СТРИБНУТИ ВИЩЕ ЗА СЕБЕ… Повість

Вище за себе не стрибнеш.

Народна приказка

1

Густі випари струмували з потрісканого грунту. Вони вигиналися, тремтіли, перепліталися, розгойдувались, наче гадюки у весільному танку. Струмені поступово тоншали6 клубок, з якого визирали “гадючі голови”, танцював на одній прозорій стеблині, потім одривався і плив над скелями та ріденькими чагарниками, граючи всіма барвами веселки. Блякло-бузкові, світло-сині, брудно-сірі, — і все півтони, жодного чіткого кольору.

— Цікаво, — всміхнувся Олег.

Ант квапливо відвернувся і подумав: “Ти ж сприймаєш усе це інакше, і усмішка в тебе вимушена. Ти — як той солдат, що боїться не виконати наказу, а у нього тремтять коліна”.

— Поглянь. — Ант вказав удалину.

Олег марно вдивлявся в простір, він бачив тільки в’юнкі струмені.

— Даруй мені, — досадно мовив Ант. — Я забув, що ти звідси нічого не побачиш. Звідси майже двадцять кілометрів. Летімо!

Він легко підхопив Олега…

— Все-таки тут можна дихати, — ніби з кимось сперечаючись, мовив Олег. Він то надівав, то знімав шолом. Знову повторив: — Якщо звикнути, то можна.

— Не пручайся, а то впущу, — попередив Ант, пильно вдивляючись униз.

Він зробив кілька поворотів і сів біля напіврозваленої споруди з бійницями.

— Невже це їхні сліди? — Олег не міг повірити, що вони відразу натрапили на них. — Щастить неймовірно. Наче в кіно. Правда, невідомо, якій експедиції належать ці сліди. Проте, безумовно, будували земляни.

Він обійшов споруду, нахилився до брил. Оглядав кожний закуток, кожну щілину і ділився своїми думками з Антом:

— Будували для оборони. Поглянь на бійниці. Очікували нападу. Але чому не вернулися на корабель? Там би й заховались… І, власне, де корабель?

Він нахилився, знову підняв якусь річ.

— Дивись, поламаний затвор карабіна. Отже, вони боролися з біологічними об’єктами, схожими на нас. Інакше вдалися б до генератора хаосу, а вони скористалися мисливськими карабінами. Сліди ніг, виразні відбитки. Оці великі схожі на сліди Миронова. Розмір черевиків — сорок п’ять, не менше. Згадай, Анте, порийся у своїй пам’яті. Адже ти записав туди всі дані про учасників експедицій. Зверни увагу на глибину сліду. Миронов важив кілограмів сто.

— Це сліди Миронова, — ствердив Ант.

— Отже, перша експедиція.

— Занадто часто повторюєш слово “отже”, — зауважив Ант.

Олег здивовано обернувся і знову оглянув руїни. Він не знаходив того, що шукав. На обличчі йому проступили краплини поту.

— А де ж сліди противника? Тут тільки відбитки землян. Ти лишень подивись, як стрибав Миронов. Але з ким він бився? Що ти на це скажеш?

— Не знаю, — відповів Ант.

Олег стиснув губи, випнув підборіддя. “Здається, мій побратим більше вміє діяти, ніж думати”.

— В усякому разі звідси вони пішли неушкоджені, — пояснив він Антові. — Ми не знаємо, чим кінчився бій, але сліди всіх чотирьох ведуть до скелі. Чи ти не бачив їх на каменях?

— Ні. Сліди зникають. На виступі скелі видно сухі краплини крові, кілька ниток.

— Зроби аналіз.

Ант одразу відгукнувся:

— Кров людини. Перша група. Нитки арконові. Можливо, Миронова або Кузяєва було поранено. В обох перша група крові і вміст гемоглобіну перевищує норму.

“Лаборант на досконалій апаратурі зробив би аналіз за хвилину, а сигом це виконав за якусь частку секунди. Ось що означає різниця між апаратами й органами, коли для інформації не потрібно додаткових перетворень і проходить вона по інших каналах, — подумав Олег. — Втім, тут ще суть і в швидкості її проходження. Який фактор вагоміший?”

Він збагнув, куди заведуть його такі роздуми, і, щоб не дійти неминучого висновку, рішуче сказав собі: “Але й у мене є переваги, і невідомо, що буде важливіше”.

— Спробуй простежити далі, — мовив.

Дальші пошуки не дали наслідків. Не щастило визначити ні напрямку, в якому пішла після бою експедиція, ні хоча б пересвідчитися, що її учасники живі.

— На цій планеті надто багато перешкод. Мої радіощупи не працюють, — зауважив Ант, і Олегові вже не треба було давати нові вказівки.

Сигом ступив кілька кроків у тінь од скелі, і його гігантську постать оповив димок.

— Що з тобою? — крикнув Олег.

— Все гаразд, — здивовано відповів Ант і обернувся.

Його обличчя розпливлося в хмарах диму. На тому місці, де щойно стояв сигом, здіймався стовп диму.

— Анте!

З диму виринула знайома постать, ступила крок до людини. Дим розвіявся.

— Мені здалося, що ти гориш, — сказав Олег, переводячи подих. — Оптична ілюзія. Її створюють випари. Шукатимемо далі. Спробуймо в польоті оглянути місцевість. У радіусі кількох десятків кілометрів. Але спочатку треба щось попоїсти.

Олег витяг з кишені кілька ампул і тюбиків, сів у тінь. Аж тепер відчув втому. Повільно висмоктував вміст ампул та тюбиків.

Сигом стояв поряд, прихилившись плечем до скелі і підставивши спину під промені сліпучого сонця.

“Йому добре, — позаздрив Олег. — Зарядився променевою енергією і не думає про їжу. А я його затримую. Та нічого, почекає”.

Олег не поспішав, намагався якнайбільше розслабитись, ні про що не думати, щоб відпочили м’язи і нерви. Глянув на стрілоподібні хмари, на хиткі струмені випарів, на нерухомі кущі, на трикутне обличчя сигома Анта з широким чолом і загостреними рисами, що надавали йому виразу людини, яка весь час прагне вперед. Хмари кидали на обличчя, на скелі зелені тіні, здавалося, що в ущелинах пробивається мох. Олег згадав скульптора, який придумав образ сигома Анта: “Що він хотів сказати цією непокірністю ліній?”

Обличчя сигома вразило Олега ще на штучному супутнику Землі, де вони вперше зустрілись. Олег добивався дозволу на політ у членів Ради. Його познайомили з Антом і сказали:

— Полетить тільки сигом. Впорається сам. Не треба зайвого риску.

Олег розсердився:

— Але там мій брат. У мене нікого, крім нього, не лишилося. Я розумію, що тепер сигом, як видно, займе трон “царя природи”. Дідько з ним! Але там мій брат, мій, а не його!

Він навмисне не дивився на Анта, мов не помічав його. Повернувся до нього тільки тоді, коли той заговорив. Ант підтримав прохання Олега. Він не згадував про почуття, а доводив членам Ради, що доцільніше летіти вдвох.

Не можна сказати, щоб Олег відтоді подружив із сигомом. Він сумлінно переконував себе, що повинен бути вдячний йому. Іноді щастило заглушити підсвідому неприязнь — та й годі.

Зараз Олег дивився на цю могутню постать, якій не потрібно ні їжі, ні відпочинку, і у, нього наростало роздратування. Юнак силоміць одвів погляд від сигома.

Над скелями пливли фіолетові плями, то зливаючись, то знову розпадаючись. Видовище було не дуже приємне. Взагалі Олегові не подобалася ця планета.

— Ми поділимо планету на сектори і шукатимемо долі, доки не знайдемо, — сказав він і стиснув уста.

Сигом Ант мовчки подав руку, запрошуючи до польоту.

2

Олег ступив кілька кроків і заціпенів. Його рука потяглася до пістолета.

В фіолетовій півтемряві ущелини він побачив двоногу істоту. Здавалося, що вона підкрадається, обережно переставляючи ноги. Над квадратною головою виднілося кілька виступів.

Олег зробив те, що було сказано в інструкції, — увімкнув кібернетичний мікропередавач-приймач ЦП-1, запрограмований на встановлення зв’язку з представниками інших цивілізацій і аналіз поведінки живих істот. Передавач мав лазери, працював на світлових променях і радіохвилях, надсилав і звукові імпульси одночасно за вісімнадцятьма кодами, що їх склали космолінгвісти. Якщо істота якось реагувала на сигнали, ЦП-1 одразу враховував поправку і міняв програму, повідомляючи про це космонавта. Так тривало доти, доки ЦП-1 сам або з допомогою космонавта не розшифровував поведінку аборигена і не встановлював з ним зв’язок.

Олег не ворухнувся. Це було найкраще в даній ситуації — придивлявся до істоти, яка завмерла за кілька кроків од нього. Її поза була одночасно і загрозлива, і перелякана. Здавалося, що істота готувалася стрибнути, тільки ще не вирішила куди — вперед чи назад. Олег майже автоматично стиснув рукоятку пістолета.

“Якщо не пощастить знайти контакт, доведеться її налякати…”

Істота зробила ледь помітний рух. Олег швидше вгадав, ніж побачив його. Зусиллям волі притримав палець на спусковій кнопці.

“Куди завіявся Ант? Пішов оглянути печеру, і ось маєш… У найкритичнішу мить… Анте!” — спробував він у Думках покликати сигома. Був незадоволений собою. Адже Домовилися не вдаватися до телепатичного зв’язку. Олег сам Цього просив, боявся. А можливо, просто не хотів. “А що тут приховувати! Саме боявся, що сигом дізнається більше, ніж хотілося розповісти”.

Олег міг би надіслати сигому радіосигнал, але для цього довелося б переключити ЦП-1, а в такій ситуації кожна секунда могла стати вирішальною.

Індикатор автопередавача кольнув чоло легким розрядом. Із репродуктора пролунав голос сигома:

— Перед тобою нікого немає, марево, ілюзія.

— Марево? Істота, що там завмерла, марево?

Олег ще не вірив, але рука, що стискала пістолет, ослабла. Помітив, як змінилася поза істоти, як поряд виросла величезна постать, і збагнув: цей переляканий невідомий — він сам, точніше його відбиток, а поряд відбиток сигома.

— Ми відбиваємось у мареві, немов у системі дзеркал, — пролунав голос Анта. — Об’ємне зображення.

Олег обернувся до сигома.

— Спасибі, друже. Ти це зумів визначити швидше за мене. Так, на невідомій планеті треба бути готовим до будь-якої несподіванки.

Він підвів голову і подивився в очі Антові, той підморгнув, і вони обидва весело засміялись.

Олег увімкнув автоматичну лінію світлофільтрів, вмонтовану в шоломі.

Космонавти зайшли в ущелину, сигом намагався не забігати наперед. Тіні виринали з-під ніг, танцювали довкола. Вони то яскраво спалахували, то тьмяніли, були схожі на язики вогню, на клоччя туману. В ущелинах чатувала темрява, але здавалося, що вона прозоріша, ніж на Землі.

Олег згадав планету, названу Лисячою. Щось і тут було схоже на ті непривітні простори: слизьке каміння, випари… Але там ще були стовпи куряви. Він зрадів: добре, що хоч тут майже немає куряви. Але чому?

Він не встиг подумати. Змахнувши руками, провалився в порожнечу. Перед очима спалахнули яскраві смуги. Олег упав, але відразу ж підвівся. Він опинився у вузенькій щілині, на стінах якої виднілися прямі смуги. Придивився до них.

“Пастка. Штучна пастка. Ось сліди інструмента — об-плавлені кінці. Схоже, що тут працювали лазери. Можливо, земляни приготували її переслідувачам? Чи навпаки? Може, в аборигенів планети є зброя на зразок лазерів?”

На дно щілини упав трос із гачком. Олег причепив його до пояса і за секунду вже стояв поряд із сигомом.

— Це пастка, Анте.

— Схоже, — погодився сигом, а сам подумав: “Пастки скрізь, а в першу чергу — ми самі”.

3

Олег не почув пострілу, не відчув болю. Удар у праве плече. Рука оніміла.

Олег побачив на скелі фонтанчики кам’яних осколків — їх вибивали кулі. Він упав, скотився в ущелину, обережно визирнув. По камінню знову зацокали кулі. Стріляли з-за скелі, схожої на жабу. Він увімкнув ЦП-1. Сигом упав поряд, прикрив його своїм тілом.

— Тільки не стріляй, — промовив він. — Ми ж не знаємо, хто це. Якби тут було менше перешкод, я б використав свої радіощупи і дізнався про них більше.

— Коли нас покладуть, ми вже нічого не дізнаємося, — пробурмотів Олег, силкуючись опанувати себе.

Обличчя сигома було спокійне.

— Я створю захисну оболонку, — сказав він. — Понесу тебе. їхні постріли нам не зашкодять. Спробуємо встановити зв’язок. Та насамперед треба вилікувати твою рану.

Біля чола Анта виникла блакитна хмарка, піднялася вище голови, оповила обох, створивши навколо немов купол. Сигом розстебнув скафандр Олега. З очей Анта вдарили голубі блискавки, злилися в одну вібруючу нитку, спрямовану на Олега. Юнак відчув приємне тепло, здавалося, що хтось торкається його шкіри. Одночасно прояснилася свідомість, відновилися сили. Плече оживало, але водночас виникав нестерпний біль.

Через енергетичний захисний купол було видно, як по каменю клацали кулі, вибиваючи фонтанчики. ЦП-1 повідомив Олега: “Об’єкти живі, зовні схожі на людей, проте їхні біохвилі мають деяку відмінність, а поведінка відрізняється від поведінки людей. Найважливіша особливість — нелогічна агресивність. Звідси ігнорування будь-яких контактів”.

— Слухай, — крикнув Олег Антові, заглушаючи звук ЦП-1. — Це не люди. Можливо, вони вбили наших?

— Ще рано робити висновки, — відповів Ант. Його обличчя було втомлене — він втратив багато енергії. Немов забувши про існування противників, сказав: — Сплине три-чотири доби — і ти видужаєш. А зараз я тебе віднесу до корабля. Полежиш там, а пошуки я продовжуватиму сам.

— Скажи простіше: не перешкоджай мені, людино.

— Ого, зачепив струнку самолюбства, — вигукнув Ант. — Тільки цього нам бракувало.

Олег своєчасно згадав про локатори та пошукові системи корабля і не став заперечувати. Думав: “Я зможу вести пошуки і звідти. Якщо хлопці живі, вони відгукнуться. Можливо, проясниться і ще дещо”.

Олег стежив за голубою хмаркою, чекав, коли в ній блиснуть сріблясті нитки, це б означало, що сигом перевів оболонку на режим відштовхування. Та ось об прозорий купол вдарили уламки каміння.

— Чому ж ти не переводиш оболонку на відштовхування?

— Якщо в неї влучить куля, вона відштовхне і її.

— То хай відштовхне, — нетерпляче сказав Олег.

— Але тоді куля полетить туди, звідки її випустили, і може вцілити в того, хто стріляв…

— На зворотному шляху куля втратить силу, — нагадав Олег, морщачись од болю.

— Ми нічого про них не знаємо. Спочатку я бачив тіні ясніше. їх екранує скеля. Тепер бачу їх гірше. Заважає оболонка. Не будемо ж ми експериментувати чи боротися з тінями.

Плече нестерпно пекло. Біль розливався по руці.

— Ти схожий на проповідника, — сказав Олег. — Дивна роль для сигома.

— Доведеться продовжити її, — усміхнувся Ант, не звертаючи уваги на докір. — Перш ніж боротися, треба знати, з ким маєш справу.

— А я не збираюся з ними боротися, — примирливо мовив Олег.

Йому набридла суперечка. Він думав: “Не все так просто, як ти гадаєш, сигоме. Ми дали тобі те, що хотіли мати, і позбавили того, чого не хотіли мати. В тобі ми намагались ускладнити свою особистість і спростити організм там, де це можливо. Боюся, що нам пощастило досягти не так першого, як другого, і спрощення організму викликало спрощення особистості. Звідси — така вірність прописним істинам. Навіть під час небезпеки, коли людину рятувала не логіка, а щось інше…”

Сигом узяв Олега на руки і стрімко злетів у повітря.

Далеко внизу попливли щербаті, зазубрені скелі, схожі на поламані пили. Гострий зір сигома був спрямований уперед. По його обличчю пробігали яскраво-білі тіні, розсіяні захисною оболонкою. Густе шовковисте волосся обрамляло голову.

Сигом сів біля корабля. Олег увімкнув кодовий мікропередавач, наказав автоматам корабля відкрити люк і подати трап-ескалатор. У каюті відразу сів у крісло. Після поранення він був ще слабий, хоч сигом і посилав йому безперервно біоімпульси, передаючи частину своєї енергії. Світло індикаторів заспокоювало, в озоноване повітря, створенекондиціонерами, вплітався запах пластмаси. Олег простягнув руку, перемкнув кондиціонери на “запах ковилового степу”.

Сигом стовбичив навпроти, зіпершись на бильце крісла.

— Я піду, — сказав він. — Прошу тебе, не виходь з корабля, поки не почуєш мого сигналу.

Він налаштував приймач корабля на свою хвилю.

— Я допоможу тобі звідси пошуковими системами, — запропонував Олег.

— Найкраще — після моїх сигналів.

“А чи не багато ти собі дозволяєш, друже? — подумав Олег. — І недооцінюєш мене? Втім, це взаємопов’язано. Іноді мені здається, що ти підліток, могутній сигоме. Самовпевнений хлопчак…”

— Прошу тебе, не виходь з корабля, — повторив Ант. — Ми зовсім не знаємо цієї планети і навіть психологічно не готові до її сюрпризів.

“Але, на твою думку, ти готовий більше, ніж я, — всміхнувся Олег. — Ну що ж, іди, а там побачимо”.

— Не хвилюйся. Якщо помітиш щось істотне, негайно сповісти, і я скажу тобі, як діяти далі, — зауважив Олег.

По обличчю сигома майнула тінь.

— Ми ж не змагаємося між собою. Ми — партнери проти невідомого. Але тебе поранено, і я йду на розвідку. Хіба ж не так?

— Гаразд, не хвилюйся. Я звідси не вийду, — сказав Олег.

— До моїх сигналів, — нагадав сигом.

— До твоїх сигналів. Я буду слухняний. — І в думках додав: “Як справний автомат. Адже ти хочеш цього”.

Олег насилу дочекався, поки сигом пішов. Ліг у крісло. Якнайзручніше вмостився. Рана нила. Він повернувся — біль трохи вщух. Зігнув ногу, витяг руку і навіть усміхнувся: полегшало. Відчув себе майже щасливим. Знову виникло бажання думати, міркувати. Та думки були невеселі, гір-ко-іронічні: “Спробуй втішитися тим, що ти не такий уже ч примітивний чи підлий, що с й гірші. Можеш віднести себе до розряду благородних і сміливих дослідників. Але ось ти пошкодив ногу — і весь твій складний різноманітний світ звужується до віконця в лікарні. Всі великі думки зменшуються і згасають. Гарячі поривання вкриваються попелом. Ти стаєш рабом свого враженого сухожилля або суглоба. Сідаєш так, щоб на ногу було менше навантаження, лягаєш так, щоб нозі було тепло, зручно. Коли не болить — ти щасливий. Як тобі нині мало треба, людино…”

4

Олег клацнув тумблером, і каюта сповнилася тріском розрядів. Промінь бігав по шкалі, реєстрував шуми, які швидко мінялися. Олег передав управління пошуком автоматам. На екранах заблищали раптові спалахи, блискавки, а ламані криві спліталися в павутиння, розривалися, довільно склеювалися.

“Тобі доведеться все-таки розкрити свої таємниці, красуне”, — звертався Олег до планети. Він ніби заклинав її, вмовляв і одночасно погрожував: “Можеш лютувати скільки завгодно, але ти присвоїла собі те, що тобі не належить. Треба повернути. Людей не можна красти безкарно. І жарти з ними теж не завжди кінчаються вдало. Людина — це не так уже й багато, як дехто думає, та вона все-таки чогось варта, повір мені. І краще б тобі жити з нею по-доброму”.

На одному екрані виникла розпливчаста пляма. Вона поступово бліднішала, і тріск вщухав. Уже можна було побачити скелі, тріщини в них, гриви скельних порід. Олег пересунув важіль на “огляд”, і на екрані попливли вервечки скель, ущелини, оповиті туманом.

Тепер і на інших екранах з’явилися частини панорами. Шість екранів огляду — шість віконець, шість променів, що простяглися на сотні й тисячі кілометрів. Кіноапарати автоматично фіксували все, що з’являлось у вікнах, аналізатори першого контролю переглядали плівку, дублюючи тисячі кадрів, де було хоч щось відмінне від мільйонів інших. Аналізатори другого контролю вибирали з цих тисяч сотні. Якби на плівці було знайдено щось незвичайне, воно відразу б потрапило на контрольний екран у супроводі звукових сигналів.

Час збігав. У Олега стомились очі, він прикрив їх важкими гарячими повіками. І несподівано почув кроки. Легкі, м’які. Звуки долинали з-за перегородки, що відділяла каюту від вузького коридора, який вів до пульта управління кораблем.

Олег розплющив очі. Кроки стихли.

“Дурниця, почулося”, — подумав він, але про всяк випадок перевів один екран на рубку управління. Там нікого не було. І все-таки неспокій зростав, заважав думати. Щоб заспокоїтись, Олег почав аналізувати свій стан: “У якій частині мозку виник цей неспокій? Не інакше, як у таламусі. Страх перед невідомим — ось як це називається. Його передано мені тисячами поколінь предків разом з іншими рятівними інстинктами. Предки заплатили за нього кров’ю, стражданнями, життям, а мені він ні до чого. Це не образливо для них, проте мені він справді ні до чого. У мене для таких випадків є логіка, здатність аналізувати. Можливо, моїм далеким нащадкам і це теж не знадобиться.

Знову кроки. Чи тільки здається? Здається… Так… про що ж я думав? Про логіку і про те, що вона не потрібна буде нащадкам. Можливо, у них буде щось досконаліше, і моя логіка здаватиметься їм атавізмом. Адже її народжено в певних умовах і вироблено для певної мети…”

Роздуми заспокоїли Олега. Він перевів усі екрани на зовнішній огляд і продовжував спостереження. Спати йому більше не хотілося.

Пропливли розмиті обриси химерних скель, схожих то на стовпи, то на земних тварин. Олег подумав: “Якби на моєму місці був хтось з іншої планети, він бачив би їх зовсім по-іншому, порівнював би з чимсь іншим, навіть коли б мав такий самий зір. А якби абориген цієї планети опинився на Землі, з чим би він порівнював наші гори? Берези, яких тут немає, річки? Можливо, якщо хочеш щось збагнути в космосі, треба очистити пам’ять. Але як тоді діяти? Чим керуватись? Од чого відштовхуватись? Я знову чую кроки, хоча їх тут не повинно бути. А чому не повинно?”

Він мимоволі почав фантазувати, перебирати варіанти, хто б міг опинитися в кораблі. Хтось проник через щілини? Щілини в обшивці, щілини між молекулами, простір між атомами, якщо вдуматися, то всі предмети в основному заповнює порожнеча, як вода — людське тіло. Але чому невідомий мав просочуватися, хоча на незнайомій планеті треба припускати навіть таке… А чи треба? Адже він міг просто зайти на корабель, коли мене й Анта не було. Дати сигнал автоматам, і вони опустили трап-ескалатор. Проте, якби він узнав код, чим би подав сигнал? А що, коли в нього є радіооргани? Олег відчув, як поступово вкривається холодним потом. Стукало у скронях. “Стоп! — сказав він собі. — Це не жарти. Дограєшся, що виникне нав’язлива ідея, а позбутись її не так просто. Давай подумаємо спокійно”.

Він робив усе, щоб заспокоїтися: наказував своїм м’язам і нервам розслабитися. Розмовляв сам із собою тоном улюбленого вчителя: “Ти стомився, старий, тебе було поранено, У тебе ослабли нерви. Ось і ввижаються кошмари”.

Олег покрутив ручку пульта — і на двох екранах зображення зникло, з’явилося павутиння ламаних тіней. Він спробував сфокусувати їх, увімкнув звуковий супровід — і каюту заповнили тріск та шипіння. Не треба було втручатися в роботу автоматів. Та, знаючи це, Олег все-таки крутив ручки, морщачись од тріску. Він називав свої спроби “ослячою впертістю”, хоча це була не впертість — Олег хотів розвіятися, не чути шереху за дверима, за стіною. Однак він чув… Навіть крізь тріск розрядів. М’які кроки… Хтось уже близько… Зупинився біля дверей каюти…

Олег схопив пістолет, пригнувся в кріслі. Вільною рукою перемкнув екран. На ньому з’явився коридор і двері до каюти. Нікого.

“Ти боягуз! — сказав він собі. — Ти ідіот! Слизняк! Шизофренік! Ти нуль на вході і виході!”

Він довго лаяв себе і поступово трохи заспокоївся. “Треба розібратися. З’ясувати, з чого все почалося. Власне кажучи, все почалося з того, що пролунали кроки. Ні, з того, що мене було поранено. Ні, річ у тому, що я лишився в кораблі сам. Точніше, все почалося тоді, коли ми прилетіли на цю планету, де безслідно зникло дві експедиції. Я ніби побачив димовий стовп замість сигома. Так, так, мені й тоді здалося, здавалося… А тут іще — руїни, пастка, постріли… І невідомість. Ось звідки ці кроки, яких насправді немає”.

Він клацнув тумблером автоматичного пошуку і став дивитись на екран. Хмари виповзали з ущелин, набирали найхимерніших форм, тому й почав працювати контрольний екран. На ньому спочатку з’явилася хмарка у формі трикутника з чорною плямою посередині. А от хтось летить. Та це ж сигом! Отже, він нічого не знайшов…

Ще одна хмарка. Вона повільно оберталася навколо осі, наче дзига. Якби Олег не був певен, що це хмара, то подумав би — корабель. Хмаринка зникла, з’явилась ущелина і цяточки, які світились. Олег прокрутив цю частину плівки кілька разів. У тому, як розповзалися цяточки, вгадувалась якась закономірність, Олег згадав полювання на вовків. У такому напрямку рухались мисливці, оточуючи зграю. Треба було проявити плівку через світлофільтри.

Він не встиг зробити цього…

За стіною виразно пролунали кроки. Вони то стихали, то відновлювались. їхня нерівномірність насторожувала.

“Час кінчати з цією дурницею! Огляну корабель по телевізору, потім обійду коридори. Просто так, щоб остаточно впевнитись у безпідставності свого страху”.

Він побачив на екрані рубку, одномісну каюту, лабораторію, вантажні відсіки, приміщення генхаса… Потім рішуче відклав пістолет і підвівся. Підійшов до дверей. Почекав секунду, згадав, що не оглянув зовнішні люки. Повернувся і перемкнув екран на люки, знаючи, що не побачить нічого нового. Щось стисло горло…

Третій зовнішній люк було відчинено і трап-ескалатор спущено.

“Невже забув зачинити його після того, як пішов сигом?”

Олег майже інстинктивно натис кнопку автомата, що зачиняв люк. І тоді в круглому чорному отворі пропливло обличчя в ореолі світла…

5

Перший рух — права рука схопила пістолет.

Другий, третій, четвертий — ліва рука в судомі натискує на кнопку автомата.

Люк не зачиняється.

“Треба вийти з каюти, дістатись до рубки. Там, на пульті, дублююча кнопка”.

Обличчя на екрані ледь погойдувалося…

Ноги Олега приросли до підлоги. З великим зусиллям він заплющив і розплющив очі. Обличчя зникло. Було соромно. “Догрався, голубчику, до галюцинацій. Я тебе кваліфікував правильно: клас — повзун, вид — йолоп, загін — слизняк. Ану, давай у рубку!”

Підійшов до пульта і, ввімкнувши екран, надіслав команду автоматові, що зачиняв люк. Автомат не діяв.

“Поламався, та й годі”, — заспокоював себе Олег, страхуючись од марева.

За спиною почулося зітхання, схлипування, сміх.

“Стій! Не обертайся. Там нікого немає. Забув, що це галюцинації? Ну от, усе-таки можна подолати страх? А тепер обернись. Тільки не поспішай! Так, так… Переконався, що в рубці, крім тебе, нікого. Міркуй нормально. Якщо основний і дублюючий автомати поламані, що майже неймовірно, треба втягти ескалатор і зачинити люк вручну, за допомогою блоків і важелів”.

Він вийшов у коридор і, гучно тупаючи, підійшов до заслонок-фільтрів. Це був останній бар’єр перед люком.

Олег зупинився, пригадав усе, що зробив до цього, проаналізував, порівняв з інструкцією. “Значних відхилень немає”.

Підійшов до люка, спробував рвонути на себе ручку блоків. Вона не піддавалася. Можливо, трап-ескалатор зачепився за щось долі. Треба спуститись і відчепити його.

Олегові не дуже хотілося виходити з корабля. Крім того, він пам’ятав попередження сигома. Та не залишати ж люк відчиненим!

Він ступив на грунт і побачив, що кінець трапа застряв в ущелині. Спробував було обережно витягти його, потім розсердився і смикнув дужче.

Відчув удар по шолому і побачив ланцюжок фонтанчиків.

“Стріляють!”

Олег заховався за трап. Боліла голова, плече. Він не міг визначити, звідки стріляють. Увімкнув ЦП-1. Треба скористатися нагодою, домовитися. ЦП-1 працював. Довкола клацали кулі. Ближче, ближче. Вогняна голка зачепила руку.

“Тільки не стріляти, нехай працює ЦП-1. Вони повинні якось реагувати…”

Він збагнув, що руку не просто зачепило. З кожною хвилиною втрачав сили. Нудило. Із-за скель вийшли темні постаті…

“Це вони в мене стріляли. Ті, з ким я повинен домовитися. Встановити контакт. Сигом мав рацію. Будь-що встановити контакт. Стріляти не можна. Не можна”.

Постаті підходили ближче й ближче. Одна з них була зовсім близько. Олег уже міг розпізнати обличчя, схоже на людське, з роззявленим ротом, тільки майже без очей.

“Встановити контакт. Контакт. Контакт. Не стріляти. Контакт”.

ЦП-1 клацнув і вимкнувся.

“Зараз ворог вийде на позицію, з якої видно мою голову. Стрілятиме. Чому я думаю “ворог”? Невідомий, а не ворог. Невідомий, який може стати другом. Однак він стрілятиме”.

Олег дістав пістолет, послав кілька світлоімпульсів так, щоб не зачепити, а тільки налякати.

Постаті залягли. Потім почали повзти, оточуючи Олега.

Олегові нестримно захотілося вибігти на трап, сховатися в кораблі.

“Стій! Бо загинеш! Поки добіжиш, тебе вб’ють. А коли й пощастить добігти до корабля, то як піднімеш трап? Вони кинуться слідом за тобою. Що ж робити? Думай. Спробуй увімкнути ЦП-1. Згадай інструкцію: “Використати все можливе…”

Кілька секунд відчував тільки біль у руці, якою намагався ввімкнути передавач.

Нарешті! Олег зрадів так. ніби вже налагодив зв’язок.

Але ще одна куля вдарила в шолом, і Олег на мить знепритомнів. Потім побачив, що вороги вже зовсім близько.

Ще удар у шолом. Два удари. Куля зачепила ногу.

“Спробуй хоча б висмикнути трап”.

Напружився. Здавалося, від надзвичайного навантаження от-от трісне, як канат, сухожилля.

Олег надіслав нові черги світлоімпульсів. Постаті зникли.

За кілька секунд він вибіг трапом. Коли дверцята люка клацнули, Олег прихилився до стінки. Піт засліплював очі. Ледве переставляючи ноги, космонавт побрів крізь фільтри, скинув шолом. Добрався до каюти, сів у крісло. “Щоб зрозуміти іншу істоту, треба стати нею”,думав у відчаї. Але нова думка схвилювала його: “Можливо, кроки не були галюцинацією. Хтось із них пробрався в корабель і відчинив люк зсередини, зіпсувавши автомати. А чому ж вони не ввійшли всі? Ввімкнути генхас чи стерилізатори? А що коли той, хто проник у корабель, не мав на меті нічого поганого, — адже він міг би вже здійснити свої плани. А звідки я знаю, що він не здійснює їх? І хіба мало працював ЦП-1?”

Олег загерметизував каюту і ввімкнув стерилізатори, створивши навколо корабля захисне енергетичне коло. Намагався розігнати сумніви, думав: “Сумніви, мабуть, найкраще, на що ми здатні. Але вони мають і зворотний бік. Велике вміння саме й полягає в тому, щоб у певний момент позбутися їх. Інакше ніколи не почнеш діяти…”

Крізь його думки пробився телесигнал сигома. Олег насторожився. Сигнал пролунав чіткіше: “Що сталося? Чому працюють стерилізатори? Повертаюсь”.

Олег вимкнув захисне коло, настроїв приймач на хвилю сигома. Приготувався відчнити люк, як тільки почує сигнал про повернення товариша.

6

Автомати люків, як і раніше, не діяли. Довелося відчиняти вручну. Від напруження заболіли м’язи. “Добре, що хоч трап не треба опускати”.

Олег визирнув з люка, тримаючись за скобу. Сигома не було видно. За кілька секунд почувся різкий свист, що дедалі наростав.

Олег відчув біль у барабанних перетинках. Запаморочилася голова. Пальці розігнулись, і Олег упав з восьмиметрової висоти на оплавлений грунт. Врятував спецкостюм, якого він так і не зняв. Та удар був відчутний, на кілька хвилин космонавт знепритомнів. Очунявши, побачив перед собою темну стіну корабля.

Осторонь хтось пискляво-уривчасто сміявся. Потім з’явилися нотки відвертого злорадства.

“Отже, знову пастка. А я сподівався встановити з ними контакт. Вони давно прийняли передачі ЦП-1, розшифрували їх і передали на тій же хвилі сигнал — я сприйняв його як повідомлення сигома. Вони скористалися моїми спробами встановити контакт, щоб мені влаштувати пастку”.

Олег удавано застогнав, зробив кілька конвульсивних рухів. А сам у цей час схопив правицею пістолет, намацав рукоятку, зняв скобу запобіжника. Ще раз застогнав, здригнувся і завмер, очікуючи, поки підійдуть вороги. Вони хотіли влаштувати йому пастку, то нехай попадуть у неї самі!

Страх минув. Інше почуття охопило його, наповнило вщерть усе тіло. Воно клекотіло в горлі, било в скроні, і Олег відчував свої напружені м’язи.

Тепер він ждав, щоб невідомі нарешті з’явилися, благав нетерпляче: “Ідіть, ідіть швидше, поспішайте…”

Пістолет ледь тремтів у його руці, проте Олег відчував, що він урівноважиться, коли з’явиться ціль.

Знову пролунав сміх, торжествуючий, зневажливий, і коло Олега впала якась кругла річ. Вона шипіла і крутилась. Інстинкт підказав, що треба робити. “Вони не хочуть ризикувати!” Олег одкинув річ геть, скочив на ноги — більше не було сенсу ховатись — і включив пістолет на стрільбу чергами. Світлоімпульси линули в усі боки, перетворюючи скелі і чахлу рослинність на місиво, на потоки лави. Крізь гуркіт скель, які падали, проривався пронизливий стогін та крик, а космонавт усе бив пульсуючими потоками світла.

Він ще ніколи не відчував такого пориву. Збагнув, що саме цього не вистачало йому, людині двадцять першого століття, названого Щасливим. Занадто спокійне було життя на Землі та її супутниках, занадто добропорядне — в ньому були любов, благородство, пошук, печаль, досада, гнів, але такої люті він ще не знав…

7

Вилізши на корабель, Олег більше не зачиняв люк. Нехай вони лишень поткнуться!

Він згадав, як щойно лютував, подумав, що люди на Землі назвали б це почуття пережитком минулого. Уявно відповідав їм: “Це не пережиток минулого, а програма, яку заклала в нас природа, частина нашого єства. Ми відкинули мало не половину почуттів, ми збіднили свій світ, зробили його прекрасним і прісним, немов прописні істини сигома. Ми пробували відірватись од природи, од своєї тваринної суті, витруїти, стерти її програму, — і ось до чого це призвело. А чим ми відрізняємось од тварин? Організм, схожий на наш, серце, здатне любити і ненавидіти, є в пацюка, у гієни, орла і ховраха. Навіть зародки другої сигнальної системи є у мавп, собак, дельфінів. І хто знає, якби людина не розвинулась і не пригнітила розвиток інших видів, можливо, сьогодні зводив би міста і летів у космос новий вид дельфіна чи собаки, а людина лишалася б на рівні теперішньої мавпи…

Отак міркуючи, Олег готувався зустріти ворога. Крім пістолета-лазера, він вирішив скористатися невідмовною зброєю — генхасом, заздалегідь увімкнувши кібернетичний мозок апарата на пошук противника. Однак уже за кілька хвилин на пульті генератора хаосу спалахнув індикатор, що дозволяв застосувати тільки вузько спрямований промінь. Це означало, що випромінювання хвилями небезпечне для людини, що основні ритми коливань організму противника близькі до ритмів людини.

“Вони схожі на нас. Що ж, тим легше буде з ними впоратись…”

Якби Олег увімкнув генхас на Землі, то не тільки люди, але й тварини, чиї організми мали схожі характеристики, у радіусі десяти кілометрів загинули б за кілька секунд. Хвилі генхаса, змінивши коливання молекул їхніх клітин, вбили б їх, до невпізнання змінивши трупи, перетворивши їх на каміння, дерево, на пил і воду.

О, він знищить усіх ворогів! І хто знає, чи захоче потім повернутися на Землю, в цей дитячий садок з високою мораллю, на Землю, де немає місця для такої ось боротьби?

“Можливо, ми шукаємо в космосі саме це, — думав він. — Тільки не наважуємося зізнатись”.

Олегові здавалося, що його руки й ноги подовжилися, зміцніли, а очі могли б бачити навіть у темряві, крізь струмені випарів. Він уперше за весь час перебування на цій планеті відчув до неї щось рідне. її скелі стали продовженням його рук і ніг, її ріденькі чагарі — його пальцями. Міст проліг сам собою, через безодню відчуження — те, чого не могли зробити любов і цікавість, зробила ненависть.

Телесигнал сигома: “Вимкни генхас”.

“Діждуться! Цього разу вони мене не ошукають!”

“Не вдавайся до генхаса, інакше знищиш людей”.

Олег виразно почув м’які кроки. Віконце каюти на мить закрила тінь. Він прицілився і ввімкнув генхас на променеву стрільбу.

“Вимкни генхас. Повертаюсь”.

Олег відчув, що йому нічим дихати. Щось насувалося, загрожувало зім’яти його, розчавити. Щось величезне, мов хмара. Не підступне, але байдуже до нього, до його долі, до його страху і ненависті. Незбагненне і невблаганне.

Він глянув на індикатор генхаса — не світиться. Притиснувся до стіни і закричав од страху: йому могло примаритися що завгодно, але щоб сам вимкнувся генхас…

Та вмить оговтався. Зціпив зуби, боляче прикусив губу. Став у позу, зручну для захисту.

Каюту залило світло, двері розчинилися. На порозі стояв сигом. За ним причаїлася темна постать, схожа на ті, які намагались оточити Олега.

— Це я, Олег, вгамуйся.

“Знову марево. Не треба піддаватись. Якщо це сигом, то чому за ним стовбичить чорна постать? Що їм треба?”

— Олегу, друже…

“Голос Анта. Але хіба важко підробити голос?” Сигом ступив до Олега, а темна постать заклякла у дверях. Ант швидко висунув шухляду стола, дістав люстерко, подав його Олегові. І той побачив спітніле страшне обличчя. Перекошений рот, ламані брови. Покусані уста вкриті кров’ю та піною. В очах страх і ненависть. Марево насувалося на Олега.

— Хто ти? — закричав він, намагаючись прикритися руками.

— Це люстерко, а в ньому — ти.

“Це не Ант. Хто завгодно, тільки не він. Вони хитрі, однак людину Землі не обдурять!”

Він зібрав усі сили і кинувся вперед.

Сигом хотів було застосувати відкидувач, але втримався — Олег міг забитися. Тому Ант тільки спіймав людину в енергетичні нитки оболонки і обплутав її, як сіткою.

Перед сигомом була перелякана, розлючена істота. Волосся здибилося на гусячій шкірі. Рентгенівським і гамма-зором Ант побачив, як калатає серце і напружено піднімаються легені, як скорочуються залози, викидаючи в кров адреналін, як, минувши кору мозку, старими каналами зв’язку надходять панічні сигнали — і напружуються м’язи, готові до смертельної боротьби, припиняють роботу непотрібні тепер слинні залози.

Імпульси мозку сигома мчали із швидкістю, що була близька до світлової, за секунду він встигав передумати і відчути більше, ніж сотні людей за все своє життя. І нині, згадавши геть усе, що пов’язувало його з минулим, Антові стало невимовно шкода цієї істоти, яка не винна в тому, що не може загальмувати свої автоматичні інстинкти органами Вищого контролю, яких у неї немає.

Сигом думав:


“Його так легко вбити, що він повинен доводити собі й іншим: я не боягуз. Досить вивести з ладу орган або перебити судину, — замінити нічим. Природа зовсім не створила запасних частин. І що найгірше — коли їх все-таки створюють люди, то міняти зіпсовані дуже важко, небезпечно та й боляче. Він змушений боятися пошкоджень і ненавидіти все, що може їх завдати. Дивно, як, незважаючи на все це, людська особистість підноситься над тваринною суттю”.

“Інстинкти примушують людину ненавидіти ту чи іншу істоту тільки через те, що в неї таке саме волосся і ніс, як у того, хто завдав їй болю. Людина часто не знає причин своєї неприязні, та протистояти підсвідомості й тій іскрі пам’яті, що зненацька спалахнула, не може. Власне кажучи, їй важко боротися з собою, а робити це доводиться щохвилини, аби вирватися з визначеного кола і стати тим, ким вона хоче сама”.



Сигом перегнав психоенергію з випромінювача на очі. Хоч це й шкодило йому, але могло найефективніше вплинути на Олега. З очей сигома світилися два невидимих промені, і там, де вони схрестилися, з’явилася блискуча цятка. Вона торкнулась Олега, і той упав.

8

Він побачив над собою стривожене обличчя сигома, запитав:

— Це все-таки ти, Анте?

Відчув руку сигома на своєму лобі і почув слова:

— Ні, не я, а джин з пляшки.

Тільки тепер повірив.

— Мені здалося, що ти прийшов не сам.

— Тобі не здалося.

— Тоді хто це?

— Ще не знаю. Але думаю, один з тих, кого ми шукали.

Олег стрімко підвівся, повернув голову і побачив двоногу істоту, вдягнену в пластмасовий скафандр. Блідо-фіолетове лице, очей майже не видно. З роззявленого рота стирчали зуби. Істота стояла нерухомо, прихилившись до стіни каюти.

— Не бійся. Він у мене під телеконтролем, — сказав сигом.

— Але чому ти запевняєш, що це один із тих?

— Це Миронов.

— Що?!

— Придивися.

Промені, що виходили з очей сигома, тягнулися до Олега. Він відчув, що з нього ніби звалився тягар, пригнічення; що повертається спокій, здатність мислити. Він глянув па ноги істоти — це були ноги Миронова, на плечі — його плечі. Але обличчя — чуже…

— Миронов! — покликав він. Голосніше: — Іване!

Істота байдужісінько дивилася кудись у куток, і Олег згадав, що вона перебуває під контролем Анта.

— Зніми телеконтроль.

— Небезпечно. Не зумів з ним домовитися, — відповів Ант.

— Я дружив з Мироновим. Зніми контроль.

— Гаразд.

Вираз блідо-фіолетового обличчя враз змінився. Раніше було байдуже, стало зацьковане і люте. Істота кинулася до дверей. Але, пересвідчившись, що не відчинить, підстрибнула до пульта і почала навмання натискати кнопки.

“Вона щось пам’ятає”, — сприйняв Олег думку сигома і ступив до істоти. Вона обернулась, по-звірячому клацнула зубами. Олег вдарив у щелепи, послав у нокдаун. Коли істота, похитуючись, підвелась, Олег знову промовив ім’я Миронова, повторюючи його по-різному, різним тоном. Істота не реагувала, зацьковано озиралася.

Олег згадав дівчину з густими бровами, які зрослися на переніссі. Вони обидва були закохані в неї, вона стала дружиною Миронова. Голосно, чітко мовив:

— Віка, Вікторія. Віка. Дружина Віка, син Дмитро…

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі істоти.

Олег глянув на сигома, подумав: “Либонь, ти знову помилився, сигоме, коли гадаєш, що розумієш людину краще, ніж вона сама себе. Це не Миронов”.

“Не помилився”, — відповів сигом.

“Що б його спробувати ще? Треба знайти щось звичне, дуже знайоме йому. І водночас таке, що потребує безумовного підкорення. Можливо, це?”

— П’ять, чотири, три, два, один… Старт!..

Істота зробила жест. Автоматичний жест космонавта, що опускає голову на подушку крісла і заплющує очі. Олег почав швидко, аби не зникла пам’ять істоти, повторювати команди. Іноді по тому, як здригалися повіки або рухалися брови, бачив реакцію, але вона була слабка, миттєва.

“Можливо, це просто рефлекторний рух, а не реакція на мої слова?”

Олег називав імена, прізвища, згадував посади товаришів Миронова по експедиціях, та це не справило ніякого враження. Тоді у відчаї він почав говорити все, що спадало на думку і могло мати хоч якесь відношення до Миронова.

— Ходімо на корт, клишоногий. Я дістав нову книгу Рейка. Хочеш морозива? Агов, перекинеш човен, пустуне! Пам’ятаєш прогулянку на Памірі? У тебе була така щетина, що Віка тебе не впізнала. А пам’ятаєш Роланда, Рольку, який завжди брав твої конспекти? Можливо, ти забув свою улюблену лайку? Агов, вождь парнокопитних, корифей дурощів, друг мимоволі, диявол чорний! Ну, гаразд, згадай хоча б Тетянку.

Він говорив ще довго і вже зовсім зневірився — не тому, що стомився, а тому, що дійшов до спогадів дитинства і не знав, що казати далі. Згадав дворову футбольну команду, про всяк випадок крикнув:

— Пас!

Нога істоти підкинула невидимий м’яч.

— Ще пас!

Нога смикнулася ще раз.

“Невже попав у самісіньке око?”

— Здається, ти знайшов контакт, — звернувся до Олега сигом. — Спогади дитинства.

— Ванька-Циклоп. Циклопчик. Ваню, мати кличе!

Істота повернула голову, прислухалась. Слабенька усмішка ледь скривила сірі уста. Очей не було видно, проте біля них зібралися зморшки.

— Шкіра Миронова набула захисного кольору, і саме тому запали очі, — сказав сигом.

Та Олег уже збагнув це. Тепер він повірив, що перед ним — Миронов. Щоб не втратити контакт, швидко мовив:

— Біля вашого будинку була лука, за нею — річка. Ми ловили карасів. Карась — земна риба. Найкраще бере вдосвіта. Пам’ятаєш, як ми ловили рибу? Циклопчику!

Губи істоти ворухнулись. Олег угадав слово, яке вони прошепотіли:

— Пам’ятаю, пам’ятаю…

Він поклав руку на плече Миронова, пригорнув його до себе.

— А пам’ятаєш мене, Олега, твого друга? Глянь на мене. Пам’ятаєш?

Миронов почав осідати, валитися набік.

— Нехай відпочине, — сказав Олег. — Занадто велике потрясіння.

Він допоміг Миронову вмоститися в кріслі.

9

Десять годин непробудного сну. Потім кілька годин марення. Миронов кричав, стогнав, плакав. Він погрожував невідомо кому:

— Ви так — і ми так! Негідники! Гади! Кати! Подлюги! Вбивці! Мучителі! Ви так — і ми так! Тоді не скаржтеся!

Олег, який з допомогою сигома залікував свої рани, прислухався до марення, намагався зрозуміти бодай що-небудь. Нарешті розвів руками і сказав Антові:

— Типове марення.

— У ньому є система. Воно підкорено одній думці.

Олег прислухався…

— Ви ще пошкодуєте! Без команди не стріляти! Вогонь! Негідники! Ви так — і ми так! Хто прийде з мечем, від меча і загине! З чим прийдеш, з тим і підеш! Посієш вітер, пожнеш бурю! Око за око, зуб за зуб! Ось вам! Ну що, задоволені?

Олег повернувся до Анта.

— Ти маєш рацію. Зрозуміло, що ворог, з яким вони воювали, був підлий і жорстокий. Але хто він, які його прикмети?

— Кажеш не про те, — сказав сигом. — Марення підкорене одній думці. Чуєш: “Ви так — і ми так”. Це земна історія, логіка війни. А тут — космос, інший світ, інші випари… А жителі планети — мох і чагарі…

— То з ким же вони воювали?

А в пам’яті надокучливо дзвеніло: “Інші випари… випари… І цього було досить, щоб людина перетворилася на звіра? Ти дивний, сигоме”.

— Стривай, — сказав Ант. — Він, здається, очуняв.

Миронов розплющив очі, здивовано глянув на Олега.

— Ти?

Іване, згадав? Циклопчику, друже… Налякав мене, — зрадів Олег.

— Звідки ти взявся?

— Мене послали шукати вас і другу експедицію — ту, що вилетіла слідом за вами.

Білі смужки над очима, які, мабуть, були бровами, здивовано піднялися:

— Другу експедицію? Ми нічого не знали про неї… — І тієї ж миті вираз його обличчя змінився. — Вони можуть сюди ввірватися!

— Хто?

— Вороги, Космонавти. Не знаю, з якої планети вони прибули. Ті, з ким ми воювали. Побачили їх, як тільки прилетіли. Спробували встановити контакт. Але вони втекли, зникли. А потім почали стріляти в нас. Розставляли пастки. Сергій загинув.

Олег думав: “Спробували встановити контакт… Пастки… Стріляли… Майже те, що було з нами, зі мною…”

“Саме так, ти напав на правильний слід, — сказав у думці сигом. — А пам’ятаєш, як ти злякався істоти, що була твоїм відображенням?”

“Ти хочеш сказати, що вони побачили таке ж відображення і пробували встановити з ним контакт? Не може бути”.

“Може, — твердо відповів сигом. — Вони переслідували їх. Їм здавалося, що ті вдаються до хитрощів, і вони теж почали хитрувати. І чим більше мудрували, тим більше лукавили їхні відображення… Почалося викривлення психіки”.

“Але хто ж у них стріляв? Хто ставив пастки? Відображення не здатні стріляти”.

“Стріляли учасники другої експедиції. Адже вони не могли впізнати у них людей. Ні за зовнішністю, ні за поведінкою. Спочатку озвіріли. Потім експедиції побачили одна одну і прийняли друзів за підступних ворогів, яких щойно переслідували. Почалася боротьба. Поступово відроджувався давній принцип: “Ви так — і ми так”. Пам’ятаєш, до чого він приводив на Землі?”

“Інші випари, — згадав Олег. — Але він помиляється. Все було інакше. Я ще не знаю як. Тільки інакше”. Запитав у думках: “Але ж я не збожеволів? З ким я воював? Хто стріляв у мене?”

У погляді сигома була жалість, і Олег зрозумів, що Ант підтвердить страшну здогадку. І щоб випробувати останній шанс, запитав у Миронова:

— А мій брат? Ти нічого не сказав про нього. А інші?

Обличчя Миронова зсудомило, очі застелила біла полуда. Він бурмотів:

— Твій брат, твій брат… Так, так, твій брат…

Полуда спадала, погляд прояснювався.

— Ми знайшли корабель. У ньому був ворог. Він стріляв по нас.

Олегові здалося, що волосся на голові стає дротяним і піднімає шолом. Він знав, що треба запитати, доведеться запитати. І він запитав, прочитавши на обличчі сигома співчуття:

— Мій брат був серед вас?

— Так.

“Тепер я знаю, з ким воював і кого, можливо, вбив або поранив”, — думав Олег, відчуваючи, як холоне серце. Л Миронов усе бурмотів:

— Твій брат… Де він тепер? Дивно…

“Інші випари. Цього досить, щоб роздавити нас? Хто ж ми такі?”

Олег почув відповідь сигома:

“Ні, не випари, а логіка. Земний досвід, земна логіка”.

Скафандр став надзвичайно твердий, стис, скував Олега, перетворив на лялечку, всередині якої замурована личинка жука. “Ніколи ми не позбудемося пам’яті або логіки. Бо найголовніше в нас — пам’ять. Відмовитись од неї — значить відмовитись од себе. Я розумію, сигоме, ти не зичиш мені лихого, не хочеш подвоїти мою вину, горе. А я не хочу їх полегшувати. Сталося те, що мало статися. Щоб цього не трапилось, мені треба було стрибнути вище за себе. Саме так, вище за себе. А давня приказка, давня, як наш досвід, каже — вище за себе не стрибнеш. Але ти не вбагнеш цього, сигоме. Щоб зрозуміти до кінця людину, треба нею бути”.

Він глянув на сигома, і в його погляді — гіркота, відчай. Але й виклик.

І тоді сигом сказав:

— Річ у тому, Олег, що я був людиною. Не дивуйся. Мене звали Антоном. І в тому, людському житті у мене були дружина Оксана і дочка Віта. Коли я загинув, мене почали відтворювати спочатку як модель мозку в пам’яті кібернетичної машини. У мене запитали, чи хочу я бути таким, як раніше…

— Але чому ти відмовився? — запитав Олег, і Миронов стрепенувся, переводячи погляд з одного на другого, намагаючись збагнути їхню суперечку.

Ант замислився, як людина почухав перенісся.

— Можна розповідати про небезпеки, яких я не міг подолати в колишньому житті; про друзів, яких не міг врятувати; про цілі, яких не міг досягти. Але скажу інше. Колись замолоду я пробував збагнути, що відрізняє людину від тварини. В чому велич людини? Можливо, її немає, і людина ніколи не вийде з визначеного кола? Я тоді не відповів на своє запитання.

Олег на мить підвів голову, і на його обличчі не можна було прочитати, чи хоче він почути відповідь, яку знайшла людина, ставши сигомом.

— Ти здогадався, Олег? Так, це зуміла тільки людина. Стрибнула вище за себе. І лишилася сама собою, хоч і стала сигомом. Поєднала несумісне. Виявляється, це все-таки можливо, друже.

Розсіяний погляд Олега ковзнув по каюті, по приладах, По кнопках пульта. По всьому, що створили люди для того, щоб управляти кораблем.

— Ти і Миронов лишайтеся в каюті, а я полечу шукати інших. І твого брата, — сказав Ант і подумав: “Якщо не пізно…”

Загрузка...