Останнє бажання

Валерій Івак прокинувся до світанку, хоча вставати рано потреби не було. Несподівано він прокинувся з думкою про свого сина, з яким давно не бачився, давно не чувся, як воно нерідко складається у підстаркуватих і ще бадьорих батьків із дорослими дітьми. Він не дуже переймався, як там син, бо що може трапитися з молодим успішним хлопцем? Хоча, все буває. Ось же він із доброго дива прокинувся з паскудним дискомфортом між горлом і діафрагмою в цілком комфортному номері готелю, коли в темряві блимають такі недоречні 5:48 готельного годинника. Але й разом із туманом досвітньої тривоги водночас пронісся кометою спогад, як у молоді роки дратували його власні батьки чи батьки дружини, чиї напади тривоги, як там дітки, тлумачилися винятково як нарешті знайдений привід втрутитися в їхні справи. Але, якщо син чомусь отак несподівано «розбудив» його, то що робити? Зателефонувати йому? Написати електронну пошту?

Валерій виліз із ліжка і ввімкнув ноутбук. Інтернет у цьому готелі завантажувався дуже повільно, він устиг прийняти душ. Браузер висвітлив панель недавніх вкладок: Yahoo! Google, Facebook… Його син Paul Ivak у нього в друзях, треба зайти на його сторінку. Зараз може допомогти ця новітня комунікація, яка дозволяє зчитувати інформацію про друзів і знайомих. Якщо, звичайно, ті виставляють ту інформацію для загального огляду… Ось Paul Ivak зробив запис годину тому, і вже зібрав 136 «лайків». Значить, усе гаразд. Почуття тривожності прийшло в темряву варшавського готелю помилково. Той неспокій, який вдосвіта розбудив Валерія Івака, виник не через загострення інтуїції, а через сон не на тому боці.

Я народився і виріс у Місті сірих будинків. Його іще називають Містом на семи пагорбах, або Матір’ю міст руських, Або Стольним градом. Але для мене воно завжди лишатиметься Містом сірих будинків. Їх у моєму рідному місті повно, і, якщо я надумаю відвідати його, то чи не в трьох із них мене добре зустрінуть. В одному з таких будинків народився мій батько, Valeri Ivak. В іншому народилася моя мати, Maryna Solonenko. Мій дід із боку батька був кадебістом, а дід із боку матері — дисидентом-шістдесятником, і перший був набагато симпатичніший за другого.

Он воно як трансформувалося в голові малого, подумав Валерій, натискаючи на See more:

А в сірому будинку на вулиці Толстого жила дівчина Ліля, моє перше кохання. Але мої батьки емігрували та розлучили мене з моєю Лілею. Де ти, Ліля? Чи ти й досі живеш у Місті сірих будинків? Чи перебралася в якесь інше? І чому тебе нема в Мережі? Чи ти там є під чужим іменем?

Знову ця Ліля. Валерій відчув роздратування, яке, втім, швидко зникло. Все це було так давно, в іншому житті. Один із найогидніших періодів свого минулого він уже давно згадує без гніву і взагалі без емоцій. Батьки Лілі гучно вимагали від батьків Павла бозна чого, і крити не було чим: справді, секс між неповнолітніми завжди сприймався як щось нечестиве. Конфлікт із родиною Лілі, з якою Павло стрибав у гречку, коли їм обом не було й чотирнадцяти років, рішуче підштовхнув Валерія Івака з родиною з їхнього тодішнього роздоріжжя в бік еміграції. І в них усіх уже давно зовсім інше життя. І від родини Лільки вони здається, таки втекли остаточно. Хоча інші привиди Міста сірих будинків їх із дружиною не полишають і періодично навідуються до них. А в сина, який виїхав із того міста ще підлітком, вчився в середній школі, а потім у коледжі на новій батьківщині, і завів собі нових друзів і подруг, все мало би бути по-іншому. Але ж чомусь він згадує Лільку в публічному просторі соціальної мережі, хоча відтоді минуло стільки років.

Крім тексту, Paul Ivak вивісив на своїй сторінці скан чорно-білої світлини, де овал обводить дівочу постать на балконі. Дівчина махає хлопцеві рукою якщо не через віки, то через десятиріччя. Валерій поставив 137-й «лайк» біля синового поста, глянув у вікно і дописав у коментах:

А Варшава — то також Місто сірих будинків.

Ти у Варшаві? Що ти там робиш? миттєво відгукнувся син.

Увечері вивішу світлини.

Більше син не озивався. А батько пішов виконувати далі свою програму в цьому місті, в рамках якої таврував тоталітарне суспільство і прославляв вільний світ. Після лекції «Wiara a totalitaryzm» було відкриття фотовиставки «Totalitaryzm a rodzina». Після багато разів чутих слів привітання, які мандрували від виставки до виставки, відвідувачі пішли оглядати світлини, більшості з яких справді поталанило зупинити неповторну мить. Ось старше подружжя, вчепившись одне в одного, намагається перейти слизький майдан і не впасти.

— А черевики у бабусі непогані. Все ж таки Польща — не СРСР, легка промисловість і за народної демократії працювала набагато краще. Якби таку виставку робити в моїй колишній країні, то починати варто було б із сюжету «В черзі за зимовим взуттям».

А ось світлина «Батьківські збори». На тлі шкільної дошки патетично віщає вчителька з лютою відданістю справі виховання молоді в очах. Так, то направду треба бути добрим фотографом, аби зафіксувати такий фейс! Справжня втілена педагог-садистка, яким особливо відважні підлітки підкладають петарди на сидіння стільців.

— А хіба така пані не могла бути католицькою катехизкою?

— Цілком могла би, — відповів ксьондз, один з почесних гостей вернісажу, але не посміхнувся, хоча всі навкруги зареготали.

І от світлина, яка викликала найбільшу увагу перших гостей виставки: «Заскочили». Перелякані обличчя закоханих, їхні голі плечі, тло фотохудожник зробив туманним.

— Невже можна було зробити вживу такий знімок? — спитав Валерій, і крізь туман його думок знову полетів болід спогадів, крик Лільчиної матері, яка запопала Павла з Лілею на своєму шлюбному ліжку, «просто на покривалі»! — Чи ці молоді люди позували? Сьогодні фотохудожники практикують і такий підхід. Я ще можу повірити, що природним чином зафіксували вчительку.

— Але ж погодьтесь, пане Івак, усі ми в ті часи могли опинитися в ситуації цих милих молодих людей. Недремне око партії та уряду навіть одруженій парі не давало насолодитися природними радощами. Гуртожитки, тісні помешкання, неможливість селитися в готелі…

— Але ці малолітки ще зовсім діти. Це обурить найтолерантніших батьків!

— А теперішня свобода — то також велике випробування і для молодих, і для старших, — сказав ксьондз, — та й достаток, який постійно зростає, не завжди сприяє тому, що люди по-справжньому звертаються до Бога.

— А ви знаєте, ксьондзе, як людина світська, яка, одначе, шанує Бога, я вважаю, нехай людину на її вірність Богові випробовують достаток і надмір свободи, аніж принизливі злидні та закони в’язниці!

Гості вернісажу зааплодували Валерію Івакові.

— Людина має гідно пройти будь-які випробування на своєму шляху до Бога, — відповів ксьондз.

— У вашій країні не такою мірою заборонялася віра, — не здавався Івак, в якого прокинувся азарт дискусії, — до речі, в молоді роки я знав одну дівчину, яка їздила до Польщі до родичів іще за народної демократії, її випустили на 10 днів, то вона розповідала: «У них у церкві приймають в піонери! І дівчат одягають, як наречених!»

Цього разу ксьондз посміхнувся.

— Так от, як можна пройти випробування, якщо в принципі не знати, що таке віра? Бо, якщо віра людині відкри-лась, то цього вже далі їй заборонити не можна, людина віритиме за будь-яких умов, бодай таємно. А в нашій країні був заблокований сам доступ до підвалин віри, бо чи не від народження діти чули, як насміхалися з тих, хто вірив!

Гості вернісажу закивали, відчувалося, що вони слухають Валерія.

— Та, власне, я сам хрестився в православ’ї 1988 р. від Різдва Христова. Але чи став я вірянином?

— А до речі, пане Івак, — спитав один із гостей, які разом із ксьондзом так і стояли півколом біля світлини «Заскочили», — облишмо вашу віру, про це не говорять публічно, але ви з тоталітарного світу, зі світу таких-от учительок — чоловік указав на сусідню світлину, — але… ви ж у Польщі не жили.

— Лише буваю наїздами.

— Але ви знаєте нашу мову дуже добре. І я певен, не лише нашу.

— Ми в 60-ті роки вчили польську, щоби читати твори закордонних авторів, які не виходили ні російською, ні українською. Кафку, наприклад. Але я вчився на факультеті слов’янської філології. То був заповідник для письменницьких дітей.

— То ви з родини письменників?

— Мій батько працював в органах. У тих самих. У таємних. У найчорніші роки. А потім перекваліфікувався на радянського письменника. Працював на ниві літератури, якої ніхто не читав. Проте спромігся на кілька непоганих оповідань.

Гостям вернісажу фотовиставки «Тоталітаризм і родина» набридло слухати Валерія Івака, і вони розійшлися по залу. Проте до Валерія особисто підійшов один із гостей. А ще один став неподалік, напевне, прислухаючись до їхньої розмови.

— То пан є сином Івана Івака?

— Саме так. Нікуди від цього не подітися.

— О, то дуже радий запізнатися. Мій покійний батько переклав польською мовою оповідання вашого батька «Кат».

— Не знаю, що й сказати вам. Мій батько, здається, пишався, що це його оповідання було перекладено в усіх країнах народної демократії. Ви знаєте, як його називали колеги? Ель Вердуґо! Це — кат іспанською мовою!

— Даремно ви так про це оповідання! Інших оповідань вашого батька не мав честі читати, а це… я виростав на ньому! Яка іронія! Яке тонке глузування з літератури тоталітаризму!

— Невже? Як на мене, то звичайнісінький текст на догоду добі! Не найкращій добі в історії нашої богоспасенної країни.

— О ні, пан несправедливий до свого батька! Неодмінно перечитайте оповідання «Кат»! — кинув син перекладача синові письменника, заквапившись закінчити розмову, бо в дверях нарешті з’явилася жінка з тацею з келихами, з яких мало бути справджено узливання на честь фотовиставки «Totalitaryzm a rodzina».

І тут Валерія Івака перехопив ще один відвідувач, той, який стояв неподалік під час останньої розмови. Валерій вже давно помітив цього гостя, який вирізнявся з-поміж інших дещо незвичайною зовнішністю, а може, не так зовнішнім виглядом, як одягом. Інші гості були одягнені у звичайне casual: чоловіки в костюмах або в темних светрах, жінки у темних сукнях, іноді з хустками або шаликами, також темної гамми кольорів, ксьондз у сутані. Цей гість також був у темному светрі й чорних або темно-синіх джинсах, але на шиї в нього був яскравий смугастий шалик, один кінець якого звисав нижче пояса, а інший було перекинуто через плече. Коли Івак уперше звернув на нього увагу саме через той шалик, то подумав, що, можливо, то і є той митець, який скомпонував цю виставку, адже занадто богемно виглядав він. У чоловіка було густе русяве волосся, якісь такі жіночі щоки, а може він просто годину тому поголився, ідучи на це прийняття. Він привітно посміхнувся Валерієві.

— Дуже радий нарешті зустріти сина письменника Івана Івака! Мене звуть... — гості, тепер уже з келихами, саме тієї миті гучно зареготали, і тому Валерій Івак не почув імені співрозмовника, а перепитувати не став. Як йому здалося, чоловік вимовив трискладове ім’я з наголосом на останній склад і двоскладове прізвище з наголосом на перший. Я ніби бачив цього чоловіка, подумав Валерій, і водночас майнула думка: про половину незнайомців думається щось подібне. В галактиці людських облич, які блимають перед нами впродовж нашого життя, трапляються схожі або подібні.

— Нарешті можу повернути вам те, що належить вам, — заговорив чоловік у шалику. — Ланцюг був досить довгий. Я став лише останньою ланкою мандрів рукопису, який буду радий вручити вам!

— Про що мова? Який ланцюг?

— Я маю рукопис останнього роману вашого батька, який має назву «Останнє бажання». Як він у мене опинився? Наскільки мені відомо, ваш батько помер у своєму кабінеті у видавництві, де працював до останнього дня.

— Саме так, сестра мені розповідала, коли я прилітав на похорон. — Валерій став слухати з цікавістю, крізь яку пронеслася та думка, що то було більше десяти років тому, і відтоді вони з сестрою не бачилися. Племінник Михась гостював у них, а сестра з чоловіком так і не вибралися.

— А той кабінет у видавництві, з якого вашого батька винесли вже не живим, його ніхто не опечатував, туди могли заходити різні люди. Хтось міг узяти цей зошит ще до того, як ваша сестра прийшла по речі батька.

— Цілком можливо, що все сталося саме так. Але це було досить давно.

Батько помер в останній рік перед Інтернетом, незадовго до масових мобілок, несподівано сам для себе подумав Валерій. До його смерті сестра Ірина писала мені за океан паперові листи, але рідко знаходила на це час. Я іноді телефонував їм на домашній телефон. Після смерті батька ми стали обмінюватися електронними повідомленнями.

— Зошит опинився в жінки, яка померла, — провадив далі незнайомець. — Я гадаю, що вам нічого не скаже її ім’я, та і я знав її не близько. Ті, хто розбирали архів небіжчиці та знайшли рукопис, почали цілеспрямовано шукати спадкоємців, себто вас, через Інтернет. А ви, як з’ясувалося, живете за океаном.

— Але в Києві залишилася моя сестра.

— Очевидно, про вашу сестру нема даних у мережі.

— У неї є сторіночка у Фейсбуку, хоча вона не блогерка, заходить туди вкрай рідко, а пише ще рідше. А ще у неї інше прізвище, вона Бурко. Ірина Бурко. І її син Михайло теж Бурко. І в нього є сторінка Mike Burko.

— Ті, хто шукали вас, могли не знали прізвища вашої сестри. Але ж ви прізвища не міняли, як і ім’я! — посміхнувся незнайомець. — І на вашій сторінці вже давно висить інформація про цю виставку у Варшаві. Тож ходімо, я віддам вам зошит.

Обоє чоловіків підійшли до гардеробу, гість простяг номерок, йому дали плаща. Певно, з довгим плащем його яскравий шалик виглядатиме дуже стильно, чомусь подумав Валерій.

— А ще пакет, прошу пана.

Валерій Івак теж простяг гардеробникові номерок, хоча йти нібито ще не збирався. Одягаючи свою куртку, на кілька секунд затримався біля свічада. Поки там що, чоловік у барвистому шалику зник. А гардеробник подав Валерієві фірмовий целофановий пакет Duty Free Варшавського аеропорту. Невже той чоловік у барвистому богемному шалику летів до Варшави, аби повернути йому вміст цього пакета? І де він? Щойно був тут.

Івак оглянув вестибюль, де було порожньо, лише з галереї долинав сміх завершальних акордів вернісажу, коли вже допивається презентаційне вино. І ніби двері ніде не грюкали, ні до туалету, ні вхідні. Може, він повернувся до галереї'? Але ж тоді він не одягав би плаща, який пролетів чорним крилом десь поряд. Валерій присів на крісло в напівтемному холі, і витяг із пакета варшавського Duty Free великий зошит, списаний знайомим розбірливим почерком покійного батька. Ба більше, несподівано він чітко згадав, що саме цей зошит Павло подарував дідові на день народження, який святкували незадовго перед їхнім від’їздом. Сторінки зошита кріпилися за допомоги спіралі, а на титульній сторінці була світлина песика із жалісними виразними очима.

Валерій Івак повернувся до готелю, купивши по дорозі пляшку вина. Це його остання ніч у цьому місті, в якому він бував багато разів. Навіть іще в радянські часи бував. Але чи закине доля ще раз? Він чомусь згадав недавні компліменти своїй польській мові. Згадав дуже давно сказані слова свого першого вчителя польської про оманливу впевненість, ніби добре опанувати мову, близьку до рідної, дуже легко.

А до речі, якою мовою говорив із ним чоловік у шалику? Валерій добре пам’ятав зміст розмови, але не міг пригадати жодного вимовленого ним слова. Незнайомець у шалику міг заговорити до нього польською, але, здається, він говорив українською. Чи російською? Він цілком міг говорити російською, як нерідко звертаються до нього колишні співвітчизники. А також він міг заговорити до нього й по-англійському, і це так само було б абсолютно природно на міжнародному заході. Як він сказав? Ваш батько? Ваш отец? Your Father? Чи Pana ojciec?

Але ж он воно як вийшло! В один день прийшов якийсь сигнал від сина, а потім і від батька. То, певне, недаремно…

невідомо звідкіля в голові Валерія сплив вірш, який вчили напам’ять у школі в ті часи, коли він був школярем.

— Зняла, щоб потім знову одягти! — зітхнув Валерій. Відкоркував пляшку вина, плеснув рубінової рідини до готельної склянки. Ввімкнув ноутбук, проглянув пошту, де не виявилося нічого несподіваного. І нарешті підсунув ближче зошит із батьковим рукописом.

Заголовок написано іншим чорнилом, ніж текст на першій сторінці. Виправлень зовсім нема. Хіба так виглядають рукописні тексти художніх творів? Схоже, батько переписав чернетку набіло перед смертю. І не схоже, щоби хтось читав цей рукопис. І не схоже, щоби хтось писав його, зрештою. Зошит дуже охайний, як новий, і кутики сторінок не зберігають слідів пальців автора або якихось читачів. Валерій послинив палець, потер чорнильні літери, і вони не попливли.

Але ж це знайомий батьків почерк. Чіткий і розбірливий. Ще коли Валерій був школярем у молодших класах, мати сварила його, що він ніяк не опанує таке письмо. І от цим почерком написано останній твір покійного батька. Валерій почав читати.

Моєму синові Валерію та дочці Ірині

— Тату! Лільчина мати вчинила самогубство! — сказала вранці моя дочка Ірочка.

Я допізна сиджу на роботі у видавництві, повертаюся додому дуже пізно і довго сплю вранці у своїй кімнаті. І мої домашні ніколи не турбують мене, хоча крізь ранковий сон я завжди чую, як вони встають і тихенько збираються йти. А того ранку дочка розмовляла по телефону гучно й істерично, і вирвала мене з ранкового напівсну, і я прокинувся й не зміг заснути, навіть коли вона замовкла. Встав, і сонний, вийшов зі своєї кімнати значно раніше, ніж роблю це зазвичай.

— Лільчина мати покінчила життя самогубством — замість «доброго ранку!» сказала Ірочка, пояснюючи свій ненормально гучний голос того ранку, коли я, хитаючись, у піжамі вийшов до кухні.

Я машинально глянув на годинника, на якому не було ще й дев'ятої. Онук Михась сидів за столом.

— Ти не йдеш до школи? — чомусь спитав я його.

— Я піду на друге заняття, — відповів Михась. Видно було, що він був так само приголомшений самогубством Лільчиної матері, як і його мама.

Я так і не знаю імені цієї жінки, яка в нашому домі іменувалася винятково «Лільчина мати». Рік чи два тому обидва мої онуки, Михась і Павло, а з ними і їхня однолітка Ліля, дочка подруги моєї дочки, втрьох ходили на заняття якоїсь мови, здається найзатребуванішої у світі, англійської, до приватного учителя, який мешкав у середмісті. Я й не запам'ятав би цього, але Павло, в ті дні, коли в них були ті заняття, обідав у нас, і я мав нагодувати його, а вже потім іти до видавництва, що й робив у певні дні. І от Павло, як з'ясувалося, закрутив роман із Лілею. Протягом якогось періоду діти зустрічалися в помешканні Лілі після того заняття. І коли все те спливло, це викликало жахливо скандальну реакцію усіх. Передусім батьків Лілі. Але й так само мого сина Валерія і невістки Марини, які завжди були такі розкуті, такі ліберальні, і так затято вели бойові дії проти таких старих ретроградів, як я та батьки Марини. І здобували бойові перемоги! І «тьотя Іра», тобто моя дочка Ірочка, яка успадкувала від моєї покійної дружини, своєї матері, лагідну вдачу і природно біляве пишне волосся, також узяла участь у цькуванні Павла й Лілі.

Я заступився за онука, бо знаю, що таке, коли діти кохаються по-дорослому. Заступився твердо й рішуче відразу, як збагнув, що саме відбувається, бо мене в ті розбори не втягали, і я довго ні про що не знав.

— Ви хочете зробити його калікою на все життя? Аби він щоразу, як обніме дівчину, згадував, як ви заскочили його з Лілею? Коли діти шукають ранніх статевих контактів, то насамперед це свідчить про брак любові у родині!

— Нічого жахливішого, ніж сімейка Лільки, в моєму житті не було, — відповідав Валерій. — То родина монстрів, а не людей! Я й уявити собі не міг, що такі живуть на світі. А «познайомив» мене з ними наш любий Павло!

— А ти сам завжди був аж таким праведником?

— Я почав це вже повнолітнім! А ця паскуда, Лільчина маманя, хоче гроші на операцію за відновлення цноти! А це знаєш скільки? Коли я почав гуляти з дівками, ти за це не платив!

— Я оплачував чимало твоїх проектів, Валерію… Скажи батькам Лілі, щоб принесли кошторис операції та обґрунтування, чому така операція потрібна. Скажи, що платитимеш лише за постановою суду і лише з судовим виконавцем, — спокійно порадив я.

Невдовзі Валерій з родиною поїхав працювати за кордон, і досі всі вони там. Нібито прижилися на чужині. А перед самим їхнім від'їздом був мій день народження. Вже було напевне відомо, що Валерій із Павлом і Мариною скоро їдуть, вже мали квитки на літак. Павло подарував мені тоді великий гарний іноземний зошит. Я раніше й не бачив таких. Його сторінки кріпляться спіраллю. А на титульній сторінці чорно-біла світлина милого зворушливого цуценяти, яке перелякано дивиться на вас. Світлину зроблено ніби згори. Ось вона. Я записую все це саме в цей зошит.

А ще на тому моєму дні народження ми з Павлом зайшли до моєї кімнати, він попросив якусь книгу з моєї бібліотеки взяти з собою на пам'ять, я попросив його вибрати, яку він захоче. І він розповів мені, як батьки Лілі проводили «слідчий експеримент»: змусили дітей лягти так само, як у той момент, як їх заскочили. Адже діти розповідали, що в них нічого такого не було, вони тільки лежали й цілувалися. То ж батьки дівчини продемонстрували Валерієві та Марині: в такій позиції «тільки цілуватися» не можливо. Справді то була родина якихось монстрів.

— Вони й роздягтися нас змусили. Як тоді... — у Павла тремтіли губи й руки. Хлопець чи не вперше в житті вирішив щиро поговорити з дідусем, вперше й востаннє. — Спасибі, діду, що захищав нас!

— У мене у твоєму віці теж був роман із дівчиною моїх літ. В окупованому Києві. За німців.

— Правда? — жваво спитав Павло. — То розкажи!

— Я певен, ми ще побачимося, синку, і я тобі розповім усе це. Я неодмінно розповім тобі про це. Навіть, якщо ми більше не побачимось.

Це було минулої зими. Чи позаминулої. А цієї весни «Лільчина маманя» вчинила самогубство.

— А в який спосіб вона вкоротила собі віку?

— Тату, вона повісилась! У неї дико спотворилося обличчя! Вивалився синій язик! Вилізли очі! — подруга Ірини була сусідкою Лільчиних батьків, і саме до неї побігла перелякана Ліля, коли вночі побачила матір, повішену у ванні. А не до батька, хоча батько був удома.

Ірочка з подробицями переповідала мені все те, про що довідалася від своєї подруги, яка щойно стала учасницею тих подій. А в мене почався черговий напад моєї хронічної пневмонії, з якою я живу вже чи не п'ятдесят років. Спершу я зайшовся від страшного кашлю, а потім із синім обличчям завмер, не в змозі дихати. Притулившись до стіни, я стояв у піжамі, не в силі витерти піт з чола. Ірочка завжди допомагала мені, коли зі мною таке траплялося, а цього разу вона не помічала, як мені зле, і все говорила, говорила про страшні деталі самогубства Лільчиної матері.

Я зліг на кілька днів і не ходив до видавництва, лежав удома і кликав смерть, знаючи, що вона не прийде.

Моя дружина Люба померла за часів перебудови від жіночої хвороби, і вона казала мені:

— Іване! Немає нічого страшніше, ніж біль унизу живота. Де завгодно, тільки не там. Найбільше пекло там, де колись жила насолода. Може, то й правда страшний гріх?

— Який гріх, Любо? Ти кохала мене лише у шлюбі.

А моя мати померла по двох місяцях до Люби від пухлини головного мозку, і вона мені казала:

— Іване! Немає нічого страшнішого, ніж коли болить голова! Що завгодно, тільки не голова, головна частина людини! Там же ж мислі! — Моя мати не була великим мислителем, але ті її слова, як і слова дружини, сидітимуть у мені, поки я живий.

А сам я собі кажу: Іване: немає нічого страшніше, ніж коли не можеш дихати, але чомусь не вмираєш. Найстрашніше, це коли хочеш померти, але живеш. Це те, що відбувається зі мною вже давно. Мало не від смерті Люби.

А зараз напад моєї недуги минувся, і я знову почав ходити до видавництва. Ірочка просила вибачення, що мимоволі спровокувала мій напад. Я відповів, що не серджуся на неї. Сердився лише тоді, коли вони всі накинулися на Павла. Ірочка відповіла, що тепер і сама люта на себе. Адже то вона запропонувала, щоби з хлопцями на заняття ходила ще й Ліля. Так хотіла зменшити платню за заняття! Але ж хто знав, що все вийде аж так? Що вже було проклинати «Лільчину маманю», хоча небіжчиця добре попила кров їм усім. Хоч би якою вона була, але так страшно закінчила. Її ховали в закритій труні. Іра була на похороні. Бачила Лілю. Бідолашна дитина. Ось що буває, якщо переступиш заборони самої природи, сказала дочка після того похорону.

Наскільки я знаю, Валерієві про це Ірина не написала. І коли він телефонував, не розповідала йому. Та й навіщо? У них без того багато проблем на чужій землі.

Валерій похлинувся вином і зайшовся кашлем. Так, він не знав про самогубство «Лільчиної мамані». Емігрувавши, він приїздив до рідного міста лише один раз. На похорон батька. Приїздив сам, без Марини, без Павла. А кілька років тому Михась приїздив до них і гостював десь місяць. Павло вже тоді з батьками не жив, але приїздив, щоби побачитися з кузеном. Ніяких розмов про Лільку не було. Може, хлопці між собою про це говорили, але за спільними трапезами, яких було чимало, та тема не піднімалася. І не тому, що її боялися, а тому, що ту історію вже було покладено в архів.

Але ж яким фантазером виявився Павло! Чого він наговорив дідові про «слідчий експеримент»! Так, вони й правда всі втрьох ходили в сірий дім по вулиці Толстого, ще й довго думали, чи йти їм, чи ні, але телефонні дзвоники від Лільчиної родини були такими настирливими, що вони з Мариною вирішили піти. А ще Лільчині батьки примудрилися довідатися телефони тих установ, де Валерій і Марина працювали перед від’їздом, а також тої школи, де вчився Павло. І дзвонили по всіх тих телефонах, і розповідали про їхню родину щось таке, чого й уявити собі було неможливо.

Павло був правий, коли вже дорослим юнаком сказав батькам, коли вони якось згадували той дикий період свого життя: найбільший жах не в тому, що Лільчині батьки дзвонили й розповідали про Іваків якісь неймовірні речі. Найбільший жах у тому, що їх уважно слухали і на роботі батьків, і у школі сина. Цього, до речі, нема в країні, в якій вони знайшли собі нову батьківщину, хоча й там чимало такого, що складно прийняти. Але іншого.

Але того «слідчого експерименту», що його намагалися зорганізувати Лільчині батьки, насправді не було. Та й хто їх слухав би, тих хворих людей? Коли Лільчин батько наказав Павлові та Лілі зайняти ту позу, в якій їх заскочили, почався дикий галас, який підняли вони з Мариною: чи ви геть здуріли? І заради цього ви кликали нас до себе? То вам місце у божевільні! А Павло і Ліля стояли осторонь, взявшись за руки, бліді й мовчазні, ніби їх обох от-от мали стратити в якийсь жахливий спосіб.

Звісно ж, Павло пережив неймовірний стрес, наслідки якого не минуть ніколи. Але такого, як він розповідав дідові, не було. Але чомусь нафантазував у розмові з дідом про таке. Валерій навіть загадав, як дід із онуком того вечора пішли до кабінету і довго не виходили звідти. Напевне, батько повірив тому, що розповів йому Павло.

Ноутбук Валерія видав звуковий сигнал. Організатори його поїздки до Варшави вивісили на його сторінку фотоальбом, який Валерій почав переглядати, відсунувши батьків зошит і фотоальбом. Ось син польського перекладача, а ось ксьондз. А ось великі чорно-білі світлини на білих стінах. Але на жодній світлині з фотовиставки «Totalitaryzm a rodzina» не було зафіксовано незнайомця в барвистому шалику, який передав йому зошита. А ось кілька знімків сірої грудневої Варшави. Валерій згадав, що обіцяв Павлові переслати кілька світлин Варшави. Він не став відбирати окремі світлини і перепостив йому на сторінку весь варшавський фотоальбом. А сам повернувся до батькового зошита з цуценям.

Після самогубства Лільчиної матері я почав всерйоз обдумувати, як би мені вчинити те саме. Напади моєї легеневої хвороби ставали такими нестерпними, що для пізнання пекла вмирати не було потреби. Можливо, ТЕ пекло якесь інше. Можливо, навіть, воно не таке страшне.

Мій лікар із відомчої поліклініки сказав, що до лікарні мені не треба, що там буде ще гірше.

— А хіба може бути ще гірше?

— Не гнівіть Бога, — відповів лікар, — буває, що той стан триває не кілька хвилин, як у вас, а кілька годин. Якщо ви будете у стаціонарі, ми будемо зобов'язані вас рятувати, а від того досить часто стан асфіксії дещо послаблюється, проте помітно довшає.

Він знає, що каже, в нього великий досвід. Тож до лікарні я не лягав. Але він виписував мені ліки, які перше допомагали, а тепер лише погіршували мій стан. Як він і попереджав. І лише коли я припиняв ковтати пігулки, які, до того ж, коштували всю мою місячну пенсію, кашель потроху заспокоювався і судоми відпускали мої дихальні шляхи. Для того, щоби по кількох тижнях прийти до мене знову.

Тож проблема, як укоротити собі віку, стоїть переді мною в усій її гостроті. Я гадаю, що там — вічний сон без пробудження, а не рай чи пекло. Раю нема ніде. А пекло тут. І з нього треба знайти спосіб тікати. Але вкоротити собі віку за допомоги мотузки я не зможу. З багатьох причин не зможу. І насамперед тому, що не зможу принести таке тяжке випробування тим, хто побачить мене мертвим. Передусім моїй Ірині, яка доглядає мене, яка так тяжко пережила смерть «Лільчиної мамані». А вона ж нічого не бачила на власні очі…

У минулому в мене вже була одна спроба піти. Я випив пачку снодійних. Здавалось би, сплю я вранці довго, до мене ніхто не заходить. Але замість вічного сну прийшла страшна блювота, і я поповз до туалету, і Ірина мала клопіт прибирати, а ще були швидка допомога і промивання шлунку… хай Бог милує!

Зараз травень, скоро літо. У попередні роки в теплі місяці року пневмонія відступала, щоби повернутися до мене восени. Але тепер вона навідує мене і в теплі дні. Востаннє, як я вже згадував, вона була в мене в день смерті Лільчиної матері. І пообіцяла скоро повернутися. Тому в перший день, коли я йшов із видавництва після хвороби, я вирішив спробувати ще раз.

І не вирішив, а воно сталося само собою. Минувши Золотоворітський сквер, я не завернув до свого дому, а пішов вулицею Володимирською в бік Софії. Чому я пішов туди? Не знаю. Було блаженне тепло літньої ночі, був спокій сонного міста, коли на вулицях нікого не було, лише зрідка проносились авта. І я побачив здаля на порожній вулиці великий автомобіль на високих колесах, який нісся на повній швидкості до мене. І я кинувся на бруківку, і впавши, не відчув болю. І той чорний велетень примудрився загальмувати з диким рипом, і з джипа виліз чоловік, і вилаявшись, підняв мене під пахви й потяг на тротуар.

— Папаша! Я не хочу через тебе сісти!

— Ти через мене не сядеш, синку!

— Знайшов місце лягати під колеса! Просто під сірим будинком! Іди ляж на Броварській трасі, і я тебе переїду із за-до-во-лен-ням! А тут не хочу!

Він залишив мене біля дерева на краю тротуару й поїхав, а я пішов у Золотоворітський сквер і сів на лаві біля фонтана. Я полюбляю ночі в цьому сквері, іноді забуваючи в ці хвилини про всі тягарі свого життя. Але забита половина тіла боліла дедалі більше, і я подумав, що, навіть якщо й кинуся вниз головою з високого поверху, то, певне, не розіб'юсь, а лише покалічуся. Боліли лівий бік і ліва рука, на які я кидався під колеса. Все боліло. Від вуха до коліна. Мій замах на власне життя лише посилив моє пекло.

Я сів на лаву й похилився головою на коліна. Ліворуч почулося цокання підборів. Попри сильний біль я обернувся. Біля лави, на якій я сидів, стояла жінка. То була дуже стара жінка, дуже стара й кістлява. Але то не була моя смерть. У руках вона тримала не косу, а театральну сумочку. Вона була у блузі з легкої тканини з рюшами на горлі й на зап'ястях, у темній вузькій спідниці до середини голені, на високих підборах, з дуже старим обличчям, зі зморшками, зі старечими плямами. Її густе сиве волосся було вкладено у високу зачіску. В її вухах гойдалися сережки. То була якась моторошна, потойбічна елегантність.

І ця жінка стояла поряд із його лавою і дивилася на мене своїми несподівано світлими очима. Я також уважно дивися на неї, на її високе, все у зморшках чоло, на її високі аристократичні вилиці, на її запалі щоки. Варто було би підвестися, або запропонувати їй сісти поряд, але я не зробив ні того, ні іншого. Ми так і поговорили, я сидів, зігнувшись, а вона стояла поряд, ледь нахилившись до мене.

— Прийшов час писати не для гонорару, а для вічності. І лише тоді вас відпустять, — сказала вона низьким, мелодійним, ніяк не старечим голосом.

— Які гонорари! Останній гонорар я отримав у 90-му році, — прорипів я.

— Того, за що платили гонорар, писати більше не треба. Настав час писати правду.

— Але ж я підписався про нерозголошення! Такі, як я, забирають свою правду з собою.

— То не пиши, — відказала жінка, — будеш іще багато років зі своєю правдою щоночі кидатися під колеса. А водії гальмуватимуть, і відтягатимуть тебе на тротуар. Не пиши, якщо боїшся розголошення.

— Але що писати? І кому? І хто це надрукує?

— Хто надрукує — не має жодного значення. Головне — написати. Ти вже почав писати в іноземний зошит на спіралі, зі світлиною цуценятка.

— То ви Люся, прибиральниця з нашого видавництва! — радісно вигукнув я, згадавши старшу жінку, високу й кістляву, яка ходила зі шваброю в коридорі й кабінетах нашого видавництва, і мені на мить полегшало. Мені завжди легшає, коли таланить щось з'ясувати.

— Я — не Люся, і не прибиральниця, і не з видавництва, — з гідністю відповіла та жінка, і мені стало прикро, що я образив жінку, котра, можливо, якась акторка, а не прибиральниця, — але ти пиши, то для тебе єдиний спосіб… вижити… а вірніше, померти. Пиши й не думай про нерозголошення.

— Але ж мого підпису ніхто не анулював!

— То не пиши, — знизала плечима жінка і зникла. І я зрозумів, що єдиний спосіб для мене вийти з пекла і здобути спокій, — це просто зараз повернутися до видавництва. Є речі, які не можна відкладати навіть до ранку. Треба просто в цю ніч розшукати великий зошит із цуценям на обкладинці, що мені подарував на день народження мій онук Павло. Дай Боже, щоб у нього все було добре.

У Валерія, як краплі у бляшанці, клацали «лайки» на його варшавський пост. І не на той, що на його сторінці, а на той, який на сторінці сина. Він не знав мережевих друзів Павла, а також не знав, що змушувало їх раптом так бурхливо реагувати на батьків фотоальбом на його сторінці. Павло написав, що ніколи не був у Варшаві, але хотів би відвідати столицю Польщі. А Валерій дописав, що привезе з Варшави щось цікаве, маючи на увазі рукопис Івана Івака. — В мене в руках той зошит, що ти подарував діду перед нашим від’їздом. Замість відповіді Пол Івак тут же вивісив зображення цуценяти з обкладинки, і Валерій навіть не здивувався. В Інтернеті все є. Навіть світлини з обкладинок зошитів п’ятнадцятирічної давнини.

Та не лише Валерій Івак того вечора стежив за сторінкою свого сина. На екрані принаймні ще двох комп’ютерів блимали варшавські світлини.

— Він у Варшаві, він зовсім близько. Що ми робитимемо, якщо він з’явиться тут? — сказав брат у перших Павла Михась.

— Ми думатимемо про це, коли він реально тут з’явиться, — відповіла його дівчина Ліля, з якою вони вже кілька років живуть разом у сірому будинку на західній околиці Києва. — Глянь, а Павло щойно вивісив якусь світлину цуценяти з великими очима!

Михась перейшов на сторінку Павла і побачив світлину, яку вмить згадав.

— Саме така світлина була на обкладинці зошита, що його Павло подарував дідові Івану на його день народження.

— А звідки ти знаєш?

— А як я міг цього не знати? Це ж було в нашому домі на вулиці Чапаєва. Ми тоді востаннє зібралися всі разом. То були проводи Валерія, Марини і Павла. Дід розчулився, коли Павло зробив йому той подарунок.

— Чудовий песик, схожий на Азика, — сказала Ліля. — Пам’ятаєш Азика?

Азик (скорочено від Лазаря) був песиком їхнього вчителя англійської мови Гаврила Матвійовича, того самого, до кого вони втрьох ходили на приватні заняття.

— Можливо, тому Павло й купив той зошит, що песик був схожий на Азика, — відповів Михась, а дід подумав, що то на честь одного з його оповідань, яке називалося «Цуценя».

— І добре оповідання?

— Я не читав, — відповів Михась. — То мій батько читав твори нашого діда.

А поки там що, Валерій Івак у варшавському готелі збільшив на весь екран зображення песика із зошита і кілька хвилин мовчки дивився на нього. А потім написав синові українською:

А в зошиті, де на обкладинці цей песик, написано багато цікавого.

Син відповів англійською, що для того й дарував дідові зошит, аби там одного дня з’явилося багато цікавого. А Валерій знову відсунув ноутбук і підтяг до себе батьків зошит.

— Не лише фаховий письменник, а й кожна людина може написати одну добру книгу. Це — книга власного життя. Але якщо ви концептуально писатимете книгу свого життя, а не спогади про якийсь його період, то треба дуже ретельно відібрати чолові події, а не прохідні. І якщо у своєму життєписі ви згадуватимете якихось людей, то це мають бути саме ті люди, в чиїх руках були ключі вашої долі, — поважно казав на лекції курсу «Теорія автобіографії» Васілій Гохов на Вищих літературних курсах у столиці Країни Рад, куди мене направила Спілка письменників на початку 70-х років.

— Кожен може написати добру книгу свого життя, якщо зуміє безжально відібрати потрібні факти! Якщо чесно писатиме, що справжня людина — це борець за великі ідеали Країни Рад! — казав і Василь Правда, мій перший наставник із літературного ремесла, керівник закритої літературної студії «Світле майбуття», для бійців незримого фронту, в яких раптом прорізався літературний хист, куди я ходив на початку 50-х. Керівник закритої літературної студії підвищував голос, даючи зрозуміти, що його переконливий літературний псевдонім узято на честь газети «Правда», центрального друкованого органу ЦК ВКП(б), яку читає все прогресивне людство, а не на честь абстрактного поняття, яке стає то не зрозумілішим, що пильніше вдумуватися в нього.

— Коли ви одного дня засядете за автобіографію, то відчуєте: спогади ведуть вас у якісь ірреальні світи, навіть якщо ви — переконаний реаліст. На якомусь етапі минуле керуватиме вами, а не ви минулим. Тому й треба ретельно відбирати, про що писати, а про що — ні. Нащадки судитимуть про вас саме за вашою автобіографією — якщо ви, звичайно, встигнете її дописати.

— Але спершу треба писати про цю буремну епоху, в яку всім нам пощастило жити! Про будівництво світлого майбутнього, в досягненні якого стають на заваді люті вороги! А вже потім про теплі мамині руки, про лагідний батьків голос! — підвищував тон Василь Правда.

— Не бійтеся висвітлити у своїй автобіографії те, чого ви боялися раніше! Адже якщо у вас виникла потреба в автобіографії, то це означає, що ви вже стали тими мудрими людьми, які подолали всі свої страхи, чи не так? — ставив перед аудиторією риторичне питання Васілій Гохов.

Отже, орієнтири, як писати книгу свого життя, я отримав задовго до того, як засів за неї: безжально та безстрашно відібрати саме ті факти свого життя, в яких зосередилася його правда — і правда тих епох, у які я жив. І розповідати про чолові постаті мого життя. Себто, про тих людей, у чиїх руках були ключі від тих дверей, або, вірніше сказати, від тих брам, за якими починалися повороти долі. Не прямий коридор чи тунель, а несподіваний поворот коридору чи вулиці. Або сходи. Вгору чи вниз.

Вельми складно писати про себе тодішнього зі своїм нинішнім досвідом. Написавши чимало творів: і романів, і повістей, і оповідань, я жодного разу не писав від першої особи. То ж і в останньому своєму творі писатиму про себе як про нього.

Я нічого не можу змінити в житті того хлопця, який прожив те життя, правду про яке в усіх деталях знаю лише я, а коли я піду, не знатиме ніхто. Бо той, хто читатиме мою автобіографію, матиме законне право не вірити жодному слову. Або вірити одним словам, а іншим — ні. Я можу лише спробувати розповісти свою правду про життя Івана Івака. Якщо лишуся живим під час тої розповіді. А втім, я пишу для того, щоб відійти, а не для того, щоб лишитися.

Я сиджу в кабінеті в себе на роботі у видавництві, де працюю ледь не тридцять років. Я найстаріший і єдиний працівник кілька років тому поважної, а в цю епоху жалюгідної установи. В мене вдома, здавалось би, суттєво кращий кабінет, де за скляними дверцятами шафок стоять різні книжки, серед них і справді великих авторів. А за моїм масивним письмовим столом червоного дерева, у кріслі зі шкіряним сидінням і прямою високою спинкою тільки й писати шедеври. Але зараз на цьому столі стоїть комп'ютер мого онука Михася. То ж хай йому там добре виконуються домашні завдання, яких його дід у його роки ніколи не робив. Михась допоміг дідові перетягти сюди, у видавничий кабінет, старий програвач для вінілових платівок, який хрипить, зітхає, але ще відтворює музику. То ж я ставлю на диск платівку моєї улюбленої Мільви та розкриваю великий зошит на першій сторінці.

І ласкаво прошу сюди тих людей, хто має ключі, які відімкнуть потрібні приміщення у будівлі мого життя. І вітальню, де висять парадні родинні світлини, а в буфеті блищить радянський кришталь, висміяний молодшими колегами-літераторами як символ безнадійного міщанства… і кабінет, де в шафах стоять добрі й не дуже книжки, а в шухлядах письмового столу в сап'янових коробочках лежать державні нагороди, дані, здебільшого, за різні паскудства… і спальні, о, то найцікавіше, але й там не вся правда… і кухню, письменницьку, звичайно ж... і головне, щоби ті ключі відімкнули всі темні комори і на горищі, і в підвалі… І навіть туалет… Хоча Василь Правда не радив запускати читачів майбутнього до туалету:

— Ви ж не розповідатимете нащадкам про те, як ходили в туалет! — казав наставник, якого потягло пофілософствувати на предмет теорії автобіографії. Студійці почали дружньо реготати. А Іван Івак згадав напис на стіні нужника на слобідці:

Той напис на потрісканій диктовій стіні туалету на задвірках злиденного слобідського будинку певний час насправді існував, я це кажу в ясному розумі, при твердій пам'яті. Отже, буває, що й туалет концентрує в собі правду епохи. Іван Івак тоді відразу зацікавився особистістю того, хто насмілився зробити той напис на стіні нужника в повоєнні роки. Ще в сорокові, не в п'ятдесяті. І як таке можна було писати? І як можна було так ризикувати самому, так підставляти інших?

Напевне, то писала не господиня дому, Людмила Уласівна, вдова учителя рідної мови Михайла Михайловича, якого у війну забрали німці, бо хтось доніс у гестапо, що старий був членом ВКП(б). До жінки заходили люди, стару не забували, як ото й Іван зайшов, ідучи від матері. А вона ж іще дала Іванові свічку, щоби він «сходив охайненько». А його, коли він побачив той напис, схопила така судома страху, що він не зміг зробити того, за чим туди пішов. Він уже тоді служив в спеціальних військах Народного комісаріату внутрішніх справ і мав негайно просигналізувати про антирадянський напис будь-де. Івак цього не зробив, сподіваючись, що ніхто не бачив, як він ішов у нужник зі свічею. Зрідка навідуючись до матері й малого братика Лесика, якого вона народила під час війни, до вдови Михмиха Іван більше не заходив, прискорюючи крок біля її будинку. Іван переступив поріг тої жалюгідної садибки, лише коли прийшов на її похорон. І то вже була інша епоха. Коли написами на стінах відхожих місць вже можна було не перейматися.

Михмих прийшов на сторінки моєї автобіографії незаплановано. Я планував покликати його сюди перегодом. А він завжди вчив нас складати план того, що ми збираємося написати. А також наш Михмих говорив, що, коли ми зберемося написати будь-що, то маємо зважити: яка користь із написаного для майбутнього. Щоби хтось, прочитавши написане нами, сказав нам спасибі. Із психоаналітичними теоріями писати, щоб полегшити душу, радянський учитель, певне, ознайомлений не був.

Ви бачите, від лекцій столичного професора Вищих літературних курсів і від настанов керівника літературної студії я йду назад, до того, чому навчав шкільний учитель іще до війни.

Тепер моєму синові під п'ятдесят, а мені вже було сімдесят. Онукові Павлу зараз більше, ніж було мені, коли я мав свою першу жінку. Це сталося зі мною дуже рано, бо була війна. А втім, річ не у війні. Павло також став мужчиною дуже рано. Я про це вже писав і не буду більше. Більше може розповісти лише сам Павло, якщо відчує, що помре, як не розповість. Або як я: НЕ помре, як не розповість. Але свого досвіду я своєму онукові не бажаю.

Оскільки я вже згадав про свою першу жінку, яку і жінкою назвати складно, така вона була юна, то найлогічніше було б з неї й почати історію життя Івана Івака. Тим паче, що в руках Марії Каламатної не один, а ціла зв'язка ключів від багатьох важливих приміщень незграбної та страшної будівлі його долі. Неповнолітній Іван Івак крутив дорослу любов із так само неповнолітньою Машею Каламатною в окупованому Києві. Як тоді казали прості громадяни, «за німців». А мовою газети «Правда» це називалося «на тимчасово окупованій німецько-фашистськими загарбниками території». Із самого роману Вані Івака й Маші Каламатної можна було б сьогодні зробити добротний роман. То не була б історія кохання. То була би розповідь про хаос війни і на вулицях, і в домівках, і в головах, і в душах. Багато років потому старший брат Ілля, учасник бойових дій, скаже за чаркою: найрозкішніший шик із жінкою — на війні. Іван в окупованому Києві сповна пережив ту правду, яку озвучив Ілля Івак. Але цілеспрямовано писати роман про роман неповнолітніх дітей війни я не буду, бо чорторий тих спогадів затягне кудись не туди й не дозволить написати історію життя Івана Івака. А від мене чекають саме цього.

Отже, до Марії я ще повернуся. А поки кілька слів про ті картини початку життя Івана Івака, які спливають у пам'яті то яскравіше, що далі вони. І, аби було зрозуміло, про що мова, просто анкетні дані Івана Івака.

Він народився другим сином у родині Захара та Галини Іваків, хоча Іваном, зазвичай, називають старшого сина. Народився на слобідці в яру, від якої сьогодні не лишилося жодного будинку. Слобідки рідко мають будинки бодай якоїсь архітектурної цінності. Та була особливо убога. Біля будиночків не було садочків, як неподалік на Татарці, де з-за кожного паркану в сезон визирали буйні кущі троянд. Не було жодного кам'яного будинку. І навіть дерев'яних не було. Стінами будівель служили якісь уламки невідомо чого, перекривлені вікна не відчинялися. Щоправда, коли Іван ішов тим яром, то завжди відзначав, що в більшості будинків висіли охайні тюлеві фіраночки. То не був спосіб оберегти свою бодай якусь приватність. Для того краще було б почепити не кокетливий тюль, а матерію без дірочок. Ті слобідські фіранки були недоречні… як глибокі декольте на сукнях старих жінок! — колись редактор викинув цю метафору з однієї з моїх давніх повістей, то ж тулю її тут.

Все лихо і вся радість Івана Івака пов'язані із цим містом. Бо скільки себе пам'ятає, тікав з яру, іноді з іншими хлопцями, іноді сам, і до самозабуття лазив вулицями міста вгорі. Чи не від п'яти років полюбляв зупинятися перед гарними кам'яними будинками, мріяти про те, що колись житиме в котромусь із них. Найбільше полюбляв вулицю Овруцьку. Найчастіше мріяв оселитися в одноповерховому будиночку з голівкою жінки в короні й намисті над вхідними дверима і трояндочками над вікнами.

Чи не найяскравіший спогад раннього дитинства: малий хлопець зумів зазирнути в дірку в глухому паркані навколо парку просто над їхнім яром і побачив неймовірно гарний особняк. До війни там жив один нарком, якого потім забрали. Іван пригадував розмови про це в яру: жив, як пан, то й отримав те, що заслужив. А в повоєнному Києві в тому маєтку була знаменита Дача Хрущова. Наприкінці сімдесятих паркан зламали, маєток передали лікарні, і відтоді жінки в замурзаних халатах ходять між тих ярочків і місточків, біля тої клітки, в якій колись були справжні фазани — читачку з бібліотеки моєї покійної дружини викликали їх лікувати. В цій лікарні Ірочка народжувала Михася. Ми з зятем Миколою носили їй передачі, і я розповідав йому, як чотирирічний Іван Івак заворожено дивився на ці будиночки крізь дірку в паркані, а потім вертався в свій убогий яр.

Головним лихом родини Іваків у яру було не злиденне житло. Зрештою, в Людмили Уласівни й Михайла Михайловича також був убогий будиночок. Але в їхньому домі було щось привабливе, хоча й там висіли потворні тюлеві занавісочки. В домі Іваків ніколи не було ні теплих маминих рук, ні лагідного батькового голосу, особливо останнього. Батько якщо не мовчав, то кричав, плутаючи слова, не закінчуючи речень. Ніколи не можна було зрозуміти, чим він був незадоволений. Здається, всім. Мати була так само криклива. Але батьки, які роздратовано били дітей чи не від пелюшок усім, що трапиться під руку, були сильно залякані радянською владою. І сини, які рано навчилися захищатися, використовували й цю специфіку:

— Чого ти, безпартійне одоробло, б’єш піонера? — кричав старший брат Ілля, відбиваючись від батька, стаючи конструктивним прикладом для молодшого.

Спокій у домі настав лише тоді, коли за занавіскою в горошок у кутку єдиної в домі кімнати батьки вели подружнє життя. Тоді звідтіля починали лунати нерозбірливі вигуки задоволення і навіть радості.

— Почалося, — бридливо казав Іван, киваючи вбік фіранки.

— Бодай вони звідтіля й не вилазили, — відповідав Ілля.

Батьки Івана прийшли в це місто невідомо звідки. Скоріш за все, з села, де жила бабуся Явдоха, в якої Іван кілька разів бував улітку. Очевидно, інші їхні родичі померли в голод 33го. Але деталей Іванові ніхто так і не переповів. Батьки щось знали, але мовчали. Не лише тому, що боялися, — підписки про нерозголошення з них ніхто не брав, — а ще й тому, що дуже натужно формулювали думки в словесній формі.

Я знаю, що в житті багатьох моїх співвітчизників бабусі були важливішими, ніж батьки. Певне, за якихось обставин і бабуся Явдоха могла стати чільною постаттю для Івана Івака. Химерні сільські спогади і досі, буває, зринають у його пам'яті й каламутять його душу своєю нечіткістю й незрозумілістю. І відсутністю ключа до них.

Хатка бабусі була хоч і зовсім маленькою, але помітно кращою, ніж дім Іваків на слобідці. Речі лежали у скрині, були полички для мисок. Іван дуже хотів і собі виготовити такі. Бабуся намагалася призвичаїти Івана до роботи на городі, поки вона працювала в колгоспі. Але Іван робив її вкрай кепсько — яка користь із тих городських?

А ще бабуся просила Івана допомогти їй перетрушувати її одяг «на смерть». Дуже побивалася, що ті речі не такі, як їй хотілося. Навіщо вона це робила? Іван не розумів, навіщо надавати таке значення смерті. Я й досі не розумію, чому для спасіння безсмертної душі смертне, а на той момент уже мертве тіло треба одягти саме так, а не інакше.

Розмовляли вони з бабусею мало, і говорила вона загадками. Коли Іван намагався довідатися, з боку батька чи з боку матері баба Явдоха була його бабусею, вона незрозуміло відповіла: «І з боку батька, і з боку матері!» Я й досі не знаю, що вона мала на думці. І досі не знаю, з чийого боку. Бабуся говорила якимись шифрованими реченнями, ключів до яких Іван не мав: «Все мовчатиме, і ліс мовчатиме, і вода мовчатиме, а через п'ятдесят год усе заговорить! І ліс, і вода, і люди!»

За німців у Києві постійно хотілося їсти, і всі кияни враз згадали про своїх сільських родичів, близьких і далеких. І потім ошелешено розповідали, що у селян життя за німців стало помітно кращим, ніж було за наших. Іван одного разу був у бабусі Явдохи за німців. Сподіваюся ще сказати про це кілька слів.

То ж почалася війна з німцями. Захара Івака та його сина Іллю забрали на фронт. Війна швидко підступила до самого Києва, який став прифронтовим містом. Я добре пам'ятаю душевний стан Івана Івака тих днів. Підліток щиро радів сум'яттю війни. Почалося щось таке, що дуже відрізнялося від тупої одноманітності довоєнних років. Це складно було пояснити, але було саме так. До яру не долинав гуркіт війни, від якого здригалося місто на пагорбах. То ж Іван бігав у місто, аби знати те, що відбувається у світі. З гучномовців лунав упевнений голос, що ніколи німецький чобіт не топтатиме священної київської землі. Люди метушилися вулицями в пошуках новин і харчів.

У вересні радянське начальство втекло геть із усім манаттям, кинувши киян напризволяще. Німці увійшли до Києва. То навіщо було так гучно брехати про німецькі чоботи і святу київську землю? Краще би допомогли людям виїхати. І Іван із задоволенням копав відбиту від якоїсь статуетки лису голову вождя світового пролетаріату, яка чомусь не розбивалася, стрибаючи вгору бульваром Шевченка. Несподівано хтось відбив його «опуку». Так Іван познайомився з Машею Каламатною.

Як Маша опинилася в окупованому місті сама, без батьків? А втекла з потягу, в якому їхала з батьками на Схід! У потязі дуже смерділо, їй зробилося зле! То був час, коли діти батьків і батьки дітей губили часто, іноді назавжди. Їх із Машею єднало ще й те, що вони обоє почувалися без своїх «предків» краще, ніж із ними. Щоразу Марія по-іншому розповідала свої пригоди на шляху додому крізь лінію фронту по дорогах війни, а Іван не переймався правдою. Єдине, що було правдою, бо в цьому Іван брав участь особисто, це те, що дівчина шукала мужчину, а краще хлопця, який допоміг би виламати замки від кімнат в її помешканні. Але для цього потрібні інструменти. В Іванового батька такі були, і він їх не забрав з собою на війну. Вони разом з Машею пішки рушили через усе місто до яру на Іванову слобідку.

Містом ходили німецькі вояки, було розвішано прапори з лиховісною свастикою. Але загалом місто ніби й не змінилося. Люди так само поспішали у справах. Ось дві жінки зупинилися біля опери, розмовляють і сміються, ніби й влада в їхньому місті не помінялася так серйозно.

Дорогою Маша розповіла Іванові, що її батьки замкнули кімнати. Ключі від вхідних дверей помешкання Каламатних мала гувернантка Ельза Карлівна, якій доручили навідуватися до їхнього житла. Дякуючи Богові, вона була в їхній квартирі, коли Маша повернулась. Коли Іван із Машею дісталися яру, Іван злякався, що дівчина, яка так сподобалася йому, втече, побачивши його жалюгідне житло. Але Маша відважно переступила поріг їхнього будинку. Материн регіт долинав із-за тої ж засмальцьованої занавіски в горошок. Посеред кімнати навхрест лежали милиці одноногого Гоші. Ніхто не помітив, як Іван прийшов і забрав увесь батьків інструмент у дерев'яному ящичку з ручкою. Іванові сподобалося, що Маша не висловила зневаги до нього, бо він з такого дому в яру, а вона із шикарного будинку на Чудновського. Іван запам'ятав ту чудернацьку назву вулиці, і не тому, що ходив до музеїв, які були ліворуч і праворуч від будинку Маші, а тому, що його одного разу водили до зубного лікаря на Чудновського.

Юна парочка вибралася з яру, і рушила повз той розкішний маєток, яким Іван милувався крізь щілину в паркані. Починало темніти, вулиці були порожні, не було ні киян, ні німців. Дійшли до Львівської площі. Зустріли німців із великими псами на мотузках. А ось цей веде не пса, а лисицю. Іван відчув несподіваний жах, коли в темряві при землі хижо блиснули зуби рудого створіння.

— Шнапс фабрік? — закричав той німець.

Іван розгублено не знав, що відповісти. Але Марія заговорила з ним по-німецьки, посміхнулась йому, зробила спробу погладити «фуксхена». Хазяїн фуксхена також посміхнувся. А Маша показала йому, куди йти до шнапс-фабрік.

— Він спитав, де горілчаний завод, — пояснила Маша Іванові, а Іван засоромився свого боягузтва і висловив захоплення відвагою Маші.

— Ти їх не бійся, вони хороші люди, — сказала Маша. А потім трохи подумала, і додала: — не гірші за наших.

А далі вони завернули на Велику Підвальну, і знову їм назустріч рушила ватага німців із псами, які ніяк не виглядали «хорошими людьми». Але тут Іван злякатися не встиг, бо Марія затягла його від гріха подалі — чи навпаки, ближче до гріха? — у темне підворіття й гаряче пригорнулася до нього. І поцілувала його, обтираючись об нього всім тілом. Іван забув, як щойно злякався німця з лисицею. Я й зараз пам'ятаю, як тримав ногами ящик з інструментами, обнімаючи Марію в підворітті Великої Підвальної.

Це підворіття є й сьогодні. Кілька днів тому я зайшов у нього і по дорозі сюди, простояв кілька хвилин. Нічого особливого не відчув і рушив далі сюди, до свого видавництва. Мільва співає італійською мовою «Fischia il vento» на мотив «Расцветали яблони и груши». А я пишу далі історію життя Івана Івака.

Того року Іван дуже рідко навідувався до себе в яр. Мало не весь час проводив у своєї авантюрної подруги в сірому дореволюційному будинку за спиною в Тараса Шевченка. Газета «Українське слово», яку клали до поштових скриньок киян, розповідала, що німці прийшли визволити українців від більшовиків. Але чому визволителі так запросто пристрілювали людей просто на вулицях і не дозволяли прибирати мертвих? Більшовики такого не робили. Іван із жахом дивився на мертві тіла, намагаючись не глянути на обличчя. Та й на Чудновського, яка за німців називалася Терещенківською, швидко дійшла звістка про жах на Дорогожицькій. Те, що згодом стане відомим на весь світ як «Бабин яр». І з Маріїного дому зник професор Міркін. Та родина, попри поради Каламатних, свідомо не поїхала до евакуації, мовляв, німці — культурні люди.

— Він приходив до нас у гості! І сидів за цим столом! Він був бридкий, як і мій батько! Викладач марксизму! — стукала п'ястуком об стіл Маша, — але, якщо він опинився на Дорогожицькій, мені його шкода.

Іван дуже сподобався гувернантці Ельзі Карлівні. Завдяки її статусові фольксдойче їхнє існування в ті роки було привілейованим. Чи не тому в просторе житло Каламатних нікого не підселили з німецьких вояків, і юні коханці мали у своєму розпорядженні аж чотири кімнати. А сама молода і гарна гувернантка скоро перебралася на сусідню вулицю Толстого до німецького офіцера Вальтера Фальке, який облаштувався в помешканні радянського комбрига. І портрет того комбрига із ромбиками на комірці так і лишався на стіні у вітальні, і Вальтер Фальке піднімав келих перед тим портретом, і казав по-російському:

— За ваше здоров'я! Хіба я так хотів приїхати до Києва?

Вальтера Фальке, до якого Маша з Іваном ходили в гості під ручку (Іван да Марья — замилувано вуркотала Ельза), частував їх різною дивовижею. Іванові сподобалися устриці та біле вино. До речі, у червоного комбрига в серванті був набір ложечок для устриць. Як у поміщика в самодержавній Росії, які, як свідчить російська класична література, вміли добре жити. І взагалі, посиденьки на розі Толстого й Володимирської були дивовижними. Вальтер добре знав російську і читав вголос російські вірші так артистично, що не слухати і не запам'ятати ті вірші було неможливо:

декламував Вальтер, поглядаючи то на Ельзу, то на Машу. А ще Іван не раз чув від нього якісь такі рядки:

Із «картофелем» в окупованому Києві було сутужно. Місцеві виживали завдяки пшону. Іван не може пояснити деталей, чому Вальтер не мав картоплі, але напевне пам'ятає, що вони з ним справді їздили в село до бабусі Явдохи великою чорною машиною навесні, коли зійшов сніг страшної лютої зими сорок першого — сорок другого. Їхали крізь якийсь густий молочний туман, який чомусь запам'ятався найбільше.

Бабуся не здивувалася з'яві онука, та ще й у товаристві німецького офіцера. За торбу картоплі Вальтер дав бабусі Явдосі плитку шоколаду, якій стара чомусь дуже зраділа. Сказала, що покладе її на могилу Даринці в поминальний день. Вальтер так і не зрозумів, чому в шоколадки буде таке дивне застосування. А Іван не зміг йому пояснити. А також він не знав, хто така Даринка. І ніколи не довідається. Того весняного дня сорок другого року Іван бачив бабусю Явдоху востаннє. Він не знає, коли вона померла.

Назад вони їхали так само крізь туман. Коли під'їздили до міста, Вальтер Фальке сказав, що хотів би вивчити й українську й питав Івана, чи не допоможе той йому. А наступного дня Вальтер частував гостей картоплею по-німецькому під білим вином. І сумно говорив:

— Мине трохи часу, і через те, що сталося в Києві на Дорогожицькій, світ відбере в німців і Гете, і Шиллера, і Гегеля, і навіть Карла Маркса. Лишаться тільки ті, хто набирав людей для ліквідації євреїв на Дорогожицькій. Ми зробили щось не так, хоча й мали на меті шляхетну мету звільняти вас від більшовиків.

— За більшовиків було опалення, Вальтере! — сміялася Ельза, загортаючись у хутра чи то своєї патронеси мадам Каламатної, чи то безіменної дружини комбрига.

— Не ті люди заволоділи Німеччиною. Не ті люди заволоділи Росією. Вони воюють. А хто переможе? Хай хто, буде жах! Весь світ на якийсь час стане, як Велика Дорогожицька, і в яри падатимуть не лише євреї. Випиймо за те, що ми тут сидимо мирно, в домі цієї людини, і п'ємо разом, ті, хто мали би ненавидіти одне одного. За острівець миру у кривавому океані війни!

Вальтер і Ельза запрошували Івана й Машу досить часто і давали їжу з собою. Але їсти хотілося щодня, тож їжу треба було добувати. В домі Каламатних було багато всякого добра її батьків, тож Марія радо навантажувала Івана вузлами і вони разом ішли на Євбаз бульваром Шевченка. Вони міняли на їжу і статуетки, і покривала, і порцеляновий посуд, і картини з дому Машиних батьків.

— Коли вони вернуться сюди зі свого Свердловська, то нічого тут не знайдуть! А я поїду до Америки! Як вона мучила нещасну швачку за цей костюм, ти би знав! — казала Маша, кидаючи бежеву звужену донизу спідницю й жакета з хутряним коміром у торбу. За такі речі селяни на Євбазі давали і сир, і масло, і хліб, і курку.

У перші роки після розвалу Союзу в будинку літераторів відбувся творчий вечір поетеси Марічки Чималої з Канади, на який запросили й Івана Івака, мовляв, буде фуршет. Поетеса попросила організаторів її вечора видзвонити письменника Івана Івака, бо читала в емігрантському українському часопису передрук його оповідання «Кат». Іван прийшов. Відомий ще за СРСР літературознавець вів вечір старшої пані у дорогій вишиванці з етнографічного музею, із коралами на пишних грудях. У поетеси були ретельно зачесані сиві кучері. Вона постійно посміхалась, демонструючи ідеальні зуби.

— Не впізнав? — спитала Марічка Чимала, коли її підвели до Івана Івака після творчої частини, — а я тебе відразу впізнала!

Тоді, в окупованому Києві в Маші Каламатної були відчайдушні руді кучері та погані жовті зуби.

— Іване, ми вимінювали речі моїх батьків у селян на їжу. Як ти гадаєш, у них потім не відібрали ті речі? — виявила несподіване занепокоєння поетеса.

— Я не думав про це, Маріє, — відповів Іван.

— Адже потім повернулися більшовики, і вони грабували народ не гірше за німців!

— Ти краще скажи, Маріє, чому дурний пацан із яру так сподобався професорській доці?

— Я чомусь поряд із тобою відразу відчула себе захищеною, Івасю, — відповіла поетеса.

— А пам'ятаєш, як ми раділи в ті, зрештою, страшні часи, що не треба буде ходити до школи?

— О, то тепер я професор у Вінніпезі! — невлад відповіла Марічка Чимала.

Щирої розмови в нас із моєю авантюрною подругою не вийшло. Мало того, що на відстані п'яти кроків від дружини стояв, наче за командою «струнко», її вінчаний чоловік Богдан Чималий із її жакетом у руках, що вельми скидався на той, за який Маріїна мати так мучила довоєнну швачку. Поряд крутилися якісь люди, вірніше, не якісь, то були мої колеги, яких я добре знав із письменницького цеху, і молодші, яких я знав гірше. Всі вони пили за здоров'я «прекрасної жінки», либонь, сподіваючись, що вона запросить до Канади на якусь програму. Але навіть без цього всі були їй вдячні за поживний фуршет із вином і коньяком.

— То є у вас усе так де-ешево, — казала Марія із автентичним діаспорним акцентом. А Іван пам'ятав ті часи, коли перекладав їй газету «Українське слово», бо вона не розуміла, про що там писалось українською.

Іван кілька разів натякнув, що не від того, аби посидіти з нею десь, поговорити про давні часи, але Марія не прийняла пропозиції, а вірніше, невірно витлумачила її:

— Ой, Іване, більше п'ятдесяти років минуло! Та й Богдана я нікуди тут не відпроваджу! — Марія, певне, подумала, що я хотів напроситися на зустріч наодинці.

Ні, Маріє, я зовсім не хотів того. Колись ми стали коханцями дуже молодими, можна сказати, дітьми. Господи, чого тільки не було між нами в нашому окупованому місті! Я пам'ятаю, як дико стрибали наші голі тіні по стінах з памороззю.

— Ми потрапили в той ритм, у якому крутиться земля, — кричав Іван мало не на все місто.

— Це ми розгойдуємо цю землю, — хрипіла ти у відповідь.

Та зима була страшенно холодною. На стінах спальні була справжня паморозь. Ми писали на ній гарячими пальцями наші імена. За стінами неподалік іще тлів підпалений підпільниками Хрещатик. Ми реготали з тобою: «Подпольщики — это те, которые под полом или те, которые подпаливают?» рятуючись тим дурним сміхом від жахіть війни. «Найбільший шик із жінкою — на війні». Щось у тому є.

Я не забув твоїх дотиків і твоїх стогонів. І як ми потім закутувались у пухову ковдру, і засинали, і прокидалися від холоду, і знову кохалися. Але хіба це можна повторити через п'ятдесят років? Іван Івак тих років не ставив питання, чому професорська доця була такою розбещеною в такому юному віці. Просто брав те, що пропонувала йому юна хуліганка. А старий Іван Івак не наважився спитати поважну пані поетесу про це. Хоча, на те і є старі друзі, щоби говорити про все не соромлячись, не боячись образити, бо справжнього старого друга образити не можна, як і він ніколи не образить тебе.

Я відчув велике розчарування від зустрічі з тобою, Маріє. І не тому, що відчув жаль від того, що життя минає, і попереду значно менше, ніж позаду. І не тому, що ти була з чоловіком, а я вже тоді був удівцем. Ні, річ у тім, що ти на своєму вечорі читала якісь бездарні пуританські вірші, присвячені мені. Як дівчинка Марічка із хлопчиком Іванком усеньку ніч перед розлукою назавжди читали «Кобзаря» в домі старої учительки. Краще б ти не читала ніяких, і це було б о'кей. Навіщо ця брехня? Я брехав усе життя, але ж я, на відміну від тебе, лишився в цій країні, бо так вирішила доля. А ти здійснила свою мрію, дісталася далеких країв, яких я не побачив і не побачу. До країв, де, як кажуть тепер, панує свобода. То хто ж змушував тебе казати неправду?

А хочеш, я розповім, якою насправді була наша остання ніч восени 42-го? Коли німці невідомо з якого дива зруйнували твій гарний сірий дім, в якому ми хуліганили впродовж повного року, ти сказала, що то був знак тікати з цього міста, бо ти все одно збиралася до Америки. Кілька днів ми жили у Вальтера, в домі комбрига. А потім Вальтер, щиро вибачаючись, натякнув, що його начальство не дуже заохочує занадто тісні контакти вояків Райху з місцевими, і Ельза зібрала тобі невеличку валізку в дорогу. А потім ми ходили на вокзал і довідалися про потяги на Львів. А потім пішли до нас у яр, щоб я також узяв із собою в дорогу якісь речі. Мати була вагітною на останніх тижнях і гостинно запропонувала розпусним малоліткам місце в кутку за фіраночкою в горошок. Я зібрав невеличкий вузлик, до якого справді поклав «Кобзар» із підписом учителя Михайла Михайловича, який мені подарували в школі. А ночували ми тієї ночі у вдови вчителя, в Людмили Уласівни. Вона запропонувала тобі своє ліжко, на якому вона спала з Михмихом, але ти сказала, що ляжеш зі мною на підлозі. Пам'ятаєш, як ми востаннє кохалися в темряві на підлозі в її домі, а стара добра жінка зітхала на своєму ліжку: бідні діти, то все війна, війна… Я не знаю, чи були в мене в моєму житті сильніші відчуття. У мене були добрі почуття, були жахливі, у мене попереду була безодня, про яку я теж збираюся розповісти. Але такого вселенського протягу, як тоді з тобою на підлозі в домі вдови Людмили Уласівни, я більше не пізнав. У Країні Рад про таке не розповідали.

А потім ми рушили на вокзал, Маріє. Чому ж я не ризикнув поїхати з тобою й повернувся додому? Що мене затримало? Невже обіцянка добути хмизу для Людмили Власівни? Та ні. Скоріше те, що в мене вкрали мій вузлик, і я не наважився вирушити в далеку путь зовсім без речей. А ще те, що за той рік, поки ми кохалися, ти дуже виросла і стала трохи вищою за мене, і саме під час останніх обіймів на вокзалі я усвідомив це. А ще я недаремно згадав про вселенський протяг ночі перед тим. Я застудився, Маріє, в мене повзла температура. Мені не хотілося далеких мандрів, лише забитися в куток і відлежатися. У мене боліло горло, мене душила страшна ангіна. Тому в нас і не було останнього поцілунку. Це єдиний правдивий рядок у твоєму вірші:

А тобі доля сприяла. Ти побачила на вокзалі людей, які також шукали можливості прориватися на Захід. То ж останнє, що побачив Іван, ідучи з вокзалу, як ти пересіла до них, і от уже ти на відстані жваво жестикулюєш із ними. А він поплентався назад у свій яр. А коли Людмила Уласівна побачила його, то сказала йому:

— Повернувся, Івасю? Значить, не судилося тобі шукати щастя в чужих краях. Але моя тобі порада: не розповідай нікому про Машеньку. Хай дівчині щастить на її шляху. Але ти про неї мовчи. Ніби й не було такої у твоєму житті.

Ось чому навчали нас учителі. Якщо говорили від щирого серця.

Чому зустріч із Марією Каламатною була ключовою подією життя Івана Івака? Почати з того, що саме після зустрічі з сивою доглянутою пані з діаспори в радянського письменника Івана Івака виникла ідея написати правдиві спогади. Хоча напевне, в будівлі Маріїного життя таких жахливих приміщень, як в Івановій, гадаю, не було.

Марія вчила мене не лише сміливості. Вона позбавила мене невинності у значно ширшому сенсі. Війна позбавляє невинності всіх, навіть черниць, які прийняли постриг. Завдяки Марії Іван довідався суттєво більше, ніж просто підліток на війні.

Так, я уникаю слова «кохання», згадуючи Івана й Марію. То було не кохання. То було щось інше. Але щось дуже сильне. То була велика ініціація. По кількох роках Іван одружився з Любою, і в них був щасливий шлюб. Але, коли в них із Любою виникали якісь неузгодженості, хоч би як дико це звучало, мала хуліганка Маша Каламатна приходила до їхньої спальні й допомагала їм налагодити те, що чомусь розладналося. Це траплялось якось неусвідомлено.

Деякі риси Маші я несподівано впізнавав у свого сина Валерія. Він з дому не тікав, але ще дитиною був психологічно сильнішим за свого батька. Та й зовні мій син незбагненним чином схожий на неї, на мою незабутню першу дівчину. Невже то правда, що ми, і чоловіки, і жінки, міняємося на генетичному рівні від статевих контактів, набуваючи якості своїх партнерів, і діти можуть бути схожі не на батьків, а на попередніх коханців когось із них? Якщо це й правда, то якась дуже химерна й викривлена.

А що є справжньою правдою, то це те, що саме Марія навчила Івана не робити жінці непотрібних дітей. І в Люби їх ніколи не було. Їхній первісток Валерій з'явився на світ не в гуртожитку, де Іваки жили два роки після одруження, а коли вони отримали власну кімнату. І Ірочка народилася саме тоді, коли її запланували. Нічого такого, від чого страждало багато жінок у нашій країні, в моєї Люби не було. То чому ж вона зовсім молодою померла від жіночої хвороби, тяжко прохворівши кілька років, переживши кілька операцій?..

Валерій відірвався від батькового зошита, перші сторінки якого можна сказати, проковтнув. Ніколи він не читав батькових творів із такою увагою. Він ставився до батькових текстів із неприхованим презирством. Іще оповідання в нього траплялись непогані, але його романи… Іноді син відкривав книги Івана Івака, щоб одразу закрити, прочитавши якийсь геніальний абзац, на зразок «Комсомольцеві не могла подобатися ця фальшива красуня в іноземних чоловічих штанах. Треба буде обговорити її на комсомольських зборах!» То була апотеоза батькового літературного стилю. Саме такою писаниною він заробляв на контрабандні джинси для своїх діточок та на іноземні костюми для своєї коханої дружини. Що ж змушує сина зараз читати батькове «Останнє бажання» аж так уважно? І чому він так назвав свій роман? Поки це не зрозуміло. Можливо, останнє бажання письменника Івана Івака полягало в тому, щоб його син усе-таки прочитав його останній роман. Тож я виконую твоє останнє бажання, тату.

Валерієві було трохи не по собі, коли читав про такі інтимні речі з життя своїх батьків. У добрих книжках подібні сторінки читаються добре. Але одне діло читати щось таке про узагальнених людей, а інше — про людей, яких знав особисто, ба більше — тих, які дали тобі життя. Зрозуміло, вони кохалися, але щоб у тому ще й брала участь третя особа. Хоча, звичайно, в павутинні інтиму все буває. Добре, що він не письменник і ніколи не писатиме для свого сина про всю їхню з Мариною каламуть.

На одній із конференцій, у яких Валерій Івак періодично брав участь, йому трапилася професорка з Вінніпега, імені якої не запам’ятав, цілком можливо, то була Mrs Chymala. Вона видалася йому потворою, просто фіолетовою мавпою. Приперлася на конференцію, де була його доповідь, після якої підняла руку, ніби хотіла поставити посутнє питання, а сама спитала про батька.

— О, то є дуж-же сумно, що він уже є небіжчик!

Ні, тату, якщо я такий, який я є, то це не через твою Машу Каламатну, а втім, ти й не дуже наполягаєш на своїй теорії. Скорше, то прибиральниця Ірина Василівна, яка була мені за бабусю. Цікаво, чи ти згадаєш про неї у своїй книзі, подумав Іван і заходився читати далі.

Ще одна людина, яку можна вважати ключовою в житті Івана Івака, був уже не раз згаданий учитель Михайло Михайлович. Певне, то була найсвітліша постать довоєнного періоду його життя. Іван вчився у школі кепсько. А як міг учитися хлопець, чиї батьки не переймалися тим, як він учиться? Люба багато часу витрачала на Валерика, особливо в молодших класах. Сиділа з ним вечорами, начитувала йому диктанти, змушувала читати вголос і переписувати сторінки в зошитах. Ще й соромила його: пишеш, як курка лапою! У твого батька такий гарний почерк! А з ним ніхто домашніх завдань не робив!

З Іваном справді ніхто не робив домашніх завдань. І він сам не робив їх так само. У їхньому домі в яру навіть не було столу, на який він міг би покласти зошит чи книгу. Але дивним чином Іван мав заслужене «добре», а іноді й «відмінно» з української мови й літератури, що їх читав Михмих. До війни цей шкільний предмет називався «рідною мовою». Іван іще тоді думав, хоча думав він мало: а яка ж у нього рідна мова? Батьки для свого спілкування використовували кілька десятків слів як з української, так і з російської мови, з яких не вміли побудувати речення як окрему закінчену думку, виражену словами, то ж віддавали перевагу однослівним крикам. Іван спілкувався з ними тим же варіантом слобідської говірки. Бабуся Явдоха говорила доброю українською, але чи то від природи, чи то від обставин свого життя була дуже мовчазною. У школі з однокласниками Іван розмовляв лише російською. І з Машею Каламатною також розмовляв лише російською. Української Маша тоді не знала взагалі. Батьки навчали її німецької та французької, але не української.

Крім Михмиха Іван майже не може пригадати інших своїх шкільних вчителів. Ні облич, ні імен. Ну хіба свою першу вчительку, яка мала незрозуміле ім'я та по батькові: Малка Мордухівна. Можна було би подумати, що то через неї в Івана такий чіткий почерк, а не «курка лапою». Але ж ні, той почерк було дано Іванові разом із життям. А Малка Мордухівна завжди сварила його: такий гарний почерк, Ваню, і такі неприпустимі помилки в диктанті! Іван запам'ятав те слово: «неприпустимі». Неприпустимі помилки для хлопця, в якого добрий почерк. До тих, хто писав, як курка лапою, вимоги щодо грамотності від Малки Мордухівни були помітно нижчими.

Так, іще була примітна вчителька малювання Комуна Іллівна. Малювати Іван полюбляв, і його малюнки, на яких крокували червоноармійці з гвинтівками, висіли в коридорі їхньої школи. Але малювання було предметом другорядним, мовляв, у Країні Рад усі малюють своє щасливе дитинство. А всі інші вчителі були на одне лице, всі ставили Івану Івакові «дпг» (дуже погано), всіх він із задоволенням «вішав»: малював для них шибениці на видраних із зошитів аркушах в клітинку.

За два тижні перед тим, як німці взяли Київ, він пробігав біля садибки Михмиха та Людмили Уласівни.

— Чого ж ти не був у школі, Івасю? — лагідно спитав Михмих.

— А хіба є ще школа? — спитав Іван. Він саме ходив до міста, щоб бути серед тих, хто побачить, як до Києва увійдуть німці.

— Є школа! — урочисто відповів Михмих, — і завжди буде! Запам'ятай! Завжди буде наша школа!

Наступного дня Іван навіть пішов до школи, побачився зі шкільними товаришами, посидів на якомусь занятті, яке не відбулося. У класі стояв гомін, а чи візьмуть німці Київ, чи будуть у школі ті самі вчителі, чи німці пришлють інших. І вчителька, здається, біології, не здатна перекричати учнівські голоси, написала на дошці головне гасло тих днів і поставила три знаки оклику:

Ніколи німецький чобіт не ступить на святу київську землю!!!

Учителя рідної мови Іван того дня у школі не побачив, і більше до школи не ходив.

У 70-ті роки в їхній школі зорганізували вечір пам'яті Михайла Михайловича, куди запросили й Івана Івака, який тоді вже був знаним прозаїком, членом Спілки письменників. Він прочитав своє оповідання «Школа завжди буде!», присвячене світлій пам'яті Учителя.

Сивий учитель Степан Степанович провадить своє останнє заняття в місті, на околиці якого гуркоче війна. Але вчитель спокійно начитує учням диктант, що його всі написали без жодної помилки! Навіть останні двієчники на останніх партах! Бо хіба можна робити помилку у слові «Вітчизна», коли вона в небезпеці?

— Ні, я зараз не перевірятиму ваших зошитів, — каже Степан Степанович, — я перевірю їх після війни. Це станеться скоро, дуже скоро! Збережіть ці зошити, дорогі мої учні, до наступного заняття! А зараз заняття закінчено!

І учні, які завжди розбігаються хто куди, коли вчитель вимовляє ці слова, не розходяться. Їм хочеться ще побути в цьому класі. Ніби цим вони бодай якось можуть затримати мирне життя.

Всі, хто прийшов на той вечір пам'яті старого вчителя, чия збільшена світлина стояла в рамці біля вази з двома гвоздиками, плакали, поки Іван Івак читав своє оповідання, як усі плачуть на похороні. Втім, одна з колишніх учениць підвелася і сказала:

— Таким було останнє заняття з рідної мови! А ще був останній урок з рідної літератури! І на ньому Михайло Михайлович читав Шевченка! Все заняття! А ми сиділи і слухали, як заворожені! Михайло Михайлович був Учителем із великої літери!

Коли всі розходилися після вечора пам'яті Михмиха, разом з Іваном до тролейбусної зупинки ішла ще одна їхня однокласниця, яка добре пам'ятала, яким насправді було останнє заняття з рідної мови у вересні сорок першого. Тож не Шевченка читав Михмих, а якісь бездарні вірші про Сталіна, і весь час збивався! Відчувалося, що старий учитель був розгублений і не знав, що порадити своїм учням, коли до Києва от-от увійдуть німці. Плювати їм у вічі? Співати їм ув обличчя пісні про Сталіна? Тоді, на останньому занятті, він не закликав нас усіх ставати піонерами-героями, а навпаки — розгублено радив бути обережними. Але все одно він був милий дядечко! Мир його праху, хоч би де спочивав той прах!

Інша річ, а чи був Михмих Учителем із великої літери?!

А чи були в радянських школах Вчителі з великої літери? — відірвався від батькового «Останнього бажання» Валерій. У мене таких не було. Можливо, й були непогані вчителі, але Вчителів напевне не було…

Тут, у Варшаві, вже дуже пізно, але там, у сина, не ніч, а вечір. Ось він зробив новий пост про сірі будинки:

А в цьому світло-сірому, проте все одно сірому будинку жив мій учитель англійської мови. Гаврило Матвійович Маговський. Ми ходили туди втрьох із Лількою та моїм кузеном Mike Burko. Спершу двічі на тиждень, а потім тричі. Габріель Маг, як ми назвали його. Він дозволяв нам, тринадцятирічним пацанам і пацанкам, звертатися до нього на «ти» й на ім’я. Тут це нормально — звертатися до вчителя на ім’я, а в пострадянському Києві то було дуже дивно. Він казав: дистанцію між учителем та учнями забезпечує не звертання «Гаврило Матвійовичу», або пане Гавриле, а щось невловиме, яке або є, або його нема. І якщо нема, то ніщо не допоможе ні вчителю бути Вчителем, ні учневі чомусь навчитися. А ще Geb Mag казав, що у так званого зла можна навчитися більше, ніж у так званого добра.

Якщо бути Вчителем, то лише з великої літери! Інші нам не потрібні!

Я сумую за нашим Гебом, зрештою, більше, ніж за своєю Лілеєю. І так само не можу його знайти.

Ось який у нас із тобою синхрон, сину, подумав Валерій, і дописав у коментарях до синового посту:

Якщо ти весь час пам’ятаєш те, чому тебе навчив Геб, то навіщо тобі його шукати? Він із тобою!

Син поставив «лайк» біля його відповіді, але нічого не відповів.

Валерій добре пам’ятав приватного вчителя своїх дітей, Гаврилу Матвійовича Маговського, до якого «весела трійця» ходила на заняття англійської. Але не міг згадати, хто саме з його київських родичів чи знайомих порекомендував їм того вчителя. У школі Павла навчали англійській кепсько, як уважали його батьки. Приватного вчителя, якому можна було би довіряти, в їхньому районі не знайшли. Але все добре в Місті сірих будинків зосереджено в його середмісті. А Маговський ще й мешкав у самому місті Ярослава, за два кроки від Софії Київської.

Валерій так і не згадав, хто дав йому телефон учителя, але добре пам’ятав, як домовлявся з ним. То були дев’яності, і вчитель назвав суму в доларах, який зростав чи не щодня. Сума була завелика. Але вчитель сказав, що його методика працює ще краще, якщо учнів буде двоє, оптимально — троє. До Павла відразу приєднався Михась. Між двоюрідними братами в той час було якесь протистояння, яке, здається, дуже непокоїло Ірину, яка вважала, що племінникові Павлу в цьому житті дісталося значно більше всього, ніж її коханому Михасеві. Ще й Ірина запропонувала, щоби Павло обідав у них, коли їздитиме на заняття. Ціна заняття стала доступнішою. Але Іра не зупинилася на досягнутому і запропонувала ще одну ученицю, оцю Лілю. Валерій добре пам’ятав той день, коли в товаристві дванадцятирічних Павла, Михася й Лілі піднявся на останній поверх світло-сірого будинку біля Софійського собору. Згадав світлу кімнату, де біля великого письмового столу вже стояли три стільці для учнів, а в кутку сидів чемний, добре вихований пес. Чоловік середнього зросту, на якого високий Валерій дивився згори донизу, з пишною русявою чуприною, приємна посмішка, міцне тепле рукостискання. Вони говорили кілька хвилин англійською, і Валерій відчув задоволення, що передає сина і племінника в руки доброго вчителя. І навіть зараз, більше ніж через десять років, Валерій пережив наново те добре відчуття, коли згадав той візит. І тої ж хвилини майнула думка: ось на кого був схожий варшавський незнайомець, який передав батьків зошит із цуценям, який він зараз читає.

Кажуть, комуністів, яких забирали німці, не розстрілювали, як євреїв, у яру на Дорогожицькій, а відправляли кудись на роботи. Хтось переказував, ніби напевне бачив Михмиха живим у якомусь вагоні аж у сорок третьому. По війні Людмила Уласівна писала кудись, у якісь служби розшуку полонених, їй щось відповідали, давали надію, але чоловіка вона так і не знайшла.

— Живий він. Живий, хоча й ледве ходить, — упевнено сказала ворожка Степанида Людмилі Уласівні, ще до повернення «наших». Степанида також жила в їхньому яру й під час війни була дуже затребуваною. Їй носили останнє, щоби почути від неї якусь інформацію. Іноді ворожка розповідала кепські речі, і тоді не брала подарунків від тих, хто приходив до неї. Але в половині випадків Степанида бачила хороше, тож пшоно й борошно мала завжди.

— Ой багато людей ти загубиш власними руками, ой, багато, — сказала вона Іванові, хоча він і не питав її ні про що, коли вони зайшли до нього разом із Людмилою Уласівною.

— І як ти таке можеш казати хлопцеві,— дорікнула Степаниді вдова, чи ще тоді не вдова учителя.

— Кажу, те, що бачу, — буркнула ворожка.

За німців Іван іноді заходив до Людмили Уласівни з маленьким Лесиком на руках, якого мати народила невдовзі після від'їзду Марії. Іван так буйно нагулявся з Машкою в перший рік окупації, що в другий переважно сидів вдома. Мати, в якої пропало молоко, працювала десь у німців прибиральницею. А Іван бавив молодшого братика. Іноді йому здавалося, що то дитина його й Маші, за якою іноді нестерпно сумував, а іноді радів, що вона зникла. Втекла і кинула його з дитиною, фантазував він. А що, якби я його народжував, думав Іван, який, фактично, приймав пологи у власної матері і в ті хвилини дуже жалів її. Він направду так боявся, щоби хлопчик не помер, як померло багато діточок, які народилися за окупації від різного роду безладних статевих зв'язків киянок із киянами або з німцями.

Влітку сорок третього, ще за німців, вони охрестили його в Макаріївській церкві, і він був його хрещеним батьком, а Людмила Уласівна — хрещеною матір'ю. І дорогою назад Людмила Уласівна розплакалася з дитиною на руках і сказала, який був би радий Михайло Михайлович цій події, і на біса його понесло до тої клятої партії! Ці слова вирвалися зі вдовиної душі від щирого серця!

То чому ж я вважаю постать Михмиха ключовою в житті Івана Івака? Не лише тому, що в домі його вдови Іван знаходив тепло, якого було так мало в його домі, а ще й тому, що саме завдяки вчителеві Михайлу Михайловичу для Івана Івака стане можливою заняття літературою. Адже Іван походив із безсловесного світу пролетарів у першому поколінні, де не писали, не читали й навіть не співали. І лише радянський учитель рідної мови й літератури бодай якось розвинув у ньому здатність втілювати у словах темний вир нерозвиненої душі.

Восени 43-го, коли Радянська армія наступала і лінія фронту знову гриміла неподалік, німці виселяли з міста киян, і люди верталися до своїх київських домівок уже навесні. А злиденних кварталів у ярах німці не чіпали, і його жителі чи не найпершими опинилися на так званій звільненій території.

За певний час до яру прийшли листи польової пошти. Від брата Іллі, що він живий, поранений, але ще встане на ноги. І похоронка, що батько «смертю хоробрих». Мати вила на весь яр. Сусідки відливали її водою й питали: а як би ти, Галино вітала Захара з Лесиком на руках?

— Сказала би, що це його! Він не вмів считати, — гучніше завивала мати, бо як прийшла звістка про смерть, то треба вити.

Іван неохоче, але що поробиш? почав знову ходити до школи ще перед Новим роком. Пішов до сьомого класу за прискореною програмою. Тепер у класі були самі хлопці, дівчат не було. Думав після закінчення семирічки піти в училище вивчитися на теслю. Бо мав намір полагодити свій дім, а може й збудувати прихаток власними руками. Хай мати з малим живуть там, де живуть. А Ілля хай будує собі інший прихаток. Але доля і ті, хто придивлялися до хлопців його віку, вирішили інакше.

І знову до Івана прийшов ключовий чоловік. Це було десь у квітні сорок четвертого. Його викликали із заняття. В порожньому класі на нього чекав він у військовій формі, але без погонів. Із широкою посмішкою він запропонував Іванові відразу по закінченні семирічки йти до училища внутрішніх військ. Іван рішуче відмовився, мовляв, він буде теслею, йому власний дім будувати!

— Ти гадаєш, що нам не відомо, чим ти переймався на тимчасово окупованій території? — спитав чоловік. — Контакти з ворогами, побутова розпуста.

Звичайно ж, він ужив російське неперекладне «битовоє разложеніє», під яке дуже добре підпадала моя взаємодія з Марією Каламатною. І контакти з ворогами у домі комбрига також мали місце.

Сьогодні, намагаючись поновити в пам'яті ту розмову, я думаю, чи той чоловік направду щось знав про Івана, і про Машу, і про фрау Ельзу, і про Вальтера Фальке, а також і те, що Іван хрестив у церкві свого брата Лесика, чи просто, як кажуть зараз, брав на пушку? Я певен, що, навіть якби Іван відповів, що в окупованому Києві Іван шукав контакту з радянськими підпільниками і дивом лишився живим, той чоловік мав напоготові, що сказати, аби змусити Івана прийняти пропозицію. Але йому не треба було шукати інших аргументів. Іван, що напевне було добре розраховано, смертельно злякався, наче знову побачив фріца з лисицею на мотузці на Львівській площі два роки тому.

Але тут жах не минув так швидко. То був той безнадійний утробний жах, який позбавляє людину людського єства. Ті, хто вміють так лякати, ті володіють світом. Це вже кажу я теперішній, старий чоловік, батько двох дорослих дітей, дід двох, зрештою, дорослих онуків, удівець, на порозі небуття… І я боюся, що те небуття для мене ніколи не настане, а буде лише нестерпне пекельне буття. Як боявся Іван Івак тих часів у порожньому класі довоєнної школи чогось незрозумілого і страшнішого, ніж німців із псами або з лисицями на вулицях окупованого Києва.

— Країна Рад дає тобі шанс виправити свою ганебну поведінку на тимчасово окупованій землі, а ти ще й відмовляєшся?

— Я не відмовляюсь, я згоден! А мене візьмуть тепер? — Іван зовсім ганебно виявив себе чорним боягузом.

— Ми подумаємо. Якби ти погодився відразу, ніяких питань не було б. Але після того, як ти не виправдав довіри!

— Візьміть мене! Я все розповім вам! — закричав Іван, аж пішла луна шкільним коридором, а чоловік приклав палець до губ.

— Чекай на наше рішення. Ми прийдемо до тебе ще раз. Гадаю, ти розумієш, що ніхто не повинен знати про нашу розмову. Ніхто!

О, та манера відкладати важливу розмову на потім (ми прийдемо потім, а ти поки подумай), щоб зовсім роз'їв страх, щоб нічого людського не лишилося в людині. Кілька днів Іван провів у стані чорного холоду між горлом і шлунком. Наче проковтнув брудну крижину, яка не тане. Напевне, вони знають про Машу. І про те, як вони обідали вчотирьох із Ельзою й Вальтером Фальке, і їли устриць ложечками комбрига, і пили біле вино з його келихів. Він сидів за одним столом із лютим ворогом Країни Рад, слухав ворожі просторікування фольксдойче Ельзи Карлівни. А те, що німець Вальтер Фальке читав російські вірші, то вороги оволоділи широким арсеналом, щоби схилити несвідомих громадян на свій бік.

А от тепер йому пропонують здавати тих, хто за німців дозволяв собі бути незадоволеними Країною Рад! Поки ще не запропонували, але все йде до того! І, якби про це ще можна було б із кимось поговорити. З матір'ю немає сенсу. Але з Людмилою Уласівною може й можна було б. Адже все одно вона — вдова вчителя радянської школи, вдова комуніста, якого забрали німецько-фашистські загарбники.

По кількох днях Івана викликав уже інший чоловік. Він був несподівано привітним і навіть лагідним:

— Це той Іван Івак, який хотів бути теслею? Тобі не треба буде будувати свій дім власними руками. Як будеш добре служити, отримаєш житло від держави! Під час навчання житимеш у казармі, потім матимеш гуртожиток, а як одружишся, отримаєш свою квартиру! Аби фашистів добити і Батьківщину звільнити! І з внутрішніми ворогами розібратися! Запам'ятай! Внутрішні вороги — то найстрашніші вороги Країни Рад! Вони підняли були голови на тимчасово окупованій. А тепер причаїлися! Але ми їх усіх доб'ємо! Правда, Іване?

Перспектива піти з ненависного житла в яру сподобалася Іванові неймовірно. Від того б і починали. За власне житло на пагорбі, а не в яру, робитиму, що завгодно! Служу Країні Рад! радісно гавкнув Іван, чим насмішив і порадував свого вербувальника.

Про навчання в школі НКВД я написав повість «Комсомольська моя юність». Про «справжні великі справи», про «справжніх вірних друзів». На щастя, її не перевидають і не перевидадуть. Чи лежать її примірники по великих бібліотеках? Певне, що лежать. І які висновки зможуть зробити якісь прискіпливі семіотики, типу друзів мого сина, читаючи цю книгу? Але книги Іван Івак став писати згодом. А до того була служба. І яка служба!

Чи було в казармі краще, ніж удома в яру? Напевне, не гірше! Власного кутка в Івана і вдома не було. Почали суттєво краще годувати. Бо ж після звільнення Києва з харчами стало ще гірше, ніж за німців. А ще курсантів щотижня водили до лазні з гарячою водою. А на яр, як, зрештою, і на весь Київ почалося нашестя вошей, з яким за умов однієї колонки на всю вулицю боротися було вельми проблематично.

Промивання мізків — це також почалося. Але, якщо висловлюватися мовою мого сина Валерія, мізків у головах курсантів було небагато, тож і промивати їх було нескладно. І Іван справді почав забувати, як йому велося в Києві за німців. Ніби з його пам'яті вийняли ті блоки, на яких відобразились яскравий Євбаз, і помешкання Каламатних, і помешкання комбрига, де жив Вальтер Фальке з Ельзою Карлівною, і багато інших кольорових картинок. А натомість було впроваджено чорно-біле кіно, де німці зігнали всіх, без винятку, киян в одну яму, де вони два роки сиділи без води та їжі й тремтіли від холоду і жаху. І лише відважні радянські підпільники іноді кидали нещасним киянам якісь харчі. А то б ніхто й не дожив до приходу визволителів.

Дописавши свій життєпис до перших повоєнних років, я знову загальмував, і знову мав напад своєї недуги, і знову кликав смерть. І знову в мене був лікар зі спецполіклініки. Чемний і коректний. Ірочка саме була вдома, коли він приходив. Я вже кілька років недочуваю, іноді кепсько чую, коли звертаються до мене. А тут почув повністю їхню розмову в коридорі, коли Ірочка проводжала лікаря:

— А може, то в нього рак?

— То було би значно легше. Тоді би воно мало шанс закінчитися.

— Що закінчитися?

— Його життя.

— Та хай він живе!

— То він і житиме. Ще довго житиме. То їхня професійна хвороба. Вони всі дуже довго живуть.

— Хто вони?

— Ніби ви не знаєте, хто такий ваш батько.

— Хто такий мій батько? Мій батько письменник!

— То наступного разу викликайте лікаря з письменницької поліклініки!

Вам здається, що про ті десять років, які Іван Івак служив у таємній поліції Країни Рад, також можна було би написати велику правдиву книгу. Що вже тут заважає, — якщо почав каятися, то доводь справу до кінця. Адже всі зобов'язання про всі нерозголошення підписувались у країні, якої нема. І в останні роки існування Країни Рад все вже було сказано про довоєнні й повоєнні репресії. Було опубліковано багато спогадів, які сприймалися з великим зацікавленням, їх мій син та його друзі читали у «самвидаві» ще задовго до Перебудови. А потім усі ті «Круті маршрути» і спогади дружин відомих поетів поступово всім набридли. Тепер у людей тих країн, які виникли після розвалу Країни Рад, зовсім інші проблеми, і читати вони хочуть зовсім інші книжки. Або не читати ніяких. Вже давно нікого не цікавить правда про сталінські репресії. Тим паче, та правда не принесла колишнім радянським громадянам заможного життя, на яке всі сподівалися за Перебудови.

Перед самим розвалом Союзу дехто кинувся до архівів, щоб ознайомитися зі справами своїх батьків і дідів, які зникли в ті трагічні роки. Деяким щастило отримати справи своїх близьких. Найбільше людей цікавило, хто ж писав на них доноси. Було зафіксовано кілька спроб поквитатися із інформаторами. Мало кого цікавили імена слідчих, які вели справи їхніх родичів, хоча вина слідчого була незрівнянно більшою, ніж викажчиків. Іноді слідчі могли повернути справу так, щоб не підвести звинувачуваного під вищу міру, відпровадити його в табори, звідки, бувало, й поверталися. І потім писали ті спогади, і навіть видавали їх за кордоном. А виказчики діяли імпульсивно і могли до кінця й не знати, на що вони прирікали тих, на кого писали. Імена слідчих у справах фігурували, і їх можна було відшукати, якщо докласти зусиль. Але їхні імена рідко цікавили шукачів правди. І їх зовсім не цікавила особистість виконавців смертних вироків. Навіть у ті кілька років, коли увага в суспільстві до репресій була високою, аж зашкалювало, ніхто не намагався довідатися ні про останні хвилини своїх приречених друзів і родичів, ні про те, хто і як заподіяв їм смерть.

Навесні 1944 року біля обгорілих руїн Міської думи публічно вішали німців. Іван Івак бачив це на власні очі. Його зуби стукотіли, долоні стали мокрими й холодними. Знову той напад великого жаху, який з'їдає в людині людину. Іван боявся побачити в зашморгу Вальтера чи Ельзу. Бог уберіг і його, і Вальтера Фальке від того випробування. Він зустріне сивого й гарного Вальтера Фальке у складі делегації товариства дружби СРСР — НДР, і вони кілька хвилин мило згадуватимуть минуле і потиснуть один одному руки. Але то ще буде нескоро, по кількох десятках років. А за чотири роки після страти німців на колишній Думській площі Іванові Іваку було довірено виконання смертних вироків ворогам народу іменем Країни Рад. І від цього випробування Бог Івана не вберіг. І не дав гідно пройти оте випробування.

І саме в ті часи Іван познайомився з Любою. Познайомився на танцях, які організовувалися в клубі НКВД, куди запрошували перевірених дівчат. Не думаю, щоб у кожної перевіряли біографію до третього коліна. Але дівчата з вулиці прийти на ті танці не могли. Запрошували централізовано студенток медичних, педагогічних або ще якихось училищ, де навчалися самі дівчата.

Люба навчалася в бібліотечному. Чим вона привернула Івана вперше? Чи не тим, що була протилежністю до Маші Каламатної? Була білявою та гарною. Схожою на популярну кіноакторку Любов Орлову. Її вразило, що хлопець у формі вгадав її ім'я, а він просто звернувся до тезки знаменитої на всю Країну Рад акторки. Але Люба, маючи втричі кращі за Маріїні зовнішні дані, не вміла ними користуватися. Стояла під стіною, і ніхто не запрошував її потанцювати. Вона розквітне і стане яскравою жінкою, вже коли вийде за нього заміж. І Іван завжди пишався, коли йому казали знайомі: ваша дружина така гарна!

Хоча Люба справді була дуже гарною, а Іван завжди поспішав поголитися, щоб якомога швидше подалі відсунути дзеркало, але заміж хотіла вона. А він спокусився на те, що одруженим у їхньому гуртожитку давали окрему кімнату. В робітничих гуртожитках і такого привілею не було, там одружені тулилися по кілька родин в одній кімнаті. Був сенс працювати в органах.

Але навіть у їхньому гуртожитку жоден самотній парубок не мав такої розкоші, як окрема кімната на одного. Нежонаті хлопці мешкали щонайменше по троє. Гуртом. На те й гуртожиток. Але все одно краще, ніж халабуда в яру, куди ще й із війни повернувся старший брат Ілля.

— Ти вбивав на війні, Ілля? — питав Іван, з яким вони пили горілку за столом, який влітку стояв просто неба біля їхньої хатки в яру, поки Люба з матір'ю готували обід, а Лесик ганяв навколо будинку.

— Аякже! На моєму рахунку їх сотні тисяч! Я ж снайпер! — невідомо було, чи брат казав правду, перевірити було неможливо. Але він пишався тим, що вбивав ворогів, які палили міста і хати Країни Рад.

Брат не відчував докорів сумління від того, що вбивав німців. Від чого братові було недобре, так це коли під кінець другої пляшки він починав згадувати як траплялося розстрілювати своїх перед шерегами.

— Зрадників і мародерів! Але вони були непогані хлопці! Просто їм не пощастило! — волав на весь яр Ілля Івак. — І ми розстрілювали їх! Я виконував наказ Країни Рад!

Певне й ті, кого в підвалі страшного сірого будинку страчував Іван Івак, були непогані хлопці. Просто їм не пощастило. І він також виконував наказ Країни Рад.

— Щоразу думайте, що страчуєте убивць тих, хто був вам дорогий! — інструктували виконавців смертних вироків. Як казала моя дочка Ірочка, вона фаховий психолог, до будь — якої діяльності треба ставитися, як до сфери творчості. Нас навчали ставитися до виконання страти, як до творчого акту. І Іван намагався уявити, що вбиватиме, а хоча б того, хто вбив учителя Михмиха. Вбив же якийсь безжальний паскуда старого учителя, підстрелив, коли у старенького не було сил крокувати в колоні в'язнів. Піднялася рука на беззахисного дідуся. Але гнів на убивць Михмиха скоро вичах і не міг підживлювати Іванову рішучість. Потрібні були нові джерела натхнення — або інші мотивації поведінки. Отримати своє житло у злиденному повоєнному місті, де люди, здебільшого, мешкали по п'ять душ у кімнаті розміром вісім з половиною квадратних метрів. А для цього треба добре працювати. Все робити ретельно, чітко дотримуватись інструкцій. І Іван Івак усе робив так, як вимагали інструкції. Зрештою, не дурні люди писали ті інструкції.

Ви хочете йти ще далі в минуле Івана Івака? Вірніше, ще глибше? Бо правди у слові «страчував» нема. Наближення до правди є в словах шибениця, зашморг, вибив з-під ніг підставку… То ж сідайте разом зі мною в ліфт, який везе не вгору, а вниз, у підвал, і поїхали разом на нічну зміну.

А чого це роблять уночі? Тут байдуже, чи день, чи ніч нагорі. Та й ті люди, кого приводили сюди, якщо їх, звичайно, можна називати людьми, також перед тим кілька місяців перебували у підвалах і не знали, чи день, чи ніч нагорі, чи зима, чи літо. Більшість із тих людей забували все. Забували, що вони люди, забували своє людське ім'я. Нагадував їм про це напарник Івана Сергій Харч. Він приводив їх сюди, до цієї кімнати. Конвой лишався за дверима. А Сергій заводив засудженого до кімнати мінус тридцять один і вів його до дерев'яної конструкції, яка іменувалася п’єдесталом. Сходинка ліворуч, сходинка праворуч, то ж до центрального підвищення треба було зробити два кроки. Через пару десятків років, коли телебачення Країни Рад постійно транслюватиме міжнародні спортивні змагання, особливо полюбляючи фігурне катання, щоразу, коли Іван бачитиме п’єдестал пошани для спортсменів: перше місце посередині, друге і третє обабіч, він щоразу згадуватиме той п’єдестал з підвалу.

Сергій разом зі смертником піднімався на ліву сходинку, потім підштовхував його далі вгору, щоби той зійшов на центральну. Поряд з головою засудженого гойдався зашморг, а Сергій Харч збігав униз, брав із полиці папку з гербом Країни Рад і гучно зачитував вирок:

— Іменем Країни Рад… — далі звучало ім’я та прізвище засудженого, а далі йшли вже кілька десятків разів чуті кілька десятків слів, що їх Іван Івак знав напам’ять, і які зводилися до суті: — засуджується до вищої міри покарання!

Поки Сергій Харч бадьоро торохтів текст вироку, Іван Івак одягав на голову засудженого чохол, потім зашморг, зістрибував із підніжжя й виштовхував його з-під ніг. А Харч вмикав гучномовець, з якого починала литися революційна пісня «Смєло таваріщі в ногу, духом окрєпнєм в борьбє».

Пісня заглушала хрипіння повішеного, який швидко заспокоювався у зашморгу і починав розгойдуватися, як тяжок на мотузці. Івак знав: справу доведено до кінця, якщо те, що нап'ялося було в тюремних штанях, здулося. Так їх проінструктував лікар Майович. Інакше він і не звертав би уваги, а так щоразу відзначав: таке жалюгідне, таке перелякане, а в штанях — як на гарячих танцях із гарячою дівкою.

Лікар Майович пояснив, що в повішеного напинається завжди. Навіть якщо вішають старого діда. Це смертник кохається з її Величністю Смертю. Але взяти Смерть ні в кого виходить. Це та жінка, яка не віддається, а бере.

Поряд із шибеницею стояла домовина. Вони разом із Харчем знову підсували п’єдестал до шибениці, виймали тіло із зашморгу й відносили його у труну, не знімаючи чохла з голови. Конвой забирав труну. А потім приходили загадкові прибиральниці, яких вони ніколи не бачили, і драїли кімнату мінус тридцять один, поки вони з Сергієм Харчем пили чай у підсобці мінус тридцять один біс. Іноді Харч підходив до шафи з інвентарним номером (-31-біс), діставав звідтіля пляшку коньяку. Вони із Харчем пили за упокій душі того, кому щойно заподіяли смерть, хоча й не вірили в безсмертну душу.

— Ні в якому разі не знімай чохлів зі своїх жмурів, — сказав Івакові один товариш, який також виходив на нічні чергування в кімнату мінус тридцять один, — бо один раз побачиш і далі працювати вже не зможеш!

І хоча лікар Майович, який був свідком тої розмови, відразу заперечив, сказавши, що справжній герой має спокійно дивитися смерті в обличчя, а вони, лицарі незримого фронту, покликані бути справжніми героями. Слова того товариша запали Іванові в душу глибше, ніж слова лікаря Майовича про героїзм. Глибше, ніж усе, чуте на політінформаціях, які регулярно проводилися для них, хто служив у спецроті особливого призначення в ті нелегкі роки, коли Країна Рад особливо пильно полювала на своїх ворогів.

— Зашморг милив! — кричатиме йому через чверть століття його син Валерій, який умітиме отримувати все, що заманеться, від батька, дорікаючи того його минулим лицаря незримого фронту.

Сержант Івак не милив зашморгу, бо не відповідав за стан інвентарю для виконання вироку. Про це дбали якісь інші виконавці. Він тільки перевіряв справність і наявність згідно зі списком.

Перевіривши, щоби гріб біля п'єдесталу стояв так, аби страченого було недовго нести, Іван помічав відбитий кут у головах труни. І яка вже тут різниця, але саме так було відбито кут минулого разу під час виконання вироку в його попереднє чергування. Та й позаминулого разу, здається, був той самий пощерблений кут. Згодом він збагне, що на всіх смертників, очевидно, був один гріб, в якому їх виносили з кімнати мінус тридцять один, а далі їхні тіла утилізовували вже без домовини, а гріб із пощербленим кутом вертали на його місце.

Біля тої труни Іван згадував слова бабусі Явдохи і дивним чином радів за тих, кого відпроваджував на той світ. Але слова «згадував» і «радів» не зовсім точно, а, скоріше, зовсім не точно передають тодішній стан його мізків. Напевне, в його тодішній пам'яті був присутній спогад про бабусю Явдоху, яка разом з хлопчиком Івасем перетрушувала свої речі «на смерть». А хто ж їй стеше таку труну, як у її матері, яку вона провела в останню путь саме так, як треба проводжати в останню путь? Також від бабусі Явдохи Іван довідався, що її дід, себто його прапрадід, був святим і багато років спав у тій труні, в якій його й поховали, коли він помер. А от бабусиного чоловіка, себто Іванового діда, за словами бабусі, «без гробу вкинули в ту яму за селом у той страшний год!»

То ж для Івана не було жахом те, що жива людина бачила свою труну, тим паче труну якісну, не з пресованої стружки, а з добрих дощок. А для них то, певне, були додаткові тортури, які ще більше посилювали їхній передсмертний жах. Немає нічого у світі жахливішого, за жах.

Недавно я читав, що не можна, аби людина відчувала жах у свої останні хвилини на землі. Це проти Бога — в найширшому сенсі. Це проти світобудови. Навіть кат має заспокоїти людину перед стратою. Не полегшити страждання в останню хвилину — гріх більший, аніж гріх убивства. По багатьох роках Іван Івак разом із родиною дивився кінофільм «Викрадений» у кінотеатрі «Комсомолець України», і там кат каже жінці, на яку накинув зашморг: «Тільки не бійся, скоро все скінчиться».

Але ж ті, кого позбавляв життя Іван Івак були налякані настільки, що їх заспокоїти було неможливо. Навіть якби їх раптом було помилувано, вони все одно вже були страчені. Оце та правда, яку щоразу виносив Іван Івак із кімнати мінус тридцять один.

А потім одного квітневого дня Івана Івака перевели на іншу роботу. І він більше не робив того, що в останні два роки. Іван добре запам'ятав ніч свого останнього чергування: коли він вийшов на вулицю тої ночі, гучно дзвонили дзвони. Всю дорогу від сірого будинку до гуртожитку дзвонили, і жінка в білій хустці, яка йшла біля опери, вигукнула йому: «Христос воскрес!», а він замість відповіді покрутив пальцем біля скроні. Мовляв, ніби не знаєш, недоумкувата, у Країні Рад Бога нема!