Острів КРК та інші історії

1

Писалося під джентлджайнт, проклгарум, дженізджоплін, фафромгоум, шігареттак.

2

(Тут і далі — авторські примітки, що складають зміст розділу «Автокоментар». — Прим. верстальника.) Вперше — «Сучасність» № 4'95 під редакцією Ігоря Римарука у варіанті, який дещо відрізняється від первотвору. Наступна за хронологією публікація — в журналі «Literatura nа świecie» (польський переклад Joanny Rachoń). Однак повністю відповідає авторському текстові лише публікація в часописі «Майдан» № 1'98. Друкуємо за цим виданням із незначними редакційними правками і, річ ясна, з оновленим коментарем.

Щодо назви «Острів КРК». Пишучи, я був абсолютно певний, що це моя оригінальна вигадка, бо завжди надаю великої ваги назві твору (в чому якраз зовсім не ориґінальий). Вчувалися мені тут і «крик», і «крок», і «карк», і «крук», і корок», і ще кілька карколомніших трансформацій, що якимось чином відповідало понятійному полю повісті. До того ж, здавалося, — це досконалий логотип, який відразу западає в пам'ять. Один із моїх російськомовних знайомих, щоправда, ніяк не міг запам'ятати таке просте, як мені вдавалося, словосполучення і постійно збивався на якийсь острів PKP», заселений, очевидно, «реввоенсоветами», «ревизионными комитетами», «комиссиями по реабилитации», контрразведовательными управлениями» та іншими викопними рештками совдепівської ери. Втім, я не про те. Коли повість уже вийшла друком, моя дружина розповіла мені про оголошення однієї туристичної фірми, яка поміж іншим пропонувала подорожі «на острів Крк». Сказати, що я був шокований, означає нічого не сказати. Однак, коли я на власні очі побачив це оголошення, мені трохи відлягло від серця: жалюгідний клаптик паперу з рукописним текстом, та ще й погано відксерений — тут могла ховатися якась помилка, тобто будь-яка помилка, тобто будь-яка кількість будь-яких помилок, і я вже майже певний був, що так воно і є, що це просто глумлива усмішка бешкетницької долі. Але вірус уже було запущено, і я навіть почав розповідати друзям, що от, мовляв, як дивно матеріалізується написане, що хоч острова такого й немає, але заради підтвердження його існування виникла навіть туристична фірма і т.п. Так тривало аж до того моменту, поки хтось із знайомих, почувши цю оповідку сказав: «Чому ж не існує? Минулого літа я саме відпочивав на острові Крк. Це в Адріатичному морі». Не вірити йому не було підстав, та все ж я заглянув у мапу і, скажу відверто, побачивши біля берегів Хорватії вигаданий мною острів, якось несподівано повірив у власну талановитість — витвір моєї уяви втілився, вселився в світ, опанував простором, матерією, життям. Всі ці скелі, пісок, дерева, трави, птахи, і навіть небо, яке взагалі-то не може належати окремому острову, — все воно виникло із слів, із букв, із чорних значків на папері, будівельним матеріалом для цього маленького раю послужила абетка. [Тут, власне, найвищий час був би поговорити про відповідальність письменника в контексті матеріалізації написаного, але це зайняло б надто багато часу, та й зрештою, писанина про матеріалізацію теж має шанси матеріалізуватися, і я вже бачу схоластичні хащі, в які довелося б заглибитися, розпочавши подібні екскурси (чи то дискурси?)]. Отож я почувся справжнім деміургом, але замість радості відчув занепокоєння і страх: адже писання — це різновид психотерапії, ти просто переселяєш на папір власні проблеми, таким чином позбуваючись їх. І якщо вони потім із паперу так чи інакше потрапляють у площини реального світу, то чи не стоїть за цим якийсь страхітливий привид зачарованого кола? Чи не плодиться таким чином зло? Бо якщо всі химери, які живуть у моїй свідомості, вирвуться на волю, невідомо чи скомпенсується мені це на останньому суді появою одного, хоча й дуже гарного острова.

Найвідраднішим у всій цій історії є те, що я не мушу витрачатися на туристичну подорож до Хорватії — адже я вже побував у місцині з дивною назвою Крк.

3

«Хрущ був за сценою…» — чоловік на прізвисько Хрущ справді мешкає в Станіславі. Особисто я з ним не знайомий, але за місцевою леґендою це напівбожевільний-напівгеніальний музикант.

Весь епізод, властиво, має під собою реальне підґрунтя — в ньому химерно поєдналися описи двох різних подій: презентації журналу «Четвер» в Івано-Франківській філармонії та прем'єри поезоопери «Крайслер-Імперіал» у Львівському оперному театрі (1992 рік). Більшість підказок (поява на сцені Патріарха і Прокуратора знаменитого літгурту Бубабу, «хлопчики, чиїми голосами починалася й закінчувалася вистава», «прозора львівська ніч» тощо) свідчать про те, що дія відбувається таки у Львові. Втаємничені навіть зможуть відтворити в уяві архітектоніку оперного театру, однак поява Хруща зміщує картину, і зображення, покрившись на мить брижами, перетікає в інтер'єри станіславської філармонії, де на сцені той же Патріарх Бубабу Юрій Андрухович разом товариством презентує третє число легендарного насьогодні журналу «Четвер».

4

«весь той джаз» — «All that jazz», назва відомого фільму американського режисера Боба Фосса. Хоча, якщо говорити про образні конотації, то сьогодні мені радше згадується одна з пісеньок Бориса Гребенщикова — щось там таке було: «люби меня, храни меня, пока не начался джаз» (за точність цитати не відповідаю).

5

«сприйнявши його за черговий спецефект, котрими так багата була і котрими так славилася сьогоднішня вистава» — цього разу однозначне відсилання до поезоопери «Крайслер Імперіал» у постановці Сергія Проскурні. Публіку шокували видовищами на кшталт літаючої голови Віктора Неборака, Прокуратора Бубабу, чи муляжного бубабістського Підскарбія Сашка Ірванця з величезним і, але звичайно ж муляжним статевим органом. Усе це відбувалося в присутності не лише фестивальної «вивихівської» молоді, але й солідних державних службовців, а одного разу, здається навіть у присутності повноважного посла Австрії в Україні. За деталями відсилаю до есею Андруховича «Аве, Крайслер» («Четвер» № 6'95).

6

«…примарні тіні, світляні привиди, дурепи осяйні» — як тут з'явилися «осяйні дурепи» з вірша Андруховича «Любовний хід по вулиці Радянській» я, чесно кажучи, не знаю. Зрештою, це лише одна з багатьох нічим не мотивованих цитат у цьому лексично неврівноваженому і засміченому тексті. Використане словосполучення не має тут образного навантаження, котре присутнє у вірші (повз біржу казино мелодію міліцію / пастушки з вітражів упирки з вар'єте / дурепи осяйні вогненні янголиці / ці мальпи трохи мальви кожна з них цвіте), і його уживання є прикладом того, як перевантажена поняттями свідомість віддає перевагу фонетиці і ритму, не покладаючись більше на зміст.

Іноді такі немотивовані запозичення цілком несподівано дістають друге життя при перекладі твору на іншу мову. Я довго сміявся, коли побачив, що в польському варіанті безневинні «осяйні дурепи» перетворилися на брутального лексичного монстра — в кінці речення з'явилась «jakaś pierdolona poświata».

7

«Здається, тоді ми розмовляли про музеї» — Її музеї і його музеї — це весь досвід, котрий вони мали до зустрічі, весь наш досвід, властиво.

Любов до речей, розуміння речей, прийняття речей — все це суть речі (…).

Чим більша колекція, тим рівноцінніші експонати, тим менша їх доречність, тим проблематичніший вибір. Життя в музеях породжує ненависть і жагу руйнації. Руйнувати, аби відгородитись від спокус. (Неможливо знищити музей, перебуваючи в його експозиції.)

Він бачив зібрання вітрил посохлих, зморщених, зарослих павутинням, колекції крил нічних метеликів, нікчемних молів прах…

«…я скидався на одного з персонажів твого вічного музею…» — так у розділі 7. образ знаходить своє відображення. (Симетричність, бінарність образів, як розкритих, так і зашифрованих — характерна риса методології «Острова».)

8

«каструльки з ілюстраціями до Льюїса Керрола» — Не можу втриматися, аби ще раз не прокоментувати польський переклад повісті, в якому Льюїс Керролл цілком несподівано перетворився на Ludwika Karola, сценами з життя якого і були, як виявляється, розписані злощасні каструльки. Це, здається, одне з багатьох промовистих свідчень багатоваріантності існування тексту в різних лінгвістичних структурах.

9

«ми поглинали в неймовірних кількостях червоний, жовтий і зелений перець» — тема їжі, як на мене, безпосередньо пов'язана з темою еротики. Це, звичайно, розповсюджений, мало не ходульний художній прийом, однак на те є серйозні причини. Спільність Ероса й Танатоса, яку так люблять смакувати на різних псевдонаукових конференціях, є набагато менш переконлива. Я завжди згадую блискучий вираз Сєчєнова: «Їжа — це найінтимніше спілкування людини з природою». Справді-бо, під час їжі наш контакт із зовнішнім світом є близьким до такої міри, що світ проникає в нас, оволодіває кожною клітиною нашого тіла, ба, навіть кожною молекулою. Він проникає в нас настільки, що іноді буває важко ідентифікувати себе як особу, світові не приналежну (йдеться зовсім не про шлункові розлади). Фактично, протягом життя ми просто профільтровуємо світ крізь себе. За це він дає нам енерґію для життя, але від цього ми врешті-решт помираємо.

На жаль, люди ніколи не можуть досягти такої єдності між собою, такої взаємопроникності. Два тіла, що прагнуть якнайповніше з'єднатися, як тісно не проникали б одне в одне, завжди залишаються двома тілами. Двоє людей ніколи не здобувають неподільності. Межа фізичної оболонки виявляється непереборною. І в цьому найбільша нестерпність буття. Ну хіба що я перебільшую.

10

«А почалося все з простого запрошення на виставку» — цей абсолютно вигаданий образ настільки переслідує мене, що згодом я ввів його в художню канву роману «Воццек». Власне кажучи, образ запрошення переслідує мене так само, як саме запрошення — героя «Острова»: він ніяк не може позбутися його. Цілком можливо, що і я останній раз скористався ним, назвавши його у «Воццеку» «незнищимим, як інклюз». Про природу інклюзів мені майже нічого невідомо, тож звернуся за допомогою до професіонала, в даному випадку Володимира Єшкілєва, і зацитую фраґмент його феноменального есею «Князь жаху»:

Божевільний дантист уявляє пекло Данта діркою в зубі Бога: природа всіх отворів демонічна. В Галичині віддавна визнано, що дірява монета може бути Інклюзом — незнищенним грошовим знаком, що завше повертається до свого власника. Іноді з прибутком.

Історія Інклюзів почалась 5 квітня 28 року, коли Христос розігнав міняйлів з ґалерей Єрусалимського Храму. Розсипаний Сином Божим дріб'язок потрапив під владу Отця Мороку. Містики стверджують, що тих монет було 666.

У першому томі «Знадоб до галицько-руської демонольогії», що був виданий етнографічною комісією НТШ у Львові 1904 року, Інклюзам присвячений цілий розділ (стор. 254–264). В оповідці № 380 мешканець Дрогобича Кучиндик розповів етнографові Левинському про існування у Львові сатанинського клубу Інклюзників, де бажаючі могли дістати чародійну монету. Це повідомлення підтверджує приватну інформацію екстрасенса Володимира Григоренка про те, що Львів був захоплений ґвардією Люцифера 10 жовтня 1858 року. Переродження астрального простору найбільшого міста Галичини сталося після великого зіткнення в духовних сферах сил Світла та Мороку. Оволодіти астралом Львова у демонічних сил і сатанистів спочатку не стало потуги. Але наприкінці вересня 1858 року з інфернальної безодні, яку Даниїл Андреєв визначає як Гашшарву, був піднятий могутній демон, число якого — 76. 3 його допомогою сили Мороку захопили астральний згусток в одному з ліхтарів поблизу монастиря урсулінок. Отримавши цей плацдарм, сатанинське військо матеріалізувало чотирнадцять демонів нижчого ранґу в Інклюзи та двох темних духів жіночої статі — в черниць-лесбіянок. Так чотирнадцять чортячих крейцарів почали своє мідне життя в Галичині. Керував ними могутній дух, що втілився в ропуху на дрогобицькі болоті.

Класична історія Інклюзу така: чоловік знаходить на дорозі крейцар, купує щось на нього, потім знов знаходить монету в кишені і так до повного збагачення. Крейцар іноді тікає від господаря, після його втечі багатство пропадає разом з душею Інклюзника.

Містики досліджували деякі Інклюзи. Так, у 1908 році доктор Тадеуш Колорка зі Львова визначив Інклюз у двокрейцаровику, відкарбованому у Відні 1894 року. Монета стрибала по мармуровій дошці в касі банку Гессінштайлерів — вірна ознака Інклюзу, що не переносить відшліфованого мармуру.

Доктор Колорка помістив Інклюз у скляну скриню і піддав його білій магії за системою раввина Срулека. Виявилось, що сатанинське суще Інклюза було сконцентроване у короні австрійського орла на аверсі монети. Демонів в Інклюзі мешкало три. Називались вони Аббіль, Симер та Ходжейджадж. Симер був наймерзеннішим з трьох — задовго до вторгнення демонів в астрал Львова він мешкав у статевих органах Чингісхана.

16 червня 1909 року доктор Колорка вмер у своєму ліжку під час побачення з гімназисткою Терезою. Інклюз при цьому стрибав у скрині і навіть (за свідченням гімназистки) верещав.

Цікаво те, що золоті монети ніколи не стають інклюзами. Шляхетність металу відвертає від них демонів. Духовидець Сахе Хабіб вважав, що демони можуть опановувати лише нетривкі і недосконалі речі матеріального світу. Це не дивно, адже темні сили живляться передчуттям смерті. Спосіб їх існування — занепад: час та прості їх подрібнені на нецінні фраґменти. Жодному з демонів не вдасться захопити весь простір на поверхні монети. Філософ Мартін Гайдеґґер визначив простір як вивільнення місць, і ми даємо собі право припускати, що в малому Інклюзі число духовних осель безмежне. Допевне тому, що гроші так близько співіснують з людьми і гріються своєю іржавою недосконалістю побіля наших бажань…

11

«Nie wyobrażam sobie, miły…» — початок пісні «Jestem kobieta» легендарної польської групи «Maanam». Обличчям групи від початку і досьогодні залишається солістка із дивовижним сценічним іменем Кóра (О. Jackowska) і з не менш дивовижним поетичним обдаруванням. «Jestem kobieta» — одна з тих речей, що в «часи цитування та класифікації» оволоділи напівмістичною енергією концентрату (або, якщо звернутися до початку нашої розмови, фактично стали своєрідним суверенним коментарем). Так, інспірована цією піснею «Шафа» (невеличка новела, писана мною в 1984 році) майже дослівно повторювала прегарний епізод із «Нотаток Мальте Лаурідса Бріґґе» Рільке, який дозволю собі зацитувати:

«А поруч ще були шафи, темні, коли їх відчинити, темні від наглухо запнутих одностроїв, які, здавалося, зносилися більше, аніж усе інше, і зовсім не бажали, щоб їх тут берегли.

Кому ж видасться дивним, що я все це видобував і тягнув на світ Божий; що то одне, то інше прикладав до себе, накидав на плечі, що костюм, який видавався мого розміру, я похапцем натягував на себе, і згораючи від цікавості й збудження, кидався в сусідню кімнату до настінного дзеркала, складеного з окремих, нерівномірно зелених кавалків.

(…)

Тоді-то я дізнався, яку владу над нами має костюм. Тільки-но я наряджався в одне з цих вбрань, я змушений був визнати, що потрапив до нього в залежність; що він диктує мені рухи, гримаси і навіть примхи; рука, на яку все опадав мережаний манжет, уже не була звиклою моєю рукою; вона рухалася, ніби актор і сама собою милувалася, яким би перебільшенням це не здавалося.»

Роман Рільке я вперше прочитав у 1988 році, і раціонального пояснення того, як чотирма роками раніше мені вдалося майже дослівно записати текст цього епізоду, немає. Втім, історія мала своє продовження. На обкладинці «Нотаток…» була відтворена старовинна французька шпалера, на якій зображалася сцена спокушання єдинорога Прекрасною Панною. Образ єдинорога якось архетипно-тотемічно заволодів мною відтоді, як я прочитав вірш Юрія Андруховича під такою назвою і написав до нього музику. Згодом я ілюстрував редаґований Андруховичем журнал «Перевал» різними мітичними створіннями, серед яких, звісно, був і єдиноріг. Навіть наше спільне видавництво ми згодом назвали «Unicornus» (логотипом якого став, до речі, той самий єдиноріг із обкладинки). Аж раптом, перечитуючи коментарі до роману Набокова «Подвиг», я довідався, що містичну істоту Індрика (не плутати з Іздриком), ворога Змія і змій, слов'янська традиція ототожнює з єдинорогом…

Аж так далеко завела нас простенька пісенька Кори.

12

«Я нагадав собі старе Пепине оповідання» — Про Пепу, свого інститутського колегу, я писав уже так багато, що немає сенсу повторюватися. Здається, в мене немає жодного твору, в якому би він так чи інакше не з'являвся. Інтрига ж цього епізоду повністю запозичена з ранньої новели Пепи «Сад настрою». Наскільки мені відомо, на еміґрації Пепа облишив літературні вправи, то ж це, мабуть, його єдиний вклад у літературу. Тому мені видається симпатичним майже повністю відтворити його:

Сьогодні вранці, йдучи на роботу, я заглянув до свого ящика і витяг листа: «Шановний друже! Запрошуємо тебе оглянути наш сад настроїв. Чекаємо на тебе о 18.00 на вул. N-ській, 16. З повагою». Заінтригований, я одразу після роботи рушив у напрямку вул N-ської. Трамвай довіз мене до зупинки, розвернувся і поїхав назад — до міста.

Назустріч мені йшла дівчина. Тримала в руках букет якихось квітів. Минаючи її, я помітив, що кілька квіток випали їй з рук і розсипалися на вологій від дощу бруківці. Допомагаючи їх позбирати, я ненароком доторкнувся до її руки. Рука в неї була не мала й незавелика. Вузька долоня з досить чітко помітними синюватими венами. Довгі пальці закінчуються акуратними нігтями. В її руці ясно читалася вся анатомія: кості, фаланги пальців, вени, сухожилля, м'язи, шкіра. Це не заважало милуватися нею. Не було блідої аморфності, анемічності, яка декого хвилює й надихає.

Була одягнена в світлу сукню з відкритими руками і шиєю. Міцні засмаглі ноги взуті в низькі сандалики, з яких виглядали рожеві п'яти і гарно складені пальці. Волосся вільно зав'язане ззаду однією стрічкою. Воно тепле і м'яке. Зеленуваті очі дивилися трохи винно, без зверхності і переляку. Розлогі брови, повнуваті уста, ледь рум'яні щоки довершували справу. (…)

Вона присіла до квітів, сукня трохи задерлася, і я побачив на мить її коліна. На одному з них ледь помітно білу рисочку — слід якоїсь подряпини.

Сукня щільно облягала стегна, видаючи місце з'єднання ніг і живота. Невеликі пружні сідниці вгадувалися під тонкою тканиною. Коли рухалася, на шкірі виникали ледь помітні зморшки, і відразу ж зникали. На грудях сукня натягувалася, коли вона вдихала повітря. Груди були розставлені в боки, між ними можна було покласти долоню.

«Дякую. Дуже дякую» — спокійно сказала вона і, повернувшись, пішла, вимахуючи вільною рукою. В поставі була легка втома.

На хвилю я знерухомів, почуваючи тиху радість і смуток. Був по-доброму змучений. Отямився і рушив до будинку № 16. Подзвонив. Двері відчинив усміхнений чолов'яга. Запросив досередини. Я здивовано оглядався довкола. Кілька скульптур, картин. «А де ж ваш сад?» — запитав. «А ви вже відвідали його! — усміхнувся чолов'яга. — Заходьте ще колись».

Я подякував і рушив на зупинку. Хай трамвай повезе мене додому.

Надрукував оце і вкотре згадав Ахматову: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда».

13

«Lipstick on the glass» — назва ще однієї пісні «Maanam».

14

«велетенськими, в ріст людини вентиляторами» — Відсилання до образної системи фільму Алана Паркера «Серце ангела», де вентилятори були одним із візуальних знаків інфернального. Коли я вперше побачив цей фільм, враження від нього були радше клінічними, аніж естетичними — я мав страшенний напад лихоманки, який тривав майже цілу ніч, і який ледве вдалося перебороти. Загравання Паркера з темними силами (що, правда, дозволило йому зняти геніальний фільм) перебувають у кревних стосунках із булгаковськими ігрищами, тому закономірно, що з'являється на стор. 18… (далі відсилання до наступної примітки за № 16 — «смутний юний демон, майже воланд…» — Прим. верстальника).

15

«Тут панували драглисті філософи…» — один із перших для мене ґротескових описів івано-франківського бомонду. Та якщо тут я зумів ще витримати певну дистанцію і відстороненість, то у «Воццеку» в розділі «Прихід героїв» мені не вдалося дотриматися бодай елементарних норм коректності. Втім, можливо, це мої ретроспективні докори сумління. Адже поява Прокуратора Бубабу, львів'янина Віктора Неборака «з бляшанкою віденського пива» свідчить радше про те, що це бомонд львівський. Хтозна. По стількох роках правду відтворити важко.

16

«смутний юний демон, майже воланд, у котрого, як і годиться, одне око зелене і божевільне, а інше — порожнє і зовсім мертве» — Булгаков описує Воланда так: «Раньше всего: ни на какую ногу описываемый не хромал, и росту был не маленького и не громадного, а просто высокого. Что касается зубов, то с левой стороны у него были платиновые коронки, а с правой — золотые. Он был в дорогом сером костюме, в заграничных, в цвет костюма, туфлях. Серый берет он лихо заломил за ухо, под мышкой нес трость с черным набалдашником в виде головы пуделя. По росту — лет сорока с лишним. Рот какой-то кривой. Выбрит гладко. Брюнет. Правый глаз черный, левый почему-то зеленый. Брови черные, но одна выше другой. Словом — иностранец». (Виділення моє. — Ю.І.). Але повернемося ще на хвилю до стор. 18… (далі відсилання до попередньої примітки за № 15 — «Тут панували драглисті філософи…» — Прим. верстальника).

17

«футинути, штототакоє, ужастакой пріснілся, нікакой нікагда нєбило, нєт, ідажебиць німожет!» — Див. Юрій Тарнавський. «У РА НА». Харків — Нью-Йорк, 1992. — С.119. Юрій Тарнавський, як на мене, унікальний і абсолютно недооцінений український письменник. Один із учасників Нью-Йоркської групи. На жаль, я дуже мало знайомий із його текстами, але навіть те, що мені вдалося прочитати, вражає своєрідністю обдарування і широтою творчого діапазону. В кожному разі, мені не зрозуміло, чому, скажімо, роман «Вісім бльондинок і смерть» донині знайшов українського видавця. Гадаю, що відпало би дуже багато непотрібних розмов про український модернізм і український постмодерн, за які ще років десять тому вже годилося б карати не лише судом честі, а й адміністративними штрафами. Підозрюю, що поема «У РА НА» займає в творчості Тарнавського особливе місце, хоча б з огляду на її несамовиту дидактичність. Основним естетичним здобутком поеми є ненависть, та рафінована й незрівненна за силою ненависть, яку Юрій Андрухович із дещо іншого приводу нарік «святою». Можливо, я ніколи б не дозволив собі так відверто виявити с в о ю ненависть у «Воццеку», якби не був знайомий із текстом «У РА НИ».

18

«цього я навчився у Млинарського» — Маркус Млинарський — автор «Некрополю» (див.: Тарас Прохасько. Інші дні Анни. Некрополь. Київ. «Смолоскип», 1998), один з ідейних опонентів ліричного героя «Острова КРК». Власне кажучи, я не знайшов у «Некрополі» кадру, в якому б герой прикурював цигарку від цигарки, зате наткнувся на неперевершений за філіґранністю епізод, що стосується куріння, і не відмовлю собі в задоволенні зацитувати його:

«Цілий вересень Млинарський працював по двадцять годин денно, укладаючи нескладний реєстр-опис схеми рекомбінацій. Першоструктурою він вибрав дію, дієслово. Дослідження мало вигляд переліку найчисленніших варіацій дій, що галузилися від кількох визначальних до все витонченіших і вишуканіших, все детальніших; від одного дієслова до цілих словосполучень, з підрядними реченнями, що характеризували найспецифічніші дії (наприклад, розділ «Курити» розтинався кількома десятками площин на кількасот підрозділів, таких як курити люльку, курити тонкі сигарети, курити тютюн, загорнений в газету — це за одною площиною розтину, а ще за іншими — курити в горах, курити в приміщенні, курити насамоті, курити цигарку за цигаркою (Ось воно, ось! — Ю.І.). І так дробилося аж до складнющих понять «курити в ліжку під ранок її сигарети витонченого смаку що майже невідчутно запаху обдимленості попільничка на грудях іноді попіл падає на простирадло перетворюється на сіру пляму від засильного струшування триває довше ніж звичайно лиш тримання цигарки стримує від сну однак те що говориться є вже фактично маренням свідомість погоджується з виміром заданим напрямами координатних шкал положення сигарет».

Вперше я читав «Некрополь», набираючи його текст на комп'ютері для журналу «Четвер» (№ 4,93). І тоді я зрозумів, що темп читання, обмежений швидкістю друкування, у випадку з прозою Прохаська є оптимальним. Її варто читати з такою ж швидкістю, з якою сам Прохасько її пише. Інакше можна проґавити дуже багато суттєвих речей. І ніколи не навчитися прикурювати цигарки одну від одної.

19

«Пан цинамонових крамниць» — імовірний натяк на «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца. Цілком можливо, теж викликаний ненавистю чи бодай антипатією, особливо, якщо зважити на подальше іронічне обігрування імені Шульца у «Воццеку».

20

«Люди-птахи-звірі, плазуни і гади і діти…» — Синонімічний (хоча чому синонімічний?) ряд, який є типовим прикладом згаданої вже лексичної засміченості тексту. Не розшифровуючи всіх можливих алюзій та квазіцитат, наведемо лише найоднозначніші паралелі: Чехов, Анна Середа, Ґеорґ Мальхерс, Пепа, Вернер Кохлер, Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Чарльз Діккенс. (Відтворюю тут повністю попередній варіант коментаря і з певними докорами сумління усвідомлюю, що вже не пам'ятаю, хто такий, скажімо, Ґеорґ Мальхерс чи Вернер Кохлер. Підозрюю, що тут закладена якась доля «постмодерністських» забав, але яких саме, не збагну. Зате пригадую, ніби в тумані, імена Чехова та Діккенса. Всіх інших знаю особисто).

21

«…Бог — це морські камінці. Зате диявол виявився мухами і курячими лапками.» — Інтуїтивно відчуваю тут складну полісемічну гру, котру, втім, навіть я сам не годен зрозуміти до кінця. Бог в морських камінцях — це мабуть т.зв. «курячий бог», тобто пласкі камені з отвором природного походження, натяк на поганський характер релігійності героїні. Звідси перекидається семантична жердина до курячих лапок, які є одним з атрибутів сатанізму (а також одним із знаків-образів згаданого вже фільму Паркера «Серце ангела»). Те, що «Диявол виявився мухами», можливо, натяк на Баал Зебуба (що його ототожнюють з Вельзевулом), тобто «володаря мух», згадуваного в Старому Заповіті бога філістимлян (існують навіть археологічні знахідки у вигляді мухи, присвячені цьому божеству). Можливе також відсилання до роману Вільяма Ґолдінга «Володар мух».

22

«хрипка сурма майлза девіса» — Майлз Девіс — одна з культових постатей сучасної музики. Найбільш попсовим загальновідомим фірмовим знаком Девіса є специфічне звучання його труби.

23

«шепотіння й крики» — «Viskningar och rop», один із найвідоміших фільмів Інґмара Берґмана. Жодних конотацій із образною системою фільму тут, мабуть, не повинно прослідковуватися, оскільки його назву я знав задовго до того, як мав можливість подивитися на екрані. Та вже навіть, коли така нагода з'явилася, терпіння додивитися фільм до кінця в мене забракло. Чомусь більше від фільмів Берґмана мені подобається його книга «Laterna Magica». Принаймні з неї чітко зрозуміло, яким мудаком був її автор.

А взагалі-то щойно зловив себе на тому, що дуже часто цитую назви фільмів, які мені подобаються, тобто не фільми, які подобаються, а назви, які подобаються. Іноді вони мають просто таки непереборну притягальність. Добра назва для мене завжди була прикладом своєрідної метамови, що володіє набагато більшою інформаційною потенцією, аніж і означений нею продукт.

24

«…згідно із Патріаршими метафорами, хрипуча і грішна сурма» — чергова цитата з вірша Юрія «Патріарха» Андруховича «Любовний хід по вулиці Радянській»:

Саме ота «хрипка і грішна сурма» чомусь нагадала мені про Майлза Девіса, очевидно я теж не вільний від стереотипних асоціацій.

25

«Як старий змаразмілий Хем я любив і котів (…) Ймовірно, в мене був і свій Бойз…» — мається на увазі герой Гемінґвеївського роману «Острови в океані» Том Хадсон (чи вже, якщо Гемінґвей, то й Гадзон? Біда з цими новими правописами. Ще з Гемінґвеєм я так-сяк змирився, але назвати татуся Хема «Гемом» у мене язик не повертається. Можливо, тому, що я завше краще пам'ятаю візуальний образ слова, аніж фонетичний). Так от, йдеться про наступний епізод роману:

«До кімнати зайшов Бойз і скочив йому на коліна. Стрибав він чудово й міг без видимих зусиль скочити на найвищу шафу у великій спальні. От і тепер, стрибнувши легко і м'яко, він умостився на колінах у Томаса Хадсона й почав любосно місити передніми лапами.

— Я дивлюся на картини, Бою. Якби й ти любив картини, тобі б краще жилося.

(…)

— Цікаво, що б тобі могло подобатися, Бою. Мабуть, отой голландський період, коли малювали такі гарні натюрморти з рибою, устрицями та дичиною. Слухай, ану облиш. Надворі день божий. Ніхто не робить такого серед дня».

26

«без кінця брати…» — подальший синонімічний ряд у першій публікації був пропущений чи то з огляду на його позацензурність чи, може, з огляду на художню непереконливість. У мене були серйозні сумніви, чи варто залишати його в книжці. Все ж вирішив залишити, змінивши дещо авторську графіку. Взагалі бажання доробляти чи переробляти твори, написані кількома роками раніше, справа невдячна. Кожна річ має свій час народження, і спроби виправити її постфактум схожі на ідіотичне бажання влаштувати повторні пологи вже сформованої дитини.

27

«розмаїті венери, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої» — за балаганністю цього дурнуватого вербального потоку важко розгледіти дійсних персонажів мого дитячого гарему. Можна лише з великою долею імовірності протиставити йому вишуканий візуальний ряд: спляча Венера Джорджоне, новонароджена Венера Боттічеллі, Венера Веласкеса, Єва з Ґентського вівтаря Ван Ейка, Єва Дюрера, оголена маха Ґойї, Даная Рембрандта, Олімпія Мане, денні красуні Ходлера і т.п. (Навіть в коментарі не вдається уникнути спокуси впхати куди-небудь назву якогось фільму — мабуть, це вже клінічний випадок. Хотів написати про картину Ходлера «День», а вийшло про Бунюелівську «Belle de jour»).

28

«ідентифікація жінки (…) блоу-ап» — ще один приклад використання кінематографічних назв. Цього разу фільмів Антоніоні «Identificazione di una donna» та «Blow up». До речі, останній фільм знято за мотивами новели Кортасара «Бабине літо» (ориґінальна назва «Las babas del diablo» дослівно перекладається як «Слина диявола»), загальний кліматичний настрій якої дуже близький настроєві «Острова». Те ж саме можна сказати про «Любовний хід по вулиці Радянській», сонячні відблиски якого ще не раз освітять острівний ландшафт.

29

«Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе» — мені завжди цікаво досліджувати сомнамбулічну топографію власних творів: майже ніколи не вдається вловити відповідність між реальним світом і світом, по якому доводиться блукати героям — міста зливаються, обмінюються вулицями, окремими будинками, фраґментами фактур. Однак у цьому епізоді, безперечно, йдеться про Івано-Франківськ, місто, з якого, фактично, почався «весь цей джаз», і яке згодом я зненавидів настільки, що присвятив йому цикл віршів «Станіслав і 11 його визволителів». Оскільки до цього часу в мене ще не було жодної поетичної публікації, то ліпшої нагоди виправити ситуацію годі й шукати. Цикл цей написано до 333-річчя міста (з цього приводу в день ювілею вдало пожартуй Матіяш Кудусай: «Половину свого терміну місто вже відбуло»), і він є своєрідною помстою, або ж навпаки — виявом невблаганної любові:

Присвячується Квентінові Тарантіно

30

«ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається» — пророчі слова ліричного героя не були б пророчими, якби самі не збулися. Про феномен матеріалізації текстів уже згадувалося у вступній частині.

31

«галявина (…) не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді» — В романі Альва Бессі «Символ» знайдемо такий епізод: «Тоді в кадрі знову з'явилася я із своїм кавалером, і ми пішли танцювати на манюсінькій вільній місцині — не більшій за поштову марку». Годі й говорити, що такі книги, як «Символ» Альва Бессі, «Життя» Мопассана та «Декамерон» Боккаччо (дещо макабричне, щоправда, поєднання) були для радянських школярів єдиними підручниками сексуального життя, тож не дивно, що деякі фрази назавжди врізалися в пам'ять, набувши вартості нав'язливих ідіом.

32

«Дуже рання осінь в Кіото» — тут зашифровано певну особисту таємницю, розкривати котру я не маю наміру, однак подаю ключ до можливої розгадки: натякається на роман Ясунарі Кавабати «Стара столиця», тобто цей роман у даному випадку сам є натяком, можливо натяком на натяки, в яких нарешті зовсім губиться здоровий глузд.

33

«Мотлікрю, моторхед…» — подаються в українській транслітерації назви найвідоміших рокових груп. Один музикант, з яким у мене були доволі натягнуті стосунки, дочитавши до цього епізоду, перейнявся до мене повагою, з якимось навіть нальотом сантиментів. Однак він був би мабуть розчарований, довідавшись, що не всі з цих груп я чув, а більшість просто не толерую. До того ж тут явна містифікація: мені ще ніколи не доводилося бачити ґрафіті, присвячене, скажімо, Френкові Заппі — його фани, здається, не малюють по стінах, — або доісторичному Ті Рексові, котрого нині пам'ятають хіба що найвідважніші ветерани рок-альтернативи.

34

«Спроба утопії» — назва есею Андрія Бітова, опублікованого в журналі «Четвер»№ 4. Збіг очевидно випадковий.

35

«Візьми мене на своє свято, татусю Хеме» — натяк на роман Гемінґвея «Свято, що завжди з тобою». До чого він тут, не маю анінайменшого уявлення.

36

«вкляк перед Ельжбєтою» — костел свято Ельжбєти на Привокзальній площі Львова. Вважається архітектурною пам'яткою псевдоґотики. За радянських часів у ньому був господарський склад. Тато мені розповідав кілька цікавих історій про цю споруду, переповідати котрі тут не наважуся, аби не виставитися на посміховисько львів'янам, які ревно бережуть свою власну мітологію, не допускаючи туди чужинців.

37

«весь голубий, аж синій» — здається, вже востаннє цитується «Любовний хід…», а саме:

38

«хіппі, трава, Марлі» — Боб Марлі, відомий музикант, виконавець реґґі, один із ідеологів музично-нарко-молодіжної субкультури. В колах, які її сповідують, беззастережно вважається культовою постаттю разом із, скажімо, Гендріксом чи Моррісоном. Майже всі стовпи цієї субкультури від ними ж пропаґованого способу життя вже давно повмирали, але справа їхня, як писав Ірванець, «жиє і є, — бачиш?..»

39

«бременські музиканти, вільний дух Європи» — «Бременські музиканти», популярний в застійні часи мультик, в котрому, фактично, доволі відверто, як на ті часи, оспівувався хіппівський спосіб життя. Поки войовничі ідеологи дружно розносили ідейні позиції «дітей-квітів», мільйони радянських дітей вбирали з екранів леґалізовану романтику житія в комуні, вільного музикування, подорожей автостопом і т. д. Не йшлося там, щоправда, про траву і вільне кохання, але до цього вже було недалеко. Мушу щиро визнати, що я сам у ранній юності був симпатиком хіппі, їхньої гуманності і «непротивления-злу-насилием», аж поки не усвідомив, що ці миролюбиві нащадки 60-х, вудстоків і орієнтальних медитацій наробили стільки зла, скільки не снилося ніяким там, скажімо, панкам, котрих змальовували, як войовничих і аґресивних потвор. Досьогодні маю таку відразу до цих захайрених немитих інтелектуалів, що словосполучення вільний дух Європи» перетворилося для мене на певну саркастичну метафору бл(…)ства, бл(…)ства, бл(…)ства, про яке так встидливо написав: «братство, братство, братство».

40

«10(нічого)» — оте «нічого» згодом викристалізувалося у вірш, який за правилом єдності й боротьби протилежностей належить зовсім іншій кліматичній зоні, аніж сонячний, теплий, літній світ «Острова…» — вірш так і називається:

41

Вперше — в журналі «Четвер» № 3, 1992 в циклі «Апокриф». Цикл створювався спеціально для «глосарійного» числа журналу, тому в ньому переважають короткі шкіци, стилізовані під енциклопедичні гасла. Однак, у ньому є кілька новел, котрі можна вважати самостійними творами. П'ять із них «Батько», «Війна», «Вітер», «Вода», «Коридор» вміщено в цій книзі. Вони розміщені тут у зворотному, ніж у журналі порядку (тобто не за абеткою, а проти неї), оскільки так, на мій погляд, становлять певну цілість.

Подаю за текстом «Четверга» із незначними змінами.

42

Новела написана влітку 1991 року в електричці «Трускавець-Львів» (Щасливий, я тоді ще міг писати в поїздах. Взагалі міг писати). Оскільки весь твір пронизано еротичними мотивами, мабуть, не дивно, що в процесі писання я переживав не тільки творче, але й сексуальне збудження. Пам'ятаю навіть здивовані погляди пасажирів — напевно любосні флюїди передалися не менш, ніж половині вагону. Пам'ятаю також, що у Львові я вийшов з поїзда червоний, знесилений і, мабуть, заслинений. Але справу було зроблено — в торбі лежав готовий рукопис.

43

«Італія, благословенна Італія лежала переді мною» — Коли Юрій Андрухович прочитав цю новелу, він сказав мені: «3наєш, старий, я збираюся писати книгу про Венецію, і якщо напишу, то перша фраза «Коридору» буде слугувати в ній епіграфом». Я звичайно потішився такій реакції, але розцінив це радше як жарт, аніж як обіцянку. Яким же було моє здивування, коли через кілька років, відкривши роман «Перверзія», я побачив на місці епіграфа це, можливо й гарне, але абсолютно голослівне твердження — адже я ніколи не був в Італії.

44

«Молодшій — років десять-дванадцять» — річ ясна, після «Лоліти» будь-які педофілійні мотиви звучать як постнабоковські, однак у 1991 році я ще не читав «Лоліти». Що, втім, не завадило Володимиру Єшкілєву писати через сім років у «Воццекургії Бет»: «Нам нічого не відомо про специфіку сексуальних уподобань самого Іздрика, але герменевтика уривків, подібних до коментованого, дозволяє припустити певну синхроністичність найглибших джерел «внутрішньої енциклопедії» авторів «Лоліти» і «Воццека». Досьогодні не знаю, як розцінювати цю заяву — як грубий комплімент чи як витончену образу.

45

«…що будь-який порух, вже навіть будь-який порух, або лише думка про нього, руйнують усі внутріші греблі, і бажаний-жаданий-бажаний струмінь витікає з тебе разом із свідомістю.» — Мені цікаво було прочитати ще раз цей фрагмент і порівняти його із подібним у «Воццеку»: «…бо врешті-решт ставала очевидною неможливість будь-якого поруху — бо зціплених відчаєм щелеп, ледь помітного напруження шийних м'язів, ковтального рефлексу чи навіть тремтіння повік виявлялося достатньо, щоб лещата болю стискалися ще на один хід, і ще на один, і ще, аж поки всередині зболеної оболонки не розливалася вода чистого прозріння…» Що це — автоплаґіат, самоповтори чи, може, образи, що переслідують?

46

Новелу написано 1991 року. Створена спеціально для циклу «Апокриф», вона дещо непереконливо виглядає, висмикнута з контексту стилізованої псевдоепічної форми. Я на початку сумнівався, чи не зайве подавати її до збірки, однак вона видалася мені вартою уваги з огляду на те, що була своєрідним школярським вправлянням із темою «великої води», яка згодом посяде одне з центральних місць в романі «Воццек». Це, безумовно, найрозповсюдженіший eсхатологічний метаобраз і, як написала у післямові до «Воццека» Лідія Стефанівська, «тільки нечисленні здають собі справу в тому, що велика вода вже вивільнила свою руйнівну міць». (NB: варто додатково зауважити ще одне вправляння — вивчення механізму передачі «сну уві сні», що п'ятьма роками пізніше втілиться в «Синдромі Любанського»).

Зрештою, есхатологічне напруження свідомості (передане в цій новелі з деякою технічною переускладненістю), вже не притаманне героєві «Воццека». Він перебуває за межею цього напруження. Він чекає великої води як вибавлення, як чистоти, як життя-в-небутті, як «вологи блаженства». Він знає, що найпевніший спосіб уникнути загрози — самому перетворитися на воду, адже тільки тоді можна повністю з'єднатися із світом і проникнути в сутність тих, кого кохаєш.

Цікавим для мене є і те, що в цій новелі вперше з'являються образи риб — поки що неясні й невидимі в каламутних глибинах, а тому — незрозумілі й ворожі. Та згодом іхтіологічна сфера настільки заволодіє мною (передовсім у візуальному мистецтві), що це дозволить Володимиру Єшкілєву не без елегантного зухвальства говорити про мою «нестримну пристрасть до рибної тематики». В кожному разі зараз я не можу згадати жодної літературної спроби, де поєднювалися б тема риб і тема води, окрім вірша із дещо несподіваною назвою:

47

Новелу написано 1991 року. Першим її читачем (чи то пак слухачем) був Тарас Прохасько. Сюжет, та навіть не сюжет, а настрій, інспіровано уривком якогось фільму, назву якого я вже, мабуть, ніколи не довідаюся.

48

«short distanse — long distance» — одна із композицій знаменитої групи «YES». Назву альбому зараз відновити проблематично, так як кілька років тому я подарував усю свою фонотеку приятелеві. В інститутські часи в мене була заповітна мрія — зібрати всю дискографію «YES». Коли ж мрія здійснилася, я вже почав орієнтуватися на іншу музику — мені видалися ближчими «King Crimson» і «Gentle Giant». І все ж «Short Distanse — Long Distance» залишається одним із улюблених творів цієї претензійної і дещо одіозної групи, без котрої, втім, важко уявити собі історію рок-музики.

49

«А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш» — остання, дякувати Богу, згадка про Пепу в цій книжці. Він таки виїхав до Канади і навіть зумів, затримавшись там, перетягти за собою сім'ю, хоч я досьогодні не певен, чи має він офіційне громадянство. Тому писав про нього у «Воццеку»: «геніально-нелеґальний мешканець Канади». Але досить про це.

50

«…пташку-невдашку…» — спотворена назва оповідання Селінджера «Тупташка-невдашка». Свого часу мені ніяк не вдавалося зрозуміти, що це за дивна така пташка із префіксом «ту-», аж поки хтось не пояснив мені, що неологізм походить від слова «тупати». Але в мізках вже міцно засів орнітологічний мотив, і якось треба було його позбутися.

51

«Дві кузьки вам у пуську і одну в наше знайомство» — достеменна цитата з Гемінґвея, правдоподібно з «Островів в океані», але мені ліньки вишукувати, звідки точно. Очевидно, що це геніальний виверт перекладача, який із цілком зрозумілих причин не міг відтворити Гемінґвеївську лайку дослівно. Один з найчарівніших евфемізмів, які мені тільки доводилося зустрічати.

52

«Поли плаща розвівалися, наче крила» — подібний кадр є в фільмі Микити Михалкова «Незакінчена п'єса для механічного піаніно». Не певен, чи справді я намагався цитувати фільм, швидше за все — це один із прикладів неусвідомленого цитування, яке все більше переходить зі сфери психології у сферу комбінаторики й статистичних закономірностей.

53

«На західному фронті без перемін» — назва відомого роману Еріха Марії Ремарка. Тема Першої світової війни, яка породила, крім усього іншого, й т.зв. «загублене покоління» (що до нього належать і згаданий вже Гемінґвей, і Ремарк, і багато інших літературних кумирів мого, теж у дечому загубленого покоління), не випадково виникає у наступній новелі, котра так і називається — ВІЙНА.

54

«Хліб свій пускай по воді» — як це часто буває, не просто безпосереднє цитування Біблії, але іронічна віртуалізація проповідництва сектантського штибу. В зв'язку з цим варто згадати одноіменний роман Ірвіна Шоу, просякнутий духом дешевого американського місіонерства.

55

«deja vu» — психологічний феномен, який базується на відчутті точного повторення пережитих подій. Раціонального пояснення не має, і з цієї причини, мабуть, часто використовується сумнівними ідеологами сумнівних релігій для підтвердження, скажімо, теорії інкарнацій та інших нісенітниць.

56

«Зате в госпіталі я зустрівся з Анною» — одна з перших появ в антропонімічних реєстрах «івано-франківського феномену» імені Анна, яке згодом настільки міцно ввійде в практику місцевої літературної номінації, що дозволить Володимиру Єшкілєву небезпідставно стверджувати, ніби ім'я Анна для Івано-Франківська сакральне.

57

«…підсуваючись одне до одного з протилежних сторін шахівниці, е-2, е-4» — мене не полишає враження, що цим прийомом, апелюванням до топографії шахових переміщень, користалося незалежно один від одного дуже багато людей. В кожному разі, якщо говорити про запозичення, то посилання на найочевидніший авторитет у ґросмейстерських метафорах — Набокова видається мені надто претензійним і не зовсім чесним.

58

Новела написана, здається, 1992 року. Хоча, можливо, це всього лиш аберація пам'яті. Її двочастинна будова виникла не в результаті попереднього задуму, а, мабуть, внаслідок якогось тектонічного зсуву, що відбувся за час продукування тексту в нетрях нейрофізіологічних порід — я почав писати простий і безсторонній портрет свого батька, і за винятком кількох дрібних неточностей це майже документальна річ, за стилістикою близька до звичайної канцелярщини; однак в якийсь момент вона перетворюється у макабричну візію, що нагадує, либонь, похмурі фантазії сюрреалістів. Батько цілком спокійно поставився до цієї новели, хоча тепер я вже ніколи наперед не зможу з впевненістю сказати, як ми проводитимемо наступне Різдво.

59

«…варто згадати ще й відсутність будь-якої атрибутики, за допомогою якої люди люблять набивати собі ціну, — стародавніх речей, цінних паперів чи, скажімо, сімейних реліквій. Так, наприклад, тато не мав навіть власної зброї.» — згодом цей мотив буде продовжено у «Воццеку» в розділі «Про мудаків»: «Мудаки кохаються в талісманах, сувенірах і відзнаках, байдуже яких — від поштівок і брелоків до вірчих грамот і фамільної зброї. Мудак, який не має браслета або персня, кульчика чи шворочки, а, може, татуювання, а, може, значка на лацкані, а, може, анаграми на білизні — такий мудак не мудак або не зовсім мудак. У кожному разі я взяв би під сумнів його мудакуватість як неповноцінну і підозрілу».