Останній аргумент королів

Кількість мертвих

У селі було тихо. Нечисленні хати зі старого каменю під дахами із замшілого шиферу здавалися покинутими. Єдиними живими істотами на полях за ними, здебільшого недавно прибраних та зораних, були нечисленні, жалюгідні ворони. Поряд із Ферро тихо рипів дзвін на дзвіниці. Гойдалися й постукували якісь незакріплені віконниці. Кілька скручених листків, підхоплених вітром, м’яко опустилися на порожню площу. На обрії так само м’яко здійнялись у важке небо три стовпи темного диму.

Гурки наближались, а вони завжди обожнювали підпали.

— Малджин!

Майор Валлимір стояв унизу, в отворі люка, і Ферро набурмосено поглянула вниз. Він нагадував їй Джезаля дан Лютара під час першої зустрічі. Пухке бліде обличчя, що виражало оту жахливу суміш панічного жаху зі зухвалістю. Було очевидно, що він навіть на козлів ще із засідки не нападав, а на гуркських розвідників — тим паче. А проте він удавав, ніби знає все краще за всіх.

— Бачиш щось? — запитав її крізь зуби — вже вп’яте за останню годину.

— Бачу, як вони наближаються, — буркнула у відповідь Ферро.

— Скільки?

— Досі дюжина.

— Як далеко?

— Зараз десь за чверть години їзди, мабуть, та від твоїх запитань вони не прискоряться.

— Коли будуть на площі, я подам сигнал — двічі плесну в долоні.

— Тоді постарайся влучити долонею об долоню, біляче.

— Казав же тобі: не зви мене так! — Ненадовго запала тиша. — Ми маємо взяти когось із них живцем, щоб допитати.

Ферро наморщила носа. Брати гурків живцем їй було не до смаку.

— Побачимо.

Вона знову повернулася до обрію й доволі скоро почула, як Валлимір шепоче накази декому зі своїх людей. Решта розбіг­лись іншими будівлями й поховались. Дивне збіговисько вояків-недобитків. Кілька ветеранів, але більшість — іще молодші й малодушніші, ніж сам Валлимір. Ферро вже не вперше пошкодувала, що з ними немає Дев’ятипалого. Його можна любити, можна не любити, та годі заперечити: він своє діло знає. З ним Ферро знала, що отримає. Гарний досвід або ж — іноді — убивчу лють. І те, і те придалося б.

Однак Дев’ятипалого там не було.

Тож Ферро стояла сама в широкому вікні дзвіниці й насуп­лено дивилася за широкі поля Міддерланду, споглядаючи, як наближаються вершники. Дюжина гуркських розвідників, які їхали клусом, розосередившись по стежці. Рухливі цятки на блідій смузі між клаптями темної землі.

Проминувши перший дерев’яний сарайчик, вони сповільнились і розійшлись. У великому гуркському війську бували вояки з усієї імперії, бійці з десятків різних завойованих провінцій. Ці дванадцятеро розвідників були кадирцями, судячи з видовжених облич і вузьких очей; вони мали сакви з візерунчастої тканини й були легко озброєні луками та списами. Вбити їх — це не бозна-яка помста, але все-таки помста. Вона тимчасово заповнить порожнечу. Порожнечу, яка існувала аж надто довго.

Один із них здригнувся: з чахлого деревця знялася ворона. Ферро затамувала подих, не сумніваючись, що саме цієї миті Валлимір чи хтось із його недолугих біляків перечепиться через когось іншого. Однак вершники вийшли на сільську площу в цілковитій тиші. Їхній ватажок тримав одну руку в повітрі, наказуючи діяти обережно. Він поглянув угору, просто на Ферро, та не побачив нічого. Нахабні дурні. Бачать лише те, що хочуть бачити. Село, з якого повтікали всі, розчавлені страхом перед незрівнянним військом імператора. Ферро міцно стиснула лук. Вони ще дізнаються.

Вона їх провчить.

Ватажок тримав у руках квадратний аркуш м’якого паперу й дивився на нього, як на послання незрозумілою йому мовою. Можливо, то була мапа. Один із його бійців зупинив коня і плавно зліз із сідла, взяв повід і повів коня до замшілого корита. Ще двоє розслабилися, не злазячи з коней, розмовляли й усміхалися на весь рот, ворушили руками, жартували. Четвертий чистив нігті ножем. Іще один поволі об’їхав площу скраю, хилячись у сідлі й заглядаючи у вікна хат. Шукав можливості щось украсти. Один із жартунів вибухнув глибоким сміхом.

А тоді десь у будівлях двічі плеснули в долоні — різко, лунко.

Розвідник біля корита саме наповнював флягу, але тут йому в груди вгрузла стріла Ферро. Фляга випала в нього з руки, і з її горла вилилися блискучі краплі. У вікнах заторохтіли арбалети. Розвідники заволали й витріщились. Один кінь заточився вбік і впав, захвицавши копитами і здійнявши куряву. Під ним кричав розчавлений вершник.

Вояки Союзу з криками та списами напоготові висипали з будівель. Один із вершників уже наполовину витягнув меч, але тут його проштрикнула стріла з арбалета, і він безвільно випав із сідла. Друга стріла Ферро влучила іншому у спину. Той, який колупався під нігтями, гепнувся з коня й незграбно підвівся — саме вчасно, щоб побачити, як на нього йде зі списом вояк Союзу. Він кинув ножа й підняв руки — запізно, все одно його прохромили. Він упав. Із його спини стирчало закривавлене вістря списа.

Двоє вершників дременули туди, звідки прийшли. Ферро прицілилася в одного, та коли вони дісталися вузького завулка, через його прогалину туго натягнули мотузку. Обидва випали з сідел, потягнувши за собою й вояка Союзу з будівлі; той зарепетував і проскакав кілька кроків за ними долілиць. Його руку міцно обвивала мотузка. Стріла Ферро влучила між лопаток одному з розвідників, який намагався підвестися з пилу. Другий ступив кілька хистких кроків, а тоді вояк Союзу вдарив його мечем по голові, мало не відрубавши потилицю.

Із усієї дюжини втік із села лише ватажок. Він пришпорив коня, поїхавши до вузької огорожі між двома будівлями, й перескочив її, стукнувши копитами по верхній перекладині. Почвалував жорсткою стернею на прибраному полі, низько припавши до сідла й різко б’ючи коня п’ятами по боках.

Ферро поволі, без поспіху націлилася, відчуваючи, як її лице розтягується в усмішці. За якусь мить вона оцінила його позу в сідлі, швидкість коня, висоту вежі, відчула вітер на обличчі, вагу стріли, натяг деревини, болючий дотик тятиви до губ. Провела поглядом стрілу, коли та полетіла, закрутившись, чорною тріскою на тлі сірого неба, а кінь нісся вперед, їй назустріч.

Іноді Бог буває щедрим.

Ватажок вигнув спину й, вивалившись із сідла, покотився по запилюженій землі; довкола нього здіймалися в повітря часточки землі та зрізані стеблини. За мить до вух Ферро долетів його зболений крик. Її зуби оголилися ще більше.

— Ха!

Вона перекинула лук через плече, плавно спустилася з драбини, вискочила в заднє вікно й помчала полем. Її чоботи глухо гупали по м’якому ґрунту між купками стерні, а рука міцніше взялася за руків’я меча.

Чолов’яга скавчав на землі, намагаючись підповзти до коня. Почувши за спиною швидкі кроки Ферро, зачепився у відчаї одним пальцем за стремено, але, спробувавши підвестися, вереснув і впав назад. Коли вона підбігла і її клинок із шипінням вийшов із дерев’яних піхов, чоловік лежав на боці. Повернув очі, знавіснілі від болю та страху, в її бік.

Обличчя смагляве, як у неї самої.

Нічим не примітне обличчя сорокарічного чоловіка з ріденькою борідкою, блідою родимкою на одній щоці, шаром пилу на другій і краплинами блискучого поту на лобі. Ферро стояла над ним, а на лезі її вигнутого меча виблискувало сонце.

— Назви мені причину цього не робити, — несподівано для самої себе мовила вона.

Дивно, що вона таке сказала — ще й не кому-небудь, а воякові армії імператора. Серед спеки й пилюги Безплідних Земель Канти вона не відзначалася схильністю давати людям другий шанс. Можливо, далеко на мокрому та зруйнованому заході світу в ній щось змінилося.

Чоловік якусь мить дивився вгору. Губи в нього тремтіли.

— Я… — прохрипів він, — …мої доньки! У мене двоє доньок. Я молюся за те, щоб побачити їх заміжніми…

Ферро нахмурилася. Не треба було дозволяти йому заговорити. Батько, з доньками. Вона й сама колись мала батька, була донькою. Цей чоловік не заподіяв їй шкоди. Він був гурком не більше, ніж вона. Він, найпевніше, не сам захотів битись і мав змогу чинити лише так, як накаже могутній Утман-ул-Дошт.

— Я піду… Богом клянуся… Повернуся до дружини й доньок…

Стріла влучила йому трохи нижче плеча і пройшла навиліт, а коли він упав на землю, обламалася. Ферро бачила в нього під пахвою зламане древко. Судячи з того, як чоловік розмовляв, легень стріла не зачепила. Вона його не вб’є. Принаймні не відразу. Ферро може посадити його на коня, і він поїде, діставши змогу вижити.

Розвідник підняв тремтливу руку. На його довгому великому пальці виднілося трохи крові.

— Будь ласка… це не моя війна, я…

Меч залишив у нього на обличчі глибоку рану, прохромивши рота й розітнувши нижню щелепу. Розвідник застогнав крізь зуби. Наступний удар наполовину відтяв йому голову. Чоловік перекотився, хапаючись за стерню, що зосталася після жнив, а його темна кров пішла в темну землю. Меч розбив йому череп іззаду, і він застиг.

Вочевидь, того дня Ферро не була схильна до милосердя.

Кінь забитого розвідника тупо витріщився на неї.

— Що таке?! — гарикнула вона. Може, вона і змінилася там, на заході, та змінитись аж так сильно неможливо. Якщо в армії Утмана стає менше на одного вояка — це добре, і байдуже, звідки він родом. Їй не треба себе виправдовувати. Тим паче перед конем. Вона взялася за його повід і смикнула за нього.

Хоча Валлимір був дурним біляком, Ферро не могла не визнати, що цей напад він провів добре. На сільському майдані лежали десятеро мертвих розвідників; їхній розідраний одяг майорів на вітрі, а кров була розмазана по запилюженій землі. Єдиним постраждалим з боку Союзу був той ідіот, якого потягнуло за його ж мотузку і який тепер був увесь у пилу й подряпинах.

Поки що день складався добре.

Якийсь вояк штурхнув чоботом один із трупів.

— То он вони які, гурки? Тепер уже не такі страшні.

— Це не гурки, — зауважила Ферро. — Кадирські розвідники, яких примушують до служби. Вони хотіли бути тут не більше, ніж ви хотіли їх тут зустріти.

Боєць витріщився на неї, спантеличений і роздратований.

— У Канті повно людей. Не всі, хто мають смагляві обличчя, є гурками, моляться їхньому богові чи кланяються їхньому імператору.

— Але більшість.

— Більшість не має вибору.

— І все одно вони вороги, — пирхнув він.

— Я й не кажу, що їх треба милувати.

Ферро посунула повз нього, вертаючись крізь двері до будівлі з дзвіницею. Валлимір, здавалося, таки спромігся взяти полоненого. Він і ще кілька людей нервово стояли довкола одного з розвідників. Той стояв на колінах із міцно зв’язаними за спиною руками. На обличчі в нього з одного боку була кривава рана; він дивився вгору так, як часто дивляться полонені.

Налякано.

— Де… ваші… основні… сили? — питав Валлимір.

— Він не знає твоєї мови, біляче, — різко сказала Ферро, — і криками тут не допоможеш.

Валлимір розвернувся й сердито поглянув на неї.

— Можливо, варто було взяти з собою когось, хто знає кантійську, — сказав він із відвертою іронією.

— Можливо.

Запала довга тиша: Валлимір чекав, коли Ферро скаже щось іще, та вона не казала нічого. Врешті він протяжно зітхнув.

— Ти знаєш кантійську?

— Авжеж.

— Тоді чи не зволиш ти поставити йому за нас кілька запитань?

Ферро втягнула повітря крізь зуби. Це марнування її часу, але, якщо це треба зробити, то краще вже швидко.

— Що в нього спитати?

— Ну… як далеко гуркська армія, скільки в ній людей, яким маршрутом вони йдуть, сама знаєш…

— Хе.

Ферро сіла навпочіпки перед полоненим і зазирнула йому просто в очі. Він витріщився на неї, безпорадний і наляканий — поза сумнівом, не міг зрозуміти, що вона робить у товаристві цих біляків. Вона й сама не могла цього зрозуміти.

— Хто ти? — прошепотів розвідник.

Ферро витягнула ніж і показала його.

— Відповідай на мої запитання, бо інакше вб’ю тебе цим ножем. От хто я така. Де гуркська армія?

Він облизав губи.

— Можливо… за два дні шляху на південь.

— Скільки в ній людей?

— Мені й не злічити. Багато тисяч. Люди пустель, рівнин і…

— Яким маршрутом вони йдуть?

— Не знаю. Нам просто сказали поїхати до цього села й подивитися, чи безлюдне воно. — Він ковтнув. На його спітнілому горлі підскочив борлак. — Можливо, мій капітан знає більше…

— С-с-с-с, — просичала Ферро. Тепер, коли вона порізала голову його капітанові, той уже нікому нічого не скаже.

— Їх багато, — різко сказала вона Валлимірові спільною мовою, — а буде ще більше, вони за два дні шляху звідси. Яким маршрутом вони йдуть, він не знає. Що тепер?

Валлимір потер легку щетину в себе на підборідді.

— Гадаю… треба відвезти його до Аґріонта. Доставити Інквізиції.

— Він нічого не знає. Тільки сповільнить нас. Його треба вбити.

— Він здався! Війна війною, та вбити його було б звичайним душогубством. — Валлимір жестом підкликав одного з солдатів. — Не буду обтяжувати таким своє сумління.

— А я буду.

Ніж Ферро плавно ввійшов розвідникові в серце й вийшов із нього. Розвідник дуже широко роззявив рота й вибалушив очі. Із розітнутої тканини в нього на грудях, булькаючи, полилася кров, яка швидко утворила темне кільце. Він отетеріло витріщився на цю кров, протяжно втягуючи повітря.

— Буль…

Його голова відкинулася назад, а тіло обм’якло. Ферро повернулася й побачила, що вояки витріщаються на неї зі страшним шоком на блідих обличчях. Мабуть, у них сьогодні напружений день. Їм іще багато чого треба вивчити, та вони скоро до цього звикнуть.

Або вони звикнуть, або ж їх уб’ють гурки.

— Вони хочуть спалити ваші ферми, ваші селища, ваші міста. Хочуть зробити ваших дітей рабами. Хочуть, щоб усі на світі молилися Богові так, як вони, такими самими словами, і щоб ваша земля була провінцією їхньої імперії. Я це знаю. — Ферро витерла лезо ножа об рукав сорочки мертвого. — Єдина відмінність між війною та вбивством — це кількість мертвих.

Валлимір на мить поглянув на труп свого полоненого, задумливо стиснувши губи. Ферро замислилася: може, в нього більше відваги, ніж вона гадала? Урешті він повернувся в її бік.

— Що ти пропонуєш?

— Можна зачекати інших тут. Цього разу нам навіть можуть трапитися справжні гурки. Та їх може виявитися забагато, а нас мало.

— І що?

— Треба піти на схід чи на північ — і влаштувати таку пастку, як тут.

— І здолати армію імператора по десятку вояків за раз? Це повільно.

Ферро знизала плечима.

— Повільно, зате правильно. Хіба що ви вже наїлись і хочете повернутися до своїх стін.

Валлимір нахмурився на неї, а тоді повернувся до одного зі своїх людей, кремезного ветерана зі шрамом на щоці.

— Трохи далі на схід є село — так, сержанте Форесте?

— Так, сер. До Марлгофа щонайбільше десять миль.

— Тебе це влаштовує? — запитав Валлимір, поглянувши на Ферро і здійнявши брови.

— Мене влаштовують мертві гурки. Та й усе.

Листя на воді

— Карлеон, — сказав Лоґен.

— Ага, — погодився Шукач.

Він сидів там, на розвилці ріки під похмурими хмарами. На прямовисній скелі над бистрою водою, там, де колись стояв замок Скарлінґа, здіймалися суворі обриси високих стін і веж. На довгому схилі, що тягнувся донизу, юрмилися шиферні дахи й кам’яні будівлі, оточуючи підніжжя пагорба. Зовні стояла ще одна стіна, і все це холодно, різко блищало від дощу, який щойно минув. Шукач не міг сказати, що радий бачити це місце знову. Досі кожен прихід сюди закінчувався кепсько.

— Він трохи змінився після тієї давньої битви.

Лоґен дивився на свою руку, розчепіривши пальці й ворушачи куксою середнього пальця.

— Тоді довкола нього не було таких стін.

— Атож. Але й союзної армії довкола нього теж не було.

Шукач не міг заперечувати, що це втішає. Патрулі Союзу пробиралися ворожими полями довкола міста, зростали хисткою лінією вали, палі, огорожі, а за ними ворушилися люди, серед яких тьмяне сонце раз у раз падало на метал. Тисячі людей, гарно озброєних і мстивих, що тримали Бетода в кільці.

— Ти певен, що він там?

— Без поняття, куди ще він міг податися. Більшість своїх найкращих хлопців він утратив у горах. Друзів у нього вже, мабуть, не зосталося.

— Та в нас усіх уже немає того, що було раніше, — буркнув Шукач. — Гадаю, ми просто посидимо тут. У нас же, як-не-як, є час. Багацько часу. Будемо сидіти тут, дивитись, як росте трава, й чекати, коли Бетод здасться.

— Так.

Однак Лоґен у це, вочевидь, не вірив.

— Так, — озвався Шукач.

Однак просто здатися — це якось не в дусі того Бетода, якого він знав.

Почувши, як на дорозі швидко стукають копита, він повернув голову і побачив, як один із тих гінців у шоломах, схожих на сердитих курей, вибіг із-поміж дерев і помчав до намету Веста. Кінь у нього був увесь у милі від швидкої їзди. Гонець незграбно, похапцем зупинився, мало не випав із сідла, квап­лячись злізти, пройшов на хистких ногах повз кількох вражених офіцерів і зайшов у намет. Шукач відчув усередині знайомий тягар тривоги.

— Здається, пахне кепськими новинами.

— А які ще вони можуть бути?

Тепер унизу щось тріпотіло, вояки кричали й розкидали руки.

— Ходімо, погляньмо, що там сталося, — пробурмотів Шукач, хоча сам однозначно волів би піти в інший бік. Краммок стояв біля намету й насуплено дивився на цю катавасію.

— Щось відбувається, — зауважив горянин. — Але я геть не розумію, що ці південці кажуть чи роблять. Присягаюся, вони всі несповна розуму.

Коли Шукач відсунув запону того намету, звідти справді долинула знавісніла балаканина. Там повсюди були офіцери Союзу в страшенному розгардіяші. Посеред усього цього стояв Вест; обличчя в нього було бліде, як свіже молоко, а кулаки міцно стискали порожнечу.

— Лютий! — Шукач схопив його за передпліччя. — Що в біса коїться?

— Гурки вторглися до Міддерланду.

Вест звільнив руку й заходився кричати.

— Хто що зробив? — пробелькотів Краммок.

— Гурки, — сильно насупився Лоґен. — Смагляві люди з далекого півдня. Я чув, суворий народ.

Тут саме надійшов Пайк. Його обпечене лице спохмур­ніло.

— Вони висадили армію з моря. Можливо, вже досягли Адуа.

— Ану стривайте. — Шукач нічогісінько не знав про гурків, Адуа чи Міддерланд, але те кепське відчуття щомиті ставало сильнішим. — Що саме ти маєш на увазі?

— Нам наказано вертатися додому. Негайно.

Шукач витріщив очі. Треба було відразу зрозуміти, що не може все бути так просто. Він знову схопив Веста за передпліччя й тицьнув брудним пальцем у бік Карлеона.

— Ми й близько не маємо стільки людей, щоб тримати це місце в облозі без вас!

— Знаю, — відповів Вест, — вибач. Але я нічого не можу вдіяти. Мчи до генерала Полдера! — гарикнув він на якогось косоокого хлопчину. — Скажи йому, хай підготує свою дивізію до негайного переходу на узбережжя!

Шукач кліпнув. Йому стало зле.

— То ми сім днів бились у Високогір’ї без причини? Тул і мертві знають, скільки ще людей загинули без причини? — Його завжди дивувало те, як швидко може розпастися те, на що людина сперлася. — Ну що ж, це все. Назад, у ліси, в холод, до бігу й убивств. Без кінця.

— Можливо, є інший шлях, — сказав Краммок.

— Який?

Ватажок горян хитро всміхнувся.

— Кривава Дев’ятко, ти знаєш, так?

— Атож. Знаю. — Лоґен скидався на людину, яка знає, що невдовзі її повісять, і дивиться на дерево, на якому її повісять. — Лютий, коли вам треба рушати?

Вест насупився.

— У нас багато людей, а доріг небагато. Дивізія Полдера — гадаю, завтра, а дивізія Кроя — наступного дня.

Краммокова усмішка стала ще ширшою.

— Отже, завтра тут увесь день сидітимуть купи людей, які окопалися довкола Бетода з таким виглядом, ніби вони нікуди не підуть. Так?

— Як на мене, можливо.

— Дайте мені завтрашній день, — попросив Лоґен. — Тільки його — і я, можливо, все владнаю. А тоді, якщо ще буду живий, піду з тобою на південь і заберу з собою кого зможу. Ось моє слово. Ми допоможемо вам із гурками.

— Що може змінити один день? — запитав Вест.

— Так, — буркнув Шукач, — що таке один день?

Та от біда: він уже здогадувався, якою буде відповідь.

***

Під старим мостом текла вода, минаючи дерева і спускаючись із зеленого схилу. Текла вниз, до Карлеона. Лоґен дивився, як із нею несе кілька жовтих листків, як вони все крутяться й крутяться, минаючи замшіле каміння. Йому хотілося просто взяти й поплисти геть за течією, але так у нього навряд чи вийде.

— Ми билися тут, — сказав Шукач. — Тридуба й Тул, Доу й Мовчун, і я теж. Десь у цих лісах похований Форлі.

— Хочеш піднятися туди? — спитав Лоґен. — Провідати його, побачити, чи…

— Навіщо? Сумніваюся, що відвідини підуть мені на користь, і нітрохи не сумніваюся, що йому від них не буде жодної користі. Та й ні від чого не буде. Ось що значить бути мертвим. Ти певен, Лоґене?

— А ти бачиш якийсь інший шлях? Союз тут ненадовго. Може, це наш останній шанс покінчити з Бетодом. Нам особ­ливо нема чого втрачати, хіба не так?

— Твоє життя.

Лоґен протяжно вдихнув.

— Здається, не так багато людей його цінує. Ти підеш?

Шукач похитав головою.

— Гадаю, зостануся тут. Уже наївся Бетода донесхочу.

— Ну, добре. Добре.

Лоґена, здавалося, вела до цього кожна мить життя, вело все, що він казав і робив, кожен вибір, якого він майже не пам’ятав. А тепер вибору не було взагалі. А може, його не було ніколи. Він був як листя на воді: його несло до Карлеона, і він ніяк не міг цьому зарадити. Він ударив коня п’ятами в боки й сам поїхав зі схилу ґрунтовою стежкою поряд із шумливим струмком.

Ближче до смерку все почало здаватися чіткішим, аніж зазвичай. Лоґен їхав повз дерева, на яких готувалося опасти вологе листя — золотаво-жовте, полум’яно-жовтогаряче, яскраво-багряне, всіх кольорів вогню. Внизу, ближче до дна долини у важкому повітрі відчувалося зовсім трохи осіннього туману, від якого йому щипало в горлі. Рипіло сідло, торохтіла збруя, приглушено тупали по м’якій землі копита. Лоґен клусом їхав крізь порожні поля, де там і тут у розораній землі стирчали бур’яни, повз варту союзників, рів і вервечку заточених паль, що стояли за три постріли з лука від стін. Вояки Союзу в обклепаних куртках і сталевих шапках насуплено проводжали його поглядом.

Лоґен смикнув за повіддя і сповільнив коня до кроку. Протупав дерев’яним мостом із тих, які нещодавно звів Бетод; річка під ним розбухла від осіннього дощу. Далі — легкий підйом, і над ним височіла стіна. Висока, прямовисна, темна й міцна на вигляд. По-справжньому загрозливий мур. Лоґен не бачив у бійницях людей, але припускав, що вони мають там бути. Ковтнув — слина в горлі ледве зрушила, — а тоді випрямився в сідлі, вдаючи, ніби не поранений і не мучиться болем після семи днів боїв у горах. Замислився: може, він зараз почує, як цокне арбалет, відчує різкий біль, а тоді гепнеться в багнюку мертвий? Пісня з цього вийде вельми ніякова.

— Отакої! — пролунав глибокий голос, і Лоґен одразу його впізнав. Хто ж це, як не Бетод?

Лоґен, як не дивно, на одну коротку мить зрадів, що його почув. А тоді згадав, скільки між ними пролитої крові. Згадав, що вони ненавидять один одного. Можна мати ворогів серед тих, із ким ніколи не зустрічався, і в Лоґена таких було вдосталь. Можна вбивати тих, кого не знаєш, і він часто так робив. Але не можна зненавидіти людину по-справжньому, не любивши її колись, а від цієї любові завжди лишається слід.

— Я тут визираю з воріт, і хто приїздить сюди з минулого? — гукнув Бетод. — Кривава Дев’ятка! Аж не віриться! Я влаштував би бенкет, але в нас тут нема зайвих харчів!

Він стояв там, на парапеті, високо над входом, поклавши кулаки на камінь. Бетод не шкірився. Не всміхався. І взагалі майже нічого не робив.

— Та це ж сам король північан! — крикнув угору Лоґен. — То твоя золота шапка досі при тобі?

Бетод торкнувся вінця в себе на голові. Великий самоцвіт у нього на лобі замерехтів у світлі призахідного сонця.

— А куди ж вона могла зникнути?

— Дай-но подумати… — Лоґен роззирнувся й оглянув голі стіни згори донизу. — Просто в тебе, як я розумію, вже не зосталося ні хріна, над чим можна королювати.

— Хе. Гадаю, нам обом зараз самотньо. Де твої друзі, Кривава Дев’ятко? Ті вбивці, якими ти любив себе оточувати. Де Грозова Хмара, Мовчун, Шукач, той паскуда Чорний Доу?

— Їм кінець, Бетоде. Вони мертві, в горах. Мертві, як Скарлінґ. І вони, і Дрібнокост, і Кривавець, і Білобок, і ще багато інших.

Тут Бетод набурмосився.

— Як на мене, невелика радість. Так чи інакше, корисні люди возз’єдналися з землею. Є серед них і мої друзі, і твої. У нас із тобою ніколи нічого не кінчається добре, еге ж? Друзі з нас кепські, а вороги ще гірші. Нащо ти сюди при­йшов, Дев’ятипалий?

Лоґен сидів у сідлі, якусь хвилю згадуючи всі ті випадки, коли він робив те, що мусив зробити і тепер. Як він кидав виклики, до чого це призводило; щасливих спогадів про це в нього не було. Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий цього не хоче. Однак іншого шляху не було.

— Я прийшов кинути виклик! — проревів він, і його голос відбився луною від вогких темних стін і сконав повільною смертю в імлистому повітрі.

Бетод закинув голову назад і розсміявся. Лоґенові здалося, що особливої радості в цьому сміхові не було.

— Ради мертвих, Дев’ятипалий, ти ніколи не міняєшся. Наче якийсь старий пес, якому ніяк не заборонять гавкати. Виклик? І за що нам іще битися?

— Як я переможу, ти відчиниш ворота і станеш моїм. Моїм полоненим. А як програю, союзники зберуть манатки й попливуть додому, а ти будеш вільний.

Бетодова усмішка поступово згасла, а його очі підозріливо примружилися. Лоґен знав цей вираз обличчя з давніх-давен. Бетод зважував свої шанси, обмірковував мотиви.

— Зважаючи на те, в якій я халепі, пропозиція здається просто золотою. В це важко повірити. Яка з цього користь для твоїх південних друзів?

Лоґен пирхнув.

— За потреби вони зачекають, але ти, Бетоде, не дуже їх цікавиш. Для них ти ніщо, попри всі свої вихваляння. Вони вже поганяли тебе по всій Півночі й гадають, що ти так чи інакше більше їх не займатимеш. Якщо я переможу, вони дістануть твою голову. Якщо програю, вони зможуть раніше повернутися додому.

— Я для них ніщо, так? — Бетод сумовито всміхнувся. — Ось до чого все дійшло після всіх моїх трудів, поту й болю? Ти радий, Дев’ятипалий? Радий бачити, як усе, за що я боровся, втоптується в порох?

— А чого б мені не радіти? У цьому ти можеш винуватити лише самого себе. Ти сам нас до цього довів. Прийми мій виклик, Бетоде, а тоді, може, до когось із нас прийде спокій!

Король північан вирячив очі, дивлячись униз.

— Винуватити лише самого себе? Мені? Як же швидко ми забуваємо! — Він схопив ланцюг, що лежав у нього на плечах, і забряжчав ним. — Гадаєш, я хотів цього? Гадаєш, я просив хоч щось із цього? Та я просто хотів іще одну смужку землі, щоб годувати своїх людей, хотів зупинити великі клани, які мене щемили. Я просто хотів іще кілька перемог, якими можна пишатися, хотів передати синам щось краще за те, що сам дістав від батька.

Бетод нахилився вперед, ухопившись руками за бійниці.

— А хто ж постійно ішов на крок далі? Хто ніколи не давав мені зупинитися? Хто не міг не куштувати крові, а покуштувавши її, п’янів, дурів від неї, ніколи не міг насититися? — Бетод тицьнув пальцем униз. — Хто, як не Кривава Дев’ятка?

— Не так усе було, — загарчав Лоґен.

Вітер поніс різке відлуння Бетодового сміху.

— Хіба? Я хотів поговорити з Шамою Безсердечним, але ж ти мав його вбити! Я спробував домовитися під Геонаном, але ж ти мав полізти вгору, розквитатися з ким хотів і нажити собі ще з десяток недругів! Мир, кажеш? Я благав тебе дозволити мені укласти мир під Уффрітом, але ж ти не зміг не побитися з Тридубою! Я благав тебе на колінах, але ж ти жадав мати найгучніше ім’я на всій Півночі! А тоді, здолавши його, ти порушив дане мені слово і зберіг йому життя, наче тоді не було нічого важливішого за твою кляту гордість!

— Не так усе було, — сказав Лоґен.

— Нема на Півночі такої людини, яка не знала б, як усе було насправді! Мир? Ха! А як щодо Хрипія? Я був готовий повернути йому сина за викуп, і ми всі могли б розійтися по домівках щасливі, але ж ні! Що ти мені сказав? Легше зупинити Вайтфлоу, ніж Криваву Дев’ятку! Тоді ти не зміг не прибити його голову до мого знамена, щоб її бачив увесь світ, щоб помсті ніколи не було кінця! Щоразу, коли я намагався зупинитися, ти тягнув мене далі, затягував чимраз глибше в болото! Аж доки зупинитися не стало можливо! Аж доки не стало ясно: або ми, або вони! Аж доки мені не довелося вирізати всю Північ! Ти зробив мене королем, Дев’ятипалий. Який вибір ти мені залишив?

— Не так усе було, — прошепотів Лоґен. От тільки знав, що все було саме так.

— Якщо це тебе тішить, кажи собі, що я — причина всіх твоїх бід! Кажи собі, що це я безсердечний, це я головоріз, це я кровожерливий, але запитай себе, в кого я навчався. Я мав найкращого вчителя! Якщо бажаєш, удавай із себе добру людину, того, хто не мав вибору, та ми обидва знаємо, що ти таке насправді. Мир? Не буде тобі ніколи миру, Кривава Дев’ятко. Ти створений зі смерті!

Лоґен хотів би заперечити, та це було б лише черговою брехнею. Бетод по-справжньому знав його. Бетод по-справжньому його розумів. Краще за всіх на світі. Його найбільший ворог і водночас найкращий друг.

— Тоді чому ти мене не вбив, коли мав змогу?

Король північан нахмурився так, ніби не міг чогось зрозуміти. А тоді знову розсміявся. Істерично зареготав.

— А ти не знаєш чому? Ти стояв там, зовсім поряд із ним, і не знаєш? Ти нічого в мене не навчився, Дев’ятипалий! Стільки років минуло, а дощ і досі несе тебе куди схоче!

— Що ти верзеш? — загарчав Лоґен.

— Баяз!

— Баяз? А що він?

— Я був готовий розітнути тебе кривавим хрестом, закинути твою тушу в болото разом з усіма твоїми дурнуватими покидьками, і був радий це зробити, але тут нагодилося це старе брехло!

— І?

— Я завинив йому, а він хотів, щоб тебе відпустили. Тільки цей нахабний старий уйобок і врятував твою нікчемну шкуру!

— Чому? — загарчав Лоґен. Він не знав, як це сприймати, але йому не подобалося, що він дізнається про це тоді, коли всі інші вже давно про це знають.

Однак Бетод лише реготнув.

— Може, йому здалося, що я недостатньо низько кланяюся. Він же врятував тебе — ти й питай його, чому так сталося, якщо доживеш до такого. От тільки я не думаю, що ти доживеш. Я приймаю твій виклик! Тут. Завтра. На світанку. — Бетод потер долоні. — Один проти одного, і результат вирішить майбутнє Півночі! Так уже було, еге ж, Лоґене? За старих часів. У сонячних долинах минулого. Киньмо кості ще раз, згода?

Король північан поволі відступив від бійниць.

— Однак дещо змінилося. В мене тепер новий боєць! Був би я тобою, попрощався б сьогодні зі всіма й підготувався до возз’єднання з землею! Зрештою… як ти там колись мені казав?..

Його сміх мало-помалу зник у сутінках.

— Треба дивитися на речі реально!

— Гарний шмат м’яса, — сказав Мовчун.

Теплому багаттю й гарному шмату м’яса треба радіти, адже було чимало випадків, коли Шукач мав набагато менше, однак від того, як із цього шмата баранини крапала кров, йому ставало зле. Це нагадувало йому про кров, яка бризнула з Шами Безсердечного, коли Лоґен його розітнув. Може, відтоді й минуло багато років, але Шукач бачив це так чітко, ніби це сталося вчора. Він чув, як ревуть бійці, як гучно стикаються їхні щити. Відчував запах застарілого поту і свіжої крові на снігу.

— Ради мертвих, — буркнув Шукач. У роті в нього було стільки слини, ніби його от-от могло знудити. — Як зараз можна думати про їжу?

Доу вишкірив зуби в усмішці.

— Якщо ми сидітимемо голодні, Дев’ятипалому це нічим не поможе. Йому ніщо не поможе. У цьому ж і суть двобою, хіба ні? Все залежить від однієї людини.

Він штрикнув м’ясо ножем, і кров із нього з шипінням полилась у вогонь. А тоді задумливо відкинувся назад.

— Гадаєш, він зможе? Справді? Пам’ятаєш оту почвару?

Шукач відчув щось подібне до того огидного страху, що накрив його в тумані, і здригнувся всім тілом. Він, мабуть, ніколи не забуде, як той велетень виходив із потемку, як здіймався його мальований кулак, із яким звуком той кулак врізався Тридубі в ребра, вибивши з нього дух.

— Якщо це комусь і до снаги, — пробурчав Шукач крізь зуби, — то, мабуть, саме Лоґенові.

— Угу, — буркнув Мовчун.

— Так, але ти гадаєш, що йому вдасться? Оце мене й цікавить. І це, і ще дещо: що буде, якщо йому не вдасться?

Вигадати якусь відповідь на це запитання Шукач просто не міг. По-перше, Лоґен буде мертвий. Ще облозі Карлеона настане кінець. Після гір у Шукача зосталося так мало людей, що вони, мабуть, і нічного горщика не оточили б — не те що місто з найкращими стінами на Півночі. Бетод міг чинити як заманеться: шукати допомоги, заводити нових друзів, знову йти в бій. Ніхто не був сильнішим у скруті, ніж він.

— Лоґенові може вдатися, — прошепотів він, стиснувши кулаки й відчувши, як палає довгий поріз на передпліччі. — Має вдатися.

Його вдарила по спині велика товста рука, і він мало не гепнувся у вогонь.

— Ради мертвих! Іще ніколи не бачив, щоб люди сиділи біля вогню з такими кислими пиками!

Шукач скривився. Навряд чи йому міг покращити настрій пришелепкуватий горянин, який усміхався в нічній пітьмі. За спиною в нього стояли діти з величезною зброєю на плечах.

Їх у Краммока залишилося тільки двоє, позаяк одного з його синів убили в горах, однак це його, здавалося, не дуже засмучувало. Спис він теж утратив — зламав об якогось східняка, як він сам полюбляв казати, — тож йому однаково не доводилося носити щось самотужки. Після бою обоє дітей говорили небагато, принаймні при Шукачеві. Балачкам про те, скільки людей може бути вбито, настав кінець. Коли людина бачить таке зблизька, її цікавість до військової справи може неабияк ослабнути. Шукач добре знав, як це буває.

Зате сам Краммок без жодних зусиль лишався бадьорим.

— Де завіявся Дев’ятипалий?

— Пішов геть сам. Він завжди любив робити так перед двобоєм.

— М-м-м… — Краммок погладив кісточки пальців, що висіли в нього на шиї. — Балакає з місяцем, зуб даю.

— Як на мене, радше всирається.

— Ну, якщо посрати перед боєм, то на це, гадаю, ніхто не поскаржиться. — Краммок усміхнувся на весь рот. — Кажу вам, місяць нікого не любить так сильно, як Криваву Дев’ятку! Нікого в усьому широкому Земному колі. У нього є певні шанси перемогти в чесному бою, а це — найкраще, на що можна сподіватися в бою з отим дияволом. От тільки є одна проблема.

— Лиш одна?

— Допоки та клята відьма жива, ніякого чесного бою не буде.

Шукач відчув, як його плечі згорбилися ще сильніше.

— Що ти хочеш сказати?

Краммок закрутив один із дерев’яних знаків у своєму намисті.

— Не уявляю, як вона може допустити, щоб Бетод програв і вона сама програла разом із ним. Так? Вона ж така розумна відь­ма. Вона може витворити які завгодно чари. Яке завгодно благословення чи прокляття. Є безліч способів, якими та сучка може вплинути на кінець, хоча сили там уже й так вельми нерівні.

— Що?

— Я хочу сказати ось що: хтось має її спинити.

Шукачеві здавалося, що гіршим його настрій уже бути не може. А тепер зрозумів, що помилявся.

— Хай щастить, — буркнув він.

— Ха-ха, мій хлопчику, ха-ха. Я теж був би дуже радий це зробити, та в них там стоять жахливі стіни, а я не мастак через них лазити. — Краммок ляснув товстою рукою по гладкому животу. — В мені вдвічі більше м’яса, ніж треба для цього. Ні, для цього завдання нам потрібен хтось дрібний, але зі здоровезними яйцями. Сумнівів у цьому нема, і місяць це знає. Той, хто вміє гарно скрадатися, має гострий зір і впевнено ступає. Нам потрібна людина спритна й метикувата. — Він поглянув на Шукача й усміхнувся. — От тільки де б нам таку знайти, га?

— Знаєш що? — Шукач затулив обличчя руками. — Я, блядь, поняття зеленого не маю.

***

Лоґен підніс побиту флягу до губ і набрав повен рот рідини. Відчув, як міцний трунок щипає йому язика, лоскоче горло, відчув ту давню потребу ковтнути. Нахилився вперед, стиснув губи й виплюнув усе дрібними краплями. В холодну ніч полинуло полум’я. Лоґен вдивився в пітьму й не побачив нічого, крім чорних обрисів стовбурів дерев і мінливих чорних тіней, які відкидало між ними його багаття.

Він потрусив флягу й почув, як у ній хлюпочуть залишки трунку. Знизав плечима, приклав флягу до рота й нахилив пов­ністю, а тоді відчув: запалало все всередині аж до шлунка. Сьогодні духи можуть і поділитися з ним. Є незлі шанси, що після завтрашнього дня він уже до них не звертатиметься.

— Дев’ятипалий.

Голос, який звернувся до нього, шелестів, наче пале листя.

Із тіні вислизнув один дух і вийшов на світло від багаття. Той явно не впізнав Лоґена, і він зрозумів, що йому стало легше на душі. Звинувачення в голосі духа теж не було, як не було й страху чи недовіри. Духові було байдуже, що він таке й що накоїв.

Лоґен кинув порожню флягу поряд із собою.

— Ти сам?

— Так.

— Ну, той, хто несе з собою сміх, ніколи не буває сам.

Дух не сказав нічого.

— Мабуть, сміх — це для людей, а не для духів.

— Так.

— Ти мало говориш, еге ж?

— Я тебе не викликав.

— Це правда. — Лоґен вдивився у вогонь. — Завтра я мушу побитися з однією людиною. Людиною на ім’я Фенрір Страховидло.

— Він не людина.

— То ти про нього знаєш?

— Він старий.

— За твоїми мірками?

— За моїми мірками старих не буває, та він жив іще за Старого часу й навіть раніше. Тоді в нього був інший господар.

— Який господар?

— Ґлустрод.

Це ім’я було для Лоґена як удар ножем по вуху. Годі було знайти менш очікуваного чи менш приємного імені. Між дерев повіяв холодний вітер, і Лоґена накрило хвилею спогадів про височезні руїни Аулкуса. У нього по спині пробігли мурахи.

— Може, то якийсь інший Ґлустрод — не той, який ледь не знищив пів світу?

— Іншого немає. Саме він написав знаки на шкірі Страховидла. Знаки старої мови, мови дияволів, на лівому боці його тіла. Та плоть — від світу внизу. Там, де записано слово Ґлустрода, Страховидлу не можна завдати ушкоджень.

— Не можна завдати ушкоджень? Жоднісіньких? — Лоґен на мить замислився. — А чому б не обписати його з обох боків?

— Запитай Ґлустрода.

— Гадаю, це малоймовірно.

— Так. — Довга мовчанка. — Що робитимеш, Дев’ятипалий?

Лоґен позирнув убік, на дерева. Тієї миті думка про те, щоб дати драла не озираючись, здалася йому привабливою. Часом краще жити у страху перед цим, аніж померти, роблячи це, хай що там казав Лоґенові батько.

— Я вже колись тікав, — пробурмотів він, — і просто пробіг по колу. Усі мої шляхи ведуть до Бетода.

— Тоді нашу розмову закінчено. — Дух підвівся з-за багаття.

— Можливо, ми ще побачимося.

— Не думаю. Магія витікає зі світу, і такі, як я, засинають. Не думаю. Навіть якщо ти здолаєш Страховидло, а я не думаю, що ти його здолаєш.

— Обнадіюєш мене, так? — пирхнув Лоґен. — Удачі тобі.

Дух розчинився в пітьмі й щез. Він не став бажати Лоґенові удачі. Йому було байдуже.

Влада

Засідання вийшло похмурим і гнітючим навіть за мірками Закритої Ради. За вузькими вікнами зали було тьмяно і хмарно. Небо обіцяло грози, та не несло їх, а занурювало Білу залу в холодну напівтемряву. Час від часу старі шибки торохтіли від сильних поривів вітру; Джезаль тоді смикався і тремтів, попри оторочену хутром мантію.

Похмурі обличчя дванадцятьох стариганів не гріли йому кісток. Лорд-маршал Варуз зі зціпленими зубами був уособленням суворої рішучості. Лорд-камергер Хофф тримався за свій келих, як потопельник тримається за останній уламок свого човна. Верховний суддя Маровія хмурився так, ніби от-от мав оголосити смертний вирок усім присутнім включно із самим собою. Архілектор Сульт постійно кривив тонкі губи, шкірячись і переводячи холодні очі з Баяза на Джезаля, з нього на Маровію, а тоді назад.

Сам Перший з-поміж магів сердито дивився вздовж столу.

— Прошу роз’яснити ситуацію, лорд-маршале Варузе.

— Ситуація, якщо чесно, безпросвітна. Адуа зворохоблена. З міста втекла вже, мабуть, третина населення. Через гуркську блокаду на ринки потрапляє мало припасів. Діє комендантська година, але деякі громадяни досі хапаються за можливість грабувати, красти й бунтувати, поки влада заклопотана чимось іншим.

Маровія похитав головою. Його сива борода злегка гойд­нулася.

— І з наближенням гурків до міста можна очікувати, що ситуація стане тільки гіршою.

— А гурки наближаються, — додав Варуз, — зі швидкістю кілька миль на день. Ми робимо все що можемо, щоб їм завадити, та позаяк у нас такі обмежені ресурси… можливо, до кінця цього тижня вони вже будуть біля воріт.

Присутні вражено заохали, вилаялися собі під носа, нервово скосили очі.

— Так швидко? — На цих словах Джезалеві трохи урвався голос.

— На жаль, так, ваша величносте.

— Які сили в гурків? — запитав Маровія.

— Оцінки дуже різняться. Однак наразі… — Варуз стурбовано втягнув повітря крізь зуби, — видається, що в них щонайменше п’ятдесят тисяч бійців.

Усі знову різко вдихнули, навіть сам Джезаль.

— Так багато? — пробелькотів Халлек.

— І поблизу Кельна щодня висаджується кілька тисяч нових, — докинув адмірал Ройцер. Настрій це нікому не покращило. — Позаяк найкраща частина нашого флоту пливе забрати армію після пригоди на півночі, ми не маємо змоги їх зупинити.

Джезаль облизав губи. Стіни просторої зали, здавалося, невблаганно зсувалися.

— А що з нашими наявними військами?

Варуз і Ройцер швидко перезирнулися.

— Ми маємо два королівські полки, один піший і один кінний, загалом там близько шести тисяч людей. У Сірій варті, яка має захищати сам Аґріонт, чотири тисячі осіб. Лицарі-герольди й Лицарі Тіла — це еліта, близько п’яти сотень. На додачу ще є небойові солдати — кухарі, конюхи, ковалі й таке інше, — яких можна було б озброїти в екстреній ситуації…

— Гадаю, це вона і є, — зауважив Баяз.

— Це, можливо, ще кілька тисяч. Певна користь може бути від міської варти, та вартові — аж ніяк не професійні вояки.

— А що дворяни? — запитав Маровія. — Де їхня допомога?

— Одні — таких небагато — послали бійців, — похмуро відповів Варуз, — інші лише висловили співчуття. Від більшості… не надійшло навіть цього.

— Перестраховуються, — похитав головою Хофф. — Брок сповістив, що тим, хто пристане до нього, дістанеться гуркське золото, а тим, хто буде з нами, — гуркське милосердя.

— Так було завжди, — поскаржився Торлікорм. — Дворян цікавить лише власний добробут!

— Тоді ми маємо відкрити арсенали, — сказав Баяз, — і не тримати їхнього вмісту при собі. Треба озброїти кожного громадянина, який може тримати зброю. Треба озброїти гільдії робітників, гільдії ремісників і спілки ветеранів. Готовими до бою мають бути навіть жебраки в канавах.

На думку Джезаля, все це було чудово, та йому не дуже хотілося довірити своє життя легіону жебраків.

— Коли повернеться з армією лорд-маршал Вест?

— Якщо він одержав наказ учора, то висадиться й буде готовий прийти нам на допомогу щонайменше за місяць.

— Отже, ми повинні витримати кілька тижнів облоги, — пробурмотів Хофф і захитав головою. Нахилився до Джезалевого вуха й тихо заговорив, наче школярка, що ділиться секретами з іншою школяркою. — Ваша величносте, можливо, вам і вашій Закритій Раді було б варто покинути місто. Перевести уряд далі на північ — геть від наступу гурків, туди, де кампанією можна керувати в безпечніших умовах. Можливо, до Голсторма або…

— У жодному разі, — суворо промовив Баяз.

Джезаль не міг заперечувати, що ця ідея по-своєму приваб­лива. Острів Шабуліан на той час видавався ідеальним місцем для переведення уряду, проте Баяз мав рацію. Харод Великий і не замислився б про відступ, і Джезаль теж не може. А шкода.

— Ми битимемося з гурками тут, — сказав він.

— Це лише пропозиція, — пробелькотів Хофф, — лише вияв обачності.

Баяз перервав його:

— У якому стані оборонні споруди міста?

— По суті, у нас три концентричні лінії оборони. Сам Аґріонт, звісно, є нашим останнім бастіоном.

— Однак до цього не дійде, еге ж? — захихотів Хофф — далеко не з цілковитою впевненістю.

Варуз вирішив на це не реагувати.

— За ним — стіна Арно, що оточує найстаріші й найважливіші частини міста, зокрема Аґріонт, Мідлвей, головні доки й Чотири Кути. Стіна Казаміра — це наша зовнішня лінія оборони: слабша, нижча і значно довша за стіну Арно. Між ними стоять менші мури, схожі на шпиці колеса, що поділяють зовнішнє кільце міста на п’ять районів, кожен із яких можна ізолювати, якщо його таки захопить ворог. Є укріплені райони за стіною Казаміра, та їх слід негайно покинути.

Баяз поставив лікті на край столу, стиснувши м’ясисті кулаки.

— Зважаючи на чисельність і якість наших військ, для нас було б найкраще евакуювати зовнішні квартали міста й зосередити зусилля на значно коротшій і міцнішій стіні Арно. Можна продовжувати ар’єргардний бій у зовнішніх районах, де нам грає на руку краще знайомство з вулицями й будівлями…

— Ні, — сказав Джезаль.

Баяз уп’явся в нього похмурим поглядом.

— Ваша величносте?

Але Джезаль уперто не бажав лякатись. Уже доволі давно ставало ясно: якщо він дозволить магові керувати собою в усьому, то йому ніколи не вибратися з-під його п’яти. Він, може, й бачив, як Баяз силою думки висадив людину в повітря, та Баяз навряд чи втнув би таке з королем Союзу перед носом у його ж Закритої Ради. Тим паче тоді, коли їм у потилицю дихають гурки.

— Я не збираюся без бою віддавати більшу частину своєї столиці найдавнішому ворогові Союзу. Ми захищатимемо стіну Казаміра й битимемося за кожну п’ядь землі.

Варуз позирнув на Хоффа навпроти себе, і камергер ледь помітно здійняв брови.

— Гм… звісно, ваша величносте. За кожну п’ядь.

Запала ніякова тиша; невдоволення Першого з-поміж магів, що нависло над присутніми, здавалося важким, як грозові хмари, що нависли над містом.

— Чи може чимось допомогти моя Інквізиція? — хрипко запитав Джезаль, усіляко стараючись змінити тему.

Сульт холодно поглянув йому в очі.

— Звісно, ваша величносте. Гурки відомі своєю любов’ю до інтриг. Ми не сумніваємося, що у стінах Адуа вже є шпигуни. Можливо, навіть у самому Аґріонті. Усіх громадян кантійського походження зараз інтернують. Мої інквізитори день і ніч працюють у Будинку питань. Кілька шпигунів уже зізналися.

Маровія пирхнув.

— То ми маємо вважати, ніби гурки недостатньо люблять інтриги, щоб наймати білошкірих агентів?

— Ми воюємо! — процідив Сульт, кинувши вбивчий погляд на верховного суддю. — Під загрозою сам суверенітет нашої країни! Маровіє, ваші теревені про свободу зараз не на часі!

— Навпаки, зараз вони як ніколи на часі!

Двоє старих продовжили сперечатися, доводячи всіх мало не до нервового зриву. Баяз тим часом відкинувся на спинку стільця і склав руки, спостерігаючи за Джезалем зі спокійно-задумливим виразом обличчя, який лякав навіть більше, ніж насуплене лице. Джезаль відчув, що його тривога стала ще сильнішою. Як не крути, його правління ризикує от-от стати найкоротшим і найкатастрофічнішим в історії Союзу.

— Перепрошую, що довелося послати по вашу величність, — пропищав тоненьким дівчачим голоском Ґорст.

— Звісно, звісно.

Довкола них розходилося сердите відлуння начищених підборів Джезаля.

— Я мало що можу вдіяти.

— Звісно.

Джезаль відчинив подвійні двері, штовхнувши їх обома руками. Посеред золоченої кімнати за ними сиділа Терез, пряма, мов стріла, і гнівно, зневажливо дивилася на Джезаля. Із цим поглядом він уже був знайомий до сказу. Можна подумати, ніби він — комаха, що трапилася їй у салаті. Кілька дам-штирійок підвели погляд, а тоді повернулися до своїх занять. Кімната була завалена скринями та ящиками, в яких лежав охайно складений одяг. Усе вказувало на те, що королева Союзу планує виїхати зі столиці, навіть не повідомивши про це чоловіка.

Джезаль заскреготів зубами, хоча вони вже й так боліли. Зрадлива Закрита Рада, зрадлива Відкрита Рада і зрадливий народ завдавали йому болю. Отруйна зрадливість його дружини була майже нестерпною.

— Що це за чортівня?

— Ми з моїми дамами аж ніяк не можемо допомогти вам у війні з імператором. — Терез плавно відвернула від нього бездоганну голову. — Ми повертаємося до Таліна.

— Це неможливо! — процідив Джезаль. — На місто суне багатотисячна гуркська армія! Мої люди валом валять з Адуа, а ті, хто залишається, готові щомиті просто запанікувати! Якщо ви зараз поїдете, всі подумають зовсім не те, що треба! Я не можу цього допустити!

— Її величність не бере в цьому жодної участі! — відрізала графиня Шалер і пурхнула по начищеній підлозі до нього.

Мало було Джезалеві клопоту з самою королевою — тепер він іще й мусив чубитися з її компаньйонками.

— Ви забуваєтеся, — прогарчав він графині.

— Це ви забуваєтеся! — Вона з перекошеним обличчям на крок підступила до нього. — Ви забуваєте, що ви незаконний син, та ще й зі шра…

Тильний бік Джезалевої долоні блискавично врізався в її вишкірені вуста, і графиня хитнулася назад, негарно булькнувши. Вона зашпорталась об власну сукню й повалилася на підлогу, хвицаючи ногами. З однієї злетів черевичок і приземлився в кутку кімнати.

— Я король, до того ж у власному палаці. Не бажаю, щоб зі мною так розмовляла розцяцькована покоївка. — Його голос звучав беземоційно, холодно і страхітливо владно. Цей голос був геть не схожий на його, та чиїм іще він міг бути? Джезаль був єдиним чоловіком у кімнаті. — Я бачу, що був надто великодушний із вами, а ви прийняли мою великодушність за слабкість.

Одинадцятеро дам витріщилися на нього й на свою впалу товаришку, яка лежала жужмом на підлозі, приклавши одну долоню до скривавленого рота.

— Якщо котрісь із ваших відьом таки забажають покинути ці нещасні береги, я домовлюся про човен для них і навіть сам радо візьмуся за весла. Однак ви, ваша величносте, нікуди не поїдете.

Терез підскочила з місця й люто витріщилася на нього, заціпенівши всім тілом.

— Безсердечне чудовисько… — зашипіла вона.

— Ми обоє можемо всім серцем шкодувати про це, — заревів він на неї, — та ми одружені! Скаржитися на моє походження, мої особисті якості чи будь-який інший аспект нашого становища треба було раніше, ніж ви стали королевою Союзу! Зневажайте мене скільки завгодно, Терез, але ви… нікуди… не поїдете.

Джезаль окинув стуманілих дам недобрим поглядом, розвернувся на начищених підборах і вибрів із просторої вітальні.

Трясця, як же йому боліла долоня.

Коло

Надходив світанок — сіра тінь, ледь помітний відблиск світла довкола похмурих обрисів карлеонських мурів. Усі зорі на кам’янистому небі вже погасли, зате місяць досі висів над самісінькими вершечками дерев. Іще трохи — і в нього, мабуть, можна було б націлитися з лука.

Вест усю ніч не змикав очей і перейшов у те дивне царство нервового, схожого на сон яву, який починається після виснаження. Роздавши всі накази, він за якийсь час сів серед мовчазної пітьми до світла єдиної лампи, щоб написати листа сестрі. Виблювати на папір свої виправдання. Вимогти в неї прощення. Він і сам не знав, як довго просидів, занісши перо над папером, але слова просто не йшли на думку. Вест хотів висловити все, що відчував, але коли дійшло до діла, вже не відчував нічого. Теплі таверни Адуа, карти на сонячному подвір’ї. Крива усмішка Арді. Все це неначе існувало тисячу років тому.

Північани вже були заклопотані: обрізали траву в затінку стін. Клацання їхніх ножиць якось дивно перегукувалося з клацанням ножиць садівників у Аґріонті. Вони стинали під корінь траву в колі завширшки з дюжину кроків. Певно, то була арена, де мав відбутися двобій. Арена, де щонайбільше за годину-дві буде вирішено долю Півночі. Це було дуже схоже на фехтувальну арену, тільки це коло, можливо, невдовзі буде окроплене кров’ю.

— Варварський звичай, — пробурмотів Джеленгорм. Його думки, вочевидь, пішли схожим шляхом.

— Справді? — прогарчав Пайк. — А я саме думав, який він цивілізований.

— Цивілізований? Коли двоє людей забивають один одного перед юрбою?

— Це краще, ніж юрба, в якій усі забивають один одного. Вирішити проблему, вбивши всього одну людину? Як на мене, це гарний кінець для війни.

Джеленгорм здригнувся й подмухав у складені ківшиком долоні.

— А втім… Це надає великого значення бійці між двома людьми. А що, як Дев’ятипалий програє?

— Тоді, гадаю, Бетод збереже свою волю, — безрадісно сказав Вест.

— Але ж він удерся до Союзу! Призвів до загибелі тисяч людей! Він заслуговує на покарання!

— Люди рідко дістають те, на що заслуговують.

Вест згадав, що кістки принца Ладісли гниють десь на пустці. Часом жахливі злочини лишаються непокараними, а деякі з них лише примхливою волею випадку щедро винагороджують. Він застиг на місці.

На видовженому схилі сидів самотою чоловік, що повернувся спиною до міста. Цей чоловік був згорблений і вдягнений у пошарпаний плащ, такий нерухомий і тихий у напівтемряві, що Вест його мало не пропустив.

— Я вас наздожену, — мовив Вест, зійшовши зі стежки. Трава, вкрита блідим хутром інію, з кожним кроком легенько хрускотіла під його чоботями.

— Сідай сюди.

Довкола затемненого обличчя Дев’ятипалого злегка курилося видихнуте повітря.

Вест сів навпочіпки на холодну землю поряд із ним.

— Готовий?

— Я робив це вже десять разів. Не можу сказати, що хоч колись був до цього готовий. Не знаю, чи можна взагалі приготуватися до такого. Найкраще, що я вигадав, — це просто сидіти, чекати, поки час повзтиме собі далі, і спробувати не обісцятися.

— Гадаю, вийти в коло з мокрим пахом могло б бути ніяково.

— Ага. Однак думаю, що це краще за розбиту голову.

Це, поза сумнівом, було правдою. Вест, звісно, вже чув історії про ці дуелі північан. В Енґлії, де він ріс, діти шепотіли одне одному неймовірні історії про них. Проте він слабко уявляв собі, як вони проводяться насправді.

— Як це відбувається?

— Накреслюють коло. Круг нього стоять бійці зі щитами, половина з одного боку, половина з другого, і пильнують, щоб ніхто не втік, перш ніж усе вирішиться. У коло входять двоє бійців. Програє той, хто там гине. Якщо іншому не хочеться побути милосердним. Утім, чомусь не уявляю, як таке може статися сьогодні.

Теж правда.

— Чим битимешся?

— Кожен із нас принесе щось із собою. Це може бути що завгодно. Тоді крутять щит, і той, хто виграє, обирає ту зброю, яку хоче.

— Отже, ти можеш битися тим, що принесе твій ворог?

— Може бути й таке. Я вбив Шаму Безсердечного його ж мечем, а мене проштрикнув спис, який я приніс на бій із Хардінгом Мовчуном. — Лоґен потер собі живіт, неначе йому там боліло від цього спогаду. — Та навіть якщо тебе проштрикнуть твоїм списом, а не чужим, біль від цього сильнішим не стає.

Вест теж задумливо поклав руку на живіт.

— Не стає.

Вони ще трохи посиділи мовчки.

— Я хотів би попросити тебе про одну послугу.

— Скажи яку.

— Ти та твої друзі потримали б щити для мене?

— Ми? — Вест закліпав, дивлячись на карлів у тіні від стіни. Судячи з вигляду, їхні великі круглі щити навіть підняти було непросто, а ще складніше було гарно ними орудувати. — Ти впевнений? Я ніколи в житті такого не тримав.

— Може, й так, але ти знаєш, на чиєму ти боці. Тут небагато людей, яким я можу довіряти. Більшість досі намагається второпати, кого вони ненавидять більше — мене чи Бетода. Достатньо, щоб один із них пхнув мене, коли мене треба підштовхнути, або ж дозволив мені впасти, коли мене треба ловити. Тоді нам усім кінець. Особливо мені.

Вест надув щоки.

— Ми зробимо що зможемо.

— Добре. Добре.

Холодне мовчання розтягнулося. Над чорними схилами й чорними деревами опустився й потьмянів місяць.

— Скажи-но, Лютий… Чи вважаєш ти, що людина має платити за свої вчинки?

Вест різко підвів погляд. У нього в голові промайнула ірраціональна, неприємна думка: Дев’ятипалий говорить про Арді, Ладіслу або ж про них обох. Звісно, в напівтемряві здавалося, ніби в очах північанина виблискує звинувачення. А тоді Вест відчув, як хвиля страху вщухає. Звісно ж, Дев’ятипалий говорить про себе — як і всі, коли дістають таку нагоду. В його очах відображається почуття провини, а не звинувачення. Кожну людину переслідують якісь її помилки.

— Можливо. — Вест прокашлявся: в горлі було сухо. — Іноді. Не знаю. Гадаю, ми всі шкодуємо про якісь свої вчинки.

— Так, — погодився Дев’ятипалий. — Мабуть, так.

Вони замовкли — лиш сиділи і дивилися, як зі всього неба витікає світло.

— Ходім, отамане! — гучно прошепотів Доу. — Ходім уже, блядь!

— Я скажу коли! — різко відказав Шукач, притримуючи росисте гілля, щоб не заважало, і глипаючи на стіни, до яких залишалося кроків зі сто шляху по вогкій луці. — Зараз забагато світла. Ми зачекаємо, поки той клятий місяць опуститься ще трохи, а тоді дременемо.

— Темніше вже не буде! Людей у Бетода точно зосталося не так багато, бо ми стількох перебили у горах, а стіни тут великі. Їхні сили там розтягнуться, мов павутиння.

— Достатньо, щоб лишень один…

Тут Доу побіг отим полем, виділяючись на тлі прим’ятої трави, як купка гівна на снігу.

— От лайно! — безпорадно процідив Шукач.

— Угу, — озвався Мовчун.

Їм залишалося хіба що дивитись і чекати, поки Доу нашпигують стрілами. Чекати на крики, спалахи смолоскипів, тривогу й ту мить, коли все піде котові просто під хвіст. А тоді Доу остаточно піднявся схилом і зник у тіні попід стіною.

— Дістався, — мовив Шукач.

— Угу, — сказав Мовчун.

Це начебто й добре, але Шукачеві було якось не до сміху. Тепер він мусив пробігти цим шляхом сам, а такого талану, як Доу, не мав. Він поглянув на Мовчуна. Той знизав плечима. Вони дременули з-поміж дерев разом, тупаючи ногами по м’якій луці. Мовчун мав довші ноги й почав вириватися вперед. Земля була відчутно м’якіша, ніж Шукач…

— Ай!

Його нога чвакнула, провалилася по щиколотку, і він полетів, плюхнувся в болото й проїхав у ньому долілиць. Незграбно підвівся, мерзнучи й задихаючись, а тоді пробіг решту шляху з прилиплою до шкіри мокрою сорочкою. Прошкандибав угору схилом, до підніжжя стін, і зігнувся, вперши долоні в коліна, важко дихаючи й випльовуючи траву.

— Здається, ти беркицьнувся, отамане.

У тіні з’явилася білою дугою усмішка Доу.

— Заразо ти намахана! — процідив Шукач. У його захололих грудях спалахнув гнів. — Ти ж міг усіх нас погубити!

— О, час іще є.

— Тс-с-с-с.

Мовчун махнув на них однією рукою, наказуючи сидіти тихо. Шукач міцно притиснувся до стіни. Його гнів хутко загасила тривога. Він почув, як угорі хтось ворушиться, побачив, як уздовж стін поволі тягнеться вогник лампи. Зачекав, не рухаючись; поряд не було жодного звуку, крім тихого дихання Доу та ударів його власного серця, а тоді люди вгорі пройшли далі й довкола знову стало тихо.

— Ану скажи мені, отамане, що це не розігнало тобі кров, — шепнув Доу.

— Нам пощастило, що вона зараз не жене з нас.

— І що тепер?

Шукач заскреготав зубами, намагаючись зішкрябати з обличчя грязюку.

— Тепер чекаємо.

Лоґен підвівся, змахнув зі штанів росу і добряче вдихнув студеного повітря. Було вже годі не помітити, що сонце остаточно зійшло. Хоча воно й ховалося на сході за пагорбом Скарлінґа, довгі чорні вежі, що стояли там, були обрамлені ясним золотом, тоненькі високі хмарки рожевіли під сподом, а холодне небо між ними ставало блідо-блакитним.

— Краще зробити це, — прошепотів собі під носа Лоґен, — ніж жити у страху перед цим.

Він згадав, як це казав йому батько. Казав у задимленій залі, з рухливим сяйвом вогню на зморшкуватому обличчі, вимахуючи довгим пальцем. Лоґен згадав, як казав це своєму синові, всміхаючись біля річки й навчаючи того ловити рибу голіруч. Батько й син, обидва вже мертві, обернулися на землю й попіл. Після Лоґена, коли його не стане, цього не дізнається ніхто. Він гадав, що за ним ніхто особливо не сумуватиме. А втім, кого це обходить? Ніщо не має меншої цінності, ніж чужа думка про тебе, коли ти вже возз’єднався з землею.

Лоґен обхопив пальцями руків’я меча Творця, відчув, як подряпини на ньому лоскочуть йому долоню. Плавно витягнув меча з піхов і безвільно опустив, покрутив плечима, посмикав головою з боку в бік. Знову вдихнув холодного повітря, видихнув, а тоді пішов крізь юрбу, що зібралася широкою дугою довкола воріт. Там упереміш стояли карли Шукача й Краммокові горяни, а ще — кілька вояків Союзу, що їм дали дозвіл подивитись, як намахані північани вбивають один одного. Поки він ішов, дехто його кликав. Усі знали, що від цього двобою залежить не лише Лоґенове життя, а й безліч інших.

— Це ж Дев’ятипалий!

— Кривава Дев’ятка.

— Покінчи з цим!

— Убий того гада!

Усі ті, кого Лоґен обрав, щоб тримати щити, мали їх при собі й стояли похмурою купкою біля стін. Там були Вест, Пайк, Червона Шапка, і Дрижак теж. Лоґен замислився, чи не помилився щодо останнього, але він урятував Дрижакові життя в горах, а це щось та й має важити. «Має» — це надто тоненька волосинка, щоб вішати на ній своє життя, та що є, те є. Його життя висіло на тоненькій волосинці, скільки він себе пам’ятав.

Краммок-і-Фаїл пішов у ногу з ним. Великий щит на його великій руці здавався малим; друга ж його рука злегка лежала на його гладкому животі.

— То ти дуже на це чекаєш, Кривава Дев’ятко? Бо я — так, запевняю!

Лоґена плескали по плечах, йому гукали щось підбадьорливе, та він не казав нічого. Не дивився ліворуч чи праворуч, проштовхуючись до вистриженого кола. Він відчув, як за спиною сходяться люди, почув, як вони ставлять щити півколом край підрізаної трави, обличчям до воріт Карлеона. Далі за ними напирала юрба. Люди перешіптувалися. Напружували очі. Тепер вороття вже не було, однозначно. А втім, його не було ніколи. Він ішов до цього все своє життя. Лоґен зупинився посеред кола і звів обличчя до зубців на стіні.

— Сонце зійшло! — проревів він. — Починаймо!

Усі замовкли, відлуння поступово вщухало, вітер ганяв по траві пале листя. Ця мовчанка затягнулася, тож Лоґен почав сподіватися, що йому ніхто не відповість. Почав сподіватися, що вони всі якимось робом утекли серед ночі й двобою все-таки не буде.

А тоді на стінах з’явились обличчя. Одне там, одне тут, а потім — ціла юрба вздовж парапету, наскільки було видно Лоґенові в обидва боки. Сотні людей: бійці, жінки, навіть діти на плечах у дорослих. Здавалося, все місто. Брязкав метал, рипіло дерево, високі ворота дуже повільно розчахнулись, і зі щілини між їхніми половинами виринуло сліпуче сяйво світанкового сонця, а тоді стрімко полилося в розкритий вхід. Із воріт потупали дві колони людей. Карли, суворолиці, скуйовджені, у важкій кольчузі, що дзеленчала, із мальованими щитами на передпліччях.

Кілька з них були знайомі Лоґенові. Одні з найближчих до Бетода, були з ним від початку. Всі вони були загартовані, колись за старих часів не раз тримали щити для Лоґена. Вони стали власним півколом, і їхнє коло щільно зімкнулося. Стіна щитів — зі звірячими мордами, деревами й вежами, потоками води, схрещеними сокирами; щити всі як один подряпані й потерті після сотні давніх боїв. Усі як один звернені до Лоґена. Клітка з людей і дерева, що з неї можна вирватися лише в один спосіб — убиваючи. Або, звісно ж, загинувши.

На яскравому тлі входу утворився чорний силует. Схожий на людину, але вищий, він неначе заповнив собою весь вхід аж до замкового каменя далеко вгорі. Лоґен почув кроки. Тупіт важких кроків, схожих на падіння ковадла. У нього з’явився дивний страх. Безтямний, панічний жах, неначе він знову пробудився, застрягши під снігом. Лоґен змусив себе не озиратися через плече на Краммока, змусив дивитися вперед, тимчасом як Бетодів боєць вийшов на світанкове сонце.

— Ради мертвих, блядь, — видихнув Лоґен.

Спершу він подумав, що боєць, напевно, здається таким великим через те, як на нього падає світло. Тул Дуру Грозова Хмара, поза сумнівом, був здоровилом, таким великим, що дехто звав його велетнем. Але він усе-таки був схожий на людину. Фенрір Страховидло був збудований так, що здавався якоюсь іншою істотою. З іншого виду. Справжнім велетнем, живим втіленням старих переказів. Аж надто живим.

Поки він ішов, у нього кривилося лице, а його велика лиса голова смикалася з боку в бік. Вуста посміхалися і шкірилися, очі то підморгували, то округлювалися. Він був наполовину блакитний. Інакше не скажеш. Блакитну шкіру відділяла від білої чітка межа, що проходила вздовж його обличчя. Величезна правиця була біла. Довга лівиця — повністю блакитна, від плеча до кінчиків здоровезних пальців. У тій руці він ніс мішок, який із кожним кроком гойдався вперед-назад; усередині мішка щось стирчало, ніби він був напханий молотами.

Кілька Бетодових щитоносців малодушно кинулися геть від Страховидла. Схожі поряд із ним на дітей, вони кривилися так, ніби їм задихала в потилицю сама смерть. Страховидло вийшов у коло, і Лоґен побачив, що блакитні знаки на ньому — то письмена, як і сказав йому дух. Покручені символи, наґрамузляні на всіх частинах його тіла ліворуч: на долоні, на руці, на обличчі, навіть на губах. Слова Ґлустрода, писані у Старий час.

Страховидло зупинився за кілька кроків від Лоґена, і від нього неначе пішла хвиля нудотного жаху, що накрила мовчазну юрбу. Лоґенові неначе навалився на груди великий тягар, що витискав із нього відвагу. Однак завдання в нього було по-своєму неважке. Якщо мальованому боку Страховидла нашкодити не можна, Лоґенові просто доведеться різати всі інші частини його тіла, і різати глибоко. У колі він здолав не одного суворого бійця. Десятьох найсуворіших падлюк на всій Півночі. Це просто одинадцятий. Принаймні так він намагався казати самому собі.

— Де Бетод?

Лоґен хотів зухвало це проревіти, але в нього вийшло хіба що м’яко, сухо писнути.

— На твою загибель я можу подивитися й тут!

Король північан стояв на зубцях стіни над відчиненими воротами, доглянутий і щасливий. Довкола нього стояли Блідий-як-Сніг і кілька вартових. Якщо йому й не спалося, то Лоґен нізащо про це не здогадався б. Ранковий вітерець ворушив його волосся й густе хутро в нього на плечах, ранкове сонце сяяло на золотому ланцюгу й викрешувало іскри з діаманта в нього на чолі.

— Радий, що ти прийшов! Боявся, що ти накиваєш п’ятами! — Бетод безтурботно зітхнув. Видихнуте повітря закурилося на морозі. — Надворі ранок, як ти й казав. Починаймо.

Лоґен зазирнув у божевільні очі Страховидла, які лізли з орбіт і сіпались, і ковтнув.

— Ми зібралися тут, щоб на власні очі побачити двобій! — проревів Краммок. — Двобій, що покладе край цій війні і зведе кривавий рахунок між Бетодом, який зве себе королем північан, і Лютим, який говорить від імені Союзу. Якщо переможе Бетод, облогу буде знято, а Союз покине Північ. Якщо переможе Лютий, то ворота Карлеона відчинять і Бетод опиниться під його владою. Я правду кажу?

— Так, — озвався Вест. На такому просторі його голос здавався слабким.

— Так. — Бетод на своїх стінах ліниво змахнув рукою. — Далі, гладкий.

— Тоді назвіться, бійці! — прокричав Краммок. — І назвіть свої перемоги!

Лоґен ступив крок уперед. Ступити цей крок було важко, він неначе йшов проти сильного вітру, та Лоґен усе-таки зробив це, закинув голову назад і поглянув Страховидлові просто у скривлену пику.

— Я Кривава Дев’ятка, і людям, яких я вбив, немає ліку. — Ці слова пролунали тихо й безживно. В його порожньому голосі не було гордості, та страху теж не було. Холодна правда. Холодна, мов зима. — Я десять разів кидав виклик і всі ці рази перемагав. У цьому колі я здолав Шаму Безсердечного, Рудда Тридубу, Хардінга Мовчуна, Тула Дуру Грозову Хмару, Чорного Доу й багатьох інших. Якби я називав усіх Іменитих, яких возз’єднав із землею, завтра на світанні ми ще стояли б тут. На Півночі немає нікого, хто не знав би моєї роботи.

Обличчя велетня геть не змінилося. Принаймні змінилося не сильніше, ніж зазвичай.

— Мене звати Фенрір Страховидло. Усі мої досягнення в минулому. — Він підняв мальовану руку, стиснув великі пальці, і сухожилля в його величезному блакитному передпліччі виділилися, ставши схожими на вузлувате коріння дерева. — Цими письменами великий Ґлустрод позначив мене як свого обранця. Цією рукою я повалив статуї Аулкуса. Тепер же я вбиваю дрібних людців у дрібних війнах. — Страховидло злегка стенув масивними плечима — так, що Лоґен ледве це розгледів. — Таке життя.

Краммок поглянув на Лоґена і здійняв брови.

— Ну, гаразд. Яку зброю ви принесли на бій?

Лоґен підняв важкий меч, викуваний Канедіасом для війни з магами, і показав його на світлі. Тьмяний метал завдовжки один крок; його лезо злегка виблискувало на блідому світанковому сонці.

— Оцей клинок.

Лоґен устромив його в землю між ними й залишив там.

Страховидло кинув свій мішок на землю. Той загримів і мляво розкрився. Всередині лежали великі чорні пластини в шипах і заклепках, подряпані й побиті.

— Цей обладунок.

Лоґен поглянув на ту важезну купу темного заліза й облизав зуби. Якщо Страховидло виграє жереб, то зможе взяти меч, а Лоґенові залишити купу непотрібної броні, відверто для нього завеликої. Що тоді робити? Ховатися під нею? Залишалося хіба що сподіватися, що йому таланитиме ще кілька хвилин.

— Гаразд, мої красунчики. — Краммок поставив щит сторчака й узявся за його край. — Мальований чи чистий, Дев’ятипалий?

— Мальований.

Краммок різко крутнув щитом, і той завертівся. Щит крутився без упину: мальований, чистий, мальований, чистий. Із кожним обертом мінялися місцями надія й відчай. Дерево почало сповільнятися, захиталося. Впало просто на землю чистим боком догори. Замайоріли ремені.

Ось тобі й талан.

Краммок скривився. Поглянув на велетня.

— Вибір за тобою, здорованю.

Страховидло взявся за клинок Творця й вистромив його з землі. У його страхітливій руці клинок був схожий на іграшку. Вирячені очі Страховидла перехопили погляд Лоґена, і його велетенські вуста скривилися в усмішці. Він пожбурив меча до ніг Лоґенові, і зброя впала в багно.

— Бери свого ножика, дрібното.

Залунали голоси, і їх, ледь чутні, поніс вітер.

— Добре, — процідив Доу, досить голосно, щоб це подіяло Шукачеві на нерви, — вони починають!

— Та чую! — гарикнув він, невимушено крутячи мотузкою, готовий її метнути.

— Ти розумієш, що зараз робиш? Я хотів би, щоб вона не впала на мене.

— Справді? — Шукач трохи поворушив гаком уперед-назад, оцінюючи вагу. — Я тут саме подумав, що влучити у твою жирну довбешку — майже так само добре, як влучити у стіну.

Шукач описав гаком одне коло, тоді ще одне, ширше, пропускаючи в долоні трохи мотузки, а відтак здійняв його повністю й відпустив. Гак дуже гарно полетів догори, мотузка розправилася слідом за ним, і він опинився за бійницями. Шукач скривився, почувши, як гак стукнув об хідник, але ніхто не прийшов. Він потягнув за мотузку. Донизу з’їхало трохи мотузки, крок чи два завдовжки, а тоді її заклинило. Хват здавався міцним, як скеля.

— З першого разу, — зауважив Мовчун.

Шукач кивнув. Йому й самому не дуже вірилося.

— Ти ба. Хто перший?

Доу всміхнувся йому.

— Гадаю, той, хто зараз тримається за мотузку.

Полізши вгору, Шукач зрозумів, що мимоволі згадує всі способи, в які людина може вбитися, спинаючись по цій стіні. Гак послизнеться — і людина впаде. Мотузка потреться, репне — людина впаде. Хтось побачить гак, зачекає, поки людина вилізе нагору, а тоді переріже їй горло. Або цей хтось уже зараз гукає десяток здорованів, щоб узяти в полон того придурка, який намагається сам-один пролізти до міста.

Його чоботи черкали об грубий камінь, конопляне волокно кусало долоні, передпліччя палали від натуги, а Шукач тим часом щосили намагався дихати тихо, хоч і хрипко. Зубці на стіні підсунулися ближче, тоді ще ближче, а тоді він опинився на місці. Зачепився пальцями за камінь і подивився далі. На хіднику з обох боків нікого не було. Шукач прослизнув за парапет і про всяк випадок витягнув ножа. Ножів забагато не буває і все таке. Він перевірив, чи міцно зачепився гак, а тоді перехилився й побачив: Доу внизу дивиться вгору, Мовчун обома руками тримає мотузку й поставив одну ногу на стіну, готовий лізти. Шукач помахав йому — мовляв, іди, — подивився, як Мовчун почав лізти, орудуючи руками, поки Доу тримається за мотузку знизу, щоб не теліпалася. Доволі скоро він опинився на середині…

— Що за хуйня…

Шукач мотнув головою вбік. Неподалік намалювалася парочка трелів, які щойно вийшли на стіну з дверей найближчої вежі. Вони витріщилися на нього, а він — на них, і так, здавалося, тривало цілу вічність.

— Тут мотузка! — крикнув він, помахав ножем і вдав, ніби намагається відтяти її від гака. — Якийсь гад норовить залізти!

— Ради мертвих! — Один побіг і з роззявленим ротом витріщився на Мовчуна, який гойдався на мотузці. — Він підіймається!

Другий витягнув меча.

— Не турбуйся. — З усмішкою здійняв меча, готовий перерубати мотузку. А тоді зупинився. — Слухай, чого ти весь забрьоханий?

Шукач щосили штрикнув його у груди — раз, а тоді ще раз.

— Йой-й-й-й! — заволав трел, скрививши обличчя, незграбно позадкував до зубців і впустив меча.

Підбіг його товариш, розмахуючи великою булавою. Шукач прослизнув під нею, але трел врізався в нього так, що Шукач упав на спину, гепнувши головою об камінь.

Булава зі стукотом полетіла геть, і вони почали борюкатися; трел хвицався й бився, а тим часом Шукач намагався схопити його обома руками за горло, не дати йому закричати. Вони перекотилися в один бік, тоді назад, у другий, сяк-так підвелися й подибали хідником. Трел уп’явся плечем Шукачеві під пахву і штовхнув його назад, до зубців, намагаючись його викинути.

— От лайно, — видихнув Шукач, коли його ноги відірвалися від землі.

Він відчував, як його дупа торкається каменю, та все одно не здавався, міцно стискаючи шию трела, щоб той не дихав як треба. Піднявся ще на дюйм, відчув, як його голову відсувають назад, і його вага мало не перенеслася на той бік парапету.

— Лети звідси, уйобку! — прохрипів трел, звільнив підборіддя від рук Шукача і штовхнув його трохи далі. — Лети…

Він вирячив очі. Незграбно позадкував. Із його боку стирчала стріла.

— Ох, я не…

Ще одна стріла глухо врізалась йому в шию, і він, ступивши один хисткий крок, мало не звалився за стіну. От тільки Шукач ухопив його за передпліччя і стягнув на хідник, а там учепився в нього, поки він пускався духу, заливаючись слиною.

Коли з трелом було покінчено, Шукач підвівся і схилився над трупом, дихаючи. До нього підбіг Мовчун і добре роззирнувся, пересвідчуючись, що до них навряд чи заявиться хтось іще.

— Усе гаразд?

— Ну хоч один раз. Хай би мені допомогли хоч один раз, перш ніж я опинюся за крок від смерті.

— Краще так, ніж після того кроку.

Шукач мусив визнати, що це було по-своєму правдиво. Він побачив, як Доу переліз через зубці стіни й викотився на хідник. Той трел, якого штрикнув Шукач, досі дихав — дихав ледь-ледь — і сидів біля гака. Доу мимохідь прорубав йому череп сокирою — недбало, наче дрова рубав.

Похитав головою.

— Залиш вас самих на десять вдихів — і що з цього виходить? Двоє мерців, так?

Доу нахилився, запхав два пальці в одну з дірок, що зосталися від Шукачевого ножа, витягнув пальці й розмазав кров по щоці. Всміхнувся.

— Як гадаєте, що можна зробити з двома мерцями?

Страховидло неначе заповнював собою все коло. Наполовину голий і блакитний, наполовину закутий у чорне залізо, чудовисько, що прийшло з легенд. Ніде було сховатися від його великих кулаків, ніде було сховатися від страху перед ним. Торохтіли й билися щити, ревіли й волали люди, кривилося в лютому гніві ціле море розмитих облич.

Лоґен скрадався з краєчка короткої трави, намагаючись ступати легко. Може, він і менший, зате моторніший, кмітливіший. Принаймні він на це сподівався. Так має бути, бо інакше повернеться в землю. Не припиняти рухатися, котитися, ухилятися, триматися подалі й чекати слушної миті. А головне — не діставати ударів. Не діставати ударів — це найважливіше.

Велетень кинувся на нього наче з-під землі, його великий татуйований кулак обернувся на блакитний вихор. Лоґен кинувся геть, але кулак усе-таки черкнув його по щоці й зачепив йому плече, і він заточився. Ось тобі й «не діставати ударів». Якийсь щит — точно не дружній — штовхнув Лоґена у спину, і його голова смикнулася вперед. Він гепнувся долілиць, мало не зарізався власним мечем, у відчаї перекотився вбік, а тоді побачив, як величезний чобіт Страховидла глухо б’є об землю, і там, де якусь мить тому була Лоґенова голова, розлетівся ґрунт.

Лоґен підвівся саме вчасно, щоб побачити, як до нього знову тягнеться блакитна рука. Він прошмигнув під рукою й на ходу рубонув по татуйованій плоті Страховидла. Меч Творця з глухим звуком врізався велетневі у стегно, глибоко, наче заступ у ґрунт. Здоровезна нога підігнулась, і він упав уперед, на броньоване коліно. Цей удар мав би його вбити, начисто перерізавши великі жили, та крові пролилося не більше, ніж із порізу під час гоління.

А втім, якщо щось не вдається, треба спробувати щось інше. Лоґен заревів і рубонув Страховидла по лисій голові. Клинок бамкнув об броню на правій руці велетня, яку той ледве встиг підняти. Клинок черкнув по тій чорній сталі і з’їхав, не завдавши шкоди, а тоді врізався в землю. У Лоґена загуділи руки.

— Ох-х-х!

Коліно Страховидла врізалося йому в живіт; Лоґен зігнувся й захитався. Йому треба було кашлянути, та повітря на це бракувало. Велетень уже знов отямився й замахнувся броньованою рукою — грудкою чорного заліза завбільшки з чоловічу голову. Лоґен пірнув убік, перекотився по короткій траві й відчув порив вітру: повз нього промайнула велика рука. Вона врізалася в щит на тому місці, де стояв Лоґен, і розбила його на тріски; чоловік, який тримав щит, заволав і полетів на землю.

Вочевидь, дух мав рацію. Мальованому боку не можна було нашкодити. Лоґен пригнувся, чекаючи, поки хапкий біль у животі вщухне достатньо, щоб можна було подихати, спробував вигадати ще якусь хитрість, і не вигадав нічого. Страховидло повернув корчене обличчя до Лоґена. За ним подоланий чолов’яга на землі скиглив під уламками щита. Карли обабіч нього дещо неохоче підсунулися до порожнього місця.

Велетень поволі ступив крок уперед, а Лоґен із болем відступив на крок назад.

— Ще живий, — прошепотів він сам собі. От тільки важко було сказати, як довго це буде правдою.

Вест ніколи в житті не почувався таким наляканим, таким бадьорим, таким живим. Навіть тоді, коли переміг на Турнірі і його голосно вітала вся широка площа Маршалів. Навіть тоді, коли він штурмував стіни Ульріока й вирвався з пилу та безладдя на тепле сонячне світло.

Йому поколювало шкіру від надії й жаху. Руки безпорадно смикалися в такт рухам Дев’ятипалого. Губи бурмотіли безглузді поради, нечутні слова підтримки. Поряд із ним штовхалися, пхалися, волали до хрипоти Пайк і Джеленгорм. Позаду них ревіла й намагалася щось розгледіти велика юрба. На стінах люди звішувалися донизу, кричали й розмахували кулаками. Людське коло стискалося й розширювалося в такт рухам бійців, не зупиняючись ні на мить, розростаючись і звужуючись, коли ті ступали вперед чи задкували.

І наразі майже завжди задкував Дев’ятипалий. У більшості випадків його вважали б за здоровезне чудисько, та в цьому страхітливому товаристві він здавався малесеньким, слабким і крихким. А ще гірше було те, що там коїлося щось дуже дивне. Те, що Вест міг назвати лише чарами. Просто в нього на очах на блакитній шкірі Страховидла затягувалися великі, смертельні рани. Ця істота не була людиною. Це міг бути лише диявол, і щоразу, коли цей диявол ставав над ним, Вест відчував такий страх, ніби опинився на самому краю пекла.

Вест скривився: Дев’ятипалий безпорадно хитнувся до щитів із віддаленого боку кола. Страховидло здійняв броньований кулак для удару, який точно міг розтрощити череп. Однак він ударив лише по повітрю. Дев’ятипалий в останню мить кинувся вбік, і залізо пролетіло зовсім поряд із його щелепою. Його важкий меч рубонув униз і з лунким звуком відскочив від броньованого плеча Страховидла. Велетень хитнувся назад, і Дев’ятипалий пішов на нього. На його застиглому обличчі натягнулися бліді шрами.

— Так! — промовив крізь зуби Вест. Люди довкола нього схвально заревли.

Наступний удар різко брязнув по броньованому боку велетня, залишивши по собі довгу яскраву подряпину й вирвавши із землі великий шматок ґрунту. Останній глибоко врізався йому в мальовані ребра, здійнявши дрібні бризки крові; Страховидло втратив рівновагу й замахав кінцівками. Коли його велика тінь упала на Веста, той роззявив рота. Страховидло повалився на його щит, наче дерево в падінні, і Вест, затремтівши, опустився на коліна. Він слабнув під цією величезною вагою, а нутрощі йому вивертало від жаху та огиди.

А тоді він побачив. Одна з пряжок на всіяній шипами й заклепками броні, розташована просто під коліном велетня, опинилася за кілька дюймів від пальців Вестової вільної руки. Тієї миті йому думалося лише про одне: Бетод, який залишив по собі стільки мерців по всій Енґлії, може втекти. Він заскреготів зубами й ухопився за кінець шкіряного ремінця, товстого, наче чоловічий пасок. Потягнув за нього, коли Страховидло відштовх­нувся й підняв свою здоровезну тушу. Пряжка дзенькнула й розстебнулася, броня на могутній литці розкрилася, тимчасом як нога Страховидла знову тупнула, а його рука кинулася вперед і мало не збила Дев’ятипалого з ніг.

Вест через силу підвівся із землі, вже неабияк шкодуючи про свою імпульсивність. Швидко оглянув коло, шукаючи хоч якогось натяку на те, що його хтось бачив, але всі очі прикипіли до бійців. Тепер це здавалося малесеньким зухвалим саботажем, який анітрохи не може змінити ситуацію. Звісно, поза тим, що Веста за таке вб’ють. Він знав це з дитинства. Тому, кого зловили за махлюванням на дуелі північан, вирізають кривавий хрест і витягають кишки.

— Ох!

Лоґен шарпнувся геть від броньованого кулака й хитнувся праворуч, коли повз його обличчя промайнув блакитний кулак, а тоді, коли до нього знову полетіла залізна рука, пірнув ліворуч, послизнувся й мало не впав. Усі ці удари були досить сильні, щоб ураз відтяти йому голову. Він побачив, як мальована рука відступає, й заскреготів зубами, ухиляючись від чергового потужного удару Страховидла й уже здіймаючи меча над головою.

Клинок акуратно розрізав блакитну руку просто під ліктем, і вона полетіла на протилежний бік кола, а за нею полився потужний струмінь крові. Лоґен набрав повітря в охоплені вогнем легені і високо здійняв меч Творця, готуючись до останнього зусилля. Страховидло підвів погляд до тьмяно-сірого клинка. Сіпнув головою вбік, і клинок глибоко врізався в його мальований череп, здійнявши вир краплинок темної крові й розітнувши йому голову аж до брів.

Броньований лікоть велетня із хрускотом врізався Лоґенові в ребра, мало не відірвав його від землі й перекинув його на той бік кола, поки він хвицався. Лоґен відскочив від якогось щита й розтягнувся долілиць, лежачи на місці й плюючись грязюкою, тимчасом як довкола крутився розмитий світ.

Лоґен скривився, підводячись, покліпав, щоб прибрати сльози з очей, і завмер. Страховидло вийшов уперед, досі з мечем у глибині черепа, і підняв свою відтяту руку. Притиснув її до безкровної кукси, крутнув праворуч, тоді знову ліворуч і відпустив. Велике передпліччя знову стало цілим; літери тягнулися від плеча до зап’ястка безперервно.

Чоловіки, що оточували коло, затихли. Велетень трохи поворушив блакитними пальцями, а тоді потягнувся вгору та обхопив однією долонею руків’я меча Творця. Крутнув його в один бік, а тоді у другий. Зі зсувом кістки у нього затріщав череп. Він звільнив клинок і помотав головою так, ніби хотів позбутися певного запаморочення. Тоді Страховидло пожбурив меч на той бік кола, і він із брязкотом упав перед Лоґеном — уже вдруге за день.

Лоґен витріщився на меч. Його груди ледве здіймалися. Вони ставали важчими з кожним вдихом і видихом. Рани, які він дістав у горах, боліли, а сліди від ударів, отриманих у колі, пульсували. Повітря ще було холодне, проте сорочка на ньому стала липка від поту.

Страховидло геть не показував, що втомився, навіть попри те, що до його тіла було пристебнуто пів тонни заліза. На його скривленому обличчі не було і краплинки поту. На татуйованій шкірі голови не було навіть подряпини.

Лоґен відчув, як на нього знову насідає страх. Тепер він знав, як почувається миша, коли її тримає між лапами кіт. Треба було тікати. Тікати не озираючись, але натомість він обрав оце. Що не кажи, а цей гад, Лоґен Дев’ятипалий, ніколи нічого не вчиться. Вуста велетня поступово вигнулись у рухливій усмішці.

— Ще, — сказав він.

Шукачеві, коли він підійшов до воріт внутрішньої стіни Карлеона, захотілося посцяти. У такі миті йому завжди хотілося посцяти.

На ньому був одяг одного з мертвих трелів, досить великий, щоб йому довелося надміру затягнути пасок. Криваву дірку від ножа в сорочці прикривав плащ. На Мовчуні було спорядження другого: на одному плечі — лук, а з вільної руки звисала велика булава. Між ними зігнувся Доу зі зв’язаними за спиною зап’ястками, дурнувато човгаючи по бруківці й повісивши закривавлену голову так, ніби вони добряче його віддухопелили.

Правду кажучи, Шукачеві це маскування здавалося жалюгідним. Відколи вони злізли зі стін, він нарахував п’ятдесят речей, які могли їх виказати. От тільки ні на що розумніше часу не було. Добре розмовляй, усміхайся — і ніхто не помітить зачіпок. Принаймні Шукач на це сподівався.

Обабіч широкого аркового входу стояла варта — двоє карлів у довгих кольчугах і шоломах. Обидва тримали в руках списи.

— Що це таке? — запитав один, насупившись, коли вони підійшли поближче.

— Знайшов цього гада, коли він норовив сюди пробратися. — Шукач просто для краси ударив Доу в скроню. — Ми тягнемо його донизу, хай посидить за ґратами, доки отам не скінчать.

Шукач спробував пройти далі.

Один із вартових різко зупинив його, приклавши руку йому до грудей, і Шукач ковтнув. Карл кивнув на ворота міста.

— Як воно там?

— Гадаю, незле, — знизав плечима Шукач. — Принаймні щось відбувається. Бетод переможе, еге? Завжди перемагає, чи не так?

— Не знаю, — похитав головою карл. — Отой Страховидло пиздець як мене лякає. І він, і та клята відьма. Не можу сказати, що дуже плакатиму, якщо Кривава Дев’ятка їх уб’є.

Другий реготнув, насунув шолом на потилицю й узяв ганчірку, щоб витерти піт під ним.

— Ти…

Доу скочив уперед (у нього на зап’ястках теліпались обривки мотузки) і встромив ножа карлові в лоба аж по руків’я. Той гепнувся, наче стілець, із-під якого вибили ніжки. Майже тієї ж миті позичена булава Мовчуна вдарила по шолому другого й залишила там велику вм’ятину, мало не притиснувши край шолома до кінчика носа. Потерпілий пустив трохи слини й позадкував, наче п’яний. А тоді з його вух полилася, булькаючи, кров, і він упав на спину.

Шукач розвернувся, намагаючись розтягнути крадений плащ так, щоб ніхто не побачив, як Доу й Мовчун волочать геть два трупи, але в місті, здавалося, нікого не було. Поза сумнівом, усі дивилися бій. Він на мить замислився, що відбувається там, у колі. Цієї миті вистачило, щоб у нього в животі засіло неприємне відчуття.

— Уперед.

Він повернувся й побачив, як Доу всміхається на все закривавлене обличчя. Він щойно запхав обидва тіла за ворота, і одне з них скосило очі на дірку від ножа у себе в голові.

— Цього досить? — запитав Шукач.

— Що, хочеш сказати кілька слів на честь мертвих?

— Ти знаєш, про що я. Якщо хтось…

— Зараз не час мудрячити. — Доу схопив його за передпліччя й перетягнув за ворота. — Треба вбити відьму.

Підошва металевого чобота Страховидла із глухим ударом врізалася Лоґенові у груди, вибивши з нього дух і гепнувши ним об землю. Із його зсудомленої руки вивалився меч, а горло запалало від блювотиння. Лоґен незчувся, як на нього впала велика тінь. У нього на зап’ястку клацнув металевий наручник, тісний, мов лещата. Йому вибило ґрунт із-під ніг, і він лежав долілиць, одну руку йому завели за спину і скрутили, а в роті було повно землі, з якою треба було щось робити. Щось притиснулося йому до щоки. Спершу холодне, а потім — болюче. Велика нога Страховидла. Лоґенів зап’ясток сильно скрутили й потягнули вгору. Голова сильніше втиснулася у вогку землю, в носі почало поколювати від підстриженої трави.

Біль, що роздирав йому плече, був жахливий. Невдовзі стало набагато гірше. Лоґен був геть безпорадний, розтягнутий, наче кролик, якого збираються оббілувати. Юрба затихла, затамувавши подих. Було чути лише чвакання побитої плоті довкола рота Лоґена й писк повітря в одній розквашеній ніздрі. Він би закричав, але його обличчя було здушене так, що він міг хіба що хрипко втягнути в себе трохи повітря. Що не кажи, а Лоґенові Дев’ятипалому кінець. Він возз’єднається з землею, і ніхто не зможе сказати, що незаслужено. Бути пошматованим у колі — годящий кінець для Кривавої Дев’ятки.

Однак великі руки не стали тягнути далі. Краєчком тріпотливого ока Лоґен розгледів, як Бетод сперся на зубці стіни. Король північан поволі махав рукою, знов і знов описуючи нею коло. Лоґен згадав, що це означає.

Не поспішати. Розтягнути задоволення. Провчити їх усіх так, щоб вони довіку цього не забули.

Великий чобіт Страховидла з’їхав із його щелепи, і Лоґен відчув, як його тягнуть у повітря, а його кінцівки теліпаються, наче в маріонетки з обрізаними нитками. Татуйована рука піднялася, зачорніла на тлі сонця і врізала Лоґенові по обличчю. Щосили, як батько б’є збитошну дитину. Його наче вдарили пательнею. У Лоґена в голові спалахнуло світло, а рот напов­нився кров’ю. Щойно все довкола набуло чіткості, він побачив, як мальована рука хитнулася в протилежний бік. Рука опустилася з жахливою неминучістю й ударила його тильним боком. Так ревнивий чоловік гамселить свою безпорадну дружину.

— Бульк… — почув Лоґен власний голос і полетів.

Блакитне небо, сліпуче сонце, жовта трава, уважні обличчя — все це перетворилося на безглузді плями. Він врізався в щити на краю кола й повалився напівпритомний на землю. Десь далеко кричали, волали, сичали люди, та він не чув їхніх слів і майже не хотів їх чути. Йому думалося лише про холод у животі. Неначе його нутрощі наповнилися льодом і той розростався.

Лоґен побачив бліду руку, обмазану рожевою кров’ю. З її подряпаної шкіри виступали білі сухожилля. Звичайно ж, це була його рука. Ось кукса пальця. Але, коли він спробував розімкнути пальці, вони лише сильніше вчепились у буру землю.

— Так, — прошепотів він, і з його занімілого рота потекла у траву кров зі слиною. Лід розійшовся зі шлунка аж до кінчиків пальців, і все його тіло заніміло. То й добре. Давно пора.

— Так, — повторив.

Він звівся на одне коліно. Його закривавлені губи оголили зуби, закривавлена правиця прослизнула у траві, шукаючи руків’я меча Творця й міцно обхопивши його.

— Так! — процідив він, і Лоґен із Кривавою Дев’яткою засміялися разом.

Вест не чекав, що Дев’ятипалий підведеться знову, але той підвівся, до того ж підвівся зі сміхом. Попервах це був слинявий регіт, пронизливий і дивний, який звучав майже як ридання, та коли Лоґен підвівся, він став гучнішим, різкішим, холоднішим. Наче Дев’ятипалий сміявся з жорстокого жарту, не зрозумілого більше нікому. Вбивчого жарту. Його голова впала на бік, як у повішеника, а на обм’яклому блідому обличчі виділився усміх.

Кров забарвила його зуби в рожевий колір, стікала з порізів на обличчі, сочилася з роздертих губ. Сміх булькав дедалі гучніше, врізався Вестові у вуха, нерівний, як лезо пилки. У ньому було більше муки, ніж у будь-якому крику, більше люті, ніж у будь-якому бойовому кличі. Він був жахливо, огидно неправильний. Регіт над різаниною. Хихотіння в бійні.

Дев’ятипалий хитнувся вперед, наче п’яний, гойдаючись, нічого не розуміючи. В його закривавленій руці теліпався меч. Його мертві очі поблискували, вологі й уважні, а їхні зіниці розширились, обернувшись на дві чорні ями. Його божевільний сміх різав, роздирав і рубав усе коло. Вест відчув, що сунеться назад, а в роті в нього пересохло. Всі присутні відсунулися назад. Вони вже не знали, хто лякає їх більше: Фенрір Страховидло чи Кривава Дев’ятка.

Світ палав.

Його шкіра була охоплена вогнем. Дихання стало пекучою парою. Меч — затиснутим у кулаці тавром із розплавленого металу.

Очі йому щипало, сонце випалювало в них розжарені візерунки й холодні сірі силуети людей, щитів, стін, велетня з блакитних слів і чорного заліза. Він розповсюджував нудотні хвилі страху, але Кривава Дев’ятка лише всміхався ще ширше. Страх і біль розпалювали вогонь, і полум’я здіймалося дедалі вище.

Світ палав, а в центрі світу палав жаркіше за всіх і все Кривава Дев’ятка. Він простягнув руку, зігнув три пальці — всі, крім великого, — і покликав велетня жестом.

— Я чекаю, — сказав він.

Великі кулаки били Криваву Дев’ятку по обличчю, великі долоні хапалися за його тіло. Однак велетень не зловив нічого, крім сміху. Легше було вдарити по мерехтливому вогню. Легше було спіймати рухливий дим.

Коло перетворилося на піч. Стебла жовтої трави — на язики жовтого полум’я під нею. Піт, слина, кров крапали на нього, як жир із м’яса під час смаження.

Кривава Дев’ятка зашипів, як вода, що падає на вугілля. Це шипіння переросло в гарчання; так гарчить залізо, що бризкає з горна. Гарчання переросло у потужний рев сухого лісу в полум’ї, і Кривава Дев’ятка дав мечу волю.

Сірий метал описував палючі кола, вирубував безкровні діри у блакитній плоті, дзвенів об чорне залізо. Велетень зник, і клинок вгризся в обличчя одному з тих, хто тримав щити. Голова чолов’яги розбилась і оббризкала кров’ю голову іншому. У стіні, що оточувала коло, з’явилася діра. Інші почовгали назад; їхні щити захитались, а коло розрослося від їхнього страху. Його вони боялися навіть більше, ніж велетня, і правильно робили. Його ворогом було все живе, а пошматувавши те диявольське створіння, Кривава Дев’ятка візьметься за них.

Коло перетворилося на казан. На стінах угорі здіймалися розпеченою парою люди. Земля під ногами у Кривавої Дев’ятки сунулась і розбухала, наче кипляча олія.

Його рев перейшов у пекучий крик, меч майнув униз і брязнув об шпичасту броню, наче молот об ковадло. Велетень притиснув блакитну руку до блідої скроні; його лице корчилося, наче личинки у гнізді. Клинок не влучив йому в череп, але вкрав у нього верхню половину вуха. З рани забулькала кров, потекла двома тоненькими цівками збоку по великій шиї й не стала зупинятися.

Здоровезні очиська округлились, і велетень скочив уперед, оглушливо заревівши. Кривава Дев’ятка прокотився під ударом його кулака і прослизнув йому за спину, побачив, як від його ноги відстає чорне залізо, як там теліпається яскрава пряжка. Меч ковзнув уперед і прослизнув у шпарину, вгризся вглиб великої блідої гомілки в тій шпарині. Велетень заревів від болю, крутнувся, захитався на пораненій нозі й упав на коліна.

Коло перетворилося на горнило. Обличчя людей, що кричали край нього, танцювали, наче дим, текли, наче розплавлений метал, а їхні щити зливалися в єдине ціле.

Час настав. Ранкове сонце смалило і яскраво виблискувало на важкому нагруднику, показуючи, куди бити. Ось вона, ця прекрасна мить.

Світ палав, а Кривава Дев’ятка піднявся неспокійним полум’ям і вигнувся назад, високо здіймаючи меч. Творіння Канедіаса, майстра Творця, найгостріший клинок з усіх викуваних. Його люте лезо залишило в чорній броні довгий розріз, розітнувши залізо й уп’явшись у м’яку плоть під ним; воно викрешувало іскри й розбризкувало кров, і вереск змученого металу злився з криком болю, що вирвався зі скривленого рота Страховидла. Клинок залишив йому глибоку рану.

Але недостатньо глибоку.

Здоровезні руки велетня ковзнули за спину Кривавій Дев’ятці, огортаючи його задушливими обіймами. Краї чорного металу прокололи йому плоть у десятку різних місць. Велетень підтягував його дедалі ближче до себе, і один гострий шип уп’явся в обличчя Кривавій Дев’ятці, проколов йому щоку і дряпнув зуби, вгризся збоку в язик і наповнив йому рота солоною кров’ю.

Руки у Страховидла були важкі, наче гори. Хай як палав гнів Кривавої Дев’ятки, хай як він пручався, борсався, кричав від люті, його тримали так міцно, як холодна земля тримає похованих мерців. Кров, що стікала з його обличчя та спини, з великого розрізу в броні Страховидла, всотувалася в його одяг і розтікалася вогнем по шкірі.

Світ палав. Над піччю, казаном, горнилом кивнув Бетод, і холодні руки велетня стиснулися сильніше.

Шукач пішов туди, куди його вів ніс. Той рідко вів його не туди, куди треба, і Шукач щосили сподівався, що ніс не підведе його тепер. Запах був нудотний — наче хтось перетримав у пічці солодкі коржики. Він повів інших уздовж порожньої зали, вниз затіненими сходами, прокрався крізь вогку темряву у вузлуватих нутрощах Пагорба Скарлінґа. Тепер він і чув щось, і відчував якийсь запах; звуки були так само жахливі, як і пахощі. Жіночий голос, що м’яко й тихо співав. Дивний спів незрозумілою Шукачеві мовою.

— Це, певно, вона, — пробурмотів Доу.

— Мені геть не подобається, як це звучить, — прошепотів у відповідь Шукач. — Скидається на чари.

— А чого ти чекав? Вона ж відьма йобана, хіба ні? Я обійду її ззаду.

— Ні, зачекай на…

Але Доу вже скрадався геть, у протилежний бік, ступаючи м’яко й безшумно.

— От лайно.

Шукач пішов на запах, скрадаючись уздовж коридору з Мовчуном за спиною. Наспів ставав дедалі гучнішим. Із аркового входу вислизнуло трохи світла, і він попрямував на нього, притулився боком до стіни й зазирнув за поворот.

Зала з того боку мала надзвичайно відьомський вигляд. Темна, без вікон, у стінах іще три чорні дверні прорізи. Світила там лиш одна кіптява жарівня у віддаленому кінці кімнати; вугілля в ній шипіло й омивало все брудно-червоним світлом, випускаючи огидний солодкий сморід. Довкола були розсіяні глеки й горщики, із засмальцьованих крокв звисали пучки гілля, трав і сушених квітів, відкидаючи в кутки дивні тіні, схожі на силуети людей, що гойдаються в зашморгах.

Над жарівнею, спиною до Шукача, стояла жінка. Вона широко розкинула довгі білі руки, які блистіли від поту. На її тонких зап’ястках мерехтіло золото, а по спині тягнулося чорне волосся. Шукач не знав слів її пісні, проте здогадувався, що вона займається якимись темними справами.

Мовчун підняв лук, здійнявши одну брову. Шукач похитав головою, безшумно витягнув ніж. Її непросто відразу вбити стрілою, та й хто знає, що вона може зробити, коли її підстрелять? Удар холодною сталлю в шию нічого не полишить на волю випадку.

Вони разом прокралися до зали. Повітря там було гаряче й густе, як вода в болоті. Шукач прослизнув уперед, намагаючись не дихати й не сумніваючись: якщо він задихає, то цей сморід його задушить. Він пітнів — а може, пітніла зала; так чи інакше, його шкіра враз укрилася намистинками роси. Він ступав обережно, відшукуючи шлях серед усього того мотлоху, що був розкиданий по підлозі: ящиків, вузликів, пляшок. Поворушив мокрою долонею на руків’ї ножа, вп’явся поглядом у точку між плечима відьми, туди, куди встромить ножа…

Його стопа зачепилася за глечик, і той заторохтів. Голова жінки рвучко крутнулася, наспів у неї на вустах затих. Обличчя виснажене, біле, бліде, як в утопленика, з чорною фарбою довкола вузьких очей — блакитних, холодних, як океан.

У колі було тихо. Люди на його краю застигли, їхні обличчя й щити кволо пообвисали. Глядачі в них за спинами, люди, що притиснулися до парапету вгорі, стояли нерухомо, тихо, як мертві.

Хай якою була несамовита лють Дев’ятипалого, хай скільки він крутився і пручався, велетень міцно його тримав. Під блакитною шкірою Страховидла заворушилися товсті м’язи: його великі руки стискалися й поволі вичавлювали з Дев’ятипалого дух. Вестові стало гірко в роті від безпорадної досади. Скільки він зробив, скільки витерпів, скільки життів було втрачено — і все це намарне. Бетод залишиться на свободі.

А тоді Дев’ятипалий загарчав по-звірячому. Страховидло міцно його тримав, але його блакитна рука тремтіла від натуги. Неначе він раптом ослаб і більше не міг тиснути. Поки Вест дивився, у нього самого застигли всі сухожилки в тілі. Товстий ремінь щита вп’явся йому в долоню. Зуби стиснулися до болю сильно. Двоє бійців зчепилися, щосили тиснули один на одного, проте анітрохи не рухалися, застигли в центрі кола.

Шукач вискочив уперед, приготувавшись і здійнявши ножа.

— Зупинись.

Він умить застиг. Іще ніколи не чув такого голосу. Одне слово — і в нього в голові не зосталося жодної думки. Він витріщився на бліду жінку, роззявивши рота, ледве дихаючи й жадаючи, щоб вона сказала ще хоч слово.

— Ти теж, — мовила вона, позирнувши на Мовчуна; його лице обм’якло, і він усміхнувся, хоча вже до половини натягнув тятиву.

Відьма зміряла Шукача поглядом, а тоді надула губи так, ніби страшенно розчарувалася.

— Хіба гостям личить так поводитися?

Шукач кліпнув. Якого милого він думав, коли вдерся сюди з оголеним клинком? Йому не вірилося, що він таке встругнув. Шукач почервонів до коренів волосся.

— Ох… Вибач… ради мертвих…

— Ух! — вимовив Мовчун і кинув лука в куток кімнати, неначе раптом усвідомив, що тримає в руці кавалок лайна, а тоді спантеличено витріщився на стрілу.

— Це вже краще.

Вона всміхнулась, і Шукач зрозумів, що либиться, мов недо­умок. У нього з рота, мабуть, витекло трохи слини, зовсім трішечки, та це не так уже його й бентежило. Допоки вона розмовляла, все інше здавалося не надто важливим. Вона покликала їх жестом до себе, погладжуючи сперте повітря довгими білими пальцями.

— Не треба стояти так далеко від мене. Підходьте ближче.

Вони з Мовчуном незграбно посунули до неї, наче цікаві діти. Шукач мало не перечепився, кваплячись її потішити, а Мовчун дорогою врізався у стіл і мало не беркицьнувся долілиць.

— Мене звати Кориб.

— О, — видобув Шукач. Поза сумнівом, найпрекрасніше ім’я на світі. Просто вражає, що одне-єдине слово може бути таким прекрасним.

— Моє ім’я — Хардінг Мовчун!

— Мене кличуть Шукачем — через гострий нюх і… е…

Ради мертвих, як же важко нормально думати. Він мав займатися чимось важливим, але чим саме, ніяк не міг згадати.

— Шукач… ідеально. — Її голос заспокоював, наче тепла купіль, наче м’який поцілунок, наче молоко з медом… — Рано ще спати!

У Шукача гойднулася голова, і мальоване лице Кориб попливло перед ним чорно-білою розмазаною плямою.

— Вибач! — булькнув він, знову зашарівся і спробував заховати ніж за спиною. — Страшно шкода, що так вийшло з ножем… гадки не маю, що…

— Не турбуйся. Я рада, що ти його приніс. Гадаю, було б чудово, якби ти заколов ним свого друга.

— Його? — Шукач скосив очі на Мовчуна.

Мовчун усміхнувся й кивнув йому.

— Так, однозначно!

— Правильно, правильно, добра думка. — Шукач підняв ніж. Той, здавалося, важив цілу тонну. — Гм… ти хотіла б, щоб я штрикнув його в якесь певне місце?

— Гарно було б, якби в серце.

— Правильно кажеш. Атож. У серце. — Мовчун розвернувся обличчям до Шукача так, щоб йому було простіше. Шукач кліпнув і стер із чола піт. — Тоді поїхали.

Трясця, як же макітриться в голові. Він примружився на Мовчунові груди, бажаючи точно зробити все правильно з першого разу й не осоромитися знову.

— Поїхали…

— Негайно! — засичала вона на нього. — Просто зро…

Лезо сокири, цокнувши, охайно розбило їй голову посереди­ні аж до підборіддя. Бризнула кров, полетівши в ошелешене обличчя Шукача, і худе тіло відьми повалилося на каміння так, ніби складалося з самого лиш ганчір’я.

Доу, нахмурившись, покрутив держак сокири сюди-туди, доки лезо не вирвалося з розбитого черепа Кориб, ледь чутно чвакнувши.

— Ця сучка забагато патякає, — пробурчав він.

Кривава Дев’ятка відчув зміну. Вона була схожа на перший зелений паросток навесні. На перше тепло у вітрі з настанням літа. Страховидло тримав його не так, як раніше, і явно недарма. Його кістки більше не стогнали, готові зламатися. Сили у велетневі стало менше, а в ньому — більше.

Кривава Дев’ятка втягнув у себе повітря, і його гнів розгорівся як зазвичай. Він поступово, поволі відсторонив обличчя від велетневого плеча, відчув, як із рота виходить метал. Покрутився, доки не звільнив шию. Доки не глянув у скорчене лице велетня. Кривава Дев’ятка всміхнувся, а тоді кинувся вперед, швидко, наче сніп іскор, і глибоко вгризся зубами в його велику нижню губу.

Велетень охнув, посунув руки, спробував прибрати голову Кривавої Дев’ятки, вирвати в себе з рота кусючі зуби. От тільки легше було б позбутися чуми. Його руки ослабли, і Кривава Дев’ятка крутнув рукою, в якій тримав меч Творця. Вона крутнулася так, як крутиться змія у гнізді, і він поволі заходився її звільняти.

Блакитна лівиця велетня відстала від тіла Кривавої Дев’ятки, його блакитна долоня схопилася за зап’ясток супротивника, але спинити його було неможливо. Коли насінина дерева знаходить тріщинку в горі, за багато років глибоке коріння цього дерева розтрощить сам камінь, із якого вона складається. Тож Кривава Дев’ятка напружив усі м’язи й коротав повільний час, із ненавистю шиплячи у скорчені вуста Страховидла. Клинок повільно, поступово тягнувся вперед, і самісіньке його вістря вгризлося в мальовану плоть просто під найнижчим ребром велетня.

Кривава Дев’ятка відчув, як гаряча кров стікає по руків’ю та його стисненому кулаку, витікає з рота Страховидла йому до рота, стікає по його шиї, витікає з ран у нього на спині, крапає на землю, як і годиться. Клинок м’яко, обережно входив у татуйоване тіло Страховидла — навскіс, угору, вперед.

Великі руки хапалися за передпліччя Кривавої Дев’ятки, за його спину, відчайдушно шукаючи якоїсь зачіпки, щоб зупинити страшне просування того клинка вперед. Однак сила велетня невпинно танула, наче лід перед піччю. Легше зупинити Вайтфлоу, ніж зупинити Криваву Дев’ятку. Його долоні рухалися так, як зростає могутнє дерево, долаючи відстань зовсім потроху, та цього не могла спинити жодна плоть, жоден камінь, жоден метал.

Нашкодити мальованому боку велетня було неможливо. Так улаштував великий Ґлустрод багато років тому, за Старого часу, коли на шкірі Страховидла були записані ті слова. От тільки Ґлустрод писав лише на одній його половині. Тепер же вістря меча Творця поволі, м’яко, обережно перетнуло поділ між ними й опинилося на чистій половині, врізалось Страховидлові в нутрощі, проштрикнуло його, наче м’ясо, яке готують до вогню.

Велетень видав потужний високий крик, і його руки покинули останні сили. Кривава Дев’ятка розімкнув щелепи й відпустив його, міцно тримаючись однією рукою за його спину, тимчасом як друга далі встромляла в нього меч. Кривава Дев’ятка засміявся крізь стиснені зуби, захихотів крізь нерівну діру в обличчі. Устромив клинок так далеко, як тільки міг, і вістря клинка прослизнуло між листами броні просто під пахвою у велетня, заблищавши червінню на сонці.

Фенрір Страховидло похитнувся назад, не припиняючи протяжно квилити; його рот був роззявлений і з губи звисала ниточка червоної слини, мальована половина тіла вже загоїлась, а бліда була побита, як м’ясний фарш. Люди в колі споглядали його, застигнувши з роззявленими ротами за щитами. Його ноги зачовгали по землі, одна рука спробувала намацати червоне руків’я меча Творця, що вгруз йому в бік аж по хрестовину. З ефеса крапала кров, лишаючи на землі червоні плями. Його вереск обернувся на хрипкий стогін, одна нога перечепилася через другу, і він повалився, наче зрубане дерево, й гепнувся на спину посеред кола, розкинувши великі руки й ноги. Його лице нарешті перестало сіпатись, і запала довга тиша.

— Ради мертвих.

Слова пролунали тихо, задумливо. Лоґен примружився на вранішнє сонце й побачив, як на нього дивиться з високої вартівні на воротах чорний людський силует.

— Ради мертвих, я геть не думав, що тобі вдасться.

Коли Лоґен пішов, світ захитався з боку в бік; його дихання з холодним шипінням виривалося з рани в обличчі й дряпало хворе горло. Ті, хто стояв у колі, тепер тікали від нього, їхні голоси затихли, а щити пообвисали.

— Геть не думав, що тобі вдасться, та в убивствах немає кращих за тебе! Страшніших за тебе! Я завжди так казав!

Лоґен, хитаючись, пройшов у відчинені ворота, знайшов арковий вхід і подався вгору нерівними сходами, описуючи все нові кола. Його чоботи чиркали об камінь, лишаючи по собі темні смуги. Із обвислих пальців на його лівиці крапала кров: «крап-крап-крап». Геть усі м’язи боліли. До нього звернувся насмішкуватий голос Бетода:

— Але ж я сміюся останнім, так, Кривава Дев’ятко? Ти — це лише листя на воді, не більше! Тебе несе усюди, куди схоче дощ!

Лоґен шкандибав далі, відчуваючи, як палають ребра, міцно зціпивши зуби й шкрябаючи плече об вигнуту стіну. Вгору, вгору, коло, ще одне коло; від його тріскучого дихання пішла луна.

— Ти ніколи нічого не матимеш! Ніколи нічим не будеш! Ніколи не створиш нічого, крім трупів!

Вийшовши на дах, він закліпав від яскравого вранішнього сонця й виплюнув через плече повний рот крові. На зубцях стіни стояв Бетод. Коли Лоґен попрямував до нього, Імениті незграбно втекли з дороги.

— Ти створений зі смерті, Кривава Дев’ятко! Ти створений з…

Лоґенів кулак із хрускотом врізався Бетодові в щелепу, і він незграбно ступив крок назад. Друга рука Лоґена врізалася йому в щоку, і він хитнувся до парапету, а з його розсіченого рота потекла довга цівка кривавої слини. Лоґен ухопив його за потилицю й різко підніс коліно до Бетодового обличчя, а тоді відчув, як його ніс під цим коліном захрустів і розплющився. Лоґен вгородив пальці Бетодові у волосся, міцно за нього взявся, високо здійняв його голову й гепнув нею об каміння.

— Здохни! — процідив він.

Бетод смикався, булькав, а Лоґен підняв голову й заходився знов і знов її опускати. Від його розбитого черепа відлетів золотий обруч, який із веселим дзеленчанням поскакав по даху.

— Здохни!

Хрустіли кістки, на каміння товстими краплями й дрібними бризками падала кров. Блідий-як-Сніг і його Імениті витріщилися на це, пополотнілі, безпорадні й перелякані, нажахані й задоволені.

— Здохни, виблядку!

Тоді Лоґен востаннє доклав сил, здійняв понівечений труп Бетода в повітря й пожбурив його за зубці на стіні. Провів його поглядом, доки він не впав. Побачив, як труп хряснув об землю й ліг на бік, неоковирно вистромивши руки й ноги. Пальці в нього на руках зігнулися так, ніби за щось хапались, а голова здавалася просто темною плямою на твердій землі. Всі обличчя в людських юрбах, які стояли внизу, повернулися до того трупа, а тоді поволі, з виряченими очима й роззявленими ротами, піднялися в бік Лоґена.

Краммок-і-Фаїл, який стояв серед них, у центрі вистриженого кола поряд із великим тілом Страховидла, поволі підняв довгу руку й тицьнув угору товстим вказівним пальцем.

— Кривава Дев’ятка! — прокричав він. — Король північан!

Лоґен витріщився на нього з розкритим ротом, судомно дихаючи, хитаючись і намагаючись це зрозуміти. Лють зникла й не залишила по собі нічого, крім жахливої втоми. Втоми й болю.

— Король північан! — вереснув хтось далеко в натовпі.

— Ні, — прохрипів Лоґен, але його ніхто не почув.

Усі надто сп’яніли від крові й гніву, думали, що найлегше, або ж надто сильно злякалися, щоб казати щось інше. Повсюди здійнялися крики, спершу струменем, далі — потоком, а тоді — потопом. Лоґен же міг хіба що споглядати це, тримаючись за скривавлений камінь і намагаючись не впасти.

— Кривава Дев’ятка! Король північан!

Блідий-як-Сніг поряд із ним став на одне коліно. Біле хутро на його плащі було оббризкане краплями Бетодової крові. Він завжди лизав ту дупу, яка опинялася найближче, та він був не сам. Вони всі, на стінах і на траві, ставали на коліна. Карли Шукача й Бетода. Ті, хто тримав щити для Лоґена, і ті, хто тримав щити для Страховидла. Може, Бетод їх дечого навчив. Може, вони забули, як бути господарями самим собі, а тепер потребували іншої людини, яка казала б їм, що робити.

— Ні, — прошепотів Лоґен, але з його вуст зірвалося лише приглушене сьорбання. Зупинити це для нього було так само неможливо, як змусити небо обвалитися. Тоді йому здалося, що люди справді розплачуються за свої вчинки. От тільки часом плата виявляється для них неочікуваною.

— Кривава Дев’ятка! — знову проревів Краммок, опустившись на коліна і здійнявши руки до неба. — Король північан!

Вище благо

Ця кімната теж була надміру яскравою коробкою. Такі самі брудно-білі стіни, всіяні брунатними плямами. «Або пліснява, або кров, або і те, і те». Такий самий побитий стіл зі стільцями. «Це практично окремі знаряддя тортур». Ті самі палючі болі у Ґлокти в стопі, в нозі та в спині. «Дещо не змінюється ніколи». Судячи з усього, такий самий арештант із таким самим парусиновим мішком на голові. «Достоту як десятки тих, хто пройшов через цю кімнату за останні кілька днів, і достоту як десятки інших, які сидять у тісноті в камерах за дверима, чекаючи на нашу ласку».

— Ну, добре, — Ґлокта змахнув утомленою рукою, — починаймо.

Фрост зняв мішок із голови арештанта. Видовжене, худорляве кантійське обличчя з глибокими зморшками довкола рота й охайно підстриженою чорною бородою не без сивини. Мудре, сповнене власної гідності обличчя. Його глибоко посаджені очі тим часом пристосовувалися до сліпучого світла.

Ґлокта розреготався. Кожен смішок штрикав його в нижній кінець задерев’янілого хребта й трусив йому задерев’янілу шию, та він не міг не втриматися. «Стільки років минуло, а доля досі здатна з мене покепкувати».

— Фо фміфного? — буркнув Фрост.

Ґлокта витер сльозливе око.

— Практику Фросте, нам випала справжня честь. Наш новий арештант — не хто інший, як майстер Фаррад, колишній мешканець Яштавіта, що в Канті, а ближче до нашого часу — мешканець розкішного будинку в кінці Алеї Королів. Перед нами найчудовіший дантист у Земному колі.

«І тут не можна не оцінити іронії долі».

Фаррад кліпнув на сліпуче світло лампи.

— Я вас знаю.

— Так.

— Це ви були полоненим у гурків.

— Так.

— Тим, якого катували. Я пам’ятаю… вас привели до мене.

— Так.

Фаррад ковтнув. «Неначе його може знудити від самого лише спогаду про це». Він позирнув угору, на Фроста, а рожеві очі альбіноса зло, не кліпаючи, озирнулися на нього. Він швидко окинув поглядом зачухану, забризкану кров’ю кімнату, потріскані кахлі у ній, подряпану поверхню столу. Його погляд затримався на письмовому зізнанні, що там лежало.

— Як же можна займатися таким після того, що вони з вами зробили?

Ґлокта продемонстрував Фаррадові беззубу усмішку.

— Як я міг би займатися чимось іншим після того, що зі мною зробили?

— Чому я тут?

— Тому ж, чому й усі, хто тут опиняється.

Ґлокта побачив, як Фрост поклав на зізнання важкі кінчики пальців і спеціально пересуває його через стіл, до ув’язненого.

— Для зізнання.

— Зізнання в чому?

— Звісно ж, у шпигунстві на користь гурків.

Фаррадове обличчя скривилося від недовіри.

— Я не шпигун! Гурки забрали в мене все! Коли вони прийшли, я втік із дому! Я невинуватий, ви маєте це знати!

«Звісно. Так само було з усіма шпигунами, що зізналися в цій кімнаті за останні кілька днів. Але зізналися вони всі без винятків».

— Ви підпишете документ?

— Мені немає в чому зізнаватися!

— Чому ніхто не може просто відповісти на мої запитання?

Ґлокта витягнув зболілу спину, попри хрускіт поворушив із боку в бік шиєю, потер перенісся великим і вказівним пальцями. Нічого не допомагало. «А втім, ніщо ніколи не допомагає. Чому їм неодмінно треба все ускладнювати для мене і для них самих?»

— Практику Фросте, чи не показали б ви цьому добродієві нашу дотеперішню творчість?

Альбінос висунув із-під столу пом’яте бляшане відро й безцеремонно вивалив його вміст перед носом у арештанта. На дереві застукали, заковзали й закрутилися зуби. Сотні зубів. Зуби всіх мастей і розмірів, від білих до всіх відтінків жовтого, а від них — до брунатних. Зуби з кривавим корінням і шматочками плоті. Кілька штук звалилося з віддаленого кінця столу й відскочило від засмальцьованих кахлів, а тоді з цоканням полетіло в кутки вузької кімнати.

Фаррад із жахом витріщився на криваве місиво із зубів перед собою. «І такого ніколи не мав змоги побачити навіть сам Принц Зубів». Ґлокта нахилився вперед.

— Насмілюся сказати, що раніше ви й самі вирвали комусь один-два зуби.

Ув’язнений тупо кивнув.

— Тоді ви, напевно, можете уявити, який я втомлений після цієї купи. Саме тому я дуже хотів би розібратися з вами якомога швидше. Ви мені тут не потрібні, та й самі однозначно не хочете тут бути. Ми можемо допомогти один одному.

— Що я мушу зробити? — пробелькотів Фаррад, нервово ворушачи язиком у роті.

— Це не складно. Спершу підпишіть своє зізнання.

— Вибафте, — пробурмотів Фрост, нахилився вперед і змахнув із документа кілька зубів. Від одного з них на папері залишилася довга рожева смуга.

— Тоді назвіть двох інших.

— Інших кого?

— Ну, звісно, двох інших шпигунів із вашого народу, що працюють на гурків.

— Але ж… Я не знаю жодного шпигуна!

— Тоді доведеться задовольнитись іменами якихось інших людей. Вас називали вже кілька разів.

Дантист ковтнув, а тоді мотнув головою й відштовхнув документ. «Сміливець і доброчесна людина. Однак сміливість і доброчесність — недоречні чесноти для цієї кімнати».

— Я підпишу. Але невинуватих не називатиму. Господи мене помилуй, не називатиму.

— Господь вас, може, й помилує. От тільки не він тримає тут щипці. Затисни його.

Фрост однією великою білою рукою схопив Фаррада за потилицю й розімкнув йому вуста; на його блідій шкірі виступили жили. Тоді просунув між Фаррадовими щелепами затискач і спритно покрутив гайку між великим і вказівним пальцями, доки щелепи не розчахнулися.

— Ай! — булькнув дантист. — Ау!

— Знаю. А ми ж тільки починаємо. — Ґлокта відштовхнув кришку своєї скрині й побачив, як назовні вийшли поліроване дерево, заточена сталь, блискуче скло. «Якого…» Серед інструментів виднілася підозріла прогалина. — Ради всього святого! Фросте, ти витягнув звідси щипці?

— Нє, — буркнув альбінос і сердито мотнув головою.

— Хай йому трясця! Невже жоден із цих паскуд не тримає власних інструментів? Сходи` до сусідньої кімнати й довідайся, чи не можна там щось принаймні позичити.

Практик вибрів із кімнати, лишивши важкі двері відчиненими. Ґлокта скривився, потерши собі ногу. Фаррад витріщився на нього. З кутика його розкритого рота текла слина. Коли з коридору за порогом долинув приглушений зойк болю, він скосив вибалушені очі.

— Щиро за це перепрошую, — сказав Ґлокта. — Зазвичай ми набагато організованіші, та останні кілька днів тут було збіса клопітно. Розумієте, треба ж стільки всього зробити.

Фрост зачинив двері і вручив Ґлокті іржаві щипці, подавши їх ручками вперед. На їхніх щелепах виднілася засохла кров і кілька прилиплих кучерявих волосин.

— Це найкраще, що там можуть дати? Вони ж брудні!

Фрост знизав плечима.

— А яка візнифя?

«Мабуть, слушно». Ґлокта протяжно зітхнув, насилу підвів­ся зі стільця й нахилився вперед, щоб зазирнути Фаррадові в рота. «І в нього все таке гарне… Комплект перлово-білих зубів. Гадаю, можна було б і очікувати, що у відзначеного нагородами дантиста будуть зуби, гідні нагород. Щось інше було б кепською рекламою його справи».

— Аплодую вашій охайності. Допитувати людину, що не забуває, як важливо промивати рота, — це рідкісна втіха. Не можу сказати, що хоч раз у житті бачив кращі зуби. — Ґлокта весело постукав по них щипцями. — Якось шкода виривати їх усі лише заради того, щоб ви зізналися за десять хвилин, а не зараз, але маємо те, що маємо.

Він зімкнув щипці на найближчому зубі й поворушив рукою на їхніх ручках.

— Бульк, — булькнув Фаррад. — Ай!

Ґлокта стиснув губи, неначе роздумуючи, а тоді відпустив щипці.

— Пропоную дати доброму майстрові ще одну можливість поговорити. — Фрост відкрутив затискач і витягнув його у Фаррада з рота разом із цівкою слини. — Не бажаєте чогось сказати?

— Я підпишу! — видихнув Фаррад. Однією його щокою котилася видовжена сльоза. — Поможи мені Боже, я підпишу!

— І назвете двох спільників?

— Що забажаєте… будь ласка… що забажаєте.

— Прекрасно, — сказав Ґлокта, дивлячись, як перо шкрябає по письмовому зізнанню. — Хто наступний?

Ґлокта почув, як у нього за спиною заторохтів замок. Повертаючи голову, насупився, готовий накричати на безцеремонного гостя.

— Ваше Преосвященство, — прошепотів він із майже неприкритим розпачем і скривився, насилу підвівшись зі стільця.

— Не треба вставати, часу в мене обмаль.

Ґлокта застиг у найболючішій позі з усіх можливих, зігнутий десь між положенням сидячи та стоячи, і йому довелося незграбно опуститися назад на стілець, тимчасом як Сульт пурхнув до кімнати, а в дверях позаду нього мовчки замаячили троє його здоровезних практиків.

— Попроси своє диво природи нас облишити.

Фрост примружився, оглянув інших практиків, а тоді знову глипнув на Сульта.

— Гаразд, практику Фросте, — поспішно сказав Ґлокта. — Можеш забрати нашого в’язня.

Альбінос відімкнув Фаррадові кайданки й однією білою рукою зірвав дантиста зі стільця, а тоді потягнув його, задиханого, за комір до дверей у віддаленій частині кімнати й різко відсунув засув вільною рукою. Зиркнув рожевими очима через плече. Сульт у відповідь зиркнув на нього. Тоді Фрост вийшов, грюкнувши дверима.

Його Преосвященство опустився на стілець навпроти Ґлокти. «Поза сумнівом, іще теплий від спітнілої дупи сміливого й доброчесного майстра Фаррада». Змахнув тильним боком руки в рукавичці частину зубів зі стільниці. Зуби зацокали, падаючи на підлогу. «І він, мабуть, залишився б так само байдужим, якби то були хлібні крихти».

— В Аґріонті готується смертоносна змова. Чи зробили ми щось для її викриття?

— Я допитав більшість заарештованих кантійців, витягнув достатньо зізнань, не має бути жодних…

Сульт сердито махнув рукою.

— Я не про те, недоумку. Я маю на увазі того гада Маровію та його пішаків, так званого Першого з-поміж магів і нашого так званого короля.

«Навіть зараз, коли гурки вже стукають у ворота?»

— Ваше Преосвященство, я вирішив, що війна пріоритетніша…

— Тобі бракує розуму, щоб щось вирішувати, — зневажливо кинув Сульт. — Які докази проти Баяза ти знайшов?

«Натрапив в Університеті на те, на що не мав натрапити, а тоді мене мало не втопили у власній ванні».

— Наразі… жодних.

— А як щодо походження короля Джезаля Першого?

— Та лінія розслідування теж, судячи з усього… зайшла у глухий кут.

«Або ж у провулок, у кінці якого чигала б моя смерть, якби про це почули мої господарі в банку “Валінт і Балк”. А вони чують усе».

Архілектор скривив губи.

— Тоді чим ти в біса займався останнім часом?

«Останні три дні я виривав безглузді зізнання з вуст невинуватих, щоб ми могли видаватись ефективними. Коли саме я мав знайти час на знищення держави?»

— Я був зайнятий пошуком гуркських шпигунів…

— Чому я ніколи не чую від тебе нічого, крім виправдань? Позаяк твоя ефективність так різко знизилася, я навіть замислився, як же тобі вдалося так довго не здавати Дагоску гуркам. Щоб зміцнити оборонні споруди міста, тобі, певно, знадобилася колосальна сума.

Ґлокті ледве вистачило самовладання, щоб утримати око, яке засіпалося, в орбіті. «Ану стій, холодець нервовий. Інакше нам кінець».

— Гільдію спайсерів переконали зробити певний внесок, коли на кону опинилося джерело її доходів.

— Яка нетипова для них щедрість. Тепер, думаючи про це, я розумію, що вся ця історія з Дагоскою якась чудна. Мені зав­жди видавалося дивним, що ти вирішив позбутися магістра Ейдер так тихо, а не відправити її до мене.

«Спершу було дуже погано, а тепер усе страшенно погіршилося».

— Це я прорахувався, Ваше Преосвященство. Подумав, що не завдаватиму вам клопоту…

— Позбуватися зрадників — це для мене не клопіт. Ти це знаєш. — Довкола суворих блакитних очей Сульта з’явилися сердиті зморшки. — Невже після всього, що ми пройшли разом, ти вирішив мати мене за дурня?

Коли Ґлокта заговорив, у нього в пересохлому горлі неприємно зашкрябало.

— Аж ніяк, архілекторе.

«Лише за вбивцю з манією величі. Він знає. Знає, що я не зовсім сумлінний раб. Але як багато він знає? І від кого це дізнався?»

— Я дав тобі завдання, яке неможливо виконати, а тому також надав тобі кредит довіри. Однак твій кредит залишатиметься чинним, лише допоки твої дії будуть успішними. Мені вже майже набридло тебе підштовхувати. Якщо протягом наступних двох тижнів ти не розв’яжеш проблем, які я вбачаю в постаті нашого нового короля, я накажу очільникові Ґойлу розкопати відповіді на мої запитання щодо Дагоски. Якщо доведеться, він розкопуватиме їх у твоїй знівеченій плоті. Усе ясно?

«Чистісінько — як віссерінське скло. Два тижні, щоб знайти відповіді, бо інакше… у воді біля доків знайшли частини порізаного трупа. Однак, якщо я бодай поставлю ці запитання, “Валінт і Балк” повідомить Його Преосвященство про нашу домовленість і… опухлі від морської води і страшно, страшно понівечені… такі, що й годі впізнати. Прикро за сердешного очільника Ґлокту. Красень, багатьом подобався, але йому так не пощастило. Куди ж він подасться?»

— Так, архілекторе.

— Тоді чому ти досі сидиш тут?

Двері відчинила сама Арді Вест із наполовину повним винним келихом у руці.

— А! Очільнику Ґлокто, який милий сюрприз. Будь ласка, заходьте!

— Вам, здається, майже приємно мене бачити.

«Це справді рідкісна реакція на моє прибуття».

— А чому мені не має бути приємно? — Вона люб’язно відступила вбік, пропускаючи його. — Скільком дівчатам пощастило мати ката за супровідника? На світі немає кращого стимулу для залицяльників.

Ґлокта незграбно переступив поріг.

— Де ваша служниця?

— Почала істерити через якусь гуркську армію, тож я її звільнила. Вона поїхала до матері в Мартенгорм.

— А ви самі, сподіваюся, готові виїхати?

Він увійшов за Арді до теплої вітальні. Віконниці там були зачинені, фіранки — засмикнуті, а з освітлення було мінливе сяйво вуглинок на вогні.

— Власне кажучи, я вирішила залишитися в місті.

— Справді? Трагічна принцеса тужить у своєму порожньому замку? Покинута зрадливими слугами, заламує безпорадні руки, поки її вороги оточують рів? — Ґлокта пирхнув. — Ви впевнені, що підходите на цю роль?

— Краще, ніж ви підходите на роль лицаря на білому коні, що приїхав урятувати панянку, виблискуючи клинком. — Арді насмішкувато зміряла його поглядом. — Я сподівалася на героя, в якого є принаймні половина зубів.

— А я гадав, що ви звикли діставати менше, ніж споді­валися.

«Я вже точно звик».

— Що мені сказати? Я романтична душа. А ви що, прийшли сюди лише для того, щоб розтоптати мої мрії?

— Ні. Це я роблю ненавмисне. Мені йшлося про випивку й розмову без натяків на мій понівечений труп.

— Наразі важко сказати, в якому напрямку може піти наша розмова, зате випивку я вам обіцяю.

Арді налила Ґлокті келих вина, і він спорожнив його за чотири великі ковтки. Простягнув келих іще раз, облизуючи солодкі ясна.

— Якщо серйозно, то гурки можуть узяти Адуа в облогу щонайбільше за тиждень. Вам варто якомога швидше виїхати звідси.

Вона знову налила йому, а тоді собі.

— Хіба ви не помітили, що пів міста думає про те саме? Ті блохасті шкапи, яких не реквізувала армія, переходять із рук у руки за п’ятсот марок кожна. Збентежені громадяни розбігаються по всіх куточках Міддерланду. Колони безборонних біженців плентаються крізь багнюку, долаючи по милі за день під час похолодання, навантажені всіма своїми цінними пожитками. Вони — легка здобич для будь-якого бандита в радіусі ста миль.

— Це правда, — не зміг не визнати Ґлокта, з болем умостившись на стільці біля вогню.

— Та й куди мені їхати? Присягаюся, в Міддерланді я не маю жодного друга чи родича. Ви хотіли б, щоб я сховалася в лісі, розпалювала багаття, тручи палички, і голіруч полювала на білок? І як мені в біса залишатися п’яною за таких умов? Ні, дякую, тут мені буде безпечніше й відчутно комфортніше. У мене є вугілля для вогню, а льох заповнений під зав’язку. Я можу протриматися не один місяць. — Арді мляво махнула рукою на стіну. — Гурки йдуть із заходу, а ми у східній частині міста. Насмілюся сказати, що мені не було б безпечніше навіть у палаці.

«Можливо, вона має рацію. Принаймні тут я можу якось за нею наглядати».

— Чудово, схиляюся перед вашими міркуваннями. Чи схилився б, якби спина дозволила.

Арді вмостилася навпроти.

— А що там у коридорах влади?

— Холод. Він часто трапляється в коридорах. — Ґлокта провів пальцем по губах. — Я опинився в непростому становищі.

— У мене в цьому є певний досвід.

— Тут усе… складно.

— Ну, тоді розкажіть так, щоб могла зрозуміти й така тупа дівка, як я.

«А яка від цього шкода? Я вже й без того дивлюся в обличчя смерті».

— Ну, як сказала б тупа дівка, уявіть собі… ви конче потребували певних послуг і тому пообіцяли свою руку двом дуже багатим і могутнім чоловікам.

— Гм. Один — це вже було б чудово.

— Конкретно в цьому випадку було б чудово, якби не було жодного. Вони обидва старі й неймовірно потворні.

Арді знизала плечима.

— Багатим і могутнім потворність легко прощають.

— Але обидва ці залицяльники схильні до насильства на ґрунті ревнощів. Якби про вашу необачну зрадливість стало відомо всім, ці ревнощі стали б небезпечними. Ви сподівалися рано чи пізно звільнитися від тієї чи тієї обіцянки, але тепер дні обох весіль наближаються, а ви розумієте, що… досі вельми тісно пов’язані з обома. Навіть більше: пов’язані як ніколи тісно. Ваші дії?

Дівчина стиснула губи і протяжно вдихнула, замислившись, а тоді театрально перекинула через плече пасмо волосся.

— Я мало не довела б їх до божевілля своєю неперевершеною дотепністю й убивчою вродою, а тоді довела б їх до дуелі. Переможець дістав би найвищу винагороду — мою руку, навіть не запідозривши, що колись я також була нареченою його суперника. Позаяк він старий, я щиро сподівалася б, що він невдовзі помре, залишивши мене багатою й шанованою вдовою. — Арді зверхньо всміхнулася Ґлокті. — Що скажете, сер?

Він кліпнув.

— Боюся, що ця метафора втратила значення.

— Або ж… — Арді примружено поглянула на стелю, а тоді клацнула пальцями. — Я могла б використати свої витончені жіночі чари, — вона відкинула назад плечі й випнула груди, — щоб полонити третього чоловіка, ще могутнішого й багатшого. Молодого, вродливого й, мабуть, граційного на додачу, позаяк це метафора. Вийшла б заміж за нього і з його допомогою знищила б інших двох, покинувши їх розореними й розчарованими. Ха! Що думаєте?

Ґлокта відчув, як у нього засіпалася повіка, і притиснув до неї долоню. «Цікаво».

— Третій залицяльник, — пробурмотів він. — Мені навіть на думку таке не спадало.

Трон Скарлінґа

Далеко внизу пінилася й нуртувала вода. Вночі випав сильний дощ, і тепер річка піднялася від нього, обернувшись на сердитий потоп, який бездумно жував підніжжя кручі. Холодна чорна вода й холодна біла піна били об холодний чорний камінь. За несамовитою течією мчали, несені дощем, крихітні силуети — золотаво-жовті, палко-жовтогарячі, яскраво-багряні, забарвлені в усі кольори вогню.

Листя на воді, таке саме, як він.

А зараз дощ, здавалося, був готовий понести його на південь. Хай він поб’ється ще трохи. Повбиває тих, хто ніколи про нього не чув.

Від цієї думки йому хотілося виблювати. Однак він дав слово, а якщо людина не тримає слова, то це не дуже-то й людина. Так казав Лоґенові батько.

Він багато довгих років не тримався майже ні за що. Його слово, слова батька, чужі життя — все це означало менше, ніж нічого. Він махнув рукою на всі обіцянки, які дав дружині й дітям. Уже збився з ліку, скільки разів порушував слово, дане своїм людям, друзям і самому собі. Кривава Дев’ятка. Найстрашніша людина на Півночі. Той, хто проживав кожен день у кривавому колі. Той, хто ніколи в житті не чинив нічого, крім зла. І весь цей час він глипав на небо і стенав плечима. Скидав провину на того, хто опинявся найближче, і казав собі, що не мав вибору.

Бетода не стало. Лоґен нарешті помстився, та світ не став несподівано кращим. Світ залишався таким самим, і Лоґен теж. Він розчепірив пальці лівої руки на вологому камені, зігнуті й криві після десятка давніх переломів, із подряпинами і струпами на кісточках, потрісканими брудними нігтями. На якусь мить витріщився на знайому куксу.

— Ще живий, — прошепотів Лоґен. Йому в це ледве вірилося.

Він скривився від болю в побитих ребрах і застогнав, відвернувшись від вікна й повернувшись до великої зали. Колись це була тронна зала Бетода, а тепер — його. Від цієї думки в нього вирвався смішок — жалюгідний, схожий на гикання, але навіть від нього йому проштрикнуло болем шви на щоці й по всьому обличчю з одного боку. Лоґен пошкандибав широкою залою. Кожен крок був для нього випробуванням. Човгання його чобіт відлунювало серед високих крокв, перекриваючи шепіт річки внизу. Згори проникали промені розмитого світла, в якому виднілися летючі порошинки, і падали хрест-навхрест на дошки. Поряд із Лоґеном стояв на помості трон Скарлінґа.

Ця зала, місто й земля довкола нього змінилися до невпізнанності, проте трон, на думку Лоґена, зостався майже таким самим, як за життя Скарлінґа. Скарлінґ Худлес, найвидатніший герой Півночі.

Той, хто колись давно об’єднав клани заради боротьби із Союзом. Той, хто згуртував Північ словами й діями — принаймні на кілька коротких років.

Просте крісло для простої людини: звичайні великі шматки старої деревини, вицвіла фарба по краях, відшліфована синами Скарлінґа, його онуками й тими, хто верховодив його кланом згодом. Доки у ворота Карлеона не постукав Кривава Дев’ятка. Доки Бетод не заграбастав трон собі й не почав удавати, ніби він такий самий, як Скарлінґ, збираючи Північ докупи вогнем, страхом і сталлю.

— То що? — Лоґен різко повернув голову й побачив, як у двері, склавши руки на грудях, зазирає Чорний Доу. — Навіть не сядеш на нього?

Лоґен заперечно хитнув головою, хоча ноги йому боліли так, що він навряд чи встояв би ще хоч секунду.

— Мені завжди було достатньо сидіти на землі. Я не герой, а Скарлінґ не був королем.

— Я чув, ніби він відмовився від корони.

— Корони… — Лоґен сплюнув на солому. Слина в нього досі була рожева через рани в роті. — Королі. Вся ця ідея — лайно, а гіршого за мене правителя годі знайти.

— Однак ти не відмовляєшся, так?

Лоґен насупився на Доу.

— Щоб на цей трон сів якийсь інший гад, гірший навіть за Бетода, і виточив із Півночі ще трохи крові? А ось мені, можливо, вдасться скористатися цим на добре.

— Може, й так. — Доу озирнувся. — Тільки деякі люди створені не для добрих справ.

— Ти знову про мене? — реготнув Краммок, увійшовши у двері. Разом із ним були Шукач і Мовчун.

— Ти не єдина тема для розмов, Краммоку, — зауважив Шукач. — Нормально виспався, Лоґене?

— Атож, — збрехав він. — Як убитий.

— Що тепер?

Лоґен поглянув на трон.

— Гадаю, треба рушати на південь.

— На південь, — буркнув Мовчун так, що було незрозуміло, добре це, на його думку, чи погано.

Лоґен облизав пошарпану плоть збоку рота, знову невідомо навіщо перевіряючи, як сильно йому болить.

— Кальдер і Скейл досі десь бігають. Бетод, поза сумнівом, відправив їх шукати підмогу. Десь за Крінною, у високих долинах чи ще хтозна-де.

Краммок стиха хихотнув.

— О, ці добрі діла не закінчуються ніколи…

— Рано чи пізно вони почнуть розбишакувати, — зауважив Шукач, — у цьому можна не сумніватися.

— Хтось має зостатися тут і за всім наглядати. Якщо буде змога, полювати на тих двох гадів.

— Я це зроблю, — сказав Чорний Доу.

— Ти впевнений?

Доу знизав плечима.

— Не люблю човни й не люблю Союз. Щоб це зрозуміти, мандрувати кудись не треба. А ще в мене вдосталь образ на Кальдера і Скейла. Я оберу собі карлів із тих, які зостались, і завітаю до них у гості. — Він зблиснув лихою усмішкою і плеснув Шукача по руці. — А вам хай щастить отам, із південцями. Постарайтеся не вбитися. — Він примружився на Лоґена. — Особливо ти. Еге ж, Кривава Дев’ятко? Не варто нам тепер втрачати ще одного короля північан.

Із цими словами Доу неквапом вийшов, схрестивши руки на грудях.

— Скільки людей у нас залишилося?

— Тепер, мабуть, зо три сотні, якщо Доу когось забере.

Лоґен протяжно зітхнув.

— Тоді хай готуються йти. Не варто, щоб Лютий ішов без нас.

— А хто захоче піти? — спитав Шукач. — Після того, що вони пережили за ці три місяці? Хто тепер захоче вбивати далі?

— Мабуть, ті, хто більше нічого не вміє, — знизав плечима Лоґен. — У Бетода десь тут було золото, правильно?

— Атож, трохи було.

— Тоді роздайте його. Добре наділіть кожного, хто піде з нами. Частину дайте зараз, частину — тоді, як ми вернемося. Гадаю, на це багато хто пристане.

— Може, й так. Заради золота люди готові серйозно поговорити. Але сумніваюся, що вони будуть серйозно за нього битися, коли настане час.

— Гадаю, ми ще побачимо.

Одну довгу мить Шукач придивлявся до Лоґена. Дивився йому просто в очі.

— Чому?

— Тому що я дав слово.

— І що? Раніше це тебе не турбувало.

— Мабуть, таки не турбувало, і це якраз кепсько. — Лоґен ковтнув і відчув у роті неприємний присмак. — Що ще можна робити, крім як старатися бути кращим?

Шукач поволі кивнув, не зводячи погляду з Лоґенового обличчя.

— Тоді ти маєш рацію, отамане. На південь.

— Угу, — озвався Мовчун, і вони вдвох вийшли за двері, без Краммока.

— То ви поїдете до Союзу, ваша величносте? На південь, убивати на сонці смаглявих людей?

— На південь. — Лоґен поворушив одним плечем ближче до зболілої шиї, а тоді другим. — Їдеш із нами?

Краммок відштовхнувся від стіни й вийшов уперед. На його товстій шиї зацокали кістки з людських пальців.

— Ні, ні, ні, я — ні. Мені з тобою подобалося, ніде правди діти, та все має свій кінець, хіба не так? Я надто вже довго не був у своїх горах, і дружини за мною точно сумують.

Ватажок горян широко розкинув руки, ступив уперед і міцно обійняв Лоґена. Якщо чесно, то аж надто міцно, щоб це було приємно.

— Якщо вони хочуть собі короля, то хай заводять, — шепнув Краммок йому на вухо, — але я навряд чи хочу. Тим паче такого, що вбив мого сина. Так? — Лоґен відчув, що холоне від коренів волосся до кінчиків пальців. — А що ти думав? Що я не здогадаюся?

Горянин відхилився, щоб зазирнути Лоґенові в очі.

— Ти забив його привселюдно, хіба ні? Забив малого Ронда, як вівцю на печеню, а він же й був безпорадний, як вівця.

У тій просторій залі вони були самі, наодинці з тінями та троном Скарлінґа. Лоґен скривився: Краммокові руки сильніше натиснули на синці й рани, які він дістав від рук Страховидла. Тепер Лоґенові не стало б сил побитися навіть із котом, і вони обидва це знали. Горянин міг би його розплющити, завершивши розпочате Страховидлом. Але він лиш усміхнувся.

— Та ну, не тривожся, Кривава Дев’ятко. Я ж дістав те, чого хотів. Бетод загинув, його нема на світі, як і його Страховидла, і його відьми, і цієї його всратої ідеї об’єднати клани: всі вони возз’єдналися з землею, як і треба. Насмілюся сказати, що тепер, коли ти головний, люди на Півночі ще сто років убиватимуть одне одного. А тим часом наші в горах, мабуть, зможуть пожити в мирі. Еге ж?

— Звісно, — крекнув Лоґен крізь стиснені зуби і скривився: Краммок стиснув його ще сильніше.

— Ти вбив мого сина, ніде правди діти, та в мене їх іще вдосталь. Слабаків треба позбуватися, хіба ти цього не знаєш? Слабаків і безталанних. Не можна ж пускати до своїх овець вовка, а тоді плакати, коли той з’їдає вівцю?

Лоґен мовчки витріщився на нього.

— Ти справді безумець.

— Може, й так, але на світі є й дехто гірший за мене. — Він знову нахилився поближче, тихо дихаючи Лоґенові у вухо. — Це ж не я вбив хлопця, так?

Краммок відпустив Лоґена й ляснув його по плечу. По-дружньому, тільки дружби в цьому не відчувалося.

— Моя тобі порада, Дев’ятипалий: більше ніколи не ходи у Високогір’я. Бо, можливо, я не зумію привітно зустріти тебе ще раз. — Він розвернувся й поволі пішов геть, а тоді помахав товстим пальцем через плече. — Не ходи більше у Високогір’я, Кривава Дев’ятко! Як на мене, місяць аж занадто тебе любить!

Лідерство

Джезаль простував брукованими вулицями верхи на розкішному сірому коні, що вистукував копитами, просто за ним їхали Баяз і маршал Варуз, а далі — два десятки Лицарів Тіла на чолі з Бремером дан Ґорстом у повному бойовому спорядженні. Бачити місто, зазвичай таке сповнене всього людського, майже безлюдним було напрочуд неприємно. Залишилися тільки нечисленні обідранці в лахмітті, знервовані міські вартові й підозріливі простолюдини, які тепер швидко розступалися перед королівським почтом. Джезаль гадав, що більшість громадян, які залишилися в Адуа, гарно забарикадувались у своїх спальнях. Він охоче вчинив би так само, якби його не випередила королева Терез.

— Коли вони прибули? — запитав Баяз, перекриваючи тупіт копит.

— Авангард з’явився до світанку, — крикнув у відповідь Варуз. — А ще кельнською дорогою весь ранок надходили інші гуркські війська. У районах за стіною Казаміра відбулося кілька сутичок, але нічого такого, що суттєво їх сповільнило б. Вони вже на півдорозі до оточення міста.

Джезаль рвучко крутнув головою.

— Вже?

— Гурки завжди любили приходити підготовленими, ваша величносте.

Старий вояк підігнав коня до нього.

— Вони почали будувати огорожу довкола Адуа й привезли з собою три великі катапульти. Ті самі, що виявилися такими ефективними під час облоги Дагоски. До опівдня ми будемо повністю оточені.

Джезаль ковтнув. У слові «оточені» було щось таке, від чого його горло неприємно напружувалося.

Наблизившись до західних воріт міста, колона сповільнилася до статечного кроку. За іронією долі, яка, проте, не надто тішила Джезаля, це були ті самі ворота, крізь які він тріумфально ввійшов до міста, перш ніж його коронували як верхов­ного короля Союзу. В затінку стіни Казаміра зібрався натовп, іще більший за той, який вітав його після тієї дивної перемоги над селянами. Однак сьогодні атмосфера там була аж ніяк не святкова. На зміну усміхненим дівчатам прийшли насуплені чоловіки, на зміну свіжим квітам — стара зброя. Над юрбою стирчала безладним лісом держакова зброя під усіма можливими кутами, виблискуючи вістрями й лезами. Піки й вила, садові ножі й багри, мітли, з яких познімали сучки, а на їхнє місце прибили цвяхами ножі.

Було трохи вояків із королівських полків у товаристві примружених бійців міської варти, кілька надутих торгівців зі шкіряними куртками й відполірованими шпагами, трохи згорблених робітників зі старовинними арбалетами й суворими обличчями. Найкращі з-поміж усіх бійців, яких можна було знайти. Їх супроводжувала різношерста компанія цивільних обох статей і всякого віку, оснащена неймовірним розмаїттям недопасованих обладунків та зброї. Або взагалі без нічого. Важко було сказати, хто тут вояк, а хто цивільний, та й чи існувала ще між ними різниця? Кожен із присутніх дивився на Джезаля, поки той гарно спішився, подзенькуючи золотими шпорами. Вони сподіваються на нього, усвідомив Джезаль, пішовши між них. За спиною в нього тим часом ішов і бряжчав охоронець у гарних обладунках.

— Це захисники цього району? — стиха запитав Джезаль лорд-маршала Варуза, який ішов пліч-о-пліч із ним.

— Дехто з них — так, ваша величносте. Їх супроводжують небайдужі містяни. Зворушливе видовище.

Джезаль радо проміняв би зворушливу юрбу на ефективну, проте здогадувався, що лідер завжди має видаватися своїм послідовникам незламним. Баяз дуже часто казав йому про це. А наскільки це важливіше для короля перед підданцями — вдвічі, втричі? Тим паче для короля, чиї претензії на нещодавно здобуту корону можуть сприймати як щонайбільше сумнівні.

Тож він не горбився, задирав пошрамоване підборіддя так високо, як тільки наважувався, і розправив однією рукою в латній рукавиці плащ із золоченою облямівкою. Пройшов крізь юрбу з самовпевненою бравадою, якою раніше відзначався завжди, при цьому тримаючи одну руку на оздобленому самоцвітами ефесі шпаги й не припиняючи сподіватися, що ніхто не здогадається, який великий страх і сумнів ховається за його поглядом. Поки він швидко йшов, а за ним квапилися Варуз і Баяз, люди навколо бурчали. Одні намагалися вклонитись, а інші не завдавали собі клопоту.

— Король!

— Я гадав, що він вищий…

— Джезаль Бастард.

Джезаль різко крутнув головою, та здогадатися, хто саме це сказав, було неможливо.

— Це Лютар!

— Ура й’го величності!

Пролунало кволе бурмотіння.

— Сюди, — промовив блідий офіцер перед воротами, винувато показуючи рукою на сходи.

Джезаль мужньо піднявся ними, перескакуючи через сходинку й дзенькаючи шпорами. Вийшов на дах вартівні й заціпенів, скрививши вуста від огиди. Перед ним стояв не хто інший, як його давній друг очільник Ґлокта, згорблений над ціпком і з мерзенною беззубою усмішкою.

— Ваша величносте, — посміхнувся він із сильною іронією в голосі. — Яка честь — мені від неї мало дух не запирає. — Підняв ціпок і показав на віддалений парапет. — Гурки там.

Джезаль, намагаючись вигадати доречно єхидну відповідь, придивився до ціпка Ґлокти. Кліпнув — і всі м’язи на його обличчі обм’якли. Він проминув каліку, не сказавши жодного слова. Його пошрамована щелепа потихеньку відвисла й не повернулася на місце.

— Ворог, — прогарчав Варуз.

Джезаль спробував уявити, що сказав би Лоґен Дев’ятипалий, якби побачив те, що бачив тепер він.

— От лайно.

Серед строкатих вологих полів, долаючи дороги й живоплоти, між фермами, селами й нечисленними гайочками зі старих дерев за міськими стінами тисячами юрмилися гуркські вояки. Широка мощена дорога до Кельна, що вигиналася на південь серед пласких фермерських угідь, перетворилася на суцільну ріку з людей у русі — повільну, блискучу, повноводну. Гуркські вояки, що йшли колонами, наступали й плавно розходилися, щоб оточити місто велетенським кільцем із людей, дерева і сталі. Над кипучою юрбою виділялися високі знамена, блискаючи золотими символами на водянистому осінньому сонці. Знамена імператорських легіонів. Джезаль одразу нарахував десять штук.

— Чималий контингент, — зауважив Баяз, неабияк применшивши дійсність.

Ґлокта всміхнувся.

— Гурки не люблять мандрувати самотою.

Огорожа, про яку раніше казав маршал Варуз, уже підіймалася темною лінією, що петляла багнистими полями за кількасот кроків від стін. Перед нею виднівся неглибокий рів. Його було більш ніж достатньо, щоб завадити надходженню до міста запасів чи підкріплень іззовні. Далі виростало кілька таборів — величезні масиви білих наметів, зведених охайними квадратами. Біля кількох із них уже здіймалися в біле небо високі стовпи темного диму від багать, на яких щось готували, і горнів. Усі ці споруди видавалися підозріло надійними. Адуа, може, ще в руках Союзу, та навіть найпатріотичніший брехун не міг би заперечити, що околиці міста вже однозначно належать імператорові Гуркулу.

— Їхньою організованістю неможливо не захопитися, — похмуро зауважив Варуз.

— Так… їхньою організованістю… — Джезалів голос раптом зарипів, як старі мостини. Дивитися на це зі сміливим виразом обличчя здавалося радше божевіллям, аніж відвагою.

Десяток вершників відділилися від лав гурків і тепер їхали вперед упевненим клусом. Над їхніми головами майоріли два видовжені прапори з червоного й жовтого шовку, на яких були вигаптувані золотом кантійські літери. Був і білий прапор — малий, майже непомітний.

— Парламентери, — буркнув Перший з-поміж магів і поволі хитнув головою. — Хто вони, як не привід для старих дурнів, які обожнюють власні голоси, потеревенити про справедливість, перш ніж розпочати різанину?

«Гадаю, старих дурнів, які обожнюють власні голоси, ви знаєте досконало», — подумав Джезаль, але притримав цю думку при собі, в похмурому мовчанні споглядаючи наближення гуркських представників. Їх очолював високий чоловік. На його гостроконечному шоломі й начищених обладунках виблискувало золото, а їхав він із непохитною зухвалістю, яка навіть на віддалі чітко показує: це людина з вищого командування.

Маршал Варуз насупився.

— Генерал Малзаґурт.

— Ви його знаєте?

— Він командував силами імператора під час минулої війни. Ми боролися місяцями. Не раз вели переговори. Надзвичайно хитромудрий противник.

— Але ж ви його здолали, так?

— Урешті-решт — так, ваша величносте. — Вигляд у Варуза був аж ніяк не радісний. — Але в мене тоді була армія.

Гуркський командир протупав дорогою поміж численних покинутих будівель, що стояли врозсип за стіною Казаміра. Зупинив коня перед воротами й гордо поглянув угору, спокійно тримаючи одну руку на стегні.

— Я генерал Малзаґурт, — гукнув він із різким кантійським акцентом, — обраний представником його ясновельможності Утмана-ул-Дошта, імператора Гуркулу!

— Я король Джезаль Перший.

— Звісно. Бастард.

Заперечувати було безглуздо.

— Авжеж. Бастард. Чому б вам не зайти, генерале? Тоді ми зможемо поговорити віч-на-віч, як цивілізовані люди.

Малзаґурт швидко перевів погляд на Ґлокту.

— Перепрошую, та реакція вашого уряду на беззбройних посланців імператора не завжди була… цивілізованою. Мабуть, я залишуся за стінами. Поки що.

— Як хочете. Ви, здається, вже знайомі з лорд-маршалом Варузом?

— Звісно. Здається, відколи ми билися в сухих пустелях, минула ціла вічність. Я міг би сказати, що сумував за вами… але я не сумував. Як ся маєте, мій давній друже, мій давній вороже?

— Непогано, — буркнув Варуз.

Малзаґурт показав рукою на колосальні сили, що розгорталися позаду нього.

— Зважаючи на обставини, так? Не знаю, хто ваш інший…

— Це Баяз. Перший з-поміж магів.

М’який, рівний голос. Це заговорив один із супутників Малзаґурта. Чоловік, повністю вбраний у простий білий одяг, трохи схожий на жерця. Він здавався не старшим за Джезаля й дуже вродливим, мав смагляве, бездоганно гладеньке обличчя. Був без обладунків, не мав при собі зброї. На його одязі й простому сідлі не було жодної оздоби. А проте інші члени його гурту й навіть сам Малзаґурт, здавалося, дивились на нього з великою повагою. Майже зі страхом.

— А… — Генерал придивився вгору, задумливо погладжуючи коротку сиву бороду. — То ось він, Баяз.

Молодик кивнув.

— Це він. Давно не бачилися.

— Недостатньо давно, Мамуне, зміюко ти клята!

Баяз учепився в парапет, вишкіривши зуби. Старий маг так майстерно грав добродушного дядечка, що Джезаль уже й забув, як сильно може жахати його несподівана лють. Він вражено позадкував, мало не піднявши руку, щоб прикрити лице. Гуркські ад’ютанти та прапороносці зіщулилися від страху; одного навіть гучно занудило. Навіть із Малзаґурта злетіла чимала частка геройського лоску.

Зате Мамун дивився вгору так само спокійно, як раніше.

— Дехто з моїх братів уважав, що ти втечеш, але я знав, що цього не станеться. Калул завжди казав, що тебе погубить гординя, і ось доказ. Тепер мені видається дивним, що колись я вважав тебе видатною людиною. Ти здаєшся старим, Баязе. Ти змалів.

— Усе здається меншим, якщо воно значно вище за тебе! — буркнув Перший з-поміж магів. Він упер кінець жезла в каміння у себе під ногами. В його голосі тепер вчувалася страшна загроза. — Підійди ближче, пожирачу, і зможеш оцінити мою слабкість, поки палатимеш!

— Колись ти міг би знищити мене одним словом, у цьому я не сумніваюсь. Але тепер твої слова — лише пусті балачки. Твоя сила з роками поволі розсіялася, а ось моя нині як ніколи велика. За мною сотня братів і сестер. А які союзники в тебе, Баязе? — Він, глузливо всміхаючись, обвів змахом руки зубці стіни. — Лише такі, на яких ти заслужив.

— Можливо, я ще знайду союзників, які тебе здивують.

— Сумніваюся. Колись давно Калул сказав мені, якою буде твоя остання відчайдушна надія. Час показав, що він мав рацію, як і завжди. Отже, ти дійшов аж до краю світу, ганяючись за тінями. Тінями направду темними для того, хто зве себе праведним. Я знаю, що ти зазнав невдачі. — Жрець показав два ряди бездоганних білих зубів. — Сім’я відійшло в небуття, вже давно. Його закопали в землю на кілька темних ліг. Опустили глибоко під бездонний океан. Разом із ним потонули і твої надії. В тебе залишився всього один варіант. Чи підеш ти з нами добровільно, щоб Калул засудив тебе за зраду? Чи ми мусимо ввійти й забрати тебе?

— І ти смієш говорити мені про зраду?! Ти, який зрадив найвищі принципи нашого ордену й порушив священний закон Еуза? Скількох ти вбив заради могутності?

Мамун лише знизав плечима.

— Дуже багатьох. Я цим не пишаюся. Ти змусив нас обирати темні шляхи, Баязе, і ми йшли на ті жертви, на які мусили йти. Нам безглуздо сперечатися через минуле. Тепер, коли минуло стільки довгих століть, поки ми стояли по протилежні боки великого поділу, жоден із нас, гадаю, не переконає другого. Переможці ж можуть визначати, хто мав рацію, як воно й було завжди, навіть задовго до Старого часу. Я вже знаю, як ти відповіси, але Пророк бажає, щоб я запитав це. Ти підеш до Сарканта й відповіси за свої великі злочини? Постанеш перед судом Калула?

— Судом? — загарчав Баяз. — Він, цей зарозумілий старий убивця, судитиме мене? — Зі стін долинув його різкий, грубий сміх. — Уперед, забери мене, якщо наважишся, Мамуне. Я чекатиму!

— Тоді ми прийдемо, — пробурмотів перший учень Калула, суплячись із-під тонких чорних брів. — Ми готувалися до цього довгі роки.

Двоє чоловіків похмуро і гнівно витріщились один на одного, а Джезаль насупився разом із ними. Йому було неприємно раптом відчути, що вся ця історія — це почасти суперечка між Баязом і цим жерцем, а він, дарма що король, схожий на дитину, яка підслуховує розмову батьків, і так само не має впливу на її результат.

— Назвіть свої умови, генерале! — заревів він униз.

Малзаґурт прокашлявся.

— По-перше, якщо ви здасте місто Адуа імператорові, він готовий дозволити вам зберегти трон — звісно ж, як своєму підданцеві, якщо ви регулярно платитимете данину.

— Як великодушно. А як щодо зрадника, лорда Брока? Як ми зрозуміли, ви пообіцяли йому корону Союзу.

— Ми нічим не зобов’язані лордові Броку. Зрештою, це не він володіє містом. Ним володієте ви.

— А ще ми не поважаємо тих, хто йде проти своїх господарів, — додав Мамун, похмуро зиркнувши на Баяза.

— По-друге, громадянам Союзу буде дозволено й надалі жити за власними законами та звичаями. Вони й надалі житимуть вільно. Чи принаймні так само близько до свободи, як раніше.

— Ваша великодушність приголомшує.

Ці слова Джезаль хотів вимовити єхидно, та врешті прозвучало не надто іронічно.

— По-третє, — прокричав генерал, нервово позирнувши вбік, на Мамуна, — людину, знану як Баяз, Перший з-поміж магів, має бути доставлено нам, зв’язаного і в ланцюгах, для перевезення до Саркантського храму, на суд пророка Калула. Такі наші умови. Відмовтеся від них — і з Міддерландом, як постановив імператор, поведуться так само, як із будь-якою іншою завойованою провінцією. Багатьох людей буде вбито, а ще більше стане рабами, тут призначать гуркських губернаторів, ваш Аґріонт перетворять на храм, а ваших нинішніх правителів… відправлять до камер під палацом імператора.

Джезаль несвідомо майже розтулив рота, щоб відмовитись. А тоді зупинився. Поза сумнівом, Харод Великий різко заявив би про непокору за будь-яких умов, та ще й, мабуть, надзюрив би на посланця. Навіть найменша думка про переговори з гурками суперечила всім його давнім переконанням.

Однак, якщо замислитися, умови були набагато великодушніші, ніж він очікував. Джезаль, напевно, матиме більше влади як підданець Утмана-ул-Дошта, ніж зараз, коли Баяз щомиті й щоднини зиркає йому через плече. Він може одним словом урятувати багато життів. Реальних життів реальних людей. Він підняв руку і злегка потер кінчиком пальця пошрамовані губи. Джезаль достатньо настраждався на нескінченних рівнинах Старої Імперії, щоб добре й серйозно замислитися, чи варто ризикувати завдати такого болю такій безлічі людей, зокрема самому собі. Подумавши про камери під палацом імператора, він дещо спантеличився.

Видавалося дивним, що таке важливе рішення випадає ухвалити саме йому. Людині, яка не більше року тому з гордістю зізнавалася, що нічого ні про що не знає, а цікавиться чимось іще менше. Однак Джезаль починав сумніватися, що хоч якась людина, наділена великою владою, хоч інколи по-справжньому розуміє, що робить. Найкраще, на що можна сподіватися, — це підтримка сякої-такої ілюзії, ніби вона це може. Та ще, можливо, часом намагатися трішечки підштовхнути безладний потік подій у той чи той бік, відчайдушно надіючись на те, що бік виявиться правильним.

Але який бік правильний?

— Дайте мені відповідь! — крикнув Малзаґурт. — Мені треба зробити приготування!

Джезаль нахмурився. Йому набридло, що ним попихає Баяз, але це старе падло принаймні допомогло йому зійти на престол. Набридло, що його ображає Терез, але вона принаймні його дружина. Якщо забути про все інше, то терпець йому був готовий урватися щомиті. Він просто не хотів, щоб ним порядкував, розмахуючи мечем, якийсь бундючний гуркський генерал зі своїм придуркуватим жерцем.

— Я відкидаю ваші умови! — безтурботно гукнув він зі стін. — Відкидаю цілком і повністю. Я не звик здавати своїх радників, свої міста чи свою суверенну владу, щойно мене про це прохають. Тим паче здавати їх зграї гуркських дворняг із жалюгідними манерами й іще жалюгіднішим розумом. Ви зараз не в Гуркулі, генерале, і тут зухвальство личить вам іще менше, ніж отой безглуздий шолом. Підозрюю, що ви дістанете суворий урок, перш ніж покинете ці береги. І доки ви не втекли, дозвольте додати: рекомендую вам і вашому жерцеві трахнути один одного. Хто знає? Може, ви зуміли б умовити великого Утмана-ул-Дошта — а також усезнаючого пророка Калула — до вас долучитися!

Генерал Малзаґурт насупився. Швидко перекинувся словом з одним ад’ютантом — вочевидь, не зрозумів усіх нюансів останнього висловлювання. Нарешті збагнувши їх, він сердито рубонув смаглявою рукою й різко віддав наказ кантійською мовою. Джезаль побачив, як серед будівель, розсіяних за стінами, пішли люди зі смолоскипами в руках. Гуркський генерал востаннє поглянув на вартівню.

— Кляті біляки! — загарчав він. — Тварюки!

А тоді смикнув коня за повіддя й поскакав геть. За ним потупали його офіцери.

Жрець Мамун залишився ще на мить. Його бездоганне лице виражало смуток.

— Хай буде так. Ми надягнемо обладунки. Хай простить тобі Бог, Баязе.

— Тобі, Мамуне, прощення потрібне більше, ніж мені! Молися за себе!

— Я молюся. Щодня. Проте за все своє довге життя не бачив нічого, що показувало б, наче Бог схильний прощати.

Мамун відвернув коня від воріт і неквапом поїхав назад, до гуркських лав, поміж закинутих будівель, стіни яких уже спраг­ло лизало полум’я.

Перевівши погляд на людську масу, що йшла полями, Джезаль протяжно й судомно зітхнув. Хай будуть прокляті його вуста! Вічно вони доводять його до біди. Однак тепер було трохи запізно шкодувати. Він відчув, як Баяз по-батьківськи торкнувся його плеча. Цей керівний дотик за останні кілька тижнів почав страшенно його дратувати. Джезалеві довелося зціпити зуби, щоб не скинути з себе його руку.

— Ти маєш звернутися до своїх людей, — сказав маг.

— Що?

— Правильні слова можуть докорінно все змінити. Харод Великий міг говорити, щойно в цьому виникала потреба. Я розповідав тобі про той випадок, коли він…

— Чудово! — кинув Джезаль. — Я піду.

Він побрів до протилежного парапету з ентузіазмом засудженого, що йде на ешафот. Юрба розійшлася внизу в усьому своєму бентежному розмаїтті. Джезаль зусиллям волі припинив вовтузитися з пряжкою на паску. Чомусь він досі побоювався, що в нього перед цією силою людей спадуть штани. Сміховинна думка. Він прокашлявся. Хтось побачив його й показав рукою.

— Король!

— Король Джезаль!

— Король говорить!

Юрба заворушилася й розтягнулася, сунучись до воріт. Ціле море облич, сповнених надії, страху та симпатії. Гамір на площі поволі стих, і запала заворожена тиша.

— Друзі… співвітчизники… підданці! — Його голос дзвенів приємною владністю. Гарний початок, дуже… риторичний. — Може, наші вороги й численні… дуже численні…

Джезаль подумки вилаявся. Таке зізнання навряд чи додасть масам відваги.

— Однак закликаю вас: не занепадайте духом! Наші оборонні споруди міцні! — Він ляснув по твердому камінню під своєю долонею. — Наша відвага незламна! — Вдарив по начищеному нагруднику. — Ми встоїмо!

Оце вже краще! Він виявив у себе вроджений ораторський хист. Юрба тепер починала ставитися до нього краще, він це відчував.

— Нам не потрібно триматися вічно! Просто зараз лорд-маршал Вест веде своє військо нам на допомогу…

— Коли? — крикнув хтось. Здійнялася хвиля сердитого бурмотіння.

— Гм… — Джезаль, не знаючи, як бути, нервово позирнув на Баяза, — гм…

— Коли вони надійдуть? Коли? — зашипів Перший з-поміж магів на Ґлокту, і каліка різко махнув рукою комусь унизу.

— Скоро! Можете не сумніватися!

Хай йому грець, цьому Баязові, це було жахливою ідеєю. Джезаль поняття зеленого не мав, як наснажити чернь.

— А як же наші діти? А як же наші домівки? Ваш дім згорить? Згорить?

Здійнялися невдоволені вигуки.

— Не бійтеся! Благаю… будь ласка… — Хай йому грець! Йому ж не годиться благати: він король. — Армія в дорозі!

Джезаль помітив, як крізь тисняву сунуть чорні постаті. Практики Інквізиції. Вони зібралися саме там, звідки долинали несхвальні зауваги, і йому стало трохи легше на душі.

— Просто зараз армія покидає Північ! Вона з дня на день прийде нам на поміч і провчить цих гуркських псів…

— Коли? Коли…

Посеред юрби здійнялися й упали чорні кийки, і запитання урвав високий вереск.

Джезаль щиро постарався його перекричати.

— А чи дозволимо ми цій гуркській наволочі тим часом вільно їздити нашими полями? Полями наших батьків?

— Ні! — заревів хтось, і Джезалеві неабияк відлягло від серця.

— Ні! Ми покажемо цим кантійським рабам, як уміє битися вільний громадянин Союзу! — Кілька кволих підтакувань. — Ми битимемося сміливо, як леви! Затято, як тигри!

Тепер він почав втягуватися в роботу; слова злітали з вуст так, ніби він справді так думав. А може, це так і було.

— Ми битимемось, як у дні Харода! Арно! Казаміра! — Здійнявся зворушливий схвальний крик. — Ми не спочинемо, доки не відженемо цих гуркських дияволів назад, за круг Морів! Переговорам не бувати!

— Не бувати! — гукнув хтось.

— До дідька гурків!

— Ми ніколи не здамося! — проревів Джезаль і вдарив по парапету кулаком. — Битимемося за кожну вулицю! За кожен будинок! За кожну кімнату!

— За кожен будинок! — вереснув хтось із шаленим захватом, і мешканці Адуа схвально заревіли.

Відчуваючи, що настав його час, Джезаль витягнув шпагу з піхов, достатньо войовничо дзенькнувши нею, і здійняв її високо над головою.

— А я з гордістю оголю шпагу поряд із вами! Ми битимемось одне за одного! Битимемося за Союз! Кожен чоловік… кожна жінка… буде героєм!

Залунали оглушливі радісні вигуки. Джезаль змахнув шпагою, і поміж списів здійнялася блискуча хвиля: ними трусили в повітря, били в обладунки на грудях, гамселили по камінню. Джезаль широко всміхнувся. Люди його люблять і більш ніж готові битися за нього. Разом вони переможуть, він це відчуває. Він ухвалив правильне рішення.

— Гарна робота, — пробурмотів йому на вухо Баяз. — Гарна…

Джезалеві урвався терпець. Він накинувся на мага, вишкіривши зуби.

— Я знаю, яка вона! Я не потребую ваших постійних…

— Ваша величносте, — пролунав писклявий голос Ґорста.

— Як ви смієте мене переривати? Що за чортівня…

Джезалеву тираду урвало червонясте сліпуче світло, яке він помітив краєчком ока. За мить прогримів вибух. Джезаль різко повернув голову й побачив, як над купою дахів трохи далі праворуч здійнялося полум’я. Внизу, на площі, всі охнули, юрбою прокотилася хвиля збентеженої вовтузні.

— Гурки почали обстріл, — пояснив Варуз.

У біле небо над лавами гурків здійнялася вогненна смуга. Джезаль, роззявивши рота, побачив, як вона полетіла вниз, до міста. Врізалася в будівлі — цього разу ліворуч від Джезаля, — і в повітря високо здійнявся яскравий вогонь. За мить на його вуха налетів страхітливий гуркіт.

Знизу долинули крики. Може, накази, а може, панічний лемент. Юрба посунула на всі боки. Люди помчали до стін, до своїх домівок або просто невідомо куди, перетворившись на безладну мішанину з тіл, які кудись сунули й розмахували держаковою зброєю.

— Води! — кричав хтось.

— Вогонь!

— Ваша величносте. — Ґорст уже повів Джезаля назад, до сходів. — Вам слід негайно повернутися до Аґріонта.

Джезаль здригнувся, почувши ще один оглушливий вибух, цього разу ще ближчий. Над містом уже здіймався масними цівками дим.

— Так, — пробелькотів Джезаль і дозволив повести себе в безпечне місце. Він зрозумів, що досі несе оголену шпагу, і дещо винувато повернув її до піхов. — Так, звісно.

Безстрашністю, як одного разу зауважив Лоґен Дев’ятипалий, хваляться дурні.

Молот і ковадло

Ґлокта трусився від сміху, що виривався з-поміж його голих ясен із хрипінням, бульканням і слиною. Жорстке крісло під його кістлявим задом рипіло. Його кашель і завивання глухо відлунювали від голих стін його напівтемної вітальні. До певної міри цей сміх звучав дуже схоже на ридання. «А може, це воно і є, зовсім трішки».

Щоразу, коли його покривлені плечі здригалися, йому в шию впивалися цвяхи.

Щоразу, коли смикалися його ребра, біль пронизував його тіло до самісіньких кінчиків останніх пальців на ногах. Ґлокта сміявся, цей сміх завдавав болю, а від болю ще більше хотілося сміятись. «О, яка іронія долі! Я хихочу від безнадії. Регочу з відчаю».

Коли він іще раз, востаннє, схлипнув, із його губ зірвалися бульбашки слини. «Наче передсмертний хрип вівці, але гідності в цьому менше». Відтак він ковтнув і витер мокрі очі. «Роками не сміявся так сильно. Не здивуюсь, якщо востаннє це було ще до того, як кати імператора виконали свою роботу. А втім, зупинитися не аж так важко. Зрештою, тут же немає нічого дуже смішного». Ґлокта взяв листа й перечитав його.

Очільнику Ґлокто!

Мої працедавці з банківського дому «Валінт і Балк» більш ніж розчаровані ходом Вашої роботи. Я вже доволі давно особисто просив Вас сповіщати нас про плани архілектора Сульта. Зокрема пояснити, чому він досі цікавиться Університетом. Відтоді ми так і не одержали від Вас жодної звістки.

Можливо, Ви вважаєте, що раптова поява гурків за стінами міста змінила очікування моїх працедавців.

Вона жодним чином їх не змінила. Їх не змінить ніщо.

Відзвітуйте нам до кінця цього тижня, бо інакше Його Преосвященство поінформують про Ваш конфлікт інтересів.

Мені зайве й додавати, що з Вашого боку було б розважливо знищити цей лист.

Мотіс

Ґлокта довго витріщався на документ у сяйві єдиної свічки. Щелепа в нього відвисла, демонструючи понівечений рот. «І заради цього я пережив місяці страшних мук у пітьмі імператорських в’язниць? Піддавав лютим тортурам членів Гільдії мерсерів? Торував собі кривавий шлях у місті Дагоска? Щоб закінчити свої дні в неславі, застрягши між ображеним старим чиновником і цілим банком зрадливих шахраїв? Стільки викручувався, стільки брехав, витерпів стільки болю. Полишив стільки трупів на узбіччі… заради цього?»

Ґлокта затрусився всім тілом і зігнувся від нової хвилі сміху, через яку в нього аж затріщала зболіла спина. «Його Преосвященство й ці банкіри варті одне одного! Навіть тоді, коли місто довкола них згоряє, вони ні на мить не можуть припинити свої ігри. Ігри, що цілком можуть виявитися смертельними для бідолашного очільника Ґлокти, який лише намагався зробити все, на що здатен, попри каліцтво». З останньої думки він сміявся так, що був змушений витерти під носом трохи шмарклів.

«Такий документ, просто страх який кумедний, майже шкода палити. Може, замість цього віднести його архілекторові? Цікаво, чи побачив би він, що тут смішного? Чи пореготали б ми над ним разом?» Він простягнув руку й підніс кутик листа до вертлявого вогника свічки, подивився, як на боці аркуша мерехтить вогонь, розповзаючись по літерах, і білий папір скручується, перетворюючись на чорний попіл.

«Палай, як палали під палацом імператора мої мрії, мої надії й моє славне майбутнє! Палай, як палала Дагоска й неодмінно палатиме Адуа від люті імператора! Палай так, як палали б, якби була моя воля, король Джезаль Бастард, Перший з-поміж магів, архілектор Сульт, “Валінт і Балк” і вся клята…»

— Ай!

Ґлокта замахав у повітрі обсмаленими пальцями, а тоді засунув їх до беззубого рота. Його сміх швидко урвався. «Дивно. Хай скільки нас мучить біль, ми ніколи до нього не звикаємо. Ми завжди силкуємося від нього втекти. Ніколи не змиряємося з новим болем». На підлозі ще тлів кутик листа. Ґлокта насупився й загасив його, люто тицьнувши в нього ціпком.

Повітря обважніло від різкого запаху деревного диму. «Наче хтось спалив сто тисяч вечер». Навіть тут, в Аґріонті, вид­нілася ледь помітна сіра імла, будівлі в кінці кожної вулиці неохайно зливалися в єдине ціле. У зовнішніх районах уже кілька днів лютували пожежі, а гуркський обстріл нітрохи не слабшав ні вночі, ні вдень. Поки Ґлокта йшов, хрипко дихаючи крізь проміжки в зубах, позаяк йому було тяжко переставляти ноги, десь у місті, приглушено бумкнувши, впав запалювальний снаряд, і підошви Ґлоктиних чобіт ледь відчутно завібрували.

Люди у провулку застигли, стривожено глипаючи вгору. «Ті нечисленні сердеги, в яких не знайшлося приводів утекти з міста, коли прийшли гурки. Ті сердеги, які були або надто важливі, або недостатньо важливі. Купка оптимістів, які вважали, що гуркська облога стане черговою скороминущою дурничкою на кшталт зливи чи коротких штанів. Вони надто пізно дізнаються, що скоїли велику помилку».

Ґлокта, опустивши голову, шкандибав далі. Через вибухи, що трусили місто в пітьмі впродовж останнього тижня, він не спав ані секунди. «Я був надто заклопотаний — не спав, бо голова йшла обертом, крутилася, наче кіт у мішку, намагаючись відшукати якийсь вихід із цієї пастки. До вибухів я звик під час відпустки в чарівній Дагосці». Ґлокту значно більше турбував біль, що пронизував йому зад і хребет.

«Ох уже ця пиха! Хто насмілився б припустити, що колись чоботи гурків тупатимуть родючими землями Міддерланду? Що симпатичні ферми й сонні села Союзу танцюватимуть від гуркського вогню? Хто міг би передбачити, що прекрасна, квітуча Адуа перетвориться з маленького шматочка раю на маленький шматочок пек­ла?» Ґлокта відчув, що всміхається. «Вітаю всіх! Вітаю! Я був тут від самого початку. Як мило, що ви до мене долучилися».

Він почув, як дорогою позаду нього затупотіли броньовані чоботи, запізно почовгав убік, щоб пропустити квапливу колону солдатів, і його грубо відштовхнули на трав’янистий край. Його ліва нога ковзнула в багні, і її пронизав жахливий біль. Колона пробрязкала далі, нічого не помітивши, а Ґлокта, скривившись, провів її поглядом. «Люди вже не відчувають належного страху перед Інквізицією. Надто сильно бояться гурків». Поморщившись і лайнувшись, Ґлокта відступив від стіни, витягнув шию й пошкутильгав далі.

Верховний суддя Маровія стояв на тлі найбільшого вікна свого лункого кабінету, зчепивши руки за спиною. Його вікна виходили на захід. «У той бік, де відбувається основна атака гурків». Над дахами вдалині здіймались у бліде небо стовпи темного диму, зливаючись у шерехату пелену, через яку вбоге осіннє світло здавалося ще жалобнішим. Почувши, як безпала нога Ґлокти рипнула об темні мостини, Маровія розвернувся; його зморшкувате старе обличчя оживила привітна усмішка.

— А, очільник Ґлокта! Ви навіть не уявляєте, як я зрадів, коли про вас сповістили! Сумував за вами від останнього вашого візиту. Мені надзвичайно подобається ваша… прямолінійна манера говорити. Надзвичайно захоплююся вашою… відданістю роботі. — Він ліниво махнув рукою на вікно. — Мушу визнати: у воєнні часи закон схильний дрімати. Однак благородний труд Королівської Інквізиції триває навіть тоді, коли біля воріт стоять гурки, еге ж? Ви, певно, знову прийшли за дорученням Його Преосвященства?

Ґлокта помовчав. «Але лише за звичкою. Я мушу розвернутися знівеченою спиною до Інквізиції. Як мене назвав би Сульт? Зрадником? Без сумніву, ще й якось гірше на додачу. Однак передусім кожен має бути відданий самому собі. Я свої жертви вже приніс».

— Ні, ваша милосте. Я прийшов за дорученням Занда дан Ґлокти. — Ґлокта придибав до стільця, відсунув його й упав на нього без запрошення. «Мені вже давно не до люб’яз­ностей». — Відверто кажучи, мені потрібна ваша допомога.

«Відверто кажучи, ви моя остання надія».

— Моя допомога? А хіба ви не маєте могутніх друзів?

— Мій прикрий досвід показує, що могутні люди не можуть дозволити собі друзів.

— На превеликий жаль, це правда. Не можна здобути таке становище, як у мене чи навіть у вас, не зрозумівши, що кожен усе-таки грає сам за себе.

Маровія добродушно поглянув згори вниз, умостившись у своєму кріслі з високою спинкою. «Хоча мене це аж ніяк не заспокоїло. На мою думку, він усміхається так само смертоносно, як Сульт хмуриться».

— Нашими друзями мають бути ті, хто можуть стати для нас корисними. Зважаючи на це, яку допомогу я можу вам запропонувати? І що ще важливіше, що саме за це можете запропонувати мені ви?

— Це, можливо, доведеться довго пояснювати. — Ґлокта скривився, відчувши спазм у нозі, й не без зусилля розправив її під столом. — Ваша милосте, можна говорити з вами цілком чесно?

Маровія задумливо погладив бороду.

— Правда — товар дуже рідкісний і цінний. Мене вражає те, що людина з вашим досвідом ладна просто віддати його задурно. Тим паче людині, так би мовити, по той бік барикад.

— Мені якось сказали, що той, хто загубився в пустелі, має брати воду, яку йому пропонують, і байдуже, з якого джерела.

— Ви загубилися? Тоді говоріть чесно, очільнику, і ми подивимося, чи зможу я вділити вам дещицю зі своєї фляги.

«Це важко назвати обіцянкою допомогти, та я й не міг сподіватися на більше від людини, яка зовсім недавно була мені лютим ворогом. Отже… моє зізнання». Ґлокта перебрав у голові спогади за останні кілька років. «А вони таки брудні, ганебні й огидні. З чого ж почати?»

— Я вже доволі давно почав вивчати незбіги у справах шановної Гільдії мерсерів.

— Добре пам’ятаю ту прикру справу.

— У ході своїх розслідувань я виявив, що мерсерів фінансував певний банк. Дуже багатий і могутній банк. «Валінт і Балк».

Ґлокта уважно стежив за Маровією, чекаючи якоїсь реакції, та той навіть не зблиснув очима.

— Мені відомо про існування такої установи.

— Я запідозрив, що банк задіяний у злочинах мерсерів. Магістр Каулт сказав мені достатньо для цього перед своєю прикрою кончиною. Проте Його Преосвященство не забажав, щоб я розслідував це далі. Так вийшло б забагато ускладнень у складний час.

У Ґлокти засіпалося ліве око, і він відчув, як воно засльозилося.

— Перепрошую, — пробурмотів Ґлокта, витираючи око пальцем. — Невдовзі мене направили до Дагоски, щоб очолити оборону міста.

— Ваша особлива старанність у цій справі мене дещо бентежила. — Маровія кисло поворушив ротом. — Мої вітання. Ви впоралися надзвичайно добре.

— Не можу назвати цю заслугу вповні своєю. Завдання, яке дав мені архілектор, було неможливо виконати. Дагоска була повна зрадників і оточена гурками.

Маровія пирхнув.

— Вам можна поспівчувати.

— Якби ж то хтось поспівчував мені тоді, але всі тим часом були заклопотані тут, намагалися здолати один одного, як і зав­жди. Стан оборонних споруд Дагоски геть не відповідав вимогам цього завдання. Я не міг зміцнити їх без грошей…

— Його Преосвященство не був схильний до щедрості.

— Його Преосвященство не давав ані марки. Зате до мене у скрутний час звернувся несподіваний благодійник.

— Заможний дядечко? Яка щаслива випадковість.

— Не зовсім.

Ґлокта облизав солону прогалину на місці передніх зубів. «А тепер таємниці виливаються, наче фекалії з вигрібної ями, що протікає».

— Моїм заможним дядечком став не хто інший, як банківський дім «Валінт і Балк».

Маровія нахмурився.

— Він надав вам грошей у позику?

— Саме завдяки його щедрості я зміг стримувати гурків так довго.

— Зважаючи на те, що могутні люди друзів не мають, що за це дістав «Валінт і Балк»?

— По суті? — Ґлокта спокійно поглянув на верховного суддю. — Усе, що тільки хотів. Невдовзі після повернення з Дагоски я розслідував смерть кронпринца Рейнолта.

— Жахливий злочин.

— І гуркський посол, якого за це повісили, був у ньому невинуватий.

Маровія не зміг приховати ледь помітного здивування.

— Справді?

— Жодних сумнівів. Але смерть спадкоємця престолу породила інші проблеми — проблеми, пов’язані з голосуванням у Відкритій Раді, — а Його Преосвященство був радий скористатися простим рішенням. Я спробував дослідити це питання, та мені завадили. «Валінт і Балк».

— Отже, ви підозрюєте, що ці банкіри були причетні до загибелі кронпринца?

— Я підозрюю їх у найрізноманітніших речах, але доказів у мене обмаль.

«Завжди так: забагато підозр і недостатньо доказів».

— Банки, — пробурчав Маровія. — Вони створені з порожнечі. Роблять гроші зі здогадів, побрехеньок і обіцянок. Таємниці — їхня валюта, ще важливіша за золото.

— Я вже це виявив. Але той, хто загубився в пустелі…

— Так, так! Будь ласка, продовжуйте.

Ґлокта не без подиву виявив, що йому надзвичайно весело. Від бажання розпатякати все він мало не плутався у словах. «Тепер, починаючи розкидатися таємницями, які так довго накопичував, я розумію, що не можу зупинитися. Почуваюся, наче жебрак, який бездумно циндрить гроші. Почуваюся нажаханим, зате вільним. Мучуся, та водночас тішуся. Гадаю, щось трохи схоже відчуває той, хто сам розтинає собі горло: це прекрасне звільнення, та насолодитися ним можна лише раз. І цілком імовірно, що це, як і розтинання горла, закінчиться для мене потворною смертю. Ах, ну що ж… До цього вже давненько йшло, хіба ні? Та й навіть я не можу сказати, що не заслужив на це вже десять разів».

Ґлокта нахилився вперед. «Навіть тут, навіть зараз, мені чомусь потрібно говорити про це тихо».

— Архілектор Сульт незадоволений нашим новим королем. Особливо ж незадоволений тим впливом, який на нього здійснює Баяз. Сульт розуміє, що його повноваження значно скоротилися. Ба більше, він гадає, що за всією цією справою так чи інакше стоїте ви.

Маровія насупився.

— Справді?

«Так, і я не зовсім певен, що відкидаю таку можливість».

— Він попросив мене знайти якийсь спосіб усунути Баяза… — Ґлоктин голос стишився мало не до шепоту. — Або ж усунути короля. Підозрюю, що на випадок моєї невдачі він має інші плани. Плани, які певним чином пов’язані з Університетом.

— Можна подумати, ніби ви звинувачуєте Його Преосвященство архілектора в державній зраді. — Очі в Маровії були блискучі й жорсткі, як два новенькі цвяшки. «Підозріливий, та все-таки страшенно зацікавлений». — Ви знайшли щось таке, що можна використати проти короля?

— Перш ніж я зміг бодай замислитися про це, мене доволі категорично віднадив від цього «Валінт і Балк».

— Там так швидко про це дізналися?

— Я змушений припустити, що хтось наближений до мене може бути не таким надійним, як я завжди сподівався. Банкіри не просто вимогли від мене не послухатися Його Преосвященства — вони ще й наполягли, щоб я провів розслідування щодо нього. Вони хочуть знати його плани. У мене всього кілька днів на те, щоб їх задовольнити, та Сульт уже не довіряє мені навіть вміст свого нужника, а те, що має на думці, — й поготів.

— Ой лишенько, — поволі захитав головою Маровія. — Ой лишенько.

— На додачу до моїх бід архілектор, як мені здається, знає про події в Дагосці значно більше, ніж видавалося попервах. Якщо хтось про щось розповідає, то, цілком можливо, розповідає обом сторонам.

«Зрештою, тому, хто зрадив людину один раз, не так уже й важко зробити це двічі». Ґлокта протяжно зітхнув. «Ну, ось і все. Усі таємниці розказано. Вигрібну яму спустошено. Моє горло розітнуте від вуха до вуха».

— От і вся історія, ваша милосте.

— Що ж, очільнику, ви, безумовно, опинились у вельми скрутному становищі.

«Ба більше, просто смертельно небезпечному». Маровія підвівся й поволі заходив кімнатою.

— Припустімо на мить, що ви справді прийшли по мою допомогу, а не для того, щоб якось мене осоромити. Архілектор Сульт має змогу створити надзвичайно серйозну проблему. А також відзначається колосальною самозакоханістю, достатньою, щоб спробувати це зробити в такий час, як зараз. — «Тут я з вами згоден». — Якби ви змогли роздобути переконливі докази, я, звісно, був би готовий представити їх королю. Проте без надійних доказів я не можу йти проти члена Закритої Ради, зокрема архілектора. Найкраще підійшло б підписане зізнання.

— Підписане зізнання Сульта? — пробурмотів Ґлокта.

— Такий документ, напевно, звільнив би від деяких проблем нас обох. Сульта не стало б, а банкіри втратили б вплив на вас. За нашими стінами, звісно, так і залишиться гуркський табір, але не можна мати все одразу.

— Підписане зізнання архілектора.

«А може, мені ще й місяць із неба зняти, якщо вже на те пішло?»

— Або ж достатньо великий камінь, щоб дати початок лавині — можливо, зізнання якоїсь людини, достатньо близької до нього. Ви, як я розумію, майстер їх добувати. — Верховний суддя придивився до Ґлокти з-під важких брів. — Чи мене було введено в оману?

— Ваша милосте, я не можу діставати докази просто так.

— Той, хто загубився в пустелі, має користати з тих шансів, які йому дають, хай які скромні ці шанси. Знайдіть докази і принесіть їх мені. Тоді я зможу діяти, але аж ніяк не раніше. Ви ж розумієте, що я не можу ризикувати заради вас. Важко довіряти людині, яка обрала собі господаря, а тепер обирає іншого.

— Обрала? — Ґлокта відчув, як у нього знову засіпалася повіка. — Якщо ви вважаєте, що я сам обрав хоч щось у цій жалюгідній тіні життя, яку ви бачите перед собою, то жахливо помиляєтесь. Я обрав славу й успіх. Та в коробці лежало не те, що обіцяв напис на кришці.

— Світ повен трагічних історій. — Маровія підійшов до вікна, повернувся спиною й поглянув на потемніле небо. — Особливо зараз. Навряд чи можна очікувати, що вони щось означатимуть для людини з моїм досвідом. Гарного вам дня.

«Далі вже можна нічого й не казати». Ґлокта хитнувся вперед, із болем зіп’явся на ноги, допомігши собі ціпком, і пошкутильгав до дверей. «Але в темний льох мого відчаю проникнув зовсім крихітний промінчик надії… Потрібно тільки дістати зізнання в державній зраді від голови Королівської Інквізиції…»

— І ще одне, очільнику!

«Чому ніхто ніколи не може договорити, перш ніж я встану?» Ґлокта знову розвернувся до кімнати, відчуваючи, як у нього палає хребет.

— Якщо говорить хтось близький до вас, йому треба заткнути рота. Негайно. Лише дурень планував би викорінити зраду в Закритій Раді, перш ніж позрізати бур’яни на власному моріжку.

— О, не хвилюйтеся за мій садок, ваша милосте.

Ґлокта нагородив верховного суддю своєю найогиднішою усмішкою.

— Я саме гострю садові ножиці.

Милосердя

Адуа палала.

Два найзахідніші райони — Три Ферми, південно-західний куточок міста, та Арки, розташовані далі на північ, — були перетяті чорними ранами. З деяких із них досі здіймався дим, великі стовпи диму, підсвічені внизу блідо-­помаранчевим сяйвом. Вони розходилися масними плямами, тягнучись із різким вітром на захід і ховаючи призахідне сонце за брудною завісою.

Джезаль дивився на це в похмурому мовчанні, тримаючи руки, стиснуті в заціпенілі кулаки, на парапеті Великої вежі. Тут не було жодних звуків, окрім вітру, що ліз йому у вуха, і зовсім рідко — ледь чутних натяків на битву вдалині. Бойового кличу або криків поранених. А може, то просто гукав морський птах, високо здійнявшись на вітрі. Джезаль на одну сентиментальну мить пошкодував, що він не птах і не може просто полетіти з вежі, над гуркськими патрулями, тікаючи від цього кошмару. Однак утекти йому буде не так просто.

— Стіну Казаміра вперше було пробито три дні тому, — монотонно бубонів свої пояснення маршал Варуз. — Ми відбили перші дві атаки й тієї ночі втримали Три Ферми, проте наступного дня стався ще один прорив, а тоді ще. Цей клятий вогнен­ний порошок змінив усі бісові правила. Стіну, яка інакше простояла б тиждень, можна повалити за годину.

— Калул завжди любив погратися з порохом і пляшечками, — безглуздо пробурмотів Баяз.

— Тієї ночі чимало їхніх сил було у Трьох Фермах, а невдовзі після того вони захопили ворота до Арок. Відтоді вся західна частина міста залишається суцільним полем бою.

У тому районі стояла таверна, в якій Джезаль святкував перемогу над Філіо на Турнірі. Таверна, в якій він сидів із Вестом і Джеленгормом, Каспою та Брінтом, перш ніж вони вирушили на Північ, а він — до Старої Імперії. Тепер та будівля палає? Вже стала почорнілим кістяком?

— При денному світлі ми б’ємося з ними лицем до лиця на вулицях. Щоночі влаштовуємо набіги в пітьмі. Не здаємо ні п’яді землі, не просякнувши її гуркською кров’ю. — Можливо, Варуз сподівався надихнути своїми словами, та йому вдавалося лише викликати у Джезаля нудоту. Він як король Союзу аж ніяк не мав на меті просякнути вулиці своєї столиці кров’ю, хай чия вона була. — Стіна Арно досі тримається, хоча в середмісті палають пожежі. Уночі полум’я майже дійшло до Чотирьох Кутів, але його загасив дощ — принаймні поки що. Ми б’ємося за кожну вулицю, кожен дім, кожну кімнату. Як ви й наказували, ваша величносте.

— Добре, — прохрипів Джезаль, але мало не вдавився цим словом.

Він не знав, чого очікував, коли так безтурботно відкинув умови генерала Малзаґурта. Туманно уявляв, як невдовзі хтось прийде на порятунок. Як станеться щось героїчне. От тільки тепер це кровопролиття досі було в розпалі, а миттєвим звільненням і не пахло. Можливо, там, у диму, відбувалося щось героїчне. Солдати тягнули травмованих товаришів крізь кіптяву пітьму до безпечних місць. Доглядальниці зашивали рани при різкому світлі свічок. Містяни кидалися до будівель, які палали, щоб витягти звідти охоплених кашлем дітей. Повсякденні й зовсім не блискучі прояви героїзму. Такі, що ніяк не впливають на загальний результат.

— У затоці наші кораблі? — тихо спитав Джезаль, уже боячись відповіді.

— Якби ж то, ваша величносте! Ніколи не думав, що таке скажу, та на морі над нами взяли гору. Ви ніколи не бачили стільки кораблів, хай їм грець. Навіть якби більша частина нашого військового флоту не повертала армію з Енґлії, не знаю, що він міг би зробити. На жаль, бійців доведеться висаджувати за межами міста. Це, хай йому грець, незручно, а згодом може виявитися не лише незручно. Доки — це слабке місце. Рано чи пізно гурки можуть спробувати висадити там підкріплення.

Джезаль нервово поглянув у бік води. Армії гурків висипають із кораблів у серце міста. Мідлвей тягнеться крізь самісінький центр Адуа від затоки до Аґріонта. Ця дорога достатньо приваблива своєю шириною, щоб нею вмить пройшов цілий легіон гурків. Джезаль заплющив очі і спробував дихати рівно.

До прибуття гурків він не міг ані секунди посидіти в тиші, не чуючи думок своїх радників. Тепер же, коли йому справді знадобилися поради, їхній потік раптом пересох. Сульт рідко з’являвся в Закритій Раді, а якщо й з’являвся, то лише для того, щоб сердито витріщатися на Маровію. Сам верховний суддя мало що міг запропонувати, крім скарг на тяжке становище, в якому вони всі опинилися. Навіть Баязів запас прикладів з історії, здавалося, нарешті вичерпався. Джезалеві довелося нести цю відповідальність самотужки, і він виявив, що вона доволі важка. Він гадав, що тим, хто дістав справжні поранення, не мав домівки чи був убитий, було значно неприємніше, та втішало це слабко.

— Скільки вже мертвих? — несподівано для самого себе запитав він, наче дитина, що колупає засохлу ранку. — Скількох ми втратили?

— Бої вздовж стіни Казаміра були люті. Бої в зайнятих районах — іще лютіші. Втрати з обох боків важкі. Я сказав би, що з нашого боку мертвих щонайменше тисяча.

Джезаль проковтнув кислу слину. Він згадав різношерстих оборонців, яких бачив поряд із західними воротами, на площі, яку тепер, певно, заполонили гуркські легіони. Звичайні люди, які дивилися на нього з надією й гордістю. Відтак він спробував уявити, який вигляд може мати тисяча трупів. Йому уявлялася сотня трупів поряд один з одним, у ряду. Потім — десять таких рядів, викладених один на один. Тисяча. Джезаль погриз ніготь на великому пальці, вже й так обгризений до зболілого м’яса.

— А поранені, звісно, набагато численніші, — додав Варуз, несподівано крутнувши ножа в рані. — Ба більше, у нас для них дуже мало місця. Два райони щонайменше частково зайняті гурками, і ворог запускає запальні снаряди мало не в серце міста.

Джезаль намацав язиком прогалину між зубами, яка й досі поболювала. Згадав, як йому боліло на нескінченній рівнині під немилосердним небом, як йому проштрикувало лице, поки колеса воза вищали й підскакували.

— Відкрийте Аґріонт для поранених і безхатніх. Поки армії тут немає, ми маємо вільне місце. Казарми, яких вистачить на тисячі людей, і задосить провіанту.

Баяз хитав лисою головою.

— Ризиковано. Ми ніяк не можемо перевірити, кого впускатимемо. Гуркських агентів. Шпигунів Калула. Не всі вони — ті, ким здаються.

Джезаль заскреготів зубами.

— Я готовий піти на ризик. Чи ж я тут не король?

— Король, — пробурчав Баяз, — і було б добре, якби ваша величність поводилися відповідно. Зараз не час для чутливості. Ворог насуває на стіну Арно. Подекуди він, можливо, перебуває менш ніж за дві милі від нас.

— Дві милі? — пробурмотів Джезаль і знову нервово позирнув на захід.

Стіна Арно виднілася тонкою сірою лінією між будівель; тут вона видавалася страшенно слабким бар’єром і до того ж неприємно близьким. Його раптом охопив страх. Не вину­вате побоювання за гіпотетичних людей унизу, серед диму, а реальний і дуже особистий страх за власне життя. Схожий на той, який він відчував серед каміння, коли на нього з думкою про вбивство сунули двоє бійців. Можливо, він припустився помилки, не поїхавши з міста, поки мав змогу. Може, ще не пізно…

— Я або вистою, або паду разом із людьми Союзу! — прокричав він, розсердившись на власне боягузтво так само сильно, як на мага. — Якщо вони готові загинути за мене, то я готовий загинути за них! — Він повернувся плечем до Баяза і швидко відвів погляд. — Відкрийте Аґріонт, маршале Варузе. Якщо доведеться, можете наповнити пораненими й палац.

Варуз нервово позирнув убік, на Баяза, а тоді напружено вклонився.

— Тоді, ваша величносте, в Аґріонті буде влаштовано шпиталі. Казарми відкриють для народу. Палац краще залишити непроникним — принаймні доки не стане гірше.

Джезалеві майже нестерпно було уявляти, який вигляд може мати це «гірше».

— Добре, добре. Зробіть це.

Відвернувшись від міста, що тліло, й пішовши до довгих сходів, він змахнув із-під ока сльозу. Звичайно ж, це дим. Дим, і більше нічого.

Королева Терез сиділа сама на тлі вікна їхньої величезної опочивальні.

Графиня Шалер досі нипала десь палацом, але вона, вочевидь, навчилася ховати свою зневагу подалі від Джезаля. Решту своїх дам Терез відіслала до Штирії, перш ніж гурки заблокували бухту. Джезаль був би радий, якби мав змогу повернути з рештою жінок і саму королеву, та це, на жаль, було неможливо.

Коли він зачинив двері, Терез і не глянула в його бік. Поплентавшись через кімнату в брудних від мжички чоботях і з масною шкірою через сажу в повітрі надворі, Джезаль змусив себе утриматися від важкого зітхання.

— Ви тягнете сюди бруд, — крижаним, як завжди, голосом, не озираючись, промовила Терез.

— Війна — брудна справа, моя люба.

Джезаль побачив, як на останніх двох словах один бік її обличчя сіпнувся від огиди, і не зрозумів, чого йому хочеться — посміятися чи заплакати. Важко опустився на крісло навпроти Терез, не торкнувшись чобіт. Він чудово знав, що це її розлютить. Усе, що він робив, розлючувало її.

— Вам конче треба приходити до мене так? — різко спитала вона.

— Ой, та я ж не можу залишатись осторонь! Ви, як-не-як, моя дружина.

— Не з власного вибору.

— І не з мого вибору теж, але я готовий користуватися тим, що дістаю! Хочете — вірте, хочете — ні, та я краще одружився б із людиною, яка мене не ненавидить! — Джезаль провів рукою крізь волосся й не без труднощів притлумив гнів. — Але прошу, не сварімося. Мені вистачає баталій там. Та більш ніж вистачає! Хіба ми не можемо принаймні… бути ґречними одне з одним?

Одну довгу мить Терез дивилася на нього, задумливо насупивши обличчя.

— Як ви так можете?

— Як я можу що?

— Намагатися далі.

Джезаль майже непомітно всміхнувся.

— Я сподівався, що ви принаймні почнете захоплюватися моєю наполегливістю.

Терез не всміхнулася, проте він відчув, що сувора риска її вуст начебто зовсім трохи пом’якшала. Він не наважувався припустити, що вона нарешті почала танути, але був готовий ухопитися за найменший промінчик надії. Останнім часом із надією було сутужно. Джезаль нахилився до дружини, серйозно вдивляючись їй у вічі.

— Ви дали зрозуміти, що дуже невисокої думки про мене, і я, мабуть, таки не ставлю вам цього на карб. Повірте, я й сам не надто високої думки про себе. Однак я стараюся… дуже стараюся… бути кращим.

Один кутик рота Терез сіпнувся й піднявся в усмішці — сумовитій, але все-таки усмішці. Вона неабияк здивувала його, простягнувши руку й ніжно приклавши долоню до його обличчя. Подих застряг у нього в горлі, а шкіру на тому місці, якого торк­нулися кінчики її пальців, почало поколювати.

— Чому ви не можете зрозуміти, що я вас зневажаю? — спитала Терез. Джезаль відчув, що остаточно захолов. — Я зневажаю вашу зовнішність, вашу присутність, звучання вашого голосу. Зневажаю це місце та його людей. Що швидше гурки спалять тут усе дощенту, то щасливіша я буду.

Вона прибрала руку й відвернулася до вікна. Її бездоганний профіль осяяло мерехтливе світло.

Джезаль поволі встав.

— Гадаю, сьогодні я знайду собі іншу кімнату, щоб поспати. В цій аж надто зимно.

— Нарешті.

Отримати все, про що коли-небудь мріялося, — це може бути жахливим прокляттям. Якщо ці блискучі винагороди так чи інакше виявляються порожніми бульбашками, то людину вже не можуть утішити навіть мрії. Все, чого Джезаль начебто хотів, — влада, слава, прекрасні атрибути величі — виявилося лише пилом. Тепер йому хотілось одного: щоб усе стало так, як колись, перш ніж він це отримав. Але вороття назад уже не було. Жодного.

Йому справді більше нічого було сказати. Він через силу розвернувся й поплентався до дверей.

Краще не відкопувати

Коли бій закінчено, ти копаєш — якщо, звісно, залишаєшся живим. Ти копаєш могили для полеглих товаришів. Віддаєш останню шану, навіть якщо не дуже їх шанував. Ти копаєш стільки, скільки вистачить наснаги, відтак кидаєш їх у яму і присипаєш, де вони собі гнитимуть у забутті. Такий звичай. Коли закінчиться цей бій, копатимуть дуже багато. Обидві сторони копатимуть дуже багато.

Минуло вже дванадцять днів, відколи почав падати вогонь. Відколи на цих нахабних біляків дощем полився Божий гнів, обертаючи їхнє горде місто на почорнілу руїну. Дванадцять днів, відколи почалися вбивства — на стінах, на вулицях і в будинках. Дванадцять днів на холодному сонці, під ріденьким дощиком, у задушливому диму і дванадцять ночей при світлі мерехтливих багать Ферро перебувала у вирі подій.

Її чоботи ляскали по начищених кахлях, залишаючи в бездоганному коридорі позаду неї чорні сліди. Попіл. Тепер ті два райони, де лютували бої, були ним обсипані. Він змішувався з ріденьким дощиком, перетворюючись на липку пасту, схожу на чорний клей. Нею були вкриті будівлі, які ще стояли, обвуглені кістяки тих, які не встояли, люди, що вбивали, й люди, що гинули. Похмурі вартові й запопадливі слуги супилися на Ферро та зоставлені нею сліди, однак вона завжди мала їхню думку в сраці й не збиралася її звідти витягати. Невдовзі в них буде стільки попелу, що вони не знатимуть, куди його подіти. Якщо гурки досягнуть свого, то все це місце стане попелом.

А все вказувало на те, що так і може вийти. Щодня й щоночі, попри всі зусилля обшарпаних захисників, попри те, скільки мерців вони лишали серед руїн, імператорські війська просувалися вглиб міста.

До Аґріонта.

Коли вона дісталася широкої зали, Юлвей уже сидів там, зіщулившись у кріслі в одному з кутків. На його кволих руках висіли браслети. Спокій, який, здавалося, завжди огортав його старою ковдрою, кудись зник. Юлвей здавався стурбованим, стомленим, його очі в темних очницях позападали. Це людина, що дивиться в лице поразці. Ферро вже кілька днів звикала до такого виразу на чужих обличчях.

— Ферро Малджин повернулася з фронту. Завжди казав, що ти перебила б увесь світ, якби могла, а тепер тобі випала така нагода. Як тобі війна, Ферро?

— Непогано.

Вона пожбурила свій лук на відполірований стіл так, що зброя заторохтіла, зняла з пояса меч, скинула з плеча сагайдак. Стріл у неї зосталося всього кілька. Більшу частину вона залишила в гуркських вояках, серед почорнілих руїн на краю міста.

Однак усміхнутися Ферро не могла.

Вбивати гурків було все одно що їсти мед. Скуштуєш трішки — і тоді лише хотітимеш іще. Якщо переїсти, тебе може занудити. Трупи завжди були кепською винагородою за всі ті зусилля, які йшли на їхнє створення. Однак зупинитися тепер було ніяк.

— Тобі болить?

Ферро натиснула на брудну пов’язку в себе на руці й подивилась, як кров просочується в сіру тканину. Болю не було.

— Ні, — сказала вона.

— Ферро, ще не пізно. Тобі не конче треба тут гинути. Я привів тебе. Я ще можу тебе забрати. Я ходжу куди хочу й беру із собою кого хочу. Якщо ти зараз припиниш убивати, то хто знає? Може, Бог усе-таки знайде для тебе місце на небесах.

Юлвеєві проповіді почали страшенно набридати Ферро. Вони з Баязом, може, й геть не довіряли одне одному, зате розуміли одне одного. Юлвей не розумів нічого.

— «На небесах»? — пирхнула вона, відвернувшись від нього. — А може, мені більше підходить пекло — ти про це думав?

Коли в коридорі за дверима зазвучали лункі кроки, Ферро згорбила плечі. Вона відчула Баязів гнів навіть раніше, ніж двері розчахнулись і старий лисий біляк увірвався до кімнати.

— Отой малий покидьок! Як тільки він мені віддячує після всього, що я йому дав?! — Кей і Сульфур прослизнули за двері слідом за ним, наче двійко псів, які скрадаються за своїм господарем. — Він опирається мені перед Закритою Радою! Каже мені не пхати свого носа до чужого проса! Мені! Звідки цьому малодушному йолопу знати, де моє просо, а де чуже?!

— Проблеми з королем Лютаром Величним? — буркнула Ферро.

Маг примружив на неї очі.

— Рік тому в усьому Земному колі не було пустішої голови. Та вистачило начепити на нього корону і щоб купка старих брехунів кілька тижнів лизала йому дупу, і тепер цей малий гівнюк має себе за Столікуса!

Ферро знизала плечима. Король чи ні, а Лютар ніколи не був занизької думки про себе.

— Треба краще пильнувати, на кого надягаєш корони.

— У цьому й біда з коронами: їх треба на когось надягати. Можна хіба що кидати їх у натовп і сподіватися на краще. — Баяз похмуро глянув на Юлвея. — А що в тебе, брате? Ти ходив за стінами?

— Так.

— І що бачив?

— Смерть. Багато смерті. Солдати імператора наводнюють західні райони Адуа, його кораблями переповнена затока. Щодня дорогою з півдня надходять нові війська, зміцнюючи конт­роль гурків над містом.

— Те саме я можу дізнатися й від отих недоумків із Закритої Ради. Що з Мамуном і його Стома Словами?

— Мамуном, тричі благословенним і тричі проклятим? Чудесним першим учнем великого Калула, правої руки Бога? Він чекає. Він, його брати, його сестри — вони мають великий намет за межами міста. Моляться за перемогу, слухають солодку музику, купаються в напахченій воді, байдикують голі й тішаться плотськими насолодами. Чекають, коли гуркські солдати знесуть стіни міста, і їдять. — Він поглянув на Баяза. — Їдять удень і вночі, відверто порушуючи Другий закон. Безсоромно насміхаючись із урочистого слова Еуза. Готуються до миті, коли підуть шукати тебе. До миті, для якої їх і створив Калул. Вони вважають, що до неї вже лишилося недовго. Начищають обладунки.

— Справді? — процідив Баяз. — Тоді хай вони будуть прокляті.

— Вони вже самі прирекли себе на прокляття. Але це нам не допоможе.

— Тоді треба піти до Будинку Творця.

Ферро різко підвела голову. У тій великій суворій вежі було щось таке, що заворожувало її, відколи вона вперше прибула до Адуа. Її погляд завжди мимоволі тягнуло до схожої на гору громади вежі, яка високо здіймалася, недоторканна, над димом і люттю.

— Чому? — запитав Юлвей. — Ти збираєшся замкнутися всередині? Як Канедіас багато років тому, коли ми прийшли мститися? Ти ховатимешся в пітьмі, Баязе? І цього разу скинуть звідти тебе, щоб ти розбився об міст унизу?

Перший з-поміж магів пирхнув.

— Ти надто добре мене знаєш, щоб так думати. Коли вони прийдуть по мене, я виступлю проти них відкрито. Але в пітьмі ще криється зброя. Одна-дві несподіванки з кузні Творця для наших проклятих друзів за стінами.

Юлвей захвилювався ще більше, ніж раніше.

— Розділювач?

— Одне лезо тут, — прошепотів із кутка Кей. — Друге — у Потойбіччі.

Баяз, як завжди, не став на нього зважати.

— Він може перерізати що завгодно, навіть пожирача.

— А сотню переріже? — запитав Юлвей.

— Мені вистачить самого Мамуна.

Юлвей поволі підвівся з крісла і встав, зітхнувши.

— Чудово, веди мене. Я востаннє ввійду до Будинку Творця з тобою.

Ферро облизала зуби. Думка про те, щоб зайти туди, була непереборно спокуслива.

— Я піду з вами.

Баяз сердито озирнувся на неї.

— Ні, не підеш. Можеш сидіти тут і дутися. Це ж завжди було твоїм особливим даром, хіба ні? Мені було б страх як неприємно позбавити тебе нагоди ним скористатися. Ти підеш із нами, — різко звернувся він до Кея. — А ти, Йору, маєш власні справи, так?

— Так, майстре Баязе.

— Добре.

Перший з-поміж магів вийшов із кімнати разом із Юлвеєм. Позаду плентався його учень. Сульфур не ворухнувся. Ферро насупилася на нього, а він відповів широкою усмішкою, відхиливши голову до оббитої панелями стіни й задерши підборіддя до ліпнини на стелі.

— Хіба ці Сто Слів — не твої вороги теж? — поцікавилася Ферро.

— Мої найбільші й найзатятіші вороги.

— Тоді чому ти не б’єшся?

— О, є й інші способи битися, крім валандання там у багні. — У тих очах, темному і ясному, було щось таке, що не подобалося Ферро. За усмішками Йору ховалося щось жорстоке й голодне. — Та хоч я й був би дуже радий побути тут і потеревенити, проте мушу піти і знову підштовхнути коліщатка. — Він закрутив у повітрі одним пальцем. — Коліщатка мають обертатися, так, Малджин?

— Тоді йди, — гарикнула вона. — Я тебе не зупинятиму.

— Ти не змогла б, навіть якби хотіла. Хотів би побажати тобі гарного дня. Тільки готовий побитись об заклад, що в тебе такого ніколи не було.

Із цими словами він вибрів за поріг, і за ним клацнули двері.

Ферро вже перетнула кімнату й відсунула засув на вікні. Колись вона зробила так, як сказав Баяз, і це не принесло їй нічого, крім змарнованого року. Тепер вона робитиме вибір сама. Ферро різко відсунула фіранки й вислизнула на балкон. Літало з вітром скручене листя, гасаючи моріжками внизу разом із дрібним дощем. Швидко оглянувши вологі стежки, Ферро побачила всього одного вартового, та й той дивився не туди, зіщулившись під плащем.

Часом найкраще ловити момент.

Ферро перекинула ноги через поруччя, опанувала себе, а тоді скочила в повітря. Впіймала слизьку гілку на дереві, гойднулася до стовбура, з’їхала по ньому на вологу землю й почала скрадатися за охайно підстриженим живоплотом, припадаючи до землі.

Почула кроки, а тоді — голоси. Голоси Баяза та Юлвея, які тихо перемовлялися на шипучому вітрі. Трясця, як же ці старі дурні маги обожнюють ляскати губами!

— Сульфур? — долинув голос Юлвея. — Він досі з тобою?

— А чом би йому не бути?

— Його дослідження йшли в… небезпечному напрямку. Я казав тобі про це, брате.

— І що? Калул так не перебирає слугами…

Вони пройшли надто далеко, щоб їх можна було почути, і Ферро довелося помчати за живоплотом не розгинаючись, щоб не відстати.

— …Мені не подобається ця звичка, — провадив Юлвей далі, — прибирати чиюсь подобу, міняти шкуру. Проклята наука. Ти знаєш, яке ставлення до цього було в Джувенса…

— Мені нíколи перейматися ставленням людини, що вже кілька століть лежить у могилі. Третього закону не існує, Юлвею.

— А може, й мав би. Крадіжка чужого обличчя… витівки Ґлустрода та його демонокровок. Мистецтва, взяті з Потойбіччя…

— Треба користуватися тією зброєю, яку ми можемо знайти. Я не люблю Мамуна, проте він має рацію. Їх називають «Сто Слів», тому що їх сотня. Нас двоє, і час нас не пощадив.

— То чому вони чекають?

— Ти знаєш Калула, брате. Він завше обережний, уважний, неквапливий. Він не ризикуватиме своїми дітьми, доки не буде змушений…

Ферро крізь шпарини між голими гілками дивилась, як троє чоловіків минають вартових і виходять за ворота у високій стіні палацу. Вона дала їм кілька секунд, а тоді зірвалася з місця й покрокувала слідом, розправивши плечі, ніби пішла у важливих справах. Ферро відчувала на собі суворі погляди чоловіків у обладунках обабіч воріт, але вони вже звикли до того, що вона то приходить, то зникає. Цього разу вони змовчали.

Вона крокувала між великими будівлями, огинала статуї, перетинала нудні сади, йдучи за двома магами та їхнім учнем через увесь Аґріонт. Ішла на відстані, затримуючись у дверях, попід деревами, чимчикуючи просто за спинами нечисленних людей, які бігли вітряними вулицями. Часом над будівлями на якійсь площі чи в кінці провулка здіймалася верхівка величезної громади Будинку Творця. Через мжичку вона попервах видавалася млисто-сірою, та з кожним кроком Ферро ставала чорнішою, більшою й чіткішою.

Троє чоловіків привели її до благенької будівлі з осілим дахом, із якого стирчали напіврозвалені башти. Ферро стала на коліно й почала підглядати з-за рогу, тимчасом як Баяз постукав кінцем жезла в хиткі двері.

— Я радий, що ти не знайшов Сімені, брате, — сказав Юлвей, поки вони чекали. — Цю штуку краще не відкопувати.

— Цікаво, чи думатимеш ти так само, коли Сто Слів промчать вулицями Аґріонта, голосно вимагаючи нашої крові?

— Гадаю, Бог мені простить. На світі є й дещо гірше за пожирачів Калула.

Ферро вп’ялася нігтями собі в долоні. Біля одного із закопчених вікон стояла якась постать, що дивилася на Юлвея та Баяза. Постать довга, худорлява, в чорній масці та з коротким волоссям. Жінка, яка колись давно ганялася за нею й Дев’ятипалим. Ферро несвідомо потягнулася до меча, а тоді усвідомила, що залишила його в палаці, й прокляла себе за дурість. Дев’ятипалий мав рацію. Ножів забагато не буває.

Двері захиталися й відчинилися, пролунало кілька стишених слів, двоє стариганів увійшли, Кей — за ними, похиливши голову. Жінка в масці подивилася ще трохи, а тоді відійшла від вікна в темряву. Коли двері невпевнено причинилися, Ферро перескочила через огорожу, просунула ногу в шпарину і прослизнула боком досередини, прокравшись у глибокі тіні по той бік. Двері остаточно зачинилися, грюкнувши й зарипівши петлями.

Вона пішла довгим коридором, де на одній стіні припадали порохом картини, а на другій — вікна. Увесь цей час Ферро пощипувало карк: вона чекала, коли з тіней виринуть чорні маски. Але не з’явилося нічого, крім лунких кроків попереду й безглуздого гудіння старечих голосів.

— Це місце змінилося, — казав Юлвей. — Від того дня, коли ми билися з Канедіасом. Того дня, коли закінчився Старий час. Тоді йшов дощ.

— Пам’ятаю.

— Я лежав поранений на мосту під дощем. Бачив, як вони впали — Творець і його донька. Звалилися з висоти. Важко повірити, що тоді, побачивши це, я всміхнувся. Помста — це нетривала втіха. А сумніви ми несемо з собою в могилу.

Тут Ферро зневажливо посміхнулася. Якщо вона зможе добитися помсти, то сумніви витерпить.

— Час нам обом приніс жаль, — пробурмотів Баяз.

— І цей жаль посилюється з кожним роком. Однак є одна дивна річ. Лежачи там, я міг заприсягтися, що першим упав Канедіас, а другою — Толомей.

— Пам’ять уміє брехати, особливо тим, хто прожив так довго, як ми. Творець скинув свою доньку, а тоді я його. Так і закінчився Старий час.

— Саме так, — пробурмотів Юлвей. — Як багато втрачено. А тепер ми дійшли до цього…

Кей рвучко повернув голову, і Ферро припала до стіни за похилою шафою. Він постояв на місці одну довгу мить, насуплено дивлячись у її бік. А тоді пішов за іншими. Ферро зачекала, тамуючи подих, доки вся трійця не завернула за ріг і не зникла з поля зору.

Наздогнала їх на напіврозваленому подвір’ї, зарослому всохлими бур’янами й захаращеному розбитим шифером, що попадав униз із дахів. Чоловік у брудній сорочці повів магів угору довгими сходами, до темної арки, що височіла у високій стіні Аґріонта. У його скрючених руках дзеленчала в’язка ключів, і він бурмотів щось про яйця. Коли вони пройшли в тунель, Ферро пробігла відкритим простором і сходами, а тоді спинилася, діставшись майже догори.

— Ми невдовзі повернемося, — долинуло до неї бурчання Баяза. — Залиш двері відчиненими.

— Їх завжди тримають замкненими, — відповів чийсь голос. — Таке правило. Їх тримали на замку все моє життя, і я не збираюся…

— Тоді зачекай тут, доки ми не повернемося! Тільки звідси ні ногою! У мене є багато кращих справ, аніж сидіти й чекати не по той бік твоїх замкнених дверей!

Закрутилися ключі. Завищали старі петлі. Пальці Ферро ковзнули довкола уламка каменю і міцно вчепилися в нього.

Чоловік у брудній сорочці зачиняв ворота, а тим часом вона підкралася до вершини сходів. Він сердито бурмотів, вовтузячись із ключами й дзенькаючи металом. Камінь із глухим звуком ударив чоловіка по лисині. Той охнув, хитнувся вперед, Ферро підхопила його обм’якле тіло під пахви, а тоді обережно опустила на землю.

Відтак вона поклала камінь і зігнутим пальцем підчепила в чоловіка ключі.

Коли Ферро підняла руку, щоб відчинити двері, її накрило якесь дивне відчуття. Наче від прохолодного вітерцю у спекотний день: спершу дивуєшся йому, а тоді насолоджуєшся ним. По її хребту пробіг дрож, доволі приємний, і їй від цього перехопило подих. Вона притиснула руку до обвітреної деревини. Поверхня деревини приємно зігріла їй долоню. Ферро відчинила двері якраз достатньо, щоб зазирнути за них.

Зі стіни Аґріонта виходив вузький міст — щонайбільше крок завширшки — без поруччя чи парапету. На протилежному боці він упирався в Будинок Творця — височезну кручу з оголеної гірської породи, що виблискувала чорнотою від дощу. Наприкінці цього кам’яного переходу Баяз, Юлвей та Кей стояли перед брамою. Брамою з темного металу, позначеного в центрі яскравими колами. Це були кола з літер, яких Ферро не розуміла. Вона побачила, як Баяз витягнув щось із-за коміра сорочки. Кола в неї на очах заворушилися, закрутилися, завертілися, а її серце загупало, відлунюючи у вухах. Двері безшумно розійшлися. Повільно, майже неохоче, троє чоловіків пройшли в той чорний отвір і щезли.

Будинок Творця відчинився.

Ферро пішла за ними по мосту, тимчасом як по твердому каменю під її ногами била сіра вода. Дощ цілував їй шкіру, а вітер її покусував. На віддалі з міста, що й досі тліло, здіймались у брудне небо плями диму, проте очі Ферро вп’ялися в розчахнуту браму просто попереду. Вона на мить затрималася на порозі, стиснувши кулаки.

А тоді ввійшла в пітьму.

По той бік брами не було ні холодно, ні тепло. Повітря було таке спокійне, пласке й тихе, що, здавалося, лягало Ферро на плечі важким тягарем, тиснуло їй на вуха. Кілька приглушених кроків — і світло начисто згасло. Вітер, дощ, відкрите небо стали напівзабутими снами. Ферро почувалася так, ніби про­йшла сотню миль під мертвою землею. Здавалося, ніби спинився сам час. Ферро підкралася до широкої арки й зазирнула в неї.

Зала за аркою скидалася на храм, але вона поглинула б цілком навіть великий храм у Шаффі, де щогодини зверталися до Бога тисячі людей. Поряд із нею здавався крихітним високий купол, під яким Джезалеві дан Лютару дали корону. Поряд із цим обширом видався б дрібним навіть безкрайній простір зруйнованого Аулкуса. Місце, переповнене похмурими тінями, населене понурим відлунням, окреслене сердитим, невблаганним каменем. Гробниця давно померлих гігантів.

Могила забутих богів.

Посередині неї стояли Юлвей і Баяз. Крихітні комашині постаті в океані мерехтливої пітьми. Ферро притиснулася до холодного каменю, прагнучи розчути в морі відлуння їхні слова.

— Йди до арсеналу і знайди якісь із клинків Творця. Я піду нагору і принесу… ту, іншу річ.

Баяз відвернувся, та Юлвей схопив його за руку.

— Спершу дай мені відповідь на одне запитання, брате.

— Яке запитання?

— Те саме, яке я ставлю завжди.

— Знову? Навіть тепер? Чудово, якщо вже ти мусиш… Став.

Двоє стариганів цілу вічність стояли нерухомо. Доки не вщухло останнє відлуння, зоставивши по собі лише важку, як свинець, тишу. Ферро затамувала подих.

— Ти вбив Джувенса? — прошурхотів у темряві шепіт Юлвея. — Ти вбив нашого майстра?

Баяз навіть не здригнувся.

— Колись давно я припускався помилок. Визнаю, багато разів. І там, на зруйнованому заході. І тут, у цьому місці. Не минає й дня без того, щоб я про них не пошкодував. Я бився з Калулом. Не зважав на мудрість свого майстра. Вдерся без дозволу до Будинку Творця. Закохався в його доньку. Я був гордий, марнославний, запальний — усе це правда. Проте Джувенса я не вбивав.

— Що сталося того дня?

Перший з-поміж магів вимовив наступні слова, наче репліки, які довго репетирував.

— Канедіас прийшов мене забрати. Через те, що я звабив його доньку. Вкрав його таємниці. Джувенс не хотів мене віддавати. Вони побилися, а я втік. Від люті їхньої битви засвітилися небеса. Коли я повернувся, Творець уже зник, а наш майстер був мертвий. Я не вбивав Джувенса.

Знову довге мовчання. Ферро, заціпенівши, дивилася на них.

— Гаразд. — Юлвей прибрав руку з Баязового передпліччя. — Отже, Мамун збрехав. Калул збрехав. Ми битимемося проти них разом.

— Добре, мій давній друже, добре. Я знав, що можу тобі довіряти, як і ти мені.

Ферро вишкірила зуби. «Довіряти». Це слово вживають тільки брехуни. Правдивим це слово не потрібне. Перший з-поміж магів лунко покрокував до однієї з численних арок і зник у мороці.

Юлвей провів його поглядом. Тоді різко зітхнув і побрів у іншому напрямку. На його тонких руках задзвеніли браслети. Відлуння його кроків поволі стихло, і Ферро залишилася на самоті з тінями, оповита тишею.

Вона поволі, обережно пішла вперед, у ту величезну порожнечу. Підлога там виблискувала сяйливими лініями з яскравого металу, викарбуваними в чорному камені. Стеля, якщо вона взагалі існувала, була оповита пітьмою. Довкола стін щонайменше за двадцять кроків від підлоги тягнувся високий балкон, над ним — іще один, а потім — іще один і ще, ледь видимі в напівтемряві. А над усім цим висів прекрасний прилад. Кільця з темного металу, великі й малі, блискучі диски й сяйливі круги, позначені дивними письменами. Все це рухалося. Все це оберталося, кільце довкола кільця, а посередині була чорна куля — єдиний предмет, який перебував у цілковитому спокої.

Ферро крутилась і крутилась, а може, стояла нерухомо, тимчасом як зала оберталася довкола неї. Вона відчувала запаморочення, сп’яніння, задуху. Голий камінь здіймався в чорноту. Грубе каміння без вапняного розчину, серед якого не було двох однакових брил. Ферро спробувала уявити, зі скількох каменів збудовано вежу.

Із тисяч. Мільйонів.

Що там казав Баяз на острові на краю світу? Де мудра людина ховає камінь? Серед тисячі каменів. Серед мільйона. Кільця вгорі злегка посунулися. Вони потягнули за Ферро, а найдужче потягнула за неї чорна куля посередині. Наче хтось кликав її змахом руки. Наче якийсь голос гукав її ім’я.

Вона просунула пальці в сухі прогалини між каменями й полізла, здіймаючи руку над рукою, вгору і вгору. Це було легко. Неначе стіна була створена для лазіння. Невдовзі Ферро звісила ноги з металевого поруччя першого балкона. Полізла далі, не зупиняючись, щоб перевести подих, усе вище й вище. Дісталася другого балкона, липка від поту серед мертвого повітря. Дісталася третього вже тоді, коли хрипко дихала. Схопилася за поруччя четвертого й підтягнулася. Встала й поглянула долі.

Далеко внизу, на дні чорної безодні, лежало на круглій підлозі зали все Земне коло. Мапа, на якій лінії берегів були виведені блискучим металом. На рівні Ферро поволі обертався великий механізм, який займав майже весь простір у злегка вигнутій галереї й висів на дротах, не товщих за нитки.

Вона насупилася на чорну кулю посередині й відчула поколювання в долонях.

Куля, здавалося, зависла там без підтримки. Ферро мала б замислитись, як таке може бути, та їй думалося лише про те, як сильно цієї кулі хочеться торкнутися. Як її потрібно торкнутися. Вона не мала вибору. Один із металевих кругів підплив до неї, тьмяно поблискуючи.

Часом найкраще ловити момент.

Ферро вискочила на поруччя, на мить присіла там, опановуючи себе. Вона не думала. Думати було б божевіллям. Ферро стрибнула в порожнечу, розмахуючи кінцівками. Коли вона вхопилася за крайнє кільце машини, та вся захиталася й загойдалася. Ферро гойднулася під неї, повиснувши й затамувавши подих. Її язик повільно, обережно втиснувся в піднебіння, вона підтягнулася на руках, зачепилася ногами за метал і потягнулася вздовж нього. Невдовзі опинилася біля широкого диска, всіяного борознами, і перелізла з однієї деталі на другу, задрижавши всім тілом від натуги. Прохолодний метал тремтів під її вагою, викручуючись і згинаючись, хитаючись від кожного її поруху, погрожуючи скинути її в порожнечу.

Ферро, може, й не мала страху. Однак падіння на найтвердіший із твердого каменю з висоти в сотню кроків усе одно здавалося їй вельми серйозною річчю.

Тож Ферро прослизнула з одного кільця до іншого, майже не наважуючись навіть дихати. Вона казала собі, що падати нікуди. Вона просто лазить по деревах, ковзає між гіллям, як у дитинстві, до приходу гурків. Урешті Ферро взялася за внутрішнє кільце. Несамовито вчепилася в нього, чекаючи, доки воно саме собою не наблизить її до центру. Вона повисла, схрестивши ноги на тендітному металі й тримаючись за нього однією рукою, а другою тягнучись до тієї блискучої чорної кулі.

Ферро бачила, як у бездоганній поверхні цієї кулі віддзеркалюється її застигле лице, її зігнута рука, розпухла і спотворена. Вона тягнулася вперед щосили, зціпивши зуби. Все ближче і ближче. Важило лиш одне — торкнутися кулі. Ферро зачепила кулю самісіньким кінчиком середнього пальця, і та, наче бульбашка, що луснула, зникла в порожньому тумані.

Щось зірвалося й поволі полетіло донизу, неначе тонучи у воді. Ферро провела поглядом річ, що летіла геть від неї, вниз і вниз, темною плямою в чорнильній пітьмі. Та річ торкнулася підлоги з глухим звуком, який, здавалося, струсив самі підвалини Будинку Творця й наповнив залу оглушливим відлунням. Кільце, за яке трималася Ферро, затремтіло, і вона на одну запаморочливу мить мало не втратила хват. Коли їй вдалося підтягнутися назад, вона усвідомила, що кільце перестало рухатися.

Весь пристрій застиг.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж Ферро вилізла нерухомими кільцями назад, на верхню галерею, й подолала довгий спуск височезними стінами. Коли вона нарешті зіскочила на підлогу просторої зали, одяг у неї був порваний, долоні, лікті й коліна — обдерті й закривавлені, та Ферро цього майже не помічала. Вона лунко побігла широкою підлогою. До самісінької середини зали, де ще лежав предмет, який упав згори.

Він здавався просто нерівним уламком темного каменю завбільшки з великий кулак. Але це був не камінь, і Ферро це знала. Вона відчувала, як із нього щось витікає, щось виливається, струменить захопливими хвилями. Щось таке, чого не можна ні побачити, ні помацати, хоча це однаково наповнювало весь простір довкола аж до найтемніших його куточків. Невидиме і все ж непереборно прекрасне, воно лилося довкола Ферро, пощипуючи її, й тягнуло її вперед.

Коли Ферро підійшла ближче, її серце забилось об ребра. Коли опустилася на коліна поряд із уламком, її рот переповнився голодною слиною. Коли вона простягнула руку й відчула свербіж у долоні, у неї в горлі перехопило подих. Її рука зімкнулася довкола дзюбатої та щербатої поверхні уламка. Дуже важкої й дуже холодної, наче шмат застиглого свинцю. Ферро поволі підняла його, крутячи в руці й заворожено дивлячись, як уламок виблискує в темряві.

— Сім’я.

В одній із арок стояв Баяз. Його лице тремтіло від огидної суміші жаху з насолодою.

— Ферро, йди звідси, негайно! Віднеси його до палацу. — Він здригнувся, підняв одну руку, неначе прикриваючи очі від сліпучого світла. — Скриня в моїх покоях. Поклади це досередини й наглухо замкни, чуєш? Наглухо замкни!

Ферро набурмосилася й відвернулася, гадки не маючи, крізь яку з цих арок можна вийти з Будинку Творця.

— Зачекай! — До неї через залу наближався Кей, не зводячи блискучих очей із її долоні. — Залишся!

Йдучи, він не виказував ані крихти страху. Лише жахливий голод, достатньо дивний, щоб Ферро відступила на крок.

— Воно було тут. Тут від самого початку. — Його лице здавалося блідим, обм’яклим, затіненим. — Сім’я.

Біла рука Кея поповзла крізь темряву до неї.

— Нарешті. Віддай його…

Він зім’явся, наче викинутий папір, утратив опору, а тоді його перекинуло через усю величезну залу, поки Ферро встигнула зробити лиш один приголомшений вдих. Лунко врізався у стіну просто під найнижчим балконом. Ферро, роззявивши рота, побачила, як його розтрощене тіло відскочило й повалилося на землю, а зламані кінцівки зателіпалися.

Баяз вийшов уперед, міцно тримаючись за жезл. Повітря довкола його пліч досі ледь-ледь мерехтіло. Ферро, звісно, вбила багато кого й не лила сліз. Але те, як швидко це відбулося, вразило навіть її.

— Що ти зробив? — процідила вона.

Довкола них досі розходилося відлуння смертельного зіткнення Кея з віддаленою стіною.

— Те, що мусив. Іди до палацу. Негайно. — Баяз тицьнув важким пальцем в одну з арок, і Ферро побачила там ледь помітний проблиск світла. — Поклади ту штуку до скрині! Ти навіть уявити не можеш, яка вона небезпечна!

Мало хто не любив накази так, як Ферро, проте вона не бажала залишатися в тому місці. Вона запхала каменюку собі під сорочку. Здавалося, що там їй і місце — поряд із її животом. Хай скільки Баяз називав її небезпечною, каменюка була прохолодна і втішна. Ферро ступила один крок, і коли її чобіт лунко опустився, з віддаленого боку зали долинув неприємний смішок.

Саме там упав знівечений труп Кея.

Баяз, вочевидь, не здивувався.

— Ну що? — крикнув він. — Нарешті ти показуєш себе! Я вже підозрював, що ти не той, ким видаєшся! Де мій учень і коли тобі вдалося його замінити?

— Багато місяців тому. — Кей поволі підіймався з начищеної підлоги, не припиняючи хихотіти. — Перш ніж ти подався у свою безглузду мандрівку до Старої Імперії.

На його усміхненому обличчі не було крові. Навіть маленької подряпинки.

— Мені довелося сидіти поряд із тобою, біля вогню. Стежити за тобою, поки ти лежав безпорадний на тому возі. Лишатися з тобою всю дорогу до краю світу й назад. Твій учень залишився тут. Моїми стараннями його наполовину з’їдений труп дістався мухам у кущах, менш ніж за двадцять кроків від того місця, де солодко спали ви з північанином.

— Хе. — Баяз перекинув жезл у другу руку. — Я начебто помітив різке покращення твоїх навичок. Треба було вбити мене тоді, коли в тебе була можливість.

— О, час є й зараз.

Побачивши, як Кей підвівся, Ферро здригнулася. У залі раптом стало дуже холодно.

— Сто слів? Можливо. Одне слово? — Баяз скривив вуста. — Не думаю. Ти яке з Калулових створінь? Східний Вітер? Хтось із отих проклятих близнят?

— Я не створіння Калула.

По Баязовому обличчю промайнула ледь помітна тінь сумніву.

— А хто тоді?

— Ми добре знали одне одного в далекому минулому.

Перший з-поміж магів нахмурився.

— Хто ти? Говори!

— Зміна подоби. — Жіночий голос, м’який і тихий. Поки Кей неквапом крокував уперед, щось відбувалося з його обличчям. Його бліда шкіра обвисла, перекрутилася. — Жахливий і підступний трюк. — У нього почали топитися ніс, очі, губи, збігаючи з черепа, наче віск зі свічки. — Невже ти мене не пам’ятаєш, Баязе?

Під тим обличчям показалось інше — суворе, біле, наче блідий мармур.

— Ти ж казав, що кохатимеш мене вічно. — У повітрі панував крижаний холод. Дихання Ферро клубочилося в неї перед вустами. — Обіцяв мені, що ми ніколи не розлучимося. Коли я відчинила тобі батькову браму…

— Ні!

Баяз нетвердо ступив крок назад.

— Ти видаєшся здивованим. Не таким здивованим, як я, коли ти не обійняв мене, а скинув із даху. Хіба не так, коханий? І чому? Щоб ти зберіг свої таємниці? Щоб ти здавався шляхетним?

Довге волосся Кея стало білим, як крейда. Тепер воно майоріло довкола жіночого обличчя, страшенно блідого, з двома яскравими чорними цятками-очима. Толомей. Донька Творця. Привид, що вийшов із вицвілого минулого. Привид, що багато місяців ходив поряд із ними у краденій подобі. Ферро мало не відчувала її крижане дихання, що холодило повітря, як смерть. Вона швидко перевела погляд із того блідого обличчя на віддалену арку в протилежному кінці зали, розриваючись між бажанням утекти й потребою знати більше.

— Я бачив тебе в могилі! — прошепотів Баяз. — Сам засипав тебе землею!

— Так, ти ще й ридав при цьому, ніби не скинув мене сам. — Чорні очі Толомей перейшли до Ферро, до її живота, який пощипувало Сім’я. — Але я торкнулася Потойбіччя. Тримала його цими двома руками, поки мій батько працював, і воно мене змінило. Я лежала в холодних обіймах землі. Між життям і смертю. Доки не почула голоси. Ті голоси, які колись давно чув Ґлустрод. Вони запропонували мені угоду. Моя воля в обмін на їхню.

— Ти порушила Перший закон!

— Для похованих закони не мають жодного значення! Коли я нарешті вибралася з хапкої землі, в мені вже не було нічого людського. Зате друга моя частина, та, що належить світові внизу, — вона не може померти. Вона стоїть перед тобою. Зараз я завершу роботу, яку почав Ґлустрод. Розчахну двері, що їх запечатав мій дід. Цей світ і Потойбіччя будуть єдиним цілим. Як до Старого часу. Як мало бути завжди. — Толомей простягнула розкриту долоню, і з неї вилився лютий холод, від якого Ферро пройняв дрож від спини до кінчиків пальців. — Віддай мені Сім’я, дитино. Я дала обіцянку Оповідачам Таємниць, а я своїх обіцянок дотримую.

— Це ми ще побачимо! — загарчав Перший з-поміж магів.

Ферро відчула смикання у себе в животі, побачила, як повітря довкола Баяза почало розмиватися. Толомей стала за десять кроків від нього. А за мить ударила його зі звуком, схожим на грім. Його жезл розбився, від нього розлетілися тріски. Баяз, вражено видихнувши, полетів крізь пітьму й покотився холодним каменем, а тоді розпластався незграбною купою. Ферро витріщилася на нього, а тим часом її накрила хвиля морозного повітря. Вона відчула страх — огидний, жахливий і, що ще гірше, незнаний. А тоді завмерла.

— Роки ослабили тебе. — Тепер донька Творця повільно, безшумно просувалася до непритомного тіла Баяза, а за нею розвівалося біле волосся, схоже на брижі на примороженому ставку. — Твоє Мистецтво не може мені нашкодити.

Вона стала над ним, і її сухі білі губи розтягнулись у крижаній посмішці.

— За все, що ти в мене забрав. За мого батька. — Вона здійняла ногу над лисою головою Баяза. — За мене…

Толомей вибухнула яскравим полум’ям. Спалахнуло різке світло, досягнувши найвіддаленіших куточків просторої зали; блиск проникнув навіть до щілин між каменями. Ферро незграбно позадкувала, прикривши очі рукою. З-поміж пальців побачила, як Толомей несамовито крутиться по підлозі, смикаючись і пританцьовуючи. Її тіло охоплювало біле полум’я, а волосся перетворилося на закручений язик вогню.

Вона гепнулася на землю, до зали повернулася пітьма, і здійнялася смердюча хмара диму. З однієї з арок вийшов Юлвей. Його темна шкіра виблискувала потом. Він тримав під кощавою пахвою зв’язку мечів. Мечів із тьмяного металу, подібних до того, який носив Дев’ятипалий. Кожен із них був позначений однією срібною літерою.

— Ферро, у тебе все гаразд?

— Я… — Вогонь не приніс із собою тепла. В залі стало так холодно, що у Ферро цокотіли зуби. — Я…

— Іди.

Коли полум’я остаточно згасло, Юлвей насуплено поглянув на тіло Толомей. Ферро нарешті знайшла в собі сили рухатися й почала задкувати. Побачивши, як донька Творця лізе догори, а з її тіла сповзає попіл від одягу Кея, вона відчула, як у неї всередині щось неприємно обривається. Толомей стояла висока і смертельно худорлява, гола й лиса, як Баяз: усе її волосся згоріло, перетворившись на сіру золу. На її трупно-блідій шкірі, що виблискувала бездоганною білизною, не було жодної відмітини.

— Завжди є щось іще. — Вона сердито зиркнула на Юлвея порожніми чорними очима. — Мене не обпалити полум’ю, заклиначу. Ти не можеш мене зупинити.

— Але мушу спробувати.

Маг підкинув свої мечі в повітря. Вони закрутилися, завертілися, виблискуючи лезами, розходячись у пітьмі й линучи кудись убік, хоча це було неможливо. Мечі почали літати довкола Юлвея й Ферро, кружляючи по колу. Дедалі швидше і швидше, доки не перетворилися на розмиту пляму зі смертоносного металу. Так близько, що, якби Ферро простягнула руку, її б відтяло по зап’ясток.

— Не рухайся, — сказав Юлвей.

Це зайве було й казати. Ферро відчула приплив гніву, пекучого і знайомого.

— Спершу я мушу бігти, а потім — не рухатися? Спершу Сім’я на краю світу, а тепер воно тут, у центрі? Спершу вона мертва, а тепер украла чуже обличчя? Вам, старі покидьки, треба розібратися зі своїми історіями.

— Вони брехуни! — загарчала Толомей, і Ферро відчула, як холод її морозного дихання омиває їй щоку і пронизує аж до кісток. — Використовують інших! Їм не можна довіряти!

— А тобі можна? — зневажливо пирхнула Ферро. — Іди в пизду!

Толомей поволі кивнула.

— Тоді здохни разом із ними.

Вона подалася вбік, балансуючи навшпиньках. Усюди, де її босі ноги торкалися землі, розходилися кільця білого інію.

— Старий, ти не можеш вічно жонглювати своїми ножами.

Ферро побачила, як Баяз за білим плечем Толомей поволі зіп’явся на ноги, тримаючи одну руку другою. Його застигле обличчя було роздряпане й закривавлене. Із його кволого кулака звисав якийсь предмет — видовжена купа металевих трубок із гаком на кінці. Тьмяний метал виблискував у темряві. Баязові очі закотилися до далекої стелі, а коли довкола мага закрутилося повітря, у нього на шиї від натуги виступили вени. Ферро відчула те саме посмоктування в животі, і її очі потягнуло догори. До великої машини, що висіла в них над головами. Та затремтіла.

— От лайно, — пробурмотіла Ферро й почала задкувати.

Якщо Толомей це й помітила, то нічим цього не показала. Вона зігнула коліна й підскочила високо в повітря, здійнявшись білою смугою над вихором мечів. Зависла на мить угорі, а тоді полетіла вниз, до Юлвея. Вдарилася коліньми об підлогу з такою силою, що земля затрусилася. Якийсь уламок каменю зачепив Ферро щоку, і вона відчула, як їй в обличчя повіяв крижаний вітер, і незграбно відступила на крок.

Донька Творця насуплено поглянула вгору.

— А ти нелегко помираєш, старий, — загарчала Толомей, коли відлуння затихло.

Ферро не могла сказати, як Юлвей її уникнув, але тепер він віддалявся, поволі водячи руками по колу й подзенькуючи браслетами, тимчасом як позаду нього досі літали в повітрі мечі.

— Я працював над цим усе життя. Ти теж нелегко помираєш.

Донька Творця стала обличчям до нього.

— Я не помираю.

Величезний пристрій далеко вгорі захитався, його кабелі з різким звуком порвалися й розлетілися в темряві. Пристрій повільно, майже як у сновидінні, почав падати. Блискучий метал, викручуючись, вигинаючись і скрегочучи, полетів додолу. Ферро розвернулася й побігла. П’ять задиханих кроків — і вона повалилася на підлогу, опустившись долілиць на відшліфований камінь. Відчула, як Сім’я впинається їй у живіт, а поряд із її спиною віє сильний вітер від вихору мечів, під якими вона ледве прослизнула.

Велика машина врізалася в підлогу позаду Ферро, здійнявши гамір, схожий на музику пекла. Кожне кільце перетворилося на гігантську музичну тарілку, на гонг для велетня. Кожне видавало свою божевільну ноту — вереск, бряжчання, бомкання змученого металу, — достатньо гучну, щоб у Ферро завібрували кістки. Підвівши погляд, вона побачила, як повз неї з торохтінням прокотився один великий диск, викрешуючи з підлоги яскраві іскри. Ще один злетів у повітря, шалено крутячись, наче підкинута монета. Ферро, видихнувши, відкотилася від нього і квапливо позадкувала, коли диск гепнувся на землю поряд із нею.

Там, де зійшлися Юлвей і Толомей, утворилася гора з покрученого металу, зламаних кілець і похилих дисків, гнутих стрижнів і заплутаних кабелів. Ферро насилу зіп’ялася на ноги, тимчасом як залою мчала шалена хвиля безладного відлуння. Довкола неї сипались осколки, відскакуючи від шліфованої підлоги. Уламки розсіялися по всій залі й виблискували в тіні, наче зорі в нічному небі.

Ферро гадки не мала, хто загинув, а хто зостався живий.

— Геть звідси! — загарчав на неї крізь зуби Баяз. Його лице стало перекошеною маскою болю. — Геть звідси! Біжи!

— Юлвей, — пробелькотіла вона, — він…

— Я повернуся по нього! — Баяз махнув на Ферро здоровою рукою. — Біжи!

Є час битись, а є час тікати, і Ферро добре знала, яка між ними різниця. Цього її навчили гурки в глибині Безплідних Земель. Поки вона мчала до арки, та смикалась і дрижала. У її вухах шуміло її власне дихання. Ферро перескочила через блискуче металеве колесо й ляснула чоботами об гладенький камінь. Майже дісталась арки. Відчула лютий холод поряд із собою, приплив хворобливого жаху. Вона кинулася вперед.

Біла рука Толомей промайнула зовсім близько від Ферро, відірвала від стіни величезний шмат каменю й наповнила повітря пилом.

— Нікуди ти не підеш!

Можливо, вже настав час тікати, але Ферро начисто урвався терпець. Вона підскочила, одночасно замахуючись кулаком зі всією люттю за свої змарновані місяці, змарновані роки, змарноване життя. Її зігнуті пальці з різким хрустом ударили Толомей у щелепу. Це було все одно що бити по крижині. Коли її рука зламалася, Ферро не відчула болю, проте відчула, як зігнувся її зап’ясток і заніміло передпліччя. Перейматися цим уже було пізно. Полетів другий її кулак.

Толомей устигла схопити її за руку, перш ніж кулак торкнувся її, притягнула Ферро до себе і знерухомила, поставивши на коліна з жахливою, непереборною силою.

— Сім’я!

Сичання доньки Творця застигло на обличчі Ферро, вирвавши повітря з її легень разом з огидним стогоном. Ферро запекло шкіру там, де Толомей її тримала. Вона відчула, як її кістки гнуться, а тоді — ламаються, і її передпліччя, клацнувши, відхиляється вбік, наче зламаний дрючок. Одна біла рука промайнула крізь тінь, потягнувшись до горбка під сорочкою Ферро.

Раптом спалахнуло світло — яскрава дуга світла, що на одну сліпучу мить осяяла всю залу. Ферро почула пронизливий крик, а тоді звільнилася й розтягнулася на спині. Толомей відтяло руку — акуратно, трохи вище зап’ястка, без крові на куксі. На гладенькій стіні з’явилася велика рана, що також глибоко вгризалася в підлогу; з неї тік розтоплений камінь, що булькав і шипів. Баяз вибрів із тіні з дивною зброєю в руці; зброя курилася, а гак на її кінці досі сяяв жовтогарячим світлом. Толомей видала страхітливо холодний крик, потягнувшись єдиною рукою до Баяза.

Баяз безтямно заревів їй у відповідь, примруживши очі й роззявивши закривавленого рота. Ферро відчула, як щось викручує їй живіт, так люто, аж вона зігнулася, мало не впавши на коліна. Доньку Творця підхопило в повітря й відкинуло геть. Одна її біла п’ята залишила в мапі на підлозі довгий шрам, розітнувши камінь і розрізавши метал.

Позаду неї рознесло на шматки рештки величного пристрою. Його понівечені деталі розсипались, як листя на вітрі, й виблискували у пітьмі. Толомей перетворилася на силует, що метався серед бурі летючого металу. Вона вдарилася об віддалену стіну з такою силою, що аж земля затрусилася, і зі стіни полетіли великі уламки каменю. Об камінь довкола неї торохтів, дзеленчав, бряжчав град покручених осколків. У стіну, наче леза кинджалів, впиналися кільця, штифти, скалки, перетворюючи велику кам’яну дугу на велетенське ліжко із цвяхами.

Баяз вирячив очі. Його виснажене лице змокло від поту.

— Здохни, дияволице! — заревів він.

Пил улігся, камінь почав сунутися. Залою розійшлося відлуння холодного сміху. Ферро спішно позадкувала, б’ючи п’ятами по гладенькому каменю, і побігла. Її зламана рука здригнулася, торкнувшись стіни тунелю, і повисла. На Ферро раптом вискочив світний квадрат. Двері Будинку Творця.

Вона вибрела на свіже повітря. Світло після тіней здавалося до болю яскравим, а дрібний дощик після морозного дотику Толомей здавався теплим. Сім’я досі обтяжувало їй сорочку, жорстко і втішно торкаючись її шкіри.

— Тікай! — долинув із темряви голос Баяза. — До палацу!

Ферро подибала через міст, ковзаючись незграбними ногами по мокрому каменю, тимчасом як далеко внизу гойдалася холодна вода.

— Поклади його у скриню й наглухо замкни!

Вона почула за спиною лункий вибух, удар металу об метал, але не озирнулася.

Ферро проштовхалася крізь відчинені двері у стіні Аґріонта й мало не перечепилася через брамника, який сидів попід стіною — там само, де вона його покинула, — притиснувши до голови одну руку. Він сахнувся, а вона перескочила через нього, полетіла зі сходів, долаючи по три сходинки за раз, через напівзруйноване подвір’я, запилюженими коридорами й не думаючи ні про постаті в масках, ні про когось іще. Тепер вони здавалися жалюгідною, буденною загрозою. Вона досі відчувала на карку те крижане дихання.

Їй не думалося ні про що, крім того, як утекти від нього подалі.

Ферро прослизнула до дверей, пововтузилася з засувом тильним боком зламаної руки, вибігла на мжичку й потупала мокрими вулицями туди, звідки прийшла. Люди у провулках і на площах задкували, даючи їй дорогу: вигляд Ферро, відчайдушної й закривавленої, шокував їх. Їй услід відлунювали сердиті голоси, та вона не зважала на них, а завернула за ріг і опинилася на широкій вулиці між сірими будівлями й мало не послизнулася на мокрій бруківці.

Дорогу перегороджувала велика юрба закудланих людей. Жінок, дітей, старих, брудних і знесилених.

— Геть з дороги! — заволала Ферро й почала торувати собі шлях. — Суньтеся!

Їй не давала спокою історія, яку розповідав Баяз на нескінченній рівнині. Про те, як вояки знайшли Сім’я на руїнах Аулкуса. Про те, як вони зів’яли й повмирали. Вона штурхалася, хвицалася і штовхалася плечима, продираючись крізь тисняву.

— Суньтеся!

Вирвалася звідти й помчала безлюдною вулицею, притуливши до тіла, до предмета під сорочкою зламану руку.

Ферро побігла через парк. Із кожним поривом студеного вітру з тамтешніх дерев злітало листя. Там, де закінчувалися газони, здіймалася висока стіна палацу, і Ферро подалася до воріт. Обабіч них досі, як і завжди, стояли двоє вартових, і вона знала, що вони за нею спостерігають. Хоча вони її випустили, впускати її назад їм хотілося не так сильно, тим паче забрьохану, закривавлену, вкриту брудом і потом, тоді, коли вона бігла так, ніби її наздоганяв сам диявол.

— Ану стривай!

Ферро спробувала прослизнути повз них, але один вартовий її схопив.

— Відпустіть мене, йобані білі бовдури! — процідила вона. — Ви не розумієте!

Ферро спробувала випручатись, і на землю впала позолочена алебарда: один із вартових обхопив її обома руками.

— Тоді поясни, що відбувається! — долинуло із-за забрала другого вартового. — Нащо так квапитися? — Його кулак у латній рукавиці потягнувся до горбка в неї під сорочкою. — Що там у…

— Ні!

Ферро засичала й вивернулася, а тоді хитнулася до стіни, із брязкотом відштовхнувши вартового назад в арку. Другий плавно опустив алебарду, наставивши її блискуче вістря на груди Ферро.

— Не рухайся! — загарчав він. — Доки я не…

— Впустіть її! Негайно!

По той бік воріт стояв Сульфур, і тепер він, як не дивно, не всміхався. Вартовий із сумнівом повернув голову в його бік.

— Негайно! — загарчав Сульфур. — Іменем лорда Баяза!

Вартові відпустили Ферро, і вона, лаючись, дременула від них. Пробігла через сади до палацу й лунко затупала чобітьми в коридорах. Слуги й вартові підозріливо відступалися, даючи їй дорогу. Вона знайшла двері до Баязових кімнат, незграбно їх відчинила і ввалилася досередини. Скриня, нічим не примітний короб із темного металу, стояла відкрита на столі біля вікна. Ферро пройшла до неї, розстебнула сорочку й витягнула те, що ховалося під нею.

Темний важкий камінь завбільшки з кулак. Його тьмяна поверхня досі була холодна, геть не нагрілася, відколи Ферро взяла камінь. Її руку приємно защипало, неначе від дотику давнього товариша. Навіть сама думка про те, щоб відпустити його, чомусь її дратувала.

То ось воно, Сім’я. Нарешті. Втілення Потойбіччя. Справжнісінька матерія чарів. Вона згадала прокляті руїни Аулкуса. Мертві землі в радіусі ста миль довкола нього. Цієї сили вистачить, щоб відправити імператора, Пророка, його клятих пожирачів і всю країну Гуркул до пекла, і навіть більше. Ця сила така жахлива, що вона мала б належати лише Богові, а зараз вона, Ферро, тримає її у своїй тендітній руці. Ферро довго дивилася на нього. А тоді мало-помалу почала всміхатися.

Тепер вона помститься.

Почувши важкі кроки в коридорі за дверима, Ферро раптом отямилася. Кинула Сім’я туди, де воно мало лежати, не без зусилля відсмикнула руку й різко опустила кришку скрині. Світ почав здаватися тьмянішим, слабшим, нудним — неначе в темній кімнаті раптом задули полум’я свічки. Лише тоді до Ферро дійшло, що її рука знову ціла. Вона насуплено поглянула на руку й поворушила пальцями. Вони рухалися так само легко, як завжди, а довкола їхніх кісточок не було ні найменшої припухлості, хоча Ферро була певна, що вони розтрощені. Те саме було з другою рукою: передпліччя стало прямим і гладеньким, у тому місці, де її роздушили крижані пальці Толомей, геть не зосталося сліду. Ферро поглянула на скриню. У неї все завжди гоїлося швидко. Але щоб кістки зросталися менш ніж за годину?

Це неправильно.

У двері ледве ввійшов скривлений Баяз. На бороді засохла кров, а лиса голова виблискувала потом. Дихав він важко, шкіра в нього зблідла й сіпалась, одну руку він притиснув до боку. Він був схожий на людину, що пів дня билася з дияволом і ледве вижила.

— Де Юлвей?

Перший з-поміж магів поглянув на неї.

— Сама знаєш де.

Ферро згадала лункий удар, який почула, тікаючи з вежі. Наче якісь двері зачинилися. Двері, яких не може відчинити жоден клинок, жоден вогонь, жодна магія. Ключ від них має лише Баяз.

— Ти не повернувся. Ти запечатав браму, лишивши їх усередині.

— Ферро, ти сама знаєш, чимось завжди треба жертвувати. Сьогодні я приніс велику жертву. Власного брата. — Перший з-поміж магів пошкандибав через усю кімнату до неї. — Толомей порушила Перший закон. Уклала угоду з Оповідачами Таємниць. Хотіла відчинити ворота до світу внизу за допомогою Сімені. Вона могла бути небезпечнішою за всіх пожирачів Калула. Будинок Творця має лишатися запечатаним. Якщо знадобиться, то до кінця світу. Цей фінал по-своєму іронічний. Толомей почала життя ув’язненою в тій вежі. А тепер повернулася. Історія ходить по колу, як завжди казав Джувенс.

Ферро насупилася.

— До сраки твоє коло, біляче. Ти збрехав мені. Про Толомей. Про Творця. Про все.

— І що?

Вона насупилася ще сильніше.

— Юлвей був хорошою людиною. Допоміг мені в пустелі. Врятував мені життя.

— І мені, до того ж не раз. Але хороші люди, йдучи темними стежками, не заходять далеко. — Баяз опустив погляд ясних очей на куб із темного металу, прикритий долонею Ферро. — Решту шляху мають долати інші.

У двері ввійшов Сульфур, і Баяз витягнув з-під плаща зброю, яку приніс із Будинку Творця. Її сірий метал заблищав у м’якому світлі з вікон. Реліквія зі Старого часу. Зброя, що на очах у Ферро різала камінь, наче масло. Сульфур збентежено й водночас шанобливо забрав її в Баяза, а тоді обережно загорнув у стару церату. Відтак розгорнув свою торбу й витягнув звідти стару чорну книжку, яку Ферро вже якось бачила.

— Зараз? — пробурмотів він.

— Зараз.

Баяз забрав у нього книжку, обережно поклав руку на подряпану обкладинку, заплющив очі й поволі вдихнув. Розплющивши очі, він поглянув просто на Ферро.

— Шляхи, якими ми з тобою маємо йти тепер, по-справж­ньому темні. Ти це бачила.

Вона не мала що відповісти. Юлвей був хорошою людиною, та браму Будинку Творця було запечатано, і він полинув чи то до раю, чи то до пекла. Ферро поховала вже багатьох людей у різні способи. У черговій купці землі серед пустелі не було нічого особливого. Їй набридло здобувати помсту по краплині. Темні шляхи її не лякали. Вона ходила ними все життя. Їй здавалося, що вона навіть крізь метал скрині чує ледь чутний шепіт, який звертається до неї.

— Я хочу лише помсти.

— І ти її матимеш, як я і обіцяв.

Ферро стояла лицем до лиця з Баязом і знизала плечима.

— То яке значення тепер має, хто кого вбив тисячу років тому?

Перший з-поміж магів хворобливо всміхнувся. Його очі яскраво виділялися на блідому закривавленому обличчі.

— Ти читаєш мої думки.

Герой завтрашнього дня

Копита сірого бойового коня Джезаля слухняно тупали по чорній землі. То була велична тварина, саме така, на якій він завжди мріяв їздити. Джезаль не сумнівався, що ця кінська туша коштує кілька тисяч марок. Такий кінь міг би надати королівського вигляду будь-якому нікчемі. Його блискучі обладунки були з найкращої штирійської сталі, оздобленої золотом. Плащ — із найвишуканішого сулджукського шовку, оторочений горностаєм. Руків’я його шпаги було інкрустоване діамантами й заблищало, коли хмари вгорі попливли і трохи відкрили сонце. Сьогодні Джезаль не став надягати корону, а обрав простий золотий вінець. Його вага значно менше тиснула на хворі місця, що з’явилися в нього довкола скронь.

Усі атрибути величності. Джезаль від самого дитинства мріяв про звеличення, обожнювання, покору інших. Тепер же його нудило від усієї цієї катавасії. А втім, можливо, його нудило лише через те, що він майже не спав уночі й майже не їв уранці.

Праворуч від Джезаля їхав лорд-маршал Варуз. Він мав такий вигляд, ніби на ньому раптово позначився вік. У своїй формі він здавався зморщеним, якимось зігнутим і згорбленим. Його рухи втратили сталеву точність, а погляд — крижану зосередженість. У ньому чомусь почала ледь помітно проявлятися розгубленість.

— У Арках досі точаться бої, ваша величносте, — пояснював він, — але ми там майже не закріпилися. Гурки міцно тримають у руках Три Ферми. Вони пересунули катапульти вперед, до каналу, і вночі метали запалювальні снаряди вглиб центрального району. Аж до Мідлвей і далі. Пожежі палали до світанку. Подекуди палають і досі. Шкода вийшла… значною.

Кричуще применшення дійсності. Вогонь спустошив цілі райони міста. Від цілих рядів споруд, які Джезаль пам’ятав розкішними будинками, жвавими тавернами, галасливими майстернями, залишилися тільки почорнілі руїни. Дивитися на них було так само жахливо, як бачити у розтуленому роті давньої коханої два ряди розтрощених зубів. Сморід диму, вогню та смерті постійно дряпав Джезалеві горло, і його голос перетворився на грубе хрипіння.

Підвів погляд чоловік у сажі й багні, який саме порпався в руїнах будинку, що досі димів. Витріщився на Джезаля та його охоронців, які клусом їхали повз нього.

— Де мій син? — раптом прокричав чоловік. — Де мій син?

Джезаль обережно відвів погляд і ледь-ледь пришпорив коня. Йому не треба було давати своєму сумлінню нову зброю, якою його можна буде штрикати. Воно вже й так було пречудово озброєне.

— Однак стіна Арно досі тримається, ваша величносте. — Варуз говорив відчутно голосніше, ніж було потрібно, марно намагаючись заглушити розпачливі зойки, що досі розходилися поміж руїн у них за спинами. — До центрального району міста ще не ступала нога жодного гуркського вояка. Жодного.

Джезаль замислився, як довго вони ще матимуть змогу цим хвалитися.

— Є якісь новини від лорд-маршала Веста? — запитав він удруге за останню годину і вдесяте за день.

Варуз відповів Джезалеві так само, як, поза сумнівом, відповість іще десять разів, перш ніж Джезаль засне вночі неспокійним сном:

— На жаль, ваша величносте, ми майже повністю відрізані від зовнішнього світу. Новини рідко прориваються через гуркський кордон. Але біля берегів Енґлії були шторми. Ми маємо припустити, що армія може затриматися.

— Суцільні нещастя, — пробурчав із другого боку Бремер дан Ґорст. Його вузькі очі безперестанку оглядали руїни в пошуках найменших ознак якоїсь загрози. Джезаль стурбовано пожував солоний огризок нігтя на великому пальці. Він уже й не пам’ятав, коли востаннє надходили хоч якісь гарні новини. Шторми. Затримки. Здавалося, проти них виступали навіть стихії.

Варуз нічим не міг покращити настрою.

— А тепер в Аґріонті почався спалах хвороби. Швидкої й немилосердної чуми. Від неї одночасно померла велика група цивільних, яким ви відчинили ворота. Вона проникла навіть до палацу. Вже померли двоє Лицарів Тіла. Ось вони, як завжди, несли варту на воротах. А наступної ночі вже лежали у трунах. Тіла в них висохли, зуби згнили, волосся повипадало. Трупи спалюють, але з’являються нові випадки. Лікарі ще ніколи не бачили нічого подібного, гадки не мають, як це можна лікувати. Дехто каже, що це — гуркське прокляття.

Джезаль ковтнув. Величне місто, створене за багато довгих століть безліччю рук, усього за кілька коротких тижнів його лагідної турботи перетворилося на обвуглену руїну. Його горді люди здебільшого стали смердючими жебраками, верескливими пораненими, заплаканими жалібниками. Ті, хто такими не стали, перетворилися на трупи. Він — найжалюгідніша пародія на короля, яку тільки міг породити Союз. Він не може зробити щасливим власний шлюб, гіркий і фальшивий, а тим паче — країну. Його репутація ґрунтується лише на брехні, заперечити яку йому бракує відваги. Він безсиле, безхребетне, безпорадне нікудишко.

— Де ми зараз? — пробелькотів він, коли вони виїхали на великий, овіяний вітрами відкритий простір.

— Та це ж Чотири Кути, ваша величносте.

— Це? Не може… — Джезаль поступово замовк: раптово, наче від ляпаса, впізнав площу.

Від будівлі, де колись засідала Гільдія мерсерів, залишилося всього дві стіни, а їхні вікна і двері зяяли, наче уражені очі й роти трупів, застиглі в мить смерті. Бруківка, на якій колись стояли сотні веселих яток, була потріскана й укрита шаром липкої сажі. Сади перетворилися на безлисті поля болота й випаленої шипшини. У повітрі мали б бриніти вигуки торгівців, балачки слуг, сміх дітей. Натомість у ньому панувала мертва тиша, якщо не брати до уваги свисту холодного вітру серед руїн, який носив серцем міста хвилі чорного піску.

Джезаль смикнув за повіддя, і довкола нього поступово, з шумом зупинився почет — близько двадцятьох Лицарів Тіла, п’ятеро лицарів-герольдів, десяток людей зі штабу Варуза й один чи двоє знервованих пажів. Ґорст насуплено подивився на небо.

— Ваша величносте, треба просуватися далі. Тут небезпечно. Ми не знаємо, коли гурки знову розпочнуть обстріл.

Джезаль не став на нього зважати, а зіскочив із сідла й пішов до руїн. Важко було повірити, що в цьому ж місці він колись купував вино, обирав милі дрібнички, знімав мірки для нової форми. Менш ніж за сотню кроків, по той бік ряду задимлених руїн, стояла статуя Харода Великого, поряд із якою він колись — здавалося, це було сто років тому — зустрівся в темряві з Арді.

Тепер неподалік від неї, край потоптаного саду, зібралася жалюгідна компанія. Здебільшого жінки й діти, та ще кілька стариганів. Брудні й зневірені, іноді на милицях чи із закривавленими пов’язками, вони міцно трималися за окремі врятовані речі. Ті, хто став безхатьками під час учорашніх нічних пожеж і боїв. Джезалеві перехопило подих. Серед них була Арді. Вона сиділа на камені в тонкій сукні, тремтіла й дивилася в землю. Половину її обличчя затуляло темне волосся. Він пішов до неї всміхаючись — як йому здавалося, вперше за кілька тижнів.

— Арді!

Вона повернулася, широко розплющивши очі, і Джезаль заціпенів. То була інша дівчина, молодша й далеко не така приваблива. Вона кліпнула на нього, захитавшись уперед-назад. У нього засіпалися руки, але марно, він пробелькотів щось незв’язне. Усі стежили за ним. Джезаль не міг просто взяти й піти геть.

— Будь ласка, візьміть оце.

Він пововтузився із золоченими пряжками свого багряного плаща і простягнув його дівчині.

Вона взяла плащ, не кажучи нічого, а лише дивлячись. Сміховинний, нікчемний жест, мало не образливий своїм пекучим лицемірством. Однак решта безхатніх цивільних, вочевидь, так не думали.

— Ура королю Джезалю! — прокричав хтось, і здійнявся бурхливий галас.

Хлопчина на милиці витріщився на Джезаля відчайдушними круглими очима. Якийсь вояк мав закривавлену пов’язку на одному оці, зате друге в нього стало вологим від гордості. Мати міцно тримала немовля, закутане в щось страшенно схоже на клапоть упалого прапора Союзу. Уся ця сцена здавалася ретельно спланованою так, щоб викликати найпотужніші емоції. Група натурників для трагічної й бездарної картини про жахи війни.

— Король Джезаль! — знову пролунав крик. Його підтримало кволе «Ура!».

Їхнє обожнювання діяло на нього як отрута. Через це великий тягар відповідальності ще важче лягав Джезалеві на плечі. Він відвернувся, нездатний більше ні секунди втримувати на обличчі криву пародію на усмішку.

— Що я накоїв? — прошепотів Джезаль, безупинно заламуючи руки. — Що я накоїв?

Він виліз назад у сідло, відчуваючи, як ізсередини його гризе почуття провини.

— Підведіть мене ближче до стіни Арно.

— Ваша величносте, не думаю, що…

— Ви почули, що я сказав! Ближче до бойових дій. Я хочу їх побачити.

Варуз нахмурився.

— Гаразд.

Він розвернув коня й повів Джезаля та його охоронця в бік Арок, повів шляхами, які були так добре йому знайомі, а проте так жахливо змінилися. За кілька бентежних хвилин лорд-маршал зупинив коня й показав на знелюднілий провулок на заході. Заговорив тихо, неначе побоювався, що їх може зачути ворог:

— Стіна Арно щонайбільше за триста кроків у той бік, і за нею кишать гурки. Нам справді варто звернути…

Джезаль відчув, як у нього злегка завібрувало сідло, його кінь здригнувся, а з дахів будинків по один бік вулиці посипався пил.

Не встиг він розтулити рота, щоб запитати, що відбувається, як повітря розітнув оглушливий шум. Приголомшлива, страхітлива стіна звуку, від якої Джезалеві загуділо у вухах. Люди охали й забували зімкнути роти. Коні тупцялись і хвицались, закочуючи очі від страху. Варузів кінь став дибки й безцеремонно викинув старого вояка із сідла.

Джезаль не став на нього зважати: він, охоплений жахливою цікавістю, саме завзято гнав власного коня в бік вибуху. Рясно посипалися маленькі камінці, що відскакували від дахів і стукали об дорогу, наче градини. У небо на заході здіймалася велика хмара бурого пилу.

— Ваша величносте! — пролунав благальний крик Ґорста. — Треба повертати назад!

Але Джезаль не звернув на це уваги.

Він виїхав на широку площу, де розбита бруківка була щедро всіяна уламками. Серед них подекуди траплялися брили завбільшки з сарай. Коли задушливий пил поволі влігся в моторошній тиші, Джезаль усвідомив, що знає це місце. Добре знає. На північному боці міста була таверна, до якої він колись ходив, але дещо в ній змінилося: вона стала відкритішою, ніж раніше… Йому відвисла щелепа. Західною межею площі був довгий відрізок стіни Арно. Тепер там не було нічого, крім широкого кратера.

Напевно, гурки зробили підкоп і напхали туди свого клятого вибухового порошку. Тієї миті сонце надумало визирнути з-поміж хмар, і Джезаль розгледів усю широку розколину, а також зруйнований район Арки за нею. Там, із віддаленого краю, юрмився чималий контингент гуркських вояків, які спускалися з усіяного камінцями схилу, виблискуючи обладунками й махаючи списами.

Перші з них уже вилазили з кратера на рештки розтрощеної площі. Кілька напівпритомних оборонців повзли крізь пил, задихаючись і плюючись. Інші не рухалися взагалі. Джезаль бачив: відігнати гурків нікому. Нікому, крім нього. Він замислився, що в такому становищі зробив би Харод Великий.

Знайти відповідь було не так уже й важко.

Відвага може надходити з багатьох джерел і народжуватися багато з чого, а вчорашній боягуз, якщо час для цього буде слушний, може вмить стати героєм завтрашнього дня. Приголомшлива хвиля сміливості, яка тієї миті накрила Джезаля, здебільшого складалася з почуття провини та страху, а також сорому через власний страх, підживленого жовчною досадою через те, що все вийшло не так, як він сподівався, і нечіткою думкою про те, що чимало дошкульних проблем, які Джезаль не міг розв’язати, могли б зникнути, якби його вбили. Ці складники, звісно, годі було назвати шляхетними. Але ніхто ніколи не питає, що пекар поклав у пиріг, якщо цей пиріг смакує.

Джезаль оголив шпагу і здійняв її на сонце.

— Лицарі Тіла! — проревів він. — За мною!

Ґорст відчайдушно схопився за його повіддя.

— Ваша величносте! Ви не можете наражати себе на…

Джезаль пришпорив коня. Той кинувся вперед із несподіваним завзяттям, і Джезалева голова до болю різко смикнулася назад — так, що він мало не впустив повіддя. Джезаль перекочувався в сідлі, копита важко тупали, під ним пролітала забрьохана бруківка. Він сяк-так усвідомлював, що почет їде за ним трохи позаду, та його увагу більше привертали гуркські вояки просто попереду, яких ставало дедалі більше.

Кінь із карколомною швидкістю ніс Джезаля вперед, просто на чоловіка попереду тієї юрби, прапороносця з довгою жердиною, на якій сяяли золоті символи. Не пощастило цьому чоловікові, подумав Джезаль, що йому довірили таку визначну справу. Побачивши, як на нього насідає важезний кінь, прапороносець вирячив очі. Пожбурив своє знамено геть і спробував кинутися вбік. Лезо Джезалевого клинка глибоко вгризлося йому в плече з усією силою атаки, розітнуло його й перекинуло на спину. Коли його кінь раптом опинився серед бійців, під його копитами з криком попадали й інші — скільки саме людей, Джезаль не міг сказати.

А далі був лише хаос. Джезаль сидів над масою вишкірених смаглявих облич, блискучих обладунків, колючих списів. Тріскало дерево, брязкав метал, люди викрикували слова, яких він не розумів. Джезаль рубав усе довкола, то з одного боку, то з другого, і голосно, бездумно лаявся. По його броньованій нозі ковзнув, завищавши, наконечник списа. Джезаль рубонув чиюсь руку, що схопилася була за його повіддя, і від неї відлетіло кілька пальців. Щось врізалось йому в бік і мало не вибило його з сідла. Його клинок із лунким ударом зім’яв чийсь шолом і збив його власника додолу, в людську тисняву.

Джезалів кінь закричав, став дибки й закрутився. Коли Джезаль зірвався із сідла і світ перевернувся, його охопив жахливий напад страху. Він із брязкотом упав, кашляючи й силкуючись вибратися; йому в очі й рота полетів пил. Він перекотився і став на коліна. По нерівній землі гупали копита. Ковзалися й тупали чоботи. Джезаль обмацав волосся, шукаючи свій вінець, але той, напевно, десь злетів. Як людям дізнатися, що він король? І чи він досі король? Уся його голова стала липкою. Збіса добре було б узяти з собою шолом, але тепер уже було трохи запізно. Він кволо поворушив уламки, перевернув якийсь плаский камінь. Джезаль уже й забув, чого шукав. Незграбно підвівся, але щось схопило його за ногу і боляче смикнуло за неї так, що він знову гепнувся долілиць. Джезаль гадав, що йому зараз розіб’ють потилицю, та це було лише його стремено, що досі трималося на величному трупі його коня. Він, важко дихаючи, звільнив чобіт, ступив кілька п’яних кроків, хитаючись під вагою обладунків. В одній його кволій руці теліпалася шпага.

Хтось здійняв вигнутий клинок, і Джезаль штрикнув цього бійця у груди. Він блювонув кров’ю Джезалеві в обличчя, впав і вирвав із його руки шпагу. Щось із глухим ударом врізалося Джезалеві в нагрудник, і він полетів убік, просто на гуркського солдата зі списом. Той кинув спис, і вони вчепились один в одного, безглуздо захитавшись із боку в бік. Джезаль почав страшенно, страшенно втомлюватися. Йому дуже боліла голова. Просто втягнути в себе повітря було титанічним зусиллям. Уся ця затія з героїчною атакою здавалася кепською. Хотілося лягти.

Гуркський солдат вирвав одну руку й високо здійняв її, затиснувши в долоні ніж. Та відлетіла від зап’ястка, а за нею зацебенів довгий струмінь крові. Вояк почав опускатися на землю, глипаючи на куксу й волаючи.

— Король! — писнув тонкий, хлоп’ячий голос Ґорста. — Король!

Його довгий клинок описав широку дугу й відтяв голову воякові, що кричав. Ще один вискочив уперед, здійнявши вигнутий меч. Не встиг він і кроку ступити, як важкий клинок Ґорста розітнув йому череп. У його броньоване плече врізалася сокира, та він відмахнувся від неї, наче від мухи, і зарубав бійця, який махнув тією сокирою, здійнявши фонтан крові. Четвертий дістав короткий клинок у шию й похитнувся вперед, вирячивши очі й притиснувши до горла одну закривавлену руку.

Джезаль, оторопіло хитаючись уперед-назад, мало не почав жаліти гурків. Здалеку їхня чисельність, може, і вражала, та зблизька видавалося, що ці люди — бійці допоміжних підрозділів, кинуті вперед, у цей кратер, із відчаю. Вони були кощаві, брудні, безнадійно неорганізовані, легкоозброєні й майже не мали обладунків. Багато хто з них, усвідомив Джезаль, видавався зляканим до краю. Ґорст спокійнісінько торував собі шлях між них, як бик у стаді овець, і гарчав, коли його разючі клинки з огидним м’ясистим чваканням залишали широкі рани. За ним юрмились інші постаті в обладунках, які штовхалися щитами, рубали ясними клинками й розчищали закривавлений простір у натовпі гурків.

Рука Ґорста прослизнула Джезалеві під пахву й потягнула його назад. Його п’ятки захвицались об уламки. Він нечітко усвідомлював, що десь загубив шпагу, та йти на її пошуки тепер видавалося дурістю. Поза сумнівом, згодом якийсь жебрак, вийшовши на полювання серед тіл, здобуде безцінний скарб. Джезаль побачив одного лицаря-герольда, який досі сидів на коні: його силует із крилатим шоломом вимальовувався в задушливому пилу, а його довга сокира рубала все довкола.

Джезаля мало не винесли з тисняви. Деякі зі звичайних оборонців міста перегрупувались або ж надходили з інших частин стін. На краю кратера почали ставати навколішки бійці у сталевих шоломах, стріляючи з арбалетів униз, у рухливу масу гурків на дні, загрузлих у землі й камінні. Інші підтягнули віз і перекинули його на бік, щоб вийшов тимчасовий бастіон. Розітнутий гуркський солдат схлипнув, перекинувся через нерівний край кратера й упав назад, у землю. На краю площі з’явилися нові арбалети Союзу, нові списи. Разом із ними надходили бочки, брили з кладки, поламані дрючки, доки широку прогалину в стіні Арно не заповнила імпровізована барикада, що ощетинилася бійцями та зброєю.

Гурки, яких закидали стрілами й упалим камінням, завагались, а тоді відступили, безладно тікаючи крізь руїни на свій бік кратера й угору, подалі від небезпеки, лишаючи на дні купу трупів.

— До Аґріонта, ваша величносте, — промовив Ґорст. — Негайно.

Джезаль не став опиратися. Сьогодні він бився більш ніж достатньо.

На площі Маршалів коїлося щось дивне. Робітники кирками й різцями виламували бруківку, копали неглибокі шанці — вочевидь, навмання. Ковалі, освітлені сяйвом розтопленого металу, пітніли біля тимчасових кузень і заливали залізо у форми. Брязкіт молотів і стукіт каміння були такі гучні, що Джезалеві аж заболіли зуби, та голос Першого з-поміж магів якимось робом їх перекричав.

— Ні! Коло, бовдуре, звідси до того місця!

— Ваша величносте, я мушу повернутися до Зали військової слави, — сказав Варуз. — Стіну Арно пробито. Невдовзі гурки спробують прорватися знову. Однак, якби не та ваша атака, вони вже були б біля Мідлвей, еге ж? Я розумію, як ви здобули свою славу на заході! По-справжньому шляхетна справа!

— Угу.

Джезаль проводжав поглядом мерців, яких несли геть. Троє Лицарів Тіла, одна людина зі штабу Варуза і хлопчисько-паж, щонайбільше дванадцятирічний. В останнього голова ледь трималася на шматку хряща. Він привів до смерті трьох чоловіків і дитину. І це навіть без урахування ран, які завдяки йому дістала решта відданого почту. Шляхетна справа, далебі.

— Зачекайте тут, — різко наказав він Ґорстові, а тоді пропетляв між спітнілих трударів до Першого з-поміж магів.

Ферро сиділа схрестивши ноги на ряді бочок неподалік; її руки безвільно звисали, а на смаглявому обличчі чітко відображалася та сама цілковита зневага, яку вона завжди виказувала Джезалеві. Він мало не тішився з того, що деякі речі не змінюються. Баяз похмуро вдивлявся у сторінки великої чорної книжки, вочевидь, дуже старої, з потрісканою й порваною шкіряною палітуркою. Баяз здавався виснаженим і блідим, старим і зів’ялим. Один бік його обличчя був укритий засохлими подряпинами.

— Що з вами сталося? — запитав Джезаль.

Баяз нахмурився. Під одним його оком, оточеним синцем, затремтів м’яз.

— Я міг би спитати в тебе те саме.

Джезаль зауважив, що маг навіть не став казати «ваша величносте». Приклав руку до закривавленої пов’язки в себе на голові.

— Я взяв участь в атаці.

— У чому?

— Гурки повалили частину стіни Арно, коли я оглядав місто. Відігнати їх було нікому, тож… я зробив це сам.

Почувши ці слова з власних вуст, він мало не здивувався. Звісно, Джезаль цим аж ніяк не пишався. Він передусім поїхав верхи, впав і вдарився головою. Билися там в основному Бремер дан Ґорст і покійний кінь Джезаля, та ще й противники в них були вбогі. Однак він гадав, що нарешті вчинив правильно, якщо таке взагалі можливо.

Баяз із цим не погоджувався.

— Ті нікудишні мізки, які тобі дала доля, зовсім обернулися на лайно?

— Вони… — Джезаль кліпнув: до нього поволі дійшло значення Баязових слів.

«Та як ти смієш, нахабне старе гівно?! Ти з королем розмовляєш!» — Він хотів сказати саме це, та його голова пульсувала болем, а ще Джезалеві заважало щось у знівеченому й сіпаному обличчі мага. Натомість він несподівано забелькотів майже винуватим тоном:

— Але ж… Не розумію. Я гадав… хіба не так учинив би Харод Великий?

— Харод? — Баяз пирхнув Джезалеві в обличчя. — Харод був цілковитим боягузом, та ще й цілковитим йолопом! Той ідіот ледве вдягався без сторонньої допомоги!

— Але ж…

— Легко знайти людину, яка очолюватиме атаки. — Маг вимовляв кожне слово демонстративно чітко, неначе звертався до простачка. — Значно складніше знайти людину, яка очолюватиме країну. Тож я не хочу, щоб сили, які я вклав у тебе, пішли намарне. Можливо, наступного разу, коли тобі закортить ризикнути життям, ти натомість замкнешся в нужнику. Люди поважають тих, хто має репутацію бійця, а з нею тобі поталанило. Трупів люди не поважають. Не туди! — заревів Баяз, пошкандибавши повз Джезаля й сердито махаючи рукою на одного з ковалів. Бідолаха вирячив очі, як наляканий кролик, тимчасом як із його горна вилітали яскраві жаринки. — Сказано ж тобі, дурню! Треба чітко дотримуватися схем! Саме так, як я їх накреслив! Одна помилка може стати гірше ніж фатальною!

Джезаль витріщився вслід Баязові. За владу над його тілом тим часом боролись обурення, почуття провини і звичайне виснаження. Останнє перемогло. Він поплентався до бочок і незграбно сів поряд із Ферро.

— Ваша йобана величносте, — зронила вона.

Він потер очі великим і вказівним пальцями.

— Своєю ласкавістю ти робиш мені завелику честь.

— Баяз невдоволений, так?

— Скидається на те.

— Ну… А коли цей старий гад буває чимось вдоволений?

Джезаль гмикнув на знак згоди. До нього дійшло, що він не розмовляв із Ферро від самої коронації. Звісно, не можна сказати, що раніше вони були вірними друзями, та він мусив визнати, що її відверта неповага до нього несподівано надала йому сил. На одну коротку мить він неначе знову став тим марнославним, лінивим, нікчемним щасливцем, яким був колись. Джезаль насуплено поглянув на Баяза, який тицяв пальцем у щось в своїй старій книзі.

— А що він, власне, робить?

— Мені каже, що рятує світ.

— А… Ось воно що. Він трохи спізнився, не думаєш?

Ферро знизала плечима.

— Я тут розкладом не керую.

— А як він планує це зробити? Кирками й кузнями?

Вона подивилася на Джезаля. Її диявольські жовті очі досі видавалися йому відразливими.

— І ними теж.

Джезаль поставив лікті на коліна, опустивши підборіддя на долоні, і протяжно зітхнув. Він страшенно, просто страшенно втомився.

— Здається, я зробив дещо не те, — пробурмотів він.

— Хе. — Ферро відвела погляд. — У тебе до цього хист.

Прихід ночі

Генерал Полдер зіщулився на похідному стільці, і в нього затремтіли вуса, неначе він ледве тримав своє тіло під контролем — така приголомшлива була його лють. Його червонясте обличчя й пирхання підказували, що він може щомиті вискочити з намету й сам-один піти в атаку на позиції гурків. Генерал Крой сидів, випрямившись і заціпенівши, по інший бік столу. Збоку на його коротко стриженій голові виступали напружені жовна. Його вбивчо похмуре обличчя чітко показувало, що він залізною рукою стримує гнів на загарбника, хоча цей гнів не менший, ніж у інших, а якщо доведеться йти в якусь атаку, то керувати нею він буде з педантичною увагою до деталей.

На їхніх перших нарадах Вест виступав сам проти двадцятьох представників величезних штабів цих двох генералів. Згодом він скоротив ці штаби шляхом безупинного відсіву всього до двох офіцерів на штаб. На нарадах перестала панувати напружена атмосфера сварки в таверні; натомість вони стали нагадувати невеличкі й невеселі родинні посиденьки — можливо, з нагоди читання оскарженої духівниці. Вест був виконавцем, що намагався знайти прийнятне рішення для двох спадкоємців, які чубилися між собою й не вважали прийнятним ніщо. Джеленгорм і Брінт, які сиділи обабіч Веста, були його очманілими помічниками. Яку роль у цій метафорі відігравав Шукач, було важко сказати, та він посилював тривожність у наметі, й без того гарячкову, колупаючись під нігтями кинджалом.

— Це буде унікальний бій! — безглуздо кипів Полдер. — Відколи Харод викував Союз, на землю Міддерланду ще ніколи не ступала нога загарбника!

Крой схвально буркнув.

— Гурки мають на меті скасувати наші закони, задушити нашу культуру, зробити з наших людей рабів! Саме майбуття нашої країни стоїть на…

Різко відхилилася запона намету, і всередину пірнув Пайк. Його розтоплене обличчя не виражало нічого. За ним причовгав високий чоловік, який зігнувся й хитався від утоми. Плечі в нього були закутані у важку ковдру, а лице перемазане грязюкою.

— Це Федор дан Гайден, — пояснив Пайк. — Лицар-­герольд. Він зміг під покровом ночі виплисти з доків Адуа й непомітно обійти гуркські лави.

— Видатна сміливість, — зауважив Вест, тимчасом як Полдер і Крой неохоче, але схвально забурмотіли. — Щиро дякуємо вам. Як справи всередині міста?

— Відверто кажучи, мій лорд-маршале, жахливо. — Голос у Гайдена рипів від утоми. — Західні райони — Арки і Три Ферми — в руках імператора. Два дні тому гурки пробили стіну Арно, і оборона зараз на межі своїх можливостей. Вони можуть щомиті прорватись і стати загрозою для самого Аґріонта. Його величність просить вас піти на Адуа якомога швидше. Кожна година може виявитися надважливою.

— Він має на думці якусь конкретну стратегію? — запитав Вест. Колись у Джезаля дан Лютара не було на думці нічого, крім пиятики і спання з його сестрою, та він сподівався, що цього разу щось могло змінитися.

— Гурки оточили місто, та вони дуже розосереджені. Зокрема зі східного боку. Лорд-маршал Варуз вважає, що ви могли б там прорватися за допомогою енергійної атаки.

— Щоправда, західні райони міста все одно кишітимуть гуркськими свиньми, — пробурчав Крой.

— Падлюки, — шепнув Полдер. У нього засіпалися жовна. — Падлюки.

— Ми не маємо вибору: доведеться негайно йти на Адуа, — сказав Вест. — Ми скористаємося всіма дорогами й ітимемо якомога швидше, щоб зайняти позиції на схід від міста. Якщо треба, йтимемо при світлі смолоскипів. Потрібно напасти на кільце гурків на світанку й вирвати стіни з їхніх рук. Тим часом адмірал Ройцер поведе флот в атаку на гуркські кораб­лі в гавані. Генерале Крою, накажіть частині кавалерії піти вперед, щоб розвідати шлях і прикрити наш наступ. Сюр­призів мені не треба.

Цього разу він нарешті не виказав неохоти.

— Звісно, мій лорд-маршале.

— Ваша дивізія підійде до Адуа з північного сходу, прорветься через лави гурків і в повному складі ввійде до міста, просуваючись на захід, до Аґріонта. Якщо ворог уже досяг центру міста, бийтеся з ним. Якщо ні, посильте оборону стіни Арно й приготуйтеся вибити їх із району Арки.

Крой похмуро кивнув. На його лобі виступила одна вена, а за спиною в нього застигли офіцери, схожі на пам’ятники військовій точності.

— За добу в Адуа не залишиться жодного живого кантійського вояка.

— Шукачу, я хотів би, щоб ти та твої північани підтримали атаку дивізії генерала Кроя. Якщо твій… — Вестові не відразу далося це слово, — …король не заперечує.

Шукач облизав гострі зуби.

— Гадаю, він піде туди, куди дме вітер. Він завжди так робив.

— Сьогодні вітер дме в бік Адуа.

— Так. — Північанин кивнув. — Отже, до Адуа.

— Генерале Полдере, ваша дивізія підійде до міста з південного сходу, візьме участь у битві за стіни, а тоді в повному складі ввійде до міста й піде на доки. Якщо ворог дістався аж туди, проженіть його, а тоді зверніть на північ і йдіть уздовж Мідлвей до Аґріонта.

Полдер гупнув по столу кулаком, а його офіцери загарчали, наче професійні борці.

— Так, хай йому грець! Ми пофарбуємо вулиці гуркською кров’ю!

Вест суворо насупився на Полдера, а тоді на Кроя.

— Мені навряд чи треба підкреслювати, як важливо завтра перемогти.

Двоє генералів підвелися, не сказавши ні слова, і разом попрямували до запони намету. Стали перед нею лицем до лиця. Вест на мить замислився, чи не перейдуть вони просто зараз до звичних суперечок.

А тоді Крой простягнув руку.

— Хай вам щастить, генерале Полдере.

Полдер схопив його руку обома долонями.

— Навзаєм, генерале Крою. Хай нам усім якнайбільше щастить.

Вони елегантно вийшли в сутінки, а за ними — їхні офіцери. Невдовзі вийшли Джеленгорм і Брінт.

Гайден кашлянув.

— Лорд-маршале… зі мною послали ще чотирьох лицарів-герольдів. Ми розділилися, сподіваючись, що хоч один із нас прорветься за лави гурків. Хтось іще прибув?

— Ні… поки що ні. Може, згодом…

Вестові здавалося, що це не надто ймовірно, та й Гайденові теж — це було видно в його очах.

— Звісно. Може, згодом.

— Сержант Пайк знайде вам вина й коня. Гадаю, ви були б дуже раді побачити, як ми вранці атакуємо гурків.

— Так.

— Чудово.

Двоє чоловіків пішли тією дорогою, якою прийшли, і Вест насуплено провів їх поглядом. Шкода, що так вийшло з товаришами лицаря-герольда, та завтра, перш ніж усе закінчиться, буде ще багато смертей, які доведеться оплакувати. Якщо їх іще буде кому оплакувати. Він відсунув запону намету й вийшов на студене повітря.

Кораблі флоту стояли на якорях у вузькій бухті внизу й поволі гойдалися на хвилях. Їхні високі щогли хиталися вперед-назад на тлі дедалі темніших хмар — темно-синіх, холодно-сірих і яскраво-жовтогарячих. Вестові здалося, що він розгледів кілька човнів, які поволі наближалися до чорного берега, досі перевозячи на узбережжя останніх вояків.

Сонце швидко хилилося до обрію, востаннє спалахнувши каламутним світлом над пагорбами на заході. Десь під ними, якраз за межею поля зору, палала Адуа. Вест покрутив плечима, намагаючись розслабити стиснені м’язи. Він не чув жодної звістки, відколи вони покинули Енґлію. Наскільки йому було відомо, Арді залишалась у стінах міста. Але вдіяти він нічого не міг. Хіба що наказати негайно піти в атаку й без особливих підстав сподіватися на краще. Вест сумовито потер живіт. Після морської мандрівки він увесь час потерпав від нетравлення. Поза сумнівом, це все навантаження влади. Ще кілька тижнів — і він, мабуть, блюватиме кров’ю на мапи, достоту як його попередник. Вест протяжно, судомно вдихнув і випустив повітря із себе.

— Я знаю, що ти відчуваєш.

Це сказав Шукач, який сидів на благенькій лаві біля запони намету, вперши лікті в коліна й дивлячись униз, на море.

Вест безсило сів поряд із ним. Наради з Полдером і Кроєм завжди жахливо виснажували. Людина, яка надто довго вдає з себе кам’яну, стає солом’яною.

— Вибач, — несподівано для самого себе промовив він.

Шукач підвів на нього погляд.

— Вибачити? За що?

— За все. За Тридубу, за Тула… за Катіль. — Вестові довелося проковтнути несподіваний клубок у горлі. — За все. Вибач.

— А, нам усім є за що вибачатись. Я тебе ні в чому не звинувачую. І нікого не звинувачую, навіть Бетода. Що корисного в почутті провини? Ми всі робимо те, що мусимо. Я вже давно припинив шукати цьому причини.

Вест на мить замислився над цим. А тоді кивнув.

— Гаразд.

Вони сиділи й дивились, як довкола затоки внизу запалюють смолоскипи. Здавалося, ніби по темній місцевості розсипається мерехтливий пил.

Ніч, до того ж похмура. Похмура через холод, через накрапання дрібного дощу й через численні непрості милі, які так чи інакше треба було подолати до світання. А передусім похмура через те, що чекало наприкінці, зі сходом сонця. Йти в бій щоразу було тяжче. Коли Лоґен був молодий, іще не втратив пальця й не здобув чорної слави, це принаймні викликало якесь приємне збудження, якусь тінь захвату. А тепер був лише огидний страх. Страх перед боєм, а що ще гірше — страх перед його результатами.

Від того, що він король, легше не ставало. На його думку, це нічого не полегшувало. Це просто як бути отаманом, тільки гірше. Йому мимоволі думалося, що він має робити щось таке, чого не робить. Через це розрив між ним і всіма іншими став трішки більшим. Трішки нездоланнішим.

Хлюпали і чвакали чоботи, гриміла і дзвеніла зброя та збруя, бурчали й лаялися в темряві люди. В кількох у руках тепер плювалися смолоскипи, що мали освітлювати заболочений шлях, а в світлі довкола них падав потічками дощ. Цей дощ падав і на Лоґена, легесенько цілуючи його в маківку та лице й нерівно вистукуючи по плечах його старого плаща.

Армія Союзу розосередилася на п’ятьох дорогах, але йшла лише на схід, прямуючи до Адуа та, вочевидь, непростої відомсти гуркам. Лоґен і його ватага були на найпівнічнішій із них. На півдні він бачив ледь помітну вервечку мерехтливих вогників, які пливли самі собою по чорній місцевості, тягнучись кудись за межі поля зору. Ще одна колона. Ще кілька тисяч людей, які з лайкою пруть крізь багнюку до кривавого світанку.

Лоґен нахмурився. Попереду, в мерехтливому світлі смолоскипа, він побачив ізбоку худорляве лице Дрижака, насуплене й повне суворих тіней. Одне його око виблискувало. Вони якусь мить постежили один за одним, а тоді Дрижак повернувся спиною, згорбив плечі й покрокував далі.

— Отой хлопака досі мене недолюблює й недолюблюватиме завжди.

— Бездумне вирізання людей — це не завжди прямий шлях до популярності, — відповів Шукач. — Тим паче для короля.

— Але йому могло б і стати сміливості якось цьому зарадити.

Дрижак був ображений. Таких образ, як у нього, не заспокоювали ні час, ні доброта, ні навіть урятовані життя. Небагато на світі ран, які загоюються повністю, а деякі з кожним днем лише болять іще більше.

Шукач, вочевидь, здогадався, про що думає Лоґен.

— Не переймайся через Дрижака. Він нормальний. У нас задосить турбот із цими гурками й не тільки.

— Угу, — докинув Мовчун.

Лоґен був не надто в цьому певен. Найгірші вороги — це ті, які живуть по сусідству, завжди казав йому батько. Колись, за старих часів він просто вбив би того гада на місці, і проблема зникла б. Але тепер Лоґен намагався стати кращим. Старанно намагався.

— Але ж ради мертвих! — провадив Шукач далі. — Битися зараз зі смаглявими людьми заради Союзу? Як так у біса вийшло? Ми не маємо бути тут.

Лоґен протяжно вдихнув і викинув Дрижака з голови.

— Лютий нас не кинув. Якби не він, ми ніколи не покінчили б із Бетодом. Ми йому завинили. Тільки цей, останній бій — і все.

— Ти коли-небудь помічав, що один бій зазвичай веде до наступного? Здається, якийсь новий бій знайдеться завжди.

— Угу, — сказав Мовчун.

— Не цього разу. Цей — останній, і на тому все.

— Справді? А що буде далі?

— Мабуть, повернемося на Північ, — стенув плечима Лоґен. — Буде мир, хіба ні?

— Мир? — буркнув Шукач. — А що це, власне, таке? Що з ним робити?

— Гадаю… ну… ми щось вирощуватимемо абощо.

— Щось вирощуватимемо? Ради мертвих, блядь! Що ти, я чи будь-хто з нас знає про те, як щось вирощувати? Чим ми займалися все життя, крім убивств?

Лоґен ніяково знизав плечима.

— Треба ж мати якусь надію. Людина може навчатися, хіба ні?

— Та невже? Що більше людина вбиває, то краще вона це робить. А що краще людина вбиває, то менше вона годиться на щось інше. Мені здається, що ми прожили так довго, бо вбивати в нас виходить краще, ніж у будь-кого.

— У тебе паршивий настрій, Шукачу.

— У мене роками був паршивий настрій. Мене бентежить те, що в тебе він не паршивий. Лоґене, таким, як ми, надія підходить мало. Скажи мені ось що. Ти коли-небудь торкався чогось, не завдаючи цьому шкоди? Що з того, що ти коли-небудь мав, не стало землею?

Лоґен замислився. Його дружина й діти, батько і його люди — всі вони возз’єдналися із землею. Форлі, Тридуба й Тул. Усі вони були хороші й усі загинули, дехто — від руки самого Лоґена, дехто — через його недогляд, гординю, дурість. Тепер він бачив у думках їхні обличчя, і щасливими вони не здавалися. Мертві рідко здаються щасливими. І це він іще не дивився на похмуру й понуру ватагу, яка трималася позаду. Юрбу привидів. Порубану й закривавлену армію. Всіх тих, кого він убив із власної волі. Шаму Безсердечного, в якого з розітнутого черева звисали кишки. Чорноногого з розтрощеними ногами та обпаленими руками. Того падлюку Фінніуса з відтятою стопою й розрубаними грудьми. Навіть Бетода, який стояв попереду з розмеленим черепом і перекошеним похмурим обличчям. Із-за його ліктя визирав мертвий син Краммока. Ціле море душогубства. Лоґен замружив очі, а тоді широко їх розплющив, але ті обличчя все одно залишалися на краю його свідомості. Він не мав що сказати.

— Я так і думав. — Шукач відвернувся від нього. Із мокрого волосся довкола його обличчя крапала вода. — Треба дивитися на речі реально — хіба не так ти завжди мені казав? Треба.

Він покрокував уздовж дороги під холодними зорями. Мовчун на мить затримався біля Лоґена, а тоді знизав мокрими плечима й пішов за Шукачем, забравши із собою смолоскип.

— Людина може змінитися, — прошепотів Лоґен, не знаючи, до кого звертається — до Шукача, до самого себе чи до тих трупно-блідих облич, які чекали в пітьмі. Довкола нього повсюди тупали стежкою люди, та він усе одно лишався сам. — Людина може змінитися.

Питання

Коли над скаліченою Адуа опустилося сонце, з неспокійного моря прилинуло трохи осіннього туману, в якому студена ніч здавалася моторошною. За сто кроків будинки вже було видно нечітко. Двісті кроків — і вони ставали примарними, рідкісні вогники в їхніх вікнах — плавучими примарами, обриси яких розпливалися в мороці. «Гарна погода для поганих справ, а в нас попереду їх чимало».

Поки що нерухому пітьму не струсив жоден далекий вибух. Гуркські катапульти затихли. «Принаймні поки що, а чом би й ні? Місто майже належить гуркам, а навіщо палити власне місто?» Тут, зі східного боку Адуа, подалі від боїв, здавалося, ніби довкола панує вічний спокій. «Можна подумати, ніби гурки й не приходили». Тож, коли з мороку долинуло якесь нечітке бряжчання, схоже на тупіт чобіт добре озброєного загону бійців, Ґлокта мимоволі занервував і глибше сховався в тінь під огорожею край дороги. З мороку виринуло, підскакуючи, слабеньке світло. Відтак — силует людини, яка невимушено тримала одну руку на ефесі шпаги і йшла розслаблено, із зухвалою незграбністю, що вказувала на крайню самовпевненість. Із голови чоловіка неначе стирчав якийсь високий предмет, який похитувався в такт його рухам.

Ґлокта вдивився в морок.

— Коска?

— А хто ж іще? — засміявся штирієць. Він мав на голові вишуканий шкіряний капелюх з абсурдно високим пером, яке тепер легенько вдарив пальцем. — Я купив собі новий бриль. Чи краще сказати, що мені його купили ви? Га, очільнику?

— Зрозуміло. — Ґлокта несхвально поглянув на довгу пір’їну, на крикливе золоте плетіння на руків’ї шпаги Коски. — Ми ж наче говорили про щось непрезентабельне.

— Не… пре… зентабельне? — нахмурився штирієць, а тоді знизав плечима. — А, он яке слово. Я пам’ятаю, що ви там щось казали, і пам’ятаю, що цього не зрозумів. — Він скривився й однією рукою почухав собі пах. — Здається, в мене завелися пасажири від однієї з тих жіночок у таверні. Ці малі тварюки й близько не дають нормально почухатися.

«Хе. Жінкам платять, щоб вони туди ходили. Але у вошей, здавалося б, мав би бути кращий смак».

Із темряви за спиною в Коски почала виринати юрба тіней, у якій кілька постатей несли прикриті ліхтарі. Дюжина кудлатих силуетів, а тоді — ще дюжина. Від кожного відгонило мовчазною загрозою, як смородом від лайна.

— Це ваші люди?

Найближчий мав на обличчі чи не найстрашніші чиряки, які коли-небудь бачив Ґлокта. Чоловік поряд із ним мав лиш одну долоню — замість другої в нього був страхітливий гак. Далі йшов величезний товстун із блідою шиєю, що аж синіла від купи неоковирних татуювань. Його супроводжував чоловічок майже карликового зросту з обличчям, схожим на щурячий писок, і лишень одним оком. Надіти на лице пов’язку він не додумався, і під його масним волоссям зяяла порожня очниця. На цьому список лиходіїв не закінчувався. Загалом то були зо дві дюжини найжаскіших на вигляд злочинців, яких коли-небудь бачив Ґлокта. «А мені довелося побачити їх чимало. Безумовно, вони не знають, що таке миття у ванні. Жоден із них не схожий на людину, що не продала б за марку рідну сестру».

— Вони видаються дещо ненадійними, — пробурмотів він.

— Ненадійними? Дурниці, очільнику! Їм просто не таланить, а ми обидва знаємо, як це буває, хіба ні? Та серед них немає нікого, кому я не довірив би рідну матір.

— Ви впевнені?

— Вона вже двадцять років як померла. Що вони їй зроб­лять? — Коска обійняв Ґлокту однією рукою за перекошені плечі й наблизив до себе так, що йому проштрикнуло болем стегна. — Боюся, нам особливо нема з кого вибирати. — Його теплий подих сильно пахнув випивкою і гниллю. — Кожен, хто мав якийсь вихід, утік із міста, щойно прийшли гурки. Але кого це обходить, так? Я найняв їх за відвагу та стійкість, а не за зовнішність. Мені до вподоби саме ті люди, які не мають виходу! Ми з вами можемо їх зрозуміти, хіба ні? Для деякої роботи потрібні лише відчайдушні люди. Так, очільнику?

Ґлокта, нахмурившись, швидко оглянув цю колекцію виснажених, роздутих, пошрамованих і знівечених облич. «Як могло статися так, щоб перспективний полковник Ґлокта, блискучий командир першого королівського полку, очолив такий набрід?» Він протяжно зітхнув. «Але зараз уже трохи запізно шукати гарних із себе найманців, а ці, гадаю, лягатимуть у яму не гірше за кращих».

— Гаразд. Зачекайте тут.

Розчахнувши вільною рукою ворота й пошкандибавши за них, Ґлокта поглянув на темний будинок. Із-поміж важких портьєр на передньому вікні визирав промінчик світла. Ґлокта постукав у двері держаком ціпка. Тиша, а тоді — неохочі дрібні кроки вздовж коридору.

— Хто там?

— Я. Ґлокта.

Відсунулися засуви, і на холод вилилося світло. З’явилося лице Арді — худе, сіре довкола очей і рожеве довкола носа. «Наче кішка при смерті».

— Очільнику! — Вона з усмішкою взяла його за лікоть і мало не перетягнула через поріг. — Яка радість! Нарешті мені буде з ким поговорити! Мені просто колосально нудно.

У кутку вітальні зібралися кілька порожніх пляшок, які сердито виблискували у світлі кіптявих свічок і поліна, що тліло в каміні. Стіл був захаращений брудними тарілками й келихами. Довкола пахло потом і вином, несвіжими харчами та свіжим відчаєм. «Чи є щось жалюгідніше, ніж пиятика на самоті? Вино часом може зберігати щастя щасливому. А сумному воно завжди робить гірше».

— Я знову намагалася продертися крізь оцю кляту книжку. — Арді ляснула рукою по важкому тому, що лежав на стільці, розгорнутий палітуркою догори.

— «Падіння майстра Творця», — пробурмотів Ґлокта. — Оте сміття? Суцільна магія й відвага, так? Я не зміг продертися крізь першу частину.

— Співчуваю. Я дійшла до третьої, і легше далі не стає. Забагато клятих чаклунів. Я їх плутаю. Суцільні битви й нескінченні мандрівки, хай їм грець, туди і звідти. Присягаюся: хоч мигцем побачу ще одну мапу — накладу на себе руки.

— Можливо, хтось звільнить вас від зайвого клопоту.

— Прошу?

— Боюся, вам уже небезпечно тут залишатися. Вам варто піти зі мною.

— Порятунок? Дякувати долі! — Арді зневажливо махнула рукою. — Ми вже це проходили. Гурки далеко, з іншого боку міста. В Аґріонті вам небезпечніше, мені не варто…

— Загрозою є не гурки, а мої залицяльники.

— Ваші друзі-джентльмени становлять для мене загрозу?

— Ви недооцінюєте масштаби їхніх ревнощів. Боюся, невдов­зі вони стануть загрозою для всіх, кого я знав за все своє жалюгідне життя — як друзів, так і ворогів.

Ґлокта зірвав із кілка на стіні плащ із каптуром і передав його Арді.

— Куди ми йдемо?

— До чарівної хатинки біля доків. Вона вже не в найкращому стані, проте з неабияким характером. Можна сказати, схожа на нас із вами.

У передпокої залунали важкі кроки, і в кімнату просунув голову Коска.

— Очільнику, треба йти, якщо ми хочемо дістатися доків до… — Він замовк, витріщившись на Арді. Запала ніякова тиша.

— Хто це? — пробурмотіла вона.

Коска пафосно вдерся до кімнати, зірвав із голови капелюха, посвітивши шорсткою лисиною, й дуже-дуже низько вклонився. «Ще хоч трохи нижче — і він, мабуть, торкнеться носом мостин».

— Перепрошую, пані. Нікомо Коска, славетний солдат удачі, до ваших послуг. Навіть більше, припадає до ваших ніг.

У нього з-під плаща випав метальний ніж і загримів об мостини.

Усі на мить витріщилися на цей ніж, а тоді Коска з усмішкою підвів погляд.

— Бачите оту муху на стіні?

Ґлокта примружився.

— Можливо, зараз не найкращий час для…

Клинок, закрутившись, пролетів кімнатою, промазав, опинившись за крок від цілі, врізався руків’ям у стіну й видряпав із неї грудку гіпсу, а тоді відскочив і зі стукотом поскакав по підлозі.

— От лайно, — сказав Коска. — Тобто… трясця.

Арді насуплено поглянула на ніж.

— Я сказала б: «От лайно».

Коска зі гнилою усмішкою махнув на це рукою.

— Я, певно, засліплений. Коли очільник описував мені вашу вроду, я думав, що він, найпевніше… як ви там кажете… перебільшує? Тепер же я бачу, що він її недооцінив. — Коска забрав ніж і знову насунув капелюха на голову трохи набакир. — Прошу, дозвольте вам зізнатись: я закоханий.

— Що ви йому наговорили? — спитала Арді.

— Нічого. — Ґлокта кисло облизав ясна. — Майстер Коска має звичку згущувати барви.

— Особливо тоді, коли я закоханий, — докинув найманець. — Особливо тоді. Якщо я закохуюся, то закохуюся сильно, а роблю я це зазвичай не частіше, ніж раз на день.

Арді витріщилася на нього.

— Не знаю, що мені робити: тішитися чи боятися.

— А чому б не робити і те, і те? — запитав Ґлокта. — Однак робити це доведеться в дорозі.

«Часу в нас обмаль, а мені ще треба прополоти сад, який занадто розрісся».

Ворота відчинилися зі зболеним вищанням іржавого металу. Ґлокта хитнувся за напівзогнилий поріг. Його ногу, стегно та спину штрикало болем після довгого шкандибання до доків. У віддаленому кінці розбитого подвір’я виринув із мороку зруйнований особняк. «Схожий на масивний мавзолей. Годяща гробниця для всіх моїх померлих надій». У тіні на розбитих сходах чекали Северард і Фрост, як завжди, в повністю чорному одязі й масках. «Але геть не схожі між собою». Кремезний і стрункий, один біловолосий, а другий — темний, один стояв, схрестивши руки на грудях, а другий сидів схрестивши ноги. «Один відданий, а другий… це ми ще з’ясуємо».

Северард розпрямився й підвівся зі звичною усмішкою довкола очей.

— Гаразд, начальнику, то що взагалі…

Коска пройшов у ворота й ліниво покрокував розбитою бруківкою, збивши звідти носаком зачуханого чобота кілька шматків кам’яної кладки. Зупинився біля зруйнованого фонтана й пальцем витягнув із нього трохи багнюки.

— Гарне місце. Гарне і… — Він помахав пальцем разом із багнюкою. — Крихке.

Його найманці вже поволі розходилися заваленим уламками подвір’ям. Різко відхилялися латані сюртуки й пошарпані плащі, відкриваючи зброю всіх мастей і розмірів. У мінливому світлі їхніх ліхтарів виблискували леза, вістря, шипи й ребра. Сталь у них була настільки ж гладенька й чиста, наскільки шерехатими й брудними були їхні обличчя.

— Хто це в біса такі? — запитав Северард.

— Друзі.

— Вигляд у них не надто дружній.

Ґлокта показав своєму практикові дірку, що зяяла на місці його передніх зубів.

— Що ж… Гадаю, все залежить від того, на чиєму ти боці.

Від Северардової усмішки не зосталося й сліду. Його очі нервово оглядали подвір’я. «Очі винної людини. Як добре ми їх знаємо! Ми бачимо їх у своїх арештантів. Бачимо у дзеркалі, коли наважуємося туди зазирнути. Від людини з його досвідом можна було б сподіватися на більше, та тримаючи клинок, людина не готується ним поранитися. Кому, як не мені, це знати?» Северард хутко, мов кролик, рвонув до будинку, та встиг ступити лише крок, перш ніж важка біла рука рубонула його збоку по шиї, збивши непритомного на побиту бруківку.

— Фросте, віднеси його донизу. Ти знаєш, куди йти.

— Донифу. Угу.

Масивний альбінос закинув обм’якле тіло Северарда собі на плече й попрямував до парадних дверей.

— Мушу сказати, — промовив Коска, безтурботно змахуючи з пальця бруд, — що мені подобається, як ви, очільнику, поводитеся зі своїми людьми. Дисципліна — я завжди нею захоплювався.

— Які чудові слова від найменш дисциплінованої людини в Земному колі.

— На своїх численних помилках я багато чого навчився.

Коска задер підборіддя й почухав укриту струпами шию.

— Не навчаюся лиш одного: як перестати помилятися.

— Хе, — буркнув Ґлокта, сунучи вгору сходами. «Це прокляття змушені терпіти ми всі. Ми безперестанку ходимо по колу, хапаючись за успіхи, яких так ніколи й не ловимо, нескінченно спотикаючись об ті самі старі невдачі. Ніде правди діти, життя — це нещастя, яке ми терпимо між розчаруваннями».

Вони зайшли у порожній проріз дверей і опинилися в передпокої. Там було темніше. Коска високо підняв лампу, дивлячись угору, на зачуханий дах. Його чоботи безтурботно чвакали у пташиному посліді, яким була всіяна підлога.

— Палац! — Його голос відбився луною від розтрощених сходів, порожніх одвірків, голих крокв високо вгорі.

— Прошу, влаштовуйтеся зручно, — сказав Ґлокта. — Тільки, мабуть, так, щоб вас не було видно. Сьогодні можна очікувати гостей.

— Чудово. Ми обожнюємо товариство, хіба не так, хлопці?

Один із людей Коски мокро реготнув, показавши два ряди зубів кольору лайна. «Ці зуби так неймовірно прогнили, що я мало не радію власним».

— Ці гості прийдуть від Його Преосвященства архілектора. Чи не могли б ви, бува, підняти на них руку, поки я буду внизу?

Коска схвально оглянув напіврозвалену залу.

— Гарне місце для теплого привітання. Коли гості нас покинуть, я вас сповіщу. Сумніваюся, що вони залишаться надовго.

Арді вже знайшла собі місце біля стіни і стояла в каптурі, втупившись у підлогу. «Намагається злитися зі штукатуркою, і хто може ставити це їй на карб? Це аж ніяк не найприємніше товариство й не найбільш заспокійлива обстановка для молодої жінки. Але це, мабуть, краще, ніж розрізане горло». Ґлокта простягнув їй руку.

— Було б найкраще, якби ви пішли зі мною.

Дівчина завагалася. «Ніби не зовсім упевнена, що піти зі мною справді було б найкраще». Але, швидко поглянувши на найпотворніших представників однієї з найпотворніших професій світу, вона, вочевидь, упевнилася, що йти треба. Коска вручив їй свою лампу, на одну ніяково затягнуту мить затримавши пальці на її пальцях.

— Дякую, — сказала Арді й відсмикнула руку.

— Абсолютно немає за що.

Коли вони покинули Коску та його головорізів і подалися до нутрощів мертвої будівлі, довкола них з’явилися дивні тіні від підвішених аркушів паперу, зламаних планок, упалих грудок гіпсу. Вони минали місця, де колись були двері, — чорні квадрати, що зяяли, як могили.

— Здається, у вас премилі друзі, — пробурмотіла Арді.

— О, справді, найяскравіші зірки на світському небосхилі. Вочевидь, для деяких завдань потрібні відчайдушні люди.

— Тоді ви, певно, замислили якусь по-справжньому відчайдушну роботу.

— А хіба зі мною буває інакше?

Їхня лампа ледь освітлювала напівзогнилу вітальню, де панелі на стінах звисали з дешевої цегли, а більша частина підлоги перетворилася на суцільну гнилу баюру. У віддаленій стіні стояли відчиненими потайні двері, і Ґлокта почовгав до них попід стіною. Від натуги в нього запалали стегна.

— Що накоїла ваша людина?

— Северард? Підвів мене.

«І невдовзі ми дізнаємось, як сильно».

— Тоді сподіваюся, що не підведу вас ніколи.

— Я певен, що ви надто розумні для цього. Я маю піти першим — тоді, якщо я впаду, то принаймні впаду сам.

Ґлокта, кривлячись, почав спускатися зі сходів, тимчасом як Арді подалася за ним із ліхтарем.

— Фе. Що то за запах?

— Каналізація. Десь тут є вхід до неї.

Ґлокта зайшов за важкі двері й опинився в перелицьованому винному льоху. Там обабіч їхнього шляху виблискували яскраві сталеві решітки камер і повсюди тхнуло вологою й страхом.

— Очільнику! — долинув голос із пітьми. З’явилося зневірене лице брата Лонґфута, притиснуте до однієї з решіток.

— Брате Лонґфуте, перепрошую! Я був страшенно заклопотаний. Гурки обложили місто.

— Гурки? — писнув той, вирячивши очі. — Будь ласка, якщо випустите мене…

— Мовчати! — процідив Ґлокта голосом, який спонукав до негайної покори. — Почекайте тут.

Арді нервово позирнула туди, де була камера навігатора.

— Тут?

— Він безпечний. Гадаю, вам тут буде комфортніше, ніж було б… — Ґлокта кивнув на відчинені двері в кінці склепінчастого коридору, — отам.

Вона ковтнула.

— Добре.

— Очільнику, будь ласка! — З Лонґфутової камери вистромилась одна відчайдушна рука. — Будь ласка, коли ви мене випустите? Очільнику, благаю!

Ґлокта відгородився від його благань, із легким клацанням зачинивши двері. «У нас сьогодні є інші справи, і вони чекати не стануть».

Фрост уже прип’яв Северарда, досі непритомного, кайданками до стільця поряд зі столом і тепер запалював одну за одною лампи, користуючись підпаленим вощеним ґнотом. У склепінчастій залі поступово стало світло, і фреска на круглих стінах мало-помалу наповнилася барвами. На них згори вниз хмурився Канедіас із витягнутими руками, а за ним палав вогонь. «Ах, наш давній друг, майстер Творець, вічно несхвальний». Навпроти нього досі страхітливо стікав кров’ю по стіні його брат Джувенс. «І це, підозрюю, не єдина кров, що проллється тут сьогодні».

— У-у-у, — простогнав Северард. Його густе волосся загойдалося.

Ґлокта поволі опустився на свій стілець. Під ним зарипіла вичинена шкіра. Северард застогнав іще раз, його голова відхилилася назад, а повіки затріпотіли. До нього незграбно підійшов Фрост, простягнув руки й розстебнув застібки на його масці, а тоді стягнув її й пожбурив у куток кімнати. «Зі страхітливих практиків Інквізиції в… нікчеми». Северард заворушився й поморщив носа, сіпаючись, наче хлопчисько, що спить.

«Молодий. Слабкий. Безпорадний. Той, хто має серце, мало не пожалів би його. От тільки зараз не час для сентиментів і лагідних почуттів, для дружби і прощення. Надто вже довго за мене чіплявся привид щасливого й перспективного полковника Занда дан Ґлокти. Прощавай, давній друже. Ти не можеш допомогти нам сьогодні. Настав час безжальному очільникові Ґлокті зайнятися тим, що він робить найкраще. Зайнятися тим єдиним, що він робить чудово. Настав час жорстких голів, жорстких сердець і ще жорсткіших покарань».

«Час вирізати правду».

Фрост двома пальцями тицьнув Северарда в живіт, і його очі різко розплющилися. Він сіпнувся на стільці, і його кайданки загриміли. Северард побачив Ґлокту. Побачив Фроста. Вирячив очі, коли вони заметушилися кімнатою. А коли до нього дійшло, де він, його очі стали ще більшими. Він шумно вдихнув — швидко, жорстко, як це зазвичай буває від страшного жаху, так потужно, що масні пасма волосся довкола його обличчя розлетілися навсібіч. «І з чого ж нам почати?»

— Я знаю… — прохрипів він. — Знаю, що сказав отій жінці, хто ви… Знаю… та я не мав вибору.

«А, підлабузництво. Всі поводяться більш-менш однаково, коли їх приковують до стільця».

— Що я міг удіяти? Вона б мене, блядь, порішила! Я не мав вибору! Будь ласка…

— Я знаю, що ти їй сказав, і знаю, що ти не мав вибору.

— Тоді… тоді чому…

— Не треба зі мною так, Северарде. Ти знаєш, чому ти тут.

Фрост вийшов уперед, як завжди, байдужливий, і підняв кришку чудової Ґлоктиної скрині. Підставки всередині розкрились екзотичною квіткою, демонструючи відполіровані руків’я, блискучі голки, ясні леза його інструментів.

Ґлокта надув щоки.

— Сьогодні в мене був гарний день. Я прокинувся чистим і сам дістався ванни. Болю було не надто багато. — Він обхопив пальцями держак сікача. — Привід для святкування — гарний день. Мені їх дістається страшенно мало.

Ґлокта витягнув сікач із піхов, і його важкий клинок зблиснув у жорстокому світлі лампи. Северард не відривав від нього погляду, вирячивши очі від страху та захвату. На його блідому чолі виблискували намистинки поту.

— Ні, — прошепотів він.

«Так». Фрост відімкнув кайданок на лівому зап’ястку Северарда й підняв його руку обома м’ясистими руками. Взяв його за пальці й розчепірив їх один за одним так, щоб вони розпласталися на дереві перед ним, а другою рукою обвив Северардові плечі в міцних обіймах.

— Гадаю, преамбулу можна пропустити.

Ґлокта хитнувся вперед, підвівся й неквапом пошкандибав довкола столу, цокаючи ціпком по кахлях. Його ліва нога тягнулася за ціпком, а кутик клинка сікача злегка шкрябав деревину стільниці.

— Мені не треба пояснювати тобі, як це відбуватиметься. Тобі, який неймовірно вправно допомагав мені так багато разів. Кому знати краще, що ми робитимемо далі?

— Ні, — схлипнув Северард, намагаючись відповісти відчайдушною напівусмішкою, хоча з кутика його ока все одно витекла одна сльоза. — Ні, ви ж не станете так чинити! Зі мною — ні! Не станете!

— Із тобою? — Ґлокта сумовито всміхнувся й собі. — Ох, практику Северарде, будь ласка…

Він поволі припинив усміхатися, здіймаючи сікач.

— Ти ж так добре мене знаєш.

Бем! Важкий клинок зблиснув, різко опустившись, і врізався у стільницю, відтявши від кінчика середнього пальця Северарда ледь помітну смужечку шкіри.

— Ні! — заверещав той. — Ні!

«То ти вже не захоплюєшся моєю точністю?»

— О, так, так. — Ґлокта потягнув за гладеньке руків’я й витягнув клинок. — А на який кінець ти розраховував? Ти ляпав язиком. Казав те, чого не мав казати, тим, кому не мав казати нічого. Ти скажеш мені, що саме. Скажеш мені, кому саме. — Він знову здійняв сікач, і той замерехтів. — І краще скажи це швидко.

— Ні! — Северард забився й заборсався на стільці, але Фрост тримав його міцно, як мед муху. «Так».

Клинок начисто перерізав Северардові кінчик середнього пальця, відтявши його на рівні першого суглоба. Кінець його вказівного пальця закрутився на дереві. Кінчик безіменного пальця залишився на місці, впинаючись у з’єднання на поверхні столу. Позаяк Фростова рука досі тримала його зап’ясток міцно, наче лещата, кров лише злегка сочилася з трьох ран і розтікалася деревиною неквапливими потічками.

Запала приголомшена тиша. «Один, два, три…» Северард заволав. Він вив, сіпався й тремтів, а його лице здригалося. «Боляче, так? Вітаю в моєму світі».

Ґлокта поворушив зболілою стопою в чоботі.

— Хто тільки міг би подумати, що наше прегарне партнерство, таке приємне і прибуткове для нас обох, може так закінчитися? Це не мій вибір. Не мій. Скажи мені, з ким розмовляв. Скажи, що казав. Тоді ця неприємна історія закінчиться. Інакше…

Бем! Тепер кінчик мізинця та ще три шматочки інших. Середній палець було відтято мало не до кісточки. Северард витріщився круглими від жаху очима й неглибоко, швидко задихав. «Шок, зачудування, приголомшений жах». Ґлокта нахилився до його вуха.

— Сподіваюся, ти не збирався вчитися гри на скрипці, Северарде. Коли ми тут закінчимо, тобі, блядь, буде за щастя гра на гонгу.

Знову піднявши сікач, він скривився: відчув спазм у шиї.

— Зачекайте! — схлипнув Северард. — Зачекайте! «Валінт і Балк»! Банкіри! Я сказав їм… сказав…

«Я так і знав».

— Що ти їм сказав?

— Що ви досі шукаєте вбивцю Рейнолта, хоча ми вже повісили посланця імператора!

Ґлокта зустрівся поглядом із Фростом, і альбінос у відповідь беземоційно витріщився на нього. «Ось так іще одну таємницю, попри її спротив, витягають на безжальне світло. Як прикро і слушно я думав. Мене завжди вражає, як швидко можна розв’язувати проблеми, почавши щось людям відріза`ти».

— І… і… я сказав їм, що ви хочете дізнатися більше про нашого короля-бастарда, і про Баяза теж, і сказав їм, що ви не наглядаєте за Сультом, як вони просили, і я сказав їм… сказав їм…

Северард затнувся й замовк, витріщившись на залишки своїх пальців, розкидані по столу в дедалі ширшій калюжі крові. «Ця суміш нестерпного болю, ще нестерпнішої втрати й цілковитої невіри. Я сню? Чи справді назавжди втратив половину пальців на руках?»

Ґлокта штурхнув Северарда кінцем сікача.

— Що ще?

— Я розповів їм усе, що міг. Розповів… усе, що знав… — Слова зривалися з його вуст, вишкірених від страшного болю, разом зі слиною. — Я не мав вибору. У мене були борги, а… вони запропонували заплатити. Я не мав вибору!

«“Валінт і Балк”. Борги, шантаж, зрада. Як же все це жахливо у своїй банальності. У цьому й полягає проблема з відповідями. Вони чомусь ніколи не захоплюють так, як запитання». Ґлоктині губи засіпались і розтягнулись у сумовитій усмішці.

— Не мав вибору. Я чудово знаю, як ти почуваєшся.

Він знову підняв сікач.

— Але ж…

Бем! Важке лезо дряпнуло стільницю, а Ґлокта обережно прибрав іще чотири охайні шматочки плоті. Северард кричав, охав, а потім знову кричав. Кричав відчайдушно, бризкаючись слиною й сильно кривлячи лице. «Дуже схоже на чорнослив, який я іноді їм на сніданок». Половина мізинця досі була на місці, зате інші три пальці — крім указівного — залишилися звичайнісінькими обрубками, з яких щось тече. «Але ми не можемо зупинитися зараз: ми ж так далеко пройшли. Ми геть не можемо зупинитися, чи не так? Ми мусимо знати все».

— Як щодо архілектора? — запитав Ґлокта, витягнувши шию вбік і покрутивши затерплим плечем. — Звідки він знав, що відбувається в Дагосці? Що ти йому сказав?

— Як він… що… я нічого йому не казав! Нічого не…

Бем! Северардів великий палець відлетів геть, закрутившись по столу й залишивши по собі закручений слід із кривавих плям. Ґлокта поворушив стегнами вперед-назад, намагаючись позбутися болю в ногах і спині. «От тільки від нього не втекти. Кожне нове положення трохи гірше за попереднє».

— Що ти сказав Сультові?

— Я… Я… — Северард подивився вгору, роззявивши рота. З його нижньої губи звисала довга нитка слини. — Я…

Ґлокта нахмурився. «Це не відповідь».

— Перев’яжи її на рівні зап’ястка і підготуй другу руку. Тут нам уже ні з чим працювати.

— Ні! Ні! Будь ласка… Я не… будь ласка…

«Як же мені набридають ці благання. Пів години — і словá “ні” та “будь ласка” начисто втрачають значення. Починають звучати як бекання вівці. Зрештою, всі ми — ягнята, призначені на забій». Ґлокта подивився на шматочки пальців, розкидані по закривавленому столу. «М’ясо для різника». Йому боліла голова: в кімнаті було надто яскраве світло. Він опустив сікач і потер зболілі очі. «Виснажлива це справа — нівечити найближчих друзів». Раптом збагнув, що розмазав по повіках кров. «Трясця».

Фрост уже затягнув джгут у Северарда на зап’ястку і знову пристебнув закривавлені рештки його лівої руки до стільця. Звільнив його правицю та обережно підніс її до столу. Ґлокта подивився на це. «Усе охайно, діловито й безжально у своїй ефективності. Цікаво, чи мучать його докори сумління, коли сонце заходить? Сумніваюся. Накази, зрештою, віддаю я. А я дію за наказами Сульта, за порадами Маровії, на вимогу банку “Валінт і Балк”. Зрештою, який у нас усіх вибір? Виправдання мало не напрошуються самі собою».

Коли Фрост розчепірив праву долоню Северарда на столі, саме там, де раніше лежала ліва, його біле лице оббризкали червоні краплини крові. Цього разу Северард навіть не пручався. «За якийсь час воля зникає. Я це пам’ятаю».

— Будь ласка… — прошепотів він.

«Зупинитися було б неймовірно добре. Гурки, найпевніше, спалять усе місто й переб’ють нас, а кого тоді обходитиме, хто кому що сказав? Якщо ж вони якимось дивом зазнають невдачі, Сульт, поза сумнівом, доб’є мене, або ж “Валінт і Балк” стягне свій борг моєю кров’ю. Яке значення матиме, чи прозвучали колись відповіді на певні запитання, коли я плаватиму на животі серед доків? Тоді чому я це роблю? Чому?»

Кров досягла краю дерева й почала з невпинним «тук-тук-тук» крапати на підлогу. Іншої відповіді не було. Ґлокта відчув, як один бік його обличчя швидко засіпався. Знову взявся за сікач.

— Поглянь на це. — Він показав на розкидані по столу шматки кривавої плоті. — Поглянь, що ти вже тут утратив. А все тому, що не хочеш казати мені те, що я маю знати. Невже не цінуєш власних пальців? Тепер тобі від них жодної користі, хіба не так? Можу тобі сказати, що й мені від них жодної користі. Від них не буде жодної користі нікому, крім хіба що одного-двох голодних собак.

Ґлокта оголив дірку, що зяяла на місці його передніх зубів, і втиснув вістря сікача в дерево між Северардовими розчепіреними пальцями.

— Ще раз. — Він вимовляв кожне слово з крижаною чіткістю. — Що… ти сказав… Його Преосвященству?

— Я… не сказав йому… нічого! — По запалих щоках Северарда текли сльози, а його груди здригалися від ридань. — Нічого йому не сказав! «Валінт і Балк», там я не мав вибору! Та, бля, за все життя я жодного разу не розмовляв із Сультом! Навіть словом не перекидався! Ніколи!

Ґлокта на одну довгу мить зазирнув у вічі своєму практикові, своєму полоненому, намагаючись розгледіти правду. Довкола було тихо — тільки булькало Северардове змучене дихання. Відтак Ґлокта скривив губи й пожбурив сікач на стіл. Той загримів. «Нащо віддавати другу руку, коли ти вже зізнав­ся?» Він протяжно зітхнув, простягнув руку й лагідно витер сльози на блідому обличчі Северарда.

— Гаразд. Я тобі вірю.

«Але що далі? У нас залишається більше запитань, аніж раніше, а відповідей шукати ніде». Він вигнув спину, скривившись від болю у викривленому хребті, викривленій нозі й безпалій стопі. «Сульт, напевно, здобув свою інформацію деінде. Хто ще пережив Дагоску, хто ще побачив достатньо? Ейдер? Вона нізащо не наважилася б викрити себе. Вітарі? Якби вона хотіла розповісти все начистоту, то могла б зробити це тоді. Коска? Його Преосвященство нізащо не став би працювати з такою непередбачуваною людиною. Я сам користуюсь його послугами лише тому, що не маю іншого вибору. Тоді хто?»

Ґлокта перехопив погляд Фроста. Його рожеві очі не кліпали, а пильно дивилися на нього, ясні й жорсткі, наче рожеві самоцвіти. І тут головоломка склалася.

«Зрозуміло».

Ніхто з них не говорив. Фрост неквапом простягнув руку, не відводячи погляду від очей Ґлокти, а тоді обхопив Северардову шию обома товстими руками. Колишній практик міг хіба що безпорадно на це дивитися.

— Що…

Фрост злегка нахмурився. Коли він крутнув Северардову голову вбік, пролунав різкий хрускіт. «Просто й безтурбот­но, наче курку забив». Коли Фрост відпустив Северарда, його череп безвільно відхилився назад, дуже далеко назад, а з блідої шкіри на його скрученій шиї вистромилося щось неприродне й вузлувате.

Альбінос став між Ґлоктою та ледь відчиненими дверима. «Виходу немає». Ґлокта скривився, незграбно позадкувавши, і шкрябнув по підлозі кінцем ціпка.

— Чому?

Фрост повільно, але впевнено йшов уперед, міцно стиснувши білі кулаки. Його біле лице, прикрите маскою, не виражало нічого. Ґлокта підняв одну руку.

— Просто скажи мені чому, хай йому грець!

Альбінос стенув плечима. «Гадаю, деякі запитання все-таки не мають відповідей». Перекручена спина Ґлокти врізалась у вигнуту стіну. «І мій час вичерпано. Ох, що ж…» Він протяжно вдихнув. «Усе завжди було проти мене. Я не надто й заперечую, щоб померти».

Фрост здійняв білий кулак, а тоді загарчав. У його важке плече, глухо чвакнувши, глибоко вгруз сікач. Із рани йому на сорочку полилася кров. Фрост повернувся. У нього за спиною стояла Арді. Якусь мить усі троє витріщались одне на одного. А тоді Фрост ударив її в обличчя. Дівчина відхитнулася, врізалася в бік столу й безвільно опустилася на підлогу, перекинувши стіл. Поряд із нею загриміла на підлогу Ґлоктина скриня, посипались інструменти, розлетілися кров і кавалки плоті. Фрост почав розвертатися назад, хоча з його тіла досі стирчав сікач, а лівиця безвільно повисла.

Ґлокта вишкірив голі ясна. «Я не заперечую, щоб померти. Але переможеним бути не бажаю».

Він розставив ноги якомога зручніше, ігноруючи біль, що проштрикнув його безпалу стопу й передню ногу. Здійняв ціпок і втиснув великий палець у потайний засув у ньому. Цей ціпок за точними вказівками Ґлокти виготовила та сама людина, що виготовляла скриню для його інструментів. «І робота тут навіть тонша».

Щось легенько клацнуло: різко розчахнулося дерево на потайних петлях і відкрило двофутову голку з ясного, мов дзеркало, металу. Фрост пронизливо вереснув.

«Випад-випад, Ґлокто. Випад-випад».

Сталь утратила чіткі обриси. Перший випад майстерно проштрикнув Фростові груди з лівого боку. Другий безшумно проколов йому шию з правого боку. Третій проколов маску і злегка торкнувся вилиці; блискуче вістря клинка на мить показалося просто під білим вухом Фроста, а тоді стрімко вилізло назад.

Фрост стояв нерухомо, від легкого подиву здійнявши білі брови. А тоді з малесенької ранки в нього на горлі заструменіла кров і чорною цівкою потекла йому на сорочку. Він простягнув одну велику білу руку. Захитався. Кров забулькала з-під його маски.

— Фядь, — видихнув він.

Фрост повалився на підлогу так, ніби з-під нього раптом висмикнули ноги. Простягнув одну руку, щоб відштовхнутись, але сили в ній не було. Він забулькав — спершу шумно, а тоді тихо, — а відтак завмер. «От і все».

Арді саме сідала поряд зі столом. Із її носа лилася, стікаючи по верхній губі, кров.

— Він мертвий.

— Я колись фехтував, — пробурмотів Ґлокта. — Здається, це вміння ніколи не полишає людину остаточно.

Він перевів погляд з одного трупа на другий. Фрост лежав у темній калюжі, що поволі ширшала. Одне його рожеве око дивилося вперед, не кліпаючи навіть після смерті. Северардова голова звисала зі спинки стільця, його вуста були широко роззявлені в беззвучному крику, понівечена рука досі була в кайданку, а друга безвільно висіла. «Мої хлопчики. Мої очі. Мої руки. Їм усім кінець». Ґлокта насуплено подивився на закривавлений шмат металу, який затиснув у руці. «Що ж… Ми мусимо шкандибати далі, як уміємо, без них».

Скривившись, він потягнувся донизу й підняв двома пальцями впалу деталь ціпка, а тоді різко затулив нею криваву сталь.

— Не зачините за мене ту скриню?

Арді великими очима дивилася на інструменти, на Северардів труп із роззявленим ротом, на заляпаний кров’ю стіл, що лежав на боці, і на розкидані по підлозі кавалки плоті. Кашлянула і притиснула тильний бік долоні до рота. «Якось забувається, що інші люди не звикли мати справу з цими речами. Однак треба покладатися на всяку допомогу, яку можна здобути, а поступово привчати когось зараз трохи запізно. Якщо вона може рубонути людину сікачем, то може й понести один-два клинки, не мліючи».

— Скриню, — різко промовив Ґлокта. — Інструменти мені ще знадобляться.

Арді кліпнула, з дрожем у руках підібрала нечисленні розкидані інструменти й повернула їх на місце. Взяла скриню під пахву й дещо невпевнено підвелася, витираючи білим рукавом кров під носом. Ґлокта помітив, що в неї у волоссі застряг шматочок одного з пальців Северарда.

— У вас щось… — він показав на свою голову, — отут.

— Що? Ой! — Вона вирвала шматок мертвечини й пожбурила його на землю, здригнувшись від огиди. — Вам варто знайти інший спосіб заробляти на життя.

— Я вже думав про це певний час. Однак мені ще потрібно знайти відповіді на кілька запитань.

Рипнули двері, і Ґлокта відчув раптовий напад панічного жаху. До кімнати ввійшов Коска. Оглянувши сліди кровопролиття, він тихенько свиснув і насунув капелюх на потилицю. Перо на ньому відкинуло на фреску за спиною найманця цілий розсип видовжених тіней.

— Добряче ви тут наслідили, очільнику, добряче.

Ґлокта помацав свій ціпок. Нога в нього палала, серце глухо гупало у скронях, а його тіло під кусючим одягом змокло від холодного поту.

— Цього було не уникнути.

— Я подумав, що ви захочете знати: до нас прийшли. Шестеро практиків Інквізиції. Серйозно підозрюю, що їх могли послати сюди вбити вас.

«Жодних сумнівів. За наказом архілектора, відповідно до відомостей, одержаних від покійного практика Фроста».

— І що? — запитав Ґлокта. Після того, що сталося за останню годину, він мало не очікував, що Коска накинеться на нього, розмахуючи мечем.

«Але, якщо остання година нас чогось і навчила, то це того, що той, кому довіряють найменше, не завжди є найменш надійним».

— І ми, звісно, їх пошматували, — широко всміхнувся штирієць. — Мене ображає те, що ви могли подумати інакше.

— Добре. Добре. — «Хоч щось пішло за планом». Ґлокті понад усе хотілося опуститися на підлогу, лежати там і кричати. «Але ще треба попрацювати». Він, скривившись, пошкутильгав до дверей. — Нам треба негайно вирушити до Аґріонта.

Коли Ґлокта разом з Арді видибав на Мідлвей, у холодне ясне небо вже витікали перші промені світанку. У повітрі ще висів туман, але він тепер розсіювався. «Здавалося б, попереду чудовий день. Чудовий день для кровопролиття, зради й…»

У тумані, далі на південь, уздовж широкої брукованої дороги рухалися тіні, прямуючи до моря. А ще лунали звуки. Торохтіння, дзеленчання. Дуже схоже на переміщення групи людей в обладунках. Десь далі хтось кричав. Забемкав дзвін, похмурий і приглушений. «Сполоховий дзвін».

Коска насуплено вдивився в дедалі рідший туман.

— Що це таке?

Силуети стали чіткішими. Люди в обладунках, зі списами, до того ж численні. Їхні високі шоломи явно були не союзного фасону.

Арді торкнулася Ґлоктиного передпліччя.

— Це що…

— Гурки.

Коли туман поволі розійшовся, їхні обладунки замерехтіли в убогому сірому світлі. Їх було дуже багато, і вони крокували вздовж Мідлвей на північ. «Напевно, таки висадили людей у доках, прорвалися в центр міста. Просто дивовижно невдало обрали час».

— Назад!

Ґлокта повернувся до завулка, послизнувся й мало не впав, скривившись, коли Арді підхопила його за лікоть і допомогла випрямитися.

— Назад, до особняка! — «І сподіваймося, що нас іще не побачили». — І тримайте ці лампи при собі, вони нам знадобляться.

Він як умів побіг до смердючого завулка, хоча його дорогою штовхали та штурхали найманці Коски.

— Та хай ті гурки сказяться, — процідив штирієць. — Хоч убийте, не знаю, чим їх так засмутив.

— Співчуваю.

Ворота з рипінням зачинились, і кілька найманців почали тягнути до них розбитий фонтан. «Цікаво, як довго це стримуватиме один із легіонів імператора?»

— Очільнику, а можна спитати, який саме в нас тепер план? Хоча ваш палац прегарний, сидіти тут і чекати на підмогу — це, вочевидь, не варіант.

— Ні. — Ґлокта насилу піднявся сходами й увійшов у відчинені парадні двері. — Нам потрібно дістатись Аґріонта.

— Мені щось підказує, що нашим гуркським друзям не­одмінно спало на думку те саме. Ми ж, безумовно, не дістанемося туди суходолом.

— Тоді треба йти під суходолом.

Ґлокта якомога елегантніше прошкандибав у нутро будівлі, а за ним стривожено пішли Арді й найманці.

— Тут є вхід до каналізації. Знаючи маршрут, можна дійти аж до Аґріонта.

— Каналізації? — всміхнувся Коска. — Як ви добре знаєте, я понад усе на світі люблю пробиратися крізь життєве болото, але каналізація може добряче… збивати з пантелику. Ви знаєте маршрут?

— Насправді ні.

«Але знаю людину, яка стверджує, ніби може знайти шлях крізь що завгодно, навіть крізь ріку з лайна».

— Брате Лонґфуте! — гукнув він, пошкандибавши до сходів. — У мене є для вас пропозиція!

Судний день

Лорд-маршал Вест стояв у затінку покинутого сараю на схилі над родючими рівнинами Міддерланду, однією рукою в рукавичці міцно тримаючи підзорну трубу. На пласких осінніх полях, складених із бурих, зелених і жовтих клаптів, обтиканих деревами й розітнутих голими живоплотами, досі трималося трохи вранішнього туману. На віддалі Вест бачив зовнішні стіни Адуа — сувору сіру лінію, всіяну вежами. За стінами тягнулися до неба нечіткі силуети будівель — теж сірі, але світліші. Над ними бовванів височезний привид Будинку Творця, строгий і нерозкаяний. Загалом повернення додому для Веста вийшло безрадісним.

Вітру не було зовсім. Морозне повітря залишалося напрочуд спокійним. Наче й не було ніякої війни, не сходилися ворожі армії, ніхто не планував кривавих битв. Вест поводив підзорною трубою сюди-туди, але не бачив і сліду гурків. Унизу, перед стінами, йому начебто впав у око чи то малесенький парканчик, чи то обриси тонесеньких списів, але на такій відстані й у такому світлі він не міг бути впевнений ні в чому.

— Вони, напевно, нас очікують. Це точно.

— А може, вони сплять допізна, — сказав Джеленгорм, як завжди, налаштований оптимістично.

Пайк був прямолінійніший.

— А якщо й так, то яка різниця?

— Майже жодної, — визнав Вест.

Король Джезаль віддав цілком конкретні накази. Місто заполонили гуркські війська, і оборона була близька до остаточного краху. Не було часу ні на вигадливі військові хитрощі, ні на обережне наближення, ні на пошук у ворога слабких місць. За іронією долі, принц Ладісла в цій ситуації міг би виявитися непоганим командиром. Тепер обставини нарешті почали вимагати величного наступу, за яким чекатиме або смерть, або слава. У руках Веста було лиш одне — час.

Неподалік зупинив коня Брінт, і в холодне повітря дощем здійнявся пісок. Брінт зіскочив із сідла й елегантно віддав честь.

— Лорд-маршале, кавалерія генерала Кроя зайняла позицію з правого крила й готова атакувати за вашим наказом.

— Дякую, капітане. Його піхота?

— Розгорнута десь наполовину. Деякі роти досі розсипані на дорогах.

— Досі?

— Іти доводиться по багнюці, сер.

— Хе. — Армії залишають по собі багнюку, як слимак залишає слід. — А що з Полдером?

— Наскільки я розумію, в нього аналогічна ситуація, — відповів Брінт. — Повідомлень немає?

Джеленгорм заперечно хитнув головою.

— Генерал Полдер зранку був неговіркий.

Вест поглянув на місто, на ту далеку сіру лінію за полями.

— Вже скоро. — Пожував губу, вже й без того зболілу через його постійні тривоги. — Дуже скоро. Не треба випускати стрілу, не натягнувши лука повністю. Коли надійде ще трохи піхоти…

Брінт насуплено дивився на південь.

— Сер, це…

Вест подивився туди, куди Брінт показував пальцем. На лівому крилі, де перед цим збирав свою дивізію Полдер, кавалерія вже елегантно просувалася вперед.

Вест витріщився на вершників, які набирали швидкість.

— Що за…

Два повні полки важкої кінноти перейшли у величний чвал. Тисячі вершників помчали вперед відкритими полями, огинаючи дерева й розрізнені фермерські будинки, здіймаючи хмари запилюженої землі. Тепер Вест чув тупіт їхніх копит, подібний до далекого грому, мало не відчував чобітьми вібрацію від нього. На піднятих мечах і списах, на щитах і повних обладунках виблискувало сонце. Майоріли й шарпалися на вітрі знамена. Неабияка демонстрація військової величі. Сцена з приголомшливої книжки казок із м’язистим героєм, де часто повторюються такі безглузді слова, як «честь» і «праведність».

— От лайно, — буркнув крізь зуби Вест, відчуваючи, як за очима починається знайома пульсація.

Генералові Полдеру під час мандрів Північчю не терпілося влаштувати кавалерійську атаку з тих, якими він так уславився. Там цьому заважали суворий ландшафт, сувора погода чи суворі обставини. Тепер же, коли умови були ідеальні, він, здавалося, не зміг устояти перед такою нагодою.

Джеленгорм поволі захитав головою.

— Клятий Полдер.

Вест роздратовано загарчав і підняв підзорну трубу, щоб розтрощити її об землю, але спромігся в останню мить зупинитися, важко вдихнув і сердито склав пристрій. Того дня він не міг дозволити собі потурати власним примхам.

— Що ж, тоді на цьому все. Хіба ні? Віддавайте наказ наступати по всій лінії!

— Сурміть атаку! — заревів Пайк. — Атаку!

Залунав різкий поклик горна, оглушливо гучний у студеному вранішньому повітрі. Від цього біль, що пульсував у Веста в голові, аж ніяк не ослабнув. Він просунув один забрьоханий чобіт у стремено й нехотя підтягнувся до сідла. Йому вже боліло після цілої ночі їзди верхи.

— Гадаю, нам треба їхати до слави слідом за генералом Полдером. Тільки, можливо, не на такій поважній відстані. Комусь однаково треба координувати цю катавасію.

До них долинули звуки горнів, що відповідали їм далі вздовж строю, і праворуч пішли клусом вершники Кроя.

— Майоре Джеленгорме, накажи піхоті вирушити на підмогу, щойно та надійде. — Вест поворушив ротом. — За потреби — частинами.

— Звісно, лорд-маршале.

Здоровань уже почав розвертати коня, щоб віддати наказ.

— Війна, — пробурмотів Вест. — Шляхетна справа.

— Прошу? — перепитав Пайк.

— Та нічого.

Останні кілька сходинок Джезаль долав через одну, тимчасом як позаду нього торохтіли Ґорст і десяток його лицарів, снуючи за ним по п’ятах, наче тіні. Він владно проминув варту й вийшов на яскраве вранішнє світло на вершині Великої вежі, що височіла над нещасним містом. Лорд-маршал Варуз уже стояв біля парапета, оточений зграйкою своїх штабних офіцерів. Усі вони сердито дивилися на протилежний бік Адуа. Старий вояк стояв виструнчившись і зціпивши руки за спиною, як це завжди бувало під час тренувань із фехтування колись давно. Однак за старих часів Джезаль ніколи не помічав, щоб у нього трусилися руки. Тепер же вони трусилися, до того ж сильно. Поряд із ним стояв верховний суддя Маровія в чорній мантії, яку ворушив легенький вітерець.

— Які новини? — поцікавився Джезаль.

Лорд-маршал швидко й нервово провів язиком по губах.

— Гурки пішли в атаку до світанку. Оборонці стіни Арно не встояли. Невдовзі їм вдалося висадити людей у доках. Багато людей. Ми надзвичайно відважно вели ар’єргардні бої, але… ну…

Насправді казати щось іще було непотрібно. Підійшовши ближче до парапету й побачивши зранену Адуа, Джезаль чітко розгледів гурків, що потоком ішли вздовж Мідлвей, тимчасом як над цією людською масою підскакували золоті знамена імператорських легіонів, наче плавник на блискучій припливній хвилі. Джезаль почав помічати рух і деінде, а згодом — повсюди, неначе зауважив на килимі одну мураху, а тоді поступово розгледів сотні мурах по всій своїй вітальні. Гуркські солдати заполонили навіть самісінький центр міста.

— Вели ар’єргардні бої зі… змінним успіхом, — кволо закінчив Варуз.

Унизу з будівель біля західних воріт Аґріонта вирвалося кілька людей і побігло брукованою площею перед ровом, узявши курс на міст.

— Гурки? — писнув хтось.

— Ні, — буркнув лорд-маршал. — Це наші.

Люди, які всіляко намагалися врятуватися від різанини, що, поза сумнівом, уже коїлася в зруйнованому місті. Джезаль достатньо часто дивився в очі смерті, щоб здогадуватись, як вони почуваються.

— Проведіть цих людей під наш захист, — наказав він. При цьому йому трохи урвався голос.

— Боюся… ваша величносте, ворота замкнені.

— То відімкніть їх!

Варуз нервово перевів погляд вологих очей на Маровію.

— Це було б… нерозважливо.

До мосту вже дісталося не менше дюжини людей, які кричали й розмахували руками. Їхніх слів було не чутно через відстань, але безпорадний, відвертий жах у їхніх голосах було неможливо не помітити.

— Треба щось зробити. — Джезаль міцно вчепився в парапет. — Треба щось зробити! Там неодмінно є й інші, багато інших!

Варуз прокашлявся.

— Ваша величносте…

— Ні! Сідлайте мого коня. Збирайте Лицарів Тіла. Я не бажаю…

Верховний суддя Маровія вже заступив двері, що вели до сходів, і тепер спокійно й сумовито поглянув Джезалеві в лице.

— Якби ви зараз відчинили ворота, то наразили б на ризик увесь Аґріонт. Багато тисяч громадян, які чекають від вас захисту. Тут ми можемо вберегти їх, принаймні поки що. Ми мусимо їх уберегти. — Його погляд ковзнув убік, до вулиць. Джезаль помітив, що очі в нього різного кольору: одне око блакитне, друге — зелене. — Ми маємо визначити, де вище благо.

— Вище благо.

Джезаль поглянув у протилежний бік, углиб Аґріонта. Він знав: довкола стін стоять хоробрі оборонці, готові до смерті битися за короля й вітчизну, хай як мало ті на це заслуговують. Уявлялися йому й цивільні, що біжать вузькими провулками, шукаючи прихистку. Чоловіки, жінки, діти, старі й молоді, вигнані зі зруйнованих домівок. Люди, яким він обіцяв безпеку. Його очі ковзнули за високі білі будівлі довкола зеленого парку, за широку площу Маршалів, за довгу Алею Королів із її високими статуями. Він знав: там повно безпорадних і нужденних. Тих, кому не пощастило мати кращої опори, ніж цей безхребетний шахрай, Джезаль дан Лютар.

Йому тяжко було з цим змиритися, та він знав, що старий чиновник має рацію. Він нічого не вдіє. Те, що він пережив свою останню величну атаку, вже приголомшлива удача, а для нової зараз аж надто пізно. За межами Аґріонта гуркські вояки почали проникати на площу перед воротами. Кілька з них стали на коліна, тримаючи в руках луки, і випустили стріли, що полетіли дугою до мосту. Крихітні постаті валилися й падали, плюхалися в рів. До вершини Великої вежі легенько долинали тонкі крики.

На стінах заторохтів зустрічний залп, який усіяв гурків арбалетними стрілами. Хтось падав, іще хтось заточувався й перекидався, кілька тіл залишилися лежати на бруківці. Гурки кинулися шукати укриття в будівлях край площі; бійці мчали крізь тіні від будинку до будинку. Один солдат Союзу зіскочив із мосту й кілька разів змахнув кінцівками в рові, а тоді зник. Він так і не виринув. За ним іще повзла остання купка покинутих оборонців, які відчайдушно трималися за зброю. Думка про вище благо, напевно, не надто їх утішатиме, коли вони зроблять останні важкі вдихи. Джезаль замружив очі й відвів погляд.

— Отам! На сході!

Варуз і кілька людей із його штабу скупчилися довкола віддаленого парапету й дивилися на далекі поля за містом, позаду Будинку Творця. Джезаль підійшов до них і прикрив очі рукою від сонця, що сходило. Йому здалося, що за великою стіною Аґріонта, за сяйливою річкою й широкою дугою міста щось заворушилося. Заворушився великий півмісяць, що поволі сунув до Адуа.

Один з офіцерів опустив підзорну трубу.

— Кавалерія! Союзна кавалерія!

— Ви впевнені?

— Армія!

— Спізнились, — буркнув Варуз, — але від цього їм радітимуть не менше.

— Ура маршалові Весту!

— Нас визволено!

Джезалеві не хотілося кричати з радощів. Надія — це, звісно, чудово, і її вже давно бракувало, але святкувати ще було відверто зарано. Він перейшов на другий бік вежі й насуплено поглянув униз.

На площу за стінами цитаделі висипа`ли все нові й нові гурки, і йшли вони добре підготовленими. Вони котили вперед великі похилі ширми з дерева. Кожна з них була досить велика, щоб за нею могло сховатися не менше двох десятків людей. Найперша ширма уже наїжачилась арбалетними стрілами, та вони продовжували підповзати до мосту. Линули вгору й донизу стріли. Поранені падали й щосили повзли назад. Одна з будівель ізбоку площі вже спалахнула, і полум’я спрагло облизувало карнизи на її даху.

— Армія! — радісно гукнув хтось на протилежній бійниці. — Маршал Вест!

— А й справді. — Маровія насуплено поглянув на побоїще внизу. Звуки бою невпинно шаленіли. — Залишається сподіватися, що він не прийшов запізно.

Крізь прохолодне повітря до них долинув гамір бою. Бряжчання й цокання, лункі крики. Лоґен позирнув ліворуч і праворуч, дивлячись на людей довкола себе, які підтюпцем бігли вперед відкритими полями. Їхнє швидке дихання сичало, спорядження гриміло, всі вони відверто супилися та їжачилися гострою зброєю.

Те, що він знову вплутався в усе це, аж ніяк не підбадьорювало.

Сумно, але Лоґен відчував більше тепла й більше довіри в товаристві Ферро та Джезаля, Баяза й Кея, ніж зараз серед собі подібних. Вони були складними заразами, кожне по-своєму. Не можна сказати, що він по-справжньому їх розумів чи вони принаймні дуже йому подобались. Але Лоґен, коли був із ними, подобався сам собі. Там, на знелюднілому заході світу, він був людиною, на яку можна покластися, такою, як його батько. Людиною, якій не дихало у спину криваве минуле, яка не мала імені, чорнішого за пекло, й не мала потреби щомиті пильнувати себе. Людиною з надіями на краще.

Думка про нову зустріч із цими людьми, про можливість ізнову побути такою людиною, підстьобнула Лоґена так, що йому захотілося ще швидше побігти на сіру стіну Адуа. Здавалося — принаймні тієї миті, — ніби він зможе покинути Криваву Дев’ятку позаду.

Проте решта північан не поділяла його ентузіазму. Ця атака більше скидалася на прогулянку. Вони підбрели до групки дерев, у біле небо знялася, забивши крилами, парочка птахів, і вони остаточно зупинилися. Ніхто не казав нічого. Один хлопчина навіть сів спиною до дерева й заходився попивати воду з фляги.

Лоґен витріщився на нього.

— Ради мертвих, здається, я ще не бачив такої хрінової атаки. Ви що, зоставили хребти на Півночі?

Хтось забурмотів, кілька людей підозріливо на нього поглянули. Червона Шапка позирнув убік, втиснувши язика в нижню губу.

— Може, й так. Не зрозумій мене неправильно, отамане, ваша королівська високосте чи як там тебе тепер кличуть. — Він нахилив голову, щоб показати, що нікого не хоче зневажити. — Я колись бився, й бився доволі завзято, моє життя трималося на вістрі меча й таке інше. Просто, ну… я хочу сказати: нащо битися тепер? І так, гадаю, думаємо всі ми. Це ж не наша справа, так? Це не наш бій.

Шукач похитав головою.

— Союз матиме нас за справжнє збіговисько боягузів.

— А кого обходить, що там думають? — гукнув хтось.

Червона Шапка підійшов до Лоґена впритул.

— Поглянь, отамане, мене не так уже й обходить, чи вважає мене малодушним якийсь гівнюк. Я вже пролив достатньо крові для цього. Як і ми всі.

— Ха, — буркнув Лоґен. — Отже, ти голосуєш за те, щоб залишитися тут.

Червона Шапка знизав плечима.

— Ну, мабуть…

Він зойкнув: Лоґенове чоло врізалося йому в обличчя й роз’ю­шило носа, неначе розтрощивши горіх на ковадлі. Він важко опустився на спину в грязюку, а по його підборіддю текли бризки крові.

Лоґен розвернувся, і його лице обм’якло з одного боку, як колись. Лице Кривавої Дев’ятки — холодне й мертве, геть байдуже. Це було легко. Для нього це здавалося природним, як носити улюблені чоботи. Його рука намацала холодне руків’я меча Творця, і люди довкола нього відступили, повідсувалися, забурмотіли й зашепотілися.

— Що, гівнюки, ще хтось із вас хоче голосувати?

Хлопчина впустив свою флягу в траву й підскочив із місця, на якому сидів. Лоґен зиркнув на кількох із них по черзі — на тих, хто дивився найсуворіше, — і вони один за одним перевели погляди на землю, на дерева, на що завгодно, крім нього. Але врешті він поглянув на Дрижака. Той патлатий гад у відповідь дивився просто на нього. Лоґен примружив очі.

— А як щодо тебе?

Дрижак похитав головою. Перед його обличчям загойдалося волосся.

— О ні. Не зараз.

— Тоді в той час, коли ти будеш готовий. Коли хтось із вас буде готовий. А доти ви в мене працюватимете. Зброя, — прогарчав він.

Усі хутко приготували мечі й сокири, списи й щити. Люди метушилися, знаходили свої місця, раптом почали змагатися за право атакувати першим. Червона Шапка саме підводився й кривився, приклавши одну руку до закривавленого обличчя. Лоґен опустив на нього погляд.

— Якщо тобі здається, ніби з тобою повелися жорстоко, подумай ось про що. За старих часів ти зараз уже силкувався б утримати в собі кишки.

— Угу, — буркнув він, витираючи рота. — Ти маєш рацію.

Лоґен провів Червону Шапку поглядом, поки той, спльовуючи кров, ішов назад, до своїх хлопців. Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий має талант обертати друзів на ворогів.

— А без цього було не можна? — запитав Шукач.

Лоґен знизав плечима. Він цього не хотів, але тепер був голов­ним. Це завжди було катастрофою, та він дійшов до цього, а людина на чолі не може допускати, щоби хтось ставив запитання. Просто не може. Спершу люди приходять із запитаннями, а потім — із ножами.

— Не бачив іншого виходу. Так воно й було завжди, хіба ні?

— Я сподівався, що часи змінилися.

— Часи не змінюються ніколи. Треба дивитися на речі реально, Шукачу.

— Ага. А втім, шкода.

Шкодувати можна було багато про що. Лоґен уже давно облишив намагання виправляти такі ситуації. Він витягнув меч Творця й підняв його.

— Тоді вперед! І цього разу — так, ніби нам не насрати!

***

Він побіг між дерев і почув, як за ним рушила решта хлопців. Коли вони вибралися на свіже повітря, перед ними бовваніли стіни Адуа, прямовисна сіра круча на вершині трав’янистого узвишшя, всіяній округлими вежами. Довкола лежало чимало трупів. Достатньо, щоб захолов навіть загартований у боях карл. Трупи, судячи з кольору шкіри, були здебільшого гуркськими й незграбно лежали серед усілякого зламаного приладдя; їх утоптували у збурену землю, топтали копитами.

— Обережно! — прокричав Лоґен, біжучи між них і далі. — Обережно!

Він помітив дещо попереду — паркан із загострених паль. З однієї звисав труп коня. За палями хтось ворушився. Люди з луками.

— Щити!

Вниз полетіло кілька стріл. Одна з глухим ударом врізалася в щит Дрижакові, ще кілька — в землю біля ніг Лоґена. Карл менш ніж за крок від нього зловив стрілу в груди й перекинувся.

Лоґен біг. Огорожа, хитаючись, наближалася до нього, знач­но повільніше, ніж йому хотілося б. Між двома палями стояв якийсь чоловік — смаглявий, у блискучому нагруднику, з червоним плюмажем на загостреному шоломі. Він кричав на юрбу інших людей, що зібралися довкола нього, й розмахував вигнутим мечем. Мабуть, гуркський офіцер. Незла мішень для атаки. Лоґенові чоботи зачвакали по збуреній землі. Повз нього промайнуло ще кілька стріл, випущених поспіхом. Офіцер вирячив очі. Стурбовано позадкував і здійняв меч.

Лоґен смикнувся ліворуч, і вигнутий клинок гепнув об ґрунт біля його ніг. Він із гарчанням замахнувся мечем Творця, і важка металева зброя брязнула об яскравий нагрудник офіцера і глибоко вгрузла в нього, лишивши по собі велику вм’ятину. Офіцер заверещав, а тоді хитнувся вперед, зігнутий і майже нездатний вдихнути. Меч випав у нього з руки, і Лоґен ударив офіцера в потилицю так, що шолом у нього зім’явся, а сам він розтягнувся в багнюці.

Лоґен поглянув на інших, але ніхто з них і не ворухнувся. Вони здавались обідранцями, схожими на найслабших трелів, тільки смаглявими. Мало скидалося на тих безжальних паскуд, яких він очікував через те, як Ферро завжди говорила про гурків. Вони збилися докупи, виставивши на всі боки списи. Кілька навіть тримали в руках луки зі стрілами й, мабуть, могли б зробити з нього їжака, та утримувалися від цього. А втім, цілком можливо, що вони прокинулися б, якби він пішов у наступ просто на них. Лоґенові вже доводилося ловити стріли, і робити це знову йому не хотілося.

Тож замість того, щоб наступати, він випростався й заревів. То був бойовий рев, як тоді, коли він біг із пагорба в атаку під Карлеоном багато років тому — ще тоді, як усі його пальці й надії були цілі. Лоґен відчув, як до нього підійшов Шукач, підняв меча й теж закричав. Відтак поряд із ними знайшовся Дрижак, який ревів, наче бик, і гамселив об щит головкою сокири. Потім — Червона Шапка із закривавленим обличчям, і Мовчун, і всі інші зі своїми бойовими кличами.

Вони стояли довгою шеренгою, трусили зброєю, гучно били однією зброєю об іншу, ревли, кричали й гукали на весь голос. Виходив такий галас, ніби відкрилося саме пекло й людей вітала своїм співом юрба дияволів. Смагляві люди з пильністю і дрожем стежили за ними. Роти в них були роззявлені, а очі — вирячені. Лоґенові здавалося, що вони ще ніколи такого не бачили.

Один із них кинув списа. Може, він і не хотів цього — просто його так сильно вразив цей гамір і вигляд купи божевільних волохатих тварюк, що пальці розтиснулися. Хай там як, хотів він цього чи ні, спис упав — і на цьому все, вони всі почали кидати спорядження. Воно стрімко й гучно падало у траву. Здавалося, кричати далі буде якось дурнувато, і бойові кличі стихли, а тоді два гурти бійців на тій ділянці землі, всіяній гнутими палями й покорченими трупами, мовчки витріщились один на одного.

— Дивний бій, — стиха промовив Дрижак.

Шукач нахилився до Лоґена.

— Що робитимемо з ними тепер, коли ми їх здолали?

— Ми не можемо просто сидіти тут і панькатися з ними.

— Угу, — підтакнув Мовчун.

Лоґен пожував губу й закрутив мечем, намагаючись вигадати, що б таке розумне з цим зробити. Якось не вигадувалося.

— Можна просто дати їм піти.

Він смикнув головою, показуючи на північ. Ніхто не ворухнувся, тож Лоґен спробував іще раз і показав мечем. Коли він здійняв меча, вони зіщулились і почали стиха перемовлятись, а один із них гепнувся в багнюку.

— Просто валіть отуди, — сказав Лоґен, — і ми нічого не матимемо проти. Просто… валіть… отуди!

Він іще раз тицьнув мечем.

Тут до одного з вояків дійшло, і він сторожко відступив на крок від групи. Його ніхто не забив, і він побіг. Невдовзі за ним побігли інші. Шукач подивився, як останні з них дременули геть, а тоді знизав плечима.

— Ну, хай їм щастить, чи що.

— Атож, — буркнув Лоґен. — Хай щастить. — А тоді додав — так тихо, що ніхто не почув: — Ще живий, ще живий, ще живий…

Ґлокта шкандибав крізь смердючий морок, долаючи затхлий хідник пів кроку завширшки; триматися на ногах було так важко, що його язик втискався в голі ясна, і він постійно кривився від дедалі сильнішого болю в нозі, всіляко стараючись не дихати носом. «Лежачи скалічений у ліжку після повернення з Гуркулу, я гадав, що вже не впаду нижче. Те саме я думав і тоді, коли очолював страхітливу смердючу в’язницю в Енґлії. Коли з моєї волі на бійні зарізали клерка, я гадав, що досяг дна. Як же я помилявся».

Коска та його найманці вишикувалися вервечкою так, що Ґлокта опинився посередині, і їхні лайки, бурчання й тупіт луною розходилися по всьому склепінчастому тунелю, а світло ламп, які гойдалися в їхніх руках, відкидало на лискучий камінь бурхливі тіні. Гнила чорна вода крапала згори, потроху стікала замшілими стінами, булькала у брудних ринвах, мчала й нуртувала у смердючому каналі поряд із Ґлоктою. Позаду човгала Арді, тримаючи під пахвою його інструменти. Вона вже облишила намагання притримувати поділ сукні, і її тканина добряче заквецялася чорною багнюкою. Арді поглянула на Ґлокту крізь мокре волосся на обличчі й кволо спробувала всміхнутися.

— Ви, безперечно, водите дівчат лише до найкращих закладів.

— О, справді. Поза сумнівом, саме талант знаходити романтичні місця пояснює, чому я досі популярний серед прекрасної статі. — Ґлокта скривився, відчувши напад сильного болю. — Попри те, що я калічне страховисько. Куди йдемо тепер?

Лонґфут шкандибав попереду, прив’язаний мотузкою до одного з найманців.

— На північ! Приблизно на північ. Ми зовсім поряд із Мідлвей.

— Хе.

«Менш ніж за десять кроків над нами розташовані чи не наймодніші будівлі міста. Блискучі палаци й річка з лайна, незмірно ближчі одне до одного, ніж була б готова повірити більшість людей. Усе прекрасне має темний бік, і декому з нас доводиться жити на ньому, щоб інші мали змогу сміятися на світлі». Ґлокта пирснув, але його смішок обернувся на панічний зойк: його безпала нога ковзнула по липкому хіднику. Він замахнувся вільною рукою на стіну, впустив ціпок, і той зі стукотом повалився на слизьке каміння. Арді підхопила Ґлокту за лікоть, перш ніж він упав, і допомогла йому випрямитися. Він не втримався, і з проміжків у його зубах вирвався дівчачий писк від болю.

— Вам справді невесело, еге ж?

— У мене бували й кращі дні. — Коли Арді нахилилася, щоб підняти його ціпок, Ґлокта вдарився потилицею об камінь. — Коли зраджують обидва… — несподівано для самого себе забурмотів він, — …це боляче. Навіть мені. Однієї зради я очікував. Одну міг витримати. Але щоб обидва? Чому?

— Тому що ви безжальний, хитрий, ображений, перекошений лиходій, який жаліє сам себе?

Ґлокта витріщився на Арді. Вона знизала плечима.

— Ви ж запитали.

Вони знову почимчикували крізь нудотну темряву.

— Це запитання мало бути риторичним.

— Риторика? В каналізації?

— Ану зачекайте!

Коска підняв одну руку, і буркотлива процесія знову загальмувала. Згори долинав якийсь звук, спершу тихо, а потім гучніше — ритмічний і глухий тупіт ніг, які, здавалося, надходили звідусіль одночасно, і це бентежило. Коска притулився до липкої стіни. На його обличчя падали смуги світла з решітки вгорі, а довга пір’їна на його капелюсі обвисла від слизу. У мороці залунали голоси. «Кантійські голоси». Коска всміхнувся й тицьнув пальцем на дах.

— Наші давні друзі гурки. Ці падлюки не здаються, еге ж?

— Вони швидко пройшли, — буркнув Ґлокта, намагаючись перевести подих.

— На вулицях, гадаю, вже мало хто б’ється. Всі або відступили до Аґріонта, або здалися.

«Здатися гуркам». Ґлокта скривився, витягнувши ногу. «Це рідко буває доброю ідеєю, а двічі про таке взагалі не подумав би ніхто».

— Тоді треба поквапитися. Ворушіться, брате Лонґфуте!

Навігатор пошкандибав далі.

— Тепер ми вже недалеко! Я не збився з дороги, о ні, я так не можу! Це було б не в моєму стилі. Тепер ми близько до рову, дуже близько. Якщо крізь стіни є якийсь шлях, я його знайду, можете бути в цьому певні. Я заведу вас за стіни за…

— Стули пельку і йди давай, — прогарчав Ґлокта.

Один із робітників струсив зі своєї бочки останні залишки дерев’яної стружки, другий розгладив граблями купу блідого пороху, і готово. Вся площа Маршалів, від височезних білих стін Зали військової слави праворуч від Ферро до золочених воріт Осередку лордів ліворуч від неї, була вкрита тирсою. Можна було подумати, що тут і лише тут раптом пішов сніг, залишивши на гладеньких плитах тоненьку ковдру. І на темному камені, і на ясному металі.

— Добре, — несподівано задоволено кивнув Баяз. — Дуже добре!

— Це все, мілорде? — гукнув старший із їхнього догідливого гурту.

— А ніхто з вас не хоче залишитись і подивитись на знищення незнищенних Ста Слів?

Старший дещо спантеличено скосив очі на одного зі своїх колег.

— Ні. Ні, гадаю, ми просто… розумієте…

Він і решта робітників позадкували геть, забравши із собою порожні бочки. Невдовзі вони зникли поміж білих палаців. Ферро й Баяз залишилися самі серед плаского запорошеного обширу.

Лише вони, та ще скриня Творця й та штука, яка там лежала.

— Отже… Пастку поставлено. Нам потрібно лише дочекатися здобичі.

Баяз спробував двозначно всміхнутись, але Ферро не обманювалася. Вона бачила, як він заламує вузлуваті руки, як стискаються й розслаблюються бічні м’язи на його лисій голові. Він не був упевнений, що його плани спрацюють. Хай який він був мудрий, хай який спритний, хай який хитрий, він не міг бути певен. Ота штука у скрині, холодна важка річ, якої Ферро кортіло торкнутися, була чимось невідомим. Застосовували її досі лише раз, та й тоді далеко, на безлюдних пустирях Старої Імперії. Серед безкрайніх руїн проклятого Аулкуса.

Ферро насупилась і трохи витягнула меч із піхов.

— Якщо вони прийдуть, це тебе не врятує.

— Ножів забагато не буває, — загарчала вона у відповідь. — Звідки тобі знати, що вони взагалі підуть сюди?

— А що ще вони можуть зробити? Вони мусять іти туди, де перебуваю я. Це їхня мета. — Баяз шумно втягнув повітря крізь ніс і випустив його. — А я тут.

Жертви

Шукач протиснувся у ворота разом із цілою хвилею інших людей, серед яких було трохи північан і страшенно багато хлопців із Союзу. Усі вони стікалися до міста після тієї пародії на бій за стінами. На стінах над арковим входом стояло трохи людей, які раділи й кричали, наче на весіллі. По той бік тунелю стояв товстун у шкіряному фартусі й плескав людей по спинах, коли вони проходили повз нього.

— Дякую, друже! Дякую!

Він сунув щось у руку Шукачеві, всміхаючись, як дурний. Хлібина.

— Хліб. — Шукач принюхався, та хлібина пахла нормально. — Що все це в біса означає?

У чолов’яги був візок із цілою купою хлібин. Він роздавав їх усім воякам, які його минали, і союзникам, і північанам.

— І хто це взагалі такий?

Мовчун знизав плечима.

— Пекар?

Замислюватися над цим було ніколи. Їх усіх заштовхували до великого простору, де було повно людей, які штурхалися, бурчали й смітили. Вояки всіх мастей, а скраю — трохи стариганів і жінок. Їм уже починали набридати радісні вигуки. На возі посеред цього шарварку стояв гарно підстрижений хлопака в чорній формі й репетував, немов козел, що загубився:

— Восьмий полк, до Чотирьох Кутів! Дев’ятий — до Аґріонта! Якщо ви з Десятим, то, хай вам грець, зайшли не в ті ворота!

— Нам же наче треба було до доків, майоре!

— З доками розбирається дивізія Полдера! Ми йдемо до північної частини міста! Восьмий полк — до Чотирьох Кутів!

— Я з Четвертим!

— Четвертим? Де твій кінь?

— Загинув!

— А куди йти нам? — проревів Лоґен. — Північанам!

Хлопака витріщився на них круглими очима, а тоді скинув руки вгору.

— Просто йдіть! Побачите якихось гурків — убивайте!

Він знову повернувся до воріт і тицьнув через плече великим пальцем на місто.

— Дев’ятий полк — до Аґріонта!

Лоґен насупився.

— Тут ми нічого путнього не почуємо.

Він показав на широку вулицю, якою крокувала безліч вояків. Над будівлями стриміла якась височезна вежа. Здоровезна, певно, зведена на пагорбі.

— Як розділимося, просто йтимемо ось на це.

Він попрямував тією вулицею, і Шукач пішов слідом, за ним — Мовчун із Дрижаком і його хлопцями, а ще далі — Червона Шапка та його ватага. Невдовзі натовпи порідшали, і вони пішли безлюдними вулицями, тихими, якщо не брати до уваги криків якихось птахів. Ті, як завжди, були щасливі, їх геть не обходило, що щойно відбувся бій, і ще менше обходило те, що невдовзі станеться ще один.

Шукач теж не дуже про це замислювався, хоч і тримав у одній руці ненатягнутий лук. Надто вже завзято він вдивлявся в будинки обабіч дороги. Він таких будинків у житті не бачив. Зведених із маленьких квадратних червоних камінців і чорної деревини, напов­неної білою штукатуркою. Кожен із будинків був такий великий, що йому зрадів би й вождь, а більшість іще й мала скляні вікна.

— Кляті палаци, еге ж?

Лоґен пирхнув.

— Гадаєш, це щось особливе? Тобі варто побачити той Аґріонт, до якого ми прямуємо. Які будинки там. Тобі такі й не снилися. Карлеон у порівнянні з цим місцем — свинарник.

Шукачеві завжди здавалося, що Карлеон аж надто сильно забудований. А це місце було просто сміховинне. Він трохи відстав і зрозумів, що йде поряд із Дрижаком. Розірвав хлібину і простягнув половинку йому.

— Дякую. — Дрижак надкусив один її кінець, а тоді — другий. — Незле.

— Що може бути краще? Краще за цей смак свіжого хліба? Це смак… мабуть, миру.

— Як скажеш.

Вони трохи пожували мовчки.

Шукач поглянув убік.

— Як на мене, тобі варто облишити цю ворожнечу.

— Яку ще ворожнечу?

— А з ким ти ворогуєш? Я кажу про твою ворожнечу з новим королем, який отам іде. З Дев’ятипалим.

— Не скажу, що не намагався її облишити. — Дрижак похмуро глянув уздовж дороги, Лоґенові у спину. — От тільки варто мені розвернутись, як вона опиняється поряд.

— Дрижаку, ти людина хороша. Ти мені подобаєшся. Всім подобаєшся. У тебе міцні нерви, хлопче, і мізки є, і люди готові за тобою йти. Ти можеш далеко піти, якщо не вб’єшся, і заковика саме в цьому. Я не хочу, щоб ти вліз у щось таке, чого не зможеш добре закінчити.

— Тоді не переймайся. Я неодмінно закінчу все, у що влізу.

Шукач похитав головою.

— Ні, ні, хлопче, я не про це, аж ніяк не про це. Може, ти й вийдеш переможцем, а може, й ні. Я хочу сказати, що ні те, ні те перемогою не буде. Кров породжує кров і більше нічого. Я хочу сказати, що в тебе ще не все втрачено. Ти ще можеш стати кращим.

Дрижак набурмосився на нього. А тоді відкинув окраєць хліба, крутнув великим плечем і подався геть, не сказавши більше ні слова. Шукач зітхнув. Є такі речі, яких не виправити самими лише словами. А деякі не можна виправити взагалі.

Вони вийшли з лабіринту будівель до річки. Вона, певно, була така завширшки, як Вайтфлоу, тільки обидва її береги складалися з каменю. Річку перетинав найбільший міст, який коли-небудь бачив Шукач, із перилами з виткого заліза, такий широкий, що там могли б проїхати бік у бік два вози. У віддаленому кінці стояла ще одна стіна, навіть більша за ту, крізь яку вони пройшли. Шукач із роззявленим ротом ступив кілька кроків уперед, а тоді оглянув блискучу воду й побачив, що є й інші мости. Багато мостів, часом навіть більших, які виходили з величезного лісу стін, веж і височезних будівель.

На це витріщалося й багато інших, вирячивши очі так, ніби вони опинилися на місяці. Навіть у Мовчуна лице перекосилося — можливо, від подиву.

— Матері його ковінька, — проказав Дрижак. — Бачили хоч раз щось схоже?

Шукачеві від витріщання на все це вже боліла шия.

— У них тут стільки всього. Нащо їм узагалі та клята Енґлія? То ж вигрібна яма.

Лоґен знизав плечима.

— Хто його знає. Мабуть, деякі люди завжди хочуть більшого.

— Деякі люди завжди хочуть більшого. Так, брате Лонґфуте? — Ґлокта несхвально похитав головою. — Я пощадив вашу другу ногу. Пощадив ваше життя. А тепер ви хочете ще й волі?

— Очільнику, — улесливо заговорив навігатор, — дозвольте сказати, що ви справді зобов’язалися мене відпустити… Я свою частку угоди виконав. Оті двері мають відчинитися на площу, розташовану неподалік Будинку питань…

— Це ми ще побачимо.

Останній удар сокирою, останній вихор трісок — і двері хитнулися назад на іржавих петлях, а тоді у вузький льох пролилося денне світло. Найманець із татуйованою шиєю відступив убік, і Ґлокта пришкандибав до виходу й визирнув із нього. «Ах, свіже повітря… Дар, який ми так часто сприймаємо як належне». Коротенькі сходи вели до брукованого подвір’я, оточеного зачуханими спинами сірих будівель. Ґлокта знав його. «Якраз за рогом Будинку питань, як і було обіцяно».

— Очільнику! — стиха озвався Лонґфут.

Ґлокта вишкірився. «А втім, що в цьому поганого? У будь-якому разі є шанси, що цього дня не переживе ніхто з нас, а мерці можуть дозволити собі милосердя. Ба більше, це єдині люди, які можуть його собі дозволити».

— Гаразд. Відпустіть його. — Одноокий найманець дістав довгий ніж і перепиляв мотузку на зап’ястках у Лонґфута. — Було б чудово, якби я вас більше не бачив.

На обличчі навігатора з’явилася тінь усмішки.

— Не хвилюйтесь, очільнику. Я цієї ж миті думав точнісінько те саме.

Він знову пошкандибав туди, звідки вони прийшли, спустився вогкими сходами до стічних труб, а тоді завернув за ріг і зник.

— Скажіть мені, що принесли те, що треба, — промовив Ґлокта.

— Я ненадійний, очільнику. А не недосвідчений. — Коска махнув рукою на найманців. — Пора, друзі. Час почорніти.

Вони всі як один витягнули чорні маски й застебнули їх на собі, познімали обшарпані плащі й подертий одяг. Під ним на кожному було чисте вбрання, чорне з ніг до голови, з ретельно прихованою зброєю. За кілька секунд юрба злочинців обернулася на гарно організований загін практиків Королівської Інквізиції. «А втім, різниця між ними не надто велика».

Коска й собі скинув плащ, хутко вивернув його і знову на­дягнув. Підкладка плаща була чорна, як ніч.

— Носити кілька різних кольорів завжди розважливо, — пояснив він. — На той випадок, якщо у скрутному становищі доведеться перейти на інший бік.

«Справжнісінький перевертень». Він зняв капелюха й посмикав брудну пір’їну.

— Можна його залишити?

— Ні.

— Жорстока ви людина, очільнику. — Коска з широкою усмішкою пожбурив капелюх кудись у тінь. — І за це я вас люблю.

Він теж надягнув маску, а тоді насупився на Арді, яка стояла в кутку льоху, спантеличена й виснажена.

— А що вона?

— Вона? Арештантка, практику Коско! Шпигунка у змові з гурками. Його Преосвященство висловив бажання допитати її особисто. — Арді кліпнула на Ґлокту. — Це легко. Просто здавайтеся наляканою.

Дівчина ковтнула.

— Із цим проблем не виникне.

«Із тим, щоб пройти Будинком питань, аби заарештувати архілектора? Я б так не сказав». Ґлокта клацнув пальцями.

— Треба йти.

— Треба йти, — сказав Вест. — Ми очистили доки? Де носить Полдера?

— Здається, цього ніхто не знає, сер.

Брінт спробував провести свого коня далі, та вони застрягли посеред невдоволеного натовпу. Гойдалися списи, і їхні вістря метлялися небезпечно близько. Лаялися солдати. Ревіли сержанти. Квоктали, наче роздратовані кури, офіцери. Важко було уявити складніший ландшафт, аніж вузькі вулички за доками, якими треба було провести багатотисячну армію. Ще гірше було те, що тепер у протилежному напрямку йшов лиховісний потік поранених, які шкутильгали самі або ж пересувалися з чужою допомогою.

— Розступіться перед лорд-маршалом! — заревів Пайк. — Дорогу лорд-маршалові!

Він здійняв шпагу так, ніби був цілком готовий побити нею когось плазом, і люди швидко забралися з дороги, а довкола гримучих списів утворилася ціла долина. Із-поміж них виїхав, заторохтівши, один вершник. Джеленгорм із кривавим порізом на лобі.

— У тебе все гаразд?

Здоровань усміхнувся.

— Та то пусте, сер. Врізався головою в колоду, хай їй грець.

— Яка ситуація?

— Ми відтісняємо їх до західної частини міста. Кавалерія Кроя, як я розумію, дісталася Чотирьох Кутів, але гурки досі незле оточують Аґріонт, а тепер перегруповуються і йдуть у контратаку із заходу. Багато піхотинців Кроя досі стирчать на вулицях по той бік річки. Якщо сюди найближчим часом не надійде підкріплення…

— Мені треба поговорити з генералом Полдером, — урвав його Вест. — Де в біса носить того Полдера?! Брінте!

— Сер?

— Візьми кількох із цих хлопців і негайно приведи сюди Полдера! — Він тицьнув пальцем у повітря. — Особисто!

— Так, сер!

Брінт чесно постарався розвернути коня.

— А що на морі? Ройцер прибув?

— Наскільки мені відомо, він розпочав бій із гуркським флотом, але гадки не маю, як…

Коли вони вийшли з-поміж будівель і дісталися бухти, запах гнилої солі й підпаленої деревини посилився.

— Трясця його матері.

Вест не міг із цим не погодитися.

Граційна дуга адуанських доків обернулася на кривавий півмісяць. Пристань поряд із ними почорніла, спопеліла, була завалена зламаним спорядженням і зламаними тілами. Далі ще бився кепсько організований у групи натовп людей, наїжачившись на всі боки держаковою зброєю. Повітря було наповнене їхнім галасом. Прапори Союзу і знамена гурків теліпалися на вітрі, наче опудала. Епічне протистояння займало майже всю довгу лінію узбережжя. Кілька складів були охоплені полум’ям, і від них ішло мерехтливе марево. Через це сотні людей, що застрягли в бою за складами, видавалися схожими на привидів. Із охоплених вогнем будівель до затоки виринали довгі струмені задушливого диму — чорного, сірого, білого. Там, у кипучій гавані, безліч кораблів вступили в окрему відчайдушну боротьбу.

Снували сюди-туди судна на всіх вітрилах; вони поверталися, силкувалися зайняти якусь позицію, здіймали в повітря блискучі бризки. Катапульти жбурлялися полум’яними снарядами, лучники на палубах стріляли полум’яними залпами, високо в павутинні такелажу повзали матроси. Інші кораблі за допомогою мотузок і гаків зчепилися незугарними парами, наче бійцівські собаки, які гризуться, а на їхніх палубах у мерехтливих променях сонця виднілися люди, що зійшлися в лютому бою. Марно пленталися підбиті судна, на яких висіла рвана парусина й теліпався порізаний такелаж. Кілька з них палали, і від них бурими стовпами йшов дим, що перетворював низеньке сонце на огидну пляму. Повсюди на спіненій воді плавали сліди кораблетрощ: бочки, скрині, потрощені колоди й мертві матроси.

Вест упізнав звичні обриси кораблів Союзу з вишитими на вітрилах жовтими сонцями й міг здогадатися, де гуркські судна. Але були там і інші — видовжені, худорляві хижаки з чорними корпусами та білими вітрилами, кожне з яких було позначене чорним хрестом. Одне судно особливо виділялося висотою на тлі всіх інших у гавані, і його саме пришвартовували біля одного з нечисленних уцілілих причалів.

— Із Таліна ніколи не приходить нічого доброго, — пробурчав Пайк.

— Якого милого тут роблять штирійські кораблі?

Колишній засуджений показав на судно, яке саме таранило гуркський корабель.

— Вочевидь, б’ються з гурками.

— Сер, — поцікавився хтось, — що нам робити?

Одвічне запитання. Вест розтулив рота, та з нього не долинуло ні звуку. Як одна людина може сподіватися на якусь владу над колосальним хаосом, що розкинувся перед нею? Вест пригадав, як Варуз у пустелі ходив повсюди зі своїм величезним штабом за спиною. Згадав, як Бурр гупав кулаком по своїх мапах і розмахував товстим пальцем. Найголовніший обов’язок командира — не командувати, а здаватися людиною, що вміє це робити. Він перекинув зболілу ногу через луку сідла і зліз на липку бруківку.

— Поки що влаштуємо штаб тут. Майоре Джеленгорме.

— Сер?

— Знайди генерала Кроя і скажи йому, хай далі просувається на північ і на захід, до Аґріонта.

— Так, сер.

— Хай хтось збере людей і почне прибирати це сміття в доках. Нам треба швидше провести своїх людей.

— Так, сер.

— І хай хтось, біс забирай, знайде мені генерала Полдера! Кожен має зробити свій внесок!

— А це ще що таке? — пробурчав Пайк.

Побитою пристанню до них упевнено крокувала дивна процесія, що неначе прийшла зі сну і здавалася недоречною серед таких уламків. Дюжина пильних охоронців у чорних обладунках оточувала одного чоловіка. Він мав чорне волосся з сивими пасмами й загострену борідку, бездоганно підрівняну. На ньому були чорні чоботи й рифлений нагрудник із чорної сталі, а з одного його плеча велично спадав плащ із чорного оксамиту. Він, по суті, був убраний, наче найбагатший грабар у світі, але крокував зі сталевою впевненістю у власній важливості, що властива лише верховним представникам королівських родин. Цей чоловік крокував навпростець до Веста, не позираючи ні ліворуч, ні праворуч. Його владність без жодних зусиль відштовхувала від нього оторопілих вартових і штабних офіцерів, як магніт відштовхує залізні ошурки.

Чоловік простягнув руку в чорній латній рукавиці.

— Я великий герцог Орсо Талінський.

Можливо, він хотів, щоб Вест опустився на коліна й поцілував її. Натомість Вест схопився за неї й міцно потиснув.

— Ваша ясновельможносте, це честь для мене.

Він гадки не мав, чи правильно взагалі звертатися так до цієї людини. Вест аж ніяк не сподівався зустріти посеред кривавого бою в доках Адуа одного з наймогутніших людей у світі.

— Я лорд-маршал Вест, командир армії його величності. Не хотів би видатися невдячним, але ви далеко від дому…

— Моя донька — ваша королева. Від її імені народ Таліна готовий принести будь-яку жертву. Щойно почувши про… — зобачивши охоплену вогнем гавань, він вигнув одну чорну брову, — тутешні негаразди, я підготував похід. Кораблі мого флоту, а також десять тисяч найкращих моїх бійців, у вашому розпорядженні.

Вест гадки не мав, як на це реагувати.

— Справді?

— Я дозволив собі висадити їх. Вони наразі виганяють гурків із південно-західної частини міста. Як вона там зветься — Три Ферми?

— Гм… так.

Герцог Орсо ледь помітно всміхнувся.

— Живописна назва для міського району. Не переймайтеся більше своїм західним флангом. Бажаю вам успіхів у роботі, лорд-маршале. Якщо на те буде воля фатуму, ми зустрінемось опісля. Як переможці.

Він схилив величну голову в поклоні й хутко подався геть.

Вест витріщився йому вслід. Він знав, що справді має радіти несподіваній появі десяти тисяч штирійських вояків, готових допомогти, але не міг позбутися дошкульного відчуття, що був би щасливіший, якби великий герцог Орсо не прибув узагалі. Однак наразі в нього були й нагальніші клопоти.

— Лорд-маршале! — гукнув Брінт, який біг пристанню на чолі групки офіцерів. На його обличчі з одного боку виднілася велика й довга смуга попелу. — Лорд-маршале, генерал Полдер…

— Ну нарешті, хай йому грець! — гарикнув Вест. — Тепер ми, можливо, почуємо деякі відповіді. І де носить цього гада?

Він відштовхнув Брінта й заціпенів. Полдер лежав на ношах, які тримали четверо його штабних офіцерів, забрьоханих і нещасних. Генерал так скидався на людину, яка спокійно спить, що Вестові здавалося, ніби він зараз почує його хропіння. Однак цей ефект серйозно псувала величезна рвана рана в його грудях.

— Генерал Полдер очолював атаку, — промовив один з офіцерів і проковтнув сльози. — Шляхетна самопожертва…

Вест опустив погляд. Як часто він бажав цій людині смерті? Відчувши раптовий напад нудоти, він швидко прикрив обличчя рукою й прошепотів:

— Трясця.

— Трясця! — процідив Ґлокта, підвернувши тремтливу ногу на найвищій сходинці й мало не повалившись долілиць.

Кістлявий інквізитор, який ішов у протилежний бік, зміряв його уважним поглядом.

— Якась проблема? — загарчав Ґлокта.

Інквізитор опустив голову й побіг далі, не кажучи нічого.

Цок, стук, біль. Він до болю повільно минав напівтемний коридор. Тепер кожен крок був випробуванням, але Ґлокта змушував себе йти далі, хоча ноги в нього палали, стопа пульсувала, шия нила, а по викривленій спині під одягом стікав піт. На його обличчі застигла беззуба гримаса байдужості. З кожним важким вдихом і болісним звуком на шляху крізь будівлю він очікував, що стикнеться з перепонами. З кожним нападом болю, з кожним спазмом чекав, що з дверей вирине купа практиків і заріже його самого та його ледве замаскованих найманців, як свиней.

Однак ті нечисленні знервовані люди, яких вони минали, майже не підводили поглядів. «Страх зробив їх недбалими. Світ балансує на краю прірви. Всім лячно ступити навіть крок, щоб не стати ногою в порожнечу. Інстинкт самозбереження. Він може позбавити людину продуктивності».

Ґлокта, похитуючись, зайшов крізь відчинені двері до передпокою за порогом архілекторського кабінету. Секретар різко й сердито підвів голову.

— Очільнику Ґлокто! Не можна так просто… — Коли до вузької кімнатки позаду Ґлокти затупали найманці, він затнувся. — Я хочу сказати… не можна…

— Мовчати! Я дію за чітким наказом самого короля.

«Що ж, усі брешуть. Різниця між героєм і лиходієм полягає в тому, чи йому вірять».

— Відступіться! — процідив він двом практикам, що стояли обабіч дверей. — Або готуйтеся за це відповісти.

Відтак, коли надійшло більше людей Коски, вони перезирнулися, разом підняли руки й дозволили себе роззброїти. «Інстинкт самозбереження. Однозначний недолік».

Ґлокта ненадовго зупинився перед порогом. «Тут я так часто плазував на догоду Його Преосвященству». Він торкнувся деревини, і йому залоскотало пальці. «Невже це може бути аж так легко? Просто підійти серед білого дня й заарештувати наймогутнішу людину Союзу?» Довелося притлумити широку усмішку. «Якби ж я тільки швидше до цього додумався…» Ґлокта крутнув дверною ручкою й перевалився через поріг.

Кабінет Сульта загалом був такий самий, як завжди. Великі вікна, з яких виднівся Університет, величезний круглий стіл із усіяною коштовним камінням мапою Союзу, ошатні стільці й набурмосені портрети. Однак у високому кріслі сидів не Сульт. Там сидів не хто інший, як його улюблений лакиза, очільник Ґойл. «Приміряємо на себе велике крісло, так? Боюся, для тебе воно відверто завелике».

Спершу Ґойл обурився. «Як хтось сміє так сюди вдиратися?» Потім спантеличився. «Хто посмів би так сюди вдертися?» Тоді вразився. «Каліка? Але як?» А відтак, побачивши, як Коска й четверо його людей пройшли у двері слідом за Ґлоктою, жахнувся. «Тепер ми починаємо дещо розуміти».

— Ви! — процідив він. — Але ж вас…

— Зарізали? На жаль, плани змінилися. Де Сульт?

Ґойл швидко ковзнув поглядом по кімнаті, по найманцеві, схожому на карлика, по тому, який мав гак замість долоні, по тому, що мав страхітливі болячки, а тоді зупинився на Косці, який зухвало ходив по краю кімнати, тримаючи одну руку на руків’ї меча.

— Я вам заплачу! Хай скільки він вам платить, я заплачу вдвічі більше!

Коска простягнув розкриту долоню.

— Віддаю перевагу готівці.

— Зараз? Я не маю… Не маю її при собі!

— Шкода, та я працюю за тим самим принципом, що й повії. Веселощів за обіцянки не купиш, мій друже. Жоднісіньких.

— Зачекайте! — Ґойл незграбно підвівся й відступив на крок, тримаючи перед собою тремтливі руки. «Але ж йому нікуди йти — хіба що у вікно. Ось чим погане честолюбство. Постійно дивлячись угору, легко забути, що єдиний шлях назад із запаморочливих висот — це тривале падіння».

— Сідайте, Ґойле, — прогарчав Ґлокта.

Коска схопив його за зап’ясток, вивернув йому праву руку, грубо завівши її за спину, так, що той вереснув, а тоді штовхнув назад у крісло, схопився однією рукою за його потилицю й гепнув обличчям об прекрасну мапу Союзу. Пролунав різкий тріск: у Ґойла зламався ніс, оббризкавши кров’ю західну частину Міддерланду.

«Аж ніяк не витончено, але витонченість для нас уже не на часі. Зізнання архілектора чи когось близького до нього… Сульт підійшов би краще, та якщо мізки недоступні, на мою думку, слід обійтись анусом».

— Де та дівчина з моїми інструментами?

Арді сторожко прокралася до кімнати, поволі підійшла до столу й поставила скриню.

Ґлокта клацнув пальцями і вказав. Підійшов гладкий найманець і міцно взявся за Ґойлове вільне передпліччя, а тоді рвучко розтягнув його на столі.

— Ґойле, ви, певно, гадаєте, що страх як багато знаєте про тортури? Але повірте мені: той, хто не побував по обидва боки столу, насправді не розуміє нічогісінько.

— Тварюко божевільна! — Очільник зіщулився й розмазав обличчям кров по всьому Союзу. — Ви переступили межу!

— Межу? — Ґлокта розреготався. — Цієї ночі я відтинав пальці одному з моїх друзів і вбив іншого, а ви смієте говорити мені про межі?! — Він підняв кришку скрині, і його інструменти самі полізли до рук. — Єдина межа, яка має значення, відділяє сильних від слабких. Того, хто питає, від того, хто відповідає. Інших меж не існує.

Він нахилився вперед і втиснув кінчик пальця Ґойлові у скроню.

— Це все у вас у голові! Кайданки, будь ласка.

— Прошу?

Коска поглянув на гладкого найманця, і той знизав плечима. Розпливчасті татуювання на його товстій шиї зіщулилися.

— Пф-ф-ф, — озвався карлик.

Той, що з болячками, мовчав. Однорукий найманець уже зняв маску й тепер колупався гаком у носі.

Ґлокта вигнув спину й тяжко зітхнув. «Досвідчені помічники справді незамінні».

— Тоді, мабуть, треба імпровізувати.

Він узяв десяток довгих цвяхів і з дзенькотом розсипав їх по поверхні столу. Витягнув молоток із блискучою начищеною головкою.

— Гадаю, ви бачите, до чого все йде.

— Ні. Ні! Ми можемо щось вигадати, можемо… — Ґлокта встромив кінчик одного цвяха Ґойлові в зап’ясток. — Ай! Стривайте! Стривайте…

— Будьте ласкаві, потримайте оце. У мене всього одна вільна рука.

Коска сторожко затиснув цвях між великим і вказівним пальцями.

— Тільки дивіться, куди цілитеся молотком, гаразд?

— Не турбуйтесь. Я доволі меткий.

«Страх як багато практикувався».

— Стривайте! — заверещав Ґойл.

Молоток тричі металево цокнув — тихо, аж прикро, — вгороджуючи цвях чітко між кістками в Ґойловому передпліччі, а тоді — у стіл під ним. Ґойл заревів від болю й розбризкав по столу криваву слину.

— Ох, та годі, очільнику, порівняно з тим, що ви виробляли зі своїми арештантами в Енґлії, це просто дитяче лепетання. Постарайтеся розрахувати сили. Якщо кричатимете так зараз, то згодом нічого не зможете вдіяти.

Гладкий найманець ухопив пухкими руками другий зап’ясток Ґойла й розтягнув його на мапі Союзу.

— Цвях? — запитав Коска, здійнявши брову.

— Ви швидко вловлюєте суть.

— Стривайте! Ай! Стривайте!

— Чому? Зараз я найближче підійшов до радості за останні шість років. Не відмовляйте мені в маленькій приємності. Мені їх дістається дуже-дуже мало.

Ґлокта здійняв молоток.

— Стривайте!

Цок. Ґойл знову заревів від болю. Цок. І ще раз. Цок. Цвях проштрикнув зап’ясток повністю, і колишній бич виправних колоній Енґлії був щільно пришпилений за обидві руки. «Саме до цього, гадаю, доводить честолюбство без таланту. Навчити смирення легше, ніж можна подумати. Щоб наше зухвальство здулося, достатньо одного-двох цвяшків у потрібному місці». Ґойл шумно задихав крізь закривавлені зуби й зашкрябав міцно прип’ятими пальцями по дереву. Ґлокта несхвально захитав головою.

— Був би я вами, припинив би пручатися. Ви тільки плоть порвете.

— Ти за це заплатиш, падлюко калічна! Не думай, що не заплатиш!

— О, я вже заплатив.

Ґлокта поволі крутнув шиєю по колу, намагаючись зовсім трохи розслабити м’язи у плечах, які заціпеніли й тепер нили.

— Мене тримали — не знаю, як довго, але припустив би, що кілька місяців, — у камері, не більшій за комод. Відверто замалій, щоб там можна було стати чи навіть прямо сісти. У всіх можливих позах доводилося скручуватися, гнутися, мучитися. Сотні нескінченних годин у непроглядній пітьмі, задушливій спеці. Доводилося стояти на колінах серед смердючої багнюки з мого власного лайна, звиватися, хапати повітря ротом. Випрошувати воду, яку мої тюремники лили по краплі крізь решітку вгорі. Часом вони крізь неї сцяли, і я ще був за це вдячний. Відтоді я жодного разу не ставав прямо. Правду кажучи, гадки не маю, як залишився при своєму розумі. — Ґлокта на мить замиcлився над цим, а тоді стенув плечима. — А може, й не залишився. Хай там як, ось які жертви приносив я. А які жертви принесете ви, аби тільки зберегти таємниці Сульта?

Відповіді не було — тільки кров лилася з-під зап’ястків Ґойла і збиралася в калюжу довкола блискучого каменя, що позначав Будинок питань у місті Кельн.

— Хе. — Ґлокта міцно взявся за ціпок і нахилився, щоб зашепотіти Ґойлові на вухо: — У людини є маленький шматочок плоті між яйцями й анусом. Його не можна побачити, не будучи гімнастом чи не маючи неприродної пристрасті до дзеркал. Ви розумієте, про що я. Чоловіки годинами думають про місце перед ним і майже стільки ж — про місце за ним, але як щодо тієї маленької ділянки плоті? Її незаслужено ігнорують.

Він зачерпнув кілька цвяхів і злегка задзеленчав ними в Ґойла перед носом.

— Сьогодні я хочу це виправити. Розпочну там і поволі віддалятимуся. І повірте мені: після того як я закінчу, ви до скону думатимете про ту ділянку плоті. Чи принаймні думатимете про місце, де вона була. Практику Коско, будьте ласкаві, допоможіть очільникові зняти штани.

— Університет! — заревів Ґойл. Уся його лисувата голова виблискувала потом. — Сульт! Він в Університеті!

«Так швидко? Це майже розчаровує. А втім, мало які задираки добре витримують побої».

— Що він там робить у такий час?

— Я… Я не…

— Погано стараєтеся. Прошу, штани.

— Сільбер! Він із Сільбером!

Ґлокта насупився.

— Управителем Університету?

Ґойл швидко перевів погляд із Ґлокти на Коску й назад. Міцно заплющив очі.

— Адептом-демонологом!

Довга пауза.

— Що-що?

— Сільбер — він не лише керує Університетом! Він проводить… експерименти.

— Експерименти якого штибу? — Ґлокта різко тицьнув головкою молотка в закривавлене лице Ґойла. — Поки я не прибив ваш язик до столу.

— Окультні! Сульт уже давно надавав йому гроші! Відколи з’явився Перший з-поміж магів! А може, й іще довше!

«Окультні експерименти? Фінансування від архілектора? Це аж ніяк не у стилі Сульта, проте пояснює, чому ті кляті Адепти чекали від мене грошей, коли я вперше до них прийшов. І чому Вітарі та її цирк тепер працюють там».

— Які це експерименти?

— Сільбер… він може встановлювати зв’язок… із Потойбіччям!

— Що?

— Це правда! Я сам бачив! Він може щось дізнаватись, якісь таємниці, що їх не можна дізнатись інакше, а тепер…

— Так?

— Він каже, що знайшов спосіб провести їх сюди!

— Їх?

— Він називає їх Оповідачами Таємниць!

Ґлокта облизав сухі губи.

— Демони?

«Я гадав, що Його Преосвященство не терпить забобонів, але весь цей час… Яке нахабство!»

— Він каже, що може насилати їх на ворогів. На ворогів архілектора! Вони до цього готові!

Ґлокта відчув, як у нього засіпалося ліве око, і притиснув до нього тильний бік долоні. «Рік тому я реготав би до упаду і прип’яв би його до стелі. Але тепер усе інакше. Ми заходили до Будинку Творця. Бачили, як усміхалася, палаючи, Шікель. Якщо вже є пожирачі. Якщо вже є маги. Чому б не бути й демонам? Чого це їх не може бути?»

— Яких саме ворогів?

— Верховного суддю! Першого з-поміж магів! — Ґойл іще раз міцно заплющив очі, а тоді заскавчав: — Короля.

«А-а-а-а-а. Короля. Оце словечко — саме така магія, яка мені потрібна». Ґлокта повернувся до Арді й показав їй широку прогалину між передніми зубами.

— Будьте ласкаві, підготуйте зізнання.

— Підготувати… — Вона на мить витріщилася на нього — бліда, із круглими очима, — а тоді кинулася до столу архілектора, підхопила аркуш паперу, перо й закалатала пером у пляшечці з чорнилом. Зупинилася. Рука в неї тремтіла. — Що написати?

— О, щось на кшталт: «Я, очільник Ґойл, зізнаюся в участі у зрадницькій змові Його Преосвященства архілектора Сульта з метою…» — «Як би це сформулювати?» Він здійняв брови. «Як можна назвати це непрямо?» — «З метою застосування диявольських мистецтв проти його королівської величності та членів його Закритої Ради».

Кінчик пера незграбно зашкрябав по паперу, розсіюючи цятки чорнила. Арді продемонструвала Ґлокті хрусткий папір.

— Підійде?

Він згадав прекрасні документи, які готував практик Фрост. Елегантний, плавний почерк, бездоганні формулювання. «Кожне зізнання — витвір мистецтва». Ґлокта сумовито поглянув на заляпану чорнилом базгранину, яку тримав у руці.

— Ще зовсім трохи — і вийшло б нечитабельно, але підійде. — Він підсунув документ під тремтливу руку Ґойла, а тоді взяв у Арді перо і просунув його Ґойлові між пальців. — Розпишіться.

Ґойл схлипнув, шморгнув носом і наґрамузляв унизу своє ім’я, наскільки це було можливо із прип’ятою цвяхом рукою. «Я перемагаю, і нарешті смак перемоги майже солодкий».

— Чудово, — промовив Ґлокта. — Витягніть ці цвяхи і знайдіть якийсь бинт. Прикро було б, якби він помер від крововтрати, не діставши змоги надати свідчення. Тільки заткніть йому рота: наразі я почув достатньо. Ми підемо до верховного судді разом із ним.

— Стривайте! Стривайте! Стр!..

Ґойлові крики різко урвалися: найманець із болячками запхав йому до рота брудну ганчірку. Карлик витягнув зі скрині щипці. «Ми так далеко зайшли, а ще й досі живі. Які на це шанси?» Ґлокта пошкандибав до вікна й зупинився, розтягуючи зболілі ноги. Пролунав приглушений крик: із Ґойлової руки вирвали перший цвях. Однак Ґлокта був думками деінде. Він дивився в бік Університету, високі шпилі якого в димчастому мороці скидалися на дряпучі пальці. «Окультні експерименти? Виклики й насилання?» Він кисло облизав голі ясна. «Що там відбувається?»

— Що там відбувається?

Джезаль ходив сюди-туди дахом Великої вежі, сподіваючись, що так він схожий на тигра у клітці, але, мабуть, більше нагадував злочинця на ранок власного повішення.

Дим затягнув місто кіптявим покривалом, і в ньому неможливо було зрозуміти, що відбувається далі ніж на пів милі. Штабні офіцери Варуза, що розсіялися довкола парапетів, раз у раз викрикували безглузді та страшенно суперечливі звістки. Бої точилися на Чотирьох Кутах, на Мідлвей, по всьому центру міста. Бої точилися на суходолі й на морі. Надія начисто зникала, а тоді вони раптом опинялися за крок до визволення. Але в одному сумнівів не було. Внизу, за ровом Аґріонта, активність гурків не вщухала, і це лякало.

Площу за воротами досі заливало дощем із арбалетних стріл, але на кожен гуркський труп, на кожного пораненого, якого тягнули геть, припадало п’ятеро інших бійців, які висипали з охоплених вогнем будівель, наче бджоли з розтрощеного вулика. Вояки там юрмилися жвавими сотнями, оточуючи весь Аґріонт дедалі щільнішим кільцем із людей і сталі. Вони ховалися за дерев’яними ширмами, пускали стріли вгору, на бійниці. Бій барабанів невпинно наближався й тепер розходився луною по місту. Вдивляючись у підзорну трубу й напруживши всі м’язи в намаганні її втримати, Джезаль почав помічати, що внизу розсіялись якісь дивні постаті.

Високі та граційні, ці постаті впадали в око завдяки перлово-білим обладункам, оздобленим блискучим золотом, і ходили поміж гуркських вояків, показуючи на щось, віддаючи накази, роздаючи вказівки. Тепер вони часто показували в бік мосту, який вів до західних воріт Аґріонта. Джезалеві стали потроху дошкуляти похмурі думки. Це Сто Слів Калула? Вийшли з темних закутків історії, щоб притягнути до відповідальності Першого з-поміж магів?

— Якби я був менш обізнаний, то вирішив би, що вони готуються до атаки.

— Немає жодної причини для тривоги, — прохрипів Варуз, — наші оборонні споруди неприступні.

Його голос затремтів, а на останньому слові остаточно урвався. Це нітрохи нікого не заспокоїло. Всього кілька коротких тижнів тому ніхто не насмілився б припустити, що Аґріонт може впасти. Але нікому так само й не снилося, що Аґріонт оточать легіони гуркських вояків. Правила явно змінилися. Низько заревли роги.

— Отам, — стиха промовив хтось із Варузового штабу.

Джезаль пильно поглянув у чужу підзорну трубу. Вулицями притягнули якийсь великий віз, схожий на дерев’яну хату на колесах і обкутий листами металу. Зараз гуркські солдати вантажили туди бочки під проводом двох чоловіків у білих обладунках.

— Вибуховий порошок, — не знати навіщо сказав хтось.

Джезаль відчув, як Маровія поклав долоню йому на руку.

— Ваша величносте, можливо, вам варто було б відійти звідси.

— І де, на вашу думку, я буду в безпеці, якщо вже й тут небезпечно?

— Нас скоро визволить маршал Вест, я певен. Але поки що в палаці однозначно найбезпечніше. Я вас супроводитиму. — Маровія винувато всміхнувся. — Боюся, в такому віці від мене буде мало користі на стінах.

Ґорст показав однією рукою в латній рукавиці на сходи.

— Сюди.

— Сюди, — буркнув Ґлокта, шкандибаючи коридором так швидко, як тільки дозволяли знівечені ноги. За ним простував Коска. Цок, стук, біль.

За дверима кабінету верховного судді залишився всього один секретар, який несхвально визирав із-за блискучих окулярів. «Решта, поза сумнівом, убралася в обладунки, які кепсько на них сидять, і стоїть на стінах. Або, що ще ймовірніше, позамикалась у льохах. Якби ж то я був із ними…»

— На жаль, його милість зайнятий.

— О, мене він прийме, не хвилюйтеся.

Ґлокта прошкандибав повз нього, не зупиняючись, поклав руку на латунну ручку дверей до кабінету Маровії й від подиву мало не відсмикнув долоню. Метал був холодний, як крига. «Пекельно холодний». Ґлокта повернув його кінчиками пальців і трохи прочинив двері. До коридору проникло трохи білої пари, схожої на морозний туман, який зависає серед зими над засніженими долинами в Енґлії.

У кімнаті за порогом було смертельно холодно. Важкі дерев’яні меблі, старі дубові панелі, брудні шибки — все це виблискувало білим інеєм. Купи юридичних документів від нього здавалися пухнастими. На столі біля дверей лежали рештки пляшки вина — рожева крижина у формі пляшки й розсип іскристих скалок.

— Що, в біса…

Ґлоктине дихання заклубочилося перед його обпеченими губами. По зимній кімнаті були щедро розкидані таємничі предмети. До панелей примерзла довга чорна трубка, що трусилася й нагадувала низку ковбасок, залишену у снігу. На книжках, на письмовому столі, на хрусткому килимі виднілися ділянки чорного льоду. Рожеві крижинки примерзли до стелі, довгі білі скалки — до підлоги…

«Людські рештки?»

Посеред письмового столу лежав великий кусень заледенілої плоті, частково вкритої памороззю. Ґлокта повернув голову вбік, щоб краще його оглянути. Рот, у якому ще було трохи зубів, вухо, око. Кілька пасем довгої бороди. Врешті цього вистачило, щоб Ґлокта впізнав людину, чиї рештки були так розкидані по морозній кімнаті. «Хто це, як не моя остання надія, мій третій залицяльник, верховний суддя Маровія?»

Коска прокашлявся.

— Здається, в заявах вашого друзяки Сільбера таки щось є.

«Применшення диявольських масштабів». Ґлокта відчув, як м’язи довкола його лівого ока до болю сильно засіпалися. Позаду них до дверей підбіг секретар, зазирнув усередину, охнув і відсахнувся. Ґлокта почув, як його гучно знудило за порогом.

— Сумніваюся, що верховний суддя дуже нам допоможе.

— Це правда. Та хіба зараз уже не запізно для ваших паперів і такого іншого? — Коска показав на вікна, забризкані й заляпані примерзлою кров’ю. — Гурки близько, пам’ятаєте? Якщо вам треба з кимось розквитатися, розквитайтеся зараз, поки не стали на заваді наші кантійські друзі. Коли плани зазнають краху, треба задовольнятися швидкими діями. Еге ж, очільнику? — Він завів руку собі за голову, розстебнув маску й кинув її на підлогу. — Час посміятися ворогові в лице! Ризикнути всім з останнім кидком! А опісля можна буде й повернутися до звичного життя. Якщо ж повернутися не вийде, то яка різниця? Можливо, завтра ми всі житимемо в іншому світі.

«Або помремо в ньому». Може, Ґлокта й хотів чогось іншого, проте Коска мав рацію. «Чи не скористатись останньою дрібкою зухвалості полковника Ґлокти, перш ніж гра скінчиться?»

— Я ж, сподіваюся, ще можу розраховувати на вашу допомогу?

Коска ляснув його по плечу так, що Ґлоктина скручена спина болісно здригнулася.

— Шляхетне зусилля наостанок, усупереч усьому? Звісно! Хоча маю зауважити, що коли у ділі не обходиться без диявольських мистецтв, я зазвичай беру подвійну плату.

— А як щодо потрійної? — «Зрештою, у “Валінта й Балка” глибокі кишені».

Коска всміхнувся ще ширше.

— Звучить привабливо.

— А ваші люди? Вони надійні?

— Вони досі чекають на чотири п’ятих своєї платні. Доки вони цього не отримають, я ладний довірити будь-кому з них власне життя.

— Добре. Тоді ми підготовлені.

Ґлокта поворушив зболілою стопою в чоботі. «Ще зовсім трішечки, моя безпала красуне. Ще якихось кілька непевних кроків, і ми обоє так чи інакше зможемо спочити». Він розкрив пальці й упустив на приморожену підлогу зізнання Ґойла.

— Тоді до Університету! Його Преосвященство ніколи не любив чекати.

Відкрий скриню

Лоґен відчував сумніви людей довкола себе, бачив тривогу на їхніх обличчях, у тому, як вони тримали зброю, і не ставив це їм на карб. Можна бути безстрашним на власному порозі, зіткнувшись із ворогами, яких розумієш, але якщо тебе перевезуть за багато миль, через солоне море, до незнайомих місць, які тобі навіть не снилися, то лякатимешся кожного порожнього входу. А таких тепер було страх як багато.

Місто білих веж, у якому Лоґен бігав за Першим з-поміж магів, зачудований розмірами його будівель, дивовижністю його людей, самою по собі кількістю перших і других, обернулося на лабіринт почорнілих руїн. Вони скрадалися безлюдними вулицями, обабіч яких стояли величезні кістяки вигорілих будинків, штрикаючи небо обвугленими кроквами. Скрадалися безлюдними площами, всіяними уламками й засипаними попелом. Увесь час було чути примарне відлуння звуків бою — поряд, на віддалі, зусібіч.

Вони неначе пробиралися крізь пекло.

— Як тут битися? — прошепотів Шукач.

Лоґен сам хотів би знати відповідь. Вони вже сто разів билися в лісах, у горах, у долинах і знали, які там правила, але тут? Він нервово окинув поглядом порожні вікна і двері, купи впалого каміння. Як багато схованок для ворога.

Лоґен міг лише прямувати до Будинку Творця і сподіватися на краще. Що станеться, коли вони туди дійдуть, він не знав, але здавалося, що можна не сумніватися: без крові не обійдеться. Найпевніше, добром це ні для кого не закінчиться, та річ у тім, що він наказав іти, а передумувати — це те єдине, чого ватажкові робити не можна.

Тепер гамір бою ставав дедалі гучнішим. Від смороду диму та гніву йому щипало в носі та шкрябало в горлі. Шерехатий метал меча Творця норовив вислизнути зі спітнілої долоні. Лоґен ішов нишком, сильно пригнувшись до землі, долаючи купу уламків і минаючи розтрощену стіну. Одну руку він завів за спину, розправивши долоню; це означало: йдіть обережно. Наблизився до краю й зазирнув за нього.

Просто попереду здіймався Аґріонт, чорніючи великими стінами й вежами на тлі білого неба. Вони ж були віддзеркалені в рову внизу. Біля води зібралося багато людей, які юрмилися на бруківці всюди, куди сягало Лоґенове око. Не треба було бути розумником, щоб усвідомити: це гурки. До бійниць летіли стріли з луків, а тоді донизу летіли стріли з арбалетів, які відскакували від бруківки й застрягали, тремтячи, в дерев’яних ширмах.

Менш ніж за тридцять кроків вони вишикувалися в шеренгу, ставши обличчями до центру міста. Гарну, акуратну шеренгу, наїжачену списами обабіч високого знамена, на якому мерехтіли золоті літери. Сувору шеренгу із суворих бійців із доброю зброєю й добрими обладунками — геть не таких, як оте сміття, з яким вони зіткнулися за стінами. Лоґенові думалося, що криками цю компанію нікуди не зсунути. Ну, хіба що просто на нього.

— Ого, — сказав собі під носа Шукач, стиха підійшовши туди. За ним з’явилися ще кілька північан і розійшлися біля входу на вулицю, дурнувато роззираючись довкола.

Лоґен помахав їм рукою.

— Можливо, краще не мозолити нікому очей…

Офіцер посеред шеренги гурків крикнув щось своєю грубою мовою й показав у їхній бік вигнутим мечем. Забряжчали обладунки: бійці наставили списи.

— Ох, от лайно, — процідив Лоґен.

Гурки пішли вперед — швидко, проте впорядковано. Ціла купа, до того ж наїжачена ясним, гострим, смертоносним металом.

Коли тебе атакують, варіантів усього три. Тікати, стояти або атакувати самому. Втеча — це зазвичай непоганий вибір, але, зважаючи на те, як почувалися решта хлопців, вони, якщо кинуться навтіки, то не зупиняться, доки не попадають у море. Якщо вони залишаться, всі як один спантеличені та змучені після ходіння містом, то, цілком імовірно, зламаються. Тоді дехто загине, а решта не здобуде нічого. Тож залишався тільки один варіант, тобто обирати було ні з чого.

Дві атаки за один день. Це хріновий талан, але плакати над цим безглуздо. Треба дивитися реально на такі речі.

Лоґен побіг. Не туди, куди хотів, а вперед: вибіг із-поміж будівель і помчав бруківкою до рову. Він не надто замислювався, чи біжить хтось за ним, бо був зайнятий: кричав і розмахував мечем. Перший побіг убивати, достоту як за старих часів. Годящий кінець для Кривавої Дев’ятки. Із цього, можливо, вийде гарна пісня, якщо хтось завдасть собі клопоту підшукати для неї мелодію. Він зціпив зуби, чекаючи на страшне зіткнення.

А тоді з будівель ліворуч висипала юрба вояків Союзу, які теж волали, мов дурні. Атака гурків зупинилась, їхня шеренга почала розпадатись, а списи несамовито загойдалися, коли бійці повернулися до нежданої загрози. Несподівана підмога, далебі.

Союзники врізалися в кінець шеренги. Заверещали й заревли бійці, метал забряжчав об метал, заблищала зброя, почали падати тіла, а Лоґен провалився у вир усього цього. Прослизнув повз чийсь хисткий спис, замахнувся на гуркського вояка. Промазав і вдарив іншого — так, що той закричав, а по його кольчузі забулькала кров. Врізався плечем у третього й перекинув його на спину, наступив йому на щелепу й відчув, як та тріснула під його чоботом.

Гуркський офіцер, який очолював атаку, стояв усього за крок від Лоґена з мечем напоготові. Лоґен почув, як позаду тенькнула тятива лука, а тоді стріла влучила офіцерові мало не у ключицю. Він судомно вдихнув, щоб закричати, й розвернувся вбік. Лоґен розрубав йому обладунки ззаду, залишивши глибоку рану, і в повітря підскочили краплини крові. Бійці вгризлися в залишки строю довкола нього. Держак одного списа зігнувся і зламався, сипонувши трісками в обличчя Лоґенові. Хтось зовсім поряд заревів так, що у нього загуло у вухах. Він рвучко повернув голову й побачив, як один карл у відчаї здійняв руку, а тоді в неї врізався вигнутий меч і від руки відлетів великий палець. Лоґен рубонув по обличчю гуркського солдата, який махав тим мечем. Важкий клинок меча Творця влучив йому в щоку й розтрощив йому череп.

У нього стрімко штрикнули списом. Лоґен спробував крутнутися вбік і охнув: вістря списа прослизнуло йому під сорочку й черкнуло по правому боку, залишивши в нього під ребрами холодну риску. Чоловік, який тримав списа, незграбно сунув на нього, рухаючись надто швидко, щоб зупинитися. Лоґен прохромив його просто під нагрудником і мимоволі кліпнув йому в обличчя. Вояк Союзу з пасмами рудої рослинності на щоках.

Чолов’яга нахмурився: спантеличився, побачивши ще одне біле обличчя.

— Що… — прохрипів він, хапаючись за Лоґена.

Лоґен відірвався від нього, притиснувши одну долоню до боку. Там було мокро. Він замислився, що зробив із ним спис: легенько зачепив чи повністю проштрикнув. Замислився: може, його вже вбито і йому залишилося всього кілька кривавих секунд?

А тоді щось ударило Лоґена в потилицю, і він захитався, заревів, не розуміючи, що відбувається. Кінцівки в нього були земляні. Світ хитався з боку в бік, повсюди в ньому летіли грудки землі й леза. Він рубонув по чомусь і хвицнув щось іще. Зчепився з кимось, вишкіривши зуби, звільнив руку й незграбно дістав ножа, вколов когось у шию. Полилася чорна кров. У його вухах ревіли й гуділи звуки бою. Повз Лоґена нетвердо пройшов чоловік, у якого повисла частина обличчя. Лоґен міг зазирнути збоку в його понівечений рот, із якого випадали часточки зубів.

Рана на боці палала й палала, висмоктуючи з нього дихання. Від удару по голові в черепі загупав пульс, а розпливчастий світ захитався з боку в бік. Рот наповнився солоним металевим смаком крові. Лоґен відчув, як хтось торкнувся його плеча, і насилу розвернувся, вишкіривши зуби й міцно обхопивши пальцями руків’я клинка Творця.

Шукач відпустив його й підняв руки.

— Це я! Це я!

Лоґен бачив, хто це. Однак тепер меч тримала не його рука, а Кривава Дев’ятка не бачив нічого, крім роботи, яку потрібно виконати.

«Яке цікаве стадо зібрав цей калічний пастир». За Ґлоктою безлюдними провулками Аґріонта йшли дві дюжини лже-практиків на чолі зі самовдоволеним Нікомо Коскою, горезвісним солдатом удачі. «Усі мої надії довірено найненадійнішій людині у світі». Один із найманців тягнув за собою на мотузці очільника Ґойла, який ішов спотикаючись, зв’язаний і з кляпом у роті. «Він наче веде на прогулянку пса, який не хоче гуляти». Серед них човгала й Арді Вест у білій сукні, заляпаній брудом із каналізації та кров’ю кількох чоловіків. Її обличчя спотворювали дедалі темніші синці та змучена млявість. «Поза сумнівом, річ у тих кількох жахіттях, які вона вже бачила сьогодні. Весела прогулянка Аґріонтом слідом за єдиним калічним очільником Інквізиції. Веселий танець до пекла під звуки далекого бою».

Раптом Ґлокта хитнувся й зупинився. Арковий вхід поряд із ним вів на площу Маршалів, і весь її обшир із якоїсь незрозумілої йому причини був засипаний тирсою. Посеред цього жовто-білого простору стояв і чекав Перший з-поміж магів, якого цілком можна було впізнати навіть із такої відстані. Поряд із ним була темношкіра жінка, яка мало не втопила Ґлокту у ванні. «Запевняю, це двоє людей, яких я люблю більше за всіх на світі».

— Баяз, — процідив Ґлокта.

— Зараз не до цього.

Коска схопив його за лікоть, потягнув геть, і Перший з-поміж магів із його набурмосеною супутницею зник із поля зору. Ґлокта пошкандибав далі вздовж вузького провулка, скривився, опинившись за рогом, і зрозумів, що дивиться просто в обличчя своєму давньому знайомому, Джезалеві дан Лютару. «Чи правильніше сказати — Верховному королю Союзу? Яка болюча честь для мене».

— Ваша величносте, — промовив він, опустивши голову. Його шию пронизав напрочуд неприємний біль. Коска, який саме з’явився поряд, екстравагантно вклонився й потягнувся до свого капелюха, щоб зірвати його з голови. Він зник. Найманець винувато знизав плечима і смикнув себе за масну чуприну.

Лютар насупився на Ґлокту, а тоді — на кожну людину в цій дивній компанії, щойно та з’являлася. Позаду королівського почту начебто промайнула якась постать. Чорно-золота мантія серед начищеної сталі. «Невже це… наш давній друг, верхов­ний суддя? Але ж він, звісно, вже пошматований і заморожений…» Тут із-за рогу причовгала Арді.

У Лютара округлились очі.

— Арді…

— Джезалю… — Вона явно була вражена так само, як він. — Тобто…

А тоді повітря розірвав колосальний вибух.

Мідлвей була не така, як колись.

Вест і його штаб їхали на північ у приголомшеному мовчанні. Копита їхніх коней вистукували по розтрісканій дорозі. На голих кроквах вигорілого будинку цвірінькав якийсь жалюгідний птах. Хтось у завулку верескливо кликав на допомогу. Із заходу досі долинали нечіткі звуки бою, наче десь удалині тривало гамірне спортивне змагання — тільки таке, де переможців немає. Центром міста промчав вогонь, обернувши цілі масиви будинків на почорнілі каркаси, дерева — на сірі клешні, сади — на ділянки висхлого слизу. Додалося там лише трупів. Трупів усіх мастей і розмірів.

Чотири Кути обернулися на бійню, всіяну різним огидним сміттям війни. Оточували її сплюндровані рештки найвишуканіших будівель Адуа. Поряд були розкладені довгими рядами на запорошеній землі поранені, що кашляли, стогнали, просили води, тимчасом як серед них безпорадно ходили закривавлені хірурги.

Кілька похмурих солдатів уже складали мертвих гурків безформними стосами, купами з переплетених рук, ніг, облич. Наглядав за ними високий чоловік, що зціпив руки за спиною. Генерал Крой, який завжди швидко наводив лад. Його чорна форма була обмазана сірим попелом, а на одному його зап’ястку теліпався порваний рукав. Напевно, бої були по-справжньому люті, якщо вони позначилися на його бездоганному зовнішньому вигляді. Однак на те, як він віддав честь, це не вплинуло. У нього не могло б вийти краще, навіть якби вони стояли на плацу.

— Яка ситуація, генерале?

— Лорд-маршале, в центральному районі запеклі бої! Наша кавалерія прорвалася сьогодні вранці, і ми заскочили їх зненацька. Тоді вони пішли в контратаку, поки ми чекали на піхоту. Присягаюся, цей замучений клаптик землі з десяток разів переходив із рук у руки. Але тепер Чотири Кути наші! Вони завзято б’ються за кожну п’ядь землі, та ми відтісняємо їх до стіни Арно. Ану погляньте! — Він показав на кілька гуркських знамен, спертих на напіврозвалену кам’яну кладку. Золоті знаки на них виблискували посеред сірої руйнації. — Вони гарно стоятимуть посеред будь-якої вітальні. Еге ж, сер?

Вест мимоволі перевів погляд на групу поранених, що стогнали й хиталися попід стіною внизу.

— Хай вони принесуть вам радість. Аґріонт?

— На жаль, новини звідти не такі добрі. Ми завзято на них наступаємо, та гурків багато. Вони досі повністю оточують цитадель.

— Наступайте завзятіше, генерале!

Крой знову швидко віддав честь.

— Так, сер, ми їх зламаємо, не переймайтеся. Можна запитати, як справи в генерала Полдера в доках?

— Доки знову в наших руках, але генерал Полдер… мертвий.

Запала тиша.

— Мертвий? — Кроєве обличчя смертельно зблідло. — Але як він?..

Щось загуркотіло, наче грім на відстані, і коні схарапудилися, зарили копитами землю. Вест, Крой та їхні офіцери всі як один повернули обличчя на північ. Там, над вершинами почорнілих руїн на краю площі, високо над Аґріонтом здіймалася величезна маса пилу.

Яскравий світ закрутився й запульсував, сповнившись прекрасної пісні бою, чудового смаку крові, вишуканого й благодатного смороду смерті. Посеред нього, щонайбільше на відстані витягнутої руки, стояв і стежив за ним маленький чоловічок.

Підійти так близько до Кривавої Дев’ятки? Напрошуватися на смерть так само, як увійшовши в палючий вогонь. Благати про смерть. Вимагати її.

Щось у його загострених зубах видавалося знайомим. Якийсь давній нечіткий спогад. Але Кривава Дев’ятка відігнав його, скинув із себе, потопив у бездонному морі. Для нього не важило, ким є люди й що вони зробили. Він був Великим Зрівнювачем, і перед ним усі були рівні. Його цікавило лише перетворення живих на мертвих, і цю добру роботу вже давно пора було розпочати. Він здійняв меч.

Земля затрусилася.

Він заточився, і його накрило великим шумом, який роз’єднав мертвих і живих, розколов світ навпіл. Він відчув, як від цього шуму у нього в черепі щось обірвалося. Загарчав, підвівшись, високо здійняв клинок…

От тільки рука в нього не рухалася.

— Зараза… — прогарчав Кривава Дев’ятка, от тільки полум’я вже начисто вигоріло. На шум повернувся Лоґен.

Зі стіни Аґріонта за кількасот кроків від нього здіймалася величезна хмара сірого диму. Високо-превисоко над нею злетіли, закрутившись, порошинки, що лишали в небі вигнуті дугою сліди з бурого пилу, схожі на мацаки якогось величезного морського чудовиська. Одна, здавалося, досягла найвищої точки просто над ними. Лоґен дивився, як вона падає. Спершу вона скидалася на гальку. Коли ж поволі наблизилася, до нього дійшло, що це — шмат кам’яної кладки завбільшки з віз.

— От лайно, — сказав Мовчун. Що ще тут було казати?

Той шмат врізався в бік будівлі просто посеред бою. Будинок вибухнув, і від нього навсібіч розлетілися понівечені тіла. Одна зламана колода зі свистом пролетіла повз Шукача й плюхнула в рів. Коли Лоґен кинувся на землю, йому в потилицю полетіли колючі крихти каменю.

Дорогою пронеслася хмара задушливої землі. Він мало не виблював і прикрив лице однією рукою. Невпевнено підвівся — довкола хитався запорошений світ, — скориставшись мечем як милицею. У вухах досі дзвеніло від того шуму; Лоґен не знав достоту, хто він такий, а тим паче — де він.

Біля рову бій зійшов нанівець. Бійці кашляли, витріщалися, вешталися в мороку. Змішалися між собою безліч тіл — північан, гурків, союзників. Лоґен побачив, що на нього дивиться темношкірий чоловік із запорошеним обличчям, по якому тече кров із порізу над оком.

Лоґен здійняв меча, гортанно заревів, спробував атакувати, та хитнувся вбік і мало не перекинувся. Гуркський солдат кинув спис і дременув у морок.

Пролунав іще один оглушливий вибух — цього разу ще ближче, десь на заході. Раптовий порив вітру шарпнув Джезаля за волосся, вкусив його за очі. Задзвеніли мечі в піхвах. Бійці подивилися вгору, і їхні обличчя обм’якли від шоку.

— Треба йти, — писнув Ґорст і міцно взяв Джезаля за лікоть.

Ґлокта і його поплічники вже тікали брукованим провулком — так швидко, як тільки міг кульгати очільник. Арді озирнулася через плече, вирячивши очі.

— Стривайте…

Побачивши її в такому вигляді, Джезаль раптом відчув болючу тугу. Думка про те, що вона опинилася в лапах того огидного каліки, була майже нестерпна. Але Ґорста це геть не цікавило.

— До палацу, ваша величносте.

Він повів Джезаля геть, до парку, навіть не озирнувшись, а за ним загриміла решта королівської охорони. Шматочки каменю почали відбиватися від дахів навколо них, відскакувати від дороги, відлітати від обладунків Лицарів Тіла.

— Вони йдуть, — стиха промовив Маровія, похмуро дивлячись у бік площі Маршалів.

Ферро сіла навпочіпки, затуливши голову руками. Страхітливе відлуння досі відбивалося від високих білих стін. Із неба впав камінь завбільшки з людську голову й розбився об землю за кілька кроків від неї. По блідій тирсі розсипався чорний щебінь. Удесятеро більша брила пробила дах однієї будівлі. З її розбитих вікон із дзенькотом полетіло скло. Із вулиць на площу виринали сірі хмари пилу. Гамір поступово вщух. Рукотворний град погримів і припинився. Залишилася тільки гнітюча тиша.

— Що тепер? — загарчала Ферро на Баяза.

— Тепер прийдуть вони.

Десь на вулицях щось загриміло, закричали люди, а тоді раптом урвався чийсь протяжний зойк. Баяз повернувся до неї, нервово ворушачи щелепою.

— Коли почнемо, не рушай із місця. Ні на волосину. Кола ретельно…

— Зосередься на своїй роботі, магу.

— І зосереджуся. Відкрий скриню, Ферро.

Вона встала, насупившись і потираючи пальцями об пальці. Ферро відчувала: після відкриття скрині вороття вже не буде.

— Негайно! — гаркнув Баяз. — Негайно, якщо хочеш помститися!

— С-с-с-с.

Однак вороття їй уже давно не було. Вона сіла навпочіпки й поклала руку на прохолодний метал кришки. Темний шлях — це єдиний можливий вибір, і так було завжди. Вона знайшла прихований засув і натиснула на нього. Скриня безшумно розчахнулась, і всередину Ферро засочився, а тоді полився той дивний захват, який відтак накрив її хвилею й зупинив їй дихання.

Усередині лежало Сім’я, покладене на металеві завитки, тьмяна, сіра, нічим не примітна грудка матерії. Ферро обхопила його пальцями. Вийняла зі скрині — важке, мов свинець, і холодне, мов крига.

— Добре.

Однак Баяз, спостерігаючи за нею, кривився; лице в нього перекосилося від страху та огиди. Ферро простягнула Сім’я йому, і він сахнувся. На чолі в нього виступили намистинки поту.

— Не наближайся!

Ферро різко закрила скриню. Двоє союзних вартових у пов­них обладунках саме задкували на площу, затиснувши в руках важкі мечі. У їхніх рухах відчувався страх, неначе вони відступали від якоїсь армії. Та за ріг зайшов лиш один боєць. Чоловік у білих обладунках, оздоблених візерунками із блискучого металу. Його смагляве лице було молоде, гладеньке і прекрасне, зате очі здавалися старими. Ферро вже бачила таке обличчя на безплідних землях біля Дагоски.

Пожирач.

Двоє вартових кинулися на нього разом, один — із пронизливим бойовим кличем. Пожирач спокійно відбився від їхніх мечів і раптом метнувся вперед невиразною плямою, а тоді схопив одного з союзників, безтурботно змахнувши розкритою рукою. Рука, лунко бомкнувши, погнула воякові і щит, і нагрудник, а тоді здійняла його в повітря, поки він борсався. Чолов’яга із хрускотом упав кроків за двадцять від того місця, де стояв, і покотився, залишаючи на блідій тирсі темні сліди. Безвільно зупинився неподалік Ферро, викашляв чималу порцію крові й завмер.

Другий вартовий позадкував геть. Пожирач глянув на нього із сумом на бездоганному обличчі. Повітря довкола нього трохи замерехтіло, меч вартового забряжчав об землю, сам чоловік протяжно заквилив і схопився за голову. Та вибухнула, засипавши стіни білої будівлі поряд із ним шматочками черепних кісток і плоті. Безголовий труп повалився на землю. Запала тиша.

— Ласкаво просимо до Аґріонта! — крикнув Баяз.

Погляд Ферро привабив раптовий порух. Високо вгорі по одному з дахів промайнула постать у білих обладунках. Перескочила через начебто нездоланну широку прогалину на наступну будівлю і щезла з поля зору. Внизу на вулиці виринула з тіні на площу якась жінка, вдягнена у блискучу кольчугу. Гойдаючи стегнами, покрокувала вперед зі щасливою усмішкою на бездоганному обличчі. В одній руці вона легенько тримала довгий спис. Ферро ковтнула й міцно обхопила Сім’я рукою.

За нею обвалилася частина стіни, і на площу попадали кам’яні блоки. У нерівний пролом вийшов здоровезний чолов’яга з великим дерев’яним дрючком у руках, оббитим чорним залізом. Його обладунки й довга борода були вкриті порохом. За ним ішли ще двоє, чоловік і жінка, із такою самою гладенькою шкірою, такими ж молодими обличчями й такими самими старими чорними очима. Ферро похмуро окинула їх усіх поглядом і витягнула меч. Той зблиснув холодним металом. Користі від нього, може, й не буде, та те, що вона його тримала, якось утішало.

— Вітаю вас усіх! — гукнув Баяз. — Я чекав на тебе, Мамуне!

Перший з-поміж пожирачів, нахмурившись, обережно переступив безголовий труп.

— А ми — на тебе.

Із дахів будівель злетіли білі постаті, із глухими звуками опустилися, згрупувавшись, на площу, а тоді випрямилися. Чотири постаті, по одній на кут.

— Де та потайна тінь, Юлвей?

— Він не мав змоги бути з нами.

— Захарус?

— Застряг на зруйнованому заході, намагається зцілити труп пов’язкою.

— Конейл?

— Надто закохана в себе колишню, щоб хоч раз замислитися про прийдешнє.

— Отже, ти врешті зостався сам-самісінький, якщо не брати до уваги цього. — Мамун перевів порожній погляд на Ферро. — Вона дивна.

— Так, і надзвичайно непроста, але з неї можна мати користь.

Ферро набурмосилася й не сказала нічого. Якщо треба щось сказати, то вона вміє говорити мечем.

— Ну, байдуже. — Баяз знизав плечима. — Все одно своїм найкращим порадником я завжди вважав самого себе.

— А який у тебе вибір? Ти зруйнував власний орден своєю гординею, нахабством і жадобою влади.

Показалися нові постаті, що виходили із дверей довкола площі чи неспішно крокували з вулиць. Деякі походжали гордовито, як лорди. Деякі трималися за руки, мов закохані.

— Влада — це єдине, що коли-небудь тебе цікавило, а в тебе не зосталося навіть цього. Перший з-поміж магів — і останній.

— Схоже на те. Хіба це тебе не тішить?

— Це не приносить мені задоволення, Баязе. Це необхідно зробити.

— А… Праведний бій? Священний обов’язок? Може, навіть священна війна? Як гадаєш, Бог усміхатиметься, споглядаючи твої методи?

Мамун знизав плечима.

— Бог усміхається, споглядаючи результати.

На площу висипали нові постаті в білих обладунках і розійшлися по її краях. Рухалися вони з безтурботною грацією, з невимушеною силою, з безмежною зухвалістю. Ферро набурмосено оглянула їх, міцно тримаючи Сім’я на одному стегні, й демонструючи меч на другому.

— Якщо ти маєш план, — процідила вона, — його, можливо, час застосувати.

Але Перший з-поміж магів лише дивився, як їх оточують. Ізбоку його обличчя сіпалися м’язи, а його долоні стискалися й розтискалися по боках.

— Шкода, що сам Калул не зміг навідатись, але ти, як я бачу, привів із собою кількох друзів.

— Сотню, як і обіцяв. Деякі — таких небагато — мають інші завдання в місті. Передають, що їм шкода. Але більшість із нас прийшли сюди для тебе. Таких більше ніж достатньо.

Пожирачі не рухалися. Вони стояли обличчями досередини, розійшовшись великим кільцем, у центрі якого був Перший з-поміж магів. Ферро Малджин, звісно, не відчувала страху.

Проте шанси в них були кепські.

— Дай мені відповідь на одне запитання, — промовив Мамун, — оскільки ми дійшли до кінця. Чому ти вбив Джувенса?

— Джувенса? Ха! Він сподівався зробити світ кращим за допомогою усмішок і добрих намірів. Добрі наміри не дають нічого, а світ не стає кращим без бою. Кажу тобі: я нікого не вбив. — Баяз скосив погляд на Ферро. Очі в нього тепер гарячково сяяли, а шкіра голови блистіла від поту. — Але яке значення має, хто кого вбив тисячу років тому? Важить те, хто загине сьогодні.

— Це правда. Тепер ти нарешті постанеш перед судом.

Коло пожирачів неквапливо, дуже неквапливо почало стискатися: вони всі як один м’яко ступали вперед, тихенько насуваючи досередини.

Перший з-поміж магів безрадісно всміхнувся.

— О, Мамуне, суд тут дійсно станеться, можеш не сумніватися. Магія витекла зі світу. Моє Мистецтво — тінь себе колишнього. Але ти, поки об’їдався людським м’ясом, забув, що корінь влади — це знання. Високого Мистецтва я навчився у Джувенса. Творення перейняв від Канедіаса.

— Щоб перемогти нас, тобі знадобиться дещо більше.

— Звісно. Для цього мені потрібні темніші ліки.

Повітря довкола пліч Баяза замерехтіло. Пожирачі зупинилися, деякі з них затулили обличчя руками. Ферро примружила очі, та тоді лише ледь відчутно повіяв вітер. Легенький вітерець, який хвилею пішов від Першого з-поміж магів, підняв із каміння тирсу й поніс її білою хмаринкою до самісінького краю площі Маршалів.

Мамун опустив погляд і насупився. У камені під його ногами тьмяно поблискував на вбогому сонці метал. Кола, лінії, символи, кола всередині кіл, що вкривали весь обшир площі одним величезним візерунком.

— Одинадцять вартівників і одинадцять вартівників відображених, — пояснив Баяз. — Залізо. Загартоване в солоній воді. Вдосконалення, яке мені підказали дослідження Канедіаса. Ґлустрод користувався звичайною сіллю. Це було його помилкою.

Мамун підвів погляд. Із його обличчя зник крижаний спокій.

— Невже ти хочеш сказати… — Його чорні очі швидко перейшли до Ферро, а тоді опустилися до її долоні, що міцно стискала Сім’я. — Ні! Перший закон…

— Перший закон? — Маг показав зуби. — Правила — це для дітей. Це війна, а на війні єдиний злочин — це програш. Слово Еуза? — Баяз скривив вуста. — Ха! Нехай він вийде й зупинить мене!

— Годі!

Один із пожирачів вискочив уперед і помчав по металевих колах до їхнього центру. Ферро охнула: камінь у неї в руці раптом став страшенно холодним. Повітря довкола Баяза крутилося й танцювало так, ніби то було його віддзеркалення в укритому брижами ставку.

Пожирач підскочив, роззявивши рота. Зблиснув ясний клинок його меча. А тоді його не стало. Як і ще двох позаду нього. Там, де стояв один із них, по землі розмазалася видовжена пляма із бризок крові. Ферро дивилась, як ця пляма стає дедалі ширшою. У неї відвисла щелепа.

У будівлі, що стояла позаду них, тепер зяяла велетенська дірка від землі до запаморочливо високого даху. Велика ущелина, оточена ламаним камінням і повислою штукатуркою, потрощеними брусами й готовим відпасти склом. Із розбитих країв у яму, що зяяла внизу, щедро сипався пил. Крізь чисте повітря летіла зграйка рваних паперів. Із цієї руйнації долинув тонкий, змучений крик. Схлип. Вереск болю. Багато голосів. Голосів тих, хто ховався в тій будівлі.

Не пощастило їм.

Баязові вуста поволі вигнулися в усмішці.

— Працює, — видихнув він.

Темні шляхи

Джезаль, оточений своїми лицарями, пробіг крізь високу арку до палацових садів. Верховний суддя Маровія, як не дивно, спромігся не відстати від них під час біганини Аґріонтом, але цей старий, здавалося, майже не засапався.

— Замкніть ворота! — проревів він. — Ворота!

Величезні двері зачинили й повісили на них ізсередини дві балки завтовшки з корабельні щогли. Джезаль дозволив собі дихати трохи вільніше. У вазі цих воріт, у висоті й товщині стін палацового комплексу, у чималій армії гарно вишколених людей у добрих обладунках, які його захищали, було щось заспокійливе.

Маровія лагідно поклав руку Джезалеві на плече й повів його брукованою стежкою до найближчих дверей палацу.

— Ваша величносте, треба знайти найбезпечніше місце з усіх можливих…

Джезаль відмахнувся від нього.

— Ви волієте замкнути мене у спальні? Чи мені сховатися в льоху? Я залишуся тут і керуватиму обороною…

Із того боку стіни долинув протяжний крик, від якого кров стигла в жилах, і розійшовся луною в голих садах. Цей крик неначе пробив у Джезалеві дірку, з якої швидко витекла вся його впевненість. Ворота злегка заторохтіли об могутні балки, і думка про те, щоб сховатися в льоху, напрочуд швидко почала здаватися привабливою.

— Стрій! — гаркнув пронизливий голос Ґорста. — До короля!

Довкола Джезаля вмить зібралася стіна з бійців у важких обладунках, із оголеними мечами й піднятими щитами. Інші поставали на коліна попереду, витягаючи із сагайдаків стріли й повертаючи ручки на важких арбалетах. Усі вп’ялися поглядами в могутні подвійні двері. Ті знову злегка заторохтіли й трохи захиталися.

— Унизу! — гукнув хтось зі стін угорі. — Унизу…

Пролунав крик, і з бійниць злетів чоловік в обладунках, а тоді гучно врізався в землю. Його тіло задрижало, а тоді обм’якло.

— Як… — пробелькотів хтось.

Зі стін зіскочила біла постать, граційно перевернулася в повітрі й гупнула на стежку перед ними. Підвелася. То був темношкірий чоловік, убраний у біло-золоті обладунки, із гладеньким, як у хлопчиська, обличчям. В одній руці він тримав спис із темного дерева з довгим вигнутим наконечником. Джезаль витріщився на новоприбулого, а той беземоційно поглянув на нього. У тих чорних очах щось було — чи радше чогось бракувало. Джезаль знав, що це не людина. Це пожирач. Порушник Другого закону. Один зі Ста Слів Калула, що прийшов розквитатися за давні події з Першим з-поміж магів. Вочевидь (і доволі несправедливо), за ці події в тому числі мав розплачуватись і Джезаль. Пожирач підняв одну руку, неначе у благословенні.

— Нехай Бог пустить нас усіх на небеса.

— Стріляй! — вереснув Ґорст.

Заторохтіли й заляскали арбалети. Кілька стріл відскочило від обладунків пожирача, а ще кілька врізались у плоть: одна — під нагрудником, друга — у плече. Ще якась стріла влучила йому просто в обличчя, і її пера тепер стирчали просто під оком. Будь-яка людина мала б повалитися перед ними мертва. Пожирач же вискочив уперед, вражаючи своєю швидкістю.

Один із лицарів підняв арбалет у млявій спробі захиститися. Спис розрізав його надвоє й чисто розітнув лицаря навпіл на рівні живота, а тоді з лунким ударом урубався в іншого чоловіка так, що той полетів і врізався в дерево за десять кроків від них. Літали частки пом’ятої броні й тріски. Перший лицар видав якийсь дивний свист, тимчасом як його верхня половина повалилася на дорогу, оббризкавши його отетерілих товаришів кров’ю.

Джезаля відштовхнули назад, і він не бачив нічого, крім миготіння руху між охоронцями. Він чув крики та стогони, удари металу об метал, бачив, як виблискували мечі, як розлітаються бризки крові. Злетіло в повітря тіло в обладунку, що теліпалося, наче ганчір’яна лялька, і врізалось у стіну по той бік садів.

Охоронці розімкнулися. Пожирач, який тепер був оточений, описував списом сліпучі кола. Одного разу спис врізався бійцеві у плече, і той із криком упав на землю; держак списа зламався від сили удару, а його наконечник закрутився й полетів вістрям у землю. Ззаду примчав лицар і прохромив пожирачеві спину. Блискуче вістря алебарди плавно й без краплі крові вийшло з білої броні в нього на грудях. Інший лицар відтяв йому руку сокирою, і на нього з кукси посипався порох. Пожирач заверещав і вдарив лицаря у груди тильним боком долоні — так, що в чоловіка зламався нагрудник, а сам він, випустивши із себе повітря, повалився на землю.

Білі обладунки з вищанням розітнув меч, здійнявши хмару пилу, неначе вибиту з килима. Джезаль отетеріло дивився на пожирача, який кинувся до нього. Ґорст відштовхнув його й, загарчавши, крутнув своїм довгим клинком, щоб із м’ясистим чваканням угородити його пожирачеві в шию. Той мовчки забився, його голова повисла на клапті хряща, а з його широких ран посипався бурий порох. Пожирач ухопився за Ґорста вцілілою рукою, й той похитнувся з перекошеним від болю обличчям, впав на коліна, а пожирач і далі викручував йому руку.

— Ось тобі небеса, паскудо!

Джезалева шпага перетяла останній клапоть шиї пожирача, і його голова впала на траву. Пожирач відпустив Ґорста, і той схопився за понівечене передпліччя. На його важкому обладунку залишилася вм’ятина у формі пожирачевої долоні. Безголове тіло мляво повалилося на землю.

— Проклята істота!

Джезаль ступив один крок і копнув голову пожирача так, що вона покотилася садом, а тоді подивився, як вона підскакує і вкочується у клумбу, залишаючи на траві слід із пороху. Над тілом стояли троє чоловіків. Їхнє важке дихання відбивалося луною від стінок шоломів, а мечі заблищали на сонці, коли вони заходилися рубати тіло на шматки. Його пальці досі смикалися.

— Вони створені з пороху, — прошепотів хтось.

Маровія насупився на рештки.

— Деякі — так. У деяких тече кров. Усі вони різні. Нам треба повернутися до палацу! — крикнув він, побігши садами. — Їх буде ще більше!

— Більше?

Дванадцятеро Лицарів Тіла лежали мертві. Порахувавши їхні трупи — зламані й закривавлені, пом’яті й побиті, — Джезаль ковтнув. Найкращі люди, яких міг запропонувати Союз, були розкидані по палацових садах, наче купи брухту серед бурого листя.

— Більше? Але як ми?..

Ворота здригнулися. Джезаль різко повернув голову до них. Сліпа бойова відвага швидко вщухла, а на зміну їй не забарився нудотний панічний жах.

— Сюди! — проревів Маровія, притримуючи відчинені двері й відчайдушно вимахуючи рукою.

Інших варіантів не було. Джезаль помчав до нього, за три кроки зачепився одним позолоченим чоботом за другий і боляче гепнувся долілиць. Позаду затріщали, зламалися, завищали дерево й метал. Джезаль сяк-так перекинувся на спину й побачив, як ворота розтрощили, здійнявши хмару тирси. Полетіли в повітря зламані дошки, повилітали з гнізд погнуті цвяхи, на газони м’яко опустилися тріски.

В отвір воріт невимушено пройшла жінка. Довкола її високого худого тіла досі злегка мерехтіло повітря. Бліда жінка з дов­гим золотим волоссям. Поряд із нею йшла ще одна, достоту така сама, тільки лівий бік її тіла з голови до п’ят був забризканий червоною кров’ю. Двоє жінок зі щасливими усмішками на прекрасних, бездоганних, однакових обличчях. Одна з них ударила по голові лицаря-герольда, що кинувся до них, зірвала з його розтрощеного черепа крилатий шолом і підкинула його в повітря. Той закрутився в польоті. Друга перевела чорні порожні очі на Джезаля. Він насилу підвівся й побіг, захрипівши від страху, прослизнув у двері повз Маровію та опинився в тінистому коридорі, з обох боків заставленому стародавньою зброєю та обладунками.

За ним туди вбігли Ґорст і кілька Лицарів Тіла. У них за плечима тривав нерівний бій у садах. Якийсь чоловік підняв арбалет, але тоді вибухнув кривавим дощем. Труп в обладунках врізався в одного з лицарів, щойно той розвернувся, щоб побігти, і лицар полетів убік, у вікно, а з його руки випав меч. Іще один побіг до них, розмахуючи руками, й повалився за кілька кроків, забившись на землі. Зі з’єднань його обладунків виривалося полум’я.

— Допоможіть! — голосив хтось. — Допоможіть! Допомо…

Ґорст захряснув двері здоровою рукою, а один із його товаришів опустив товстий засув на скоби. Вони зірвали зі стін стару держакову зброю (до одного з держаків був прикріплений подертий бойовий прапор) і почали просовувати її у двері.

А Джезаль уже задкував. Холодний піт лоскотав йому шкіру під обладунком, і він міцно тримався за руків’я шпаги — радше заради спокою, ніж для оборони. Разом із ним позадкував його несподівано зменшений почет — Ґорст, Маровія та ще якихось п’ятеро людей. Їхнє важке, нажахане дихання відлунювало у тьмяному коридорі, поки всі вони пильно дивилися на двері.

— Їх не стримали останні ворота, — прошепотів Джезаль. — Чому ж їх мають стримати ці двері?

Відповіді не було.

— Не втрачайте голову, панове, — сказав Ґлокта. — Двері, будь ласка.

Гладкий найманець заходився рубати сокирою парадну браму Університету. Полетіли тріски. Від першого удару брама захиталася, від другого — задрижала, а від третього — розчахнулася. За неї прослизнув одноокий карлик, тримаючи в кожній руці по ножу, а відразу за ним — Коска з оголеним мечем.

— Чисто, — долинув його голос із протяжним штирійським акцентом, — хоч і затхло.

— Чудово. — Ґлокта поглянув на Арді. — Можливо, вам краще триматися ззаду.

Дівчина знесилено кивнула.

— Я думала те саме.

Він із болем, накульгуючи переступив поріг, а за ним у двері висипали найманці в чорному. Останній із них тягнув нехотя Ґойла за перев’язані зап’ястки. «І знов я йду тими самими шляхами, якими ходив, коли так багато місяців тому вперше відвідав цю купу пилюки. Ще до голосування. Навіть до Дагоски. Як же це чудово — повернутися…»

Уздовж темного коридору, повз брудні портрети забутих Адептів. Замучені мостини стогнали під чобітьми найманців. Ґлокта вибрів у простору їдальню.

По напівтемній залі розсіявся паноптикум практиків, як і тоді, коли він завітав сюди минулого разу. Двоє однакових чоловіків із Сулджуку з вигнутими мечами. Високий і худий чолов’яга, смаг­ляві чоловіки із сокирами, здоровезний північанин із розбитим обличчям. «А також багато інших». Загалом їх було не менше двадцятьох. «Цікаво знати: вони весь цей час сиділи тут і просто лякали одне одного лиховісним виглядом?»

Вітарі вже підвелася зі стільця.

— Я ж начебто сказала тобі не лізти сюди, каліко.

— Я старався, дійсно старався, та не міг викинути з голови спогад про твою усмішку.

— Хо-хо, Шайло!

Коска вибрів із коридору, однією рукою покручуючи навощені кінчики вусів, а в другій тримаючи оголений меч.

— Коско! Ти що, невмирущий? — Вітарі випустила з руки хрестоподібний ніж на довгому ланцюгу, і він грюкнув по мостинах. — Здається, сьогодні день чоловіків, яких я сподівалася більше ніколи не побачити.

Її практики розійшлися довкола неї, витягаючи з піхов мечі й беручи зі столу сокири, булави, списи. До зали притупали найманці, також зі зброєю напоготові. Ґлокта прокашлявся.

— Гадаю, всім зацікавленим особам пішло б на користь, якби ми змогли обговорити усе як цивілізовані…

— А ви бачите тут когось цивілізованого? — буркнула Вітарі.

«Слушно». Один практик стрибнув на стіл так, аж на ньому підскочило столове приладдя. Однорукий найманець помахав у повітрі своїм гаком. Дві важкоозброєні групи поволі сунули одна на одну. Було дуже схоже на те, що Коска та його наймити візьмуться відробляти свої гроші. «Насмілюся сказати, що вийде весела бійня, та її результат, на жаль, передбачити важко. Загалом я волів би зараз не ризикувати».

— Бідні твої діти! Не пощастило їм, що довкола жодної цивілізованої людини!

Вітарі люто зсунула жовтогарячі брови докупи.

— Вони далеко!

— О, боюся, це не так. Двоє дівчаток і хлопчик? Із прекрасним вогненно-рудим волоссям, достоту як у матері? — «Крізь які ворота вони пройдуть? Гурки прийшли з заходу, отже…» — Їх зупинили на східних воротах і взяли під варту.

Ґлокта випнув нижню губу.

— З метою захисту. Зараз дітям небезпечно вештатися вулицями, сама знаєш.

Хоча на ній була маска, Ґлокта бачив, що Вітарі нажахана.

— Коли? — спитала вона крізь зуби.

«Коли любляча мати відправила б своїх дітей до безпечного місця?»

— Звісно, того ж дня, коли прийшли гурки. Ти це знаєш.

Судячи з того, як вона вирячила очі, він вгадав. «А тепер крутнути клинок у рані».

— Але не хвилюйся: вони в безпеці. Практик Северард їм за няньку. Та якщо я не повернуся…

— Ви не заподієте їм шкоди.

— Та що сьогодні з усіма таке? Думаєш, є межі, яких я не переступлю? Чи люди, яким не заподію шкоди? — Ґлокта продемонстрував найогидніший усміх, на який був здатен. — Діти? Надія, перспективи, ціле щасливе життя попереду? Та я зневажаю цих малих гадів! — Він стенув перекошеними плечима. — Однак, можливо, ти знаєш мене краще. Якщо тобі кортить пограти в кості на життя своїх дітей, то це, гадаю, можна з’ясувати. А можна домовитись, як у Дагосці.

— До сраки це, — прогарчав один із практиків, здійняв сокиру і ступив на крок уперед. «І атмосфера насильства робить іще один запаморочливий крок до краю…»

Вітарі викинула вперед розкриту руку.

— Не рухайся.

— У тебе є діти, то й що? Для мене це не має жодного значення. І для Сульта не матиме жодного значення-а-а-а-а-а…

Зблиснув метал, задзвенів ланцюг, і практик хитнувся вперед, а з його розітнутого горла полилася кров.

Хрестоподібний ніж Вітарі швидко повернувся до її долоні, і вона знову перевела погляд на Ґлокту.

— Домовитись?

— Саме так. Ти залишаєшся тут. Ми проходимо. Як кажуть у старіших частинах міста, ти нічо не виділа. Ти достатньо добре знаєш, що не можеш довіряти Сультові. Він кинув тебе напризволяще в Дагосці, чи не так? Та й усе одно з ним покінчено. Гурки стукають у двері. Час спробувати щось нове, як думаєш?

На Вітарі посунулася маска: вона заворушила ротом. «Думає, думає». Іскрились очі її головорізів, виблискували клинки їхньої зброї. «Тільки не викрий цього блефу, сучко, не смій…»

— Гаразд! — Вона змахнула рукою, і практики сумовито посунули назад, не зводячи сердитих поглядів із найманців по той бік кімнати. Вітарі кивнула їжакуватою головою на дверний проріз у кінці зали. — Ідіть отим коридором, у кінці спустіться зі сходів, і там будуть двері. Двері з заклепками з чорного заліза.

— Чудово.

«Кілька слів можуть бути ефективнішими за купу клинків, навіть у такі часи, як зараз». Ґлокта пошкандибав геть. Коска та його люди пішли за ним.

Вітарі похмуро провела їх поглядом. Її очі перетворилися на смертоносні щілини.

— Якщо ви бодай торкнетеся моїх…

— Так, так, — змахнув рукою Ґлокта. — Мій жах не знає меж.

На мить запала тиша: з одного боку площі Маршалів осідали рештки випаленої будівлі. Пожирачі стояли враженим колом, шоковані не менше за Ферро. Баяз, здавалося, був єдиним, кого не жахав масштаб руйнації. Його грубий регіт розходився луною й відбивався від стін.

— Працює! — вигукнув він.

— Ні! — скрикнув Мамун, і Сто Слів помчали вперед.

Вони наближалися; блищали начищені клинки їхньої прекрасної зброї, розімкнулись їхні голодні вуста, виблискували їхні білі зуби. Вони підходили все ближче, змикаючи коло з жахливою швидкістю й викрикуючи пісню ненависті, від якої навіть у Ферро стигла кров у жилах.

Але Баяз тільки засміявся.

— Хай почнеться суд!

Коли Сім’я холодом обпалило Ферро долоню, вона загарчала крізь зуби. Площу овіяв потужний порив вітру, що виник у її центрі й завалив пожирачів, наче кеглі. Вони котились і хвицали кінцівками. Вітер розбивав усі вікна, виламував усі двері, оголював дахи всіх будівель.

Великі інкрустовані ворота Осередку лордів розчахнулися, а тоді зірвались із петель і полетіли через усю площу. Кілька тонн деревини, що крутились і крутились, наче па­пірці серед бурі. Вони несамовито розчищали ряди безпорадних пожирачів. Розривали тіла в білих обладунках, розкидаючи довкола частини кінцівок, здіймаючи вгору бризки й фонтани крові та пороху.

У Ферро мерехтіла долоня й половина передпліччя. Вона швидко й важко дихала, тимчасом як отой холод розтікався по її венах, сягаючи кожної частини її тіла та обпалюючи їй нутрощі. Сім’я втратило чіткість і тремтіло так, ніби Ферро дивилася на нього крізь бистру воду. Вітер шмагав її по очах, а тим часом білі постаті безладно літали в повітрі, наче іграшки, корчилися серед бурі битого скла, потрощеного дерева, розколотого каменю. З-поміж них на ногах трималося не більше дюжини, та й ті хиталися, хапалися за землю, їхнє блискуче волосся розвівалось і відчайдушно натягувалось від сили поривів.

Одна з них потягнулася до Ферро, загарчавши на вітер. Жінка, на якій шарпалася блискуча кольчуга, тягнула руки крізь бурю. Підступала дедалі ближче і ближче. На її гладенькому гордовитому обличчі добре читалася зневага.

Як на обличчях пожирачів, які прийшли по її душу біля Дагоски. Як на обличчях работоргівців, які вкрали в неї життя. Як на обличчі Утмана-ул-Дошта, який із посмішкою дивився на її гнів і безпорадність.

Лютий крик Ферро злився із криками вітру. Вона не знала, що може так завзято розмахувати мечем. Щойно на бездоганному обличчі пожирачки відобразився шок, вигнутий клинок перерізав її простягнуту руку й зітнув їй голову з пліч. Безвільний труп понесло геть, і з його відкритих ран полетів порох.

У повітрі миготіла безліч силуетів. Ферро стояла нерухомо, тимчасом як повз неї зі свистом пролітали уламки. У груди пожирачеві, який намагався врятуватися, врізалася балка й понесла його геть, поки той кричав, — високо здійняла в повітря, прохромленого, наче сарану на рожні. Ще один раптом вибухнув хмарою крові й плоті, а його рештки закрутилися по спіралі й полинули у тремтливе небо.

Великий пожирач із бородою ледве просувався вперед, здійнявши над головою величезний кийок, і ревів слова, яких не чув ніхто. Хоча повітря пульсувало і крутилося, Ферро все ж побачила, як Баяз поглянув на нього, здійнявши одну брову, побачила, як його губи вимовили одне слово:

— Палай.

Якусь мить він палав яскраво, мов зоря, і його образ закарбувався в очах Ферро білим силуетом. А тоді його почорнілі кістки понесло геть бурею.

Залишився тільки Мамун. Він через силу сунув уперед, тягнучи ноги по каменю, по залізу й дюйм за дюймом відчайдушно наближаючись до Баяза. У нього зірвався один із поножів і полетів назад, закрутившись у знавіснілому повітрі, а відтак услід йому полетів наплічник. Тріпотіла рвана тканина. Шкіра на його вискаленому обличчі вкрилася брижами й натягнулася.

— Ні! — До Першого з-поміж магів відчайдушно потягнулась одна хапка дряпуча рука, напруживши кінчики пальців.

— Так, — відповів Баяз, і повітря довкола його усміхненого обличчя затремтіло, наче над пустелею.

З Мамунових пальців зірвалися нігті, його простягнута рука зігнулася, тріснула й відірвалася від плеча. Бездоганна шкіра відходила від кістки й шарпалася, наче парусина у шквал; із його розірваного тіла вилітав бурий порох, схожий на пісок під час бурі над дюнами.

Раптом Мамуна швидко понесло геть, і він врізався у стіну попід дахом однієї з високих будівель. Із країв нерівної діри, яку він залишив по собі, виривалися цеглини й линули назовні і вгору. Вони долучалися до паперу, що шарпався, каменю, що метався, дощок, які крутились, і трупів, які борсалися, в повітрі край площі. Вони дедалі швидше крутились у колі руйнації, що повторювало залізні кола на землі. Ось буря сягнула дахів високих будівель, а тоді — ще вище. Вона білувала та обдирала все, що траплялося їй на шляху, щомиті руйнуючи нові камінь, скло, дерево, метал, плоть, стаючи темнішою, швидшою, гучнішою й потужнішою.

Через бездумний гнів вітру Ферро ледве розчула голос Баяза:

— Бог усміхається, споглядаючи результати.

Шукач підвівся й похитав зболілою головою. Із його волосся полетів бруд. У нього по руці текла кров, виділяючись червінню на білому тлі. Вочевидь, світ усе-таки не загинув.

Але явно був до цього близький.

І міст, і вартівня зникли. Там, де колись стояли вони, не було нічого, крім великої купи поламаного каменю й широкої прірви у стінах. А ще — сили-силенної пилу. Хтось досі когось убивав, але набагато більше людей качалися, задихалися й стогнали, ледве пробираючись крізь сміття. Від їхнього бойового духу і сліду не лишилося. Шукач знав, що вони відчувають.

Хтось тим часом видирався на ту купу сміття, де колись був рів, і прямував до пролому. Хтось зі скуйовдженим волоссям і довгим мечем у руці.

Хто, як не Лоґен Дев’ятипалий?

— Ох, от лайно, — вилаявся Шукач. Лоґенові раптом стукнула в голову справжня дурня, та це й близько не було найстрашнішим. За ним уздовж того мосту з уламків ішов дехто ще. Дрижак, із сокирою в руці, зі щитом на передпліччі й набурмосеним брудним лицем, як у людини, що думає про якусь темну справу.

— Ох, от лайно!

Мовчун знизав запорошеними плечима.

— Треба за ними піти.

— Ага. — Шукач тицьнув великим пальцем у Червону Шапку, який саме підводився з землі й струшував із плаща купу щебеню. — Збери трохи хлопців, гаразд? — Він показав клинком меча на пролом. — Ми туди.

Трясця, йому, як завжди, хотілося посцяти.

Джезаль задкував тінистою залою, майже не наважуючись навіть дихати й відчуваючи, як піт щипає йому долоні, шию, поперек.

— Чого вони чекають? — пробурмотів хтось.

Угорі щось легенько рипнуло. Джезаль підвів погляд на чорні крокви.

— Ви чули…

Стелю пробив якийсь силует, що полетів білим вихором униз, до коридору, і розплющив одного з Лицарів Тіла. У його нагруднику залишилися дві великі вм’ятини від ніг упалої, а з його забрала бризнула кров.

Жінка всміхнулася Джезалеві.

— Пророк Калул шле вітання.

— Союз! — заревів інший лицар і кинувся вперед.

Ось його меч зі свистом полетів до неї. А ось вона вже по інший бік коридору. Клинок бомкнув об кам’яну підлогу, нікому не заподіявши шкоди, а лицар хитнувся вперед. Жінка схопила його під пахвою, злегка зігнула коліна й пожбурила його так, що він із криком пробив стелю. Згори дощем посипалася розтріскана штукатурка, тимчасом як жінка схопила за шию ще одного лицаря й гепнула його головою об стіну з такою силою, що він так і застряг у розтрощеній кам’яній кладці — тільки ноги в латах повисли. Довкола його обм’яклого трупа попадали з підставок старовинні мечі й загриміли на підлогу коридору.

— Сюди!

Верховний суддя потягнув Джезаля, отетерілого й безпорадного, до золочених подвійних дверей. Ґорст підняв один важкий чобіт і копнув їх так, що вони здригнулися й розчахнулися. Вони ввірвалися до Зали дзеркал, із якої вже зникли численні столи, що стояли там у вечір Джезалевого весілля. Залишився тільки цілий акр порожнього начищеного кахлю.

Джезаль побіг до віддалених дверей. Його гучні кроки й важке, хрипке, нажахане дихання розходилися луною по величезній залі. Він бачив себе на бігу, викривленого у дзеркалах далеко попереду та обабіч себе. Сміховинне видовище. Король-блазень, який рятується втечею у власному палаці. Корона набакир, пошрамоване обличчя всіяне краплями поту та обм’якло від жаху і виснаження. Він загальмував і мало не перекинувся через поспіх, а Ґорст мало не врізався йому в спину.

Поряд із віддаленими дверима сиділа на підлозі одна із близнючок, спершись спиною на дзеркальну стіну й відображаючись у ній так, ніби притулилася спиною до сестри. Вона підняла одну мляву руку, заляпану багрянцем крові, й помахала.

Джезаль крутнувся до вікон. Не встиг він бодай подумати про втечу, як друга близнючка увірвалася до зали. Вона ввалилася досередини з дощем блискучого скла й покотилася по начищеній підлозі, зіп’ялася на ноги й загальмувала.

Вона провела довгою рукою по золотому волоссю, позіхнула і прицмокнула губами. Запитала:

— У тебе коли-небудь виникало відчуття, ніби всі веселощі дістаються комусь іншому?

Розплата

Червона Шапка мав рацію. Гинути тут причин не було. Принаймні ні в кого, крім Кривавої Дев’ятки. Тому гадові вже давно час визнати свою провину.

— Ще живий, — прошепотів Лоґен, — ще живий.

Він прокрався за ріг якоїсь білої будівлі, а тоді — до парку.

Він пам’ятав це місце повним людей. Вони сміялися, їли, розмовляли. Тепер тут сміху не було. Він бачив на газонах розкидані тіла. Як в обладунках, так і без. Чув якийсь далекий рев — мабуть, від бою десь удалині. Ближче не було нічого, крім сичання вітру в голому гіллі та хрускоту його власних кроків по гравію. Коли Лоґен підкрався до високої стіни палацу, йому защипало шкіру.

Важкі двері зникли: в арковому вході висіли лише перекручені петлі. В садах по той бік було повно трупів. Люди в обладунках, неодмінно пом’ятих і закривавлених. Ціла юрба лежала на стежці, що вела від воріт. Люди були розчавлені й розбиті, неначе по них гамселили велетенським молотом. Один із них був повністю перетятий навпіл, і його половини лежали в калюжі темної крові.

Посеред усього цього стояв чоловік. На ньому були білі обладунки, забризкані й запорошені червоним. У садах здійнявся вітер, і його чорне волосся тріпотіло довкола обличчя. Його темна шкіра була гладенька й бездоганна, як у немовляти. Чоловік насуплено дивився на тіло біля своїх ніг, але, коли Лоґен увійшов у ворота, підвів погляд на нього. Там не було ненависті чи страху, радості чи смутку. Не було нічого особливого.

— Ти далеко від дому, — сказав він північною мовою.

— Ти теж. — Лоґен зазирнув у його порожнє обличчя. — Пожирач чи що?

— Визнаю, в цьому я винен.

— Ми всі в чомусь винні. — Лоґен здійняв меч однією рукою. — Тоді, може, почнемо?

— Я прийшов убити Баяза. І більше нікого.

Лоґен швидко окинув поглядом знівечені трупи, розкидані по садах.

— І як воно тобі?

— Коли налаштовуєшся на вбивства, важко обирати, скільки людей уб’єш.

— Це точно. Батько мені казав: кров не породжує нічого, крім нової крові.

— Мудра людина.

— Якби ж то я його слухав…

— Часом важко буває зрозуміти, що таке… правда. — Пожирач підняв закривавлену правицю й насупився на неї. — Праведній людині годиться мати… сумніви.

— Хтозна. Не можу сказати, що знаю надто багато праведних людей.

— Колись я вважав, що знаю їх. Тепер уже не певен. Ми конче маємо битися?

Лоґен поволі вдихнув і видихнув.

— Схоже на те.

— Хай буде так.

Він надійшов так швидко, що ледве вистачило часу здійняти меч, уже не кажучи про те, щоб ним замахнутися. Лоґен кинувся вбік, але все одно дістав чимось по ребрах — ліктем, коліном, плечем. Це часом важко зрозуміти, коли ти безперестанку котишся по траві, а все довкола тебе перекидається. Він спробував підвестись і зрозумів, що не може. Підняти голову на дюйм було мало не понад його сили. Кожен вдих приносив біль. Лоґен відкинувся назад і витріщився на біле небо. Може, треба було залишатися за стінами. Може, треба було просто дати хлопцям відпочити серед дерев, доки все не владнається.

У його розмитому полі зору показалася висока постать пожирача, що чорніла на тлі хмар.

— Вибач, що так вийшло. Я молитимуся за тебе. Молитимуся за нас обох.

Він підняв ногу в латах.

Чиясь сокира рубонула його по обличчю, і пожирач захитався. Лоґен потрусив головою, щоб отямитись, і втягнув у себе трохи повітря. Сяк-так звівся на лікоть, тримаючись за бік. У нього на очах кулак у білій латній рукавиці полетів униз і гупнув по щиту Дрижака. Вибив шматок із його краю і повалив Дрижака на коліна. Від наплічника пожирача відскочила стріла, і він обернувся. З одного боку його голови зяяла кривава рана. Друга стріла гарно проштрикнула йому шию. В арковому вході стояли Мовчун і Шукач із піднятими луками.

Пожирач потупав до них широчезними кроками, здіймаючи вітер, який шарпав траву.

— Хе, — промовив Мовчун.

Пожирач ударив його броньованим ліктем. Мовчун врізався в дерево за десять кроків звідти й повалився на траву. Пожирач підняв другу руку, щоб рубонути Шукача, і тут якийсь карл настромив його на спис і відштовхнув, доки пожирач люто метався на вістрі. У ворота мчали все нові й нові північани, збираючись довкола, кричачи й волаючи, рубаючи сокирами й мечами.

Лоґен перекотився, поповз по моріжку і схопився за меч, разом із ним вирвавши мокру пригорщу трави. Повз нього пролетів карл із розбитою й залитою кров’ю головою. Лоґен зціпив зуби й пішов у наступ, здійнявши меч обома руками.

Меч вгризся пожирачеві у плече, розрізав йому обладунки й розітнув його самого аж до грудей, заливши Шукачеві обличчя кров’ю. Майже одночасно один із карлів добряче вгатив йому в бік булавою, зламав йому другу руку й залишив у його нагруднику велику вм’ятину.

Пожирач хитнувся, і Червона Шапка залишив велику рану в нього на нозі. Він повалився на коліна. Кров лилася з його ран і стікала по зім’ятому білому обладунку, а тоді збиралася в калюжу на стежці під ним. Він усміхався — наскільки Лоґен міг зрозуміти, зважаючи на те, що в пожирача відвисла половина обличчя.

— Вільний, — прошепотів він.

Лоґен здійняв клинок Творця й відрубав йому голову.

Раптом повіяв вітер, кружляючи забрудненими вулицями, зі свистом вириваючись із вигорілих будівель і несучи попіл і порох у лице Вестові, який саме їхав у бік Аґріонта. Цей вітер довелося перекрикувати.

— Як наші справи?

— Бойовий дух їх покинув! — заревів Брінт. Черговий порив вітру шарпнув його волосся вбік. — Вони повноцінно відступають! Здається, їм надто кортіло оточити Аґріонт, а до нас вони були не готові! Тепер вони наввипередки тікають на захід. Довкола стіни Арно ще точаться бої, зате у Трьох Фермах Орсо обернув їх навтіки!

Над однією з руїн Вест побачив знайомий силует Великої вежі й погнав коня до неї.

— Добре! Якщо ми зуміємо просто відігнати їх з-під Аґріонта, перевага буде за нами! Тоді можна буде…

Він замовк, коли вони завернули за ріг і побачили місцевість аж до західних воріт цитаделі. Точніше, до того місця, де колись стояли західні ворота.

Він не одразу зрозумів, що сталося. По один бік від колосального пролому в стіні Аґріонта бовваніла Велика вежа. Хтось якимось робом завалив усю вартівню разом із великими ділянками стіни обабіч неї. Їхні рештки засипали рів унизу й розсіялися по зруйнованих вулицях попереду.

Гурки опинилися в Аґріонті. Самісіньке серце Союзу залишилося оголеним.

Перед цитаделлю, тепер уже недалеко, досі лютував безладний бій. Вест підігнав коня ближче, їдучи між відсталих і поранених, і доїхав аж до затінку стін. У нього на очах шеренга арбалетників, стоячи на колінах, випустила нищівний залп у юрбу гурків, валячи додолу їхні тіла. Поряд із ним якийсь чолов’яга кричав на вітер, тимчасом як інший намагався закріпити джгут на закривавленій куксі його ноги.

Пайкове обличчя було навіть похмуріше, ніж зазвичай.

— Нам слід бути позаду, сер. Тут небезпечно.

Вест не став на нього зважати. Кожен без винятку має зробити свій внесок.

— Нам треба тут вишикуватися! Де генерал Крой?

Сержант уже його не слухав. Його погляд перейшов угору, а рот дурнувато роззявився. Вест розвернувся в сідлі.

Над західним краєм цитаделі здіймався чорний стовп. Попервах здавалося, ніби то крутиться якийсь дим, але, більш-менш оцінивши масштаби, Вест усвідомив, що то крутиться матерія. Цілі купи матерії. Незліченні тонни матерії. Він провів її поглядом угору, дивлячись усе вище й вище. Рухалися навіть хмари, які несамовито крутилися по спіралі в центрі й поволі сунулися над ними по колу. Бій поступово припинився: і союзники, і гурки з роззявленими ротами витріщилися на стовп, який корчився над Аґріонтом. Перед ним стирчала чорним пальцем Велика вежа, а позаду виднівся незначною дрібничкою Будинок Творця.

З неба почали сипатися предмети. Попервах дрібні — тріски, пил, листя, клаптики паперу. А тоді полетів додолу шмат дерева завбільшки з ніжку від стільця, відскочив від бруківки й закрутився. Вереснув якийсь боєць, коли йому в плече врізався камінь завбільшки з кулак. Ті, хто не бився, тепер задкували, припадали до землі, тримали над головами щити. Вітер ставав лютішим, буря шарпала одяг, люди спотикалися через неї, занурювалися в неї, зціпивши зуби та примруживши очі. Стовп, який крутився, ставав дедалі ширшим, темнішим, швидшим, вищим і вже торкався самого неба. Вест бачив, як на тлі білих хмаринок танцюють цятки з одного краю стовпа, схожі на рої мошок у літній день.

От тільки це падали кам’яні брили, шматки дерева, грудки землі й метал, що через якусь примху природи були втягнуті в небеса й полетіли. Він не знав, що та як відбувається, й міг хіба що витріщатися на це.

— Сер! — заревів йому у вухо Пайк. — Сер, треба забиратися звідси!

Він схопився за повід Веста. У бруківку неподалік від них врізався чималий шмат кам’яної кладки. Вестів кінь став дибки, нажахано заіржавши. Світ захитався, закрутився, почорнів — як надовго, Вест не знав.

Він лежав долілиць із повним ротом гравію. Підвів голову, п’яно захитався, зіп’явшись накарачки. У вухах в нього ревів вітер, а обличчя дряпав летючий гравій. Довкола було темно, як у сутінках. У повітрі рясно сипалося сміття. Воно дряпало землю, будівлі, людей, які тепер скупчилися, наче вівці, вже давно геть забувши про бій. Живі лежали долілиць разом із мертвими. Велика вежа була пошкрябана уламками, з її крокв злітав шифер, а потім віднесло геть із бурею й самі крокви. Одна велетенська балка полетіла донизу і врізалася у бруківку, а тоді почала перекидатися, розкидаючи на всі боки трупи, і пробила стіну якогось будинку так, що його дах з’їхав усередину.

Вест тремтів. Очі йому щипало, з них злітали сльози, і він був абсолютно безпорадний. Оце таким буде кінець? Не кривавим і славним, на чолі безглуздої атаки, як у генерала Полдера. Не тихою кончиною серед ночі, як у маршала Бурра. І навіть не в каптурі на ешафоті через убивство кронпринца Ладісли.

Його випадково роздушить велетенський шмат сміття, що впаде з неба.

— Прости мені, — шепнув він у бурю.

Вест побачив, як чорний силует Великої вежі рухається. Побачив, як він похилився назовні. Уламки каменю посипалися дощем, полетіли до збуреного рову. Вся величезна будівля захиталася, розбухла й розвалилася, до абсурду повільно сиплючись назовні, крізь несамовиту бурю в місто.

Під час падіння вона розлетілася на страхітливі шматки й завалилася на будинки, чавлячи настрашених людей, як мурах, і навсібіч розкидаючись смертоносними уламками.

І на цьому все.

Тепер довкола того місця, що колись було площею Маршалів, не стояло жодної будівлі. Бурхливі фонтани, величні статуї на Алеї Королів, повні м’яких біляків палаци.

Усе це вмить щезло.

Із Осередку лордів зірвався позолочений купол, тріснув, розпався, а тоді його розірвало на шматки. Висока стіна Зали військової слави обернулася на розбиту руїну. Від решти гордих будівель не залишилося нічого, крім розтрощених недогризків: вони розвалилися до самісінького фундаменту. Вони всі зникли на очах у Ферро, поки з тих очей норовили потекти сльози. Розчинились у безформній масі люті, що з вереском крутилася довкола Першого з-поміж магів, нескінченно голодній від землі до самісіньких небес.

— Так! — Ферро, попри шум бурі, чула його захоплений сміх. — Я видатніший за Джувенса! Видатніший за самого Еуза!

Це що, помста? Тоді скільки її знадобиться, щоб вона стала цілою? Ферро отетеріло замислилася про те, скільки людей нажахано ховалися в тих, зниклих будівлях. Мерехтіння довкола Сімені розросталося й дотягнулося до її плеча, тоді до шиї, а відтак поглинуло її.

Світ затих.

Десь далеко тривала руйнація, тільки тепер вона була якась розмита, а її звуки доходили до Ферро приглушеними, наче крізь воду. Рука в неї була більш ніж холодна. Ферро відчувала, що вона заніміла до плеча. Вона побачила, як Баяз усміхається, здійнявши руки. Довкола них мчав вітер, схожий на стіну нескінченного руху.

Однак усередині нього виднілися силуети.

І доки все інше на світі втрачало чіткість, вони стали виразнішими. Обступили зовнішнє коло. Тіні. Привиди. Цілий голод­ний натовп.

— Ферро… — долинув їхній шепіт.

У садах раптом здійнялася буря, навіть більш несподівана, ніж бурі у Високогір’ї. Світло померкло, а тоді з темного неба полетіло все на світі. Шукач не знав, звідки воно береться, та й не дуже про це дбав. У нього були й нагальніші турботи.

Вони втягнули поранених досередини крізь високий дверний проріз. Ті стогнали, лаялись або ж — і це було найгірше — мовчали. Кількох залишили надворі: вони вже возз’єдналися з землею. Безглуздо витрачати сили на тих, кому вже давно не допомогти.

Лоґен тримав Мовчуна під пахвами, а Шукач — за чоботи. Лице в нього було біле, мов крейда, якщо не брати до уваги червоної крові на губах. Із його обличчя легко було здогадатися, що справи кепські, та він геть не скаржився: Хардінг Мовчун так не може. Якби скаржився, Шукач цьому не повірив би.

Вони поклали його на підлогу в темряві по той бік дверей. Шукач чув, як щось гримить об вікна, гупає об землю надворі, стукотить об дахи вгорі. Заносили все нових людей — зі зламаними руками, зламаними ногами й навіть гіршими ранами. Останнім увійшов Дрижак із закривавленою сокирою в одній руці. Друга рука, якою він тримав щит, тепер безглуздо висіла.

Шукач іще ніколи не бачив такої зали. Підлога в ній була із зеленого й білого каменю. Він був бездоганно відшліфований і сяяв яскраво, наче скло. Стіни були обвішані великими картинами. Стеля — вкрита квітами й листям, вирізьбленими так витончено, що вони мало не здавалися справжніми; щоправда, вони були з золота й поблискували у тьмяному світлі, яке проникало у вікна.

Люди, схилившись, доглядали постраждалих товаришів, тішили їх водою й лагідними словами, дехто майстрував шини. Лоґен і Дрижак просто стояли на місці, гнівно дивлячись один на одного. Не зовсім із ненавистю, проте й не з повагою. Шукачеві важко було сказати, з чим саме, та це його не дуже обходило.

— Що ти собі думав?! — насварився він. — Отак звалити від своїх?! А я ж гадав, що ти у нас тепер маєш бути отаманом! Кепсько в тебе вийшло, еге ж?

Лоґен лише дивився на нього у відповідь. Його очі поблискували в мороці.

— Треба допомогти Ферро, — пробурмотів він, почасти звертаючись до самого себе. — І Джезалеві теж.

Шукач витріщився на нього.

— Кому-кому допомогти?! Ось тут справжні люди, яким потрібна допомога.

— Я не мастак давати раду пораненим.

— А тільки ранити людей! Ну, то йди, Кривава Дев’ятко, якщо мусиш. Уперед.

Шукач побачив, як у Лоґена здригнулося лице, коли він почув оте ім’я. Він позадкував, притиснувши одну руку до боку, а другою тримаючись за закривавлений меч. Відтак повернувся й пошкандибав блискучою залою.

— Болить, — поскаржився Мовчун, коли Шукач сів біля нього навпочіпки.

— Де?

Мовчун криваво всміхнувся.

— Усюди.

— Ну, що ж…

Шукач задер його сорочку. З одного боку його груди ввалилися, по них розповзся великий блакитно-чорний синець, схожий на пляму від дьогтю. Шукачеві аж не вірилося, що з такою раною ще можна дихати.

— Ох… — пробурмотів він, гадки не маючи, з чого взагалі починати.

— Здається… Мені кінець.

— Що, оце? — Шукач спробував усміхнутись, але не зміг. — Це ж подряпина, не більше.

— Подряпина, так? — Мовчун спробував підвести голову, скривився й упав назад, неглибоко дихаючи. Подивився вгору широко розкритими очима. — Стеля тут просто охуєнна.

Шукач ковтнув.

— Ага. Мабуть.

— Я мав би загинути вже давно, в бою з Дев’ятипалим. Усе решта було подарунком. Однак я радий, що так вийшло, Шукачу. Завжди обожнював… наші розмови.

Він заплющив очі й перестав дихати. Хардінг Мовчун ніколи не говорив багато. І славився цим. Тепер він мовчатиме вічно. Помер він безглуздо, далеко від дому. Не за щось таке, у що вірив, що розумів чи з чого міг мати зиск. Просто втратив життя ні за що. А втім, Шукач бачив, як возз’єдналося з землею безліч людей, і в цьому ніколи не було нічого гарного. Він протяжно вдихнув і опустив погляд додолу.

Світло єдиної лампи відкидало повзучі тіні через усю напіврозвалену залу, на шерехатий камінь і штукатурку, що сипалася. Через них силуети найманців здавалися лиховісними, а обличчя Коски й Арді — якимись незнайомими масками. Темрява неначе скупчувалась у важкій кам’яній кладці аркового входу й довкола дверей усередині — явно дуже старих, вузлуватих і зернистих, усіяних заклепками із чорного заліза.

— Згадали щось кумедне, очільнику?

— Я стояв тут, — стиха відповів Ґлокта. — На цьому-таки місці. Разом із Сільбером. — Він простягнув руку й легенько торкнувся залізної ручки дверей кінчиками пальців. — Моя рука опинилася на засуві… і я пішов далі.

«Ох, яка іронія долі. Відповіді на запитання, що їх ми шукаємо так довго й далеко, дуже часто від початку лежать у нас під рукою».

Нахилившись поближче до дверей, Ґлокта відчув, як по його перекошеному хребту біжить дрож. Він чув із-за дверей якийсь звук, приглушене бубоніння мовою, якої він не впізнавав. «Адепт-демонолог прикликає мешканців безодні?» Ґлокта облизав губи. Він іще добре пам’ятав, як побачив заморожені рештки верховного судді Маровії. «Було б необачно просто взяти й увірватися туди, хай як нам кортить дізнатися відповіді на свої запитання. Дуже необачно…»

— Очільнику Ґойле, якщо вже ви привели нас сюди, то, може, зволите піти першим?

— І-і-і-і? — писнув Ґойл крізь кляп. Його очі, вже й без того вирячені, стали ще круглішими.

Коска взяв очільника Адуа за комір, другою рукою схопився за залізну ручку дверей, хутко розчахнув їх і приклав чобота до верхівки задньої частини штанів Ґойла. Той заточився й опинився за порогом, волаючи якісь безглузді нісенітниці у кляп. Із-за дверей долинув металевий звук розрядки арбалета, а також той самий спів — тепер набагато гучніший і різкіший.

«Що сказав би полковник Ґлокта? Вперед, до перемоги, хлопці!» Ґлокта незграбно ввійшов у двері, на порозі мало не перечепившись об власну зболілу ногу, і здивовано роззирнувся довкола себе. Велика кругла зала зі склепінчастою стелею й затіненими стінами, на яких була намальована величезна фреска з вишуканими деталями. «І ця фреска видається неприємно знайомою». Над залою височів Канедіас, майстер Творець, із розкинутими руками, щонайменше вп’ятеро вищий за людину, а позаду нього палало яскраве полум’я — багряне, жовтогаряче, біле. На протилежній стіні лежав його брат Джувенс, розтягнувшись на траві під квітучими деревами. Із його численних ран точилася кров. Між ними йшли мститися маги, шестеро з одного боку, п’ятеро з другого, а попереду — лисий Баяз. «Кров, вогонь, смерть, помста. Просто дивовижно доречно, зважаючи на обставини».

На просторій підлозі було з нав’язливою ретельністю викладено складний візерунок. Кола всередині кіл, фігури, символи, рисунки, що жахали своєю складністю — і все це виведено охайними лініями з білого порошку. «Якщо не помиляюся, це сіль». За крок чи два від дверей, на краю зовнішнього кола, лежав долілиць Ґойл. Руки в нього досі були зв’язані за спиною. Із-під нього розтікалася темна кров, а зі спини стирчало вістря арбалетної стріли. «Саме там, де в нього має бути серце. Нізащо не подумав би, що це його слабке місце».

Там стояли четверо Адептів Університету, кожен тією чи тією мірою вражений. Троє з них — Чайл, Денка й Канделау — тримали обома руками свічки. Їхні ґноти шипіли й видавали задушливий трупний сморід. Сауризин, Адепт-хімік, тримав розряджений арбалет. Обличчя стариганів, на які знизу лилося неприємне жовте світло, здавалися театральними масками страху.

У віддаленому кінці зали стояв за кафедрою Сільбер. Перед ним лежала велика розгорнута книжка, і він надзвичайно зосереджено дивився вниз у світлі однієї-єдиної лампи. Його палець шурхотів по сторінці, а тонкі губи безупинно ворушилися. Навіть із цієї відстані Ґлокта бачив, як по його худому обличчю стікають товсті краплі поту, хоча у приміщенні панував крижаний холод. Поряд із ним до болю прямо стояв архілектор Сульт у чисто-білому плащі й люто дивився блакитними очима на протилежний бік зали.

— Ґлокто, падло ти калічне! — загарчав він. — Якого хріна ти тут робиш?!

— Цілком міг би запитати те саме й у вас, Ваше Преосвященство. — Ґлокта змахнув ціпком, обводячи все довкола. — Щоправда, свічки, стародавні книжки, співи й соляні кола цілком викривають вашу гру. Чи не так?

«І ця гра раптом здається доволі дитячою. Увесь цей час, поки я катував мерсерів, ризикував життям у Дагосці, шантажем здобував голоси на ваше ім’я, ви займалися… цим?»

Але Сульт, вочевидь, сприймав її доволі серйозно.

— Забирайся звідси, бовдуре! Це наш останній шанс!

— Оце? Серйозно?

Коска вже ввійшов у двері, а за ним з’явилися найманці в масках. Сільбер досі не зводив погляду з книги й досі ворушив губами, а поту в нього на обличчі стало як ніколи багато. Ґлокта нахмурився.

— Затуліть йому рота, хто-небудь.

— Ні! — скрикнув Чайл. На його крихітному обличчі відобразився жах. — Не зупиняйте заклинань! Це надзвичайно небезпечна операція! Наслідки можуть бути… можуть бути…

— Катастрофічними! — вереснув Канделау. А проте один із найманців підступив на крок до середини зали.

— Не підходьте до солі! — зарепетував Денка. Із його хисткої свічки крапав віск. — Хоч що робитимете!

— Стій! — різко виміг Ґлокта, і найманець зупинився на краю кола, пильно дивлячись на нього з-за маски.

Поки вони розмовляли, у приміщенні ставало холодніше. Ставало неприродно холодно. Посеред кіл щось відбувалося. Повітря тремтіло, наче над багаттям, і тремтіло дедалі сильніше, поки бубонів різкий голос Сільбера. Ґлокта застиг на місці, переводячи погляд з одного старого Адепта на іншого. «Що робити? Зупиняти його чи не зупиняти? Зупиняти чи…»

— Дозвольте! — Коска вийшов уперед і запустив вільну ліву руку під чорний плащ.

«Але ж не може бути, щоб ви…» Він недбало й драматично викинув руку вперед, і разом із нею виринув його метальний ніж. Його клинок зблиснув у сяйві свічок, пролетів, закрутившись, крізь мерехтливе повітря в центрі зали та з тихим глухим звуком загруз аж по руків’я у Сільбера в лобі.

— Ха! — Коска схопив Ґлокту за плече. — А що я вам казав? Бачили хоч раз, щоб хто-небудь кинув ніж краще?

По Сільберовому обличчю збоку стікала червоною цівкою кров. Його очі закотилися догори, спалахнули на мить, а тоді він похилився боком, потягнувши за собою кафедру, і впав на підлогу. Книжка гепнулася на нього, змахнувши старенькими сторінками, а з лампи вилилася підпалена олія й розтеклася цівками по підлозі.

— Ні! — зарепетував Сульт.

Чайл охнув, і в нього відвисла щелепа. Канделау відкинув свічку вбік і розпластався на підлозі. Денка нажахано писнув, затуливши лице однією рукою й визираючи круглими очима з-поміж пальців. Запала довга тиша, в якій усі, крім Коски, з жахом дивилися на труп Адепта-демонолога. Ґлокта чекав, вишкіривши нечисленні зуби й мало не замруживши очі. «Схоже на ту жахливу і прекрасну мить між ударом по пальцю й появою болю. Ось він іде. Ось він іде».

«Ось іде біль…»

От тільки нічого не надійшло. Залою не розійшовся демонічний сміх. Підлога не обвалилася й не відкрила брами до пекла. Мерехтіння згасло, приміщення почало нагріватися. Мало не розчарований Ґлокта здійняв брови.

— Скидається на те, що диявольські мистецтва відверто переоцінені.

— Ні! — знову загарчав Сульт.

— Боюся, що так, Ваше Преосвященство. А подумати тільки: колись я вас поважав! — Ґлокта всміхнувся Адептові-хіміку, який досі кволо тримався за свій розряджений арбалет, і махнув рукою на Ґойлове тіло. — Гарний постріл. Вітаю. Мені доведеться робити на одне прибирання менше. — Змахнув пальцем на юрбу найманців позаду. — А тепер схопіть його.

— Ні! — заволав Сауризин і пожбурив арбалет на підлогу. — Я нічого з цього не вигадував! Я не мав вибору! Це все він! — Сауризин тицьнув товстим пальцем на безживне тіло Сільбера. — І… і він! — із дрожем у руці показав на Сульта.

— Ви правильно мислите, та це може почекати до допиту. Будьте ласкаві, візьміть під варту Його Преосвященство.

— З радістю.

Коска пройшов через простору залу, здіймаючи чоботями хмаринки білого порошку й лишаючи по собі руйнацію серед вигадливих візерунків.

— Ґлокто, ідіоте безмозкий! — заверещав Сульт. — Ти й гадки не маєш, яку небезпеку становить Баяз! Цей Перший з-поміж магів і його король-бастард! Ґлокто! Ти не маєш права! Ай! — зойкнув він, коли Коска завів руки йому за спину і змусив стати на коліна. Його сиве волосся скуйовдилося. — Ти й гадки не маєш…

— Якщо гурки нас не переб’ють, у вас буде задосить часу, щоб це мені пояснити. Запевняю. — Ґлокта продемонстрував беззубу усмішку, тимчасом як Коска міцно затягнув мотузку на зап’ястках у Сульта. «Якби ви тільки знали, як давно я мріяв вимовити ці слова…» — Архілекторе Сульте. Я заарештовую вас за зраду його королівської величності.

Джезаль міг хіба що стояти на місці й дивитись. Одна із близнючок, та, що була заляпана кров’ю, поволі здійняла довгі руки над головою й неквапливо, задоволено потягнулася. Друга здійняла брову.

— Як ви хотіли б померти? — запитала вона.

— Ваша величносте, станьте за мною. — Ґорст підняв довгий клинок, який тримав здоровою рукою.

— Ні. Не цього разу.

Джезаль зняв із голови корону — ту корону, яку так старанно розробляв Баяз, — і пожбурив її геть. Вона заторохтіла. Досить із нього королювання. Якщо йому судиться померти, він помре чоловіком, нічим не відмінним від інших. Тепер він усвідомлював, що йому безліч разів надавали перевагу. Так багато, що більшість людей про таке і мріяти не могла. Стільки шансів зробити добру справу, а він не робив нічого, тільки скиглив і думав про себе. А тепер уже пізно.

— Я все життя спирався на інших. Ховався за ними. Ліз їм на плечі. Але не цього разу.

Одна із близнючок підняла руки й поволі заплескала в долоні. Розмірене «лясь-лясь» відлунювало від дзеркал. Друга захихотіла. Ґорст здійняв меча. Джезаль зробив те саме — останній прояв безглуздої непокори.

А тоді між ними промайнув верховний суддя Маровія. Старий рухався неймовірно швидко, довкола нього метлялася темна мантія. Він тримав щось у руці. Довгий прут із темного металу з гаком на кінці.

— Що… — пробелькотів Джезаль.

Гак раптом спалахнув пекучим білим світлом, яскравим, наче сонце в літній день. Запалали, наче зорі, сто гаків, що відображались у дзеркалах на стінах і поступово губилися десь удалині. Джезаль охнув і замружив очі, прикривши лице однією рукою. Довгий слід, який залишила ця яскрава цятка, досі палав і шкварчав у нього перед очима.

Він кліпнув, роззявив рота й опустив руку. Близнючки стояли разом із верховним суддею там, де й раніше, нерухомі, мов статуї. Із отворів на кінці дивної зброї з шипінням виривалися струмені білої пари й закручувалися довкола передпліччя Маровії. Якусь мить ніщо не ворушилося.

А тоді десяток великих дзеркал у віддаленому кінці зали зігнулися посередині, неначе аркуші паперу, раптом перерізані найгострішим ножем у світі. Кілька нижніх половинок і одна верхня неквапливо повалилися вперед і розбилися, засипавши кахляну підлогу зали яскравими скалками скла.

— Ух-х-х-х-х, — видихнула близнючка ліворуч.

Джезаль усвідомив, що з-під її обладунків б’є фонтаном кров. Вона підняла одну руку в його бік, а тоді в неї відпала долоня і з глухим звуком повалилася на кахлі, тимчасом як із рівно обрізаної кукси бризнула кров. Пожирачка впала на лівий бік. Принаймні впав її тулуб. Ноги впали у протилежний бік. Більша її частина повалилася на землю, а тоді в неї відпала голова й покотилася кахлями серед дедалі ширшої калюжі. Її волосся, охайно підстрижене на рівні шиї, опустилося золотою хмаркою в криваве місиво.

Броня, плоть, кістка — все це розділилося на охайні кавалки, бездоганно, як сир під натиском струни. Близнючка праворуч нахмурилася й нетвердо ступила один крок до Маровії. У неї підігнулися коліна, і вона впала, розтята по талії. Її ноги впали й завмерли, звідти висипалася бура купа пороху. Верхня половина дряпалася нігтями вперед і з шипінням підвела голову.

Повітря довкола верховного судді замерехтіло, а розітнуте тіло пожирачки спалахнуло полум’ям. Воно трохи поборсалося з протяжним квилінням. А тоді застигло купою чорного попелу, від якого йшов дим.

Маровія підняв дивну зброю й тихенько присвиснув, усміхнено глипаючи на гак на її кінці, з якого досі виходило кілька струменів пари.

— Канедіас. Він, безумовно, вмів робити зброю. Справжній майстер Творець, так, ваша величносте?

— Що? — геть отетерівши, пробелькотів Джезаль.

Коли Маровія пішов до них, його обличчя поволі розтануло. Під ним почало проявлятись інше. Незмінними залишилися тільки його очі. Різнокольорові, зі щасливими зморшками довкола кутиків, вони всміхалися Джезалеві, наче давньому другові.

Йору Сульфур уклонився.

— Ні хвилини спокою, так, ваша величносте? Жодного спокою, навіть ненадовго.

Одні з дверей розчахнулися з гучним звуком. Джезаль підняв шпагу. Серце в нього було готове вискочити із грудей. Сульфур різко крутнувся, тримаючи збоку зброю Творця. До зали вві­йшов чоловік. Здоровань зі скривленим обличчям у шрамах. Його груди важко здіймалися, в одній руці був опущений важкий меч, а другу він притиснув до ребер.

Джезаль кліпнув. Йому в це майже не вірилося.

— Лоґен Дев’ятипалий. Як ти в біса сюди дістався?

Північанин якусь мить дивився на них. А тоді притулився спиною до дзеркала біля дверей і впустив меч на кахлі. Поволі ковз­нув униз, аж до підлоги, й усівся там, відхиливши голову до скла.

— Це довга історія, — проказав.

— Послухай нас…

Тепер у вітрі було повно силуетів. Сотні. Вони юрмилися довкола зовнішнього кола. Його ясне залізо затуманилось і виблискувало холодною вологою.

— …нам є що тобі розповісти, Ферро…

— Таємниці…

— Що ми можемо тобі дати?

— Ми знаємо… все.

— Тільки впусти нас…

Стільки голосів. Вона чула серед них Аруфа, свого давнього вчителя. Чула работоргівця Сусмана. Чула матір і батька. Чула Юлвея та принца Утмана. Сотню голосів. Тисячу. Голоси знайомі й забуті. Голоси мертвих і живих. Крики, бурмотіння, зойки. Шепіт їй на вухо. Дедалі ближчий. Ближчий за її власні думки.

— Хочеш помсти?

— Ми можемо дати тобі помсту.

— Таку, про яку ти й не мріяла.

— Все, що захочеш. Усе, що тобі потрібно.

— Тільки впусти нас…

— Ота порожнеча в тобі?

— Там бракує нас!

Металеві кільця побіліли від інію. Ферро стояла на колінах в одному кінці запаморочливого тунелю зі стінками з біжучої, ревучої лютої матерії, повного тіней. Кінець його був десь далеко за темним небом. У її вухах ледь чутно відлунював сміх Першого з-поміж магів. Повітря гуділо від сили, звивалося, мерехтіло, розпливалося.

— Тобі нічого не треба робити.

— Баяз.

— Це зробить він.

— Дурень!

— Брехун!

— Впусти нас…

— Йому не зрозуміти.

— Він тебе використовує!

— Він сміється.

— Але це ненадовго.

— Ворота ледь тримаються.

— Впусти нас…

Якщо Баяз і почув голоси, то не показував цього. Бруківка дрижала й тріскалася; тріщини розходилися від його ніг, і довкола нього крутилися по спіралі уламки. Залізні кільця почали рухатися, гнутися. Завищавши змученим металом, вирвалися з напіврозваленого каміння й заблищали яскравими гранями.

— Печаті ламаються.

— Одинадцять вартівників.

— І одинадцять вартівників відображених.

— Двері відчиняються.

— Так, — разом промовили голоси.

Тіні насунули ближче. Ферро задихала важко і швидко, застукала зубами, у неї затремтіли кінцівки й захололо самісіньке серце. Вона стояла коліньми на краю прірви — бездонної, безмежної, повної тіней, повної голосів.

— Скоро ми будемо з тобою.

— Дуже скоро.

— Час прийшов.

— Дві сторони поділу знову разом.

— Як і мали бути.

— Перш ніж Еуз оголосив свій Перший закон.

— Впусти нас…

Їй достатньо просто потримати Сім’я ще якусь мить. Тоді голоси принесуть їй помсту. Баяз — брехун, вона знала це від початку. Вона йому нічого не завинила. У неї затріпотіли й зімкнулися повіки, а щелепа відвисла. Шум вітру став іще тихішим, і врешті вона перестала чути щось, окрім голосів.

Тихих, заспокійливих, праведних.

— Ми захопимо світ і виправимо його.

— Разом.

— Впусти нас…

— Ти нам допоможеш.

— Звільниш нас.

— Можеш нам довіряти.

— Довіряти…

Довіряти?

Це слово вживають тільки брехуни. Ферро згадала рештки Аулкуса. Пусті руїни, прокляту землю. Істоти Потойбіччя створені з брехні. Краще мати в собі порожнечу, ніж заповнити її цим. Вона просунула язик між зубами й сильно закусила, а тоді відчула, як її рот наповнюється солоною кров’ю. Судомно вдихнула, зусиллям волі розплющила очі.

— Довірся нам…

— Впусти нас!

Ферро побачила скриню Творця — мінливий, плавучий обрис. Нахилилася над нею і вчепилася в неї задубілими кінчиками пальців, тимчасом як її били потоки повітря. Вона нікому не буде рабинею. Ні Баязові, ні Оповідачам Таємниць. Вона знайде власний шлях. Може, й темний, зате свій.

Кришка розчахнулася.

— Ні, — хором засичали голоси їй у вухо.

— Ні!

Ферро заскреготіла скривавленими зубами й загарчала від люті, силкуючись розтиснути пальці. Світ обернувся на темну масу, що топилася, волала й не мала жодної форми. Її заціпеніла рука поступово, помалу розімкнулася. Ось вона, її помста. Помста брехунам, помста тим, хто використовує інших, помста злодіям. Земля затрусилася, почала кришитися, розверзлася, тоненька і крихка, наче скляна шибка, а під нею знайшлася порожнеча. Ферро повернула тремтливу руку, і Сім’я випало в неї з долоні.

Голоси всі як один вигукнули суворий наказ:

— Ні!

Вона машинально схопилася за кришку і процідила:

— Ідіть нахуй!

А тоді з останніх сил закрила скриню.

Після дощів

Лоґен спирався на парапет високо на вежі збоку палацу й насуплено вдивлявся у вітер. Колись він робив те саме — здавалося, відтоді минула вже ціла вічність — на вершині Великої вежі. Отетеріло витріщався на безкінечне місто, думаючи, чи міг би коли-небудь уявити таке ж горде, прекрасне й незнищенне людське творіння, як Аґріонт.

Ради мертвих, як же все змінюється!

Зелений парк був усіяний упалим сміттям, дерева в ньому були поламані, трава — викорчувана, озеро наполовину витекло й перетворилося на багнисте болото. Із західного краю ще стояли дугою білі будівлі — щоправда, з розчахнутими порожніми вікнами. Далі на захід будівлі не мали дахів і з них звисали голі крокви. А ще далі їхні стіни були побиті й подряпані — завалені камінням порожні оболонки, та й годі.

За ними ж не було нічого. Зникла велика зала з золотим куполом. Зникла площа, на якій Лоґен дивився змагання з мечами. Велика вежа, могутня стіна під нею й усі ті величні будівлі, по яких Лоґен бігав, рятуючись, разом із Ферро. Усе це зникло.

У західному кінці Аґріонта утворилося колосальне коло руйнації, в якому зосталися лише кілька акрів безформних руїн. Місто за ним було розітнуте чорними шрамами, там досі здіймався дим від останніх нечисленних пожеж, від корпусів кораблів, які досі тліли та дрейфували в затоці. Над усім цим бовванів Будинок Творця, чітка чорна громада під похмурими хмарами, байдужа й неторкана.

Лоґен стояв там, знов і знов чухаючи пошрамований бік обличчя. Рани в нього нили. Як же їх багато! Всі частини його тіла були побиті й укриті синцями, розтрощені й розірвані. Сліди сутички з пожирачем, бою за ровом, поєдинку зі Страховидлом, сімох днів різанини у Високогір’ї. Сліди сотні бійок, сутичок і давніх походів. Їх надто багато, щоби згадати. Він так стомився, йому так боляче, його так сильно нудить…

Лоґен опустив насуплений погляд на власні руки, які тримав перед собою на парапеті. На тому місці, де мав би бути його середній палець, на нього у відповідь поглянув голий камінь. Він досі Дев’ятипалий. Кривава Дев’ятка. Людина, створена зі смерті, як і сказав Бетод. Він мало не вбив Шукача напередодні і знав це. Свого найдавнішого друга. Єдиного друга. Він здійняв меч і таки зробив би це, якби не вибрик долі.

Він згадав, як стояв угорі, збоку Великої північної бібліотеки, і видивлявся на порожню долину, на спокійне озеро, під яким неначе лежало велике дзеркало. Згадав, як вітер торкався його нещодавно поголеної щелепи, і замислився, чи може людина змінитися.

Тепер же він знав відповідь.

— Майстре Дев’ятипалий!

Лоґен швидко повернувся, засичавши крізь зуби: запалав шов на боці. Перший з-поміж магів вийшов через двері на свіже повітря. Він якось змінився. Здавався молодим. Навіть молодшим, аніж тоді, коли Лоґен із ним познайомився. В його рухах була якась різкість, а в очах — вогонь. Здавалося навіть, що в сивій бороді, яка обрамляла його товариську усмішку, з’явилося кілька темних волосин. А та усмішка була першою, яку Лоґен побачив за тривалий час.

— Ти постраждав? — запитав маг.

Лоґен кисло втягнув повітря крізь зуби.

— Та вже не вперше.

— І все-таки легше від того не стає. — Баяз поклав м’ясисті кулаки на камінь поряд із Лоґеновими й радісно поглянув на краєвид. Наче то була не колосальна руйнація, а поле квітів. — Я геть не очікував так швидко побачити тебе знов. І побачити, що ти так далеко просунувся. Твій конфлікт, як я розумію, завершився. Ти переміг Бетода. Як я чув, скинув його із його ж стін. Незле. Завжди думаєш, яку пісню про це співатимуть, так? А тоді ти посів його місце. Кривава Дев’ятка, король північан! Тільки уяви собі.

Лоґен насупився.

— Не так усе було.

— То вже деталі. Результат такий самий, хіба ні? На Півночі нарешті мир? Так чи інакше, вітаю.

— Бетод мав що сказати.

— Справді? — безтурботно перепитав Баяз. — Мені його розмови завжди здавалися доволі нудними. Тільки й чути, що про нього, його плани, його досягнення. Коли людина зовсім не думає про інших, це страшенно втомлює. Це неґречно.

— Він сказав, що не вбив мене через тебе. Що ти торгувався за моє життя.

— Мушу визнати, що це правда. Він мені завинив, а тебе я виміг як плату. Я люблю дбати про майбутнє. Вже тоді знав, що мені може знадобитися людина, здатна розмовляти з духами. Те, що ти виявився таким симпатичним попутником, стало несподіваним плюсом.

Лоґен зрозумів, що почав говорити крізь зуби.

— Просто це було б незле знати.

— А ти мене ніколи не питав, майстре Дев’ятипалий. Як я пам’ятаю, ти не хотів знати мої плани, а я не хотів робити так, щоб ти почувався моїм боржником. «Я колись урятував тобі життя» було б кепським початком для нашої дружби.

Усе це було доволі розважливо, як і все, що коли-небудь казав Баяз, але однаково лишало по собі неприємний посмак: його виміняли, наче кабана.

— Де Кей? Я хотів би…

— Мертвий, — Баяз вимовив це слово елегантно, різко, наче метнув ніж. — Ми дуже гостро переживаємо його втрату.

— Возз’єднався з землею, так?

Лоґен згадав, яких зусиль доклав, щоб урятувати життя учня. Скільки миль він плентався під дощем, намагаючись учинити як годиться. І все намарне. Можливо, він мав би відчувати більше. Але це було важко, коли в нього перед очима було так багато смерті. Тепер Лоґен утратив чутливість. Або ж йому насправді було до сраки. Важко було сказати, що з цього — правда.

— Возз’єднався з землею, — пробурмотів він іще раз. — Зате ти йдеш далі.

— Звісно.

— Інакше не можна, коли виживаєш. Згадуєш їх, кажеш якісь слова, а тоді йдеш далі й надієшся на краще.

— А й справді.

— Треба дивитися реально на такі речі.

— Це так.

Лоґен потер однією рукою хворий бік, намагаючись викликати в себе якісь почуття. Але посилення болю нікому не допомагає.

— Я вчора втратив друга.

— День вийшов кривавим. Зате переможним.

— О, справді? Для кого?

Лоґен бачив, як серед руїн снують люди й порпаються, наче комахи, серед уламків, шукаючи вцілілих і знаходячи мертвих. Він сумнівався, що багато з них тепер відчувають радість перемоги. Він знав, що сам її не відчуває.

— Мені треба бути зі своїми, — пробурчав він, але й не ворухнувся. — Допомагати з похованням. Допомагати з пораненими.

— Утім, ти тут, дивишся собі вниз. — Зелені очі Баяза були жорсткі, як каміння. Цю жорсткість Лоґен помітив іще на самісінькому початку, та чомусь про неї забув. Якось навчився на неї не зважати. — Цілком розумію твої почуття. Зцілення — це для молодих. Стаючи старшою, людина розуміє, що дедалі менше терпить поранених. — Знову повернувшись до жахливого краєвиду, він здійняв брови. — Я дуже старий.

Він підняв кулак, щоб постукати, а тоді зупинився, нервово потираючи пальцями об долоню.

Йому згадався її кисло-солодкий запах, сила її рук, обриси її набурмосеного обличчя у світлі вогню. Згадалось її тепло, коли вона тулилася до нього серед ночі. Він знав, що між ними було дещо добре, хоча їхні розмови завжди виходили суворими. Деякі люди неспроможні на лагідні слова, хай як стараються. Він, звісно, не відчував великої надії. Такій людині, як він, краще без неї. Проте той, хто нічого не дає, нічого й не отримує.

Тож Лоґен зціпив зуби й постукав. Відповіді не було. Він пожував губу й постукав іще раз. Нічого. Нахмурився, збентежившись і раптом утративши терпець, крутнув дверну ручку й розчахнув двері.

Ферро різко розвернулася. Одяг у неї був пом’ятий і забрьоханий, навіть сильніше, ніж зазвичай. Очі — круглі, навіть дикі, кулаки — стиснені. Однак, коли вона побачила, що то він, її лице швидко витягнулось, і тоді йому стало сумно.

— Це я, Лоґен.

— Угу, — буркнула вона. Сіпнула головою вбік і набурмосилася на вікно. Підійшла до нього на кілька кроків, примруживши очі. А тоді раптом різко розвернулась у протилежний бік. — Отам!

— Що? — спантеличено пробурмотів Лоґен.

— Хіба ти їх не чуєш?

— Кого не чую?

— Їх, йолопе! — Ферро підкралася до однієї зі стін і притулилася до неї.

Лоґен не знав напевне, як це відбуватиметься. Він знав: із нею ніколи не можна бути в чомусь упевненим. Однак цього не очікував. Тож вирішив, що треба просто сунути вперед. А що ще він міг удіяти?

— Я тепер король. — Він пирхнув. — Король північан, можеш у це повірити? — Лоґен думав, що вона розсміється йому в обличчя, та Ферро просто стояла на місці, слухаючи стіну. — І я, і Лютар. Парочка королів. Можеш уявити двох паскуд, менш гідних корони?

Відповіді не було.

Лоґен облизав губи. Мабуть, вибору не лишилося — доведеться відразу перейти до суті.

— Ферро. Все так вийшло… Ми так… розійшлися… — Він підступив до неї на крок, а тоді ще на крок. — Я шкодую, що… Не знаю… — Він поклав руку їй на плече. — Ферро, я намагаюся тобі сказати…

Вона швидко розвернулась і затулила йому рота рукою.

— Тс-с-с-с-с.

Схопила його за сорочку й потягнула додолу, поставила на коліна. Притулила вухо до кахлів, переводячи погляд то вперед, то назад, неначе щось наслухала.

— Чуєш? — Ферро відпустила Лоґена й забилася в куток. — Отам! Чуєш їх?

Він поволі простягнув руку й торкнувся її карку, провів шерехатими кінчиками пальців по її шкірі. Вона відштовхнула його, смикнувши плечима, і він відчув, що кривиться. Можливо, те добре, що було між ними, існувало лиш у нього в голові, але не в неї. Можливо, йому так сильно цього хотілося, що він дозволив собі це уявити.

Лоґен підвівся й покашляв, прочищаючи сухе горло.

— Не зважай. Я, мабуть, повернуся згодом.

Вона досі стояла на колінах, притуливши голову до підлоги. Навіть не провела його поглядом.

Лоґен Дев’ятипалий добре знав смерть. Ходив серед неї всі свої дні. Бачив, як після битви під Карлеоном колись давно тіла спалювали десятками. Бачив, як в безіменній долині у Високогір’ї їх закопували сотнями. Ходив горою з людських кісток під зруйнованим Аулкусом.

Але навіть Кривава Дев’ятка, найстрашніша людина на Півночі, ніколи не споглядав нічого такого, як тут.

Тіла біля широкої дороги були складені купами, що сягали людині по груди. Там осідали все нові й нові гори трупів. Незліченні сотні трупів. Так багато, що він і припустити не міг, скільки їх. Хтось спробував їх прикрити, але не дуже ретельно. Зрештою, мерці за таке не дякують. Пошарпані простирадла майоріли на вітрі, причавлені ламаним деревом, а з-під них звисали безвільні руки й ноги.

На цьому кінці дороги ще стояло кілька статуй. Горді колись королі та їхні радники з кам’яними обличчями й тілами у шрамах і щербинах сумовито дивилися на криваву руїну, що утворилася коло їхніх ніг. Статуй було достатньо, щоб Лоґен здогадався, що це справді Алея Королів і що він не забрів ненароком до краю мертвих.

За сто кроків лишилися тільки порожні постаменти. На одному ще трималися зламані ноги. Довкола них зібралася дивна компанія. Якась зів’яла. Десь між смертю й життям. Один чолов’яга сидів на кам’яному блоці й отетеріло на щось дивився, пучками зриваючи з голови волосся. Інший кашляв у закривавлену ганчірку. Жінка й чоловік лежали поряд, дивлячись із роззявленими ротами невідомо на що. Обличчя в них зморщилися так, що не зосталося майже нічого, крім черепів. Вона дихала шумно, неглибоко і швидко. Він не дихав узагалі.

Ще сто кроків — і Лоґен неначе опинився в якомусь зруйнованому пеклі. Ніщо не вказувало на те, що тут коли-небудь стояли статуї, будівлі чи щось інше. На їхньому місці були лише безладні гори дивного сміття. Уламки каменю, потрощене дерево, покручений метал, папір, скло, і все це було звалене докупи й перемішане з тоннами пилу й землі. Із руїн стирчали дивом уцілілі предмети: двері, стілець, килим, мальована тарілка, усміхнене лице статуї.

Серед цього безладдя повсюди щосили трудилися забрьохані чоловіки й жінки, що порпались у смітті, викидали його на дорогу, намагалися розчистити в ньому стежки. Рятувальники, робітники, злодії — хто його зна? Лоґен проминув тріскуче багаття заввишки з людський зріст і відчув на щоці поцілунок його тепла. Поряд стояв великий вояк в обладунку, забрудненому чорною сажею.

— Знайшли щось із білого металу? — ревів він на шукачів. — Хоч щось? Це треба кидати у вогонь! Плоть у білому металі? Спалюйте! За наказом Закритої Ради!

За кілька кроків стояла одна з найвищих куп, а на її вершині хтось щосили смикав за великий шматок дерева. Чолов’яга розвернувся, щоб узятися краще. То був не хто інший, як Джезаль дан Лютар. Одяг у нього був подертий і брудний, лице — обмазане грязюкою. Він скидався на короля не більше, ніж Лоґен.

Поряд стояв кремезний чоловік з однією рукою в перев’язі й дивився вгору.

— Ваша величносте, це небезпечно! — писнув він напрочуд дівочим голосом. — Нам справді варто…

— Ні! Я потрібен тут!

Джезаль зігнувся над колодою, наліг на неї, у нього на шиї виступили вени. Він аж ніяк не міг посунути колоду самотужки, та все одно намагався. Лоґен стояв і дивився на нього.

— Як давно він це робить?

— Усю ніч і весь день, — відповів кремезний, — і, здається, не збирається зупинятися. Серед тих небагатьох, кого ми знайшли, майже всі слабують на цю хворобу. — Він махнув здоровою рукою на жалюгідну компанію біля статуй. — У них випадає волосся. Випадають нігті. Зуби. Вони в’януть. Дехто вже помер. Інші близькі до цього. — Він поволі захитав головою. — Який злочин ми скоїли, щоб заслужити на цю кару?

— Кара не завжди дістається винуватим.

— Дев’ятипалий! — Джезаль дивився вниз. Позаду нього світило водянисте сонце. — Ось у кого сильна спина! Хапайся за кінець отієї колоди!

Важко було зрозуміти, яку користь може принести пересування колоди серед усього цього. Однак, як завжди казав Лоґенові батько, великі подорожі починаються з маленьких кроків. Тож він поліз угору, чуючи, як під його чоботями тріскає дерево й ковзає каміння, вибрався на вершину й застиг на місці, витріщившись.

— Ради мертвих…

Із того місця, де стояв Лоґен, здавалося, ніби гори уламків тягнуться вічно. Люди повзали по них, несамовито тягаючи сміття, ретельно його просіюючи чи просто стоячи так, як він, вражені масштабами. Коло цілковитої руйнації щонайменше одну милю завширшки.

— Лоґене, допоможи!

— Так. Авжеж.

Він нагнувся й підсунув долоні під один кінець довгого шматка подряпаного дерева. Двоє королів тягають колоду. Королі грязюки.

— Тепер тягни!

Лоґен наліг на колоду. У нього запалав шов. Поступово він відчув, як дерево сунеться.

— Так! — процідив крізь зуби Джезаль.

Вони разом підняли її й перетягнули на один бік. Джезаль сягнув униз і відтягнув суху гілку якогось дерева, зірвав подерте простирадло. Під ним лежала жінка, що дивилася вбік. Однією зламаною рукою вона обіймала дитину з темним від крові кучерявим волоссям.

— Гаразд. — Джезаль поволі витер рота тильним боком брудної долоні. — Гаразд. Що ж… Ми докладемо їх до решти мертвих. — Він знову поліз руїнами. — Чуєш, ти! Принеси отой лом! Осюди, і кирку на додачу — нам треба прибрати цей камінь! Поклади туди. Це знадобиться нам згодом. Для відбудови!

Лоґен поклав руку йому на плече.

— Джезалю, зачекай. Зачекай. Ти мене знаєш.

— Звісно. Мені хочеться так думати.

— Гаразд. Тоді скажи мені ось що. Я… — йому важко було дібрати потрібні слова. — Я… лиха людина?

— Ти? — Джезаль спантеличено витріщився на нього. — Та ти найкраща людина, яку я знаю.

Вони зібралися примарною юрбою під зламаним деревом у парку. Чорні людські силуети стояли спокійно й нерухомо, а над ними довкола призахідного сонця розкинулися хмари, червоні й золоті. Лоґен, підійшовши ближче, чув їхні неквап­ливі голоси. Промови про мертвих, тихі й сумні. Він бачив могили біля їхніх ніг. Дві дюжини куп свіжої перекопаної землі, насипані колом, щоб усі були рівні. Великий Зрівнювач, як кажуть горяни. Людей кладуть у землю, і люди виголошують промови. Це могло б відбуватися на давній Півночі, колись давно, за часів Скарлінґа Худлеса.

— …Хардінг Мовчун. Ніколи не бачив кращого лучника. Жодного разу. Навіть полічити не можу, скільки разів він урятував мені життя, не чекаючи за це подяки. Хіба, може, чекав, що я зроблю те саме для нього. Гадаю, цього разу я не зміг. І, гадаю, ніхто з нас не міг…

Голос Шукача затих. Кілька людей повернули голови й поглянули на Лоґена, коли його кроки захрускотіли по гравію.

— Та це ж король північан! — вимовив хтось.

— Кривава Дев’ятка власною персоною.

— Треба вклонитись, еге ж?

Тепер усі вони дивилися на нього. Він бачив, як у присмерку виблискують їхні очі. Видно було лише кошлаті обриси, розрізнити окремих людей було важко. Юрба тіней. Юрба привидів, і так само непривітні.

— Хочеш щось сказати, Кривава Дев’ятко? — долинув голос звідкись іззаду.

— Мабуть, ні, — визнав він. — Ви самі незле справляєтеся.

— Ми не мали причин бути тут.

Дехто схвально забурмотів.

— Це не наш бій, хай йому грець.

— Їм не треба було вмирати.

Знову бурмотіння.

— Ми мали б ховати зараз тебе.

— Так, можливо. — Тут Лоґен був би радий заридати, та натомість несподівано всміхнувся. Усмішкою Кривавої Дев’ятки. Отим усміхом, який буває в черепів, у якому не ховається нічого, крім смерті. — Можливо. Та не вам обирати, хто загине. Якщо вам бракує сміливості самим докласти до цього рук. А ви їх доклали? Хоч хтось із вас?

Мовчання.

— Ну, що ж… Хардінг Мовчун — молодець. Усі інші загиблі — молодці, за всіма ними сумуватимуть. — Лоґен сплюнув на траву. — А вас усіх — до сраки.

Він розвернувся й пішов туди, звідки прийшов.

У пітьму.

Відповіді

«Стільки справ».

Будинок питань досі стояв, і хтось мав узяти керівництво на себе. «А хто ще це зробить? Очільник Ґойл? На жаль, йому заважає арбалетна стріла в серці». Хтось мусив займатись інтернуванням і допитами багатьох сотень гуркських полонених, а їхня кількість поповнювалася щодня, поки армія відтісняла загарбників назад до Кельна. «А хто ще цим займатиметься? Практик Вітарі? Вона назавжди поїхала із Союзу, забравши з собою дітей». Хтось мусив розслідувати зраду лорда Брока. Відкопати його й викорінити його поплічників. Займатись арештами й витягати зізнання. «А хто ще у нас є? Архілектор Сульт? Ой, лишенько, ні».

Ґлокта підійшов до дверей, важко дихаючи та шкірячи нечисленні зуби через безкінечні болі в ногах. «Принаймні я доречно вирішив переїхати до східної частини Аґріонта. Треба радіти життєвим дрібничкам, як-от місцю, в якому можна вкласти свою скалічену оболонку. Моє старе помешкання, без сумніву, зараз томиться під тисячею тонн щебеню, як і решта…»

Його двері були зачинені не до кінця. Він ледь-ледь їх підштовх­нув, і вони зарипіли й відчинилися. В коридор пролилося м’яке світло лампи, впавши сяйливою смугою на запорошені мостини, на основу Ґлоктиного ціпка й на забрьоханий носак його чобота. «Я не лишав жодних дверей незамкненими і, звісно, не лишав запаленою жодної лампи». Його язик нервово ковзнув по голих яснах. «Отже, гість. Непроханий. Мені ввійти й запросити його до своїх кімнат?» Його очі ковзнули вбік, до тіней у коридорі. «Чи кинутися навтіки?» Він, мало не всміхаючись, почовгав через поріг; спершу переніс ціпок, тоді — праву ногу, а відтак — ліву, що з болем потягнулася слідом.

Ґлоктин гість сидів попід вікном у світлі однієї лампи. Яскраве сяйво розливалося по суворих поверхнях його обличчя, а в глибоких западинах на ньому збиралася холодна пітьма. Перед ним стояла дошка для гри у квадрати, достоту така, якою її залишив Ґлокта. Фігури на ній відкидали довгі тіні на картате дерево.

— Отакої, очільник Ґлокта! Я чекав на вас.

«А я — на вас». Ґлокта пошкандибав до столу, шкрябаючи ціпком по голих мостинах. «Неохоче, ніби на шибеницю шкандибаю. Ну, що ж… Ніхто не обманює ката вічно. Можливо, ми принаймні дістанемо наостанку відповіді на деякі запитання. Я завжди мріяв померти добре поінформованим». Він закректав і повільно, дуже повільно опустився у вільне крісло.

— Я маю приємність звертатися до майстра Валінта чи майстра Балка?

Баяз усміхнувся.

— Звісно, до обох.

Ґлокта обкрутив язик довкола одного з останніх своїх зубів і відтягнув його назад, ледь чутно прицмокнувши.

— І чим я завдячую цій приголомшливій честі?

— А хіба я не казав того дня, коли ми завітали до Будинку Творця, що нам рано чи пізно треба буде поговорити? Поговорити про те, чого хочу я й чого хочете ви? Ця мить настала.

— О, радісний день.

Перший з-поміж магів подивився на нього ясними очима, так, як людина може дивитися на цікавого жука.

— Мушу визнати, очільнику, що ви мене зачаровуєте. Здавалося б, ваше життя геть нестерпне. Однак ви дуже, дуже завзято боретеся за виживання. Всіма можливими видами зброї й хитрощами. Просто відмовляєтеся померти.

— Я готовий померти. — Ґлокта відповів на його погляд — відплатив тією ж монетою. — Та програвати відмовляюся.

— За всяку ціну, так? Ми з вами два чоботи пара, а знайти таких, як ми, справді непросто. Ми розуміємо, що потрібно зробити, й не боїмося це робити, незалежно від своїх почувань. Ви, звісно, пам’ятаєте лорд-канцлера Фікта.

«Якщо полинути думками в далеку минувшину…»

— Золотого канцлера? Кажуть, він сорок років керував Закритою Радою. Кажуть, він керував Союзом.

«Так казав Сульт. Сульт казав, що після його смерті залишилася порожнеча, яку кортить заповнити як йому, так і Маровії. З цього й розпочався цей огидний танець для мене. З візиту архілектора, з зізнання мого давнього друга Салема Ревса, з арешту Зеппа дан Тойфеля, мінцмейстра…»

Баяз провів одним товстим пальцем по фігурах на дошці для квадратів, неначе роздумуючи над наступним ходом.

— У нас із Фіктом була домовленість. Я зробив його могутнім. Він усіляко служив мені.

«Фікт… фундамент, на якому стояла країна… служив тобі? Я був готовий до проявів манії величі, та повірити в це буде не так просто».

— Ви хочете, щоб я подумав, ніби весь цей час ви контролювали Союз?

Баяз пирхнув.

— Відколи я зібрав докупи цю кляту штуку за часів так званого Харода Великого. Іноді виникала необхідність докласти рук самому, як під час цієї, останньої кризи. Проте здебільшого я тримався на відстані, так би мовити, за лаштунками.

— Там, певно, трохи задушливо.

— Неприємна необхідність. — Світло лампи зблиснуло на білозубій усмішці мага. — Люди люблять спостерігати за гарненькими маріонетками, очільнику. Побачивши ляльковода хоч мигцем, вони можуть надзвичайно засмутитися. Ба більше, вони можуть навіть несподівано зауважити ниточки на власних зап’ястках. Сульт помітив дещо за лаштунками — і погляньте тільки, до якої біди він усіх довів.

Баяз перекинув одну з фігур, і та повалилася на бік, а тоді злегка загойдалася вперед-назад.

— Припустімо, що ви справді такий видатний архітектор і ви подарували нам… — Ґлокта махнув рукою в бік вікна. «Багато акрів чарівних руїн». — Усе це. Нащо така щедрість?

— Мушу визнати, я зробив це не зовсім з альтруїстичних міркувань. За Калула могли битися гурки. Мені були потрібні власні солдати. Навіть найвидатнішим генералам потрібні маленькі люди, які триматимуть стрій. — Маг із відсутнім виглядом підштовхнув уперед одну з найменших фігур. — Навіть найвидатнішому воїнові потрібні обладунки.

Ґлокта випнув нижню губу.

— Але тут Фікт помер, і ви зосталися голі.

— Голий, як маля, в такому віці! — Баяз протяжно зіт­хнув. — Ще й за кепських обставин, коли Калул готувався до війни. Треба було швидше забезпечити підхожого спадкоємця, та думками я був деінде, заглиблений у свої книжки. Що старшим ти стаєш, то швидше минають роки. Дуже просто забути, як швидко помирають люди.

«І як легко».

— Після смерті золотого канцлера залишився певний вакуум, — стиха промовив Ґлокта, обдумуючи ситуацію. — Сульт і Маровія побачили можливість захопити владу і просунути власні уявлення про те, якою повинна бути країна.

— І так уже вийшло, що ці уявлення надзвичайно чудні. Сульт хотів повернути вигадане минуле, в якому всі залишалися на своїх місцях і завжди робили те, що їм казали. А Маровія? Ха! Маровія хотів віддати владу на поталу народу. Голосування? Вибори? Голос пересічної людини?

— Він висловлював якусь таку думку.

— Сподіваюся, ви висловили належну зневагу до неї. Владу народові? — пирхнув Баяз. — Та вона йому не потрібна. Він не розуміє, що це таке. Що він у біса робив би з нею, якби мав її? Народ — як діти. Це і є діти. Йому потрібен хтось, хто казатиме йому, що робити.

— Мабуть, хтось такий, як ви?

— А хто краще підходить на цю роль? Маровія сподівався використати мене у своїх дріб’язкових планах, а я тим часом вправно використовував його. Поки він боровся із Сультом за недоїдки, гру вже було виграно. Той хід я підготував заздалегідь.

Ґлокта поволі кивнув.

— Джезаль дан Лютар.

«Наш маленький бастардик».

— Ваш і мій друг.

«Але від бастарда жодної користі, якщо…»

— На заваді стояв кронпринц Рейнолт.

Маг перекинув одну фігуру, і вона повільно скотилася з дошки й заторохтіла об стіл.

— Ми говоримо про визначні події. Без певних утрат не обійтися.

— Ви влаштували все так, ніби його вбив пожирач.

— О, так і було. — Баяз самовдоволено визирав із тіні. — Не всі, хто порушує Другий закон, служать Калулові. Мій учень Йору Сульфур уже давно небайдужий до м’ясця.

Він клацнув двома рядами гладеньких рівних зубів.

— Зрозуміло.

— Це війна, очільнику. На війні потрібно користуватися будь-якою зброєю. Стриманість — дурна примха. І навіть гірше. Стриманість — це боягузтво. Але погляньте лишень, кому я зараз читаю лекцію. Вас не треба вчити жорсткості.

— Не треба.

«Її врізали в мене у в’язницях імператора, і відтоді я постійно в ній вправляюся».

Баяз легенько підштовхнув одну з фігур уперед.

— Сульфур — корисна людина. Людина, яка колись давно змирилася з вимогами необхідності й досконало опанувала науку перебирання чужої подоби.

«Він був вартовим, який ридав під дверима принца Рейнолта. Вартовим, який наступного дня розчинився в повітрі…»

— Клаптик тканини, взятий з опочивальні посланця, — пробурмотів Ґлокта. — Кров, якою була обляпана його мантія.

«Так невинуватий потрапив на шибеницю й розквітла війна між Гуркулом і Союзом. Один різкий змах мітлою — і дві перешкоди вправно прибрано».

— Мир із гурками не слугував моїм цілям. Сульфур недопрацював, залишивши такі відверті зачіпки. А втім, він ніколи не очікував, що вас зацікавить правда, якщо існує зручне пояснення.

Ґлокта повільно кивнув. У нього в голові поступово вимальовувалася вся ситуація.

— Він почув про мої розслідування від Северарда, і мені зробив премилий візит ваш ходячий труп Мотіс, який сказав: зупинись або помри.

— Саме так. Іншими разами Йору брав собі інше обличчя, називав себе Дубильником і підбурював селян на доволі негарну поведінку. — Баяз оглянув свої нігті. — Однак усе це заради доброї справи, очільнику.

— Надати чарівності вашій новій маріонетці. Зробити його улюбленцем народу. Познайомити з ним дворян, Закриту Раду. Ті чутки розпускали ви.

— Героїчні діяння на зруйнованому заході? Джезаль дан Лютар? — Баяз пирхнув. — Та він майже нічим не займався, крім ниття про дощ.

— Просто вражає те, у що готові повірити нікчемні ідіоти, якщо це викрикувати достатньо голосно. А ще ви сфальсифікували Турнір.

— Ви помітили? — Баязова усмішка стала ширшою. — Я вражений, очільнику, надзвичайно вражений. Ви весь цей час тинялися неймовірно близько до правди. — «І водночас неймовірно далеко від неї». — Та не треба через це журитися. У мене багато переваг. Сульт урешті навпомацки підійшов до відповідей, але занадто пізно. Я від початку підозрював, які в нього можуть бути плани.

— І тому ви попросили про розслідування мене?

— Те, що ви не задовольняли мого прохання до найостаннішої миті, дещо мене дратувало.

— Можливо, вам варто було б гарно про це попросити. — «Принаймні це було б незвично». — На жаль, я опинився у складному становищі. Дістав забагато господарів.

— Однак їх уже немає, чи не так? Я був мало не розчарований, коли дізнався, якими обмеженими були дослідження Сульта. Сіль, свічки, заклинання? Просто жалюгідна підліткова забавка. Може, цього й достатньо, щоби вчасно покінчити з отим любителем демократії, Маровією, та для мене це не становить ані найменшої загрози.

Ґлокта насуплено поглянув на дошку для квадратів. «Сульт і Маровія. Хай які вони були розумні, хай які могутні, їхня потворна маленька боротьба не мала жодної значущості. У цій грі вони були дрібними фігурами. Такими дрібними, що навіть не здогадувались, яка велика насправді дошка. Тоді хто я? У кращому разі — порошинка між клітинками».

— А як щодо таємничого візитера у ваших покоях того дня, коли я вперше з вами зустрівся?

«А може, ще й візитера в моїх покоях? Жінки, холодної…»

Баязове чоло перерізали сердиті зморшки.

— Помилка молодості. Не кажіть більше про неї.

— О, як скажете. А що з великим пророком Калулом?

— Війна триватиме. На інших полях, з іншими солдатами. Однак це буде остання битва, в якій битимуться зброєю минулого. Магія витікає зі світу. Уроки Старого часу губляться в мороці історії. Починається нова доба.

Маг безтурботно змахнув однією рукою, і щось майнуло в повітря, заторохтіло, впавши посередині дошки, а тоді закрутилось, аж доки не лягло остаточно, з тим характерним звуком, який видають гроші, що падають. Золота монета у п’ятдесят марок, яка тепло і привітно виблискувала у світлі лампи. Ґлокта мало не розсміявся. «О, навіть тепер, навіть тут, усе завжди зводиться до цього. Все має свою ціну».

— Саме гроші стали запорукою перемоги в недолугій гуркській війні короля Гуслава, — сказав Баяз. — Саме гроші згуртували Відкриту Раду довкола короля-бастарда. Саме гроші спонукали герцога Орсо помчати на захист доньки й схилили терези на наш бік. Завжди мої гроші.

— Саме гроші дали мені змогу так довго втримувати Дагоску.

— І ви знаєте чиї.

«Хто б міг подумати? Це радше перший з-поміж лихварів, а не Перший з-поміж магів. Відкрита й Закрита Ради, простолюд і королі, купці й кати — всі застрягли в золотому павутинні. Павутинні боргів, брехні й таємниць; за кожну його нитку смикає саме там, де треба, майстерний музикант, що грає на ній, як на арфі. А що ж бідолашний очільник Ґлокта, незграбний блазень? Чи є в цій солодкій музиці місце для його кислої ноти? Чи від мене зараз вимагатимуть повернути позику, що нею є моє життя?»

— Мабуть, вас варто привітати з гарним втіленням планів, — із гіркотою пробурмотів Ґлокта.

— Та ну! — відмахнувся Баяз. — Зігнати докупи ватагу дикунів під проводом отого кретина Харода і змусити їх поводитись як цивілізовані люди. Зберегти цілісність Союзу під час громадянської війни й посадити на трон отого дурня Арно. Підвести того боягуза Казаміра до завоювання Енґлії. Ото було гарне втілення планів. А це — дурниці. Всі карти завжди є й будуть у мене. Я…

«Це мені вже набридає».

— І ля-ля-ля, бля. Цей сморід самовдоволеності стає просто задушливим. Якщо ви збираєтеся мене вбити, спопеліть мене зараз, і покінчімо з цим, але згляньтеся на мене: припиніть мучити своїми вихваляннями.

Одну довгу мить вони сиділи нерухомо, мовчки глипаючи один на одного з протилежних боків затемненого столу. Цього часу вистачило, щоб у Ґлокти затремтіла нога, закліпало око, а в його беззубому роті стало сухо, мов у пустелі. Солодке передчуття. «Це станеться зараз? Це станеться зараз? Це станеться…»

— Убити вас? — лагідно перепитав Баяз. — І позбавити себе вашого прекрасного почуття гумору?

«Не зараз».

— Тоді… нащо розкривати переді мною карти?

— Невдовзі я покину Адуа. — Маг нахилився вперед, і його суворе обличчя опинилося на світлі. — Вам необхідно розуміти, хто володіє й завжди володітиме владою. Вам необхідний правильний погляд на речі — не такий, як у Сульта, як у Маровії. Необхідно… якщо ви служитимете мені.

— Служитиму вам?

«Та хай я краще просиджу два роки у смердючій темряві. Хай мені краще перекрутять на фарш ногу. Хай мені краще повиривають зуби. Але, позаяк усе це вже зі мною сталося…»

— Ви візьмете на себе роботу, яку колись виконував Фікт. Роботу, яку до нього виконували два десятки видатних людей. Ви будете моїм представником тут, у Союзі. Керуватимете Закритою Радою, Відкритою Радою й нашим спільним другом королем. Забезпечите йому спадкоємців. Підтримуватимете стабільність. Коротко кажучи, наглядатимете за дошкою, поки мене не буде.

— Але ж решта Закритої Ради нізащо…

— Із тими, хто вижив, уже поговорили. Усі вони схилятимуться перед вашою владою. Підконтрольною мені, ясна річ.

— Як я…

— Я виходитиму на зв’язок. Часто. Через своїх людей у банку. Через свого учня Сульфура. Іншими засобами. Ви їх упізнаєте.

— Вибору в мене, певно, немає?

— Ні, якщо ви не можете виплатити мільйон марок, який я вам позичив. Із відсотками.

Ґлокта обмацав сорочку.

— Трясця. Забув гаманець на роботі.

— Тоді, боюся, ви не маєте вибору. Та навіщо вам мені відмовляти? Я пропоную вам шанс допомогти мені витворити нову епоху. — «По лікоть занурити руки у твою брудну роботу». — Стати видатною людиною. Найвидатнішою з усіх. — «Осідлати Закриту Раду, наче калічний колос». — Залишити по собі пам’ятник із каменю на Алеї Королів. — «Де його страхітливий вигляд лякатиме дітей до сліз. Звісно, після того як там приберуть уламки та трупи». — Визначити курс країни.

— Під вашим керівництвом.

— Звісно. Безкоштовних речей не буває, ви самі знаєте.

Маг іще раз змахнув рукою, і на дошці для квадратів щось закрутилося й поскакало вперед. Предмет зупинився перед Ґлоктою, заблищавши золотом. Перстень архілектора. «Скільки разів я схилявся, щоб поцілувати цей самоцвіт. Кому могло б наснитися, що колись я його вдягну?» Ґлокта підняв його й задумливо покрутив у руці. «Отже, я нарешті звільняюся від темного володаря, та розумію, що мій повідець тепер у руці іншого, набагато темнішого й могутнішого. Але який у мене вибір? Який вибір насправді має будь-хто з нас?» Він надягнув перстень на палець. Великий камінь засяяв у світлі лампи численними пурпуровими іскрами. «Із мерців у найвидатніші люди королівства, і лише за один вечір».

— Він мені підходить, — стиха зауважив Ґлокта.

— Ще б пак, Ваше Преосвященство. Я завжди знав, що так буде.

Поранені

Вест раптово прокинувся і спробував рвучко сісти. Біль пронизав йому одну ногу, груди, праву руку й зупинився, пульсуючи, в ній. Вест зі стогоном упав назад і витріщився на стелю. Склепінчасту, кам’яну, оповиту густими тінями.

Тепер до нього звідусіль підкрадалися звуки. Стогони та скімлення, кашель і схлипи, швидке важке дихання, протяжне гарчання. Часом — відверто зболені зойки. Звуки, які могли видавати як люди, так і тварини. Десь ліворуч від нього гортанно шепотів якийсь голос, монотонний і нескінченний, наче шкрябання пацюка об стіни.

— Нічого не бачу. Клятий вітер. Нічого не бачу. Де я? Хто-небудь. Нічого не бачу.

Вест ковтнув і відчув, як біль посилюється. Такі звуки були в лікарнях Гуркулу, коли він провідував поранених бійців зі своєї роти. Йому згадався сморід і гамір у тих жахливих наметах, жалюгідний стан людей у них, а головне — непереборне бажання піти й лишатися серед здорових. Однак Вестові вже стало страхітливо ясно, що цього разу піти буде не так легко.

Він один із поранених. Представник іншого виду, нікчемного й огидного. Жах поволі охопив його тіло і змішався з болем. Як сильно він постраждав? Чи всі кінцівки досі при ньому? Вест спробував поворушити пальцями на руках, позгинати пальці на ногах і зціпив зуби: біль у руці й нозі занив сильніше. Він підніс лівицю до обличчя — та тремтіла — і повернув її в напівтемряві. Вона принаймні здавалася неушкодженою, утім, це була єдина кінцівка, якою він міг ворушити, але й це вимагало колосальних зусиль. Панічний жах проповз його горлом і вчепився в нього.

— Де я? Клятий вітер. Нічого не бачу. Допоможіть. Допоможіть. Де я?

— Та стулися вже, блядь! — крикнув Вест, але слова застиг­ли в його пересохлому горлі. Вийшов лише лункий кашель, від якого в нього знову запалали ребра.

— Тс-с-с-с. — Хтось м’яко торкнувся його грудей. — Просто не ворушіться.

Перед очима виникло розмите обличчя. Жіноче, подумав Вест, зі світлим волоссям, але зосередитися на ньому було важко. Він заплющив очі та облишив намагання. Здавалося, це не так уже й важливо. Він відчув, як щось торкається його губ. Горло пляшки. Він запив — аж надто спрагло, — захлинувся й відчув, як по його шиї тече холодна вода.

— Що сталося? — прохрипів Вест.

— Вас було поранено.

— Знаю. Я маю на увазі… у місті. Вітер.

— Не знаю. І, здається, ніхто не знає.

— Ми перемогли?

— Здається… так, гурків вигнали. Але в нас багато поранених. Багато мертвих.

Іще один ковток води. Цього разу йому вдалося не похлинутися.

— Хто ви?

— Мене звати Арісс. Дан Каспа.

— Арісс… — Від цього імені Вест розгубився. — Я знав вашого кузена. Добре знав… хороша людина. Він завжди говорив про… про те, які ви вродливі. Й багаті, — пробелькотів він, нечітко усвідомлюючи, що цього не варто казати, та не маючи змоги спинити свої вуста. — Дуже багаті. Він загинув. У горах.

— Я знаю.

— Що ви робите тут?

— Намагаюся допомогти з пораненими. Вам зараз варто поспати, якщо…

— Я цілий?

Пауза.

— Так. А тепер поспіть, якщо можете.

Її темне обличчя розпливлось, і Вест дозволив своїм очам заплющитися. Звуки передсмертних мук довкола нього поступово затихли. Він цілий. Усе буде добре.

Біля його ліжка хтось сидів. Арді. Сестра. Він кліпнув, поворушив ротом, у якому відчувався кислий присмак, якусь мить не розуміючи, де він.

— Я сню? — Вона потягнулася вперед і вгородила нігті йому в передпліччя. — Ай!

— Болючий сон, еге ж?

— Ні, — вимушено визнав він. — Це реальність.

Вона мала гарний вигляд. Безумовно, набагато кращий, аніж тоді, коли він бачив її востаннє. По-перше, на її обличчі не було крові. По-друге, воно не виражало неприкритої ненависті. Тільки задумливо хмурилося. Він спробував сісти, не зумів і повалився назад. Арді не запропонувала допомоги. Та він, правду кажучи, цього й не очікував.

— Наскільки все погано? — запитав Вест.

— Вочевидь, нічого дуже серйозного. Мені кажуть, що перелом руки, кілька зламаних ребер і сильно забита нога. На обличчі в тебе кілька порізів, від яких може залишитись один-два шрами, але вся краса в родині однаково дісталася мені.

Він пирснув зі сміху, а тоді скривився від болю в грудях.

— А й справді. Мізки теж.

— Не засмучуйся через це. З їхньою допомогою я досягла того колосального життєвого успіху, що його ти зараз бачиш. Про такі досягнення ти, лорд-маршал Союзу, можеш тільки мріяти.

— Не треба, — процідив він, схопившись здоровою рукою за ребра. — Це боляче.

— Ти на це заслужив.

Його сміх швидко затих, і якусь мить вони сиділи мовчки, глипаючи одне на одного. І навіть це було непросто.

— Арді… — Голос урвався, застрягши у зболілій шиї. — Ти можеш… мені простити?

— Уже простила. Коли вперше почула, що ти мертвий.

Вест бачив, що сестра намагається всміхнутися. Та її вуста все одно сердито кривилися. Їй, напевно, хотілося би вгородити нігті йому в обличчя, а не в руку. Тоді він на якусь мить мало не зрадів, що поранений. Арді хоч-не-хоч доводилося бути з ним м’якою.

— Добре, що це не так. Тобто що ти не мертвий…

Вона нахмурилась, озирнувшись через плече. В одному кінці видовженого льоху відбувалася якась метушня. Розмови на підвищених тонах, тупотіння ніг в обладунках.

— Король! — мало не вереснув хтось від захвату. — Король знову прийшов!

Люди на довколишніх ліжках повернули голови й попідіймалися. Від ліжка до ліжка розходилося нервове збудження.

— Король? — шепотіли вони з тривогою й надією на обличчях, неначе їм випала честь на власні очі побачити якесь божество.

Крізь тіні у віддаленому кінці зали пройшло кілька постатей. Вест напружив очі, та не розгледів майже нічого, крім полиску металу в темряві. Силует попереду зупинився поряд із пораненим за кілька ліжок від входу.

— Із тобою добре поводяться?

Голос був дивовижно знайомий і дивовижно інакший.

— Так, сер.

— Тобі щось потрібно?

— Поцілунок якоїсь доброї жінки?

— Був би дуже радий тебе потішити, але я, на жаль, лише король. Ми трапляємося набагато частіше, ніж добрі жінки. — Чоловіки розсміялися, хоча це й не було смішно. Вест подумав, що це одна з переваг монаршого життя: люди сміються над твоїми кепськими жартами. — Щось іще?

— Можливо… може, ще одну ковдру, сер. Тут ночами стає холодно.

— Звісно. — Постать різко тицьнула великим пальцем в одного з людей позаду. Тут до Веста дійшло: це лорд Хофф, який тягнеться за королем на поважній відстані. — Ще по ковдрі кожному з присутніх тут.

Лорд-камергер, отой страхітливий бич палати аудієнцій, скромно кивнув, наче покірлива дитина. Король підвівся й ви­йшов на світло.

Звісно, то був Джезаль дан Лютар, а проте важко було повірити, що це — та сама людина, і не лише через розкішну хутряну мантію й золотий вінець на чолі. Він здавався вищим. Усе одно вродливим, але вже не хлоп’якуватим. Завдяки глибокому шраму на бородатому підборідді в ньому відчувалася сила. Зухвала посмішка обернулася на серйозний, владний вираз обличчя. Безтурботна бравада перетворилася на цілеспрямованість у ході. Він поволі долав прохід між ліжками й розмовляв із кожним хворим, тиснув їм руки, дякував, обіцяв допомогу. Увагою не обходили нікого.

— Ура королю! — пробелькотів хтось крізь зуби.

— Ні! Ні. «Ура» треба кричати на вашу честь, мої сміливі друзі! На честь вас, які йшли на жертви в ім’я мене. Я завдячую вам усім. Лише завдяки вашій допомозі гурків було переможено. Лише завдяки вашій допомозі Союз було врятовано. Я не забуваю боргів, обіцяю!

Вест витріщив очі. Хоч ким було це дивне видіння, страшенно схоже на Джезаля дан Лютара, говорило воно як монарх. Вест мало не відчув дурнувате бажання вибратися з ліжка і стати на коліна. Один із поранених саме намагався це зробити, поки король ішов повз його ліжко. Джезаль стримав його, лагідно поклавши руку йому на груди, всміхнувся й погладив по плечу так, ніби все життя надавав допомогу пораненим, а не напивався в генделиках із рештою офіцерів, скаржачись на неважку роботу, яку йому доручали.

Він наблизився й побачив, як лежить на місці Вест. Просяяв — щоправда, в його усмішці бракувало одного зуба.

— Коллем Вест! — мовив Джезаль і прискорився. — Можу щиро сказати, що ніколи в житті не був такий радий бачити твоє обличчя.

— Гм… — Вест трохи поворушив вустами, та що сказати, не знав.

Джезаль повернувся до його сестри.

— Арді… Сподіваюся, з вами все гаразд.

— Так.

Вона не сказала більше нічого. Одну довгу й надзвичайно ніякову мить вони мовчки дивились одне на одного.

Лорд Хофф насупився на короля, тоді — на Веста, а тоді — на Арді. Трохи втиснувся між ними.

— Ваша величносте, нам варто…

Джезаль невимушено зупинив його, піднявши руку.

— Весте, маю надію, що невдовзі ти долучишся до мене в Закритій Раді. Правду кажучи, мені там потрібні дружні обличчя. А тим паче — добрі поради. Ти завжди був скарбницею добрих порад. Я тобі ніколи за це не дякував. Що ж, можу подякувати тепер.

— Джезалю… Тобто ваша величносте…

— Ні, ні. Сподіваюся, для тебе я завжди буду Джезалем. Ти, звісно, матимеш кімнату в палаці. Тебе доглядатиме королівський хірург. Усе, що тільки можливо. Хоффе, будь ласка, подбайте про це.

Лорд-камергер уклонився.

— Звісно. Все буде організовано.

— Добре. Добре. Весте, я радий, що ти добре почуваєшся. Не можу собі дозволити тебе втратити.

Король кивнув йому та його сестрі. А тоді розвернувся й пішов далі, тиснучи руки й вимовляючи лагідні слова. Здавалося, він ішов у ореолі надії, за яким скупчувався відчай. Коли він відходив, усмішки меркли. Люди падали назад на ліжка, і їхні обличчя темнішали від болю.

— Відповідальність, здається, змінила його на краще, — стиха зауважив Вест. — Майже до невпізнанності.

— Як довго це, по-твоєму, триватиме?

— Хотів би думати, що це вже навіки. А втім, я ж завжди був оптимістом.

— Це добре. — Арді подивилась, як величний новий король Союзу крокує геть, тимчасом як поранені щосили тягнуться з ліжок, щоб хоч трішечки торкнутись його плаща. — Що хтось із нас може бути оптимістом.

— Маршале Весте!

— Джеленгорм. Приємно тебе бачити.

Вест прибрав ковдри здоровою рукою, скинув ноги з краю ліжка і, кривлячись, сів. Здоровань простягнув руку й потиснув йому долоню, а тоді плеснув по плечу.

— Маєте гарний вигляд!

Вест кволо всміхнувся.

— Він покращується щодня, майоре. Як там моя армія?

— Сяк-так тримається без вас. Крой тримає все вкупі. Він не такий уже й поганий, цей генерал — варто лише до нього звикнути.

— Як скажеш. Скількох ми втратили?

— Досі важко сказати. Все трохи хаотично. Кудись позникали цілі роти. По сільських околицях, куди не глянь, імпровізовані загони досі ганяються за відсталими гурками. Не думаю, що ми найближчим часом знатимемо цифри. І не знаю, чи дізнаємося їх узагалі. Легко не було нікому, та дев’ятий полк бився в західному кінці Аґріонта. Їм дісталося найбільше… — він спробував знайти доречні слова. — Тоді.

Вест скривився. Він пам’ятав отой чорний стовп матерії, що крутилася, від змученої землі до рухливих хмар. Уламки, що били його по шкірі, крики вітру зусібіч.

— А що сталося… тоді?

— Та хай я провалюсь, якщо знаю, — хитнув головою Джеленгорм. — І хай я провалюсь, якщо хтось знає. Тільки ходять чутки, ніби в цьому якось був задіяний отой Баяз. Половина Аґріонта лежить у руїнах, а там ледве почали пересувати завали. Запевняю, ви ніколи нічого подібного не бачили. Там багато мертвих. Тіла складають стосами прямо на вулицях… — Джеленгорм протяжно вдихнув. — І щодня вмирає хтось іще. Багато людей захворює. — Він здригнувся. — На цю… недугу.

— Під час війни завжди з’являються хвороби.

— Не такі. Наразі випадків уже сотні. Хтось помирає за один день, мало не на очах. Хтось помирає довше. Люди в’януть так, що від них залишаються тільки шкіра й кістки. Таких цілі зали. Смердючі й безнадійні. Та вам не треба цим перейматися. — Він стрепенувся. — Мушу йти.

— Вже?

— Я прийшов ненадовго, сер. Допомагаю організувати похорон Полдера — можете в це повірити? Його врочисто поховають за наказом короля… тобто Джезаля. Джезаля дан Лютара. — Він надув щоки. — Чудасія просто.

— Неймовірна.

— Весь цей час… Поміж нас сидів син короля. Я знав, що йому явно неспроста так диявольськи щастить у картах. — Джеленгорм іще раз плеснув Веста по спині. — Приємно бачити, що ви маєте такий гарний вигляд, сер. Я знав, що вас не зможуть довго тримати лежачи!

— Не лізь у шкоду! — гукнув услід йому Вест, коли Джеленгорм попрямував до дверей.

— Нізащо не буду! — всміхнувся здоровань, зачиняючи двері.

Вест узяв ціпок, який стояв ізбоку від його ліжка, і зціпив зуби, поволі підводячись. Крок за кроком, із болем пошкандибав викладеними шахівницею кахлями до вікна і врешті зупинився, кліпаючи на вранішнє сонце.

Дивлячись на палацові сади, важко було повірити, що перед цим була якась війна, десь є цілі акри руїн, цілі гори мерців. Моріжки були охайно підстрижені, а гравій — добре розгребений. З дерев уже спало останнє буре листя, і їхня гладенька поверхня залишилася чорною й голою.

Коли він вирушив до Енґлії, надворі була осінь. Невже це справді могло статися всього рік тому? Він пережив чотири великі битви, облогу, напад із засідки, криваву й безладну бійку. На власні очі побачив смертельний двобій. Побував у центрі визначних подій. Пережив кількасот миль виснажливих переходів під час похмурої енґлійської зими. Знайшов нових товаришів у несподіваних місцях і побачив на власні очі смерть друзів. Бурр, Каспа, Катіль, Тридуба — всі вони возз’єдналися з землею, як кажуть північани. Він дивився в очі смерті й ніс її іншим. Вест ніяково посунув зболілу руку в перев’язі. Він власноруч убив спадкоємця трону Союзу. Завдяки майже нереальній випадковості піднявся до однієї з найвищих посад у країні.

Насичений рік.

А тепер він добіг кінця. Прийшов своєрідний спокій. Місто лежало в руїнах, і кожен мав зробити хоч щось, але він завинив собі трохи відпочинку. Звісно ж, йому ніхто в цьому не відмовить. Можливо, він має право наполягти, щоб його доглядала Арісс дан Каспа. Здається, багата і вродлива доглядальниця — це саме те, що йому потрібно…

— Тобі не варто підводитися.

У прорізі дверей стояла Арді.

Вест усміхнувся. Приємно було її бачити. Останні кілька днів вони були близькі. Майже як колись давно, в дитинстві.

— Не турбуйся. Я щодня стаю сильнішим.

Вона підійшла до вікна.

— О, так, за кілька тижнів ти станеш сильним, як маленька дівчинка. Вертай до ліжка.

Арді підсунула одну руку йому під пахву й забрала в нього ціпок, а тоді повела назад через залу. Вест не намагався опиратися. Все одно він, якщо чесно, починав відчувати втому.

— Ми не ризикуємо, — провадила Арді далі. — Мені прикро це казати, але ти — це все, що я маю. Якщо не брати до уваги іншого каліки, мого доброго друга Занда дан Ґлокти.

Вест мало не пирснув зі сміху.

— У вас вигоріло?

— У певному розумінні він, звісно, просто потворний. Страхітливий і водночас жалюгідний. А проте… оскільки мені більше ні з ким було розмовляти, я напрочуд прикипіла до нього душею.

— Хе. Колись він був потворний зовсім по-іншому. Я ніколи не знав напевне, чому тоді сам до нього прикипів. Та все-таки прикипів. Гадаю, не…

Вест відчув, як йому стиснула нутрощі раптова хвиля нудоти, заточився й мало не впав, опустився на ліжко й витягнув перед собою здерев’янілу ногу. Перед очима все розпливлося, в голові макітрилося. Він втиснув обличчя в долоні, зціпивши зуби, а його рот наповнився слиною. Він відчув у себе на плечі руку Арді.

— Все гаразд?

— А, так, це просто… У мене зараз ці напади нудоти. — Відчуття вже зникало. Він потер зболілі скроні, а тоді — потилицю. Підвів голову і знов усміхнувся Арді. — Я певен, що це дрібниці.

— Коллеме…

У нього між пальцями опинилося волосся. Багато волосся. Судячи з кольору, його власного. Вест спантеличено кліпнув на нього, а тоді кашлянув враженим сміхом. То був мокрий, солоний кашель аж із-під ребер.

— Я знаю, що воно рідшало роками, — прохрипів він, — але це справді вже занадто.

Арді не засміялася. Вона витріщилася на його руки круглими від жаху очима.

Патріотичний обов’язок

Ґлокта, скривившись, обережно опустився на стілець. Тієї миті, коли його зболіла дупа торкнулася твердого дерева, не відзначили жодні фанфари. Жодні оплески. Лише різке клацання в палючому коліні. «А втім, це надзвичайно значуща мить, і не лише для мене».

Ті, хто розробляв меблі для Білої зали, не задовольнились економією, а перейшли до відвертого дискомфорту. «А для наймогутніших людей королівства начебто можна було б і розкошелитися на оббивку. Можливо, це мало на меті нагадувати тим, хто тут сидить, що на вершині влади ніколи не слід умощуватися надто зручно». Він позирнув убік і побачив, що за ним спостерігає Баяз. «Що ж, нічого кращого за дискомфорт мені не світить. Хіба я не часто так казав?» Ґлокта скривився, спробувавши посунутися вперед, а ніжки його стільця голосно завищали об підлогу.

«Колись давно, коли я був вродливий, молодий і перспективний, мені мріялося, що я одного дня сяду за цей стіл шляхетним лорд-маршалом, поважним верховним суддею чи навіть високоповажним лорд-камергером. Хто навіть у найтемнішу мить запідозрив би, що прекрасний Занд дан Ґлокта колись засідатиме в Закритій Раді як страшний, огидний, усемогутній архілектор Інквізиції?» Безвільно відкинувшись на непіддатливе дерево, він ледве спромігся не всміхнутися беззубим ротом.

Однак його раптове звеличення, здавалося, тішило не всіх. Зокрема на Ґлокту з відверто глибокою неприязню дивився король Джезаль.

— Просто вражає, що вас уже затвердили на цій посаді, — різко заявив він.

Утрутився Баяз:

— Ваша величносте, таке може відбуватися швидко, коли на те є воля.

— Зрештою, — зауважив Хофф, несподівано відірвавшись від келиха, щоб обвести стіл меланхолійним поглядом, — наша чисельність украй прикро зменшилася.

«Це, звісно, правда». Кілька стільців привертали до себе увагу порожнечею. Маршал Варуз зник і вважався загиблим. «З огляду на те, що він керував обороною з Великої вежі, яка тепер щедро розсіяна по вулицях міста, він однозначно мертвий. Прощавайте, мій старий учителю фехтування, прощавайте». Вільне місце залишилося й від верховного судді Маровії. «Замерзле м’ясо, поза сумнівом, досі намагаються зішкрябати зі стін його кабінету. Боюся, моєму третьому залицяльнику слід сказати “прощай”». Не був присутнім лорд Валдіс, командир лицарів-герольдів. «Він, як я розумію, стояв на варті на південних воротах, коли гурки підірвали свій вибуховий порошок. Тіла так і не знайшли, і є підозри, що так і не знайдуть». Відсутній був і лорд-адмірал Ройцер. «Дістав у морі поранення абордажною шаблею в живіт. На жаль, на виживання надій немає».

«Ніде правди діти, на вершині влади не так людно, як колись».

— Маршал Вест не зміг долучитися до нас? — запитав лорд-канцлер Халлек.

— Йому шкода, та він не може. — Генерал Крой, здавалося, відкушував кожне слово. — Попросив мене зайняти його місце й висловитися від імені армії.

— А як там маршал?

— Поранений.

— А також слабує на виснажливу хворобу, яка нещодавно охопила весь Аґріонт, — додав король, похмуро дивлячись через увесь стіл на Першого з-поміж магів.

— Як прикро.

Утім, на обличчі Баяза не було жодних ознак жалю чи чогось іншого.

— Жахливі справи, — поскаржився Хофф. — Лікарі геть спантеличені.

— Виживає мало хто.

Сердитий погляд Лютара став просто вбивчим.

— Щиро сподіваймося на те, — з ентузіазмом вимовив Торлікорм, — що маршалові Весту пощастить.

«А й справді, варто сподіватися. Хоча надія нічого не змінює».

— Отже, до справ? — Із графина шумно полилося вино: Хофф удруге, відколи зайшов до зали, наповнював собі келих. — Генерале Крою, як просувається кампанія?

— Гуркська армія начисто розбита. Ми переслідували її до Кельна, а там декому вдалося втекти на останніх суднах флоту. Однак кораблі герцога Орсо невдовзі поклали цьому край. Гуркське вторгнення закінчилося. Перемога наша.

«Проте він супиться так, ніби визнає поразку».

— Чудово.

— Країна повинна дякувати своїм сміливим воякам.

— Наші вітання, генерале.

Крой поглянув на поверхню столу.

— Вітати треба маршала Веста, який віддавав накази, а також генерала Полдера й інших людей, які віддали життя, виконуючи їх. Я був не більше ніж спостерігачем.

— Але ж ви відіграли певну роль, і відіграли блискучо. — Хофф підняв келих. — З огляду на прикру відсутність маршала Варуза я певен, що його величність невдовзі забажає пожалувати вам підвищення.

Він позирнув на короля, і Лютар стримано гмикнув на знак згоди.

— Для мене, звісно, честь служити в будь-якій ролі на розсуд його величності. Однак актуальнішим є питання полонених. У нас їх багато тисяч і немає харчів, щоб…

— У нас недостатньо харчів для власних вояків, власних громадян, власних поранених, — заявив Хофф і обтер вологі губи.

— Віддати знатних людей імператорові за викуп? — припустив Торлікорм.

— У всій їхній клятій армії знатних людей було дуже мало.

Баяз насуплено поглянув уздовж столу.

— Якщо вони не мають цінності для імператора, то вже точно не мають цінності для нас. Хай помирають з голоду.

Дехто збентежено засовгався.

— Ми зараз говоримо про тисячі життів… — розпочав Крой.

Погляд Першого з-поміж магів упав на нього великим каменем і начисто роздушив його заперечення.

— Я знаю, про що ми говоримо, генерале. Про ворогів. Про загарбників.

— Але ж можна знайти якийсь спосіб? — утрутився король. — Хіба ми не можемо відправити їх назад на кантійські береги? Наша перемога дістала б ганебний епілог, якби…

— Кожного полоненого годує один громадянин, який мусить ходити голодним. Така вона, жахлива арифметика влади. Це складне рішення, ваша величносте, та в цій залі інших не ухвалюють. Яка ваша думка, архілекторе?

Усі — і король, і старигані на високих стільцях — перевели погляди на Ґлокту. «Ах, ми знаємо, що потрібно зробити, і ми не відступимось, і таке інше. Нехай вирок виголосить чудовисько, щоб усі інші мали змогу почуватися порядними людьми».

— Я ніколи не був великим шанувальником гурків, — знизав зболілими плечима Ґлокта. — Хай помирають з голоду.

Король Джезаль сильніше втиснувся у трон, і його лице стало ще похмурішим. «Невже наш монарх не такий ручний, як хотілося б вірити Першому з-поміж магів?» Лорд-канцлер Халлек прокашлявся.

— Тепер, коли перемога за нами, нашим головним клопотом, поза сумнівом, є прибирання руїн і усунення шкоди, завданої… — його погляд нервово скосився на Баяза й повернувся назад. — …гуркською агресією.

— Так, так.

— Відбудова. Ми всі згодні.

— Витрати, — Халлек скривився так, ніби це слово завдавало йому болю, — навіть на прибирання руїн у самому тільки Аґріонті можуть сягнути багатьох десятків тисяч марок. Вартість відбудови — багатьох мільйонів. Якщо замислитися до того ж про значну шкоду, завдану місту Адуа … То витрати… — Халлек знову нахмурився й потер однією рукою недбало поголене підборіддя. — Важко оцінити навіть приблизно.

— Ми можемо лише робити зусилля, — сумовито похитав головою Хофф. — І збирати гроші по марці.

— Зі свого боку, я пропоную звернутися до дворян, — мовив Ґлокта. Дехто схвально загмикав.

— Його Преосвященство висловлює чудову думку.

— Різке скорочення повноважень Відкритої Ради, — сказав Халлек.

— Суворі податки для тих, хто не надав суттєвої підтримки під час недавньої війни.

— Чудово! Обрізати дворянам вітрила. Кляті паразити.

— Далекосяжні реформи. Повернення земель короні. Оподаткування спадщини.

— Спадщини! Геніальна ідея!

— Лорд-губернаторів також необхідно повернути на шлях істинний.

— Скалд і Мід. Так. Вони давно були занадто самостійні.

— Мідові навряд чи можна ставити це на карб, його провінція геть зруйнована…

— Тут річ не у провині, — зауважив Баяз. «А й справді, ні, ми знаємо, хто тут винен». — Річ у контролі. Перемога дала нам можливість провести реформи.

— Нам потрібна централізація!

— Вестпорт теж. Він надто довго налаштовував нас проти гурків.

— Ми зараз потрібні йому.

— Може, варто привести до їхнього міста Інквізицію? — запропонував Ґлокта.

— Плацдарм у Штирії!

— Нам потрібна відбудова! — Перший з-поміж магів гупнув м’ясистим кулаком по столу. — Хай усе стане навіть краще й розкішніше, ніж було. Статуї на Алеї Королів попадали, та після них залишилося місце для нових.

— Нова ера процвітання, — сказав із сяйвом в очах Халлек.

— Нова ера влади, — додав Хофф, здійнявши келих.

— Золота доба? — Баяз поглянув уздовж столу на Ґлокту.

— Доба єдності й можливостей для всіх! — промовив король.

Його висловлювання зустріли дещо холодно. Всі ніяково перевели погляди до того кінця столу, де сидів король. «Неначе він гучно перднув, а не заговорив».

— Гм… так, ваша величносте, — сказав Хофф. — Можливостей.

«Для всякого, кому пощастить засідати в Закритій Раді».

— Може, підвищимо податки на купецькі гільдії? — запропонував Халлек. — Як і збирався наш останній архілектор. І банки теж. Такий хід міг би забезпечити величезні доходи…

— Ні, — безтурботно відповів Баяз. — Не на гільдії й не на банки. Вільна робота цих шляхетних інституцій забезпечує багатство й безпеку всім. Майбутнє країни — в комерції.

Халлек скромно нахилив голову. «Здається, з серйозним острахом?»

— Звісно, лорде Баязе, ви маєте рацію. Щиро визнаю свою помилку.

Маг плавно перейшов далі.

— Однак, можливо, банки були б готові надати короні позику.

— Чудова ідея, — без вагань сказав Ґлокта. — Банківський дім «Валінт і Балк» — надійна й давня установа. Вона виявилася надзвичайно цінною, коли я намагався захистити Дагоску. Певен, що ми могли б розраховувати на її допомогу знову.

Баяз майже непомітно всміхнувся.

— А тим часом землі, майно й титули зрадника лорда Брока конфісковано короною. Їхній продаж забезпечить чималу суму.

— А що з самим лордом Броком, архілекторе?

— Здається, він утік із країни разом з останніми гурками. Ми вважаємо, що він досі… гостює в них.

— Тобто залишається їхньою маріонеткою. — Баяз втягнув повітря крізь зуби. — На жаль. Можливо, він і надалі буде джерелом невдоволення.

— Двоє його дітей сидять під замком у Будинку питань. Донька та один із синів. Є шанси, що можна буде здійснити обмін…

— Брок? Ха! — різко озвався Хофф. — Він не обміняв би власного життя навіть на весь світ і все на світі.

Ґлокта здійняв брови.

— Тоді, може, демонстрація намірів? Чітко показати, що ми нізащо не потерпимо зради?

— Цей посил завжди доречний, — буркнув Баяз під схвальне бубоніння стариганів.

— Тоді публічно оголосімо, що Брок винен і несе відповідальність за зруйнування міста Адуа. Й заразом повісьмо двійко людей.

«Шкода, що вони народилися в такого амбітного батька, але публічні вбивства обожнюють усі».

— Хтось воліє певний день або…

— Ніхто нікого не вішатиме.

Король незворушно й похмуро дивився на Баяза.

Хофф кліпнув.

— Але ж, ваша величносте, ви не можете допустити…

— Досить уже кровопролиття. Його й так було забагато. Відпустіть дітей лорда Брока. — Кілька людей за столом різко вдихнули. — Дозвольте їм приєднатися до батька або ж залишитися в Союзі пересічними громадянами — як вони побажають.

Баяз люто дивився на нього з віддаленого кінця зали, та короля це, вочевидь, не лякало.

— Війна скінчилася. Ми перемогли. — «Війна не закінчується ніколи, а перемога — річ тимчасова». — Я радше спробував би загоїти рани, а не поглибити їх. — «Найкращий ворог — поранений: таких найлегше вбивати». — Часом милосердя приносить більше, ніж безжальність.

Ґлокта прокашлявся.

— Часом.

«Хоча сам я ще не бачив такої ситуації».

— Добре, — промовив король тоном, який не допускав суперечок. — Отже, вирішено. У нас є інші нагальні справи? Мені потрібно обійти лікарні, а тоді знову взятися за розбирання руїн.

— Звісно, ваша величносте, — підлабузницьки вклонився Хофф. — Ваша турбота про підданців робить вам велику честь.

Джезаль на мить витріщився на нього, а тоді пирхнув і підвівся. Коли більшість стариганів зіп’ялася на ноги, він уже встиг вийти з зали. «А я йтиму ще довше». Нарешті прибравши з дороги свій стілець і підвівшись зі скривленим обличчям, Ґлокта побачив, що поряд із ним Хофф. Його червонясте обличчя було насуплене.

— У нас є невеличка проблема, — стиха промовив лорд-камергер.

— Та невже? Така, що про неї не можна заговорити з рештою Ради?

— Боюся, що так. Таке, чого зокрема краще було б не обговорювати при його величності.

Хофф швидко озирнувся через плече й зачекав, поки останній зі старих зачинить за собою важкі двері й залишить їх без нагляду. «Отже, таємниці? Просто неймовірно цікаво».

— Це стосується сестри нашого відсутнього лорд-маршала.

Ґлокта нахмурився. «Ой леле».

— Арді Вест? Що з нею?

— Мені відомо з надійних джерел, що вона в… делікатному становищі.

Лівий бік Ґлоктиного обличчя охопив знайомий напад дрожу.

— Та невже? — «Який сором». — Ви напрочуд добре поінформовані про особисті справи цієї дами.

— Це мій обов’язок. — Хофф нахилився до Ґлокти й, задихавши на нього винним смородом, прошепотів: — Зважаючи на те, ким цілком може виявитися батько дитини.

— І хто це?

«Щоправда, я думаю, що ми обидва вже про це здогадуємося».

— Король, а хто ж іще?! — процідив Хофф собі під носа. В його голосі відчувалася панічна нотка. — Ви маєте добре знати, що в них до його коронації був… делікатно кажучи, зв’язок. Це практично не таємниця. А тепер це? Незаконна дитина! Тоді, коли в самого короля не найзаконніші претензії на трон? Коли в нього ще так багато ворогів у Відкритій Раді? Таку дитину можуть використати проти нас, якщо про неї стане відомо, а про неї, звісно, стане відомо! — Він нахилився ще ближче. — Така ситуація становила б загрозу для держави.

— А й справді, — крижаним тоном відповів Ґлокта. «На жаль, це правда. Який жахливий, жахливий сором».

Хофф нервово переплітав товсті пальці.

— Мені відомо, що ви певним чином пов’язані з цією дамою та її родиною. Цілком вас зрозумію, якщо ви воліли б звільнитися від цього обов’язку. Можу домовитися про це з…

Ґлокта показав свою найбожевільнішу усмішку.

— Лорд-камергере, ви натякаєте, що мені бракує жорсткості для вбивства вагітної жінки?

Його голос відбився гучною луною від жорстких білих стін, немилосердний, як кидок ножа.

Хофф скривився й нервово перевів погляд у бік дверей.

— Я певен, що ви не стали б ухилятися від свого патріотичного обов’язку…

— Добре. Тоді можете спати спокійно. Наш спільний друг обрав мене на цю роль не за м’яке серце. — «Аж ніяк не за нього». — Я розберуся з цією проблемою.

Той самий маленький цегляний будиночок на тій самій непримітній вулиці, куди Ґлокта раніше так часто ходив. «Той самий будиночок, де я приємно провів стільки днів. Тут я найближче підійшов до комфорту, відколи мене слинявого витягнули з імператорських в’язниць». Він просунув праву руку в кишеню й відчув, як кінчиків його пальців легенько торкнувся холодний метал. «Чому я це роблю? Чому? Для того, щоб отой п’яний паскуда Хофф мав змогу витерти лоба, позаяк біду відвернуто? Для того, щоб Джезалеві дан Лютару трішки надійніше сиділося на маріонетковому троні?» Він крутнув стегнами в один бік, а тоді — у другий, і врешті відчув, як у спині щось клацнуло. «Вона заслуговує на дещо значно краще. Але така вже страшна арифметика влади».

Ґлокта відштовхнув ворота, пошкандибав до парадних дверей і тихенько в них постукав. За мить озвалася запопадлива служниця. «Може, вона і сповістила нашого придворного пияка лорда Хоффа про цю прикру ситуацію?» Вона провела його до надміру опорядженої вітальні, ледве пробелькотівши щось, і зоставила там, де він витріщився на невеличкий вогонь у невеличкому каміні. Ґлокта мигцем помітив себе у дзеркалі над каміном і нахмурився.

«Хто ця людина? Ця сплюндрована оболонка? Цей незграбний труп? Це взагалі можна назвати обличчям? Воно таке знівечене й таке зморшкувате, таке посічене болем. Що це за огидний, жалюгідний вид? О Боже, якщо ти є на світі, захисти мене від цієї істоти!»

Він спробував усміхнутися. Його трупно-бліду шкіру розрізали глибокі борозни, відкрилася жахлива прогалина між зубами. Один кутик рота в нього тремтів, ліве око, вужче за праве й оточене яро-червоною смужкою, сіпалося. «Ця усмішка, здається, обіцяє жахіття ще надійніше, ніж насуплене обличчя».

«Чи був колись на світі хтось подібніший до лиходія? Чи було колись на світі більше чудовисько? Чи може за такою маскою залишатись якась дрібка людського? Як прекрасний Занд дан Ґлокта став… оцим? Дзеркала. Ще гірші за сходи». Коли він відвернувся, його вуста скривилися від огиди.

Арді стояла у дверях і мовчки стежила за ним. Коли він змирився з цією ніяковою несподіванкою — тим, що за ним спостерігають, — йому здалося, що вона має гарний вигляд. «Дуже гарний — і чи немає в неї вже ледь помітного округлення на животі? Це ж уже три місяці минуло? Чи, може, чотири? Невдовзі це стане неможливо приховувати».

— Ваше Преосвященство. — Арді ввійшла до кімнати, змірявши його оцінювальним поглядом. — Біле вам личить.

— Справді? Вам не здається, що через нього кола довкруж моїх гарячкових очей, схожі на порожні очниці, здаються ще темнішими?

— Та аж ніяк. Воно ідеально пасує до вашої примарної блідості.

Ґлокта показав беззубий усміх.

— На це я й сподівався.

— Ви прийшли знову показати мені каналізацію, смерть і тортури?

— Шкода, та повторити ту виставу, ймовірно, надалі буде неможливо. Тоді я, здається, враз залишився геть без друзів і без більшості ворогів.

— А гуркська армія, на жаль, покинула нас.

— Вона, як я розумію, зайнята деінде.

Ґлокта подивився, як дівчина підходить до столу, визирає з вікна на вулицю, а в її темному волоссі й на краю щоки сяє денне світло.

— Маю надію, у вас усе добре? — мовила Арді.

— Я заклопотаний іще більше, ніж гурки. Маю чимало справ. Як там ваш брат? Я хотів його провідати, але…

«Але сумніваюся, що сам зміг би тоді витримати сморід власного лицемірства. Я завдаю болю. Його полегшення — це для мене чужа мова».

Арді поглянула на власні ноги.

— Йому зараз увесь час зле. Щоразу, коли я до нього приходжу, він виявляється худішим. У нього випав один зуб на моїх очах. — Вона знизала плечима. — Просто взяв і випав, поки брат намагався їсти. Мало ним не вдавився. Тільки що я можу вдіяти? Що взагалі можна вдіяти?

— Мені справді прикро це чути. — «Але це нічого не змінює». — Певен, що ви йому дуже допомагаєте. — «Певен, що йому неможливо допомогти». — А ви як?

— Гадаю, краще за багатьох. — Арді протяжно зітхнула, стрепенулась і спробувала всміхнутися. — Будете вино?

— Ні, але не відмовляйте собі.

«Я знаю, що ви ніколи не відмовляли».

Однак Арді лише потримала пляшку якусь мить, а тоді поставила її назад.

— Останнім часом я намагалася менше пити.

— Мені завжди здавалося, що вам варто менше пити. — Ґлокта поволі підступив на крок до неї. — То вас нудить уранці?

Дівчина різко позирнула вбік, а тоді ковтнула. У неї на шиї виступили тонкі м’язи.

— Ви знаєте?

— Я архілектор, — сказав він, підійшовши ближче. — Я маю знати все.

Вона опустила плечі, повісила голову й нахилилася вперед, поклавши обидві руки на край столу. Ґлокта бачив ізбоку, як тріпотять її повіки. «Кліпає, щоб позбутися сліз. Хай яка вона сердита й розумна, її просто необхідно рятувати. Однак іти її рятувати нікому. Є лиш я».

— Гадаю, я всюди напартачила, як і пророчив мій брат. Як пророчили ви. Ви, напевно, розчаровані.

Ґлокта відчув, як його обличчя кривиться. «Можливо, це щось схоже на усмішку. Тільки не дуже радісну».

— Я почувався розчарованим більшу частину свого життя. Але ви мене не розчаровували. Світ жорстокий. Ніхто не одержує того, на що заслуговує.

«Як довго ми мусимо з цим затягувати, перш ніж наберемося відваги? Зробити це не стане легше. Це має статися зараз».

— Арді…

Власний голос здався йому грубим. Ґлокта кульгаво підступив іще на крок. Його долоня, що лежала на руків’ї ціпка, спітніла. Арді поглянула на нього, виблискуючи вологими очима й тримаючи одну руку на животі. Ворухнулася так, ніби надумала позадкувати на крок. «Може, це слід страху? І хто може поставити це їй на карб? Може, вона здогадується, що зараз буде?»

— Ви знаєте, що я завжди відчував велику симпатію й повагу до вашого брата. — В роті у нього пересохло, а язик незграбно прицмокував об голі ясна. «Час настав». — За останні кілька місяців я почав відчувати велику симпатію й повагу до вас.

Його обличчя збоку засіпалось, і з його ока, яке закліпало, скотилася сльоза. «Негайно, негайно».

— Чи… принаймні підійшов до таких почуттів так близько, як може підійти така людина, як я.

Ґлокта засунув руку в кишеню — обережно, так, щоб Арді не помітила. Намацав холодний метал, відчув, як його шкіри торкнулися жорсткі, безжальні ребра. «Це має статися зараз». Серце в нього калатало, а горло так стислося, що він майже не мав змоги говорити.

— Це непросто. Прошу… вибачте.

— За що? — нахмурилася вона на нього.

«Негайно».

Він хитнувся до неї й викинув руку з кишені. Арді позадкувала до столу, вирячивши очі… і вони обоє застигли.

Між ними виблискував перстень. Колосальний, яскравий діамант — такий великий, що поряд із ним товстий золотий перстень здавався благеньким. «Такий великий, що здається розіграшем. Фальшивкою. Чимось абсурдним і неможливим. Найбільший камінь, який міг запропонувати банк “Валінт і Балк”».

— Я мушу вас попросити: виходьте за мене заміж, — прохрипів Ґлокта. Рука, що тримала перстень, тремтіла, наче сухий листочок. «Сунь у неї сікач — і вона непохитна, мов скеля, та варто попросити мене потримати перстень, як я мало не дзюрю в штани. Кріпися, Занде, кріпися».

Арді витріщилася на блискучий камінь. У неї дурнувато відвисла щелепа. «Від шоку? Від жаху? Вийти за цю… істоту? Та я краще помру!»

— Гм… — пробелькотіла вона. — Я…

— Знаю! Знаю, мені так само бридко, як і вам, але… дайте мені висловитися. Будь ласка. — Ґлокта опустив погляд на підлогу. Коли він заговорив, його вуста скривилися. — Я не такий дурний, щоб удавати, ніби ви можете коли-небудь полюбити… такого, як я, чи думати про мене лагідніше, ніж із жалем. Це питання необхідності. Вам не варто цього соромитися через те… хто я такий. Вони знають, що ви носите дитину короля.

— Вони? — пробелькотіла Арді.

— Так. Вони. Дитина є для них загрозою. Ви є для них загрозою. Так я можу вас захистити. Можу зробити вашу дитину законною. Віднині й надалі вона має бути нашою дитиною.

Арді все одно мовчки витріщалася на перстень. «Як арештант із жахом витріщається на інструменти й роздумує, чи зізнаватись йому. Обидва варіанти жахливі, та який із них гірший?»

— Я можу дати вам багато чого. Безпеку. Стабільність. Повагу. Ви матимете все найкраще. Високе становище в суспільстві, хай чого варті такі речі. Ніхто й не мріятиме про те, щоб хоч зачепити вас пальцем. Ніхто не насмілиться розмовляти з вами зверхньо. Звісно, люди шепотітимуться у вас за спиною. Та шепотітимуть вони про вашу вроду, ваш розум і вашу неперевершену доброчесність. — Ґлокта примружив очі. — Я про це подбаю.

Арді підвела погляд на нього й ковтнула. «А зараз буде відмова. Дякую, та я краще помру».

— Мушу бути з вами чесною. Молодшою… я вчинила дещо дурне. — У неї скривилися вуста. — Це навіть не перший байстрюк, якого я ношу. Батько зіштовхнув мене зі сходів, і я втратила дитину. Він мало не вбив мене. Я не думала, що це може статися знову.

— Ми всі робили щось таке, чим не пишаємося. — «Вам варто якось почути мої зізнання. Точніше кажучи, їх не варто чути нікому й ніколи». — Це нічого не змінює. Я пообіцяв, що подбаю про ваш добробут. Іншого способу не бачу.

— Тоді так. — Дівчина без церемоній узяла в Ґлокти перстень і надягнула на палець. — Тут нема про що думати, чи не так?

«Це аж ніяк не бурхлива згода, неохоче прийняття зі сльозами на очах чи радісна капітуляція, що про них можна прочитати у книжках казок. Це укладання ділової угоди знехотя. Привід для сумних роздумів про все, що могло бути й чого не сталося».

— Хто б міг подумати, — забурмотіла Арді, роздивляючись самоцвіт у себе на пальці, — багато років тому, коли я дивилась, як ви фехтуєте з моїм братом, що колись я носитиму перстень від вас? Ви завжди були чоловіком моєї мрії.

«А тепер я чоловік ваших кошмарів».

— Життя робить дивні повороти. Такі обставини навряд чи хтось міг передбачити.

«І таким чином я рятую два життя. Скільки зла це може переважити? Однак це принаймні якийсь внесок на потрібну чашу терезів. У кожного має бути щось на потрібній чаші терезів».

Арді підвела темний погляд до його очей.

— А ви не могли дозволити собі більший камінь?

— Лише якби пограбував скарбницю, — прохрипів Ґлокта. «За традицією зараз був би поцілунок, але за таких обставин…»

Арді підійшла до нього й підняла одну руку. Він відхитнувся і скривився від різкого болю в стегні.

— Вибачте. Трохи… розучився.

— Якщо я маю це зробити, то лише як годиться.

— Тобто зробити все якнайкраще?

— Ну, хоч якось це зробити.

Вона підійшла ще ближче. Ґлокті довелося змусити себе залишитися на місці. Вона зазирнула йому в очі. Неквапом потягнулася вгору й торкнулася його щоки. Від дотику в нього засіпалася повіка. «Дурість. Скільки жінок торкалися мене раніше? Та все-таки то було в іншому житті. Іншому…»

Рука Арді ковзнула довкола його обличчя, а кінчики її пальців міцно втиснулись йому в щелепу. Коли вона наблизила його до себе, в нього клацнула шия. Ґлокта відчув, як йому гріє підборіддя її дихання. Її губи злегка, лагідно торкнулись його губ, а тоді — навпаки. Він почув, як вона видала тихий гортанний звук, і від цього йому самому перехопило дихання. «Вона, звісно, прикидається. Як жінка може хотіти торкатися цього знівеченого тіла? Цілувати це знівечене обличчя? Навіть у мене думка про це викликає огиду. Вона прикидається, а втім, я мушу поаплодувати їй за старання».

У Ґлокти затремтіла ліва нога, і йому довелося міцно вчепитися в ціпок. Він швидко й шумно задихав через ніс. Її обличчя повернулося набік навпроти його обличчя, і їхні вуста злилися з вологим цмоканням. Кінчик її язика облизав його голі ясна. «Звісно, вона прикидається, як же інакше? А втім, вона робить це дуже, дуже добре…»

Перший закон

Ферро сиділа й витріщалася на свою руку. Руку, що тримала Сім’я. Вона здавалася такою ж, як і завжди, а проте відчувалося, що вона інакша. Досі холодна. Дуже холодна. Ферро закутувала її в ковдри. Купала в теплій воді. Тримала біля вогню — так близько, що аж обпеклася.

Ніщо не допомогло.

— Ферро… — Шепіт, такий тихий, що його можна було майже прийняти за подих вітру довкола віконної рами.

Вона рвучко звелася на ноги, затиснувши в руці ніж. Вдивилася в кутки кімнати. Всюди порожньо. Нагнулася, щоб зазирнути під ліжко, під високу шафу. Відсмикнула вільною рукою штори. Нікого. Вона знала, що нікого не знайдеться.

І все одно досі їх чула.

У двері загупали, і Ферро знову різко крутнулася, шумно видихнувши крізь зуби. Ще один сон? Ще один привид? Знову важкий стукіт.

— Заходьте, — прогарчала вона.

Двері відчинилися. Баяз. Побачивши її ніж, він здійняв брову.

— Ферро, ти аж надто любиш клинки. Але тут у тебе немає ворогів.

Ферро люто зиркнула на мага примруженими очима. Вона не була аж так у цьому впевнена.

— Що сталося на вітрі?

— Що сталося? — Баяз знизав плечима. — Ми перемогли.

— Що то були за постаті? Оті тіні.

— Я не бачив нічого — бачив тільки, як Мамун і його Сто Слів дістали заслужене покарання.

— Хіба ти не чув голосів?

— За громом нашої перемоги? Нічого не чув.

— Я чула. — Ферро опустила ніж і засунула його за пояс. Поворушила пальцями руки — такими самими та все-таки зміненими. — Досі їх чую.

— І що вони тобі кажуть, Ферро?

— Вони говорять про замки`, ворота, двері, про те, як їх відчиняти. Постійно говорять про те, як їх відчиняти. Питають про Сім’я. Де воно?

— В безпеці. — Баяз глипав на неї порожніми очима. — Якщо ти справді чуєш створінь із Потойбіччя, пам’ятай, що вони зроблені з брехні.

— Вони не одні такі. Вони просять мене порушити Перший закон. Як ти й сам зробив.

— Питання інтерпретації. — Баяз гордовито скривив кутик рота. Неначе добився чогось чудового. — Я пом’якшив науки Ґлустрода прийомами майстра Творця і зробив із Сімені рушій свого Мистецтва. Результати були… — Він протяжно, задоволено вдихнув. — Ну, ти там була. Передусім це був тріумф волі.

— Ти ламав печаті. Наразив світ на ризик. Оповідачі Таємниць…

— Перший закон — це парадокс. Змінюючи щось, щоразу доводиться позичати у світу внизу, і ризик є завжди. Якщо я й переступив якусь межу, то лише межу масштабу. Світ у безпеці, хіба ні? Я не прошу пробачення за честолюбні плани.

— Вони ховають чоловіків, жінок, дітей у ямах на сотню людей. Як в Аулкусі. Ця хвороба… вона з’явилася через те, що скоїли ми. То це таке воно, честолюбство? Розмір могил?

Баяз зневажливо трусонув головою.

— Несподіваний побічний ефект. Боюся, зараз ціна перемоги така сама, як за Старого часу, і вона буде такою завжди. — Він уп’явся поглядом у Ферро. В цьому погляді відчувалася загроза. Виклик. — А навіть якби я порушив Перший закон, то що далі? Як гадаєш, у якому суді мене треба судити? З якими присяжними? Ти випустиш Толомей із пітьми, щоб вона дала свідчення? Пошукаєш Захаруса, щоб він зачитав обвинувачення? Притягнеш із краю світу Конейл, щоб вона винесла вердикт? Приведеш із краю мертвих великого Джувенса, щоб він оголосив вирок? Не думаю. Я Перший з-поміж магів. Я останній авторитет, і я кажу… Я доброчесний.

— Ти? Ні.

— Так, Ферро. Зі владою все стає правильним. Це мій перший і останній закон. Це єдиний закон, який я визнаю.

— Захарус попереджав мене, — пробурмотіла Ферро, згадуючи нескінченну рівнину, старого з несамовитими очима, довкола якого кружляли птахи. — Він сказав мені тікати й не зупинятися ніколи. Треба було його послухати.

— Той роздутий міхур лицемірства? — Баяз пирхнув. — Може, й треба було, та той корабель уже відплив. Ти радісно помахала йому рукою з берега й натомість вирішила годувати свою лють. Радо її годувала. Не вдаваймо, ніби я тебе ошукав. Ти знала, що нам доведеться ходити темними шляхами.

— Я не очікувала… — Ферро стиснула крижані пальці у тремтливий кулак. — Цього.

— А чого ти очікувала? Мушу зізнатися, що гадав, ніби ти зліплена з міцнішого тіста. Залишмо філософування тим, хто має більше часу й менше причин комусь мститися. Почуття провини, жаль, праведність? Це все одно що говорити з великим королем Джезалем. А хто ж таке витерпить? — Він повернувся до дверей. — Тобі слід залишатися поряд зі мною. Можливо, з часом Калул пошле інших агентів. Тоді мені знову знадобляться твої таланти.

Ферро пирхнула.

— А до того? Сидіти тут у товаристві тіней?

— А до того всміхайся, Ферро, якщо зможеш згадати, як це робиться. — Баяз зблиснув їй білозубою усмішкою. — Помсти ти добилася.

Вітер шарпався, мчав довкола неї, повний тіней. Ферро стала на коліна в кінці крикливого тунелю, що торкався самого неба. Світ був тонкий і крихкий, як скляна шибка, готовий тріснути. А за ним — бездонна порожнеча, наповнена голосами.

— Впусти нас…

— Ні! — Вона вирвалася й через силу підвелася, стала, задихаючись, на підлозі біля свого ліжка. У неї заціпеніли всі м’язи. Тільки битися не було з ким. Це просто черговий сон.

Сама винна: дозволила собі заснути.

До неї потягнулася по кахлях довга смужка місячного сяйва. Вікно в кінці смужки стояло відчинене, крізь нього проникав холодний нічний вітер, який студив Ферро шкіру, всіяну крап­линками поту. Вона, суплячись, підійшла до вікна, зачинила його й пересунула засув. Розвернулася.

В густих тінях біля дверей стояла якась постать. Однорука, закутана в ганчір’я. Нечисленні деталі обладунків, які досі були на ній закріплені, були потерті й побиті. Обличчя цього чоловіка було запорошене й понівечене, його рвана шкіра клаптями звисала з білої кістки, та Ферро все одно його впізнала.

Мамун.

— Ми знову зустрілися, демонокровко.

Його сухий голос шелестів, як старий папір.

— Я сню, — процідила вона.

— Ти ще пошкодуєш, що не сниш. — Одна запаморочлива мить — і він перетнув кімнату. Його єдина рука зімкнулась у неї на горлі, наче замо`к, що різко замкнув двері. — Викопуючи себе самотужки з тієї руїни, пригорщу землі за пригорщею, я зголоднів. — Його сухе дихання лоскотало їй обличчя. — Я зроблю собі нову руку із твоєї плоті, а нею здолаю Баяза й помщуся за великого Джувенса. Пророк бачив це, і я перетворю його видіння на правду.

Він без жодних зусиль підняв Ферро й гепнув її спиною об стіну; її п’яти вдарились об панелі.

Рука тиснула. Її груди здіймалися й опускалися, та повітря до шиї не проникало. Ферро боролася з тими пальцями, рвала їх нігтями, та вони були залізні, кам’яні, тугі, як зашморг. Вона боролась і крутилась, але він не посунувся ні на йоту. Вона завовтузилася з понівеченим обличчям Мамуна, вп’ялася пальцями в його розірвану щоку, почала рвати запорошену плоть усередині, та він навіть не моргнув. У кімнаті стало холодно.

— Помолися, дитино, — прошепотів він, заскреготівши зламаними зубами, — і понадійся на милосердя Боже.

Тепер вона слабшала. Легені в неї розривалися. Вона все одно його рвала, та кожне нове зусилля було меншим. Чимраз кволішим. Руки у Ферро опустилися, ноги повисли, повіки сильно обважніли. Все було страшенно холодним.

— Зараз, — прошепотів він, і його дихання заклубочилося. Опустив її, роззявив рота, прибравши рвані губи з розтрощених зубів. — Зараз.

Її палець тицьнув йому в шию. Проштрикнув шкіру і вгруз у суху плоть аж по суглоб. Від цього Мамунова голова відхилилася. Друга її рука обкрутилася довкола його руки, зірвала ту руку з її горла й відігнула його пальці назад. Падаючи на підлогу, Ферро відчула, як кістки в них затріщали, захрустіли, почали ламатися. По чорних шибках поряд із нею розповзався білий іній, що завищав під її босими ногами, коли вона крутнула Мамуна й добряче вдарила ним об стіну, втиснула його тіло в поламані панелі, в потріскану штукатурку. Від сили удару додолу щедро посипався пил.

Ферро ще більше вгородила палець Мамунові в горло — вгору і вглиб. Це було легко. Її сила не мала кінця. Вона надходила з того боку поділу. Сім’я змінило Ферро так, як змінило Толомей, і вороття тепер не було.

Ферро всміхнулася.

— Забрати мою плоть хочеш, так? Ти поїв востаннє, Мамуне.

Кінчик її пальця вислизнув із-поміж його зубів, з’єднався з її великим пальцем і підчепив Мамуна, як рибу на гачок. Смикнувши зап’ястком, вона зірвала в нього щелепу й пожбурила її геть. Щелепа заторохтіла. Мамунів язик повис серед подертої маси запорошеної плоті.

— Помолися, пожирачу, — засичала вона, — і понадійся на милосердя Боже.

Вона схопилася долонями за його голову з боків. Із його носа долинув протяжний писк. Його розтрощена рука марно хапалася за Ферро. Його череп зігнувся, тоді сплющився, а відтак розтрощився. Полетіли уламки кістки. Ферро кинула тіло, і з нього на підлогу посипався порох, кружляючи довкола її ніг.

— Так…

Ферро не злякалася. Не витріщила очей. Вона знала, звідки цей голос. Звідусіль і нізвідки.

Підступила до вікна й відчинила його. Вискочила з нього, пролетіла вниз із десяток кроків до землі й підвелася. Ніч пов­нилася звуками, зате Ферро була тиха. Вона безшумно пройшла залитою місяцем травою, що замерзала й хрускотіла від дотиків її босих ніг, прокралася вгору довгими сходами й вийшла на стіни. Голоси пішли за нею.

— Стривай.

— Сім’я!

— Ферро.

— Впусти нас…

Вона на них не зважала. Якийсь чоловік в обладунках видивлявся в ніч, у бік Будинку Творця, що виділявся на тлі чорного неба ще чорнішим силуетом. Кавалок пітьми над Аґріонтом, у якому не було зір, не було залитих місяцем хмар, не було взагалі ніякого світла. Ферро замислилася, чи не чигає в тінях усередині Толомей, шкрябаючись об браму. Вічно шкрябаючись і шкрябаючись. Вона змарнувала свій шанс на помсту.

Ферро такого не зробить.

Вона прослизнула вздовж бійниць, обійшовши вартового й на ходу щільно закутавши його плечі у плащ. Вибралася на парапет — і скочила. Її шкіру овіяв швидкий вітер. Ферро подолала рів, де на воді під нею розходився рипучий лід. Швидко надійшла бруківка за ровом. Ноги Ферро глухо вдарились об неї, і Ферро покотилася геть, до будівель. Падаючи, вона порвала одяг, зате на шкірі в неї слідів не було. Навіть якоїсь краплинки крові.

— Ні, Ферро.

— Повернись і знайди Сім’я!

— Воно поряд із ним.

— Воно в Баяза.

Баяз. Можливо, вона повернеться, коли впорається на Півдні. Коли поховає великого Утмана-ул-Дошта серед руїн його ж палацу. Коли відправить Калула, його пожирачів, його жерців до пекла. Може, тоді вона повернеться і провчить Першого з-поміж магів так, як він заслуговує. Так, як збиралася його провчити Толомей. А втім, брехун Баяз чи ні, та він усе-таки дотримав даного їй слова. Дав їй засіб для помсти.

Тепер вона помститься.

Ферро скрадалася мовчазними руїнами міста, тиха і швидка, як нічний вітер. На південь, до доків. Вона знайде шлях. На південь, через море до Гуркулу, а тоді…

До неї шепотіли голоси. Тисяча голосів. Вони говорили про ворота, які зачинив Еуз, і про печаті, які Еуз на них наклав. Благали Ферро їх відчинити. Благали Ферро їх зламати. Розповідали, як це зробити, й наказували їй це зробити.

Але Ферро лиш усміхалася. Хай балакають.

Вона не має господарів.

Чай і погрози

Лоґен супився.

Супився на простору залу, на її блискучі дзеркала, на численних могутніх людей у ній. Хмурився на видатних лордів Союзу, що перебували навпроти нього. Щонайменше двісті душ, що розсілися з протилежного боку зали й теревенили. Їхні брехливі балачки, брехливі усмішки та брехливі обличчя викликали в Лоґена нудоту, наче він переїв меду. Однак не кращі почуття в нього викликали люди з його боку зали, що сиділи на високому помості разом із ним і великим королем Джезалем.

Насмішкуватий каліка, який ставив усі запитання того дня у вежі, тепер повністю вдягнений у біле. Товстун, у якого на обличчі луснула безліч вен і який мав такий вигляд, ніби починав кожен день із пляшки. Високий худорлявий покидьок у чорному нагруднику, вкритому вишуканим золотом, із м’якою усмішкою й жорсткими маленькими очицями. Лоґен іще не бачив хитріших брехунів, але один із них був страшніший за всіх інших разом узятих.

Баяз сидів із невимушеною усмішкою, неначе все вийшло саме так, як він розраховував. Може, так воно й було. Клятий чаклун. Лоґен мав би бути мудрішим, не довіряти людині без волосся. Духи попереджали його, що маги мають власні цілі, та він на це не зважив, сліпо попер уперед, сподіваючись на краще, як і завжди. Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий ніколи нікого не слухає. Це одна з багатьох його вад.

Його очі перейшли у протилежний бік, до Джезаля. У королівській мантії той, здавалося, почувався достатньо затишно. На голові в нього виблискувала золота корона, а сидів він у золотому кріслі, навіть більшому за Лоґенове. Поряд сиділа його дружина. Їй, може, й була властива якась холодна гордість, але це її не псувало. Вона була прекрасна, як зимовий ранок. Та коли дивилася на Джезаля, її обличчя мало такий вираз… Лютий, неначе вона ледве стримувалася, щоб не вгризтися в нього зубами. Цей клятий щасливчик, здавалося, зав­жди виходив сухим із води. Його дружина могла б трішки надкусити Лоґена, якби схотіла, та яка жінка при здоровому глузді схоче це зробити?

Найбільше Лоґен супився на себе у дзеркалах навпроти. Він сидів на високому помості поряд із Джезалем і його королевою. Поряд із цією прекрасною парою він здавався чудовиськом — понурим і набурмосеним, пошрамованим і страхітливим. Людиною, створеною з душогубства й закутаною в яскраву тканину та рідкісні білі хутра, прикрашені начищеними заклепками та яскравими пряжками, з великим золотим ланцюгом на плечах на додачу. Тим самим ланцюгом, який носив Бетод. Лоґенові долоні, на яких бракувало одного пальця, стирчали з оторочених хутром рукавів, подерті й жорстокі, й трималися за підлокітники золоченого крісла. Одяг у нього, може, й королівський, зате руки від убивці. Він скидався на лиходія з якоїсь дитячої казки. Безжального воїна, що прорвався до влади вогнем і мечем. Видерся до трону по горі трупів. А може, він такий і є.

Лоґен крутився на місці: нова тканина дряпала його вологу шкіру. Далеко ж він зайшов, відколи вибрався з річки, не маючи за душею навіть пари чобіт. Проплентався Високогір’ям, не маючи при собі нічого, крім казанка. Він подолав великий шлях, але не був певен, чи раніше не подобався собі більше. Почувши, що Бетод називає себе королем, він сміявся. А тепер зве себе так само, і ця робота підходить йому ще менше. Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий — мудак. От і все. А такі зізнання про самих себе не тішать нікого.

Говорив здебільшого п’яниця, Хофф.

— Осередок лордів, на жаль, лежить у руїнах. Отож було вирішено: наразі, доки не буде зведено достатньо величної споруди для цієї шляхетної інституції — нового Осередку лордів, розкішнішого й більшого, ніж попередній, — Відкрита Рада перебуватиме на канікулах.

Запала тиша.

— На канікулах? — пробурмотів хтось.

— І як нас слухатимуть?

— Де дворяни матимуть свій голос?

— Дворяни говоритимуть через Закриту Раду, — заявив Хофф тоном дорослого, що звертається згори вниз до дитини. — Або ж можуть подати заяву заступникові міністра аудієнцій, щоб дістати аудієнцію в короля.

— Але ж так може зробити будь-який селянин!

Хофф здійняв брови.

— Це правда.

Лордів навпроти охопив гнів. Лоґен не надто добре розумівся на політиці, та міг здогадатися, коли з однієї групи людей збиткується інша. Бути задіяним у такому завжди неприємно, та він принаймні належав тепер до сторони, що збиткувалася.

— Король і країна — це те саме! — перекрив теревені різкий голос Баяза. — Ви лише позичаєте в нього свої землі. Він шкодує, що мусить забрати назад певну їх частину, але це необхідність.

— Чверть. — Каліка облизав голі ясна, ледь чутно прицмокнувши. — У кожного з вас.

— Це не пройде! — крикнув сердитий старигань у перед­ньому ряду.

— Думаєте, лорде Ішере? — просто всміхнувся йому Баяз. — Усі, хто так вважає, можуть долучитися до лорда Брока у вигнанні серед пилу і здати короні всі свої землі, а не лише частину.

— Це неподобство! — крикнув інший чоловік. — Король завжди був першим з-поміж рівних, найвидатнішим серед дворян, а не вищим за них. Наші голоси посадили його на трон, і ми відмовляємося…

— Ви от-от переступите межу, лорде Хюґене. — Каліка насуплено поглянув на протилежний бік зали, і його лице засіпалося від потворних спазмів. — Можливо, вам варто залишитися на цьому її боці — він безпечний, теплий і лояльний. А от протилежний, гадаю, підійде вам не так добре. — Із його тріпотливого лівого ока потекла по запалій щоці одна довга сльоза. — У прийдешні місяці ваші маєтності оцінюватиме головний ревізор. Із вашого боку, мілорди, було б розважливо в усьому йому сприяти.

Тепер уже багато хто звівся на ноги, хмурився і трусив кулаками.

— Це обурливо!

— Безпрецедентно!

— Неприйнятно!

— Нас не залякати!

Джезаль підскочив із трону, високо здійнявши всіяну самоцвітами шпагу, і заходився грюкати по помосту кінцем піхов. Зала наповнилася дзвінким відлунням.

— Я король! — заревів він на всю залу, яка раптом затихла. — Я не надаю вибір — я видаю королівський указ! Адуа буде відбудовано, до того ж як ніколи розкішно! І це ціна, яку доведеться заплатити! Мілорди, ви надто звикли до слабкої корони! Повірте моєму слову: тепер ці дні для нас минули!

Баяз нахилився вбік, щоб забурмотіти Лоґенові на вухо:

— Йому напрочуд добре це дається, еге ж?

Лорди забурчали, але посідали назад, тимчасом як Джезаль говорив далі. Його голос розходився залою з невимушеною впевненістю, а в одній руці він досі міцно тримав шпагу в піхвах.

— Тих, хто надав мені щиросерду підтримку під час недавньої кризи, від ревізії маєтностей буде звільнено. Але список цих осіб аж надто короткий, за що вам має бути соромно. Більше того, у скрутний час нас утримували на плаву друзі з-за меж Союзу!

Чоловік у чорному підхопився зі стільця.

— Я, Орсо Талінський, завжди на боці своїх коронованих сина й доньки! — Він схопив Джезаля за обличчя й розцілував його в обидві щоки. А тоді вчинив так само з королевою. — Їхні друзі — мої друзі, — мовив він із усмішкою, проте важко було не здогадатися, що він має на увазі. — А їхні вороги? Ах! Ви всі — люди розумні. Можете й самі здогадатися.

— Дякую за те, що доклали рук до нашого визволення, — сказав Джезаль. — Ми вам вдячні. Війна між Союзом і Північчю добігла кінця. Тиран Бетод мертвий, і встановився новий лад. Я з гордістю зву другом людину, що скинула Бетода. Лоґен Дев’ятипалий! Король північан! — Джезаль радісно всміхнувся і простягнув руку. — Нам варто ввійти в це прекрасне нове майбутнє братами.

— Так, — озвався Лоґен і з болем підвівся зі свого місця. — Слушно.

Він згріб Джезаля в обійми і плеснув по плечу з глухим звуком, що розійшовся луною по всій великій залі.

— Гадаю, віднині ми залишатимемося по свій бік Вайтфлоу. Звісно, допоки в мого брата не виникнуть тут проблеми. — Лоґен окинув понурих стариганів у передньому ряду вбивчо сердитим поглядом. — Не змушуйте мене, блядь, сюди повертатися.

Він сів у велике крісло і набурмосився. Може, Кривава Дев’ятка й не надто багато знає про політику, зате він незле вміє погрожувати.

— Ми виграли війну! — Джезаль забряжчав золотим ру­ків’ям шпаги, а тоді плавно просунув її назад, у пряжку на паску. — Тепер нам потрібно виграти мир!

— Добре сказано, ваша величносте, добре сказано! — Червонопикий п’яниця підвівся, не давши нікому змоги вставити хоч слово. — Отже, перш ніж Відкрита Рада піде на канікули, залишається всього одне питання порядку денного. — Він повернувся з догідливою усмішкою й уклонився, потерши руки. — Висловімо свою подяку лордові Баязу, Першому з-поміж магів, який мудрими порадами й силою свого Мистецтва прогнав загарбника й урятував Союз!

П’яниця заплескав у долоні. До нього приєднався каліка Ґлокта, а тоді — герцог Орсо.

Підскочив огрядний лорд у передньому ряду.

— Лорд Баяз! — проревів він і плеснув у товсті долоні.

Невдовзі всю залу заполонило відлуння неохочих оплесків. Долучився до них навіть Хюґен. І навіть Ішер — щоправда, вираз обличчя в нього був такий, ніби він плескав у долоні на власному похороні. Лоґен же залишив руки на місці. Правду кажучи, навіть перебування тут викликало в нього легку нудоту. Нудоту і гнів. Він відкинувся на спинку крісла і продовжив супитися.

Джезаль дивився, як видатні достойники Союзу невдоволено виходять один за одним із Зали дзеркал. Видатні люди. Ішер, Барезін, Хюґен і всі інші. Ті, на кого він колись дивився з роззявленим ротом. І всі вони знічені. Вони бурчали від безпорадного невдоволення, а він ледве стримувався, щоб не всміхнутися. Джезаль майже почувався королем, аж доки не поглянув на свою королеву.

Терез та її батько, великий герцог Орсо, здавалося, затіяли палку суперечку, що велася експресивною штирійською мовою з несамовитим вимахуванням руками з обох сторін. Можливо, Джезалеві стало б легше на душі від того, що він, вочевидь, не єдиний на всю родину, кого Терез зневажає, та він підозрював, що ця суперечка точиться саме через нього. Він почув у себе за спиною тихе човгання, а тоді побачив перекошене обличчя свого нового архілектора, яке викликало легку огиду.

— Ваша величносте. — Ґлокта говорив тихо, неначе збирався торкнутись якихось таємниць, і насуплено дивився в бік Терез та її батька. — Можна вас запитати… у вас із королевою все добре? — Його голос став іще тихішим. — Ви, як я розумію, рідко спите в одній кімнаті.

Джезаль мало не дав каліці ляпаса за безсоромність. А тоді краєчком ока помітив, що на нього дивиться Терез. Із цілковитою зневагою — так, як вона зазвичай і ставилася до нього як до чоловіка. Джезаль відчув, як у нього горбляться плечі.

— Та вона ледве терпить перебування в одній країні зі мною, а про одне ліжко я взагалі мовчу. Ця жінка — цілковита сучка! — загарчав він, а тоді повісив голову й уп’явся поглядом у підлогу. — Що мені робити?

Ґлокта крутнув шиєю в один бік, а тоді у другий. Джезаль, почувши гучне клацання, постарався не здригнутися.

— Ваша величносте, дозвольте мені поговорити з королевою. Я можу бути доволі переконливим, коли маю час і натхнення. Розумію ваші труднощі. Я й сам зовсім нещодавно одружився.

Джезалеві було лячно подумати, яке чудовисько могло взяти це чудовисько собі за чоловіка.

— Справді? — перепитав він із удаваним інтересом. — І хто вона?

— Гадаю, ви трохи знайомі. Її звати Арді. Арді дан Ґлокта.

Губи каліки відсунулися, демонструючи огидну дірку на місці передніх зубів.

— Але ж не…

— Так, це сестра мого давнього друга Коллема Веста. — Джезаль мовчки витріщив очі. Ґлокта напружено вклонився. — Приймаю ваші вітання.

Тоді він відвернувся, пошкандибав до краю помосту й заходився невпевнено спускатися зі сходів, сильно спираючись на ціпок.

Джезаль ледве тримав у собі холодний шок, приголомшливе розчарування, відвертий жах. Він і уявити не міг, до якого шантажу могло вдатися це незграбне страховисько, щоб її заарканити. Можливо, Арді просто була у відчаї, коли Джезаль її кинув. Можливо, через братову хворобу їй більше нікуди було податися. Зовсім нещодавно зустріч із нею в лікарні збудила щось у ньому, достоту так само, як колись. Він тишком-нишком думав, що, можливо, колись, із плином часу…

А тепер навіть такі приємні вимрійки було розбито. Арді заміжня, до того ж за чоловіком, якого Джезаль зневажає. Чоловіком, який засідає в його ж Закритій Раді. Навіть гірше — чоловіком, якому він щойно здуру зізнався, що його шлюб абсолютно нічого не означає. Виставив себе слабким, вразливим, дурнуватим. Джезаль із гіркотою вилаявся собі під носа.

Тепер здавалося, ніби він кохає Арді з нестерпною пристрастю. Ніби між ними було щось таке, чого він більше ніколи не знайде. Як він міг не розуміти цього тоді?! Як він міг допустити, щоб воно зникло, заради цього? Сумно ж, на його думку, було те, що сама по собі любов — це відверто замало.

Відчинивши двері, Лоґен відчув приплив незадоволення, а відразу після нього — огидний напад гніву. В кімнаті було порожньо, охайно й чисто, наче там ніхто ніколи не спав.

Ферро зникла.

Все вийшло не так, як він сподівався. Можливо, йому вже слід було цього очікувати. Зрештою, раніше все теж ішло не так. І все-таки він продовжував дзюрити проти вітру. Він був схожий на людину, яка має занадто низькі двері, та замість того, щоб навчитися пригинатися, знов і знов, кожен день свого нещасного життя, б’ється головою об одвірок. Лоґенові хотілося пожаліти себе, та він знав, що не заслужив на краще. Не можна виробляти те, що виробляв він, і сподіватися на щасливий кінець.

Лоґен вийшов у коридор і пішов далі, зціпивши зуби. В наступні двері він проштовхався не стукаючи. Високі вікна стояли відчинені, у простору кімнату лилося сонячне світло, фіранки ворушилися від вітерцю. Перед однією з них сидів у різьбленому кріслі Баяз із чайною чашкою в руці. Запопадливий служник у оксамитовій лівреї наливав чай зі срібного чайника, втримуючи на розчепірених пальцях тацю й чашки.

— А, король північан! — гукнув Баяз. — Як…

— Де Ферро?

— Пішла геть. Правду кажучи, вона зоставила по собі трохи безладу, та я його прибрав, як мені дуже часто доводиться…

— Куди?

Маг знизав плечима.

— На Південь, мабуть. І якщо вже спробувати здогадатися, то через помсту абощо. Вона завжди дуже багато говорила про помсту. Надзвичайно лиха жінка.

— Вона змінилася.

— Визначні події, друже мій. Усі ми не зовсім такі, як раніше. А тепер вип’єш чаю?

Служник жваво скочив уперед. Срібна таця захиталася. Лоґен ухопив служника за оксамитову ліврею й пожбурив через усю кімнату. Чоловік зойкнув, врізавшись у стіну, й розтягнувся на килимі. Довкола нього із дзенькотом попадали чашки.

Баяз здійняв брову.

— Вистачило б і простого «ні».

— До сраки це, старий покидьку.

Перший з-поміж магів насупився.

— Отакої, майстре Дев’ятипалий, здається, ти сьогодні нестримний. Ти тепер король, і тобі не личить отак віддаватися на милість своїм ницим пристрастям. Такі королі ніколи не тримаються довго. В тебе досі є вороги на Півночі. Кальдер і Скейл баламутять у горах, я в цьому певен. Я завжди вважав, що за манери слід віддячувати такими ж манерами. Ти радо допомагав мені, а я можу радо допомогти тобі у відповідь.

— Як Бетодові?

— Саме так.

— І що це йому дало?

— З моєю допомогою він процвітав. А відтак запишався, став некерованим і почав вимагати, щоб усе було так, як захоче він. Без моєї допомоги… ну, все інше ти знаєш.

— Не лізь у мої справи, чаклуне. — Лоґен опустив долоню на руків’я клинка Творця. Якщо мечі мають голоси, як колись сказав йому маг, то зараз він змусив свій меч висловити похмуру погрозу.

Однак на Баязовому обличчі відобразилося лише ледь помітне роздратування.

— Людина дрібніша, можливо, засмутилася б. Хіба я не викупив твоє життя в Бетода? Хіба не дав тобі мети, коли ти не мав нічого? Хіба не повів тебе на самісінький край світу, хіба не показав тобі дива, які мало хто бачив? Ти погано поводишся. Ба більше, навіть меч, яким ти мені погрожуєш, був моїм дарунком тобі. Я сподівався, що ми зможемо досягти…

— Ні.

— Розумію. Навіть…

— Між нами все скінчено. Я, вочевидь, ніколи не буду кращою людиною, але можу спробувати не стати гіршим. Принаймні це я можу спробувати.

Баяз примружив очі.

— Що ж, майстре Дев’ятипалий, ти дивуєш мене до останнього. Я вважав тебе людиною відважною, та все-таки стриманою, рахубною, та все-таки співчутливою. А передусім я вважав тебе за реаліста. Однак північани завжди були схильні до вередливості. Зараз я спостерігаю в тобі певну впертість і руйнівний норов. Нарешті бачу Криваву Дев’ятку.

— Радий тебе розчарувати. Здається, ми геть неправильно оцінили один одного. Я вважав тебе за видатну людину. Тепер розумію, як помилявся. — Лоґен поволі захитав головою. — Що ти тут зробив?

— Що я зробив? — Баяз пирснув, вражено засміявшись. — Я сполучив три чисті дисципліни магії й витворив нову! Ти, майстре Дев’ятипалий, вочевидь, не розумієш, що це за досягнення, та я тобі прощаю. Розумію, що книжна наука ніколи не була твоїм коником. Про таке перестали думати ще до початку Старого часу, коли Еуз розділив свої дари між синами. — Він зітхнув. — Певно, мого найбільшого досягнення не оцінить ніхто. Ніхто, крім, можливо, Калула, а він навряд чи коли-­небудь зволить мене привітати. Ба більше, такої сили не вивільняли в Земному колі, відколи… відколи…

— Ґлустрод знищив самого себе й Аулкус на додачу?

Маг здійняв брови.

— Якщо вже ти про це говориш.

— І результати, як мені здається, майже такі самі — щоправда, ти влаштував трішки не таку бездумну різанину і зруйнував меншу частину меншого міста у дрібніші й підліші часи. Поза тим які між вами відмінності?

— Як на мене, це цілком очевидно. — Баяз підняв чайну чашку й лагідно подивився з-за її вінця. — Ґлустрод програв.

Лоґен довго стояв на місці й думав над цим. А тоді розвернувся й побрів із кімнати. Служник налякано втік у нього з дороги. Лоґен вийшов у коридор, де його кроки відлунювали від золоченої стелі. Дзеленчання важкого ланцюга Бетода в нього на плечах видавалося йому схожим на сміх.

Мабуть, треба було залишити це безжальне старе падло на своєму боці. Зважаючи на те, якими можуть бути справи на Півночі, коли він повернеться, Лоґенові, ймовірно, знадобиться його допомога. Мабуть, треба було проковтнути ту смердючу сечу, яку він називає чаєм, і всміхнутися так, ніби то був мед. Мабуть, треба було сміятися й називати Баяза давнім другом, щоб можна було приповзти до Великої північної бібліотеки, коли справи стануть кепськими. Це було б розумно. Так учинив би той, хто реально дивиться на речі. Однак усе було саме так, як завжди казав Лоґенів батько…

Він ніколи не був аж таким реалістом.

За троном

Ледве почувши, як відчинилися двері, Джезаль здогадався, хто його гість. Не треба було навіть підводити погляд. Кому ще стане відваги ввірватися до покоїв самого короля, навіть не постукавши у двері? Він лайнувся — подумки, але з великою гіркотою.

Це міг бути лише Баяз. Його тюремник. Його головний мучитель. Його невідступна тінь. Той, хто зруйнував половину Аґріонта й перетворив прекрасну Адуа на руїни, а тепер усміхався й насолоджувався оплесками так, ніби був рятівником країни. Від цього нудило до глибини душі. Джезаль скреготнув зубами, дивлячись із вікна на руїни й уперто не бажаючи розвертатися.

Нові вимоги. Нові компроміси. Нові розмови про те, що треба зробити. Посада голови держави, принаймні з Першим з-поміж магів за плечем, була нескінченним розчаруванням і весь час зв’язувала по руках і ногах. Добитися свого навіть у найнезначніших питаннях було важко, майже неможливо. Хай куди Джезаль дивився, він зазирав просто в несхвально насуплене обличчя мага. Він почувався не більше ніж маріонеткою. Вишуканим, позолоченим, величним, а проте абсолютно нікчемним шматком дерева. Щоправда, маріонетка принаймні може якось рухатися.

— Ваша величносте, — пролунав голос старого. Звичний благенький фасад поваги майже не приховував жорсткого презирства в ньому.

— Що тепер?

Джезаль нарешті розвернувся до нього обличчям і здивувався — побачив, що маг проміняв свою мантію урядовця на старий, забрьоханий у мандрах плащ і важкі чоботи, які носив під час їхньої злощасної мандрівки на зруйнований захід.

— Кудись їдете? — запитав Джезаль, не насмілюючись навіть сподіватися на це.

— Їду з Адуа. Сьогодні.

— Сьогодні?

Джезаль ледве втримався від того, щоб підскочити в повітря й закричати з радості. Він почувався в’язнем, який вийшов зі свого смердючого підземелля на яскраве сонце волі. Тепер можна відбудувати Аґріонт так, як він уважатиме за потрібне. Можна реорганізувати Закриту Раду, обрати радників самотужки. Може, навіть позбутися тієї відьми-дружини, яку Баяз на нього навісив. Він матиме змогу вчинити по совісті, хай що це означає. Принаймні матиме змогу спробувати з’ясувати, як це — чинити по совісті. Зрештою, хіба він не верховний король Союзу? Хто йому відмовить?

— Нам, звісно, буде шкода вас утратити.

— Здогадуюся про це. Однак нам спершу потрібно про дещо домовитися.

— Звісно.

Що завгодно, аби тільки це означало, що він позбудеться цього старого гада.

— Я поговорив із твоїм новим архілектором, Ґлоктою.

Від самого цього імені Джезаля пройняв дрож відрази.

— Справді?

— Розумна людина. Він неабияк мене вразив. Я попросив його говорити від мого імені, поки я буду відсутній у Закритій Раді.

— Справді? — перепитав Джезаль, роздумуючи, чи не викинути каліку з посади, щойно маг вийде за ворота, чи потерпіти деньок.

— Рекомендую, — сказав Баяз відверто наказовим тоном, — уважно прислухатися до його думки.

— О, звісно, так і робитиму. Щиро бажаю вдалої мандрівки назад до…

— Ба більше, я хотів би, щоб ти чинив так, як він скаже.

Джезалеві натиснув на горло холодний вузол злості.

— Ви, по суті, хочете, щоб я… йому корився?

Баяз не зводив погляду з його очей.

— По суті… так.

Джезалеві на мить відібрало мову. Щоб маг вирішив, ніби він може приходити і йти геть коли заманеться, лишаючи за старшого свого понівеченого лакея? Вище за короля в його ж королівстві? Яке приголомшливе нахабство!

— Ви останнім часом почали керувати моїми справами! — різко заявив він. — Я не налаштований міняти одного надміру владного радника на іншого.

— Ця людина буде дуже корисною для тебе. Для нас. Доведеться ухвалювати рішення, які здаватимуться тобі важкими. Доведеться вживати заходів, яких ти волів би не вживати сам. Людям, які живуть у блискучих палацах, потрібні інші, готові забирати в них відходи, щоб ті не накопичувались у начищених коридорах і не поховали їх колись. Усе це просто й очевидно. Ти мене не слухав.

— Ні! Це ти не слухав мене! Занд дан Ґлокта? Той калічний скурвий син… — Джезаль усвідомив, що невдало дібрав слова, та він однаково був змушений вести далі, сердячись як ніколи сильно, — …поряд зі мною в Закритій Раді? Хай він кожен день мого життя посміхатиметься з-за мого плеча? А тепер ти хочеш, щоб він диктував мені свою волю? Це неприйнятно. Нестерпно. Неможливо! Зараз уже не часи Харода Великого! Я гадки не маю, чому ти думаєш, ніби можеш так зі мною розмовляти. Я тут король, і я не бажаю, щоби мною керували!

Баяз заплющив очі й повільно вдихнув через ніс. Неначе намагався знайти терпіння, щоб повчити ідіота.

— Ти не можеш зрозуміти, як це — жити так довго, як я. Знати все те, що знаю я. Ви, люди, вмираєте за мить, і вас доводиться знову вчити тих самих давніх істин. Тих самих істин, яких Джувенс навчав Столікуса тисячу років тому. Це починає надзвичайно втомлювати.

Джезалева лють невпинно зростала.

— Якщо вам зі мною нудно, то вибачте!

— Вибачення прийнято.

— Я жартував!

— А… У тебе такий гострий язик, що я ледве помітив, як порізався.

— Ви з мене кепкуєте!

— Це просто. Мені кожна людина здається дитиною. Той, хто доживає до мого віку, бачить, що історія рухається по колу. Я стільки разів відвертав цю країну від межі знищення і приводив до ще більшої величі. І що я прошу за це? Кілька маленьких жертв? Якби ти тільки розумів, на які жертви я пішов заради вас, скотиняки!

Джезаль люто тицьнув пальцем у бік вікна.

— А як же всі ті мерці? А як же всі ті, хто втратив усе? Ті скотиняки, як ви висловилися! Як гадаєте, вони раді своїм жертвам? А як же всі ті, хто потерпав від виснажливої хвороби? Ті, хто потерпає досі? Серед них навіть мій близький друг! Я не можу не завважувати, що вона схожа на ту хворобу, про яку ви розповідали нам у зруйнованому Аулкусі. Не можу не думати, що її причиною може бути ваша магія!

Маг не став заперечувати.

— Я займаюся визначними речами. Я не можу перейматися долею кожного селянина. І ти теж. Я намагався тебе цього навчити, та цей урок ти, здається, не вивчив.

— Помиляєтесь! Я не бажаю його вивчати!

Ось він, його шанс. Зараз, поки він достатньо сердитий, Джезаль може навіки вийти з тіні Першого з-поміж магів і стати вільною людиною. Баяз — це отрута, і його треба вирізати.

— Ви допомогли мені сісти на трон, і за це я вам дякую. Та ваш спосіб урядування мені не до вподоби: від нього відгонить тиранією!

Баяз примружив очі.

— Врядування — це тиранія. У кращому разі вона вбрана в симпатичні кольори.

— Ваша безсердечна зневага до життів моїх підданців! Я її не терпітиму! Я вас переріс. Вам тут уже не раді. Ви тут уже не потрібні. Віднині я сам знаходитиму шлях. — Джезаль відмахнувся від Баяза, сподіваючись, що таким чином по-королівськи велично сказав «ви вільні». — Можете йти.

— Чи… можу… я… справді?

Перший з-поміж магів довго стояв мовчки, а його лице все похмурнішало й похмурнішало. Це тривало достатньо довго, щоб Джезалів гнів почав в’янути, у нього в роті пересохло, а його коліна підігнулися.

— Розумію, я був аж надто м’який із тобою, — проказав Баяз. Кожне його слово було гостре, як бритва. — Панькався з тобою, як із улюбленим онуком, і ти став свавільним. Я так більше не помилятимуся. Відповідальний опікун ніколи не має соромитися батога.

— Я син королів! — загарчав Джезаль. — Я не буду…

Він зігнувся: йому списом проштрикнув нутрощі біль, приголомшливо раптовий. Джезаль невпевнено ступив один-два кроки. У нього з рота полетіло пекуче блювотиння. Він гепнувся долілиць, не в змозі навіть дихати як слід. Корона з нього зіскочила й відкотилася в куток кімнати. Він ніколи не знав такої страшної муки. І близько не знав.

— Гадки не маю… чому ти гадаєш… ніби можеш так зі мною розмовляти. Зі мною, Першим з-поміж магів!

Джезаль почув, як Баяз поволі тупає до нього. Голос мага різав йому вуха, поки він безпорадно звивався у власному блювотинні.

— Син королів? Я розчарований: після всього, що ми пережили разом, ти так легко віриш у побрехеньки, які я поширив за тебе. Та маячня призначалася для ідіотів на вулицях, але ідіотів у палацах ці рожеві шмарклі, вочевидь, заспокоюють так само легко. Я купив тебе в повії. Ти обійшовся мені в шість марок. Вона хотіла двадцять, але я наполегливо торгуюся.

Ці слова, звісно, завдавали болю. Але значно, значно гіршим був той нестерпний біль, що розтинав Джезалеві хребет, дер йому очі, пік шкіру, обпалював волосся аж до коренів і змушував його метатися, наче жаба в окропі.

— Звісно, у мене в запасі були й інші. Я надто розумний, щоб ставити все на один кидок костей. Інші сини таємничих батьків, готові перебрати на себе цю роль. Мені згадується така собі родина Брінт, а також чимало інших. Але ти, Джезалю, сплив на поверхню, як гівно у ванні. Перетнувши той міст до Аґріонта й побачивши тебе дорослим, я зрозумів, що ти ідеальний. У тебе просто була потрібна зовнішність, а такого навчити не можна. Ти навіть почав розмовляти як король, а такої приємної дрібнички я взагалі не очікував.

Джезаль стогнав і пускав слину, не в змозі навіть закричати. Відчув, як під нього прослизнув Баязів чобіт, а тоді перекинув його на спину. Над ним замаячило насуплене лице мага, розмите через сльози.

— Та якщо ти вперто бажаєш завдавати прикрощів… якщо ти вперто бажаєш іти своїм шляхом… що ж, є інші варіанти. Навіть королі помирають за несподіваних обставин. Їх скидають із себе коні. Вони вдавлюються оливковими кісточками. Падають із великої висоти на жорстку-прежорстку бруківку. Або ж їх просто знаходять мертвими зранку. У вас, комашок, життя завжди коротке. Однак у тих, хто не приносить користі, воно може бути дуже коротким. Я створив тебе з нічого. З порожнечі. І можу знищити тебе одним словом. — Баяз клацнув пальцями. Цей звук мечем проштрикнув Джезалеві живіт. — І так тебе можна замінити.

Перший з-поміж магів нахилився нижче.

— А тепер, йолопе, бастарде, сину повії, ретельно обдумай відповіді на такі запитання. Ти чинитимеш так, як радитиме твій архілектор, так?

Судоми милосердно послабилися — зовсім трішки. Достатньо, щоб Джезаль прошепотів:

— Так.

— Він скеровуватиме тебе в усьому?

— Так.

— Ти слухатимешся його наказів на людях і в приватному житті?

— Так, — видихнув він, — так.

— Добре, — промовив маг і випростався. Тепер він височів над Джезалем так, як колись височіла його статуя над людьми на Алеї Королів. — Я знав, що ти так скажеш, адже, хоч я і знаю, що ти нахабний і невдячний невіглас, я знаю й дещо ще… Ти боягуз. Пам’ятай про це. Гадаю, цього уроку ти не проігноруєш.

Нестерпний біль раптом ущух. Достатньо, щоб Джезаль підвів із кахлів голову, попри запаморочення.

— Ненавиджу тебе, — прохрипів він.

Баяз пирснув зі сміху.

— Ненавидиш? От нахаба! Подумав, ніби мене це обходить… Мене, Баяза, першого учня великого Джувенса! Мене, який скинув майстра Творця, викував Союз, знищив Сто Слів! — Маг поволі підняв ногу й поставив її Джезалеві на щелепний суглоб. — Дурню, мене не обходить, чи подобаюсь я тобі. — Він втиснув Джезалеве обличчя чоботом у заляпану блювотинням підлогу. — Мене обходить те, слухаєшся ти чи ні. А ти будеш слухатися. Так?

— Так, — промимрив розчавленими вустами Джезаль.

— Тоді, ваша величносте, я йду геть. Моліться, щоб ви так і не дали мені приводу повернутися.

Нищівний тиск на обличчя Джезаля зник, і він почув, як маг крокує до віддаленого боку кімнати. Двері рипнули, відчинились, а тоді клацнули і твердо зачинилися.

Він лежав на спині, дивлячись на стелю і швидко, важко дихаючи. За якийсь час він набрався відваги й перекотився, а тоді невпевнено звівся накарачки. Відчувався неприємний сморід, і не лише від розмазаного по його обличчю блювотиння. Джезаль із легким соромом усвідомив, що обгидився. Підповз до вікна, досі кволий, наче викручена ганчірка, важко дихаючи, підвівся на коліна й поглянув униз, на студені сади.

Усього за мить у полі зору з’явився Баяз, який крокував гравійною доріжкою між охайних газонів. Його лисе тім’я виблискувало ззаду. За ним ішов Йору Сульфур із жезлом в одній руці та скринею з темного металу під пахвою другої руки. Тією самою скринею, що разом із Джезалем, Лоґеном і Ферро об’їздила на возі половину Земного кола. Якими ж щасливими ті дні здавалися тепер!

Баяз раптом зупинився, обернувся й підвів голову. Поглянув угору, просто на вікно.

Джезаль сховався серед штор, писнувши від жаху, і затремтів усім тілом. У нього в нутрощах досі сиділа холодна, як крига, примара того нестерпного болю. Перший з-поміж магів постояв на місці ще якусь мить із ледь помітною тінню усмішки на обличчі. А тоді елегантно відвернувся, пройшов між Лицарями Тіла, що вклонились йому обабіч воріт, і зник.

Джезаль стояв на колінах і тримався за фіранки, як дитина за матір. Згадував, яким щасливим був колись і як слабко це усвідомлював. Грав у карти в оточенні друзів, розраховував на яскраве майбутнє. Він важко вдихнув; напруження від бажання заплакати стиснуло йому горло, а тоді розійшлося довкола очей. Він іще ніколи в житті не почувався таким самотнім. Син королів? Та в нього немає нікого й нічого. Він захлинався і шморгав носом. Перед очима все розпливлося. Він трусився від безнадійних ридань, його пошрамовані вуста тремтіли, а сльози крапали вниз і падали на кахлі.

Джезаль ридав від болю та страху, від сорому і гніву, від розчарування й безпорадності. Однак Баяз мав рацію. Він боягуз. Тож понад усе він ридав від полегшення.

Люди добрі, люди злі

У холодних мокрих садах тривав сірий ранок, а Шукач просто стояв на місці й думав про те, що раніше було краще. Стояв на місці посеред отого кола бурих могил і дивився на скопану землю над Хардінгом Мовчуном. Просто дивно, що людина, яка говорила так мало, може лишити по собі таку порожнечу.

Останні кілька років Шукач провів у мандрах — довгих і дивних. З нізвідки в нікуди, ще й утратив безліч друзів дорогою. Він згадав усіх тих, хто возз’єднався з землею. Хардінг Мовчун. Тул Дуру Грозова Хмара. Руд Тридуба. Форлі Найслабший. А за що? Кому від цього стало краще? Стільки всього змарновано. Від цього могло знудити до глибини душі. Навіть людину, знамениту спокійною вдачею. Всі вони пішли з життя, і тепер Шукач почувався самотнім. Без них світ змалів.

Він почув кроки на мокрій траві. То Лоґен ішов до нього крізь мряку. Довкола його обличчя курилося видихнуте повітря. Шукач згадав, як радів тієї ночі, коли Лоґен, іще живий, увійшов у коло світла від багаття. Тоді це здавалося новим початком. Гарною миттю, що обіцяла ще ліпші часи. Вийшло ж не зовсім так. Дивина, та тепер Шукач уже не почувався таким щасливим, коли бачив Лоґена Дев’ятипалого.

— Король північан, — пробурмотів він. — Кривава Дев’ятка. Як минув день?

— Мокро — от як. Рік наближається до кінця.

— Ага. Скоро зима. — Шукач пошкрябав жорстку шкіру в себе на долоні. — Вони надходять дедалі швидше.

— Тоді, мабуть, мені вже час вертати на Північ? Кальдер і Скейл досі на волі, баламутять, і мертві його знають, яку кашу там заварив Доу.

— Так, можна й так сказати. Нам пора вшиватися.

— Залишся тут.

Шукач підвів погляд.

— Га?

— Треба, щоб хтось поговорив із південцями, домовився. Я ніколи не знав нікого, хто говорив би краще за тебе. Ну, хіба що, може, Бетода, але… тепер він не варіант, авжеж?

— Про що домовлятися?

— Може, нам знадобиться їхня допомога. На Півночі буде повно людей, яким не надто сподобається, як усе склалося. Народ не хоче собі короля — чи принаймні не хоче такого короля, як я. Підтримка Союзу стане нам у пригоді. А ще незайве було б, якби ти повернувся з якоюсь зброєю.

Шукач скривився.

— Зброєю, так?

— Краще мати зброю й не потребувати її, ніж потребувати її й…

— Решту я знаю. А як же «ще один бій — і на тому все»? А як же вирощування чого-небудь?

— Поки що, мабуть, вирощувати все доведеться без нас. Послухай, Шукачу, я ніколи не наривався на бійки, ти сам знаєш, але треба дивитися…

— Навіть. Не. Продовжуй.

— Шукачу, я зараз намагаюся стати кращим.

— Що, справді? Щось не бачив, щоб ти дуже старався. Це ти вбив Тула?

Лоґенові очі примружилися.

— Доу щось патякав, так?

— Байдуже, хто там про що патякав. Убив ти Грозову Хмару чи ні? Це ж нескладне запитання. Або «так», або «ні», та й усе.

Лоґен пирхнув так, ніби зібрався розсміятися чи заплакати, але не розсміявся й не заплакав.

— Я не знаю, що зробив.

— Не знаєш? Яка користь від «не знаю»? Те саме ти казатимеш, коли проштрикнеш мені спину, поки я намагатимусь урятувати твоє нікчемне життя?

Лоґен скривився, опустивши погляд на мокру траву.

— Може, й так. Не знаю. — Він знову поглянув Шукачеві в очі й пильно в них вдивився. — Але така вже ціна, хіба ні? Ти знаєш, що я таке. Міг би обрати собі іншого поводиря.

Шукач провів його поглядом, не знаючи, що сказати, й не знаючи навіть, що думати. Він просто стояв на місці, посеред могил, і мокнув. Відчув, як до нього хтось підійшов. Червона Шапка. Той глипав у дощ, дивився вслід чорній постаті Лоґена, яка все тьмянішала і тьмянішала. Похитав головою, міцно стуливши вуста.

— Ніколи не вірив в історії, які про нього розповідали. Про Криваву Дев’ятку. Я гадав, що це все порожні балачки. Але тепер я їм вірю. Чув, він убив Краммокового сина під час того бою в горах. Розітнув його — недбало, наче жука розчавив, безпричинно. Ця людина нічим не переймається. Гадаю, гіршої людини не знайти на всій Півночі. Навіть Бетод не дотягує. Це справжнісінький лихий покидьок.

— Справді? — Шукач зрозумів, що впритул наблизився до обличчя Червоної Шапки і кричить. — То до сраки тебе, падлюко! Хто, блядь, дав тобі право судити?!

— Я просто кажу, та й усе. — Червона Шапка витріщився на нього. — Ну, тобто… Я гадав, ми думаємо про те саме.

— А от і ні! Щоб про щось думати, треба мати мозок, більший за горошину, а в тебе, придурку, такого нема! Ти не відрізнив би добру людину від злої, навіть якби вона на тебе посцяла!

Червона Шапка кліпнув.

— Правду кажеш. Бачу, що помилявся.

Він відступив на крок назад, а тоді пішов геть крізь мжичку, хитаючи головою.

Шукач провів його поглядом, зціпивши зуби й думаючи про те, що йому хотілося б когось ударити, тільки кого — невідомо. Там не було нікого, крім нього, принаймні тепер. Крім нього й мертвих. А втім, може, так воно й буває тоді, коли бої припиняються, з людиною, яка не знає нічого, крім боїв. Тоді людина б’ється із самою собою.

Він протяжно вдихнув холодного, вологого повітря й насуп­лено поглянув на землю над могилою Мовчуна. Замислився, чи відрізняє тепер добру людину від злої. Замислився, яка між ними різниця.

У холодних мокрих садах тривав сірий ранок, а Шукач просто стояв на місці й думав про те, що раніше було краще.

Не те, чого хотілося

Прокинувшись, Ґлокта побачив, що з-поміж штор на його зіжмакану постільну білизну падає промінь м’якого сонячного світла, в якому танцює безліч порошинок. Він спробував перевернутись і скривився: шия клацнула. «Ах, перший спазм за день». Другий не забарився. Він пронизав Ґлокті ліве стегно, поки той силкувався лягти на спину, і вибив із нього дух. Біль проповз по його хребту й зупинився в нозі, де й залишився.

— Ох, — буркнув Ґлокта. Дуже обережно спробував покрутити щиколоткою, поворушити коліном. Біль умить став набагато сильнішим. — Барнаме!

Ґлокта перетягнув простирадло на один бік, і до його ніздрів негайно підібрався знайомий запах випорожнень. «Ніщо так не сприяє продуктивності зранку, як сморід власного лайна».

— Ох! Барнаме!

Він вив, бризкався слиною, хапався за зів’яле стегно, та нічого не допомагало. Біль невпинно посилювався. Його волокна стирчали з понищеної плоті Ґлокти металевими тросами, на кінці яких моторошно метлялася безпала стопа, геть йому не підвладна.

— Барнаме! — заволав Ґлокта. — Барнаме, уйобку! Двері!

Із його беззубого рота текла слина, по його зсудомленому обличчю текли сльози, руки намагалися за щось схопитись і набирали у пригорщі заляпане бурим простирадло.

Він почув квапливі кроки в коридорі, шкрябання в замку.

— Замкнено, йолопе! — вереснув Ґлокта крізь ясна, заметав­шись від болю та злості. Дверна ручка крутнулася, і двері, на превеликий Ґлоктин подив, відчинилися. «Що за…»

До ліжка підбігла Арді.

— Геть звідси! — процідив він, однією рукою безглуздо прикривши лице, а другою схопившись за постільну білизну. — Геть звідси!

— Ні.

Вона зірвала простирадло, і Ґлокта скривився. Він очікував, що вона поблідне на виду, чекав, що вона відсахнеться, прикривши рота рукою й вирячивши очі від шоку та огиди. «Я заміжня… за цим страховищем, викачаним у лайні?» Арді ж лише на мить опустила погляд і насупилась, а тоді взялася за його знівечене стегно і втиснула в нього великі пальці.

Ґлокта охнув, заметався і спробував випручатись, але її хват був безжальний: в самісіньку середину його зсудомлених сухожилків уп’ялися два вістря нестерпного болю.

— Ай! Йобана ти… ти…

Охлялі м’язи раптом обм’якли, а разом із ними обм’як і сам Ґлокта, повалившись назад на матрац. «А тепер те, що я обляпаний власним лайном, починає здаватися лише трішечки ніяковим».

Якусь мить він безпорадно лежав на місці.

— Я не хотів, щоб ти бачила мене… таким.

— Пізно вже. Ти зі мною одружився — пам’ятаєш? Тепер ми — одне тіло.

— Здається, я дістав із цього більше зиску.

— А я дістала життя, хіба ні?

— Навряд чи таке, якого прагне більшість молодих жінок. — Ґлокта подивився на Арді. Поки вона рухалася, по її затіненому обличчю ковзала вперед-назад смужка сонячного світла. — Я знаю, що ти не хотіла собі такого… чоловіка.

— Я завжди мріяла про чоловіка, з яким можна буде танцювати. — Арді підвела погляд і зазирнула йому в очі. — Але ти, мабуть, підходиш мені більше. Мрії — це для дітей. А ми обоє — дорослі.

— І все-таки. Тепер ти бачиш, що відсутність танців — це ще дрібниця. Ти не мусиш робити… оце.

— Я хочу це робити. — Вона міцно взялася за його обличчя й повернула його — трохи боляче — так, щоб Ґлокта дивився просто в обличчя їй. — Я хочу щось робити. Хочу бути корисною. Хочу бути комусь потрібною. Ти можеш це зрозуміти?

Ґлокта ковтнув.

— Так. — «Як мало хто може». — Де Барнам?

— Я сказала йому, що зранку він може не працювати. Сказала, що віднині займатимуся цим сама. Сказала, щоб він пересунув сюди моє ліжко.

— Але ж…

— Ти хочеш сказати, що мені не можна спати в одній кімнаті зі своїм чоловіком?

Її руки поволі ковзнули по його зів’ялій плоті, лагідні, але тверді, потираючи вкриту шрамами шкіру, тиснучи на знівечені м’язи. «Скільки часу минуло? Відколи якась жінка дивилася на мене не з жахом? Відколи якась жінка торкалася мене не жорстоко?» Ґлокта відкинувся назад, заплющивши очі й розтуливши рота. З одного його ока текли сльози, скрапували з боків його обличчя в подушку. «Майже комфортно. Майже…»

— Я на це не заслужив, — видихнув він.

— Ніхто не одержує того, на що заслуговує.

Коли Ґлокта придибав до сонячної вітальні королеви Терез, та поглянула на нього зверхньо, геть не намагаючись приховати однозначну огиду і зневагу. «Ніби побачила, як перед її королівські очі виповз тарган. Але ми ще подивимося. Зрештою, ми добре знаємо цей шлях. Ми йшли ним самі й потягнули за собою стількох людей. Спершу — гордість. Потім — біль. Невдовзі після цього — смирення. А відразу за ним — покора».

— Мене звати Ґлокта. Я новий архілектор Королівської Інквізиції.

— А, каліка… — посміхнулася вона. «Ця прямолінійність освіжає». — І чому ви втрутились у мій день? Тут ви злочинців не знайдете.

«Тільки штирійських відьом».

Ґлоктин погляд швидко перейшов на іншу жінку, що стояла пряма, мов стріла, біля одного з вікон.

— Нам краще обговорити це питання наодинці.

— Графиня Шалер була моєю подругою від народження. Ви не можете сказати мені нічого такого, чого не можна чути їй.

Графиня зиркнула на Ґлокту майже з такою самою нищівною зневагою, що й королева.

— Гаразд. — «Це неможливо сказати делікатно. Та й сумніваюся, що делікатність стане нам тут у пригоді». — Ваша величносте, до мого відома дійшло, що ви не виконуєте своїх подружніх обов’язків.

Довга тонка шия Терез неначе витягнулася від обурення.

— Та як ви смієте?! Це вас не обходить!

— На жаль, обходить. Спадкоємці для короля, самі розумієте. Майбутнє держави й таке інше.

— Це нестерпно! — Обличчя королеви побіліло від люті. «Перлина Таліна справді іскрить вогнем». — Я мушу їсти ваші огидні харчі, мушу терпіти вашу жахливу погоду, мушу всміхатися, чуючи безглузде белькотіння вашого короля-ідіота! А тепер мушу прислужувати його страхітливим підлеглим? Та я тут у полоні!

Ґлокта оглянув прекрасну кімнату. Розкішні штори, позолочене оздоблення, вишукані картини. Двох прекрасних жінок у прекрасному одязі. Він кисло вп’явся одним нижнім зубом у язик.

— Повірте. Полонених тримають в інакших умовах.

— Полон буває різним!

— Я навчився жити в гірших умовах, та й не лише я.

«Вам варто побачити, що мусить терпіти моя дружина».

— Ділити ліжко з якимось огидним бастардом, якимось пошрамованим сином хтозна-кого, дозволяти якомусь смердючому волохатому мужикові мацати мене вночі! — Королева здригнулася від огиди. — Таке не можна терпіти!

В очах Терез заблищали сльози. Її дама кинулася вперед, зашурхотівши сукнею, й опустилася на коліна поряд із нею, поклавши руку їй на плече, щоб утішити. Терез потягнулася вгору й поклала долоню на цю руку. Супутниця королеви дивилася на Ґлокту з неприкритою ненавистю.

— Забирайтеся! Геть, каліко, й більше не приходьте! Ви засмутили її величність!

— У мене до цього хист, — пробурмотів Ґлокта. — Одна з причин, чому мене ненавидить так багато людей…

Він поступово замовк і нахмурився. Придивився на дві руки, що лежали на плечі в Терез. У цьому дотику щось було… «Втіха, заспокоєння, захист. Це дотик відданої подруги, надійної повірниці, супутниці-посестри. Але є й дещо більше. Він надто інтимний. Надто теплий. Майже як у… А…»

— Чоловіки вам особливо ні до чого, так?

Двоє жінок одночасно поглянули на нього, а тоді Шалер хутко прибрала руку з королевиного плеча.

— Поясніть, що ви маєте на увазі! — гарикнула Терез. Однак голос у неї був пронизливий, мало не панічний.

— Гадаю, ви досить добре розумієте, що я маю на увазі. — «І моє завдання значно полегшилося». — На допомогу!

У двері ввірвалися двоє кремезних практиків. «І ось усе дуже швидко змінюється. Просто вражає, якої гостроти можуть надати розмові двоє здорованів. Деякі різновиди влади — це лише ілюзія розуму. Я добре зрозумів це у в’язницях імператора, а мій новий господар лише закріпив цей урок».

— Ви не посмієте! — заверещала Терез, дивлячись круглими очима на новоприбулих у масках. — Не посмієте мене торкнутися!

— На щастя, я сумніваюся, що в цьому виникне необхідність, але це ми ще побачимо. — Ґлокта показав на графиню. — Схопіть цю жінку.

Двоє чоловіків у чорних масках потупали по товстому килиму. Один з утрируваною обережністю прибрав із дороги крісло.

— Ні! — Королева підскочила і схопила Шалер за руку. — Ні!

— Так, — сказав Ґлокта.

Жінки позадкували, міцно тримаючись одна за одну. Терез була попереду і прикривала своїм тілом графиню, оголивши зуби в застережному вишкірі, тимчасом як до них наближалися дві великі тіні. «Їхня явна небайдужість одна до одної мог­ла б бути мало не зворушливою, якби мене можна було хоч чимось зворушити».

— Заберіть її. Але, будь ласка, не зачіпайте королеву.

— Ні! — скрикнула Терез. — Я вам за це голови постинаю! Мій батько… мій батько…

— Зараз повертається до Таліна, та й усе одно сумніваюся, що він затіє війну через вашу подругу від народження. Вас купили й оплатили, а герцог Орсо, як мені здається, не така людина, щоб порушити угоду.

Двоє чоловіків і двоє жінок, хитаючись, пішли віддаленим кінцем кімнати в незграбному танці. Один із практиків ухопив графиню за зап’ясток, відтягнув її від хапкої руки королеви і грубо поставив на коліна, завівши руки їй за спину й замкнувши на її зап’ястках важкі кайдани. Терез верещала, билася, хвицалася, дряпала іншого чоловіка, та це було все одно що зганяти злість на дереві. Велетень практично не рухався, а його очі залишалися такими ж беземоційними, як маска під ними.

Споглядаючи цю потворну сцену, Ґлокта зрозумів, що мало не всміхається. «Може, я й скалічений, жахливий, постійно мучуся від болю, та мені ще доступні задоволення — наприклад, приниження вродливих жінок. Тепер я принижую погрозами й насильством, а не лагідними словами і благаннями, та менше з тим. Це майже так само весело, як колись».

Один із практиків натягнув Шалер на голову парусинову торбу, перетворивши її крики на приглушені схлипи, а тоді провів її, безпорадну, на протилежний кінець зали. Інший якусь мить залишався на місці, тримаючи королеву в кутку, а тоді позадкував до дверей. Дорогою він підняв крісло, яке пересунув, і обережно поставив його в те саме місце, де знайшов.

— Будьте ви прокляті! — зарепетувала Терез. Коли двері клацнули й зачинились і вони з Ґлоктою залишилися самі, її стиснені кулаки тремтіли. — Будьте ви прокляті, тварюко перекошена! Якщо ви їй нашкодите…

— До цього не дійде. Тому що ви цілком у змозі її визволити.

Королева ковтнула. Її груди важко здіймалися й опускалися.

— Що я мушу робити?

— Трахатися. — В цій прекрасній обстановці це слово чомусь звучало вдвічі потворніше. — І народжувати дітей. Я дам графині сім днів у темряві, де її ніхто не займатиме. Якщо я до кінця цього терміну не почую, що ви щоночі розпалювали королю прутня, то познайомлю її зі своїми практиками. Бідолахи. Вони так мало тренуються. По десять хвилин на людину має вистачити, але в Будинку питань їх задосить. Насмілюся сказати, що ми можемо день і ніч не давати спокою подрузі вашого дитинства.

По обличчю Терез промайнув спазм жаху. «А чом би й ні? Це занадто мерзенно навіть для мене».

— А якщо я вчиню так, як ви просите?

— Тоді графиня буде в цілковитій безпеці. Коли можна буде пересвідчитися в тому, що ви чекаєте дитину, я поверну графиню вам. І до пологів усе зможе бути так, як зараз. Дайте нам двох хлопчиків-спадкоємців, двох дівчаток, яких видадуть заміж, і ми зможемо розпрощатися. Король же зможе шукати розваг деінде.

— Але ж на це підуть роки!

— Їздячи на ньому по-справжньому завзято, ви можете впоратися за три-чотири роки. І ви, можливо, зрозумієте, що всім буде легше жити, якщо ви принаймні вдаватимете, що вам подобається.

— Вдаватиму? — видихнула Терез.

— Що більше здаватиметься, ніби це вам до вподоби, то швидше все закінчиться. Навіть найдешевша повія в доках може верещати за свої мідяки, коли її штрикають матроси. Чи ви хочете сказати, що не можете поверещати для короля Союзу? Ви ображаєте мої патріотичні почування! Ох! — видихнув Ґлокта й закотив очі в пародії на екстаз. — Ах! Так! Осюди! Не зупиняйся! — Він вишкірився на Терез. — Бачите? Навіть я так можу! В такої досвідченої брехухи, як ви, труднощів виникнути не повинно.

Її заплакані очі швидко оглянули кімнату, неначе вона шукала якогось виходу. «Але його немає. Шляхетний архілектор Ґлокта, оборонець Союзу, велике серце Закритої Ради, еталон джентльменських чеснот, демонструє хист до політики й дипломатії». Споглядаючи її жалюгідний відчай, він відчув, як у ньому щось ледь-ледь заворушилося, щось майже непомітно затріпотіло в нутрощах. «Може, це почуття провини? Чи нетравлення? Власне, байдуже, я свій урок дістав. Жаль мені ніколи не підходить».

Ґлокта поволі ступив уперед іще один крок.

— Ваша величносте, сподіваюся, ви цілком розумієте, яка цьому альтернатива.

Терез кивнула й витерла очі. А тоді гордо задерла підборіддя.

— Я зроблю так, як ви кажете. Будь ласка, благаю вас, не кривдьте її… будь ласка…

«Будь ласка, будь ласка, будь ласка. Всіляко вітаю, Ваше Преосвященство».

— Даю вам слово. Я подбаю про те, щоб із графинею поводились якнайкраще. — Ґлокта злегка лизнув кислі прогалини між зубами. — А ви чиніть так само зі своїм чоловіком.

Джезаль сидів у пітьмі. Дивився, як у великому каміні танцює вогонь, і думав про те, що могло б бути. Думав не без гіркоти. Скількома різними шляхами могло піти його життя, а він опинився тут. Сам.

Він почув, як зарипіли дверні петлі. Невеличкі двері, що вели до опочивальні королеви, поволі відчинилися. Він ніколи не завдавав собі клопоту, щоб замкнути їх зі свого боку. Не передбачав жодних обставин, за яких королева зволила б ними скористатися. Він, поза сумнівом, якимось чином порушив етикет, а вона не може навіть дочекатися ранку, щоб його за це пошпетити.

Він швидко підвівся, дурнувато занервувавшись.

Терез увійшла в затінені двері. Вона так змінилася зовні, що спершу Джезаль ледве її впізнав. Волосся в неї було розпущене, з одягу на ній була лише сорочка. Терез смиренно дивилася на підлогу, а її лице ховалося в темряві. Її босі ноги ляскали по мостинах і товстому килиму до вогню. Раптом вона почала здаватися дуже юною. Юною й маленькою, слабкою й самотньою. Джезаль дивився на неї, передусім спантеличений і трохи наляканий, але водночас, коли вона підійшла ближче й вогонь освітив її силует, відчув ледь помітне збудження.

— Терез, моя… — він спробував знайти потрібне слово й не знайшов. «Люба» явно було недоречним. «Кохана» теж. Можливо, згодилося б «найлютіша супостатко», та це навряд чи допомогло б. — Чого…

Вона, як завжди, перервала його, але не такою тирадою, якої він очікував.

— Вибач за те, як я з тобою поводилася. За те, що я казала… ти, певно, вважаєш, що я…

У неї в очах стояли сльози. Справжні сльози. До тієї миті Джезаль і не повірив би, що вона може плакати. Він квапливо підійшов до неї на крок чи два, простягнувши одну руку й гадки не маючи, що робити. Він і не наважувався сподіватися на вибачення, тим паче таке серйозне й щире.

— Знаю, — невпевнено проказав Джезаль, — знаю… Я не такий чоловік, якого ти хотіла. Вибач, що так вийшло. Але для мене це — така сама тюрма, як і для тебе. Я тільки сподіваюся… що ми, можливо, зуміємо впоратися з цим якнайкраще. Може, ми зуміємо знайти спосіб… дбати одне про одного? У нас — і в тебе, і в мене — більше нікого немає. Будь ласка, скажи, що я маю зробити…

— Тс-с-с-с.

Вона приклала один палець до його губ і зазирнула йому в очі. Одна половина її обличчя палала жовтогарячим сяйвом вогню, а друга була чорна через тінь. Вона провела пальцями крізь його волосся й наблизила його до себе. Поцілувала, лагідно, майже незграбно, їхні губи ледь зустрілись, а тоді неоковирно зімкнулись. Джезаль обхопив однією рукою її шию нижче вуха й погладив великим пальцем її гладеньку щоку. Їхні вуста ворушилися машинально під тихий писк дихання у нього в носі й легке прицмокування слини. Це був аж ніяк не найпристрасніший поцілунок у його житті, та це було набагато більше, ніж він очікував від Терез. Коли він просунув язика їй до рота, у нього в паху почало наростати приємне поколювання.

Джезаль провів другою долонею по її спині й намацав пальцями горбки на її хребті. Тихо забурчав, ковзнувши долонею по її п’ятій точці та стегну, а тоді провів рукою вгору, між її ногами. Поділ сорочки Терез накрутився йому на зап’ясток. Він відчув, як вона здригнулася, сахнулася й закусила губу — здавалося, від шоку чи навіть огиди. Джезаль відсмикнув руку, і вони розділилися, втупившись у підлогу.

— Вибач, — пробелькотів він, подумки проклинаючи своє завзяття. — Я…

— Ні. Це я винна. Я не… маю досвіду… з чоловіками…

Джезаль трохи покліпав, а тоді мало не всміхнувся від колосального полегшення. Ну звісно. Тепер усе ясно. Терез така самовпевнена, така різка, що йому й на думку не спадало, ніби вона може бути незайманою. Вона так тремтить зі звичайного страху. Страху, що вона може його розчарувати. Він раптом відчув щире співчуття до Терез.

— Не хвилюйся, — тихо пробурмотів Джезаль, вийшов уперед і обійняв її. Відчув, як вона напружилася — поза сумнівом, занервувалася, — і лагідно погладив її по волоссю. — Я можу зачекати… ми не конче мусимо… поки що.

— Ні, — промовила вона зі зворушливою рішучістю, безстрашно дивлячись йому в очі. — Ні. Мусимо.

Терез потягнула сорочку вгору і зняла її через голову, а тоді кинула на підлогу. Наблизилася до Джезаля, взялася за його зап’ясток і повернула його собі на стегно, а тоді потягнула вгору.

— Ах… — прошепотіла вона наполегливим гортанним голосом. Її губи ледь торкнулись його щоки, а дихання обпалило йому вухо. — Так… осюди… не зупиняйся.

Терез підвела його, задиханого, до ліжка.

— Якщо це все… — Ґлокта обвів поглядом стіл, але старигані мовчали. «Всі чекають мого слова». Король знову був відсутній, тож чекати він їх змусив недоречно довго. «Просто щоб до всіх, хто сумнівається, дійшло, хто тут голов­ний. А зрештою, чом би й ні? Влада потрібна не для того, щоб виявляти милосердя». — Тоді це засідання Закритої Ради завершене.

Вони підвелися — швидко, тихо і благопристойно. Торлікорм, Халлек, Крой і всі інші один за одним поволі вийшли з зали. Встав і сам Ґлокта, в якого досі боліла нога від спогаду про вранішні судоми, але тут він зрозумів, що лорд-камергер знову залишився. «І йому явно не весело».

Хофф заговорив лише тоді, коли двері зачинилися.

— Уявіть собі, як я здивувався, — різко промовив він, — коли почув про ваше недавнє весілля.

— Швидка і проста церемонія. — Ґлокта показав лорд-камергерові все, що залишилося від його передніх зубів. — Самі розумієте: юнацьке кохання не терпить затримок. Перепрошую, якщо ви образилися, не одержавши запрошення.

— Запрошення? — прогарчав Хофф, сильно нахмурившись. — Аж ніяк! Ми говорили не про це!

— Говорили? Здається, у нас виникло непорозуміння. Наш спільний друг, — Ґлокта багатозначно перевів погляд на порожній тринадцятий стілець у віддаленому кінці столу, — залишив за старшого мене. Мене. Не когось іншого. Він уважає за потрібне, щоб Закрита Рада промовляла одним голосом. Віднині й надалі цей голос буде надзвичайно схожим на мій.

Червонясте обличчя Хоффа злегка поблідло.

— Звісно, але…

— Ви ж, певно, знаєте, що я пережив два роки тортур? Два роки в пеклі, щоб зараз стояти перед вами. Або ж хилитися перед вами, перекосившись, як корінь старого дерева. Калічна, незграбна, жалюгідна пародія на людину, так, лорде Хоффе? Будьмо чесними один з одним. Часом я втрачаю контроль над власною ногою. Власними очима. Власним обличчям. — Ґлокта пирхнув. — Якщо це можна назвати обличчям. І кишки в мене неслухняні. Я часто прокидаюся перемазаним власним лайном. Постійно страждаю від болю, а ще мені нескінченно докучають спогади про все втрачене. — Він відчув, як у нього засіпалося ліве око. «Хай сіпається». — Тож ви розумієте, чому я, попри постійні намагання бути світлою людиною, зневажаю світ і все в ньому, а найбільше — самого себе. Це прикра ситуація, виправити яку неможливо.

Лорд-камергер невпевнено облизав губи.

— Співчуваю, проте не розумію, як це стосується теми.

Ґлокта раптом підійшов зовсім близько, забувши про спазм у нозі, і притиснув Хоффа до столу.

— Ваше співчуття варте менш ніж нічого, а теми це стосується ось як. Знаючи, що я таке, що пережив, що переживаю досі… ви можете вважати, ніби я боюся хоч чогось на світі? Ніби є щось таке, на що я не наважуся? Те, що для інших є найнестерпнішим болем, мене щонайбільше… дратує. — Ґлокта шарпнувся ще ближче й оголив понівечені зуби, дозволивши своєму обличчю затремтіти, а оку — пустити сльозу. — Знаючи все це… невже ви можете думати, ніби розважливо… стояти там, де ви стоїте зараз… і погрожувати? Погрожувати моїй дружині? Моїй ненародженій дитині?

— Звичайно ж, не йшлося про жодну погрозу, я ніколи не став би…

— Це просто неподобство, лорде Хоффе! Це просто неподобство. Щойно з’явиться найменший натяк на насильство над ними… о, як на мене, вам краще й не уявляти мою жахливу нелюдську реакцію на таке. — Ще ближче, так близько, що Ґлоктина слина змочила обвислі, тремтливі щоки Хоффа дрібними бризками. — Я не можу допустити, щоб на цю тему говорили далі. Взагалі. Не можу допустити навіть чуток про те, що тут є якась проблема. Взагалі. Вийшло б справжнє… неподобство, лорде Хоффе, якби ваш стілець у Закритій Раді зайняв м’ясний мішок без очей, без язика, без обличчя, без пальців і без прутня. — Ґлокта відступив і вишкірився най­огиднішою своєю усмішкою. — Мій лорд-камергере… хто б тоді випивав усе вино?

В Адуа стояв прекрасний осінній день, і в гіллі духмяних плодових дерев приємно сяяло сонце, кидаючи ажурну тінь на траву. У фруктовому саду віяв утішний вітерець, який ворушив багряну мантію короля, що велично походжав своїм моріжком, і білий плащ королівського архілектора, який уперто шкандибав слідом на поважній відстані, зігнувшись над своїм ціпком. На деревах цвірінькали птахи, гарно начищені чоботи його величності хрускотіли по гравію, і їхні кроки ледь чутно, приємно відлунювали від білих будівель палацу.

Із того боку високих мурів долинали приглушені звуки роботи десь удалині. Дзвінкі удари кирок і молотків, шкрябання по землі та стукіт каміння. Ледь чутні вигуки теслярів і каменярів. Джезалеві ці звуки видавалися найприємнішими на світі. Звуки відбудови.

— Звісно, для цього знадобиться час, — провадив він далі.

— Звісно.

— Можливо, роки. Але значну частину уламків уже прибрано. Вже розпочався ремонт деяких будівель, які постраждали відносно слабко. Ви й незчуєтесь, як Аґріонт стане ще величнішим, аніж був. Я зробив це своїм основним пріоритетом.

Ґлокта схилив голову ще нижче.

— А отже, й моїм, а також вашої Закритої Ради. Можна запитати… — стиха промовив він, — …як там здоров’я вашої дружини, королеви?

Джезаль поворушив вустами. Йому не подобалось обговорювати особисті справи саме з цією людиною, та не можна було заперечувати: хай що там каліка сказав Терез, справи просто радикально покращилися.

— Сталася суттєва зміна. — Джезаль похитав головою. — Нині я виявив, що вона — жінка з майже… невситимим апетитом.

— Я дуже радий, що мої благання мали якийсь ефект.

— О, це так, це так. Щоправда, в ній досі відчувається певний… — Джезаль помахав рукою в повітрі, шукаючи влучного слова. — Смуток. Іноді… я чую, як вона плаче вночі. Стоїть біля відчиненого вікна й ридає, по кілька годин поспіль.

— Плаче, ваша величносте? Можливо, просто сумує за домом. Я завжди підозрював, що вона — значно ніжніша душа, ніж видається.

— Це так! Це так. Ніжна душа. — Джезаль трохи подумав над цим. — А знаєте, я гадаю, що ви можете мати рацію. Вона сумує за домом.

У нього в голові почав формуватися план.

— Може, замовити перелицювання палацових садів, щоб надати їм талінського колориту? Ми б могли переробити струмок, щоб він був схожий на канали, і не лише це!

Ґлокта вишкірився беззубою усмішкою.

— Пречудова ідея. Я поговорю з королівським садівником. І, можливо, ще раз перекинуся слівцем із її величністю, щоб зрозуміти, чи можу я зупинити її сльози.

— Буду вельми вдячний за все, що ви зможете зробити. А як там ваша дружина? — кинув Джезаль через плече, сподіваючись змінити тему, а тоді усвідомив, що натрапив на ще складнішу тему.

Однак Ґлокта лише знову продемонстрував голу усмішку.

— Вона для мене — величезна втіха, ваша величносте. Справді не знаю, як колись жив без неї.

Якусь мить вони простували далі в ніяковому мовчанні, а тоді Джезаль прокашлявся.

— Ґлокто, я тут думав про той свій план. Ну, пам’ятаєте, про податок на банки? Можливо, так ми профінансуємо нову лікарню біля доків. Для тих, кому не по кишені хірург. Простий народ поводився з нами добре. Допоміг нам здобути владу і страждав заради нас. Уряд має пропонувати щось усім людям, якими керує, хіба ні? Що нижчі ці люди, що простіші вони, то більше їм потрібна наша допомога. Багатство короля по-справжньому визначає багатство його найбіднішого підданця. Хіба не так? Може, попросите верховного суддю щось скласти? Почнемо з дрібнички, а згодом можна буде піти далі. Можливо, безкоштовне житло для тих, хто не має домівки. Варто замислитися…

— Ваша величносте, я поговорив про це з нашим спільним другом.

Джезаль застиг на місці. По його спині побіг холодок.

— Справді?

— Боюся, я зобов’язаний це робити. — Говорив каліка запопадливо, як слуга, проте його запалі очі ні на мить не відривалися від Джезалевих. — Наш друг… не в захваті.

— Хто править Союзом — він чи я?

Однак вони обидва чудово знали відповідь на це запитання.

— Король, звісно, ви.

— Звісно.

— Але наш спільний друг… його не варто засмучувати. — Ґлокта пришкандибав на крок ближче, і його ліве око огидно стрепенулося. — Певен, що ні ви, ні я не хотіли б спровокувати… його візит до Адуа.

У Джезаля раптом підкосилися коліна. Нутрощі зашкрябало від туманного спогаду про той жахливий, нестерпний біль.

— Ні, — видушив із себе він, — ні, звісно, ні.

Голос каліки став лише трохи голоснішим за шепіт.

— Імовірно, з плином часу можна буде знайти кошти на якийсь невеличкий проєкт. Наш друг, зрештою, не може бачити все, а від того, чого він не бачить, шкоди не буде. Я певен, що ми з вами тишком-нишком… могли б потроху творити добро. Але не зараз.

— Ні. Ви маєте рацію, Ґлокто. У вас чудове чуття на такі речі. Не робіть нічого такого, що образило б його хоч трохи. Прошу, повідомте нашому другові, що його думки завжди цінуватимуться вище за всі інші. Прошу, передайте нашому доброму другові, що він може на мене покластися. Будь ласка, скажіть йому це.

— Скажу, ваша величносте. Він буде радий це почути.

— Добре, — стиха промовив Джезаль. — Добре.

Повіяв холодний вітер, і король пішов назад, до палацу, закутавшись у плащ. День усе-таки вийшов не таким приємним, як він сподівався.

Незавершені справи

Зачухана біла коробка із двома дверима навпроти одні одних. Стеля була занизька, щоб у кімнаті було затишно, а лампи світили надто яскраво. З одного кутка поступово розходилася волога, і на штукатурці там лущилися численні пухирі, вкриті плямами чорної цвілі. Хтось намагався зчистити зі стіни видовжену криваву пляму, та старався далеко не так сильно, як належало.

Попід стіною стояли двоє здоровезних практиків, склавши руки на грудях. Один зі стільців за прикрученим до підлоги столом був порожній. На другому сиділа Карлот дан Ейдер. «Кажуть, історія рухається по колу. Як же все змінилось! І водночас залишилося незмінним». Вона зблідла на виду від тривоги, під очима в неї були темні кола від безсоння, та ця жінка все одно здавалася прекрасною. «В певному розумінні як ніколи прекрасною. Прекрасною, як полум’я свічки, що майже вигоріло. Знову».

Ґлокта чув її налякане дихання, поки вмощувався на другому стільці. Він приставив ціпок до подряпаної стільниці й насуплено зазирнув Ейдер в обличчя.

— Досі думаю, чи не одержу в найближчі кілька днів отого листа, про який ви казали. Самі знаєте якого. Того, який, за вашим планом, мав прочитати Сульт. Того, який розповідає історію мого маленького егоїстичного акту милосердя до вас. Того, який ви доручили надіслати архілектору… в разі своєї смерті. Як гадаєте, чи надійде він тепер на мій робочий стіл? Така собі іронія долі наостанок.

Ненадовго запала тиша.

— Я розумію, що, повернувшись, припустилася великої помилки. — «І ще більшої — не поїхавши достатньо швидко». — Сподіваюся, ви приймете моє вибачення. Я лише хотіла попередити вас про гурків. Якщо ви зважитеся на милосердя…

— А ви коли-небудь очікували від мене милосердя?

— Ні, — прошепотіла вона.

— Тоді які, на вашу думку, шанси на те, що я двічі зроблю одну помилку? Я ж казав: ніколи не вертайтеся. Ніколи.

Ґлокта змахнув рукою, і вперед вийшов один зі страхітливих практиків і підняв кришку його скрині.

— Ні… ні. — Очі Ейдер ковзнули по його інструментах і назад. — Ви перемогли. Звісно, ви перемогли. Першого разу я мала бути вдячною. Будь ласка. — Вона нахилилася вперед, дивлячись Ґлокті в очі. Її голос понизився, став хрипким. — Будь ласка. Має ж бути… якийсь спосіб… щоб я могла компенсувати свою дурість…

«Дивна суміш удаваної жаги й щирої огиди. Удаваної туги й щирої ненависті. А ще потворнішою її робить дрібка щораз сильнішого жаху. Я мимоволі замислююся, нащо взагалі виявив до неї милосердя».

Ґлокта пирхнув.

— Це конче має бути не лише болючим, а й ніяковим?

Спроба зваблення швидко припинилася. «Зате страх, як я помітив, нікуди не подівся». І тепер до нього додалася нотка відчаю, дедалі сильніша.

— Я знаю, що припустилася помилки… я намагалася допомогти… прошу, я не хотіла справді вам нашкодити… я вам не нашкодила, самі знаєте!

Він неквапом потягнувся до скрині й подивився, як нажахані очі Ейдер слідкують за його рукою в білій рукавичці. Її голос підвищився до панічного вереску:

— Просто скажіть, що я можу зробити! Будь ласка! Я можу вам допомогти! Можу бути корисною! Скажіть, що я можу зробити!

Ґлоктина рука зупинилася посеред невблаганної мандрівки через стіл. Він постукав одним пальцем по дереву. Тим самим пальцем, на якому у світлі ламп виблискував перстень архілектора.

— Можливо, дещо таки є.

— Що завгодно, — пробелькотіла Ейдер із блиском у заплаканих очах. — Що завгодно, тільки назвіть!

— Ви маєте контакти в Таліні?

Вона ковтнула.

— У Таліні? Зв… звісно.

— Добре. Ми з деякими моїми колегами в Закритій Раді стурбовані тим, яку роль великий герцог Орсо планує відігравати в політиці Союзу. Ми вважаємо — ми впевнені, — що йому слід обмежуватися знущаннями зі штирійців і не пхати носа до нашого проса.

Ґлокта багатозначно замовк.

— Як мені…

— Ви поїдете до Таліна. Будете моїми очима в тому місті. Зрадниця, що рятується втечею, без жодного друга, самотня, шукає лише місце, де можна почати з нуля. Прекрасна, а проте нещасна зрадниця, що відчайдушно потребує захисту сильної руки. Ви мене розумієте.

— Гадаю… Гадаю, я могла б це зробити.

Ґлокта пирхнув.

— Вам варто це зробити.

— Мені знадобляться гроші…

— Ваше майно конфісковано Інквізицією.

— Все?

— Можливо, ви помітили, що нам треба дуже багато чого відбудувати. Королю потрібна кожна марка, яку він може роздобути, а ті, хто зізнався у зраді, навряд чи можуть сподіватися зберегти свою власність у такі часи. Я домовився про корабель для вас. Коли прибудете на місце, зв’яжіться з банківським домом «Валінт і Балк». Він організує вам позику для початку.

— «Валінт і Балк»? — Ейдер, вочевидь, злякалася ще більше — якщо таке взагалі можливо. — Я воліла б заборгувати кому завгодно, крім них.

— Знайоме відчуття. Але або це, або нічого.

— Як я…

— Така винахідлива жінка, як ви? Певен, що ви знайдете спосіб. — Ґлокта скривився, відштовхнувшись від стільця й підвівшись. — Заваліть мене листами. Про те, що відбувається в місті. Чим займається Орсо. Із ким він воює, з ким мириться. Хто його союзники, хто вороги. Ви відбуваєте з наступним припливом. — Біля дверей він ненадовго повернувся. — Я за вами стежитиму.

Вона тупо кивнула й витерла сльози полегшення тильним боком тремтливої долоні. «Спершу це роблять із нами, потім ми робимо це з іншими, а далі хтось робить це за нашим наказом. Таке життя».

— Ви завжди напиваєтеся так зрання?

— Ваше Преосвященство, ви мене ображаєте, — всміхнувся Нікомо Коска. — Зазвичай о цій порі я вже кілька годин як п’яний.

«Хе. Усі ми знаходимо якісь способи пережити день».

— Я хочу подякувати вам за всю надану допомогу.

Штирієць театрально змахнув рукою. Ґлокта помітив, що на цій руці виблискує ціла пригорща важких перснів.

— До дідька ваші подяки: у мене ваші гроші.

— І я вважаю, що всі вони, до останньої копійчини, витрачені з розумом. Сподіваюся, ви залишитесь у місті й іще якийсь час насолоджуватиметеся гостинністю Союзу.

— А знаєте що? Гадаю, так і буде. — Найманець задумливо почухав висип у себе на шиї, залишивши на облупленій шкірі червоні сліди від нігтів. — Принаймні доки не закінчиться золото.

— Як швидко ви можете витратити те, що я вам за­платив?

— О, ви будете вражені. Я за своє життя розтринькав більш як десять статків. Із нетерпінням чекаю на можливість розтринькати ще один. — Коска плеснув себе по стегнах, підвівся, дещо непевно покрокував до дверей і театрально розвернувся. — Неодмінно покличте мене, коли знову будете організовувати відчайдушний останній бій.

— Мій перший лист буде адресовано вам.

— Тоді я з вами… прощаюся! — Коска зірвав із голови величезний капелюх і низько вклонився. А відтак, багатозначно всміхаючись, вийшов за двері й щез.

Ґлокта переніс кабінет архілектора до великої зали на першому поверсі Будинку питань. «Ближче до справжньої роботи Інквізиції — в’язнів. Ближче до запитань і відповідей. Ближче до правди. А ще, звісно, справжня родзинка… жодних сходів».

За великими вікнами виднілися доглянуті сади. За шибками ледь чутно плюскав фонтан. Але всередині кімнати не було жодного з огидних атрибутів влади. Стіни були потиньковані й пофарбовані у простий білий колір. Меблі — жорсткі й функціональні. «Я так довго залишався гострим саме завдяки гострильному каменю дискомфорту. Немає причин допускати, щоб лезо тьмяніло лише через те, що в мене скінчилися вороги. Невдовзі знайдуться нові».

У кабінеті стояли кілька важких книжкових шаф із темного дерева. Кілька письмових столів, укритих вичиненою шкірою й уже заставлених стосами документів, які потребували Ґлоктиної уваги. Крім великого круглого столу з мапою Союзу й кількома кривавими слідами від цвяхів, Ґлокта забрав із собою донизу всього один предмет Сультових меблів. З-над простого каміна на нього суворо дивився темний портрет лисого старого Золлера. «Він відзначається моторошною схожістю на певного мага, якого я колись знав. Зрештою, нам годиться зберігати правильний погляд на речі. Кожна людина комусь звітує».

У двері постукали, і в прогалині з’явилася голова секретаря Ґлокти.

— Архілекторе, лорд-маршали прибули.

— Нехай заходять.

Іноді, коли зустрічаються давні друзі, все вмить стає таким, як раніше, багато років тому. Дружба поновлюється, неторкана, ніби її й не переривали. «Іноді, але не зараз». Коллема Веста було майже годі впізнати. Волосся в нього повипадало потворними клаптями. Лице зморщилося й трохи пожовтіло. Форма висіла мішком на його кістлявих плечах, забруднена довкола комірця.

Він прочовгав до кімнати, зігнувшись, як старий дід, і сильно спираючись на ціпок. Передусім він скидався на ходячий труп.

Ґлокта, звісно, очікував побачити щось подібне, зважаючи на те, що розповідала йому Арді. Та хворобливий шок розчарування й жаху, що його він відчув від цього видовища, однаково заскочив його зненацька. «Це все одно що повернутися туди, де часто був щасливий у юності, і побачити, що це місце геть зруйновано. Смерті. Вони стаються щодня. Скільки життів я зруйнував власноруч? То чому ж саме з цим так важко змиритися?» І важко таки було. Ґлокта зрозумів, що незграбно підводиться зі стільця і з болем кидається вперед, неначе зібрався чимось допомогти.

— Ваше Преосвященство. — Голос у Веста був крихкий і нерівний, як бите скло. Він кволо спробував усміхнутися. — Чи, мабуть… мені варто звати вас братом.

— Весте… Коллеме… приємно тебе бачити.

«І приємно, і жахливо водночас».

За Вестом до кабінету ввійшла зграйка офіцерів. «Я, звісно, пам’ятаю чудово обізнаного лейтенанта Джеленгорма, тільки він тепер майор. І Брінт також став капітаном завдяки швидкому просуванню друга по службі. Маршала Кроя ми знаємо й любимо за Закритою Радою. Вітаю всіх із підвищеннями». В ар’єргарді йшов іще один чоловік. Худорлявий, зі слідами жахливих опіків на обличчі. «Але ми вже точно не маємо ставити огидну фізичну ваду йому на карб». Кожен із них нервово супився на Веста, неначе готовий кинутися вперед, якщо він раптом повалиться на підлогу. Натомість він причовгав до круглого столу і з дрожем опустився на найближчий стілець.

— Мені слід було прийти до тебе, — сказав Ґлокта. «Слід було прийти до тебе набагато раніше».

Вест іще раз спробував усміхнутися. Вийшло ще бридкіше, ніж перед цим. У нього не було кількох зубів.

— Дурниці. Я знаю, який ти зараз заклопотаний. А сього­дні почуваюся набагато краще.

— Добре, добре. Це… добре. Чи можу я щось роздобути для тебе? — «Хоча що тут зарадить?» — Що завгодно.

Вест похитав головою.

— Не думаю. Ось цих джентльменів ти, звісно, знаєш. Окрім сержанта Пайка.

Обпечений чоловік кивнув Ґлокті.

— Радий знайомству.

«Знайомству з людиною, скаліченою ще сильніше за мене? Завжди».

— До мене дійшли… радісні новини від сестри.

Ґлокта скривився, майже не в змозі поглянути в очі давньому другові.

— Я, звісно, мав би просити дозволу в тебе. І, безперечно, попросив би, якби на це був час.

— Розумію. — Вест не відривав блискучого погляду від його очей. — Вона пояснила все. Я тішуся, знаючи, що про неї добре дбатимуть.

— У цьому можеш не сумніватись. Я постараюся. Її більше ніхто ніколи не скривдить.

Виснажене лице Веста скривилося.

— Добре. Добре.

Він злегка потер один бік обличчя. Нігті в нього були чорні, обрамлені засохлою кров’ю, неначе відлущувалися від плоті.

— Завжди доводиться платити, еге ж, Занде? За свої дії.

Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око.

— Здається, що так.

— Я втратив частину зубів.

— Бачу й можу поспівчувати. Суп, на мою думку…

«На мою думку, просто огидний».

— Майже… не можу ходити.

— І через це я теж співчуваю. Ціпок буде тобі найкращим другом.

«І мені, гадаю, невдовзі теж».

— Я — жалюгідний кістяк того, чим колись був.

— Направду відчуваю твій біль.

«Направду. Мало не гостріше за власний».

Вест поволі захитав зів’ялою головою.

— Як ти можеш це терпіти?

— Потроху, мій давній друже. По змозі уникай сходів і зав­жди уникай дзеркал.

— Мудра порада. — Вест кашлянув. Кашель вийшов лункий, просто з-під ребер. Він шумно ковтнув. — Здається, мій час добігає кінця.

— Аж ніяк! — Ґлокта на мить простягнув руку, неначе зібрався покласти її на зморщене плече Веста, втішити його. І ніяково прибрав її. «Не підходить вона для таких речей».

Вест облизав голі ясна.

— Отак і йде більшість із нас, хіба ні? Без останніх атак. Без миті слави. Ми просто… повільно розпадаємося.

Ґлокта хотів би сказати щось оптимістичне. «Але ці дурниці долинають з інших вуст, не схожих на мої. Молодших, гарніших, певно, з усіма зубами на місці».

— Ті, хто гинуть на полі бою, в певному розумінні є рідкісними щасливчиками. Вічно молоді. Вічно славні.

Вест поволі кивнув.

— Мої вітання рідкісним щасливчикам…

У нього закотились очі, він хитнувся, а тоді повалився набік. Джеленгорм кинувся вперед першим і впіймав Веста, перш ніж той торкнувся підлоги. Вест обм’як на руках у здорованя, і на підлогу потекла довга ниточка рідкого блювотиння.

— Вертаймо до палацу! — різко наказав Крой. — Негайно!

Брінт швидко розчахнув двері, тимчасом як Джеленгорм і Крой витягнули Веста з кімнати, поклавши його руки собі на плечі. Його безвільні чоботи черкали по підлозі, а ряба голова гойдалася з боку в бік. Ґлокта провів їх поглядом, безпорадно стоячи з напівроззявленим беззубим ротом, неначе зібрався заговорити. Неначе хотів побажати другові удачі, здоров’я чи гарного дня. «Однак жодне з цих побажань, здається, не пасує до цих обставин».

Двері грюкнули, зачинились, і Ґлокта витріщився на них. У нього затріпотіла повіка, він відчув вологу на щоці. «Це, звісно, не сльози співчуття. Не сльози скорботи. Я нічого не відчуваю, нічого не боюся, нічим не переймаюся. Те, що могло ридати, з мене вирізали в імператорських в’язницях. Це лише солона вода, не більше. Звичайний зламаний рефлекс понівеченого обличчя. Прощавай, брате. Прощавай, мій єдиний друже. І прощавай, привиде прекрасного Занда дан Ґлокти. Від нього не залишилося нічого. Усе це, звісно, на краще. Людина в моєму становищі не може дозволити собі слабкостей».

Він різко вдихнув і витер обличчя тильним боком долоні. Пошкандибав до письмового столу, сів, швидко опанував себе, в чому йому допоміг раптовий напад болю в безпалій нозі. Ґлокта перевів увагу на документ. «Зізнання, невиконані завдання, всі нудні державні справи…»

Він підвів погляд. Від тіні за однією з високих книжкових шаф відділилась якась постать і ступила в кімнату, склавши руки на грудях. Чоловік із обпеченим обличчям, який прийшов разом з офіцерами. Вочевидь, залишився, поки вони виходили в тій метушні.

— Сержант Пайк, так? — нахмурившись, стиха запитав Ґлокта.

— Це ім’я, яке я прибрав собі.

— Прибрали?

Пошрамоване обличчя перекосилося в пародії на усмішку. «Навіть жахливіше за моє, якщо таке можливо».

— Якщо ви мене не впізнаєте, це й не дивно. Коли я був там перший тиждень, у кузні стався нещасний випадок. В Енґлії нещасні випадки трапляються часто.

«В Енґлії? Цей голос… у цьому голосі є щось таке…»

— Все одно глухо? Може, мені підійти ближче?

Чоловік без попередження перескочив через усю кімнату. Поки Ґлокта ще підбирався зі стільця, він кинувся на той бік столу. Вони повалилися на підлогу разом у хмарі летючого паперу. Ґлокта опинився внизу і вдарився потилицею об камінь. Дух із нього вилетів із протяжним, змученим хрипом.

Він відчув, як його шиї злегка торкнулася сталь. Обличчя Пайка перебувало щонайбільше за кілька дюймів від його власного, і строкату масу опіків тепер можна було розглянути в особливо огидних деталях.

— А тепер? — процідив Пайк. — Є щось знайоме?

Ґлокту накрило хвилею впізнавання, схожою на потік крижаної води, і він відчув, як у нього затріпотіло ліве око. «Звісно, він змінився. Цілковито, докорінно змінився. Однак я його впізнаю».

— Ревс, — видихнув він.

— Саме так. — Ревс говорив різко, з похмурим вдово­ленням.

— Ти вижив, — прошепотів Ґлокта — спершу із зачудуванням, а тоді — з дедалі сильнішою веселістю. — Ти вижив! Ти набагато витриваліший, аніж я думав! Набагато, набагато витриваліший.

Ґлокта зареготав, і по його щоці знову потекли сльози.

— Що смішного?

— Все! Тобі варто оцінити іронію долі. Я здолав стільки могутніх ворогів, а ножа мені до горла приставив Салем Ревс! Найглибше ріже клинок, якого не очікуєш, так?

— Глибших порізів, ніж зараз, ти не дочекаєшся.

— Тоді ріж, друзяко, я готовий. — Ґлокта закинув голову назад і витягнув шию, притиснувши її до холодного металу. — Я вже давно готовий.

Ревсова рука, що тримала руків’я ножа, заворушилася. Його обпечене лице затремтіло, а очі в рожевих очницях примружилися, перетворившись на блискучі щілини. «Зараз».

Строкаті губи Ревса оголили зуби. У нього в шиї виділилися сухожилки: він приготувався змахнути клинком. «Зроби це».

Ґлокта швидко й шумно задихав, йому залоскотало горло від приємного передчуття. «Ось, нарешті… зараз…»

Але Ревсова рука не ворухнулась.

— І все-таки ти вагаєшся, — прошепотів Ґлокта крізь голі ясна. — Звісно, не з милосердя, не зі слабкості. Усе це з тебе виморозили, еге ж? В Енґлії. Ти зволікаєш, бо розумієш, що за весь цей час, поки ти мріяв мене вбити, тобі ніколи не думалося про те, що буде далі. Чого ти досягнеш насправді всією своєю витримкою? Всіма своїми хитрощами й зусиллями? Чи полюватимуть на тебе? Чи відішлють назад? Я можу запропонувати тобі незмірно більше.

Розтоплене обличчя Ревса нахмурилося ще сильніше.

— А що ти міг би мені дати? Після цього?

— О, це — дрібниця. Я мучуся від удвічі сильнішого болю та вдесятеро більшого приниження, коли встаю вранці з ліжка. Така людина, як ти, може бути мені дуже корисною. Така… витривала людина, якою виявився ти. Людина, яка втратила все, зокрема всі моральні принципи, все милосердя, весь страх. Ми обидва втратили все. Ми обидва вижили. Ревсе, я розумію тебе так, як ніхто ніколи не зможе зрозуміти.

— Тепер мене звати Пайк.

— Звісно. Дай мені підвестися, Пайку.

Ніж поволі віддалився від Ґлоктиного горла. Над ним стояв чоловік, який був Салемом Ревсом, і хмурився. «Хто міг би передбачити всі можливі повороти долі?»

— То підводься.

— Це легше сказати, ніж зробити.

Ґлокта кілька разів судомно вдихнув, а тоді, загарчавши від великої болючої натуги, перекотився і став накарачки. «Героїчне звершення, далебі». Поволі перевірив кінцівки, кривлячись, коли клацали його викручені суглоби. «Ніщо не зламане. Принаймні не зламане більше, ніж зазвичай». Простягнув руку і двома пальцями взявся за держак упалого ціпка, а тоді потягнув його до себе поміж розкиданих паперів. Відчув, як вістря клинка втискається йому в спину.

— Не тримай мене за дурня, Ґлокто. Якщо спробуєш щось утнути…

Він схопився за край столу й підтягнувся.

— Ти виріжеш мені печінку й усе інше. Не турбуйся. Я занадто скалічений, щоб спробувати втнути щось страшніше, ніж обісратися. Проте можу дещо тобі показати. Певен, що ти це оціниш. Якщо ж я помиляюся, то… можеш розітнути мені горло трохи згодом.

Ґлокта, похитуючись, вийшов за важкі двері свого кабінету. Пайк тримався зовсім поряд із його плечем, наче тінь, ретельно ховаючи ніж від чужих очей.

— Стійте, — різко наказав він двом практикам у передпокої й пошкандибав далі, минаючи насупленого секретаря за величезним столом.

Ґлокта вийшов до широкого коридору, що проходив крізь серце Будинку питань, а тоді пошкандибав швидше, цокаючи ціпком по кахлях. Було боляче, та він закинув голову назад і холодно скривив вуста. Краєчком ока він бачив, як клерки, практики, інквізитори кланяються, плавно відступають і зникають. «Як же вони мене бояться! Більше за будь-кого іншого в Адуа, і недарма. Як же все змінилось! І водночас залишилося незмінним!» Його нога, шия, ясна. Вони залишилися такими, якими були завжди. «І будуть завжди. Звісно, якщо мене не катуватимуть знову».

— Маєш гарний вигляд, — кинув через плече Ґлокта. — Якщо не брати до уваги жахливі опіки на обличчі, звісно. Ти схуд.

— Таке буває від сильного голоду.

— А й справді, а й справді. Я добряче схуд у Гуркулі. І не лише через те, що з мене вирізали. Сюди.

Вони повернули й увійшли у важкі двері, обабіч яких стояли насуплені практики, проминули відчинені ворота із залізного пруття. Ввійшли до довгого коридору без вікон, що невпинно хилився донизу, занадто мало освітлений і повний повільних тіней. Стіни були оштукатурені й побілені — щоправда, відносно давно. У цьому місці відчувалась якась убогість і запах вологи. «Як і завжди». Цокання Ґлоктиного ціпка, його важке дихання, шурхіт його білого плаща — все це померло у студеному вологому повітрі.

— Знаєш, якщо ти мене вб’єш, задоволення це тобі не принесе.

— Це ми ще побачимо.

— Сумніваюся. Я навряд чи був винен у твоїй маленькій поїздці на північ. Може, роботу й виконував я, та накази віддавали інші.

— Вони мені друзями не були.

Ґлокта пирхнув.

— Ой, прошу… Друзі — це ті, до кого людина вдає любов, щоб зробити життя стерпним. Такі люди, як ми, не мають потреби в таких витребеньках. Нас вимірюють ворогами.

«А ось мої вороги». Він натрапив на шістнадцять сходинок. «Отой старий, знайомий сходовий марш». Ті сходинки вирізали із гладенького каменю, і ближче до центру вони були трішки потерті.

— Сходи. Трикляті сходи. Якби мені дали покатувати одну людину, знаєш, хто це був би? — Обличчя Пайка перетворилося на один невиразний шрам. — Що ж, не зважай.

Ґлокта без пригод допхався донизу, а тоді, накульгуючи, ступив іще кілька болючих кроків до важких дерев’яних дверей, окутих залізом.

— Ми прийшли.

Ґлокта дістав із кишені свого білого плаща зв’язку ключів і почав їх перебирати, доки не знайшов потрібний, відімкнув двері й увійшов досередини.

Архілектор Сульт був уже не такий, як колись. «А втім, усі ми вже не геть такі, як колись». Його розкішна грива сивого волосся стала масною та прилипла до схудлої голови, а з одного її боку засохла жовтувато-бурою масою кров. Його пронизливі блакитні очі втратили владний блиск, позападали у глибокі очниці й дістали яскраво-рожеве обрамлення. Його позбавили одягу, і його жилаве старече тіло, трохи волохате біля пліч, було заквецяне брудом із камер. Найбільше він, по суті, скидався на божевільного старого жебрака. «Невже колись це справді був один із наймогутніших людей у всьому Земному колі? Нізащо не здогадаєшся. Це корисний урок для нас усіх. Що вище підіймаєшся, то далі доведеться падати».

— Ґлокто! — загарчав він, марно борсаючись, оскільки був прип’ятий до стільця ланцюгами. — Зрадливий, божевільний падлюко!

Ґлокта підняв руку в білій рукавичці, і в різкому світлі лампи заблищав пурпуровий камінь на його архілекторському персні.

— Здається, правильно звертатися до мене «Ваше Пре­освященство».

— Ти? — Сульт різко реготнув. — Архілектор? Зів’яла, жалюгідна оболонка людини? Ти мені огидний!

— Навіть не починайте. — Ґлокта, кривлячись, опустився на другий стілець. — Огида — це для невинних.

Сульт гнівно зиркнув на Пайка, який загрозливо бовванів над столом. Його тінь падала на начищену скриню, в якій лежали Ґлоктині інструменти.

— Що це за істота?

— Майстре Сульте, це наш давній друг, який зовсім нещодавно повернувся з воєн на Півночі й шукає нових мож­ливостей.

— Мої вітання! Ніколи не думав, що ти зможеш відшукати помічника, ще жахливішого за себе!

— Ви жорстокі, але нас, на щастя, непросто образити. Пропоную називати його так само жахливим.

«І, сподіваюся, так само безжальним».

— Коли буде суд наді мною?

— Суд? Нащо він мені потрібен? Вас уважають загиблим, а я не намагався це заперечувати.

— Я вимагаю права звернутися до Відкритої Ради! — Сульт безглуздо запручався, намагаючись вирватися з ланцюгів. — Я вимагаю… будь ти проклятий! Вимагаю слухання!

Ґлокта пирхнув.

— Вимагайте скільки завгодно, тільки озирніться круг себе. Слухати вас не цікаво нікому, навіть мені. Усі ми надто заклопотані. Відкрита Рада перебуває на безстрокових канікулах. Закрита Рада повністю змінилась, і про вас забули. Тепер усім керую я. Такою мірою, що ви про таке й не мріяли.

— На повідці в того диявола Баяза!

— Правильно. Можливо, з часом я трохи розхитаю його намордник, так само, як розхитав ваш. Хто знає, може, цього мені вистачить, щоб домагатися свого?

— Ніколи! Ти ніколи від нього не звільнишся!

— Ми ще побачимо. — Ґлокта знизав плечима. — Але буває й гірша доля, ніж у першого з-поміж рабів. Набагато гірша. Я сам бачив.

«І жив так».

— Йолопе! Ми могли б бути вільними!

— Ні. Не могли б. Та й усе одно свобода неабияк переоцінена. Всі ми маємо свої обов’язки. Всі ми щось комусь винні. Цілковито вільні лише цілковито нікчемні люди. Нікчемні й мертві.

— Яке значення це має тепер? — скривився Сульт, глипаючи на стіл. — Яке значення має все це? Став свої за­питання.

— О, ми сюди не для цього прийшли. Зараз — не для цього. Не заради запитань, не заради правди, не заради зізнань. Відповіді на свої запитання я вже знаю. — «Тоді чому я це роблю? Чому?» Ґлокта поволі нагнувся вперед, перехиляючись через стіл. — Ми прийшли сюди заради втіхи.

Сульт на мить витріщився на нього, а тоді несамовито зареготав.

— Втіхи?! Ти ніколи не повернеш собі зуби! Ніколи не повернеш собі ногу! Ніколи не повернеш собі життя!

— Звісно, ні, але можу забрати їх у вас. — Ґлокта обернувся — напружено, з болем — і беззубо всміхнувся. — Практику Пайку, будьте ласкаві, покажіть нашому в’язневі інструменти.

Пайк нахмурився на Ґлокту. Нахмурився на Сульта. Одну довгу мить він стояв на місці нерухомо.

А тоді ступив уперед і підняв кришку скрині.