Останній сигнал

ЗАКОН ЗВОРОТНОСТІ Оповідання

…Колись ми з ним фехтували паличками на лузі, і зараз промінь, що пробився крізь шпарку, видасться не рятувальною линвою, а шпагою, якою можна проштрикнути зрадника. Як ти дійшов цього, бравий відчайдушний Вітько Ріжок, капітан нашої футбольної команди? Що з тобою сталося? Чому ти з ними — проти своїх? Адже тебе навіть не катували, як Петра, а він же нічого не сказав і під тортурами, він не назвав їм твого імені, не знаючи ще, хто зрадив його та інших…

Не можу лежати на правому боці — зламане ребро впирається в нутрощі — нічим дихати. На спині також не влежиш — на ній поліцаї вирізали зірку. Одне лише положення тіла ще прийнятне для мене — напівлежати на лівому боці, спершись головою та плечем об стіну. Лишилося недовго. Незабаром почую кроки… Промінь-шпага забарвлюється в золотавий багрянець.

Невже ніхто не дізнається про тебе, Вітько? Я написав записку Скорику і заховав під каменем. Та вони можуть знайти її. На стіні написав кров’ю “Віктор Ріжок — зрадник”. Але напис вони зітруть. Скільки ж лиха ти ще накоїш, колишній “мушкетере”?

Промінь стає яскравішим, ніби розжарюється, багрянець поступово зникає, пил кружляє в золотавих струменях світла. Ні, такою блискучою шпагою тебе, Ріжок, вбивати не варто. Мотузяний зашморг на широкій базарній площі — то для тебе. Щоб всі бачили твої руді метушливі очі, зраднику. Як сповістити нашим? Хто повідомить? Адже, крім мене, ніхто не знає, що сталось. У загоні Діда тебе мають за героя. Складати ж легенди ти майстер.

Кроки… По мене… Щось прокричав конвоїр, брязкають ключі, замок, риплять двері. Промінь зникає…

Мамо, сестричко, пробачте, що я не встиг останньої хвилини подумати про вас, попрощатися, хай би й подумки. Все це через зрадника, який частенько бував у нас вдома. Пам’ятаєте, мамо, ви пригощали його чаєм, підкладали коржики, поглядаючи на мене — як реагую, чи не скуплюся? Прощавайте, мамо, Ніно…

Чорна тінь навскіс лягає на позолочену підлогу.

Намагаюсь підвестися. Гостре залізо протинає плече.

— Беріть його попід руки. Сам не встане.

— Важкий, — бурчить хтось із поліцаїв.

— Вовча балка недалеко, — заспокоюють його.

Чорне пасмо чуприни приклеїлося до широкого, ледь увігнутого чола.

Що, Вітько, упрів, моторошно-таки? Повертаю голову і дивлюся тобі просто в вічі — це все, що я зараз можу. Відзначаю, що твоя повіка починає смикатися, наче в курки, — ти ніколи не витримував мого погляду, з першого класу я міг тебе пограйки передивитися.

— Зраднику, — кажу, не пізнаючи свого голосу, — наші з тобою поквитаються.

Він не відповідає, але хтось із поліцаїв сміється. Долинає наче здалеку:

— Ти вже не скажеш. А крім тебе, хлопче, нікому.

— Дізнаються! — хриплю, спльовуючи грудками слину. — Кожен з вас, нелюди, дістане своє!

— А тобі що до того? — цікавиться хтось із лакуз позад мене. — Тебе вже по хвилині не буде. Кидайте його з урвища, нехай собі летить.

Я знаю Вовчу балку і це урвище. Тут добрих вісім метрів, а внизу — каміння.

— Е, ні, — вигукує Вітько і повторює: — Ні, ні!

Невже щось прокинулось у ньому, заговорило?

І знов:

— Ні, не треба. Він, чортяка, живучий. А раптом?.. Спершу пристрелимо!

Чорне пасмо на мокрому від поту чолі. З-під курячої повіки зблискує руде око.

— Стріляй сам для гарантії. Тримай!

Замість світло-карого — чорне око. Вмить воно стає криваво-чорне, з нього виривається полум’я. Чому не чутно пострілу?..

…Коли я прокинувся в холодному та липкому поту, ця думка не полишала мене: “Чому не чув пострілу?” За мить зрозумів. Ну як міг забути? Це ж елементарно: слух спрацьовує повільніше, тому я бачив полум’я, а почути вже нічого не встиг. Я — тон, ким був уві сні. Але ким я був? Чому один і той самий сон бачу другу ніч поспіль? Й так чітко, з деталями, що повторюються? Випадковість? Та чи не забагато їх для випадковості?..

“Нащо тобі в цьому копирсатися, старий? — сварюся на себе. — Друзі збираються сьогодні, їдь з ними й забудь про те, що наснилось у цій сторожці. Інакше зіпсуєш собі всю відпустку — й не лише відпустку… Багатенько загадок на світі, та хіба мало диваків, які прагнуть їх розгадати? Нащо тобі це?”

Та я вже знав, що ні забути тих снів, ні так ось просто поїхати не зможу. Клята, не підвладна розуму впертість, що лишилася ще зі шкільної лави, — вона примушувала мене з моїми середніми здібностями пробиватися у відмінники, дотягуватись до перших учнів, — вже прокинулась і підвела голову, наче кобра. Вона багато разів підводила мене, не даючи затишно влаштуватись у житті. Вона примушувала мене, молодого фізика, молодого наукового працівника з твердим майбуттям, підтримувати й розвивати всупереч глузду ризиковані ідеї замість того, щоб іти вже сходженим путівцем і потроху писати кандидатську. Я вже втратив гарненьку наречену. їй набридло чекати. Я проґавив перспективну посаду в сусідньому відділі, посварився з одним впливовим ученим, який міг би взяти мене до почту своїх послідовників.

Минуло чимало часу, поки я дещо зрозумів. Зрозумів, чому і яке мовчання називають золотом, яке слово — срібним, а яке похитування головою — діамантовим; зрозумів, що коли народив ідею, яка суперечить роботам керівника, — негайно заховай її чимдалі, про запас. Доти, поки сам виростеш на керівника або хоча б на старшого наукового чи ведучого. Зрозумів, що як нічого не робиш, то від тебе нічого й не вимагають. А оскільки зовсім нічого не робити — зась, — треба робити якнайменш і тільки за вказівкою професора, а ще краще — академіка. І коли тебе якась небачена впертість жене в невідомому напрямку, пересуваючи з місця на місце, наче шахового пішака, котрий намагається будь-що вибитися у ферзі, слід пам’ятати: це потрібно не пішакові, а тому, хто ходить ним. А пішакові потрібна затишна квартира, пристойна посада та відповідно — оклад, путня дружина, сім’я і таке інше, що мають усі розважливі люди. Все розумію, як собака з жалібними очима, а вдіяти з собою нічого не можу.

Виходжу зі сторожки, прощаюся з друзями по туристській ватазі, знехотя відповідаю на здивовані запитання, посилаючись то на забиту ногу, то на нежить, — і лишаюся ще на добу.

Цілий день тиняюся луками й лісом, слухаю перешіптування дерев, підглядаю за веселими рудими бестіями-білками, спускаюся до річки й в хвилях бачу небо з хмарками, дерева донизу кронами, чорно-білих корів. Все це посилює враження двоїстості навколишнього світу й мене самого, і знов я краюся безплідними думками, намагаючись дібрати золотого ключика до таємничих дверцят.

Розігріваю нехитрий обід, печу картоплю, хоча мені вже й не хочеться їсти, — роблю все, щоб дати собі якусь раду.

З тривогою, навіть острахом чекаю ночі. Боюся, щоб не повторився сон, а сам сподіваюся: таки повториться. Довго лежу з розплющеними очима, спостерігаючи, як згасають промінчики, що пробилися крізь штори, щілини в дверях та рублених стінах сторожки. Вчуваються чиїсь кроки, підводжу обважнілу голову. Кроки і трубний звук… Лось? Ні, це просто вітер, він уміє наслідувати будь-кого.

Он там, у дальньому кутку під каменем, я заховав записку. Яким чином потрапить вона до Скорика? Хто дістане її, прочитає ім’я зрадника й поспішить до загону?..

Чекай-но, про яку записку я думаю? Про яких друзів, що їх конче треба рятувати навіть ціною власного життя? Невже я заснув? Але чому ж так болить усе тіло, особливо зламане ребро? Це пикатий поліцай копнув мене, вже поваленого та зв’язаного, кованим чоботом.

Е, ні, так не піде! Очуняй, дурню, ширше розплющ очі, поки сон не здолав.

Кроки… По мене… Чорне пасмо приклеїлося до широкого увігнутого чола…

Що, Вітько, упрів? Таки моторошно? Здається, розумію, “мушкетере”, як ти дійшов такого життя. Проковтнув би я зараз свій балакучий язик за те, що назвав тебе колись “нашим Ломоносовим”. Звичайно, я також винен, я теж вніс дещицю у хор, що співав тобі дифірамби — тобі, капітанові футболістів, заводієві, одному з перших учнів. Ти так звик до своєї слави, що сприймав як належне надмірну похвалу, увагу дівчат, надії вчителів. Ти мав певні здібності, а працювати по-справжньому не навчився. Й надії танули, мов дим. Програла сусідам наша футбольна команда, ти провалився на вступних іспитах. Тебе почали переганяти хлопці, на яких ти звик дивитися зверхньо. Пригадую, як одного разу ти відгукнувся про Петра, коли дізнався, що його прийняли до інституту на заочний. Тоді я не звернув уваги на твою злостивість. А ти, мабуть, поступово зненавидів усіх нас — свідків твоїх сподівань несправджених…

Повертаю голову й дивлюся тобі просто в вічі — усе, що зараз можу, — бачу, як твоя права повіка починає посмикуватися, немов у курки, — ти ніколи не витримував мого погляду.

— Зраднику… — кажу я. — Наші з тобою поквитаються.

Долинає приглушене:

— Так ти ж не скажеш.

— Дізнаються! — хриплю я, спльовуючи грудками кривавої слини. — Кожен з вас, мерзотники, дістане своє.

Та думки мої вже не про них, а про тих, з ким ішов на завдання. Я певен, що вони виконають його. Недарма ж Семен устиг збити з ніг офіцера та пірнути в лісову гущавину.

— Кидайте його в балку!

— Спершу пристрелимо!

За хвилину мене не стане. Чуєш, Антоне Скорику, покарай зрадника. Знайди його, дістань з-під землі, покарай. Прощавайте, друзі. Я нічого не сказав. Згадайте колись про мене. Нехай це буде так, як нам розповідала на уроці Маргарита Іванівна, хай розшукають цю балку. Прощавайте, мамо, сестричко і ви, Маргарито Іванівно. Ви вчили нас жити по-людському, не перетворюватися на тварину ні за що, ні перед килі…

Чорне око вивергає полум’я. Рушиться небо. Крізь біль, що гасить свідомість, — остання думка: “Чому не чути пострілу?..”

Знайти Антона Скорика! Повідомити: “мушкетер” — зрадник. Швидше! Загинуть хлопці! — Я ледве даю собі раду, хитаю головою, проганяю рештки сну. Це мені майже вдається. Майже, тому що думка — “Знайти Антона Скорика, розповісти про зрадника” — лишається в свідомості, як глибока скалка. Про всяк випадок шукаю в кутку записку — її нема…

Гілля хльоскає мене по обличчю, повертає до дійсності. Куди біжу? Давно нема війни, партизанів. Напевно, й командира розвідки Скорика, й зрадника Віктора давно немає серед живих, а тут — сон… Та чи сон це? Чи тільки сон?

“Містик! — каже у мені Скептик. — Змалку начитався такого, що лоскоче нерви, наслухався балачок баби Мотрі про всілякі дива, потім захопився новітніми теорійками про взаємопроникні потоки часу, — ось воно все перемішалося в голові, далося взнаки в лісовій глушині. “Соромтеся, молодий чоловіче, а ще фізик”, — як сказав би один добре знайомий вам аспірант!”

“Подвійне повторення сну, та ще й з подробицями — не дрібничка”, — заперечує Впертюх.

“Ой, облиште, не смішіть! Перегріли голову на сонці, у мозку утворилися застійні осередки. Зверніться до спеціаліста-психіатра — він витлумачить ваш сон. А як самі не зможете вчасно зупинитися, він влаштує вас куди слід”.

“Усе ж таки треба перевірити, — наполягає Впертюх. — Зараз єдиний і найпростіший спосіб перевірки — з’ясувати, чи існували насправді Скорик і Вітько-зрадник. Місцевість ти знаєш. Вовча балка — поряд. Згадай, що розповідали про партизанський загін, який діяв там під час війни. Здається, й деякі імена називали. Отож, як це не дивно, всупереч усьому — біжиш правильно. Не зупиняйся!”

“Хай буде так!” — згодився з цим доказом Скептик, наперед знаючи, що ні про Скорика, ні про “мушкетера” ніхто з колишніх партизанів у селищі не згадає…

— Скорик? Так, був такий партизан. Командир розвідників. Про нього в обласному краєзнавчому музеї є матеріали. Але він помор п’ять років тому. А вас хто послав до мене?

Світло-карі, аж ніби руді очі дивляться на мене спідлоба.

— Бібліотекарка Ганна Павлівна. Вона сказала, що ви теж були в партизанах.

— Вона так сказала? — водить сивою маленькою головою зліва направо й знизу догори, як знов зиркає на мене спідлоба. На зморшкуватій шиї — рубець. Щось знайоме ввижається мені в тому, як він водить шиєю. Може, я бачив його уві сні?

— То ви були в партизанському загоні?

— Припустимо, був, — знехотя каже сивий. — Що вам потрібно?

Він натомлено схиляє голову й дивиться кудись униз, на носаки своїх черевиків, намагаючись непомітно накинути оком і на мене.

— Мені конче необхідно з’ясувати один факт. У загоні був такий… Вітько Ріжок…

Він увесь напружується, пальці несамохіть розстібають та застібають ґудзика на спецівці. Потім кладе ганчірку па капот машини й озирається — двір порожній, ми з ним — самі. Тепер я краще роздивився його світло-карі з жовтавими білками — руді очі. Щось дивне промайнуло в них. А може, мені лише здалося. І я веду далі:

— Так ось, маю дані, що Ріжок — зрадник.

Кілька хвилин стоїть тиша, суха, мов порох.

— Це так, — відказує з глухим придихом. Його права повіка посмикується, наче в курки, каламутні краплини поту зрошують широке увігнуте чоло.

— Про нього знають? Що з ним сталося?

Його погляд на мить торкається мого обличчя й злякано, мовби обпікшись, сахається геть. І, перш ніж він устигає відповісти, я вже знаю, хто переді мною.

— Я той самий… Вітько. Віктор Остапович Ріжок. То й що?

— Живий?

— Як бачите.

Повіка посмикується частіш, губи тремтять і звиваються, мов два дощових черв’яки.

— Ви… молодий чоловіче… Не знаю, хто ви такий і знати не хочу. Що вам відомо про війну, про партизанів, про те, як вміли катувати гестапівці? Мені тоді було менше, ніж вам, — всього дев’ятнадцять. Я свого одержав і від них, і від наших. П’ятнадцять років у місцях суворого режиму. Маєте уявлення? Працював як навіжений. Намагався спокутувати провину. Вербувався в найглухіші місця, де найважче. Себе не жалів. І раптом з’являєтесь ви. Дивуєтеся: “Живий?” Та я, може, сто разів був би радий померти. А земля поки носить. Носить…

— Через вас загинули люди.

— Але ж це було давно. Дуже давно. Відтоді я, може, сто життів врятував…Про це забули, так? — Його повіка посмикується дужче й дужче, він дивиться на мене зацьковано й люто. Сонце освітлює низ його обличчя — тремтячі вуста, гостре неголене підборіддя. А очі в тіні. Вони зараз як дві мідні кульки, що не вбирають у себе світла.

Я вперше бачу зрадника зблизька й на власні очі. Раніше читав про таких у книжках. Але чітко уявити їх не міг. Зараз же ми одні — віч-на-віч — я знаю, що такий здатний на все, проте анітрохи не боюся його. Розумію: він багато вистраждав, та пожаліти його не можу — сон досі живе у мені.

— Та що ж це? — зі стогоном мовить він. — Бандитів, запеклих карних злочинців не переслідують так. Минає час — про їхнє минуле забувають…

— Ні, не забувають, ні про них, ні про вас.

Але він не слухає мене:

— …Гестапівський офіцер обіцяв: “Не хвилюйся, ніхто не дізнається”, — а сам, виявляється, все на плівку писав. Ось плівка разом з ним і потрапила в полон. Знайшли мене вже по війні, інакше б — капець. Присудили строк. Казали: спокутуй. А як спокутувати, коли й досі приходять такі молодики: “Зрадник? Ще живий?” Та хіба ж це життя? І звідки ото дізнаються? Чому забувають, скільки я вистраждав, скільки потім зробив доброго? Себе вважають за суддів чесних та благородних. Звідки ж у вас така забудькуватість і така пам’ять? Звідки така немилосердність, га? Коли відчепитесь од мене?

І наче не я, а той, що живе у мені, за одну ніч помудрішав на ціле непрожите життя, відповідає йому моїм голосом:

— Не все можна спокутувати. І нічого не забувається. Ні хороше, ні погане.

— Брешеш, люди не можуть пам’ятати вічно. Адже вони самі не вічні. Та якби той гестапівець не записував на плівку, якби не та плівка, ніхто б нічого не взнав, і жив би на світі заслужений чоловік Віктор Остапович.

І знову прокинувся у мені загиблий:

— Офіцер, кажете, записував на магнітофон? Лише офіцер?

Він навіть сахнувся:

— Хто ж іще?

— Природа.

Ріжок злякано закліпав. Цікаво, за кого він мене зараз має? А хіба не однаково? Важливіша істина, що, остаточно сформулювавшись, пройняла мій мозок. Так, я знайшов пояснення того, що зі мною сталося. Раніше про таке осявання читав у книгах, — для нього навіть придумали наукову назву — “інсайт”, але ніколи не думав, що таке може трапитися зі мною. Довго потім намагався згадати, чи не підказав мені хтось тієї думки, чи вона самостійно народилася в мене, в роздумах та тривозі. І не для якогось там недобитого “мушкетера”, а щоб закріпити її в словах та остаточно сформулювати для себе, підтвердив:

— Так, так, природа теж записує. Не лише мову. Вона нічого не минає. Все залишається в ній.

Кажу й дивуюся своїм словам, наче й не мої вони, дивуюся думці, що в них звучить, і вже інтуїтивно знаю, що не раз іще повернуся до неї: передчуваю — вона переінакшить усе моє життя…

— Ну, гаразд, юний мій друже, віддали данину, з дозволу сказати, модним гіпотезам, та й годі. Погляньте ось на мої помітки щодо вашої планової роботи…

За відчиненими вікнами неймовірно близько синіє небо, в ньому ширяє птаство…

— Це не мода, Іване Спиридоновичу, це — моя позиція.

— Знаю, вірю! — Професор картинно відкидається на бильце крісла й погрожує пальцем. — У вас в гуртожитку навіть відбулися дискусії про сяких-таких екстрасенсів. Знав, але не заважав. Дискутуйте, гостріть мистецтво суперечки. Корисно! Але щоб вибудувати позицію, треба спершу під неї підвести фундамент, молодий чоловіче: розрахувати, дібрати факти, а ви під свою позицію не фундамент закладаєте, а динаміт… Вас же у містиці звинуватять, і на тому ваша наукова кар’єра закінчиться раз і назавжди. Адже в пас, до вашого відома, не клуб фантастики, а науково-дослідний інститут, до того ж академічний.

Ось тут би мені й підтакнути йому, й скоритися, й удати з себе розкаяну вівцю. Це ж так легко! А тишком-нишком своє знати, зручного моменту вичікувати. Ну не будь же віслюком, старий, не лізь на рожен, скажи: “От спасибі, Іване Спиридоновичу, недарма до вас першого прийшов з каверзною цією гіпотезою, на своє щастя прийшов. Ви наче й прості речі кажете, але так висвітлюєте їх, що тільки дивуєшся, як сам зосліпу цього не бачив. Нові горизонти відкриваєте, вчителю…”

А вже він розпливеться в багатозначній посмішці й підкине тобі темку, та неабияку, а відкриє, сказати б, горизонтик таланту. Не проґав же. старий, рідкісний шанс…

Усе так. Шанс безпрограшний. Розумію, а вдіяти нічого не можу. Якби ще не істина, котру відкрив для себе, якби не…

Зрадницька пам’ять застилає мої очі туманом, і замість рум’яного, доброзичливо-батьківськи-суворого обличчя бачу ліс, сторожку. І ось я вже у ній, побитий, закривавлений, а думаю, однак, не про себе, а про тих, хто помститься за мене, — й вистрелиш у знавісніле обличчя з курячою повікою: “Дізнаються!”

“…Прощавайте, друзі! Згадайте колись про мене, розшукайте Вовчу балку. Прощавайте, мамо, сестричко і ви, Маргарито Іванівно. Ви вчили нас жити по-людському, не перетворюватися на тварину ні за що, ні перед ким!..”

…Мої очі затуманілі, я з жахом чую слова, впізнаючи свій голос:

— Вибачте, Іване Спиридоновичу, та я не з порожніми руками. Маю деякі викладки. Подивіться.

Він присуває ближче до себе мої аркуші й чіпляє окуляри на свій плескатий простацький ніс. А маленькі очиці, що заховалися за скельцями, зовсім не простакуваті. Вони стріляють й підморгують, ці очиці. Ласкаво всміхаються, коли це треба, й миттєво робляться тверді, немов залізні кульки, що не вбирають світла.

Минає хвилина, друга. Цокає годинник на столі. Птаство ширяє в небі попід хмарами — вільно так ширяє, їм хороше — птахам.

Минає півгодини. Раз по раз професор позиркує то на мене, то в аркуші, потому — тільки в аркуші; забуває про мене, хапає папір і щось швидко пише — перевіряє мої підрахунки, тверді рум’яні щоки дужче беруться рум’янцем. Нарешті знову згадує про мене, дивиться поверх окулярів трохи здивовано, потім роздумує — щось підраховує. Зрештою професор каже:

— Попрацювали ви справді немало. Як устигли за такий короткий проміжок? Деякі розрахунки справляють враження. Та ось формулювання…Формулюваннячка… Ніби з “Книги чудес”… — Товстий ніготь підкреслює рядок.

— Що ж тут чудесного, Іване Спиридоновичу? Наприклад, слідчий збирає попіл, клаптики обгорілого паперу, відновлює спалений документі прочитує текст. Загальновідомо, в газетах про це пишуть. Люди вже давно користуються зворотністю, яка існує з природі…

— Але ж ви, Сергію Євгеновичу, намагаєтесь вивести закон… Закон! Формулюєте положення про часові потоки, що перехрещуються у просторі…

Вперше він назвав мене не юним другом, не на прізвище, а на ім’я та по батькові. Чи означає це, що він підніс мене до рангу “тих, кого треба брати до уваги”, а чи просо вивів у число своїх опонентів. Бути його супротивником небезпечно, особливо коли згадати розповіді тихенького й старенького лаборанта, який побував якось в його “левових пазурах”. Іван Спиридонович ще в інституті ходив у “перших студентах, хтось устиг зарахувати його в “наші Ейнштейни”. Та ні Ейнштейна, ні навіть просто академіка; нього не вийшло. Спершу він створив кілька цікавих робіт, фрагменти з його кандидатської опублікував солідний журнал. Та докторську захищав уже не без труднощів, “за сукупністю”, а надалі став майже постійним співавтором усіх робіт, що виходили з його відділу. Не пам’ятаю, хто перший підкинув дотеп з цього приводу: “лев та мишки”. Над усе він не любив людей, яким приклеював ярлика “академпретендент” — претендент в академіки. Щоправда, мене він так не назвав, та напевно в такій ситуації подумав і зробив “оргвисновки”. Зараз дізнаюсь. І я вперто виголошую:

— Так, поки що не всі мої формулювання мають повне числове забезпечення. Але дайте мені три, навіть два роки…

Він заперечливо хитає головою — професійно хитає, як на фіззарядці — спершу в один бік, потім у другий:

— Неможливо, Сергію Євгеновичу. Визнаю — цікаві розрахунки. Й не більше. Вся ж ваша гіпотеза, особливо думка про подібність пам’яті природи з людською пам’яттю — чистісінька фантастика. Ніхто на це не виділить ні робочого часу, ні коштів. І набудете ви репутації фантазера й безпідставного академпретендента…

Он воно як! Дострибалися, молодий чоловіче! Тепер тримайтеся! Він з вас зробить товченика. Цей професор з рум’яними щічками — майстер відбивних з академпретендентів…

Неабияк дивуюсь: у мене не засмоктало в шлунку, як це бувало колись.

— Що ж, Іване Спиридоновичу, коли так, фантазер згоден рахувати і на дозвіллі.

Від подиву він навіть окулярів, що злізли з носа, не поправив. Мабуть, йому хотілося запитати: “З глузду з’їхали?” А поспитав таке:

— Ви бажаєте довести? Довести, що можливе відтворення минулого?

— А ви гадаєте, якщо людина навчилася записувати й відтворювати звук, зображення, думки й почуття, як в кіно, наприклад, то в природі нічого подібного не відбувається? Так, я хочу довести, що природа записує і зберігає будь-який рух, кожен варіант світу з усілякими змінами, з перестановкою електрона на атомній орбіті, з новим випромінюванням. Часові потоки відносять — зліпок за зліпком — усі варіанти світу. І коли вони перехрещуються, спостерігач, що перебуває в одному потоці, здатний бачити, що робиться в іншому. Так з човна, що пливе річкою, інколи щастить бачити струмок, що тече в зворотному напрямку…

— А трансформація? Перехід одного в інше?

Лев випустив свої пазурі. Та мишка вже не боїться його, й, отже, за відомим прислів’ям, вона стає левом, а лев — мишею.

— Трансформація відбувається. Але завжди зберігається можливість зворотного процесу. Коли знайти механізм ввімкнення, відновлення, подібний до того, на який я натрапив випадково у сторожці, починає діяти закон зворотності.

— Немає такого закону, Сергію Євгеновичу. Це ваші вигадки.

Він говорить суворо, кожне слово падає лунко, мов гиря на терези. Фонди, план — все у його руках. Я це знаю. Та знаю й те, що не відступлю ніколи. “Ні за що й ні перед ким!”

…Ось так я почав ставати тим, кого ви знаєте сьогодні як видатного ученого. Всупереч усьому я сформулював закон зворотності, описав механізм запису та зчитування й сконструював перші апарати, які дали змогу відновлювати минуле.

Дехто дивується і запитує, як мені вдалося стільки здійснити протягом одного життя. Але я зробив це не за одне життя, а за багато життів, одне з котрих продовжувало інше.

І найголовніше — в них більше не було змарнованого часу. Після тих ночей у сторожці я став інший, навчився цінувати кожну мить, творити її такою, щоб потім не було соромно за самого себе. Часто нам здається, що попереду — надмір часу, і все ще можна змінити. Так, попереду надмір часу, але творити добро годиться зараз, негайно. Бо кожна мить лишається у пам’яті природи такою, якою ти її прожив, сотворив. Її можна видобути, повторити. Але змінити не можна. Вона залишається на всі мільйони твоїх життів — навічно. Вона, і з нею — ти.