Останній аргумент королів

Початок

Стіни долини були вкриті білим снігом. Чорна дорога тягнулася крізь нього, наче старий шрам, спускаючись до мосту, перетинаючи річку й підіймаючись до брами Карлеона. Із чисто білої ковдри стирчали чорні паростки осоки, острівці чорної трави, чорні камені. Усі чорні гілки на деревах були прикрашені згори білою облямівкою. Місто було купкою білих дахів і чорних стін, що юрмилися довкола пагорба і втискалися в розвилку чорної ріки під сірим, мов камінь, небом.

Лоґен замислився, чи так бачить світ Ферро Малджин. Чорне, біле й більше нічого. Жодних барв. Замислився, де вона тепер, що робить. Чи думає про нього.

Найпевніше, ні.

— От і повернулися.

— Ага, — озвався Дрижак. — Повернулися.

Усю довгу дорогу від Уффріта він говорив мало. Може, вони й урятували один одному життя, та розмови — це дещо інше. Лоґен вирішив, що вони з Дрижаком так і не стали найкращими друзями. І сумнівався, що це коли-небудь трапиться.

Вони їхали мовчки, довгою вервечкою суворих вершників поряд із чорним струмком — не більше ніж потічком крижаної води. Коні й люди шумно видихали пару, різко дзеленчала на холодному повітрі збруя. Вони переїхали через міст, тупаючи копитами по пустотілому дереву, і попрямували до тих воріт, де Лоґен розмовляв із Бетодом. Тих воріт, із яких його скинув. У колі, в якому він убив Страховидла, вже, поза сумнівом, відросла трава, а тоді випав сніг і засипав її. Так урешті-решт стається з усіма людськими діяннями. Їх засипає, і вони забуваються.

Надворі не було нікого, хто хотів би його привітати, та це не дивувало. Прихід Кривавої Дев’ятки ніколи не був приводом для радощів, тим паче в Карлеоні. Коли він навідався сюди вперше, всім було непереливки. Та й усі наступні рази теж. Люди, поза сумнівом, позамикалися в хатах, боячись, що їх першими спалять живцем.

Лоґен зіскочив із коня й покинув Червону Шапку та решту хлопців на самих себе. Пройшов брукованою вулицею, піднявся крутим схилом до воріт у внутрішній стіні разом із Дрижаком. За його наближенням спостерігало кілька карлів. Кілька хлопців Доу, явно суворих негідників. Один із них усміхнувся йому, показавши, що не має половини зубів.

— Король! — вигукнув чолов’яга й помахав мечем у повітрі.

— Кривава Дев’ятка! — крикнув інший і загримів щитом. — Король північан!

Він захрускотів ногами по тихому подвір’ю, в кутках якого лежали кучугури снігу, і підійшов до високих дверей великої зали Бетода. Підняв руки й розчахнув їх. Двері зарипіли. Усередині було ненабагато тепліше, ніж надворі, у снігу. Високі вікна у віддаленому кінці зали були відчинені, і крізь них долинав шум холодної-прехолодної річки далеко внизу. Трон Скарлінґа стояв на своєму підвищенні на вершині сходів і відкидав на грубі мостини довгу тінь, що тягнулася до Лоґена.

Коли його очі призвичаїлися до темряви, Лоґен здогадався, що на троні хтось сидить. Чорний Доу. Його сокира й меч підпирали трон ізбоку, виблискуючи в пітьмі нагостреним металом. У цьому Доу такий самий, як він. Завжди тримає зброю напоготові.

Лоґен усміхнувся йому.

— Призвичаюєшся, Доу?

— Правду кажучи, дупа від нього трохи потерпає, та сидіти тут краще, ніж на землі.

— Знайшов Кальдера і Скейла?

— Ага. Знайшов.

— То вони мертві?

— Ще ні. Я подумав, що спробую дещо інше. Ми з ними розмовляли.

— Розмовляли, так? Ти з цими двома гадами?

— Можу назвати й гірших за них. Де заповітрився Шукач?

— Досі там, перемовляється із Союзом, намагається порозумітися.

— Мовчун?

Лоґен похитав головою.

— Возз’єднався з землею.

— Хе. Ну, що ж… Так чи інакше, тоді це ще простіше.

Доу позирнув убік.

— Що простіше?

Лоґен роззирнувся довкола. Зовсім поряд із його плечем стояв Дрижак і хмурився так, ніби задумав чиєсь убивство. Питати, чиє саме, було непотрібно. Поряд із ним зблиснула в тіні сталь. Клинок, оголений і готовий. Дрижак уже давно міг би штрикнути Лоґена у спину. Але не штрикнув і не штрикав тепер. Усі вони, здавалося, доволі довго не рухалися, завмерли, як холодна долина за вікнами.

— До сраки це. — Дрижак відкинув ніж, і той забряжчав по підлозі. — Я кращий за тебе, Кривава Дев’ятко. Кращий за вас обох. Можеш і сам упоратися зі своєю роботою, Чорний Доу. Я з цим покінчив.

Він розвернувся й вийшов, проштовхавшись між двома карлами, які стояли при воротях, а тепер саме йшли у протилежний бік. Один із них підняв щит, нахмурившись на Лоґена. Другий зачинив двері й різко опустив засув. Той категорично грюкнув.

Лоґен витягнув із піхов меч Творця, повернув голову і сплюнув на мостини.

— То он воно як?

— Звісно, — промовив Доу, досі сидячи на троні Скарлінґа. — Якби ти хоч коли-не-коли дивився на крок далі власного носа, то знав би це.

— А як же старі звичаї, га? А як же твоє слово?

— Старим звичаям кінець. Ти їх убив. Ти й Бетод. Людське слово нині мало чого варте. То що? — гукнув він через плече. — Готові?

Лоґен відчув цю мить. Може, йому просто поталанило, та його життя взагалі часто визначав талан — чи його відсутність. Він пірнув убік, водночас почувши торохтіння арбалета, перекотився по підлозі й сів навпочіпки, тимчасом як стріла врізалась у стіну позаду нього. Тепер він бачив у темряві постать, що стала на коліна у віддаленому кінці зали. Кальдер. Лоґен почув, як той лайнувся й потягнувся по нову стрілу.

— Кривава Дев’ятко, собака ти нікчемний! — Із тіней вибіг Скейл, тупочучи чобітьми по мостинах і тримаючи у великих руках сокиру з лезом завбільшки з колесо від воза. — Ось твоя смерть!

Лоґен залишився на місці, навпочіпки, готовий до бою, а тоді відчув, що всміхається. Обставини, може, й проти нього, та в цьому немає нічого нового. Від того, що йому не треба було думати, мало не стало легше на душі. Гарні слова, політика — все це не означало для нього нічого. Але це? Це він розуміє.

Лезо гучно врізалось у мостини і розсипало в повітрі тріски. А Лоґен уже відкотився геть. Тепер він задкував, пильнуючи, рухаючись і дозволяючи Скейлові рубати повітря довкола. Повітря ж, як-не-як, гоїться швидко. Наступний удар майнув убік, і Лоґен відхитнувся назад. Сокира вирубала великий шмат штукатурки зі стіни. Він підступив ближче, тимчасом як Скейл знову загарчав, вирячивши люті маленькі очиці й приготувавшись замахнутися сокирою так, щоб одним ударом розколоти світ.

Ефес меча Творця із хрускотом врізався йому в рота, перш ніж він устиг це зробити. Його голова рвучко піднялася, полетіли краплі чорної крові та шматок білого зуба. Скейл відхитнувся, а Лоґен пішов за ним. Скейл опустив погляд і високо здійняв сокиру, роззявивши закривавленого рота, щоб заревіти знову. Лоґенів чобіт сильно вдарив його в ногу збоку. Одне Скейлове коліно різко ляснуло й зігнулося не в той бік, і він повалився на мостини. У нього з рук випала сокира, а його рев обернувся на болісний зойк.

— Моє коліно! Ай! Блядь! Моє коліно!

Він заметався на підлозі і спробував підвестися, спираючись на єдину здорову ногу. По його підборіддю стікала кров.

Лоґен засміявся з нього.

— Свинюко ти надута. Я ж тебе попереджав, хіба ні?

— Ради мертвих, блядь! — гаркнув Доу й підскочив із трону Скарлінґа, тримаючи в руках сокиру й меч. — Якщо, блядь, хочеш зробити щось правильно, будь готовий взятися за це сам!

Лоґен був би радий проштрикнути Скейлові його товсту голову, та довкола було забагато інших людей, за якими треба було стежити. Двоє карлів досі стояли біля дверей. Кальдер заряджав арбалет наступною стрілою. Лоґен обережно відступив, намагаючись одночасно спостерігати за всіма ними, а найбільше — за Доу.

— Так, зрадлива падлюко! — крикнув він. — Треба з тобою покінчити!

— Це я — зрадливий?! — пирхнув Доу, поволі, помаленьку спускаючись зі сходів. — Я страшна падлюка, авжеж, я знаю, що я за один. Але для тебе я — ніщо. Я вмію відрізняти друзів від ворогів. Своїх ніколи не вбивав. У одному Бетод мав рацію, Кривава Дев’ятко. Ти створений зі смерті. Якщо я зможу з тобою покінчити, то знаєш що? Це буде найкращим учинком у моєму житті.

— І все?

Доу показав зуби.

— А ще мене просто нудить від твоїх йобаних наказів.

Він кинувся вперед швидко, як змія, замахнувшись сокирою й блиснувши мечем на рівні пояса. Лоґен ухилився від сокири й парирував удар клинка власним клинком, брязнувши металом об метал. Доу вгатив йому коліном по зболілих ребрах, і Лоґен, задихаючись, хитнувся до стіни, а тоді знову пішов на нього. Їхні клинки лишали в темряві яскраві сліди. Лоґен відскочив геть, перекотився й підвівся, а тоді знову спокійно вийшов на середину зали, невимушено тримаючи в одній руці меч.

— І це все? — запитав він, усміхаючись, попри біль у боці.

— Та просто розганяю кров.

Доу скочив уперед, удав, ніби кинеться праворуч, а сам зробив випад ліворуч, одночасно змахнувши мечем і сокирою. Лоґен вчасно їх побачив, ухилився від сокири, відбився від меча власним мечем і, загарчавши, вступив у бій. Коли клинок Творця просвистів у повітрі просто перед носом у Доу, той відсахнувся й незграбно позадкував на крок чи два. У нього засіпалось око, по щоці з порізу просто під ним витекло трохи червоної рідини. Лоґен усміхнувся й покрутив руків’я меча.

— Ну що, кров розігналася, так?

— Так. — Доу всміхнувся й собі. — Достоту як за старих часів.

— Треба було вбити тебе ще тоді.

— Точно, хай йому грець. — Доу кружляв довкола Лоґена, постійно рухаючись. Зброя виблискувала в холодному світлі з високих вікон. — Але ж ти любиш удавати з себе добряка, так? Знаєш, хто гірший за лиходія? Лиходій, який уважає себе героєм. Така людина не зупиниться ні перед чим, і в неї завжди знайдеться виправдання. Один безжальний покидьок у нас уже зробився королем Півночі, і хай я провалюся, якщо застану когось іще гіршого.

Доу зробив фальшивий випад уперед, і Лоґен сахнувся.

Він знову почув клацання арбалета Кальдера й побачив, як просто між ними промайнула стріла. Доу набурмосився на нього.

— Намагаєшся мене вбити? Як випустиш іще одну стрілу, будеш прохромлений. Чуєш?

— Тоді припини клеїти дурня і вбий його! — відрізав Кальдер, завзято готуючи арбалет до пострілу.

— Убий його! — заревів Скейл десь у тіні.

— Я над цим працюю, свиното. — Доу мотнув головою на двох карлів біля дверей. — А ви битись збираєтеся чи як?

Вони перезирнулися. Жодному з них цього не кортіло. А тоді вони вийшли вперед, піднявши круглі щити й дивлячись на Лоґена, і почали заганяти його до кутка.

Лоґен позадкував, вишкіривши зуби.

— То он як ти це зробиш?

— Я волів би вбити тебе по-чесному. Але вбити тебе нечесно? — Доу стенув плечима. — Теж нітрохи не гірше. Мені неохота ризикувати. Тож уперед! До нього!

Та парочка сторожко насувалася, тимчасом як Доу відійшов убік. Лоґен квапливо позадкував, намагаючись удати, ніби злякався, й чекаючи на якусь можливість. Вона не забарилась. Один із карлів підступив трохи заблизько й низько опустив щит. Здійняв сокиру не тоді, коли треба, і не так, як треба. Меч Творця, клацнувши, відтяв карлові передпліччя, і воно повисло в нього на лікті, тримаючись на клаптику кольчуги. Карл хитнувся вперед, із хрипом втягнув у себе повітря, готуючись закричати, поки з кукси його руки цебеніла кров і оббризкувала мостини. Лоґен рубонув його по шолому, лишивши великий слід, і карл повалився на коліна.

— Гвар-р-р… — пробелькотів він.

Із його обличчя збоку стікала кров. Він закотив очі до стелі й гепнувся на бік. Другий карл перескочив через його тіло, заревівши на повну силу. Лоґен перехопив його меч, і їхні клинки зчепились, а тоді він врізався плечем у щит противника так, що той гепнувся на дупу. Карл заволав і задер один чобіт догори. Лоґен різко опустив меч Творця й розітнув ногу в тому чоботі надвоє аж до щиколотки.

Крізь карлів крик почулися швидкі кроки. Лоґен крутнувся й побачив, що на нього пре Чорний Доу, скрививши обличчя в убивчій посмішці.

— Здохни! — процідив він.

Лоґен відхитнувся. З одного боку його ледь не вдарило клинком, а з другого — сокирою. Він спробував замахнутися мечем Творця, та Доу був надто швидкий і надто кмітливий: відштовх­нув Лоґена ногою так, що той заточився.

— Здохни, Кривава Дев’ятко!

Лоґен ухилявся, відбивав удари, спотикався, тимчасом як Доу надходив знов і знов, без перепочинку й без милосердя. Виблискувала в темряві сталь, щосили били клинки, кожен удар яких був убивчим.

— Здохни, їблане ти лихий!

Меч Доу рубонув згори вниз, і Лоґен ледве встиг змахнути своїм, щоб його заблокувати. Раптом надійшла знизу сокира, стукнула об хрестовину, і Лоґенів клинок випав із його заціпенілої руки й закрутився в повітрі. Лоґен, хитаючись, відступив на кілька кроків і зупинився, важко дихаючи. Шию пощипувало від поту.

Лоґен ускочив у неабияку халепу. Він уже бував у серйозних халепах і виживав, щоб потім співати про це пісні. Втім, щось гірше за цю ситуацію важко було уявити. Лоґен кивнув на меч Творця, який лежав на мостинах зовсім поряд із чоботом Доу.

— Може, ти все-таки даси людині шанс на чесний бій і дозволиш мені взяти той клинок?

Доу всміхнувся так широко, як іще не всміхався ніколи.

— Мене що, звати Білий Доу?

Лоґен, звісно, мав при собі ножа. Він завжди мав при собі ножа, і не одного. Його погляд перейшов із щербатого клинка меча Доу на блискуче лезо його сокири, а тоді назад. Із цим, принаймні в руках Доу, не зрівняються ніякі ножі. А тим часом досі торохтів арбалет Кальдера, який намагався знову зарядити ту гадську штуку. Він не мазатиме вічно. Карл із розітнутою ногою, квилячи, повз до дверей: збирався пустити до зали ще когось і закінчити цю справу. Якщо Лоґен залишиться й битиметься, йому не жити, Кривава Дев’ятка він чи ні. Отже, залишився вибір між смертю й шансом вижити, а це взагалі не вибір.

Коли знаєш, що треба зробити, краще зробити це, ніж жити у страху перед цим. Так сказав би Лоґенів батько. Тож Лоґен повернувся до високих вікон. Високих відчинених вікон, у які проникали яскраве біле сяйво сонця й холодний вітер. А тоді побіг на них.

Він чув, як позаду кричать люди, та не зважав на них. Він біг, шумно дихаючи. Видовжені смуги світла хиталися й ставали дедалі ближчими. За кілька стрибків здолав сходи, промайнув повз трон Скарлінґа, невпинно пришвидшуючись. Його права нога тупнула по лунких мостинах. Ліва ляснула по кам’яному підвіконню. Лоґен з останніх сил вискочив у порожнечу й на мить став вільним.

А тоді він почав падати. Швидко. Повз нього, шалено обертаючись, промайнули шерехаті стіни, а далі поверхня прямовисної кручі — сірий камінь, зелений мох, клапті білого снігу.

Лоґен повільно перевернувся у повітрі, безцільно махаючи руками і ногами — надто наляканий, щоб закричати. Стрімкий вітер шмагав по очах, шарпав за одяг, не давав вдихнути. То ось що він обрав? Тепер, коли він летів униз, до річки, це здавалося не таким уже й розумним вибором. Однак, що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий…

Його зустріла вода. Ударила в бік, немов оскаженілий бик, вибила з легенів повітря, висадила з голови всю тяму і затягнула в глибоку, холодну пітьму…