Острів Скарбів

Розділ 28 У таборі ворога

Багрова головешка освітила приміщення, і мої найгірші сподівання виправдалися. Пірати захопили блокгауз і всі наші припаси. І бочечку коньяку, і свинину, та й мішки з сухарями стояли тут, як і раніше. Я не побачив жодного полоненого, мені стало моторошно від думки, що всі мої друзі загинули. Серце стиснулося від жалю. Я докоряв собі за те, що мав бути разом із ними, жити чи загинути, але разом із ними!..

Живими залишилися лише шестеро піратів, і всі вони були переді мною. П'ятеро швидко скочили на ноги. Їхні очі були запухлі й червоні від пиятики. Шостий лише піднявся на ліктях. Він був блідий, мов труп, а голова перев'язана закривавленою тканиною. Отже, він недавно поранений. Я згадав, що під час сутички ми підстрелили одного з піратів, якому вдалося втекти у ліс. Очевидно, це був він.

Папуга сидів на плечі у Довганя Джона і чистив собі пір'я дзьобом. Сільвер був також блідий і понурий. Його парадний каптан, в якому він приходив на перемовини до капітана Смоллета, був замащений глиною та порваний шипами колючого частоколу.

— Ага, — сказав він, — та це ж Джим Гокінс, побий мене грім! Ти до нас у гості, га? Заходь, заходь, це дуже люб'язно.

Він усівся на бочку із бренді й почав набивати тютюном свою люльку.

— Дай-но мені вогню, Діку, — попросив він. А запаливши, додав: — Дякую, друже. Ще встроми смолоскипа між поліна. А ви, джентльмени, можете лягти. Ви не мусите стояти перед містером Гокінсом, як перед капітаном. Хай він нас вибачить, кара небесна на мою голову! Отже, Джиме, — продовжував він, затягнувшись, — ти тут. Який приємний сюрприз для бідного старого Джона! З першого погляду ти здався мені спритним хлопцем. А тепер я можу сказати, що ти справжній герой.

Звісно, я промовчав на цей комплімент. Вони поставили мене під стінку, я стояв рівно, намагаючись якомога спокійніше дивитися на Сільвера. Але насправді я був у відчаї.

Сільвер двічі безпристрасно затягнувся і заговорив знову. — Раз ти завітав до нас у гості, — сказав він, я розповім тобі про свої плани. Ти мені завжди подобався, бо боягузом тебе не назвеш. Я хотів, щоб ти перейшов до нас, отримав свою частку скарбів і помер у розкошах, багатим джентльменом. І ось нарешті ти прийшов, синку. Капітан Смоллет — хороший моряк, я це не заперечував ніколи, але він занадто вимогливий щодо дисципліни. «Обов'язок понад усе», — каже він, і я з ним погоджуюсь. Так що його тобі треба триматися якнайдалі. Доктор теж незадоволений тобою. Він назвав тебе «невдячним негідником». Словом, до своїх тобі повертатися вже не можна. Якщо ти не хочеш організовувати третю команду, доведеться пристати до капітана Сільвера.

А що, це ще не найгірша новина: мої друзі живі. Я вірив Сільверу, що вони гніваються на мене за дезертирство, та все одно втішився.

— Зайве нагадувати, що ти повністю належиш нам, — говорив далі Сільвер, — ти ж сам це розумієш. Я поважаю розумні аргументи. Ніколи я не розумів, навіщо погрожувати. Якщо тобі подобається у нас, ставай одним із нас добровільно. Якщо не подобається, ти можеш відмовитися. Сміливо можеш відмовитися, нічого не боячись. Як бачиш, я говорю до тебе справедливо, за усіма законами честі.

— Тепер я мушу відповідати? — запитав я тремтячим голосом.

Я вбачав смертельну погрозу в його невимушеному базіканні. Щоки мої пашіли, а серце калатало, мов скажене.

— Ніхто тебе не змушує відповідати негайно, друже, — сказав Сільвер. Обдумай усе як слід. Ми нікуди не поспішаємо, та й з тобою нам не доведеться сумувати.

Я трохи осмілів і запитав — Якщо я маю право вибору, то дозвольте поцікавитися, що тут все-таки відбувається, чому тут ви, а не мої друзі, і де вони зараз?

— Що відбувається? — понуро відповів один із піратів. Я б багато дав, аби зрозуміти, що тут відбувається.

— Стули пельку, поки тобі слова не дали! — люто урвав його Сільвер і далі знову ввічливо заговорив до мене. — Учора вранці, містере Гокінсе, — сказав він, — до нас завітав доктор Лівсі з білим прапором. «Вас зрадили, капітане Сільвере, — повідомив він, — корабель поплив без вас.» П'ючи ром і горланячи пісні, ми проґавили корабель. Я цього не заперечую. Ніхто з нас не стеріг корабля. Ми вибігли на берег і, хай поб'є мене грім, наш корабель щез. Я ладен був крізь землю провалитися. «Що ж, — сказав доктор, — пропоную угоду». І ми домовились, я і він. За цією домовленістю, ми отримали, всі ваші припаси, ваше бренді, ваш блокгауз, дрова, які ви так завбачливо нарубали, усе ваше… оснащення, від салінга до кільсона. А вони пішли геть. І де вони зараз, я не знаю.

Він ще раз спокійно затягнувся.

— А щоб ти не надіявся, що і тебе включено в умови угоди, — продовжував він, — то передаю тобі останні слова доктора. «Скільки вас іде?» — запитав його я. «Четверо, — відповів він. Один з нас поранений. А де цей клятий хлопчисько, я не знаю і знати не хочу». Це його слова.

— Це все? — запитав я.

— Все, що тобі треба знати, синку, — відповів Сільвер.

— Тепер я мушу вибирати?

— Так, тепер ти мусиш вибирати, — сказав Сільвер.

— Гаразд, — сказав я. — Я не дурень і знаю, що на мене чекає. Робіть зі мною, що хочете, мені байдуже. Я звик дивитися смерті у вічі, відколи зустрівся з вами. Та перед цим я хочу вам дещо розповісти, — сказав я, відчуваючи, як наростає в мені хвилювання. Ви у скрутному становищі: корабель втратили, скарби втратили, своїх людей втратили. Ви програли. Якщо вам цікаво знати, кому за це дякувати, то я вам скажу: дякуйте мені, лише мені. Я сидів у бочці з-під яблук тієї ночі, коли ми підпливали до острова, я чув кожне ваше слово, ваше, Сільвере, і Джона, і Діка Джонсона, і Гендса, який спочиває зараз на морському дні. Усе, що я підслухав, я розповів друзям, скориставшись першою можливістю. Це я перерізав канат, який тримав якір шхуни, це я прикінчив ваших людей, яких ви залишили на борту, це я завів шхуну в таке місце, де ви її ніколи не знайдете. Ви пошиті в дурні, а не я. З самого початку всі козирі були в моїх руках. І я не боюся вас. Ви для мене не страшніші за муху. Можете вбити мене чи помилувати, як собі знаєте. Та вислухайте мене до кінця. Якщо ви не вб'єте мене, я забуду минуле і, коли вас судитимуть за піратство, намагатимусь врятувати ваші голови від шибениці. Тепер ваша черга вибирати. Моя смерть вам невигідна. Якщо ж залишите мене жити, то я ще зможу бути вам корисним.

Я замовк, хоча ніяк не міг перевести дихання. Ніхто й з місця не зрушив. Ця німа сцена мене здивувала і насторожила. Вони дивилися на мене, як барани на нові ворота. Не дочекавшись відповіді, я продовжив:

— Гадаю, містере Сільвере, ви тут за головного. Якщо мені судилося загинути, доручаю вам повідомити доктору, що я не помер безславно. Це моє останнє бажання.

— Матиму це на увазі, — сказав Сільвер таким дивним тоном, що я не міг зрозуміти, чи він насміхається наді мною, чи, навпаки, віддає належне моїй мужності.

— Пам'ятаєте… — крикнув старий моряк із темним засмаглим обличчям, на ім'я Морган, той самий, якого я бачив у шинку Довганя Джона в Брістольському порту, — пам'ятаєте, що це він тоді впізнав Чорного Пса!

— Та це ще не все, — додав Сільвер. — Хай поб'є мене грім, якщо це не той самий хлопчина, який витягнув карту зі скрині Біллі Бонса. О, нарешті Джим Гокінс у наших руках.

— Випустіть з нього кров! — крикнув Морган і вилаявся. Ніж зблиснув у його руці, а сам він схопився з місця так легко, ніби був двадцятирічним юнаком.

— Ану на місце! — крикнув Сільвер. — Хто ти є, Томе Моргане? Може, уявив себе капітаном?! Присягаюся, я навчу тебе дисципліни. Посмій лише мені перечити! Упродовж тридцяти останніх років усі, хто ставав мені на заваді, потрапляли хто на рею, а хто за борт, рибам на закуску. Саме так! Томе Моргане, затям: на світі немає жодного живого, кого я не злюбив.

Після таких переконливих погроз Том замовк, але решта продовжували виказувати невдоволення.

— Том добре каже, — сказав один пірат.

— За свій вік я набачився командирів. Досить із мене! — додав інший. — Навіть під загрозою шибениці я не дозволю тобі, Джоне Сільвере, над собою панувати.

— Джентльмени, то хто з вас хоче поговорити зі мною? — прогримів Сільвер.

Він сидів на бочечці і тепер дещо подався вперед. У правій руці тліла люлька.

— Визначайтесь, що вам треба! Кажіть прямо. Ви що, оніміли? Виходьте вперед, хто бажає, я всіх вислухаю. Не для того я стільки років прожив на землі, щоб якась п'яна свиня ставала мені поперек дороги. Ви знаєте наші порядки. Ви ж джентльмени удачі? То ж виходьте, я готовий. Нехай той, кому не забракне сміливості, витягне свій кортик, а я, хоча й каліка з милицею, побачу, якого кольору його нутрощі, ще до того, як погасне ця люлька!

На це ніхто — нічого.

— Як це на вас схоже, — продовжував Сільвер, засунувши люльку до рота. — Добрі вояки, та тільки в бій не йдуть. А ще й мови людської не розумієте. Я тут капітан. І це ви мене вибрали. І неспроста. Я тут капітан, бо кожному з вас до мене як від берега до відкритого моря, не менше. Ви не бажаєте битися зі мною, як заведено між джентльменами удачі. Що ж, нехай поб'є мене грім, ви мусите мене слухатись! Мені до душі цей хлопчик. Такого малого я ще не бачив серед сміливців. Він більше чоловік, ніж ви, пацюки суднові. От вам моє слово: хто його зачепить пальцем — матиме справу зі мною.

Настала довга гнітюча тиша.

Я, випроставшись, підпирав стінку. Моє серце все ще калатало, як скажене, та глибоко в ньому зародилася надія на спасіння. Сільвер сидів, обпершись на стіну, схрестивши руки. Він цмакав люльку і був спокійний, мов на месі в церкві, і лише краєм ока пильно стежив за своєю норовистою командою. Пірати зібралися у дальньому куті й почали перешіптуватися. Їхнє шептання гуділо в моїх вухах, мов гул гірського потоку. Іноді вони поверталися до нас, і тоді багряне світло головешки освітлювало їхні розхвильовані обличчя. Я помітив, що вони поглядають на Сільвера, а не на мене.

— Здається, ви хочете щось сказати? — сказав Сільвер і плюнув далеко перед себе. — То говоріть, поки я добрий.

— Прошу вибачення, сер, — почав один із піратів. — Ви занадто часто порушуєте наші звичаї. Але є один, який навіть ви не посмієте порушити. Команда незадоволена, хоча вона нічим не гірша від іншої, і має права. Так, ми маємо право зібратися й поговорити. Прошу вибачення, сер, адже ви таки наш капітан, але я хочу скористатися цим правом і йду на нараду.

Граційно віддавши честь Сільверові, тридцятип'ятирічний здоровань із жовтими очима і недобрим обличчям спокійно пішов до виходу і щез за дверима. Решта пішли за ним. Кожен віддавав Сільверу честь і мляво виправдовувався.

— За звичаєм, — сказав один із них. — На матроські збори, — сказав Морґан.

Ми з Сільвером залишилися удвох коло червоної головешки.

Він миттю витягнув із рота люльку і заговорив.

— Слухай, Джиме Гокінсе, — промовив він ледь чутно, але з притиском, вимогливо, — у тебе на носі смерть сміється, та що там смерть… катування. Вони хочуть скинути мене. Але ж ти бачиш сам, я за тебе горою, і я тебе не зраджу. Спочатку мені не хотілося тебе захищати, але ти сказав такі слова, які змінили мої плани. Я був у відчаї від своїх невдач, від думки про шибеницю, яка вже лаштується на мою голову. Та після твоїх останніх слів, я подумав: якщо ти, Джоне, заступишся за Гокінса, Гокінс заступиться за тебе. Ти його останній шанс, а він, хай поб'є мене грім, — твій останній шанс. Обмін послугами, вирішив я. Ти врятуєш собі свідка, коли справа дійде до суду, а він врятує твою голову.

Дещо в цій справі я почав розуміти.

— Ви хочете сказати, що програли у цій грі? — спитав я.

— Так, тисяча чортів! Програв! — відповів він. — якщо немає корабля, то шибениці не уникнути. Я впертий, Джиме, але реально дивлюся на світ. Коли я побачив, що корабля немає в бухті, зрозумів: ми програли. А оті нехай радяться, нічого путнього все одно не врадять, бо всі вони, як один, боягузи з курячим мозком. Я постараюся врятувати твою голову. Але послуга за послугу: ти врятуєш Довганя Джона від петлі.

Я був уражений. Це ж за яку благеньку соломинку хапається він, старий пірат, отаман!

— Я зроблю все, що зможу, — сказав я.

— Отже, домовилися! — вигукнув він. Ти тільки говори впевненіше, тоді, хай поб'є мене грім, у мене є шанс не бути повішеним.

Він пошкандибав до головешки, яка горіла біля купи дров, і знову запалив свою люльку. — Зрозумій мене, Джиме, — повернувшись продовжував він. Я ще маю голову на плечах, і я вирішив перейти у команду сквайра. Я припускаю, що ти сховав корабель у безпечному місці. Не знаю, як тобі це вдалося, але впевнений, що корабель цілий і неушкоджений. Виявилося, що Гендс і О'Брайн — дурні. Та на них ніколи не можна було понадіятися. Зауваж: я в тебе нічого не питаю й іншим не дозволю. Я бачу, коли моя карта бита, а справжню людину я нутром відчуваю, не сумнівайся… Та з твоїм молодечим запалом і з моїм досвідом, ми би з тобою багато чого утнули!

Він націдив із бочечки горня коньяку.

— Не бажаєш випити, друже? — запропонував він.

Я відмовився.

— А я, Джиме, трохи вип'ю, — сказав він. — Попереду в мене стільки клопотів, треба якось підбадьорити себе. До речі, про клопоти. Нащо, любий Джиме, доктор віддав мені цю карту.

Я здивувався так щиро, що він зрозумів: я нічого про це не знаю.

— Так… він дав мені вашу карту. Тут щось не так, точно, за цим щось криється. Добре чи погане, як ти гадаєш, Джиме?

Він знову хильнув коньяку і скрушно похитав своєю великою головою. Він виглядав так, ніби чекав неминучого лиха.

Розділ 29 Ще одна чорна мітка

Збори піратів тривали вже досить довго. Та ось один із них повернувся до блокгауза і відверто глузливо віддав честь Сільверові, запитавши дозволу взяти головешку. Сільвер дозволив, і посланець від піратів пішов, залишивши нас у темряві.

— Джиме, гряде буря, — попередив Сільвер. Він почав звертатися до мене по-приятельськи.

Я підійшов до найближчої бійниці й виглянув у двір.

Вогонь майже догорів, світла не давав взагалі, то ж не дивно, що змовникам знадобилася головешка. Вони стояли колом на схилі гори, між спорудою і частоколом. Один з них тримав смолоскипа, інший стояв навколішках у центрі. У нього в руці був відкритий ніж, лезо якого виблискувало, освічене то смолоскипом, то місяцем. Усі решта посхилялися, спостерігаючи, що він робитиме. А тим часом у нього в руках звідкись взялася якась книга. Я лише встиг подумати, звідки у нього така непідходяща для розбійників річ, як він підвівся з колін. Уся банда направилася до нас у дім.

— Йдуть, — сказав я.

Я повернувся на місце під стіною. Я не хотів, щоб пірати здогадалися, що я підглядав за ними, — гідність не дозволяла.

— Ласкаво просимо, друже, нехай собі йдуть! — весело відповів Сільвер. — Я маю, з чим їх зустріти.

Двері з двору відчинилися настіж, але всі п'ятеро піратів скупчилися перед входом, ніхто з них не наважувався увійти, вони підштовхували один одного.

Якби ситуація не була вкрай серйозною, то було б кумедно спостерігати за тим, як делегат повільно й боязко підходить до нас, зупиняючись за кожним кроком, витягнувши правицю, намертво затиснуту в кулак.

— Ходи ближче, приятелю, — сказав Сільвер, — і не бійся, я тебе не з'їм. Ну давай уже, тюхтію, що ти приніс. Я звичай знаю і нічого поганого делегатові не зроблю.

Ці слова дещо підбадьорили посланця від змовників, бо він прискорив ходу і, тицьнувши щось Сільверові в руку, поспіхом відбіг назад до друзів.

Сільвер глянув на свою долоню.

— Чорна мітка! Так я і знав! — сказав він. — Де ви взяли папір? Стривайте, а це що таке? Сором вам, нещасні! Вирізали з Біблії! Ох і перепаде вам за це! Який же телепень не побоявся розрізати Біблію!

— Ага, а що я вам казав! — сказав Морган. — Я вам казав, що добром це не скінчиться.

— Тепер вам уже не уникнути шибениці, — продовжував Сільвер. — Який дурень дав вам Біблію?

— Дік, — відповів хтось із них.

— Дік… Ну, Діку, молися, — сказав Сільвер, — ти-бо вже своє відплавав. Згадаєш моє слово.

Та раптом втрутився здоровань із жовтими очима.

— Досить балачок, Джоне Сільвере, — сказав він. — За звичаєм джентльменів удачі команда зібралася і вирішила послати тобі чорну мітку. Переверни її, як прийнято за нашим звичаєм, і прочитай, що на ній написано. Тоді ти інакше почнеш балакати.

— Дякую, Джордже, — відповів Сільвер. — Ти у нас людина діла, знаєш напам'ять наші звичаї… І що ж тут написано? Ага! «Скинуто». То он у чому річ! А який почерк, де ти вчився каліграфії, Джордже? Та ти, брате, чи не на моє місце претендуєш? Я навіть не здивуюся, якщо тебе оберуть капітаном. Дай-но мені, будь ласка, головешку, а то як не силкуюся запалити люльку, а все дарма.

— Біжу подати!.. — відмовив Джордж. — Не мороч голову. Тебе послухаєш, забудеш із чим прийшов. Але ти вже накомандувався, годі. Злазь із бочки і не заважай обирати нового капітана!

— Певно, я переоцінив твою обізнаність у наших звичаях, — з відвертим презирством заперечив Сільвер. — Та це нічого, що ти не все знаєш, достатньо, аби я знав. Тож тобі доведеться трохи почекати, бо поки що я ваш капітан. Ви мусите висловити свої обвинувачення і вислухати мою відповідь. А доти ваша чорна мітка не вартує й дірки від бублика. Кінець діло хвалить.

— Не хвилюйся. Все буде честь по честі, звичаю ми дотримаємося, — відповів Джордж. — Слухай наші претензії. По-перше, ти провалив справу. І заперечити цього ти просто не зможеш. По-друге, ти дозволив нашим ворогам піти, хоча вони були тут, як гризуни у мишоловці. Навіщо вони хотіли піти, ми не знаємо. Але вони цього хотіли, а значить, це суперечило нашим інтересам. По-третє, ти заборонив переслідувати їх. Знаєш, Джоне Сільвере, ми тебе наскрізь бачимо! Ти, як то кажуть, і вашим і нашим… І останнє, ти заступився за цього шмаркача.

— То це все? — преспокійно уточнив Сільвер.

— Цього досить із головою, — відповів Джордж. — Через те, що ти такий шлапак, нас повісять сушитися на сонечку.

— А тепер послухайте мою відповідь на всі чотири претензії. Я почну від першої. Кажете, я провалив справу? Ви ж добре знаєте, чого я хотів. Якби ви мене послухали, то зараз ми усі в повному складі сиділи б на борту «Іспаньйоли», живі й неушкоджені, жували би собі пудинг із родзинками, до того ж і золото лежало б у трюмі, хай поб'є мене грім! А хто мені завадив? Хто мене приспішував і підганяв — мене, діючого капітана? Хто прислав мені чорну мітку в перший день нашої висадки на острів і розпочав ці диявольські танці. Дикі танці, і я танцюю разом із вами, — так само, як ті танцюристи, що вихиляються у петлі на лондонській шибениці. Хто це все почав? Ендерсон, Гендс і ти, Джордже Меррі. Із цих заколотників тільки ти ще живий. І ти смієш пхатися у капітани! Ти, який занапастив мало не всю нашу братію? Скільки не живу, таке бачу вперше!

Сільвер замовк. Вирази облич Джорджа та й решти свідчили, що Сільвер недаремно вправлявся у красномовстві.

— Це щодо першого закиду! — вигукнув Сільвер, витираючи спітніле чоло. Він говорив так палко, що здавалося, ніби стіни дрижать. — Чесне слово, мені гидко навіть говорити з вами. Ви втратили не лише розум, але й пам'ять. Досі не збагну, як же ваші матусі відпустили вас у море? У море! Які з вас джентльмени удачі? Вам би кравцями бути!..

— Припини нас принижувати, — урвав лайку Сільвера Морган. — Відповідай на решту претензій.

— На решту відповідати! — крикнув Джон. І на решту відповім, мало вам не буде. Ви кажете, що наше діло пропаще. Хай поб'є мене грім, якщо ви знаєте, наскільки пропаще! Наші шиї вже в петлі, залишилося лише вибити підпорки з-під ніг, щоб зашморг довершив справу. Я вже бачу цю картину, як ми гойдаємося, скуті кайданами, а над нами кружляє вороння. Моряки тикають на нас пальцями, аж поки ми не потрапляємо туди, звідки не повертаються. «Хто це?» — запитує якийсь моряк іншого. — «Та це ж Джон Сільвер. Ми зналися», — відповідав йому інший. Вітер гойдає повішених і розносить дзвін ланцюгів. Ось що загрожує нам через вискочок Джорджа Меррі, Гендса, Ендерсона та інших недоумків. Вас ще цікавить четвертий пункт?! Цей хлопчина. Та він же заручник, як ви не можете зрозуміти! Навіщо знищувати заручника просто так. Він, можливо, наша остання надія. Вбити цього хлопчину? Е ні, мої любі, я не вбиватиму його. Ага, я ще не відповів вам на третю претензію. То відповідаю. Може, вам і не потрібно, щоб сюди щодня приходив доктор, справжній доктор, який навчався у коледжі? Та в тебе ж дірка в голові, Джоне, невже весь мозок через неї витік… Тобі заважає доктор? А ти, Джордже Меррі, та ж тебе ще чверть доби тому трусила лихоманка, та ж твої очі жовті, як лимон… ти теж відмовишся від послуг доктора?… Може, ви не знаєте, що скоро сюди прибуде інший корабель на допомогу! Але він усе одно скоро буде тут. Ось коли нам стане у нагоді заручник. А ще і другий пункт: ви звинувачуєте мене в тому, що я уклав угоду. Та ви ж самі благали мене навколішках укласти її! Ви повзали на колінах, дріб'язкові душі, адже боялися здохнути з голоду, і таки здохли б з голоду, якби не я… Та це все дурниці. Ось дивіться, заради чого я уклав цю угоду.

Після цих слів він кинув на підлогу якийсь папір. Я його відразу впізнав. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, яку я знайшов колись на самому дні скрині Біллі Бонса.

Я ніяк не міг збагнути, навіщо доктор віддав її Сільверові.

Те, що карта виявилася у Сільвера, розбійників здивувало ще більше ніж мене. Вони накинулися на неї, як коти на мишу. Вони видирали її один в одного, то лаючись, то кричачи, а то сміючись, мов діти. Їм здавалося, що вони не лише тримають золото в руках, але й безпечно везуть його на кораблі.

— І не сумнівайтеся, — сказав один, — це підпис Флінта. Дж. Ф., а внизу шлюпковий вузол. Він завжди підписувався так.

— Все це дуже добре, — сказав Джордж, але як ми повеземо скарби, якщо не маємо корабля?

Сільвер зірвався з місця, опираючись рукою за стіну.

— Останній раз я тебе попереджаю, Джордже! — крикнув він. — Ще раз посмієш пащекувати, я битимуся з тобою… Як? Я звідки маю знати, як! Це ти маєш мені сказати, разом із тими дурнями, які проґавили мою шхуну, чорти б вас забрали! Але від тебе марно сподіватися мудрого слова — ти не розумніший від таргана! Але розмовляти шанобливо ти мусиш, а якщо ні, то я навчу тебе ввічливості!

— Правильно, — сказав старий Морґан.

— Ще б пак! Певно, що правильно! — втішився кок підтримці. — Ти згубив наш корабель. Я знайшов вам скарби. Хто з нас більше вартує? Але присягаюся, я відмовляюся бути вашим капітаном. Вибирайте, кого собі хочете. З мене досить!

— Сільвера! — заревіли всі. — Окіст на всі віки! Око-ста капітаном!

— То он як ви заспівали! — крикнув Довгань Джон. — Джордже, любий друже, доведеться тобі чекати більш слушної нагоди. Маєш щастя, що я незлопам'ятний. Серце моє легко забуває образи. Що ж робити з цією чорною міткою? Тепер вона начебто й непотрібна. Дік занапастив свою душу, спаплюжив Біблію — і все даремно.

— Може, вона ще годиться для присяги? — запитав Дік, якого, мабуть, дуже хвилювало власне блюзнірство.

— Біблія з видертою сторінкою! — категорично заперечив Сільвер. — За жодні скарби світу. Тепер вона така ж священна, як пісенник.

— А хіба що? І пісенник може в нагоді стати.

— А ось це, Джиме, візьми собі на пам'ять, — сказав Сільвер, подаючи мені чорну мітку. Вона була завбільшки з крону… З одного боку був — Дік розрізав останню сторінку Біблії, — аз другого боку був надрукований фрагмент з Апокаліпсиса. З нього мені запам'ятався обривок фрази: «…пси і душогуби…». Я заялозив пальці сажею, якою було вимащено цей бік паперу. На чистому ж боці вуглиною було виведено одне слово: «Скинуто».

Зараз, коли я записую ці спогади, чорна мітка лежить переді мною, але напис уже стертий, від нього залишилися лише подряпини, ніби кіт кігтями протягнув.

Так завершилися події тієї ночі. Випивши рому, ми полягали спати. Щоб якось помститися Джорджеві, Сільвер призначив його вартовим, суворо пригрозивши смертю, якщо той недогледить чогось.

Я довго не міг зімкнути повіків. Все думав про людину, яку вбив, про своє небезпечне становище, а найбільше — про ту захоплюючу гру, яку провадив Сільвер, однією рукою тримаючи банду розбійників, а другою хапаючись за можливі й неможливі способи, щоб урятувати своє паскудне життя. Він мирно спав, голосно хропучи. Та коли я на нього дивився, мені було жаль його, адже він із усіх боків був оточений небезпекою, до того ж на нього чигала ганебна смерть.

Розділ 30 Слово честі

Підйом на блокгаузі! Доктор іде! — дзвінко і гучно пролунала команда з узлісся, розбудивши мене та, власне, нас усіх, навіть вартового, який аж підскочив, бо закуняв під дверима.

А й справді, до нас ішов доктор. Я втішився, почувши його голос, але мою радість затьмарював сором і ніяковість. Я згадав про свою самоволку, про те, як я потай утік від товаришів. І ось чим це все скінчилося? Я — у полоні в розбійників, які щохвилини можуть вкоротити мені віку. Мені було б соромно підвести очі на доктора. Він прокинувся, мабуть ранесенько, бо день щойно починався. Я підбіг до бійниці й виглянув. Він стояв унизу, по коліна в річці густого туману, так само, як зовсім недавно стояв під блокгаузом Сільвер.

— Доброго ранку, докторе! Доброго здоров'я, сер! — вітав його Сільвер привітною посмішкою, вже протерши зі сну очі. — Ранній же ви птах! Хто рано встає, тому Бог дає, так, здається, вчить прислів'я… Джордже, прокидайся сину, допоможи докторові Лівсі зайти на борт… Усе гаразд, докторе. Ваші пацієнти вже веселіші й бадьоріші!

Так він теревенив без угаву, стоячи, опершись на стіну, з милицею під пахвою, на вершині гори. Тепер він став таким, яким я побачив його вперше: енергійним, веселим.

— Ми приготували для вас сюрприз, сер, — продовжував він. — Один маленький приблуда, ха-ха! Новий мешканець, хороший мешканець! Спить як дитя, їй богу. Всеньку ніч проспав із Джоном, борт до борту.

А тим часом доктор Лівсі переліз через частокіл і підійшов до кока. Я почув, як він затнувся, коли висловлював свою здогадку:

— Невже Джим?

— Він, власною персоною, — підтвердив Сільвер.

Доктор несподівано зупинився. Ніби щось тримало його на місці.

— Ну гаразд, — вимовив він нарешті. — На все свій час. А ви б сказали… Зробив діло — гуляй сміло, так? Та огляньмо спершу наших хворих.

Доктор увійшов у приміщення, холодно кивнув мені й почав обхід пацієнтів. Він поводився спокійно і просто, хоча усвідомлював, що його життя висить на волосині, поки він перебуває серед цих підступних людей. Він базікав, як сімейний лікар, котрий просто прийшов оглянути хворого в мирну англійську родину. Те, як він спілкувався з піратами, вочевидь справляло на них сильне враження. Вони теж поводилися так, ніби нічого не трапилося, ніби він і досі судновий лікар, а вони досі старанні й вірні матроси.

— Ти поправляєшся, мій друже, — сказав він бандитові з перев'язаною головою. — Хтось інший на твоєму місці міг би й не вижити. Але твоя голова міцна, не голова, а чавунний казан… А ти як ся маєш, Джордже? Та ти ж увесь жовтий! Печінка барахлить. Ти ліки приймав? Кажіть, він приймав ліки?

— Атож, сер, атож! Він приймав, сер, — відізвався Морган.

— Відтоді як я став лікарем бунтарів, ні, точніше, в'язничним лікарем, — сказав доктор Лівсі з добродушною усмішкою, — я вважаю своїм обов'язком зберегти вас здоровими для короля Георга, нехай благословить його Господь, і для петлі.

Розбійники перезирнулися, але проковтнули жарт доктора мовчки.

— Дік почувається погано, сер, — сказав хтось.

— Погано? — запитав доктор. — Ходи-но ближче, Діку, і покажи язика. О, та це й не дивно, що йому зле! Таким язиком хоч французів відлякуй. У нього теж почалася лихоманка.

— Ось що буває із блюзнірами, які нищать святу Біблію, — сказав Морган.

— Таке буває з тими, хто дурний, як баран, — заперечив доктор. — З тими, кому бракує розуму відрізнити свіже повітря від затхлого, сухий ґрунт від гнилого паршивого багнища. Цілком імовірно, що ви усі підчепили малярію, друзі мої, так мені бодай здається. І якщо це так, то ви не думайте, що одужаєте швидко. Розбити табір на болоті… Сільвере, ви мене здивували, клянуся своєю перукою. Ви ж не такий дурень, як інші, але й ви не маєте поняття, як вберегти здоров'я своїх підлеглих… Та годі про це, — сказав доктор, — і, оглянувши решту пацієнтів, роздав усім ліки. Вони ковтали їх так слухняно, ніби були вихованцями благочинної школи, а не розбійниками.

— На сьогодні лікування завершено, — сказав доктор. — А тепер, якщо не заперечуєте, я хотів би побалакати з цим юнаком. — І він зневажливо кивнув у мій бік.

Джордж Меррі стояв у дверях, відпльовуючись після якоїсь гіркої пігулки. Почувши прохання доктора, він аж побагровів, різко повернувся до нього і закричав:

— Ні і ще раз ні!

І брутально вилаявся.

Сільвер на це плеснув долонею по бочці.

— Мовчати! — проревів він і роззирнувся навсібіч як розлючений лев. — Докторе, — продовжив він шанобливо, я знав, що ви забажаєте поговорити з Джимом, адже цей хлопчик вам до душі. Ми всі вам дуже вдячні, цілком довіряємо вам, п'ємо ваші ліки, ніби це не ліки, а грог. Я все владнаю. Гокінсе, ти можеш дати мені слово юного джентльмена — адже ти джентльмен, хоча й народився у бідній родині, — що ти нікуди не втечеш?

І я пообіцяв йому не втікати.

— Раз так, докторе, — сказав Сільвер, перелазьте через частокіл. Коли ви перелізете, я зведу вниз Джима. Він буде по один бік частоколу, ви — по інший, але це вам не завадить поговорити. На все добре, сер! Передавайте вітання сквайру і капітану Смоллету.

Щойно за доктором зачинилися двері, гнів піратів, стримуваний страхом перед Сільвером, вирвався на волю. Вони почали звинувачувати свого капітана у подвійній грі, що він вигороджує себе і за першої ж нагоди ладен зрадити їх. Одне слово, вони його розкусили. Не вірилося, що й цього разу він вийде сухим із води, бо надто явно він проколовся. Але він був мудрішим за них усіх, разом узятих, а вчорашня перемога укріпила його владу над ними остаточно. Він обізвав їх дурнями, заявив, що саме зараз відмовити доктору не можна. Він тикав карту їм до носа і питав, чи вони, бува, не намислили розірвати угоду з ворогами саме в той день, коли можна розпочати пошуки скарбів?

— Хай поб'є мене грім! — кричав він, — якщо ми не втремо їм носа пізніше. Але до того часу я буду улещувати нашого доктора, хоча б мені довелося мити його чоботи ромом!

Він наказав розпалити багаття, взяв милицю, поклав руку мені на плече і зашкутильгав униз, залишивши спантеличених піратів. Відчувалося, що їх переконали не його аргументи, а напористість.

— Не поспішай, друже, не поспішай, — сказав він мені. — Вони юрбою накинуться на нас. Якщо помітять, що ми поспішаємо.

Ми поволі спустилися піщаним схилом до того місця, де за частоколом на нас чекав доктор. Сільвер зупинився.

— Сподіваюся, колись ви згадаєте, що я врятував життя цьому хлопчині, докторе, — сказав він. — І нехай Джим розповість, що я за це ледь не поплатися капітанським званням. Знаєте, докторе, коли людина на краю провалля, коли вона грається зі смертю в кішки-мишки, їй дуже хочеться почути хоча б одненьке добре слово! І зауважте, що йдеться не лише про моє життя, але і прожиття цього хлопчини. Заклинаю вас, докторе, будьте милосердні до мене, подаруйте мені хоча б тінь надії!

Поряд зі мною був не той Сільвер, який командував піратами. Відійшовши від них, він став звичайною вразливою людиною. Щоки його позападали, а голос тремтів. Ще ніколи він не говорив так палко і щиро.

— Нізащо не повірю, що ви боїтеся, Джоне! — сказав доктор Лівсі. — Докторе, я не боягуз. У мене страху менше, ніж болота за нігтем, — і він показав на кінчик пальця, та кажу відверто, що увесь тремчу від думки про шибеницю. Ви добра і справедлива людина. Кращого за вас не зустрічав я у житті. Ви не забудете того добра, яке я зробив, як не забудете і зла. Я відходжу вбік, я, зауважте, залишаю вас із Джимом наодинці. Ви ж цього також не забудете, правда?

Він відійшов на таку відстань, щоб не чути нас, сів на пень і щось собі насвистував. Він повертався то в один бік, то в інший, поперемінно поглядаючи то на нас із доктором, то на невгамованих піратів, які снували від кострища до дому і назад, розпалювали багаття, носили свинину і сухарі на сніданок.

— Що скажеш, Джиме, — сумно сказав він, — чому ти тут? Що посієш, те й пожнеш, мій хлопчику. Я не можу тебе сварити. Лише одне хочу тобі сказати: якби капітан Смоллет був здоровий, ти не зміг би втекти від нас. Ти вчинив безчесно, ти пішов тоді, коли він лежав хворий

і не міг затримати тебе.

Як не соромно, та від цих докорів я заплакав.

— Докторе, — благав я, — не сваріть мене, будь ласка. Я сам себе вже висварив достатньо. Моє життя висить на волосині. Я вже був би мертвим, якби Сільвер за мене не постояв. Я смерті не боюся. Але я боюся катування. Якщо вони почнуть мене катувати…

— Джиме… — перебив мене доктор уже зовсім іншим голосом, — Джиме, я цього не можу допустити. Перелазь через огорожу і тікаймо.

— Докторе, — заперечив я, — адже я дав слово честі.

— Знаю-знаю! — вигукнув він. — Ну що тут вдієш! Нехай це буде моїм гріхом. Не можу я тебе покинути тут, цілком беззахисного. Стрибай! Один стрибок — і ти вільний. Ми помчимо, мов антилопи. — Ні, — відмовився я. — Адже ви також на моєму місці відмовились би. І ви, і сквайр, і капітан. І я також не зраджу свого слова. Сільвер покладається на мене. Я дав йому слово честі, і тому повернуся до блокгауза. Але докторе, ви мене не дослухали. Якщо вони почнуть мене катувати, я не витримаю і розпатякаю, де сховав корабель. Він стоїть біля південного берега Північної бухти. Під час припливу він гойдається на воді, а в часи відпливу стоїть на мілині.

— Корабель! — скрикнув радісно доктор.

Я коротко розповів йому, що трапилося. Він вислухав мене мовчки.

— Це доля, — сказав він, коли я закінчив розповідь. — Ти щоразу рятуєш нас від певної смерті. Невже ти думаєш, що після всього того, що ти для нас зробив, ми дозволимо тобі померти? Ми були б тоді свинями невдячними, мій хлопчику. Ти розкрив їхню змову, ти знайшов Бена Ганна. Кращої справи ти вже до кінця життя не зробиш, навіть якщо житимеш сто років. Цей Бен Ґанн — аж-аж-аж! До речі… Сільвере! — крикнув він. — Сільвере, прислухайтеся моєї поради, — він продовжив, коли кок підійшов ближче, — не кваптеся розшукувати скарби.

— Я, сер, робитиму все, що в моїх силах, але не вимагайте від мене неможливого, — сказав Сільвер. — Тільки пошуками скарбів я можу врятувати своє життя і життя цього нещасного хлопчика.

— Гаразд, Сільвере, — відповів доктор, — у такому випадку запам'ятайте ще одну мою пораду: коли відшукаєте схованку, будьте на сторожі.

— Сер, ви сказали мені або забагато, або замало. Чого ви домагаєтесь? Навіщо ви покинули блокгауз? Навіщо ви віддали мені карту? Цього я не розумів і не розумію. Та я сліпо виконував усі ваші вимоги, хоча ви й не обнадіяли мене жодним словом. Ні, це вже занадто!.. Якщо ви не хочете мені пояснити все до кінця, то так і скажіть, і я випущу румпель.

— Ні, — загадково сказав доктор, — я не вповноважений посвячувати вас у цю справу. Це не моя таємниця, Сільвере. А якби була моя, клянуся своєю перукою, я відкрив би її вам. І все ж я дам вам маленьку надію, Сільвере: якщо ми обидва видеремося з цієї ями, я постараюся врятувати вас від шибениці, якщо для цього не доведеться порушувати клятву.

Обличчя Сільвера аж проясніло.

— Навіть рідна мама не втішила б мене краще, ніж ви! — вигукнув він.

— Це перше, що я можу вам сказати, — продовжував доктор. — І друге: тримайте цього хлопчика біля себе і, якщо буде потрібна допомога, кличте мене. Я намагатимусь виручити вас, ви переконаєтесь, що я не просто так це кажу… Прощавай, Джиме!

Доктор Лівсі потиснув мені руку через огорожу, кивнув на прощання Сільверові і швидкими кроками пішов до лісу.

Розділ 31 Пошук скарбів. Вказівна стрілка Флінта

Джиме, — сказав Сільвер, коли ми залишилися самі, — я врятував твоє життя, а ти — моє. І я ніколи цього не забуду. Я ж бачив, як доктор вмовляв тебе втікати. Краєчком ока, але бачив. Твоєї відповіді я не чув, але зрозумів, що ти відмовився. Цього, Джиме, я тобі ніколи не забуду. Сьогодні в мене вперше з'явилася надія після невдалої атаки на блокгауз. І знову ж таки, це ти мені її подарував. До пошуків скарбів, Джиме, ми приступаємо навпомацки. І це мене дуже турбує. Але ми з тобою триматимемося разом і лише так врятуємо свої шиї, незважаючи ні на що.

Один із піратів, який крутився біля багаття, крикнув нам, що сніданок готовий. Ми всілися поблизу вогню і почали їсти сухарі та підсмажену солонину. Розбійники розвели таке багаття, що на ньому можна було цілого бика засмажити. Вогонь так розгорівся, що до нього (та і то обережно) можна було підійти лише з вітряного боку. Пірати так само розбазарювали провізію, насмажили свинини щонайменше у тричі більше, ніж було потрібно. Один із них із дурнуватим смішком викинув зайві шматки у вогонь, який розпашів ще яскравіше, поглинувши це чудове пальне.

Настільки безтурботних людей я ще ніколи не зустрічав. Вони все робили в півсили, безголово витрачали провізію, засинали під час варти, і так в усьому. Загалом вони були готові лише до короткочасних боїв, а от до тривалих воєнних дій їм бракувало духу. Навіть Сільвер, сидячи осторонь зі своїм папугою, не зробив їм зауважень за їхнє марнотратство. Це мене здивувало, бо я знав його як напрочуд обережну і завбачливу людину.

— Ось що, друзі, — говорив він, — маєте щастя, що у вас є Окіст, який завжди думає за вас. Я вивідав, що хотів. Корабель у них. Поки що мені невідомо, де вони його ховають. Та коли скарби будуть у нас, ми обшукаємо увесь острів і знову захопимо корабель. Аж тоді, хлопці, враховуючи те, що шлюпки всі у нас, ми будемо господарями становища.

Так він балагурив, набиваючи рота смаженою свининою. Він вселяв у них надію і відновлював свій підірваний авторитет, а разом із тим, так бодай мені здалося, підбадьорював сам себе. — А наш заручник, — продовжував він, — останній раз мав побачення зі своїм другом. Із розмов із ним я дізнався все, що мені було потрібно знати, і дуже вдячний йому за це. Але тепер уже все. Коли ми підемо шукати скарби, я поведу його за собою на шнурку — він для нас дорожчий за золото, і ми збережемо його ціленьким: він нам ще згодиться. А коли ми будемо мати і корабель, і скарби, коли ми веселою командою попливемо в море, от тоді ми й побалакаємо з містером Гокінсом як слід, і він дістане свою частку, яку заслужив.

І не дивно, що після таких прогнозів капітана команда була у доброму гуморі.

А щодо мене, то я дуже занепав духом. Якщо все те, про що говорив Сільвер, їм удасться зробити, то цей подвійний зрадник не вагатиметься ні хвилини. Він веде гру на два фронти і, безсумнівно, вибере свободу, і багатство пірата, а не ту примарну надію не потрапити в петлю, яку могли дати йому ми.

Та навіть якщо обставини змусять Сільвера дотримати слова, яке він дав докторові, мені все одно загрожує смертельна небезпека. Підозри його друзів у будь-який момент можуть перетворитися на тверде переконання. Тоді і йому, каліці, і мені, хлопчаку, доведеться захищати своє життя від п'ятьох розлючених дебелих матросів.

До цього всього ще треба згадати таємничість, яка супроводжувала дії моїх друзів. Чому вони добровільно покинули блокгауз? Чому вони віддали карту ворогам? Що стоїть за цією пересторогою доктора: «Коли відшукаєте схованку, будьте на сторожі»? Тож і не дивно, що сніданок мені не посмакував. Зрозуміло й те, що я з важким серцем поплентався за розбійниками на пошук скарбів.

Ми виглядали досить дивно у брудних матроських куртках, озброєні до зубів. Мені зброї, звичайно, не дали. Сільвер тягнув на собі дві рушниці: одну на спині, другу на грудях. До пояса він припнув абордажну шаблю. У кожну кишеню свого широкого каптана він запхав по пістолету. Картину довершував Капітан Флінт на плечі, який без угаву беззмістовно сипав різними морськими слівцями. Мене довкола пояса обв'язали шнурком, і я був змушений слухняно плестися за коком. Він тримав кінець шнурка то вільною рукою, то міцними зубилами. Мене вели, як дресированого ведмедя у цирку.

Кожен тягнув щось із собою: хто лопату й лома (розбійники забрали їх на берег першою ходкою шлюпки), хто — свинину, сухарі та бренді, щоб смачнішим був обід. Я помітив, що все це було з нашого складу, і лише тепер повірив у слова Сільвера про те, що вони з доктором справді уклали якусь угоду. Інакше розбійникам довелося б харчуватися дичиною і запивати її водою. Але воду вони не дуже любили, а мисливці з моряків нікудишні. І якщо вони навіть не запаслися їжею, то порохом не запаслися тим більше. Та ось ми вирушили на пошуки скарбів — усі, навіть пірат із діркою в черепі, хоча саме йому було б корисніше полежати спокійно в затінку. Вервечкою ми доплелися до берега, де на нас чекали дві шлюпки. Навіть той факт, що вони залишили їх тут без нагляду, зайвий раз нагадував про дурну безпечність вічно п'яних піратів. Обидві шлюпки були брудні, в обох на дні було повно води, а в однієї поламана лавка. Щоб не пропала одна шлюпка, вирішили пливти двома. Розділившись на дві групи, ми нарешті відпливли від берега.

Дорогою сперечалися про місце знаходження скарбів. Червоний хрестик був розмашистий, тому визначити точне місце було нелегко. Роз'яснення на звороті карти були короткі й незрозумілі. Якщо читач пригадає, то там значилася наступна інформація:

«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок до пн. від пн. — пн. — сх.

Острів Скелета сх. — пд. — сх. і на сх.

Десять футів».

Отже, основним орієнтиром слугувало високе дерево. Просто перед нами якірна стоянка замикалася плоскогір'ям заввишки з двісті-триста футів, яке на півночі з'єднувалося з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходило у скелясте підвищення, яке називали Бізань-щоглою. На цьому плоскогір'ї росли і високі, й низькі сосни. То тут, то там якась із сосен вивищувалася над іншими. Яке з цих дерев мав на увазі інтриган Флінт, можна було визначити лише на місці, причому за допомогою компаса.

Тим не менше, доки ми здолали половину шляху, кожен уже облюбував собі особливе, на його погляд, дерево. Лише Довгань Джон усе стинав плечима та казав, що все проясниться на березі.

За наказом Сільвера ми берегли сили, не дуже налягали на весла, а після довгого плавання висадилися у гирло іншої ріки, тієї, яка протікає лісистим схилом Підзорної Труби. Звідти ми почали підніматися до плоскогір'я, попередньо повернувши ліворуч.

Спочатку нам було дуже важко йти, бо ґрунт був в'язкий, до того ж довкола було багато болотистих рослин. Та чим далі вверх, тим твердішав ґрунт, ставав більш кам'янистим, рослин дедалі меншало. Ми йшли до найкращої частини острова. Трави тут не було, замість неї землею стелився пахучий дрік і квітучий чагарник. Поміж заростями зеленого мускатного горіха подекуди вивищувалися руді колони струнких високих сосен. Вони кидали довгі широкі тіні. Запах мускату впереміж із запахом хвої утворював неповторний аромат. Повітря було свіже. Світило сонце, а легкий вітерець освіжав нам обличчя.

Розбійники йшли дугою і весело перегукувалися.

У середині дуги, дещо позаду інших, ішов Сільвер, а я плентався за ним. Йому було важко видиратися по сипучому гравію схилу гори. Мені не раз доводилося підтримувати його, інакше він би спіткнувся і покотився з гори вниз разом зі мною.

— Ви гадаєте, він надибав скарби? — сказав старий Морган, поспіхом пробігаючи повз нас. — Ні-ні, ми ще не дісталися до того дерева…

Він знайшов, але не скарби. Біля підніжжя високої гори лежав людський скелет. В'юнкі трави обросли його густою сіткою, позсувавши з місця деякі дрібні кістки. Де-не-де на ньому залишилися клапті струхлявілого одягу. Я впевнений, що кожен із присутніх жахнувся.

— Це моряк, — констатував Джордж Меррі, який виявився сміливішим від інших і з цікавістю розглядав зігниле лахміття. — Це був одяг моряка.

— Звісно, моряк, — сказав Сільвер. — А хто ще міг тут опинитися, адже не єпископ. Але чому цей кістяк так дивно лежить?

І справді, поза була неприродною.

То в одному місці, то в іншому були ледь зсунуті кості. Напевно, це птахи зсували їх, коли дзьобали його мертве тіло, або ж в'юнкі трави. Але весь скелет лежав прямо, він був виструнчений, мов стріла. Ноги вказували у один бік, а руки, підняті над головою, як у плавця, який готується винирнути з-під води, — в протилежний.

— Здається, я починаю дещо розуміти! — сказав Сільвер. — Ану, витягніть-но компаса. Таки так! Ось, стирчить, мов зуб, вершина Острова Скелета. Перевірте за компасом, куди вказує цей мрець.

Перевірили, і з'ясувалося, що він справді вказував у бік Острова Скелета. Компас вказував напрямок на сх. — пн. — сх. і на сх.

— Так я і думав! — вигукнув кок. — Це вказівна стрілка. Отже, там Полярна зірка, а до того ж і дзвінкі монети. Хай поб'є мене грім, у мене кров застигає у жилах від самої згадки про Флінта. Це він так мило жартує. Він тут залишився з шістьома товаришами і всім дав раду.

А потім з одного вбитого зробив вказівника. Кістки довгі, на черепі руде волосся. Е, та це ж Аплардайс, кара небесна на мене! Ти пригадуєш Аплардайса, Томе Моргане?

— Ще б пак, — сказав Морган. — Він мені чимало заборгував, до того ж, ідучи на острів, прихопив із собою мого ножа.

— Отже ніж повинен бути десь тут, — сказав інший пірат. — Адже Флінт не став би нишпорити по кишенях свого брата-моряка. Та й птахи не могли у дзьобах понести ножа!

— Точно, чорти б тебе забрали! — вигукнув Сільвер.

— Але тут нічого немає, — сказав Меррі, уважно промацавши ґрунт довкола скелета. — Мало б залишитися бодай щось: мідна монетка, табакерка… Дивно це все…

— А таки дивно! — погодився Сільвер. — Щось тут не так. А втім, друзі, якби Флінт був живий, то ми б зараз не гуляли по цьому острову. Нас шестеро і тих бідолах було шестеро, а тепер від них залишилися самі кістки.

— Та ні, він точно помер: я на власні очі бачив його мертвим, — відізвався Морган. — Біллі водив мене до його мертвого тіла. Він лежав із мідяками на очах.

— Так він дійсно помер, — підтвердив пірат із перев'язаною головою. — Але кому тоді бродити по землі після смерті, якщо не Флінту. Адже як він важко помирав!

— Так, помирав він важко, — підмітив інший. — То біснувався, то вимагав рому, то починав горланити «П'ятнадцять душ на скрині мерця». Окрім «П'ятнадцяти душ», він більше ніколи нічого не співав. І, зізнаюся вам чесно, відтоді не люблю я цієї пісні. Тоді було страшенно парко. Вікно було відчинене. Людину смерть чекає — не дочекається, а він собі горланить, що є сили, і хоч би хни…

— Та годі вже, годі! — сказав Сільвер. — Досить базікати! Він помер і привидом по землі не вештається. Навіть якби йому і прийшло на гадку покинути могилу, то для цього є ніч, а зараз білий день, як ви бачите… Нічого турбувати покійного своїми балачками, на нас чекають дублони.

Ми рушили далі. Та хоча до ночі ще було далеко, пірати більше не розбігалися в різні боки й не перегукувалися, їх настільки налякав мертвий пірат, що вони трималися купи і говорили впівголоса.

Розділ 32 Пошук скарбів. Голос у лісі

На вершині плоскогір'я ми зробили привал. Аби відійти від пережитого жаху та дати відпочити Сільверу і хворим піратам. Плоскогір'я хилилося більше на захід, і ми мали змогу споглядати увесь краєвид. Перед нами був Лісистий мис, який штурмував прибій.

Позаду — протока і Острів Скелета, а ще за косою і східною рівниною — безкрає відкрите море. Просто над нами височіла Підзорна Труба, подекуди поросла рідкою сосниною, а в окремих місцях гола.

Тишу порушували лише приглушений прибій і дзижчання незчисленної кількості комах. Пустинна місцина. На морі жодного вітрила. Широчінь довколишніх просторів ще більше підкреслювала відчуття безлюдності.

Сільвер під час відпочинку щось вираховував за компасом.

— Тут три високі дерева, — сказав він, — і кожне з них росте по прямій лінії на Острів Скелета. Схил Підзорної Труби, я гадаю, — ось та впадина. Тепер навіть дитині до снаги відшукати скарби. Пропоную трохи попоїсти.

— Щось мені не хочеться, — пробурмотів Морган. — Як згадав про Флінта, відразу апетит пропав.

— Що тут скажеш, друже. Маєш щастя, що він уже на тому світі, — сказав Сільвер.

— І пика в нього була, як у самого диявола! — вигукнув інший пірат, здригаючись. — Синя-синя!

— Це все від рому, — пояснив Меррі. — Синя! Як їй не бути синьою!

Зустріч зі скелетом, і згадка про Флінта справила неймовірне враження на цих людей. Вони говорили все тихіше й тихіше, аж поки не дійшли до шепоту, який майже не порушував лісової тиші. І раптом із найближчої діброви якийсь тонкий, високий, ледь надірваний голос затягнув добре відому ненависну пісню:

Смертельний жах охопив піратів. У всіх шістьох від страху аж позеленіли обличчя. Хто схопився на ноги, двоє вчепилися один в одного. Морган припав до землі усім тілом.

— Це Флінт! — вигукнув Меррі.

Спів обірвався так само раптово, як і почався, ніби хтось урвав співця. День був сонячний, ясний, а голос із діброви — приємний і живий, я не міг збагнути, чому мої супутники так злякалися.

— З мене досить! Припиніть! — скомандував Сільвер, заледве рухаючи попільно-сірими губами. — Так у нас нічого не вийде. Ми йдемо далі, хлопці. Це все, звичайно, дуже дивно, я не знаю, хто це там дебоширить, але цей хтось — не покійник, а жива людина із плоті та крові.

Говорячи це, він опанував себе. Обличчя Сільвера трохи порожевіло. Усі решта теж трохи заспокоїлися. І раптом вдалині пролунав той самий голос. Та тепер це був не спів, а більше крик, ніби дуже здалеку. Цей крик пронісся луною по Підзорній Трубі.

— Дарбі Макгроу! — волав він. — Дарбі Макгроу!

Так він повторював дуже багато разів, потім вилаявся і знову гукнув:

— Дарбі! Подай мені рому!

Розбійники застигли на місці, а їхні очі ледь не повилазили на лоба. Голос уже давно рознесла луна горами, а вони все стояли, мов приросли до землі, і мовчки дивилися вперед.

— Ясно одне, — сказав хтось, — треба тікати!

— Це були його останні слова! — простогнав Морган. — Передсмертні слова!

Дік дістав свою Біблію і почав ревно молитися. До того як вийти в море і пристати до піратів, він виховувався у набожній сім'ї.

Лише Сільвер не здавався. У нього аж зуби стукали від страху, але він і не думав відступати.

— На цьому острові ніхто навіть імені такого, як Дарбі Макгроу, не знає, — бурмотав він розгублено. — Лише ми… А потім опанував себе і крикнув: — Слухайте, я тут, щоб викопати скарб, тож ніхто — ні людина, ані сам диявол — не зупинить мене. Я не боявся живого Флінта і,дідько його бери, не побоюся й мертвого. За чверть милі від нас лежать сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Невже хоча б хтось із джентльменів удачі зможе повернутися кормою до такої гори грошей через якогось синьо-рудого пияка, до того ж дохлого?

Але його слова не повернули мужності піратам. Навпаки, хамське ставлення до привиду подвоїло паніку.

— Замовкни, Джоне! — сказав Меррі. — Не дратуй нечисту силу!

Усі решта заціпеніли від жаху і просто мовчали. Навіть розбігтися в різні боки вони не змогли. Страх притискав їх один до одного, а всіх разом — до Сільвера, бо він був наймужнішим серед них. І він уже зумів трохи опанувати свій страх.

— Гадаєте, це привид? Можливо, — сказав він. — Тут тільки одне не сходиться. Кожен із нас чув луну. Хто з вас бачив привида з тінню? Отож. Немає тіні — немає й луни. Інакше бути не може.

Мене такі аргументи не переконали. Але хто може зрозуміти забобонних людей? Хіба такі самі, як вони.

На мій превеликий подив, Джордж Меррі полегшено зітхнув.

— Це правда, — сказав він. — Ти маєш добру голову на плечах, Джоне! Все гаразд, друзі. Ми просто трохи збилися з дороги. Справді, голос чимось нагадував Флінтовий. Та все ж він був інакший… А знаєте, чий це міг бути голос?…

— Клянуся дияволом, це голос Бена Ганна! — проревів Сільвер.

— Правильно! — вигукнув Морган, підводячись із землі. — Це був голос Бена Ганна!

— Не бачу різниці, — сказав Дік. — Обидва покійники, і Бен Ганн, і Флінт!

Але старші матроси не сприйняли його зауваження серйозно. — До біса Бена Ганна! — крикнув Меррі. — Яка різниця, живий він чи мертвий?

Дивно було спостерігати за зміною настрою цих людей. Вони швидко опанували себе, на щоках знову з'явився рум'янець. Уже за кілька хвилин вони безтурботно базікали один з одним, підсміювалися, чи не прозвучить знову той голос із діброви. Але було тихо. Тож піднявши із землі інструменти та харчі, ми пішли далі. Попереду йшов Меррі, звіряючи за компасом Джона дорогу, щоб ми весь час трималися на одній лінії з Островом Скелета. Він сказав те, що думали всі: Бена Ганна не боявся ніхто: ні живого, ні, тим паче, мертвого.

Лише Дік не випускав із рук Біблію і лякливо озирався. Але йому вже ніхто не співчував. Сільвер почав знущатися з його забобонності.

— Адже я тобі казав, що Біблію свою ти зіпсував. Невже ти надієшся, що привид злякається Біблії, яка навіть для присяги не годиться? Марні сподівання! — Він призупинився і ляснув пальцями перед самим носом Діка.

Та на Діка вже нічого не справляло враження. Скоро я зрозумів, що він дуже хворий. Спека, втома і страх прискорили лихоманку, яку напророчив йому доктор Лівсі.

На вершині було порівняно мало дерев, тож іти стало набагато легше. Тепер ми спускалися вниз, тому що, як я вже казав, плоскогір'я трохи клонилося до заходу. Сосни — високі та низькі — росли рідко. Навіть серед заростей мускатного горіха і азалій попадалися розлогі, щедро освітлені сонцем галявини. Ідучи на північний захід, ми наближалися до схилу Підзорної Труби. Внизу під нами виднівся широкий західний лиман, де не так давно хвилі бавилися моїм човником.

Перше високе дерево, до якого ми підійшли, керовані стрілкою компасу, виявилося непідходящим. Так само і друге. Третє вивищувалося над заростями майже на двісті футів. Це був Гулівер рослинного світу з червоним широченним стовбуром. Декілька людей було потрібно, щоб обхопити його. Під його тінню міг би марширувати цілий взвод. Із моря цю сосну було видно здалеку, і зі східного боку острова і з західного, її можна було помітити на карті як морехідний знак.

Та моїх супутників вражала не висота сосни, а те, що під нею закопані сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Думка про гроші миттю перемогла їхній страх. Очі піратів засвітилися, крок став швидшим і впевненішим.

їхні думки займало лише одне — багатство, яке чекає на них і забезпечить кожному з них безтурботне, розкішне, марнотратне життя.

Сільвер, підскакуючи, шкандибав на своїй милиці. Ніздрі його роздувалися. Він лаявся як скажений, коли мухи сідали на його розпашіле спітніле обличчя. Він люто смикав за мотузку, поглядаючи на мене зі смертельною ненавистю. Він навіть перестав приховувати від мене свої підлі думки. Я міг читати їх як з відкритої книги. Побачивши перед собою таке омріяне упродовж довгих років золото, він забув про все на світі: і про свої обіцянки, і про перестороги доктора. Я навіть не сумнівався, що він замислив захопити скарби, потім уночі відшукати «Іспаньйолу», перерізати всіх нас і відчалити в океан, як було задумано з самого початку.

Збентежений цими правдоподібними думками, я відставав від піратів і часто спотикався об каміння. Тоді Сільвер рвучко сіпав за мотузку і обпікав мене злісним поглядом. Дік плентався позаду. Він поперемінно то молився, то лаявся собі під носа. Лихоманка прогресувала. Від цього мені ставало ще гірше. На додачу мене переслідували думки про той випадок, який колись трапився у цих місцях. Уява малювала образ пірата з посинілим обличчям, який помер у Савані, горланячи пісню і вимагаючи рому. Тут він один убив шістьох. Ця тиха діброва здригалася колись від передсмертних волань. Мені здавалося, що крики, волання і стогін тих бідолах я чую зараз.

Від сумних думок мене відволік той факт, що ми вийшли із заростей.

— За мною, друзі! — гукнув Меррі.

І ті, що були попереду, почали бігти.

Раптом, не пробігши й десяти ярдів, вони зупинилися і здійняли галас. Сільвер скакав на своїй деревині, мов скажений. За мить ми обидва також зупинилися.

Перед нами була велика яма, вирита вже, вочевидь, давно, бо краї її пообвалювалися, а на дні виросла трава. З неї стирчав держак заступа і декілька уламків від ящиків. На одному з них розпеченим залізом було випечено напис «Морж» — назва корабля Флінта.

Певне було одне: хтось раніше за нас відшукав і захопив скарби — усі сімсот тисяч фунтів стерлінгів.

Розділ 33 Падіння ватажка

Здається, це було найбільше розчарування з тих часів, як зародилося життя на Землі. Усі шестеро стояли, ніби в них улучив грім. Сільвер першим отямився. Він прагнув цих грошей, мабуть, сильніше, ніж усі решта. І тому на мить він розгубився, але лише на одну мить. Він не втратив ясності думки і вже перебудував свої плани відповідно до нових обставин скоріше, ніж інші збагнули, що взагалі трапилося. — Джиме, — шепнув він мені, — ось і маєш «будь напоготові». — І простягнув мені двоствольного пістолета.

Він непомітно став рухатися на північ, доки яма не залишилася між нами і рештою п'ятьма розбійниками. Потім Сільвер глянув на мене і кивнув. Мені здалося, що він хоче сказати: «Легко не буде». Важко було не погодитися. Тепер його погляд знову став теплим. Як можна бути таким дволиким, я не розумів, тому не стримався і прошепотів:

— Що, знову зраджуєте своїх?

Та він не встиг нічого відповісти. Розбійники з криками і лайкою пострибали в яму через голови один одного, розгрібали її голими руками, жбурляючи дошки в різні боки. Морґан знайшов золоту монету. Піднявши її, він скажено лаявся. Це були дві гінеї. Він пустив її по руках.

— Дві гінеї! — заревів Меррі, протягуючи монету Сільверові. — Це і є твої обіцяні сімсот тисяч? Ти, я пригадую, мастак укладати угоди? Ти гадав, що всіх надув, дурень ти, яких світ не бачив!

— Порпайтеся ще, хлопці, — холодно насміхався над ними Сільвер. — Може, пощастить випорпати зо два-три земляні каштани.

— Два-три каштани! — аж завив Джордж Меррі. — Хлопці, ви чули, що він сказав? Кажу вам: він усе знав, та ж це написано на його морді.

— Ех, Меррі! — зауважив Сільвер, — а ти наполегливий хлопець. Ти знову сам висуваєшся у капітани, чи мені лише так здається?

Та цього разу всі розбійники були на боці Джорджа Меррі. Вони почали вилізати з ями, пожираючи нас несамовитими поглядами. Нам пощастило, що на протилежний від нас бік було легше видряпатися.

Отак ми стояли: двоє проти п'яти, а між нами — яма. Жодна сторона не наважувалася на перший удар. Сільвер стояв нерухомо, опираючись на свого костура.

Він спостерігав за ворогами спокійно і холоднокровно. Треба віддати належне його хоробрості.

Нарешті Меррі вирішив підігріти невдоволення команди промовою:

— Друзі, — почав він, — ви бачите, їх лише двоє: старий каліка, який привів нас сюди помирати, і цуцик, в якого я вже давно мрію вирвати серце. Отже, хлопці…

Він підняв руку і підвищив голос, готуючись до наступу. Та раптом — паф-піф-паф! — у гущавині прогриміли три мушкетні постріли. Меррі впав сторч головою, просто в яму. Пірат із пов'язкою на голові закрутився, мов дзиґа, і впав на бік, а троє інших пустилися навтьоки.

Тієї ж миті Довгань Джон вистрелив із обох пістолів одночасно у Меррі, який силкувався видряпатися з ями. Вмираючи, Меррі пильно глянув на свого вбивцю.

— Джордже, — сказав Сільвер, — тепер, я гадаю, ми поквиталися.

У заростях мускатного горіха ми побачили доктора, Ґрея і Бена Ганна. Їхні мушкети ще диміли.

— Вперед! — крикнув доктор. — Покваптеся, хлопці! Ми мусимо перекрити їм шлях до шлюпок.

І ми помчали вперед, пробираючись через зарості кущів, які іноді сягали нам аж до грудей.

Сільвер геть вибивався із сил, щоб не відставати від нас. Він дуже активно переставляв милицю, здавалося, що мускули на його грудях ось-ось тріснуть. Доктор потім казав, що навіть здорова людина не змогла б витримати такого навантаження. Він остаточно вибився з сил, коли ми добігли до схилу. Тоді він відстав від нас щонайменше на тридцять ярдів.

— Докторе, — гукав він, — подивіться! Уже нема куди поспішати!

Він мав рацію. Поспішати більше не було потреби. Ми вийшли на розлогу галявину і побачили, що троє розбійників, яким пощастило втекти від кулі, зараз біжать догори Бізань-щогли. Отже, ми вже були ближче до шлюпок, ніж вони, тож могли собі дозволити перепочинок. Довгань Джон, витираючи піт з обличчя, повільно підійшов до нас.

— Щиро дякую вам, докторе, — сказав він, — ви з'явилися у найбільш підходящий момент, ви врятували нас обох… А, то це таки ти, Бене Ґанне? — привітав він давнього знайомого. — Що й казати, здивував!

— Так, це я, Бен Ґанн, — зніяковіло відповів колишній пірат, мов вугор, звиваючись перед Сільвером. — Як ся маєте, містере Сільвер? — запитав він після затяжної паузи. — Бачу, що непогано?

— Бене, Бене, — пробурмотів Сільвер, — хто б міг подумати… гарно ж ти зі мною пожартував!

Доктор відправив Ґрея за кайлом, яке загубили розбійники, втікаючи. Поки ми неквапно сходили вниз схилом гори до наших шлюпок, доктор коротко переповів нам події останніх днів. Сільвер ловив кожне його слово. Головним героєм розповіді був напівбожевільний острів'янин.

Доктор переповів, що за тривалий час свого поневіряння на острові Бен відшукав і скелет, і скарби. Це він обібрав скелета і викопав із землі гроші, це його держак від лопати ми бачили на дні ями. На власному горбі він переніс усе золото з-під сосни до печери двоголової гори, що розташовується у північно-східній частині острова. Це була важка, виснажлива робота, яка тривала не один день. Він закінчив її приблизно за два місяці до прибуття «Іспаньйоли».

Усе це доктор вивідав у Бена в день атаки на наш блокгауз. Наступного ранку, побачивши, що корабель щез, доктор пішов до Сільвера, віддав йому карту, яка тепер була звичайним папером, і поступився ворогам блокгаузом із усією провізією. А наші друзі стали гостями печери Бена Ганна, де було багато засоленої ним козлятини. Так мої друзі уникнули небезпеки нових атак, перебралися до двоверхої гори, подалі від малярійного болота. А там були скарби, які мої друзі пильно охороняли. — Звичайно, любий Джиме, — додав доктор, — твоє становище дуже засмучувало мене, але я мусив у першу чергу думати про тих, хто добросовісно виконував свій обов'язок. Врешті-решт, хто тобі винен, що тебе не було з нами.

Але того ранку, коли він побачив мене у полоні в піратів, він зрозумів, що вони зганятимуть злість на мені. Тому він залишив сквайра охороняти капітана, взяв із собою Ґрея і Бена Ганна, і вони попрямували до великої сосни островом навпростець. Побачивши, що пірати випереджають його загін, він послав Бена вперед, бо він був найпрудкішим. А Бен вирішив скористатися забобонністю своїх колишніх товаришів і нагнав на них страху та ще й зумів їх затримати. За виграний Беном час до сосни встигли добігти доктор і Ґрей. Вони сховалися неподалік ще до приходу шукачів скарбів.

— Яке щастя, — щиросердо сказав Сільвер, — що зі мною був Гокінс! Якби не він, ви, докторе, і пальцем би не поворухнули, аби не дати їм розірвати мене на шматки.

— І гадки не мав би! — сміючись відповів доктор Лівсі.

Так за балачками ми підійшли до шлюпок. Одну з них доктор розтрощив кайлом, а в іншу ми всі разом сіли і попливли довкола острова до Північної бухти. Ми пропливли вісім-дев'ять миль. Сільвер, хоч який був змучений, сів за весла і гріб з усіма нарівні. Скоро ми опинилися у відкритому морі. Море зустріло нас штилем. Ми обігнули південно-східний виступ острова, той самий, який чотири дні тому назад огинала «Іспаньйола».

Пропливаючи повз двоголову гору, ми побачили темний вхід до печери Бена Ганна. При вході стояв хтось, опершись на кріс. Це був сквайр. Ми помахали йому хустинами і тричі вигукнули «слава!», а Сільвер кричав найдужче.

Здолавши останні три милі, ми ввійшли до Північної бухти і побачили «Іспаньйолу». Вона, без вітрил, без керма і без якоря, гойдалася на воді. Приплив підняв її з мілини.

Якби той день видався вітряним або якби течія у Північній бухті була така сильна, яку Південній, ми могли б втратити корабель назавжди. Нам би ще пощастило, якби її викинуло далеко на берег. Та, мабуть, ми щасливчики, бо корабель був цілий, не беручи до уваги порваного грота. Ми кинули запасного якоря у воду на глибину півтора сажні. А потім шлюпкою попливли до П'яної бухти: вона була найближче розташована до скарбниці Бена Ганна. Там ви висадилися, а Ґрея послали охороняти «Іспаньйолу» впродовж ночі.

Пологим схилом ми піднялися до печери. Нагорі нас зустрів сквайр.

Мене він привітав дуже ласкаво. Мою втечу він не коментував: не хвалив мене і не сварив. Та коли Сільвер поштиво віддав йому честь, він аж почервонів з люті.

— Джоне Сільвере, — сказав він, — ви паршивий негідник і брехун! Страхітливий брехун, сер! Мене вмовили не переслідувати вас, і я обіцяв, що не буду, але знайте: мерці висять у вас на шиї і вони потягнуть вас за собою!..

— Щиро вам вдячний, сер, — відповів Довгань Джон і ще раз віддав йому честь.

— Мені не потрібна ваша вдячність! — крикнув сквайр. — Через вас я мушу порушувати свій обов'язок! Щезніть з моїх очей!

Ми увійшли в печеру. Вона була простора, повітря у ній було свіже. З-під землі струменіло джерело з чистою водою, утворюючи маленьке озерце, довкола якого густо росла папороть. Підлога була піщана. Неподалік від вогню лежав капітан Смоллет. А в дальньому куті виблискувала гірка золотих монет і викладені штабелями золоті злитки. Це були скарби Флінта — ті, заради яких ми подолали такий довгий, виснажливий, небезпечний шлях, заради яких загинуло сімнадцять осіб із екіпажа «Іспаньйоли». А ще скільки людських життів, страждань і крові було змарновано, поки їх збирали! Скільки було відправлено на морське дно кораблів, скільки було замордовано хоробрих моряків, яким зав'язували очі і змушували йти по дошці, перекинутій через борт! Яка стрілянина, скільки брехні й жорстокості!

На острові було троє тих, котрі колись творили усі ці злодіяння і тепер марно старалися отримати свою частку Це — Сільвер, старий Морган і Бен Ґанн.

— Заходь, Джиме, — сказав капітан. — Ти загалом, може, й непоганий хлопчина, але даю тобі слово, що більше ніколи не візьму тебе з собою у плавання, бо ти мазунчик… А, це ти, Джон Сільвер! Чим завдячуємо високому візиту?

— Я повернувся виконувати обов'язки суднового кухаря, сер, — відповів Сільвер.

— Он як! — сказав капітан.

І більше не вимовив ні слова.

Приємнішої вечері, ніж та, проведена в колі моїх друзів, я не пригадую! Засолена козлятина Бена була такою смачною! До того ж ми запивали її вином доброї витримки, яке захопили з «Іспаньйоли». Ніхто не бачив щасливіших і веселіших людей, ніж ми тоді. Сільвер сидів трохи осторонь, але їв із великим апетитом. Він щомиті був готовий подати щось до столу і сміявся з наших жартів разом із нами, одне слово, він знову став тим лагідним, ввічливим, послужливим коком, яким був упродовж усього нашого плавання.

Розділ 34 І останній

Наступного ранку ми вдосвіта стали до роботи. До берега було ні далеко, ні близько — миля шляху. Туди треба було перетягти все наше золото, а звідти шлюпкою його доправити на борт «Іспаньйоли». Для такої невеликої групки людей це була важка робота. Ми не хвилювалися через тих трьох розбійників, які вешталися собі островом. Щоб уникнути несподіваного нападу досить було, щоб хтось один із нас вартував на вершині гори. Крім того, нам здавалося, що після вчорашньої пригоди їм ще довго не закортить воювати.

Ми працювали не покладаючи рук. Ґрей і Бен Ґанн шлюпкою відвозили на шхуну доставлене нами на берег золото. Два золоті злитки ми зв'язували разом і висаджували один одному на плечі. Більше двох злитків одна людина подужати не могла. Оскільки носити тягарі мені було не під силу, то моїм завданням було накладати гроші у мішки з-під сухарів.

Як і у скрині Біллі Бонса, тут були монети найрізноманітнішої чеканки, але їх було значно більше. Мені дуже подобалося їх сортувати. Англійські, французькі, іспанські, португальські монети, гінеї і луїдори, дублони і подвійні гінеї, муадори і цехіни, монети із зображенням усіх європейських королів за останні сто років, старовинні східні монети із зображенням чи то пучки шнурків, чи то жмуту павутини. Форми монет були тут дуже різні: круглі, квадратні, з діркою посередині (їх можна було носити на шиї). Ця колекція складалася з монет і грошей, зібраних, мабуть, з усього світу. Їх було більше, ніж опалого листя в осінньому лісі. Від порпання в них у мене боліли спина і пальці.

Минали дні, а кінця-краю цій роботі не було видно. Щовечора ми вантажили на корабель купу скарбів, та не менша купа залишалася у печері. За увесь цей час ми нічого не знали про вцілілих розбійників.

Нарешті — якщо я не помиляюся, — третього вечора, коли ми з доктором піднімалися на гору, вітер із долини приніс чи то крик, чи, може, пісню. До ладу ми нічого не розчули.

— Боже, будь до них милосердним. Це розбійники, — сказав доктор.

— І усі п'яні в дим, сер, — за спиною почув я голос Сільвера. Сільвер міг поводитися вільно. І хоча всі ставилися до нього холодно, він тримався як привілейований і дружелюбний слуга. Він зумисне не помічав нашого презирства, кожному намагався прислужитися, був незмінно ввічливим. А до нього ставлення було не кращим, ніж до пса. Лише я і Бен Ґанн ставилися до нього трохи краще. Бен усе ще побоювався свого колишнього квартирмейстера, а я був йому вдячний за свій порятунок від смерті, хоча саме я мав усі підстави бути про нього найгіршої думки. Адже я ніяк не міг забути, як він був готовий зрадити мене вдруге. Ось і цього разу доктор різко відгукнувся на зауваження Сільвера.

— А може, вони хворі й марять…

— Може, й так, але наша хата скраю…

— Ви, мабуть, не розраховуєте на те, що я вважаю вас сердечною і благородною людиною, — штрикнув Сільвера їдким словом доктор, — і я точно знаю, що мої почуття вас здивують. Та кажу вам, якби я точно знав, що хоча б один із них хворий і марить (а щонайменше один із них страждає від лихоманки), я, навіть ризикуючи життям, пішов би туди, щоб надати їм медичну допомогу.

— Вибачте, сер, але це була б помилка, — заперечив Сільвер. — Змарнували б своє безцінне життя, тільки й того. Тепер я з вами тілом і душею, тому дуже не хотів би, аби наша команда втратила вас. Я ваш боржник. Щодо них… вони просто нездатні дотримати свого слова. Вони навіть іншому не можуть повірити на слово, бо судять по собі.

— А ви людина слова… — докоряв співрозмовникові доктор. — Нещодавно ми всі мали нагоду в цьому переконатися.

Більше про трьох піратів ми майже нічого не дізналися. Лише одного разу до наших вух долинув приглушений звук пострілу з рушниці. Ми подумали, що вони розпочали полювання. Перед відплиттям ми довго радилися і вирішили не брати їх із собою, а залишити на острові.

Бен Ґанн дуже втішився. Ґрей також погодився з цим рішенням. Ми залишили їм великий запас пороху і куль, багато засоленої козлятини, найнеобхідніші ліки й інші потрібні речі: інструменти, одяг, запасне вітрило, декілька ярдів шнурків і навіть добрячу порцію тютюну (на останньому наполіг доктор).

Більше у нас не було справ на острові. Корабель уже чекав нас із золотом, прісною водою і солоною козлятиною, про запас. Тож нарешті ми підняли якір і вийшли з Північної бухти. Над нами майорів той самий прапор, під яким ми воювали, захищаючи своє укріплення від піратів.

Виявилося, що розбійники слідкували за нами пильніше, ніж ми думали. Ми побачили їх трьох, оминувши протоку і наблизившись до південного краю острова. Вони стояли навколішках на піщаній косі і благали нас узяти із собою. Нам було важко залишати їх на безлюдному острові, але іншого виходу ми не мали. Якби ми взяли їх на корабель, вони могли б здійняти новий бунт. А ще ми думали проте, що це жорстоко везти на батьківщину людей для того, щоб їх там повісили. Доктор кричав їм, що ми залишили для них їжу й порох, пояснював, де це все знайти. Але вони називали нас на ім'я, благали змилосердитися над ними і не дати їм померти у цьому безлюдному місці.

Зрозумівши, що корабель так і попливе без них, один із розбійників — точно не знаю хто — з диким криком скочив на ноги, схопив свого кріса і вистрелив. Куля пролетіла над Сільвером і продірявила грот.

Ми вирішили сховатися за фальшбортом. Коли я насмілився визирнути з-за прикриття, піратів на косі вже не було, та й сама коса майже щезла вдалині. А десь опівдні чи трохи раніше сховалася за небокраєм і найвища гора Острову Скарбів. Я особисто був надзвичайно радий, що ми так далеко відпливли від нього.

На кораблі нас було дуже мало, тож ми мусили дуже важко працювати. Капітан командував, лежачи на матраці, якого ми розмістили на кормі. Він одужував, але все ще потребував спокою. Ми тримали курс на найближчий порт Іспанської Америки, щоб найняти нових матросів. У тодішньому складі ми не наважувалися на таке далеке плавання додому. Вітер часто змінював напрямок і збивав наш корабель із курсу. Двічі ми витримали скажені шторми, так що дісталися Америки вкрай виснаженими.

Уже заходило сонце, коли ми нарешті кинули якір у живописній облаштованій гавані. Довкола нас сновигали човни негрів, мулатів, мексиканських індійців. Ми купували в них фрукти й овочі, а вони радо пірнали за монетами, які ми кидали для них у воду. Все, що оточувало нас, виграшно контрастувало з понурим, закривавленим Островом Скарбів. Тамтешні люди, переважно чорношкірі, були доброзичливі, тропічні фрукти — надзвичайно смачні. Найбільше потішили нас вогники, які під вечір засвітилися у місті. Доктор і сквайр вирішили провести вечір у місті. Вони і мене взяли з собою. На березі ми зустрілися з капітаном англійського військового судна, розговорилися і відправилися на корабель до нього. Там ми гарно провели час і повернулися на «Іспаньйолу» на світанку.

На палубі був лише Бен Ґанн. Ми ще й на корабель не зайшли, як він заходився каятися і звинувачувати себе в жахливому вчинку. Свої вибачення він супроводжував неймовірними жестами. Виявилося, що утік Сільвер. Бен зізнався, що сам допоміг йому сісти у човен, бо він був свято переконаний, що всі ми у небезпеці, «поки на борту є цей одноногий диявол». Та він утік не з порожніми руками. Він непомітно проломив перегородку і поцупив мішечок з грошима — близько трьохсот-чотирьохсот гіней, без яких йому було б украй важко витримати всі подальші перипетії. Ми були дуже задоволені, що так легко позбулися його.

Уникаючи багатослівності, скажу лише, що ми взяли на корабель кілька нових матросів і без пригод прибули до Брістоля.

«Іспаньйола» повернулася саме тоді, коли містер Блендлі роздумував, чи не настав час посилати нам на допомогу інший корабель. Із усього екіпажу лише п'ятеро повернулися додому. «Пий — із чортами ти дійдеш кінця…» — ці слова з улюбленої пісні піратів виявилися пророчими для усіх інших. Все ж «Іспаньйолі» поталанило більше, ніж тому кораблю, про який співали джентльмени удачі:

Кожен з нас отримав свою частку скарбів. Хто розпорядився багатством мудро, а хто, навпаки, пустив на вітер, — словом, кожен робив зі своїми грішми те, що вважав за потрібне. Капітан Смоллет залишив морську службу.

Ґрей не лише зберіг свої гроші, але й використав їх для того, щоб добитися успіху. Він добре вивчив морську справу і тепер є співвласником, а водночас і штурманом прекрасного й добре оснащеного корабля. Він одружився і має дітей. Що ж до Бена Ганна, то він таки отримав свою тисячу фунтів, але примудрився проциндрити її за три тижні, а точніше, — за дванадцять днів, бо саме дванадцятого дня повернувся до нас жебраком. Сквайр зробив з ним те, чого він прагнув: дав йому місце воротаря у парку. Він досі живе, дружить і свариться із сільськими хлопчаками, а недільними та святковими днями чудово співає у церковному хорі.

Про Сільвера ми більше ніколи нічого не чули. Лиховісний одноногий моряк назавжди пішов із мого життя. Певно, він відшукав свою чорношкіру дружину і поживає собі десь у своє задоволення з нею і з Капітаном Флінтом. Це було б найкраще для нього, тому що в нього мало шансів на краще життя на тому світі.

Решта скарбу — злитки срібла та зброя — все ще лежить там, де її закопав покійний Флінт. Як на мене, то хай собі там і лежить. Тепер мене вже нічим не заманиш на той клятий острів. І досі ночами мені сняться буруни, які розбиваються об береги, і я зіскакую з ліжка, коли мені часом мариться хриплий голос Капітана Флінта: «Піастри! Піастри! Піастри!»