Острів Скарбів

Розділ 13 Як розпочалися мої пригоди на острові

Уранці острів виглядав зовсім інакше, ніж учора. Хоча вітер і вщух, за ніч ми все ж значно просунулися вперед, і на ранок були вже за півмилі від низького східного берега. Більшу частину острова займали ліси. Сірість і одноманітність панували на острові. Подекуди їх скрашували жовті смуги піщаних берегів і де-не-де зеленіли хвойні дерева, найімовірніше, сосни. Вони росли то поодиноко, то купами і височіли над рівнем лісу. Загалом острів виглядав похмурим і нудним. Вершини усіх гір були просто гострими голими скелями. Форми усіх гір були дивними, та найбільше враження справляла Підзорна Труба. Вона була вища за інші гори на триста, а то й чотириста футів, її схили були стрімкі, а зрізана, майже пласка вершина, нагадувала п'єдестал.

Океан гойдав нашу «Іспаньйолу» так сильно, що аж вода стікала в шпігати. Снасті напиналися, як струни, стерном водило з боку в бік, увесь корабель тріщав, стогнав і дрижав, як фабричний цех. Я вчепився рукою в бакштаг, бо відчув, що мене нудить. Усе попливло перед очима. За період подорожі я вже звик до моря і, коли корабель розсікав хвилі, почувався добре, але коли ми стояли на якорі, а хвилі гралися кораблем, як пляшкою, мені було зле, особливо вранці натщесерце.

Що на мене справило таке гнітюче враження, сам не збагну. Може, шторм, може, ці сірі непривітні ліси і дике голе каміння, чи гуркітливий прибій, який несамовито бив круті береги… Взагалі-то я мав би втішитися, побачивши землю після такого довгого перебування в морі, адже і сонце було гаряче та яскраве, довкола літали птахи і з криком ловили рибу в морі, але мене чомусь нудило і трясло. З першого погляду я зненавидів Острів Скарбів.

Цього ранку нам довелося важко працювати. Оскільки вітру не було, ми мусили спустити шлюпки, протягти шхуну на буксирі зо три-чотири милі, обігнути мис і ввести її у вузьку протоку за Островом Скелета.

Я всівся в одну зі шлюпок, хоча роботи для мене там не було. Сонце пекло нестерпно, матроси бурчали, проклинаючи свою важку роботу. Нашою шлюпкою правив Ендерсон. Замість того, щоб стримувати інших, він сам бурчав і лаявся, ба, навіть гірше за інших. — Нічого-нічого, — сказав він і вилаявся. — Ще трохи, і все це скінчиться…

Те, що всі нервували, мені здалося поганим знаком. Досі матроси працювали старанно й охоче. Непривітний вигляд острова нанівець звів дисципліну.

Довгань Джон увесь час стояв біля стернового та допомагав йому вести корабель. Він знав протоку як свої п'ять пальців і зовсім не дивувався, що за кожним заміром виявлялося глибше, ніж позначено у відповідних місцях на карті.

— Ця вузька протока поорана океанським відпливом, — пояснював він. — Відплив поглиблює її щоразу, ніби лопатою копає.

Ми зупинилися точнісінько в тому місці, де на карті був позначений якір. Третина милі відділяла нас від основного острова і третина милі — від Острова Скелета. Дно було чисте, піщане. Шумно опускаючись на дно, наш якір сполохав птахів, які великими зграями знялися з дерев у небо і, галасуючи, кружляли над лісом. Та вже через кілька хвилин вони сховалися у гілках дерев, і знову запанувала тиша.

Протока була надійно закрита з усіх боків і губилася між густими лісами. Лісова смуга починалася одразу за лінією протоки. Береги були пласкими. А вдалині височіли гори. Ця картина нагадувала амфітеатр. У протоку, яка мала вигляд тихого ставу, впадали дві болотисті річечки. Рослинність на їх берегах вражала ядучим різнобарв'ям. Із корабля ми не могли бачити ані будівлі, ані частоколу — дерева щільно заховали усе від сторонніх поглядів. Якби ми не мали карти (наочного доказу того, що хтось знав цей острів дуже добре), можна було б подумати, що ми перші, хто завітав на цей острів ще відтоді, коли Бог відділив сушу від води.

Тиша була моторошна. Порушував її лише віддалений шум прибою, який бився об прибережні скали десь за півмилі від нас. Тут пахло затхлістю зіпрілого листя і напівзгнилих стовбурів. Я помітив, що доктор принюхується і морщить носа, ніби десь поряд розбилося яйце з душком.

— Не впевнений, чи є тут скарби, — сказав він, — але всілякі болячки тут є, гарантовано.

Поведінка команди, яка насторожила мене у шлюпці, виходила з-під контролю, коли ми повернулися на корабель. Матроси порозвалювалися на палубі і про щось перемовлялися. Навіть найпростіші накази вони слухали неуважно і виконували знехотя. Мирні матроси пройнялися духом непокори, і ніхто не міг цьому зарадити. Бунт назрівав, ця небезпека нависла над нами, як грозова хмара.

Небезпеку помітили не лише ми, мешканці кают. Довгань Джон, що мав сили, намагався підтримувати порядок, підходячи то до однієї групи матросів, то до іншої; він усім подавав приклад зразкового послуху. Аж занадто він був люб'язним і послужливим: він усім усміхався. Почувши будь-який наказ, Джон притьмом хапав свою милицю і першим кидався виконувати його, весело вигукуючи:

— Слухаюсь, слухаюсь, сер!

А коли не було роботи, він співав пісні, одну за одною, щоб якось згладити загальний гнітючий настрій.

З усього, що відбувалося цього злощасного дня, найбільш підозрілою нам здавалася поведінка Довганя Джона.

Ми зібралися в каюті на раду.

— Сер, — сказав капітан, — якщо я віддам хоч один наказ, уся команда накинеться на нас. Розумієте, сер, ось у чому річ: мені грублять на кожному кроці. Якщо я відповім грубістю на грубість, нас розірвуть на клоччя. Якщо не відповім, Сільвер може запідозрити, що щось не так, і ми програємо гру. Але тепер ми можемо покладатися тільки на одну людину.

— На кого? — запитав сквайр.

— На Сільвера, сер, — відповів капітан. — Він прагне приструнити їх не менше, ніж ми. Це вони вередують, але якщо йому дати можливість переконати їх не бунтувати раніше, ніж це необхідно… Я пропоную дати йому таку можливість. Треба відпустити матросів погуляти на берег. Якщо вони зійдуть на берег усі разом, то ми… захопимо корабель. Якщо ніхто не зійде, то зачинимося в каюті й будемо захищатися, як зуміємо, благаючи Бога про допомогу. А якщо зійдуть лише декотрі, Сільвер поверне їх на корабель слухняними, як ягнят.

На тому й порішили. Надійним людям ми роздали заряджені пістолети. Гантера, Джойса і Редрута ми втаємничили у наші плани. Дізнавшись про все, вони навіть не дуже здивувалися і сприйняли наші новини набагато спокійніше, ніж можна було очікувати. Після цього капітан вийшов на палубу і звернувся до команди.

— Хлопці! — сказав він. — Сьогодні довелося добряче попрацювати, ми всі страшенно стомились. Прогулянка на берег нікому не зашкодить. Шлюпки досі на воді. Бажаючі можуть скористатися ними. За півгодини до заходу сонця я стрельну з гармати.

Певно, ці телепні були впевнені, що знайдуть скарби відразу, щойно ступлять ногою на берег. Їхню похмурість як рукою зняло. Гучне «слава» відгукнулося луною аж ген у далеких горах і знову сполохало птахів.

Капітан прийняв соломонове рішення: він одразу пішов із палуби, надаючи тим самим можливість Сільверу діяти. Та хіба він міг вчинити інакше? Якби він залишився на палубі, то не міг би робити вигляд, що нічого не розуміє.

Ситуація була однозначна: відтепер капітаном був Сільвер, і він очолював команду бунтарів. А мирні матроси (пізніше з'ясувалося, що були й такі), просто не мали вибору. Ймовірно, усі вони були налаштовані проти нас своїми вожаками. Проте деяким із них, загалом непоганим людям, не хотілося заходити занадто далеко. Одна справа — непослух, байдикування і виявлення невдоволення, а інша — захоплення корабля і розправа над невинними людьми.

Внаслідок тривалих суперечок команда поділилася так: шестеро залишалися на кораблі, решта тринадцять, враховуючи самого Сільвера, почали розсідатися по шлюпках.

Тоді я наважився на перший із тих відчайдушних вчинків, які врятували нам життя. Ось як я міркував: корабель ми захопити не можемо, бо Сільвер залишив на борту шестеро своїх посіпак. Та й на кораблі я непотрібний, адже їх тільки шестеро. От я й вирішив зійти на берег. Миттю я переліз через борт і згорнувся клубочком в носі найближчої шлюпки. Вона відразу відчалила.

На мене ніхто не звернув уваги, лише передній весляр сказав:

— Це ти, Джиме? Сиди, тільки голову не задирай.

Але Сільвер, який сидів у сусідній шлюпці, пильно придивився до нашої і окликнув мене, щоб переконатися, що це справді я. І тоді я пошкодував, що не залишився на кораблі.

Шлюпки мчали до берега наввипередки. Та шлюпка, у котрій сидів я, відчалила першою. Вона була легшою, веслярі зібралися в ній кращі, і ми зі старту випередили шлюбку-суперницю. Щойно ніс шлюпки торкнувся берега, як я, вчепившись за гілку, вискочив і сховався у хащах. Сільвер і його люди відстали десь на сто ярдів.

— Джиме, Джиме! — кричав він.

Зрозуміло, що його крик мене не зупинив. Не озираючись, ривками, ламаючи на своєму шляху кущі, пірнаючи у трави, я все біг уперед, аж поки мені не забракло сил бігти далі.

Розділ 14 Перший удар

Я був неймовірно задоволений тим, що мені вдалося втекти від Довганя Джона, тож із великою цікавістю став розглядати незнайому місцевість.

Спершу я натрапив на болото, заросле верболозом, очеретом і невідомими мені породами дерев. Потім я вийшов на відкриту піщану рівнину, завдовжки близько милі. Тут подекуди росли сосни й покручені криві дерева чимось схожі на дуби, але зі світлим листям, таким, як у верби. Вдалині виднілася двоголова гора. Обидві скелясті вершини вилискували на сонці.

Вперше я відчув радість, яка охоплює дослідника невідомих країв. Острів здавався безлюдним. Матроси з моєї шлюпки залишилися позаду, отже, я не міг нікого зустріти, крім диких звірів і птахів. Я обережно пробирався поміж деревами. На кожному кроці траплялися невідомі рослини і квіти.

Подекуди я натрапляв на гадюк. Одна з них повзла схилом скали. Вона підняла голову і зашипіла на мене так, ніби розкручена дзиґа. Я й гадки не мав, що це горезвісна гримуча змія, укус якої смертельний.

Далі я опинився у гущавині дерев, схожих на дуби. Пізніше я довідався, що їх називають вічнозеленими дубами. Вони росли на піску, надзвичайно низькорослі, як тернина. Їхні вузлуваті гілки були чудернацьки вигнуті, густе листя спліталося й утворювало щільний килим. Чим далі я йшов, тим вищали й густішали ці зарості. Ділянка вічнозелених дубів спускалася з піщаного схилу до широкого, порослого очеретом багнища, через яке протікала одна з тих річок, що впадають у протоку. Від спеки вода парувала, і обриси Підзорної Труби проглядалися крізь завісу туману.

Раптом в очереті щось зашаруділо. Крякаючи, знімалися в небо дикі качки і кружляли над багнищем великою галасливою хмарою. Я не помилився, думаючи, що це один із наших моряків сполохав їх. За звуками я визначив, що він бреде берегом багнюки. Незабаром я почув приглушений голос, який, наближаючись, гучнішав.

Я страшенно злякався і гайнув у першу ліпшу гущавину вічнозелених кущів і причаївся, мов заєць, під кущем.

Інший голос відповів. Потім знову заговорив перший голос, і аж тепер я впізнав його — це був голос Сільвера. Він говорив без угаву, його супутнику рідко вдавалося вставити слово. Інтонація свідчила, що це не проста розмова, а суперечка, та ще й гнівна, але слів я розібрати не міг.

Нарешті вони замовкли й, імовірно, присіли, бо птахи потрохи вгамувалися і повернулися на багнище.

І тут мене кольнув докір сумління. Якщо мені стукнуло в голову зійти на берег разом з піратами, то ця дурість повинна хоча б якось себе виправдати, отже, я мушу підслухати їхню нараду. Я вважав це своїм обов'язком, тому вирішив підкрастися якомога ближче до них і заховатися в густому листі кривих вузлуватих дубочків.

Точне місцезнаходження моряків визначити було нескладно: за голосами і за декількома все ще наполоханими птахами, які кружляли над їхніми головами.

Я просувався вперед навкарачки, повільно, але наполегливо. Нарешті, піднявши голову, у прогалині між листям я побачив Джона Сільвера і ще одного моряка. Вони стояли під палючим сонцем на зеленій галявині біля болота один навпроти одного і про щось розмовляли.

Сільвер пожбурив свою шляпу на землю, його велике, товсте біле обличчя блищало від поту. Він благально дивився на свого співрозмовника.

— Приятелю, — говорив він, — я тебе ціную як золото. Невже ти думаєш, що я дбав би про тебе, якби не любив усією душею? Справу зроблено, ти нічого не зможеш змінити. Я б хотів урятувати твою голову — ось чому я з тобою. Якби наші матроси дізналися, про що я зараз з тобою теревеню, Томе, що б вони зі мною зробили, ти лишень подумай!

Обличчя співрозмовника розпашіло, він відповідав Сільверові охриплим тремтячим, як натягнутий канат, голосом:

— Сільвере,… ти ж уже немолода людина і, здається, ще маєш совість. Настільки, що ніхто не вважає тебе шахраєм. Ти маєш гроші… багато знаєш грошовитих моряків?… До того ж ти не боягуз. То поясни мені, заради чого ти пристав до цих паршивих пацюків? Ні, нізащо не повірю, що ти з ними у змові. Я краще руку дам на відсіч… а свого обов'язку дотримаю.

Несподіваний шум урвав його мову. Ось він, чесний моряк, я знайшов його! І він був не один. Доказ цього проявився негайно. Десь далеко за багнищем пролунав злісний, пронизливий крик, далі ще один, а на кінець — розпачливий зойк. Він повторився луною в горах ще кілька разів. Усе птаство знову знялося в небо, аж стало темніше. А передсмертний зойк продовжував відлунювати в моїх вухах і душі. Тим часом все стихло, і тишу порушувало лише лопотання пташиних крил і відголосок прибою.

Том здригнувся, мов підострожений кінь. Але Сільвер і вусом не повів. Він стояв, опертий на милицю, і дивився на свого співрозмовника поглядом змії, яка от-от ужалить.

— Джоне! — крикнув моряк, протягуючи до нього руку.

— Геть руки! — заверещав Сільвер, відскочивши на крок зі швидкістю і спритністю акробата.

— Гаразд, Джоне Сільвере, — я приберу руки, — сказав моряк. — Але, слово честі, лише твоя нечиста совість змушує тебе боятися мене. Благаю, поясни, що там трапилось?

— Що трапилось? — перепитав Сільвер. Він посміхнувся, але не так невимушено, як завжди, а його очі перетворилися на два вістря голок і засвітились як скельця. — Що трапилось! Здається, це був Апан.

Вражений Том прийняв цю звістку відважно, як герой.

— Алан! — вигукнув він. — Хай буде пухом йому земля! Він помер, як справжній моряк. А ти, Джоне Сільвере… Ми з тобою довго приятелювали, та більше не будемо! Хай я здохну, як пес, але не зраджу. Адже це ви вбили Апана? Га? То ж убийте і мене, якщо зможете. Але знай, мені плювати на вас! Сказавши це, відважний моряк повернувся спиною до кока і пішов у напрямку берега. Але відійшов він недалеко. Джон із криком схопився за гілку дерева, вихопив з-під пахви милицю і метнув її услід Томові, наче списа. Милиця, запущена з неймовірною силою, зі свистом пролетіла вперед і влучила гострим наконечником у Томову спину, поміж лопатками. Бідолаха змахнув руками і впав.

Наскільки сильно він був поранений… не знаю. Звук був такий, ніби милиця розтрощила хребет. Сільвер не дав йому часу отямитися. На одній нозі він скочив на противника зі спритністю мавпи і двічі увігнав свого ножа аж по рукоять у беззахисне тіло. Сидячи в кущах, я чув, як важко сопів убивця, добиваючи жертву.

Доти я ніколи не втрачав свідомості, й гадки не мав, що це таке. Але тоді увесь світ закрутився переді мною: Сільвер, птахи, верхівка Підзорної Труби — все гойдалось, крутилось, миготіло… у вухах гудів передзвін, в який вривалися якісь далекі голоси.

Коли я прийшов до тями, той нелюд готовий був іти далі: милиця під пахвою, капелюх — на голові. Перед ним непорушно лежав Том. Але вбивця навіть не глянув на нього. Він чистив закривавлений ніж жмутком трави.

Довкола все було, як і раніше. Сонце однаково несамовито пекло і затуманене багнище, і високу вершину гори. Не вірилося, що якусь хвилину тому у мене на очах вбили людину.

Джон дістав із кишені свисток, подув у нього декілька разів. Свист рознісся далеко у всі сторони. Точного значення цього сигналу я відати не міг, але він розбудив усі мої приспані страхи. Сюди зійдуться пірати. Мене помітять. Вони вже вбили двох чесних моряків, Апана і Тома, то чим я кращий за них?

Намагаючись робити усе безшумно, я повзком вибрався з дубової хащі і ліз якомога швидше до лісу. Тікаючи, я чув, як старий пірат перегукувався зі змовниками.

Від їхніх голосів у мене наче виросли крила. Хащі швидко залишилися позаду. Я й не знав, що вмію так швидко бігати, так я рвонув. Я мчав уперед, байдуже куди, аби лише якнайдалі від убивць. Із кожним кроком мій страх сильнішав і врешті перетворився на відчай.

Тоді мені б ніхто не позаздрив. Я чув гарматний постріл, який віщував наближення заходу сонця і скликав моряків до шлюпок, аби поверталися на корабель. Та я не міг насмілитися сісти у шлюпку разом з тими розбійниками, забризканими людською кров'ю. Адже кожен із них, побачивши мене, скрутив би мені шию, як курчаті. Оскільки моя відсутність красномовно свідчила, що я їх боюсь, а отже, про все здогадуюсь. Прощавай, «Іспаньйоло»! Прощавайте, сквайре, докторе, капітане! Якщо я не загину від голоду, то від бандитського ножа.

Я мчав уперед, сам не знаючи куди, а опинився біля підніжжя невисокої двоверхої гори. У цій частині острова вічнозелені дуби траплялися не так часто і своїми розмірами нагадували не кущі, а типові лісні дерева. Подекуди поміж ними вивищувалися поодинокі сосни завдовжки приблизно від п'ятдесяти до сімдесяти футів. Повітря тут було чисте і свіже, зовсім інакше, ніж унизу в околиці багнища.

Але тут підстерігала інша небезпека, і мене знову охопив жах.

Розділ 15 Острів'янин

Зі стрімкого кам'яного схилу посипався вниз гравій, шурхочучи і проскакуючи у прогалини між деревами. Я мимохіть звів очі вверх і побачив дивну істоту, яка рвучко скочила і сховалася за сосновий стовбур. Хто це? Ведмідь? Людина? Мавпа? Я лише помітив, що цей хтось був темним і зарослим. Від жаху я остовпів. Отже, обидва шляхи перекриті. Позаду мене — вбивці, попереду — те невідоме страховисько. Я інстинктивно вибрав відоме зло. Навіть Сільвер не був для мене настільки страшним, як цей лісовий виродок. Я повернувся і, щохвилини озираючись, побіг до шлюпок.

Страховисько зробило великий гак і опинилося попереду. Я був дуже стомлений. Та справа навіть не в цьому, навіть якби я й не відчував утоми, то все одно не зміг би змагатися на швидкість із таким прудким ворогом. Страшне створіння перебігало від стовбура до стовбура так само швидко, як олень. Воно рухалося на двох ногах, по-людськи, але дуже низько згиналося до землі, майже вдвоє складалося. І все ж таки то була людина, сумнівів не було.

Враз я згадав усе, що чув про людожерів, і вже хотів покликати на допомогу. Однак думка про те, що переді мною знаходиться людина, хоч і дика, дещо підбадьорила мене. А страх перед Сільвером воскрес із подвійною силою. Я зупинився, роздумуючи, яким чином перехитрити ворога і раптом згадав, що в мене є пістолет! Мужність повернулася до мене, коли я збагнув, що не беззахисний, і я рішуче пішов назустріч мешканцю острова. Він знову сховався, але, вочевидь, пильно спостерігав за мною, тому що тільки-но я підійшов ближче до нього, вийшов із засідки і ступив крок назустріч мені. Потім він нерішуче потупцював на місці, позадкував і раптом здивував і застидив мене тим, що впав на коліна і благально простягнув до мене руки.

Я знову зупинився.

— Хто ви такий? — запитав я.

— Бен Ґанн, — відповів остров'янин; його голос був хриплий, як скрегіт заржавілого замка. — Я нещасний Бен Ґанн. Три роки я не розмовляв із жодною християнською душею.

Я придивився до нього пильніше. Це була така ж людина білої раси, як і я, риси його обличчя мені здалися приємними. От лише шкіра засмагла настільки, що навіть губи його були чорними. Світлі очі разюче виділялися на фоні темного обличчя. З усіх жебраків, яких мені доводилося бачити, цей був обшарпаний найбільше. Одягом йому слугували лахміття старого вітрила та матроська роба. Клапті цього неймовірного дрантя хитромудро скріплювалися між собою: мідним ґудзиком, тонким прутиком, просмоленим шнурком із канату. Єдине, що на ньому було не обідране, — шкіряний ремінь із мідною пряжкою.

— Три роки! — вигукнув я. — Ви жертва кораблетрощі?

— Ні, друже, відповів він. — Мене просто покинули тут, на острові.

Я знав, що це жахливе покарання було популярне серед піратів: того, хто провинився, висаджували на якийсь віддалений безлюдний острів і залишали там самого, наділивши порохом і шротом.

— Мене покинули на цьому острові три роки тому, — продовжував він. — Відтоді я харчуюся козлиною, ягодами й устрицями. Взагалі я думаю, що людина може вижити будь-де, куди б не закинула її доля. Та якби ти, друже, міг собі уявити, як я скучив за справжньою людською їжею! Ти, бува, не маєш із собою шматочка сиру?… Ні? Як шкода, розумієш, сир мені сниться ночами, сир на хлібі…Прокидаюся, а сиру нема.

— Якщо мені вдасться повернутися до себе на корабель, — пообіцяв я, — вам дадуть отакенний круг сиру.

Він обмацував мою куртку, розглядав мої чоботи, то замовкав, то по-дитячому безпосередньо тішився, що бачить перед собою людину.

Почувши таку відповідь, він лукаво глянув на мене.

— Якщо тобі вдасться повернутися до себе на корабель? — повторив він мої слова. — А хто ж може тобі завадити?

— Не ви, це точно, — відповів я.

— Авжеж, не я! — Як ти називаєшся, друже?

— Джим, — представився я. — Джим, Джим… — повторював він, насолоджуючись тим, що має з ким розмовляти. — Знаєш, Джиме, я жив таким життям, що соромно розказувати. Дивлячись на мене, хто б повірив, що моя мати була благочестивою жінкою?

— У це нелегко повірити, — погодився я.

— Вона була винятково благочестивою жінкою, — сказав він. Я зростав увічливим, побожним хлопчиком і знав катехізис напам'ять, я міг так швидко цитувати з нього, що неможливо було зрозуміти, де закінчується одне слово і починається наступне. А з мене ось що вийшло, Джиме. А все тому, що я з юних років бігав на цвинтар грати в орлянку. З неї усе почалося, а далі… пішло-поїхало… Моя мати, свята душа, попереджала мене, що це погано скінчиться, і, як бачиш, вона мала рацію. Але нема злого, щоб не вийшло на добре. Провидіння мене закинуло на цей острів. Перебуваючи тут, я мав достатньо часу для того, щоб переосмислити своє життя і покаятися. Тепер мене випивка не спокусить. Звичайно, я і тепер не відмовлюсь випити, але трішечки, лише наперсток, за щастя… Я дав собі слово виправитися і більше не зійду з рівної дороги! А головне, Джиме… — він стишив голос до шепоту і оглянувся, — я тепер багатій.

Ці його слова остаточно переконали мене в думці, що бідолаха з глузду з'їхав від самотності. Напевно, ця думка позначилася на виразі мого обличчя, бо він палко повторив:

— Багатій! Кажу тобі — багатій! Слухай, Джиме, я допоможу тобі вибитися в люди! Джиме, ти дякуватимеш долі, що першим знайшов мене! — Та враз обличчя його спохмурніло, він стиснув мою руку і загрозливо підняв пальця. — Скажи мені правду, Джиме: це часом не Флінтів корабель?

Мене осяяло: ця людина може стати нашим союзником. І я поспішив заспокоїти його — Ні, не Флінтів. Флінт помер. Але якщо ви хочете знати правду, то ось, маєте правду: на кораблі є дехто з команди Флінта, і це велике нещастя для нас.

— А чи нема серед вас… одноногого? — вигукнув він, задихаючись від хвилювання.

— Сільвера? — запитав я.

— Сільвера? Саме так, його звали Сільвером.

— Він у нас за кока. А насправді командир над усіма розбійниками.

Він усе ще тримав мене за руку і на цих словах ледь не вивихнув її.

— Якщо тебе підіслав Довгань Джон, сказав він, я пропав. Цікаво, ти знаєш, де зараз перебуваєш?

До того моменту я вже твердо вирішив, що маю робити, і розповів йому все: про нашу подорож і про те скрутне становище, в якому ми опинилися. Він слухав мене дуже уважно, а коли я закінчив розповідь, погладив мене по голові.

— Ти хлопець, що треба, Джиме, — сказав він. Але тепер ви усі зв'язані мертвим вузлом. Та нічого, довіртеся Бену Ганну, і він допоможе вам, не сумнівайся. Скажи-но, як може поставитися ваш сквайр до людини, яка виручить вас із біди?

Я сказав йому, що сквайр найщедріший з усіх, кого я знаю.

— Може, так воно і є… Але зрозумій, — продовжував Бен Ґанн, — я не маю наміру просити у нього лакейську ліврею чи місце воротаря. Ні, на це я не поведусь! Мене цікавить, чи погодиться він дати мені хоча б одну тисячу фунтів із тих грошей, які й без того можна вважати моїми?

— Переконаний, що він дасть, — відповів я. Домовленість була така: всі матроси отримають за свою роботу частку скарбів.

— Може, мене ще й додому доставлять? — спитав він, вглядаючись у мене підозрілим поглядом. — Ну звісно! — вигукнув я. — Сквайр — справжній джентльмен. Окрім того, якщо ми позбудемося розбійників, ваша допомога буде необхідною на кораблі.

— Раз так, — сказав він, — ви точно візьмете мене.

І з полегшенням зітхнув.

— Тепер ти послухай, що я розкажу, — зважився на відвертість острів'янин. — Я був на кораблі Флінта, коли він закопав тут скарби. З ним було ще шестеро моряків, усі кремезні, сильні чолов'яги. Вони провели на острові близько тижня, а ми чекали на старому «Моржі». Одного дня ми почули вистріл з берега і побачили шлюпку: в шлюпці сидів Флінт. Його голова була перев'язана банданою. Сходило сонце. Він був блідий, як смерть, і плив до нас сам…, а всі інші були вбиті… вбиті й поховані… ось так. Як він упорався з ними, цього вже ніхто не дізнається. Може, там зчинилася бійка, різанина чи ще щось… Але він був один проти шістьох!.. На «Моржі» Біллі Боне був штурманом, а Довгань Джон — квартирмейстром. Вони запитали його, де скарби. «Хто хоче, вільний зійти на острів і пошукати, — така була його відповідь, — але, хай мене поб'є грім, якщо корабель чекатиме їх». Так і сказав. А три роки тому я на іншому кораблі пропливав неподалік цього острова і впізнав його. «Хлопці, — сказав я команді, — тут Флінт закопав свої скарби. Зійдімо на берег і пошукаймо». Капітан розлютився не на жарт, але усі матроси підтримали мене, тому ми пристали до цього берега. Дванадцять днів ми шукали скарби, але нічого не знайшли. Кожного наступного дня товариші все сильніше гнівалися на мене. І ось одного дня вони вирішили повернутися на корабель. «А ти, Бенджаміне Ґанне,… залишайся тут! — оголосили вони свій вирок. Маєш креса, лопату і кайло. Залишайся і шукай собі грошенята Флінта, аж поки не знайдеш». З того часу ось уже три роки живу я тут і жодного разу не їв по-християнськи. Та ти глянь на мене: хіба я схожий на матроса? Кажеш, ні, не схожий. Не схожий і ніколи не був.

Він підморгнув мені і сильно вщипнув за руку.

— Так і скажеш вашому сквайрові, Джиме: він ніколи не був схожий на звичайного матроса, — продовжував він. — Ти йому скажи, що Бен три довгі роки провів тут, на острові, сам-самотою, днями й ночами, в погоду і в негоду. Бувало, молився, бувало, згадував свою стареньку матусю, дав би Бог застати її серед живих, — так йому скажеш. Але майже увесь час… оце ти йому скажи обов'язково… майже увесь час Ґанн займався іншим. І на цих словах ущипни його ось так.

І він знову щипнув мене по-дружньому.

— Ти йому, — продовжував він, — не забудь сказати, що Ґанн — чудова людина, — так йому і скажи, Ґанн набагато більше довіряє справжньому джентльмену, аніж джентльменові удачі, тому що сам був колись одним із них.

— Я майже нічого не збагнув із того, що ви зараз мені говорили, — сказав я. — Хоча, яке це має значення, якщо я й гадки не маю, як повернутися на корабель.

— Ай справді, — сказав він, — задача непроста. Хоча стривай, я ж маю човна. Я збудував його для себе, власноруч. Він захований за білою скелею. Якщо не знайдемо іншого способу, спробуємо скористатися ним, надвечір… Слухай! — скрикнув він раптом. — Що там коїться?

Саме тієї миті з корабля гримнув гарматний постріл. Гучна луна підхопила його і рознесла по всьому острову. А до заходу сонця ще було добрих зо дві години.

— Там розпочався бій! — крикнув я. — За мною!

І я побіг до стоянки корабля, забувши усі свої страхи. Поруч зі мною біг спритний Бен.

— Лівіше, лівіше! — командував острів'янин. — Тримайся лівіше, друже Джиме! Ближче до дерев! Ось на цьому місці я вперше підстрелив козу. Тепер кози тут не бігають, бо бояться Бенджаміна Ганна, і ховаються від нього високо в горах… А ось і цвинтар! Бачиш насипи? Сюди я часом приходив молитися, коли мені здавалося, що то неділя. Це тобі не каплиця, та все ж хоч якась урочистість… Щоправда, я не мав Біблії, не було й капелана,… лише я сам.

Він на бігу розповідав про своє життя на острові, не вимагаючи, аби я підтримував розмову, та я і не зміг би.

Після гарматного пострілу якийсь час було тихо, а потім загримів залп із рушниць.

І знову тиша. А потім попереду над лісом за чверть милі від нас замайорів британський прапор.