Останній діамант міледі

Частина перша Білі нитки

Останнім часом Влада боялася підніматися ліфтом і тому долала чотирнадцять поверхів пішки. Це займало десять хвилин. Але краще таких десять, ніж годинна пастка у темному зіпсованому ліфті, як це було нещодавно. Тоді вона стояла в суцільній темряві просторої вантажної кабіни і прислухалася до звуків з протилежного кутка цього замкненого простору: якоїсь миті їй здалося, що там хтось важко дихає… То було жахливо!

Цього разу Влада несла важкий кошик з продуктами, але страх замкненого простору усе ж таки погнав її нагору пішки.

На десятому поверсі вона зупинилася біля вікна, вирішила закурити й перевести подих. Замислилася, зупинивши погляд на хвостиках зеленої цибулі, що стирчали з кошика. Ось і весна. Перша зелень. Друга весна без Жанни. Мляве слідство ще триває, але Влада відчувала, що воно не дасть ніяких результатів.

Сьогодні вони з Максом відзначатимуть другі роковини її зникнення. І, можливо, цього разу вже не буде так сумно, як позаторік, коли з Максом стався перший напад. Тоді вона змогла відвоювати його у жахливої сіро-синьої бригади санітарів, довести, що сама здатна піклуватися про нього і скоро поставить на ноги. Добре, що він — який не є — поруч із нею.

Знизу долинули чиїсь кроки. Влада швидко загасила цигарку об підвіконня, мимоволі читаючи напис, випалений запальничкою: «Макс + Жанна…», і сумно похитала головою — як давно це було!

Влада відчинила двері, не скидаючи черевиків, увійшла до кухні, яку від просторої кімнати-студії відділяла овальна арка. Рік тому вона нарешті спромоглася зробити розкішний ремонт у цій трикімнатній квартирі, що дісталася їм із Жанною від батьків. Ті все ж таки вирішили оселитися на природі, в одному з передмість.

Вона спланувала цю квартиру в «американському стилі»: стіни й усілякі закутки, антресолі та комірчини були безжально зруйновані. Нічого зайвого. Нічого, що б нагадувало про минуле. Замість доісторичних килимів, які так любила мама, — картини, фотознімки у дорогих рамах. Диван та крісла розташовані посередині кімнати, шафи-купе для одягу та взуття майже не помітні, величезний книжковий стелаж — єдина ознака смаків господарки.

Механічно, за звичкою, Влада натисла на кнопку пульта й увімкнула телевізор, дістала з холодильника банку пива «Гайнекен», із задоволенням занурилась у велике м’яке крісло й, поклавши схрещені ноги на стіл, заплющила очі. Хвилин десять вона просиділа так, сьорбаючи пиво, прислухаючись до звуків, що линули з екрана. Яким буде сьогоднішній вечір? Чи не марні всі її зусилля?

Влада підвелася й нарешті почала розвантажувати свій кошик. На столі виросли привабливі купки перших весняних овочів — червоні помідори, яскраво-зелені, як молоді крокодильчики, шорсткі огірки, ніжні напівпрозорі листки салату. Все це скидалося на пластикові муляжі — занадто красиве і зовсім без запаху. Одне слово — продукти з супермаркету: форма без змісту. Відтак дістала з кошика інші делікатеси — гриби, вуджені курячі стегенця, «рибні коктейлі», оливки…

За півгодини стіл, накритий на двох, заяскравів відсвітами вогників свічок у кришталевих бокалах та салатницях. Усе було готово. Влада відчинила шафу і вибрала блідо-рожеву сукню, закрутила довге волосся на потилиці і відчула, як стукотить серце…

Бідний Макс! Про що він думає зараз? Чи зможе поводитись адекватно, чи їй доведеться знову стримувати його?

Влада заклякла перед книжковим стелажем, вмонтованим у стіну. Здавалося, що вона вибирає собі книжку — їх тут було кілька сотень. Збирати бібліотеку почав батько ще в ті часи, коли у книгарнях не було нічого, крім томів класиків марксизму, а за справжньою літературою треба було їхати у найдальшу лісосмугу, пробиратися таємною стежкою до галявини, на якій юрмилися книголюби та спекулянти. Продовжив цю справу Макс, коли завдяки квитку члена Спілки письменників долучився до письменницької книгарні. А останні кілька років вони вже всі разом вирушали до величезного книжкового ринку і купували все що завгодно — Воннегута, Сартра, Камю…

Господи, скільки книжок! Треба якось розібратися, систематизувати. Влада перехрестилася, рішуче вхопилася за перекладини стелажу й різким рухом потягла його на себе. Половинки розійшлися. За ними були розсувні двері… Влада дістала з верхньої полиці ключа, вставила в замок і тричі повернула його.

Перш ніж розсунути двері, вона припала вухом до відполірованого дерева. За дверима стояла мертва тиша. Влада відчинила.

Який контраст: освітлена останніми променями сонця зала — і задушлива напівтемрява вузької келії із ледь жевріючим вогником лампи-бра, вмонтованої в стелю. Влада зіщулилася, звикаючи до темряви, аж доки почала розрізняти силует чоловіка, що незрушно лежав у кутку на великому матрасі.

Вона тихо наблизилася до нього по м’якому килиму, що поглинав звуки, і присіла поруч. Чоловік не поворухнувся. Влада зняла зі стіни кругле люстро й знову присіла біля скоцюрбленої фігури.

— Хто ти зараз — Его чи Тінь? — прошепотіла у саме вухо.

Чоловік здригнувся.

— Я — Тінь, — покірно відповів він хрипким голосом, і його голова ще глибше увійшла в плечі. — Залиш мене…

— Подивись у дзеркало! — наказала жінка, хапаючи чоловіка за плече й силоміць розвертаючи обличчям до себе.

Він покірно повернувся. Влада поставила люстро перед самим його обличчям. Кілька секунд він сидів перед тьмяною поверхнею із заплющеними очима, похитуючись, як китайський болванчик. Потім його обважнілі повіки ворухнулися і, немов кам’яні, повільно і важко поповзли догори. Він подивився на відображення. Влада бачила, як безтямний погляд набуває осмислення, як розправляються плечі. Ось він уже сам жадібно вхопився за краї люстра і вдивляється в нього з надією.

Цей фокус із люстром Влада вигадала сама: «Тінь» є протилежністю «Его». Аби знову стати Его, Тінь має побачити себе збоку.

Влада не помилялася. Макс поволі приходив до тями.

— Пішли, сонечко, тобі треба помитися — ванна готова, — лагідно сказала Влада. — Потім повечеряємо разом. А поки що випий це.

Вона простягла йому пригорщу різнобарвних пігулок. Він заковтнув усе разом, відвівши її руку зі склянкою молока, і захрумкав, важко ворушачи щелепами.

Поки у ванні текла вода, гула бритва, Влада зробила останні штрихи у сервіруванні стола: відкоркувала вино, розіклала білосніжні серветки. До кімнати вже запливли фіолетові сутінки із весняним запахом дощу та першого молодого листя.

Макс вийшов із ванної зовсім свіжий — у новій білій сорочці, яку вона заздалегідь там повісила, у блакитних, теж нових, джинсах. Його темно-каштанове волосся було вологим і гладко зачесаним назад. Сині тіні довкола очей розійшлися. Навіть розгладилися зморшки біля вуст, що здавалися глибокими борознами у напівтемряві червоної келії.

— Ти добре виглядаєш, — похвалила вона. — Скоро тобі покращає, от побачиш!

— Я довго спав? — запитав він.

— Сон — найкращі ліки. Тобі треба багато спати, любий! — уникла відповіді Влада. — Сідай, розлий, будь ласка, вино…

Макс обережно перехилив пляшку. Густі червоні струмки повільно розпливлися по кришталевих стінках бокала.

— Кров ненароджених… — посміхнувся він. — Солодка та густа. Нектар небесний… Якщо ти не проти, я вип’ю трохи горілки.

— Сьогодні я не проти, — погодилася Влада, піднімаючи свій бокал.

— Отже?.. — Він також підняв маленьку чарку.

— За Жанну… — з острахом вимовила вона, уважно спостерігаючи за його очима. Але нічого жахливого не відбулося — тільки ледь помітно здригнулася його рука, що тримала чарку.

— Я рада, що ти спокійний, — сказала Влада. — Так має бути. Я все візьму на себе, а тобі треба видужувати, набиратися сил… Їж, любий. Тут стільки смачного…

Він із задоволенням почав їсти. Їв усе майже одночасно — запихав до рота листя салату, шматки курячого м’яса, рибу, гриби, запиваючи мінералкою. Їй було сумно і ніяково дивитися на нього.

Нарешті Макс відкинувся у кріслі і заплющив очі.

— Можна палити? — запитав.

Влада поклала перед ним пачку довгих цигарок «Еве» і клацнула запальничкою…

Він, як і раніше, був витончено вродливим, кожен його свідомий жест здавався їй порухом Кларка Гейбла. Зараз він сидів із заплющеними очима і випускав із чітко окреслених вуст кільця диму.

— Ти щось написав? — наважилася запитати. — Я бачила біля ліжка рукопис… Покажеш?

Запитання йому сподобалося. Влада зрозуміла це з рум’янцю, що одразу ж проступив на його блідому обличчі. Вона сприйняла це за добрий знак і миттю кинулася до келії, принесла і поклала перед ним папірці.

— Почитаєш?

— Ні, я в ці ігри більше не граюся. Залиш собі — прочитаєш пізніше сама, добре? — Макс кинув рукопис на диван і запалив ще одну цигарку.

«Це вже, мабуть, зайве…» — подумала Влада.

Вечеря при світлі двох довгих свічок, як завжди, здалася їй фантасмагоричною. Те, що відбувалося із ними обома, часом нагадувало Владі сцени з дитячих книжок на кшталт «Аліси в країні чудес», — за столом не вистачало лише Кролика, Бовванщика та Мишки-соні.

— Про що ти думаєш? — після паузи знову запитала вона.

— Про деградацію, — видихнув він. — Про де-гра-да-ці-ю, яку не зупинить навіть білий комірець.

— Заради Бога, Максе… — зморщилася Влада. — Я обіцяю — ти знову станеш сильним!

— Я вже думав про це. І знаєш, до чого додумався? Я міг бути сильним тільки тоді, коли поруч була вона. Але це була ілюзія сили. Я — ніщо! У маленькій дівчинці я шукав прихистку… Жанна це розуміла. Я вбив її своєю слабкодухістю. Якби усе повернути…

Цигарка застрибала в його стиснутих пальцях, він не зміг піднести її до вуст, помахав рукою десь біля скроні й нарешті розчавив недопалок у попільниці. Влада стурбовано спостерігала за кожним його рухом.

— Ти ні в чому не винен, — тихо сказала вона. — Тебе можна зрозуміти. Жанна була щаслива з тобою…

— Жанна… Жанна… — перебив він. — Я пам’ятаю — сьогодні два роки, як її немає з нами. Як гадаєш, де вона? Маленька Жанна, у зеленій сукні…

— Я знайду її. Я роблю все можливе, — спокійно вимовила вона.

Макс раптом схопився, перекидаючи крісло, підбіг до неї і рвучко підняв з місця, боляче стискаючи руки.

— Я хочу бачити Жанну! — закричав їй у самісіньке вухо. — Чуєш, дзвінок у двері?! Це вона! Відчини!

Він трусив її так, що із зачіски випали шпильки і волосся розсипалося по плечах. Вона вже знала, що треба перетерпіти — це триватиме секунду-дві…

— Жанна? — обм’як він, пильно вглядаючись у її обличчя. — Жанно, Жанно, забери мене звідси!.. Це — не вона! — Нарешті він відпустив Владу, і та ледь не впала на підлогу. Але не розгубилася. Вона знала, що робити. І зробила те, що колись зробила навмання: піднесла до обличчя хворого люстро, яке завжди тримала напоготові. Макс зіщулився, одразу немов зменшився вдвічі, затулив обличчя долонями: Его перетворювалося на Тінь.

— Пішли, — сказала Влада, поправляючи зачіску. — Тобі вже треба спати.

Він покірно дозволив узяти себе за руку. Лише на порозі кімнати тоскно поглянув у вікно, в якому висів великий рівний місяць уповні. На його тлі чітко вималювався жіночий силует — недосяжний, неземний. Вималювався і зник. Макс здригнувся, важкий стогін зірвався з його вуст…

Влада не увійшла за ним — настрій було зіпсовано. Вона знала, що він сам знайде свій матрац. Повільно відхилила двері, і його струнка постать у білій сорочці розчинилася в темряві. Влада зсунула половинки стелажа й безсило сповзла на підлогу. З перекинутої пляшки витікало на стіл вино, й на скатертині розросталася велика червона пляма…

Вона просиділа не більше десяти хвилин. Потім швидким рухом згорнула заплямовану скатертину разом із пляшкою та фужерами, закинула усе це в плетений сміттєвий кошик, витерла стіл й розіклала на ньому письмове приладдя. І замислилась над аркушем паперу.

Влада давно вже запланувала написати чергового листа батькам, і якщо не зробити цього зараз, потім на це не буде ані часу, ані настрою. Лист мав бути, як завжди, коротким. Але й ті десять-двадцять рядків, які вона увесь день складала подумки, треба було якось вимучити з себе.

«Доброго дня, наші дорогі! — писала Влада. — В нас усе нормально. Прикро, що ми поки що не можемо надіслати вам достатньо грошей, аби ви змогли до нас нарешті приїхати. Дуже скучаємо за вами, адже давно не бачилися. Сподіваємося, що якось навідаємося самі… Але це теж залежить від грошей та вільного часу. Адже ні того, ні того поки що немає в достатній кількості. Ви просили сповіщати про все, що з нами відбувається. Отже, як старанний секретар нашого невеличкого сімейства, з усією відповідальністю сповіщаю. Ми живі-здорові (чого і вам бажаємо!). Жанночка працює там само — в бібліотеці, я влаштувалася на нову роботу (ви ж знаєте, що довго на одному місці мені втриматися важко), Макс часом має деякий приробіток. Взагалі-то, живемо весело, не сумуємо. Як ваше здоров’я, самопочуття?..»

На цьому лист мав закінчуватися. Але Влада вирішила все ж таки дописати «постскриптум»: «Тату, я весь час думаю про того дивного іноземця, що приїздив до тебе чотири роки тому. Чи не є він нашим родичем? Якщо це так, чому ви його відцуралися? А раптом на нас чекає якийсь спадок? Це було б дуже вчасно. Будь ласка, напиши мені. Якщо тобі незручно, я сама все з’ясую і владнаю…»

Шалена думка про багатих закордонних родичів не полишала її давно — з часу того дивного візиту чотирирічної давності. Тоді, згадала Влада, червоне вино так само розлилося на білий обрус…

…Візит француза, який назвався Антуаном Флері, став повною несподіванкою для родини Олега Антоновича, батька Жанни та Влади. Адже знайти потрібний будинок у густонаселеному «спальному» районі для новачка (а тим більше — іноземця) було справою майже неможливою.

Спочатку на порозі з’явився охайно вбраний молодик із казенною посмішкою на рум’яному обличчі. За його спиною маячила постать ще одного незнайомця. Огрядний, із елегантною сивиною на скронях, він здивовано розглядав розмальовані стіни під’їзду і час від часу витирав чоло білим шовковим носовичком.

— Вибачте, це квартира родини Фарчуків? — запитав молодик.

— Так, — здивовано відповіла Влада.

— Пан Олівер вдома?

Від подиву Влада на мить заніміла. Вона зовсім забула, що ім’я батька за паспортом — Олівер, а не Олег, як його звикли називати і на роботі, і вдома.

— Тату! До тебе! — гукнула Влада, не кваплячися впускати гостей у передпокій: квартирка була хоч і трикімнатна, але досить убога, і небажані гості у ній дійсно були небажаними.

Олег Антонович вийшов, на ходу витираючи руки ганчіркою, — він якраз лагодив зіпсовану праску.

— Мосьє Олівер Фарре? — виступив з-за спини молодика другий гість. Йому було років шістдесят. На грудях, як і в багатьох іноземців, що подорожують, у нього висів фотоапарат. Влада захоплено спостерігала за тим, що відбувається. Помітивши її погляд, батько мовчки кивнув їй на двері кімнати. Довелося вийти.

Але Влада все одно чула, як молодик почав пояснювати батькові, що його супутник приїхав із Франції, з Парижа, що перебуває він тут понад тиждень і протягом цього часу займався пошуками «мсьє Олівера Фарре».

— Зовсім мене замучив, — швидко додав перекладач. — Довелося підняти на ноги всі адресні столи… Щоправда, дякувати Богу, у нього були деякі відомості про вашого діда…

«Ось воно! — шаленіла подумки Влада. — Я так і знала — іноземні родичі!»

Але батько відповів, що його прізвище Фарчук, отож, можливо, сталась якась прикра помилка.

У щілину дверей Влада побачила, що батько зблід. Він тримав гостей на порозі і, як сполохана курка, бив себе тремтячими руками по кишенях, шукаючи цигарки.

— Кажу вам, це помилка! — повторював він.

Потім заквоктав іноземець.

— Дорогий друже, мене звуть Антуан Флері, — задріботів перекладач. — Я так довго вас шукав. У мене є для вас цікаві пропозиції… Я вас благаю, — звернувся він до батька, — впустіть його в квартиру, хоч чаю налийте! Якщо він нарікатиме на мене — втрачу роботу! Він справді науковець, а не грабіжник з перехрестя… Я мріяв побачити вас усе своє життя, — продовжував він виконувати свою роботу. — Я приїхав сюди заради вас!..

Обличчя «мсьє Антуана» почервоніло, по ньому рясними краплями стікав піт.

— Ольго! — гукнув батько до дружини якимось чужим, глухим від хвилювання голосом. — Накривай на стіл, у нас гості! — І непевним жестом запросив візитерів увійти.

Чаювання з дивними відвідувачами розтяглося на цілий вечір. До столу були запрошені всі члени родини. Жанна з Максом нічого не розуміли, сприймаючи подію за обтяжливий обов’язок, що завадив їм, як завжди, зачинитися у своїй маленькій кімнатці. Влада відчувала, що відбувається щось незбагненне, але дуже цікаве, й не зводила очей з прибульця.

Той із задоволенням сьорбав дешевенький чай, потирав спітнілі долоні, розповідав про Париж. Але напруга висіла в повітрі, як важкий вранішній туман. Бесіду підтримувала мати. Батько курив і крутився на стільці, ніби крізь нього час від часу пропускали електричний струм.

— Тепер він хоче говорити про справу… — нарешті переклав молодик й облизав губи, налаштовуючись на довгу розмову.

Тоді батько звівся і, незважаючи на правила етикету та гостинності, жестом наказав екзальтованому туристові йти за ним до кухні. Той охоче підхопився. На цьому чаювання скінчилося. Жанна та Макс, скориставшись нагодою, тихо зникли з-за столу, мати продовжувала розмову із перекладачем. Лише Влада не втрачала пильності й попрямувала до ванної кімнати, яка межувала з кухнею…

Вона притулила скляну банку для зубних щіток денцем до стіни і припала до неї вухом. Те, що вона почула, вразило її до глибини душі. Спочатку щось говорив гість. Влада, звичайно ж не розуміла жодного слова, крім цього дивного прізвища Фарре. Потім… А потім саморобний підслуховувальний апарат ледь не випав з її рук: повільно добираючи слова, заговорив Олег Антонович. Це була французька!!! Єдине, що змогла вловити Влада з його досить учнівської тиради, було слово «Non, non, non!». Більше вона нічого не зрозуміла й вислизнула з ванної. З палаючим обличчям увійша в кімнату молодят.

Жанна та Макс якраз кудись збиралися.

— Що я вам зараз розповім… — загадково почала Влада, влаштовуючись на старенькій рипучій тахті. — Наш тато прекрасно говорить французькою мовою!

— Я теж прекрасно говорю англійською, — посміхнулася Жанна, підфарбовуючи вії. — Можу розповісти про себе, про наше місто… Що там ми ще проходили?

— Звідки він може знати французьку? Навіть якщо він учив її в школі — це ж було давно, — додав Максим. — Мабуть, розмова була на рівні «так» — «ні». І взагалі, що це за дивак, я не розумію…

— Ви нудні! — образилася Влада. — А раптом у цьому є якась таємниця?

— Ну, от ти її й розв’язуй! — сказала Жанна. — Я готова! — звернулася вона до чоловіка.

Вони вийшли з квартири, а Влада приєдналася до матері, яка саме розпитувала перекладача про його роботу, про іноземців, про Париж.

Нарешті батько з гостем вийшли з кухні. Влада бачила, що обидва роздратовані. Антуан Флері смикнув зі стільця свій піджак, зачепив ним пляшку, що стояла на столі. Мати кинулася згортати обрус, перекладач також швидко звівся й вискочив за своїм підопічним у коридор, батько попрямував до своєї кімнати, грюкнувши дверима. Усе це трапилося миттєво, як у пришвидшеному кіно. Двері за гостями довелося зачиняти Владі.

Вже стоячи на порозі, французький гість забурмотів щось, гнівно тицяючи пальцем в обідрані шпалери передпокою. Перекладач почервонів.

— Він каже, що у вас могло б бути усе інакше… Якби… Прошу? — звернувся він до мсьє Флері, але той лише сердито махнув рукою й вийшов на сходи. — Вибачте, до побачення! — встиг гукнути перекладач і побіг униз за своїм суворим господарем.

— Ти щось зрозуміла? — запитала Влада у матері, яка все ще клопоталася біля зіпсованого обруса.

— Хіба ти не знаєш батька? — відповіла та. — 3 нього слова не витягнеш… Циганська душа!

Але тепер Влада знала напевно: легенда про «циганське походження» батькового імені — вигадка, а причина його відлюдкуватості — у чомусь іншому.

Через рік після цього випадку батьки зібралися переїжджати. Обоє були вже на пенсії, в селі лишилася порожня бабусина хата, та й дітям, вважали вони, треба звільнити житлову площу. Але Влада підозрювала, що переїзд так чи так пов’язаний із тим дивним візитом. Коли вона прямо запитала про це у батька, той скупо відповів, що вона меле казна-що. І більше Влада на поясненнях не наполягала. А чи мала вона таке право взагалі? Це питання завжди непокоїло її…

…Влада не знала, хто її справжні батьки. Прийомні мама з татом удочерили її в неповних десять місяців. У дванадцять років вона вже знала, що вони не рідні. Батьки вирішили не робити з цього таємниці: повільно, рік за роком, вони готували дівчинку до неприємної звістки, адже краще дізнатися про це у власній родині, ніж із вуст зловтішних доброзичливців. І Влада не дуже засмутилася. Їй закортіло бути для батьків найкращою, найслухнянішою дівчинкою у світі. Тим більше, що майже одразу після тривалої епопеї з удочерінням мати, яка давно втратила надію на власну дитину, несподівано завагітніла. Лікарка пояснила це дуже просто: нерідко трапляється, що жінка, яка пройшла усі мислимі й немислимі курси лікування, втративши останню надію, розслабляється, припиняє цей марний марафон у гонитві за хоча б однією здоровою яйцеклітиною й… вагітніє. Так сталося і з мамою. Влада розуміла, що батьки могли б спокійнісінько віддати її назад, але мати сказала: «Ця дитина принесла нам надію. Вона — наша!» І це була правда. Владу і Жанну батьки любили однаково.

Владі навіть здавалося, що вони до неї уважніші. Те, за що Жанну лаяли, їй легко миналося. І Влада жаліла сестру. Вона ніколи не вважала себе красивішою. Точніше — не наважувалася так вважати. Особливо після того, як, побачивши дівчаток у дворі, сусідка сказала мамі: «І в кого вдалася Владка? Начувайтесь, відбиватиме у Жанки всіх кавалерів!» І Влада просто не могла собі дозволити бути вродливішою за сестру. Завжди туго стягувала волосся на потилиці, не фарбувалася й не робила макіяжу. Щоправда, Жанна також не любила усіх цих дамських штучок. Смаки і погляди були у них майже однакові.

І коли дев’ятнадцятирічна Жанна вперше привела додому Макса, Владі перехопило подих: цей худорлявий юнак з довгими пальцями та витонченим нервовим обличчям міг би дати сенс її життю. Але в ту ж мить вона так само чітко усвідомила й те, що цього не станеться ніколи. Що її призначення — бути йому сестрою. А коли батьки вирішили жити в селі, взяла на себе місію домогосподарки.

Вона любила їх обох, більше того — з часом вона змирилася і почала любити саму їхню любов. Ця друга любов виявилася сильнішою, ніж почуття до кожного з цієї пари — окремо. І тепер, коли трапилося нещастя, Влада відчувала, що для повноцінності своєї любові не вистачає її другого учасника — Жанни. Її любов втратила одне крило…

…Дописавши листа батькам й старанно заклеївши його, Влада замислилася. Що вона насправді зробила, аби знайти сестру — живою чи мертвою? Дала собі клятву? Увесь час квапила слідчого? Усе це так, а що зробила сама?

Було вже пізно. Влада прилягла на диван, загорнулась у плед і відчула під своїм ліктем жорсткий жмут паперу. Чергове творіння Макса! Вона про нього зовсім забула… Долаючи сон, Влада увімкнула бра над головою. Треба почитати. Хоча б заради того, щоб знати, чи прогресує хвороба.

Вона із сумом згадала недавні часи, коли на Макса зненацька звалився успіх — його почали друкувати, запрошувати на телепередачі та вистежувати, аби взяти інтерв’ю чи сфотографувати у приватній обстановці. В одній із газет навіть з’явилася непристойна замітка про те, що молодий геній живе одразу із двома жінками. Але це був зворотний бік визнання.

Влада перебувала тоді на вершині блаженства. Вона не могла зрозуміти, чому Макс відмовляється приймати журналістів, чому уникає спілкування з колегами письменниками та все частіше зачиняється у своєму кабінеті (тоді квартира ще не була студією).

Жанна пояснила: Макс пише новий роман, але те, що він дав їй почитати, не схоже на перші речі. «Я навіть боюся… — сказала Жанна, — не треба його зараз чіпати». І новий роман Макса став для Влади дитиною, яку вона допомагала народжувати як могла: турбувалася про здоров’я її «батька», про лад у помешканні та калорійність їжі. І тоді, два роки тому, коли усе пішло шкереберть, Влада відчула, що ту нещасну дитину віддано до дитячого будинку, а можливо, ще гірше — до рук збоченця-педофіла.

«Ні, я не можу про це згадувати! — заборонила собі сумні думки Влада. — Краще почитаю».

Вона взяла аркуш, і серце стислося від круглого незрозумілого дитячого почерку, такого несхожого на колишній чіткий, майже каліграфічний, почерк Макса.

«Білі нитки» — прочитала заголовок Влада і, закуривши, заглибилась у манускрипт:

«Ось воно що, — подумала Влада, вимикаючи бра й щільніше загортаючись у теплий плед. — Значить, вона завжди там, із ним… Що ж, нехай буде так…»

А ще вона зрозуміла, що хвороба не відступає і не відступить, аж доки не з’єднає ці дві половинки в одне.

Крізь вікно вже пробивалося сіре сяйво ранку. Влада накрила голову пледом — так вона любила спати завжди — і нарешті заснула.

— Здається, Макс вляпався в якусь авантюру! — говорила Владі за два роки до подій, про які йдеться, Жанна. Вони сиділи на кухні, пили чай і по черзі підходили до плити, аби вдруге чи вдесяте розігріти вечерю для Максима — котлети зі смаженою картоплею.

— Лягай спати, — сказала Жанна. — Я дочекаюся сама. Макс, напевно, не вечерятиме… — І вона рішуче вимкнула вогонь під пательнею.

Її трохи дратувало, що на кухні їх двоє. Якби Влади не було, вона б мала зовсім інший настрій, не такий миролюбний.

— Ці котлети вже перетворилися на вугілля! — посміхнулася Влада. — Невже не можна звідкись подзвонити і попередити, щоб ми не хвилювалися?!

— А чого тобі хвилюватися? — посміхнулася Жанна. — Я взагалі вважаю, що ти повинна подумати про своє особисте життя, а не няньчитися з нами.

Влада ображено засопіла, картинно позіхнула:

— Добре, зустрічай свого Дон Кіхота сама… — І покірно пішла до своєї кімнати.

Жанна тілько того й чекала — прибрала зі столу тарілки, виставила пательню на балкон і пішла до ванної. Вона не вважала за потрібне стирчати на кухні й виглядати у вікно чоловіка, але такий порядок започаткувала турботлива Влада. І Жанна не могла йти спати, знаючи, що сестра сидітиме на кухні хоч до рання. Знала вона й те, що Макса обурюють такі опівнічні чергування, особливо, якщо їх влаштовує її сестра. Але сказати про це Владі вона не наважувалася, знала, що та образиться. А ще гірше — може з’їхати з квартири, аби «не заважати молодятам», а з’їжджати Владі не було куди.

Жанна вийшла з ванної і одразу почула, як у дверях скрегоче ключ. Нарешті! Жанна також завважила, що за дверима Владиної кімнати скрипнув диван, певно, сестра відірвала голову від подушки, дослухаючись до звуків у передпокої.

— Привіт! — Макс поцілував Жанну в ніс і одразу ж повів її за руку на кухню, тихенько зачинивши за собою двері. Він кинув плащ на стілець і дістав зі своєї торбинки пляшку вина.

— Зараз щось розповім, — пошепки сказав він і притис пальця до вуст, поглядом вказуючи в напрямку Владиної спальні.

Жанна сіла навпроти й дивилася, як він розливає вино у смішні череваті кухлі.

— Це дуже добре вино, — сказав Макс.

Вони тихенько цокнулись і разом, не змовляючись, притисли пальці до вуст. Це їх розсмішило, вони зайшлися безгучним сміхом і знову зробили один і той самий жест — суворо показали один одному стиснутий кулак. Це викликало нову хвилю сміху, вони просто задихалися, не в змозі випустити той сміх назовні.

— Ми ідіоти! — сказала Жанна, витираючи сльози.

— Ш-ш-ш… Бо прийде фрекен Бок!

— Ти несправедливий, — серйозно сказала Жанна. — Влада стільки нам допомагає… Просто у неї нікого немає. От вийде заміж — ще пожалкуєш за її котлетами…

Тут вона згадала, на що перетворилися котлети, які вони, випереджаючи одна одну, підігрівали протягом цього вечора, і їй знову стало смішно.

— Господи, а я так хотів серйозно з тобою поговорити! — з удаваним розчаруванням сказав Макс.

— Я тебе уважно слухаю, — в тон йому відповіла Жанна, підпираючи рукою підборіддя.

— Зараз розповім.

Але натомість він знову беззвучно зареготав, споглядаючи, як Жанна сидить навпроти нього в зеленому халатику, по-жаб’ячому підібгавши під себе ніжки, і вдає, що й насправді слухає дуже уважно.

— Ну?

— Добре, облишмо жарти, — нарешті заспокоївся Макс. — Ти куди хочеш поїхати — в Париж чи в Токіо?

— В Токіо, — не замислюючись відповіла вона. — А з Токіо можна й у Париж!

— Не смійся, я не жартую. Сьогодні я мав розмову з одним перекладачем з Пен-клубу (не обтяжуватиму тебе подробицями), словом, мені пропонують подати нові рукописи для публікації за кордоном. Обіцяють видати книжки швидко. І це ще не все. Мені заплатять неабиякий аванс! А потім — дуже добрий гонорар. Я погодився. Можливо, з часом зможемо навіть купити квартиру для нашої фрекен Бок. І взагалі, досить сидіти на картоплі. Завтра ж я віднесу усе, що є, до агенції. Як ти на це дивишся?

— Можливо, треба спершу надрукувати романи тут?

— А що мені заважатиме зробити це пізніше? Я це обумовлю.

— Як знаєш, — сказала Жанна. — Аби тебе не обдурили, зараз усе можливо…

Вони ще довго сиділи на кухні, пили вино, знову розігрівали котлети і сміялися. Потім разом пішли до ванної. А коли, мокрі і щасливі, тихенько прокрадалися в темряві повз Владину кімнату, Жанна знову почула знайомий звук — Влада не спала. І її охопило гостре почуття жалю і каяття, ніби вона вкрала у сестри половину життя.

«Ну чого ж у неї ніяк не складається?..» — подумала Жанна. Але в ту ж мить забула про все — Макс знову цілував її вологе обличчя.

Та весна була розкішною. Вона заповнювала увесь простір запахом бузку та каштанів. Він проникав у найдальші кутки втомленого від суворої зими міста, тоненькими змійками заповзав у ніздрі скам’янілих від турбот городян, і особливо вразливі з них зі священним трепетом вдихали ці збудливі пахощі, ніби наркомани останню порцію героїну. Особливо хмільними вони були тут, на околиці, де маленькі «хрущовки» та «готельки» чергувалися з панельними незграбними хмарочосами.

Незважаючи на те, що сестри жили далеко від центру, вони обожнювали свій район, який навесні потопав у зелені, а взимку по самі вуха вкривався капелюхом снігу, — його тут майже ніколи не зчищали аж до першої відлиги.

Тутешні мешканці теж були особливі. Саме в цьому районі відбувалося «велике переселення народів»: сюди переселялися жителі найближчих сіл, влаштовуючи на власному балконі справжні курники (аби бути завжди з м’ясом та яйцями), деякі навіть примудрялися тримати не тільки курей, а ще й кіз чи поросят. Сюди стікалися біженці не тільки з ближнього зарубіжжя, але й зустрічалися африканські, ба навіть афганські осередки. І в коридорах житлово-комунальних комбінатів, у цих окремішніх державах у державі, де панували опасисті жінки із гучними голосами та попаленими «хімією» зачісками, стояли фантасмагоричні черги з темношкірих громадян, що ламаною українською вимагали видати їм талони на цукор. Навесні, особливо у вихідні, район перетворювався на цех із вибивання килимів: на кожному подвір’ї, під кожним вікном та на кожному спортивному майданчику жінки, чоловіки й діти довгими палицями гамселили по розвішаних килимах. І це скидалося на священний весняний ритуал, зміст якого здавався незбагненним для здивованих мусульман, що давно вже мали модерні пилососи. Килими вибивали з ранку до вечора. А потім знесилені й вдоволені сусіди виносили на дерев’яні столики пляшки з горілкою, бутерброди та дзбани із домашнім квасом й до ночі співали пісень, що також було незбагненним для смаглявих дітей півдня.

…Вранці наступного дня сестри так само сиділи на кухні й пили каву перед тим, як вирушити на службу. Жанна працювала молодшим науковим співробітником бібліотеки, Влада перебувала у пошуку того єдиного місця роботи, де б вона могла уповні розкрити свої здібності. І тому її «трудова книжка», цей пережиток минулого, пістрявіла кількома десятками різноманітних записів.

— Куди так рано пішов Макс? — запитала Влада. — Він хоч поснідав?

— Ти ж знаєш, що він ніколи рано не снідає, — сказала Жанна. — А пішов він відксерювати свої романи, а потім кудись далі…

— Навіщо?

Жанна зрозуміла, що їй не відкрутитися від пояснень і, власне, нема з чого робити таємницю.

— Йому запропонували подати рукописи для публікації за кордоном. У перекладі, звичайно. Треба ж залишити примірники для себе. Якби у нас був комп’ютер, усе було б набагато простіше…

— Господи, навіщо йому ці переклади? Нехай би надрукувався спершу тут.

— Тут це зробити складніше. Крім того, за книжки пообіцяли одразу ж виплатити гонорар.

— Хіба таке буває?! Безкоштовний сир — тільки у мишоловці! — посміхнулася Влада. — Звідки у Макса з’явилися такі благодійники?

— Щиро кажучи, Макс піде зараз на все, аби ми хоч трохи вибилися з цих злиднів. Взагалі, давай припинимо ці балачки. Особливо з ним, добре?

— Як скажеш… Але я вважаю, що замість того, щоб брати участь у сумнівних проектах, ми могли б нарешті продати той батьків камінець. Принаймні, хоча б з’ясувати, що воно таке. Можливо, щось цінне? Раптом саме через нього приїздив той французький дядько, пам’ятаєш?

— Збожеволіла! — Жанна засміялася. — Звідки в нашій родині «щось цінне»? Не вірю. Це по-перше, а по-друге… Не забувай, що цей камінчик разом із прадідом пройшов сибірські табори, із бабусею — евакуацію, а тато вважає його родинною реліквією.

— Але ж, пам’ятаєш, колись батько розповідав про якусь іноземну графиню, на честь якої нібито тебе назвали? Вважаєш, що це брехня? А якщо ти справді — аристократка, ваше високосте?

— Батько завжди був добрим казкарем. Він розповідав не тільки цю казочку! А потім — якщо це справді так, гадаю, ніхто ніколи не дізнається істини. Не забувай, які були часи. Якщо прадід щось і знав про, як ти кажеш, іноземні корені, його змусили про це забути.

— А як же батькова французька? — не вгамовувалася Влада. — Адже я точно пам’ятаю, як він говорив з тим Флері!

— Ти просто фантазерка.

— Яка ти неромантична… — зітхнула Влада. — Ну подивімося на камінець ще раз, благаю. Батько ж недарма залишив його нам — ми можемо робити що заманеться!

— Дивись! — знизала плечима Жанна.

Вона знала, що сестра з дитинства обожнювала роздивлятися цю родинну реліквію, коли батько був у доброму гуморі і дозволяв це робити. А за роки їхнього самостійного життя вони ще жодного разу не доторкнулися до згортка, просто забули про нього.

Влада радісно зіскочила з табуретки і побігла нишпорити в шухлядах. На кухню вона вийшла з маленьким згортком у руках. Жанна пила каву і з посмішкою стежила, як сестра обережно розгортає й розкладає на столі пожовклі ганчірки, що колись, можливо, були носовичками, а можливо, й клаптиками дідівської онучі — батько зберігав усе в тому вигляді, в якому отримав від предків.

Нарешті Влада розв’язала останню мотузку, і на купі ганчір’я з’явився темно-синій камінь, що за формою нагадував сльозу. Жанна взяла камінчик і підкинула його на долоні:

— І ти гадаєш, що це — коштовність?

Влада пошкрябала поверхню каменя нігтем, і з-під товстого шару фарби тьмяно зблиснуло скло.

— Не чіпай! — обурилася Жанна. — Тобі усе треба спробувати на смак! Цьому камінцеві безліч років. Нехай усе залишиться так, як є!

— Я розумію… — тихо вимовила Влада. — Я не маю на це такого права, як ти…

Це був заборонений прийом, і Жанна знову відчула до сестри жаль та ніжність. Вона швидко згребла ганчірки й камінчик зі столу, кинула усе в найближчу шухляду і лагідно обійняла сестру.

— Дурненька! Роби з цим що хочеш. Просто я зараз думаю зовсім про інше. Я хочу, щоб у тебе було своє життя, власна квартира, щоб ти не стояла біля плити, аби ми нажерлися. Це ненормально. І якщо у Макса все складеться добре, ти зможеш жити інакше, краще.

— Але я хочу жити з вами. Я так вас люблю, — відказала Влада, і собі стискаючи сестру в обіймах. — Я ніколи не житиму так добре, як ви…

— Господи! — засміялася Жанна. — Ти нас ідеалізуєш, а ми просто намагаємося не сваритися при тобі.

Сестри ще трохи посиділи. Потім почалася звичайна вранішня метушня зі сперечанням, кому першому йти до ванної і хто в кого взяв і не повернув косметичний олівець.

…До роботи Жанна їхала на автобусі, потім пересідала в метро. Сьогодні вона забула взяти із собою книжку, тому була змушена спостерігати за дорогою, дивитися на обличчя, прислухатися до розмов. Позаду сиділи дві дівчини, яким можна одночасно дати і вісімнадцять, і двадцять вісім: простенькі нафарбовані обличчя, голосна розмова…

— Що ж мені подарувати тобі на весілля? — запитала одна.

— Та що завгодно, мені байдуже, не переймайся, — відповідала друга.

— О, придумала! Це буде, як в анекдоті — куплю тобі вазу і, даруючи, розіб’ю… На щастя…

— І… в нього на голові! — зі сміхом додала «наречена».

— Залюбки!

Вони голосно зареготали й почали обговорювати фасон майбутньої весільної сукні.

Простота існування — ось що завжди дивувало Жанну в людях, змушувало її сто разів переглядати власне ставлення до життя. Вона часом ненавиділа себе за постійні внутрішні монологи, за картини, які вона могла викликати у своїй уяві. Їй здавалося, що вона б не засумувала і не занепала духом навіть у в’язниці: до неї «в гості» приходили б усі, кого вона забажала б побачити. Вони прийшли б із небуття, з книжок, живописних полотен, зі звуків музики (особливо її улюблених Гріга та Моцарта), з усіх часів… Вони давно жили в її уяві, вона оселяла їх у своїй голові, надаючи кожному персонажеві окрему чистеньку кімнатку. Вона була господинею свого уявного готелю і мала повне право на невимушену розмову про погоду чи свіжість вранішніх булочок із геніями та героями.

В одній з таких кімнаток завжди жив Макс. Тільки зараз, із плином часу, вона могла пожертвувати бесідою із ним заради власних думок. Іноді бувало таке, що вона (подумки, звичайно ж!) забороняла собі навіть наближатися до тих дверей у своєму уявному «готелі світу», за якими оселила Макса, багато разів навіть намагалася виселити звідти настирливого квартиранта із скандалом та звинуваченням у крадіжці «готельного майна». Даремно! Він повертався. І вона розуміла, що він тут назавжди.

Простота існування приваблювала тільки як альтернативний, неприйнятний для її психіки спосіб життя — легкий і необтяжливий, у якому немає місця роздумам про старість, страх та смерть. Зустріч із Максом зробила неможливим простоту її існування. Коли вона вперше побачила його — не зраділа, як радіють усі дівчата справжньому (або удавано справжньому) коханню із перспективою одруження.

Вона ніколи не мріяла про одруження! Думки про те, що одна людина може належати іншій, викликали в неї огиду. Жанна сама не знала, звідки часом береться цей шал, ці божевільні напади навіженого спротиву всьому, що оточувало її з дитинства. Її зігрівала думка про те, що батько (якого вона завжди подумки називала не інакше, як Олівером) — нащадок якогось давнього роду. Краще було б — циганського! Це багато 6 чого пояснило і в характері самої Жанни. Дорога, високі вогнища, вітер, свист батогів, люлька з міцним тютюном і вир неприборканої пристрасті, коли дозволяється все, — ось яка сутність ховалася за її удаваною стриманістю. Вона уявляла себе вершницею в чорному шкіряному капелюсі з широкими крисами, білявою відьмою перед судом інквізиції, вуличною циркачкою, що танцює босоніж на розпеченому вугіллі… О, треба було бачити її в такі хвилини! І Макс побачив її саме такою.

…«Таких нема…» — подумав він, помітивши її вперше на одній із студентських вечірок — тих безглуздих нічних посиденьок у гуртожитку, коли втрачається реальність часу, грюкають двері і «на вогник» (а точніше — на запах невибагливої їжі) злітаються всі, хто здатен виставити на стіл чергову пляшку «чорнила». Він прийшов уже на добрячому підпитку, в компанії друзів з художнього інституту. В маленьку кімнатку набилося душ із тридцять, рвані хмари диму висіли в повітрі, як павутиння у склепі, від музики «Пінк Флойд», занадто широкої для вузьких стін цієї студентської келії, здригалися вікна, у напівтемряві світилися червоні вогники цигарок, ніби очі таємних, вивідачів.

Дівчина сиділа на підвіконні. Місяць уповні, що, як величезний таріль, висів за її спиною, золотою смужкою висвітлював тільки контур. Але що то був за контур! На ній, вочевидь, була довга широка спідниця із червоним полиском, короткі рукави-ліхтарики білої блузки скидалися у темряві на маленькі крила, висока зачіска надавала всьому образу середньовічного вигляду. На її руці дзеленчала низка мідних кілець-браслетів.

— Привіт вам, мешканці пекла! — гукнув Макс й виставив на стіл пляшку коньяку. Компанія задоволено загула, зарухалася, звільняючи місця новим гостям. Макс час від часу поглядав на незворушний силует на підвіконні. Дівчина здавалася йому мармуровою статуєю. Макс хлюпнув у склянку коньяку і простягнув його в темряву:

— Ваш бокал, міледі!

Потім усе закрутилося в його голові, як колесо. Коли він згадував хронологію подій того вечора, вони здавалися йому сном або… оповіданням. Можливо, це й було оповідання, вигадка його хворобливої уяви? Але оповідання того вечора в устах Макса звучало б так: «Тридцять навіжених, пекельних, розпатланих голів гиготіли, зіштовхувалися, як більярдні кулі, перекочуючися з тулуба на тулуб. Від задухи та алкоголю плавилися пластилінові обличчя, втрачаючи індивідуальні риси. Хмари важкого диму та густої музики підіймалися до стелі й, обважнівши, щільною, задушливою та масною сіткою спускалися донизу, наганяючи нудоту.

— Води! — наказала вона низьким хрипкуватим голосом, відкидаючи з обличчя пасмо мідного волосся. — Ти! — вказала на одного з тридцяти.

Той напружив шию, як бик перед бандерильєю тореадора, і в його очах жовтим вогником засвітилася ненависть. Він важко підвівся й, переслідуваний поглядом її розширених чорних зіниць, покірно вийшов з кімнати. Двадцять дев’ять інших поглядів скипіли тою ж небезпечною жовтизною, впиваючись у її тіло, як піраньї, з насолодою вириваючи з нього найсмачніші шматки. Вона сміялася під пострілами цих поглядів, немов від лоскоту. Довгі кучері, як кубло переплетених змійок, тремтіли на її плечах.

Той, хто пішов по воду, повернувся із склянкою в руках. Він поставив її на маленьке блюдце і простягнув їй. Вона посміхнулася. Їй кортіло розваг. Або — небезпеки.

— Пий! — сказала вона і більше не дивилася на нього, а вже сміялася до когось іншого, напевно знаючи, що склянка спорожніє за мить. Її поза, погляд, сміх, кожен порух — усе, що було в ній пристрасно-звабливого, — розпалювало в очах інших купу змішаних почуттів: од відчайдушного захоплення до екстатичної люті.

Той, що приніс воду, продемонстрував порожню склянку і важко подивився на неї.

— Ще! — сказала вона. І це коротке слово було для нього гіршим за постріл. Він вийшов знову.

Тиша обвалилася зі стелі й розчавила під собою решту псів-лицарів. Тиша тривала доти, доки той, що приніс воду, повернувся вдруге… Було чутно, як стукотіло його серце. Він так само простягнув їй склянку. І так само, як минулого разу, сам випив її, намагаючись не дивитися на обличчя інших. Він знав, що так вчинив би на його місці кожний із них. Але краще б він випив розплавлене олово!

Втретє вона виплеснула воду на скло за своєю спиною і по ньому попливли розмиті нічні зірки…

— Ха! — затамували подих двадцять дев’ять грудей.

— Ха! — підскочила дияволиця і влучним ударом ноги у стіл, який перекинувся й зробив її недосяжною, попередила швидкий рух нападника. А той уже не міг контролювати себе. Каламутним поглядом обвів він присутніх, у його руці зблиснуло лезо.

Легкою ходою підійшла вона на відстань удару до ножа, що, немов рибка, плив у сутінках, і впіймала лезо маленькою долонею. Рибка пірнала й пручалася в її на подив міцній руці. І нарешті завмерла. Той, що приніс воду, відступив, випускаючи з пальців руків’я.

Вона повільно розкрила долоню і стерла з неї кров білосніжним носовичком. Приборканий ніж упав на підлогу. Вистава скінчилася… І тільки десь углибині, на самому денці її пульсуючої зіниці здригнулася й на мить пронизала мозок блискавка болю.

О, якби було можливим зараз запрягти чорних коней і промчати нічним містом, руйнучи все на своєму шляху! Вчувати за своєю спиною ревіння обвішаного дзвониками та стрічками ведмедя, перегук циган, веселий брязкіт бубнів та намиста, від якого розлітаються на скалки вікна обивателів, і дзеленчання тьмяних пляшок зі старим вином у важких, плетених з лози кошиках!

Ось навіжений кортеж влітає на подвір’я старовинного замку. І барвиста зграя на чолі з істотою, що водночас скидається на янгола і на чорта — жінкою у шкіряному капелюсі із широкими крисами, — миттєво порушує тиху затоку балу. Тендітні білявки прикривають обличчя пухнастими віялами, аби… сховати заздрість до тієї, що може ВСЕ! Кавалери, оберігаючи цноту своїх подруг, негайно спроваджують їх додому, аби… повернутися сюди вже без гострих накрохмалених комірців.

Ха!

Геть усі, хто живе байками про міцність вина та поцілунків! Хто здатен проміняти мить свободи на сто років ситості!»

…Макс не пам’ятав, як провів Жанну додому, все змішалося в його голові — фантасмагорія і реальність. Вони цілувалися на сходах, як божевільні, і тоді ж випалили напис на підвіконні «Макс + Жанна…»

А вона, зовсім юна, того ж вечора зрозуміла, що віднині нарешті матиме на спині «свій» хрест, і ніякого іншого вже не буде.

Чому хрест? Бо тепер думка про те, що одна людина може належати іншій, більше не лякала її — кожному судився СВІЙ хрест, важливо тільки відшукати його серед тисячі схожих.

Але все ж таки Жанна відчувала, що хтось допомагає їй у цій щоденній праці, і зараз уже точно знала, що то сестра намагається вхопитися хоч за краєчок цього символічного хреста. Це часом виглядало зворушливо, часом смішно, а часом — дратувало.

…Увечері сестри знову сиділи на кухні, знову по черзі підігрівали вихололу вечерю.

— Тобі не здається, що у нас обох — дежа вю? — запитала Жанна.

— Це мені більше нагадує фільм «День бабака», — відповіла Влада. — Пам’ятаєш, герой увесь час прокидається в одному й тому ж дні, йде тим самим шляхом, зустрічає тих же людей із тими ж самими проблемами та запитаннями…

— Але наприкінці там усе ж таки щось змінюється…

— У нас також зміниться. — Влада замріяно підперла рукою підборіддя. — І одного ранку ми прокинемося і побачимо за вікном…

— …небо у діамантах!

— Так! — серйозно відгукнулася Влада. — Я в це вірю.

У двері подзвонили, і сестри схвильовано перезирнулися — Макс мав свого ключа.

— Я сама! — попередила Жанна сестру, яка вже скочила зі свого місця. — А тобі краще піти — ти ж знаєш, Макс не любить посиденьок на кухні.

— А я, можливо, феміністка, і мені байдуже, що не любить твій чоловік! — пробурмотіла Влада, але все ж таки послухалася й пішла до своєї кімнати.

Макс ввалився в передпокій, як мішок, і одразу ж почав повільно сповзати по стіні на підлогу. Жанна ледь встигла підхопити його і, ведучи до кімнати, намагалася зрозуміти, чи він добряче випив, чи трапилося щось гірше. Макс упав на диван, притискаючи до грудей руку.

Тільки зараз Жанна помітила, що його обличчя було вкрите синцями, а зап’ястя якось неприродно вивернуте.

— Що трапилося? — долаючи жах, запитала вона.

— Нічого страшного, — крізь зуби вимовив той. — Мене побили — звичайна історія в нашому районі. Жаль тільки — сумку вкрали! Грошей там не знайдуть, хіба що рукопис. Треба буде вранці понишпорити по смітниках — мають викинути…

Його обличчя поволі вкривалося крапельками холодного поту.

— Господи, у тебе, мабуть, перелом! Я викликаю «швидку»!

— Не треба! Вранці піду до лікарні. А зараз дай мені щось знеболююче…

Жанна знала, що сперечатися з ним немає сенсу. Вона побігла на кухню, де вже хазяйнувала сестра, перериваючи аптечку. Нарешті вони знайшли міцний анальгетик і вирішили, що треба дати Максові ще й снодійне.

Він покірно випив усе, що принесла Жанна. Потім вона зробила йому компрес, обтерла обличчя вологим рушником і обережно роздягла.

— Здається, мені вже трохи краще…

— Давай я все ж таки потелефоную в міліцію. Ти бачив, хто на тебе напав?

— Господи, дай мені спокій! Яка міліція? А тих покидьків я навіть не бачив у темряві…

Він зі стогоном перевернувся на бік.

— Візьми там… гроші… Вони до них не дісталися… — Це останнє, що вона почула від нього.

Жанна полізла до внутрішньої кишені його піджака і дістала звідти п’ятсот доларів.

Вранці Жанна відпросилася з роботи і повела Макса до районної поліклініки, а Влада побігла на пошуки теки з рукописом. Через три години вони знову зійшлися на своїй кухні. Рука Макса була загіпсована. Влада повідомила, що вона ретельно обшукала всі сміттєві контейнери, навіть з’їздила до сусіднього району, а також позаглядала ледь не у всі урни на тролейбусних зупинках, але нічого не знайшла.

— Ну і Бог з ним! — заспокоїв її Макс. — Вийде книжка — можна буде згодом її перекласти. А можливо, й не треба — у мене повно інших ідей. Не хвилюйтеся, дівчата, усе буде гаразд! Все — забули! Давайте краще обідати. Найближчий тиждень нам є на що жити. І це лише дещиця того, що мені обіцяли.

Під час обіду Макс розповів, що в офісі іноземного видавництва його прийняли досить шанобливо, він підписав угоду, йому видали невеличкий аванс і запросили прийти за два тижні, аби отримати решту.

Потім Владі було врочисто вручено гроші на всі потреби, і вона радісно побігла по крамницях та ринках, а Жанна лишилася вдома. Незважаючи на те, що рука у Макса ще боліла, вони провели чудовий день разом.

Зламане Максове зап’ястя красномовно свідчило про те, що принаймні найближчі два тижні вони не спішитимуть нікуди. І нарешті хоч трохи зламається монотонний ритм їхнього життя із розігріванням пізньої вечері.

— Валятимемося та дивитимемося телевізор! — сказав Макс.

— Питимемо пиво! — сказала Жанна.

— «Асті-мартіні»! — поправив її Макс.

— З ананасами! — додала Жанна.

— А ще… — І він, одвівши вбік загіпсовану руку, притягнув її до себе.

…Письменник Жан Дартов збирався на поетичний вечір, що мав відбутись у бібліотеці Києво-Печерської лаври. На вечір були запрошені гості літературного семінару, присвяченого слов’янській писемності, — московські та петербурзькі поети, літературні критики, і саме йому, Жанові Дартову, єдиному з усієї місцевої братії, доручили відкрити вечір та ще й взяти участь у літературних читаннях. Взагалі, «Жан Дартов» — то був не зовсім вдалий псевдонім голови представників творчого об’єднання «Логос», до якого входили зокрема письменники-«сімдесятники», що у свої найкращі часи маскувалися під комсомольських працівників або ерудитів-сантехніків.

Насправді Жана Дартова звали досить просто — Іван Пир’єнко. Але за молодих літ, будучи функціонером районного комітету комсомолу, він видав свою першу книжечку патріотичних віршів і, про всяк випадок, підписався цим дивакуватим псевдонімом. Книжечка сподобалася «у верхах», вірші з неї почали використовувати під час урочистостей та свят.

Зворушливі малюки в білих панчішках по черзі дзвінко виголошували віршовані рядки Жана Дартова і зривали шквал аплодисментів політично свідомої аудиторії. Референти відділів культпросвіти всіх рівнів отримали наказ розшукати талановитого поета-патріота. Згодом геній розшукався сам. Скромно опустивши очі, молодий комсомольський ватажок зізнався на партзборах, що саме він і є полум’яним співцем суворої та прекрасної дійсності. Щоправда, його трохи — зовсім по-батьківському — покартали за солодкавий псевдонім, але ім’я генія вже міцно вросло у свідомість мас, і Жан Дартов лишився Жаном Дартовим. Тільки тепер він почав отримувати гонорари за кожний концерт, на якому дзвінкоголосі янголята виголошували його безсмертні рядки. Так скромний комсомольський лідер Іванко, втомлений звітами про збір внесків та кількагодинними виступами у цехах заводів та фабрик, зник з поля зору громадськості. Натомість з’явився молодий літератор Жан Дартов і розпочав свій нелегкий шлях у мистецтві.

Тоді він навіть не уявляв, яким він виявиться складним! Якби юний Іванко вповні усвідомлював, що часи мають властивість змінюватися, він, можливо, ніколи б не наважився стати на цей шлях.

Шалений жах охопив уже досить знаного, але ще молодого віршописця, коли він уперше прочитав Пастернака, Мандельштама, а згодом — Маланюка та Плужника. Тільки тоді він здогадався, на яку слизьку стежку штовхнуло його химерне бажання прославитися. Ні, це була навіть не стежка, то був канат над прірвою, з якої на нього завжди дивилися чиїсь насмішкуваті очі. І ці очі він ненавидів, старанно обмірковуючи кожен наступний крок.

З часом підтримувати імідж ставало усе складніше. Патріотичні теми вичерпалися. Навіть нова, добре видана книжка нарисів «Ми — діти УПА» припадала пилом на полицях книгарень. Молодь гребла Кастанеду й Павича, зі «своїх» — Андруховича та Шкляра, колишні ідеологи-патріоти змінили лексику і розкололися на чисельні ворожі табори, друзі-однолітки також розбилися на два табори: перші — не випускаючи з рук «мобілок», керували міфічним процесом інтегрування рідної країни у цивілізований світ, другі — тинялися по найдешевших забігайлівках і цинічно називали свого колишнього приятеля «дешевою падлюкою». Жан лишився на роздоріжжі.

Відверто кажучи, йому дуже кортіло й самому засісти за дерев’яним столом пивниці із посинілими знавцями Сартра і зненацька — на подив цим закоренілим цинікам — прочитати хорошого вірша, в якому вони відчули б крижаний подих срібного віку. Але такого вірша в арсеналі Жана Дартова не було. І він був змушений підтримувати своє реноме серед «малинових піджаків», що жадали долучитися до високого мистецтва більш опосередкованим чином. А крім того, час від часу щедро фінансували вихід чергової книжки кумира своєї бурхливої юності. Попри те, Жан не був зовсім бездарним. За роки своєї літературної кар’єри він навчився досить вправно і навіть талановито синтезувати у своїх творіннях вірші іменитих попередників. Іноді це виходило досить непогано. І дозволяло якось триматися на поверхні. Але Жан відчував, що найголовнішого у його житті так і не відбулося. Його знали, його залюбки друкували, його запрошували вести вечори та форуми, із ним бажали познайомитися, його посилали на міжнародні збіговиська та конференції з питань захисту прав людини. І він старався. Накуповував книжок, «наїдався» ними під зав’язку, божеволів, втрачав апетит та сон, аби в одну з ночей висидіти, вимучити, виштовхнути з себе, як плід, вірш чи оповідання. Його здібність синтезувати заміняла талант. Але як же він боявся того, що згодом хтось — можливо, якийсь новітній критик-шмаркач, миршавий геній-філолог, випускник Києво-Могилянки із своїм собачим нюхом на справжнє м’ясо розкусить синтетичну продукцію відомого й знаного письменника Жана Дартова та виплюне з себе (а вони, ці молоді нахаби із довгим волоссям, здатні замахнутися на будь-які імена) брутальну статейку в газетці на кшталт «Книжник-ревю» чи «Література плюс».

І єдиним його захисником стане вірна й шанована освіченою громадськістю «Літературна Україна».

«До речі, треба поцікавитися, чи буде сьогодні кореспондент з „Літературки“, — подумав Дартов, вибираючи краватку. — Фото з московськими колегами не завадило б зробити…»

На плиті щось зашкварчало — це вилився окріп, у якому варилися чотири товстих сардельки. У свої сорок із хвостиком Жан ще жодного разу не одружувався, хоча жінок у нього було багато і на будь-який смак: від молоденьких поетес з провінції, що жили у нього по кілька тижнів, до вишуканих навкололітературних пань, що «забігали на вогник» й залюбки вислуховували полум’яні промови літературного мачо. Жан не наважувався зізнатися й самому собі, що не може одружитися не тільки тому, що це обмежить свободу, яку повинен мати митець, а скоріше через великий страх розкрити таємницю своєї літературної лабораторії. Цей страх був сильнішим за кохання.

Сьогодні він мав виступати зі своїми ровесниками із «ближнього зарубіжжя», яких знав по колишніх молодіжних семінарах, якими захоплювався і які, через незнання мови, вважали його своїм «братом по цеху». Але високі емоції давно відійшли в минуле. Жан пишався тим, що саме він виступатиме «на рівні». Бо зміг втриматися, бо не спився і має добрий презентабельний вигляд на відміну від невизнаних шанувальників Борхеса, що й досі купчаться по дешевих кнайпах, збиваючи з пантелику юних бакалаврів-філологів.

Жан Дартов повечеряв, одягнув найкращий костюм, прихопив із собою пачку нових книжок, недбало кинув їх на заднє сидіння «міцубісі» й вирушив до лаври, подумки прокручуючи свою промову.

Розчарування накотило на нього з перших хвилин зустрічі з гостями. Дартов з подивом та почуттям внутрішнього дискомфорту одразу помітив, що один з гостей — поет із покоління «вісімдесятників», що нібито зараз мешкав в одній з європейських країн, був одягнений у дешеву синю курточку та пожмакані штани. До того ж він стояв у колі таких же нереспектабельних побратимів і на очах у всіх відсьорбував з пласкої пляшки горілку, заїдаючи кожен ковток пиріжками сумнівного вигляду.

Жан усе ж таки підійшов і напустив на себе такий самий богемний флер, який, щоправда, не дуже в’язався з його чудовим костюмом та бездоганно підібраною краваткою. Московський гість одразу ж поклав на його плече свою масну від пиріжків долоню, і Жан зрозумів, що він як письменник, як талановитий речник свого покоління усе ж таки існує, що його прийняли, що він — свій.

Почалися загальні розмови, спогади, цитування віршів, почергове відсьорбування горілки із засмальцьованої пляшки. Жан теж, долаючи огиду, відковтнув і запропонував усьому колу пачку «Галуазу». І з тим же неприємним відчуттям помітив, як галаслива юрба вмить розмела цигарки, а поет, поблажливо поплескуючи його по спині, прихопив аж цілих п’ять. Водночас Жан на рівні підсвідомості відчував, що це коло — а в ньому були й свої, ті самі, хто юрмиться по дешевих кнайпах, — насміхається з нього, зневажає й використовує. Публіка шанобливо обминала цей богемний осередок й прямувала до зали бібліотеки, молодь зупинялася і під виглядом «давайте перекуримо…» розглядала письменників, дівчата в окулярах притискали до грудей книжки, з якими пізніше мріяли підійти до авторів, аби отримати автографа чи запрошення на каву. Жан помітив, що в жодної не було його розкішного видання «Україна моя калинова» — тільки тоненькі збірочки гостей та зовсім миршаві книжечки «вісімдесятників».

Поет нарешті скинув важку руку з Жанового плеча і замахав комусь з натовпу, штрикаючи у бік свого товариша: «Сєйчас я тєбя познакомлю… Ето мой друг — класний мужик і большой талант! Хоть будєт перед кєм бісер метать!»

Жан із зацікавленістю поглянув у той бік, куди була звернена увага поета. З натовпу вийшов Макс із загіпсованою до ліктя рукою. Поряд ішла дивовижно вродлива струнка жінка у потертих джинсах. Жана трусонуло…

— Привіт, Іване! — через плече кинув йому Макс і одразу потрапив у ведмежі обійми поета.

— Чєртяка! Ну ти, как всєгда! — кричав поет, вказуючи на Максову поламану руку. — В морду кому-то, нєбось, заєхал? А ето кто такая — любовніца ілі жена? Вєзьот же тебе на баб! Нічєго, єслі я вдруг блєвану? — звернувся він до жінки.

— Тільки не на мою вечірню сукню! — просто відповіла вона.

— Абажаю вашу мову! — продовжував фонтанувати поет, чемно нахиляючись і цілуючи руку Жанні. — А ти маладєц!

Дартова відтіснили, і він із огидою та заздрістю спостерігав, як невимушено спілкуються ці зовсім різні люди, як легко знаходять вони спільну мову, і та мова була йому невідома.

Поет усім відрекомендував Макса, безкінечно повторюючи різні банальності на кшталт «ось людина, що теж просиділа у совдепівській дупі, а себе не зрадила…» — і Дартов здригався, приймаючи ці слова як випад супроти нього…

Він зітхнув із полегшенням тільки тоді, коли нарешті усіх запросили до зали. Але настрій було зіпсовано. Він заспокоював себе тим, що, попри все, виступати перед гостями буде саме він, а не якийсь там невдаха-вискочка із загіпсованою рукою.

Час промайнув непомітно. Макс сидів на лікарняному, Жанна взяла відпустку за власний рахунок, і вони безтурботно витрачали гроші. Сума у дві з половиною тисячі гривень здавалася їм безрозмірною. Влада, як завжди, займалася своїми справами, і вони часто залишалися вдома наодинці. Часом вони навіть не застеляли ліжка, і зелений халатик Жанни був для Макса найвишуканішим одягом у світі.

Вони ніколи не зупинялися так надовго у гонитві за хлібом насущним, і ці дні, розтягнуті в часі і просторі, як густий мед, скапували з небесної ложки, згущувалися, консервуючи в собі кожне слово, кожен жест та порух. Вони давно звикли розуміти одне одного без слів, але тепер ця пауза в часі дозволила їм по-новому усвідомити, наскільки вони близькі. Навіть вечірні вторгнення Влади з її шаленими ідеями та балачками, до яких вони вже звикли і з якими змирилися, викликали майже фізичний біль, як заштрик у ясна під час відвідин стоматолога.

— Ми просто егоїсти! — казала Жанна, коли вони зачинялись у своїй кімнаті і вдавали, що сплять о восьмій годині вечора, аби тільки не виходити на кухню.

Вранці вони знаходили вечерю, яка слугувала їм за сніданок, і «сувору» записку з інструкціями: «Купити хліба» чи «Розморозити курку».

Одного ранку в записці було написано: «Божевільні! По-перше: надійшов термін знімати гіпс (лікар працює з 14.00), по-друге: гроші закінчилися! Цілую. Влада».

— Вона має рацію, — сказав Макс, — треба братися за розум. Ходімо до лікарні, а потім разом завітаємо до агенції. Дізнаємось, як справи з перекладом, й отримаємо обіцяну частку гонорару. А повечеряємо в ресторані.

За годину вони вже їхали до центру. Макса було звільнено від гіпсового нарукавника.

— Треба розім’яти руку! — повторював Макс і обіймав Жанну всю дорогу — в тролейбусі, в метро, на сходах ескалатора.

«От босота!» — вилаяв їх якийсь дідок, і вони засміялися, адже й насправді скидалися на двох розбещених підлітків у подертих джинсах.

— До речі, дід влучно підмітив, — сказав Макс. — Знаєш, що ми зробимо далі? Отримаємо гроші, і я поведу тебе у найкращий бутик — купимо тобі вечірню сукню і черевики на високих підборах. Якого кольору ти хочеш сукню? Зелену?

— Господи, це якийсь жаб’ячий колір! — засміялася Жанна. — Я його ніколи не любила.

— А я люблю тебе у зеленому… У ньому ти схожа на боттічеллівську Весну.

— Наскільки я пригадую, вона — роздягнута…

— Яка різниця! Ти навіть у скафандрі виглядатимеш як роздягнута!

— Нічого собі! — удавано суворо сказала Жанна. — Поводьтеся пристойно, пане мільйонере!

Нарешті ескалатор вивіз їх нагору, і Макс зазирнув у свій нотатник — він ніколи не запам’ятовував адреси.

— Це тут неподалік, — сказав він.

У затишному провулку довгим ланцюжком розтягнулися маленькі приватні кав’ярні, невеличкі фірми та магазинчики.

— Це тут, — сказав Макс, ще раз звіряючи адресу за нотатником.

— «Салон модного одягу „Пані Амелія“», — прочитала вивіску Жанна, — ти нічого не плутаєш?

— Нічого. Можливо, салон орендував тут приміщення — тоді його, здається, не було… Зайдемо.

У салоні стояв запах парфумів та дорогих речей, дівчина-продавець, поглянувши на їхній одяг, навіть не підвелася зі свого стільця — тільки, про всяк випадок, непомітно поклала пальця на кнопку виклику охорони. Вона незадоволено підтвердила, що салон справді відкрився тиждень тому, а раніше приміщення належало міськраді і довгий час перебувало в стані перманентного ремонту. Про існування видавничого представництва вона чула вперше.

Макс із Жанною обійшли ще кілька крамниць та кав’ярень, але пошуки не дали жодних результатів…

— Я ідіот… — сказав Макс, коли вони, втомлені і виснажені, нарешті присіли в одній з кав’ярень. — Тобі не можна жити зі мною… Можеш покинути мене в будь-яку хвилину. І, будь ласка, не кажи мені, що «рукописи не горять»! Я завжди знав, що не можна жити з літератури. Я ненавиджу саме це слово. Я б стріляв таких ідіотів, як я. Мовчи. Я більше нічого не хочу чути!

Але вона нічого й не казала. Вона бачила, як велика чорна рурка розверзлася перед ними і втягує Макса у своє черево. І вона, Жанна, була безсилою перед нею, вона тільки могла тримати його за руку. Просто — тримати за руку, доки він сам не схоче відпустити її пальці…

Минуло вже кілька місяців, але Дартов досі з розпачем згадував той поетичний вечір у бібліотеці. Однак тепер до заздрості, образи та здивування домішувалося зовсім інше — передчуття майбутнього тріумфу. Від нього, Дартова, чекали чогось неймовірного — і він зробить це неймовірне за будь-яку ціну! Його колесо закрутилося давно, але тепер він не сидітиме в ньому, як жалюгідна вивірка. Він розкручуватиме його із зовнішнього боку. І — в той бік, у який йому, Дартову, заманеться!

«Людина приходить у цей світ не для того, щоб писати твори, — із посмішкою згадував він хмільне бурмотіння московського гостя у старій курточці. — Це усе — херня, міфи для графоманів, які не розуміють, що мистецтво — знищує…»

Ха! Добре йому говорити! Дартов знову і знову згадував, як той, похитуючись перед завороженою публікою і відсьорбуючи з термоса «нібито каву», читав свої вірші. Дартов не розумів, чому його слухають. Слухають навіть після того, як цей писака ледь не зчинив у залі справжній скандал, коли хтось дозволив собі надто голосно розмовляти під час виступу. Поет перервався на півслові і несподівано тупнув ногою: «Геть із зали!»

— Та ми тут… обговорюємо… — боязко пояснили йому.

— На хріна мені ваші обговорення! — кинув той, прикладаючись до термоса й раптом, завдяки ледь чутній репліці тієї самої жінки у потертих джинсах, затих, як розлючений носоріг після заштрика із снодійним, і вже миролюбно додав: — Ну добре, поїхали далі…

Чому, чому вони слухали його? Тому що й самі були юродивими? Чи секрет полягав у чомусь іншому? У повній безкарності? Але що дало йому ту безкарність і ту владу над юрбою? Невже тільки заримовані слова? Невже публіка не бачила його неохайності, брутальності та зневаги?

Він уявляв, як уже зовсім скоро вийде на інший рівень, принаймні, не на цю жалюгідну сцену монастирської бібліотеки. Ні! У залі шанобливо стоятимуть — саме стоятимуть! — люди у вишуканому вбранні: фраки, метелики, вечірні сукні, діаманти… І він матиме повне право тупнути на них ніжкою й відсьорбнути зі склянки вино… Він достатньо попрацював, аби поставити наприкінці саме таку крапку.

Кілька довгих місяців він жив, як робот, запрограмований на певне число — день тріумфу. І цей день настав. У середині квітня він нарешті отримав конверт з іноземним штемпелем від свого літературного агента. Разом із листом у ньому було кілька газет. Він розгорнув першу — «Гардіан» — і заголовок на четвертій сторінці змусив на мить зупинитися серце й дихання: «Літературний геній третього тисячоліття гряде зі сходу!»

…Сестри більше не сиділи на кухні разом. Жанна лягала рано, і Влада підозрювала, що цей ранній сон сестри, яка у родині вважалася «совою», має свої небезпечні підстави — Жанна почала вживати міцні снодійні. Макс усе частіше засиджувався в сумнівних компаніях до ранку, а то й зовсім не приходив ночувати. Перші місяці Влада намагалася вести з ним «виховні бесіди», але вони не доходили до затьмареної алкоголем свідомості. Макс кинув роботу, Влада ніяк не могла знайти для себе пристойного місця, працювала лише Жанна. Але її жалюгідний заробіток не міг забезпечити родині нормального існування. Байдужість увійшла до їхнього життя, як входить старість — непомітно і надовго, до кінця днів. Вони уникали один одного, майже не вмикали телевізор та економили на газетах.

Одного вечора Макс повернувся напрочуд рано. Влада добре пам’ятала, що саме того вечора вони із сестрою чомусь усе ж таки зібралися на своїй улюбленій кухні і намагалися налагодити хоч якийсь контакт. Макс увійшов і мовчки поклав на стіл газету. Його обличчя було блідим. Він хотів щось сказати, але зміг зробити лише якийсь незрозумілий жест, потім посміхнувся судомною посмішкою і, не роздягаючись, пішов до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима.

Влада схопила газету першою, переглянула її і нарешті дала вихід своєму гніву:

— Він просто здурів! Чи довго так буде продовжуватися? Що, власне, трапилося, ти мені можеш пояснити?

Поки Влада виливала свій гнівний монолог, Жанна заглибилася в читання рецензії на новий роман відомого письменника Жана Дартова. Повідомлялося, що Дартов — єдиний автор, який не тільки прорвався на європейський ринок, але кілька його нових романів висунуто на престижну міжнародну премію. Далі була сама рецензія… Щобільше Жанна вчитувалась у рядки та цитати, тим сильніше калатало її серце: це була рецензія на романи Макса!

Дочитати вона не змогла. Влада з острахом дивилася, як сестра, обхопивши голову руками, забігала кухнею, змітаючи на своєму шляху табуретки, потім на підлогу полетіли тарілки…

У нападі гніву Жанна була прекрасна — її очі та щоки палали, тугий жмуток волосся розпався і темною хвилею розсипався по плечах. Влада ще ніколи не бачила сестру в такому стані.

— Наволоч… — шепотіла Жанна. — Я вб’ю тебе, наволоч!

Вона нарешті затихла і, не відриваючи долонь від обличчя, сповзла по стіні на підлогу. Влада кинулася до неї з валідолом, але та відвела її руку і подивилася на сестру зовсім спокійним поглядом. Влада здригнулася: то був холодний погляд людини, що прийняла рішення. Більше вони не розмовляли. Влада спостерігала, як сестра гортає сторінки адресного довідника. Нарешті вона знайшла те, що шукала, зробила коротенький запис на папірці, поклала його до кишені плаща і почала швидко збиратися.

— Ти куди? — запитала Влада. — Я піду з тобою, вже пізно…

— Облиш! — Це було сказано таким тоном, що Влада не насмілилася заперечити.

— Я скоро повернуся! — крикнула Жанна, заглядаючи до Макса.

Відповіддю їй була тиша. Тиша і темрява…

Вона не повернулася… Вранці наступного дня Влада щосили трусила Макса за плече, але він дивився на неї крізь сон і поводив у повітрі рукою, ніби відганяючи настирливу муху. Влада вирішили почекати до вечора. Увечері Макс виповз на кухню і шалено пив іржаву воду, що текла з крана. Брудна сорочка прилипла до його спини. Влада тільки зараз помітила, як він схуд.

— Ти не знаєш, куди поділася Жанна, її немає майже добу? — наважилася запитати вона.

Макс відірвався від крана і глянув на неї каламутним поглядом:

— Вона має право… Я занадто довго мучив її… Вона гідна кращого.

Така відповідь Владу не задовольнила. І вона ще півночі обдзвонювала всіх знайомих, друзів, потім — тремтячою рукою набирала номери моргів та лікарень. У міліції їй сказали, що подавати в розшук треба після трьох днів відсутності зниклого.

Наступного дня, вийшовши на кухню, Макс застав Владу у тій самій позі біля телефону. Він уже виглядав краще.

— Де Жанна? — запитав він. — Вона дзвонила?

Влада мовчки похитала головою. Макс швидко одягнувся й вискочив з квартири. Він повернувся увечері, і з виразу його обличчя Влада зрозуміла, що пошуки не дали жодних результатів…

Потім вони подали в розшук. Згодом почалася вервиця викликів у відділок, візитів слідчих та безсонних ночей, коли вони сиділи на кухні, не спускаючи очей з телефонного апарата.

Так минув місяць.

В один з таких вечорів сталося те, про що Влада й досі згадувала з жахом… Ще на початку пошуків Макс втратив сон, виснажував себе безкінечною біганиною вулицями міста, по сто разів на день заходив до знайомих із одним запитанням — чи не бачили вони Жанну, і врешті — опинявся у відділках міліції, побитий і п’яний. «Здається, у нього поїхав дах!» — говорили Владі друзі.

Вона не вірила, аж доки не стався той напад, під час якого Макс майже розгромив квартиру і ледь не прирізав сусіда, що зайшов з’ясувати, що трапилося.

Саме тоді він, перебуваючи у стані крайнього відчаю та безумства, схопив Владу за плечі і раптом затих:

— Жанна?!

Згадуючи цю мить, Влада розуміла, чому не дозволила бригаді санітарів, яку викликали сусіди, забрати Макса. Ніхто і ніколи не вимовляв до неї — нехай і чуже ім’я — з такою ніжністю.

— Жанна… Жанна… — повторював Макс, стискаючи її плечі, занурюючись обличчям у її волосся. На якусь мить вона відчула, що сама втрачає розум, уявила, що усе найстрашніше минулося, що вона і є Жанна, нова Жанна, яка повернулася, яка давно чекала на цю ніжність. Але за мить Макс відштовхнув її:

— Ти — не Жанна…

Він опустився на стілець і заплакав — так страшно, як це можуть робити лише чоловіки. У двері вже стукали, дзвонили, і Влада, скориставшись моментом затишшя, змусила Макса випити кілька пігулок снодійного і лише потім відчинила двері.

З того дня вона почала зачиняти Макса в кімнаті, давала йому ліки і вирішила розпочати власні пошуки. А вони потребували грошей. Багато грошей…