…Він уявляв свою розмову з Кундерою.
— Розумієш, Мілан, — казав Дартов, — життя, мабуть, не варте того, щоб перетворювати його на літературу. Це все одно, що зблиск скляної скалки видавати за сяйво діаманта і змушувати публіку вірити в це. Скло залишиться склом. Хто може поручитися, що ми чуємо одні й ті самі звуки чи бачимо одні й ті самі кольори? Я у цьому не впевнений. А ми намагаємося систематизувати світ, привести його до спільного знаменника. І мільйони людей, як зомбі, повторюють за нами, що море — «смарагдове», а пшениця — «золота». Хіба це не злочин? Ми народжуємо духовних дальтоніків. Істина завжди залишається поза межами свідомості…
Дартов простягнув руку в темряву й намацав на тумбочці попільницю, поставив її собі на груди й струсив туди попіл тліючої цигарки. Він лежав у широкому ліжку, на якому залегко міг би розміститися взвод солдатів. Гілки акацій та вишень, що рясно росли під вікнами, у місячному сяйві утворювали на стіні сюрреалістичні візерунки. Два доги — білий та кольору маренго — мирно спали на килимі перед каміном. Дартов загасив цигарку і прислухався до звуків, що, як густе вино, блукали його багатокімнатним, устаткованим за останнім словом сучасного дизайну помешканням. Він напружував уяву і чув бурмотіння сонної води, захованої у трубах, шурхіт оксамитових портьєр, перешіптування книжок на полицях. Уявна розмова із Кундерою наповнила його єство неабиякою гордістю. Особливо тішила ця можливість сказати «ми» — він, Дартов та інші! Невже це стало реальністю?!
Вогник чергової цигарки, віддзеркалений у люстрі, що стояло у протилежному кутку кімнати, здавався йому язичком сатани, що дражнив його з потойбічного світу. Він не міг змоделювати відповідь Кундери і тому продовжував говорити:
— Зовсім скоро мене тут не буде. Я нарешті вирвусь звідси. Я теж житиму в Парижі, дихатиму одним повітрям з тобою і їстиму — долаючи огиду! — клятих слимаків та жаб’ячі стегенця. І ніхто не змусить мене написати жодного рядка. Досить з мене цих мук…
Він непогано попрацював цей рік — за книгою, що набула такого резонансу, він — не без допомоги найманих «негрів» із провінції, — зробив пару сценаріїв. За одним уже було знято багатосерійний фільм, другий викупила одна із відомих зарубіжних кіностудій, і чимала сума доларів уже очікувала на свого господаря в найнадійнішому швейцарському банку. Лишалося тільки поволі згорнути свою діяльність тут. І це треба було робити дуже обережно.
На нічному столику раптом задзеленчав білий телефон. Дартов поглянув на годинник — пів на першу ночі. Доги повели вухами і, не міняючи пози, напружилися. Це були елітарні собаки — хитрі й розумні.
Дартов зняв слухавку.
— Розбудив? — почув бадьорий голос свого старого приятеля з колишньої комсомольської юності Семена Атонесова.
— Яке це має значення?
— Справді, ніякого, якщо ти взяв трубку, — погодився Атонесов. — Я до тебе так пізно от з якого приводу. За кілька днів, ти ж знаєш, сюди прибуває величезна делегація на літературні читання. Буде грандіозний круїз по Дніпру із виходом у Чорне море та вечорами у кожному портовому місті. Кінцевий пункт призначення — Коктебель. Там буде шалена гулянка. Звичайно ж, усі хочуть бачити у складі нашої делегації тебе. Ти як, згоден?
— А хто з наших буде?
— Ну хто-хто — як завжди: ти, я, Портянко та Араменко. Кого нам іще треба? Решта — усе правління нашої творчої спілки та місцеві козли, яких підбиратимемо у кожному пункті, та, звичайно ж, іноземці — письменники, перекладачі, літературознавці, видавці тощо. Десять днів відпочинку! Щоправда, доведеться повиступати у кожному містечку — але тут уже нічого не вдієш. Зрештою, розважимося і, гадаю, добре повеселимося. До речі, заодно й покажеш свою нову віллу, що придбав у Криму, — ми ж будемо неподалік. От і обмиємо покупку! Ну як?
Дартов зморщився. Останнім часом він намагався уникати старих приятелів — тільки вони ще мали право розмовляти із ним зневажливим тоном, ба навіть і шантажувати: надто багато пригод пережито разом, надто багато зайвої відвертості, а то й звичайної заздрості… У наш час друзі стають небезпечними, міркував Дартов, але чому б не скористатися нагодою з’ясувати стосунки? Він дав згоду і поклав слухавку. Доги розслабилися. Тиша та темрява знову набули своєї первозданності.
…їх називали «четвіркою відважних», вони товаришували давно. Разом працювали в райкомі комсомолу, разом відвідували молодь у районах, не уникаючи можливості попиячити та розважитись. Їх пов’язували спільні таємниці бухгалтерських підтасовок та шалених любовних пригод. Атонесов перший відчув вітер змін і зайнявся рекламним бізнесом на одному з телевізійних каналів, Портянко завів маленький пивний заводик, Араменко здобув славу викривача-есеїста в одній із столичних газет. Разом із Араменком Жан Дартов зробив обом друзям по кілька тоненьких збірочок оповідань і прийняв друзів до свого творчого об’єднання. Попиваючи пиво по суботах у сауні Дартова, друзі тішилися своєю причетністю до творчої еліти. Але із усім цим треба зав’язувати, знову подумав Дартов. Він почав помічати, що жарти товаришів стають дедалі небезпечнішими для його репутації. До того ж, їхня дружба усе частіше скидалася на змову. Вони досить добре і досить довго знали один одного. Репліка Атонесова про «віллу в Криму» розхвилювала його. Треба ставити усіх на місце! І робити це негайно.
Дартов ще довго крутився в ліжку, знову палив, намагався викликати сон. А замість цього перед очима виникала ТА картина, і Дартов міцніше стискав зуби, аби не випустити назовні довге вовче виття…
На вулиці здійнявся вітер, і віття дерев застукало у скло. Дартов здригнувся, зі свого килима скочили на ноги й загарчали собаки. Цей стукіт не давав йому спокою вже давно. Дартов увімкнув світло, намацав у тумбочці в’язку ключів і, взявши за ошийник білого дога, вийшов зі спальні…
Після дзвінка до старого приятеля Семен Атонесов відійшов від шинквасу і попрямував до столика, де на нього чекали Вадим Портянко та Ярик Араменко.
У нічному клубі «Чикаго» життя тільки-но розпочиналося. На невеличкому круглому подіумі витанцьовували дві напівроздягнуті кобіти, над столиками здіймався цигарковий дим, офіціанти розносили напої та закуски, публіка очікувала на виступ заїжджої естрадної зірки.
— Ну, як він? — запитав Портянко, відправляючи до рота чималий шмат м’яса по-французькому.
— Поїде, — коротко відповів Атонесов і налив собі чарку коньяку. — Дивись, яка дєвочка!
— Почекай-но з «дєвочками», — зупинив його порив Араменко. — Точно поїде?
— Атож! — Атонесов перехилив чарку й підчепив виделкою тигрову креветку. — Чому б йому з нами не поїхати?
— А чого б йому їхати? — спалахнув Араменко. — Він, якщо схоче, сам може такий круїз влаштувати! На власній яхті!
— Та немає у нього яхти, Ярик! Це я напевно знаю. Хатку в Криму купив, жінку з Туреччини привіз, «мерс» купив, а от яхти поки що немає, можу заприсягтися!
— Звідки ти все можеш знати? — долучився до розмови Портянко. — Жан завжди був темною конячкою, а зараз — тим більше… А чи не здається тобі, друже, що треба цю темну конячку витягнути на світ? Занадто він став пихатим.
— Заздриш? — посміхнувся Араменко.
— А ти — ні?
— Звичайно ж, ситуація трохи образлива… Але Жан талановитіший за нас, і з цим треба рахуватися.
— От і порахуємося у поїздці! — відрубав Портянко. — 3 друзями треба ділитися. І час для цього, гадаю, настав.
— Не сваріться, хлопці! — Атонесов розлив по чарках коньяк. — Краще вип’ємо за успіх нашої спільної справи! І… подивимося он на тих дєвочєк…
— До речі, я вчора познайомився з такою жінкою! — заблищали очі в Араменка. — Куди цим куркам до неї! Уявіть собі італійку зі світлим волоссям або білошкіру мулатку — словом, повний абсурд, фантасмагорія — негатив картини Врубеля! А головне — із нею можна роз-мов-ля-ти!
— Цього ще не вистачало! — пережовуючи черговий шмат м’яса, посміхнувся Портянко.
— Де ти її зняв? — запитав Атонесов.
— В клубі у «Самича». Вчора вдень зайшов пообідати, а там — вона. До речі, сказала, що читала мої опуси в газеті, знає, що я товаришую із Жаном…
— Так вона хотіла через тебе познайомитись із Дартовим?
— Зовсім ні! — образився Араменко. — Дартов її не цікавить. Він не здатен зацікавити ТАКУ жінку! Знаєте, що вона мені сказала, — «друзі нічого не варті в цьому житті, вони забувають про тебе на другий день після смерті…» У неї чудове, нетутешнє ім’я — Мілена…
Над столом зависла пауза. Портянко зосереджено жував, Атонесов, випускаючи кільця диму, дивився на одну з танцюристок, що лишилася в одних мережаних трусиках. Ярик Араменко взяв зі столу напівпорожню пляшку коньяку і зробив прямо з шийки кілька ковтків. Він був роздратований тим, що приятелі не почули його. Він згадував обличчя вчорашньої знайомої і подумки повертався до того неприємного відчуття, яке усе частіше накочувалося на нього, — то було відчуття чогось нездійсненного. Усі троє вже добряче набралися.
— Семене, ти можеш зробити так, щоб вона потрапила із нами на пароплав? — запитав Ярик Атонесова.
Той відірвав хмільний погляд від танцівниці.
— Не переймайся, друже, там буде стільки різних тьолок… Всі місця заброньовано.
— Але ж Дартова ти, певно, записав із його бабою? — не вгавав Араменко. — Зроби і мені дві каюти!
— Пішов ти! — відмахнувся Атонесов і встав, аби підійти ближче до подіуму.
— Ще пожалкуєш, пацюк! — крикнув йому навздогін Араменко.
— Та біс із ним! — голосно гикаючи, сказав Портянко. — Зараз не про баб треба думати. Нехай наш друг Жан поділиться тим, що має. Зрештою, хто усе це йому влаштував? Га?!!
Портянко закричав так голосно, що на них звернули увагу двоє однаково поголених охоронців.
— Тихо, Вадику, — заспокоїв друга Араменко. — Поквитаємося з усіма…
Він знову потягнувся по пляшку, але вона була вже порожня. Якби вони сиділи не в нічному клубі, а в забігайлівці часів своєї юності, він скористався б моментом і кинув нею у стіну. Але натомість Ярик непевним рухом поправив краватку і, не очікуючи на виступ обіцяного програмою гастролера, пішов на вулицю.
У дверях він, похитуючись, озирнувся і знову огледів задимлену залу, інтер’єр якої більше скидався на інтер’єр пекла — п’яний Атонесов засовував купюри до трусиків стриптизерки, Портянко налягав на нову гарячу страву, яку приніс офіціант, червоні та ядучо-зелені вогники стрибали по обличчях гостей… Купка жінок танцювали біля подіуму естради. Їхні обличчя були червоні й масні. Ярик зловив себе на думці, що усі жінки нині однакові — кумедні і досить жалюгідні. Після п’яти хвилин розмови з гарненькою кобітою стає зрозумілим, що їй потрібен твій гаманець і заради нього вона готова на все у перший же вечір знайомства. «Н-у-удно, панове!» — подумав Ярик. «Я знаю усе наперед, — сказала йому недавня знайома. — Те, що ви скажете мені, і те, що я змушена буду відповісти вам…» О, вона не була схожа на жодну з цих розпашілих танцівниць!
«Де тебе шукати, Мілено? — зі щемом подумав Араменко. — Ти не дала мені свого телефону, не залишила адреси… А чи була ти взагалі, Мілено?..»
Хмільна сльоза потекла у нього із правого ока. Ярик Араменко із силою грюкнув дверима і вийшов на повітря. Ніч пахла бузком…
…Ця ніч пахла бузком.
— Ти чуєш, який запах? — запитала Влада Макса.
Вони, як це іноді траплялося, знову сиділи за столом при свічках і вечеряли. Влада відчинила вікно, легкий вітер хилитав язички полум’я. Вони тріпотіли, як прапорці в руках пароплавного сигнальника.
«Цікаво, про що вони говорять до нас?» — подумала Влада. Сьогодні Макс почувався краще, вона навіть обійшлася без свого фокусу з люстром. Єдине, що зараз хвилювало її, — як сказати Максу, що вона має лишити його самого на цілий тиждень, та чи витримає він цей тиждень повної самотності.
— Знаєш, — сказав Макс, — я давно вже не можу сприймати запахів, особливо таких, — вони повертають до життя. Не будемо про це…
— Добре, не будемо, — погодилася вона. — Що тобі сьогодні снилося, любий?
— Не говори зі мною як із дитиною! Гадаєш, я не розумію, що зі мною відбувається? Довго ти триматимеш мене у тій кімнаті?
— Поки не знайду Жанну, — холодно відказала вона. — Нехай вона вирішує, що робити далі…
— Я хочу шукати сам…
— Добре, добре, — поспішила заспокоїти його Влада. — Ми шукатимемо разом. Почнемо прямо зранку, так? Зараз повечеряємо, поспимо, а потім…
— Подивись, яка тінь на стіні, — раптом перебив її Макс. — Вона схожа на лахмітника в їдальні для безпритульних… Дві склянки кефіру перед ним і один недопалок «Прими» — це я після смерті… Ти ТАМ не була, ти не можеш знати. Ти не знаєш почуття, яке має назву: «Мені нічого не потрібно». У це «не потрібно» входить усе те, чого ти так шалено бажаєш. Це так страшно. Можливо, настав час платити за своє місце на землі? Але чому так скоро? А можливо, ми з тобою вже заплатили — Жанною? Я — за свою писанину, за ці безкінечні рефлексії, за те, що усе пускав на слова, за муляжі зі слів, що звисають з паперу, як ось ці спагеті — дохлі і огидні, немов черв’яки. А ти… Гадаєш, що я нічого не знаю?.. Є така картина Магрітта — жінка зчищає з себе тінь чоловіка, але вона все одно залишається на ній… Хіба чоловік винен у тому? Я хочу бачити людей. Мені тепер здається, що всі вони, навіть чоловіки, мають твоє обличчя… Коли ти відпустиш мене, Жанно?
— Скоро…
— Коли — скоро?
— Ось перейдемо цю ніч…
— Ми не перейдемо її — вона занадто довга, Жанно… Я втомився…
— Ми із тобою різні жабки… — в задумі промовила Влада. — Я — та, що борсається у глечику з молоком, поки не зіб’є під собою масло.
— Знаєш, яке слово з молитви подобається мені найбільше? «Нехай буде воля Твоя»! Тільки у ній є для нас великий зміст і надія, решта — жалюгідні потуги довести, що буває якось інакше. Не буває! На жаль…
Макс схилив голову на руки. Влада знала — аби не почався напад, треба говорити. Говорити про щось інше, відволікти його невимушеною балачкою.
— Слухай-но, Максе, пам’ятаєш, ти описав ту історію, що тобі розповідав батько про діамант? Як ти вважаєш, то правда чи вигадка?
— Про який діамант?
— Ну, про той пофарбований камінець, що лежить у Жанниній скринці. Ти говорив про нього з батьком, а потім написав оповідання… Розкажи мені, що ти про це знаєш.
— A-а, ти про підвіски Марії Антуанетти! — Влада побачила, що його очі ожили. — Я не знаю, чи правда це… Але історія цікава… Це казка про маленьку Жанну у зеленій сукні…
«О Господи!» — подумала Влада.
— Розкажи мені цю казочку, добре?
— Це казочка про маленьку Жанну, — знову повторив Макс. — Тоді вона була фрейліною королеви — найвродливішою з усіх фрейлін. Їй дуже кортіло мати діамантові підвіски, адже у дитинстві вона не мала навіть пристойної сукні. І вона вирішила написати листа від імені королеви до єпископа Страсбурга кардинала де Роана із проханням замовити у ювелірів дуже коштовну прикрасу. Коли підвіски були готові, маленька Жанна втекла з ними в Англію. А довірливого кардинала заарештували й посадили до Бастилії. От і вся історія…
— І це усе?
— Маленька Жанна прожила на ці діаманти усе життя. А щоб ніхто не міг довести, що це ті самі прикраси, вона наказала одному з майстрів-ювелірів додати на кожний камінець ще одну грань — двадцять восьму. Під час слідства це і врятувало її від викриття, адже на суді ювеліри, які робили коштовність на замовлення кардинала, стверждували, що камінці мають лише двадцять сім граней. Хитра маленька Жанна…
— А наш камінець, про який розповідав батько, не може бути тим діамантом?
— Я втомився… — Макс відкинувся на кріслі. — Чого ти від мене хочеш, Жанно?
Влада зрозуміла, що більше вона від нього нічого не доб’ється. Усе, про що вона зараз почула, вона вже читала в одному з його оповідань. Про все, крім кількості граней. Але це була його сьогоднішня вигадка. Принаймні, він заспокоївся й переключився на щось інше.
— Пішли, любий, я покладу тебе спати.
Влада обережно взяла його за руку. Тепер головним було те, шоб він не збунтувався на порозі своєї келії, випив пігулки і дався зробити заштрик. Вона поцілувала його руку і тихо повела у темну печеру за стелажем. Він не пручався, покірно дав зробити їй усе потрібне. Влада тихо вийшла з кімнати, зачинила і замкнула двері, зсунула половинки стелажу. Вона вирішила нічого не говорити йому про свою майбутню відсутність — час без Жанни усе одно зупинився для нього.
Влада прибрала на столі, залишила тільки одну свічку та бокал із червоним вином. Було вже пізно, але спати не хотілося. Та вона б і не могла заснути, думки обсіли її, як зграя голодних вовків.
Ніч пахла бузком і трохи — морем. У прочинене вікно Влада бачила темне небо, яким із великою швидкістю мчали рвані хмари, у них потопав тонкий серпик молодого місяця. Він часом зблискував, як ніж, розпорював довге полотно якоїсь хмарини і знову пірнав у темряву, як підступний маленький злодій. А краї розпанаханих хмар рожевіли, ніби і справді натягувалися кров’ю.
Влада змерзла, треба було зачинити вікно, але вигляд неба, течія якого була схожа на тріпотіння розірваної кінострічки, заворожував її. І такі ж розірвані, розбурхані думки, наче хмари на небі, проносились у її голові.
Вчора, обідаючи в ресторані свого патрона, вона познайомилась із Яриком Араменком.
Саме він розповів своїй новій знайомій, що за кілька днів відбудеться «мистецький похід» на пароплаві, і навіть пообіцяв «вибити» для неї одне місце. Але це було зайве. Того ж дня «Самич» із задоволенням резервував для Влади окрему каюту. Щоправда, вона містилася на нижній палубі, але для Влади це було несуттєвим.
Ярика Араменка вона упізнала одразу, щойно він увійшов до клубу в бездоганному чорному костюмі і поглядом, у якому світилося презирство та зверхність, огледів присутніх і попрямував до шинквасу. В його вигляді було щось інквізиторськи-привабливе. Вільних місць було досить, але Влада вже напевно знала, що цей тип неодмінно сяде поруч із нею. Так і сталося.
— Не люблю їсти, коли на мене дивляться, — сказала вона йому.
— Я з вами цілком згоден, — відказав він. — Але нічого не вдієш, я зголоднів і обіцяю дивитися лише у свою тарілку.
Хоча він таки не витримав, замовив два бокали найдорожчого вина.
— Пробачте, — сказав Ярик. — Я не звик пити сам… Дозвольте пригостити?
Вони розговорилися. Чому Владі закортіло змінити ім’я, вона не знала й сама. В той день, відчувши, що наближається до своєї міфічної мети втрапити до кола відомого письменника Жана Дартова, Влада перевершила саму себе. Чоловік, що сидів навпроти, за якихось півгодини належав їй, як гаманець, як пуделко, як тонкий срібний ланцюжок. Він був удавано-холоднуватим, але запальничка, яку він час від часу підносив до її цигарки, тремтіла в руці.
«Невже він сподобався мені? — думала зараз Влада. — Можливо, й так. Сподобався, як може сподобатися початок гри…» За всі роки її існування поруч із родиною сестри, вона не зустріла жодного чоловіка, який міг би по-справжньому зацікавити її. Це, можливо, відбувалося тому, що її не приваблювала взаємність. У нелюбові до неї Макса, у його недосяжності було щось природне і водночас фатальне.
Інакше просто не могло бути, вважала Влада.
Вона почала шалено закохуватись у досить юному віці, швидше зі своєї невтолимої потреби любові у її чистому вигляді — без буденної метушні, пересудів із подругами та спітнілими від перших обіймів долонями. Вона звалювала брили свого кохання на першого-ліпшого хлопчика, який нічого не підозрював і який ще був здатний крадькома бавитися моделями літаків та автомобільчиків. Але ці брили пересувалися всередині неї і ніколи не зачіпали сторонніх. Ця замкненість простору гіперболізувала її почуття, приводячи, зрештою, до нападів повної байдужості.
Нелюбов Макса поставила останню крапку у її спробах налагодити чуттєві контакти зі світом — світ законсервувався в ній у вигляді гострих брил кохання, що перемелювали її нутро. Але це її влаштовувало, адже вона не розуміла неекстремальності стосунків більшості своїх знайомих. Вона не визнавала любові, що надходить поволі, як потяг: один їде у ньому, інший — стоїть із букетом квітів на пероні. Потім ці двоє ідуть у кав’ярню? розмовляють «про кіно», призначають одне одному побачення, знайомляться з батьками, переживають із десяток дощів, хвороб, маленьких свят, аж поки вирішать, що треба жити разом. Для Влади усе це було неприйнятне. Макс був синонімом її приреченості на нуртування брил всередині її єства, і ці, часом болючі, зрушення давали їй відчуття того, що вона ще живе. Адже повільність потяга і тупість очікування на пероні не вкладались у її поняття кохання. Якби здоровий глузд міг увірватися хоча б до її сну, вона б побачила в ньому, що є вільною — настільки, наскільки може бути вільним опудало музейного птаха: красива оболонка без жодних слідів тління.
…Влада простягнула руку, взяла бокал і відпила вино. Вона не знала, від чого тремтять її руки — від свіжого повітря чи від передчуття майбутньої подорожі. І ще одна думка раптом захопила її уяву. Хоча, вона майже ніколи не полишала її: саме зараз настав той момент, коли ніхто не заборонить їй знову дістати родинний талісман.
«Нехай буде так!» — сказала собі Влада. Заповітна коробочка з камінцем зберігалася на антресолі. Влада поставила табурет, відкрила дверцята і почала скидати на підлогу речі, які прикро було викидати, — пачки перев’язаних стрічками листів од батьків, згортки зі старими речами, якісь плюшеві іграшки. Нарешті у неї в руках опинився той згорток. Влада зачинила вікно, згасила свічку і, клацнувши вмикачем, сіла в крісло. Останнім разом вона розгортала талісман у Жанниній присутності, і зараз на неї накотилося неприємне відчуття, ніби вона робить щось підступне й заборонене. Пофарбований якоюсь ядучою синьою барвою, камінець, завбільшки з квасолину, лежав у її долоні.
Влада згадала, що десь від ремонту залишилась напівпорожня пляшка з розчинником олійної фарби, і знову полізла до антресолі. Вона перерила геть усе, аж поки знайшла пляшку. Ще з півгодини вона старанно зчищала з камінця шари засохлої фарби — з-під синьої з’явилася сіра, потім — зелена…
Фарба в’їлася в скло і не хотіла стиратися. Влада забула надіти Гумові рукавички, і її пальці вже горіли від ядучої рідини. Нарешті, останній шар було стерто. Влада пішла до ванної, увімкнула воду і старанно, з шампунем, промила камінець, загорнула в рушник і знову повернулася до кімнати. Коли вона витерла свою знахідку і розгорнула рушник, її на якусь мить засліпили сотні яскравих промінців. Її пальці тремтіли так, що вона ледь втримувала в них яскраву краплину. Поклавши камінець на стіл, почала рахувати грані…
Увесь час збиваючися та не вірячи власним очам, вона нарешті втямила: граней було рівно двадцять вісім…
…На причалі грав духовий військовий оркестр. Юні курсанти, одягнуті в бездоганно випрасувані строї, старанно надували щоки, аби вичавити із золотавих сурм печально-урочистий мотив «Прощання слов’янки». За парапетом юрмилися випадкові перехожі, із подивом спостерігаючи за обранцями, що купчаться біля білого трипалубного пароплава. Обранців було чимало. Усі вони стояли окремішніми групками, до яких час від часу приєднувалися члени делегації. Причому кожен із новоприбульців безпомилково обирав свою групку, адже і без вказівних табличок можна було визначити, хто до якої групи належить. Під акацією збиралися старі письменники, переважно пенсіонери-пільговики, що мали талони на безкоштовні обіди в їдальнях творчих спілок: за рознарядкою їх мало бути двадцятеро — віком від шістдесяти. Ця подорож була для них подарунком від мерії. До того ж саме вони мали виступати перед молоддю в першому відділенні спільної програми з віршами патріотичного спрямування. Майже всі вони були в стареньких, але охайних костюмах, які провисіли в шафах років із двадцять, майже у всіх на посивілих від часу лацканах піджаків красувалися медалі та значки різного штибу. І всі вони у своєму врочисто-метушливому настрої скидалися на сором’язливих вихованців дитячого будинку, яких уперше повели до місцевого цирку. «А харчування триразове?», «Каюти окремі чи на трьох?», «А скільки віршів треба читати, вам сказали?» — турбувалися ветерани. Сюди ж приєднались і кілька їхніх ровесників із діаспори, які вигідно вирізнялися з цієї чорно-урочистої зграйки своїми грайливими шортами, футболками із написом: «Чи вивчив ти рідну мову?» та ремінцями на грудях, на яких висіли фотоапарати й відеокамери.
Трохи далі збиралися жінки-мисткині: художниці, вишивальниці та поетеси. Вони говорили водночас, голосно сміялися, турботливо тицяли одна одній запальнички й на всі боки крутили головами, відшукуючи знайомих. Біля цієї групи стояла купа валіз. Усі вони з’їхалися з різних куточків країни, і тепер їм не терпілося скоріше почитати свої вірші та дізнатися новини, які їм охоче переповідали їхні столичні посестри. Ця зграйка пістрявіла вишиваними сорочками провінційних членкинь товариства «Берегиня» та новомодним «прикидом» поетес-феміністок.
Наступна група людей — сучасні автори модерної літератури, що при нинішніх заслугах (не тільки на літературному фронті) усе ж таки намагалися зберігати на обличчях престижне тавро «невизнаних геніїв», — поводилась спокійніше, з виглядом повної байдужості до всього, що відбувалося навкруги. Тут панував зовсім інший настрій. Їх цікавило, хто скільки взяв пляшок у дорогу, чи варто було брати участь у цьому «звіринці», чи можна буде покинути делегацію на півдорозі. Кожен відточував свою майстерність у саркастичних зауваженнях, переповідаючи непристойні, але досить смішні бувальщини про представників з групи «ветеранів». Серед творців середнього віку виокремлювалася невеличка когорта «неформалів» — членів літературного гурту «Йо-йо-йо», пара-трійця «дев’ятдесятників», прихильників ненормативної лексики, та кобзар Зозуленко, репертуар якого складався з пісень ліверпульської четвірки «Бітлз», перекладених ним українською мовою.
Хор, оркестр народних інструментів, тріо бандуристів, гурт автентичного співу з села Коноплі, ансамбль народного танцю «Вервиця», квартет «Співочі козаченьки» та гурт закарпатських дримбарів стояли окремо, за лаштунками громіздкого реквізиту. Група газетярів та телевізійників безтурботно жлуктила пиво, відчайдушно радіючи можливості прокататися «на шару», а заразом підготувати купу напівфабрикатів для майбутньої «смажені» у своїх газетах та на каналах.
Художник Скун, відомий своїми сороміцькими картинами у стилі «кіч» та перманентним алкогольним синдромом, слугував зв’язковою ланкою між усіма групами — він снував від однієї купки людей до іншої, виголошуючи привітання, що швидше скидалися на майстерно оброблені триповерхові лайки. Йому скрізь наливали різної міцності напої у пластикову чарку, що виклично висіла на кінці довгого носовичка, пришпиленого до нагрудної кишені.
Було ще багато різного люду, включно з делегацією братніх країн, родичів організаторів свята та струнких дівчат невідомого походження.
Дартов із друзями під’їхав до причалу на своєму авто під заздрісними поглядами ветеранів літератури, які одразу ж закивали у його бік головами, згадуючи, «як колись я його просував до спілки, а тепер бач, який класик!..» Портянко, Атонесов та Араменко вийшли з машини і почали витягати з багажника свої валізи. Дартов, обійшовши авто, шанобливо відчинив передні дверцята й подав руку жінці. У цей момент, здається, навіть оркестр заграв набагато тихіше. З авто вийшла жінка. Газетярі одразу ж взялися за фотоапарати. Нарешті вони могли наочно побачити те, про що давно вже складалися легенди: дружина (або коханка) відомого письменника й насправді виявилася туркенею, з ніг до голови закутаною в чорну лискучу паранджу.
Дартов, незважаючи на заборону стюардів, повів жінку по трапу і за хвилину знову повернувся до причалу вже без неї — треба було огледітися й привітатися із знайомими. Він стояв посеред натовпу, як король, на прибуття якого очікували. Нарешті він помітив свого давнього московського опонента. Той, як і тоді, два роки тому, стояв у колі своїх прихильників у пожмаканій футболці й відсьорбував з пляшки коньяк. Але цього разу закушував бананом. Дартов поблажливо посміхнувся. Тепер вони були на рівних. Навіть більше — міжнародна слава Жана Дартова була не до порівняння зі скандальним успіхом московського писаки. Дартов попрямував до нього. Тепер він не соромився свого вишуканого костюма і міг дозволити собі будь-який тон.
— Ну що, — без привітання звернувся він до колеги, — навчився людської мови?
Й одразу ж, зненацька, отримав сильний удар прямо в перенісся. Натовп хитнувся й завмер. Портянко кинувся піднімати друга.
— Ти, гнидо, ніколи не доведеш мені, що ти чогось вартий! — старанно уникаючи акценту, прошипів поет. — Пішов ти…
Дартов поліз до кишені за хусткою, кров залила білу сорочку.
— Це тобі так не минеться, мета-фо-рист! — процідив він крізь розбиті губи.
Портянко та Атонесов відвели його до парапету і водою з фонтанчика почали обмивати закривавлене обличчя.
Цей інцидент не потрапив до поля зору Араменка — він із захватом дивився у протилежний бік. Жоден катаклізм у світі не змусив би його відірвати погляд від жінки, що якраз виходила з авто. Серце його радісно тріпотіло: «Мілено!» Жінка елегантним жестом заклацнула дверцята чорного «мерседеса», помахала рукою водію і, підхопивши свою валізку на колесах, попрямувала до трапу. Оголосили посадку. Увесь натовп радісно кинувся до сходів.
Після сорокахвилинної метушні Влада, як і всі, нарешті отримала ключ від своєї каюти. Члени делегації радісно розбрелися коридорами, відшукуючи свої номери. Вставляючи ключ у замкову шпарину, Влада краєм ока помітила, що поруч із нею житиме одна зі співачок, а навпроти намагається відчинити двері вже зовсім п’яний художник Скун.
Влада увійшла до своєї каюти й огледіла приміщення: круглий ілюмінатор, зашторений веселою блакитною фіранкою, письмовий столик, вмонтований у стіну, ліжко з білосніжною білизною, туалет із душем. Маленька, але досить зручна кімнатка. З коридора долинали голоси, сміх, перегук сусідів, але тут було затишно. Влада відсунула фіранку і побачила темну воду із відблисками вечірньої зорі. Пароплав погойдувався на хвилях. Ще ніколи Влада не відчувала такого заколисувального спокою, а головне, не знала такої приємної самотності, коли відчуваєш себе повноправною господаркою помешкання, нехай і тимчасового.
До відходу пароплава лишалося кілька хвилин. Влада розібрала речі, прийняла душ і лягла на прохолодне ліжко, не розстеляючи постіль. Вона чула, як хвилі ритмічно стукотять об стіну її каюти. Десь поруч та нагорі вирувало життя, збуджені пасажири снували палубами, а їй здавалося, що вона знаходиться глибоко під ними, у барокамері на дні ріки, куди не долинає нічого зайвого, метушливого та несправжнього. Влада заплющила очі.
…Коли за годину вона прокинулася, пароплав уже відплив за місто. Влада відчинила ілюмінатор, і свіже повітря, ніби зіткане із бризок та місячного світла, увірвалося до кімнати. Темні береги з рідкими вогниками здалися їй спинами великих доісторичних звірів, що розляглися біля води.
«Оце і є спокій, — подумала Влада. — Підводна недосяжна барокамера. — І самотність Макса уперше не здалася їй жахливою. — Можливо, жити треба заради досягнення цього стану — повного спокою. Мав рацію Булгаков, надаючи Майстрові цей привілей! Не кохання, не добробут, не жалюгідна боротьба за виживання — є лише спокій, заради якого варто пройти сім кіл самотності…»
Різкий звук бортового радіо увірвався в її думки. Гучнявий чоловічий голос оголошував, що настав час вечері, запрошував усіх до ресторану. Спокій скінчився. Влада зачинила ілюмінатор і почала одягатися. Перед виходом вона довго стояла перед великим люстром у вузькому коридорчику каюти і спіймала себе на думці, що виходити не хочеться. Так немовляті, яке знаходиться у теплому материнському лоні, мабуть, не хочеться виходити на світ. Але команда «Треба!» вириває його зі сну й кидає на поталу багатьом іншим «треба», що супроводжуватимуть його протягом усього життя…
Влада рішуче відчинила двері й попрямувала до ресторану, влившись у вервечку інших шукачів виходу на верхню палубу. Широка освітлена зала ресторану була прикрашена квітами. На вході всіх гостей зустрічали стюарди і супроводжували до столиків. Місця були розписані за номерами. Владі дістався столик за номером «17». Вона пройшла крізь залу, оглядаючи присутніх та міркуючи, кого посадили поруч із нею, адже за столиками сиділи по чотири особи. Нарешті вона побачила на одному картку зі своїм номером. За ним уже сиділи троє — кобзар Зозуленко, новеліст Куртя та… Ярик Араменко. Усі троє із захватом спостерігали за її ходою.
Влада знала, що в чорній вечірній сукні, розшитій стразами, вона виглядає дивовижно. Новеліст, випередивши інших, скочив на ноги і відсунув стілець. Влада привіталася й сіла навпроти Ярика.
— Вам не пощастило! — посміхнувся він. — Ви ж не любите їсти у чиїйсь присутності… Але я дуже радий бачити вас тут! Це для мене просто подарунок долі!
Офіціанти почали розносити страви.
— О, креветки! О, судак у білому соусі! Анчоуси!!! — по черзі коментували кобзар та новеліст. — Їжа богів!
За іншими столиками, особливо там, де сиділи ветерани, також спостерігалося неабияке пожвавлення. «Неформали» вже розливали, прикрившись краєм скатертини, горілку — адже на столиках стояли лише пляшки з пивом. Алкогольні напої продавалися лише в шинквасі на верхній палубі і — за божевільними розцінками.
Араменко замахав рукою трійці, що увійшла до ресторану останньою. Портянко, Атонесов та Дартов прямували до сусіднього столика, за яким уже нудьгувала одна з жінок-«берегинь» у великій квітчастій хустці, накинутій на плечі. Побачивши чоловіків, що прямують до неї, вона почервоніла.
— Привіт, зраднику! — вигукнули приятелі майже разом та з цікавістю подивилися на Владу. Погляд Дартова затримався на ній довше. Приятелі посідали за свій столик і, не ховаючись, виставили кілька пляшок. «Берегиня» зашарілася, поправляючи свою зачіску.
За кожним столиком точилися жваві розмови, майже усі члени делегації були знайомі один з одним, усі голосно ділилися враженнями від своїх номерів, кухні та зустрічей із знайомими. Протягом півгодини Влада та Ярик були змушені вислуховувати байки новеліста Курті, який жував і говорив водночас.
— Колись, усередині сімдесятих, викликають мене до КДБ, — розповідав він, багатозначно оглядаючи співрозмовників. — А я ж знаю, що вони вже зібрали на мене безліч компромату, та й думаю — ви хитрі, а я ще хитріший! Так от, питають мене: «Ви знаєте поета такого-то?» А я собі думаю: «Вони ж очікують, що я відпиратимусь!» і кажу їм прямо: «Знаю!» «А ви читали його рукопис такий-то?» — питають далі і гадають, що я заперечуватиму. «Читав!» — знезброюю їх я. «А давали його читати тим-то і тим-то?» — називають вони прізвища моїх знайомих і, дурні, гадають, що я не знаю, що вони знають, що давав. «Аякже!» — кажу. Була ще купа запитань — суцільна провокація. Та мене не обдуриш! Нащо заперечувати те, що їм відомо?! Так вони й лишилися ні з чим…
— Еге ж, — меланхолійно вставив Араменко, — а потім усі ті, кого ти назвав, загули до таборів… Теж мені — хитрун!
— Брехня! Брехня! — зарепетував Куртя.
З важкого погляду Ярика Влада зрозуміла, що зараз виникне сварка. Але до зали увійшов художник Скун, і вся увага присутніх переключилася на нього.
— Привіт вам, рослини, птахи та звірі! — голосом давньогрецького актора продекламував художник, ставши посеред зали. — Смакує вам тіло Христове?
Переляканий офіціант поквапився провести бешкетника до його столика, але Скун ще довго бродив залою, цілуючи ручки панянкам та виголошуючи свої сентенції. Саме зараз він був у запої і не споживав нічого, крім горілки.
— Пані та панове! — звернувся до присутніх один з організаторів свята. — Після вечері запрошуємо усіх на верхню палубу. Там розпочинається дискотека. Бар працює цілодобово. У кают-компанії для вас працює більярдна. Але прошу не засиджуватися, бережіть сили — завтра о сьомій годині ранку перша зупинка та літературні зустрічі!
— Потанцюєте зі мною, Мілено? — запитав Ярик Владу.
Вони піднялись на верхню палубу, де вже лунала музика. Поважна публіка нерішуче стояла по краях палуби, а посередині танцювали лише двоє захмелілих румунських перекладачів. Їхні рухи, сповнені непристойної двозначності, в мигтінні світломузики скидалися на рухи маріонеток.
Араменко запросив Владу до танцю. Дивлячись йому через плече, Влада бачила, що поруч із палубою, у барі, обвитому зеленню, сидять лише двоє відвідувачів.
— Це ваші приятелі? — запитала вона у Ярика, киваючи головою у бік бару.
— Так я і думав! — награно зітхнув Араменко. — Вас більше цікавить відомий письменник Дартов, ніж я… Але майте на увазі, він тут із своєю пасією…
— Мене взагалі давно ніхто не цікавить, — відповіла Влада.
— …і я в тому числі?
— Я ще не вирішила.
Краєм ока вона усе ж таки стежила за двома співрозмовниками. Вигляд у обох був занадто напружений і серйозний для людей, що зібралися відпочити та повеселитися…
— Чи не здається тобі, Іванку, що зараз зручний час, аби з’ясувати стосунки й розставити всі крапки над «і»? — говорив тим часом Вадим Портянко Дартову.
— Що ти маєш на увазі? — ліниво запитав той, поглядаючи на танцмайданчик, на якому Ярик занадто палко обіймав свою сусідку по столику, а та у своїй чорній блискучій сукні з глибоким декольте на спині скидалася на жінку початку XX сторіччя.
— Давай вип’ємо, — запропонував Портянко, розливаючи по чарках «Наполеон». Вони випили мовчки.
— Так от, — насмілився Портянко. — Минуло два роки твоєї шаленої, можна сказати світової, слави. І вона, гадаю, має для тебе непоганий матеріальний еквівалент. Ти став зіркою. А ми? Хіба тебе не вчили ділитися з друзями, хлопчику? А тим паче з такими, які можуть розповісти багато цікавого… Хоч зараз…
У цей момент до бару завалилася група журналістів у супроводі довгоногих дівчат-«маркітанток».
— Панове журналюги! — закричав до них вже добре захмелілий товстун. — Ось перед вами сидить відомий письменник Жан Дартов! Зараз ви почуєте про нього сенсаційну новину!
— Ти що — зовсім з глузду з’їхав? — прошипів до нього Дартов і привітно махнув журналістам рукою, мовляв, ви ж бачите — людина не в собі.
— Лячно? — захихотів Портянко. — Ось так-то, брате… А пам’ятаєш ту тьолку у 86-му, яку ми вчотирьох?.. Хто тоді зам’яв справу, га? Правильно — я, завдяки своєму дядечкові з органів. До речі, усі протоколи й досі зберігаються в Атонесова… Цікавий документик. Ти тоді, пригадую, почав першим… Пора розрахуватися із старими приятелями, чи не так?
— Так ось для чого ви мене сюди запросили…
…Він намагався про це забути. Змити з пам’яті, як пляму від кави з білого комірця. Зрештою, його фантазія дозволяла це зробити. Керуючись психологічною настановою (він спеціально перерив гору літератури такого ґатунку), Дартов багато разів повертався у той день і програвав його наново, так, поки на своєму місці почав уявляти зовсім іншу людину — хмільного незнайомця зі скляними очима, чужого, до якого він, Іванко, не має жодного стосунку. Потім, коли образ незнайомця до решти закарбувавсь у свідомості, він стер неприємний випадок багаторічної давності зі своєї біографії.
Тоді вони вчотирьох приїхали у невеличке мальовниче селище із дивною назвою — Зелений Кут. Вони виконували благородну місію: успішні столичні хлопці прийняли запрошення місцевої літературної студії відвідати це забуте Богом село й провести кілька літературних вечорів. На них чекали. Як це завжди відбувалося в найвіддаленіших районах, для них влаштували такий прийом, якому міг би позаздрити великий гурман.
Щоправда, перепілок, запечених у свинячому череві, тут не було, але смаженого, нашпигованого овочами та спеціями м’яса було вдосталь, самогон, настояний на різному зіллі, лився рікою. Голова колгоспу виголошував тости, а юні студійці дивилися на гостей очима, повними захоплення й зі священним трепетом слухали вірші Дартова, претензійні оповідання Портянка та Араменка. Семенко Атонесов узяв на себе місію критика-літературознавця й розповідав молоді про «підводні камені» творчості, не забуваючи уважно придивлятися до жіночої половини студійців. Вечори відбувались у місцевому клубі, обіди й вечері — на природі.
Приятелі одночасно звернули увагу на одну дівчину, що майже увесь час мовчала й червоніла, подивляючись на поважних гостей. Вона була не схожа на інших дівчат — рум’яних, веселих, які залюбки перехиляли склянки самогону й заливисто й голосно сміялися.
— А це що за екзотика? — запитав Атонесов у керівника студії.
— Це наша сирітка, — пояснив той, обіймаючи Семена за плечі, — спілкуватися зі столичними літераторами було для нього особливою честю. — Цього року закінчила школу, талановита дівчинка. До речі, завтра виїжджає на навчання — вступила в університет на філологічний факультет. Якщо захочете залишитися тут днів на п’ять (у нас чудова рибалка!), можете ночувати в її хаті — вона лишається вільною. Торік в Оксаночки померли батьки, а тепер і вона їде від нас…
Залишитися на риболовлю вони не схотіли. І наступного ранку, завантаживши «газик» продуктами та рукописами студійців (з яких вони збиралися зробити вогнище, як тільки виїдуть за межі села), четвірка вирушила в дорогу. За кермом сидів їхній незмінний «Санчо Панса» на прізвисько Сірий, парткомівський водій, який звик мовчати й нічому не дивуватися. Усі четверо ще не відійшли від випитого, крім того, вони продовжували прикладатися до пляшок, які їм дали в дорогу турботливі студійці. Машина їхала лісом. На одному з поворотів вони побачили мальовничу картину: на залитій сонцем галявині сиділа юна мавка — та сама дівчинка Оксана. Мабуть, вона прямувала до залізничної станції й сіла перепочити, адже йти доводилося кілометрів з десять-п’ятнадцять…
Дівчина переплітала косу. Її загострене обличчя ніби світилося зсередини, худенькі руки та ніжки скидалися на порцелянові. Для повної завершеності картини не вистачало хіба що маленької кізоньки поруч та пташки на її плечі.
— Зупини!
Вони вигукнули це майже водночас і так само водночас перекинулися каламутними від самогону поглядами…
Ні, ні, потім думав Дартов, нічого подібного, що трапилося пізніше, він не хотів! Хіба ж не було зрозуміло одразу, що четверо поважних гостей просто зупинились, аби погомоніти із красивою дівчиною та запропонувати підвезти до станції?..
Суто джентьментська пропозиція! Звідки ж з’явився той ХТОСЬ, якого він, Дартов, потім уявляв на своєму місці?! І цей ХТОСЬ зовсім не був джентльменом. Та й навіщо ним бути, якщо мізки ось уже кілька днів затьмарені алкоголем, а достойного об’єкта, щоб зняти напруження, так і не зустрілось… Крім цієї, яка увесь час мовчала і не наблизилась ані на крок.
Дурепа-селючка! Не знає свого щастя! А воно ось — чотири супермени, які здатні осипати з ніг до голови чим завгодно — квітами, грошима, щасливими квитками у подальше життя!
…Вона пручалася так, що обидві її руки виявились вивихнутими в зап’ястях. Тільки тоді нарешті затихла. А потім знепритомніла. Сірий незворушно сидів за кермом, навіть не повертаючи голови. Коли вони, розпашілі, задоволені, збуджені пригодою, вже йшли до машини, Дартов повернувся до дівчини й прислухався — вона уривчасто дихала. Він швидко тицьнув у її затиснуту долоню пачку зім’ятих карбованців й побіг наздоганяти друзів. Цей порух привів її до тями. Вона підвела голову й подивилася услід чоловікам.
— Я вас усіх запам’ятала! Вам це так не минеться! — почули вони її слабкий голос. — Ненавиджу!
Вони зупинилися. Мить постояли, не оглядаючись, їхні погляди майже одночасно зупинилися на довгому гладенькому поваленому стовбурі молодої берези, який перетинав стежку. Першим за нього взявся Дартов. Зрозумівши його думку, приєдналася решта. Намагаючися не дивитися в обличчя дівчини, вони поклали стовбур на її тонку шию. Лишалося тільки натиснути.
— Разом! — скомандував Дартов…
Потім вони знову їхали в машині й до безтями жлуктили самогон.
На галявині, вже вкритій сутінками, не лишилося навіть горбочка. Гладенький стовбур вони передбачливо вкинули в ріку. І він поплив, перевертаючись у хвилях, змиваючи з себе всі сліди…
— Так ось для чого ви мене сюди запросили, — знову повторив Дартов, вдивляючись в очі старого приятеля.
— А ти як гадав? Тебе ж зараз ніде не впіймаєш — така цяця!
— Що ж, — Дартов знову наповнив чарки коньяком, — давай поговоримо серйозно. Я і не думав вас забувати, не хвилюйся. Всі мої папери — в тому числі й закордонні банківські рахунки — оформлені «на пред’явника». Питання у тому, на скільки частин їх ділити — на чотири чи, можливо, на дві?.. Залежить від тебе, Вадиме.
Він бачив, як у Портянка заблищали очі.
— Не думаю, що Ярик та Семен погодяться з таким розкладом справ, — промимрив він. — Хіба що… А скільки там грошей?
Дартов повільно випив свою чарку й неквапно зажував скибкою лимону.
— Ну, якщо ділити на двох, по півмільйона зелених набереться… Та, звичайно ж — ще стільки ж за старання того, хто дасть нам змогу розділити суму саме на двох… — Він запалив і випустив цівку диму в обличчя Портянка, яке раптом зблідло й набуло скляного виразу.
— Ти хочеш сказати, що…
— Я нічого не сказав! — відрізав Дартов. — Хіба я щось сказав?
Портянко потер лоба, вмить перехилив свою чарку і налив нову.
— Тобі краще дружити зі мною, Вадиме, — от і все, що я хотів сказати. А там, як казав Остап Бендер, купиш собі білий капелюх — і в Ріо-де-Жанейро…
— Мені треба поміркувати…
— Ну-ну, — посміхнувся Дартов. — Міркуй, але не затягуй. Папери у мене завжди із собою, подорож така приємна, але закоротка. А ріка така бурхлива… Дивись, на небі ані зірочки — мабуть, завтра буде дощ. Як там у Гоголя — «редкая птица долетит до середины Днепра…» А ще, пам’ятаєш, було таке кіно — «І дощ змиває всі сліди»? Не пам’ятаєш? Е-е, зовсім ти став старий, друже-брате… І — не пий багато, — додав він, встаючи з-за столика і вдавано позіхаючи. — Піду спати. Це ви, молоді та вільні, а на мене чекає жінка…
Він помахав приятелю ручкою і вийшов з бару. «Я знаю, любчику, що годинник у твоїй порожній голівці вже запущено, — подумав він, кидаючи останній погляд на зосереджене обличчя Портянка. — Той інцидент із активісткою нашого літоб’єднання — не єдиний, що нас пов’язує. Є ще інші… Ти так само боїшся кожного з нас, як і я… А білий капелюх тобі буде, обіцяю. Разом із білими капцями…»
Дартов подумки засміявся і попрямував до своєї каюти.
А на палубі тривала дискотека. Ярик із Владою танцювали вже четвертий танок…
…Ярик із Владою танцювали вже четвертий танок. Поволі до них приєдналися декілька пар. А ще за годину, розігріті напоями, принесеними на палубу із собою, члени делегації вже стрибали, завзято витанцьовуючи невмирущу «Лєтку-єнку».
— Пішли звідси, — запропонував Ярик і повів Владу в той самий бар, де годину тому розмовляли приятелі.
Портянка там вже не було — його кудись повів Атонесов, який до того часу бігав палубами, відшукуючи гідні об’єкти для приємного знайомства.
— Мілено, я закохався до бестями, — повідомив Ярик одразу, як відійшов офіціант, що приніс десерт — сітрон бланманже по-ірландському, та розлив по келихах червоне французьке вино.
— Цю фразу я чула безліч разів. Це нудно і нецікаво, — сказала Влада. — Що ви мені можете запропонувати? Вечерю в ресторані? Номер готелю двічі на тиждень? Літню подорож на Кіпр? А потім — розмови про шкарпетки, податки та мігрень? Шовкові простирадла, ортопедичний матрас фірми «Венето»?
— Обожнюю злих жінок! — посміхнувся Араменко. — Чому ви так погано думаєте про чоловіків? Повірте, мені є що вам запропонувати…
— Що ж це — гамбургери у «Макдональдсах» Сан-Франциско?
Ярик розсміявся. Жінка подобалася йому все більше.
— Я й справді багато чого можу, Мілено! Просто я занадто ледачий, аби щось робити для себе. А от якби поруч були ви…
— Звісно. Це ми також проходили… Вам потрібна друга милиця, щоб звестися на обидві ноги. Але я — не милиця і навіть не крило, якщо вже вам хочеться романтики.
— Повірте, Мілено… — знову почав Ярик, але жінка увірвала його.
— Ви навіть самі не уявляєте, наскільки смішно звучить ця фраза — вона для десятикласниць… До речі, їх тут багато — раджу вам, Ярику, не гаяти часу.
Він дивився на неї крізь скло келиха, і в пурпуровому ореолі вона здавалася йому прекрасною. Такою прекрасною у своїй крижаній холодності, що мурашки забігали у нього по спині.
— Мілено, Мілено, — гаряче заговорив він. — Я більше не вимовлятиму цієї фрази, ви маєте рацію, це смішно — мені не двадцять років. І саме тому те, що я зараз скажу, прошу сприйняти як слово людини, яка закохалась уперше і розкриває перед вами усі карти. Мені немає сенсу брехати, повір… Ох пардон!
Вони засміялися разом і весело цокнулися.
— Так от, — продовжував Араменко. — Пару років тому я та троє моїх знайомих — не називатиму прізвищ, це не має значення, — вигадали одну авантюру, яка несподівано принесла одному незбагненний прибуток… Але кожен має право на свою частку. І час для розподілу дивідендів настав. Ваша з’ява у моєму житті може прискорити події. І не гамбургери, нехай і в Сан-Франциско, я хочу запропонувати вам, а… замок, справжній замок на березі Тихого океану. Втечемо разом звідси, Мілено?
— І ви хочете, щоб я в це повірила? Яка така «авантюра» може коштувати так дорого?
— О, про це довго розповідати…
— Ви поспішаєте?
— Ні, зовсім ні. Але… — Він зосереджено потер скроні — звичка, що лишилася з часів дитинства, коли він малим стояв біля шкільної дошки. Нарешті він щось вирішив для себе і знову заговорив: — Добре, я розповім вам дещо. Вам — можна. Два роки тому четверо підприємливих людей виманили в одного письменника-невдахи кілька рукописів — механізм цього обману був дуже простий, усе базувалося на довірливості та непрактичності цього нещасливця. Це справжні бестселери, які було видано під іменем іншого — вже досить відомого і знаного письменника, якого вже багато років висували на здобуття міжнародної премії. Але підстав для цього було замало. Книжка, видрукувана за кордоном і перекладена багатьма мовами, надала змогу здобути цю багатотисячну премію. А далі усе покотилося за законом снігової кулі: перевидання, кінозйомки, контракти і таке інше. Тепер навіть за жалюгідний есей він отримує по штуці баксів…
— Дартов?.. — видихнула жінка.
— Благаю вас, Мілено, обійдемося без прізвищ… Для нас вони не мають жодного значення. Головне те, що кожен з цієї четвірки підприємливих людей має право на свою частку.
— І один з них — ви?
— Ми. Ми, Мілено… — поправив її Ярик.
Він був схвильований своєю відвертістю і не помічав, як змінилося обличчя жінки, як захрип її голос, а очі перетворилися на дві крижинки.
— А що сталося з тим бідолашним, якого ви обдурили?
— Я не знаю. Ніколи цим не цікавився. Здається, останнє, що я прочитав про нього в одній газетці, — це те, що у нього зникла дружина, а сам він чи то покінчив самогубством, чи переїхав жити в інше місто. Я не цікавлюся дурнями та слабаками, Мілено… Ну як, ви тепер вірите мені?
Жінка мовчала досить довго.
— Що ж, — нарешті промовила вона і невимушено перейшла на «ти», від чого у Ярика солодко затріпотіло серце, — ти й справді сильний чоловік… Але, гадаю, ніхто тобі не віддасть твою частку добровільно. Ти дуже шануєш своїх друзів?
— Ми пов’язані кількома «подвигами» юності…
— Що ж, — знову повторила жінка, — тоді виникає питання — чи варто ділити усе на чотирьох?… Гадаю, один з вас уже давно все вирішив для себе…
Араменко із подивом подивився на неї. Думка, яку висловила ця дивовижна жінка, давно вже крутилася у його голові.
— Подумай про це… Часу в тебе небагато… А ріка така бурхлива та глибока.
Якби вона могла знати, що якусь годину тому, на цьому самому місці, інша людина говорила майже такі ж слова і так само байдуже й спокійно дивилася в очі свого візаві!
— Значить, якщо… станеться так, як ти хочеш, ти поїдеш зі мною до Сан-Франциско? — посміхнувся Ярик, підносячи її руку до своїх вуст.
— …навіть їстиму гамбургери! — засміялася вона.
Ярик Араменко почувався таким щасливим, що не відчув у її голосі крижаного відлуння, що передує сходу снігових лавин.
Тієї ж опівнічної пори у каюті Семена Атонесова шаленіла музика, яка лунала з його маленького приймача (щоправда, й увесь пароплав, збуджений початком подорожі, гув, як вулик: за дверима кожної каюти відбувалися бурхливі події). На столику стояв натюрморт з напівпорожніх та повних пляшок. Сам Атонесов, у шовковому халаті жовтогарячого кольору, із виглядом турецького султана розкинувся на подушках, ліниво погладжуючи по голівці огрядненьку панянку з хору автентичного співу. Навпроти на ліжку хропів Портянко. З душової кімнати долинав шум води, сміх та зойки.
Нарешті в супроводі іншої кобіти (Атонесов не міг згадати, хто вона — бандуристка з хору «Співочі козаченьки» чи художниця-керамістка) звідти вивалився московський гість. Обоє були замотані у великі махрові простирадла. Московський гість безцеремонно скинув Портянка з ліжка (той навіть не прокинувся) й так само розлігся на подушках, прилаштувавши поруч свою супутницю.
— Ех, харошиє ви рєбята! — сказав поет. — Ну что — мір?
Атонесов цокнувся із ним пляшкою пива.
— А тот ваш «класік» і правда сволочь! — продовжував поет. — Убіл би на мєстє!
— Так убий! — п’яно відгукнувся Атонесов. — А я тобі допоможу!
— Сам сдохнєт скоро, падла! На етом свєтє долго нє живут двє категорії людей: генії і шестьоркі. Так што єму адін канєц, кєм би он сєбя нє мніл! Налівай!!!
Семен Атонесов із задоволенням слухав тираду московського колеги. Наливати коньяк було нікуди — усі склянки були повні недопалків, і він простягнув гостю цілу пляшку.
Вони ще з годину вигукували уривчасті фрази про різні способи убивства «цієї сволочі», поки не забули, про яку «сволоч», власне, йдеться. Потім їли білий хліб, густо змащений майонезом, — іншої закуски вже не було, випили ще зо дві пляшки горілки. Потім, переклавши обох жінок, які давно вже поснули, на одне ліжко, всілися поруч, поклавши ноги на сплячого Портянка, та ще довго з’ясовували, кому усе ж таки належить Чорноморський флот. Портянко ображено сопів уві сні.
— А чого ти так не любиш мого друга? — повернувся до теми Атонесов.
— Какова?
— Ну того, як його… — Атонесов покрутив пальцем у себе перед носом, і цей жест одразу ж викликав у московського гостя правильну асоціацію, яка могла виникнути тільки у споріднених алкогольних мізках.
— А-а-а! Чєво ж ето — нє люблю? Я єво абажаю! Хочеш, пряма січас пайду і пацелую? Харошиє ви все рєбята!
— Пішли! — як завжди після хорошої випивки, потягло на подвиги Атонесова. — Я знаю, у якій він каюті! Тільки с-с-с-с! — Приклав він палець до вуст. — Він не сам. Знаєш, яка у нього баба?!! О!!! Чорна така! Уся чорна!
Вони тихенько вийшли з каюти і, тримаючи один одного попід руки, дібралися до палуби, на яку виходив ілюмінатор каюти Дартова.
Вони почали стукати у вікно.
— Жа-а-ане! — кричав Атонесов. — Виходь! Вип’ємо разом із нашим гостем — він такий гарний хлопець! Я йому усе розповів, чуєш? «Чуєш, брате мій?…» — загорлав він пісню.
— Спіт, падла! — розсердився московський гість. — Нє уважаєт!
На нього раптом навалилася нудьга — перший симптом агресії.
— А пашлі ви все! — раптом вирвав він свою руку з руки Атонесова і, похитуючись, попрямував у темряву.
Атонесов лишився стояти на палубі. Свіжий нічний вітер поволі витверезив його. Він перехилився через перила і спостерігав за потужним потоком води, що на великій швидкості обтікала борт пароплава.
Він не почув за своєю спиною чиїхось легких кроків…
…Влада повернулася до своєї каюти пізно. Вона була втомлена і водночас збуджена подіями, що відбувалися навколо неї. Їй хотілося зосередитись, але в голові крутився шалений калейдоскоп вражень.
«Що в такому разі казала собі Скарлетт О’Хара? Подумаю про це вранці!» — вирішила Влада, скидаючи сукню прямо на підлогу. Вона зайшла в душ, а вже через п’ять хвилин міцно спала під рівний гул двигуна. Цієї ночі їй зовсім нічого не снилося.
…Дартов просидів у кают-компанії ледь не до ранку. Спочатку його обсіли журналісти, і він із неабияким задоволенням дав кілька розлогих інтерв’ю, потім його запросив до щедро накритого столу капітан пароплава, а коли вечерю було скінчено, настав час для покера. З кімнати він виходив лише раз — по свої сигари, знехтувавши цигарками, які йому запропонував капітан. Віднедавна він курив тільки гаванські сигари.
…Провівши Владу-Мілену до її каюти, Ярик Араменко ще довго тинявся палубами. Йому зовсім не хотілося спати. Уперше за кілька років перед ним постала хоч якась перспектива, життя набуло сенсу і на горизонті замаячила мета. У неповних сорок він нарешті зустрів жінку, яка б могла стати його дружиною. Він давно мріяв саме про таку — яскраву, недосяжну, сильну. Заради неї варто було б продовжувати своє безглузде життя. Вітер пригод віяв йому в обличчя, як в юності.
…Портянко прокинувся від раптової тиші, яка настала в каюті. Навпроти сопіли дві незнайомки. Треба було перебиратися до свого помешкання. Він намацав у кишені ключ від каюти. «Треба менше пити, — сказав собі подумки Портянко. — Наступного разу лише вдаватиму, що п’ю…»
Він тихо зачинив двері каюти Атонесова і вирішив іти до себе не внутрішнім коридором, а палубою.
Ніч і справді була темна, а ріка — бурхлива…
Несподівана тиша змусила прокинутись. Мотор не гув, пароплав погойдувався на хвилях, що звучали, як ліниві оплески. У віконце крізь фіранку пробивався тоненький гострий промінець сонця, в коридорах та на палубах було тихо, як на борту Летючого голландця. Пароплав, очевидно, стояв на причалі. Влада визирнула в ілюмінатор. Справді, це був невеличкий причал провінційного містечка К.: поспіхом пофарбована у синьо-білий колір кав’яренька, за якою починалися мальовничі пагорби, і — жодної живої душі на березі. Була шоста ранку.
Це означало, що вона спала чотири години. Але Влада відчула, що не тільки виспалася, але й готова до подальших дій. Вона сіла в ліжку, обхопила голову руками, — їй здавалося, що так вона може найкраще зосередитись, адже думки почали стрибати, як коники, і їх треба було впорядкувати. Тепер вона вже точно знала, що трапилося із Максом. Треба було подумати, як усе поставити на свої місця. Це одне. А друге — Ярик Араменко, що так несподівано закохався у неї! Безсумнівно, їй пощастило з цим знайомством, а відтак підібратися до розв’язки буде простіше.
Влада бадьоро зіскочила з ліжка, прийняла душ і розіклала на столику вміст об’ємної косметички. За півгодини увімкнувся бортовий радіоприймач. Той самий голос, що вчора запрошував на вечерю, сповістив, що пора прокидатися й о сьомій годині ранку збиратися на причалі, звідки усіх членів делегації повезуть до міста. Там, розбившися на групи, письменники та артисти матимуть урочистий сніданок та відвідають різні підприємства.
Також у розклад сьогоднішнього дня входила екскурсія до краєзнавчого музею та заключний літературний вечір у Палаці культури містечка. Увечері пароплав має відчалити.
Поступово коридори наповнювалися звуками. Після бурхливої ночі прокинутися було досить важко.
Влада першою збігла по хистких сходах на причал і попрямувала до кав’яреньки, яка була вже відчинена. У напівсонного офіціанта замовила філіжанку кави.
День обіцяв бути спекотним. Влада не пожалкувала, що одягла легкий сарафан на тоненьких прозорих бретельках. Крізь каламутне віконце кав’ярні вона спостерігала, як народ поволі вибирається на берег, ліниво розповзається по причалу в пошуках затінку.
Серед натовпу побачила Ярика, який одразу ж почав крутити головою в усі боки, шукаючи її. Вигляд він мав досить втомлений та пом’ятий. Як, до речі, й усі члени делегації. Влада вийшла зі свого сховку. Ярик кинувся до неї, поцілував руку.
Артисти виносили своє спорядження — музичні інструменти, костюми — і завантажували їх в автобуси, що стояли поблизу. Усі їхні сповільнені рухи нагадували борсання бджіл у банці з медом.
— Сьогодні буде важкенький день! — сказав Ярик. — Якби не ти, я з задоволенням повернувся б першим же рейсовим автобусом…
Така ж думка була написана на багатьох обличчях інших пасажирів. Тільки іноземці бадьоро фотографувалися на тлі пагорбів, знімали один одного на кінокамеру і весело, збуджено гомоніли. Неподалік від себе Влада помітила дівчину-радіожурналістку, яка завзято налаштовувала свою доісторичну апаратуру — велетенський магнітофон, що висів у неї на плечі, і збиралася розпочати репортаж.
Нарешті вона приладнала шнур мікрофона, налаштувалася на запис та, сором’язливо оглядаючись, розпочала надиктовувати враження.
— Ви чуєте цей шурхіт ніг по розпеченому асфальті? Це спускаються на берег члени делегації… — Дівчина незадоволено хитнула головою, перекрутила плівку і знову піднесла мікрофон до вуст: — От ми, члени делегації, вже на березі! На березі славного міста К… — Вона знову перемотала плівку і увімкнула запис. — Погода чудова! Настрій бадьорий, — продовжила вона. — А ми, члени делегації, готуємося відвідати славне місто К…
Влада посміхнулася. Дівчина, перехопивши її погляд, зашарілася й поквапилася відійти далі, де б її ніхто не чув, і знову завзято забурмотіла у мікрофон.
Причал нагадував вулик. Люди поволі приходили до тями після безсонної ночі, чоловіки жадібно прикладалися до пляшок із пивом. Життя налагоджувалося.
Останнім зі сходів зійшов Дартов — свіжий, як завжди, у білому піджаку та світлих бриджах. Він був сам.
Поволі члени делегації сіли до автобусів, і запилена колона вирушила до міста.
У вікно Влада спостерігала невибагливий пейзаж промислового центру: при в’їзді на високому постаменті стояв заіржавілий трактор початку 30-х років, на більшості тролейбусних зупинок мирно дрімали бомжі. Сірість вулиць та одноманітність п’ятиповерхових «хрущовок» контрастували із вітринами приватних бутиків та невеличких вуличних кав’ярень. Містом тинялися зграйки смаглявих синів Крішни в яскравих хітонах, пошитих із пофарбованих простирадл. Суворі черги чоловіків юрмилися навкруг цистерн із теплим пивом. Вуличні торговці, розіклавши на тротуарах газети, продавали рибу.
Автобуси зупинилися на центральному майдані — тут мав відбутися мітинг. Делегацію вже зустрічали вбрані у вишиванки жінки та діти, місцевий оркестр духових інструментів та сам міський голова, що вже стояв біля мікрофона, позуючи газетярам міської багатотиражки. Після кількагодинного мітингу, під час якого Влада та Ярик просиділи за пластиковим столиком неподалік від майдану, попиваючи вино, почалися такі ж помпезні зустрічі на виробництвах.
Автобуси роз’їхалися по різних кутках міста. Кожне підприємство давало обід для гостей, зазвичай на природі, за великими, розстеленими прямо на траві обрусами.
О сьомій вечора відбувся концерт.
Тільки о десятій автобуси з гостями вирушили до причалу. Влада мріяла про душ та прохолодні простирадла. Але не встигла вона зайти до своєї каюти і з полегшенням перевести дух, як бортовий динамік запросив усіх до вечері.
Пароплав уже відчалював од берега, й рівне гудіння мотору заколисувало. Влада відчула, що зголодніла, й вирішила усе ж взяти участь у застіллі. Вона натягнула джинси — цього разу вирішила одягтися якомога простіше, — і вийшла в коридор.
Зала збуджено гула. Обличчя делегатів за день, проведений на сонці, обвітрилися й почервоніли, очі жінок блищали, звідусіль долинали жарти та сміх. Дехто змінив своє місце за столиком, перебравшись до тих, з ким устиг потоваришувати протягом дня. Склад Владиного столика залишився тим самим. Чоловіки зустріли її привітними вигуками, Зозуленко відсунув стілець, Ярик дивився закоханими очима, новеліст Куртя облизав губи, готуючись розповісти нову порцію анекдотів… За столиком Дартова склад теж лишився незмінним. Жінка змінила вбрання та зачіску і вже сміливо керувала діями своїх візаві — Дартовим та Портянком, які по черзі наливали їй вино і пригощали купленим у місті ананасом. Атонесов запізнювався.
— Семен, мабуть, спить? — гукнув до столика Ярик, і Влада помітила, як нервові червоні плями розповзлися по його, й без того почервонілих, щоках.
— Мабуть, що так… — ліниво відказав Дартов.
— А я його сьогодні взагалі не бачив, — додав, ховаючи очі, Портянко. — Вчора вночі він кудись пішов з тим, як його… — Портянко кивнув у бік столика, за яким розливав горілку собі та художнику Скуну московський гість.
Він не надав значення приязній посмішці Дартова.
І потім, коли вечерю було закінчено, не звернув уваги на репліку товариша: «Молодець. А я гадав, що ти — розмазня!»
Він звик чути від свого друга образливі зауваження і тому зовсім не здивувався…
Незважаючи на втому після вечері майже усі члени делегації поволі сповзалися на верхню палубу, де на танцмайданчику знову лунала музика. Пароплав уже давно відчалив і йшов своїм курсом на великій швидкості — за пару діб він мав вийти в море.
Чорна поверхня води вночі поблискувала, як олія, і була такою ж тягучою. Здавалося, що відбиток місяця застиг у ній і, немов приклеєний, повільно погойдується в такт хвилям. Ярослав запросив прогулятися палубами.
Крім танців, гостям було запропоновано кілька культурних заходів: у виставковому залі розвісили свої вишивки та гобелени народні майстрині, тут в оточенні прихильників грав свої химерні композиції Зозуленко. В іншій залі відбувався авторський вечір кримського поета Веніаміна Божка. Ярик із Владою трохи постояли у дверях, спостерігаючи, як кремезний бородань із довгим волоссям густим басом медитував у простір напівпорожньої зали:
Оксамитом вкрились гори,
Як дівчина, квилить чайка,
І барвисте гонить море
Хвиль смарагдовії зграйки!
Далі вірш населяли «рубінові зорі», «кришталеві бризки», «вітрило-одинак», «батько-Криму-пан-Волошин». Цикл «Кримські замальовки» Веніамін Божко-Кримський (додаток до прізвища був його псевдонімом) написав українською мовою спеціально на честь цього літературного круїзу і тепер пишався собою й тою невимушеністю, з якою йому вдалося перейти з однієї мови на іншу. Ледве стримуючи посмішки, Влада та Ярик попрямували далі від залів та корми, де танцювали розімлілі парочки.
Нарешті вони знайшли затишний куточок на другій палубі, і Влада зупинилася.
Вітер куйовдив її волосся, затуляв ним обличчя. Ярик взяв її руку і підніс до вуст. Він був далекий від думки затягти її одразу в ліжко, та вона, мабуть, на це і не погодилася б, міркував він. Йому кортіло розтягнути задоволення від знайомства. Швидкі зв’язки ніколи не приваблювали його.
— А ти молодець… — промовила жінка безбарвним голосом, і він не зрозумів, які нотки зазвучали у ньому — втома, ніжність, а можливо — жах… — Якщо так піде далі, то за дві доби ми вже зможемо планувати щось реальніше…
— Ти про що? — не зрозумів Ярик і відчув, як затремтіла її рука у його долоні.
— Не турбуватиму тебе зайвими запитаннями, — відказала вона. — І взагалі, я втомилася. Проведеш мене до каюти?
— Так, — сказав він і наблизив до неї обличчя. — Тільки — один поцілунок…
Він вже був готовий поцілувати її, бачив зблизька її обличчя у павутинні переплутаного вітром волосся і раптом відсахнувся:
— Що із твоїми очима?! — схвильовано промовив він.
Влада здригнулася. Скільки разів їй доводилося чути це запитання!
— «Засіб Макропулоса», дія друга! — пожартувала вона. — Ви, сер, не оригінальний!
Ярик посміхнувся, відганяючи від себе мару, і обережно поцілував її холодні вуста.
— Більше не ставитиму тобі театральних запитань. Ти просто загадкова жінка, і мені треба до цього звикати…
Він галантно подав їй руку. На порозі каюти він наважився поцілувати її вдруге.
— Добраніч, Снігова королево! Зустрінемося завтра о восьмій ранку в барі. Вночі скрізь незатишно. Згода?
— Добре, — сказала жінка, притримуючи двері рукою. — О восьмій, у барі! І… щасливого полювання, мій лицарю!
Вона прослизнула у двері. Ярик на мить притулився щокою до їхньої відшліфованої поверхні, і холодна голка страху пронизала його наскрізь. За дверима не було чутно жодного шурхоту, ніби жінка не зробила від дверей ані кроку.
Влада якусь мить постояла перед зачиненими дверима, прислухаючись до звуків у коридорі, і знову спіймала себе на думці, що її каюта на нижній палубі надто тиха, ніби розташована глибоко під водою. Ця тиша хвилювала, навіювала жах. «Що з вашими очима?» — це запитання ставив їй навіть доброзичливий «Самич», а Макс якось жартома назвав її «жінкою із мертвими очима»…
Господи, невже він так і не здогадався — її очі померли через нього! Цього навіженого, неуважного до неї, неможливого у всіх своїх вчинках чоловіка, над яким зараз мала необмежену владу і який тепер, як звір, сидів у своїй келії за тисячу кілометрів звідси і божевільно кохав іншу…
«Нехай буде так!» — говорила до себе Влада. Вона вже змирилась із цим, прийняла це, перейнялася чужим коханням і спробувала існувати поруч із ним, рятуватися біля нього, як рятуються від холоду біля ватри самотні й загублені у снігах подорожні… Але щоразу, коли вона намагалася простягти руку трохи ближче, вогонь обпікав її, до чорноти пропалював долоню. І вона поверталася до своїх снігів. Вона розуміла, що належить до тієї категорії людей, які не здатні безболісно долати великі емоції й наповнюватися по вінця іншими враженнями. Макс несвідомо вбив у ній цю можливість. І тому її очі завжди дивуватимуть своєю порожнечею.
Влада накинула легку нічну сорочку, розстелила ліжко, увімкнула невеличку лампу над ним і дістала з маленького оксамитового редикюля, який завжди носила із собою, згорток з каменем… У напівтемряві каюти він, як павич, одразу ж розпустив свої яскраві промінці, освітив обличчя, змусив сяяти долоню і тріпотіти серце. «Це — я», — раптом подумала Влада.
Холодний мертвий камінь світився і змушував світитися усе навколо. «Хто ти? — звернулася вона до нього. — Невже ти — звичайне скельце? Звідки ти з’явився? Навіщо? Хто і коли породив тебе і чому покинув?..» Вона згадала, як нещодавно читала книгу Милорада Павича «Російський хорт»: «Чи справжній діамант — перевірити неважко: покладіть його на язик, і смак у роті зміниться…» Влада поклала камінь до рота. Великий містифікатор не помилився — у роті розлився прохолодний м’ятний смак. «Господи! Я зовсім з’їхала з глузду! — подумала Влада. — Хіба можна вірити письменникам?»
Тихий стукіт припинив хід її уривчастих думок, вона швидко заховала камінець, накинула пеньюар і підійшла до дверей. Знову бачити Ярика їй не хотілося. Вона прочинила двері. На порозі стояв Жан Дартов…
…На порозі стояв Дартов — у своєму бездоганному білому костюмі, із пляшкою «Асті-мартіні» в одній руці і трояндою в другій…
— Чи не здається вам, що спати такої чудової ночі — злочин?
— Ми знайомі? — зверхньо запитала Влада.
— Майже, — спокійно відповів той. — Через вас збожеволів мій найкращий друг. Окрім того, ви стали об’єктом суперечок усіх чоловіків цього пароплава.
— Мені здається, що я не давала для цього жодних підстав.
— Ви дали ці підстави однією своєю присутністю у цьому звіринці!
— Ось як?.. Ви прийшли мене покарати?
— Звичайно ж! Ви — той діамант, який має блищати. А ви спите…
— А ви здатні відрізнити діамант від звичайного скельця?
— Так. Дозволите? — Він зробив крок уперед і простягнув їй троянду.
Вона розмірковувала лише мить.
— Зачекайте.
Влада зачинила двері, прибрала ліжко, поправила волосся і крадькома кинула погляд у дзеркало.
— Проходьте, — запросила вона незваного гостя.
Дартов увійшов і поставив пляшку на столик, потім дістав з кишень два вузькі кришталеві келихи. Влада посміхнулася. У всіх його рухах відчувалася впевненість.
— Отже, ви прийшли рятувати свого друга…
— Боюся, йому вже нічого не допоможе… — Він уважно подивився у її очі. Це був саме той «коронний» дартовський погляд, від якого шаленіли прихильниці, — погляд звабника Паратова у виконанні Міхалкова.
— Він що, помер? — невимушено запитала Влада, розбиваючи на друзки цей оксамитовий погляд.
Дартов розсміявся.
— А це має статися? Ви — злочинниця? Уявіть, який сюжет! Таємнича жінка на пароплаві, що згодом перетворюється на «Летючого голландця»!
— Ну, це ви майстер таких сюжетів, вам видніше… Отже? — Вона, втрачаючи терпіння, поглянула на нього. — Що вас привело сюди?
— Отже, — підхопив він, — вип’ємо цей чудовий трунок. І познайомимося ближче. Ви письменниця?
— Ні.
— Невже вишивальниця — на вас це не схоже…
— Ні.
— Слава Богу! Тоді ви — авторка того кам’яного панно, яке ми веземо до Ялти і яке, немов святиню, охороняють три цербери у цивільному…
— Несінітниця! — засміялася Влада. — Я тут сама по собі. От і вся таємниця.
— Ні, ні, ні! Таємниця має бути! — посміхнувся Дартов, відкорковуючи вино.
— Побачимо… А вас я знаю.
— Читали щось? — швидко відгукнувся він, кидаючи на неї гострий погляд.
— Перший роман — «Білим по білому», здається… («Ще коли він не був тою божевільною маячнею…» — додала вона подумки.)
— Сподобалося?
— Це схоже на допит, — знову посміхнулася вона. — Сподобалося. Але… Не уявляю, як це міг написати такий успішний чоловік, як ви. Це сувора проза… Вона не поєднується із вашим… костюмом. Ви намагаєтеся говорити на рівних з відомими постатями, навіть сперечаєтесь, а… ваші інтерв’ю надто тривіальні. Як це може бути? Втім, мене це не обходить! Ваше здоров’я!
Він пив, не зводячи з неї погляду професійного мартопляса, і вона чітко усвідомила, скільки безневинних жертв не встояло перед цими очима, чорними й всотуючими, як два тунелі.
— Ви насправді цікава жінка. Тепер я розумію Ярика… — Він замислився. — Я давно думав про те, що ви сказали. Про своє (він зробив наголос на цьому слові) право говорити із тим, з ким хочу! Той, хто береться за перо, свідомо чи несвідомо вступає у діалог зі своїми кумирами. І різниця лише у тому, що для одних співрозмовниками чи опонентами стають Гамсун, Воннегут чи Кортасар, а для інших — автори коміксів про черепашок ніндзя! І цей діалог визначає ставлення до світу чи, навпаки — протиставлення світові себе і собі подібних. Без опонента був лише Господь Бог. Він сперечався чи згоджувався із самим собою. Адже сказано у Святому Письмі: «І побачив Він, що то є добре!» Але з чим він порівняв те, що зліпив, аби визначити це як «добре»? Ось у чому питання. Скажи, з ким ти говориш, і я скажу, хто ти… Я віддаю перевагу розмовам із великими світу сього. І мій костюм при цьому не має жодного значення!
Влада помітила, що, жестикулюючи, він вилив трохи вина на свою вишукану білу краватку.
— Зніміть краватку, ви її зовсім зіпсували. Треба замити…
— Га? Так… так… — відгукнувся Дартов і покірно стягнув з шиї краватку. — Можна я запалю?
— Будь ласка. Я відчиню ілюмінатор…
Свіже повітря увірвалося до каюти.
— Вибачте, я вас налякав, — отямився Жан.
— Аніскільки. Я не хотіла вас образити. Костюм у вас просто чудовий! І закінчимо на цьому.
— Закінчимо… — згодився він і схилив голову на груди.
— Вам пора в ліжечко! — посміхнулася вона. — Гадаю, ви сьогодні трохи перебрали і цей бокал був вашою останньою краплею, чи не так? Ідіть до себе! Наскільки я знаю, на вас чекає жінка. До речі, набагато загадковіша, ніж я! Усі тільки про неї й пліткують. Мовляв, то ваша турецька бранка… Ви створили собі демонічний імідж!
— Жінка? — відволікся від своїх думок Дартов. — Так, так, жінка… Я забув… То не жінка…
— Невже — молодий хлопець?! — продовжувала іронізувати Влада.
Дартов підняв на неї свої важкі захмелілі очі, й вона одразу припинила веселитися: щось знайоме і близьке промайнуло у цьому погляді — «що з вашими очима?..»
— Ви кохали коли-небудь? Ви знаєте, що таке кохати порожнечу?! Що ви можете про це знати!!!
Він швидко підвівся й оволодів собою.
— Пробачте. Мені пора. Радий був із вами познайомитися… До речі, Ярик говорив, що у вас дивовижне ім’я, забув, здається…
— Мілена, — підказала Влада і простягнула йому руку. Він потис її, і Владі здалося, що рука потрапила в лещата.
— Добраніч, — попрощався Дартов, — ми ще зустрінемося…
— …у пеклі?
— Це була б чудова зустріч!
Він обережно зачинив за собою двері. Його біла, залита вином краватка лишилася лежати у неї на столі.
Дартов непевною ходою долав довгий коридор, вкритий червоною килимовою доріжкою. «Ця теж нічого, — міркував він. — Хоча, зрештою… Все — пустеля…»
…Йому завжди усього бракувало, усього здавалося замало. Якби міг, він би проковтнув увесь світ. Але це не врятувало 6 його від запитання — що далі? Він розумів, що ця ненаситна жага — наслідок давньої «дитячої травми», коли від своїх батьків, людей простих (мати та батько працювали на металургійному заводі), почув: «Ти — нікчема! З тебе ніколи нічого не вийде! Не пнися!» З тої пори він постійно намагався довести їм, собі, світові, що він — існує. Фокус із тим давнім віршиком-гімном вдався і дав змогу рушити далі. Але тепер він мріяв зупинитися і розумів, що є лише одне, що здатне дати забуття: ТА жінка…
…Він побачив її в Парижі, у квартирі перекладача Огюстена Флері. Якби не дощ у сутінках, в шурхіт якого так органічно впліталася музика Леграна, що лунала з приймача, якби Огюстен не лишив його самого, вийшовши за чимось в крамницю, якби не дивакувата пристрасть господаря до старовинних канделябрів, які увечері освітлювали помешкання, якби не ще з десяток подібних дрібниць-збігів, що впливають на підсвідомість, — Дартов, можливо, уникнув би тієї хвороби, яка вразила його о пів на дев’яту вечора в самому центрі Парижа восени у вівторок року 1992-го.
Дощ у Парижі… Червоні та сині парасольки, шурхіт шин, шелест плащів, сутінки і музика десь унизу, бузкові плями світла на тротуарах… Він сидів, по плечі втоплений у крісло, і відблиски від десятка свічок грали на вкритих шовком стінах. Дощ у Парижі увечері мав ім’я і обличчя Жака Превера…
«Ти згадай, Барбаро,
Той день, як над Брестом лив дощ, мов з відра,
А ти така чарівна,
Промениста, промокла, щаслива
Під дощем ішла…
Згадай, Барбаро…» —
процитував Дартов і підніс до обличчя келих з бордо: у ньому вмить застрибали пурпурові іскри. Дартов узяв до рук важкий канделябр і вирішив пройтися помешканням. Рушати далі вітальні без супроводу господаря було незручно, але цікавість взяла гору. Дартов відчинив білі двері, що вели до спальної кімнати. Тут також горіла свічка. Вона тьмяно освітлювала лише один кут, і в тому куті він побачив її. Картину. Вона була невеликого розміру, трохи затерта, старовинна, у важкій облупленій рамі. Але усе це не мало значення! На нього дивилася жінка. Її обличчя було таким живим і рухомим, що Дартов мимоволі прислухався — йому здалося, що вона промовляє до нього.
— Прошу?.. — навіть прошепотів він.
Ба більше! Йому здалося, що перед тим як він одчинив двері, ця жінка ходила по кімнаті — шурхотіла своєю сукнею, дзеленчала браслетками та підборами, а тепер миттєво заховалася за раму. Її русяве пасмо, закручене в щільну спіральку, ще тремтіло від протягу над тонкою оголеною шиєю, в очах стрибали зеленкуваті чортенята…
«…Ми обоє — я і ти —
можемо назавжди піти,
можемо все забути,
можемо навіть заснути.
А потім прокинутись і страждати.
І знов заснути.
Марити уві сні про смерть…»
Усе в цей вечір носило ім’я Превера. Дартов стояв перед портретом приголомшений, розчавлений. Видряпати цю жінку із її часу було неможливо…
— Подобається? — почув за своєю спиною голос Огюстена і ледь не впустив на підлогу канделябр.
— Хто вона? — ледь зміг вимовити, ховаючи очі від господаря, ніби той застав його із своєю дружиною.
— Це одна… м-м-м… авантюристка… До речі, її шляхи загубилися десь у вашій країні. Цей портрет подарував мені мій дядечко Антуан. Він, здається, був заскочений ним не менше, ніж ти зараз. Навіть віддав його мені. Аби зовсім не збожеволіти. Дивак Антуан! Усе життя намагається розв’язати таємницю її скарбів, мовляв, діамантові підвіски — до речі, ті самі, про які писав татусь Дюма, — ця жіночка таки вивезла із собою спочатку в Англію, а потім — кудись далі. Він навіть дослідив, що одинадцять камінчиків зареєстровано. Десь лишився ще один. До речі, він, можливо, заліг у вашій дивній країні…
Але Дартова історія із скарбами не зацікавила. Він не спав тієї ночі. Дощ шкрябав по склу… Дартов дивився на розмитий водою місяць, і перед його очима знову і знову поставало обличчя з портрета. Він не міг усвідомити, що жінка існує лише на полотні. Її очі — зелені та видовжені, як у єгипетської кішки, — говорили про інше. Вона жартувала із ним, дражнила. Вона лежала поруч на шовковому простирадлі у вигляді невловимої плями місячного світла — прозора, невагома, зваблива. І він обіймав її…
Він не зміг виторгувати у Огюстена цей портрет. Всі три тижні, проведені в Парижі, Дартов із шаленою наполегливістю обходив антикварні крамниці та «блошині» ринки, на яких можна було придбати все. Але зображення тієї жінки так і не знайшов. Він схуднув, очі його блищали, ніби у хворого лихоманкою. Він простоював під портретом усі вечори, ігноруючи конференцію, на яку приїхав. І Огюстен Флері змилостивився. Ні, портрета він не віддав, проте замовив з нього мініатюру, яку вправив у старовинний, яйцеподібної форми, срібний медальйон.
— Мабуть, правду кажуть, що ця стерва зваблювала нашого брата одним порухом вій… — сказав Огюстен, випроводжаючи Дартова на літак. — Дивися, не стань фетишистом…
Але шановний Жан Дартов не вберігся. Відтоді він скрізь шукав її. Він ненавидів її, як важко хворий ненавидить свою хворобу, але змушений усіляко плекати її, притлумлювати біль наркотиком і з острахом чекати нової хвилі.
Так, Жан Дартов тяжко хворів на любов до… порожнечі. І це була найбільша таємниця, якої він соромився і яку ретельно приховував навіть від друзів.
«Ця теж нічого… — ще раз подумав Дартов, перед тим як відчинити двері власної каюти. — Але у неї зовсім порожні очі… Порожні, як пустеля… Начувайся, брате Ярику!..»
…О восьмій ранку Влада сиділа в барі на верхній палубі. Їй кортіло швидше розповісти Ярику про нічного візитера і висварити його за те, що повідомив йому номер її каюти. В барі було порожньо, біля шинквасу нудьгував лише один бармен, решта обслуги метушилася в залі ресторану, куди вже поволі почали стікатися заспані члени делегації. Треба було йти на сніданок, але Ярик усе не з’являвся. В кутку за сусіднім столиком мирно дрімали художник Скун та московський гість. Здавалося, що вони навіть жодного разу не заходили до своїх кают, не переодягалися та не голилися з самого початку подорожі. Влада нервово вистукувала на поверхні столика якусь мелодію довгими відполірованими нігтиками.
— Щось замовлятимете? — запитав її бармен.
Влада замовила каву з коньяком і згадала, що не взяла із собою гаманець. «Що за жлобська подорож! — розлютилася вона. — Усі напої — платні, навіть кава!»
— Запишіть на мій рахунок! — кивнула вона бармену.
Художник Скун розплющив одне око, каламутним поглядом обвів приміщення, вигукнув: «Усім — горілки!!!» і знову зручно влаштувався на широкому плечі свого товариша.
Ще через десять хвилин Владі набридло чекати. Та й треба було іти до їдальні. Після сніданку пароплав мав причалити ще до одного пункту, і вся вакханалія зустрічей, обідів на траві та офіційного вечора у Палаці культури мала повторитися. Тільки цього разу — із більшою помпою, адже пароплав причалював у великому обласному місті О.
Увійшовши до зали, Влада одразу ж помітила за столиком свого вчорашнього гостя — Дартова. Він сяяв своєю порцеляновою посмішкою, виблискував масивним золотим перснем і пахтів суворим чоловічим ароматом французьких парфумів. Він, як і вчора, звів на Владу свій оксамитовий погляд.
За своїм столиком Влада побачила Куртю та Зозуленка, але Ярика не було і тут.
— Наш колега, мабуть, вирішив лишитися голодним! — сказав Куртя, підсуваючи Владі стілець.
На сніданок подавали салати, вівсянку, йогурти та холодну телятину. Влада ледь доторкнулася до своєї порції, випила трохи ананасового соку. Вона помітила, що за сусіднім столиком також відсутній Атонесов.
— Хлопці поволі тікають із пароплава, — сказав Зозуленко, перехопивши її погляд. — Не здивуюся, якщо на цій зупинці ми втратимо ще кілька персон.
— Звичайно ж! — підхопив Куртя. — Усе їм здається нудним! От якщо б це був навколосвітній круїз…
— Патріоти хрінові! — погодився із ним Зозуленко.
На цьому розмова за столиком припинилася, кожен копирсався у своїй тарілці.
Після сніданку Влада вирішила все ж таки розшукати Ярика і рішуче попрямувала до його каюти, що містилася на другій палубі.
На стукіт ніхто не відповів. Влада посмикала ручку, і, на її здивування, двері відчинилися… Одразу ж міцний вологий протяг закрутив у своєму вихорі якісь папірці, що лежали на столику, здійняв хмаринку попелу з попільнички. На вітрі затріпотіла фіранка: в каюті було відчинено ілюмінатор. Влада швиденько увійшла до приміщення і поквапилася зачинити двері.
— Ярославе, це я! — гукнула вона, прислухаючися до звуків у ванній кімнаті.
Але їй відповіла тиша. Безсумнівно, Ярика в каюті не було, на столі стояла брудна філіжанка з-під кави та пляшка коньяку…
Влада торкнулася до розстелених простирадел на ліжку — вони були холодні і вологі від дрібних бризок, що летіли з відчиненого віконця. Значить, ліжко залишалося порожнім принаймні зо дві-три години… Владі стало зимно, вона вирішила зачинити ілюмінатор. Вона вже взялася за ручку і раптом помітила на круглій пластиковій рамі бурий слід, такий, ніби хтось вихлюпнув у вікно залишки кави. Влада витягла з ридикюлю свій носовичок, старанно протерла білу раму і, перш ніж викинути його в річку, піднесла до очей. Потім знизала плечима, згорнула з носовичка м’яку кульку, кинула у воду і зачинила ілюмінатор. Треба було непомітно вийти. Вона вже стояла поруч із дверима у вузькому коридорчику, коли помітила, що ручка на дверях тихенько повертається, ніби хтось відчиняє їх з того боку. Влада щільно притислася до стіни і затамувала подих. Вона не помилилася — хтось обережно й тихо відчиняв двері. Влада міцніше втислася у стіну, наштовхнулася на рятівні двері ванної кімнати і так само обережно та безшумно почала відступати у темряву цієї невеличкої кабіни, потім так само нечутно ковзнула у тінь та заховалася за пластиковою фіранкою душа. Двері ванної вона зачинити не встигла — до каюти вже хтось заходив…
Як у кривому дзеркалі, крізь каламутний пластик довгої завіси Влада побачила, що то був один із товаришів Дартова — Вадим Портянко. Лисий товстун так само, як і вона, здивовано огледів порожню каюту, кілька разів погукав товариша, кинув погляд на прочинені двері ванної, прислухався, кілька разів розгублено повторив: «Нічого не розумію…» і, прихопивши зі столу пляшку, так само тихо вийшов.
Влада з полегшенням зітхнула і, подумки порахувавши до двадцяти, також вийшла з каюти.
Пароплав уже причалював до берега, усі члени делегації зібралися на палубі, — Влада вийшла у порожній коридор і поквапилася приєднатися до решти… День обіцяв бути спекотним.
— Присягаюся тобі, Жане, ще раз повторюю… — Портянко, незважаючи на те, що поруч із пляшкою стояла чарка, припав до шийки і жадібно, не відчуваючи смаку, зробив три великих ковтки. — Богом клянуся чи чортом… як хочеш…
Вони знову сиділи в барі.
Так само гув мотор, так само грала музика, так само виголошував свої сентенції художник Скун. Пароплав відчалив від славного міста О., в якому за якихось десять годин відбулося понад двадцять зустрічей, творчих вечорів, гала-концерт та свято грандіозного пияцтва в мальовничому історичному музеї просто неба. Члени делегації вже добряче засмагли, перетасувалися, як колода карт, поміж собою і відчули пароплав своїм власним будинком. Дартов посміхався і роздивлявся свої бездоганно підстрижені нігті.
— Вадику, ти блефуєш? — запитав він.
— Клянуся тобі, Жане… — вже вкотре тремтячим голосом повторив Портянко.
— Замовкни, гнидо! — злобно процидів Дартов. — Набридло слухати! Але запам’ятай, якщо ти вирішив дістати мене — у тебе нічого не вийде.
— Кля… — знову почав був Портянко, та безнадійно махнув рукою.
— Завтра ми будемо кілька годин стояти в бухті поблизу моєї нової дачі, — сказав Дартов. — Там ми висадимось, я візьму усі папери, і ми спокійно розподілимо наші дивіденди, обіцяю… А тим часом іди, тобі треба проспатися! Ти добре попрацював!
Портянко знову махнув рукою, важко піднявся з-за столика, попрямував до виходу, але на якусь мить замислився, зупинився і знову підійшов до Дартова:
— Жане, ти ідіот! Ти не чуєш, що я тобі говорю. На жаль… Але запам’ятай: «НА НАС ХТОСЬ ПОЛЮЄ!» І я не знаю, хто з нас буде наступним…
— Ти мені погрожуєш?!! Ти? — Дартов відштовхнув приятеля, і той полетів в обійми московського гостя, котрий саме входив до бару.
— О! Гавно само пливьот в рукі! — констатував московський гість і лагідно обійняв Портянка за плечі. — Пашлі вип’єм! У мєня в каюті єсть класная самагонка, нє то што пойло в етом барє!
Побачивши товариша, художник Скун підвівся з-за свого столика:
— Наливаймо, браття! — закричав він і обійняв Портянка з іншого боку. Так утрьох вони вийшли з бару під скептичним поглядом Жана Дартова.
Фантасмагорія продовжувалася, музика грала, по всіх кутках цілувалися парочки, а в залах виступали спраглі до уваги митці. Пароплав виходив у море.