, і така простодушна, що прикрашала найдешевших папуг хвостами породистих півнів та видавала їх за гуакамайо, або вбирала хворих курок з індиче пір’я, щоб продати як райських птиць, - ясна річ, ніхто їй не вірив”, - та й кого вона могла одурити, самітна перекупка птахів, яка жебоніла в тумані недільних ярмарків, що тому, хто заплатить їй хоч песо за пташку, решту вона віддасть задарма, - всі на плоскогір’ї пам’ятали її, дуже вже вона була простакувата і вбога, але встановити точно, хто вона така, було неможливо, бо в архівах монастиря, де її хрестили, не виявили її метрики, - зате метрик її сина знайшлося аж три, і всі вони були різні: згідно цих метрик, він тричі був зачатий за різних обставин і тричі з’явився на світ недоношеним з ласки віртуозів, які творили історію нашої вітчизни, майстерно заплутуючи нитку істини, щоб ніхто не міг розкрити священної таємниці його походження, - її зумів розгадати лише еритреець: він дістався до цієї таємниці, відмівши всі пізніші містифікації, - “вона вже була ось-ось, тільки руку до неї простягни, мій генерале!” - і тут гримнув постріл, прокотившись безконечною луною між сірих скель та глибоких ущелин, і моторошно заревів мул, зірвавшись із укритого вічним снігом верхів’я гори в безодню, - тільки замигтіли один за одним пояси різних кліматичних зон: маленькі джерела великих судноплавних рік, а далі - крутосхили, якими видираються індіанці, несучи на своїх спинах учених з ботанічної експедиції та їхні таємничі гербарії, а далі - . вкриті дикими магноліями плато, де пасуться тонкорунні Вівці, даючи нам одяг і їжу та ще й являючи взірець доброчесної поведінки, а далі - будинки серед кавових плантацій, оселі з паперовими гірляндами на безлюдних балконах, а далі - місця, де живе безліч хворих, незмовкний шум гірських річок на межі, де починається спека, де надвечір вітер приносить сморід мерця: когось було зрадницьки вбито на плантації какао, де ростуть деревця з великим цупким листям та червоними квітами, - з їхнього насіння і роблять шоколад; а далі - нерухоме сонце, розпечена пилюка, гарбузи, дині, худющі понурі корови атлантичної провінції, єдина на двісті ліг довкола школа для бідняків, - і нарешті мул гепнув, тріснувши, наче перестиглий плід гванабано, на дно прірви, в зарості, і перелякані куріпки розлетілися врізнобіч: “підстрелили його, мій генерале, підбили в ущелині Неприкаяних Душ, із рушниці, такої, як на тигрів полюють!..” - “всупереч моїй забороні, сучі діти! всупереч моїм категоричним телеграмам, чорти б вас узяли! ну, тепер ви взнаєте, хто є хто!..” - хрипів він з жовчною піною на губах, розлючений не стільки чужим непослухом, скільки власною впевненістю, що від нього приховують щось дуже важливе, раз вони посміли знехтувати блискавками його влади, - він дослухався навіть до подиху тих, котрі йому доповідали, бо розумів, що тільки той, хто знає правду, посміє збрехати йому, він вистежував таємні заміри верховного командування, намагаючись розгадати, хто ж зрадник: “ти, якого я витягнув із небуття? ти, якого я підібрав на голій землі, а тепер ти спиш на золотому ліжку? ти, якому я врятував життя? ти, за кого я заплатив стільки грошей? котрий із вас, сучі ви сини?” - адже це хтось один посмів начхати на телеграму, підписану його іменем, скріплену печаткою президентського персня, отож він сам очолив рятувальну операцію і віддав нечуваний наказ: “не пізніше, як за сорок вісім годин Деметріо Альдоуса знайти і привести до мене, а якщо його знайдуть мертвим, все одно приведіть його до мене живим, і якщо його взагалі не знайдуть, все одно приведіть його до мене!” - наказ був такий недвозначний і грізний, що задовго до визначеного строку йому доповіли: “мій генерале, його знайдено в кущах на дні провалля! всі рани в нього позагоювались од золотих квіток фрайлсхону, - він живіший від нас із вами, мій генерале, цілий і неушкоджений, і все це з ласки вашої матінки Бендісьйон Альварадо, яка ще раз показала своє милосердя і всесильність, щоб їх на собі відчув той, хто хотів осквернити її пам’ять!..” - еритрейця спустили з гір індіанськими стежками в прив’язаному до жердин гамаці, під охороною солдат, а попереду їхав верхи на коні альгвасил, дзвіночком сповіщаючи всіх, що наказ володаря виконано: еритрейця допровадили в президентський палац і помістили в спальню для почесних гостей, під особисту відповідальність міністра охорони здоров’я, - там він і написав свій страшний документ - сім грубезних томів, і на кожній з трьохсот п’ятдесяти сторінок кожного тому, праворуч на полях стояв його підпис: “розписуюся та скріпляю своєю печаткою чотирнадцятого квітня сього року я, Деметріо Альдоус, з ласки божої аудитор Найсвятішої конгрегації обрядів, подвижник і оборонець віри, во ім’я торжества справедливості на землі, во ім’я слави господньої на небесах, свідчу, що все написане тут - правда, лише правда й нічого, крім правди”, - “ось вона, ваше превосходительство!” І дійсно, в семи запечатаних сургучем бібліях була тільки правда, така пряма й жорстока, що лише людина цілком вільна від чарів його слави, далека від інтересів його влади, наважилася б викласти цю живу правду незворушному старому, який вислухав аудитора, не змигнувши оком, - сидів собі у своєму плетеному кріслі, обмахувався сомбреро й ледве чутно зітхав після кожного вбивчого викриття, ледве чутно казав: “ага”, - щоразу, коли світло правди било в вічі, - “ага”, - повторював він, одганяючи своїм сомбреро квітневих мух, які роїлися над недоїдками від сніданку; “ага”, - казав він, ковтаючи гірку правду, - вона пекучими вуглинами горіла в пітьмі його душі, бо то був якийсь фарс, - “то була комедія, ваше превосходительство!” - комедія, яку він сам мимоволі розпочав, коли звелів виставити напоказ тіло своєї матері в домовині з кригою, - “тоді ще ніхто й не думав про твою святість, я просто хотів, щоб перестали патякати, ніби ти зогнила живцем!..” - а вийшла циркова вистава, яку він сам ненавмисне затіяв, - йому доповіли: “мій генерале, ваша матінка творить чудеса!” - і він наказав послати пишну процесію з тілом небіжчиці до найглухіших куточків своєї безмежної країни, де не було святинь, - “щоб не зосталося жодної живої душі, котра б не знала, яку нагороду за твої чесноти послало тобі небо після того, як ти цілий вік губила себе, умертвляла свою плоть, день у день розмальовуючи пташок, з яких не мала ніякісінького зиску; то була нагорода за твою самовіддану любов, матусю, - але ж я не мав собі й гадки, що з мого наказу вийде така брехня!..” - за плату ті, що нібито хворіли на водянку, привселюдно позбувалися води, двісті песо заплатили чоловікові, який нібито воскрес і виліз із могили, - в обірваному савані, з повним ротом землі, він повз назустріч ошелешеному натовпу; вісімдесят песо заплатили циганці, яка примудрилася народити просто на вулиці двоголового виродка - буцімто бог покарав її за те, що вона говорила, ніби всі ці дива - шахрайство уряду, - так воно й було насправді, бо всі свідки були підкуплені, і якщо на початку свого розслідування Деметріо Альдоус гадав, що ганебну змову організували його підлабузники - з безневинною метою зробити приємне повелителеві, - то згодом виявилося, що на цій брудній справі наживалися самі змовники: це був блюзнірський бізнес, найскандальніший з усіх, які процвітали в затінку його влади, бо придумували чудеса й платили лжесвідкам ті самі прибічники його режиму, котрі фабрикували й продавали реліквії, на зразок весільної сукні небіжчиці, - “ага!” - ті, що гендлювали побожними листівками та медалями з її августійшим зображенням, - “ага!” - ті, що багатіли, торгуючи пасмами її волосся, - “ага!” - ті, що наживалися на пляшечках із водою з її труни, - “ага!” - ті, що продавали савани з діагоналі, на яких дешевими фарбами було намальовано ніжне тіло заснулої дівчини, що приклала руку до серця, - такі савани збували з чорного ходу індуських крамниць, - то була страхітлива брехня, в яку вірили, адже тіло померлої й досі зоставалося нетлінне, - люди бачили це на власні очі, проходячи нескінченною лавиною через головний неф кафедрального собору, де стояла домовина, - “хоч і це неправда, ваше превосходительство”, - бо тіло Бендісьйон Альварадо збереглося зовсім не завдяки її чеснотам чи парафінові та косметиці, яку було вжито задля синівського марнославства, - просто-на-просто з його матері зробили опудало, так само, як роблять опудала з птахів для природничих музеїв, - незабаром він сам у цьому пересвідчився: “я зняв віко з твоєї труни, матусю, й зітлілі траурні стрічки розпалися від одного подиху, зняв вінок із квітів помаранчевого дерева і побачив укритий пліснявою череп, на якому майже не було кіс, - твоє цупке, наче коняча грива, волосся пасмо за пасмом повидирали з коренем і попродавали як реліквії; я витягнув тебе з купи лахміття, яке колись було шатами нареченої, з тлінних останків і гнітючих вечорів селітрової смерті, - і ти була завважки, як висохла на сонці тиква, від тебе пахло, наче зі старої скрині, в тобі чулося тривожне шемрання - здавалося, що це шепоче щось твоя душа, але насправжки то була міль, вона точила тебе зсередини, - і ти розсипалася в мене в руках, бо з тебе вичинили всі нутрощі, нічого не залишилося від твого живого тіла, тіла заснулої щасливої матері з притиснутою до серця рукою, вони напхали тебе усяким мотлохом, і твоя запилена оболонка розпалася від одного доторку, - тільки твої кістки засвітилися в похмурій церкві, наче світлячки, та ледве чутно дзенькнули об підлогу скляні очі і по-блошиному застрибали на кам’яних плитах, - ти перетворилася в ніщо, матусю, в купку сміття!..” - альгвасили згребли її лопатами, щоб як-небудь покласти знову в домовину на очах у незбагненного кам’яного сатрапа, ігуанячий погляд котрого не виказував ніяких почуттів, - ані тоді, ні згодом, коли в і н залишився віч-на-віч із єдиною в цілому світі людиною, яка одважилася поставити його перед дзеркалом правди, - вони сиділи у звичайній кареті й дивилися крізь імлу фіранок на орди злидарів, які спочивали від спеки в затінку аркової галереї, де колись продавалися дешеві книжечки про жорстокі злочини та нещасливе кохання, про хижі квіти й загадкові плоди, що пригнічують людську волю, - нині тут стояв оглушливий гамір товчка, на якому розпродували фальшиві реліквії - одяг та частини тіла його матері Бендісьйон Альварадо; і йому стало якось не по собі, здалося, що монсеньйор Деметріо Альдоус читає його думки, коли той відвів погляд від юрби калік і мовив, що, врешті-решт, його розслідування дало і позитивний результат: “я впевнився, що цей бідний люд любить ваше превосходительство, як своє життя!” - адже монсеньйор Деметріо Альдоус пізнав віроломність у президентському палаці, розгледів користолюбство під маскою лестощів та підступного догоджання в тих, хто користувався усіма благами влади, - і, навпаки, знайшов нову форму любові якраз серед бідноти, котра нічого не сподівалася від нього, бо нічого не сподівалася ні від кого, - “вони люблять вас так побожно, так вірно й щиро, що вам міг би позаздрити сам Всевишній, ваше превосходительство!..” - але він і оком не змигнув, почувши це дивовижне зізнання, від якого за інших часів у нього солодко защеміло б серце, - він навіть не зітхнув, а тільки подумав про себе, тамуючи хвилювання: “ще бракувало, панотче, щоб ніхто мене вже й не любив, - нині, коли ви ославите мене під золотими куполами свого брехливого світу, коли я зостануся віч-на-віч зі своїм горем, згинаючись під тягарем безжальної правди, і не буде коло мене турботливої матусі, щоб допомогла мені знести все це, бо я один, як перст, у своїй вітчизні, яку не за власною волею вибирав, - мені всучили цю країну такою, як вона є, як ви її самі бачили, панотче, - вона зроду-віку була така, з цим відчуттям відчуженості, з цим духом нечистот, з цим позбавленим історії народом, який не вірить ні в що, окрім життя, - оце і є моя вітчизна, котру мені нав’язали, не питаючи, хочу я того чи ні, панотче, - оце вона і є, тут сорок градусів спеки в затінку, за фіранками президентської карети, тут дев’яносто вісім процентів вологості, тут задихаєшся від пилу, та ще й грижа тебе мучить, вона свистить на прийомах, наче кавник, тут нікому програти партію в доміно, нікому довіритись, панотче, вам би в мою шкуру!..” - проте він нічого цього не сказав уголос, - навіть не зітхнув і не блимнув оком, а тільки попросив монсеньйора Деметріо Альдоуса, щоб їхня сьогоднішня відверта бесіда залишилася між ними: “ви мені нічого не казали, я не знаю правди, - гаразд, панотче?” - і монсеньйор Деметріо Альдоус пообіцяв: “ясна річ, ваше превосходительство, ви нічого не знаєте, - це зостанеться між нами, даю вам слово мужчини”. Справа про канонізацію Бендісьйон Альварадо була припинена за недостатністю доказів - декрет Риму читали з амвонів, і уряд не тільки дав на це офіційний дозвіл, а ще й прийняв спеціальну ухвалу про заборону будь-яких виступів протесту, - ухвалу обнародували разом з декретом, але сили охорони громадського порядку не втручалися, коли орди обурених прочан палили на Військовій площі браму від архієпископського палацу та розбивали камінням у резиденції папського посла вітражі з зображеннями ангелів та гладіаторів, - “вони все руйнують, мій генерале!..” - проте він навіть не поворухнувся у своєму гамаку, - “вони взяли в облогу монастир біскайок, хочуть, щоб ті вмерли з голоду!.. вони грабують церкви, будинки місій, знищують усе, що хоч якимось чином пов’язане з духовенством, мій генерале!..” - але він так само незворушно лежав у гамаку, в затінку під квітами, аж поки всі його воєначальники не заявили в один голос, що вони неспроможні придушити виступи й відновити порядок, не проливаючи крові, як їм було наказано, - і лише тоді він звівся, і вперше за стільки місяців бездіяльності переступив поріг свого кабінету, і заявив урочисто, що бере на себе всю відповідальність, виявляючи волю народу декретом, який він сам склав за власним натхненням та продиктував на свій страх і ризик, не попередивши збройні сили й не порадившись зі своїми міністрами; стаття перша цього декрету проголошувала громадянську святість Бендісьйон Альварадо, згідно з вищою волею вільного й суверенного народу, та присвоювала Бендісьйон Альварадо титули Заступниці Нації, Зцілительки Недужих і Напутниці Птахів, а день її народження віднині ставав національним святом; стаття друга оголошувала стан війни між нашою країною та Ватиканом - з усіма відповідними наслідками, обумовленими нормами права й діючими нині міжнародними угодами; стаття третя містила наказ про негайне публічне вигнання за межі країни сеньйора архієпископа, всіх єпископів, префектів, священиків та черниць, а також усіх тих підданих держави й іноземців, котрі хоч якимось чином зв’язані із справами церкви, - незалежно від їхнього суспільного становища та звання: всім переліченим вище особам було заборонено перебувати на території країни і в межах п’ятдесяти морських ліг її територіальних вод; стаття четверта й остання оголошувала експропріацію всього церковного майна: храмів, монастирів, шкіл, орної землі, знарядь праці, худоби, цукроварень, фабрик і майстерень, а також власності приватних осіб, яка насправді належала церкві, - всі ті статки відходили до посмертного володіння святої Бендісьйон Альварадо - птахівниці - для її вславлення та вшанування її пам’яті - з дня обнародування цього декрету, продиктованого ним самим, скріпленого президентською печаткою, - “слухайте і виконуйте!” Серед тріскотняви святкових петард, урочистого калатання дзвонів та бравурної музики на честь громадянської канонізації Бендісьйон Альварадо він особисто стежив за виконанням декрету, щоб не стати жертвою нового обману, - він знову взяв кермо влади до своїх міцних рук в атласних рукавичках, як у ті славні часи, коли люди перестрівали його на сходах і просили відновити кінні змагання на вулицях, - і він наказував: “відновити!” - або просили дозволити іншу розвагу, біг у мішках, - і він наказував: “дозволити!” - то були часи, коли він сам заходив до найубогіших халуп, щоб пояснити, як треба підсипати квочку чи холостити бичка; отож він не обмежився ретельною перевіркою актів інвентаризації церковного майна, а сам очолив експропріацію, щоб не було ніякої розбіжності між його волею і тим, як вона виконується, - він зіставляв правду, записану в документах, з облудною правдою життя, стежив за вигнанням найбільших церковних громад, на які впала підозра, ніби вони збираються вивезти у валізках з подвійним дном та хитромудрих корсажах потаємні скарби останнього віце-короля, що були закопані на бідняцьких цвинтарях, - тих скарбів так і не знайшли вожді війн за федерацію, хоч як довго шукали, - отож він звелів, щоб жоден церковник не брав із собою нічого, крім однієї переміни білизни, - “і щоб усі до одного сідали на корабель у чому мати народила!..” - і грубі сільські священики, яким було байдуже, вдягнені вони чи голі, хай би тільки дали їм спокій, і префекти місіонерських земель, спустошених малярією, і поважні лисі єпископи, а вслід за ними - жінки: боязкі сестри милосердя, здичавілі місіонерки, звиклі загнуздувати природу й вирощувати городину в пустелі, стрункі біскайки, що так гарно грають на клавікордах, салезіанки з тендітними руками й незайманим тілом, - всі голі, і хіба що за їхньою шкірою можна було судити про їхнє походження, суспільне становище й заняття, поки вони простували величезним приміщенням митниці між стосами пак із какао та мішками з в’яленою рибою, проходили, наче отара полохливих овець, схрестивши руки на грудях, ховалися одна за одну, намагаючись хоч як-небудь затулитися перед старим, котрий мовби закам’янів під невтомними лопатями вентиляторів, не дихаючи, втупився туди, кудою неминуче мав пробігти потік оголених жінок, - він незворушно дивився на них, і оком не змигнувши, аж доки жодної не залишилося на території країни, - “це були останні, мій генерале!” - а він запам’ятав лиш єдину, тільки одну вихопив його погляд із того натовпу переляканих послушниць, він вирізнив її з- поміж решти, хоч вона була така, як усі: приземкувата, міцна, товстозада, з грубими руками, волосся в неї було підстрижене садовими ножицями, зуби - рідкі й міцні, як та сокира, ніс - маленький, а стопи плоскі, - така собі звичайнісінька послушниця, яких багато, але він відчув, що вона - єдина жінка з усього цього стада голих жінок, тільки вона пройшла повз нього, навіть не глянувши, і залишила по собі неясний бентежний запах лісового звіра, - “я аж задихнувся від нього!..” - він ледве встиг непомітно перевести погляд, щоб побачити її ще раз, востаннє, коли офіцер, який стежив за посадкою, знайшов її ім’я в списках і гукнув: “Насарено Летісія!” - а вона озвалася чоловічим голосом: “я!” Так вона й залишилася з тих пір у його житті: “я!” - аж поки остання туга за нею не вислизнула крізь щілини його пам’яті, і образ її зберігся лише на клаптику паперу, де було написано: “люба моя Летісіє Насарено, глянь, що зі мною стало без тебе!..” - він сховав той папірець у шпарину тайника, де ховав мед, і час від часу перечитував, коли був певний, що за ним не стежать, і згортав цидулку тільки після того, як згадував на якусь мить той незабутній пресвітлий день, коли його вразили несподіваною звісткою, що Летісію Насарено повернуто на батьківщину, - вони виконали наказ, якого він не віддавав, бо він лише вимовив: “Летісія Насарено”, - коли останнє сіре вантажне судно зникло за обрієм, - “Летісія Насарено”, - голосно повторив він, щоб не забути її ймення, - і цього було досить, щоб президентська служба безпеки викрала її з монастиря на Ямайці: їй заткнули кляпом рот, одягли на неї гамівну сорочку і вивезли в опечатаному сургучем ящику з соснових дощок, на боках якого було написано дьогтем: “НЕ КАНТУВАТИ! СКЛО” - на цей ящик, згідно відповідної міжнародної конвенції, була видана ліцензія з дозволом безмитного перевезення двох тисяч восьмисот кришталевих келихів для шампанського з президентських винних погребів; Летісію Насарено привезли в трюмі вуглевоза й поклали на ложе в спальні для почесних гостей, приспану снотворним, голу, - такою він і запам’ятав її, вона лежала о третій дня під білою москітною сіткою і спокійно спала, як спало тут і до неї безліч жінок, котрих йому подавали, хоч він того й не просив, - він брав їх, навіть не розбудивши від летаргічного сну, викликаного люміналом, страждаючи від безпорадності й відчуття своєї поразки, - проте Летісії Насарено він не зачепив, а тільки дивився на неї, сонну, з якимось дитячим здивуванням, вражений тим, як змінилася її плоть з того часу, відколи він бачив її в порту: їй зробили завивку, її всю поголили, аж до найінтимніших місць, нафарбували червоним лаком нігті на руках і ногах, підмалювали губи, нарум’янили щоки й підвели очі, від неї йшов аромат парфумів, який знищив колишній, властивий тільки їй одній, запах лісового звіра, - от тобі й на, вона від того тільки програла, з неї хотіли зробити досконалішу, а зробили таку несхожу на саму себе, що він не міг розгледіти її наготи під безглуздою косметикою, - дивився на неї, задурманену люміналом, занурену в летаргічну сплячку, аж поки не побачив, що вона почала випливати з глибин сну, - “і вона прокинулася, вона вздріла мене, матусю, - це вона, Летісія Насарено, через яку я схибнувся!..” - - заклякла від жаху, вона дивилася на скам’янілого старого, котрий безжально розглядав її крізь легеньку імлу москітної сітки: її лякало його незрозуміле мовчання, бо вона не могла збагнути, що, незважаючи на свої незліченні роки та безмежну владу, він був ще більш переляканий, ніж вона, ще самотніший та безпорадніший, - такий приголомшений, такий беззбройний, як тоді, коли вперше в житті хотів спізнати жінку, солдатську повію, котра серед ночі купалася в річці, - він уявив, яке міцне й велике її тіло, зачувши, як вона пирхає, наче лошиця, щоразу, коли виринає з води, до нього долинув з пітьми її неясний самотній сміх, він відчув, як співає в темряві її тіло, але його паралізував страх, адже він і досі не знав жінки, хоч і воював уже третю війну та мав звання лейтенанта артилерії, - він вагався, аж поки страх випустити з рук таку нагоду не пересилив страху перед атакою, і тоді він кинувся у воду, як стояв: у крагах, у портупеї, з ранцем, з мачете й гвинтівкою, геть очманілий від свого таємного жаху в цій незнаній війні, - жінка спочатку навіть подумала, що це хтось надумався переплисти річку верхи на коні, і лише згодом збагнула, що то всього-на-всього нещасний переляканий чоловік, і милосердно простягла йому руку в темряві, бо він, приголомшений, нічого не бачив, і по-материнськи мовила йому в темряві: “міцніше тримайся за мої плечі, щоб тебе не знесла течія, та не присідай у воді, зіпрись на коліна й дихай собі спокійно, а то ще захлинешся, чого доброго”, - і він робив усе так, як вона веліла, покірний, мов хлоп’я, і тільки дивувався подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, як воно, в дідька, ці жінки вміють робити все так, ніби вони самі це придумали, як то вони вміють бути справжніми мужчинами?..” - гадав він, а вона тим часом скидала з нього все придатне для колишніх воєн і не потрібне для цього, набагато страшнішого, поєдинку по горло в воді; він помертвів од ляку в захистку її тіла, що пахло хвойним милом, коли вона розсупонила нарешті його ремінь, розстебнула йому ширінку, - та й остовпіла, нажахана, торкнувшись рукою грижі, - вона плавала у воді, як жаба, і жінка злякано відсторонилася від нього: “йди до своєї матінки, хай вона тебе обміняє на іншого, бо ти негодящий!..” - і тепер його скував той самісінький страх, коли він побачив оголену Летісію Насарено, відчуваючи, що не одважиться увійти в її таємничі води, поки вона сама не прийде йому на поміч, - він укривав її простирадлом, власноручно заводив для неї грамофон і ставив платівку з піснею про бідну Дельгадіну, що стала жертвою батькової любові, аж доки в грамофоні щось не тріснуло; він звелів ставити для неї у вазах паперові квіти, бо живі в’янули від дотику її рук, - робив усе, що тільки спадало йому на думку, щоб ощасливити Летісію Насарено, однак вона мусила зоставатися гола в своїй в’язниці до тих пір, поки не збагне, що їй нікуди втекти від долі, - і вона зрозуміла це так добре, що, тільки-но минув перший страх, одразу ж - без ніяких там “будьте ласкаві, генерале”, - почала командувати: “відчиніть вікно, тут нічим дихати!” - і він відчиняв, - “ні, зачиніть, місяць світить мені просто в лице!” - і він зачиняв, виконував усі її забаганки, наче то були веління кохання, ставав дедалі слухнянішим - і дедалі впевненішим, і ось настав пресвітлий день, коли він прослизнув під москітну сітку й тихенько приліг біля Летісії Насарено, вдягнений, навіть не збудивши її, - цілими ночами лежав він отак поруч неї і вбирав у себе загадковий запал її тіла, її дух дикого звіра, - проходили місяці, і подих її ставав палкіший, а на чреві в неї знову виріс пушок, і якоїсь ночі вона зненацька прокинулася й закричала перелякано: “ану геть звідси, генерале!” - і він обачно встав, а коли вона заснула, знову примостився біля неї, - так він володів нею, навіть не доторкаючись до неї, протягом усього першого року її полону, отож врешті-решт вона звикла прокидатися поряд із ним, хоч і досі не відала незбагненних глибин душі цього старого, котрий зрікся втіх, які давала йому влада, зрікся всіх радощів світу заради того, щоб дивитися на її тіло та догоджати їй, - вона вже не знала, що й гадати, а він жив передчуттям того пресвітлого дня, коли кинеться на неї сплячу, - так само, як кинувся колись у воду тієї річки, - в чому стояв: у військовій формі без ступеневих знаків, з шаблею на портупеї, зі зв’язкою ключів, у чоботях для верхової їзди, з золотою острогою на лівому закаблуці, - вона прокинулась, як від кошмару, на смерть перелякана, силкуючись скинути з себе цього старого бойового коня у всій збруї, але він атакував її так рішуче, що вона вирішила виграти час хитрощами: “скиньте свою збрую, генерале, мені боляче від цих пряжок!” - і він зняв із себе реміняччя, - “відстебніть острогу, генерале, вона мені дряпає ногу своєю зірочкою! відв’яжіть ключі з пояса, вони мені муляють!” - і він врешті-решт робив усе, що вона наказувала, хоч пройшло три місяці, доки він привчився знімати портупею з шаблею, - “вона мене душить, генерале!” - та ще місяць - доки почав скидати краги, - “вони мене ранять своїми застібками!” - це була важка і вперта боротьба, затяжні бої, протягом яких Летісія Насарено всіляко стримувала його, - втім, намагаючись не дратувати, - а йому доводи лося відступати, щоб догодити їй, отож вони й самі незчулися, як сталося те, останнє, - десь відразу по других роковинах її викрадення, коли його теплі, м’які долоні, на яких не було ліній долі, ненароком діткнулися чогось найпотаємнішого у жіночому єстві сплячої послушниці, і вона прокинулася, тремтячи від пристрасті й смертельного жаху, і вже навіть не намагалася відіпхнути дикого звіра, який припав до неї, а тільки заблагала: “скинь чоботи, ти забрудниш мої голландські простирадла!.. - і він скинув їх поспіхом, - і штани, і бандаж, усе скинь, любий мій, бо я не відчуваю тебе!..” - і він раптом завважив, що став такий, яким його бачила мати серед сумної герані, - він позбувся страху, він був вільний і хоробрий, як бик на кориді, - і тоді, змівши все на своєму шляху одним нищівним ударом, він упав долілиць у безмовну безодню, де чулося тільки, як скриплять, наче корабельні щогли, стиснуті зуби Летісії Насарено, - “я тут!” - “вона вп’ялася обіруч у моє волосся, щоб не загинути одній у тій бездонній прірві, де гинув і я, стараючись із усіх сил...”, - проте він таки покинув її одну, забув про неї, бо сам заблукав у цій пітьмі, шукав себе самого в солоній воді своїх сліз, поміж довгих тягучих ниток своєї бичачої слини, у дивовижному здивуванні: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, та як же можна було прожити стільки літ і не знати цієї муки!..” - плакав він, приголомшений цією знемогою, цим утробним феєрверком, цим поривом смерті, яка своїми ніжними щупальцями вирвала з коренем усі його нутрощі, і він, наче зарізаний звір, забився в агонії, оббризкавши білосніжні простирадла чимось гарячим і їдким, від чого під москітною сіткою прозоре повітря цього пресвітлого дня зненацька засмерділо, - “та ж ви обгидилися, мій генерале!..”
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги