Острів КРК та інші історії

Передмова та інші дурниці

Існування мови рудиментарним не є. Підтвердженням цьому може слугувати ну хоч би цілий ряд випадкових синтаґм, недоречно поєднаних лексем, фонетичних зчеплень, які — сподіваюся — трапляться читачеві де-небудь на сторінках цієї збірки. Унаслідок чого й виникне так звана «сфера комунікативної напруги», по-іншому кажучи, message, послання, звістка, вість, ба більше — надвість, вона ж повість. І якщо тут необхідні якісь виправдання, то ось вони: «Елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її записати». Ні, трохи вище: «Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається». Редагуючи це місце в рукописі (колись років тому п'ять), я ледь уникнув спокуси, щоб не взяти на перший погляд вставне слівце «напевно» під двозначну охорону граматично коректних, але схильних до смислового компромісу ком: напевно, можливо, wahrsheinlich, правдоподібно, здається.

Насправді ж тут задумане цілком інше «напевно» — те, яке вважаємо синонімом до «обов'язково», «неминуче», «безумовно»: «Ти напевно помітив». Це адресувалося безпосередньо мені, прямо, жорстко і, як кажуть нині популярні телеведучі, «без обиняків» — принаймні так я відчув: «Слухай, ти! Ти напевно помітив! Бо ти не міг не помітити!» А я справді помітив — і на той час, і раніше, і зараз тим більше — усе написане збувається, саме так, збувається (не тепер, то в «Четвер»), збувається, чорт забирай, і от вам відповідь на втисячне сформульоване з аудиторії «Пане Юрію, наскільки герой вашого останнього життя є ліричним, а наскільки автобіографічним?»

Що ж, пане Юрію (Іздрику), публіка — дура, автор — молодець. Адже він, автор, знає, що проза напевно мусить бути автобіографічною. Навіть якщо його, автора, привселюдно й навіки викрито в постмодернізмі («поцмодернізмі», казав один дотепник): і цілком не без підстав викрито: холодні ігри (у т.ч. в класики), мляві пасьянси, безглузді цитати, інтертексти-палімпсести, комбінації-рекомбінації, нанизування відмінків, насилування відтінків, автотерапевтичні вправи з субліматором — так бридко усе це виглядає зовні, до того ж «суцільна тягуча каша, замішана на злості, розпачі і еротично-дефекаційних проблемах». І що ти скажеш нам тепера? Хоч би якісь порізи на венах або рани в легенях показав чи принаймні хоч зіжмакані простирадла! А то тільки проколи і проколи — у тексті… Та він просто відсутній, його немає, автора!

Але покиньмо її на цій високій екстатичній хвилі, цю публіку, дурепу осяйну. Тим більше, що якоюсь найчистішою, найнесвідомішою часткою своєї колективної душі вона його, автора, любить і читає, і від нього потаємно кайфує. І це головне — коли не з міркувань есхатологічних, то принаймні в межах запропонованого дискурсу, як похмуро жартують окремі укладачі підсумкових коментарів.

Звернімося натомість (але ненадовго) до речей автентичних, фактичних, біографічних, подекуди автобіографічних і навпаки. І якщо правда, що слава до Іздрика прийшла разом із «Воццеком» (а що таке «правда»? і що таке «слава»? і хто такий Воццек, на честь якого у Станіславі названо цілий кіоск?), але якщо все це дійсно так, то в цій книжці маємо Пре-Іздрика. Себто Іздрика передвоццеківських часів, часів останньої війни трохи пізніших: часів першого четвергування з усіма наслідками — а було тоді літо під горіхами, і були запаморочливі нові напої (як, наприклад, «Козацький»), були філармонії, сцени, були клавесини в загашниках, наїзди на Львів, а також повні кишені каштанів і прози, ніяк не спроможних скластися у цілість уривків, тут таки втілених у якому-небудь забитому кошеняті чи завислому комп'ютері, була невідповідність програм (Word 5! PaintBrush!) і амбіційних заяв, були з'яви дедалі нових типів і типес, справжній тобі прихід, Прихід Героїв, і було вперше мовлено про якийсь там феномен…

І я мав щасливу змогу все це читати або — що частіше — слухати іноді також уперше, — з окремих папірців і якихось непристосованих зошитів, писане від руки і друковане на машинці з російськими літерами, де бракувало не те що сакрально-унікального «ї», але й елементарного загальновживаного «і», й від усього цього дратівливо, нестерпно — на версту! — відгонило аматорством, початківством, дитячим садком, божевільнею, манєчкою, фенєчкою, вічним дилетантизмом, а місцями — пропагандою сексу, насильства, війни і людиноненависництвом як найвищою формою любові. Це вже потім я виріс, порозумнішав, перестав писати і зрозумів, що найцінніше в літературі — саме аматорство й початківство, що не дай Боже комусь у цій справі нарешті зістати професіоналом і бути пійманим і довіку посадженим за свій приватний мовний конвеєр. Не вірте мудакам, які навчають вас, ніби Набоков був професіоналом, о юні початкуючі літератори. Це принагідно.

Але я відійшов від теми — усе про своє, особисте. Зрештою, я й не наближався до неї, ні на степ не наближався. Або навпаки — настільки глибоко в ній засів, що ніяк не знайду необхідної літературознавчої дистанції. З огляду на пропиті разом роки це справді важко і не завжди мені вдається — відокремитися від Іздрика. Найгірше, що я це передбачив ще на самому початку, в часи, коли ця книжка писалася ним «po raz pierwszy». Мій текст називався «Розправа з Іздриком», оригінал втрачено, палімпсеста не буде, але пам'ятаю дослівно: «Про нього будуть думати, що це я. Деякі з моїх текстів припишуть йому». Авжеж, «елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її…» — далі за текстом.

Тож далі — за текстом, пливи за текстом, читачу, за всіма під- і надтекстами цієї літературної пам'ятки, за її водами, руслами, течіями, працюй веслами, плавниками, хвостом, чи що там у тебе, все далі й далі за текстом, адже там, за текстом — інший берег, паралельне буття, повна дійсність, де не потрібні вже ні публіка, ні критика, ні література, ні навіть мова, що її існування за найвищим рахунком є рудиментарним[1].

Юрій Андрухович,

далі за текстом переважно згадуваний як Патріарх

Острів КРК[2]

1(епілог). Дівчинко моя, прощавай. Дивними були наші дні. І короткими. Хай простить нас Бог, що ми зазнали так мало щастя разом. Я буду думати про тебе ще.

2(жовтень). Хрущ був за сценою[3], коли почався весь той джаз[4]. На сцені перебували Патріарх, Прокуратор і хор, самовіддано імітуючи серце, а за сценою Хрущ чекав повені. Він знав напевно, що театр має бути затоплений, але не вмів відчути того достовірно. Спочатку йому ввижалися полчища білих мишей, що оминали і омивали його подібно хвилям, та це було надто просто, підозріло просто, і згодом йому цілком закономірно і логічно привидівся пухнастий білий кіт, такий нібито звичайний домашній кіт, він так нормально-правильно вписувався в інтер'єр і так звичайно по-домашньому виглядав у інтер'єрі, одне тільки було негаразд із тим котом — його було надто, надмірно багато, він заповнював собою щораз більше простору, і Хрущ відчував, як йому починає бракувати місця, як уже нікуди й податися, ніде й повернутися, як усе важче дихати, бо повітря теж робиться білим і пухнастим, і білими і пухнастими робляться його, Хрущеві ніздрі, вуха, лапи і хвіст.

Шукаючи тебе, я перебирався все вище і вище, з лоджій на другий і третій ярус балконів і, зрештою, опинився на самій горі, на хорах, де у випарах гігантської зали потроху мліли хлопчики, чиїми голосами починалась і закінчувалась вистава. Я перебирався через бильця і спинки стільців, і коли мені здалося, що я помітив тебе на протилежному боці, закутану у важкі портьєри вхідних дверей, ремінь зсунувся мені з плеча, і сумка торохнула до підлоги всіма своїми пляшками, я полетів додолу слідом за нею, виставляючи наперед руки і краючи собі пальці та долоні гострими уламками шкла. Зала вибухнула реготом на звук розбитого посуду, сприйнявши його за черговий спецефект, котрими так багата була і котрими так славилася сьогоднішня вистава[5]. Витираючи руки в червоні завіси і залишаючи по собі криваво-винні сліди, я вибрався в коридор і побіг, ковзаючи мокрими підошвами на гладеньких плитах.

Досьогодні не знаю, чи добрим знаком був той хрестик, що я знайшов його тоді на підлозі — звичайний дешевенький католицький хрестик, тепер такі носять і в вухах — він міг бути там тільки спеціально для мене, і я чомусь страшенно зрадів йому, підняв і побіг далі, стискаючи в закривавленій долоні.

Відчинивши двері, за котрими повинна була чекати ти, я знову опинився в задушливій атмосфері Прокураторового дійства. Було темно і тільки знизу — зі сцени чи з зали — піднімався променистий пил. Світло, саме світло знаходилося глибоко внизу, а до нас долинали лише примарні тіні, світляні привиди, дурепи осяйні[6]. Ти стояла, спираючись на поручні, перехилившись і вдивляючись у море голів. Ясне твоє волосся закривало обличчя, і я бачив лише обриси рідного тіла і, підійшовши ззаду, поклав руки тобі на стан, потім підняв їх вище в намаганні торкнутися персів, твоїх розкішних, бажаних, завжди бажаних персів, що так солодко-моторошно напинали сукенку, але руки мої злапали порожнечу, тонке полотно приховувало старечі драглі, а за завісою білого волосся виявилася страхітлива паща, густо нафарбована, повна гнилих зубів; вона радісно зареготала і цей її регіт співпав з реготом публіки: вся зала раптом вибухнула таким несамовитим, таким навіженим сміхом і вереском, що вже ніхто не міг почути ані мого крику, ані того, як за лаштунками, в коридорах, переходах і шахтах ліфтів, в пивницях, трюмах і машинних відділеннях запрацювали невидимі двигуни, як весь театр завібрував, затрясся всіма своїми колонами і сотнями натягнутих канатів, навантажених валів, важелів, муфт, і як ця велетенська пастка почала помалу закриватися, змінюючи порядок дверей, плутаючи ґалереї і завішуючи сходи над прірвою. Сміх не вщухав, та навіть його вже легко перекривало могутнє крещендо хору і тутті духових. Я більше не міг кричати, бо горло здавив жаль за самим собою, і я лиш схлипував і стогнав, істерично ковтаючи слину і сльози, а жахлива потвора хтиво виціловувала мені руки, злизуючи з них кров і вино, кров і вино.

Аж коли я згадав про хрестик, саме тоді, коли я згадав про хрестик, хоч ніякого хрестика, мабуть, не було вже, — я загубив його, випустив зо страху чи відрази, — вступив хор хлопчиків і німа тиша запала в залі — чути було тільки високі дитячі голоси, вони звучали зовсім поруч, я, власне, лежав скрутившись десь в ногах хору, отож чути було тільки високі дитячі голоси, а за тими голосами чутливе вухо могло вирізнити рипіння і шурхіт театральних механізмів, і тут я побачив, як розсувається важка барокова стеля, вона розходилася, мов діафраґма, ховаючи ліпнину і золотих оперних монстрів, а там, у прорізі, що все збільшувався, з'являлося морозяне вечірнє небо, ліхтарі, зірки; раптово хмара людських випарів бухнула догори, заслонивши на мить все, вона вилетіла з будинку, як душа, і щезла в високості, а вже за хвилю, коли стеля зникла цілком, всі могли бачити прозору львівську ніч і ріденький дрібний сніг, що легко сіявся з темряви.

Свіжістю, чистотою і свіжістю запахло в повітрі, всі заворожено підняли голови, підставляючи очі білому зерну, а я намагався вірити, що з того неба виникне і схилиться наді мною твоє обличчя, і твоє світле волосся закриє від мене світ; я так сильно намагався в це повірити, а коли прокинувся — за сценою захлинався Хрущ.

З(літо). Чи пам'ятаєш ти, як все почалося? Чи думала ти про це? Звичайно, зручніше вважати, ніби це трапилося того спекотного дня, коли нас зіштовхнуло докупи двома зустрічними потоками, і коли ми несподівано для самих себе обійнялися посеред вулиці. Ми ще не були тоді чоловіком і жінкою, можливо тому нам так цікаво було годинами сидіти у відкритих літніх кафе, пити охолоджене вино і розмовляти.

Здається, тоді ми розмовляли про музеї[7].

Це вже потім ми багато подорожували, піддавшись пристрасті, мов течії. Ми переїжджали від міста до міста краденими машинами — у тебе виявився дивний талант визначати придатні для крадіжки авта і заводити їх своїм манікюрним причандаллям. Я погано проваджу автомобіль, до того ж у мене не було при собі прав, тому ми пересувались, як правило, вночі. Поцупивши під вечір чергове авто, ми за яких дві-три години добиралися до найближчого симпатичного нам поселення, ночували з машиною в кущах і на ранок вже були на місці. У нас жодного разу не виникало проблем з поліціянтами.

Малисьмо фантастичне літо. Ми рідко коли зупинялися в готелях — нас не любили покоївки, швейцари та офіціанти. В містах і містечках ми відвідували лише базари і лазні. Ми змивали з себе дорожній пил в дивовижних, поїджених грибком і вогкістю покоях, де двері і стіни пообписувані і розмальовані поколіннями відвідувачів. Все багатство провінційної уяви про екзотичну любов було тут. Велетенські фалоси і бездонні піхви — їх безліч разів замальовували, здирали, та вони з'являлися знову, дбайливо виписані, вишкрябані, випалені невгамовними ентузіастами. Ми змивали з себе дорожній пил, оточені слідами чужої жаги і чужої хіті, і це було добре, бо все було добре того літа.

Ми вештались базарами, порожніми і людними, столичними і периферійними, нікчемними і багатими, ми переходили від прилавка, до прилавка, вибираючи найкунштовніше і найяскравіше або просто милуючись. Ми купували велетенські перці, зелені, червоні і жовті, воскову моркву, з іще живими хвостиками, химерні, мов губки, каляфйори, довгу і в'юнку шпараґу, розсипи рябої редьки, хворобливий, ніжний, м'який салат і помідори, — перестиглі, готові будь-якої миті вибухнути або ж бліді, що достигали у вагонах. Ми порпалися в кошиках, ящиках і мішках, вишукуючи незвичайні плоди — несамовито довгі або сміховинно круглі огірки, гіпертрофовані кабачки, яку-небудь чудернацьку капусту і роздвоєний, мов жень-шень, корінь буряка. Ми набирали цілі гори кропу і петрушки, ми скуповували селеру, з нас сміявся весь базар, і ми були щасливі, чорт забирай.

Ми не викликали довіри у швейцарів, покоївок та офіціантів, але щастя так перло з нас, що всі звичайні люди прагнули мати з нами справу, щоб хоч якось причаститися. Тому у нас завжди був нічліг. Розбещені увагою і любов'ю, ми вимагали найбільші, найсвітліші кімнати — і діставали їх, ми прицінювалися до хазяйської білизни і завжди мали найкращі, найбіліші простирадла, мережані, з анаграмами і штампами пралень, і якщо одного разу це був звичайний смугастий набитий соломою матрац, то це був найкращий матрац, який тільки вдалося знайти в тій оселі. Нам випозичали справжнісіньке добре начиння, і ти страшенно тішилася всілякому розпарованому горнятку, тьмяній посрібленій ложечці чи надщербленій тарілці. О, як ти розумілася на посуді! Ти вміла поцінувати кожну річ, навіть якщо на ній було виведене чудернацьке слово «общепит». Ти заворожувала своєю обізнаністю хазяїв, і вони, підлещені, витягали з креденсів різні чуда — які-небудь вилинялі китайські вазочки, старі довоєнні пляшки з рельєфним написом «MLEKO», небачені модерні філіжанки з поріжечком для вусів, шкляні складані чайнички, каструльки з ілюстраціями до Льюїса Керролла[8] і величезні мидниці, розписані трояндами.

Ми влаштовували собі розкішні вечері. Ми їли хліб, пили вино і милувалися нашими овочами. Ми поглинали в неймовірних кількостях червоний, жовтий і зелений перець[9], висмажені — та ні! — виснажені в сухарях каляфйори і шпараґу, ми до болю в щелепах жували моркву і до гіркоти напихалися салатом, ми жерли редьку, аж німіли язики, ми розбризкували помідоровий сік, і вже незмога було дивитися ні на капусту, ні на огірки, а треба ж було ще спожити цілу гору селери, щоб мати силу кохатися і кохатися, кохатися, люба моя, цілу ніч.

А почалося все з простого запрошення на виставку[10], дивного, зрештою, і підозрілого запрошення. Я витягнув його із скриньки випадково — бо вже давно не отримую пошти — і носив десь із тиждень у внутрішній кишені плаща. Ніяк не вдавалося забути про нього — цей зіжмаканий папірець постійно потрапляв перед очі: він то виявлявся поміж грошима, то плутався в проїзних квитках, то випадав з носовичка. Зі злості я, здається, навіть викинув його, але згодом знову знайшов серед паперів на столі. Не було на то ради. Найдивнішим і найпідозрілішим видавалось те, що мені пропонувалося з'явитись на вказану адресу о шостій годині ранку, коли нібито і мало відбутися відкриття. Отже, я мусив порушити звичний недільний розклад і довго трястися ні світ, ні зоря у древньому рипучому трамваї аж до старих промислових районів, куди раніше й не потикався, а потім так само довго теліпатися незнайомими порожніми вулицями, де навіть бруківка інакша, ніж у центрі.

Потрібний будинок виявився коло самісінького залізничного моста. Виглядав на колишній шпиталь, пристосований під житло — мав довгі коридори з приміщеннями по обидва боки і стійкий специфічний лікарняний запах, що, певно, навічно в'ївся в жилаве дерево сходів і вичовгану підлогу. До того ж смерділо псом і звичною людською сечею. Підсвідомо я намагався відтягнути свій візит, тож піднімався поволі, вивчаючи кабалістичні знаки і написи на стінах, однак ніщо не вибивалося поза буденність, і не було жодного можливого натяку на те, що чекає мене попереду.

Двері відчинила незнайома, невизначеного віку жінка. Вона взяла вимнуте, пошарпане запрошення і, попросивши почекати в передпокої, вийшла. Я залишився в невеличкій кімнатині з кахляною піччю в одному і чорним креденсом в іншому куті, а посередині стояло величезне ліжко, засипане білими ягодами омели. З-за дверей долинав гамір, крізь який невиразно пробивався блюз Кóри:

Омела на ліжку і Кóра за дверима. Я нагадав собі старе Пепине оповідання[12]. Як він вмів все передбачити. Омела біла звичайна. Кóра. Lipstick on the glass[13]. O, мила імела, івилга, Viscum album L.

(Нарешті мене впустили).

Це напівп'яне напівтовариство; цей чад і дим, гнаний з кутка в куток велетенськими, в ріст людини, вентиляторами[14]. Я знав тут багатьох. Це, зрештою, була звичайна вечірка, що затяглася аж під ранок, вечірка, єдиним сенсом котрої був встановлений кимось розклад появи нових людей. Я з'явився одним з останніх, а, може, одним із череди нових перших. Тут панували драглисті філософи[15], що любили хапати за ґудзик і приголомшувати несамовитим месіанством; тут розважалися поети, геніальні і п'яні або безталанні і п'яні не згірш; тут бенкетували і бешкетували різномасті художники, кожен з яких може скільки завгодно пити і скільки завгодно любити самиць; тут страждали і ловили кайф редактори-мазохісти; тут недограні довколамистецькі жінки починали і закінчували свої партії; тут самовпевнені музиканти самотньо виголошували тости і оди; тут меркантильні педерасти спали, обіймаючи вазонки, в очікуванні кращого дня; тут поетеси-аутистки вивчали власні вульви, тут, зрештою, був навіть Прокуратор з бляшанкою віденського пива і смутний юний демон, майже воланд, у котрого, як і годиться, одне око зелене і божевільне, а інше — порожнє і зовсім мертве[16].

Не вистачало тут хіба Хруща.

Ти стояла на тлі темного вікна — надворі ледве сірілося — в оточенні якихось… скажімо, просто в оточенні, стояла, схиливши голову, і лінія твого волосся продовжувалася лінією плеча, аж я чомусь розгубився. Я так розгубився, що почав оглядати неіснуючу виставку замість того, щоб тверезо проаналізувати шляхетність твоїх рис і привабливість форм. Я, зрештою, вже й не дивився у твій бік. Я вештався кімнатами, вітаючись і лаючись, стріпуючи з себе драглистих філософів, і чіхаючи за вульвами самотніх поетес, я перехиляв недопиті шклянки і підспівував мертвим музикантам, відбивався від вологих гуру і всує згаданих уже недограних жінок, а ти стояла все так само за стінами, за мурами, засовами, а може тебе вже й не було, — як могла б ти бути у такому місці, — ти зникла, зникла, розчинилась за вікном, і страх, пекучий страх можливої втрати стиснув мені нутро, я раптом кинувся, відштовхнувши мирного поета — той похитнувся і упав, крізь двері, коридори, переходи, крізь зарості вазонків, педерастів, лам до тебе, до твого волосся, до лінії плеча, та всюди тривало «крізь» і ніде не виднілося «до», — по всіх кутах сидів самотній воланд і мертве око його було мов живе, а те живе горіло смутком і тугою нетутешньою.

4(«Футинути, штототакоє, ужастакой пріснілса, нікакой нікагда нєбило, нет, ідажебиць німожет!»[17]). Пиття — це звикла земна річ, і як будь-яку з земних речей його можна зробити досконалим. На жаль, я вже й цього не вмію. Однак. У мене є пляшка вина, слоїк спиртового настою валеріани і якийсь смердючий лосьйон. «Утро», здається. Ненавиджу лосьйони, але зараз не час перебирати. Вино добре б підігріти, лише не занадто, так, щоб не почав випаровуватися спирт. Добре б до градусів 40–45 за Цельсієм. І пити потрошку, маленькими ковтками, в перервах розжовуючи хліб, тоді в шлунку утвориться велика хлібно-винна маса, вона буде діяти довго і надійно. Вино найдешевше і, мабуть, тому найслабше. Доводиться половину валеріани виливати до нього. Це я вже щось плутаю, але хай є, як є. Дякувати Богу, є ще кава. Можна пити вино, навіть і холодне, впереміш із кавою, тоді вино буде грітися просто в шлунку, і це ґарантія, що намарно не пропаде ні грама алкоголю. Отже, вино плюс валеріана і кава. І цигарка. Цигарок всього дві, раніше я б розділив їх у часі і таким чином досягнув би більшого ефекту, однак тепер я палю їх одна за одною, припалюючи другу від першої — цього я навчився у Млинарського[18]. Млинарський багато речей робить так, що годі опиратися звабі. Він незлий чоловік. Він, може, Пан цинамонових крамниць[19]. Він вміє вимовляти твоє ім'я, як ніхто. Навіть я так не вмію. Зрештою, я вже багато чого не вмію. Тому і палю цигарки одну за одною. Виходить непогано. Навіть дуже добре, але то ненадовго. Є ще добрий спосіб змішувати напої різної міцності. Пити спочатку вино, потім трішки розведений спирт, потім щось важке на зразок лікеру, потім знову вино і горілку і гарячий чай. Шлунок не встигає призвичаїтися до одного ґатунку, як ти вже пропонуєш щось інше, і дезорієнтований організм швидко втрачає опір. Добре також додати якогось снодійного або протигістамінного препарату — ефект буває неперевершеним, однак, чесно кажучи, я найбільше люблю чисте алкогольне сп'яніння. Не толерую також пива і газованих напоїв. Це, що називається, розкатав губу. Коли вибору немає — доводиться бути скромнішим, отож мінусуємо вино, валеріану, каву і дві цигарки. Залишається не густо. На денці настоянки і лосьйон. Ненавиджу лосьйони, вже казав, здається. Я пробую перепускати його через вугільний фільтр, але то марудно і майже не дає ефекту. Вихлюпую парфуми в шклянку, випиваю раптово, відразу по тому ковтаючи валеріану, завдяки чому на декілька секунд вдається перебити неприємний ґалантерейний дух. Тепер вже все. Навіть теплого чаю не вип'єш — знудить. Одинокий спосіб — залізти в гарячу ванну. Коли в горлі з'являються мерзотні випари — мені вже однаково. Температура розганяє кров, кров жене тілом алкоголь. Нарешті приходить спокій… Спокій уявляється великою шапкою піни, під котрою лиш на денці брудна вода. Не думаю про це. Тепер головне — не піддатися спокусі мастурбації. Однаково з цього нічого не вийде, витрачені зусилля лиш відберуть добру половину кайфу. Тому найкраще лежати спокійно, час від часу відригуючи «Утром», і намагаючись не згадувати, що на цьому світі, окрім мене, існують різноманітні живі істоти, істотки, створіння, люди-птахи-звірі, плазуни і гади і діти[20], мишенята, кактуси, огірки, черви і рожеві хробачки, школярки, канарки, канапки, єхидни і качконоси, іспанські королі, шпанські мушки, глауберова сіль, дрозофіли, трихомонади та інші принади. Забути про всіх цих клятих співвітчизників. Бо забувши про них, я, можливо, забуду про тебе.

5(фраґменти листа). «Сліди залишаються надовго. Це можуть бути непомітні сторонньому оку плями від петрушки на світлому дереві стола, або необачно залишений недопалок, чи рельєф чужих пальців у мисочці з сіллю. Рельєф твоїх пальців, властиво. (…)

Скільки разів, знімаючи з балкону випрану сорочку, я знаходив на чорному полотні твоє волосся, твоє крихке і хворобливе, мов шкло, волосся. Мов сіно. Я збирав його докупи, я роками збирав його докупи, сушив на горищі, розвішував під стелею (…). (…)

Я брав більше, ніж міг віддати. Я любив твої розкішні сукенки, і твою дивовижну ходу, і твій сміх, і твій гнів, мені подобалось, як ти трощиш все довкола, як скидаєш на землю шклянки і горнята, як з ґрацією кішки оббиваєш собі коліна і ламаєш обцаси нових мештів, як від необачності (…). Я ж не міг запропонувати тобі нічого, окрім слів і вина. Вина, від котрого ти переставала бути сама собою, і слів, від котрих ти впадала у відчай.

(…)

Ти шукала затишку і захисту, а знайшла лиш страх і потребу.

Ти шукала спокою, а знайшла лиш радість.

(…)

Ти шукала тверезості, а знайшла лиш ритм.

Тебе налякала моя віра в диявола. І ще більше налякала моя віра в Бога, адже ти думала, що Бог — це морські камінці.

Зате диявол виявився мухами і курячими лапками[21]. Він полював за нами, і ми змушені були складати йому офіру.

А ще ми малювали магічні графіті на стінах пологових будинків, адже в кожному місті ми перш за все шукали пологовий будинок.

Ти плачеш, бо в нас ніколи не буде дітей, але не плач, бо та куряча лапка на бруківці не що інше, як шмат вивареної шкіри з кістками, бо за річкою грім, бо скоро буде дощ, бо я молився за тебе, скиглячи від власного безсилля (…), а довкола все ще тривало літо, і хрипка сурма майлза девіса[22] провіщала вечір, і в неосілій куряві вчувалося цегляне передзахідне сонце і невідворотність приходу ночі, тож не плач, я прошу тебе, не плач».

6(ближче до кінця). Повернувшись додому, він першим ділом подався до ванни, звідки вийшов хвилин через п'ятнадцять, закутаний у смугастий махровий халат. Зазирнув до холодника. Витяг звідти шматок замотаної в папір шинки, помідор і сирок в обгортці з фольги. Сягнув до слоїка по огірок. Порізав овочі на великий плаский таріль, відтяв туди ж кавальчик шинки, сирок, не розгортаючи, поклав поруч. Дістав надпочату пляшку горілки. Сів за стіл, спостерігаючи, як на темному шклі конденсується волога. Встав. Знову сів. Заходився чистити сирок. Марудна справа. Під позліткою показалась голубувата цвіль. Обрізав зацвилі краї і разом з фольгою викинув у сміття. Сирок покришив до тарелі. Руками. Взяв ножа і виделку і почав було краяти шинку. Облишив. Налив у чарку горілки. Раптом зірвався і вибіг до кімнати. Зупинився, застиг посередині, просто під люстрою, потім дістав із шафи аптечку і проковтнув якусь піґулку, розжувавши, натомість вкляк на коліна і, схопившись руками за бильце канапи та схиливши голову почав молитися. Прочитавши тричі «Отче наш», три рази перехрестився. Халат на ньому розійшовся, — під халатом не мав нічого.

Повернувся до кухні і там спокійно, зі смаком перехиливши чарку горілки, сів за стіл. Почав їсти, методично, маленькими кусниками відрізаючи всього по черзі. За якийсь час мусив взятися до залишків шинки — щоб зберегти пропорції. Огірок-помідор-м'ясо-сирок-огірок-помідор-м'ясо-сирок. Горілка. І знову: огірок-помідор… Невдовзі з їдженням було покінчено. Він сполокав начиння, хлюпнув рештки горілки до більшої шклянки і, прихопивши цигарки, вийшов на балкон. Надворі ходили люди. Денна спека ще не зійшла, і від нагрітих стін пашіло жаром. Глід під балконом вже сягав вікон. Він викурив одну за одною дві цигарки, потім повернувся до помешкання і ліг на канапу. Лежав долілиць майже без руху, аж за якийсь час стало помітно, що він плаче, спазми душили йому горло, і він почав голосно схлипувати, кумедно здригаючись, чути було якісь слова, що промовляв їх поміж риданнями. «Прости мене, Господи», абощо. Далі щось на кшталт: «… (ні, таки неможливо розібрати слів)». І знов спочатку. Так тривало десь хвилин зо п'ять, може, більше. Потому він встав, допив горілку й почав стелити ліжко. Увімкнув на повну потужність радіо і ліг у постіль, не знімаючи халата. Невідреґульований приймач страшенно тріщав і свистів перешкодами.

(Час від часу вчувалися в тому відголоски станцій — уривки передач, незнайомі голоси, фраґменти музики, як правило, чомусь східної, незрозумілі і явно багатозначні сигнали, але переважав усе ж таки шум — рафінований, збитий, ніби піна з яєчних білків, шум, — він мав свою власну будову, внутрішню структуру, композицію —

хтось траскав дверима, хтось роздавав карти, двійки, десятки, джокери, лилася вода, висувалися і засувалися шухляди, падало колодязне відро, шелестіли трави і гнулися верхівки дерев, повзли комахи, котилося каміння, тріскалися струни, дзижчав комар, бряжчала зброя, збруя, ключі і виделки, розліталось на кавалки горня, шурхотіли сторінки, губились фотографії, йшов дощ, стогнала жінка, велосипед долав калюжу, пахкав чайник, паротяг, гудів трансформатор, гриміли бубни, сопів старий коханець, сипалась на віко земля, танув на віях сніг, сякався дідо, свистав хлопчак, гавкав пес, спадали обважнілі фіранки, злітали літаки, птахи і мухи, ревіли гучномовці, шипіли старі платівки, сичали змії, дерлися конверти, зсувалися з плечей одежі, в пуделку перекидалися сірники, чвакало під ногами і в геніталіях, сипалася в зупу сіль, гарчав двигун, вищали гальма, чхав і кашляв туберкульозний кіт, дрова тріщали, гуділа піч, шкреблися миші, вминалося сіно, електризоване волосся підіймалося за гребінцем, клацав замок, спадали краплі, бамкав годинник, сходив з рейок трамвай, тріщав перешкодами приймач, — так от, шум цей, він то налітав гучним крещендо, заглушуючи мішанину ефірних звуків, то переходив на другий план, або і просто зникав — так деколи посеред бурі стихає на хвилю вітер, щоб по тому вдарити з новою силою — тріскотом, завиванням, свистом. І поки там вгорі вилущувались, вилуплювались, вибулькували сухі і мокрі, круглі і рапаті голоси, звідкись знизу, з-під самої основи піднімалися страшні, органної потуги баси, від яких основа починала вібрувати і все ревище, не маючи більше змоги триматися купи, згорталося сувоєм, ховаючи досередини громи, дзвони, шепоти і крики[23], брязкіт, совгання, човгання, шипіння і сопіння, тріск, клекіт, крекіт, прокльони і хулу, плямкання, пердіння, вибухи і реготи, стуки і зітхання, клацання, сюркотіння, шурхіт і писк. І таке інше).

Заснув він напрочуд швидко і міцно, бо не чув ні телефонних дзвінків, ні гупання в стіну. Пробудився години за дві і довго, як загіпнотизований дивився на шкалу приймача. Потім вимкнув його і вже в тиші продовжував лежати так само, втупившись поглядом у те саме місце, де щойно світилося зелене вічко.

7(грудень або січень, синонімічні ряди). Ночі мої без тебе довгі і незручні. Оглядаючи дивні сни, я прокидався раз по раз і боюся, що більше не засну. Однак засинаю і знову прокидаюсь і знову засинаю і чим далі, тим безглуздішим все воно мені видається.

Ти мала будинок на одній із тих магічних вуличок, про існування котрих ніхто не здогадується, хоч вони й розташовані довкола центру близько найбільш людних маґістралей. Старий будинок, що пережив, певно, з три імперії, він дістався тобі у спадок і ти привела мене в нього ще тоді, влітку, або аж тоді, восени, або ще перед тим, весною. Був ясний холодний ранок — ти привела мене вранці, пам'ятаєш? — і я з острахом ступав древніми кам'яними плитами, темним засмоленим паркетом і вицвілими вичовганими килимами. Кімнати були такими великими, що в одному куті, коло пічки, ставало гаряче, а в протилежному — надто зимно. До ванни треба було йти довгими покрученими коридорами, а в ванні палити газ, гріти воду в примхливій системі і мити один одного, тулячись і потерпаючи від холоду. Ми кохалися в тій зимній ванні і в кухні, обжитій, повній пахощів, і, знеможені довгими переходами, — у коридорах і в кімнатах, на тих вицвілих вичовганих килимах, на протертих звірячих шкурах, на поїджених міллю простирадлах. Постіль дерлася від надміру наших тіл, і ми прокидалися зранку обгорнені лахміттям, кавалками колишніх пишнот.

Кохалися ми невміло і через те, мабуть, дуже багато. Одне коло одного ми були майже невичерпні, нам не бракувало жаги. Мені достатньо було чути твій голос, як з мене вже виростала, згідно із Патріаршими метафорами[24], хрипуча і грішна сурма, і вологе бажання розтікалось…

Ти зачиняла мене в тій хаті і надовго залишала самого. Це могло тривати днями, тижнями, місяцями. Я вештався з кімнати в кімнату, порпався в шафах, креденсах — ти любила залишати там якусь поживу для мене. Зголоднілий, я клював на будь-яку річ — мисочку фасолі, мішечок домашньої, дрібно посіченої вермішелі, напіввиїджену банку старого зацукреного варення, коробочку з дрібкою пахучого зеленого чаю на дні. Одного разу я знайшов майже зовсім порожню пляшку старого гаванського рому і впився тим ромом вщент і вщерть, іншого разу наткнувся на слоїки з пахучою олією. То були старовинні, ще довоєнні прянощі, ґумові корки геть розклалися від їдких випарів, а на пожовклих етикетках ледве можна було відчитати SCHERING KAHLBAUM A.G.BERLIN. В одній пляшечці знаходилась Оіі anise (Acetite esencial de anis, Essence d'Anis, Olio essenzia'e di anise, Essencia de anis), а в іншій — Oil cinnamon (Aceite essencial de canela, Essence de Cassia, Olio essenziale di cannella, Essencia de canella). Я читав ті слова, як вірші, і, голодний, не знав, як маю спожити подібні смаколики, адже то були самі приправи, до них бракувало їжі. Дні мого ув'язнення ставали нестерпними, перетворювались на манію, — то я годинами стояв, припадаючи до дверного вічка, то перевертав усе в кімнатах, шукаючи хоч якоїсь поживи. Ти трактувала мене як щура, бо я таки натикався час від часу на тарелі з засушеними фруктами, чи шкоринками хліба, і те й інше вже було поїджене справжніми щурами і мишами, та я, зголоднілий, не перебирав їжею і накидався на те, ковтаючи майже незжованим. Ти залишала мене так надовго, люба, що годі було вціліти хоч якомусь неотруйному вазонку, чи в'язці висушеного кропу. Щоправда, багатства твої були невичерпні.

Дехто напевно вже відчув, що я забрехався. Забрехався — так. В пошуках синонімів я вічно збиваюся на манівці. Не було ніяких об'їджених вазонків. Твій будинок був повен дивовижних речей, але, безперечно, не було в ньому взагалі вазонків. І щурам нічого було там робити. Більше того, часами мені видається, що ти утримувала цілу зграю котів. Вони виникали і зникали, невідомо звідки, невідомо як і куди. Твоє котяче царство брало мене в облогу, це для нього ти залишала поживу в мисочках, і я мусив боротися з котами за право жити. Вони викрадали мої припаси. Вони були підступнішими за уявних щурів, і я воював з ними, ганяв їх кімнатами, вбивав, здирав шкури і, можливо, — поїдав. Тут питання стояло так: хто кого. Хоча не виключено, що вимучений твоєю тривалою відсутністю, я любив їх. Я знав, як зробити добре цим облудним тваринам — самиці лягали на спини і розкидали лапи мов найпослідущі шльондри, і я гладив їм животи і їхні немічні котячі груди — скільки там пипок у кішок — шість? шістнадцять? Вони мружили свої невірні очі і хоч ніколи не віддавалися до кінця, меркантильно брали від мене все, що я не міг не дати. Як старий змаразмілий Хем я любив і котів. Чи то радше вони любили мене. Вони хрестоматійно місили лапами мої знавіснілі геніталії, і ті безсоромно бубнявіли, наливалися кров'ю від котячих пестощів, коти кидали здивовані погляди і випускали кігті. Ймовірно, в мене був і свій Бойз[25], такий білий, пухнастий сучасний незакомплексований друг, котрий любив мене, як ніхто, або, як ти, або він так само, як ти, іґнорував мене, і це найбільше бісило і це, врешті, приносило найбільшу насолоду.

Або ні. Може, там був один-єдиний котяра, справді білий і колись пухнастий, а сьогодні збожеволілий від самотності та автоспермотоксикозу. Облізлий і нещасний, він то пропадав надовго, а то весь час потрапляв на очі, плутаючись під ногами і гублячи шерсть та сперму.

Так от, про сурму: мені вистачало твого голосу. Ти з'являлась несподівано за день чи за два, так само несподівано, як і зникала, і за ті день-два твоєї відсутності в моєму літочисленні спливали місяці і роки. Мені здавалось, що я вже зовсім не той, що я висох, зістарівся, здох, змуміфікувався, потім знову воскрес, виродився в якого-небудь зомбі, вампіра чи зварйованого самітника, я скидався на одного з персонажів твого вічного музею, я вже умів майстерно зливатись із стінами і відділятися від тіней у темних кутах, здається, я навіть виникав з повітря і розчинявся в ньому, — але з'являлася ти (о, як я ненавидів тебе, веселу, розпашілу від подорожі, збуджену розмовами і зустрічами, — ти зустрічалась і розмовляла з іншими, хвойдо! про що можна було говорити з іншими, чим вони могли заманити тебе? чим тебе зваблював світ поза будинком? чого тобі ще бракувало, адже я давав тобі все, все, чуєш, дівко?), і моя виплекана роками самотності гідність раптом щезала, і я мов вуж виповзав з покоїв, схованок і нір на звук твого голосу, я зневажав себе за подібне приниження, однак годі було щось вдіяти, бо ти говорила без угаву, скидаючи сумки, клуночки, пакети, обдаровуючи мене якимись непотрібними речами, відкуповуючись від чергової зради, ти говорила, сміялася, розповідала несуттєві історії; ти вдавала, що не помічаєш мене, розпластаного, хворого, звироднілого, пашталякала, патякала, тринділа так, ніби нічого не сталося, ніби ти й не покидала мене, ніби не виходила в трикляте місто за триклятими продуктами на ті трикляті півгодини, а я, я і не слухав твоїх балачок, я чув лише хрипку сурму майлза девіса, сурму, повну струму, грішну чи горішню, бо він видував все вищі і вищі і все так само надтріснуті звуки, аж збиралася всередині мідних труб волога, аж вона текла йому пальцями, аж сповнювався нею я і, сповнений, спливав, плазував, звиваючись внизу на горішаних сходах коло дверей.

Хоча це, звичайно, бздури, дурниці, так звана поезія. До чого тут Девіс, просто від твоїх слів, від самого твого голосу мені зволожувався епітелій, судомило горішки, і я готовий був тут же на місці завалити тебе і без кінця брати[26], трахати,

…

Тупо так.

8(репліка). Ти спиш, люба моя, ти втомилася від слів. Спи, нам вже недовго залишилось бути разом.

9(ідентифікація жінки).

— Малим я любив лежати, розтягнувшись у повен зріс на підлозі, — (підлоги в нас були застелені дешевим строкатими хідниками, і мама, миючи пофарбовані дошки, завжди залишала їх трохи вологими, щоб хідники не зсувалися, все дитинство моє пройшло під знаком позсуваних хідників), — і переглядати батькові енциклопедії. Заради красного слівця і ритму можна вважати, що я вже тоді шукав її, хоча нікого я, звісно, не шукав, мене просто цікавили жінки. Якось так сталося, що я проґавив усілякі такі дитячі еротичні ігри і тому змушений був шукати правди в книжках. Правди було мало, зате мене оточували розмаїті венери, єви, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої[27], я класифікував їх, бавився з ними (думаю, я володів одним найвишуканіших борделів), я брав збільшувальні шкла, потужні лінзи, окуляри, конструював з них химерні мікроскопи і наводив на цнотливі енциклопедичні лона. Наївний, я думав, що збільшення — це аналог занурення і тому очікував знайти рожеву піну і оксамитову вологу в цих сухих і тінистих хащах. Я моделював неіснуючий ще тоді блоу-ап[28], але перфектні репродукції розпадалися під лінзами на пуантилістичні абстракції, лона щезали, перетворюючись в кольорові мозаїки.

— Спека тоді стояла неможлива. Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе[29]. Під сукенкою в неї не було більш нічого — мокре бікіні вона несла в кошику, а в жодній білизні цілком безтурботно не бачила потреби. Це зводило мене з розуму. Я просто шалів, я так хотів її, що боляче було йти, і знаєш що? — я думаю, вона любила мене теж.

— Це, напевно, весело звучить, га? Він зустрів жінку, з котрою хотів би бути все життя, котру, властиво, все життя шукав, і к бісу патетику. Ти думаєш, я просив у Бога такої радості? Цього вашого вошивого кохання? Спокою я просив, якнайчистішого спокою, ну, і хліб насущний даждь нам днесь, традиційно. А тут Він раптом ні з того ні з сього, коли вже все давно позакривано, відчиняє нам це віконце на один сезон. Такі, знаєш, невинні забави. Ну, і все. Все полетіло к бісовій матері. І живи тепер як хочеш.

А, втім, це пусте. Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається[30]. Елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її записати. Спокус у мене ніяких не виникає, але в зв'язку з цим знаєш, чого я найбільше боюся? Ну, правдоподібно, мене повинна б збити машина, якщо ти добре знайомий з моєю творчістю. Так от, я боюся зранку виходити на вулицю, не відвідавши ґрунтовно кльозету — кось не хочеться врізати дуба з повними кишками гівна.

— Найбільше йому не давали спокою її руки. Вони снилися йому надто часто. Хоча, по ідеї, з таким же успіхом він міг згадувати її шию, груди або живіт — (її живіт він любив найбільше, йому подобалося дотикати чутливої шкіри, проводити легко пальцями або язиком або — схиливши голову — волоссям, або припасти вухом і лежати так, намагаючись уявити, що там всередині могла б ворушитись і копатись ніжками його дитина) — він міг би думати про її шию або про ще одне улюблене місце, позаду передпліччя, він, зрештою, міг би згадувати її лоно, котре йому так подобалося цілувати, але найчастіше йому ввижалися все-таки її руки — тонкі подовжені пальці, перламутрова шкіра на зап'ястях, довершена кисть, сухі, порізані зморшками долоні і прегарні нігті, округлі, мов срібний мигдаль. Вона не любила своїх рук, казала, ніби в жінки повинні бути інакші, але він добре розумівся на руках і знав, що такі трапляються тільки раз. Зрештою, все трапляється тільки раз, лише сни повторюються раз за разом щоночі.

— Там росла фасоля. Це в самому центрі — завжди посеред міста можна знайти подібні оази. Висока металева сітка, вся обвита фасолею, і зелена галявина, не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді[31]. Ми цілувалися там, і там я вперше торкнувся її по-справжньому.

Тоді я був певен, що про те місце ніхто не здогадується, що ми перші ступили на цю землю просто з людної вулиці.

Наступного літа я був там знову. Ми пили пиво з її новим друзями. Виявилося, що в тій траві повно риб'ячих кісток. Друзі розповідали анекдоти. Я сміявся.

— Ми бували на горищах, в пивницях і поїздах. Ми бували в музеях. Все виглядало дуже дивним. Місто то зникало, то з'являлося знову. Одного разу вона поклала голову мені на плече і сказала напівздивовано-напівзаспокоєно: «Як зручно ти влаштований». Цього було достатньо. Перед нами відкривалися едемські сади. З'являлися невідомі раніше ріки і ліси, ми купалися в тих ріках і кохалися в тих лісах. Напевно все воно було несправжнім, бо потім нам ні разу не вдалося знайти подібних місць. Трапилася, щоправда, одного раз копиця сіна, та й то в тому сіні було повно павуків.

— Я почав помічати це давно. Вона сама не знала, що з нею коїться. Я бачив, як вона намагається зрозуміти і не може. Ці раптові приступи огиди, розумієш, це було так, ніби вона опам'яталася і побачила, що поруч не чоловік, котрого вона любить (любила), а обридливий слизняк, черв абощо. То були секундні спалахи, якісь чисто підсвідомі, вони дратували її, бо вона не могла ані пояснити, ані пробачити їх собі, вона ж не хотіла бути злою, однак годі щось було з тим вдіяти. Пізніше, річ ясна, це роздратування перекинулося на мене. Щоразу робилося все гірше і гірше, чим більше вона намагалася бути доброю, тим більше я сповзав у свою хворобу. То був кінець.

— Щастя вдавалося нам ще восени. То була, правда, рання осінь. Дуже рання осінь в Кіото[32]. Довжелезні тіні на пагорбі від низького сонця, вівці, пастух, великий чорний пес. Ми стояли на фортечному мурі і дивилися на місто крізь бійниці. Міста не було.

Камінь зберіг на собі сліди поколінь. Мотлікрю, моторхед[33], ейсідісі, сімплред, аеросміт, металіка, акцепт, бонджові, токінґгедз, блексаббат, озіозборн, скідроу, діпперпл, ґансендрузез, нірвана, кюрі, крім, айронмейдн, клеш, дедкенденз, тірекс, сімплмайндз, ґіллан, рейнбоу, мерільйон, дефлепард, джаґер, вангален, блур, ґардіанз, кісс, інексес, іґґіпоп, джудазпріст, юту, юрайгіп, ейша, гендрікс-моррісон, елicкynep, заппа, секспістолз, леддзепелін, джойдівіжн, феізноумо, тратата.

Вона була в білому светрі, моєму улюбленому. Тіні ставали все довшими, але було ще тепло і вона скинула светр. Внизу сонно паслася слухняна отара і пес, властиво, не мав роботи. Старий спав.

— Мені завжди здавалося, що непристойно дивитися на ступні. Не знаю чому, підошви ніг видаються мені єдиним місцем на тілі, — не сороміцьким, ні, — а саме непристойним. Мене завжди вражає, коли люди безтурботно демонструють свої п'яти. Просто з душі верне. Коли і дивитися гидко, і не можеш відвести погляд. І завше відчуваєш себе останнім лайном.

— Це відбувалося в тому барі на розі, там, де дубові столи. Мені тоді вже нічого не хотілося, нерви зробилися ні к бісу, я легко починав плакати, легко сміявся і пив, як навіжений. Я сказав їй, що все нормально, я все розумію, і буду думати про неї якнайкраще і буду продовжувати молитися за неї — це було святою правдою, але вона раптом розплакалась і почала кричати, щоб я забирався геть, раз я такий розумний, що всі її врешті кидають, і що я нічим не кращий за тих інших, а то ще, може, й гірший, і знаєш, я й справді повірив (чомусь), що це саме я кидаю її, а не навпаки, і тоді я, здається, сказав, що вона і далі може розраховувати на мене коли потрібно, але вона повинна розуміти, що ми не можемо бути разом так само, як раніше, ну, і ще щось в подібному дусі, це, зрештою, не має жодного значення, найголовніше, що в тому барі завжди було повно тарганів, і поки ми таким чином мило собі гомоніли, ковтаючи сльози і хлюпаючи носами, ці таргани з усіх можливих щілин показувалися. То один вусами поворушить, то інший, ще якийсь перейдеться неквапно спинкою крісла, а інший завмре на стіні посеред орнаменту, і тут, віриш, я, вправно продовжуючи вдавати доброго самарянина, ловлю себе на такій думці: «Тарганята, любі мої друзі! Та ви ж, самі того не відаючи, життя мені врятували!» І таке інше. Точнісінько так воно й було, не брешу, якби не таргани, приснився б мені повний пінцет.

— Чорт його знає, може, воно й не так, але мені здавалось, що чим довше ми спілкуємося, тим більше вона повторює якісь словесні конструкції, притаманні мені, і вживані раніше мною. Розумієш, це важко пояснити, але слова не мали для неї жодного значення. Ні, вона, звичайно, не могла без слів, більше того — вона вірила тому, що говорила, але це була тільки гра, гра, котра приховувала суть і гра, котра тільки для того й існувала, щоб суть приховувати. Потім, коли ми розійшлися, вона з такою ж легкістю почала вживати інші слова, у неї повністю змінився лексикон, і це була така ніби втеча, чи що… Я не знаю, що це може означати. Швидше за все — нічого.

— «Всі ці шляхтичі, котрі вдають із себе шляхтичів, всі ці бутафорські аристократи, котрі не мають поняття навіть про добру бутафорію — це ж просто рогулі. Вони щодня міняють краватки, але не білизну чи шкарпетки, вони роблять собі манікюр, але ніколи не підстригають нігті на ногах, вони чудово обходяться без біде, заміняючи його вчорашньою газетою, а дайте їм достатньо пива чи вина, і вони пообсикають вам весь туалет. Кожен із них, приємний начитаний молодий пан, елеґантно сякнеться на землю і так само елеґантно обґрунтує це дзен-буддизмом. А потім ще й переконає, що поезія і вино, кохання і злягання, не кажучи вже про ригання, — речі абсолютно взаємопов'язані, рівноправні та необхідні. А їхні леді! О, їхні леді — це сама вишуканість, вони дбають про зуби і про ноги, вони курять дорогі сигарети з самого ранку, вони навіть вряди-годи підмиваються перед статевим актом, якщо є вода, залишаючи волосся на емалевій поверхні ванни, якщо ж води немає, що в нашій любій вітчизні трапляється нерідко, ніщо не завадить миловидній панянці накласти де-небудь купу і швиденько змотатися, встидливо прикриваючи носика. Запам'ятай: їхні леді ніколи не обертаються позад себе. Люди, ви мені безмежно симпатичні».

Що це було? Спроба утопії[34]?

— Брудна вода. Вона почала підніматися зі стоку в ванні. Ми нічого не могли вдіяти, я товк вантузом, аж поки не відламалася ручка, але безрезультатно. Це було як в тих дурнуватих американських фільмах, але б у л о насправді.

(І тоді бачиш, як те, що ти змивав з себе вчора і позавчора і позапозавчора, повертається; воно нікуди не ділося, не зникло, не розчинилося в землі. Все, про що б ти з радістю хотів забути, про що вже майже забув, все воно з тобою.

Візьми мене на своє свято, татусю Хеме[35]).

— … і розумієш, поступово я почав помічати, що я не просто псую людям настрій, а що через мене у них трапляються різні негаразди, дрібні, не дуже серйозні, але неприємні випадки, спочатку я відмахувався від цього, списуючи все на свої звичні манії, але потім побачив, що речі, котрі побували в моїх руках, навіть хай я подарував щось приятелю, подарував зі щирою душею, ці речі, як зачаровані монетки, стають причиною різної гидоти і паскудств. Отоді я перелякався не на жарт. Я нагадав собі, як одного разу у Львові я ледь не стратив розум, бо мені здалося, ніби зникли всі хрести. Колись одна забобонна дівчинка наговорила мені купу дурниць про магічну силу різних символів і щось там зокрема про навскісний хрест, такий, знаєш, ікс-подібний. Я ж ніколи не вірив у подібну бридню, але тут раптом мені здалося, що довкола самі кляті ікси. Господи, я був зачинений в трамваї, і крізь шибу бачив, що жодного нормального хреста не залишилося. Всюди, і в загорожах і у віконних рамах, в антенах, і на деревах й куполах — самі лише ікси. Я разів з п'ятсот проказав, та що там — проверещав подумки молитву, аж поки не вискочив на Привокзальній і не вкляк перед Ельжбєтою[36], хрестячись і б'ючи поклони. Я був мокрий, як щур. Люди обходили мене з пересторогою. Не знаю, скільки це тривало.

Того разу відпустило.

Того разу я підійнявся і побачив, що все гаразд.

Тепер — невідомо.

Тепер я боюся думати про таке.

— Коли все вже котилося донизу, розвалюючись на ходу, я знав про кожну її зраду. Навіть вона сама здогадувалась не про всі. Так якось це з'явилося само по собі. Вона нічого не могла приховати. Навіть якби схотіла. В кожному випадку я діставав шалений удар під дих, варто мені було зустріти її хоча б мимохіть. Спочатку це траплялося рідко, я ще не здогадувався, в чому справа, потім — частіше, під кінець — завжди. Якщо воно находило в присутності людей, я змушений був тікати, щоб не виглядати повним ідіотом, згодом просто довелося уникати її, та й всіх, хто її знав.

— Вперше це сталося в театрі, ми стояли поруч на сходах, відповідав на чиїсь запитання, може, відвернувся на хвилю, і тут відчув цей удар, від якого хотілося сісти просто на землю. Вона зникла. Її вже не було поруч. Вона могла піти де завгодно, та і з ким завгодно, в цьому не було нічого такого дивного, вона, зрештою, не зобов'язана весь час стовбичити коло мене, та й взагалі у людини може бути маса найпрозаїчніших причин, піти в туалет, для прикладу… Розштовхуючи натовп, я кинувся вниз, під сходи, де находилися туалети, добре розуміючи, що роблю щось не те, що так взагалі не робиться, що тупцювати коло жіночих туалетів, витягуючи, мов страус, шию, принаймні смішно, але мені було не до пристойності і хороших манер; потім я погнав нагору, звірине чуття вело мене і я таки помітив їх в кінці коридору.

То був хворобливий і витончений балетний хлопчик, «весь голубий, аж синій[37]» (от клятий Патріарх!). Він вів її за руку і вона давала вести себе за руку. Не знаю, що було б, якби я догнав їх. Може, все б закінчилося ще тоді. Не знаю. Але двері, за котрими вони зникли, зачинилися на ключ перед моїм носом. То були двері в зал, масивні дубові двері з химерно шліфованим гранчастим шклом. Зображення в тому шклі множилося відповідно до кількості граней, світло примхливо мерехтіло, і я бачив мільйони оздоблених оксамитом стільців і сотні пар, котрі неквапно йшли поміж рядами. Сотні балетних хлопчиків тримали за руки сотні моїх коханих. Чи міг я любити стільки жінок одночасно Чи міг?

Шкло було старовинним, а тому напевно якісним, гладеньким і твердим, імовірно навіть, це був справжній гірський кришталь, тож не дивно, що я ніяк не міг продерти його нігтями.

— Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати. Ну, спати, просто спати, розумієш? Я ненавиджу, коли хтось вночі пітніє коло мене, сопе мені у вухо, коли чиєсь волосся лізе в очі. Але з нею все було по-інакшому. Я повірив, що можна спати обійнявшись цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще. Що можна любити її запах. Що можна любити всі її запахи. Що першим ранковим бажанням є не тотальна дезинфекція, а бажання поцілувати. Зазвичай я прокидався раніше і дивився, як вона спить. Куди там! — я просто милувався, дивлячись, як вона спить. Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим.

— В її будинку, там, де ми кохалися, їли, мили одне одного, через рік вже була комуна. Звичайна комуна: забрьохані гіппі, трава, Марлі[38]. Бліді дівчатка із здивовано розкритими від маріхуани очками і пиздами, мандрівні філософи, всілякі ці, знаєш, бременські музиканти, вільний дух Європи[39], коротше кажучи. У кожного щось там у вусі або на чолі чи, в гіршому разі, на зап'ясті. Фєнєчки так звані. Весело, блін.

Любов, братство і трава, трава, трава.

Або (якщо скористатись рецептами геніального рекомбінатора Млинарського): братство, трава і любов, любов, любов.

Або: братство, братство, братство.

— То був такий невеликий острівець посеред ріки. Ми перейшли до нього вбрід. Давно минули сонячні дні, і я, здається, переніс її через воду на плечах. Ми пекли на тому острівці бульбу. Зверху сіялася мжичка, але коло вогню було тепло і сухо. Зліва насувалося місто, а на правому березі в негустому переліску догнивав прибитий до стовбура трупик чорного кошеняти. Я наткнувся на нього, шукаючи хмиз.

Знаків і так було більш, ніж достатньо, то я нічого не сказав їй про знахідку.

Зрештою, по-своєму вона розуміла все.

Ми пекли бульбу, гріли між теплого каміння вино і цілувалися. З берега до нас гукали хлопчаки. Ми вітали їх жестами. Обличчя і губи наші були висмарувані попелом. Літо минало безповоротно.

Потім вона збирала кошик, а я докурював цигарку і за дурною своєю звичкою питався сам себе: невже ця клята річка не може от просто зараз взяти і вийти з берегів, невже її затхлих вод не вистачить, щоб затопити місто, перелісок, хлопчаків, всі смердючі міста, всі смердючі переліски, всіх смердючих кошенят разом із смердючими хлопчаками, невже цього ніколи не буде, (а коли прокинувся, за сценою чогось там захлинався нікому не відомий Хрущ).

— Ну що ж, все воно, звичайно, непогано, але це якась така суцільна тягуча каша, замішана на злості, розпачі і твоїх еротично-дефекаційних проблемах. Бракує їй, як на мене, якоїсь структурованості, може, виходів на певні узагальнення, я вже не кажу про такий критерій, як «катарсис». Замало у цьому всьому форми. Або хоча би вдалого закінчення. Це, звичайно, страшенно дотепно — винести епілог на початок, але що там у ньому? — дівчинко моя, прощавай, — здається, — я буду думати про тебе ще?

10(нічого)[40].

Інші історії[41]

Автокоментар

Пояснювати чи в будь-який спосіб коментувати власний текст-заняття невдячне і певною мірою безглузде. Адже незважаючи на те, чи відомі читачеві різноманітні реалії, чи вловлює він приховані алюзії і неприховані цитати, добра література повинна говорити сама за себе і працювати сама на себе. Якщо твір не вдався — поясненнями не допоможеш, якщо ж навпаки — будь-які коментарі зайві.

Це з одного боку. З іншого — як читач я страшенно люблю коментарі і завше з насолодою занурююся в них паралельно із читанням основного тексту. Саме «занурююся» — це так, ніби плаваючи надумав пірнути углиб, де вже зовсім губиш зв'язок із звичним світом — від нього залишається лише порція повітря в легенях, і тільки від твоєї тренованості залежить, скільки зможеш пробути на глибині. Феномен автокоментування з рідкісною для себе дотепністю змалював Боргес у новелі «Алеф», персонаж якої Карлос Аргентіно перетворює тлумачення своєї графоманської поеми у справжнє мистецтво (хоча тут не завадила б і екзегеза власне Боргесівського тексту). Саме з огляду на фатальну відсутність коментарів я ніколи не купую бульварного чтива — ах, як би заіскрилися заяложені сюжети й невиразні образи, зазвучали б найбанальніші фрази, коли б за діло коментування взявся справжній майстер. Адже, як казав той же Боргес, краса «широко розповсюджена і підстерігає нас на випадкових сторінках посереднього автора або у вуличному діалозі».

В нашому переінформованому світі, де кількість навіть вартих уваги книг явно перебільшує хронологічні можливості людського читання, коментар набуває ще й іншої функції — досконалого дайджесту. Якщо школярсько-хрестоматійний підхід, по суті, пропонує ампутовані обрубки творів (або, — якщо кому більше до вподоби гастрономічні, а не хірургічні метафори, — з усього трапезного багатства книг видає школярам лише поспіхом зроблені канапки), то коментар є одночасно й квінтесенцією творива (ґатунок алхімічний) і містком (ранґ архітектонічний) до інших літературних надбань. Хороший коментар іноді вартує кількох прочитаних книг.

Однак я все ж не маю жодних намірів коментувати власні тексти — ані в сенсі академічному (на це в мене забракне досвіду), ані в сенсі ігровому (на це в мене забракне гумору). Мені лише цікаво поглянути на ці, доволі давно написані речі з певної дистанції. Поглянути не стільки для для того, щоб зрозуміти НАВІЩО я пишу (це, здається, вичерпно пояснив Ігор Бондар-Терещенко в рецензії на мій роман «Воццек», який безпосередньо пов'язаний із усією цією базграниною, що в свою чергу стане очевидним кожному, хто наважиться прочитати цю «необов'язкову» частину книги), скільки для того, аби усвідомити ЯК я пишу. Чомусь оте ЯК прийнято називати «письменницькою кухнею» (знову напрошуватимуться гастрономічні алюзії). Так от, цікаво було б зазирнути до цієї власної кухні, перевірити, чи все там в порядку з начинням, чи достатньо спецій у шафках, переглянути вміст холодильника (і з огляду на свіжість продуктів і з огляду, скажімо, на середній вміст холестерину в них), а також упевнитися в достатності запасів солі та круп, дізнатися нарешті, чи є у мене мікрохвильова пічка, чи я і далі змушений підігрівати все на пательні (яка вона, до речі, ота пательня — звичайна, з тефлоновим покриттям чи, може, фірми Zepter?), підрахувати, скільки порожніх пляшок від різноманітних напоїв (переважно міцних і дуже міцних) назбиралося під столом, провести санітарну інспекцію, і врешті-решт встановити, чи достатньо збалансовану і здорову їжу готую я на цій кухні для себе й своїх потенційних клієнтів-читачів, а чи, може, найвищий час видати вердикт про закриття цього підозрілого закладу із конфіскацією майна його власника.

Цілком можливо, що ця «розвідка» буде цікавою ще комусь, крім мене, то ж запрошую до кухонних посиденьок.

(Примітки, що складають цей розділ, рознесено до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)

І дібравшись нарешті до кінця, я бачу, що книга ця, мабуть, буде цікава хіба дуже вузькому колу людей, саме тих, які перебувають у тісних межах згаданої в передмові «інтертекстуальності». Власне кажучи, найцікавішою вона буде, мабуть, для мене самого, ба навіть ні! — найцікавіше вже сталося під час роботи над автокоментарем, оскільки це перша спроба якогось там самоаналізу, і цілком відверта демонстрація механіки виникнення текстів. Щоправда, механіка ця не раціональна чи контрольована, та саме через це й викликає найбільший інтерес. Зрештою, йдеться навіть не про мене. Оскільки коментар частіше апелює до якихось алюзій з романом «Воццек», аніж безпосередньо до текстів цієї книжки, можливо, це моя остання спроба розпрощатися з улюбленим героєм, можливо, — спроба самого Воццека зазирнути у власне минуле, оскільки майбутнього у нього немає.

Окрім того, сподіваюся, в певному сенсі це намагання з мого боку все-таки осягнути герменевтичні закони існування «івано-франківського феномену», який, можливо, насправді існує лише в уяві кількох людей. Тому передбачаю численні звинувачення в реґіональному нарцисизмі, чи в порушенні видавничої етики (якщо така існує), чи, зрештою, просто в невисокій художній вартості. Однак, розцінюючи книжку передовсім як факт матеріальної культури, а не як вмістилище текстів, я переймаюся насамперед її внутрішньою структурою. І майже певен, що структура цієї книжки буде найбільшою її вартістю, навіть якщо про це знатиму лише я сам.

Сеанс самолюбування закінчено. Екскурсія по письменницькій кухні припиняється. Нічого їстівного там не знайдено, і тому навіть санітарна інспекція втрачає будь-який сенс.