Останнє бажання

От я й розповів вам про Габріеля Деуса, про якого не міг розповісти навіть Вірі. Бо, зізнаюсь і в цьому: я, грішним ділом, іноді думав: а чи не була та Віра таємною працівницею в секретній поліції Країни Рад? Вона була такою незалежною, такою вільною від усього. Трималася з гідністю, якої незаміжні жінки Країни Рад ніколи не мали. І, здається, вона ніде не працювала. Принаймні, ніколи не відповідала, коли я її про те питав. Але вона, як і я, теж могла бути людиною творчої спеціальності. Тим паче, що вона потім узялася викладати акторське мистецтво моїй Ірочці.

Це все правда, прошепотіла Ірина над батьковим зошитом, я хотіла стати акторкою. Бо я вчилася добре, але мене ніхто не помічав. Було несвідоме бажання стати акторкою, неодмінно кіно, і тоді всі помітять! Бо ж усі помічали мальовані афіші кінотеатру «Комсомолець України» на вулиці Свердлова, де тепер Молодий театр на Прорізній.

І та вчителька акторської майстерності насправді була в моєму житті цілий рік! Яка то була жінка! В ній було щось не від цього світу. А водночас — гостре відчуття реальності! Завжди збиралася зайти до неї. Але не зайшла навіть відразу потому, як вступила до університету. Але тут тато щось наплутав. Вона не могла бути його однокласницею. То була середина сімдесятих. Вона сама мені казала, що їй тоді було тридцять два роки, і що в неї є наречений. Я ще здивувалася: так пізно — наречений. У ті роки неодружена жінка такого віку в нашій уяві була старою дівою, себто оцінювалася вкрай низько. А свою вчительку я оцінювала високо. І та жінка справді багато допомогла мені в житті. Так, у неї була кімната в комуналці на вулиці Артема, і в тій кімнаті було справді дуже затишно, аж не хотілося йти від неї, та вона мене й не гнала, то було справді в сірому домі, але її звали не Віра, а Софія. Софія Володимирівна. А прізвища не знаю. Та й батько її прізвища не знав. Тут тато також щось наплутав. Або свідомо поміняв ім’я чи сумістив двох жінок в одній. Він же писав художній твір, а не документальний. Він імітував автобіографію. То було його авторське право. Але все одно книга в тата вийшла… як би це сказати?… кращою за все написане ним раніше.

Віро, якщо ти читатимеш ці рядки, вибач мені, що я думав про тебе погано. Віра здобувається нелегко — якщо це справжня віра, а не виконання обрядів. Я знаю, ти й досі так само молода, хоча ми з тобою однолітки. Я не знаю, куди ти поділася. Чи ти в цьому місті, чи поїхала. Я не знаю, чи вийде друком остання книга Івана Івака. Але ти й без цього прочитаєш її.

А Іван Івак розповів про себе все, що мав розповісти. Але продовжує ходити сюди. Він знає, що вдома на нього не чекають. І знає, що, хоча з дочкою, зятем і онуком у нього добрі стосунки, його смерті загалом зрадіють. Як потихеньку зраділи вони з Любою смерті Ірини Василівни. Але ж от, син Валерій щиро сумував за прибиральницею. Лише особливий душевний контакт зі старою людиною робить так, що за нею справді сумують. Таке трапляється, якщо казати правду собі й Богові, вкрай рідко. У нього такого контакту з родиною нема.

Тату, ну навіщо ти так? Ми зовсім не виштовхували тебе з дому! Вистачило б місця і тобі, і Михасю, і Миколі! Ти завжди мене так добре розумів! Завжди намагався купити мені класні шмотки! Так, зараз це смішно і навіть убого. А тоді це було дуже важливо для радянських дівчат! Я за Союзу вірила, що джинси можуть направду змінити життя! І змінювали, зрештою! Мій перший хлопець, іще до Миколи, з’явився саме тоді, коли прийшла та посилка з НДР. Ти тоді, тату, сказав, що то від твого перекладача. Я прекрасно розумію, ти тоді ще не міг пояснити, хто такий твій Вальтер Фальке. Класний мужик, до речі! Дарма що носив форму НС.

І я завжди з радістю і вдячністю згадувала наші прогулянки «ходімо-туди-де-ще-не-були!» Це місто, Місто сірих будинків, стало справді моїм завдяки тобі, тату.

Ірина перегорнула останню сторінку батькового рукопису. Різні сторінки написано одним і тим самим почерком, але чорнилами різних кольорів. Останні сторінки написано таким самим чорнилом, яким і заголовок: «Останнє бажання». Схоже на те, що ідея назви прийшла до батька лише тоді, коли він написав останню сторінку.

Ірина пригадала, як приходила до редакції, коли помер батько, і як вахтер розповідав їй, що пан Вердуґо, ой, вибачте, Іван Захарович, мир його пам’яті, скаржився, що в сусідній кімнаті грали «Смєло, таваріщі, в ногу». Не могло такого бути! Всі здавали ключі, ніхто не затримувався там вечорами, і ніхто не міг прийти до кабінетів, обминувши вахтера. Та й навіщо крутити ті революційні пісні, кому вони зараз потрібні?

Ірина з Михасем забирали речі батька. Тепер його програвач стоїть у його домашньому кабінеті, ось він. І закордонні платівки на 45 обертів також лежать поряд. Серед них і розкішна італійка Мільва з рудим зухвалим волоссям, яка так подобалася батькові. Ірина не спромоглася змусити звучати вінілову Мільву. Швидше було знайти той диск співачки в мережі. Мільва гучно заспівала пісню Едіт Піаф «Мілорд», Ірина стишила звук, але, певне якісь півхвилини «Mais vouz pleurez, milord» звучало дуже гучно. Валерій зайшов до кабінету.

— Вибач, я розбудила тебе.

— Не страшно. Я ліг незвично рано, тому вже виспався.

— Я дочитала.

— І як тобі?

— Добре. Я читала із задоволенням. Мені було цікаво. Наша юність. Наше дитинство. Київ, який ми знали і якого не знали. Довоєнний Київ, якого ми напевне не знали. Київ за окупації. Шкода батька.

— Тобто, тобі його шкода?

— Він був нам завжди добрим батьком. І мені, і тобі, зрештою.

— А нашій мамі він був добрим чоловіком. Чи не так? — Валера показав очима студійну чорно-білу, а скорше коричневу світлину батьків, де батько у форменому френчі.

— Ти завжди цькував тата оцим твоїм «зашморг милив»! А він тебе любив! І робив для тебе все, що міг, у рамках радянської дійсності! І ти все це брав від нього! Чи ти будеш це заперечувати?

— Не буду, та й ніколи не заперечував.

— Гаразд, як ти не спиш, я приготую чай.

Брат і сестра проговорили до ранку. Коли ще трапиться така нагода? Ірина була певна, що батько написав не автобіографію, а художній твір. Дійсність його життя була прісною. І от він вирішив написати такий роман, і вигадав отакі круті повороти долі. Роберт Стівенсон ніколи не був піратом, а написав «Острів скарбів»!

— А ти пам’ятаєш, Ірко, той ендеерівський фільм «Викрадений», екранізація Стівенсона, до речі.

— Так його ж батько згадує у своїй книзі!

— А ти сама пам’ятаєш той фільм? Його показували в кінотеатрах на початку сімдесятих, здається. І там був момент, коли вішали жінку…

— А Алан Брек перестрілював мотузку на шибениці й рятував ту жінку! Пам’ятаю! Я мріяла, щоби мене рятував такий чоловік! Хай навіть вішають, аби потім отак рятували! Прекрасний фільм! Книга Стівенсона є нуднуватою, а фільм — чудовий!

— А от мені запам’яталося те, про що батько не написав! Ми тоді попхалися на той фільм усією родиною. І я пам’ятаю, як нашому татові, коли він побачив шибеницю, стало зле. Він не додивився фільму. Закашлявся і пішов. Чекав на нас під кінотеатром «Комсомолець України».

— Але це ні про що свідчить, Вальку! У нього ж була хронічна пневмонія! Він міг закашлятися і там, де, наприклад… рубали голову!

— Тобто, ти не віриш, що в нашій країні чинились оті паскудства?

— Тут хіба питання віри? Я знаю, що вони чинились. Але ж все було геть не так! У підвалах НКВД розстрілювали, а не вішали! Ти це і сам знаєш!

— Я не знаю бодай тому, що не був при тому присутній особисто.

— Але ж саме розстрілами було наповнено всі ті тексти, які ми читали за перебудови! І ніхто їх не питав про останнє бажання, до речі! Пристрілювали, попісяти не давши!

— Ти згадала есей покійного нобелівського лауреата Йосипа Бродського? То він також при тому присутнім не був.

— А ти знаєш, що сказав одного разу батько, читаючи статтю в перебудовчому журналі «Огонек»? Він сказав: я про це вже читав у газеті «Українське слово» під час війни.

— Батько згадує ту газету у своїй автобіографії, там, де пише про свій роман із Марією. Ти ж віриш про те, що він писав про окупацію?

Іра зітхнула. А потім пішла варити ранкову каву, бо нічний чай вже було давно випито.

— Хоч там як, Валерію, ти віриш у те найжахливіше, що написав про себе наш батько, але трохи сумніваєшся. А я не вірю, але теж трохи сумніваюсь. Істина одна: минуле зникає безслідно, і його не реставрувати. Документи? — але що ті документи? Народився, одружився, помер. Але ти ж сам казав, що у дядька Леся батьком записаний наш дід Захар Івак, у якого за документами дата смерті раніше, ніж за дев’ять місяців до народження Олеся.

— Він живий, до речі?

— Так, і навіть має сторінку у Фейсбуку, де назвав себе Іван Олесич.

Валерій та Ірина залишилися при своїх поглядах, але не посварилися. І світлина усміхнених брата з сестрою на кухні сірого будинку на Чапаєва, хутко з’явилася на фейсбучних сторінках обох. Михась і Ліліт відразу помітили з’яву господаря квартири у Стольному граді.

Ліліт і Михась живуть серед огрому непотрібних речей Валерія та Марини. Колись ця родина так спритно тікала від Гибарянів, що лишила у своїй хаті мало не всі свої речі. А там, за океаном, нажили інший скарб, і цей уже їм не потрібен. Але вони все одно, як господарі дому, мають перебрати й повикидати свої бебехи. Та якби ж то в тому домі були тільки речі його господарів! Коли батьки Михася робили ремонт у квартирі на Чапаєва (ця вулиця вже давно має православну назву, але Іваки-Бурки все одно називають її іменем одіозного радянського полководця), то відвезли свій так само не відсортований мотлох до сірого дому на Святошині. Якби в них не було цього ресурсу, вони напевне викинули би купу речей, зокрема сірий китайський габардин Ірини Василівни, в якому прибиральниця водила на прогулянку маленького Валерика і який зворушливо берегла Люба, хоча й сама не носила того немодного плаща. Але й це ще не все. Коли після смерті батька Ліля готувала квартиру для того, щоби здати її в оренду, вона перевезла з вулиці Толстого до Святошина повно речей, що їх також упродовж не одного дня треба буде перебрати.

Тож Ліля і Михась живуть у приміщенні, вщент заваленому минулим. Обоє молодих людей працювати за гроші не хочуть, бо обоє вже кілька років працюють над власними проектами. А своєрідну стипендію на справдження їхніх проектів виплачують їм київські сірі будинки. Майк Бурко пише симфонічний цикл для електрооргану «Звуки Києва» («Звукики»), повідомляючи про етапи своєї роботи на своїй сторінці Фейсбуку. А Ліліт Саркісян пише документальну біографію родини Гибарянів. Вона веде своє дослідження самостійно, по змозі, залучаючи до нього якомога менше людей.

У Лілі були свої особисті причини з’ясувати правду про свою родину. Той час від дня, коли батьки довідалися про її секс із Павлом, до дня самогубства матері були суцільним пеклом. І саме гаряче прагнення розгадати родинні таємниці допомогло дівчині вибратися з того пекла. Їй пощастило багато чого розгадати і в такий спосіб захистити себе. А потім ця робота переросла у щось більше, в історію Гибарянів у Місті сірих будинків. І вона здобула віру, що Бог допоможе їй справдити цей великий задум, і тому не боїться того, чого побоюється Майк, ніби дядько Валерій вижене їх зі своєї квартири.

— Він не прийде сюди, — каже Ліля, — невже ти гадаєш, ніби він готовий розгрібати цей мотлох?

— Якщо йому потрібні гроші, то він прийде. І я не допишу своєї симфонії, а ти своєї книги про Гибарянів.

— Гроші потрібні всім, але різною мірою. Гадаю, Валерію Івановичу вони потрібні не настільки, щоби порпатися в цьому, — Ліля обвела рукою той хаос їхнього з Майком житла, — бо ніхто не купить цієї квартири разом із усім оцим, — Ліля обвела кімнату другою рукою.

— Ну чому, це добра квартира, «сталінка», високі стелі, кімнати ізольовані. Вони на ринку користуються попитом.

— Але ж перш ніж виставляти її на продаж або на оренду, її треба звільнити від усього цього, — Ліля робить жест, тепер обома руками, показуючи на купи коробів і клунків по кутках. — Ти сходив би на Чапаєва, провідав маму і дядька, і заодно взяв би почитати зошит із цуценям. Якщо твій дід спромігся написати правдиву автобіографію, там мали би бути згадки про Гибарянів. Може, він поміняв прізвище, але я впізнаю.

Ліля мала рацію. Валерій Івак приїхав до Києва ніяк не для того, щоби продавати квартиру в Святошині. Та й він сам не може цього вирішувати. Мають приїхати ще Павло та Марина, а в них зовсім інші плани щодо поїздок. Марина хоче з’їздити до Лісабона, Павло — на Кариби. Та й Валерія навіть не тягне навідатися до сірого дому, де прожив двадцять п’ять років, хоча він — за півгодини їзди до нього на метро.

— І мама підтримала його: так навіщо тобі туди, Валику? Посидь ці два дні у нас, погуляй у середмісті.

— Тобто, він не знає, що я тут? — спитала Ліля.

— Ні. І мама просила поки не говорити з ним про це.

— Значить, привиди минулого ще непокоять його.

— Як і тебе. Ти ж не хочеш спілкуватися з Павлом.

— Не те що не хочу, але…

— А дядькові Валерію й досі незручно, як ти тоді, перед його від’їздом, прибігла до нього на роботу, а він відвіз тебе додому, до батьків. Але зошит із цуценям я приніс! Він іще дивувався, звідки я про це довідався. Ніби він сам не писав про цей зошит на сторінці Павла! Єдине, Лілю, він летить до себе на третій день рано вранці, і вже зареєстрував квиток. Значить, зошит треба повернути післязавтра ввечері. Отже, в нас із тобою лише дві ночі.

— У нас із тобою стільки ночей, скільки ми захочемо, — посміхнулася Ліля, — але цих найближчих двох ночей у нас саме й не буде. Такий текст читається за одну ніч. Зараз читаєш ти, а потім я.

— Ти хочеш, щоб я читав перший?

— Ти — прямий спадкоємець автора. Твоє право читати першим.

І Валерій, який прочитав чимало книжок, але ніколи не читав книжок власного діда, впорався з його останньою книжкою за три години. А коли дійшов до останніх сторінок «Останнього бажання», то мимоволі закутався у плед, бо реально відчув той вселенський протяг, про якого не раз згадував Іван Івак.

— А ти знаєш, Іване, я все життя думаю, хто б то міг бути, — буквально кілька днів тому казав мені Сергій Харч у барі на Прорізній, не криючись, не переймаючись, що за сусіднім столиком також люди, що в тому барі було повно людей. Сергій Харч, який лишався в органах іще довго і дослужився до капітана, так запросто говорить про неординарного смертника, який виявив направду щось надприродне і не дозволив себе повісити.

— А ти знаєш, що мені здається? То міг бути перевіряльник!

— І кого ж він міг перевіряти?

— Кого, кого? Нас із тобою!

Іван вражено замовк. Отже, його давній товариш Сергій Харч шукав істину зовсім не там, де він. Капітан секретної служби розглядав дії засудженого Габріеля Деуса не як вияв надприродних можливостей людини, а вважав його перевіряльником!

— Він перевіряв, чи виконуємо ми інструкції. А чого б він був такий зухвалий, ще й Богу молився біля шибениці? Ти пам'ятаєш усіх інших? А цей тримався, як фраєр на танцях! Бо знав, що його не повісять. Може, для того і зробили так, що мотузка зірвалася. Щоби ми ні про що не здогадалися, принаймні тоді.

— Але ж нам нічого не було! Ніяких санкцій!

— Значить, дійшов висновку, що ми в основному робимо все, як треба. Але все таки нас понизили. Ми ж більше не ходили в нічну зміну, отже нічну надбавку зняли.

— Так, зняли, але я був радий, що більше не працював уночі.

— А я не був. Я хворій матері та сестрам увесь час гроші посилав. Грошей стало менше. Та й квартиру тобі тоді не дали, лише кімнату. А ти ж уже тоді був одружений. Як, до речі, Люба?

— Люба померла ще до розвалу Союзу. Але ми давно зайняли всю ту квартиру. У нас народилося двоє дітей.

— Вибач! Люба в тебе славна була! Мені вона завжди подобалась.

Мені не хотілося говорити з Харчем про Любу, я знову повернув на загадкового Деуса. Невже таки справді на нього не було заведено справи? І чи говорив він про нього із кимось з їхніх?

— У тім то й річ, що я перевіряв ці дані! Не відразу, по кількох роках! Я ж лишався там іще довго! Це ти став письменником! Ти молодець! Подарував би щось зі своїх книжок!

Ніби капітан, дарма що у відставці, Сергій Харч не знав, що в ті роки письменники Країни Рад уже остаточно втратили свій статус еліти.

— Які дані ти перевіряв, Сергію? Що нас перевіряли?

— Не було в тому році засудженого Габріеля Деуса! Не було! Жінку ту ненормальну я знайшов. Сусанна Маровська. Та, з якою в нас також були проблеми.

— І вона отруїла молоко в дитячому садку? — гірко посміхнувся Івак.

— У неї збиралися на квартирі люди, співали антирадянських пісень під виглядом пісень про Велику Вітчизняну. Її було за що. Я багатьох познаходив наших. Тоді ж ми не знали, за що ми їх… А Деуса з-поміж них не було. Висновок може бути єдиний: то був перевіряльник. І це дуже добре узгоджується з його нахабною поведінкою щодо нас. Хто б іще міг собі дозволити таке?

— Але ж він молився!

— І я молюся! Отче наш, що на небесах! Я хрестився! А ти хіба ні? Я тепер щонеділі ходжу до церкви! Бог прощає! Навіть таких великих грішників, як ми з тобою! А ти знаєш, хто мене навчив молитися за них? Полковник Гибарян! Пам'ятаєш його? Чудова людина! Він є співзасновником нашого Фонду допомоги потерпілим від тортур під час репресій! Мало того, це була його ідея! Він такий освічений! І завжди так добре відчував дух доби! Він так і казав: тоді нашим богом був Сталін. Бог на небі припустив владу Сталіна, і ми виконували Його волю. А потім влада Сталіна скінчилася, бо того захотів Бог, то ми вже мали поводитися зовсім по-іншому. То полковник Гибарян домовився, щоби мені дозволили попрацювати в тому архіві, бо якби не він, мене туди не пустили би. Він, до речі, просив мене відібрати страчених із вірменськими прізвищами. Я дав йому кілька імен.

— А навіщо вони були йому?

— Бо він опікувався родинами страчених вірменів! Ти бачиш, якою благородною людиною він був? Так, він не міг подбати про всіх, хто потрапив під жорна репресій, то й вирішив принаймні подбати про людей свого народу. Як з'ясувалося, саме ми з тобою повісили такого собі Бабкена Саркісяна. А в нього лишилася однорічна донечка. Так її полковник Гибарян по кількох роках розшукав і взяв у свою родину. А потім вона вийшла заміж за його сина.

Іван Івак не запам'ятав смертника на прізвище Саркісян. Він був таким, як усі інші, кого вони із Сергієм Харчем відпроваджували в небуття: переляканий, уже не живий від страху. Відрізнявся від загалу лише Габріель Деус.

Попри випитий коньяк, я повернувся до видавництва після зустрічі з Харчем, аби скоріше написати цей, певне, вже останній, розділ біографії Івана Івака.

— Я не знаю, як ти читатимеш цю книгу, Лілько. Там стільки про тебе. І з найпершої сторінки. Та й те, що тебе цікавить, там також є, — сказав Лілі Михась, дочитавши «Останнє бажання».

— Ти мене заінтригував.

Михась мовчки простяг книгу. Ліля пробігла очима першу сторінку.

— Якщо я все те пережила, то що вже казати про те, щоби про це почитати…

Михась не знаходив собі місця, поки Ліля не прочитала «Останнього бажання». І от, нарешті, Ліля перегорнула останню сторінку зошита з цуценям на обкладинці та мовчки підняла очі на хлопця.

— То виходить, що мій дід стратив твого діда, — сказав він.

— Виходить, що так.

— То як нам жити із цим, Лілю?

— Але ж керував процесом мій другий дід. І я з цим живу. А вірніше, живу незалежно від цього.

— То чи не тому твоя мати наклала на себе руки, коли довідалася про все це!

— Моя мати повісилася не через сталінські репресії, і не через мою негідну поведінку, як мені щодня повторював батько. Вона це вчинила, коли остаточно переконалася, що з нею більше не хоче мати справи той чоловік, з яким вона зустрічалася багато років. Вона лишила мені передсмертний лист до мене в нашого Геба. І він вручив його мені. І взагалі, мене, Михасю, врятував наш Геб! Я ж продовжувала ходити до нього, коли ви з Павлом «відпали». Мати нікуди не пускала мене після того, водила мене до школи і забирала. Особливо посилився контроль, коли я бігала до Валерія Івановича, а він привіз мене до них на таксі. Але вчитись у школі я була повинна, і мала виконувати домашні завдання. І я сказала їм, що мені треба заняття з англійської, бодай одне. Хоча насправді розмовляла англійською краще від нашої вчительки.

— Я знаю, я теж розмовляв англійською краще за наших учителів.

— І вони знову відвели мене до Геба. І він усе зрозумів.

— Він і до того все розумів.

— Так. Мати водила мене до нього і забирала… я уявляла, як вона ненавиділа мене тоді. Батько змушував її весь час бути зі мною, вона не могла зустрічатися з чоловіком, якого любила.

— Ти й таке з’ясувала?

— Я бачилася з тим чоловіком. Але то інша історія, лише моя. А я про нашого спільного Геба. Він сказав моїм батькам, що мені варто було би підучитися, погодився на третину платні, яку вони платили за мене раніше, коли ми ходили втрьох. Мати приводила мене й забирала, але на занятті я була без неї. Іноді вона сиділа в сусідній кімнаті, а Лазик лизав їй руки. Але вона не розуміла англійської, якою ми з Гебом говорили. Він навчив мене поводитися з моїм ненормальним батьком. Я вже тоді зрозуміла, чому він не хотів одружуватись. І дід це розумів. І наполіг на його шлюбі з мамою. Я ж потім після смерті матері кілька років жила в одному домі з батьком, і він уже з мене не знущався, а навпаки, шанував. А для початку Геб пояснив мені, що мої батьки — дуже нещасні люди, хоча зовні такими не видаються. Тому й шукали способу вилити свій гнів на кого завгодно. А тут такий добрий привід: розпусна малолітка. Твій батько вірно написав: діти кидаються з головою в ранній секс, коли їм дуже бракує тепла вдома.

— Я не думаю, щоби Павлові аж так бракувало тепла з його батьками, але хто знає… Лілько, я не знаю, як я із цим жив, але ж то я здав тебе твоїм батькам. Я дуже заздрив Павлові, що в нього дівчина, а в мене нічого не вийшло. Він хвалився тобою, він розповідав, що ви з ним робили на шлюбному ліжку твоїх батьків. А в мене були лише полюції. Я не знав, що почнеться аж такий жах для тебе. Я нарешті сказав тобі про це.

— Я це знаю, Майку. Мені це також пояснив Геб.

— Тобто, коли ми почалися зустрічатися, коли я привіз тобі вірші Джофрі Хіла від Павла, ти вже знала, що всі твої нещастя через мене?

— Майку, повторюю, я це знала ще тоді, бо ми це вирахували з Гебом, хто міг би зателефонувати моїм батькам. Я не розізлилася на тебе через це. Навпаки, мені подобалося, що я сподобалась аж двом хлопцям. Що другий не схотів миритися з тим, що я дісталася іншому. Бо я тоді не закохалася в жодного з вас. Хоча й пишалася, що мене хочуть аж два хлопці.

— ?

— Бо закохалася я в Геба. То вже потім я зрозуміла, що то був чоловік, у якого не закохуються, якому не потрібна жіноча любов. Що він пробуджує інші почуття.

— Так, він був старим парубком. І це недаремно. А може... те саме, що й твій батько?

— Може, й це. Але то не головне в його особистості, Майку.

— А ти ж прочитала, що написав Павло про Геба?

— Прочитала, Михасю, ми з тобою разом це читали. Геб казав мені: початок статевого життя — то дуже велика ініціація. Це водночас причащаєшся і до великої свободи, і до великого рабства. І в наших руках обрати свободу, а не рабство. Дітей до певного віку не пускають туди, бо велика ймовірність, що діти скотяться до рабства. Але, якщо це вже сталося, то назад дороги нема. Треба битися за свободу.

— Тобі пощастило, що ти продовжувала ходити до нього… А моя мати шукала його ще коли я жив з батьками.

— Так, він зник відразу потому, як віддав мені листа. Я читала в його домі материн лист. І в домі був безлад, як перед від’їздом. Можливо, він також емігрував, як і батьки Павла.

— А хотілось би знайти його! А ти знаєш, може він знайдеться, якщо надрукувати «Останнє бажання»!

— Цілком можливо, — відповіла Ліля. — У нас немає іншого способу розшукати нашого Геба. Він із нами й так, але дуже хотілось би знайти його в дійсності.

— А я б показав йому, як я переклав Tenebrae Джофрі Хіла. Tenebrae — це «Заутреня». Не знаю, чи вдалося мені вірно передати все те нагромадження смислів:

— прочитав глухим голосом Михась з екрана комп’ютера щойно знайдений файл.

Несподівано для самого себе зірвавшись на кілька днів до Міста сірих будинків, Валерій Івак майже нікуди не ходив, лишався в домі, де народився і жив до одруження. Хіба що один раз вийшов перейтися, коли ні сестри, ні її чоловіка вдома не було. Пройшов вгору вулицею Маловолодимирською. Ірина Василівна називала ту вулицю саме так, старою назвою. Піднявся вгору на Велику Підвальну, а потім через Рейтарську вийшов до світло-сірого будинку, де колись жив Гаврило Матвійович, якого діти називали Гебом. І кілька хвилин постояв біля того будинку, дивлячись угору, на вікна того помешкання на останньому поверсі.

Михась завіз Валерієві зошит із цуценятком, як і обіцяв, напередодні його від’їзду. Його умовили лишитися на вечерю з батьками й дядьком.

— Тільки мовчи про Лілю, — благально глянула на нього мати, коли Михась набрав свою дівчину на мобільному, попередити, що затримається у батьків.

— Якщо я не можу говорити про те, що вважаю за потрібне, я йду і не лишаюся на вечерю, — відповів Михась, і мати знову благально стисла руку сина, яку той рішуче вивільнив. Але про Лілю за столом не говорив. За столом продовжували жваво обговорювати «Останнє бажання». Ніхто нікого ні в чому не переконав. Основний козир, яким крила Ірина всі звинувачення проти батька, полягав у тім, що реалії сталінських застінків, зображені у батьковій книзі, є вигаданими. Батько про те нічого не знав. Так, служив в органах! Але там люди всяке роблять! Папірці переписують і перекладають з одного архіву до іншого! Він не був на оперативній роботі! Бо тоді, принаймні, мав би вище звання, ніж сержант.

— А цей чоловік, якого так і не повісили! Це дуже добре читається, це добрий сюжет! Цей образ саме свідчить про батьків романтизм, а не про його паскудство. Наш батько зумів вигадати такого-от симпатичного і мужнього Габріеля Деуса!

— Чудовий образ, — підтвердив Микола, — та аж ніяк не реалістичний. Але ж це справжнісінька література! Добре було б, аби сила духу справді рятувала від страти!

— Батько дуже добре закрутив сюжет! Одна й та сама особистість з’являється на різних етапах життя героя. Щось у тому правда, щось ні. Бо ж я добре знала Софію Володимирівну із сірого будинку на вулиці Артема. І в неї була така унісексова зовнішність. Ґендерно нейтральна, якщо говорити по-науковому. А от на Маговського, як на мене, Софія Володимирівна схожою не була. Він справді мав довге волосся, і це подобалося нашим дітям. Але він не був жінкоподібним. Відразу було видно, що то чолов’яга. І про нього батько нічого не писав.

— Він його не знав.

— Але з того, що ми можемо підтвердити правдивість окремих подій, не випливає тотальна правда батькового тексту!

— Миколо, — спитав Валерій, раптом згадавши епізод з «Останнього бажання», реальність якого давно хотів з’ясувати, — а ти пам’ятаєш про Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій? Колосальна назва, до речі.

— Який такий фонд? Не пригадую.

— Пам’ятаєш, батько згадує про свого напарника, який потім нібито став головою такого фонду, і про візитівку, яку ти лишив на батьковому столі…

— Я вже давно не працюю в газеті, в 90-х було повно газет, яких зараз немає. Але от, згадав! Аякже! То було колосальне враження! Я робив для газети розмову з тим чоловіком. Так, то було одно з найяскравіших вражень моєї журналістської роботи. Неймовірний чоловік! Пройшов пекло й лишився людиною! Очолив Фонд допомоги потерпілим від тортур! Співпрацював із усіма конфесіями України! Мав грамоту від Ватикану за гуманізм!

— І звали його? — перепитав Валерій.

— Сергій Харченко!

— А може, Харч?

— Може й Харч. Це було до Інтернету, я десь зберігаю газету з інтерв’ю з ним! Неодмінно пошукаю. Іван Захарович несправедливо дав напарнику свого героя ім’я тієї людини.

— Але ж, за вашою версією, і батько приписав собі гріхи, яких не мав…

— Якісь у нього на те були причини, — задумливо сказав Микола.

— Щоб було цікаво! — вигукнула Ірина. — Тато ж був письменником! У цьому плані він і правда був заблокований! Творив на догоду ідеології, а не щоб було цікаво читати. Вся українська радянська література була слабо читабельною. І от Іван Івак створив інтригу! Написав цікавезну автобіографію, якої не перевірити!

— Панове, — перебив товариство за столом Михась, — чи не здається вам, що ви всі невірно тлумачите меседж нашого дорогого діда?

Старші за столом замовкли, обернулися до молодшого.

— Я гадаю, що до нас прийшов цей текст, аби ми для нього знайшли видавця та видали його. Іван Івак був друкованим письменником. Тут присутні обоє з головних спадкоємців поважного письменника. Бабуся, себто дружина автора, давно померла, значить, долю рукопису вирішують його діти.

— А він каже слушні речі, — озвався Валерій. Микола та Ірина почали також голосно кричати, яким розумненьким виявився Михась, тож хлопцеві довелося підвищити голос на октаву.

— «Останнє бажання» як назва дідового твору є вельми багатозначною. Це — не лише молитва на смертному ложі. Це ще й бажання побачити свій твір надрукованим. Мама щойно вірно сказала, що радянський письменник був заблокованим. То, певне, він хотів, щоби до читачів прийшов його розблокований твір!

Присутні за столом зааплодували пропозиції Михася. А Михась сказав, що особисто йому у творі найбільше сподобався навіть не Габріель Деус наприкінці, а кістлява жінка на самому початку. Саме такою була його вчителька музики. Вона жила в сірому будинку по вулиці Франка. Зовсім недалеко від них. Як чудово дід зумів описати її! Напевне, він зустрічав її на вулиці.

За столом дійшли згоди, що Валерій лишає зошит в Києві, і сестра з чоловіком спробують знайти для «Останнього бажання» видавця. А Марина й Павло почитають уже видану книгу.

— Батьки вирішили самі шукати видавця для «Останнього бажання», — потелефонував Михась Лілі з дороги.

— Вони нічого не знайдуть і скоро звернуться до нас, — відповіла Ліля.

Микола та Ірина Бурко були певні, що не матимуть проблем із виданням «Останнього бажання» Івана Івака, а ще й отримають гонорар, який чесно витратять на ремонт пам’ятника небіжчику. Хтось порадив їм піти на книжковий ярмарок, мовляв, там зберуться всі видавці України. Вони витратили день на те, що ходили від одного стенду видавництва до іншого, пропонуючи батькову книгу. Одні видавці взагалі не хотіли мати справу з радянськими письменниками.

— Іван Івак? Це той, що написав «Ката»? Ні, це не в пріоритетах нашого видавництва.

Інші казали, що їх цікавлять спогади, і вони можуть розглянути це питання, якщо видання буде справджено коштом зацікавлених осіб.

— Себто яких таких осіб?

— Себто спадкоємців письменника.

Але навіть ті видавці, які були готові розглянути друк «Останнього бажання» з підтримкою, не були готові читати текст у рукопису. Тільки якщо надішлете в електронному вигляді на видавничу пошту. Ні Ірина, ні Микола не були готові робити електронну версію батькової книги.

— То як ваш похід на книжковий ярмарок? — зателефонував увечері Михась батькам.

— Послухай, дорогий, — відповіли йому, — ти запропонував видавати «Останнє бажання» нашого діда, то й подумай, як це зробити реально. Тут усі хочуть видавати лише за наші гроші.

За кілька днів Михась перетелефонував, буцім одна поважна видавчиня готова почитати текст. Почитає рукопис, адже почерк діда розбірливий. Гонорару наразі не обіцяє, лише можливий відсоток з продажу, але, якщо текст їй сподобається, вона видасть його власним коштом.

Тут знову виникла проблема: як віддавати єдиний примірник, адже він може загубитись. Але ні Микола, ні Ірина набирати батьків текст не готові. В них обох багато роботи. Тож вони знову віддали Михасеві зошит із цуценям на обкладинці. Так само у целофановому кульку варшавського Duty Free. І Михась із Ліліт віднесли його у видавництво, яке наймає офіс у помешканні Гибарянів.

— То зовсім не таке видавництво, в яке до останнього дня ходив дід, — сказав Михась, озираючи картини на стінах, смакуючи коньяк, яким почастувала відвідувачів видавчиня. Він згадав, як вони з матір’ю приходили забирати дідові речі з того, ще радянського чи пострадянського видавничого дому, і то були земля і небо, якщо порівнювати із цим, куди привела його Ліля.

У моєму зошиті з цуценятком лишилося ще кілька сторінок. То ж я ще ходитиму сюди до останнього. Сидітиму тут вечорами, читатиму, слухатиму Мільву, яку подарувала мені Віра. І якої чомусь не любила Люба, коли я ставив її вдома. І тут я поступово спишу й ці останні сторінки.

Останнім часом хтось вирішив мучити мене. Бо за стіною весь час хтось вмикає «Смєло, таваріщі, в ногу». І навіщо мучити стару людину, яка більше нікому не нашкодить? Хто там лишається у сусідніх приміщеннях, яке видавництво здає різним фірмам? Я довго не міг чути тієї пісні та завжди вимикав домашнє радіо, якщо вона звучала. А потім та пісня перестала будити в мене страшні асоціації. Зрештою, пісня не винна, і «духом окрєпнєм в борьбє» — не такі вже й кепські слова. А потім її перестали виконувати по радіо Країни Рад. І от ця пісня гримить за стіною персонально для мене, і це нестерпно.

Я вже кілька разів говорив про це із вахтером. Він каже, що ніхто там не лишається, всі здають ключі. Каже, щоб я відпочив кілька днів удома, а потім прийду, і пісні вже не буде. Він уважає, ніби в мене галюцинації. Але галюцинації не бувають такими чіткими. Галюцинації — то туман. Густий молочний туман, крізь який проступають якісь обриси. Це шум у вухах, крізь який щось ледь можна почути. А коли за стіною грає програвач або магнітофон абсолютно чітко, і я впізнаю той революційний хор(ор) Країни Рад, який завжди брав участь в урядових концертах, то це не галюцинації.

Навіщо я мучу себе? Навіщо приходжу в цю кімнату і слухаю цю пісню, яку крутять за стіною по кілька разів? От і зараз вона звучить. А я сиджу у видавничому кабінеті, чую за стіною кроки й не боюся їх. Раніше боявся би, а тепер уже не боюся. Чого мені боятися? Смерті? То я її кличу. Пекла? То я в ньому бував багато разів. Ну от. Вони зайшли до кімнати, чую, як рипнули двері, чую, як рипить паркет у кабінеті. Але нічого не бачу, бо зникло світло. Ось увімкнули знову, і я похапцем записав цей абзац.

…І от я більше не згадую далекого минулого, а хочу максимально точно відтворити те, що відбулося тут кілька хвилин тому. «Смєло таваріщі в ногу» звучало щойно зі страшною силою, і міцні руки душили мене. Ні, не руки, то була мотузка, яку стягував хтось на моєму горлі в мене за спиною, а музика гриміла. І до мене прийшла страхітлива думка: і ТАМ також спокою не буде. Будуть повні вуха революційних маршів і повний рот власного язика. І о жах! Я вже давно дід, а не мужчина, але мене палив жах чоловічого бажання. І таке бажане для чоловіків почуття ставало великим жахом. Як було в них. Я відчув те, що й вони п'ятдесят років тому. І це жахливіше за всі мої недавні напади, які, до речі, припинилися, коли я розповів про своє останнє нічне чергування в підвалі сірого будинку на Володимирській.

Але якби я тоді відмовився те робити, у них був би інший кат, і я нікого не врятував би. Можливо, врятував би свою безсмертну душу. Але чи є вона? Християни кажуть, що є. Але я ніколи не зможу стати щирим християнином. Навіть зараз, перед брамою небуття, яка, за моїм відчуттям, уже поряд. Якщо за християнським кодексом мої гріхи гарантують вічні муки в пеклі, то, їй-богу, кращим є комуністичне небуття. І тільки-но я про це подумав, як сталося диво. Музику вимкнули й мотузку на шиї послабили.

— Яке твоє останнє бажання, Іване?

Я з останніх сил повернув голову в той бік, звідки лунав той голос. На купі книжок у кутку захаращеного редакційного кабінету сидів знайомий чоловік із пишною чуприною й веселими вогниками в очах. То він вимкнув «Смєло, таваріщі, в ногу» і сказав іншому послабити мотузку. А їм же ж та пісня звучала до останнього… подиху… о Господи, як нестерпно, коли не дають дихати! Тортури страшніші за найстрашнішу хворобу. Я вже тепер це знаю.

Габріель Деус підвівся і зробив крок до свого колишнього ката. Він був у білих шатах, а на шиї в нього було щось яскраве.

— Тож яке ТВОЄ останнє бажання, Іване?

— Молитва! Та, яку ти проспівав у кімнаті мінус тридцять один перед шибеницею. П'ятдесят год тому! — я чомусь висловився так, як говорила моя бабуся. — Почути і вмерти…

І я знову почув те, що співав Габріель Деус тої ночі. Я нічого не бачив, але чув неймовірний спів невідомо якої релігії, — чи всіх релігій, які тільки існують у світі людей. Спів звучав, може, кілька секунд, а може, й кілька хвилин. А потім на кілька секунд, чи на кілька хвилин, чи на кілька годин накотився великий спокій, якого, як я гадав раніше, на цьому світі не буває.

Зараз усі пішли, і в кабінеті порожньо. Можливо, я ще проживу деякий час. І знову ходитиму сюди. Але остання чільна подія мого життя вже сталася. І я зміг записати про неї в зошит із цуценятком, в якому тепер списано всі сторінки.

А тепер Ліліт Гибарян до будинку по вулиці Толстого йде без свого хлопця.

— Всі пішли, але пані Софія ще в себе, — сказав їй вахтер.

Ліліт піднялася на третій поверх, увійшла в офіс видавництва «Ліліт». Якщо вона й приходить сюди, то коли працівники йдуть додому.

У вірменів Ліліт — дуже поширене ім’я, його дають чи не кожній п’ятій вірменській дівчинці, і воно майже втратило свою глибоку біблійну символіку. Але не у випадку Ліліт Гибарян.

— Ти не заперечуєш, якщо я назву видавництво твоїм іменем? — спитала її Софія Зот кілька років тому.

— У Вірменії так названо безліч кав’ярень і салонів краси, — відповіла Ліліт Гибарян.

— Але мені хочеться повернутися до прадавнього сенсу твого імені. Ти не заперечуєш?

— Твоє ім’я також дуже символічне, із прадавніми сенсами, — відповіла Ліліт.

— Але воно вже настільки затерте, що мало хто бачить у ньому бодай якийсь сенс.

— Так само й моє ім’я у Вірменії.

Ліліт проходить темними кімнатами, стукає у замкнені двері. Їй відчиняє гарна жінка невизначеного віку. Це Софія Зот. Вона привітно посміхається Ліліт, запрошує її до свого кабінету.

— Заходь, сідай.

Жінки деякий час мовчать. Вони зараз саме в тій кімнаті, де колись був портрет ченця в гостроверхому каптурі. А тепер там портрет людини з пишним волоссям, із уважним поглядом, аж не віриться, що то очі на світлині. Фотограф відзняв ту людину, коли віяв вітер. На портреті тріпочуть її пишне волосся й барвистий шалик.

— Що це за жінка, Софіє? Чи це чоловік? — нарешті наважилася спитати Ліліт. Вона знає: якщо Софія не захоче, вона не дасть відповіді.

— Це щось більше, ніж жінка чи чоловік… То я беруся видавати ваше «Останнє бажання». Текст наберуть мої працівники. Спробуємо зробити все, щоби рукописний оригінал не зник. Але цього я обіцяти не можу.

— Зрештою, важливіша книга, — відповіла Ліліт.

— А коли вже ти мені принесеш свою книгу? — спитала Софія.

— Дід ніяк не помре у Вірменії, — якось невлад відповіла Ліліт.

— Він і досі в монастирі? — спитала Софія.

— Йому звеліли піти звідти. Хоча він стільки грошей пожертвував на той монастир. Він живе у хижці поряд. Йому скоро сто років. Але він і досі не знає, яке його останнє бажання.

— Дописуй книгу. Ти допоможеш йому. Що ти питимеш?

— Як справжня вірменка, я питиму добрий коньяк. І в тебе такий є. Такий, який був для останнього бажання засуджених на смерть. Але який випивали кати.