Останній рейс

ПОРАДИТИСЯ НІ З КИМ

Сподівання Тетері не справдилися. Анонімка Макогона не допомогла. Перевірка на фабриці продовжувалася.

Тетеря ходив наче у воду опущений. Він змарнів, все в нього з рук падало. Під час кожного виклику ревізорів його то обсипало жаром, то морозом, душа ховалася в п'яти. По кілька разів на день він приймав валідол і пірамеїн; кишені його піджака нагадували аптеку. Тетеря силкувався взяти себе в руки: міліція про нього нічого не знає, ревізія планова, жодною мірою не зв'язана з випадком на Загорській вулиці. Однак самовладання йому вистачало ненадовго. Знову закрадалися сумніви. Після роботи він поспішав додому з надією знайти там заспокоєння, позбутися настирливих, тривожних думок. Але й вдома було не легше.

Дружина, дивлячись, як він годинами сидить, втупившись в одну цятку, здогадувалась, що в нього якісь неприємності на роботі, і намагалася розважити чоловіка. Вона розповідала, що їй вдалося вигідно продати на базарі фрукти, що кури добре несуться, кабанці помітно збільшилися у вазі… Але всі її дипломатичні хитрощі не досягали мети. Тетері було не до господарства. Ночами його мучило безсоння. Лежачи з широко розплющеними очима, він насторожено прислухався. Від кожного шереху, гавкання Пірата серце починало калатати, на тілі виступав холодний піт… Вранці Тетеря вставав розбитий, в скронях стукало. Ковтнувши валер'янки і кілька таблеток пірамеїну, він, втягнувши голову в плечі, плентався на фабрику.

«Довго я так не протягну», — занепокоївся Тетеря і поділився своїми тривогами з Поніманським. Той підняв його на сміх.

— У тебе, шановний, нерви, теє… Здали… Завчасно, старий, рюмсаєш та скиглиш. Поніманський не один день крутить ручку арифмометра, має поняття про бухгалтерський облік. Пам'ятаєш ательє мод? Теж стогнав та ойкав. «Пропадемо! Неодмінно тюрма!» А я що казав? Буде все гаразд. Так і вийшло. Нас не арештували, а звільнили за власним бажанням. Одним словом, тримайся козирем, а на твоєму обличчі вже написано: «Я злодій! Садіть мене!» Вранці роби зарядку, потім — мокрим рушником. Бажано махровим… Дуже допомагає! Через тиждень, згадаєш мене, від хандри нічого не залишиться. Старий, не хнюпся! Все буде чудово! О'кей! Бери приклад з мене. Вже хто-хто, а я повинен турбуватись. Все ж таки головний бухгалтер. Невеликий, але начальничок. Фігура, так би мовити, керівна…

Поніманський відбив у Тетері будь-яке бажання виливати йому свою душу. Звернувся він і до Шкарбуна, але той лише відмахнувся.

— Я не лікар, Не спиш, апетиту немає — ступай до невропатолога… Але зарубай собі на носі: кожний відповідає за себе. Попався, значить, така твоя доля. Сам і виплутуйся. А я тебе, запам'ятай, не знав і знати не знаю…

… У понеділок Тетеря приймав чергову партію драп-велюру, коли на складі з'явилася висока, ледь сутула, худорлява постать Сахна. Він терпляче чекав, поки автовантажник відвезе в глибину складу тюки драпу. Коли контейнер розвантажили, Сахно підійшов до Тетері.

— Будь ласка, чи не зможете ви мені приділити трохи часу?

Тетеря сполошився, не міг утримати зрадливих повік.

— По журналах бухгалтерії до вас на склад у лютому, квітні і травні надходив ратин. Хотів би подивитись приймально-здавальні документи на нього.

Тетеря тремтячими руками довго порпався в шухлядах столу. Як навмисне, потрібні накладні не попадалися на очі. На поміч прийшов Сахно. Нарешті вони були знайдені, і Сахно почав їх вивчати. Тетеря застиг за його спиною, не зводячи очей з накладних.

«Випадково чи не випадково перевіряє?» — гарячково міркував він.

Але тут ревізор, що до цього недбало перегортав папери, зупинився… Тетеря чудово пам'ятав накладну за № 120/12 від 3 квітня… В цей день за домовленістю з Шкарбуном і Поніманським він дописав у ній, здавалося б, невинну одиничку. Але вона, ця одиниця, відразу ж дала йому можливість взяти й вивезти сто метрів ратину на п'ять з чимось тисяч карбованців. Тетеря проклинав себе за недбалість. Тепер будь-кому, навіть недосвідченому оку, видно, що одиниця дописана. А раптом Сахно візьме копії, що знаходяться в бухгалтерії і в цеху розкрою, і зіставить їх?! Адже там одиницю дописали Поніманський і Шкарбун, а не він. Тільки зараз йому стало ясно, що ця необережність може згубити їх.

Сахно закінчив вивчення документів, відклав їх убік і написав розписку, що ним вилучені накладні від № 110/12 до 125/12 включно.

Язик у Тетері наче задерев'янів і, збліднувши, він спитав якимсь утробним, не своїм голосом:

— Ви забираєте їх? Навіщо?

— Ви ж не перший рік працюєте і добре знаєте, як провадяться ревізії. — І він вийшов.

Немов ужалений, Тетеря заметався по складу. «Сахно все розкопав!» Він кинувся порадитись до Поніманського, але того послали у відрядження. Засунувши під язик таблетку валідолу, тримаючись за серце, Тетеря почвалав в цех розкрою. Проте і там йому не пощастило. Шкарбун захворів і не вийшов на роботу. Їхати до Шкарбуна додому не було часу: жив він у дачному селищі Ясне за двадцять кілометрів від міста. Адреси ж Чернушкіна він не знав. Лишався один Макогон.

Збрехавши, що нездужає, Тетеря відпросився з роботи. І знову його підстерігала невдача. Макогон поїхав у черговий рейс в Баку. Доводилось покладатися тільки на самого себе. Що робити? Дочекатись, поки Сахно йтиме з фабрики, напасти, відібрати накладні? Але Тетеря знав себе, знав, що в нього не вистачить духу, сміливості… Пустити сльозу, розплакатись перед Сахном, впасти навколішки, пообіцяти тисячу, три тисячі карбованців, віддати все, все, що в нього є…

Віддати все, що він, ризикуючи своєю шкурою, накопичив?! Ні! Нізащо! Сяде на перший-ліпший поїзд і якнайдалі, світ за очі. Грошей на два-три роки з лихвою вистачить… А будинок? З собою не забереш… Ні, все-таки краще хабар… Аби тільки згодився, і тоді не треба переховуватись, кидати будинок… Небезпечно… А раптом заявить?.. Якщо дати якнайбільше — згодиться… Од грошей лише дурні відмовляються. Але скільки? Хоч би не прогадати… Сто? Замало… Тисячу? Жирно буде… Вистачить і п'ятсот. Дам п'ятсот, а Шкарбунові і Поніманському скажу — тисячу. Мовляв, усі витрати на трьох. Хай потрусять гаманцями. Нічого їх жаліти. Ні, погано ділиться… Скажу, що дав тисячу двісті. Тоді з кожного по чотири сотні… Значить, баришу в мене буде триста… Але як же сунути хабара?.. Послати Катю? Гм, справді! Так і зроблю…»

Взявши в ощадкасі п'ятсот карбованців, Тетеря помчав додому. Про свої неприємності він розповів дружині. Її кругле обличчя почервоніло, вона нервово почала перебирати коралове намисто товстими пальцями. В маленьких очицях застиг жах.

— Петрусику, що ж буде?

Тетеря пояснив їй свій план, і вона безмовно згодилась. Тетеря витягнув з бокової кишені хрусткі новенькі купюри, і тут її серце не витримало, з очей бризнули сльози.

— Перестань! Чого рюмсаєш, дурепо! Грошей тобі шкода, а мене ні?! Хай в тюрму запроторять?

— Петрусику, рідний ти мій! Та хіба ж я проти? Гроші дуже… великі… Жаль… Може, йому, сукиному сину… половини вистачить?

— Мені, думаєш, не жаль? Неси! Так треба! — цикнув Тетеря.

Ковтаючи сльози і боязко поглядаючи на чоловіка, Катерина швидко зібралась.

— Зажди, не поспішай! — зупинив Тетеря. — Гроші куди сховала?! Знаю тебе, роззяву…

— В сумку.

— Гляди мені! Загубиш, можеш додому не повертатись… А вулицю запам'ятала? Ще, чого доброго, переплутаєш і віддаси, кому не треба.

— Не терзай себе даремно. Все зроблю як слід. Ти краще ляж, а то, диви, як замучився: один ніс лишився.

— Баки не забивай! Кажи адресу!

— Червонозоряна, сорок вісім… Сахно Валентин Филимонович.

… Тетеря сновигав як неприкаяний. Все його дратувало. Ні з того ні з сього злісно копнув ногою Пірата, що хотів було в нападі собачої відданості лизнути руку хазяїнові. Пішов у дім, ліг на тахту. Але зробилося душно, і він почалапав розчинити вікно. Взявся за раму й скрикнув від болю: в руку, мов голки, вп'ялися колючки кактуса.

— Понаставляла різної погані! — спалахнув Тетеря. — Прибутків ніяких! Ходи, поливай та на горщики гроші витрачай. — І з люттю, ніби кактуси були в чомусь винні, почав шпурляти їх за вікно.

Знесилений, ницьма кинувся на тахту і так пролежав, поки не прийшла дружина.

— Ху-у… Ну й зморилась… — відхекувалась вона. — Задуха… Зробила, як ти казав.

— Ну, хвалити бога, — повеселішав Тетеря. — Завтра візьму накладні, і все тишком-нишком… Як він? Нічого не сказав?

Катерина Трифонівна зам'ялася.

— Та так… Узяв, подивився… Потім каже, можете йти.

— Питав, хто ти така і від кого?

— Ні.

— Треба було сказати, що я, мовляв, дружина Тетері.

— То ти ж мені…

— Я тобі! Сама повинна метикувати!

… У вівторок Тетеря прийшов на фабрику задовго до початку роботи. Він сподівався зустріти Сахна і сказати, що гроші передані від нього. Дочекатися Сахна йому не пощастило. Його покликали видати підкладкову тканину, волос і бортовку.

О дев'ятій годині на склад прибіг Шкарбун.

— У тебе все гаразд? Нічого не знайшли?

— А в чім справа? — похолов Тетеря. Сьогодні Шкарбун був сам на себе не схожий. Від його звичайної флегматичності не лишилося і сліду.

— Я тільки що від директора… Була п'ятихвилинка… Сидимо, обговорюємо всілякі там дурниці. Виконаємо, перевиконаємо… Заходить секретар і каже директорові: дзвонив Сахно… Затримується… пішов у міліцію… Тут наче обухом мене по голові. Чому його раптом потягло в міліцію? Не інакше, щось рознюхав.

— Накладні в мене на ратин забрав, — видушив з себе Тетеря, ледве повертаючи неслухняним язиком, — а там… там…

— Ну, вимучуй, вимучуй… Що там? Кажи! — позеленів Шкарбун.

— До-дописки…

— Розшелепа! Всіх згубив!

— Я ж казав… Ви з Поніманським не хотіли слухати. Відмахувались…

— «Казав, казав», — передражнив Шкарбун. — Зроблять зустрічну перевірку — і кінець… Читайте в газетах повідомлення: днями було заслухано справу групи розкрадачів з фабрики «Спартак» — Тетері Петра Борисовича, Поніманського Михайла Семеновича, Шкарбуна Гната Онуфрійовича та інших. Всіх їх засуджено на тривалі строки позбавлення свободи з повною конфіскацією майна. Вирок був зустрінутий оплесками присутніх у залі чесних радянських трудівників.

— Перестань блазня з себе удавати! Ти ж не Поніманський, — по-страдницькому зморщився Тетеря, якого кожне слово Шкарбуна шмагало, наче батіг. — Порадь, що робити.

— Закривай свою лавочку і бігом до Сергія Олександровича. Він щось придумає. На нього вся надія.

— Де він живе?

— Дніпровський бульвар, тридцять, квартира три. На першому поверсі. Він зараз має бути вдома.

ЗНОВУ БУРАТІНО

Останні дні Чистяков перебивався тим, що підвозив випадкових пасажирів, хоча Чернушкін якнайсуворіше заборонив йому виїздити на автомашині. Заробіток був непостійний. Сталося так, що в нього не лишилося грошей навіть на бензин, і останніх два дні його сніданок, обід та вечеря складалися з шматка хліба та кухля кип'ятку. Чистяков кілька разів принижувався перед Чернушкіним, але в нього випросити грошей було не так просто. Постійне безгрошів'я набридло, і Чистяков серйозно подумував, як і в минулі часи, зайнятися спекуляцією. Але чим спекулювати? Маслом? Цукром? Крамом? Взуттям? Але ж хто буде переплачувати, коли все це є в магазинах?., йти на роботу? Та він ніколи в житті не турбував себе подібним заняттям, зневажав будь-яку працю, воліючи краще вмерти з голоду.

Сьогодні вранці Чистяков виявив, що все його багатство дорівнює трьом копійкам. Розраховуючи на сніданок, він зайшов до бабусі — сусідки, гостинністю і добродушністю якої він користувався у важкі хвилини. Двері до кімнати були відчинені, але старенької вдома не було. Через вікно Чистяков побачив, що вона вішає у дворі білизну. В каструлі на газовій плиті щось булькотіло і апетитно пахло. Чистяков витрусив з кишені на стіл рештки тютюну, перемішані з кришками хліба, скрутив з клаптя газети козячу ніжку і закурив. Пускаючи сизі клуби диму, він сів на табуретку і став терпляче чекати повернення хазяйки, його увагу привернула блискуча кругла коробочка, в яких звичайно продають леденці. Чистяков чортихнувся: коробочка була порожня. Зате під нею лежала квитанція на сплату за квартиру і… п'ять карбованців… Рука якось сама по собі вмить заховала п'ятірку в кишеню.

Жора наче тінь шмигнув на вулицю і там зіткнувся з Чернушкіним. Тому потрібна була автомашина. Чернушкін відрахував дванадцять карбованців. Два — на бензин, а десять — платня за сьогоднішню роботу.

Чистяков миттю заправив машину біля бензоколонки і запобігливо відчинив Чернушкіну дверцята. Вони об'їздили півміста. Чистяков не раз бував у подібних поїздках і знав, що Чернушкін не любить розпитувань. Він зникав то в під'їзді одного будинку, то іншого, заходив в ювелірні магазини, в годинникові майстерні, в універмаг. Нарешті, вони зупинились біля пасажу.

Скориставшись зупинкою, Чистяков купив десяток пиріжків і пожадливо накинувся на них. «Навіщо Сергію Олександровичу потрібен Бабченко? — міркував він. — Адже після катавасії на Загорській пальт не шиють… А хто його зна? Може, Сергій Олександрович знову затіває справу… Ні з того ні з сього до Бабченка не поїде. Не така він людина… Ах, знову б усе закрутилося!..»

Поринувши у мрії, Чистяков не помічав, що вже кілька хвилин за ним уважно стежив лейтенант Олійник.

… Минула ніч для Олійника видалася тривожною. Разом з Шиловим та Якименком він брав участь в затриманні ватажка зграї валютчиків. Той жив на околиці міста у власному цегляному котеджі. Було відомо, що валютчик відправив сім'ю в Феодосію і сам щотижня літав у Крим, але цього дня він був у місті і мав з хвилини на хвилину приїхати додому на своїй «Волзі».

Години минали за годинами, а його все не було й не було. Вже пізніше стало відомо, шо в нього дорогою спустив скат. Приїхав він лише о другій ночі. Якименкові, Олійнику і Шилову довелося немало попрацювати. Ощадні книжки з вкладами на пред'явника, облігації трипроцентної виграшної позики, золоті браслети, брошки, годинники, персні з діамантами були заховані по тайниках. Американські долари, англійські фунти, царські золоті монети, п'ятірки й десятки, півімперіали та імперіали були знайдені в димарі…

Звільнився Олійник лише об одинадцятій годині ранку. І по дорозі додому зайшов у пасаж купити ультрамарину та свинцевих білил. У неділю їздив з етюдником на чудесний острівок і витратив ці фарби.

Отут він і звернув увагу на Чистякова. Лейтенант придивився. Ні, вони ніколи не зустрічались. І все-таки це тупе обличчя з нахабними витрішкуватими очима було знайоме.

В Олійника, як і в більшості художників, виробилась звичка тренувати зорову пам'ять. Досить було йому побачити кого-небудь один раз, щоб надовго запам'ятати. Але невже цього разу пам'ять зрадила? Олійник пройшов раз-другий, зупинився віддалік, знову пройшов повз Чистякова і раптом помітив на його правій руці витатуйованого орла, що тримає рятувальний круг з написом: «Жора 1937». Мимоволі пригадалися свідчення Балашова — сторожа з гаража автодорожного інституту. Напружуючи пам'ять, Олійник намагався відтворити портрет злочинця, що вкрав номери. Так, все разюче збігалося: зріст, колір волосся, татуїровка, фасон штанів, сорочка… А головне — машина! «Победа» блакитного кольору!

Це він!.. А якщо знову помилка, як з Паськом? Вдруге йому не пробачать… Але чи є в нього моральне право пройти мимо лише із страху перед неприємностями?! Звичайно, злочинця врешті арештують, та скільки, перебуваючи на свободі, він може завдати шкоди державі, людям… Адже він не побоявся наплети на озброєного працівника міліції… Але не можна ж затримати людину лише за те, що на пій зелені оксамитові штани, строката сорочка, татуїровка… І хіба мало у великому місті блакитних «Побед»?

Олійник підсвідомо зволікав остаточне рішення. Знову він пройшов, пильно вдивляючись у незнайомця. «Де ж мої очі! — дорікнув Собі Олійник, нарешті побачивши плюшевого Буратіно, що звисав біля лобового скла. — Вчора ж комісар орієнтував! — Олійник переклав пістолет з кобури в кишеню піджака і поспішив до машини, але зупинився. Схоже на те, що він когось чекає… Спільників?.. Непогано б застукати всіх…»

А Чистякова розморила спека, й він поліз у машину. «Збирається їхати», — стривожився Олійник і кинувся до «Победи».

— Я працівник міліції, — показав він посвідчення. — Прошу проїхати в управління.

— Навіщо? Я ніяких порушень не зробив.

— Приїдемо, розберемось.

— Даремно час гаєте, начальнику, — процідив Чистяков, нехотя включаючи мотор. — Відповідати будете за порушення прав громадянина.

Олійник промовчав.

«Чого він причепився? — неабияк перелякався Чистяков. — За машину? Таж номери в порядку і кузов уранці помив… Ану спробую пристрахати. А може, й вдасться…»

— Я не хто-небудь, а дружинник… І двоюрідний братуха в Києві у міліції працює… Може, доводилось чути, — Чистяков пригадав прізвище слідчого, що притягав його до кримінальної відповідальності за спекуляцію, — про майора Новохатнього Павла Арсеновича… — Ви не розмовляйте, — попередив Олійник. — Червоне світло! Дивіться за дорогою, отак буде краще.

Чистяков замовк. «Певно, в магазині засідку влаштували… Злапали Бабченка та Сергія Олександровича… Змитись би, а я чогось чекав… І як здихатися оцього. Так просто з ним не справишся, — кинув швидкий погляд на Олійника. — Здоровий… А якщо цюкнути по скроні гайковим ключем — тоді йому амба… Машина? Дідько з нею! Не моя. Рано чи пізно кидати…»

— Ви не туди звернули, — сказав Олійник. — Є коротша дорога.

— Знаю. Але там заборонений знак повісили, — збрехав Чистяков.

— Вранці проїжджав і ніякого знака я не бачив.

— Ви не бачили, а я бачив. На те й шофер. Порушу правила, то самі ж і присікаєтесь.

На цю малолюдну вулицю Чистяков звернув навмисно. Тут він знав один прохідний двір. «Зараз, гад, я тобі покажу!» — заскреготав він зубами і, зненацька круто вивернувши руль, на ходу вистрибнув.

Машина, втративши управління, врізалась у ліхтарний стовп. Почувся тріск, скрегіт металу, дзенькіт розбитого скла.

Гострий біль обпік обличчя Олійника, кров залила очі. Він щосили рвонув дверцята, їх заклинило. Насилу протиснувшись через розбите переднє вікно, Олійник виліз з машини І стрімголов кинувся в підворіття слідом за злочинцем. На ходу обтер кров хусточкою, і, важко дихаючи, оглянувся… Чистяков зник.

НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

Чернушкін застав Бабченка в підсобному приміщенні. Той приймав прогумовані плащі. Сів осторонь на запобігливо підсунутий Бабченком стілець.

Вчора увечері Макогон приніс перекуплені в Баку у «фарцовників» сто сорок доларів, десять золотих п'ятірок і три імперіали царського карбування. Між ними розгорівся справжній торг, якому позаздрили б завзяті базарні перекупки. Справа дійшла до взаємних докорів, образ, лайок… Макогон хапав свій вигорілий солом'яний капелюх, викрикуючи, що його ноги більше не буде в цьому домі, але в останню хвилину повертався і спускав карбованець-другий. Знову розгорявся запеклий торг. Кінець кінцем обидва домовилися про ціну. Слинячи пальці, Макогон тричі перелічив гроші і лише тоді витягнув загорнуті в брудну носову хусточку золоті монети й долари.

Коли справу було закінчено, Чернушкін сказав, що в Півня є сім ратинових пальт, і запропонував відвезти їх в Баку. Макогон розвів руками — людину, через яку він збував пальта, арештували… Саме це і привело Чернушкіна до Бабченка.

Прийнявши товар, Бабченко підійшов до гостя.

— Даруйте вже, — оскирився він повним ротом золотих зубів. — Примусив чекати. Нічого не зробиш — служба… З якої нагоди мали ласку завітати до нас, Сергію Олександровичу?

Але той не відразу виклав мету свого приїзду. Спочатку поцікавився, як іде торгівля, чи не було перевірок, що нового, і лиш тоді перейшов до справи. Усмішка зникла з обличчя Бабченка. Він почав відмагатися: магазин маленький, пальта з ратину літньої пори — товар не ходовий, не по сезону… Коли вже на те пішло, він, з глибокої поваги до Сергія Олександровича, рискне, але може взяти не більше як три пальта.

Чернушкін холодно відмовився. Це його не влаштовувало. Останнім часом Півень настійливо вимагав розплатитися за пошиття. Чернушкін викручувався, всіляко зволікаючи остаточний розрахунок… Нічого не лишалося робити, як пообіцяти Бабченкові підвищити процент за продаж пальт. Перед такою привабливою пропозицією Бабченко не зміг встояти. Домовившись, Чернушкін попрощався і вийшов, але «Победи» не було. Він не дуже здивувався, бо знав слабке місце Чистякова — заробляти на випадкових пасажирах. Треба було чекати. Проміння сонця, що стояло в зеніті, обпікало, і він сховався в затінку. Хвилини минали за хвилинами, а «Победа» не поверталась. Чернушкіна це вкрай роздратувало. З ласки цього нехлюя він стовбичить тут уже цілих півгодини. Ще рівно п'ять хвилин і ні секунди більше. Але минуло десять і п'ятнадцять хвилин, та Чистяков не повертався. Обурюючись все більше, Чернушкін почав пригадувати, скільки вже разів Чистяков підводив. То зап'є, а машина потрібна до зарізу. Або запізниться на годину, па дві, а тут — чемодани, набиті ратином, нерви натягнені, наче тетива, кожний перехожий здається переодягненим працівником міліції. Коли й приїде вчасно, то обов'язково щось скоїться… То на півдорозі бензину не вистачить, то мотор відмовить, то скат спустить, то акумулятор сяде… Має рацію Макогон — треба здихатися цього гультіпаки, з ним і в тюрму не важко потрапити… З цими думками Чернушкін і рушив додому.

… На сходах, притулившись до стіни, стояв похнюплений Тетеря. Тяжке почуття чогось зловісного закралося в душу Чернушкіна.

Жалюгідно усміхнувшись, Тетеря розтулив було рота, але Чернушкін зупинив його. Сходи — не місце для серйозних розмов. Він провів гостя в кімнату, все умеблювання якої складалося з столу, двох стільців і розкладушки.

— А я ж думав, ви живете, як мільйонер…

— Звідки ти знаєш, як вони живуть?

— Американські кінокартини бачив…

— На меблі і на килими грошей не витрачаю. Ні до чого. І тобі не раджу. Врахуй: золото — найвірніше діло, завжди ціну має… Ну, викладай, що там у тебе.

Сяк-так, з п'ятого на десяте, Тетеря розповів про ревізію, про хабара, про Сахна…

Чернушкін не перебивав, хоча всередині в нього все клекотіло. Необачність і глупота цієї нікчеми поставили під загрозу його задуми, коли до здійснення їх лишилося зовсім небагато… Якраз сьогодні вранці він підрахував свої капітали і до п'ятизначного стовпчика цифр із задоволенням додав монети, куплені у Макогона. Виходило мало не вісімдесят сім тисяч карбованців. До заповітних ста тисяч зовсім близько… А тоді — аби тільки пощастило перейти державний кордон… А де жити, для нього не так важливо. В Афінах чи Салоніках, в Римі чи Генуї, — в Парижі чи Ніцці, в Лондоні чи Ліверпулі, в Лос-Анжелосі чи Детройті… Зрештою, можна оселитись і в загубленій серед Піренейських гір карликовій Андоррі. Важливо, що там, за кордоном, можна відкрити свою крамничку, ресторанчик, правдами і неправдами розбагатіти і стати мільйонером.

Батьківщина? Любов до неї? Ці поняття давно вивітрились з його серця. Та й чи були вони там? Син репресованого петлюрівського офіцера, він у час Вітчизняної війни залишився в тимчасово окупованій фашистськими загарбниками Вінниці. Окупанти швидко оцінили зрадника, і через два місяці він уже став агентом гестапо… Якимсь дивом йому вдалося уникнути руки радянського правосуддя. Змінивши своє прізвище Черемушкін на Чернушкін, він кинув напризволяще дружину та двох дітей і зник…

Силкуючись нічим не виказати страху, що враз охопив його, Чернушкін підбадьорливо поляскав Тетерю по плечі.

— Ну, ну, Петре Борисовичу, не хнюп носа. Уладнається… Чого ти думаєш, що Сахно доніс на тебе в міліцію?

— Це не я… Шкарбун так вважає. От і до вас він мене послав.

— Панікер твій Шкарбун. Та мало чого в міліцію ходять? Словом так: рушай додому, а о восьмій обов'язково будь у Макогона. Там порадимось.

— Пізнувато… — насмілився було Тетеря. — Раніш не можу. Зайнятий. О сьомій в мене початок вистави.

ОСТАННІЙ РЕЙС

За Олійником у двір прибігли випадкові очевидці дивної аварії.

— Ви весь у крові! Що сталося? — посипалися стривожені запитання. Почувши, що Олійник співробітник міліції і переслідує злочинця, двоє чоловіків зголосились допомогти, а дівчина побігла дзвонити в управління міліції.

— Товариші! Товариші! — закричала жінка з балкона третього поверху. — Ви шукаєте парубка в зелених штанях?! Він побіг он туди, за альтанку!

От і альтанка, за нею дитячий майданчик. На другому кінці його майнула знайома строката сорочка. Олійник щосили кинувся вперед.

Наче зацькований звір, Чистяков озирнувся. «Не втекти!» Але тут він помітив сарай і, не роздумуючи, шмигнув у напіввідчинені двері. Крізь щілину він побачив, як мимо промчав Олійник. Чистяков вибіг із сарая і метнувся назад, на майданчик.

Олійник вискочив на той бік двора. За ворітьми на лавочці сидів, спершись на палицю, дідусь у білій пікейній панамі.

— Ніхто зараз не вибігав?! — спитав Олійник.

— Ні. А в чім, власне кажучи, справа, молодий чоловіче?

Пояснювати не було часу, і Олійник, здогадавшись, що злочинець сховався десь у дворі, крутнув назад. І вчасно. Добровільні його помічники намагалися затримати Чистякова. З перекошеним обличчям, люто розмахуючи фінкою, він поволі відступав.

Побачивши Олійника, Чистяков подавсь уперед і кинув в нього фінку. Олійник інстинктивно пригнувсь, і ніж із свистом пролетів буквально на сантиметр від його голови, вгруз в стояк турніка.

Зацьковано озирнувшись, Чистяков плигнув до купи битої цегли, заходився несамовито шпурляти її.

Привернуті шумом і криками, на майданчик висипали жильці. І Олійник опустив пістолет. Куля випадково або рикошетом могла влучити в кого-небудь. А Чистяков не підпускав нікого й близько. Не можна було зволікати… Каміння вже летіло на дітей…

Ховаючись то за гойдалками, то за грибками, то за лавочками, Олійник спритно ухилявся від цеглин. Коли відстань скоротилася до якогось десятка метрів, лейтенант стрімголов кинувся і збив Чистякова з ніг.

Та злочинець не збирався здаватись. Лежачи на спині, він намацав обрізок водопровідної труби і підняв її над головою Олійника. Олійник блискавично стиснув біля зап'ястя його руку і різко вивернув убік. Хруснув суглоб. Чистяков завив, пальці його безсило розтулились, і труба впала на землю.

… Коли приїхала оперативна група, Чистяков понуро сидів на лавці із зв'язаними назад руками.

… Вже три години Луговий допитував Чистякова. Поряд сидів Олійник з забинтованою головою. На всі запитання Чистяков відповідав заперечно… Чого він не підкорився лейтенантові? Сам не може зрозуміти, йому видалося, що це грабіжник, який хоче забрати в нього гроші, машину. Він сам читав у газеті про такі випадки… Чого чинив опір? Він не чинив опору, а захищався. Адже проти нього було троє… Отепер йому все ясно, він вибачається і просить також пробачення в лейтенанта. Якби він знав, що до нього в машину сів працівник міліції, він би, звичайно, так не поводився. Адже лейтенант був без форми. Посвідчення? Може, воно фальшиве? Звідки у нього фінка? Він мисливець, а на полюванні без ножа не обійтись… Чого він скерував машину на стовп і втік? Він уже пояснив, що йому спало на думку, ніби в машину сів бандит. З цього і почалося. Тепер він і сам бачить, що вчинив невірно. Він ще раз просить пробачити його і дуже радий, що під час аварії лейтенант відбувся невеликою подряпиною. Трапилася проста помилка, він ладен взяти на себе витрати на лікування лейтенанта. Не треба? Ну, як хочете… Більше до нього запитань немає? Він може бути вільним? Ні? Це чого ж іще?! Він Конституцію знає, грамотний, зараз не ті часи, що були раніше, за культу особи. Він вимагає, вимагає цілком категорично, щоб його негайно звільнили, а то буде скаржитись і знайде на міліцію управу. Так, він поки що не працює. Ну і що ж? Тільки-но знайде відповідне місце — влаштується… Підполковник цікавиться, на які доходи він живе? У нього таємниць немає. Він готовий відповісти і на це запитання. Він хороший фахівець — автомеханік — і ремонтує приватні автомашини. От і' позавчора, у неділю, прийшов якийсь громадянин… Пі, він прізвища свого не назвав. В його «Волзі» щось каверзує мотор. Кілька годин роботи — і п'ятнадцять карбованців у кишеню.

— Навіщо ви обдурюєте? — не витримав Олійник. — Адже ви знали, що я співробітник міліції, навіть заявили, що ви дружинник, а майор Новохатній ваш двоюрідний брат.

Чистяков закліпав повіками.

— Мало чого здуру не ляпнеш? — буркнув він. — Чого ви присікуєтесь? Справу хочете пришити?! Не вийде! Я чистий, як скельце. Якщо зараз мене не звільните, самі потім пошкодуєте. Я не шахрай, не злодій…

— Закликаю вас до порядку, — зупинив його Луговий. — Облиште свою розв'язну поведінку. Залякувати нас нічого. Ми діємо в межах закону… До речі, звідки ви знаєте слідчого Новохатнього?

— Ніякого Новохатнього я не знаю. Просто назвав перше-ліпше прізвище, що спало на думку. А що, хіба є такий? — Чистяков зробив наївне обличчя.

— Ми до цього ще повернемось. А зараз розкажіть, кому належить «Победа».

— Не знаю.

— Звідки ж у вас ключ від неї?

— Ключ? Гм… гм… Скільки можна повторювати? Я ж ремонтую автомашини. Сьогодні, наприклад, прийшов замовник, пузатий такий, в капелюсі, в окулярах… Відразу видно — велике цабе. Подивіться, каже, мою колясочку. Гальма щось не теє та й зчеплення підводить. Скільки коштуватиме — домовимось. У мене так заведено: добре заплатиш — зроблю як слід. І ти задоволений, і я задоволений. Як кажуть, повний порядок… Дав мені він ключ від машини, почав я копирсатись. Знайшов поломку, полагодив і почав випробовувати, як старенька бігає. Біля пасажу зупинився. Дам, думаю собі, мотору охолонути. Тут лейтенант, — Чистяков тицьнув пальцем в бік Олійника, — причепився. А за що — аллах його знає… От за що ви до мене причепились? За що?

— Де ж живе цей дивний власник автомашини? — спитав Луговий.

— Узнавайте, коли вам треба. А я клієнта ніколи не питаю, хто він, та чим займається, та де живе. Я в міліції не служу. Мені це ні до чого. Мені аби заплатив по совісті.

— Виходить, машина не ваша?

— Не моя, — підхопив Чистяков. — Все моє майно ось, на мені.

— Скільки ж часу ви ремонтували цю машину?

— Прийшла ця людина до мене так годині о сьомій чи о восьмій, а може, й пізніше. Аллах його зна… Годинника немає. Затримали ж мене, певно, опівдні.

— Ознайомтесь з протоколом огляду автомашини. Під переднім сидінням знайдено тілогрійку захисного кольору. В її кишені права водія на ваше ім'я.

— А-а! — вигукнув Чистяков, гарячково обдумуючи, як викрутитись. — От пам'ять! От пам'ять! — ляснув він себе по лобі. — Що ти скажеш?! І в школі через неї лиха зазнав. Як загадають вірша, товчу його, товчу, нічого в голові не залишається. А ватник мій, не відмовляюсь… Вийшло, значить, так: коли копирсався під машиною, кинув його на землю, щоб не забруднитись… Закінчив, сунув під сидіння.

— Ви запевняєте, що машину вам передали сьогодні вранці?

— Точнісінько так, товаришу начальник. Вранці, щоб її і її хазяїна дідько вхопив! Йолоп я, бити мене нікому. Навіщо я тільки згодився? Вона, певно, крадена?

— За довідкою автоінспекції, машина «Победа» 01–49 ГІД, з двигуном № 646701 і шасі № 231138 належить інженеру-геологу Квітчастому Глібові Павловичу і…

— Еге ж, еге ж, — повеселішав Чистяков. — Що я казав? Відразу його розкусив. Начальник.

— І, до вашого відому, Квітчастий з лютого перебуває в тривалому відрядженні у Якутській автономній республіці.

— Виходить, зі мною домовлявся не він. Але це мені байдуже…

— Чи відомо вам, що з гаража Квітчастого з-під замка зникла автомашина?

Кров важка, ніби ртуть, стукала Чистякову в скронях. На лобі виступив піт. Йому здавалося — щось велике, волохате схопило величезною лапою за горло й душить, душить… Він щосили рвонув комір сорочки. Ґудзик з тріском відлетів.

— Розповім, як є… Записуйте. Все одно нас не обдуриш… Квітчастого знаю. Доводилось його машину ремонтувати. Коли він їхав у відрядження, попросив: «Ти, Жоро, поки я у від'їзді, можеш їздити на моїй «Победі». А мені за це щомісяця посилай півсотні…»— Ви посилали?

— Аякже! За кого ви мене вважаєте? Якщо домовились — амба.

У нас є квитанції на грошові перекази?

— Навіщо? Страх як не люблю, коли кишені папірцями напхані.

— На яку адресу ви посилали перекази? В цю саму… як її там… біля Ташкента… Ara! Якутію… А в яке місто — забув…

— Куди ж ви наступного разу пошлете гроші, якщо забули адресу?

— А мені вона тепер ні до чого. Він от-от має приїхати.

— В якій поштовій філії ви переказували гроші?

— В різних… Де доведеться… В місті їх багато. Забув.

— Тоді, може, пригадаєте, де останній раз переказували?

— Останній раз? Поряд з моїм будинком. На Першотравневій…

— Товаришу Олійник, — сказав підполковник, — довідайтесь в поштовій філії.

— Не треба, — кусаючи побілілі губи, прохрипів Чистяков. — Набрехав я… Обдурив людину… Витратив гроші. Розійшлися, сам не знаю як…

— Ми розмовляємо от уже четверту годину і щоразу ви змінюєте свої показання.

— Ну, тут трохи вигадав… Що правда, то правда. Все інше, як було, так і розповідаю… Не вірите? Я…

Підполковник обірвав патякання.

— Чистяков Георгій Костянтинович, 1937 року народження, уродженець міста Тополиного, Запорізької області… — читав він. — В 1953 році судився за крадіжку грошей, зібраних у школі на новорічні подарунки. Так?

— Ну, так.

— Покарання ви відбували в колонії для неповнолітніх злочинців. Більшість з тих, що потрапляють до колонії, — суворо вів далі Луговий, — виправляються. Покарання є для них уроком на ціле життя. Ви ж відразу, як вийшли з колонії, напилися, побили матір…

— Вона не через це дала дуба, — перебив Чистяков. — Це мені пришили. Стара хворіла на серце… Я через неї теж натерпівся… Сама винна. Бачила, що я нетверезий, в поганому настрої, так ні ж… Лізе під руку. Ну, відштовхнув її злегенька, а вона бах головешкою об комод…

— Негіднику! Як ви смієте так говорити про матір?! — збілів Луговий. — Вона заподіяла собі смерть через вас! Смерть Парасковії Григорівни на вашій совісті!.. А майора Новохатнього ви знаєте тому, що коли вас втретє арештували, вже за спекуляцію, він провадив розслідування.

— Ну, хоча б і так… А що мати повісилась — її справа… Мораль мені нема чого читати, — обурився Чистяков. — За це затримувати не маєте ніякого права. Я теж закони знаю.

— Вас затримано за крадіжку «Победи», за напад на дільничного уповноваженого міліції Щербину і розкрадання ратину з фабрики «Спартак». Будете про це щиро розповідати?

Але Чистяков мовчав і тоді, коли його впізнав сторож Балашов, і тоді, коли йому пред'явили висновок експертизи про ідентичність слідів протекторів автомашини, на якій було вчинено напад на Щербину, з протекторами «Победи», яку він украв. І тільки коли до кабінету несподівано зайшов Квітчастий (в цей день він повернувся з Якутії), Чистяков не витримав.

— Я винен… Сам даю зізнання… Записуйте… Я перший, сам розповідаю… Це Квітчастий… В минулому році ремонтував його «Победу». Тоді він розповів, що їде кудись далеко і надовго… І як він поїхав, я взяв машину… Підібрав ключа до гаража… Калимив… Судіть… А більше ні в чім не винен і ніяких нападів на міліціонерів не чинив… — Не підводячи голови, поспішно додав: — І про ратин нічого не знаю.

— Бачу, ви не хочете бути відвертим до кінця, — закінчив допит Луговий. — Можете не сумніватись, що ваші спільники, злочини і комбінації найближчим часом будуть нам повністю відомі.

Арештованого вивели.

— Анатолію Максимовичу, — сказав підполковник Олійникові, — те, що вам вдалося затримати Чистякова, трохи відкрило завісу над цією історією. Дещо з'ясувалося. Але заспокоюватись рано. Чистяков, видно, битий жак.

ДОДОМУ ЙТИ НЕ МОЖНА

До деякої міри Чернушкін заспокоїв Тетерю. Може, й справді всі його тривоги і побоювання даремні? П'ятсот карбованців під ногами не валяються. Навряд чи Сахнові доводиться щодня одержувати такі великі гроші. А чого ревізору боятись? Адже про дописки знають лише вони вдвох. В найгіршому разі, коли рознюхають, розкопають, на місці Сахна завжди можна викрутитись: «Винен, не помітив»… Судити за це не будуть, лише покартають. А грошики в кишені… Ех, йому б ревізором! Він би вже розгорнув діяльність! Не чекав, поки принесуть гроші, а викликав би такого, як сам, завскладом, і запропонував потрусити гаманцем…

Важко сплигнувши з автобуса, Тетеря поволі йшов додому, на Другу Дачну. Сонце припікало, і після крутого підйому у нього пересохло в роті. Він зупинився біля кіоска випити кухоль пива. Хтось смикнув його за рукав. Тетеря мало не похлинувся… Це була приятелька дружини, тьотя Паша. Неохайно одягнена, крихкотіла жінка непевного віку з гучним, різким голосом, вона разом з дружиною Тетері перепродувала овочі на базарах. По-змовницькому підморгнувши, тьотя Паша потягла його в провулок. Насторожено озираючись на всі боки, скоромовкою вона зашепотіла, що до нього нагрянула міліція.

У Тетері запаморочилося в голові, ноги налилися свинцем, і він насилу доплентався до лавки. Паркан, дерева, будинки втратили свої обриси і розпливлись, наче в тумані. Звідкілясь здалеку долинав свистячий шепіт.

— Не переживай, лебедику, все якось обійдеться… Вони, гаспиди, мене не раз ловили. І навіть обшук робили… Катю не арештують, не турбуйся. А гроші, гроші, питаю, надійно сховані?

Напружуючи сили, Тетеря ледве підвівся.

— Спасибі, тьотю Пашо… Спасибі…

— Та чого там! Свої люди. Додому йти не поспішай. Повештайся де-небудь, а ввечері навідайся до мене. Знаєш, де живу?

Тетеря хитнув головою.

— Постараюсь довідатись, що і як…

Щохвилини озираючись, Тетеря глухими завулками подався було за місто. І вже потім, трохи заспокоївшись, зміркував, що краще загубитись серед людей в центрі.

Сумнівів немає: ревізор повідомив міліцію про підроблені накладні і про хабар. П'ятсот карбованців на вітер кинув. Сам винен. Поскупився. Треба було сунути Сахнові не п'ятсот, а дві тисячі… три… Або навпаки: Сахнові ні копійки, а самому взяти свої вісім^тисяч і чкурнути якнайдалі. Спробували б його знайти: їздив би з одного міста в інше. З України на Далекий Схід, звідти в Грузію, з Грузії в Прибалтику, потім в Середню Азію, в Сибір… Вистачило б років на три… Адже спочатку так і думав, а потім нечистий поплутав, на хабара поклався. Гаразд, ризикуй. Але навіщо ж вдома залишати облігації та ощадні книжки?! Навіщо?! Що заважало покласти їх у кишеню? Кишені б не порвалися, а гроші при ньому… Щоправда, сховано на совість, але при собі надійніше… Узяв два квитки на літак і… А навіщо два? Жінка в такій справі лиш зайвий тягар. Два квитки, два місця в готелі, два обіди… Взагалі подвійні витрати…

Тетеря гірко посміхнувся: пустився в фантазію. Зараз треба думати про свою шкуру. Добре, що в таку важку хвилину він не один, у нього є надійні друзі, з якими можна порадитись. Вони допоможуть, не покинуть у біді. Адже він для них старався… Скільки заробили на ньому! Кожен дасть ну хоча б сотню. Па якийсь час вистачить, а там він підшукає, місце, кудись стане на роботу, не пропаде. Паспорт при мім… Паспорт паспортом, але ж до рук міліції потрапить сімейний альбом, а там його фотокартки… По них враз розшукають.

«Перш за все треба поголити голову, — вирішив він. — Руде, помітне…» Тетеря зайшов у першу-ліпшу перукарню, що навернулася на очі, і, очікуючи на свою чергу, забився в куток, затулившись газетою. Раптом він здригнувся, наче його батогом хльоснули. «Та вже ж, видно, фотокартки роздали!.. І агентів усюди розіслали». І, глибоко насунувши кашкета на лоб, як ошпарений, вискочив на вулицю. Він би побіг, куди очі світять, але це викличе підозру… Купити парик? Можуть запідозрити: для чого він йому раптом потрібен?

Пофарбувати волосся, як фарбувала жінка? Потрібна спеціальна фарба. А її продають лише в аптеках. Там теж людно…

«Спробуй знайди вихід… І чого в мене завжди так виходить, що кожна дрібниця — світова проблема?.. Стривай, стривай!.. Десь тут поблизу працює Едуард. — Тетеря завернув у під'їзд і почав пригадувати. — От пам'ять! Адже на минулім тижні там був з Поніманським… Здається, перукарня напроти магазину «Грампластинки». Еге ж, так воно і є. Звідси рукою подати. Аби тільки Едуард працював сьогодні…»

Едуард, на щастя, був у перукарні і, що найголовніше, сам. Він упізнав Тетерю і, підхопившись з крісла, послужливо зігнувся навпіл. Намиливши голову клієнтові і спритно орудуючи бритвою, Едуард без угаву торохтів про погоду, про останні моди і, нібито між іншим, витягнув з кишені целофановий пакуночок з нейлоновими шкарпетками.

— Подивіться, яка розкіш! Англійські! Зверніть увагу на оригінальну розцвітку — чорне з оранжевим. Шик-модерн! — прицмокнув він язиком. — Прані разів два — не більше. Точнісінько такі у неділю я влаштував Михайлові Семеновичу… — Його прищувате обличчя розпливлося в улесливій усмішці. — Моє слабке місце: люблю робити приємне хорошій людині.

Тетеря скривився.

— О, не турбуйтесь, вони коштують справжню дрібницю — всього п'ятірку. Повірте, я їх завжди збуду за червінець, але просто немає бажання віддавати будь-кому.

— Шкарпетки мені не потрібні, —процідив Тетеря. — Цим обноскам гріш ціна у базарний день. І не до них зараз. — Але від Едуарда не так просто було відкараскатись… Він розходився і не помічав пригніченого стану Тетері.

— Є галстуки! Один кращий за інший. Очей відірвати не можна! Симфонія! — умовляв він, — Американські і французькі.

— І галстук не потрібен.

— А валюта? — довірчо стишив голос Едуард, хоча в перукарні, крім них, нікого не було. — Такий товарець теж є в моєму синдикаті, — задоволений власним дотепом, хихикнув. — Ми завжди прислухаємось до запитів клієнтури. На ваше щастя, сьогодні один чоловік підкинув мені дві швейцарських десятифранкових бумажки… Чи вам золото? Є одна десятка, як кажуть, колишньої Російської імперії. Але, я гадаю, для нас з вами це не так важливо. Адже вірно? Золото, як сказав один римський імператор, забув тільки який, не пахне… Мені з цього не заробіток — мізерія, хіба на кіно.

Із дзеркала на Тетерю дивилася змарніла жалюгідна людина з переляканими очима. Тетері до сліз стало шкода себе. І тут поруч в дзеркалі він побачив нахабну, самовдоволену фізіономію Едуарда. Несподівана зненависть сповнила Тетерю.

«Морда в трюмо не вміщається, а він у перукарні огинається… В кіно зібрався, а я не знаю, де голову на ніч прихилити… Ні домівки, ні грошей, нічого не лишилось, все пішло прахом, а він в кіно… Я тебе провчу, я тобі кров зіпсую. Пам'ятатимеш, сучий сину, Тетерю!..»

— Давайте франки й золото… Забираю шкарпетки й галстуки, — сказав він. — Так тому й бути! Оптом.

Едуард передбачливо замкнув вхідні двері на ключ, вивісив табличку «Перерва на обід» і покликав Тетерю в підсобку. З кишені піджака він вийняв футляр з-під годинника, в якому лежали два швейцарських банкноти й загорнута в цигарковий папір золота десятка.

— А галстуки?

— Зараз, зараз. Одну хвилиночку. — Едуард нахилився до тумбочки, відсунув вбік флакони одеколону, пляшки шампуню, тюбики з кремом, дістав коробку з галстуками. — Будь ласка, вибирайте… Вам личить, по-моєму, оцей абрикосовий… І візерунок що треба.

— А ви знаєте, де я працюю?

— Певно, з Поніманським… На «Спартаку».

— Звідки це ви взяли? Поніманський казав?

— Ні, але я так гадаю.

— От і домилились. Я… — Тетеря напустив на себе поважний вигляд, — слідчий прокуратури.

Едуард розгубився. Жартує Тетеря чи говорить серйозно? Але про всяк випадок запобігливо усміхнувся, його усмішку можна було розцінювати і як повагу до високого чину клієнта, і в той час як захоплення оригінальним жартом.

— Ви не посміхайтесь, — суворо промовив Тетеря. — Я, як представник влади, зобов'язаний тебе затримати і відправити куди слід. І забрати, — ткнув він пальцем на десятку, на франки, на шкарпетки і галстуки, — докази.

Очі Едуарда по-злодійському забігали в усі боки, на щоках виступили червоні плями. Хто б міг подумати, що Поніманський здатний підкласти таку свиню?! Знайшов кого привести, з ким познайомити… Він силкувався щось сказати, але спазми здушили горло і вирвалися лише якісь нерозбірливі звуки. Нарешті він трохи оволодів собою.

— П-п-пробачте… П-перший раз… Б-біль-ше не буду…

Тетеря зловтішався і на хвильку забув, в якому становищі сам знаходиться.

— Я поспішаю. Збирайтеся, громадянине. Слово «громадянин» Тетеря особливо підкреслив.

— Може… Пробачте… — забелькотів Едуард. — Я… я в боргу не залишусь… Я віддячу.

— Вивертай, що там у тебе в кишенях, — підганяв Тетеря. — Швидше!

На тумбочці з'явилися складаний ніж, записна книжка, хусточка і гаманець.

— В гаманці теж валюта? — навмисне грубим голосом спитав Тетеря.

Едуард запобігливо висипав усе, що там було. Тетеря полічив — 53 карбованці 65 копійок.

— Ну що ж мені з тобою робити? — скривив рота Тетеря. — Що?

Едуард заметушився.

— У мене є виручка… Шість карбованців… От ще годинник… На двадцяти каменях.

— Ну, гаразд… Де там у тебе годинник і виручка?.. Срібні гроші можеш залишити собі… Не подумай скаржитись — гірше буде, — пристрашив Тетеря, розпихаючи по кишенях франки, галстуки, десятку, шкарпетки, годинник, гроші… Не погребував він навіть складаним ножиком та гаманцем.

ОБШУК

Разом з двома понятими Шовкопляс і молодий лейтенант Сергієнко зайшли в садибу до Тетері.

— Ми з управління міліції, — відрекомендувався Шовкопляс дружині Тетері. — Ось ордер на проведення обшуку. Ознайомтесь.

Ворушачи побілілими губами, вона поволі прочитала і, не промовивши жодного слова, повернула ордер.

— Перш ніж приступити до обшуку, — попередив Шовкопляс, — пропоную здати зброю, цінності і гроші.

— Зброю? Гроші? Про що ви говорите? Совісті у вас немає! Це на нас сусіди із злості наказали. В шматкові хліба собі відмовляємо, своїм горбом і потом, все надбали! Гроші вимагаєте?! От усі наші гроші! — вихопивши з кишені фартуха гаманець, вона шпурнула його під ноги Шовкоплясу.

— Якщо й надалі ви дозволятимете собі такі вихватки вас виведуть звідси. Підніміть гаманця.

Голосно схлипуючи, Катерина виконала наказ.

— Отже, зброї, цінностей і грошей немає? — повторив своє запитання Шовкопляс.

— Ой лишенько мені! Скільки можна терзати? Що за люди?! Я ж сказала — нічого в нас немає. Дивіться… Все одно не повірите. Шукайте…

… Кульбич, що приїхав. з фабрики, застав Сергієнка і Шовкопляса в найбільшій кімнаті особняка, яку хазяйка гучно величала залом. Вони вже встигли оглянути коридор, веранду, підвал, ванну кімнату, кухню і спальню. Кульбич викликав Сергієнка на подвір'я. — Беріть машину, відвезіть підполковнику

Луговому особисту справу Тетері і передайте, що в поліклініці його не було, і що я залишаюсь тут. Може, він прийде додому.

Коли Кульбич повернувся, Шовкопляс оглядав громіздкий, почорнілий від часу буфет. Швидко і акуратно переставляв він тарілки, кришталеві вази, блюдечка, салатниці, відкривав кришки численних масничок, кофейники, чайники, молочники…

— А внизу що? — спитав він, поставивши на місце останню порцелянову чашку.

— Варення… Макарони, борошно… вермішель… всіляка там крупа… цукор… лавровий лист. Відчинити? — витягла хазяйка велику в'язку ключів і, не чекаючи, квапливо розчинила навстіж дверцята.

Присівши навпочіпки, Шовкопляс швидко обвів поглядом нижнє відділення буфета і, випроставшись, недбало махнув рукою.

— Можна зачиняти.

— Заждіть, не поспішайте, — зупинив Кульбич. — Виставляйте все, що там є.

— Та вже ж дивились… — заперечила хазяйка.

— Нічого, ще подивимось.

На столі з'явилися пузаті банки з варенням, якісь мішечки, торбинки, коробки, пакетики. Кульбич терпляче пересипав крупу, борошно, цукор… Одна з понятих, смаглява жінка з бистрими чорними очима, зиркнула на годинник.

— Товариші! Так ви до ранку не скінчите.

Її підтримав другий понятий — молодий широкоплечий парубок.

— Товаришка Кривенко має рацію. Ну, що може бути в продуктах?

— Перевіримо, тоді й узнаємо, — спокійно відповів Кульбич.

Він помітив, з якою поквапністю Тетериха взялася відчиняти буфет. І потім, випадково зустрівшись з її очима, Кульбич вловив у них і тривогу, і настороженість, і занепокоєння… Це було, коли він взявся за банки з варенням…

Кульбич перелив в емальовану миску одну, другу банку, третю… І раптом щось промайнуло перед його очима і ляпнуло в миску. Він ложкою виловив гумовий мішечок. Хазяйка змінилась на обличчі.

— Це моє! Віддайте! Не займайте!.. — заламуючи руки, зарепетувала вона.

— Припиніть! — суворо перебив її Кульбич. — Не влаштовуйте сцен. Ми розберемось. Коли це справді ваше, все буде повернуто.

Тетеря замовкла і, шморгаючи почервонілим носом, голосно схлипуючи, слідкувала, як Кульбич акуратно по шву розрізав мішечок. Заблищав золотий портсигар, діаманти на платинових запонках, старовинний кишеньковий золотий годинник на товстому, прикрашеному брелоками ланцюжку, масивний золотий перстень з рубіном. Поняті були вражені.

Повернувся Сергієнко. Підполковник наказав йому та Шовкоплясу залишитись у засідці до особливого розпорядження.

— А вам, товаришу майор, після закінчення обшуку разом з дружиною Тетері треба приїхати в управління.

Шовкопляс тепер уже не обмежувався поверховим оглядом. Він відсував меблі, уважно обслідував усі шухляди комода, серванта, розгвинтив канделябр, а стіл навіть поставив боком, перевіряючи, чи немає в ніжках видовбаних схованок. Так само пильно він оглянув і крісла. Але в цій кімнаті Шовкопляс і Сергієнко більше нічого не знайшли. Перейшли в суміжну. Там стояла плюшева канапа, півдюжини стільців, письмовий стіл і книжкова шафа. З неї й почав Шовкопляс.

— Господи! Лишенько мені! Невже й книжки почнете перевертати, — простогнала Тетериха. — Те, що знайшли в банці — все! Чого ви до нас так присікуєтесь?! Мій чоловік не розбійник, не шпигун, нікого не вбив, не пограбував.

— Не пограбував! — не стримався Кульбич. — А на які гроші ви збудували собі особняк, придбали дорогі меблі, килими?.. Адже ваш чоловік одержує вісімдесят карбованців на місяць…

— Ну й що ж? Ми з Петром Борисовичем люди ощадливі, аби на що грошей не тринькаємо.

Кривенко спалахнула і гнівно труснула густим волоссям.

— Про що ви кажете?! Невже ви вважаєте нас простаками? Коли б ви навіть цілий рік нічого не пили й не їли, то й тоді вам в двадцять п'ять років не вкластися, щоб усе це купити. У вічі вам кажу: все це майно придбано нечесним шляхом, на гроші, вкрадені в держави.

— А вам же яке діло?! — визвірилася Тетеря. — Теж мені захисниця держави знайшлася…

— Як то яке?! Крадете в нас. Держава — це ми. Ось такий паразит забереться на завод, на фабрику, в магазин і розтягає наше добро. Вкрав сто тисяч, а це школа, дитячий садок, будинок, лікарня… Та що там казати, — блиснула вона очима, — розкрадачі й шпигуни одного поля ягоди. І ті й ті шкодять нам, і їх треба знищувати, як скажених собак… Та кому я кажу? їй?! їх, цих паразитів, словами не проймеш, а ви, — обернулася вона до працівників міліції, — і без мене чудово знаєте, що таке розкрадач.

Сергієнко разом з Кульбичем оглядали речі в письмовому столі, а Шовкопляс, навчений гірким досвідом, брав книжку за книжною і уважно проглядав кожну сторінку.

— Олегу Гарасимовичу, — покликав він Кульбича, — ось подивіться, — і простягнув синій томик Блока.

— Та-ак… Цікаво, — згодився Кульбич. — Відкладіть.

Обшук наближався до кінця. Оглянуто було перший і другий поверхи особняка, горище, льох, гараж, пташник, свинарник. Лишились тільки подвір'я і сад. Озброївшись міношукачем, Сергієнко поволі обходив сад, підмічаючи тичками маршрут свого просування. Безперестанку гудів зумер. Міношукач то виявляв іржаву лійку, то шматки дроту, то консервні банки, то гвіздки, то розбитий чавун… В кутку садка росла й росла купа металевого брухту. Вже котрий раз знову почулися короткі уривчасті сигнали зумера. Шовкопляс встромив щуп у землю під грушею і відчув щось тверде. З землі викопали невелику залізну коробку. В ній лежали, акуратно загорнуті в пергаментний папір, три ощадні книжки.

— Що ви тепер скажете? — спитав Кульбич. — Ви ж запевняли, що у вас нічого немає.

— Не знаю, звідки вони взялись, — пересмикнула плечима хазяйка.

— Як же не знаєте? Чорним по білому написано: Тетеря Катерина Трифонівна, а дві інші — на ім'я вашого чоловіка…

Обшук саду було закінчено. Залишалося скласти протокол обшуку і накласти арешт на майно.

— Будинок не маєте права описувати! — захлинаючись і повискуючи, істерично кричала Тетериха. Очі її налилися кров'ю, волосся розпатлалось, і вона чимсь нагадувала бабу-ягу. — Будинок мій! Мій! Будинок я поставила за свої кревні! Беріть його речі, а мого не займайте! Я знати не знаю, чим він, мерзотник, займався, що робив!

— Припиніть! — урвав її лемент Кульбич. — За нашими законами все майно, нажите злочинним шляхом, конфіскується.

— Вірний закон! — підхопила Кривенко.

— А родичі розкрадачів, що знали про злочинну діяльність і користувались накраденим майном, суворо караються. Ви, як дружина розкрадача, притягаєтесь до кримінальної відповідальності.

У ВСЬОМУ ВИНЕН РЕВІЗОР

Тетеря вийшов з перукарні з туго напханими кишенями. «Здорово я вигадав про слідчого, — задоволений собою, міркував він. — Через кілька днів знову зайду, нічого його жаліти, хай трясе гаманцем… От якби два-три таких фарцовники, можна і вухом не вести».

… Тетерю зустрів сам Макогон і провів через закурену кухню, вузький темний коридор в невелику кімнату, де навколо столу, засланого облізлою клейонкою, сиділи Шкарбун, Поніманський і Чернушкін. Вікно було зачинене віконницею. На стелі під рожевим абажуром тьмяно мерехтіла лампочка. Побачивши Тетерю, Поніманський не втримався:

— Ти тепер справжнісінький святий апостол Петро… Он і сяйво кругом лисини.

Тетеря зібрався огризнутись, але Чернушкін випередив його.

— Припинити! Давай, Петре Борисовичу, викладай… Тільки коротше.

— Та я вже розповідав.

— Вони нічого не знають, — кивнув Чернушкін на Поніманського і Макогона.

Тетеря повторив всю історію від початку до кінця.

— Біля будинку, — закінчив він, — мене зустріла одна знайома й каже, що в нас обшук.

Всі мовчали, лише чути було сопіння Шкарбуна. Насупивши брови, Поніманський замислено втупився в одну цятку. На гладенько поголених щоках Чернушкіна грали жовна. Макогон, спершись плечем на кахляну піч, нервово гриз нігті. Тетеря не витримав гнітючої тиші.

— Вам добре, а мені як бути? Ну що ви всі мовчите? От ви, Сергію Олександровичу…

— «Сергію Олександровичу…» Згадав! А коли давав хабара — не питав.

— Ти мені про хабара нічого не казав, — здивувався Шкарбун.

— У мене в головешці така плутанина зробилася, все вискочило.

— Скільки ж ти йому відвалив? — не вгавав Шкарбун.

Тетеря запнувся.

— Ти-тисячу… двісті…

— Жирно… Нізащо б стільки не дав.

— Гризи його не гризи, від цього ні йому, ні нам не легше, — зауважив Поніманський. — Тепер треба подумати, як вискочити з біди.

Всі знову замовкли.

— А якщо підкинути листик, — почав Макогон, — що ревізор одержав не тисячу двісті, а дві п'ятсот…

— Знову безглузді прожекти! — скипів Поніманський. — Ситі ми твоїми анонімками по саму зав'язку. А я попереджав. Не послухались, на сміх підняли. І от, будь ласка, — догралися. У Тетері обшук, і не сьогодні-завтра до нас доберуться.

— Я… я х-хоч що-небудь п-пропоную, а ти… ти критика з себе корчиш. Бачили м-ми т-таких! — від образи і злості Макогон заїкався.

— І запропонувати можу. Найважливіше зараз… Треба… Треба… — Поніманський запнувся.

— Що?! Не виходить! Клепки заїло, — зловтішався Макогон.

— Знову за своє, — блиснув очима Чернушкін. — Хоч сьогодні припиніть. Ну чого ви не поділите? Втямити не можу… Ревізія закінчилась? — зиркнув він на Поніманського.

— Начебто ні. Щоправда, вчора й сьогодні я був у Сосновці на ткацькій фабриці. Звіряв взаєморозрахунки.

— Виходить, в міліції акта ревізії ще немає?

— Ні. Я б про це знав як головний бухгалтер…

— Отже, документи в ревізора… Вони повинні бути в нас… Треба довідатись, де вони.

— Тут і довідуватись нема чого, — сказав Поніманський. — В моєму сейфі.

— А ключ?! — стрепенувся Чернушкін.

— Ключ у Сахна.

— Розумник… Голова… — не пропустив нагоди шпигнути Макогон. — Зліпок треба було зробити з ключа, а потім віддавати.

— Н-да… — промимрив Чернушкін. — А за які гріхи я оце мучусь? Начебто змагаєтесь, хто більшу дурницю встругне. Був би зліпок — був би ключ. Був би ключ — були б у нас зараз документи… Ну, що з воза впало, те пропало. Припустімо, ревізор не доніс в міліцію… — вголос міркував він.

— А обшук! — простогнав Тетеря. — Ви забули, чи що?

— Певен, що обшук із-за твоєї дружини. Я давно попереджав, щоб вона покинула вештатись по базарах. Усе вам мало, мало… Якби ревізор повідомив, то взялися б за Поніманського і Шкарбуна. Але вас же не зачіпають?

— Мене особисто — ні.

— І мене теж, — підхопив Шкарбун. — Виходить, даремно ми собі кров псуємо?

— Не радій. Ревізор може гроші забрати, а ревізію провести як слід.

— Як же це так? — розгубився Тетеря. — Адже я йому…

— Я йому… я йому, — передражнив Чернушкін. — Свідки, розписка в тебе є? Нема. Переказати поштою треба було. Квитанція — це документ. Тоді б він у нас і не писнув.

— Сергію Олександровичу! — підхопився Тетеря. — Я…

— Зажди! Треба примусити його віддати накладні.

— Так він вам і поверне. Чекайте, — іронічно посміхнувся Поніманський.

— Притиснути треба. Взяв гроші — давай документи, — сказав Чернушкін. — А якщо не захоче…

— Ліквідувати! — глухо підказав Шкарбун.

Чернушкін удав, що не дочув.

— А ні — хай нарікає сам на себе. Мало що може з ним статися? Ну, приміром, черепиця з даху зірветься на голову… В річці може захлинутися…

— Або поспішає, — підхопив Макогон, — ревізор додому з роботи, а тут з-за рогу вискакує машина. Бабах! Був ревізор і немає. Нещасливий випадок!

— Сергію Олександровичу, як знайти Жорку? — хрипким від хвилювання голосом спитав Тетеря.

— Навіщо він тобі?

— Умовлю… Поїдемо разом і поквитаємось…

— На Жорку не розраховуй. Вигнав!.. П'яниця. Хто побачить, про справу анічичирк.

— Нарешті-таки послухався мене, — із задоволенням зауважив Макогон.

— Ех! Підстерегти б Сахна в темному кутку і… — Шкарбун багатозначно стиснув величезний кулак.

— Мені одному його не подужати, — зітхнув Тетеря. — Він мене однією рукою як муху… Якби хто поміг… Може, Поніманський?..

— Гуртом тут не можна, — заперечив Макогон. — Небезпечно. Одному краще. Зробив і зник.

— Вірно, — Поніманський несподівано для всіх похвалив Макогона. — Чого я зобов'язаний ризикувати з-за тебе, Петре Борисовичу? Сам пожертвував Сахнові тисячу двісті карбованців… Великий гуманіст… Мало дав… Треба було більше. В тебе натура широка… Місцевий філантроп. Але дозвольте… А я тут при чім? І чого я, — Поніманський уже не приховував своєї злості, — чого я, обов'язково я, повинен думати про тебе?! Що ти, син мені?! В ательє рятував, зараз знову… Чого ти вирячився на мене, як баран на нові ворота?!

Тетеря схопився із стільця і, бризкаючи слиною, закричав:

— Тепер я вам не потрібен! Хочете здихатись! Коли заробляли на мені тисячі, я був Петром Борисовичем, Петею… А зараз усім наплювати на мене! Але не думайте, я жаліти нікого не буду! Дзуськи! — і він перед самим носом Поніманського потряс вказівним пальцем. — Сам пропаду, але й вам не минути лиха. Я віддав тисячу двісті не заради себе! Заради всіх! І нічого тут з мене дурня робити і глузувати. Звольте заплатити! Нас тут з фабрики троє. Викладайте, ти, Поніманський, і ти, Шкарбун, по чотири сотні… От до Сергія Олександровича і Опанаса Степановича, — розраховуючи на їхню підтримку, закінчив Тетеря, — я нічого не маю.

Шкарбун, почувши, що Тетеря хоче здерти з нього чотириста карбованців, розлютився.

— Наставляй кишеню ширше! Сам вклепався, сам і відповідай, а на інших не звалюй. Гроші, чи бачите, він дав! А хто тебе просив?

Пристрасті розпалились, і Чернушкін втрутився.

— Сідай, Петре Борисовичу!.. І ти, Шкарбун!.. Нема чого горлати! Не на товкучці… А щодо грошей, завжди домовимось. Скільки ти витратив? Тисячу двісті? Розділимо на нас усіх…

Поніманський, Макогон і Шкарбун не вірили своїм вухам.

— Ось ти, Опанасе, даси? — і непомітно штовхнув Макогона ліктем в бік.

— Звичайно, звичайно, — зрозумівши, закивав Макогон головою. — Про що там розмовляти?

— Та й ти, Шкарбун, гадаю, втямив, що не мав рації… — Чернушкін наступив йому на ногу. — І Михайло віддасть тобі свою частку, — Чернушкін по-змовницькому підморгнув Поніманському — Ну, а про мене й мови бути не може… Нас тут п'ятеро, та й Бабченко знайде дві сотні.

— Так вони кажуть…

— Петре Борисовичу, ти ж мене знаєш. Я ручаюсь…

— А де мені ночувати?

— О господи! Скоро ти питатимеш мене, де тобі обідати, де снідати, де мити руки… Ночуй поки що в Гната. Там спокійно — за містом і будинок окремий.

— Я не проти, — з кислим виразом видушив з себе Шкарбун. — Хай поживе… Тільки… Тільки… дружина через тиждень приїде з онучатами. Дітлахи, самі знаєте, візьмуть та й, чого доброго, розбовкають.

— Ти ж у суботу казав, — нагадав Поніманський, злякавшись, щоб, бува, йому не нав'язали Тетерю, — що твоя стара повернеться не раніш як у вересні.

— Мало що я казав?! А сьогодні телеграму принесли, — збрехав Шкарбун.

— Одним словом, вирішено, — урвав суперечку Чернушкін. — Він поки що побуде в Гната, а там подивимось… Отже, відносно ночівлі домовились. Гроші, Петре Борисовичу, ти одержиш. Ну, заспокоївся? І досить про це. А от з ревізором, вже пробач, — він підсів до Тетері і, намагаючись надати своїм словам щирості, поплескав його по коліну, — треба тобі вирішувати самому. Ось як воно, голубе мій.

— Я згоден! Але як? Як? — хапався Тетеря у розпачі за голову. — Навчіть…

— Не люблю радити. Скажу — роби так, а вийде інакше. А я й винен зостанусь, адже всього не передбачиш.

— Нікого я винуватити не буду. Як вийде, так і вийде. Тільки підкажіть.

— Гаразд, щось гуртом придумаємо. Зажди, ось тільки нап'юся. Задушно тут, у горлі пересохло. Де в тебе, Опанасе, вода?

— Зараз, — підвівся Макогон.

В кухні, щільно причинивши двері, Чернушкін, зашепотів:

— Де пістолет? Давай його сюди. Макогон відсунув стола з брудним посудом, підважив кінцем сокири мостину і витянув загорнутий у мішковину браунінг.

План Чернушкіна був простий: Макогон немовби випадково згадає, що в нього зберігається пістолет, і поверне його Тетері нібито для самооборони… Тоді Чернушкін заведе розмову, що, маючи зброю, усунути ревізора нічого не варто.

— Гаразд, — згодився Макогон. — А ти, Сергію, віриш, що ревізор не повідомив у міліцію, чи сказав лише для цих йолопів? Ох, і боюсь я, Сергію… Ніколи такого зі мною не було. Серце крається…

— Хто його зна… Але гірше не буде, якщо нацькувати Тетерю на ревізора.

— Ну, добре. Немає ревізора. Іншого пришлють. Адже документи він з собою не носить.

— Не носить, а ключ від сейфа носить… Ну, пішли.

Як і домовились, Макогон вийняв браунінг, простягнув його Тетері.

Очі Тетері гарячково заблищали.

— Послухайте! Послухайте! Адже з цією штукою Сахно від мене не відкрутиться. Або накладні на бочку, або кулю в лоб. Хай вибирає.

Чернушкін був задоволений.

— Вірно! Чого з ним церемонитись?

ВАЖКЕ ЗАВДАННЯ

Близько восьмої години ранку всі члени НПВБ зібралися біля пам'ятника Івану Франку. Радилися недовго. В Альоші й Діми новин не було. Півень не виходив з квартири, а Макогона Діма не бачив. На жаль, і Вітю, і Володю теж спіткала невдача. Перукарня вчора чогось була замкнена. Потім Вітя розповів, що йому добре перепало від батька. Але це ще півбіди. Головне — заборонили виходити з дому. Ну, вдень він ще зможе вирватися, а як бути ввечері — просто не знає.

Приблизно така розмова відбулася і в Альоші з матір'ю. Настрій у всіх зіпсувався. Почали шукати вихід із становища, але, як не старалися, нічого путнього не знаходили. Коли надія, здавалося, була втрачена, Володя порадив Віті й Альоші вступити до драмгуртка при районному Палаці піонерів. Вдома можна сказати, що заняття й репетиції там увечері, а гурток вони відвідуватимуть по черзі у вільний час.

Пропозиція всім сподобалась.

Перш ніж розійтись, вирішили, що Вітя знову подасться до перукарні, Альоша й Діма продовжуватимуть виконувати попереднє завдання — вести спостереження за Півнем і Макогоном. Володя стежитиме за Поніманським.

… Щоб не викликати підозри в матері, Діма взяв першу-ліпшу книжку, що навернулася на очі (це, як виявилося, був багато разів перечитаний «Біліє парус одинокий»), і, незважаючи на палюче сонце, примостився на балконі.

Години минали за годинами, а в будинок Макогона ніхто не заходив і ніхто звідти не виходив. Всі віконниці були щільно зачинені. Здавалося, в будинку ніхто не живе.

Від напруження в Діми рябіло в очах і паморочилась голова. Він побіг під душ. Повернувшись на свій спостережний пост, вигадав для себе гру: почав рахувати автомашини, що проїжджали повз будинок. Час минав трохи швидше…

Надвечір Діма вийшов на вулицю. Що відбувається в цьому загадковому будинку? Чи є там хоч одна жива душа? Діма насилу знайшов у паркані дірку від сучка. Подвір'я було порожнє.

— Ти що тут робиш? Чого заглядаєш? — почувся сердитий голос.

Діма відскочив від паркану. В нього вп'явся маленькими злими очицями високий худий чоловік з в'язкою пічкурів і бамбуковим вудлищем. «Макогон», — здогадався Діма. Таким, саме таким він уявлявся йому з розповідей Альоші й Віті.

— Я… я шукаю товариша.

— Якого товариша? — підозріло спитав Макогон.

— Толю Кравчука… Він живе десь тут, на Загорській… у невеликому будинку… Номер я забув… стукав, стукав до вас, ніхто не відчиняє.

Несподівано Макогон схопив Діму за вухо і почав боляче крутити, примовляючи:

— Не лазь, не лазь по чужих парканах!

— Дядю, дядю, за що?! Що я вам зробив?!

— Сам знаєш! Не заглядай куди не слід! — Макогон з силою штовхнув його. Діма не втримався на ногах і простягся на тротуарі. — Геть звідси! Щоб і духу твого не було! На другий раз голову відірву.

Не так від болю, як від образи в Діми по щоках побігли сльози. Ще ніколи в житті з ним так не поводилися… Не довго думаючи, він схопив каменюку, що попалася на очі, і замахнувся, націляючись у вікно будинку. «Ні, яка користь, коли я розіб'ю шибку? — схаменувся. — Макогон відразу здогадається, почне мене розшукувати… Тоді на вулицю не вийдеш…»

Діма шпурнув убік каменюку і попрямував додому. Вухо напухло й нило, але Діма кріпився, намагаючись не звертати уваги на біль… Як йому виконати завдання, як дізнатись, де працює Макогон?.. Але чого він так розлютився?.. Подумаєш, хлопчисько зазирнув у двір… Ну, тут щось криється! Він до ранку очей не заплющить, а вивідає, в чім справа… Доведе, що недаремно його прийняли в НПВБ. Він виправить свою помилку… Ну, а про вухо?.. Нащо хлопців хвилювать?

Вийти на балкон Діма тепер уже не наважився. Та можна спостерігати і через вікно. Звідти навіть краще видно. Тільки-но Діма сів біля вікна, як пролунав дзвоник. Він незадоволено скривився, але в квартирі нікого більше не було, довелось відчинити. Це прийшов контролер перевірити електролічильник.

Діма, випровадивши контролера, притьмом кинувся до вікна. Від будинку Макогона від'їжджала сіра «Победа» з чорними шашечками вздовж кузова. Знову проґавив! Тепер угадуй: чи приїхав хтось до Макогона, чи поїхав від нього! Як йому сьогодні не щастить. Таж сам винен! Знайшов, де вмоститись! — на четвертому поверсі… Що робити, коли зараз хтось вийде? Хоч бери і стрибай на асфальт! Поки збіжиш униз… Його місце на вулиці! Але треба замаскуватись.

… Мимо куща, за яким присів Діма, проплив чоловік в наглянсованих до блиску чоботях. Захисного кольору френч на ньому, здавалося, от-от трісне по всіх швах. Він перетнув вулицю, підійшов до будинку Макогона, зняв картуза і обтер обличчя великою картатою хусткою. — Насторожено озирнувшись на всі боки, тричі постукав у двері.

Не встиг Діма втямити, що й до чого, як у двері (і знову тричі) постукав якийсь чоловік у білому чесучевому костюмі, в кремовому капроновому капелюсі і сандалетах молочного кольору. «Начебто Поніманський… А товстун хто? А хто приїхав на таксі?.. В них таємна явка. Треба негайно зібрати всіх наших. Але поки їх збереш, монархісти порозходяться… Ну й становище!.. Поніманський тут. Отже, і Володя тут. — Ховаючись за спинами перехожих, Діма пройшов в один бік вулиці, в другий, але Володі не було. — Не такий він хлопець, щоб проґавити. Щось з ним трапилося…»

У Володиних сусідів телефон. Щоправда, він просив не дзвонити — сусіди нарікають, але тут така справа… Діма підбіг до телефонної будки і набрав номер.

— Будь ласка, покличте Володю… Володю Бабченка… Живе напроти вас… Будь ласка. У мене до нього дуже важлива справа.

Очікуючи, Діма нервово переступав з ноги на ногу. Від того, чи вдома Володя, чи ні, залежить багато. Коли ще трапиться така нагода відразу встановити всіх учасників монархістської організації?

— Алло! Алло! — почувся голос сусідки. Всередині у Діми все обірвалося: Володі немає…

— Я слухаю, — сумно озвався він.

— Володя зараз підійде.

«Кожна хвилина дорога, а він вовтузиться! — обурювався Діма. — Через нього ще когось пропущу».

Нарешті підійшов Володя. Він зрозумів усе з півслова, пообіцяв розшукати Вітю й Альошу і разом з ними приїхати на Загорську.

НАСЛІДКИ ЕКСПЕРТИЗИ

Луговий забрав зі столу документи і зачинив важкі дверці сейфа.

— Поїхали, Анатолію Максимовичу. Підкину вас до поліклініки, а сам на квартиру до Чистякова. Допитаю його сусідів.

— Товаришу підполковник, подряпина, — махнув рукою Олійник. — Соромно показуватись.

— Подряпина чи рана, там розберуться, а протистовбнякову сироватку обов'язково введуть. Ви не посміхайтесь. Що не кажіть, дружина в мене ескулап, — пожартував Луговий.

— Я краще з вами, якщо дозволите…

— Залишимо питання відкритим. Як вирішать лікарі, так і буде.

Поранення в Олійника виявилося легким, і в поліклініці його затримали не довше як на десять хвилин.

Думка сусідів про Чистякова була одностайною: він п'яниця, бешкетник, лихослов, нечистий на руку. Товаришів у нього немає. «Победу» почав ставити у дворі ще взимку. Останній час розповідав, що влаштувався шофером до якогось професора. Професора дехто бачив. Він кілька разів заходив до Чистякова. Був і сьогодні вранці, йому за п'ятдесят, він середній на зріст, кремезний, борідка в нього клинцем, волосся зачісане на проділ. Одна жінка навіть пригадала, що Жора називав його чи то Сергієм Олександровичем чи то Сергієм Олексійовичем.

Обшук у кімнаті Чистякова нічого не дав.

Підполковник відвіз Олійника додому і повернувся на роботу. Андрій Остапович не мав сумніву: міфічний професор — спільник Чистякова, і знову викликав його на допит. Почувши, що підполковник знає і про Тетерю, і про «професора» Сергія Олександровича, Чистяков раптом присів навпочіпки і голосно занявкав. Але йому здалося, що цього замало. Він вискочив на стілець і, плескаючи себе руками по боках, закукурікав.

— Я півник — золотий гребінець! Я півник…

— Киньте дурня строїти! — поморщився Луговий. — Дешевий номер.

— Гр-р! — загарчав Чистяков. — Я собака! — Він схопив чорнильницю, одним духом випив її і відразу ж почав гризти край стола. — Я чаклун! Я гіпнотизер! Я атомна бомба! Бах-бах! Бах-бах!

Андрій Остапович від усього серця зареготав. Витріщивши очі, Чистяков застиг посеред кімнати, не знаючи, що робити, чи варто далі прикидатися божевільним. «Хай буде, що буде», — вирішив він і, впавши на підлогу, поповз на животі в куток, хриплячи:

— Я крокодил! Бережіться! Я всіх проковтну! У-у! У-у!

В такій позі його застав майор Кульбич, що повернувся з будинку Тетері.

— Чистяков, я вам не раджу блазнювати, — сказав Луговий. — Ідіть у камеру і подумайте.

Коли Чистякова відвели, Кульбич доповів про наслідки обшуку.

— Виявлено цікаві записи. — Він поклав перед Луговим синій томик Блока. — Не знаю, з яких міркувань Тетеря вибрав Блока для своїх розрахунків. Очевидно, через великі поля.

Луговий перевернув книгу.

— Дивний збіг. Сам того не підозрюючи, Тетеря умудрився підраховувати прибутки і витрати поряд із своїм віршованим портретом. Послухайте:

— Люблю Блока, — признався Луговий, — особливо «Дванадцять», але, на жаль, зараз нас далеко більше цікавить Тетеря, ніж Блок. Поряд з віршем запис… «Січ», — це, безсумнівно, січень. Потім «Од. 450 м. Рат»… Мабуть, одержав 450 метрів ратину. Далі: «Од. 600 к» — значить одержав шістсот карбованців… Нижче йдуть підрахунки: «Шуб. Катер. 400, килим 200».

— Код примітивний, якщо ці скорочення взагалі можна так назвати, — сказав Кульбич. — Розшифровуються вони просто, коли хоч що-небудь знаєш про Тетерю.

— А імена, прізвища, адреси, номери телефонів є?

— В основному записи стосуються прибутків і видатків. Можливо, десь є і адреси і прізвища. Завтра все як слід перевірю.

Потім Кульбич детально розповів про наслідки обшуку.

— Так кажете, Тетеря ухистився використати банку з малиновим варенням! — дзвінко зареготав Луговий, відкинувшись на спинку стільця. — Треба ж вигадати! Скільки працюю в міліції, а таке вперше чую. Доводилося знаходити тайники у меблях, в печах, у підвіконнях, у підлогах… Пам'ятаю, якось у Дніпропетровську, тільки-но я почав працювати, випорпали діаманти у вазоні, де росла фінікова пальма… Так, слухаю вас далі.

— У Тетері три ощадних книжки. Мало не на вісім тисяч карбованців. Найцікавіша з них оця, В ній відмітка ощадкаси про те, що 23 липня взято п'ятсот карбованців. Мабуть, якраз ті, що їх він передав Сахнові… Ну, майно ми описали, наклали на нього арешт. Дружина Тетері в камері попереднього ув'язнення.

— Завтра ж її допитайте.

— Обов'язково, Андрію Остаповичу… Між іншим, що за вистава у вас тут відбувалася?

— А-а, ви про Чистякова, — здогадався Луговий і розповів про допит, про показання сусідів. — Як ви гадаєте, — цей «професор» і Тетеря не одна й та сама особа?

— Навряд… Тетеря на нього не схожий. А втім, я вилучив альбом. Може, в ньому є й фотокартка «професора»?

Вони схилились над альбомом. Але весь він був заповнений фотознімками самого Тетері, його дружини та батьків.

— Олегу Гарасимовичу, оцей знімок Тетері, певно, найкращий? І, що особливо важливо, на звороті вказано дату — липень цього року. Вранці віднесіть фотографію в науково-технічний відділ. Хай терміново розмножать.

— А може, Ткачов у себе…

— Навряд, — глянув Андрій Остапович на годинник.

— Початок одинадцятої. А втім… — він набрав номер. — Добрий вечір, Геннадію Тодосовичу! Додому скоро збираєтесь? Ні? Чого ж? А-а! Закінчуєте для нас експертизу… Ні, ми з Олегом Гарасимовичем повинні ще де в чому розібратись… Заходьте, будь ласка. До речі, є для вас нове завдання… — Луговий розсміявся: — Будете скаржитись на мене своїй дружині? Можете поскаржитись, мені уже все одно. Звітуватиму перед своєю, заодно дам звіт і перед вашою…

— … Я проглядав особову справу Тетері, — повернувся Луговий до початої розмови. — Судячи з автобіографії, в нашому місті у нього родичів немає. Один його брат живе в Красноуфімську, другий — в Нерчинську. Можливо, він спробує виїхати. Я дав розпорядження вести спостереження на вокзалі, пристані, в автовокзалі, в аеропорту… Як ви вважаєте, є внутрішній зв'язок між зникненням Тетері і розмовою Сахна з секретарем директора фабрики?

— Самого Тетерю на п'ятихвилинку не запрошували, але ось що підозріло: відразу ж після її закінчення він одпросився в директора в поліклініку. Мені здається, що це не випадково. Його хтось повідомив, хто був на п'ятихвилинці.

— Чи не секретар, часом?

— Навряд. Вона член партії. Бездоганно чесна людина…

— Багато людей було на п'ятихвилинці?

— Чимало. Директор склав список. Тридцять сім чоловік.

— Та-ак… Але знайти, хто поінформував Тетерю, — треба. І не зволікайте з цією справою.

— Доручу Шилову… Андрію Остаповичу, ви звернули увагу: Тетеря вважався непоганим працівником, мало не кожний квартал його преміювали як передовика виробництва. Робітники складу заявляють, що він користувався особливою прихильністю і заступництвом головного бухгалтера Поніманського.

— Був він на п'ятихвилинці?

— Ні. З понеділка у відрядженні.

— Що ж являє собою Поніманський?

— Живе на широку ногу… шикарно одягається, хоча сім'я досить велика: дружина, двоє дітей, — хлопчикові сім і дівчинці три роки, — батько та ще домробітниця. Ні дружина, ні батько не працюють. Директор фабрики Ложешник розповів, що на початку червня Поніманський запрошував його провести разом відпустку в Туапсе. Там у Поніманського дача. Ложешник відмовився, але бухгалтер настирливо набивався на дружбу, кликав додому, на полювання, на риболовлю… Ложешникові не сподобалося це підлабузництво. До того ж йому стало відомо, що Поніманський в 1951 році, працюючи на фетровій фабриці, брав участь у розкраданні і обласним судом був засуджений до десяти років позбавлення волі. В 1953 році за Указом про амністію його звільнили. Тиждень тому директор порушив клопотання перед раднаргоспом про зняття Поніманського.

— Куди ж він раніше дивився? Чого прийняв розкрадача?

— Ложешник на фабриці всього другий місяць, а прийняв його наш з вами спільний знайомий, — посміхнувся Кульбич. — Світловидов… Його зняли за окозамилювання, неуважність до потреб робітників.

— Он як! Тепер не дивно, що він нас так зустрів. — Луговий закурив. — Поніманський і «професор» чи не одна й та сама людина? Га, Олегу Герасимовичу? Адже з показань сусідів Чистякова «професор» — франт.

— Особова справа Поніманського в мене. Ось анкета. Зараз… Зараз… Поніманський Михайло Семенович, 1926 року народження. А ось і фотокартка. Бороди немає. І віком не підходить. Молодший. Але все ж таки досить цікава фігура. Треба ним зайнятись.

— І Світловидовим треба поцікавитись… А «професор» часом не працює на фабриці?

— Я такого не бачив. Поговорю з директором. Втім, на нього розраховувати не доводиться… Людина він нова. А от секретар парткому — кадровий робітник, мало не жива історія, знає всіх і кожного.

Увійшов Ткачов.

— Ну що, опівночники, як справи, як успіхи?

— Дещо прояснюється, — відповів Луговий. — Тепер, у всякому разі, знаємо, що ратин розкрадають на фабриці «Спартак». А сьогоднішній день взагалі можна вважати вдалим, якби не зникнув комірник Тетеря. Затримано машину, на якій чинилися злочини, арештований один із злочинців — Чистяков, ревізор виявив підробки в накладних…

— По собі почуваю — справи у вас пішли. Ви просто закидаєте нас експертизами… Ну, почну по черзі. Чемодан. Хімічним аналізом в суміші кислот вдалося встановити на металевому ріжку дві витиснуті літери. На фотографії їх чітко видно. Подивіться.

— ОМ… ОМ… — задумано промовив Луговий, передавши Кульбичу таблицю. — Це, звичайно, ініціали власника чемодана. Хто ж це такий? Так… Тетеря — Петро Борисович… Чистяков — Георгій Костянтинович… «Професор» — Сергій Олександрович чи Олексійович, але це суті не міняє. Поніманський — Михайло Семенович… Не підходить. Ви, Олегу Гарасимовичу, випадково не знаєте, як ім'я та по батькові Світловидова?

— Хвилинку… хвилинку… — зморщив лоба Кульбич. — Ага! Аркадій Васильович!

— Знову не підходить, але певен, власник чемодана, цей ОМ — автор анонімки.

— Тетеря й анонімник чудово знають один одного, — сказав Ткачов, — і от чому: під час проведення графічної експертизи анонімки на Збаращенка і записки для Сахна мені здалося, що обидва ці документи написані на папері однакового гатунку і однаковим чорнилом. Я дослідив їх під мікроскопом при великому збільшенні. І що ж? Будова волокон цих двох аркушів паперу однакова. Це підтвердив і хімічний аналіз. Дослідження показало, що й чорнило однакове.

— Може, записку й анонімку писала та сама людина? — припустив Кульбич.

— Ні. Записка Тетері, а анонімка — не його. По-перше, не збігається співвідношення між висотою і шириною літер, не однакові й інтервали між ними. Почерк у Тетері розгонистий, розмір письмових знаків середній і їхня висота коливається від трьох до п'яти міліметрів. Літери написані з середнім натиском. Дуже характерним для нього, наприклад, є написання голосних а, і, о і приголосних с, т… Анонімник, хоча й намагався змінити почерк, але в нього явно виражений нахил ліворуч, літери більші і між словами майже немає інтервалів. На цій таблиці яскраво видно їхню різницю. Літери а, і, о, с, т, як на анонімці, так і на записці позначені червоною тушшю. Особливо хочу звернути вашу увагу на…

Задеренчав телефон.

— Луговий слухає. Так… так… Що?! Зараз виїжджаємо.

«НАС ТРОЄ, А ЇХ П'ЯТЕРО»

Після розмови з Дімою, Володя забіг додому сказати мамі, що йому зараз же треба в драмгурток на репетицію. Двері відчинив батько.

— Здоров, здоров, синку! — розплився він в усмішці. — Ми з тобою начебто сьогодні не бачились.

— Чого не розбудив? — насупився Володя. — Адже домовились.

— Я пішов ще шести не було. Шкода стало тебе будити. Ну-ну, не дусайся. Сам знаєш: якщо я сказав — значить, зроблю. Спінінг у твоїй кімнаті.

Володя розчинив двері і відразу побачив бамбукове вудлище з алюмінієвою катушкою. Поряд на стільці лежали невеликі вузенькі пластинки з латуні, міді, олова, свинцю. Досвідченим оком рибалки Володя зразу ж розпізнав блешні «Байкал», «Трохимівську», «Універсалку», «Успіх», «Спінер»… Батько задоволено усміхався і, коли зраділий Володя доволі намилувався подарунком, сказав:

— Є ще сюрпризик…

— Який?! — кинувся Володя на шию батькові.

Батько лукаво погрозив пальцем.

— Ач, який хитрий! Вгадай!

— Футбол.

— Холодно.

— Пінг-понг?

— Знову-таки холодно.

Володя замислився.

— Річ зрідні спінінгу… Має, синку, так би мовити, безпосереднє відношення до риболовлі…

— Акваланг! — випалив Володя. — Так, татку, так? — застрибав він навколо батька.

— Вже тепліше…

— Волок!

— Ні, й не він… Ну, гаразд, не буду тебе мучити. Ходімо.

На балконі стояв надувний гумовий човен. Радощам Володі не було меж. Кортіло зараз же схопити його й податися на річку. Але на нього чекає Діма… І йому ще потрібно розшукати Вітю й Альошу…

— Ну, я побіжу!

— Хоч би спасибі сказав.

— Спасибі, татусю! Спасибі! Тільки човен, мабуть, дуже дорогий…

— Заради кого працюю, живу, стараюсь? Мені багато не треба. Я своє віджив…

— Облиш, тату! Адже знаєш, я не люблю…

— Вислухай, голубчику, вже не маленький, все повинен знати. Незчуєшся, як і паспорт одержиш, сім'єю обзаведешся, в самого діти підуть… Тоді зрозумієш мене. Дивись, — порившись у нижній шухляді серванта, він дістав з дна ощадну книжку і багатозначно, по складах прочитав: — Баб-чен-ко Во-ло-ди-мир Яко-вич… Ощадна трудова каса… Рахунок номер 11426… Зрозумів? На твоє ім'я! Тепер подивимось, що там робиться… На сьогоднішній день нараховується не мало не багато, а три тисячі п'ятсот сімдесят вісім карбованчиків…

Володя скривився.

— Пробач, тату, але мені ці гроші не потрібні. Виросту, сам зароблю. Краще купи мамі путівку… Подивись, на кого вона схожа.

Бабченко відразу спохмурнів.

— Молодий мене вчити! Хвора — хай ходить у поліклініку. Я не забороняю… А не бійся, не спитаєш, чи здоровий батько, чи не втомлюється він, важко чи легко йому добувати шматок хліба? І не просто шматок, а біленький, та з масельцем, та з буженинкою… Та й чайок вам подавай не просто так, а з вершечками, з тістечками, з шоколадними цукерочками… А як кожна копійка батькові дістається? Гроші не манна небесна, з неба не сиплються… Треба й побігати, й пометикувати, й попріти… А іноді й рискнути… Отак-то воно, синку…

Володя вибіг у кухню. В кутку, на ящику, в якому зберігалися старі речі, сиділа мати, затуливши обличчя фартухом. П худенькі плечі судорожно здригалися.

Ніжно пригорнувшись до плеча матері, Володя ласкаво погладив її рано посивіле волосся.

— Заспокойся, матусю, заспокойся… Не треба, прошу тебе, перестань…

Як йому зараз хотілося стати дорослим. Піти працювати, забрати маму… Жили б вони тихо, спокійно, лагідно. Позбулися б постійних батьківських докорів, що мама сидить на його шиї, проїдає його гроші, зв'язала йому ноги й руки, що вона більше йому не потрібна, її хвороби йому набридли, і терпить він її лише заради сина… Перш за все він послав би маму в санаторій, заборонив їй поратись біля плити… Обідали б вони в їдальні…

З гуркотом розчинилися двері.

— Утішитель, — із злістю засміявся батько. — Усе втішаєш…

Володя, не пам'ятаючи себе, закричав:

— Не смій кривдити маму! Не смій! Чуєш?! Усе життя на тебе працює, як кріпачка! Тобі поміщиком бути! Ти… Ти… — сльози бризнули з Володиних очей.

Бабченко сторопів. Вперше він бачив сина таким.

— Пробач мені, рідний, пробач… — бурмотів він.

Але Володя не заспокоювався. Бабченко заметушився, не знаючи, що робити. Нарешті підскочив до крана і налив склянку води. Володя відштовхнув руку батька. Склянка впала і розлетілась на друзки.

— Чого ти сидиш?! — накинувся Бабченко на дружину. — Не бачиш, що робиться з дитиною?!

Мати притягла до себе Володю, вкрила його мокре від сліз обличчя поцілунками і щось зашепотіла йому на вухо. Мало-помалу Володя заспокоївся і лиш час від часу здригався.

— Синку, прости мене, старого дурня, — запобігливо зазирав Бабченко в очі Володі. — І перед тобою, Ганно, вибачаюсь. Я був несправедливий… Завтра ж обов'язково йди в поліклініку. Зроби, які там потрібно аналізи, всілякі рентгени, електрокардіограми, одним словом, що потрібно, й бери путівку. За грішми затримки не буде. І обіцяю: більше ніколи ти, Ганно, образливого слова від мене не почуєш. Помирилися? Ну, дай руку.

Ганна Єгорівна не знала, вірити їй чи не вірити. Давно вже вона не чула від чоловіка таких слів. Боязко, куточками вуст вона усміхнулась і несміло простягла руку. Побачивши, що батьки помирилися, Володя повеселішав і швиденько вмився. Лиш почервонілі повіки нагадували про недавні переживання.

— Тату, правда, ти з мамою більше не лаятимешся? Ти купиш їй путівку?

— А як же інакше?

— Тоді я на репетицію… Вже спізнююсь.

— Візьми таксі. На, — Бабченко сунув Володі в кишеньку сорочки три карбованці.

Володя стрімголов вилетів на вулицю і побіг до найближчої стоянки таксі, йому пощастило: незабаром підійшла «Волга».

— Мені в бік університету, — попросив Володя, сідаючи в машину.

— Ти, хлопче, скажи конкретно, — незадоволено буркнув шофер.

— Я забув вулицю, так знаю, наочно… Тільки-но під'їдемо до університету, я покажу…

— Університет. Тепер куди? — спитав шофер.

— Біля аптеки поверніть за ріг і там, будь ласка, зупиніться. Я на хвилинку, а потім поїдемо далі.

Шофер недовірливо зиркнув.

— Та ви, дядю, не бійтесь, я не втечу. От гроші. — Володя поклав на сидіння три карбованці.

Альоша, що саме грав в пінг-понг, помітив Володю і побіг йому назустріч.

— Дзвонив Дімка! Вони всі зібралися в Макогона. Ідемо зі мною. В мене таксі, — випалив Володя.

— Заскочимо за Вітею?

— Авжеж.

Перукарня була зачинена. Віті ніде не було видно. Володя запропонував поїхати до нього додому.

— А якщо його немає, — заперечив Альоша. — Певно, пішов за перукарем, а ми лише час згаємо. Обійдемось без нього.

Не доїхавши квартал до Загорської, хлопці зупинили таксі і розшукали Діму. Він затягнув товаришів у під'їзд і, не відводячи погляду від будинку Макогона, розповів, що за кілька хвилин до них прийшов ще якийсь чоловік.

— Голений, в білому піджаці, худорлявий… Часом не Матвійович? — звертаючись до Альоші, спитав Діма.

— Він з бородою?

— Ні.

— Виходить, не Матвійович… Гаразд, потім розберемось. Багато їх зібралось?

— Сам Макогон — раз… Хтось приїхав на таксі — два, потім товстун у чоботях, галіфе і зеленому кітелі…

— Товстун? — наморщив лоба Альоша. — Теж не знаю.

— Слідом за ним Поніманський. Його я відразу…

— Це не Поніманський! — перебив Володя. — Він поїхав у понеділок рано-вранці. Мені двірник сказав.

— Який він із себе? — спитав Альоша.

— З вусиками… Смаглявий, волосся чорне… Костюм білий, капелюх теж… І черевики білі…

— Начебто Поніманський, — погодився Альоша.

— Виходить, їх п'ятеро, — підрахував Володя, — а нас троє. Гм-м… Три на п'ять. Кепська справа. Що робити?

— Як то що? — здивувався Діма. — Стежити.

— Стежити, звичайно, стежити, це ясно, але коли вийдуть та й розійдуться в різні боки. Тоді що?.. Макогона можна не рахувати. Він од нас не втече. Але все одне нас троє, а їх четверо. Вітьку б сюди…

— Якби та якби та виросли в роті гриби, був би не рот, а цілий город, — сказав Альоша. — Відразу домовимося, хто за ким, щоб опісля не було плутанини і безладдя.

— Там видно буде! — відмахнувся Діма. — Хіба не однаково, хто за ким піде?

— Ні, ні, зажди, — зупинив Володя. — Альоша має рацію. Треба відразу обміркувати.

Несподівано виникли суперечності. Діма доводив, що йому не можна відлучатись, він повинен стежити за Макогоном.

— Ну навіщо тобі він?! — гарячкував Альоша. — Ми про того в зеленому кітелі і про останнього нічого не знаємо. Як ти потім розшукаєш їх? Ну як?!

— Чому Володі можна стежити за Поніманським, а мені не можна за Макогоном? — насупився Діма. — Давайте не будемо стежити ні за Макогоном, ні за Поніманський. І вийде дуже добре: нас троє і їх троє.

— Хіба тобі не зрозуміло, що Поніманський ватажок?

— Чому ватажок?

Альоша розгубився. Справді, чому він вважає, що Поніманський ватажок? Але за нього відповів Володя.

— Він усіх знає…

Тут уже Альоша зібрався з думками і посипав цілим шквалом доказів.

— Ти сам бачив, як він одягнений. Краще за всіх! Не те що інші! Бо керівник. Він і Макогона знає, і Матвійовича, і перукаря.

— Це нічого не значить, — не здавався Діма. — Мало хто кого знає.

— А хто їздив на вокзал? — наступав Альоша. — Поніманський! А навіщо? Скажи, навіщо?

— Звідки я знаю.

— А я знаю! Тепер мені ясно. У неділю вони всі зібралися під виглядом пасажирів у камері схову. Найзручніше для них місце, кращого й не вигадаєш. Поніманський відкрив чемодан і подав їм сигнал: у вівторок увечері прибути до Макогона…

Доводи були досить обгрунтовані, і Діма завагався.

— Хай за Поніманський стежить будь-хто з вас. Я не наполягаю, — великодушно запропонував Володя. — Я хочу лиш одного: щоб було якнайкраще.

Нарешті Діма згодився, і справа пішла швидше. Домовились: Альоша стежить за тим, хто вийде перший; за другим — Діма, а за Поніманським — Володя.

Хлопці вибрались на вулицю і, розійшовшись у різні боки, почали стежити.

Довго чекати не довелося. Перший показався Тетеря.

Заздалегідь домовленим сигналом — піднесена ліва рука — Альоша дав товаришам зрозуміти, що він побачив незнайомця і йде за ним. Знову відчинилися двері і з'явилась огрядна постать в кітелі… Настала черга Діми.

Вийшло так, що за Тетерею йшов Альоша, за Альошею — товстун, за товстуном — Діма. На розі товстун наздогнав Тетерю. Вони зупинились і почали про щось жваво розмовляти. Зупинились і хлопчаки. Альоша закам'янів біля вітрини з «Пионерской правдой», а Діма, не вигадавши нічого кращого, шмигнув у «Гастроном» і стежив за товстуном через вітрину.

До Альоші долинали уривки розмови.

— Не хвилюйся, Петю… Все буде добре… Пробач, коли що не так. Сам розумієш… Приїжджай. Чекаю на вокзалі.

— Хай буде по-твоєму… Я пішов… Чекай до одинадцятої, Гнате Онуфрійовичу…

Альоша запам'ятав, що незнайомця, за яким він стежить, звуть Петром, а другого –

Гнатом Онуфрійовичем. Треба не забути записати в журнал НПВБ.

Товстун постояв хвилину-другу, дочекався, поки Тетеря зникне за рогом, і вскочив у тролейбус номер десять, що йшов за маршрутом: Загорська площа — вокзал. За ним — Діма.

НА ДРУГІЙ ДАЧНІЙ

Втягнувши голову в плечі, глибоко заклавши руки в кишені, Тетеря простував вулицею. Поминувши зоопарк, він вийшов на Кузнечну. Альоша тримався на відстані двадцяти-тридцяти кроків позаду. Коли вони наблизились до цементного заводу, вже посутеніло. Тепер Альоша лише по білій плямі піджака здогадувався, де незнайомець. Боячись спустити його з ока, Альоша скоротив відстань.

А коли з-за величезних, застиглих темним громаддям корпусів заводу величаво виплив щербатий диск місяця, заливши все довкола сріблястим світлом, хлопець відстав. «Дивно, він начебто йде до мене, — розмірковував Альоша. — Певно, Поніманський послав його до Матвійовича з якимсь завданням…»

Коли вони опинились біля університету, в Альоші вже не було сумніву: Тетеря прямує до Півня. Але, на його подив, Тетеря пройшов мимо.

«Хитрий… Не відразу завернув до Матвійовича. Пройде трохи далі і повернеться», — подумав Альоша і, наче тінь, прослизнув у підворіття, сховався за напіввідчинені чавунні ворота. Секунда, друга, третя… Альоша занепокоївся і, притиснувшись до теплої стіни, яка не встигла охолонути після денної спеки, обережно визирнув. Невідомий наче в воду впав… Хлопець метнувся в один бік, у другий. Нарешті біля перехрестя він побачив білий піджак. Саме в цей час Тетеря звертав на Червонозоряну. Альоша знав тут кожний будинок, мало не кожну дірку в паркані. Адже цією вулицею вже не один рік він ходить до школи.

«З усього видно, Півень тут ні при чім, — зметикував Альоша, — але все ж таки, куди він? Може, тут поблизу мешкає хтось з їхньої зграї?..»

Тетеря проминув огорнуту темрявою школу. Через кілька будинків він зупинився і подивився на номер. Вулиця, і вдень тиха, цієї пізньої пори була зовсім безлюдна, і до Альоші долинуло: «Сорок п'ятий… Отже, на другому боці…»

«Чого зупинився біля Вітьчиного будинку? Невже він до Валентина Филимоновича? Ну що в того спільного з монархістами?! Та що я? Зовсім з глузду з'їхав, всіх гуртом у монархісти записую. Просто шпіономанія якась…» Незнайомець пройшов повз палісадник і зупинився. Альоша завмер. Страшний здогад приголомшив його: Поніманський вистежив Вітю! Авжеж!.. Так воно і є… Адже він розмовляв з Поніманським, а той, досвідчений конспіратор, відразу розкусив, в чім справа, і послав цього головоріза розправитися з Вітею… Що робити?

В скрутному становищі був не лише Альоша. Вагався і Тетеря. Він пішов від Макогона з непохитним наміром примусити ревізора віддати компрометуючі його накладні. Дорога від Загорської до Червонозоряної була не близька, і Тетеря мало-помалу взяв себе в руки, заспокоївся. Становище вже не здавалося таким страшним і безнадійним. На думку йому спали припущення Чернушкіна. Може, справді обшук не пов'язаний з ревізором, а винна у всьому його дружина?.. Сам того не помітивши, Тетеря спрямував свій гнів на неї. Підійшовши до будинку Сахна, він вирішив, що даремно гарячкував. Перш за все треба дізнатись, чим викликано обшук; якщо навіть дружину арештували, це ще не біда. Але в міліції вона може розповісти, де сховані коштовності і ощадні книжки! Ця думка так злякала його, що Тетеря, забувши про все, заквапився до себе додому.

… Альошу врятувало те, що він передбачливо сховався за трансформаторною будкою, а то б він і Тетеря зіткнулись. «Що з ним? — спантеличився хлопець. — Неначе когось злякався. Але на вулиці порожньо… Мабуть, свої сліди замітає… Не вийде! Не втечеш! Цілу ніч стежитиму за тобою. Мені не страшно: мама на нічній зміні…»

Не підозрюючи, що його супроводить Альоша, Тетеря через півгодини вже був на Другій Дачній. Відразу йти додому він побоювався і спершу зайшов до тьоті Паші. Альоша сховався за деревом.

Тьотя Паша зустріла Тетерю непривітна і далі коридора не пустила.

— Катерину повезли в міліцію… Сама бачила, йди собі, ненароком хто помітить — не минути мені лиха.

— Вони що-небудь знайшли? Забрали?! — весь подавшись уперед, мало не викрикнув Тетеря.

— Звідки я знаю? Там не була.

Не мовлячи більше ні слова, Тетеря вийшов. Звістка про арешт дружини приголомшила його. До самого останнього моменту він сподівався, — може, якось обійдеться. Тепер його думки зосередились на одному: як проникнути в будинок, як забрати коштовності і ощадкнижки.

Сховавшись у затінку напроти свого будинку, він затаївся. «Чи не піджидають мене за парканом? — з острахом подумав. — Ввійду, а там — хап! — і в тюрму». Він підняв камінь і шпурнув за паркан. Гомінкий звук порушив нічну тишу.

«Когось викликає, — вирішив Альоша. — Розгалужена організація… Лише на цій вулиці до другого спільника заходить…»

Тетеря підкрався до хвіртки і обережно натиснув на клямку. Хвіртка не піддавалась. Тетеря пошарив по кишенях і спересердя пошепки вилаявся. Ключ залишився на роботі. В такий пізній час, коли чути кожний шерех, виламати хвіртку він побоявся. А шлях через паркан був відрізаний: він сам обтягнув його колючим дротом і понабивав гвіздків. Поряд, за його власним парканом, у його власному будинку, в його власному садку лежать портсигар, платинові запонки, перстень з рубіном і ощадні книжки, а він не може забрати їх.

Від злості Тетеря у розпачі кусав губи і боляче бив кулаком об кулак.

Альоша сидів навпочіпки за кущем бузку. Коли Тетеря обернувся до нього спиною, він випростався, розминаючи занімілі ноги. Зненацька в сусідньому будинку рипнули двері. Долинули голоси:

— Коли тепер вас чекати, Маріє Федорівно?

— Через тиждень обов'язково забіжу.

Почувся тупіт квапливих кроків. Вони швидко віддалялися й невдовзі завмерли. Знову настала тиша, лише вітер, налетівши невідомо звідки, зашелестів листям дерев. Впало кілька яблук. Одне попало в плече Тетері. Іншим разом Тетеря неодмінно підняв би яблуко, вилаяв би дружину за те, що вона не дивиться за садком. Зараз же він з якоюсь несамовитою люттю розчавив спілу антонівку. І, чомусь заспокоївшись, згадав: вчора він побачив відірвану дошку в паркані. Збирався навіть прибити, але забув.

Він одразу знайшов те місце. Протиснув голову, до болю напружуючи очі, вдивлявся в темряву. З-за хмар визирнув місяць, освітивши садок ніжним сріблястим світлом. На траву лягли химерні зеленкуваті тіні від дерев, а груші та яблуні своїм крислатим гіллям нагадували казкових багаторуких велетнів.

Тетеря перекинув ногу через планку і спробував було протиснутись крізь дірку. Та ба. Щілина виявилась замалою. Чортихнувшись крізь зуби, він потягнув до себе суміжну дошку. Але та ні з місця. Тоді Тетеря смикнув сильніше. Той самий наслідок. Розлютившись і забувши про обережність, він уперся ногою в нижню планку і щосили рвонув дошку. Почувся пронизливий скрегіт гвіздків, і разом з дошкою Тетеря повалився на землю.

Події розгорталися з запаморочливою швидкістю. Як на гріх, нічна мошка залетіла Альоші в ніс, і він голосно чхнув. Тетеря зірвався на ноги, вихопив з кишені пістолет, не цілячись, вистрелив у бік Альоші і щодуху кинувся навтікача.

Щось боляче вдарило Альошу в обличчя. Він помацав щоку: вона була липка й мокра. Пальці натрапили на щось гостре. Смикнув — наче тріска.

«Мене поранено!» — жахнувся хлопець і, боячись нового пострілу, клубком скотився в кювет.

Сергієнко і Шовкопляс, почувши шум і постріл, кинулися в садок. Вони вибігли на вулицю, але довкола вже було тихо, і лише чувся стривожений гавкіт собак.

ТРИВОЖНА НІЧ

Через десять хвилин після пострілу Тетері на Другу Дачну приїхали Луговий, Кульбич і Ткачов. Вислухавши розповідь Шовкопляса, Кульбич суворо спитав:

— Як же так сталося, що злочинець не бачив вас, ви не бачили його, а він стріляв і зник? Щось тут не гаразд. Очевидно, ви видали себе, самі того не помітивши.

Сергієнко і Шовкопляс виправдувалися. Вони сиділи біля будинку в зарослях смородини, не розмовляли, не курили, одним словом, жодним рухом не видали своєї присутності. Здається, й не куняли… Спочатку почули якийсь скрегіт, і відразу ж за цим пролунав постріл. Коли прискочили, нікого вже не було.

Залишивши Кульбича і Ткачова з Сергієнком та Шовкоплясом, Луговий, освітлюючи кишеньковим ліхтариком кожну дошку, поволі оглядав паркан. На одній з дощок була свіжа розколина. Андрій Остапович складеним ножиком обережно виколупав кулю.

— Олегу Гарасимовичу, — сказав, повернувшись, Луговий. — Шовкопляс і Сергієнко не винні, і дарма ви напосілись на них.

Кульбич здивовано звів брови.

— Тетеря приходив за своїми скарбами, — мовив далі Андрій Остапович. — Це, звичайно, ні в кого з нас не викликає сумніву. Інше питання, чого Тетеря стріляв. Ми зараз біля пролому в паркані, тобто біля того місця, звідки, очевидно, стріляв Тетеря. А ось там, — показав рукою Андрій Остапович, — я знайшов кулю в паркані. Вона попала в гвіздок і застрягла… Виходить, Тетеря стояв спиною до наших працівників…

— Але чого тоді він стріляв? — спитав Кульбич.

— Видно, хтось налякав його, — висловив припущення Ткачов. — Або вистрілив якось випадково… Андрію Остаповичу, ви вийняли кулю?

— Ось вона.

— Рідна сестра тій, що на Загорській, — зауважив Ткачов. — Але для ідентифікації зброї вона нам не допоможе, адже на Загорській знайдено деформовану кулю і порівняти їх неможливо. Треба шукати гільзу.

— Розшукуйте, а я викличу рацією провідника з собакою-шукачем, — сказав Луговий. — Пустимо її по сліду, від пролому в паркані…

… Тетеря біг, сам не знаючи куди, якимись городами, косогорами, перелазив через паркани, стрибав через рови, аби втекти якнайдальше від свого будинку. Від шаленого бігу він стомився і хитався, як п'яний. Остаточно знесилившись, ледве не падаючи від втоми, прихилився до дерева, насилу стримуючи дихання, що із свистом виривалося крізь зціплені зуби. Голова йшла обертом, перед очима миготіли оранжеві кола, серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей…

На щастя, валідол був з собою, і Тетеря вкинув таблетку під язик. Поволі прийшовши до пам'яті, провів кілька разів долонею по спітнілому лобі і оглядівся. Він був у якомусь занедбаному садку. Переконавшись, що за ним ніхто не женеться, насилу переліз через невисоку огорожу і вибрався на вулицю. Виявляється, не так далеко забіг. Це ж Вербна.

Сумнівів більше не було. Сахно повідомив про хабар у міліцію. Та дарма! Він помститься, розправиться з ревізором. Адже це він забрав у нього будинок, гроші, майно… Перевірив браунінг. В магазині лишилось п'ять патронів. Розпалюючи в собі злобу і ненависть до ревізора, Тетеря майже бігом подався на Червонозоряну… Ось і будинок Сахна. М'яке світло з вікна падало в палісадник, вихоплюючи з темряви рожу, пахучий тютюн, левкої. В освітленому з вікна квадраті квіти здавалися особливо гарними. З кімнати лилися тужливі звуки скрипки.

«Радіо слухаєш, кровопивець! — заскреготів зубами Тетеря. — Занапастив людину, а тепер розважаєшся, час культурно проводиш… Зараз я тобі влаштую концерт. Завтра по тобі самому зіграють похоронний марш… Тільки віддихаюсь трохи»… Але минула хвилина, друга, п'ята, а Тетеря усе стояв біля палісадника. «В піжмурки я граю, чи що?! — сам на себе розсердився. — Вже пізно, ще спати завалиться… Тоді що? Робити, то робити. А якщо ні — нема чого тут стовбичити».

Тремтячими пальцями Тетеря відсунув вертушку і тихенько відчинив хвіртку. Зігнувшись, поволі, щомиті зупиняючись, він наблизився до вікна. Воно на добрих півметра було вище від його голови. Зіп'явшись навшпиньки, він ухопився за підвіконня і, намацавши ногою виступ на цегляному фундаменті, обережно підтягнувся. Через завіску, що ледь-ледь погойдувалася від подиху вітерця, було видно всю кімнату. За столом, спиною до нього, сидів Сахно і, схилившись, щось швидко писав.

«Новий донос строчиш на мене, — осатанів Тетеря. — Та постривай, тепер більше не строчитимеш! — Він зняв праву руку з підвіконня і засунув у кишеню. — А сто чортів! Пістолет у лівій кишені»…

Довелося повторити все спочатку. Тільки зараз це завдання було далеко важчим. Треба було вивільнити ліву руку, вийняти з кишені пістолет і перекласти його в праву руку. Простіше було б злізти на землю, але Тетеря не наважився, боячись зчинити шум. Перемагаючи біль (бляха підвіконня врізалася в долоню правої руки), Тетеря сунув ліву в кишеню. Він уже намацав гранчасту холодну поверхню рукоятки браунінга. Треба було лише ледь-ледь перегнутися, і зброя у нього в руці. Але це виявилось зовсім не легким ділом. Тетеря силкувався і так і сяк, але витягти браунінг не міг. Терпець йому урвався і, забувши про обережність, він різко повернувся ліворуч. Порушивши рівновагу, з шумом повалився на землю, боляче вдарився головою об одну з цеглин, що обрамляли клумбу.

— Хто там? — закричав Сахно. Кинувся до вікна, відхилив фіранку.

Почувся стогін, потім тріск гілок, жалібно заскрипіла огорожа.

Тетеря перевалився через огорожу і озирнувся. В яскраво освітленому вікні чітко вимальовувалася постать Сахна. Не роздумуючи, Тетеря прицілився в свого ворога і натиснув на спуск. Сухо клацнувши, бойок ударив у капсуль, але пістолет мовчав. Натиснув удруге — те саме. «Осічка!» — розлютився Тетеря. Він схопив камінь, шпурнув у вікно і кинувся навтікача.

Сахно скинув піжаму і почав поквапно одягатися. «Зараз же в міліцію… А може, почекати до світанку… Якщо вони чатують на мене…»

Він погасив світло, зачинив раму і, озброївшись мисливською рушницею, сів у крісло.

Стінний годинник, наганяючи сон, монотонно цокав. Сам того не помітивши, Валентин Филимонович задрімав. Зненацька його наче щось штовхнуло. Під вікном чулося невиразне шурхотіння, приглушені голоси. Стискуючи двостволку, Сахно притулився до простінка і ледь-ледь відхилив фіранку. В палісаднику ходили якісь люди.

«Що робити? — похолов Сахно. — Чого зразу не заявив у міліцію…» Ще він не встиг зміркувати, що йому чинити далі, як під'їхала машина. Світло її фар ковзнуло по формених, картузах, по погонах. Сахно полегшено зітхнув. Він вибіг на вулицю і зіткнувся з Луговим.

— Куди ви зібрались, Валентине Филимоновичу? Та ще з рушницею.

Лише зараз Сахно помітив, що в руках у нього рушниця, і, зніяковівши, почав розповідати про нічну подію.

— Так… так… — тільки і промовив Андрій Остапович, потираючи щоку.

— Дивно, як ви дізнались? — спитав Сахно. — Я ж збирався вам подзвонити лише вранці.

— Нічого немає дивного. Сьогодні вночі Тетеря намагався забратись до себе в будинок, але чогось вистрілив і втік. По його сліду пустили собаку-шукача, і він привів до вас. Так що у вас «у гостях» побував Тетеря.

— Тетеря? Чого йому треба? Що я йому заподіяв?

— Хтось передав Тетері, що ви були в нас. Він кинув роботу і зник. Як бачите, на жаль, я мав рацію.

— Хто ж це зробив?

— Поки що невідомо. Перевіряємо. Ну, а причина відвідин Тетері не викликає сумніву: він хоче помститись вам.

По спині Сахна пробігли мурашки.

— Я за себе не боюсь, але в мене сім'я, діти…

Наче з-під землі виріс Кульбич.

— Товаришу підполковник, прийнято радіограму: собака довів до платформи, приміського вокзалу. Видно, Тетеря поїхав електричкою. За останню годину поїзди пішли в напрямах Кам'янки, Зеленопольська і Ясного.

— Негайно відрядіть оперативні групи в цих трьох напрямах. — Кульбич повернувся. — Ще одне, Олегу Гарасимовичу. Встановіть бригади провідників цих поїздів і допитайте. Можливо, хтось із них помітив, на якій станції зійшов Тетеря… Олійник же хай почекає мене в управлінні.

Постать Кульбича розтанула в нічній темряві.

— Валентине Филимоновичу, — помовчавши, сказав Луговий, — немає часу та й потреби доводити вам, що Тетеря ладен піти на все. Для вашої безпеки, а тим більше безпеки вашої сім'ї, я б хотів до того часу, поки Тетеря не буде заарештований, поселити до вас на квартиру нашого співробітника… припустімо, під виглядом вашого далекого родича… Про деталі, гадаю, домовимось. Важлива ваша згода в принципі. Вас це не обтяжить?

— Чи варто? Я сам ще начебто можу постояти за себе.

— Із зброєю ви вмієте поводитись?

— Капітан запасу. У війну командував стрілецьким батальйоном.

— Вам дамо пістолет для самооборони. Але ж може трапитися й таке, що вас не буде вдома…

— Що я маю на це сказати? Вам, товаришу підполковник, видніше.

— Отже, домовились. Вранці лейтенант Олійник буде у вас.

НПВБ ТРЕБА ЛІКВІДУВАТИ

Чернушкін ще спав, коли постукав Поніманський.

— Чого прийшов? — позіхаючи, незадоволено сказав Чернушкін. — Адже знаєш — не люблю, коли до мене ходять. Міг подзвонити в цирк, і домовилися б про зустріч.

Поніманський удав, ніби нічого не почув.

— Сергію Олександровичу, вся надія на вас, — схвильовано почав. — Виручайте. Сахно взявся за мене і за Шкарбуна. Після обідньої перерви викликає нас обох до себе. І чогось разом.

— Тетеря, виходить, нічого не зробив…

— Він удосвіта прибрів до Шкарбуна. Сказав, що поквитався з Сахном. Гнат так зрадів, що на радощах дав цьому йолопові склянку горілки, і той завалився спати.

— Ну, що далі? — Чернушкін узяв із стільця пилочку і заходився спокійнісінько полірувати нігті.

— Як — що далі? Я вже про все розповів… Ми з Гнатом просимо допомогти. В боргу не залишимось…

Поніманський замовк, схилив голову, куйовдив густе чорне волосся. Мовчав і Чернушкін, а в його голові крутилася думка: чи не кинути все, поки не пізно, і спробувати вийти сухим з води?..

«Ще б трохи грошей, щоб «лимончик…» Та й більше половини радянською валютою… Макогон усе голову морочить з доларами. Вічно в нього відмовки… А може, становище не таке вже безвихідне? Може, Тетеря вигадав, не стріляв у ревізора?..»

— Цей пігмей не викинув пістолет? — різко спитав Чернушкін.

— При мені… Він передав через Шкарбуна.

— На Тетерю надії нема. А з ревізором треба кінчати…

— Тепер Сахно остерігається, — сказав Поніманський. — Ще, чого доброго, міліція взяла його під охорону.

— Може, і взяла… Дізнатись треба.

— Як дізнаєшся? — криво посміхнувся Поніманський.

— Це я беру на себе.

— Яким чином?

— Не твоє діло. Готуй гроші.

— Будь ласка… Ціна, сподіваюсь, божа?

— По-божому… по-божому… Ось так: п'ять тисяч.

— П'ять?! — охнув Поніманський.

— Вирішуйте. Я не нав'язуюсь. Адже сам просив.

— А менше?

— П'ять і ні копійки менше, — відрізав Чернушкін. — Нема чого торгуватись.

Поніманський підвівся і, потираючи перенісся, замислився. Чернушкін знову взявся за свої нігті.

— Ну, припустимо, Сергію Олександровичу, ми згодні… Щоправда, не знаю, як Гнат… Гадаю — вмовлю… Припустимо, ви дізналися, чи охороняє його міліція. А далі що?

— Я заманю ревізора в Ясне, на дачу до Шкарбуна, а там ви вже робіть з ним, що хочете.

— Тоді інше питання… А якщо він не поїде?

— Поїде. Мій клопіт.

— Коли ж це все буде?! Адже нас за горло хапають.

— Зможете протягти два-три дні? Влаштовує?

— Не більш.

— По руках?

— А може, на чотирьох зійдемось?

Терпець Чернушкіну увірвався.

— А я не рискую?! Гадаєш, так просто заманити Сахна? До твого відому, я його навіть в обличчя не знаю! Спускати не збираюсь. Згоден — клади гроші! Ні — до побачення!

— Щоб ні по-вашому, ні по-нашому, — примирливо сказав Поніманський, — щоб нікому не було кривдно, давайте так: зараз ми даємо половину, а повний розрахунок, коли… — він красномовно рубнув ребром долоні по столу.

— Не довіряєш?

— Чого… — затнувся Поніманський. — Адже мова йде не про п'ять копійок… Гроші немалі.

— Гаразд, — змилосердився Чернушкін. — Щоб надвечір було три тисячі. Решту потім. Останній раз питаю: домовились?

Поніманський на знак згоди хитнув головою.

… В цей час, коли відбувалася розмова між Поніманський і Чернушкіним, Альоша прокинувся. Ще злиплими від сну очима він глянув на годинник. Було двадцять хвилин на дев'яту. Він швидко одягнувся, вмився і вибіг на вулицю. Треба поспішати. Адже хлопці напевне зібрались і чекають на нього. За кілька хвилин він дістався трамваєм до пам'ятника Івану Франку.

Цього погожого сонячного ранку сквер був пустинний, лише садівник у білому фартусі поливав клумби і рівно підстрижені газони з шовковистою травою. Хлопців біля пам'ятника не було. «Спізнився, — журився Альоша. — Мабуть, не дочекались і розійшлися».

Вперше за час існування НПВБ він спізнився…

Несподівано почувся голос Володі Бабченка. Він сидів на лавці у затінку лип, і Альоша відразу не помітив його.

— Що з тобою? — здивувався Володя, пильно розглядаючи обличчя товариша. — На себе не схожий. Ти хворий? Очі запали і губи зовсім білі. А на щоці що? — помітив пластир.

Альоша запнувся. Розповісти, в яку халепу він потрапив учора вночі? Чи має він право ризикувати життям товаришів? Ні, він сам один спробує справитись.

— Впав… — відповів Альоша. — Пусте… Знаєш, — без усякого переходу почав він, — я вчора все думав, думав…

— Про що ж ти думав? — квапливо спитав Володя.

— Історія з монархістами — дурниці. І Матвійович у нас монархіст, і Поніманський…

— Зажди, зажди! — примружився Володя. — А таємні збори?

— Ну що з того? — втупився Альоша в носки сандалій. — Може, зібралися горілки випити? — І раптом голосно розсміявся. — Сьогодні проходжу повз відчинені двері Матвійовича і чую: тра-та-та…

— Невже радіопередавач? — весь подався вперед Володя, і очі в нього загорілись.

— Зайшов, а Матвійович строчить на звичайнісінькій швейній машині… Ось тобі і монархісти! Ось тобі і радіопередавач.

Побачивши розчарування на Володиному обличчі, Альоша почервонів за свою брехню і насилу поборов у собі бажання розповісти всю правду.

— От іще, згадав! — враз зрадів Володя. — Ти мені просто голову задурив. Вчора, коли ви з Дімою пішли, я своїми вухами чув, як Макогон сказав Поніманському: «На випадок чого ні ти, ні я один одного не знаємо… Зарубай собі на носі: кожний відповідає за себе». А потім про щось пошепотіли і відразу розійшлись.

— Поніманський куди пішов? — мимоволі вихопилось в Альоші.

— Додому, — відмахнувся Володя і вів далі: — Ця розмова теж, по-твоєму, нічого не значить?.. Ех, коли б ми могли цілу добу стежити, вже давно б викрили їх. Та якби… — він урвав сам себе. На доріжці показався Діма.

— Ху-у… — важко відхекувався він. — Цілу дорогу біг. Поспішав, поспішав і все одно спізнився… Ну й новини в мене!

ЩЕ ОДНА ЗАГАДКА

Кульбич виїхав на залізничну станцію з'ясувати, чи бачив хто з провідників Тетерю. Андрій Остапович вирішив сам допитати дружину Тетері. Відповідаючи на запитання, вона розповіла, що чоловік, чого тепер таїти, займався якимись темними справами, але якими конкретно, вона уявлення не має — він з нею секретами не ділився. У неї і в чоловіка немає ні родичів, ні близьких друзів. Вони ні до кого не ходили і до них ніхто. Але останнього півроку до них учащав один чоловік.

Звати його Михайлом Семеновичем. Смаглявий… чепуристий такий… з вусиками… начебто начальник з фабрики.

— Чого він приходив? — спитав Луговий.

— Не знаю… Коли він приходив, мене Петя випроваджав. Щоправда, у неділю підслухала. Нічого особливого… якогось Опанаса згадували… Про листа… про Баку говорили…

Луговий поклав на стіл три фотокартки. Серед них була фотографія Поніманського, взята з його особової справи.

— Еге ж, еге ж, оцей бував, — ткнула вона пальцем у фотографію Поніманського. — Він самий, Михайло Семенович.

Тетериху відвели в камеру.

Андрій Остапович запалив. Знову Поніманський. Які ж стосунки між ним і Тетерею? Звичайна дружба чи щось інше? Судячи із слів Кульбича, люди вони різного кругозору, інтересів… А якщо їхній зв'язок має злочинний характер?.. Простіше довідатися у самого Поніманського… Але про виклик Поніманського нема чого й думати до закінчення ревізії…»

Луговий підсунув томик Блока і, подовгу зупиняючись на кожній сторінці, заглибився у вивчення записів Тетері…

Нечутно відчинилися двері.

— Доброго здоров'я, товаришу полковник! — усміхаючись, привітався Єлізаров.

Луговий відклав книжку і підвівся назустріч комісарові.

— Добрий день, Кириле Романовичу.

— Щойно з міськкому партії. Питають, коли ми закінчимо розслідування. Пообіцяв до першого серпня. Як гадаєш, товаришу полковник, управимося вчасно?

— Але чого ви вдруге називаєте мене полковником?

— Вчора підписано постанову Ради Міністрів республіки про присвоєння тобі звання полковника міліції. Від щирого серця поздоровляю. — Він міцно потис руку Луговому. — Мені сказали, що ти шукав мене?

Луговий розповів про обшук в будинку Тетері, про засідку, про напад на Сахна, про допит дружини Тетері.

— Для охорони сім'ї Сахна сьогодні вранці під виглядом сина його однополчанина в них оселився лейтенант Олійник. Він нібито приїхав у наше місто складати вступні екзамени до художнього інституту.

— Що ж, непогано, — схвалив Єлізаров. — Здається, Олійник і справді захоплюється живописом.

— Авжеж.

— Ми попередили Сахна, що про справжню роль Олійника не повинен знати ніхто, навіть його рідні.

— А не здогадаються?

— Навряд. Я зв'язався прямим проводом з Новосибірськом і попросив наших колег надіслати телеграму Сахну від імені його фронтового друга. Вночі Олійник поїхав на станцію Міжгірську, там сів на новосибірський поїзд і був зустрінутий на вокзалі Сахном та його дружиною. Сахну ми тимчасово видали пістолет.

— Вірно. А із зброєю він уміє поводитись?

— Колишній фронтовик…

— Здається, я перебив твоє заняття… Щось важливе, серйозне?

— Я сьогодні немовби Жан Шампольйон…[1] Лише з тією різницею, що він розгадував єгипетські ієрогліфи на Розеттському камені, а я — Тетерині карлючки, — пожартував Луговий.

— Успішні твої археографічні дослідження?

— Погляньте, — Андрій Остапович розгорнув 87 сторінку. — Він написав «ОСМ 300 крб». Очевидно, «ОСМ» — ініціали спільника, бо мова йде про гроші. Або Тетеря винен цьому «ОСМ» триста карбованців, або навпаки. На 124 сторінці «СО 1750 к. — … Не думаю, щоб Тетеря свідомо переставив перші дві літери. Напевно, він має на увазі іншого учасника зграї. Але припустимо, це не так. Тетеря помилився, переплутав літери. — Андрій Остапович перегорнув ще з десяток сторінок. — Бачите, ось тут — теж «СО 830 к.» і нижче «СО 3695 к», а ось тепер «ОСМ 110 рат.» Так що гадаю, мова йде про двох співучасників зграї: «СО» і «ОСМ».

— Ану, Андрію Остаповичу, підніми, будь ласка, протокол допиту сусідів Чистякова. Вони, здається, вказують ім'я й по батькові «професора».

Знайшовши потрібний протокол, Луговий швидко пробіг його.

— Так… так… Ось! «Я сама особисто бачила, як до Чистякова заходив чоловік, років приблизно п'ятдесяти… Чистяков казав, що він професор, і називав його чи то Сергієм Олександровичем, чи то Сергієм Олексійовичем…»

— Отже, можна умовно припустити, що «СО» — Сергій Олександрович чи Олексійович. Залишається «ОСМ».

— Щодо «ОСМ» у мене є деякі міркування. За усталеною традицією, перша літера в ініціалах — ім'я, друга по батькові, третя — прізвище. Експертизою встановлено, що на чемодані, вилученому в камері схову на вокзалі, раніш були викарбувані ініціали «ОМ»… Якщо ми виходитимемо з цієї гіпотези, тоді ім'я власника чемодана починається на літеру «О». Припустимо, що він випустив по батькові і наступною літерою позначив своє прізвище. Тоді «ОМ» і «ОСМ» та сама особа.

— А якщо допитати Чистякова? Він не змінив своєї поведінки, дає які-небудь показання?

— Сьогодні вранці викликав. Така сама картина: виє, гавкає і нявкає. А в тюремній камері називав себе навіть царем Іваном Грозним, винахідником космічних кораблів…

Всього і не перелічиш. В літературі з психіатрії я не знайшов опису випадку, коли б душевнохворого переслідувало кілька нав'язливих ідей. Звичайно їхній хворобливий стан зосереджується в якомусь одному напрямку, на якійсь одній ідеї, а Чистяков їх змінює мало не кожну годину. Та й зіниці в нього нормальні. Одним словом, типова симуляція, але згідно з кримінально-процесуальним кодексом ми зобов'язані направити його на судово-психіатричне дослідження.

— А дружина Тетері? Доцільно ще раз допитати її?

— Навряд. Здається, вона розповіла все, що знає. Як видно з її слів, Тетеря не ділився з нею тонкощами своїх злочинних махінацій, їй можна вірити. У всякому разі вона одразу призналася, що носила хабара Сахну, що до них заходив Поніманський і… — Луговий зупинився, не докінчивши фрази.

— Чого ж ти замовк?

— … казав про якогось листа, про Баку, про Опанаса…

— Гадаєш, що Опанас — це «ОСМ»?..

— Схоже на це. Тим паче — його ім'я згадувалось разом з листом. Лист, певно, анонімка… Отже, виходить, Поніманський, як і Тетеря, знає «ОСМ», знає і про анонімку. Про такі справи він міг розповісти лише своєму співучасникові. Висновок напрошується сам собою: Поніманський, Тетеря і Опанас в одній зграї.

— Але при чому тут Баку? Ще одна загадка? — сказав Єлізаров. — Як ти дивишся на такий план: поїхати зараз на фабрику «Спартак»?

ДІМА ПІДКОРЯЄТЬСЯ БІЛЬШОСТІ

Альоша й Володя, затамувавши подих, слухали Діму.

— … Електричка прибула в Ясне, я самим першим вистрибнув з вагона і за водокачку. Звідти, як на долоні, все видно. На платформі ліхтарі горять. Чекаю, чекаю, нарешті з вагона виповзає він… Тут його якась жінка зупинила… Товаришу Шкарбун, — каже, — ви додому? Не проти, якщо я з вами? Сама боюсь.

— Молодець! Узнав прізвище, — похвалив Володя.

— Це що! Слухайте далі. Пішли вони, а я за ними. Розмовляють про погоду, про огірки… Загалом, про всяку всячину. Нічого цікавого, йшли, йшли, потім Шкарбун каже: «Ну, до побачення. Я вже вдома», — і в хвіртку. Жінка пішла, в будинку Шкарбуна світло з'явилося. Я до вікна. Нічого не видно. Фіранка заважає. Я — так і сяк — не видно.

Спробував через паркан, а там здоровенний пес бігає. Отакий, — Діма високо підніс руку. — З теля.

— З теля? — скептично посміхнувся Альоша.

— Не віриш? Читав Конан Дойля «Записки Шерлока Холмса?» Справді, наче собака Баскервілей…

— Не заважай, Альошко! — попросив Володя.

— Що його робити? Бачу — височезний дуб. По стовбуру не видерешся, а гілки високо. Оглядівся на всі боки. Жердини біля сусіднього паркану звалені. Витягнув якнайтовщу, приставив до дерева і сяк-так видряпався на гілку. Подивився у вікно — повна перспектива. Стоїть Шкарбун навколішки, кітель скинув, в одній майці копирсається в грубці. Навіть голову встромив. «Димар забився», — думаю. А він весь у сажі виліз, у руках глечик.

— Глечик? — закліпав Володя. — З молоком?

Діма насмішкувато прискалив око.

— З молоком?.. Із золотом!

В Альоші і Володі й очі округлилися.

— Висипав — ціла гора! Запустив Шкарбун руки в золото і сидить, не поворухнеться… А потім назад у глечик зсипав, взяв його і вийшов. Не встиг я зміркувати, як бути, а Шкарбун уже на ганку і ліхтар у нього в руках — «Летюча миша». Прикрутив він гніт —і на вулицю. Озирнувся довкола і знову у двір. Відсунув собачу конуру і почав копати яму… Ліхтар горить ледь-ледь, нічого не розбереш. Але тут пощастило: визирнув місяць. Бачу — поставив глечик у яму, землею засипає… Зсунув конуру на те саме місце і пішов у будинок. Тільки-но я зібрався злазити, чую чиїсь кроки. Знаєте, хто прийшов?

— Уявлення не маю, — знизав плечима Володя.

— Так ось… — Діма для більшого ефекту навмисне затягнув паузу, — прийшов…

— Чого ти тягнеш? — обурився Альоша.

— Той! У білому піджаку! За яким ти стежив!

— Як же він там опинився? — здивувався Альоша.

— Ти повинен знати, ти за ним стежив.

Не витримавши допитливих поглядів товаришів, Альоша почервонів.

— Я його загубив з очей…

Діма аж схопився з лавки від збудження.

— У нього пістолет! Він його віддав Шкарбунові…

Діма ще розказував, що додому він повернувся о четвертій годині ранку, що йому здорово перепало і батько категорично заборонив виходити з дому. Але Альоша вже слухав неуважно. Після розповіді Діми положення зовсім змінилося. Він не хотів наражати друзів на небезпеку, але не з його вини із цього нічого не вийшло. Більше того — він тепер зобов'язаний попередити їх. І Альоша розповів про свої пригоди минулої ночі.

Володя зняв окуляри, протер їх кінчиком носової хусточки.

— Ми повинні зараз же піти в міліцію і заявити про все, — рішуче сказав він.

— Що ти там заявиш? — спитав Діма. — Те, що бачив ти і Альоша.

— Ми тут розмовляємо, а Шкарбун і цей…

— Петром його звати, — підказав Альоша, — а Шкарбуна — Гнатом Онуфрійовичем. Сам учора чув.

— І цей Петро, — мовив далі Діма, — взяли й переховали пістолет і золото в інше місце. Тоді як?

— А якщо вони когось вб'ють? — запитанням на запитання відповів Володя. — Вб'ють, а ми будемо вистежувати, радитись, чогось чекати… Ми ж точно встановили, що в них підпільна організація…

— Монархісти, — докинув Альоша.

— Може, монархісти, а може — ні. Без нас розберуться. Розповісти у нас є про що. Наприклад, Поніманський вигадав прізвище, здавав чемодан, знає всіх учасників організації, брав пакунок у Півня…

— І в перукаря, — додав Альоша.

— Про нього начебто все… Далі — Макогон. Вигадав, що вчився з Півнем… на його квартирі влаштовуються явки… Знає «ЯА» і «Сергія».

— От бачиш! — втрутився Діма. — Я маю рацію. Рано повідомляти. Сам кажеш: «ЯА», «Сергій». Ми ж не знаємо, хто вони такі.

— Вислухай до кінця. Я тобі, здається, не заважав, коли ти розповідав, — образився Володя. — Шкарбун має купу золота, пістолет йому передали… І цей суб'єкт у білому піджаці… Петро ходив навіщось до Вітьчиного будинку, був на Другій Дачній і стріляв у нього, — кивнув Володя на Альошу. — А ще Півень та перукар… Будь ласка, їх шестеро!

— Ще забув, — докинув Альоша, — у них є своя людина на Другій Дачній. Я ж розповідав — Петро вчора заходив до неї.

— Тим більше, — підхопив Володя і, звертаючись до Діми, спитав: — Цікаво, як ти, наприклад, гадаєш за ними стежити, коли їх уже семеро чоловік, а нас лише четверо, та до того ж тебе й Вітю з дому не випускають. Але це не все, їх далеко більше…

— Знайдемо кого-небудь, — не здавався Діма.

Альоша ніяк не міг вирішити, хто має рацію: Володя чи Діма. Коли говорив Володя, він згоджувався з ним, що слід повідомити в міліцію; коли ж слухав Діму, йому здавалося — треба почекати, поки остаточно про все не дізнаються.

А Володя напосідався на Діму.

— Ні, ти скажи, як збираєшся стежити за Шкарбуном? Щодня їздити до нього в Ясне?

Діма не знайшов, що відповісти.

— А Друга Дачна? У тебе там є знайомі хлопці? Мовчиш. А знаєш, де перукар живе?..

І Альоша приєднався до Володі. Діма невдовзі здався.

— Гаразд. Скоряюсь більшості, хоча й не згоден. В міліцію, то в міліцію. Ходімо.

ДИВНЕ ЗНАЙОМСТВО

Тільки-но пішов Поніманський, як з'явився Макогон.

— Я на кілька хвилин, — ще на порозі попередив він. — Мене сьогодні викликали і хоч-не-хоч їдь у Баку. Захворів один провідник, щоб йому пуття не було. Я навмисне заскочив: брати тобі чи не брати?

— Обов'язково! — сказав Чернушкін.

— Тоді давай грошенята. Минулого разу я домовився, обіцяли приготувати сотню доларів.

— А більше не вийде?

— Спробую…

— Тільки розумієш, Опанасе, в мене готівкою всього чотириста карбованців, решта в ощадкасі…

Макогон на якусь мить замислився.

— Вистачить. Навряд чи багато роздобуду.

Перелічивши гроші, Чернушкін віддав їх Макогонові.

— Дуже квапишся? — спитав Чернушкін, коли Макогон сховав гроші у внутрішню кишеню форменої залізничної тужурки. — Хочу з тобою порадитись.

— Хвилин на п'ятнадцять можу затриматись. А що таке?

Чернушкін коротко переказав суть своєї розмови з Поніманським.

— Н-да… — закрутив головою Макогон. — Ну й халепа… Тобі добре — знявся та й шукай вітра в полі. А в мене жінка, дочка…

— Думаєш, у мене сім'ї не було? — мимоволі вихопилося в Чернушкіна. — Припече — рідну матір забудеш… Начхати на Поніманського, Шкарбуна, Тетерю і, поки не пізно, ад'ю!

— Ти ж їм пообіцяв.

— Мало що я кому обіцяв.

— Адже їх можуть посадити.

— А мені яке діло? Хай самі викручуються.

— Якщо ти їм допоможеш, вони в боргу не залишаться. Віддячать.

— Я бачу, ти занадто турботливий став… — підозріло зиркнув Чернушкін на Макогона. — Праведник… Давай грати відкрито, без манівців, напрямки. Не про них, про себе турбуєшся…

— Не без того… І про себе турбуюсь. Тебе теж по маківці вдарять, якщо…

— Словом, радиш допомогти. Що ж, спробую… Випадком не знаєш, як звати сина ревізора?

— Звідки ти знаєш, що в нього є син?.. На дідька тобі здався цей хлопчисько?

— Не ображайся, Опанасе, але ти без уяви, фантазії. Адже через сина можна добратися до батька.

— Розумію, не дурний! — огризнувся Макогон. — Але твоя витівка не вигорить, тут не Америка.

— До чого тут Америка?

— Тільки що по радіо передавали оповідання американського письменника… дай пригадати… прізвище в нього хитромудре… ага! О’Генрі. Так от у нього там двоє вкрали хлоп'я мільйонера, викуп вимагали. У нас би спробували, — міліція відразу злапає…

— Потрібен мені твій О’Генрі! Самотужки щось вигадаєм… Познайомлюся з сином, поведу його кілька разів до нас у цирк та за куліси, покажу три-чотири фокуси, от він в мене й повірить, як у господа бога. А потім і до самого під'їду. Запрошу, ніби між іншим, до Шкарбуна в Ясне і тишком-нишком відправлю його на той світ.

— На словах нібито все гладенько, а як не вийде?.. — із сумнівом промовив Макогон.

— Засіб випробуваний, осічки не давав, — з хвастощами запевнив Чернушкін.

— Де ж тобі довелось?

— Було, голубе, було, — Чернушкін поплескав Макогона по гострому коліну. — Багато знатимеш — рано постарієш.

… В 1942 році, дезертирувавши з Червоної Армії, Чернушкін здався в полон. В таборі для радянських військовополонених він видавав політпрацівників, комсомольців, комуністів. Потім Чернушкіна, як одного з кращих агентів гестапо, перекинули в одне обласне місто, де успішно діяли підпільники, під виглядом офіцера Радянської Армії, що втік з німецького концтабору. Знаючи десяток простих фокусів, Чернушкін, улаштовуючи на вулицях, у дворах невеликі видовища, заводив знайомства з людьми, показував сфабриковані в гестапо партквиток і посвідчення особи радянського командира і просив зв'язати його з партизанами. Провокаторові вдалося скористатися довірливістю людей і пролізти в підпільну організацію. За його донесенням гітлерівці арештували і замучили в катівнях гестапо майже всіх її учасників…

… З самого ранку Віті не пощастило. За сніданком батько прочитав телеграму: «Анатолій виїхав новосибірським вагон сім крп прошу зустріти прийняти крп обіймаю цілую Максим».

— Чи ба! Від Олійника! — вигукнув Валентин Филимонович. — Цілу війну з ним пройшов пліч-о-пліч, з одного казана їли. Анатолія ось таким знав, під стіл пішки ходив. Поспішайте, підемо зустрічати. Новосибірський поїзд прибуває о восьмій двадцять.

Вітя спробував було відпроситись до Альоші, але батько був невблаганним. І Вітин план провалився. Згнітивши серце, він змушений був поїхати на вокзал.

В таксі по дорозі додому Анатолій Олійник розповів, що він демобілізувався з Радянської Армії і має намір вступити до художнього інституту. Якщо Валентин Филимонович та Людмила Йосипівна нічого не мають проти, то під час складання екзаменів він поживе в них.

Коли Анатолія влаштували, Валентин Филимонович пішов на роботу, заборонивши перед цим синові виходити з дому. Вітя не знаходив собі місця. У нього були важливі новини, а він ніяк не може вирватись до товаришів. Вітя тинявся з кутка в куток, обмірковуючи, як би чкурнути хоча б на півгодини.

— Бабусю, — запропонував він, догідливо зазираючи в очі Надії Миколаївні, — тобі нічого не треба купити?

— Нічого.

— А сіль у нас є?

— Повна банка.

— Може, по хліб збігати?

— Поки ви їздили на вокзал, Оленка купила… То тебе не допросишся, а сьогодні дивись… Якщо нудишся знічев'я, піди у палісадник і зріж сухі гілки на трояндах.

Вітя знехотя поплентався в палісадник. Тільки-но він відрізав садовими ножицями сухий пагін, як почув:

— Хлопчику, підійди, будь ласка.

Біля паркану стояв, широко усміхаючись, незнайомець у білій шовковій сорочці з галстуком-метеликом. В одній руці він тримав невеликий чорний чемодан, геть увесь обклеєний етикетками закордонних готелів, на другій недбало висів сірий картатий піджак. На голові хвацько сидів, трохи зсунутий на вухо, світло-коричневий берет.

Вітя теж посміхнувся. Надто вже кумедною здалася йому борідка клинцем у незнайомця. «Точнісінько у цапа», — подумав Вітя.

— Давно на цій вулиці живеш?

— Десять років.

— Чи, бува, не синок Миколи Івановича Нестеренка?

— Ні. Мій батько Сахно.

— Ти диви! Буває ж такий збіг! Ну викапаний Микола! А я спочатку так і вирішив — ти Миколин синок… Ох, і здорово ж сьогодні припікає… О ти, великий з великих, найдобріший з добрих, — жартома почав незнайомець, — пожалій, зглянься на бідного чужоземця, почастуй втомленого подорожнього склянкою живлючої вологи.

— Вам води?

— Атож, і якнайхолоднішої.

Вітя виніс наповненого по вінця кухля. Незнайомець, смакуючи, поволі сьорбав маленькими ковточками і примовляв:

— Добра… добра… водичка… Що ж, — повернув він кухля, — я твій неоплатний боржник. — Незнайомець поставив на землю чемодан і поклав піджак на паркан. — Айн, цвай, драй… — він тричі розвів руки. — Є щось у мене? — показав долоні.

— Нічого, — здивовано промовив Вітя. Тоді незнайомець стиснув долоні в кулаки.

— Аліус, метіус, міонус, фікіус… Фу! Фу! — дмухнув він по черзі в кулаки. — Прошу! — і простягнув враженому Віті два шоколадних батони. — Пригощайтесь, молодий чоловіче… На жаль, не знаю, як вас звати.

— Вітя… Спасибі, я не люблю цукерок.

— Що ж ви любите, Вікторе… не маю честі знати ваше по батькові.

— Валентинович.

— Якщо ви, Вікторе Валентиновичу, не любите шоколаду, то… Айн, цвай, драй! — і незнайомець вийняв з Вітиної кишені яблуко.

— Здорово! — не втримався Вітя. — Як це у вас виходить?

— Е! — погрозив незнайомець пальцем. — Це таємниця… Я все можу, я доктор чорної і білої магії. В моєму розпорядженні п'ять тисяч джіннів. Варто мені тільки наказати — і вони виконають будь-яке моє бажання… Ну що ж, час і познайомитись. Га?

— Давайте! — із задоволенням згодився Вітя.

— Власне, ти вже відрекомендувався, ну, а я — Чернушкін Сергій Олександрович, — і церемонно вклонився, — адміністратор цирку, в минулому відомий ілюзіоніст Нурад-Дін… Ти, видно, здивований з моєї появи на вашій вулиці? Нічого дивного немає. Є в мене задушевний друг, Нестеренко Микола Іванович… Коли обидва були хлопчиками, приміром, такими, як ти, виступали в цирку партерними акробатами. Потім він захопився дресируванням леопардів, а я зайнявся фокусами… Почалася війна, і радянське командування закинуло мене в тил до німців. У партизанському загоні знову зустрілись… Під час одного з одчайдушно сміливих рейдів у тил фашистів, коли наш загін розгромив штаб німецького корпусу, взяв у полон генерала, трьох полковників, Миколу було поранено, і на літаку його відправили на Велику Землю… Я залишився в партизанському загоні, потім з нашою армією дійшов до Берліна, розписався на стіні рейхстагу… Відгриміли гармати, і я знову повернувся в цирк. А з другом, — зітхнув він, — втратив зв'язок, ніяк не можу його знайти. До війни на вашій вулиці жили його батьки, забув, у якому номері… Не доводилось чувати таке прізвище?

Вітя заперечливо хитнув головою. — Видно, поїхали, — з жалем мовив Чернушкін. — Всю вулицю обійшов, тільки ваш будинок лишився. Навіть у тих питав, — кивнув Чернушкін в бік двох геодезистів, один з яких застиг біля теодоліта, а другий стояв з рейкою посеред вулиці.

— Спробуйте звернутись в адресне бюро, — порадив Вітя.

— Ідея! Молодець! Дуже вдячний. Ну, одержуй за пораду.

Вітя здивовано розглядав невеликий рожевий квадратик картону з круглою печаткою.

— Що це?

— Контрамарка на сьогоднішню виставу в цирк. Не забудь, початок о пів на восьму.

Вітя зітхнув і з жалем повернув контрамарку.

— Не пустять мене…

— Не пустять в цирк? Чого ж? — густі брови Чернушкіна звелися догори. — А-а!.. Здогадуюсь… завинив… покараний… А якщо я зайду, попрошу за тебе?

— З вами, звичайно, пустять…

— Отже, домовились: о шостій я зайду за тобою. Застану кого-небудь з рідних?

— Авжеж! Тато й мама в цей час уже вдома.

Тільки-но Чернушкін зник з очей, Вітя радісно застрибав на одній нозі і, побачивши сестричку, простягнув їй ножиці.

— Айн! Цвай! Драй! Будь ласка, забирай! А мені ніколи — в цирк треба збиратися!

НА ВЕРТОЛЬОТІ ЗА МАКОГОНОМ

На фабриці «Спартак» Єлізаров і Луговий більш як дві години пробули у відділі кадрів, вивчаючи особові справи. Але серед осіб, що працюють на фабриці, не знайшлося жодної, ім'я якої починалося б на О, по батькові — на С і прізвище — на М. Було два Опанаси, проте дальші їхні ініціали не збігалися. Стало ясно: «ОСМ» на фабриці не працює. Луговий і Єлізаров зайшли до секретаря партійної організації. Назустріч їм підвівся, помітно накульгуючи на ліву ногу, невеликий на зріст вже немолодий чоловік з жвавими сірими очима.

— Кореняк, — простягнув він руку. — Прошу сідати.

— Вчора у вас був майор Кульбич, — почав Єлізаров.

— Так, так. Добре, що ви приїхали. Сьогодні наш комсомолець Гонтар, — він призначений завскладом замість Тетері, приніс оцього папірця. Він знайшов його в столі Тетері. Подивіться. — Кореняк подав комісарові чвертку видертого із зошита аркуша.

Луговий підсунув стільця до Єлізарова. Рукою Тетері хімічним олівцем було написано і навхрест перекреслено: Оп. М. 42 м. Рат.

— Звичайно, «Оп», — сказав комісар, –

Опанас… І поряд «М»… Якщо раніш у нас були лише припущення, що загадкового «О СМ» звати Опанасом, то тепер, — він розправив записку, — це підтверджує сам Тетеря. Власне, товаришу Кореняк, ми до вас саме в цій справі. Ви відбудовували фабрику відразу ж після звільнення міста від німців…

— Було таке… Направив мене обком партії після поранення та контузії.

— Чи не пригадаєте, були на фабриці Опанаси, прізвища яких починались з «М»?

— Та як його сказати, — пригладив поріділе волосся Кореняк. — Минуло мало не два десятки років… Багато води збігло. Але як треба, то треба. Постараюсь пригадати. За точність не поручуся, фабрика, самі розумієте, велика… Ну ж і завданнячко ви мені дали, — покрутив Кореняк головою і зморщив лоба — Марчик… Закінчив у нас на фабриці інститут легкої промисловості і років два… ні, мабуть, три… точно, три, поїхав у місто Черемхово, Іркутської області. Взимку, читав в «Известиях», орденом «Знак пошани» його нагородили… Мишлєвський Опанас… Опанас… Павлович, колишній наш головний інженер, цього року поїхав в Африку, в республіку Малі… допомагає створювати швейну промисловість. Мітельман… по батькові не пам'ятаю… Працював експедитором… П'яниця безпросвітний. Звільнили…

Кореняк пригадав ще з десяток чоловік, але жодного підхожого серед них не було.

— У вас працює головним бухгалтером Поніманський. Що він являє собою? — спитав Луговий.

— А, Михайло Семенович… Особисто я недолюблюю його. Хвалько, підлабузник… Як колишній директор Світловидов приймав його на роботу, я був інспектором відділу кадрів і заперечував — Поніманського раніш судили за розкрадання соцвласності. Але Світловидов не зважив на мою думку…

Попрощавшись з Кореняком, комісар запропонував Луговому, оскільки вони вже на фабриці, зайти до ревізорів.

Андрій Остапович прочинив засклені двері. В кабінеті, крім Сахна, були Поніманський і Шкарбун.

— Не поспішайте з висновками, — гарячкував Поніманський, притискуючи руки до грудей, — напевне вкралася якась помилка, непорозуміння… Щокварталу ми звіряли кожний документ з Гнатом Онуфрійовичем.

Шкарбун поквапно хитнув головою.

— Почекайте хоча б два дні. Розберемось. Цього бути не може. Таке розходження… Чого ж ви мовчите, Гнате Онуфрійовичу! Негідник Тетеря навмисне заплутав облік, а нас з вами роблять шахраями… Скільки казав, наполягав, вимагав: вигнати його негайно. От і дочекалися… Та й…

Помітивши Лугового, Сахно зупинив Поніманського.

— Заждіть хвилинку, — і вийшов у коридор. — Ви до мене?

— З ким ви так бурхливо розмовляєте? — поцікавився комісар.

— Це головний бухгалтер Поніманський і начальник цеху Шкарбун. Ми виявили розходження в накладних між бухгалтерією, складом сировини і цехом. У мене враження: облік навмисне заплутувався. І не лише Тетерею…

— І на велику суму розходження? — спитав Луговий.

— Чимало. 19 560 карбованців 37 копійок.

— Коли ви, товаришу Сахно, остаточно розберетесь? — спитав комісар.

— Через три-чотири дні закінчимо.

— Добре, тільки не пізніше. Ну, не буду затримувати. До побачення.

Проходячи територією фабрики повз нові із залізобетону й скла корпуси, Луговий міркував уголос:

— 42 метри в записах Тетері в книжці Блока не зустрічаються… Треба гадати, це остання його крадіжка. Ратин, звичайно, призначався «Опанасові С М», але з якихось причин до нього не потрапив. От він і закреслив 42 метри. Чи немає тут зв'язку, Кириле Романовичу?

— В чому зв'язок?

— Адже в тюку, кинутому злочинцями на Загорській, теж 42 метри. Значить, «Опанас» живе на Загорській…

— Хто там у нас працює?

— Якименко та Шовкопляс… Але вони не знають, що слід шукати саме «Опанаса С М». Якщо ми з вами зайнялися цією справою, Кириле Романовичу, то давайте доведемо до кінця.

— На Загорську пропонуєш? Я не проти…

Не зводячи очей з дороги, сержант-водій спитав:

— Як там Щербина, товаришу комісар?

— Сьогодні дзвонив. Справа пішла на одужання. Лікарі обіцяють цими днями виписати… Не забудьте, Андрію Остаповичу, залишити для Щербини путівку на курорт.

— Залишили дві на серпень. Для нього і для дружини.

Машина мчала широким асфальтованим шосе, що недавно з'єднало фабрику з центром міста.

— Свіжа? — взявши газету, що лежала на сидінні, спитав Єлізаров.

— Сьогоднішня… «Радянський спорт». На четвертій сторінці цікавий звіт про гру наших футболістів з воронезьким «Трудом».

— Мені здається, — обернувся комісар до Лугового, — у нас з приводу цієї справи теж десь «Труд» згадується…

— А-а! Таж у газету «Труд» були загорнуті відрізи, знайдені в чемодані.

— І вгорі газети відірвано клаптик саме в тому місці, де поштарі звичайно зазначають адресу передплатника… Може, заїдемо на поштову філію, що обслуговує Загорську?

В газетній експедиції поштової філії через кілька хвилин по квитанціях серед передплатників на «Труд» знайшли Макогона О. С, що мешкає в будинку № 10-а, квартира 2, на Загорській.

— Що ж, Андрію Остаповичу, здається, Макогон О. С. і «Опанас С. М.» — одна особа.

— А раптом фатальний збіг? Може, цього Макогона звати Олександром Сергійовичем, чи Омельком Семеновичем, чи Олексою Свиридовичем… Та мало які можуть бути імена, що починаються на О і по батькові на С. Під'їдемо в домоуправління і уточнимо. До того ж дізнаємось, як посувається перевірка в Шовкопляса і Якименка. Може, Макогон потрапив у їхнє поле зору.

Якименко і Шовкопляс були на місці.

— Макогон… Макогон… — перегортаючи список, шукав Якименко. — Так… так… I… К… Л… Ага! Тут. Майборода… Макогон… Опанас Степанович, 1918 року народження, безпартійний, мешкає на Загорській № 10-а, квартира 2 з дружиною й дочкою, провідник у поїздах далекого слідування, судився за шахрайство та спекуляцію… Мешкає на цій вулиці сім років, приїхав з Дунаєвець, Хмельницької області… З сусідами не підтримує знайомства…

— Так ось чого Поніманський і Тетеря, говорячи про Опанаса, згадували Баку! Макогон провідник. Мабуть, їздить у тому напрямі, — висловив припущення Луговий. — Треба негайно затримати Макогона і зробити на квартирі обшук.

Вдома Макогона не було. Із слів його дружини він вранці несподівано поїхав у Баку.

Якименко та Шовкопляс лишилися провести обшук, а комісар і Луговий поспішили на станцію, сподіваючись встигнути до відходу поїзда. Але їм не пощастило. Швидкий поїзд № 32 на Баку вже дві години знаходився в дорозі. Начальник вокзалу передав їм розклад руху поїзда № 32. Перша велика зупинка була в Ростові-на-Дону. Поїзд туди прибував о 23 годині 52 хвилини.

Кілька хвилин комісар безуспішно намагався додзвонитися в агентство Аерофлоту, але щоразу короткі гудки повідомляли, що абонент зайнятий.

— Давайте краще туди поїдемо, — запропонував Андрій Остапович. — Скоріше буде.

Загорська була по дорозі, і вони заїхали дізнатись, як ідуть справи в Якименка та Шовкопляса. Наслідки перевершили сподівання: в льоху виявили 73 метри ратину.

В великому, освітленому голубим приємним світлом приміщенні Аерофлоту було людно.

— Я начальник міського управління міліції, — звернувся до чергового диспетчера Єлізаров. — Терміново потрібно два місця на Ростов.

— Будь ласка. Завтра о шостій двадцять в Ростов вилітає ТУ-104.

— Нам треба сьогодні прибути, і до одинадцятої вечора.

— На сьогоднішній рейс квитки продано. Але ми б улаштували ваших товаришів. Та біда в тім, що над Ростовом гроза. Аеропорт закритий. Так що, на жаль, нічим допомогти не можу.

— Начальник агентства в себе?

— В себе. Перші двері праворуч.

Вислухавши працівників міліції, начальник агентства замислився.

— Через якісь там дрібниці ми б не турбували вас, Степане Леонтійовичу, — сказав Луговий.

— Розумію… Розумію… А якщо ваших працівників висадити в іншому якомусь пункті недалеко від Ростова. Такий варіант підходить?

— Звичайно. Лише б наздогнати бакинський поїзд. А чи то буде Ростов, чи інша станція, не так важливо.

— Ви можете назвати, де він зупиняється?

— Будь ласка, — дістав Луговий розклад.

— Ось Мальцеве. Зупинка три хвилини. Влаштовує?

— Цілком, — сказав Луговий. Начальник агентства натиснув кнопку селектора.

— Товаришу Шостак, у нас є вільні від роботи екіпажі вертольотів? МІ-4… Чудово. Готуйтесь до вильоту… Коли? Зараз узнаю… — повернувши голову, він спитав: — Через скільки хвилин ваші працівники можуть вилетіти?

— Через півгодини, — відповів комісар.

— Отже, так, Юрію Гларіоновичу, через півгодини до вас з'являться працівники міліції… Прізвища?

— Шилов і Кирюша, — підказав Луговий…

Рівно через тридцять хвилин вертоліт, немов гігантський метелик, піднявся з аеродрому і взяв курс на Мальцево.

ПОХІД У МІЛІЦІЮ

Хлопці підійшли до міського управління міліції. Альоша зайшов до чергового, а Діма й Володя лишилися в сквері.

— Чого тобі, хлопчику? — підвівши голову, спитав майор.

— Мені треба самого головного начальника, — трохи ніяковіючи, але твердо сказав Альоша.

— А може, ми вдвох розберемось? — усміхнувся майор. — Спочатку розкажи, що в тебе, а потім, коли треба, підемо до самого головного начальника. Та до того ж начальника і його заступника в управлінні зараз нема.

Альоша вважав, що його питання може вирішити лише начальник міліції, і взявся за ручку дверей.

— Зажди! — зупинив його майор, але тут задеренчав один з численних телефонів. — Черговий управління міліції Зацепін слухає вас.

Майор робив знаки Альоші залишитись, але той вислизнув з кімнати.

— Доведеться почекати, — сівши поряд з товаришами на лавку, сказав Альоша. — Начальник поїхав і заступник теж.

— Почекаємо, — згодився Володя.

— Чого нам тут стовбичити, — незадоволено буркнув Діма. — Прийдемо завтра.

— Знову ти за своє, — скривився Альоша. — Здається, домовились.

— Добре, чекатимемо, — з покірним виглядом відповів Діма. Та мовчав він недовго. — Де Вітя? Куди він пішов?

— А він сьогодні й не приходив, — відповів Володя.

— Не приходив? Що з ним? — запитливо подивився Діма на товаришів. — А що, як перукар його вбив?

— Кращого нічого не міг вигадати? — розгнівався Альоша, але тривога вже закралася йому в душу.

Занепокоївся і Володя. Вони зовсім забули про Вітю. Ще друзями називаються…

— Давайте не будемо думати й гадати, — запропонував він, — підемо до Віті і довідаємось, що з ним.

… В палісаднику хлопці побачили Надію Миколаївну. Тихенько мугикаючи собі під ніс якусь пісню, вона поралася біля клумби вогненно-червоних жоржин.

— Вітя в садку, — помітивши хлопців, сказала вона.

Широко розкинувши руки, в самих синіх з білою облямівкою трусах, Вітя терпляче лежав під палючим промінням сонця посеред невеликого острівка трави. На голові білів тюрбан з рушника.

Дорогою Альоша, Діма й Володя робили різні припущення, чого Вітя не прийшов, що з ним трапилось. Хіба кому-небудь з них могло спасти на думку, що заступник начальника НПВБ міг знехтувати своїми обов'язками, забути про присягу? А він — на тобі — живий і здоровий лежить, блаженно заплющивши очі, ніжиться на сонці. Від обурення ніхто не міг промовити й слова. Першим отямився Альоша.

— Пішли! — круто повернувся він. — Все ясно! Нам тут нічого робити.

Вітя почув голос і ледь-ледь розплющив очі.

— А, це ви, — позіхаючи підвівся він.

— Ні, це не ми, це тобі сниться! — вигукнув Альоша. — Якщо тобі начхати, наплювати на товаришів, не хочеш бути з нами, то відверто скажи… Так знаєш, хто робить? Так… — затнувся він, від хвилювання не знаходячи в своєму лексиконі слова, яке могло хоча б частково охарактеризувати Вітин вчинок. — Знаєш?!

— Договорюй, договорюй! — взявся в боки Вітя. — Чого ж ти замовк?

Володя бачив, що ось-ось вибухне серйозна сварка. Альоша й Вітя нагадували задирикуватих півнів, готових кинутись у бій. Перш за все треба вислухати Вітю, а потім вирішувати.

Володя став між Вітею та Альошею.

— Стривай, Альошо! І ти, Вікторе, притримай язика… Та припиніть же!

Вітя й Альоша, намагаючись не дивитись один на одного, розійшлися в різні боки. Вперше за їхню довгорічну дружбу вони серйозно посварились.

— Скажи, чого ти не прийшов? — спитав Володя.

— Кинь, Володю, час гаяти! — втрутився Діма. — Почне зараз що-небудь вигадувати, виправдовуватись…

— Я не винен, мені нема чого виправдовуватись. Ех! А я ж їх товаришами вважав… — обличчя Віті скривилося в презирливій гримасі. — Хоча б поцікавились… — і він, махнувши рукою, відвернувся. Йому стало шкода себе, і він ледве стримався, щоб не заплакати.

— А ти розкажи, — примирливо почав Володя. — Звідки нам знати? Тому й прийшли… У тебе справді щось серйозне?

— Так, серйозне, — не зразу мовив Вітя.

Альоші і Дімі стало ніяково. Погарячкували й образили товариша. Зовсім іншим тоном, але все ще суплячись, Альоша сказав:

— Розповідай. Ми чекаємо. Чи накажеш просити тебе, навколішки ставати…

— Не треба мене просити… — і, трохи помовчавши, Вітя розповів: він уже зібрався на нараду, але змушений був поїхати з батьком на вокзал зустрічати сина його фронтового друга. Та це ще півбіди. Гірше, що батько категорично заборонив йому виходити з дому. Ось чого він не прийшов.

— Якби ви знали, як мені треба вас бачити. Я ж дізнався: прізвище перукаря — Вернасович, звати — Едуардом Павловичем, мешкає на Київській, дев'ять, квартира двадцять… Як тільки він зачинив перукарню, я за ним до самого будинку дійшов. Більше години чекав…

— Як ти взнав його прізвище? — спитав Володя.

— Дуже просто. Через хлопчаків. Вони в дворі у волейбол грали… Тільки-но Вернасович вийшов з дому, відразу ж подався в центр. Я — за ним. Зупинився він біля готелю «Інтурист». Постояв, постояв на розі, і ось тут з готелю виходить такий важний, пихатий пан, відразу видно — іноземець. Вернасович озирнувся на всі боки, підскочив до нього і щось швидко затараторив. А той відповідає: «Тре б'єн, месьє… Тре б'єн…»

— Ми французьку вчимо, — сказав Володя. — «Тре б'єн» — дуже добре, а «месьє»— пан.

— … Поговорили вони, поговорили, і разом у готель. Я теж поткнувся, але швейцар не пустив. Чекав-чекав, а Вернасовича нема й нема. Потім здогадався, що він через другий хід вийшов.

— Зрозуміла річ, — впевнено мовив Альоша, — що цей француз з Парижа — агент білогвардійців-монархістів. Вони всі в Парижі окопались.

— Бачиш, — дорікнув Володя Дімі, — а ти не хочеш заявляти. Адже іноземця треба негайно затримати.

— Виходить, по-твоєму, хай за нас хтось робить? — відрізав Діма.

— Куди заявляти? Хоч убий, нічого не втямлю! Що трапилось? — Вітя здивовано переводив погляд з одного товариша на іншого.

Тоді хлопці, перебиваючи один одного, розповіли Віті про Шкарбуна і Тетерю.

— Ну, — звертаючись до Віті, спитав Володя, — хто з нас має рацію: Дімка чи я? Будемо повідомляти чи стежити далі?

— Н-да… — протяг Вітя. — Ну й спра-ви-и… Тут треба розібратися. Хто його зна? Звичайно, про все дізнатись — добре. А то з'явишся і почнеш нісенітниці верзти: казала — мазала, начебто… буцімто… здається…

— А я що? — зрадів Діма. — Вітька одразу зрозумів мене.

— То ти проти? Не хочеш повідомляти? — насупився Альоша.

Вітя зайняв нейтральну позицію:

— Краще почекаємо ще кілька днів. Тоді точно про кожного все дізнаємось.

— З вами охрипнеш, поки домовишся, — похитав головою Володя. — Адже сам десять хвилин тому казав, що тебе з дому ані на крок не пускають. Хто ж стежитиме? Я та він? — показав Володя на Альошу. — Дімка теж не береться до уваги, йому за Ясне добре перепало, його батька я знаю. Коли стане відомо, що він і сьогодні пішов…

— Попаде! — меланхолійно кинув Діма. — Я теж… — і зупинився на півслові. —Хто це? — штовхнув він ліктем Вітю в бік.

— А-а! Олійник, який до нас приїхав.

— Добрий день, хлопці, — широко усміхаючись, підійшов Олійник. — Про що це ви так гаряче сперечаєтесь?

— Ми… ми, дядю Толю, — закліпав повіками Вітя. — Ми говорили, як наші здорово виграли у воронезького «Труда».

— Чотири сухих м'ячі! — підхопив Альоша. — Оце так рахунок!

— Бачу, ви запеклі болільники. А самі граєте в футбол?

— Звичайно! — вигукнув Вітя. — Оце Альоша. Він у нас знаменитий воротар… Діма — найкращий центр — форвард.

А ти ким? — спитав Олійник Вітю.

Лівий крайній.

— А Володя, — докинув Діма, — захисник першого класу.

— Який з мене захисник, — почервонів Володя. — Так, коли нікого немає, беруть. Я ж в окулярах.

— Дуже радий познайомитись. Мені називати себе не треба. Я кінчиком вуха чув, що Віктор мене вже відрекомендував… Ну, не буду заважати. Бачу — розмова професійна, а я — не спеціаліст з футбола.

Олійник відійшов од хлопців, сів на складеному стільці і розкрив етюдник.

Альоша не витримав, підійшов. Кілька мазків пензлем — і на полотні з'явились обриси крислатої яблуні.

Зацікавившись, підступили й інші хлопці.

— Здорово! — В це одне слово Діма вклав усе своє захоплення майстерністю художника.

Олійник замислився з пензлем у руці. Альоша несміло підказав:

— Верхню гілку я намалював би сієною і… ледь-ледь додав ультрамарину або умбри…

— Дякую за пораду, але тут краще підійде, мабуть, тіондиго коричнева… — і, спохватившись, повернувся до Альоші: — Я бачу, ти розумієшся на фарбах. Малюєш?

— Трошки… Розумієте, фон у мене начебто виходить, а от деталі…

Олійник чогось весело зареготав.

— Не ображайся, ти нагадав мені один історичний анекдот… Про Рубенса… Ти, звичайно, чув про такого великого майстра фламандського живопису?

Альоша кивнув головою.

— Так от до Рубенса прийшов молодий Ван-Дейк, тоді ще художник-початківець, і попросив прийняти його в учні. Рубенс спитав Ван-Дейка, що той уміє робити. «Фони», — відповів Ван-Дейк. Рубенс від щирого серця розсміявся. «Ну, мені вчити вас нічого, фони я й сам не вмію робити…» На той час Рубенс був уже визнаним майстром не лише в себе, в Антверпені, де він жив, але й далеко за його межами…

Хлопці засміялись. Справді, ситуація нагадувала розмову між Рубенсом і Ван-Дейком, коли відкинути те, що вона відбулася на триста років пізніше. Адже Рубенс жив наприкінці XVI і на початку XVII сторіччя.

— Пішли, — смикнув хлопців Альоша. — По собі знаю, коли за спиною стоять, не клеїться.

— Нічого, дивіться, — озвався Олійник. — Ви мені не заважаєте.

— Ні, ми краще підемо. До побачення… — і Альоша першим попрямував до виходу. За ним один за одним потяглися й інші хлопці. Біля хвіртки вони затримались.

— Що ж робитимемо? — повернувся Альоша до перерваної розмови.

— Хай кожний обміркує, а завтра зустрінемось в Альоші, — запропонував Вітя. — … Ой, забув! Мені не можна виходити. Приходьте краще до мене.

— Ну то як? — подивився Альоша на Володю. — Згоден відкласти до завтра?

— Ніяк не можу втямити, навіщо відкладати.

— В міліцію пізно… Шоста година, — втрутився Діма. — Там все одно нікого немає.

— А коли що-небудь станеться? — підвищив голос Володя. — Коли…

— Тсс! — зашипів Вітя. — Батько йде!

— Ох! — спохватився Діма. — Забалакався з вами, а мої, певно, уже вдома. — Широко розмахуючи руками, побіг уздовж вулиці.

— Ми ж не домовились! — гукнув йому навздогін Володя.

— Завтра буду о дев'ятій! — не зупиняючись, кинув Діма.

До хлопців підійшов Сахно.

— Як справи, молоді люди?

— Нічого… Спасибі… — відповів Альоша.

— Вітя, ти з товаришами довго не затримуйся. Зараз мама прийде, будемо обідати. Анатолій Максимович удома?

— Він там, — показав Вітя у сад. — Малює.

— Ну, я піду, — невдоволено сказав Володя: адже вони так ні до чого й не домовились.

— І я з тобою, — сказав Альоша.

— Завтра о дев'ятій, — нагадав Вітя й подумав, що час наближається до шостої і з хвилини на хвилину має бути Чернушкін… Ех, шкода, не розповів хлопцям про своє дивне знайомство. От би позаздрили!

— Чого зажурився, які проблеми виникли? — ласкаво спитав Сахно в сина.

— Я вдень познайомився з одним дядьком. Поглянув би ти, які він фокуси показує! Ось дав мені контрамарку в цирк і обіцяв зайти за мною. Тату, ти мене пустиш?

РОЗПРАВА

Поніманський дочекався, поки Шкарбун вийшов з фабрики, і наздогнав його.

— Гнате, де гроші для Чернушкіна?

— При собі немає. Поїхали в Ясне, там віддам.

Електричка була повна-повнісінька, і майже цілу дорогу вони простояли в тамбурі. Лише перед самим Ясним пасажирів значно поменшало, і Поніманський з Шкарбуном могли, не боячись сторонніх, поговорити відверто.

— Михайле Семеновичу, а чи не підуть наші гроші на вітер?

— Ти про Сергія Олександровича… Не думаю. Він не менш від нас зацікавлений.

— Та воно так… Але надто багато заправив. Треба було поторгуватись.

— Гадаєш, не торгувався? Піди домовся. Адже знаєш його. Копійки не вирвеш.

— І взагалі… — розвів руками Шкарбун.

— Що взагалі?! — розсердився Поніманський. — Що взагалі?

— Не гарячкуй. Річ не в самих грошах. Припустимо, привезе Чернушкін до мене на дачу Сахна. Що з ним робитимемо?

— У нас же пістолет.

— А сусіди? Ти що ж думаєш, у нас полігон, тир, цілісінький день бахкають…

— Не розумію, чого ти хочеш… Адже ревізор уже виявив пересортування, порушення стандарту, лекало в тебе забрали… Документи опечатали. Попадеш у міліцію — там жартувати не люблять.

— Вб'єш його — прийде інший. Адже документи все одно в них залишаться.

— Інший — не він. Ти на собі зазнав, який Сахно, до кожної дрібниці докопується… Акта він ще не написав: в нього на клаптиках помітки, хто в них буде розбиратись. Поки прийде інший, поки ознайомиться, а там подивимось. Гірше, повір, не буде. Та й для іншого ревізора наука.

— Зажди, зажди. Ми теж не ликом шиті. Тільки-но ревізора не стане, до нас візьмуться. Адже, сам кажеш, в міліції не дурні сидять. Зрозуміють, що до чого, кому вигідно ревізора вбити…

Контрпитання збентежили Поніманського, примусили замислитись.

Прогуркотівши на стрілках, електричка плавно зупинилась біля невеликого дачного вокзалу. Поніманський і Шкарбун вийшли на перон.

— Мишко, тут на станції добре пиво. Зайдемо?

— Куди тобі пиво? І так мало не луснеш.

Шкарбун різко повернувся і, не мовлячи й слова, зник у буфеті. Залишившись сам, Поніманський заклав руки за спину і нервово походжав, час від часу сердито поглядаючи у вікно буфету. Черга посувалася поволі. «Пиво п'є! — обурювався Поніманський. — А мені треба встигнути туди й назад, а там ще Тетеря хникати почне, з безглуздими запитаннями чіплятиметься…»

Відхекуючись, показався Шкарбун.

— Ходімо швидше! — почав підганяти Поніманський. Але той не відповідав і лише сопів.

Біля молочного магазину Шкарбун витяг з кишені сітку і буркнув:

— Я зараз.

Поніманський кипів від обурення. «То пиво, то молоко! Так я ніколи не виберуся звідси…»

— З-за дурної голови й ногам горе! — із злістю випалив Шкарбун, вийшовши з сіткою, набитою пляшками кефіру, молока й якимись пакунками. — І надала мені нечиста сила узяти Тетерю. Ти б тільки подивився, як він, сучий син, каверзує: «Я людина хвора… дієтник. Мені грубої їжі не можна. Вдома я їв молоко, сметану, курятину…» 1 як його спекатись?

Від думки, що зненацька промайнула в голові, Поніманський зупинився і, забувши про сварку з Шкарбуном, смикнув його за рукав, гаряче зашепотів:

— Гнате, Гнате!.. Зупинись, послухай! Адже все можна звалити на Тетерю. На нього насамперед подумають, що він убив ревізора.

Шкарбун теж зупинився.

— Думка непогана, лише треба зробити, щоб комар носа не підточив.

— Не сумнівайся, — запевнив Поніманський, — буде все як слід. Я ще пораджусь з Сергієм Олександровичем… А щодо стрілянини не бійся. В крайньому разі можна й голими руками…

Як і чекав Поніманський, Тетеря відразу ж причепився до нього з запитаннями. Чи приніс гроші, що з Катею, як на фабриці? Які про нього точаться розмови, чи шукають його?

— Які гроші? — щиро здивувався Поніманський.

— Як то які? — спалахнув Тетеря. — Ті, що я віддав ревізорові.

— Чи не тому, в якого ти стріляв і вбив? — єхидно прискалив око Поніманський. — Якщо ти маєш на увазі Сахна, то він наказав низько тобі вклонитись, передавав привіт. Він здоровий, як бик, того ж і тобі бажає.

— Я не казав, що вбив!

— А хто, я казав?

— Гнат Онуфрійович може підтвердити. Я сказав, що стріляв! А влучив чи не влучив — не знаю.

— Ох, вони, чи бачите, не знають… Ох, їх, чи бачите, образили, скривдили…

— Коли такий розумний — спробуй сам. Це тобі не арифмометр крутити, не на рахівниці клацати.

— Здається, я в снайпери не записувався, — сполотнів Поніманський. — Щоб на рахівниці клацати, теж треба розум мати, і не курячий, як у тебе.

— Курячий… Може й курячий. Але й у тебе не кращий. Через кого я встряв у халепу? Твоїх безглуздих порад слухався!

— Ха! Подивіться на цього лицаря! — театральним жестом вказав Поніманський на Тетерю. — Уявіть собі, вони навіть здатні ображатись, думати, міркувати, метикувати… Хто ти такий?! Хто?! Тьху! Нікчема, слизняк! Невдячна тварюка! Забув, скільки я для тебе зробив? Забув?!

— А ти забув, що я для тебе зробив?! Ось костюмчик, — Тетеря схопив Поніманського за вилоги піджака, — на чиї грошики пошитий?! На мої, дурня й слизняка Тетері!

— Відійди! — Поніманський так штовхнув Тетерю в груди, що той насилу втримався на ногах.

Шкарбун, що до цього мовчазно споглядав сварку, знайшов за потрібне втрутитись.

— Ви що, блекоти об'їлися! Навколо сусіди, почують… Михайле Семеновичу, заспокойся, прошу тебе. І ти, Петре, не хлопчак, здається. Краще поїж, зголоднів, певно. Ось сирок, сметана, кефірчик…

— Годуй, годуй на свою голову! — скривився Поніманський. — Віддячить точнісінько так, як мені. Вже хто-хто, а я ж його, як рідного брата, з усякого лиха виручав.

— Браток знайшовся! — з ненавистю викрикнув Тетеря. — Свою ти шкуру рятував!

В Поніманського ладна була зірватися нова лайка, але він помітив енергійні знаки, що їх подавав Шкарбун за спиною Тетері, і стримався. Демонстративно одвернувшись від Тетері, сказав:

— Гнате Онуфрійовичу, мені час…

— Зараз. — І Шкарбун вийшов у другу кімнату.

Не звертаючи уваги на Тетерю, наче його й не було тут, Поніманський, похитуючись з носків на закаблуки, насвистував крізь зуби веселу мелодію.

Вибух гніву знесилив Тетерю. Низько схиливши голову, він уривчасто дихав.

Повернувся Шкарбун і простягнув Поніманському пакет.

— На. Копійка в копійку тисяча п'ятсот… Все ж таки поторгуйся, може, якусь сотню і вирвеш.

— Ти, Гнате, не ображайся, але гроші рахунок люблять.

— Перевіряй, коли охота.

Поніманський вийняв гроші з конверта, розклав на столі по купюрах і, з спритністю справжнього касира, швидко їх перелічив.

— Щось підсумок не збігається, — поморщився він.

— Не знаю, рівно півтори поклав.

— Не вистачає двадцяти чотирьох карбованців.

— Не може бути, полічи ще раз.

— На, перевір сам. — Поніманський недбало відсунув гроші, і вони віялом розсипалися по столу.

Зненацька підхопився Тетеря, згріб гроші докупи і почав гарячково запихати їх у кишені. Шкарбун і Поніманський були настільки вражені, що слова не могли мовити. Першим опам'ятався Шкарбун.

— Ти що, Петре?! Ану викладай гроші!

— І не подумаю! Своє взяв! Те, що ви винні мені!

— Тобі винні? — голос Шкарбуна затремтів від люті. — Але при чому тут я? При чому?! Винні — вимагай.

— Сам тепер з них вимагай! Я своє одержав і знати нічого не знаю. Візьми з нього, — мотнув Тетеря головою на Поніманського, — з Макогона, з Бабченка…

— Кинь дурня строїти! — урвав Шкарбун. — По-доброму кажу: не виводь мене з терпіння. Я мовчу, мовчу, але…

— Що «але»? Погрожуєш? Всі ви в мене ось де сидите. — Тетеря промовисто стиснув розчепірені пальці в кулак. — Начхав я на всіх вас! — і, зірвавшись з стільця, метнувся до дверей.

Тремтячи від гніву, Шкарбун рвонувся за Тетерею, але перекинув стільця, спіткнувся і впав.

— Мишко, тримай його! Тримай! — заревів він.

Поніманський схопив Тетерю ззаду за шию і вереснув від болю — Тетеря приловчився і вп'явся зубами в руку. Наспів Шкарбун і з розмаху вдарив Тетерю кулаком у перенісся. Той, наче підтятий, повалився на підлогу, його білий піджак побурів від крові. З несамовитою люттю Шкарбун накинувся на Тетерю, топтав чобітьми….

— Припини, Гнате! Досить! — намагався зупинити його Поніманський

— Відчепись! — скаженів Шкарбун. — Вб'ю!

ЧЕРНУШКІН ВХОДИТЬ У ДОВІР'Я

Попрощавшись з Вітею, Чернушкін заспішив додому і, діставши свій найкращий костюм, довго чистив його. Потім ретельно випрасував штани, сорочку. Причепурившись, він зайшов до сусідів подивитись на себе в трюмо і лишився задоволений.

«Вигляд відповідний, от лише заріс трохи, — помацав він потилицю. — Заскочу до Вернасовича. Відразу двох зайців уб'ю: підстрижусь і довідаюсь, чи дістав він обіцяне».

— Чим можу служити? — з професійною усмішкою зустрів його Вернасович.

Чернушкіну одразу впало у вічі, що майстер чимсь збентежений, але він удав, що нічого не помітив.

— Трошки підрівняй скроні й потилицю.

Орудуючи ножицями, Вернасович обережно спитав:

— Пробачте за нескромне питання, адже ви приятелі з Поніманським… У нього є знайомі… працівники прокуратури?

Чернушкін насторожився.

— Здається, є, — ухильно відповів він, — а втім, запевняти не можу.

Начальник гестапо обергрупенфюрер барон фон Веттер, агентом якого був у війну він, Чернушкін, не раз підкреслював: «Як би вам, Черемушкін, не кортіло щось вивідати в людини, переборіть своє бажання, це будьте настирливим, терпляче чекайте, зробіть вигляд, що це вас абсолютно не цікавить, і вона вам сама про все розповість».

Старанно натискуючи на грушу пульверизатора, Вернасович справді не витримав.

— Ви випадково не знаєте Петра Борисовича? Він де працює? В прокуратурі?

Чернушкін полегшено засміявся.

— Знайшов прокурора! Він же безграмотний, зроду книжки в руки не брав.

— Він мені сказав…

— Сказав, а ти й вуха розвісив. Та його туди на гарматний постріл не підпустять. Сказати хто завгодно може… Хіба мені важко назвати себе, гм… начальником міліції? Язик без кісток.

З одного боку відповідь Чернушкіна заспокоїла Вернасовича: нема чого тремтіти за свою шкуру й долари. Але водночас було дуже прикро, що така нікчемна людина зуміла обкрутити його кругом пальця. «Треба сьогодні ж розшукати його, побити й відібрати все, що він у мене видурив».

— Ви не знаєте, де його можна знайти? — спитав Вернасович.

— Він поїхав з міста…

— Скоро повернеться?

— Думаю, що ні… Одержуйте, — відлічив Чернушкін гроші. — Дякую. Тепер я виглядаю на десять років молодшим.

— Вас як і раніше цікавить… — затнувся Вернасович, — іноземна валюта?

— Дивлячись яка. Італійських лір, наприклад, не візьму. Нестійка, нетверда валюта, курс увесь час падає.

— В мене франки.

— Нові чи старі?

— Нові, зрозуміла річ. Вчора ввечері біля готелю «Інтурист» мені пощастило дістати в одного іноземного туриста, комерсанта з Тулузи, двадцять сім франків.

Поторгувавшись, Чернушкін забрав франки і заскочив додому сховати їх. Відчинивши чемодан, він підняв друге дно і побачив загорнуті в пергаментний папір фальшиві ордени Радянського Союзу, якими в свій час його наділив Веттер. Втираючись у довіру до підпільників, Чернушкін використав їх разом з фальшивим партійним квитком і посвідченням радянського командира. Кілька разів він збирався викинути ордени, боячись тримати такий важливий доказ проти себе, але в останню хвилину відмовлявся од свого наміру. Мало що може статися, а може й знадобляться?

— Ось, голуб'ятка мої, і знадобились, — усміхнувся Чернушкін, прикріплюючи підробки до піджака.

Глянув у дзеркальце і скривився.

— Е, забагато начіпляв…

Зняв орден Вітчизняної війни, Олександра Невського та Червоної Зірки, залишивши два Червоного Прапора.

По дорозі до Сахна випадково побачив у газетному кіоску книжку відомого фокусника Арутюна Акопяна з інтригуючою назвою «Фокуси на естраді» і купив її.

Ще здаля помітив Чернушкін Вітю біля палісадника і поруч з ним якогось високого на зріст ледь-ледь сутулого чоловіка. «Мабуть, сам Сахно».

За два кроки до них він зняв з голови капелюха й стримано вклонився.

— Чернушкін… Сергій Олександрович. Якщо не помиляюсь, ви Вітин батько?

Сахно ствердно кивнув головою і простягнув руку.

— Сахно Валентин Филимонович…

— Ви мені пробачте, можливо, з педагогічної точки зору моя поведінка не цілком виправдана… Я, так би мовити, втрутився в питання виховання вашого сина. Не довідавшись про вашу, Валентине Филимоновичу, думку, я поквапився запросити Вітю в цирк… Але я був так зворушений, побачивши вашого хлопчика… Та ви, сподіваюсь, зрозумієте… — і він для більшого враження навмисне зробив паузу. — В роки Великої Вітчизняної війни фашисти мою сім'ю, сім'ю партизана, вивезли в Бухенвальд і замучили дружину та двох хлопчиків… — Чернушкін вийняв хусточку і, відвернувшись, приклав до очей.

Валентину Филимоновичу стало шкода цієї вже немолодої людини, що втратила найдорожче — сім'ю.

— Тепер один як палець… Сім'ю заводити пізно, за плечима п'ять десятків… Хотів узяти на виховання сироту з дитбудинку, але робота в мене така… — він урвав свою розповідь важким зітханням, — завжди на колесах… До війни і після демобілізації я був маніпулятором, а от уже два роки адміністратором… Серце підводить, спритність не та вже…

Валентин Филимонович мовчав. Хіба допоможуть слова в такому горі?

Чернушкін провів по обличчю рукою, ніби відганяючи сумні спогади.

— Що минуло, того не повернеш… Ми з Вітею чекаємо вашого рішення. Сподіваюсь, не заперечуватимете, якщо він проведе один вечір зі мною в цирку. Обіцяю очей з нього не спускати і доставити в повній цілості.

— Чи зручно?.. Він заважатиме вам…

— О, що ви!

— Сергію Олександровичу, але він ще й не обідав…

— Не турбуйтесь, Валентине Филимоновичу! Ми пообідаємо в кафетерії.

— Тату, я не хочу їсти! — вигукнув Вітя.

— Ну що ж, я не заперечую.

Вітя хотів бігти одягатися, але Чернушкін зупинив його.

— На, візьми, — віддав він книжку. — Рік тому її мені подарував автор, мій хороший приятель Арутюн Акопян. Прочитаєш, сам зможеш фокуси показувати.

Лишившись удвох з Сахном, Чернушкін сказав:

— Ой, пробачте, Валентине Филимоновичу, якось так вийшло, що я вас не запросив. Може, поїдете з дружиною? Дуже цікава програма…

— Дякую, але дружина ще не прийшла з роботи. І ми якось не збирались.

— Валентине Филимоновичу, я не наполягаю, щоб обов'язково сьогодні. Давайте іншим разом.

— Не знаю, навряд чи зможу найближчими днями вирватись.

— Що, дуже зайняті на роботі? Служба службою, але треба і про відпочинок подумати.

Сахно якось мимоволі пройнявся повагою до нового знайомого, груди якого прикрашали два ордени Червоного Прапора, і довірливо сказав:

— Я зараз проваджу ревізію на одній фабриці… Розкрадачі…

— Ні, ні, — підніс руки Чернушкін. — Ваші службові таємниці мене зовсім не цікавлять. Я працівник мистецтва і далекий від цих справ… Навіть якось не віриться, що в нашій країні можуть бути негідники…

— Необізнаній людині, звичайно, важко повірити, — згодився Сахно, — що є негідники, які розкрадають тисячі, десятки тисяч… Взяти хоча б цю фабрику. Там звили гніздо досвідчені шахраї на чолі з головним бухгалтером.

— Повірте, усіх цих покидьків, якби на те моя влада, розстрілював би без суда і слідства. Ви хочете мені заперечити, але яке може бути до них правосуддя, милосердя?

«Взяти та одразу запросити на завтра в Ясне на рибалку? Тоді і з хлопчиськом морочитися не треба. Здається, він мені довіряє… А якщо розбовкає домашнім? Ні, не годиться… Краще завтра зустріну його біля фабрики і скажу, що з сином скоїлося лихо: в Ясному він на річці випадково напоровся на корч… Сахно, звичайно, помчить зі мною на край світу…»

Радісний, сяючий вибіг Вітя.

— Я готовий, Сергію Олександровичу!

— Бувайте здорові, Валентине Филимоновичу. Сподіваюсь, ми ще з вами зустрінемось…

ДОРОГА КОЖНА ХВИЛИНА

Провівши Вітю й Чернушкіна, Сахно пішов у садок. Між ним та Олійником зав'язалась розмова про проблеми сучасного живопису, про абстракціоністів. Обидва зійшлися на думці, що їхню мазанину не можна вважати мистецтвом. Захоплені розмовою, вони не помітили, коли повернулась Людмила Йосипівна.

— Ви обідали?

— Тебе чекали, — відповів Валентин Филимонович.

— Я ж попередила — у нас на заводі сьогодні перевибори завкому. Сиділи до пів на дев'яту голодні.

— Хіба вже о пів на дев'яту?! Не може бути. — Сахно глянув на годинник. — І справді. Забалакалися ми з Анатолієм Максимовичем.

— Ідіть у дім, я швиденько накрию, — сказала Людмила Йосипівна.

Олійник, хоч як його вмовляли, категорично відмовився вечеряти і залишився в садку.

— Даремно ви одмовились, Анатолію Максимовичу, — дорікнув Сахно. — Холодник такий чудовий, просто з льоху…

— Валентине, — підійшла Людмила Йосипівна, — ти хоч дав Віті гроші на тролейбус, на морозиво?

— Зовсім випустив з уваги… Та не хвилюйся, Людо, я ж тобі казав за обідом: Сергій Олександрович справив на мене враження порядної людини…

— Пробачте, — насторожився Олійник. — Вітя кудись пішов?

— В цирк. — І Сахно розповів про обставини знайомства сина з Чернушкіним і про свою розмову з ним.

— То, кажете, Сергій Олександрович?

— Не турбуйтесь. Людина цілком статечна. Не знаючи, що він адміністратор цирку, його цілком можна прийняти за наукового працівника, просто за академіка, професора…

— А борідка в нього є?! — підхопився Олійник.

«Молодий, гарячий, — подумав Сахно. — Скрізь йому ввижаються страхітливі злочини й лиходії». Усміхаючись, він потягнув Олійника за рукав.

— Сідайте! Я зрозумів вас… Та сідайте, не хвилюйтесь… Прізвище його Чернушкін, Сергій Олександрович, він колишній фокусник, тепер адміністратор цирку, заслужений партизан, орденоносець…

— Валентине Филимоновичу, — настійливо повторив Олійник, — то є в нього борідка чи ні?

Людмила Йосипівна здивовано поглядала то на чоловіка, то на Олійника.

— Борідка? — усміхнувся Сахно. — Ну, є, є невелика… Клинцем.

Не бажаючи хвилювати ні Валентина Филимоновича, ні Людмилу Йосипівну, Олійник спокійно сів на лаву, але вже через хвилину, ніби щось пригадавши, сказав:

— Ви мені пробачте, зовсім випустив з уваги: на десяту я замовив розмову з Новосибірськом.

Опинившись на вулиці, Олійник бігом кинувся до зупинки таксі. До неї було добрих півтора кілометри. Але не встиг він пробігти і половину шляху, як йому зустрілась «Волга» з зеленим вогником.

— В цирк! — коротко сказав Олійник. — І прошу якнайшвидше.

З тісних вулиць старого міста машина вирвалась на Жовтневий проспект. Кілька років тому тут був пустир, а зараз по обидва боки широкої магістралі височіли ансамблі багатоповерхових будинків. Олійникові подобався цей куточок міста, і у вільні години він любив блукати по його юних вулицях, парках і скверах. В його альбомі зібралася сила малюнків. Вони немовби ілюстрували трудовий подвиг будівельників, що створили на пустинному місці новий район. На перших малюнках були похилені від часу халупи, яри, густо порослі бур'яном та чортополохом; їх поступово витіснили обриси баштових кранів, бульдозерів, екскаваторів. А далі пішли — споруда широкоекранного кіно, філармонії, житлові будинки.

Та зараз Олійник нічого не помічав. Вія думав про одне: швидше, якнайшвидше потрапити в цирк…

Заскрипівши гальмами, машина різко зупинилась.

— Що таке? — спитав Олійник. — Я ж вас попереджав, що мені негайно потрібно…

Водій не поспішаючи дістав з кишені сигарету, пом'яв її в пальцях, запалив і лиш тоді відповів:

— Бачите: червоне світло… Завжди так виходить, коли поспішаєш. Цими днями віз пасажира на аеродром. На літак людина спізнюється, нервує, хвилюється… А чим йому допомогти? Автомобілів з крилами ще не винайшли. Був би в нас пропелер, завів би і полетів. Може, років через двадцять такі будуть…

Він ще щось казав, та Олійник не слухав. Для нього дорога буквально кожна хвилина, кожна секунда, а тут стій і чекай… Але ось блимнуло жовте око світлофора, його змінило зелене. Олійник з полегшенням зітхнув. Та, наче на гріх, заглух двигун. Шофер марно натискав на стартер, втративши терпіння, пустив у хід заводну ручку, але все даремно. Тоді він, сердито буркочучи щось під ніс, підняв капот і заходився копирсатись у моторі.

Олійник сидів, як на голках. «Залишити машину? Тролейбусна зупинка звідси порівняно недалеко… Але поки добіжиш, скільки часу мине… До того ж цим тролейбусом не під'їдеш до цирку, треба пересідати на інший».

— Що там у нас сталося? — відчинивши дверці, вихилився Олійник. — Довго ми ще стоятимемо? — не приховуючи роздратування, спитав він.

— Засмітився жиклер дозуючої системи… Це з ким завгодно може трапитись… Вже продмухав. Зараз поїдемо…

Водій, як здавалося Олійникові, надто повільно опустив капот, довго витирав руки ганчіркою, закурив і лише тоді, так само неквапливо, зручно вмостившись на сидінні, увімкнув мотор.

Коли машина зупинилась біля центрального входу в цирк, Олійник бігом кинувся сходами нагору. Йому назустріч з широко розчинених дверей ринув потік глядачів. Олійник змушений був зупинитись — пробратись через натовп не було можливості.

В ЦИРКУ

Чернушкін завіз Вітю в кафетерій і замовив розкішний обід. На десерт офіціантка принесла повні вазочки пломбіру. На що вже Вітя любив морозиво, але впоратись з цією порцією не зміг.

З кафетерію вони поїхали автобусом у цирк.

Віті страшенно кортіло спитати, за які героїчні подвиги Сергія Олександровича удостоєно високих нагород. Нарешті він зважився.

— Сергію Олександровичу, розкажіть, за що ви одержали ордени?

— Довга історія, Вітику. Наприклад, за операцію…

— Коли ваш загін захопив німецьких генералів та полковників! — підхопив Вітя.

— От-от… Мене нагородили орденом Червоного Прапора. Буде час, я тобі докладно розповім…

Поминувши бульвар, обсаджений стрункими тополями, автобус опинився на площі. В центрі її височіла легка, струнка будівля, увінчана сяючим на сонці ґратчастим куполом. Величезні яскраві афіші оточували цирк, сповіщаючи про велику водну феєрію з участю найкращих артистів.

Вітя насилу дочекався, поки відчинилися двері автобуса, і, перестрибуючи через гранітні східці, за мить опинився під портиком цирку. Тут він зупинився, чекаючи на Чернушкіна.

Ступивши на брук, Чернушкін згадав, що співробітники цирку ніколи не бачили його з орденами, й, чого доброго, почнуться небажані розпитування. Він зняв піджак, згорнув його так, щоб орденів не було видно, і, підійшовши до Віті, сказав:

— Ху-у… спека… Дихати нічим.

В світлому просторому вестибюлі з Чернушкіним привіталася білетерша.

— Хлопчик зі мною, — показав він на Вітю.

— Будь ласка, будь ласка, проходьте, Сергію Олександровичу.

Чернушкін провів Вітю в директорську ложу, а сам вийшов зустріти Поніманського.

Поступово цирк наповнився глядачами. Засвітилися вогні, оркестр вдарив бравурний марш. На манеж вибігли клоуни. В одного був дресирований собачка, якого другий клоун страшенно боявся; тікаючи від собачки, він кумедно падав, і щоразу з носа н вух у нього сипалась тирса, а з очей фонтанчиками била вода. Вітя сміявся до сліз. На зміну клоунам вийшли акробати. Потім еквілібристи на дроті, дресировані коні, велофігуристи…

А в цей час Чернушкін сидів у своєму кабінеті і, підперши голову руками, уважно слухав Поніманського.

— … Я спробував зупинити Гната, — нервово ламаючи сірники, стиха розповідав Поніманський, щохвилини боязко позираючи на двері, — де там! Не підступити… Сам не пам'ятаю, як мені вдалося його втихомирити… Тоді схилився я над Тетерею, перевернув горілиць. Очі заплющені, не дихає. Торсаю — Петре, Петре! Мовчить. Я за пульс, а в нього руки холодні… Немає тепер нашого Петра Борисовича…

— Де труп поділи? — діловито спитав Чернушкін.

— Занесли в комору поки що, а як стемніє, Шкарбун його в мішок, на тачку і в річку кине.

— Може, воно й на краще… — роздумливо мовив Чернушкін. — Покійник у міліцію поривався — з повинною. І мороки менше… Не треба думати, куди його відправляти, де влаштовувати… І грошей віддавати не треба… А мені привіз?

— Ось. — Поніманський поклав на стіл туго напханий конверт. — Як і домовились. Три… Гната бере сумнів, — послався він на Шкарбуна, — чи вигорить…

— Справу зроблено. Готуйте решту. Завтра не пізніш як о п'ятій привезу вам його на тарілочці.

— Справді таки й завтра?! — не повірив Поніманський.

— Сказав — зроблю, а як — не твого розуму… Я вже з ним познайомився. Він тебе за ватажка вважає. Дякуй своїй долі, що я згодився допомогти, а то б Сахно вас з Гнатом порішив як мух… Не забудь попередити Гната — бути на місці за півгодини до нас… Тільки без стрільби.

— У мене миш'як є…

— Робіть як знаєте. Але повторюю: без стрільби. Пістолет у тебе?

— При мені.

— Давай, а то умова умовою, а спохвату забудеш, почнеш палити.

Чернушкін сховав пістолет у кишеню. В кабінет долинув приглушений шум. Поніманський здригнувся.

— Не бійся. Антракт… Йди, а то ще кого-небудь лиха година принесе.

В антракті Вітя вийшов у фойє. Проходячи повз буфет, він знічев'я глянув і сторопів: в черзі стояв Поніманський! Вітя прихилився до холодного мармуру колони і, затулившись програмою, почав спостерігати.

— Хлопчику, — звернулася до нього літня жінка, — дозволь на хвилинку програму.

— Будь ласка.

Його голос заглушив пронизливий дзвоник. Глядачі заметушились. Даремно Вітя намагався знайти Поніманського в людському потоці. Він безслідно зник.

Вітя теж поспішив на своє місце, але те, що відбувалося на арені, його вже не цікавило. Він розглядав сектор за сектором, ряд за рядом, сподіваючись відшукати Поніманського. Як на лихо, світло погасло, спалахнули різноколірні прожектори — почалась водна феєрія. Промені перетворювали водяні струмені в чудову гаму барв, створюючи ілюзію чарівної казки.

Не дожидаючи кінця, Вітя тихенько вислизнув з ложі і спустився у вестибюль. Він вирішив підстерегти Поніманського.

— Чого це, ти, голубе, тут опинився? Щось сталося? — почувся стривожений голос Чернушкіна.

— Це ви, Сергію Олександровичу? — повернувся Вітя. — У мене, — зам'явся, — дуже важлива справа…

— Якщо так — пішли до мого кабінету, — взявши Вітю за плечі, сказав Чернушкін.

Стіни невеликої кімнати до стелі були завішані рекламними афішами. Біля вікна стояв однотумбовий письмовий стіл. На одному краї його примостився телефон, на другому лежали якісь папки, папери. Скромну обстановку довершували два стільці, крісло та шафка. — Сідай, — показав Чернушкін на стілець, а сам вмостився у кріслі, заклав ногу за ногу. — Не сподобалась вистава?

— Та ні, — поморщився Вітя. — В цирку… А ви нікому не скажете? Бо я клятву дав…

— Можеш довіритись розвідникові…

— В цирку, — Вітя стишив голос до шепоту, — шпигун…

Чернушкін, хоч після розмови з Поніманським настрій у нього був препоганий, мимохіть зареготав.

— Шпигун! Ха-ха-ха! Шпигун! У нас? В цирку? Ха-ха-ха!

— Шпигун, справжнісінький шпигун! — наполягав Вітя з образою в голосі, мало не плачучи, що йому не вірять. — Ми з Альошею його в Касторки бачили…

— Що за Касторка? — перебив Чернушкін.

— Один стариган… Ми так його прозвали. Зловредний, до всіх присікується, втручається… Живе в одному будинку з Альошкою… Він просив нас передати листа його другу, а конверт випадково розірвався… Нехороше, звичайно, але ми прочитали листа, заклеїли й віддали Макогонові, а потім…

Усмішки на обличчі Чернушкіна наче й не було.

— Кому? Кому передали?

— Макогонові, Опанасу Степановичу.

— А Касторки як прізвище? — з удаваною байдужістю поцікавився Чернушкін.

— Півень, Карпо Матвійович.

Почувши прізвища своїх спільників, Чернушкін вже не пропускав жодного слова з розповіді хлопчика і лише час від часу ставив навідні питання. В міру того, як Вітя повідомляв усе нові й нові подробиці діяльності НПВБ, Чернушкін переконувався, що хлопці випадково, самі того не підозрюючи, натрапили на їхній слід. Він ладен був розірвати Вітю на шматки, але жодна риска не здригнулася на його обличчі.

«Вони все пронюхали, їм відомий кожен наш крок… І винен Матвійович — старий дурень, надало ж йому з хлопчиськами зв'язатись… Якийсь Альошка обкрутив Поніманського кругом пальця. Спалити не міг ту квитанцію, кретин! Корчить з себе бозна-що, а дурний, аж світиться. Та всі один одного варті. Наче отара баранів, поперлися до Макогона… А Тетерю просто випадково на Другій Дачній не злапали. А через нього й нам був би амінь, йолоп, хоч і покійник… А вгодована свиня Шкарбун? Не міг вікна запнути по-людськи. Добре, що сьогодні хлопчиська в Ясне не поїхали, а то б знову вклепались…»

Вітя скінчив розповідати.

— Як гадаєте, Сергію Олександровичу, хто з нас має рацію: Альоша й Володя хочуть завтра в міліцію, а ми з Дімою проти. Правда, краще все взнати, а вже тоді в міліцію?

— Отже, кажеш, Альоша й Володя в міліцію збираються, а ви проти… Ти хочеш чути мою думку…

— Зрозуміла річ! У вас ого-го який досвід! Адже ви всю війну партизанили.

— Гаразд, зараз вирішимо. Лише скажи, що за журнал у вас?

— Альощина вигадка. Побачив, наприклад, я сьогодні Поніманського і повинен сам записати про нього.

— А про Шкарбуна… про пістолет… про цього в білому піджаці, про Петра, чи як там його… записано?

— Звичайно. Про Петра записав Альоша, про Шкарбуна — Діма. А я про Вернасовича і про Поніманського запишу…

— Зажди, Вітику, дай мені трохи помізкувати…

«Що його робити з цими щенятами? Може, зібрати всіх і організувати прогулянку, ну, хоча б у ліс… Погано: шофер зайвий свідок, та й розбіжаться… Взяти Жорку? Де його знайдеш, а час не жде… Добре б в Ясне, до Шкарбуна… Але Дімка відразу здогадається… Крути не верти, а краще не придумаєш, ніж повезти їх у ліс. Відпущу таксі, заведу у глушину і переклацаю як курчат… Забагато — чотирьох треба уколошкати… Поніманського ж та Шкарбуна не візьмеш… Їх вони як облуплених знають… А Яшко Бабченко думає вік у своїй крамничці відсиджуватись? Не вийде! Ще краще. Хай потім спробує писнути, в моїх руках буде. І, на випадок чого, не видасть, сам у мокрій справі буде замішаний. Хай хоча свого однофамільця прикінчить — Володьку Бабченка, і то поміч…»

З повагою поглядаючи на Чернушкіна, Вітя терпляче чекав.

— Слухай-но, — втупився Чернушкін у хлопчика, — добре діло ви зробили… Це я тобі кажу як старий партизан. Є у вас жилка розвідників, слідопитів…

Вітя зніяковіло опустив очі.

— Вони, по-моєму, не монархісти, а скоріше агенти іноземної розвідки. Скидається на те, що ви, хлопці, не помилились. Я так прикинув: Парамонський — резидент, а Мукогон… — Чернушкін навмисне перекручував прізвища.

— Не Мукогон, а Макогон, — несміливо виправив Вітя.

— Ну, це суті не міняє. Людей оцінюють не по прізвищу, а по вчинках. То Мукогон… тьху ти чорт! — Макогон, треба думати, його помічник, а всі інші — їхні агенти. Це зрозуміло нам з тобою, а в слідчих органах, знаєш, справа інша. Там треба досконально довести. Це я тобі кажу як старий розвідник, що виконав у тилу ворога не одне відповідальне доручення штабу фронту… Давайте-но завтра просто зранку, десь о дев'ятій, зберемося на вашому місці біля пам'ятника Франку, а звідти поїдемо в ліс, все обговоримо. Я вас послухаю, журнал почитаю, і вирішимо, як бути надалі… Я ще захоплю свого друга… Досвідчений чекіст, разом з Дзержинським працював… До речі, ти нікому, крім мене, не розповідав про НПВБ?

Чернушкін вп'явся очима в хлопчика, ніби збирався зазирнути на саме дно його душі.

— Нікому… Слово честі. Чесне піонерське.

— А дружки твої?

— Ми ж присягу давали…

— Вірю, охоче вірю… Ну, Вітю, засиділися ми з тобою. Ходімо, проведу тебе додому. А виставу додивишся завтра, — заквапився Чернушкін.

— А шпигун? — спитав Вітя.

— Еге, шукай його тепер… Загубився в натовпі. Та він од нас не втече!

СУТИЧКА

У середу Півень, як було домовлено з Чернушкіним, упакував для нього пальта, і терпляче чекав до четвертої години, але той так і не з'явився, хоч обіцяв прийти зранку.

«Нічого, — розлютився Півень, — я тебе провчу, я тебе примушу розрахуватися зі мною!» Чортихаючись, він розпоров пакунок, вийняв одне пальто, загорнув його в марлю і зашкандибав на квартиру до Чернушкіна. Біля універмагу Півня зупинила якась перекупка. Дізнавшись, що він несе нове ратинове, пальто, вона нашвидку оглянула його і настирливо запропонувала продати.

Дорошенко й Гавриш, що поверталися заводу, звернули на них увагу.

Тут не можна торгувати носильними речами, — ввічливо зауважив Дорошенко. — Для цього існує речовий ринок.

Куди мені, старому, на речовий ринок! — огризнувся Півень. — Я ледве сюди доплентався.

— Через квартал комісійний магазин, — порадив Гавриш. — Можна здати туди.

— Розумник знайшовся! В магазині довго чекати, а гроші зараз потрібні… Та яке ваше діло? Йдіть своєю дорогою!

Перекупка люто дивилася на дружинників, що їй перешкодили. Шукаючи в неї співчуття, Півень почав скаржитись:

— Що це за порядки… Причепилися два здорових лобурі. І чого? Нікого не зачіпаю, стою спокійно, пальто продаю… А може, воно кому потрібне? Тобі не потрібне — проходь. Я ж не нав'язуюсь… Не хочеш — не бери.

— Та чого ви справді до старенького прив'язли? — встряла перекупка. — Не бійся, дідусю, продавай, не слухай їх.

— Я не спекулянт якийсь, своїми руками шив, — гугняво вів своєї Півень. — Подивіться, громадяни, у мене всі пальці голкою поколені. — І він простяг праву руку, якою притримував марлю. Марля спала, відкривши пальто.

— Диви, Артеме, — шепнув Дорошенко, — ратин, кольору маренго…

— Бачу… Ми дружинники, — сказав Гавриш. — Ось моє посвідчення. Попрошу вас пройти з нами в міліцію.

Перекупка шмигнула в підворіття.

— Вірно робите, — сказав один з прохожих дружинникам. — Нема чого на вулиці торгівлею займатись.

Його підтримали й інші.

— На хліб, кажете, немає, звідки тоді у вас таке дороге пальто? — спитав сивовусий робітник.

— І справді, звідки воно у вас? — підхопила молода жінка.

Злісно зиркаючи, Півень мовчав.

— Вірно, товариші, в міліцію його… Там розберуться…

На жаль, Лугового в управлінні не було, але Гавриш й Дорошенко вирішили за всяку ціну дочекатись його.

А в цей час Андрій Остапович прямо з агентства. Аерофлоту поїхав на залізничну станцію до майора Кульбича, який опитував провідників приміського сполучення.

Перед Кульбичем пройшов не один десяток людей, але всі вони, дивлячись на фотокартку Тетері, або коротко відповідали: «Не бачив», «Не зустрічала», або просто розводили руками. І коли здавалося, що будь-яку надію вже втрачено, один з провідників, довго й пильно розглядаючи фотографію, сказав:

— Знайоме обличчя… Добре пам'ятаю, на цьому чоловіку був білий піджак… Їхав у третьому вагоні… Я востаннє пройшов через цей вагон біля станції Білопілля, він ще сидів біля вікна. Більше не бачив, так що коли він вийшов — не скажу… Бачу, вас дивує, чого я так запам'ятав? Справа в тім, що сів він на ходу, мало не зірвався… Я допоміг, а потім почав вичитувати йому. А він мовчить, ні слова у відповідь. Бачу — бідолаха перелякався, сам не свій, махнув рукою й пішов… Лише от що: тут він з волоссям, — показав провідник на фотокартку, — а вчора був поголений, ось як я, наприклад, — погладив провідник свою гладеньку голову.

— Скільки станцій від Білопілля до Ясного? — спитав Кульбич.

— Так… Після Білопілля роз'їзд «258 кілометр», потім Яблунівка… Лісова і Ясне.

Кульбич вже зібрався було йти, як зайшов Андрій Остапович. Доповівши про наслідки опиту, Кульбич висловив свою думку:

— Я вважаю, що наша оперативно-розвідувальна група, відряджена на вокзал, не винна. По-перше, Тетеря поголив голову, і це до певної міри змінило його зовнішність. По-друге, він ускочив у поїзд, що вже відходив. Крім того, платформи приміського вокзалу тьмяно освітлені. За це не раз критикували в газеті залізничне начальство, навіть була ціла добірка листів пасажирів…

— Ну, не втрачайте надії, — побачивши сумне обличчя Кульбича, сказав Луговий, — ваші розмови з провідниками мають певну користь. Ми твердо знаємо, що Тетеря їхав у поїзді, який ішов на Ясне, і встав десь на одній з чотирьох названих вами станцій. От навколо них і в прилеглих до них селах організуємо його розшуки.

Шофер, певно, щоб не задрімати, насвистував веселу пісеньку.

— Додому, товаришу полковник? — спитав він.

— Атож, але раніше заїдемо в управління. Можливо, надійшли якісь відомості з Мальцеве.

Тільки-но Луговий і Кульбич ввійшли у вестибюль управління, їм назустріч поспішив Гавриш.

— Йдемо з Дорошенком з роботи, а тут він, — показав Гавриш очима на Півня, що сидів у кутку, — пальто продає. Каже, сам шив. А ось де матеріал взяв, мовчить. Ратин точнісінько такого ж кольору, як тоді… пам'ятаєте, на Загорській… Ох, і довго ж нам довелося чекати! Боялися, що вас уже не буде.

Дорошенко й Гавриш, написавши пояснення про обставини затримання, давно вже пішли, а Кульбич і Луговий усе ще допитували Півня. Той хитрував і викручувався.

Спершу не хотів називати себе і вигадав кілька прізвищ, потім дав невірну адресу, але, остаточно заплутавшись, змушений був признатися, що він Півень Карпо Матвійович.

— З одним питанням ми скінчили, — сказав Луговий, — точно з'ясовано, що ви Карпо Матвійович Півень, хоча на це витрачено, з вашої вини, досить багато часу. Тепер нас цікавить, звідки до вас потрапило пальто.

— Сам його пошив.

— Припустимо. Для кого?

— Для себе. Але воно зійшло з мірки.

— Де ж ви взяли ратин?

— Не вкрав… Купив у магазині.

— В якому?

— Господи, там, де всі люди купують! В універмазі.

— В якому універмазі?

— Поряд з нами, напроти університету.

— Коли купували? Давно?

Півень звів очі до стелі, пожував губами.

— Щось отак… з місяць тому… У нас зараз липень, а я, виходить, купив цю матерію в червні…

— Олегу Гарасимовичу, — звернувся полковник, — візьміть у мене в сейфі відомості і подивіться, будь ласка, який магазин напроти університету і чи був там у продажу ратин… Розповідайте далі, Карпе Матвійовичу.

— Про що розповідати? Все розповів, як на сповіді. Ось тільки нечиста сила поплутала, сам не знаю, як це надало мені прізвище вигадати… Боявся — оштрафуєте… Не маю я права вдома шити, немає в мене патента на це… Та й сам знаю, що на вулиці продавати не можна… От і вигадував. Вже пробачте, бога ради, відпустіть. Вік пам'ятатиму… Як за рідних синочків молитимусь.

— На Обсерваторній, напроти університету, два промтоварних магазини, але в жоден з них у цьому році ратин не надходив, — сказав Кульбич, відклавши акуратно підшиту справу.

— Як же так? — засовався на стільці Півень. — Щось переплутали. Не може бути, я ж сам купував.

— Заждіть, Карпе Матвійовичу, — зупинив Кульбич. — Ми маємо відомості про надходження ратину в усі магазини міста, тому давайте домовимось: щоб вам не витрачати сил на вигадки, а нам не шукати — скажіть краще правду, як до вас потрапив ратин.

— Ох-хо-хо! — глибоко зітхнув Півень. — Вже так мені не хочеться людину одну вплутувати… Та від вас не утаїш. Пальто я пошив Сіромасі Сидору Єгоровичу… Його й відріз, а звідки він узяв — відати не відаю. Прийшов він учора до мене, поміряв, не сподобалось, кричить: «Знати нічого не знаю, верни відріз або гроші!» От через нього, негідника, у вас опинився.

— А де ж живе оцей Сіромаха? — спитав Луговий.

— На Зарічній…

Не кажучи й слова, Кульбич вийшов з кабінету і через кілька хвилин повернувся.

— Знову вирішили обдурювати, Карпе Матвійовичу, — докірливо глянув він на Півня. — Сіромаха Сидір Олександрович справді проживав на Зарічній три, квартира дев'ять, але позаторік помер, так що бути вчора у вас ніяк не міг.

Почувши це, Півень знітився і, хапаючись, наче потопаючий за соломинку, вирішив назвати Поніманського. «Перевірять, — з надією подумав він, — що є такий, і відпустять»…

— Совісно мені, старому, вам у вічі дивитись… Виходить, що не скажу — брехня. А в біблії вірно говориться: не обманюй, бог покарає…

— Карпе Матвійовичу, — зупинив Луговий потік слів. — Ми з Олегом Гарасимовичем атеїсти, і нас більше, ніж біблія, цікавить — звідки у вас ратин?

— Пальто я пошив для Поніманського Михайла Семеновича, і матеріал його. Він бухгалтер на швейній фабриці. Фасон йому не сподобався, от і попросив мене: «Продай, в меш собі десятку за клопіт».

Почувши прізвище Поніманського, Кульбич та Луговий перезирнулися.

— Звідки ви знаєте Поніманського, як з ним познайомилися? — спитав Луговий.

— Через одну людину познайомились.

— А конкретно?

— Через Сергія Олександровича Черемушкіна… тьху, господи, Чернушкіна…

— Все ж таки, як прізвище вашого знайомого: Черемушкін чи Чернушкін?

— Раніш, до війни, він був Черемушкін… Жили ми тоді не тут, а в Армавірі… А потім, вже не знаю чого, став він Чернушкіним…

— Олегу Гарасимовичу!

— Я все зрозумів, — і Кульбич поспіхом вийшов з кабінету.

— За яких же обставин, коли й де ви познайомились з Поніманським? — допевнявся Луговий.

— Недавно привів його Олександрович до мене на квартиру й каже: «Хороша людина, поший йому кустюм…»

— То ви й костюм йому шили?

— Шив… — змушений був признатися Півень.,

— Де зараз живе Черемушкін-Чернушкін, чим займається?

— Де живе — не знаю, я старий, з фатери майже не виглядаю… І де служить — не знаю. Ні до чого воно мені.

— Часто він до вас навідується?

— Навідується… Іноді цілий рік не заходить, а потім візьме та й з'явиться… Йому не особливо цікаво з старим сидіти. А я й не ображаюсь. Спасибі, що не забуває.

— З якою метою Чернушкін приходить до вас?

— Посидимо, чайку поп'ємо, і часом пляшечку винця принесе, вип'ємо по чарочці, пригадаємо минуле життя, побалакаємо, побалакаємо та й піде.

— Який він на вигляд?

— Людина як людина… На зріст вершків на двоє вищий за мене, років йому отак за п'ятдесят чи п'ятдесят п'ять…

— Він приїжджав до вас на машині? — суворо поглянув Андрій Остапович на Півня.

З уваги полковника не випало, що Півень жадібно ковтнув повітря, на його зморщеній шиї часто-часто забігав кадик. Вийнявши велику картату хустку, він поквапно обтер піт, що рясно виступив на лобі.

— Задушно у вас… — пробуркотів Півень, зустрівшись з проникливим поглядом Лугового.

— То, виходить, Чернушкін приїжджав на «Победі»… Я вам можу назвати і прізвище водія — Чистяков.

Півень відчув, як кров ударила в потилицю, в скроні, вуха наче заклало ватою. Він більше не чув жодного слова, а лише бачив, як ворушаться губи Лугового. За мить обличчя Лугового поповзло вбік і зовсім розпливлося в невиразної форми пляму…

Свідомість поволі поверталася до Півня. Підвівши обважнілі повіки, він побачив лікаря, що клопотався біля нього. Начебто звідкілясь здалеку долинув незнайомий голос:

— … Я зробив ін'єкцію камфори для заспокоєння діяльності серця: серце з типовими віковими змінами… Нічого страшного немає, але я зобов'язаний його госпіталізувати…

Санітари віднесли Півня на носилках, і в кімнаті залишився специфічний запах медикаментів. Раптовий серцевий припадок перешкодив дальшому допиту Півня, і тепер Андрієві Остаповичу не лишалося нічого іншого, як шляхом логічних міркувань робити висновки.

«Півень продає ратинові пальта… знає Поніманського, той приніс йому ратин… Познайомив їх Черемушкін-Чернушкін Сергій Олександрович… Те, що він змінив ім'я й прізвище, вже викликає підозру… Ім'я, по батькові цього Чернушкіна таке ж саме, як у «професора», що користувався машиною, вкраденою Чистяковим… На цій машині везли ратин… Чистяков симулював божевілля, коли згадали ім'я «професора», а Півневі теж зробилося погано, тільки-но я спитав, чи знає він Чистякова і чи приїжджав до нього Чернушкін на «Победі»…

— Надзвичайні новини! — ще з порога сказав Кульбич. — Черемушкіна Серафима Олександровича розшукують органи державної безпеки як агента гестапо, що перебував зв'язківцем у обергрупенфюрера барона фон Веттера.

— Значний був агент. Обергрупенфюрер в німецько-фашистській армії відповідає чинові генерал-полковника, — зауважив Луговий.

Його агентурна кличка «Люцифер».

Сатана, виходить.

— Син петлюрівського офіцера, — продовжував Кульбич, — до війни судився за виготовлення фальшивих грошей. Встиг судитися, вже бувши Чернушкіним, і, знаєте, разом з ким?.. З Макогоном Опанасом Степановичем!

Лише зараз Кульбич помітив, що Півня в кабінеті немає.

— Де ж Півень? Відправили в камеру попереднього ув'язнення?

— Відвезли до лікарні… Де Чернушкін мешкає й працює — є відомості?

— Мешкає: Дніпропетровський бульвар, тридцять, квартира три, працює адміністратором у цирку.

— Так… За чверть десята… Де ж він може бути?.. Мабуть, в цирку. Вечірня вистава ще, певно, не закінчилась. Заїдемо спершу туди, а вже коли не застанемо — додому. Лише зайдемо до чергового, хай відрядить працівників, щоб затримали Поніманського.

… У великому лункому вестибюлі було порожньо.

— Добрий вечір, — привітався Луговий з білетеркою. — Скажіть, будь ласка, де можна побачити Чернушкіна?

— Нещодавно він заходив з хлопчиком до кабінету. Мені здається, він у себе. Ідіть прямо, а там побачите табличку «Адміністратор». Це й є його кабінет.

Андрій Остапович натиснув на ручку, але двері не подавались. Луговий постукав. З-за дверей почувся сердитий чоловічий голос:

— Хто там?

— Я до адміністратора. В мене заявка на колективне відвідування.

Двері на якусь чвертку секунди відхилилися.

Андрій Остапович встиг помітити літнього чоловіка з борідкою. «Чернушкін!» — промайнуло в голові, та в цю ж мить двері з грюкотом зачинились. Луговий натиснув плечем, та було пізно.

— Ви на вулицю до вікна! — наказав Луговий Кульбичу. — Я — тут!

Побачивши людину в міліцейській формі, Чернушкін різко відштовхнув Вітю вбік, вихопив браунінг і кинувся до вікна.

І тут Вітя зрозумів… Ось кому він відкрив свою душу… Він щосили плигнув уперед і схопив Чернушкіна за ногу.

— Гадюченя! — заревів Чернушкін, смикаючи ногу. — Пусти-и! Пристрелю!

Та Вітя лиш дужче потягнув його, і Чернушкін впав на підлогу, вдарившись головою об ріжок крісла.

— А-а! — озвірів Чернушкін і, повернувшись на спину, вільною ногою почав бити Вітю по руках, по голові.

Вітя, знепритомнівши, розтулив пальці.

Двері ходили ходором. Чернушкін кинув погляд на защіпку, що ладна була от-от зірватись з петлі, і метнувся до вікна, та відсахнувся, побачивши внизу Кульбича.

І в цей час защіпка з тріском вилетіла з гнізда.

Чернушкін схопив попід пахви Вітю і, прикриваючись ним, як щитом, почав поволі відступати до вікна, тримаючи в руці пістолет. Як тільки Луговий вскочив у кімнату, Чернушкін вистрілив. Куля влучила полковникові в праве плече. Рука повисла, мов батіг.

— Одержав, падлюка! — зловтішно вигукнув Чернушкін і, вибравшись з Вітею на вікно, вистрілив у Кульбича, та промахнувся. — Геть з дороги! — крикнув він Кульбичу. — А то застрелю хлопчиська!

Переборюючи біль, Андрій Остапович переклав пістолета у ліву руку. Коли Чернушкін на якусь частку секунди опинився до нього впівоборота, полковник натиснув на спуск.

Гримнув постріл. Чернушкін захитався і, випустивши Вітю, поволі, чіпляючись пальцями на раму, сповз на підлогу.

Луговий підскочив до Віті. Хлопчик нерухомо лежав на широкому мармуровому підвіконні. На його лобі розплився величезний коричнево-чорний з закипілою кров'ю синяк.

Андрій Остапович роздер Вітину сорочку і, притуливши вухо до його грудей, прислухався. Серце хлопчика ледве билось.

Прибіг Кульбич.

— Андрію Остаповичу! — стривожився він, побачивши, що рукав кітеля полковника потемнів від крові. — Я перев'яжу…

— Потім, потім… Ось телефон, викликайте швидку допомогу! Хлопчикові дуже погано.

… Олійник вбіг у кабінет адміністратора.

Перекинутий стіл, папери на підлозі, запах порохових газів…

— Що тут скоїлось? — кинувся він до Кульбича, котрий рився в шафі.

— Чернушкін відстрілювався і поранив полковника і хлопчика…

— Де ж вони?

— Обох повезли до лікарні.

— Чернушкіна затримали?

— Відправили в морг. Андрій Остапович убив його. Собаці собача смерть.

ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ

На вулиці пролунав пронизливий свист. Так свистів лише Діма. Володя визирнув з балкона. Задерши голову, внизу стояв Діма, тримаючи в руці бідон.

— Володю, готовий? — затуляючись долонею і мружачись від сонця, спитав він.

— Зараз іду…

По дорозі до Віті Володя знову почав розмову про те, що сьогодні ж треба піти в міліцію.

— Чого ти мене вмовляєш? — розсердився Діма. — А взагалі, щоб нам не сперечатись, у мене є пропозиція: давайте все вирішимо на демократичних основах. Проведемо таємне голосування. Хай кожний напише на папірці одне слово: «так» або «ні». Яка пропозиція збере більше голосів — так і зробимо.

— Твоя пропозиція не годиться. Якщо б нас було п'ятеро — інша справа, а то ж нас двоє і вас двоє… Так можна рік голосувати і без пуття.

— Тоді давайте кинемо жеребок.

— Теж вигадав! — фиркнув Володя. — Серйозне питання, а ти — жеребок… А чого це ти, Дімо, з бідоном?

— Знаєш, якої мені вчора нагінки дали! Як напосілися на мене всі: і тато, й мама,? й брат. А я сиджу й мовчу. Не можна ж їм правди сказати. Нічого, думаю, потім узнаєте, вибачатись будете. Так от я сьогодні по молоко пішов — і до тебе… Як ти гадаєш, Володю, нагородять нас?

— Ти що, тільки заради нагороди все робиш?

— Ні, звичайно… — зніяковів Діма, — але все ж таки приємно… Прийшов у клас, а на грудях медаль… Всі на тебе дивляться, розпитують… Якщо навіть і не вивчиш уроку, не поставлять двійки… Ой, зажди! Адже ми молочний магазин минули!

— Візьмеш, повертаючись назад. Скисне воно в тебе, адже спека яка… Та й нести…

— Нічого, в мене емальований бідон, не скисне. А потім ще забуду.

І Діма, брязкаючи бідоном, щез за широкими скляними дверима магазину.

В невеликому сквері на перехресті стояла дитяча гойдалка та кілька грибків. Ховаючись від сонця, Володя влаштувався під одним з них і почав терпляче чекати на товариша. Маленька дівчинка в блакитному фартушку, сидячи в пісочнику, ліпила будиночок, а він все розвалювався. Втративши терпіння, вона з досади заплакала. Присівши навпочіпки, Володя швидко спорудив пісковий замок. Дівчинка захоплено заплескала в долоньки.

— Ну ось і готово, даремно ти пхикала, — сказав Володя і, підвівшись, струсив з колін пісок. Окуляри з'їхали з очей і брязнули в пісок.

— … Отакі-то справи, Якове Архиповичу, — долинуло до Володі.

«Ім'я й по батькові таке саме, як у батька», — мимоволі подумав Володя і, підвівши голову, короткозоро подивився в той бік, звідки долинув голос.

— Та-ак… радіти нема чому…

«Це ж тато!» — впізнав Володя і, швиденько начепивши окуляри, сторопів: поруч з батьком ішов Шкарбун.

Володя вибіг із скверу і тут же зустрівся з Дімою.

— Довелося затриматись, продавщиця молоко приймала, — сказав Діма. — Куди ж ти? — смикнув він Володю за рукав. — Нам зовсім в інший бік.

Володя не відповів.

— Ходімо швидше, а то Альошка, певно, вже чекає нас з Вітею, — підганяв товариша Діма.

— Нічого я не знаю, робіть як хочете! — несподівано скипів Володя.

— Яка тебе муха вкусила! — зітнув плечима Діма. А Володя, не оглядаючись, щодуху кинувся додому.

— Тато не приходив додому? — ледве переводячи дух, просто з порога випалив Володя.

— Де ж йому бути в такий час? — озвалася мати. — Певно, на роботі. А що трапилось? На тобі лиця немає.

— Та ні… Просто він мені потрібен… — Побачивши, що мати не зводить з нього уважних очей, Володя примусив себе безтурботно усміхнутись. — Ми з татом домовились зустрітись і купити нові блешні для спінінга… Ну, я побіг…

«Та ні, тато просто знайомий з Шкарбуном. — переконував він себе, — може, вони разом працюють. От і зустрілись, щоб поговорити про якесь службове питання…» — Але важке підозріння гризло його душу.

Вже напівдорозі Володя зупинився. Навіщо і для чого він іде до батька в магазин? Якщо батько був би зв'язаний з Шкарбуном, той хоч раз зайшов би до них. Але він ніколи в них не був… І в Поніманського батько жодного разу не був… І той до них не заходив. І на нараді в Макогона батька теж не було…

— Фу-у… — полегшено зітхнув Володя, ніби важкий тягар впав з його плечей. Настрій відразу покращав. І хлопець повернув назад. Просто він панікер, з мухи слона зробив. Володин дідусь був звичайним візником. У них навіть збереглась вицвіла від часу фотографія, де він, в чумарці, підперезаний поясом, хвацько взявшись у боки, сидить на передку фаетона. А поряд бабуня в хусточці і в ситцевій сукні з безліччю оборок… Бабуня розповідала, що до революції дідусь заробляв небагато грошей, і вони ледве-ледве зводили кінці з кінцями, вона змушена була підробляти — ходила до багатих прати білизну…

Чого ж йому раптом спало на думку, що батько — монархіст? Тато не одержує ніяких листів і сам не пише, до них доходити в театр, кіно, купувати одяг, взуття… Але ощадні книжки є й у тата і в мами… — Володю трусило, як у лихоманці. Вперше в житті він почав скрупульозно підраховувати, скільки коштують меблі в їхній квартирі, одяг, скільки вони витрачають на харчування, скільки коштує будівництво дачі. Після підрахунків він жахнувся. «Не може бути! Я помилився… Треба ще раз перерахувати… Почну з кухні… Що там у нас? Холодильник «ЗІЛ»… Пральна машина… Кухонний гарнітур… Все, що є на кухні, коштує карбованців п'ятсот, шістсот… В їдальні у нас львівський гарнітур з горіхового дерева… Тисячу вісімсот за нього заплачено… Тато сам казав. Телевізор «Рубін», здається, чотириста… радіоприймач «Люкс» — триста… Що іще? Два килими… Дідько їх знає, що вони варті… Карбованців по двісті, а може, й більше… Отже, в їдальні приблизно тисяч на три… А в спальні? А в. моїй кімнаті?.. А дача… Тато ще навесні бідкався, що вже вгатив у неї вісім тисяч… Звідки такі гроші? По облігаціях ми не вигравали, по лотереях — теж… Спадщини не одержували…» — Володя згадав улюблені слова батька: «Для вас рискую, часом від страху жижки трясуться, а ви не цінуєте… гроші так просто не заробиш… Головою треба мізкувати…» Якщо тато чесна людина, йому нема чого боятись… Але звідки в нього гроші? Може, йому хтось дає… Такі гроші може давати лише та людина, в якої їх багато. Але ж ми живемо в Радянському Союзі, в нас всіляких там Рокфеллерів, Фордів, Дюпонів, Морганів немає… Та всі вони не скупляться, кидають мільйони доларів, щоб провадити підривну роботу проти нас… Навіть шпигунські супутники запускають. Американська розвідка платить кожному, хто проти Радянського Союзу…»

Висновок приголомшив Володю — його рідний батько — ворог, підкуплений американськими імперіалістами, а він, Володя, користується грішми, одержаними зрадником! Розповісти мамі? Але вона лиш розхвилюється, почне благать нікому не казати, мовчати… Не розповідати?.. Прикидатись?.. Казати одне, а чинити інакше… Носити піонерський галстук і жити під одним дахом з американським шпигуном… Але звідки я взяв, що тато американський шпигун? Може, він знайшов гроші і привласнив?»

Володя вхопився за своє припущення. «… Гроші, мабуть, одержав касир якогось заводу або фабрики, йшов, йшов старенький, і раптом йому погано… Швидка допомога забрала його, а портфеля не помітили»… Володя одразу відчув, що вся ця історія шита білими нитками. І кинувся думкою в інший бік. Цими днями передавали по радіо, що копали траншею для телефонного кабеля і один з робітників знайшов глиняний глечик, а там золоті браслети, обручки, сережки, брошки, перли… Це були, як визначили археологи, жіночі прикраси часів Київської Русі. Знахідку оцінено в двадцять тисяч карбованців… А може, і його батько знайшов такий скарб, якщо не більший. Та знайшов, а вчинив нечесно. Треба було віддати, і йому б лише спасибі сказали, в газеті б про нього надрукували… А тепер що тато скаже? Але краще пізно, ніж ніколи… Ну, попаде йому за це… Та все ж таки не монархіст, не шпигун, не зрадник Батьківщини… Вирішено! Зараз іду до тата і все скажу йому просто у вічі. Або хай сам іде в міліцію і там щиро у всьому зізнається, або ми з Мамою підемо від нього! А якщо він не захоче, — я повідомлю! Хоч він і мій батько… та ні! Тато сам зрозуміє, що вчинив невірно…»

Гнаний своїми думками, Володя вихором мчав вулицею. Біля пасажу він зупинився. Треба заспокоїтись, зібратися з думками.

Віддихавшись, Володя рішуче ввійшов у магазин. Продавець, що знав його, сказав:

— Спізнився… Яків Архипович півгодини тому кудись поїхав.

Володя розгубився.

… Точно в призначений час Альоша підійшов до будиночка Сахна. Його зустріла заплакана Надія Миколаївна.

— Ой Альошо, біда… Вчора увечері на нашого Вітю напав бандит… Він у лікарні… Пробач, ніколи, біжу до нього, морс несу…

— Можна з вами?

— Будь ласка. Вони сіли в трамвай.

— За що ж бандит напав на Вітю?! — стривожено спитав Альоша.

— Валентин Филимонович викрив зграю шахраїв на фабриці, а там заводієм був один на прізвище Поніманський… Ось вони й заманили Вітю в цирк і там мало не вбили…

Ледве Надія Миколаївна згадала Поніманського, як Альоша, забувши попрощатись, на першій же зупинці вискочив з трамвая.

Прибігши додому, він схопив журнал НПВБ і щодуху помчав у міліцію.

— Мені потрібен начальник! — випалив він у черговій кімнаті управління міліції.

— Комісар зараз зайнятий, — відповів йому моложавий підтягнутий капітан, — і…

Альоша урвав:

— Дуже важлива справа! Зрозумійте! Їх усіх треба негайно арештувати, у них зброя! Їх ціла банда!..

Через кілька хвилин Альоша сидів перед комісаром Єлізаровим і, хвилюючись, розповідав про діяльність НПВБ.

— Може, вам щось незрозуміло, — скінчив він, — так ось у нас є журнал, ми туди все записували.

Комісар викликав майора Кульбича і наказав:

— Негайно відправте наших працівників затримати Шкарбуна і Вернасовича. Ось вам журнал, у ньому докладно вказано, де їх можна знайти. Обидва вони співучасники зграї Чернушкіна та Поніманського…

— Я забув вам сказати, — підхопив Альоша, — Шкарбун сховав цілий глечик золота у себе в дворі під собачою конурою, і в нього пістолет є… Йому передав Петро…

Альоша, як міг, змалював зовнішність незнайомця в білому піджаці.

— Кириле Романовичу, то, це ж Тетеря! — здогадався Кульбич.

— Велике усім вам спасибі, — підвівся Єлізаров і потис руку Альоші. — Але було б краще, якби ви одразу прийшли й розповіли нам про все.

Того самого дня були заарештовані Вернасович і Шкарбун, в будинку якого міліція затримала і Бабченка.