Острів Тамбукту

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Таверна «Китайські ліхтарі». Мехмед-ага і містер Сміт.

До «Китайських ліхтарів» я потрапив зовсім випадково. Сподівався, що вузенька вуличка виведе мене до пристані, а вона кінчилась біля самих дверей таверни. Недовго думаючи, я зайшов і замовив склянку шербету. Смуглявий офіціант, що стояв, спершись ліктями на прилавок, навіть не ворухнувся. Коли я повторив замовлення, він байдуже промимрив: «Нема шербету». Тоді я попросив хоч лимонаду. Але й лимонаду не було. Тільки пиво та віскі.

— Склянку води! — сказав я нарешті і вмостився за столиком. Від утоми й спеки у мене підламувались ноги.

Офіціант ніби й не чув. Він, певно, збагнув, що я безробітний емігрант, яких тут не вважають за людей. Ці невдахи — розчаровані романтики і мрійники з утраченими ілюзіями, відчайдушні авантюристи й злодії — з'їжджаються сюди з усіх кінців світу. Вони блукають тісними вуличками старого міста або цілими юрбами очікують у порту чергового пароплава і облягають його, немов фортецю, сподіваючись дістати роботу. І якщо їм пощастить заробити трохи грошей і правдами чи неправдами набити шлунок, щасливіших за них немає на світі. Єгиптяни ставляться до цих бідаків з цілковитою байдужістю: не те щоб з презирством, але й без захоплення.

— Хіба ви не чуєте? — сердито гримнув я на офіціанта. — Чи, може, у вас і води немає?

Він знехотя приніс води. Від його брудних пальців на склянці лишилися плями. Я схопився й пішов геть, навіть не доторкнувшись до склянки, з досади вилаявши його своєю рідною мовою. Офіціантові це не дошкулило. Проте коли я вже вийшов на вулицю, він несподівано наздогнав мене.

— Хазяїн вас кличе, — ввічливо сказав єгиптянин, винувато заглядаючи мені в очі.

Я повернувся до таверни й зайшов за ґратчасту перегородку. На широкому тапчані, застеленому тигровою шкурою, відкинувшись назад, сидів сивий дідусь. Він раз у раз потягував дим з наргіле,[1] перебираючи в руках янтарні чотки. Жовті бусини, виблискуючи проти вікна, глухо цокали. У старика була довга сива борода. З-під фески, обкрученої білим шарфом, виглядало пасмо білого мов сніг обрідного волосся. На старечих устах тремтіла привітна посмішка. Він глянув на мене лагідними очима і болгарською мовою запросив сісти. Затягнувшись іще раз з наргіле, старик запитав, звідки я знаю болгарську мову.

— Я болгарин.

— Що?! Болгарин? З самої Болгарії? — у нього аж чотки з рук випали.

— А що ж тут дивного? — запитав я.

— Нічого дивного… — схвильовано відповів старик. — Справа в тому, що я теж з Болгарії. Сам турок, але народився в Болгарії.

— Невже?! — вигукнув я.

Хазяїн «Китайських ліхтарів», замріяно примруживши очі, почав розповідати, і голос його ледь помітно тремтів од хвилювання.

— Добре пам'ятаю місто, де я народився… На вулицях багнюка й калюжі, хатки повростали в землю. Взимку — снігу до колін, холодно, вітер завиває, на вікнах лисиці. А влітку — зелено, сонце… Краса! Пам'ятаю й інше. Гармати стріляють, аж шибки дзеленькотять. Солдати підвозять на передову хліб і гранати, день і ніч по бруківці торохкотять вози, гарцюють на конях турецькі офіцери, і серед них — непереможний Осман-паша-гаазі з золотою шаблею на боці… Я здивовано глянув на дідуся:

— Чи це ти, бува, не про Плевну говориш? Сивобородий турок кивнув головою:

— Атож, про Плевну, про російсько-турецьку війну. Малий ще я був тоді, але все чисто пам'ятаю. Росіяни без упину штурмували фортецю, проте й наші не здавалися. Та настав голод, страшний, невблаганний, і довелося відступити. Перед голодом не встоїть ніяка фортеця. За мірку хліба давали мірку золота. Тоді Осман-паша вирішив прорвати облогу й вийти з оточення. Якось уночі наші війська залишили окопи й подалися на захід. За ними посунуло й усе турецьке населення. Місто перетворилось на зруйнований мурашник. Мій батько запріг коней, посадив нас із матір'ю й повіз у непроглядну темряву. Попереду і позаду зловісно скрипіли вози — то їхали сотні таких же, як ми. Коли ми наблизились до річки, російські гармати розпочали таку стрілянину, що аж земля дрижала. Над головою в мене щось спалахнуло, пролунав грім, і нашого воза підкинуло вгору, мов пір'їнку…

Турок замовк і замислено затягнувся з наргіле. Потім зітхнув і стиха повів далі:

— Отямився я в лазареті. Пам'ятаю все ніби сьогодні: над моїм ліжком схилився чоловік з русявою бородою, в білому халаті. Потім принесли чаю і сухарів… Я знаю життя і людей, звідав на своєму віку чимало радощів і лиха, але, доки житиму, не забуду солодкого чаю, смачних сухарів і того росіянина, що посміхався до мене. Коли я видужав, мене забрав до себе наш сусіда, дядько Іван. Від нього я дізнався, що моїх батьків убило тієї ночі гранатою. Минав час, я виріс. Розпродав усе батькове майно і переїхав спочатку до Стамбула, а потім в Александрію. Тут мені всміхнулося щастя. Багато людей розорилось на моїх очах і багато розбагатіло. Хвала аллахові, тепер у мене справи йдуть добре, але так уже, мабуть, нещасним і помру, бо не бачити мені більше рідного міста. Старий став, пам'ять почала зраджувати, та тільки-но заплющу очі — переді мною постають похилені хатки, криві вулиці, зелене поле, сині гори на обрії. Людина народжується не своєю волею і вмирає, не бажаючи цього, та коли доля закине її далеко від батьківщини, в останню мить свого життя вона згадує місце, де народилася. Як та ластівка: ніколи не забуває старого гнізда. Смерть тягне людину в рідний край…

«Не смерть, а життя», — подумав я, але не хотів заперечувати старому туркові.

Хазяїн «Китайських ліхтарів» зосереджено дивився поперед себе. Мені здалося, що старого мучив якийсь біль. «Так, дуже тяжко жити далеко від батьківщини, але ще тяжче зовсім не мати її, як ця людина», — промайнуло в мене в голові.

— А ти що, мабуть, роботи шукаєш? — запитав старик, глянувши на мене лагідними побляклими очима.

Я кивнув головою.

— Чим ти займався досі?

— Працював на різних роботах, — відповів я знехотя. — Розвантажував пароплави, носив на складах тюки з бавовною…

— Розумію, — співчутливо кивнув головою турок. — Тільки поганий з тебе вантажник. Не така широка у тебе спина, щоб таскати важкі лантухи, та й руки слабкі для цієї роботи.

Він замислився, потяг з довгої трубки наргіле й запитав:

— Хочеш працювати в пустелі?

В пустелі! Мене аж морозом сипонуло, коли я уявив собі пекуче сонце й розжарене море пісків. Удень страшенна спека, вночі — холод. У моїй уяві Сахара поставала такою, як її змальовували мандрівники. Клімат цієї пустелі важко переносять навіть фелахи — звиклі до всіляких знегод єгипетські селяни.

– Є в мене приятель, інженер, — повів далі старик, випустивши дим носом. — Він прокладає в пустелі великий зрошувальний канал. Та, мабуть, ця робота не для тебе. Треба придумати щось краще. Яка в тебе професія?

— Ніякої. Роблю все, що доведеться.

— Дивно! Молода людина, а без професії… Це вже гірше…

— Я вчився… Був колись студентом. Спочатку вивчав біологію, потім медицину.

— Так ти хекім, лікар? — здивовано глянув на м старий турок. — Що ж це з тобою приключилося?

— Злі люди прогнали мене з батьківщини, — відповів я глухо. — Запродали її Гітлерові. Я втік, щоб врятувати життя. А тепер блукаю по світу, мов бездомний пес.

Згадка про батьківщину навіяла на мене сум. Відтоді, як утік з Болгарії, я часто думав про людей, з якими жив і боровся. Від думки, що мої товариші й зараз борються за свободу, а я змушений поневірятись на чужині, серед незнайомих людей, терпіти голод і холод далеко від рідного краю, ставало ще тяжче. Але іншого виходу не було. Я мусив утекти, щоб урятувати життя. Багато моїх ровесників і літніх людей, що стали на шлях боротьби проти фашизму, теж повтікали з Болгарії. Декому з них пощастило потрапити до Радянського Союзу. Про це мріяв кожний. Але більшості доводилося блукати з однієї країни в іншу, марно шукаючи притулку на чужій землі. І хоч вони теж страждали не менш за мене, проте мені від цього було не легше. Я весь час думав про свою прекрасну вітчизну і плекав надію, що все одно настане час, коли темні сили будуть повалені і я знову повернуся додому. Ця надія підтримувала мене, надавала сили терпіти найтяжчі знегоди.

— Розумію, — кивнув головою старик. — Колись і я поневірявся так само, як і ти, але потім усе владналося. Треба мати витримку. Як не стрибай, а вище своєї голови не стрибнеш. Роботу я тобі підшукаю, а до того часу матимеш у мене якийсь притулок і шматок хліба.

Я подякував доброму чоловікові. Він покликав офіціанта, і той показав мені, де я житиму.

Невеличка комірчина в низенькій прибудові мала досить пристойний вигляд. І харчі виявились непоганими. Мехмед-ага, старий хазяїн «Китайських ліхтарів», звик до мене і полюбив мене, як рідного сина. Роботи не було, і я годинами блукав вузенькими вулицями старого міста, заходив і до нових кварталів з височенними будинками та широкими бульварами, а ввечері, повернувшись до «Китайських ліхтарів», розповідав старикові про те далеке місто, в якому він народився. Мехмед-ага перебирав пальцями янтарні бусини чоток, замріяно втупившись у ґратчасту перегородку, і знову й знову розпитував про Плевну…

«Китайські ліхтарі» містились на одній з тісних вуличок Александрії, біля великої пристані. Таверна була схожа на катакомбу, до якої, мов у стародавній гробниці фараонів, вели вичовгані кам'яні східці. Обкурену стелю підтримували три дерев'яні підпорки, поточені шашелями й густо обсиджені мухами, а дошки підлоги прогинались під важкими кроками матросів і скрипіли, мов старий корабель у бурю. Єдине вікно з брудними шибками пропускало жалюгідний снопик тьмяного світла, і відвідувачі навіть удень пробирались до столиків майже навпомацки. Але вдень сюди рідко хто приходив. Інколи забреде матрос і замовить на похмілля чарку віскі без соди — вірний засіб від головного болю після бурхливої ночі, або докер, ідучи вранці на роботу, попросить склянку жовто-зеленої, огидної на смак ракії.[2] Увечері ж, коли спалахували електричні лампи, таверна оживала. На стінах світилися різнобарвні паперові китайські ліхтарики. Стелю прикрашали фантастичні строкаті фігурки, вирізані з паперу: жовті слоники й червоні пантери, сині леви і чорні гієни, зелені й фіолетові мавпи. У кутку сяяв пофарбований чорним лаком грамофон, його сумні звуки приваблювали сюди матросів, як Орфей ліси й гори, і розчулювали, як Амфіон звірів. Увечері, як тільки починав грати грамофон, матроси галасливою юрбою сходились до таверни й розміщувалися за грубо збитими столами.

Хазяїн «Китайських ліхтарів» ніколи не заходив до таверни при відвідувачах. Він весь час сидів за гратчастою стінкою, відгородившись од сторонніх поглядів, і спочивав на м'якій лаві, втупивши очі в підлогу. В такі хвилини старик ні на мить не випускав з рук янтарних чоток, а густий тютюновий дим хмаркою стояв над його сивою головою. Про що він думав? Про світ, про людей, про життя? А хто може сказати, про що думають отакі старі люди? Хвилі життя його не турбували, бо серце вже не відчувало земних радощів.

Мехмед-ага звів свої рахунки з життям і тепер спокійно чекав смерті. А я був молодий і думав: «Соромно сидіти за чужим столом і їсти хліб, якого не заслужив». І вирішив якнайшвидше знайти собі роботу.

Якось мені таки пощастило влаштуватись розвантажувати пароплав. Увечері я хотів віддати зароблені гроші Мехмеду-ага, але той відмовився їх узяти.

– І чого ти себе мордуєш! — докоряв він. — Твоя праця варта куди більше, ніж ті гроші, що ти заробив. Це справа не для тебе. Потерпи, доки я підшукаю щось краще.

Але дні минали один за одним, нудні й сірі, а нічого «кращого» не траплялось. І я вирішив залишити Александрію, будь-що виїхати звідси хоч на край світу, аби тільки знайти якусь роботу. Всі європейські пароплави, що йшли в Індію та Австралію, зупинялися в Александрії, але я не міг сісти на жоден з них, бо не мав ні грошей, ні паспорта. Переді мною відкривався єдиний шлях: Австралія. В місті були агентства, які вербували робітників для австралійських шахт і відправляли їх на далекий материк. Багатьох молодих австралійських шахтарів мобілізували в армію, і компанії всіма силами намагались навербувати на їхнє місце таких бідолах, як я. Агенти не цікавились ні національністю, ні минулим, ні навіть документами тих, хто виявляв бажання їхати. Досить було підписати договір на п'ять років, і пароплав відвозив тебе на край світу. Я вирішив добровільно поїхати на каторгу в цю далеку й невідому країну.

Коли я поділився своїм наміром з Мехмедом-ага, він сумно глянув на мене й промовив:

— Австралійські шахти — це гірше, ніж пекло. Невже ти вирішив живим у пекло лізти?

— У мене немає іншого вибору.

— Чому ж? Можеш поїхати на плантації на острови Індійського океану. Там хоч працюватимеш на сонці й дихатимеш свіжим повітрям. Все ж краще, ніж під землею. Мені траплялось бачити тих, що повертаються а австралійських шахт: одна шкіра та кістки, неначе з того світу…

— У мене здоров'я міцне, якось витримаю, — наполягав я на своєму.

Мехмед-ага сумно похитав головою й зітхнув:

— Ну що ж, коли так, то їдь. Тільки знай, що це безумство.

Нічого не скажеш, безумство, але чужий хліб, який я мусив їсти, не ліз мені більше в горло. Треба було працювати. Безробіття — найтяжча з усіх хвороб. Краще вмерти, ніж жити, як жив я.

— Гаразд, — погодився Мехмед-ага. — Не буду тобі заважати. Є в мене знайомий агент, який вербує робітників для однієї англійської фірми. Поговорю з ним.

За кілька днів Мехмед-ага покликав мене й сказав: — Прибув один англієць, мій давній приятель, його яхта стоїть біля Старої пристані. На Кокосових островах, десь в Індійському океані, у нього власні плантації. Цей англієць погодився взяти тебе хавілдарем, наглядачем. Йому сподобалося, що ти — хекім, лікар. Хоче з тобою порадитись, яких ліків узяти з собою. Сьогодні ввечері прийде… Але я все одно не радив би тобі їхати. Далеко звідси Індійський океан, важко буде назад повернутися.

— Поїду хоч на край світу! — збуджено вигукнув я. — Набридло мені тут байдикувати.

Мехмед-ага глянув на мене, і в його очах промайнула тепла іскорка.

— Я тебе розумію, хлопче. Примусове безробіття може довести до божевілля. Одного не забувай: далеко від батьківщини земля під ногами починає хитатися…

— Зайва тисяча кілометрів справи не змінить, — промовив я.

Старий турок знову сумно глянув на мене.

— Молодий ще ти, нетерплячий. Але пам'ятай: молодість — це сила, а сивина — мудрість. — Мехмед-ага зітхнув і додав: — Послухай моєї поради, не укладай з англійцем договору більше як на рік. Залиш собі щілину, щоб можна було з пекла живим вибратись. Або краще я сам домовлюся про все з Смітом. Англієць дуже цікавий, закидає питаннями з головою, але якось викрутимось. Що б він не питав, ти, перш ніж відповісти, глянь на мене. Якщо я дивитимусь тобі прямо в очі — кажи правду. Той, хто каже правду, не стидається дивитись людям в очі. Якщо посміхатимусь — можеш говорити, що хочеш, твоя воля: посмішка ні до чого не зобов'язує, правда ж? Але якщо я потуплю очі і гладитиму бороду — обов'язково збреши Сміту. Він не дізнається, де в твоїх словах правда, а де ні.— А навіщо брехати? Я ніколи не робив нічого такого, за що доводилося б червоніти.

— Невже признаєшся, що втік з батьківщини? — запитав Мехмед-ага.

— Признаюсь, бо воно так і є. Мехмед-ага добродушно посміхнувся:

– Іноді правда буває гірша за брехню, а брехня — краща за правду… Та ось і сам Сміт. Він прийшов раніше, ніж ми домовлялись, а це значить, що ти йому потрібен. Ти посидь у своїй кімнаті, я тебе покличу. І не забувай моїх порад.

Справді, кроки містера Сміта лунали вже зовсім близько за перегородкою. Я непомітно зайшов у свою кімнатку і сів біля вікна. Надворі стояла спека. Нерухомо висіло важке пальмове листя. Крізь кущі троянди виблискувало море. В тіні смоковниць походжали пави. Ні, не такою уявляв я собі вогненну Африку, що хвилювала мої юнацькі сни. Та Африка була оманою, створеною чарівниками пера.

До вікна тихо, навшпиньках підійшов офіціант Ібрагім.

— Тобі пощастило, друже, — сказав він. — Іди, Мехмед-ага кличе.

Коли я зайшов, старий турок з англійцем сиділи на тапчані. Перед ними на маленькому столику стояла холодна закуска і дві пляшки: з вином — для англійця і з коньяком — для Мехмеда-ага (коран не дозволяє мусульманам вживати вино).

Містер Сміт був високий і худий, як жердина. Його довгасте обличчя не виражало нічого, крім непорушного спокою. Сталево-сірі очі дивились гостро й пронизливо. Погляд був неприємний і підозріливий. Здавалося, що Сміт оглядає мене так, як цигани на ярмарку оглядають коней.

Мехмед-ага вказав на вільний стілець, і я сів напроти нього, як ми й домовились.

— Ось і мій хекім, — добродушно сказав турок, наливаючи в мою склянку вина. — Розмовляйте, хекім говорить по-англійському.

Я ще раз глянув на гостя. Обличчя Сміта здавалося таким, як у людини, що хронічно недоїдає, але шкіра була майже без зморщок. Старість ще не встигла залишити на ній своїх сумних слідів. І хоч волосся у Сміта було зовсім сиве, віку англійця я ніяк не міг визначити. На мене посипалась ціла злива запитань, ніколи було навіть глянути на Мехмеда-ага. Щоб ненароком не дати маху, мені доводилось бурмотіти щось невиразне, як-от: «О сер…», «Ні, сер…»

— Стривай, стривай, друже, — спинив старик надто цікавого англійця. — Мій хекім не так добре володіє англійською мовою і може розгубитися. Часу в нас доволі, куди поспішати? Говори повільніше. Дозволь йому, перш ніж відповісти, запитати у свого серця. Бо найщиріші ті слова, що виходять з серця.

Плантатор почав усе знову. Тепер уже, перш ніж відповісти, я поглядав на Мехмеда-ага, який то гладив бороду, то лукаво посміхався. Але незабаром містер Сміт знову підвищив темп.

— Чому ви покинули батьківщину? — запитав він, намагаючись з виразу мого обличчя відгадати справжню причину. — Певно, якась авантюра, помилка молодості?

— Ні, сер.

— Розумію. О молодість, молодість! — обернувся англієць до Мехмеда-ага. — Старі осуджують твої витівки і все-таки шкодують, що не можуть їх повторити. Що ви полюбляєте? Вино?

— Ні, сер…

— Карти?

— О сер…

— Жінок?

— Ні, сер…

— На Кокосових островах нічого цього немає. Попереджаю.

— Розумію, сер…

— Там тільки тубільці… Чорні, тонконогі, брудні…

— Любий друже, ти перебираєш міру, — втрутився. Мехмед-ага. — Не забувай, що маєш справу з хекімом.

— Звичайно, звичайно! — штучно посміхнувся англієць. — Пан напівлікар, хоч це треба ще перевірити. Ви вмієте лікувати малярію?

— Так, сер.

— Назвіть її ознаки.

— Підвищена температура через день, від 38 до 41 градуса. Її супроводить біль у всьому тілі, особливо в хребті; інколи кінчається паралічем.

— Досить. Ліки?

— Тридцять таблеток хіни, по шість щодня, через кожні дві години, або вісім хінних ін'єкцій; після цього п'ятнадцять таблеток атебрину, по три щодня…

— Досить! — вигукнув Мехмед-ага, і його обличчя аж порожевіло від задоволення. Досі він, мабуть, побоювався за мої знання в галузі медицини і тепер радів, що я з честю витримав іспит. Переможно глянувши на англійця, дідусь вів далі. — А тепер поговоримо про умови. Так, так, старий друже, про умови… Хекім укладе договір тільки на рік — і жодного дня більше. Це буде першим пунктом договору. А в другому — визначимо платню. Скільки даєш? Кажи, тільки по совісті. Ти ж бачиш, якого я тобі лікаря знайшов!

Містер Сміт, кашлянувши без потреби, промимрив:

— Так, так, по совісті… Я укладаю договори щонайменше на три роки, але для нього зроблю виняток. Заради тебе, друже Мехмед… І плататиму йому по дванадцять фунтів стерлінгів щомісяця — знову-таки заради тебе. Я за друга в вогонь і в воду полізу. Чого ти хитаєш головою, Мехмед-ага? Може, скажеш, мало? Я своєму найвірнішому хавілдареві плачу по п'ятнадцять фунтів! А що являє собою цей юнак? Задача з багатьма невідомими. Я не знаю його здібностей. Але заради тебе, старий друже, я погоджусь і на п'ятнадцять фунтів.

Містер Сміт подав мені договір, і я підписав його. Одержаного авансу вистачило, щоб заплатити борг доброму Мехмедові-ага і запастись для далекої подорожі найнеобхіднішими речами. З принизливим становищем покінчено, попереду — безвість…

Разом з містером Смітом ми накупили хіни, хінних ампул, атебріну, риванолу та інших медикаментів. Потім я зайшов до книгарні, купив карту й поспішив до своєї комірчини. Серце в мене завмирало, коли я шукав далекі, невідомі мені Кокосові острови. На карті вони були позначені кількома ледве помітними крапочками серед Індійського океану, на південний захід від острова Ява, на 94°33′ східної довготи і 20°5′ південної широти. Я виміряв відстань від Александрії до Кокосових островів: треба було пройти кілька тисяч кілометрів Суецьким каналом і Червоним морем, а потім ще стільки ж Індійським океаном. Подорож на маленьких пароплавах нудна і одноманітна.

Та не нудьга лякала мене. Інший біль ятрив моє серце. Жорстокі обставини штовхали мене все далі й далі від рідної землі. Коли ж цьому настане край?

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Відплиття. Суецький канал і Червоне море. Індійський океан. На екваторі. Що розповідає іспанський географ про острів Тамбукту. Ураган. Катастрофа.

Мотор, наче живе серце, стукотів на дні яхти, легенький попутний вітер надував паруси, і місто, де живуть люди п'ятдесяти національностей, повільно зникало за густими пальмами, що височіли вздовж берега.

Що можна сказати про це місто? Я ночував там на брудних вулицях, копирсався в покидьках, шукаючи скоринку хліба. Я зазнав у ньому стільки горя! І все-таки, коли його будинки зникали, потопаючи в зелені пальм, я підняв руку й махнув хустиною. Там залишалася. щира людина, яка допомогла мені в найтяжчу хвилину мого життя. А саме місто було мені чужим. Для багатих там усі двері були відчинені, особливо для багатих англійців, які в той час почували себе справжніми хазяями Єгипту. А що вже говорити про американців! Вони завжди приходять з «хорошими» намірами, все розглядають, вивчають, пропонують свою «безкорисливу допомогу», планують різні таємні і явні союзи. А коли їм не пощастить — не впадають у розпач і починають все спочатку. В цьому янкі неперевершені.

Я попрощався з повноводним Нілом, із стародавніми пірамідами й таємничим сфінксом, з легендами про Цезаря й Клеопатру, з усім, чим пишається ця країна; попрощався мовчки, без сліз і прокльонів, тільки зітхнув, та й годі.

Вітер із суші спочатку надував паруси, але як тільки ми ввійшли в Суецький канал, враз ущух. Порт-Саїд, Суец… Низенькі голі береги, жовті піски, пекуче сонце і лише де-не-де поодинокі пальми… А де ж незаймані джунглі? Де леопарди, слони й крокодили, прудкі газелі й красуні зебри, довгошиї жирафи і люті леви? Де ж ті мавпи, що стрибають на кожній сторінці екзотичних романів про Африку? Щоб побачити якусь із цих тварин, треба пройти сотні кілометрів у глиб країни, а деяких і взагалі не зустрінеш, бо людина вже давно їх винищила. Багато страхіть читав я колись про Африку, і захоплюючі описи окриляли мою фантазію. Тепер же, побачивши цей материк зблизька — хоч не весь, а лише його куточок, — я розчарувався. Ні, не в Африці, а в тих, що пишуть екзотичні романи про Чорний континент, не маючи про нього ніякого уявлення. Земля разючих контрастів, де чергуються убогість і багатство природи, де серед пекучих пустель зеленіють прохолодні оазиси, скелясті гори переходять у непролазні джунглі, а жовті одноманітні хвилі дюн — у квітучі долини, де спеку дня змінюють нічні холоди,[3] земля незліченних багатств і неймовірної бідності — ось яка Африка!

Яхта повільно пливла водами Червоного моря. Вітер ані дихне. Море застигло. Воно зовсім не червоне, так само, як і наше Чорне море не чорне. І все-таки ці назви не є плодом примхливої фантазії старих географів; вони досить правильно визначають характер і особливості цих морів. Чорне море, наприклад, восени і взимку дуже бурхливе. Колись, ще до винаходу парової машини, воно було під час бурі дуже небезпечним для мореплавців. Багато кораблів затонуло в його глибинах, і тому стародавні мореплавці назвали море «чорним». Та й вода в ньому досить темна, особливо взимку. А Червоне море на мілині вздовж берега і справді забарвлене в червонуватий колір, особливо в затоці Тор. Дно затоки вкрите мікроскопічними водоростями, які виділяють клейку яскраво-червону речовину.

Над морем стояла тропічна спека.

Яхта містера Сміта, мов білокрила чайка, розрізала грудьми морську гладінь. На щоглі майорів строкатий англійський прапор. Блискучі мідні поручні на борту, синій капітанський місток, пофарбовані в жовтий колір щогли, елегантно мебльовані каюти хазяїна і салон для гостей свідчили про багатство і розкіш. Яхта була схожа на невеликий плавучий палац.

В салоні яхти містилась добре впорядкована бібліотека з п'ятисот красиво оправлених томів. Тут стояли поруч книги Байрона, Вудсворта, Мільтона, Шеллі, Томаса Моора… Щоправда, для містера Сміта важливішим був паркет на яхті, застелений коштовними килимами, і меблі з червоного дерева, обтягнуті чорною шкірою. Але найслабшим місцем Сміта залишалася все-таки кухня: тут усе виблискувало чистотою.

Так, містер Сміт створив собі казкові умови. Не дивно: маючи такі гроші, можна придбати що завгодно. Одного тільки бракувало англійцеві: безсмертя, — адже його ні за які гроші не купиш. Уявляю, як почував би себе містер Сміт, коли б хтось сказав, що трапиться з ним і його яхтою всього через декілька днів. Переляканий, він схопився б і гукнув капітанові: «Назад, до Суеца!» Але Сміт спокійно сидів із сигарою в зубах на м'якому дивані або напівлежав у шезлонгу на палубі в тіні шовкової парасолі і задумливо дивився на сині хвилі моря. Тільки три чоловіки мали право заходити в покої нашого хазяїна: капітан яхти, який тричі на день інформував його про кількість пройдених миль, повар, що тричі на день приносив йому їсти, і я як домашній лікар.

Наймані раби, що душилися в трюмі, як вівці в кошарі, тричі на день виходили на палубу подихати чистим повітрям. А решту часу вони лежали в трюмі, задихаючись від смороду й випарів. Легенький вітерець, що інколи приємно освіжав нас на палубі, до них не доходив. Вони були робочою худобою плантатора і мусили терпіти все мовчки, без нарікань. Коли робітників випускали на палубу, плантатор, гидливо скривившись, поспішав замкнутися в своїй каюті…

Минувши Суец, ми попливли понад африканським берегом, на якому височіли гірські хребти і зрідка траплялися привітні арабські села, що біліли на узгір'ях. Потім ми відійшли від африканського берега й попливли понад берегами Саудівської Аравії. Тут берег низький і піщаний, ніде не побачиш ні деревця, ні травинки. Вдалині, кілометрів за сімдесят від моря, синіють високі гори, тільки де-не-де вкриті бідною рослинністю. Взагалі Аравія — пустеля і через те малонаселена. Можна проїхати сотні кілометрів, не зустрівши на своєму шляху жодного селища.

Джідда була першим містом Аравії, де Сміт побажав зупинитися. Крім сорока тисяч корінних жителів, тут можна побачити людей з усіх кінців світу, особливо мусульман-паломників, які через Джідду прямують до священного міста Мекки.

Джідду ми залишили ввечері, коли заходило сонце і промені його були не такими палючими. Залишилися позаду й інші міста, розташовані вздовж аравійського узбережжя: Ходейда, Моха, Аден.

В Адені ми востаннє поповнили свої запаси продуктів і пального на весь довгий шлях, що чекав нас попереду.

З Адена яхта взяла курс на мис Гвардафуй, де сомалійський берег круто повертає на південний захід. Ми ж повернули на південний схід, і незабаром Африка була вже за кормою. Але сині гірські вершини ще довго вимальовувались на горизонті.

І ось Індійський океан. Куди не глянеш — скрізь тільки вода. Легенький вітер брижив поверхню. Яхта повільно просувалася безмежною водною пустелею вперед, залишаючи за собою доріжку, вкриту білосніжною піною.

Капітан виявився людиною балакучою. Він годинами розповідав мені про свої пригоди в усіх кінцях земної кулі. Але старому вовкові, певно, десь добре поскубли боки. В порівнянні з великими торговельними суднами, які він водив у молоді роки, яхта містера Сміта здавалась йому жалюгідним коритом. Але тепер вона була єдиним притулком, до того ж досить зручним. Старий моряк не мав ні домівки, ні власної сім'ї, бо він не любив суші і ніколи не затримувався на одному місці більше трьох днів.

— Справжній моряк почуває себе добре тільки в морі, — говорив Стерн, посмоктуючи голландську пінкову люльку. — На суші приємно відпочити день чи два, а море ніколи не набридає. Вам, жителям суші, воно здається одноманітним і сірим, як нудьга. О нещасні! Хіба ви не бачите, як хвилі щомиті змінюють своє забарвлення? Прислухайтесь, лишень, до їхньої пісні: вона щоразу нова й незрозуміла.

Так говорив старий Стерн. Та коли б капітан знав, що з ним трапиться через кілька днів, він би, певно, змінив свою думку про сушу, а музика хвиль, якою він так палко захоплювався, здалася б йому схожою на траурний марш.

Стерн був цікавим співбесідником, і я охоче слухав його. Розповіді капітана скорочували жаркі дні, а свіжими ночами було легше дихати. Та дням і ночам не було кінця, як не було кінця і водній пустелі.

Одного разу капітан несподівано для всіх віддав матросам команду опустити паруси й кинути якір. Потім покликав повара, що, засунувши руки в кишені, тинявся по палубі, і наказав йому відкрити трюми, де сиділи в духоті найняті робітники.

— Перетинаємо екватор, — пояснив мені капітан. — За давньою морською звичкою, той, хто вперше перепливає через екватор, обов'язково повинен викупатись. У моря свої закони, сер…

Робітники один за одним виходили із своєї в'язниці і з галасом стрибали у воду. Почувши на палубі тупотіння і веселий гомін, містер Сміт піднявся наверх і суворо запитав:

— Що це за гамір, Стерн? Що означає ця біганина?

— Екватор, сер, — відповів капітан. — Будь ласка, викупайтесь і ви. Гей, Джоні! — гукнув він до юнги. — Напусти в ванну містера Сміта морської води. Та скажи й поварові, нехай іде купається, бо якщо я вже доберусь до нього, то ця бочка з лоєм полетить у море догори дном!

Містер Сміт насупився, проте, нічого не сказавши, пішов до своєї каюти. Стерн переможно посміхнувся.

Вітер знову надув паруси. Накренившись трохи на лівий борт, яхта плавно мчала вперед.

Давно вже за синьою стрічкою горизонту розтанули останні обриси Мальдівських островів. Нудно довго їхати морем, коли навкруги не видно берега. Але капітан Стерн не нудьгував. Він годинами просиджував на містку, замислено вдивляючись у водний простір. А вечорами, коли спека трохи спадала і прохолодний вітерець приємно освіжав наші спітнілі тіла, капітан повільно ходив по палубі, схиливши голову, і тільки попихкував люлькою. Про що він думав у такі хвилини? Можливо, про життя, яке непомітно відлітало, мов зірваний вітром листок?.. Багато років капітан блукав по світу. Та всьому приходить кінець. Йому вже за п'ятдесят, а для людини такого віку тільки сім'я може бути втіхою.

У капітана Стерна сім'ї не було, і сум за незвіданим щастям огортав його дедалі частіше. В ці вечірні години я уникав турбувати капітана. Я знав: журба за минулим для нього приємніша, ніж гіркота нинішнього життя.

Спершись об щоглу, я милувався заходом сонця, а потім, сказавши капітанові на добраніч, ішов спати.

Екватор ми перетинали на 73° східної довготи. До Кокосових островів лишалося ще близько двох з половиною тисяч кілометрів, і на всьому цьому шляху, як свідчила карта, не було жодного острова. Одноманітна картина океану почала вже набридати мені, але я тішив себе думкою, що на Кокосових островах з їх чудовою, розкішною тропічною рослинністю нудній одноманітності настане кінець.

Якось я запитав у капітана, що являють собою Кокосові острови.

— Нічого цікавого, — відповів він. — П'ять маленьких коралових островів. Але від багатьох інших безлюдних атолів ці острови відрізняються тим, що вони засаджені кокосовими пальмами. Через те й звуться Кокосовими. Люди зробили їх придатними для життя, побудували там селища. Без людей острови й досі були б голими безплідними скелями.

— А хто вперше посадив там кокосові пальми? — запитав я.

— Англієць, — не без гордощів сказав капітан. — Олександр Гер. У 1823 році він привіз на своєму кораблі з Батавії душ десять малайців — чоловіків і жінок — і створив на одному з островів плантацію кокосових пальм. Через три роки інший англієць — капітан Росе — оселився на другому острові. Гер дуже погано поводився з малайцями, і вони повтікали до Росса. А Гер лишився без робочої сили і незабаром виїхав з островів. Росе виявився не кращим за свого попередника, і малайці хотіли його вбити, але капітанова дружина-малайка врятувала його… Та все це дуже довга історія, чи варто вам її розповідати? Головне те, що один з п'яти островів тепер належить містерові Сміту. Щороку він кілька місяців живе на своєму острові. Як тільки в Англії випаде сніг, Сміт сідає на яхту й вирушає туди, щоб провести зиму на півдні. Він береже своє здоров'я, хоче довше насолоджуватися життям…

Капітан замовк і втупився очима в далечінь.

— Острови, певно, дуже красиві, — сказав я.

— Чому ви так гадаєте?

— Якщо містер Сміт живе там по кілька місяців щороку…

— Навпаки, вони зовсім некрасиві, — відповів капітан, — низькі, рослинність убога. Тільки кокосові пальми створюють тропічний пейзаж. Острови вулканічного походження — ті красиві: гори, долини, ріки, пишні рослини. А Кокосові острови — коралові.

— А дичина там є? — запитав я. — Наскільки я зрозумів, містер Сміт — завзятий мисливець.

— Так, він часто ходить на полювання в Англії, але на своєму острові — ніколи.

— Чому?

— Тому, що там водиться всього кілька порід птахів, та й тих мало. Містер Сміт міг би перебити їх за тиждень. Є кілька видів комах, є ще миші, завезені з Англії кораблями, які інколи заходять до лагуни, рятуючись від океанських бур. Оце й уся дичина.

Змальована капітаном картина аж ніяк не захоплювала мене. Я сподівався побачити на Кокосових островах розкішну тропічну рослинність, справжні джунглі, а виявилось, що кокосові пальми там — чи не єдиний вид дерев. А ліси та сади з однакових порід, якими б вони красивими не були, швидко набридають і вже не ваблять око. Мене втішала тільки думка про те, що я пробуду на Кокосових островах лише один рік…

На третій день після того, як ми перетнули екватор, подув рвучкий зустрічний вітер, і швидкість яхти набагато зменшилася.

— Коли ми доберемося до Кокосових островів, якщо будемо так повзти? — запитав я капітана.

— Через два тижні, не раніше. А з попутним вітром дісталися б значно швидше, — відповів старий моряк.

— А чому ви не заведете мотори?

— Нерви містера Сміта! Для Сміта час — це гроші, яких у нього — мов сміття, а нерви — життя, лічені роки. — І, окинувши поглядом небо, капітан стурбовано додав: — Щось горизонт затуманився, коли б урагану не було. В Індійському океані урагани страшні й дуже небезпечні.

Опівдні вітер несподівано вщух, паруси обвисли. На обрії з'явилися маленькі хмарки, які швидко зростали. Капітан не зводив з них очей, його обличчя стало суворим.

— Ходімо до містера Сміта, — сказав він і швидко попрямував до каюти хазяїна.

Містер Сміт, напівлежачи на дивані, курив сигару. Він навіть не поворухнувся, коли ми ввійшли.

— Насувається сильний ураган, сер, — стурбовано почав капітан. — Якщо налетить — поминай як звали і нас, і наше корито. Треба завести мотор і повернути на південь. Інакше потрапимо в саме пекло. Крім того, мені здається, що на південь від нас повинен бути острів, і ми можемо сховатися в його бухті.

— Що ви мелете, Стерн! — поблискуючи золотим зубом, сердито вигукнув містер Сміт. — Зупинили яхту при попутному вітрі тільки для того, щоб викупались оті з трюму, а тепер зібрались тікати від урагану, який вам просто привидівся. Яхта міцна, вона все витримає.

Але капітан наполягав на своєму:

— Коли б ви знали, що таке ураган в Індійському океані, то не говорили б так, сер! А втім, можете говорити все, що хочете, а я мушу виконати свій обов'язок. Гей, Джоні! Скажи, щоб завели мотор! Передай Пітерові, нехай змінить курс: прямо на південь! — Віддавши наказ, Стерн спокійно звернувся до плантатора: — Містер Сміт, ви мій хазяїн, але я капітан і повністю відповідаю за життя людей. Тридцять п'ять років я плавав на великих океанських пароплавах, багато бур стрічав на своєму шляху і знаю краще за вас, що таке ураган в Індійському океані. Я не боягуз, але навіщо ж доброхіть лізти в пащу смерті? Якщо ширина ударної хвилі урагану — п'ятдесят миль, ми врятуємось. Але якщо вона — сто миль, не гарантую. В такому разі тільки бухта може нас врятувати, якщо, звичайно, встигнемо до неї дістатися.

Містер Сміт насупився:

— Нісенітниця, Стерн! Про яку бухту ти говориш? Тут ніде немає островів. Глянь на карту!

Ми пішли до їдальні. Капітан узяв з полиці якусь товсту книгу, а містер Сміт розгорнув карту і ткнув пальцем туди, де мала бути яхта.

— Ось, дивись, — сказав він, окутуючи все навколо густою хмарою тютюнового диму. — Зараз ми знаходимось на 85° східної довготи і 6° південної широти, так же? І поблизу — жодного острова. Найближчий архіпелаг — Чагос — розташований миль за чотириста на захід від нас, а Суматра — приблизно за тисячу двісті на схід.

— Знаю, сер, — відповів капітан, поклавши на стіл ту саму товсту книгу в шкіряній оправі, яку щойно взяв з полиці. — Острова, про який я кажу, немає на карті, зате його дуже докладно описано в цій старій забутій книзі. Ось, читайте: «Острів Тамбукту розташований в Індійському океані приблизно на 84° східної довготи і 7° південної широти. Населення його — миролюбне плем'я занго, яке ставиться до білих з деяким недовір'ям; проте, якщо білим пощастить розвіяти їхні підозри, занго бувають дуже гостинними. Магелланові матроси, повертаючись з Молукських островів до Іспанії, кинули якір в єдиній бухті цього острова, небезпечній через велику кількість рифів та надводних скель, і провели там два тижні. Моряків так причарувала краса та багатство острова, що десятеро з них виявили бажання залишитись там назавжди. Доля цих десятьох невідома. Як розповідають матроси, що повернулись до Іспанії, жителі острова Тамбукту — дикуни, нерозвинені й наївні. Вони добре поставились до прибулих, дозволили їм поповнити свої запаси води та продуктів і взагалі були дуже гостинці, проте боялися білих, вважаючи їх за жителів Місяця. Занго бувають досить красиві, високі на зріст і стрункі, з темно-шоколадною шкірою та чорним волоссям. Одяг чоловіків і жінок занго дуже простий: кілька листків, нанизаних на вузенький ликовий пояс…»— тут капітан раптом закашлявся й замовк.

— Романтика! — мовив містер Сміт, але вже не так впевнено.

— Книга строго наукова, сер. — заперечив Стерн. — Її автор — сучасник Магеллана. Опис острова зроблено із слів Магелланових матросів, йому можна вірити. Більше того: про існування Тамбукту знав сам Байрон. Прочитайте «Дон-Жуана»…

— Гаразд, гаразд! — посміхнувся Сміт. Останні слова капітана остаточно переконали його.

— Та навіть коли б такого острова й зовсім не було, — додав капітан, — ми тільки виграємо, якщо пощастить уникнути урагану.

— Роби, як знаєш, — махнув рукою плантатор.

Ми з капітаном піднялись на палубу. Яхта взяла курс прямо на південь. Хмарки на обрії швидко росли й мінилися: то вони були білі, а тепер стали похмурими, темно-синіми. Повіяв тихий вітерець, але враз ущух, мов сумне зітхання. Настала нестерпна задуха.

— Буде дощ. — звернувся я до капітана, який тривожно вдивлявся в каламутну синяву хмар.

— Дощ, кажеш? За годину-другу стихія розбурхається, як скажена; розколеться небо, і злива рине мов з відра. Та не дощу треба боятися. Урагану, сер! Розгуляються такі хвилі, яких ти зроду не бачив. Дай боже сили й нам, і бідолашній яхті!..

І справді, за якусь годину сонце сховалося за хмарами. Вода стала чорною. Блискавка роздерла пітьму, і океан на мить спалахнув, але грому не було. Над нами повисла загрозлива тиша. Це було затишшя перед бурею. Трохи згодом до нас докотився важкий гуркіт, неначе десь далеко-далеко, за обрієм, боролись велетенські страховиська. Новий подих вітру, мов зітхання, що вирвалося з грудей океану, приємно торкнувся мого спітнілого чола й надув паруси. Яхту хитнуло, спочатку злегенька, потім почало гойдати все дужче й дужче…

— Перший провісник, — сказав капітан і, повернувшись до Джоні, малого юнги, наказав йому залізти на велику щоглу й подивитись, чи отой темний клубок на горизонті, бува, не дим якогось пароплава.

Тільки тепер я помітив далеко попереду темну кулясту масу, схожу на клуби диму. «Коли б це був пароплав», — подумав я. Але голос юнги мене розчарував:

— Хмара!

Я глянув угору й остовпів: Джоні стояв на самій вершині найвищої щогли й гойдався разом з нею туди й сюди, неначе десятиметровий маятник велетенського годинника. Хвилі вже були чималі, і яхту то підіймало вгору, то знову кидало в безодню. Джоні літав у повітрі, мов птах, описуючи широку дугу, а глибоко-глибоко під ним бурхали пінясті хвилі, готові кожну мить поглинути хлопчика.

— Злазь! — гукнув до нього капітан.

Юнга швидко спустився вниз і підійшов до нас. Він був білий мов полотно.

— Новачок ще, але звикнеш, — поплескав його по плечу капітан.

В очах у Джоні спалахнули іскорки: хлопець був гордий, що сам капітан похвалив його за сміливий і небезпечний вчинок.

Несподіваним поривом вітру мене так штовхнуло, що я ледве не впав. Яхта піднялася високо вгору, заскрипіла і стрімголов полетіла вниз. Пролунав оглушливий тріск — це судно грудьми вдарилось об воду, і гребняста хвиля, грізно ревучи й пінячись, накрила носову частину яхти. Та за хвилину гострі груди корабля знову піднялись над хвилею і розрубали її навпіл.

— Починається! — вигукнув капітан і наказав юнзі й помічникові опустити паруси.

Мені його накази здавалися надто лаконічними й незрозумілими: «Штурмовий трисель!», «Клівер!», «Грот!» Так звались різні паруси. Але Джоні з помічником повара чудово розуміли капітана, швидко опускали паруси і міцно прив'язували їх до щогл.

Це був ураган страшної сили. Небо щільно затягло чорною хмарою, довкола стало темно, як уночі, хвилі дедалі більшали. Один з парусів середньої щогли, який, певно, був погано прив'язаний, раптом напнувся, вітер засіпав його, роздер і шпурнув у море, мов непотрібну ганчірку. Капітан кинувся до інших парусів, але вони були згорнуті, мов солдатські шинелі, і міцно поприв'язувані до щогл.

Океан скаженів; хвилі пінилися, з оглушливим тріском налітали на яхту, немовби гралися з нею. Вода під нами вирувала й кипіла, як у велетенському казані, розжареному пекельним вогнем. Ухопившись за грот-щоглу, я з жахом дивився на стихію. Вали котились один за одним, люто накидаючись на яхту, але суденце, підкоряючись керму, яке міцно тримав у дужих руках Пітер, мужньо відбивало їхні несамовиті атаки… Ураган кожну мить міг відірвати мене від щогли і кинути в безодню. В інтервалі між двома хвилями я кількома стрибками дістався до дверей кают, але вони були замкнені. Тоді я згадав про каюту на капітанському містку й побіг туди. За мною — я добре чув — мчала велика хвиля. «Якщо наздожене, — промайнуло в голові, — змиє з палуби, мов трісочку, і тоді — кінець…» Хвиля й справді наздогнала мене, залила по самі груди, але я вже тримався за поручні містка. Як тільки хвиля відкотилась, я вскочив у каюту й зачинив за собою двері.

Отже, мені пощастило врятуватись од хвиль, але ж на палубі лишились інші: капітан, Джоні, помічник повара. Що буде з ними? Виглянувши в слюдяне віконце, я завмер. На палубі, міцно тримаючись за мідні поручні борту, навколішки стояв капітан; хвилі, налітаючи одна за одною, били його й заливали з головою. Але Стерн не здавався.

Яхта тряслася й тріщала. Вітер шаленів. Хмари осіли до самої води й накрили яхту. Я знову виглянув у віконце — де ж капітан? Невже старий моряк спасував перед хвилями?! Невже сліпа стихія перемогла розумну істоту — людину, яка ось уже стільки віків вважає себе володарем морів і океанів? Але ні, капітан ще не здався. Я вглядів Стерна, коли він, звівшись на ноги, збирався головою, мов бугай, зустріти нову хвилю. Ось вона, здавалося, поглинула капітана. Та коли хвиля прокотилася далі, я знову побачив його. Стерн лежав на тому самому місці, вхопившись за поручні. Морський вовк не збирається дешево віддавати своє життя! Ось він знову підводиться, лізе до містка, але хвилі знову збивають його з ніг і відкидають назад.

Капітанові треба допомогти, але ж як? Понишпоривши по каютці, я знайшов під лавою вірьовку і кинув один кінець Стерну. Він упіймав його і обв'язався вірьовкою. В цю ж мить хвиля налетіла на палубу, вдарила у відчинені двері каюти і залила мене з ніг до голови. Все потонуло в непроглядній темряві, наче нитка, що зв'язувала мене з навколишнім світом, враз обірвалась. Але як тільки хвиля спала, я отямився й почав тягти вірьовку на себе. Капітан повернувся й поповз до мене. Нарешті він доповз до каюти й зачинив за собою двері.

— Чому ви не спустилися в нижні каюти? — важко дихаючи, запитав Стерн.

— Там двері замкнені, — відповів я.

— Замкнені? Не може бути!

— Кажу ж вам, замкнені, — повторив я.

— Це Сміт! Тільки Сміт здатний на такий злочин! — нахмурившись, промовив капітан.

Буря несамовито завивала, вода під нами клекотіла, яхта тріщала й безпорадно металась у всі боки, мов трісочка.

— Та й міцна ж, сто чортів! — промовив Стерн. — Але якщо ураган не вщухне, всього можна сподіватись. Коли б тільки троси керма не обірвалися. Без керма Пітер не зможе тримати яхту проти хвиль, вони почнуть бити в борти і потрощать наше корито. Ви любите життя?

— А хто ж його не любить? — зітхнув Я.

— Помирати нікому не хочеться, та все одно всі помремо. Ви плавати вмієте?

— Вмію і дуже добре.

— Навіть дуже добре? — іронічно засміявся капітан. — Що ж, чудово! На випадок катастрофи спробуйте протриматись на воді якомога довше. Кожна виграна година все-таки краща за смерть.

Думка капітана була правильна, але в його голосі я відчув іронію і дуже здивувався. Нам загрожує велика небезпека, а він жартує.

— А до острова Тамбукту далеко? — запитав я, побоюючись, щоб капітан не вважав мене за боягуза.

— Не знаю. Хвилі потішаються над нами, як їм заманеться, важко сказати, куди нас однесе.

Капітан замовк і сів на лаву. Я запитав про Джоні та помічника повара. Вони забрались у трюм до робітників. Значить, встигли врятуватись.

— Цікаво, як себе почуває зараз містер Сміт?

— Не знаю, — буркнув капітан. — Мабуть, читає про острів Тамбукту, а може, й «Дон-Жуана» перегортає… — І, грюкнувши кулаком по стіні каютки, гнівно закричав: — Негідник! Як у нього вистачило совісті замкнути двері! Ні, людина на таке нездатна, сер! Ні, ні, це тільки він міг таке зробити!

— Ніяк не збагну, навіщо він замкнувся? — запитав я.

— Навіщо, питаєте? Щоб не натекло води, коли хтось відчинятиме двері. Щоб не помокли килими!

Вдарила нова хвиля, і наша каютка жалібно затріщала. Капітан виглянув у віконце й знову сів, стомлено зсутулившись.

— Схоже на те, що тут доведеться просидіти всю ніч. Та що там… може, більше й не побачимо світу божого…

— А ви певні, що яхта не витримає? — здригнувся я.

— Зовсім не певен. Але все-таки яхта міцна, з залізним драфтом.[4] Містер Сміт любить життя і не пошкодував грошей.

Настала ніч. Слюдяне віконечко почорніло, неначе хтось обляпав його тушшю. Буря не вщухала. Навпаки, хвилі, мов роздратовані хижаки, ще лютіше напирали на яхту. Капітан притулився спиною до стіни й заплющив очі.

— Хочете заснути? — запитав я.

— Спробую. Якщо будемо тонути, розбудіть і мене.

— А як же ваш обов'язок? Адже капітан не має права залишати корабель у небезпеці.

— Не хвилюйтесь, я свій обов'язок виконаю до кінця. Пітер дуже добре справляється з кермом, а мені треба трохи поспати, щоб зібратися з силами. Не ті вже літа, хлопче, дуже швидко стомлююсь. Раджу й вам зробити те саме. Ляжте в кутку й подрімайте. Це дуже корисно.

Я сів на підлогу й сперся об дощану стіну. Палуба під нами здригалася. Заснути я так і не зміг, але відчув, що тіло моє відпочиває. Шкода тільки, що не можна пробратися до їдальні. А в своєму ліжку чи на дивані в кают-компанії я почував би себе набагато краще. Містер Сміт сидить собі десь, попиває віскі і курить сигару, а це все-таки приємніше, ніж захлинатися солоною водою. Чи, може, плантатор зараз думає про свою дружину та дітей? Якщо Сміт загине, вони одержать у спадщину його багатство, над яким він тремтів увесь вік.

Капітан теж не спав. Та й як ти заснеш, коли під тобою справжнє пекло! Він раптом запитав мене, чи я вірю в загробне життя. Сто чортів! Знайшов час для жартів!

— Що таке смерть? — міркував Стерн уголос. — І що залишається від людини після смерті? Згадка про її діла? Припустімо, але ж які діла у мене? Ні хороших, ні поганих. Як на вашу думку, чи є загробне життя?

— Досить! — гаркнув я в нестямі. — Напевно, у деяких людей смерть, перш ніж відібрати життя, відбирає розум.

Капітан не образився.

— Добре вам, — бубнів, він у своєму кутку. — Ви людина невіруюча, тому й не думаєте — є загробне життя чи немає. А от я — зовсім інше. Сумніваюсь і в тому, в що вірю, і в тому, в що не вірю. Але найгірше — це те, що в мене немає тютюну. А без тютюну я завжди починаю філософствувати. Та ще як згадаю, що містер Сміт десь там попихкує сигарою і тягне віскі, — у мене аж жижки починають дрижати. Гад! Аби можна було добратись до палуби, я б двері в кубрику виламав! — капітан аж кипів від обурення. Потім, трохи заспокоївшись, повів далі:— Доки триватиме цей кошмар? Буря розходилась, може, і на всю ніч. А в мене ані грама тютюну! Уявіть собі тільки, що це значить для курця! Мука, страшенна мука! Чому ви мовчите?..

В цю мить пролунав оглушливий тріск. Сильний удар трусонув яхту, вона підстрибнула і впала на щось тверде. Дверцята капітанської каюти, з шумом розчинились, а саму каюту зірвало з палуби і разом з нами кинуло в море… Все сталося так несподівано й швидко, що я опам'ятався тільки глибоко у воді. Тиша і спокій, які панували тут, здалися мені страшнішими за саму катастрофу. «Смерть», — така була перша думка, що блискавкою промайнула в моїй свідомості. Але ж я був живий, і прагнення жити охопило мене з такою несподіваною силою, що я з усіх сил почав вибиратися на поверхню. Руки й ноги в мене були вільні. Я поплив угору, але безодня, здавалося, не мала кінця. Я почав задихатися. Коли б не свідомість, яка так гарячково працювала в цю мить, я б, певно, відкрив рота, щоб «дихнути», — і тоді б настав кінець. Але я подвоїв зусилля і якимось чудом вибрався на поверхню.

То була вперта, відчайдушна боротьба з смертю. Смерть підстерігала мене з усіх боків, виглядала з-за кожної хвилі, завивала над головою страхітливим ураганом і клекотом в морській безодні, але мені навіть на думку не спало здатися. Немає в світі істоти, сильнішої за людину, яка бореться з смертю. Вона протягом довгих тижнів може зносити голод і спеку, страшні фізичні страждання, але зрештою таки переможе. Любов до життя — могутня сила!

Запівніч буря вщухла, злива перестала, небо прояснилося. Почало світати. Я оглянувся навкруги. Вдалині синіла якась смуга. Земля! Земля!.. Я боявся вірити своїм очам, бо добре знав про міраж. Коли мандрівник помирає серед пісків пустелі від спраги, в маренні йому починають ввижатися пальмові оазиси і прозорі холодні струмки. Може, і в мене марення? Але синюватий міраж не тільки не зникав, а ще ніби й наближався до мене. Мені навіть почали вчуватися людські голоси й собачий гавкіт. Ой, що це таке? Скеля! І до того ж зовсім близько: за якихось півсотні метрів од мене! Ось іще одна!' І ще! Поступово погасли всі зорі, і в передранкових сутінках я чітко розглядів обриси високого берега, вкритого буйною рослинністю. «Врятувався!» — подумав я і, зібравшись з останніми силами, поплив до найближчої скелі.

Над океаном засяяли перші промені сонця. Лісистий берег, прорізаний річковими долинами, вимальовувався все чіткіше, неначе сам плив до мене. Скеля була вже зовсім близько. Тут мене чекала нова несподіванка: на хвилях погойдувалась стіна капітанської каюти, і капітан Стерн, тримаючись за неї, махав мені рукою.

— Ви самі? — спитав він. — Шкода, тільки ми й врятувалися. Коли б не ця будка, був би я вже сто разів на дні. Ех, старий я став для такої боротьби… Ну, беріться ось за цю ручку й відпочивайте.

Дощана стіна каюти плавала на воді, мов пліт. Ухопившись за неї, я раптом відчув смертельну втому. Поблизу плавало кілька дощок, зірваних з яхти, але самого судна не було й сліду. Воно потонуло, потягнувши за| собою всіх робітників, замкнених у трюмі, а разом з ними й плантатора.

Сонце підіймалося все вище, починалась тропічна! спека. Вітер порозганяв хмари, небо стало яскраво-голубим, хвилі вгамувалися. Тепер океан уже не здавався таким страшним і скидався на величезне синє дзеркало, на якому виблискували коштовні смарагди.

Відпочивши трохи, я залишив капітана й поплив до скелі. Хотілось якнайшвидше ступити на твердий грунт. Капітан, хоч і не любив суші, але теж поплив за мною.

На скелі ми знайшли Вільяма Грея, повара містера Сміта. Лежачи горілиць, він спав як убитий. Стерн розбудив його.

— О! — вигукнув Грей, побачивши нас, і знову заснув мертвим сном. Я вмостився на теплому камені, підклав руку під голову і теж заснув. Прокинувся від страшенної спеки. Повар ще й досі спав, а капітан, сидячи на сірому гранітному виступі, замислено дивився на зелену смугу берега, що виднілася зовсім недалеко від нашої скелі.

— Страшенно хочеться курити, — сказав він глухим голосом.

— А я б оце краще з'їв кілька бананів, сер, — обізвався, прокинувшись, Грей.

Острів був покритий густою зеленню. Вдалині вимальовувались сині контури гір, срібними смугами виблискували проти сонця численні водоспади.

Капітан перший кинувся у воду й поплив до берега…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На невідомому острові. Зустріч з дикунами. Тана Боамбо. Арешт.

Берег, покритий розкішною тропічною рослинністю, здалеку здавався не дуже високим, а насправді виявився скелястим і неприступним. Перед нами майже вертикально здіймалася сива гранітна стіна висотою щонайменше три-чотири метри. Місцями, де порода була м'якша, хвилі повимивали в березі глибокі темні печери. Довго плавали ми попід кручею, марно шукаючи місця, де б можна було вибратись на острів. Нарешті, коли всім уже здавалося, що останні сили вичерпані, ми допливли до вузенької мілкої протоки, яка вивела нас до невеликої, спокійної, мов озеро, затоки. Її пологі береги були вкриті густим лісом. Гілля дерев звисало до самої води. На другому боці біліла вузенька смужка піску, схожа на пляж. На піску стояло багато човнів, видовбаних із товстих стовбурів і схожих на вузькі довгі ночви з загнутими краями. Ми попливли на той бік і вийшли на берег.

Навколо не видно було живої душі, але човни свідчили про те, що десь поблизу живуть люди. Ми посідали під густим крислатим деревом. Грей вмить заснув, навіть не скинувши мокрого одягу, а ми з капітаном розляглися й порозвішували свій одяг на сонці. Згодом заснув і Стерн, вмостившись горілиць на теплому піску. Капітан важко дихав, втома геть знесилила бідолаху. Тільки я не міг заснути.

Куди не глянь — скрізь непролазний тропічний ліс. Високі дерева з гладенькими стовбурами сплітались угорі щільним шатром. Навколо тиша і спокій.

Радість, яка охопила мене після врятування, поступово переходила в неясний смуток. Дивлячись на тихі води затоки, я згадав батьківщину, близьких і рідних людей, які лишилися там. Хвилі життя виплеснули мене на цей тихий незнайомий берег, далеко від рідної землі, яку я щиро й палко любив. Любив її сині гори з бурхливими річками, глибокі ущелини й тихі долини, любив і великі міста, і маленькі села, і ту похилу хатину, вкриту зеленою від моху черепицею, і темну кімнатку, де народився. Чи доведеться побачити її ще раз?..

Раптом мої думки обрівались: якийсь чоловік вийшов з лісу й попрямував до човнів. Він був майже голий, тільки підперезаний вузьким ликовим поясом. Така сама плетена смужка проходила між ногами, підв'язана до пояса спереду й ззаду. Обличчя невідомого було чорне, мов натерте сажею, а шкіра тіла трохи світліша, темно-шоколадного кольору. Нічого не помічаючи, тубілець спокійно прямував до човнів, але, проходячи повз нас, раптом тривожно озирнувся і прислухався. Грей гучно хропів. Тубілець почув хропіння і зупинився. Я торкнув капітана й шепнув йому:

— Людина, сер.

— Де?! — схопився на лікті Стерн.

Тубілець рвучко обернувся. Помітивши нас, він, здавалося, остовпів. Потім відкрив рота, наче збирався гукати на підмогу, але з переляку в нього відібрало мову. Ми з капітаном підвелись і пішли до нього. Тубілець іще дужче перелякався, замахав руками і позадкував. Раптом зачепився за колоду, викинуту хвилею на берег, і впав горілиць на пісок. Тепер тільки бідолаха отямився, схопився на ноги й дременув до лісу. Він біг щодуху, але ноги загрузали в пісок по самі кісточки. Ми марно гукали, щоб він зупинився. Чоловік зник у лісі так само несподівано, як і з'явився.

Ми швидко вдяглися, розбудили Грея й пішли по слідах тубільця. В тому місці лісу, де він зник, серед густого гілля, переплетеного ліанами, вилася вузенька стежка. Обабіч стояли височенні крислаті дерева, обплетені густою сіткою ліан. Сонце ніколи не проникало крізь цю непроглядну зелену завісу. В лісі панувала півтемрява. Було тихо й вогко.

Раптом до нас долинули тривожні удари в бубон, неначе хтось гупав качалкою по ночвах, згодом пролунав протяжний крик. Ми переглянулись. Що це означає: радість чи тривогу?

Бубон замовк. Не чути було й вигуків. Ми почали обережно просуватися тропічним лісом далі і незабаром опинилися на рівному, добре втоптаному майданчику. Вишикувавшись півколом, тут стояло з десяток гостроверхих хатин, стріхи яких спускалися майже до землі. Передні стіни були сплетені з бамбука, двері теж. Високі кокосові пальми, хлібні та бананові дерева кидали на майдан густу тінь. Одразу ж за хатинами здіймалася височенна стіна лісу.

— Оселі тубільців, — промовив капітан. — Але де люди?

Людей не було. Ніде ні собака не гавкне, ні свиня не рохне, ні курка не кудкудакне. Я підійшов до однієї з хатин і заглянув крізь розчинені двері. В півтемряві розглядів під однією стіною широкі нари з бамбукового пруття, а попід другою, на лавках, теж з бамбука, стояло кілька горщиків, шкаралупини кокосового горіха, дерев'яний спис і стріли. На долівці посеред хатини ще тліло вогнище. В темному кутку висіла підв'язана ліаною до крокви корзина. На стіні над нарами виднівся людський череп. По спині в мене побігли мурашки, і я поквапливо відійшов геть.

— Обережно, ліс кишить дикунами! — гукнув мені капітан.

Тільки тепер я помітив за деревами кудлату голову тубільця. Заховавшись за товстим стовбуром, він пильно стежив за кожним нашим кроком. Неподалік від нього стояв ще один, тримаючи над головою спис. З-за іншого дерева виглядав третій тубілець з луком напоготові. Придивившись пильніше, я помітив за деревами по той бік хатин ще багатьох озброєних тубільців.

— Утікаймо! — шепнув Грей.

— Ні в якому разі! — заперечив капітан. — Якщо ми кинемося бігти, вони обов'язково нападуть. Треба відійти якомога спокійніше, без паніки.

Ми повільно попрямували до стежки, яка привела нас сюди.

Ввійшли знову в ліс. Несподівано перед нами виросло кілька тубільців з довгими дерев'яними списами в руках. Отже, шлях до берега відрізаний. Бігти навпростець теж неможливо: ліс непрохідний.

Ми повернулися назад на майдан. З лісу один по одному виходили тубільці й оточували нас з усіх боків.

Їх було близько тридцяти, всі озброєні списами, луками й стрілами, а нас тільки троє, до того ж з голими руками. Кожен з тубільців носив вузенький, сплетений з лика пояс. Обличчя їх були намазані чорною фарбою, в кудлатому волоссі стриміло барвисте пір'я, а в вухах висіли великі круглі серги, зроблені з черепашок. Тубільці мали жахливий вигляд. Списи вони тримали над головами, а за лівим плечем у кожного висів ще й лук. У декого були дерев'яні щити. З колчанів виглядали гострі наконечники стріл.

Рантом над нами просвистіла стріла. Капітан підняв руку, наче хотів зупинити нападника, і вигукнув англійською мовою, що ми люди мирні, поганого їм нічого не зробимо. Остров'яни дивились на нас, мовчазні й похмурі. Ми стояли на майданчику, притулившись один до одного. Тубілець, який щойно вистрілив, знову натяг тятиву, але інший щось крикнув до нього, і той опустив лук, а потім повісив його на плече.

Тубілець, що прикрикнув на лучника, встромив свого списа в землю й сперся на нього, як чабан на герлигу. Кілька душ зробили те саме, але інші все ще тримали списи напоготові.

Ця мовчазна облога тривала щонайменше півгодини. Тубільці або не наважувались, або ж не хотіли нападати. Вони чомусь часто повертали голови до лісу, немов чекали звідти когось. І справді, з лісу вийшов високий кремезний чоловік у супроводі двох інших, озброєних списами.

— Тана Боамбо! Тана Боамбо! — загукали тубільці, і їхні голоси луною прокотились по лісу.

Кремезний остров'янин дійшов до майдану і зупинився кроків за десять од нас. Це був високий і статечний чоловік, його мускулясте тіло здавалося вилитим з темної бронзи. Риси обличчя були правильні, а чорні очі дивилися зосереджено і владно.

Неважко було догадатися, що перед нами — вождь племені. В густому, чорному, як смола, волоссі стирчало біле й зелене пір'я. На обличчі вождя, намазаному чорною фарбою чи сажею, біліло кілька смуг. Руки трохи вище ліктів були прикрашені своєрідними браслетами, сплетеними з лика. З-під браслетів виглядало зелене листя й червоні квіточки. У вухах погойдувались великі блискучі серги з черепашок, а в носі стриміла кістяна паличка завбільшки з олівець. На шиї висіло намисто з різнобарвних черепашок.

Вождь здивовано дивився на нас. Його увагу привертали то наші обличчя, то одяг, то черевики. Потім він підняв свій спис над головою і заговорив гучним голосом. З його довгої промови я запам'ятав лише три слова, які він кілька разів повторив: «тана», «пакегі», «арикі»… Закінчивши говорити, він встромив спис у землю, а тубільці дружно вигукнули:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Вождь сказав щось тим двом, що стояли за ним, і вони повели нас поперед себе. Перетнувши майдан, ми зайшли в ліс. Всі тубільці ішли за нами. Незабаром ми вийшли на великий майдан, оточений хатинами. Поміж хатинами теж росли пальми, хлібні та інші дерева, а за ними починався тропічний ліс, дикий і величний.

На майдані біля хатин зібралося чимало тубільців, озброєних списами й стрілами. Коли ми підійшли, деякі з них кинулися тікати до лісу, белькочучи щось своєю незрозумілою мовою, інші поховалися за хатинами і звідти несміливо стежили за нами. Але вождь гукнув до них, і всі повернулись назад. Як і в першому селі, тут не було ні жінок, ні дітей.

Ми зупинились посеред майдану. Вождь кудись зник. Сміливіші тубільці підійшли ближче й розглядали нас. Я помітив, що в тих, хто не був намазаний сажею, обличчя не здавалися страшними й потворними. Шкіра в остров'ян була темно-шоколадного кольору, волосся чорне, очі теж, носи рівні, а губи товстуваті й напіввідкриті.

Перед деякими хатинами горіли невеликі вогнища. Кілька тубільців вмостилося біля найближчого з них, повитягали з торбинок, що висіли в кожного на шиї, сухе листя, підсмажили його на вогні, потім скрутили і закурили. У капітана аж очі заграли. Звертаючись усіма мовами, які він тільки знав, Стерн почав просити й собі тютюну, але його ніхто не розумів. Тоді він витяг свою пінкову люльку і, роблено пихкаючи, попрямував до вогнища. Але тубільці вмить посхоплювались і навели на нього списи.

— Неподобство! — пробурчав Стерн, повертаючись назад. — Хоч би раз затягнутися дали!

В цей час один з тубільців приніс тліючу головешку і кілька сухих листків, поклав усе це на землю недалеко від капітана, а сам повернувся до гурту. Стерн набив люльку тютюном і смачно затягся. Чорношкірі втупились у нього широко розкритими очима, почулися здивовані вигуки. Задні підіймались навшпиньки, щоб побачити, як димить капітанова люлька. Грей підійшов до Стерна і прошепотів:

— Не подобаються мені ці люди, сер. Вони дивляться на нас, мов м'ясники на відгодованих бичків. Скажіть їм, хай відведуть нас до губернатора острова, сер…

— Як же їм сказати, коли я не розумію жодного слова з їхньої мови? — знизав плечима капітан.

Я розглядав тубільців. Коли мої очі зустрічалися з очима котрогось із них, той щось буркотів і боязко ховався за товаришів.

Пролунав чийсь вигук, тубільці розступились, і до нас підійшов вождь. Цього разу він був підперезаний трьома різноколірними поясами, оздобленими барвистими черепашками. Поруч з ним стояла темнолиця дівчина, у якої, крім пояса, висів ще й фартух з густих торочок. Більш ніякого одягу на дівчині не було. І пояс, і торочки виблискували безліччю різнобарвних черепашок. Углядівши нас, вона сплеснула руками тихо зойкнула і відступила назад.

У дівчини було гарненьке обличчя, великі чорні очі з довгими віями, а з-за напіввідкритих уст виглядали два ряди білих, рівних зубів. На шиї в неї висіло два разки намиста з гадючих та собачих зубів, а серги з черепашок були такі важкі, що у бідолашної дівчини аж вуха пообвисали. З-під плетених браслетів на руках і в пишному чорному волоссі стриміли червоні та білі квіточки, а з-за пояса виглядало барвисте листячко. Всі ці прикраси надавали дівчині якоїсь дикої чарівності.

Вождь знаком велів нам іти і сам рушив за нами. А за ним по одному простували всі інші тубільці. Їх тепер зібралося вже чимало, мабуть, більше сотні. Ми знову заглибилися в ліс. По деревах стрибали прудкі мавпочки й голосно верещали, а на сухій гілляці сиділа зелена папуга. Вона не боялась людей і спокійно стежила за нами круглими, як намистини, очима.

Попереду відкрилася галявина, серед якої стояла самітна гостроверха хатина. Її стріха з пальмового листя так само, як і в інших оселях, сягала землі, а маленькі двері були підвішені високо над землею.

Вождь подав нам знак зайти всередину, але ми відмовились.

Що б це мало означати? Чому ці люди ставляться до нас, наче до якихось злочинців? Адже їхню поведінку можна розцінювати тільки так.

Побачивши, що ми не хочемо заходити, тубільці зчинили галас і почали погрозливо вимахувати списами. І ми наважилися. Першим зайшов Грей, за ним рушили і ми з капітаном.

У хатині було прохолодно. Під стіною праворуч були зроблені широкі нари з бамбукового пруття, біля них стояли якісь довгі, грубо видовбані ночви. На сволоках лежало бамбукове пруття різної довжини. Стіни й стеля були обвішані свинячими та собачими черепами, але людського черепа я ніде не помітив. Довжина хатини становила метрів десять, а ширина і висота — метрів шість. Як тільки ми ввійшли, тубільці зачинили за нами двері, і в хатині стало зовсім темно.

— Здається, ми арештовані, — тихо промовив капітан, сівши на нари.

Грей, вмостившись поруч, витер рукавом спітніле обличчя й глухим голосом додав:

— Дуже погана зустріч, сер.

– І мені ця зустріч не до вподоби, — відповів Стерн. — Страшенно неприємно після катастрофи потрапити в таку нору. Але будемо сподіватися, що більше начальство незабаром визволить нас. Як тільки губернатор дізнається про нас, він негайно завітає сюди, щоб особисто попросити пробачення.

Знадвору почулися кроки, і двері несподівано розчинились. Сніп сонячного проміння розрізав темряву. В світлому чотирикутнику дверей з'явилася кудлата чорна голова. Якийсь остров'янин перехилився через поріг, поставив на долівку кошик з фруктами, три великі кокосові горіхи та глиняну тикву і, боязко зиркнувши на нас, поквапливо зачинив дверцята. В корзині були банани, варений ямс,[5] таро[6]і скибки якогось печеного плоду, певно, плоду хлібного дерева. Все це здалося дуже смачним, бо голод давно вже не давав нам спокою. Попоївши, ми враз підбадьорились. Стерн випростався і, замріяно дивлячись на пруття стелі, тихо промовив:

— На багатьох тропічних островах доводилось мені бувати, але такого кокосового вина, як на островах Кілінга, я не пив ніде. Від однієї чарки в очах спалахують іскри… А тепер доводиться заливати чудовий обід звичайнісінькою водою. Шкода…

Нахмурившись, він приклався до тикви і раптом радісно закричав:

— О, старий географ не бреше! Жителі острова Тамбукту таки гостинні. Справжній еліксир, сер. Ось нате!

І морський вовк подав мені тикву.

Напій, який Стерн назвав «справжнім еліксиром», виявився кокосовим вином. І хоч алкоголю в ньому було зовсім небагато, проте після кількох ковтків очі в мене почали злипатися, я ліг на тверді нари й заснув мертвим сном…

Проспав я всю другу половину дня і всю ніч. Прокинувся аж уранці наступного дня. Сонце ще не зійшло, і в хатині відчувалась ранкова прохолода, насичена солодкуватими пахощами тропічних квітів. У лісі верещали мавпи, сердито кричали папуги.

Трохи згодом нам принесли печеної риби. Після сніданку капітан сказав:

— Сьогодні нас повинні викликати на допит. Учора вони цього не зробили, бо знали, що ми стомлені.

— А якою ж мовою будемо говорити? — запитав я.

— Мене це не обходить, — відповів Стерн. — Якщо представники місцевих властей не знають нашої мови, вони повинні знайти перекладача. Але я знаю стільки мов, що коли навіть цей острів — патагонське володіння, ми зрозуміємо один одного.

— Найкраще було б, якби цей острів виявився англійським, сер, — обізвався Грей.

Капітан кивнув головою:

— Якщо острів англійський, то ми вдома. Та навіть коли б він належав Занзібару, до нас повинні поставитись добре, бо ми зазнали катастрофи. Не забувайте, що є міжнародний закон, який зобов'язує кожну державу надавати допомогу потерпілим від катастрофи. Що ж до мене, то я б хотів одного, — замріяно додав капітан, — щоб мені дозволили пожити на цьому острові досхочу. Ви звернули увагу, як тут чудово? Дерева гнуться від плодів, а дичини в лісах — видимо-невидимо! Я навіть звідси чую голоси різноманітних птахів. Крім того, є й тютюн, і багато інших корисних речей. Такому життю позаздри» би сам королевич Танганьїки…

— Ви ж казали, що не любите суші, — під'юджував я його.

— Це правда, не люблю, але інколи доводиться терпіти.

Грей ліниво заворушився на нарах.

— Мені хотілося б одного, сер, — пробурмотів він. — Хотілося б якнайшвидше вирватися з цього барлога.

— Мовчав би краще, ведмідь клишоногий! — гримнув на нього Стерн. — У твоїй душі немає ні краплини поезії. Я завжди вважав, що тобі далеко до справжнього моряка.

Сказати в очі людині, яка двадцять років міряла вздовж і впоперек моря й океани, що їй далеко до справжнього моряка, — це найтяжча образа. Але Грей не образився, його ніколи ніщо не ображало. Ця риса характеру подобалась містерові Сміту — той часто вихваляв свого повара перед нами, але капітан не міг терпіти людей, яких нічим не можна дошкулити.

Мене гнітили нехороші передчуття. Двоє вартових стояли із списами біля дверей, і ми не могли забути, що перебуваємо в неволі. Та й сама в'язниця, як назвав нашу хатину Стерн, була дуже мало пристосована для житла. Надто вже твердо лежати на нарах з бамбукового пруття.

Капітан був певен, що нас звільнять ще до обіду, та коли й до самого вечора нами ніхто не поцікавився, він почав нервувати. Схвильовано ходячи по хатині, Стерн обурювався:

– І чому вони нас тримають тут? Це зовсім не робить їм честі! Адже ми герої, сер! Я протестую!.. А чи не може бути такого, що ці дикуни й досі не повідомили про нас? Можливо, губернатор ще нічого й не знає? Бо коли б знав, що на острові перебувають люди, яким пощастило врятуватися від катастрофи, він би особисто завітав до нас і поцікавився нашим здоров'ям. Цього вимагає міжнародний закон!..

Хоч я й не вірив ні в міжнародні закони, ні в гуманність губернаторів, але нічого не заперечував: не хотілося розчаровувати старого капітана.

— Дві» доби в цьому курені — це вже забагато! — з обуренням говорив Стерн. — В душу починає закрадатися сумнів щодо істинності слів іспанського географа, сер. Але географ тут ні при чому, бо ніколи сам не бував на острові Тамбукту, а писав про нього зі слів Магелланових матросів.

— А як же Байрон? — обізвався я. Капітан тільки рукою махнув:

— Ніколи не вір поетам…

— Таким, як Байрон, вірити можна, — заперечив я.

— Маєте рацію, — кивнув головою старий моряк. — Але Байрон тут ні до чого. В усьому винен я. Так, сер, я збрехав містерові Сміту…

— Збрехали? Навіщо?

— Зараз усе поясню. Байрон говорить не про Тамбукту, а про Тимбукту. А це зовсім різні речі, сер. Тимбукту — маловідоме містечко в Західній Африці, розташоване на річці Нігер, — було центром стародавньої культури.

— Невже? — здивувався я. — Розкажіть мені, капітане, про це містечко!

— Та що тут розповідати? Звичайнісінька історія. В дванадцятому сторіччі в Тимбукту був університет. У 1883 році Тимбукту захопили французькі колонізатори, і місто перетворилося в глухе, загублене серед пісків селище. А з островом Тамбукту, про який говорить іспанський географ, він не має нічого спільного. Я навмисне приховав це від Сміта, аби примусити його повернути яхту на південь, щоб уникнути зустрічі з ураганом. Та, бачу, помилився. Коли б ми не звертали з курсу, яхта б не розбилася об скелі цього триклятого острова…

Грей смачно позіхнув, широко роззявивши рота.

— Страшенно хочеться спати, — пробурмотів він.

– І коли ти вже виспишся! — докорив йому капітан. — Дуже дивно, як ти не заснув у ту ніч в океані…

— О, я героїчно боровся з хвилями, сер! — уже крізь сон промимрив повар.

Але позіхання — річ заразлива: незабаром і Стерн захропів на твердих нарах.

Настала ніч. Тропічна місячна ніч. Усе навкруги спало. В хатині було тихо й темно.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Припущення капітана Стерна. Чи існує людоїдство? Романи і дійсність. Танець під звуки дерев'яного бубна. Грей — перша жертва. Розповідь Стерна про дружину Доангу і маленьку дочку. І капітан стає жертвою дикунів.

Шість діб пролежали ми в темній хатині. Вранці сьомого дня нас розбудили сильні вигуки під звуки бубна. Капітан схопився, прислухався і почав збуджено ходити по хатині. Глухе бумкання і дикі вигуки не провіщали нічого доброго.

— Що це за галас? — поцікавився я. — Може, в тубільців свято?

— Свято, кажете? — здригнувся капітан, якось дивно глянувши на мене. — Можливо, й свято. Тільки… коли б не опинитись нам у ролі святкової жертви…

— Якої жертви?

— Колись я бачив, як жителі одного з тропічних островів приносять своїм ідолам жертву. Вони розклали велике багаття, спалили на ньому живого бика й розвіяли його попіл за вітром…

— Що ти хочеш цим сказати? — схопився мов ошпарений Грей.

— Те, що чуєш. Боюся, щоб і нас не спекли, як того бика.

— Навіщо ви лякаєте людину? — докорив я капітанові. — У нього й так хворе серце. Людських жертвоприношень давно вже немає.

— Ви певні? — запитав Стерн, гірко посміхнувшись.

— Цілком.

— Якщо я не помиляюсь, ви потрапили до дикунів уперше. А я бував на багатьох тропічних островах і знаю краще за вас звичаї тубільців.

— Маєте рацію, — погодився я. — Зате я прочитав безліч книжок про первісних людей…

— Е-е! Книжок! — вигукнув капітан. — Я читав такі книжки, що від однієї згадки про них волосся дибом стає.

– І я такі читав, — визнав я. — В них первісні племена зображені кровожернішими за хижаків: їдять людське м'ясо, вбивають кожну білу людину, яку тільки побачать, ведуть розпусний спосіб життя і таке інше… І все це вигадано від початку й до кінця, щоб якось виправдати «цивілізаторську місію» таких людей, як містер Сміт. Автори говорять: «Гляньте, які вони дикі, ці тубільці! їх треба приручити хрестом і євангелієм, а коли хрест не допоможе, — вогнем і мечем». Мета, мовляв, виправдовує засоби! Засоби колонізаторів ми добре знаємо, а от яка в них мета? Будувати палаци з кісток рабів. Звичайно, в романах про це не пишуть, але так буває в дійсності.

— Я з вами згоден, — промовив капітан. — Письменники пишуть за гроші, а гроші сховані в сейфі містера Сміта. За недоїдки з його багатої трапези ці писаки змушені прислужувати йому так само, як це робив і я. І все ж у тому, що я читав, є частка правди. Ви знаєте історію Лівінгстона?[7] Його вбили і з'їли африканські дикуни.

— Брехня, — заперечив я. — Лівінгстона африканські племена любили й поважали. А помер він од тропічної малярії. І це доведено. Африканське плем'я, яке жило на берегах озера Бангвеоло, де помер Лівінгстон, зберегло його прах, і пізніше цей прах було перевезено на батьківщину мандрівника.

— Вірю, — посміхнувся морський вовк. — А що ви скажете про Джонстона?

— Про такого мандрівника вперше чую.

— Це не мандрівник. Він був капітаном англійського корабля, його судно курсувало між Англією та Індонезією. Якось Джонстон кинув якір біля одного з Соломонових островів. Тубільці зустріли його дуже люб'язно, а їхній вождь навіть влаштував на честь капітана бенкет і наділив його всім, що тільки тому треба було. Джонстону сподобалась майстерно виготовлена тиква — вождь подарував йому тикву; сподобався спис, оздоблений зміїними реберцями, — подарував і спис. Привабив око разок намиста на вождевій шиї, зроблений з гадючих зубів, — дикун подарував і намисто. Вождеві здалося, що Джонстону подобаються кури, — і він наказав виловити й віднести на корабель усіх своїх курей. Помітив вождь і те, що капітан задивився на його вродливу дружину. І що ви думаєте? Коли Джонстон повернувся на судно, красуня була вже там. Вождь і дружину свою подарував. Капітана це розчулило, і, вирішивши показати тубільцям, що білі люди теж не скупі, він повернув вождеві дружину й послав при цьому чимало різних подарунків: трохи гавайського тютюну, шаблю, пляшок десять вина й коньяку, кілька разків намиста, дзеркалець та інший дріб'язок. Вождь племені зрадів, мов дитина. На думку дикуна, кожен разок простого намиста вартий всіх його курей, а за шаблю він був готовий виловити курей з усього острова. Та коли сказали, що капітан повернув назад його дружину, вождь страшенно розлютився. «Як! Білій людині не сподобалась моя дружина? Адже вона — найвродливіша жінка на острові!» І наказав негайно відіслати на корабель усі капітанові подарунки. Джонстону стало дуже ніяково. Йому не хотілося, щоб тубільці залишилися поганої думки про нього, і капітан зійшов на берег попросити в вождя пробачення. Та краще було б йому не сходити… Але хто ж міг припустити, що тубільці здатні засмажити й з'їсти людину тільки за те, що вона повернула чоловікові його законну дружину!

— В якому романі ви це вичитали? — посміхнувся я.

— Ні в якому, сер. Джонстон — не вигаданий герой. Капітан Джонстон — це мій дід. Чи не надто жорстоко буде, якщо й на мою долю випаде така сама смерть?

— Не вірю ні з яку долю, — заперечив я, — так само, як не вірю і в те, що досі існує людожерство. Якщо ваш дід справді загинув так трагічно, то це було щонайменше п'ятдесят років тому.

— Понад шістдесят, сер, — уточнив Стерн.

— Ось бачите! В ті часи людожерство ще існувало серед деяких первісних племен. Вони поїдали своїх ворогів, убитих під час війни. Але тепер такого не зустрінеш на всій земній кулі.

— Не будьте надто впевненим, — сумно промовив капітан. — Чи давно папи спалювали на вогнищах живих людей? Не більше, як триста років тому. А що зараз роблять фашисти? Та вони жорстокіші за найдикіших людожерів. Чому ж тоді тубільці острова Тамбукту не можуть їсти людського м'яса? Мені, власне, байдуже, що зроблять зі мною після смерті: чи з'їдять, чи зварять з мене туалетне мило.

А проте слова капітана не переконували. Ще ніхто не довів, що людожерство було постійним засобом існування. Справді, колись дикуни вживали людське м'ясо, але тільки в крайньому разі, коли племені загрожувала голодна смерть. Вживали його й під час воєн та релігійних свят. Деякі племена вірили, що людина, яка з'їсть серце та печінку і вип'є кров ворога, стане дужчою, і ворог не зможе помститися їй на тому світі. Залишки таких варварських звичаїв є й тепер, тільки в зміненій формі: церковні таїнства й причастя — це не що інше, як рештки дикунських вірувань.

Коли я все це сказав Стерну, він іронічно посміхнувся:

— Навряд чи мені буде легше, коли дикуни з'їдять мене не з голоду, а через свій релігійний фанатизм!

Раптом двері з шумом розчинилися. Охоронці просунули в двері кудлаті голови, подали знак виходити і кудись повели нас…

Над самим берегом, на великій галявині палало вогнище. Навколо нього танцювало багато напівголих тубільців. Кілька чоловік грало на сопілках з кокосових горіхів, троє вигукували щось в товсті бамбукові труби, а приземкуватий кремезний остров'янин щосили гатив двома кийками по великих дерев'яних ночвах. Навколо стояв неймовірний галас. Тубільці танцювали, рухаючись один за одним по колу, час від часу вигукуючи, ніби намагаючись перекричати «музик»:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо! Нас увели в коло.

Танцюристи ще дужче залементували. А ми стояли серед них, зовсім ошелешені. Та ось коло розірвалось, і до нас підійшов чоловік з дівчиною, яких ми вже раз бачили. На дівчині було те саме вбрання, що й раніше: пояс з торочками, оздобленими барвистими черепашками, а у вухах великі серги, які переливались перламутровим блиском. Дівчина повільно підійшла, пильно оглянула кожного з нас і щось шепнула вождеві. Бубон і сопілки враз замовкли. Всі з'юрмились навколо нас. Вождь наблизився і мовчки поклав руку на плече Грея. Двоє тубільців схопили нещасного повара, прив'язали йому до ніг чималу каменюку, віднесли до берега й кинули з високої кручі в океан.

Черга була за мною. Я сподівався, що ось-ось підійде вождь, покладе й мені руку на плече. Я глянув на дівчину, і наші погляди зустрілися. Вона посміхнулася, мов нічого й не трапилось.

Коли з Греєм було покінчено, охоронці несподівано повели нас назад до хатини.

А навколо багаття знову розпочався танець. Ми ще довго чули звідти вигуки:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Життя в нашій хатинці не змінилося. Тубільці щоранку приносили тикну «еліксиру» й повну корзину смаженої риби, ямсу, таро, бататів,[8] але нам тепер було не до їжі.

Минуло ще кілька днів. Вартові змінювалися регулярно вранці і ввечері. А ми мовчки міряли хатину вздовж і впоперек. Та й про що ти говоритимеш! Хіба про смерть, яка чорною хмарою нависла над нами? Чи, може, сісти й оплакувати своє безталання? Але чоловікові сльози не до лиця.

Якось третього чи четвертого дня після трагічної смерті Грея капітан несподівано вигукнув:

— Вище голову, юначе! Ви будете жити!

— Навряд, — відповів я, тяжко зітхнувши.

— А я вам кажу, що житимете. Ось послухайте старого моряка. У мене пильне око. Ви не помітили, як того дня дивилась на вас дівчина? Не зійти мені з цього місця, коли той чолов'яга не вождь племені або ще якийсь великий начальник, а дівчина — його дочка. Дуже схожа на нього. Аби тільки захотіла, вона могла б вас врятувати.

— Аби ж… — зітхнув я. — Коли б не це кляте «аби». Крім того, цей вождь не схожий на вашого щедрого вождя з Соломонових островів. Грей уже покуштував його «щедрості»… Одного не розумію: чому й нас тоді не перетопили?

Замислившись, капітан повільно промовив:

— Мабуть, такі в них закони. На деяких тропічних островах тубільці не виконують більше одного смертного вироку на тиждень. Про цей звичай знають і наші правителі і дотримуються його на островах, якими володіють. Без суду вони можуть розстріляти й сотню тубільців за день, але за судовим вироком — лише одного на тиждень. Можливо, завдяки саме цьому звичаєві ми ще дихаємо. Коли так, то нам залишається жити кілька днів, а це не так мало. Для приреченого на смерть кожна хвилина варта вічності.

Я скрушно похитав головою:

— Краще нехай би я прожив роки, схожі на хвилини…

– І проживете! — сказав капітан.

Я здивовано глянув на нього:

— Що ви цим хочете сказати?

— Зараз поясню.

Стерн мовчки пройшовся по хатині і раптом стиха спитав:

— У вас є ножик?

— Ножик? Немає, — не розуміючи, до чого веде капітан, відповів я.

— Тепер наше життя залежить від звичайнісінького кишенькового ножика.

— Не розумію…

— Не дивіться на мене так, я ще не збожеволів, — понизив голос капітан, наче вартові могли його зрозуміти. — Шкода, що у вас немає ножика. А то ви б могли врятуватись. Як тільки вас кинуть у воду, ви перерізаєте мотузки й звільняєтесь від каменюки. А тоді вже не важко допливти до берега й сховатися в якійсь печері. Тубільці й не помітили б. Ви ж бачили, як сталося з Греєм? Шпурнули його в воду, мов оберемок сміття, — і гайда назад. Нікому й на думку не спало поцікавитись, чи він там потонув, чи ні. Слухайте далі. Як тільки камінь піде на дно, ви ховаєтесь десь під кручею й чекаєте ночі. Потім непомітно вилазите на берег, а там і до лісу недалеко. Холоду не бійтеся: тут цілий рік тепло, навіть жарко. Їстимете дикі плоди, їх тут має бути доволі, а коли пощастить убити щось і добути вогонь — матимете й печеню. Що ж, може, часом і не солодко доведеться, але хто ж на вашому місці не зміняв би смерть на життя печерної людини! Щодо мене особисто, то нехай я краще буду живим псом, ніж мертвим левом.

— Хай буде так, — погодився я. — Але й ця маленька можливість врятуватися залежить від кишенькового ножика, а його в мене чортма.

— Зате в мене є! Ось він, візьміть! — збуджено вигукнув капітан, — Наше щастя, що в тубільців немає звичаю нишпорити по кишенях арештантів, як це роблять у нас. Вони таки справді набагато відстали од культурних і цивілізованих народів.

Капітан подав мені свій ножик, та я відмовився його взяти. Хоч як хотілося мені жити, але такої жертви від Стерна я прийняти не міг. Ножик його, нехай він і спробує.

— Беріть, — наполягав старий моряк. — Ви людина молода, не встигли ще нажитися на світі, а я… я вже старий. Пожив п'ятдесят п'ять років — і досить.

Така наполегливість капітана здивувала й розчулила мене. Я подумав: «Справжня й щира дружба народжується в хвилини найбільшого нещастя, коли в людини нічого не лишається, крім життя».

— Ви повинні будь-що врятуватися, — не вгавав капітан. — А щоб ви краще зрозуміли причину, я розповім вам одну історію. Більше того: сповідь! Не бійтеся, це не буде каяття в старих гріхах. Ні, я з чистим сумлінням можу сказати, що прожив свій вік чесно і помру як чесна людина. Але перед смертю хочу розкрити вам свою душу. Отже, слухайте… У мене є дитина, дівчинка, їй зараз десять років. Живе вона в Александрії, у моєї сестри. Мати дівчинки — мулатка з острова Зумбава. Одинадцять років тому, ще будучи капітаном великого торгового пароплава, я кинув якір у зумбавській бухті й вирішив погуляти по містечку. На базарній площі саме виступав мандрівний цирк. Біля входу троє жонглерів підкидали в руках запалені факели й розпечені кулі, у четвертого з рота шугало полум'я, а Доанга з гадюкою на шиї танцювала босоніж на битому склі. То був прекрасний танець, сер! Вам доводилося бачити, як гнуться пальми під напором шаленого вітру? Отак вигиналася й струнка постать танцюристки. А вона була молода її дуже вродлива. Мулати взагалі вродливі: це діти від шлюбу кольорових жінок і білих чоловіків…

– Інколи трапляється й навпаки, — обізвався я.

— Трапляється, — погодився Стерн, — але рідко. Отже, коли я глянув на танцюристку, мене ніби варом обдало. Хоч у змії, що кільцем обкрутилась навколо шиї дівчини, були вирвані зуби, проте змія залишається змією. Та й по битому склу, погодьтесь, не дуже м'яко ступати босими ногами. Коли танець скінчився, я кинув танцюристці банкноту. Дівчина зраділа й запхнула гроші в пазуху. Тоді один з фокусників, той, що дихав полум'ям, накинувся на неї, скрутив назад руки і поліз у пазуху дівчини. Юрба навколо аж заходилась од сміху. Нікому й на думку не спало допомогти дівчині. Я скипів і одним ударом повалив нахабу на землю. А коли повертався до пристані, Доанга теж пішла за мною. Не побоялася й на пароплав піднятись. Так ми й оселилися в моїй каюті. Аж тоді я зрозумів, як приємно після вахти повертатись до своєї каюти, коли тебе чекає там кохана жінка… Морякам заборонено плавати на кораблі разом з сім'єю, але мені не хотілося розлучатися з Доангою, і я залишив її в себе.

Стерн замовк, насупився, певно, тяжкі думки гнітили його душу. А трохи згодом повів далі:

— Минув час, Доанга була на, останніх днях. Я влаштував її на острові Борнео. І в нас народилась дівчинка, таке жвавеньке, розумненьке, з чорним волоссячком, шоколадною шкірою. Інколи мені доводилось робити довгі рейси, я не бував дома цілими місяцями, але весь час думав лише про них обох. Саме тоді я зрозумів, що батьківські почуття набагато сильніші за будь-яку любов. Коли мій пароплав кидав якір біля Борнео, Доанга з дитиною зустрічали мене на пристані. Дружина й дитя — яка це радість! — сумно промовив капітан. — Так промайнули три роки. Потім Доанга заслабла. «Що з тобою?» — питаю я. Мовчить. Щось гнітило її. А лікарі безпорадно знизували плечима. Якось Доанга сказала: «Хочу вмерти в Зумбаві». Я відвіз її в Зумбаву, а сам вирушив у рейс. Повертаюсь через два місяці, а моя Доанга видужала: співає, танцює по кімнаті. У тубільців дуже розвинене почуття патріотизму, дужче, ніж у нас. Ми говоримо: «Сумую за рідним краєм», а вони кажуть: «Вмираю за рідним краєм». Доанга була здорова, весела, і в наш дім знову повернулося щастя. Та ненадовго… Одного разу, кинувши якір в Зумбаві після далекого плавання, я не застав Доангу вдома. Дитина гралася на підлозі: невмите, голодне, худеньке. Я звернувся до хазяйки, старої голландки: «Що це значить? Де Доанга?» — «Доанга погана жінка, сер, — відповіла вона. — Цілими днями волочиться з якоюсь цирковою труною, а дитину кидає саму». Я все зрозумів. Доанга знову повернулася до того циркача, що дихає полум'ям. І я забрав дочку з собою. Відвіз її до сестри в Александрію. Тепер доньці вже десять років. Чудова дитина: гарненька, талановита!.. З неї вийде неабияка художниця, слово честі! Якщо вам пощастить колись потрапити до Александрії, перекажіть їй, що я загинув. Вона живе в будинку біля музею. І прізвище в неї моє. Дівчинка мусить знати про смерть свого батька. Нехай звикає… З дня її народження я зберігав потроху з свого заробітку і вкладав гроші до одного з англійських банків. Цих грошей з неї вистачить до повноліття. Але щоб одержати їх, повинен бути свідок, який би підтвердив перед банком, що я помер. От ви й підпишете акт про. мою смерть. Тепер зрозуміли, для чого я віддаю свій ножик вам? Візьміть, прошу вас!

Я знову відмовився. Адже саме він, Стерн, повинен залишитися живим. У нього дочка, а за мною плакати нікому. Старенькі батьки навряд чи дізнаються коли про мою загибель, бо й самі десь доживають останні дні.

Здавалось, мої докази переконали капітана. Він якось враз погодився зі мною і більше про ножик не згадував.

Решта днів промайнули непомітно. Шість разів сходило сонце і шість разів заходило з того часу, як остров'яни кинули Грея в океан, а про нас ніби й забули. Проте сьомого дня вранці знову пролунали знайомі вигуки тубільців, почулося глухе гупання дерев'яного бубна. Двері розчинились, ми вийшли, і вартові повели нас до берега.

Там уже палахкотіло вогнище. Навколо нього стрибали тубільці в своєму дикому танці. Все повторилося знову. Підійшов вождь з дівчиною, поклав руку на плече капітана, двоє інших прив'язали до ніг бідолахи каменюку й понесли до берега. В останню мить капітан вигукнув:

— Ножик у вас в кишені! Не забувайте, про що я вас просив!

Я поліз у кишеню: так, ножик Стерна справді був там! Певно, капітан підсунув мені його вночі, а я й не почув. Коли старика кидали з кручі, він ще раз махнув рукою і зник…

«Прощай, капітане! — подумав я. — Якщо поталанить врятуватися, обов'язково виконаю твою просьбу. Клянусь».

А мене повели назад. Я впав горілиць на нари й пролежав так увесь день. Туга й розпач душили мене. За сім днів настане й моя черга… Сім днів…

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Думки перед смертю. І мене кидають в океан. У темній печері. Втеча в гори. Нова зустріч з дикунами. Голод і страх. Як мавпа врятувала мене від голоду. Роздуми в джунглях.

Надвечір двері розчинились, і на порозі виросла постать тієї самої смуглянки. Вона прийшла разом з якимось хлопцем. Юнак був дуже схожий на неї, тільки шкіра його здавалася трохи темнішою та волосся було довше, ніж у дівчини. Хлопець теж був стрункий, але вищий за дівчину; і очі такі ж великі й чорні, і брови зрослися на переніссі. І хоч юнакові, здавалося, було щонайбільше вісімнадцять років., але м'язи рук і грудей були розвинені, як у дорослого. Намисто, серги та браслети хлопця нічим не відрізнялись від прикрас дівчини. Я подав їм знак рукою, щоб увійшли, але вони не наважились переступити через високий поріг. Певно, боялись мене. Юнак посміхнувся, блиснувши двома рядами білих, зубів, потім зачинив двері, і я знову лишився сам.

З того часу я все частіше думав, що ці тубільці вперше в житті бачать білу людину. Інакше не можна було пояснити незвичайну цікавість, з якою вони завжди розглядали мене. Коли б на острові були білі, вони б ні в якому разі не допустили, щоб нас перетопили в океані. Але ж у тропіках немає жодного острова, який би не належав тій чи іншій державі. Розподіл колоній. уже давно закінчився, наставала ера їх звільнення. Я не припускав і думки, що ненажерливі колонізатори могли не помітити такого квітучого острова, тоді як десятки їхніх кораблів щодня вздовж і впоперек міряють води Індійського океану. Щоправда, й досі на географічних картах є білі плями. Північний полюс поглинув чимало жертв, перш ніж його підкорили відважні папанінці. Навіть такий великий острів, як Нова Гвінея, відкритий понад чотириста років тому, ще не досліджений повністю. Зовсім недавно, в 1935 році, в горах Нової Гвінеї було виявлено десятки тисяч людей племені тарифурора, які до того не бачили білих людей. Так, на земній кулі ще немало недосліджених областей, несходжених пустель, а в океанах чимало таких місць, де не проходив пароплав.

Індійський океан — це велетенська водна пустеля, яку пароплави борознять в усіх напрямках, але завжди одними й тими ж трасами, де глибина вже давно виміряна і немає небезпеки розбитися об підводні скелі. А Тамбукту розташований далеко від цих трас, і нічого дивного немає в тому, що про нього й досі ніхто не знає. От і виходить, що ми перші білі люди, які потрапили на острів. Та ще, можливо, матроси Магеллана…

Такі думки роїлися в моїй голові, коли я чекав своєї смерті. Щовечора я вирізав ножиком на балці глибоку риску й думав: «Залишається ще шість днів… Ще п'ять… Ще три…» Кожна нова риска була кроком до смерті.

Сьомого дня до мене знову долинули знайомі верескливі звуки й глухі удари в дерев'яний бубон. Той самий велетень, якого тубільці звали «гана Боамбо», відчинив двері, подав знак, і вартові повели мене до берега.

Повторилося те саме, що з Греєм і Стерном. Мене поставили біля самого вогнища, навколо якого вже танцювали тубільці, барабанщик ще дужче почав гатити в дерев'яні ночви, оглушливо завищали свистки та бамбукові сопілки, а танцюристи з намазаними сажею обличчями понеслися круг мене в шаленому темпі. Я стояв і міцно стискав у кулаці капітанів ножик. Це була моя остання надія…

Двоє дикунів прив'язали мені до ніг каменюку й понесли до кручі. Я й незчувся, коли полетів униз. Востаннє блиснуло в моїх очах сонце й потонуло разом зі мною в океані. Але ножика я не випускав з рук. Хотів, було, відкрити його, та марно. Не так легко все це робиться під водою. Я заходився дриґати ногами. На превеликий подив, мотузка розв'язалась, каменюка пішла на дно, а я кількома поштовхами рук і ніг вибрався на поверхню. На кручі вже не було нікого. Тубільці порозходились.

Неподалік від мене зяяла глибока печера, вимита хвилями в кам'яній кручі. Вона була темна й страшна. Навряд чи наважився б я в інший час наблизитись до неї, але зараз тільки во» а й могла мене врятувати, якщо тубільцям заманеться поцікавитись моєю долею. І я мерщій поплив до печери.

Діставши ногами дно, я зупинився. Раптом до мене долинули якісь таємничі звуки, що линули, здавалося, з-під землі. Хоч вода була тепла, я весь дрижав. Що це за звуки і звідки вони? Трохи заспокоївшись, я зрозумів, що то був голос лісу, вітру, голос життя, що вирувало на острові.

Зайшло сонце. В печеру заповзла тягуча темрява. Я вибрався з печери й поплив попід кручею. Незабаром дістався гирла невеличкої річки і вийшов на берег. На небі блимало безліч яскравих зірок. Мені здавалося, що вони більші і яскравіші, ніж у наших краях. Трохи згодом зійшов місяць і стало досить видно.

Роззувшись і постягавши з ніг мокрі шкарпетки, я почвалав по піску понад берегом. Хотілось якнайшвидше відійти від небезпечного дикунського селища. Але чим далі залишався океан, тим вужчим ставало річище, тим швидше текла вода. Піщана смуга скоро кінчилась, починався крутий берег, порослий густим лісом. Довелося брести річкою. Вода ледве сягала до колін, але швидка течія несла вниз багато каміння, яке до крові пооббивало мені ноги. Іти берегом теж не можна було, бо дерева схилялися до самої води, утворюючи непрохідні зарості. А річка дедалі ставала бурхливішою, каміння ще дужче било по ногах. Від болю я ледве йшов. Інколи переді мною в темряві з'являлися пороги й водоспади. Не маючи змоги обійти їх, я перелазив через слизькі, вкриті мохом кам'яні вали. Раз у раз падаючи й зводячись, я дуже повільно просувався вперед, у гори.

Так минула ніч. Світанок застав мене високо в горах. Мучили страшенна втома й голод, позбивані ноги пекли вогнем. Та й вода тут була як лід, і я весь тремтів од холоду. Доплентавшись до великого водоспаду, я зупинився. Вода падала з високої крутої скелі і міріадами краплин розбивалась у глибокому виру. Поруч з водоспадом зеленіла невеличка галявинка, вкрита високою й густою травою. Я виліз на берег. Трава, що сягала мені вище голови, була цупка, мов очерет, і я ледве продирався крізь неї. Добравшись до лісу, я поліз рачки поміж деревами й колючим чагарником. Коли водоспад лишився позаду, я знову ввійшов у річку і побрів проти течії далі. Невдовзі переді мною виросла нова круча; тут било джерело, з якого брала свій початок річка. Довкола стіною стояли непрохідні джунглі. Куди податися?

Зібравшись з останніми силами, я заліз на кручу й сів перепочити. Дошкуляв голод, але навколо не було жодного плодового дерева. Що тепер я робитиму серед цих джунглів голими руками? Що їстиму? Насамперед треба відпочити, а там видно буде. Відшукавши затишний куточок, я ліг під кущем і одразу заснув…

Прокинувся я, коли сонце піднялося вже високо над деревами і мої ноги опинились під пекучим промінням.

Я відсунувся в тінь. Було чути, як з-під скелі тихенько дзюрчить вода. В лісі верещали мавпи, щебетали пташки. Була б оце рушниця, настріляв би я собі дичини, напік би м'яса й наївся досхочу. Але в мене не було ні рушниці, ні навіть лука з стрілами. Не було й сірників, щоб розвести вогонь. Нічого не було…

Раптом зовсім близько пролунали людські голоси. Схопившись на ноги, я кинувся у найближчі кущі. Незабаром з лісу по той бік річки вийшло, двоє тубільців. Кожен з них ніс на плечі бамбуковий стовбур довжиною метрів зо два і сантиметрів десять завтовшки. Один з остров'ян тримав у руці тліючу головешку. Дійшовши до джерела, во» и посідали під кручею, витягли з кисетів сухе листя, скрутили його, припалили від головешки й почали курити. Я сидів зовсім поруч, бачив кожен їхній рух і чув кожне слово. Покуривши, тубільці набрали в бамбукові стовбури води, позатикали їх дерев'яними чопами, взяли на плечі й пішли геть. Незабаром обидва зникли в хащах, і навколо знову стало тихо.

Я зліз із скелі й схопив головешку, яка ще тліла. «Є вогонь! — майнула радісна думка. — Вогонь!» Тільки тепер я зрозумів, як важко жилося первісним людям, коли вони ще не вміли добувати вогню і їли тільки дикі плоди та сире м'ясо.

Біля водоспаду, в тому місці, де річка круто повертала вбік, я розвів у затишку вогонь. Сюди вода понаносила багато гілля й корчаків, які вже встигли повисихати й горіли, мов порох. Незабаром у вогнищі зібралося стільки жару, що можна було б спекти вола. Та ба! Голими руками не впіймаєш навіть маленької пташки.

Я повернувся назад до джерела. Ніде нікого. «Куди тубільці понесли воду в своїх бамбукових посудинах? Певно, десь поблизу є селище», — промайнуло у мене в голові. Де є люди, там і селище, а де селище, там обов'язково має бути і печена риба, і кокосові горіхи… Чого б тільки я зараз не віддав за один горіх або за хвіст печеної риби!

Несподівано щось зашаруділо й засичало. Я швидко обернувся. Кроків за десять від мене серед каміння стирчала голова очкової змії. Плазун погрозливо на когось сичав. Перед ним на камені, наїжившись, мов кіт, сиділа мангуста. Вона люто гарчала, збираючись плигнути на ворога. Розсерджена кобра роздула шию капшуком, і чорні кільця з обох боків шиї здалеку й справді нагадували окуляри. Очкова змія — дуже отруйна, її укус смертельний. Врятуватись можна лише протизміїною вакциною. Але мангуста не боялася: на неї отрута очкової змії не діє. Звірок рвучко стрибнув на кобру, впився зубами в гнучкий хвіст змії і вмить відскочив, бо й кобра встигла вкусити його в ногу. Мангуста знову припала до землі. Змія теж витягла шию й засичала. Новий блискавичний стрибок — і мангуста вчепилася зубами цього разу вже в шию плазуна. Вона скажено гарчала, навалившись усім своїм тілом на кобру. Але й змія не здавалася. Вона стьобала мангусту хвостом, мов батогом, намагаючись вирватися з її гострих зубів і пазурів. Зібравши всі сили, кобра таки вирвалась і клубком покотилася до скелі, але мангуста знову наздогнала її, вчепилася пазурами й почала роздирати довге лускате тіло на шматки. Кобра затремтіла, скрутилась і затихла. Мангуста потягла свою здобич до лісу.

Вирішивши будь-що роздобути собі їжу, я обережно пішов стежкою в той бік, де зникли тубільці. Мені здавалося, що стежка обов'язково виведе мене до селища з рівно втоптаним майданчиком і гостроверхими хатинами. Та згадавши про озброєних дикунів, які живуть там, я нерішуче зупинився. Але думка про кокосові пальми, що ростуть навколо хатин, і про кокосове молоко надала мені сміливості. Один горіх або кілька печених ямсів могли врятувати мене від голодної смерті.

Я йшов обережно, часто зупинявся й прислухався. Людських голосів не було чути ніде. Тільки мавпи верещали на деревах. За півгодини стежка привела мене до високої бамбукової огорожі. За огорожею гомоніли люди. Я обережно підійшов ближче і заглянув у щілинку. Побачив тільки двох чоловіків (можливо, тих самих, що приходили по воду) і кількох жінок. Чоловіки товстими загостреними кілками довбали землю, а жінки вивертали великі брили землі і подрібнювали їх дерев'яними лопатками. За жінками йшла дітвора — хлопчики й дівчатка — й розминала землю руками. Трохи далі друга група жінок згортала подрібнену землю в купки й робила з неї круглі грядки. Всі працювали, розмовляли й сміялися, і їхні голоси відлунювали далеко в лісі. «Люди, які так щиро сміються, не можуть бути злими». — подумав я, але, згадавши тих дикунів, що хотіли вчора втопити мене в океані, квапливо одійшов від огорожі.

Я пішов стежкою далі. Спочатку вона вилася попід городом, а потім повернула до лісу. Людські голоси сюди не доходили. Трохи згодом я опинився біля іншого городу з круглими грядками, засадженими якимись рослинами. За грядками височіли стрункі кокосові пальми. На вершинах пальм серед довгого листя звисали цілі грона великих горіхів. Я спробував забратися в город, але не зміг продертися. крізь густий частокіл. Пройшовши ще трохи попід огорожею, я дійшов до невеличкої хвіртки, зробленої високо над землею, обережно відчинив її і ввійшов.

На городі не було нікого. Прислухався — тиша. Підбігши до однієї з грядок, я вирвав кілька стеблин, але на них не було нічого. Підійшов до кокосової пальми. Горіхи, великі й апетитні, росли дуже високо, а стовбури пальм — гладенькі, мов телеграфні стовпи: спробуй здертися! Хотілося збити хоч один горіх. Я кинув камінець, але не докинув. Пішов до нижчої пальми — теж невдача.

Несподівано щось заверещало. Я озирнувся — ніде нікого. Раптом біля моїх ніг упав великий кокосовий горіх. Я підвів голову. Серед довгого листя пальми сиділа невеличка мавпочка і, вишкірившись, сварилася на мене кулачком. Її неодмінно треба було прогнати, бо вереск міг викрити мене. Я знову взяв камінь і шпурнув у мавпу. Звірок закричав, ніби сміючись. Потім зірвав горіх і кинув у мене. Між нами розпочалася справжня перестрілка: я ціляв у мавпу камінням, а вона, регочучи й шкірячи зуби, відбивалась горіхами. Очевидно, це розважало її, а мене така розвага рятувала від голоду. Поховавши горіхи в чагарнику під огорожею, я схопив два, з них і побіг до свого вогнища. Там знайшов гострий камінець, пробив шкаралупу одного горіха і напився соку. Аж тепер я відчув страшенну втому. Подряпані, в синяках ноги нестерпно боліли. Я роззувся і, знайшовши під деревом затишне місце, ліг відпочити.

Та спати не хотілося. В голові роїлись нерадісні думки. Спасибі сердитій мавпі, тепер я забезпечений їжею на кілька днів. Але попереду були не дні й не тижні, а ціле життя. Треба було, доки не скінчились горіхи, запастись продуктами. Тільки де їх узяти? Мене здивувало, що в такому лісі нема жодного плодового дерева. Ні, цього не може бути. Тут повинні рости дикі кокосові та хлібні дерева, які я бачив біля селищ. Можливо, їхні плоди й не такі смачні, як культурних дерев, та порожній шлунок не вередливий…

Відпочивши, я спробував пробратися глибше в ліс. Довго довелося мені рачкувати попід колючим чагарником, щоб подолати якихось десять кроків. Особливо заважали гострі шипи ротангу,[9] які чіплялися за одяг і до крові роздирали обличчя. Вибившись із сил, я сів на землю й озирнувся. Навколо стояли джунглі, справжні таємничі джунглі. Сюди ніколи не проникали сонячні промені, крізь гілля й густе листя не блищало небо. Я залі і на низеньке дерево, з нього перебрався на вище, потім на трете, ще вище, але плодів ніде не було. Хотілося хоч оглянути місцевість, проте високі густі дерева затуляли все навкруги.

І ось тут, високо над землею, серед розложистого гілля віковічних гігантів я згадав про тих мавп, з яких давно-давно колись виникла людина. Ці найдавніші наші предки жили на деревах і їли дикі фрукти й солодке коріння. Сидячи на гілляці, я зараз був схожий на них. Тільки мавпи могли швидко лазити, і в них були гострі зуби та пазури для захисту від ворога. Я був менш повороткий, у мене не було таких міцних зубів та гострих пазурів, зате було інше, те, чого не мали вони, — людський розум. І все ж тут, серед диких джунглів, мені на кожному кроці загрожувала небезпека. Якщо на мене нападе хижак — ніхто мені не допоможе, навіть розум. І я пожалкував, що не маю зубів та пазурів наших далеких предків…

Отже, ніде нічого їстівного. Але ж, крім їжі, я мусив подбати ще й про житло. Правда, тут ночі набагато тепліші, ніж у нас, і спати можна просто неба, але ж хижаки! Мавпи не страшні, мангусти теж бояться людей. Левів і тигрів тут нема — це я знав певно. На землі тільки на двох островах є тигри — на Цейлоні і Борнео. А леви на островах зовсім не живуть. Я знав, що на Тамбукту немає також ні ведмедів, ні шакалів, ні гієн. Зате обов'язково є змії — небезпечніші за всяких хижаків. Що робити, коли на мене нападе один з таких жахливих плазунів? Адже по дерезах вони лазять не гірше, ніж по землі…

Труснувши головою, я прогнав ці жахливі думки. Не такий страшний чорт, як його малюють…

Ввечері, підклавши у вогнище сухих дров, я спокійно ліг спати, знаючи, що, крім людини, до вогню ніхто не наважиться підійти… Раптом щось зашаруділо. Я схопився, підійшов ближче до вогню — це був мій єдиний захисник — і напружив зір. Тихенько дзюрчав струмок, вітру не було, а шум дужчав. Він линув звідкілясь згори, де в темряві зникало верховіття дерев. Нарешті я побачив якихось тварин — вони кружляли високо над вогнищем, певно, їх приваблювало світло. Тварини скавучали, мов собаки. Та це ж і є собаки! Летючі собаки — колонги. Вдень вони сплять, висячи, мов кажани, вниз головою на деревах, а вночі вилітають на полювання, їхня звичайна їжа — плоди дерев, проте колонги не відмовляються й від комах, а інколи ловлять і дрібних тварин. Колись я читав, що на островах Ява та Суматра колонги нападають на сади і геть знищують урожай. Тубільці жорстоко переслідують цих шкідників, але дехто їх приручає, і ручні колонги ревно охороняють сади від своїх диких родичів.

Летючі собаки покружляли ще трохи над вогнем і кудись полетіли.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Зустріч з двома тубільцями. У мене є кам'яна сокира й дерев'яний спис. Смак сирих раків. У садах тубільців. Нова зустріч. Тубільці самі приносять мені їжу. Перше знайомство. Лахо, вождь племені.

Рано-вранці я пішов у сад забрати свої горіхи, які заховав учора в кущах. Але горіхи зникли. Це мене страшенно збентежило. Хто їх забрав? Невже мавпа? Чи, може, тубільці випадково натрапили на схованку? Прокляття! Ні, мені таки не щастить… З учорашнього дня в мене залишився один-єдиний горіх, а мавпу на кокосовій пальмі зустріти вдруге не так легко.

Зненацька пролунали людські голоси, і я шугнув у кущі. По той бік огорожі стежкою пройшло кілька тубільців. Коли вони зникли за деревами і голоси стихли, я вийшов з городу й подався назад. Невдача страшенно збентежила мене. Я не знав навіть, що й думати. Хіба таке може бути, щоб мавпа позабирала горіхи? А якщо це зробили тубільці, то як вони їх знайшли в гущавині?

Отак міркуючи, я й не помітив, як на стежку навпроти мене вийшло двоє тубільців. Один з них тримав у руці кам'яну сокиру, другий — спис. Углядівши мене, бідолахи так перелякалися, що покидали зброю і кинулись тікати. Я підібрав спис і сокиру і пішов далі, щасливий, що нарешті маю хоч яку-небудь зброю.

Дерев'яний спис був дуже довгий, рівний і добре відшліфований, з гострим бамбуковим наконечником. Я спробував наконечник нігтем — твердий, мов залізо, видно, його обпалювали на вогні. Від вогню бамбук твердіє, і спис з таким наконечником стає надійний. Ним можна забити будь-яку тварину. Кам'яну сокиру, звичайно, важко порівнювати з стальною, проте й нею можна користуватися. Топорище було коротке, добре вистругане й міцно прив'язане ликом.

Я негайно взявся до діла: зрубав кілька молоденьких дерев, обчухрав гілля й зробив піраміду. Потім зв'язав піраміду вгорі ліаною, вкрив гіллям та високою травою, що росла поруч на галявині, з такої ж трави зробив ліжко — і курінь був готовий. На це пішло в мене кілька годин. Неподалік протікала річка, яка тут повертала круто вбік. Крислаті дерева вкривали курінь густою тінню.

Про житло я подбав дуже вчасно: вночі знявся вітер, небо облягли чорні хмари, спалахнула блискавка. Дерева зашуміли. Раз у раз було чути тріск, який луною котися по лісу: то падали повалені бурею дерева. Тропічний ліс паче прокинувся, ожив. Почалася злива, але мій курінь не пропускав ані краплини. А що б я робив у такий дощ, якби тубільці виявились трохи сміливішими? Коли б не оця сокира, довелось би мокнути на дощі.

Запівніч буря вщухла, дощ перестав. Перед світанком небо прояснилось, висипали зірки й заблимали колодним блиском. Незабаром зійшло сонце, і зорі наче розтанули. Я вийшов з куреня й подався до річки ловити рибу та раків. Довго бовтався попід камінням, але так нічого й не впіймав. В одному місці, де гілля дерев звисало до самої води, в корчаках пощастило впіймати л на раки. Я хотів їх спекти, але від вогнища лишилась тільки купка мокрого попелу: залило дощем. Довелось їсти раків сирими. Без солі біле м'ясо в цупкому панцирі здавалось огидним. Та й м'яса того — як кіт наплакав. Я пообсмоктував усі суглобики й клішні, а їсти захотілося ще дужче.

Дивна річ: весь час, з ранку до вечора, я думав про їжу. «Чого б з'їсти?» Звичайно, не менше хвилювали мене й тубільці. Вони справді полохливі, але я сам, а їх багато. Голод змушував мене лізти в їхні сади, а страх тримав на відстані. Так я боровся сам з собою днів зо два, зрештою голод узяв своє, і я вирушив шукати їжі.

Я вирішив стежити за тубільцями здалеку. Ходив уранці до городів, залазив на дерево й виглядав з-за густого віття. Незабаром помітив деяку закономірність. Городи й сади були в лісі. До садів, як правило, ходили чоловіки, та й то коли треба було нарвати фруктів або прогнати з дерев мавп і птахів. А на городах працювали жінки й діти. Їх завжди супроводило по одному-двоє чоловіків, озброєних списами й стрілами, але самі вони працювали рідко. Здебільшого сідали біля вогнища, курили й розмовляли. Тільки коли треба було закладати нові грядки, чоловіки копали землю довгими й товстими кілками.

Помітив я й те, що на роботу жінки й діти вирушали вранці, зразу після сходу сонця, а додому повертались увечері, перед заходом. Це мені було з руки. Щодня перед заходом сонця, причаївшись неподалік, я терпляче ждав, доки тубільці порозходяться додому, потім спокійно заходив у хвіртку, викопував кілька корінців батату, вибирав бульби в картуз і повертався до свого куреня. Копав я батати кам'яною сокирою, як правило, по корінцю з грядки, щоб не так помітно було.

Сирі батати були солодкі, але не дуже смачні. За кілька днів вони мені остогидли й викликали нудоту. Була й інша незручність, та й немала. В тропіках темніє зразу ж після заходу сонця. Навибирати бататів я встигав завидна, але повертатись назад доводилось поночі, і я ледве знаходив свій курінь, розташований у хащах, де навіть удень було не зовсім видно.

Тоді я вирішив ходити на промисел рано-вранці. Так було зручніше: до сходу сонця встигав навибирати цілий кашкет бататів і задоволений повертався назад. Але одного разу я спізнився і біля самого тину зіткнувся з тубільцями. Це була невелика група — кілька жінок, душ десять дітей і два чоловіки. Дорослі були підперезані вузенькими поясами. З-за поясів у жінок звисали густі довгі торочки, закриваючи ноги майже до колін. Малеча бігала зовсім гола. У дітлахів були великі животи й кудлаті голівки. Побачивши мене, жінки й діти заверещали й кинулись урозтіч, а чоловіки, не зводячи з мене очей, застигли на місцях, наче остовпіли з переляку. Я теж стояв як укопаний і стежив за кожним рухом тубільців. Чи наважаться напасти? Зрештою, отямившись, вони й собі повтікали, а я швидко подався стежкою назад. Та не встиг дійти до свого куреня, як десь далеко задумкотів бубон. Я добре знав ці звуки, бо кілька разів чув їх раніше, на березі океану. Тубільці били тривогу. Що ж буде далі?..

До самого смерку я був напоготові. Сподівався, що дикуни шукатимуть мене, але в джунглях панувала мертва тиша.

Бататів, нарваних раніше, могло вистачити ще днів на два-три, до того ж у мене не було вогню, а сирі бульби я вже не міг їсти. Тоді я згадав тубільців, що колись приходили до джерела по воду й залишили там тліючу головешку. Певно, вони часто приходять. І я вирішив підстерегти їх. Я виліз на скелю і причаївся в кущах. Тепер я був сміливішим, бо мав зброю: в разі небезпеки спис міг знадобитися.

Почало припікати. Пісок біля річки так розжарився, що не можна було встояти босоніж. Правда, я був узутий, черевики ще тримались, але що я робитиму, коли вони розпадуться? Доведеться звикати, адже тубільці якось живуть. Нічого не вдієш…

Внизу щось зашаруділо. Перехилившись, я побачив величезного варана,[10] довжиною понад півтора метра. Тіло в нього було гладке, кабаняче, хвіст довгий, а морда гостра, як у більшості ящіроподібних. Варан, обережно переставляючи довгі ноги, нюхав повітря. Я прицілився й кинув спис, але промахнувся. Незважаючи на вайлуватість, ящірка миттю зникла в скелях.

Аж ополудні пролунали людські голоси. Невдовзі з лісу вийшло душ десять озброєних тубільців. Вони зупинилися по той бік річки і уважно оглянули всю місцевість. Трохи згодом, впевнившись, що поблизу нікого немає, з групи вийшли два чоловіки й попрямували до джерела, несучи в руках дві великі дерев'яні таці. Поставивши їх на землю, тубільці квапливо повернулись до товаришів. Після цього всі подалися стежкою в ліс.

Спочатку я подумав, що тубільці готують мені пастку, і довго ще не наважувався вилізти з кущів. Але дикунів не було й сліду. Давно вже затихли в джунглях їхні голоси.

Я обережно спустився вниз і підійшов до джерела. На одній таці була смажена риба, на другій — варене таро, обгорнене в пальмове листя. Не довго думаючи, я забрав посуд і поніс до куреня.

Спершу покуштував рибу. Вона була ще тепла, але без солі і тому несмачна. Покуштував таро — солоне. Разом з таро і риба здавалася смачнішою. Я наївся досхочу, ще й на вечерю чимало залишив.

Непокоїла думка: навіщо тубільці принесли мені їжу? А в тому, що рибу й таро принесли саме для мене, не було ніякого сумніву. Але ж я нічим не заслужив такої шани. Згадались тубільці, від яких я втік. Ті теж годували нас добре, перш ніж кинути в океан. Невже й ці готують щось подібне? Е ні, дзуськи! Тепер у мене є спис, битимусь до останньої краплини крові, а живий до рук не дамся…

Раптом у голові промайнула жахлива думка: продукти отруєні! Тубільці вирішили отруїти мене, щоб позбавитись небажаного гостя!

Від такої думки аж серце похололо. Я ліг у курені й приготувався до найгіршого. Через який час після отруєння настає смерть? Дивлячись, яка отрута. Якщо сильна — враз, а якщо слабка, то повільніше.

Відтоді, як я почав їсти, минуло понад десять хвилин. Минуло ще десять — нічого, ще десять — теж нічого. Від повного шлунку по всьому тілу розходилось приємне тепло. Але цілком заспокоївся я лише тоді, коли й за годину й за дві не відчув ніякого болю. Чому ж це тубільцям спало на думку годувати мене? Чим я заслужив на таку увагу? Нічим. Як то кажуть, не орав, не сіяв. Яка ж причина? Може, хочуть усипити мою пильність і впіймати живим? Але якщо у них були такі наміри, чому ж вони зразу пішли додому? Чому не сховалися в лісі й не вистежили моєї схованки? Ні, тут сам лихий ногу зламає…

Наступного ранку я відніс порожній посуд до джерела й сховався в кущах. Чекати довелось недовго. Тубільці прийшли, оглянулись на всі боки, як і вчора, залишили на траві дві повні таці, забрали порожні й зникли и лісі.

І так повторювалося щоранку. Я забирався в гущавину над джерелом і чекав. Тубільці приносили мені їжу й повертались додому. Тепер по доводилось нишпорити по чужих городах і лякати мирних людей.

Але одного разу я знову зустрівся з тубільцями. Я саме вирішив віднести до джерела порожній посуд… І не встиг сховатись у куші, як тубільці з'явились на стежці. Побачивши мене, вони зупинилися вражені. Зупинився і я. Як і ті, що жили на березі океану, ці були озброєні списами й стрілами. Нападуть чи ні? Якийсь голос нашіптував мені: «Тікай, рятуйся! Не давай їм опам'ятатися, бо оточать з усіх боків і вб'ють або знову зачинять у хатині. Адже саме так було на узбережжі: спочатку злякались, а потім отямились. Тікай, доки не пізно!..» Це був голос страху. А другий голос шептав: «Якщо почнеш утікати, вони зрозуміють, що ти злякався, наздоженуть і прикінчать тебе списами. Не тікай, а повільно відійди і стеж здалеку, що вони робитимуть. Якщо не підуть слідом — твоє щастя». Це був голос розуму, і я послухав його. Поставив порожній посуд на землю, потім повагом рушив униз до водоспаду… Помітивши, що я вже відійшов далеченько, двоє з тубільців віднесли повні таці до джерела й повернулись назад. Я махнув їм рукою, щоб підійшли до мене, але вони квапливо перебрели річку і змішалися з гуртом. Їхній страх надав мені сміливості: недовго думаючи, я попростував до тубільців, впевнений, що вони втечуть. Але дикуни не тікали. Повертатись назад було вже пізно. Що ж тепер робити? Невже отак самохіть лізти вовкові в зуби?

Зупинився я за три кроки від них. Тубільці стояли, мовчки стежачи за кожним моїм рухом. Не знаю чому, мені спало на думку сісти — і я сів. Можливо, хотів цим підкреслити, що нікого не боюсь? Чи, може, щоб показати свої миролюбні наміри? Не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки те, що потім пошкодував за свій необачний вчинок, та пізно. Тепер я був цілком у їхніх руках, і тубільці вільно могли мене вбити або захопити в полон.

Нас розділяла всього-на-всього вузенька річечка. В цьому місці ширина її не досягала й двох метрів. Коли я сів, мені раптом спала нова думка помити ноги в прохолодному струмку. Розшнуровуючи черевики й стягуючи з ніг шкарпетки, я ні на мить не зводив очей з дикунів. На їхніх обличчях застигли цікавість і подив. Мабуть, уперше в житті бачили взуття. Вони всі були босі. Їхні ноги з порепаними п'ятами й розтоптаними ступнями були геть подряпані.

Помивши ноги і взувшись, я неквапливо підійшов до джерела, забрав таці з їжею і подався до свого куреня.

Після цього ми почали зустрічатися щодня. Коли тубільці з'являлися вранці біля джерела, я підходив ближче. Вони завжди з цікавістю дивились на мене, але досить було глянути котромусь у вічі, як той враз одвертався. Чому вони бояться моїх очей?

Поступово дикуни звикли до мене, а я до них. Через декілька днів вони вже залишали зброю на березі й сміливо підходили до джерела. Дехто навіть намагався розмовляти зі мною, проте ні я їх не розумів, ні вони мене. Майже кожен з них жував якесь зелене зілля й спльовував на землю. Обличчя свої вони не мазали чорною фарбою, як ті, що жили на березі океану, але волосся в них було таке саме буйне й чорне. Дехто з літніх чоловіків носив бороду й вуса, проте більшість голилася. Чим вони, цікаво, голяться? Наконечники на списах та стрілах у них не металеві. Це свідчить про те, що вони не знають заліза, а тим більше таких гострих інструментів, як бритви, ножиці та ножі. Згадавши про ножик капітана Стерна, я дістав його з кишені й почав стругати паличку. Чорношкірі аж завищали од подиву.

Так і є: вони ніколи не бачили ножів. Я подав ножик тому, що стояв найближче до мене. Він пошкрябав пальцями свою кучеряву борідку, видно вагався, але, так і не взявши ножика, підійшов убік.

Один тубілець виділявся серед інших високим зростом і численними прикрасами. Це був кремезний чоловік років сорока. У м'якому чорному чубі його стриміли два бамбукові гребінці один над лобом, другий на потилиці — і кілька різноколірних пір'їн: чорні, зелені, білі, жовті й червоні. Обидві руки над ліктями були перетягнені браслетами з лика чи з якоїсь трави. Дикун не зводив з мене лагідних темyо-карих очей і весь час добродушно посміхався. І в цьому погляді я не помічав нічого ворожого. Широкі плечі та мускулясте тіло тубільця свідчили про силу й здоров'я. Не було ніякого сумніву, що переді мною вождь племені.

Як і приморські, ці тубільці так само підперізувались неприкрашеними поясами. Але браслети носили всі, навіть на ногах. Крім того, на шиї в кожного висів невеличкий мішечок з красивими черепашками та сухим листям для курива. Кожен курець носив при собі тліючу головешку, від якої припалював.

Я спробував завести розмову з вождем. Склавши руки на грудях, я промовив:

— Антон! Розумієш? Антон! Він посміхнувся й повторив:

— Андо! Андо!

Всі забелькотали за ним моє ім'я, хоч і не зовсім правильно. Потім і чоловік з красивим поясом ударив себе в груди й сказав:

— Лахо! Тана Лахо!

Тана? Мені вже доводилось чути це слово. Так називали приморські тубільці велетня з трьома барвистими поясами. Слово «тана», певно, означає «старійшина», або «вождь».

За таною Лахо почали й інші бити себе в груди й називати свої імена. Я встиг запам'ятати лише кілька з них: Олам, Габон, Малан… Але слова «тана» ніхто більше не повторив.

Витягши з торбинки кілька зелених листків якоїсь рослини, горіхове зерно й грудочку крейди, тана Лахо почав жувати. Потім дав кілька листків і мені. Щоб не образити тубільців, я й собі взяв у рот кілька листочків разом із зерном кенгарового горіха й грудочкою крейди. Але в роті запекло, і я виплюнув цю незвичайну жвачку. Тубільці зареготали. Листя бетелю,[11] яке вони жували, було кисле й дуже ароматичне.

Після такого знайомства тубільці почали сміливо приходити до джерела. Посідавши за кілька кроків од мене, вони крутили цигарки, жували бетель, жваво розмовляли, часто згадуючи при цьому моє ім'я. Найчастіше бував тут тана Лахо, який ще здалеку гукав: «Андо! Андо!» Він швидше за всіх звик до мене і вже не одвертався, коли я заглядав йому в очі. Але ні він, ні жодний з інших тубільців так і не наважився підійти до того місця, де стояв мій курінь. Якщо біля джерела мене не було, вони гукали, і я приходив.

Якось Лахо сказав:

— Андо, пакегі гена… Пакегі гена…

І показав пальцем на небо. Я знизав плечима, мовляв, не розумію. Він ще кілька разів повторив те саме, дивлячись на мене якось особливо і тикаючи пальцем у небо. Я посміхнувся й кивнув головою. Лахо й собі посміхнувся. Він був чимось задоволений, але чим? Можливо, думав, що я його зрозумів?

— Пакегі гена, — торочив Лахо. — Пакегі ді-до карам ано, — і, загнувши на руці два пальці, показував ними в бік океану.

З його слів я зрозумів тільки те, що важко, дуже важко буде вивчати їхню мову…

Іншим разом, показуючи на дерев'яну тацю, в якій мені принесли їсти, я запитав:

— Як це зветься?

— Онам, — відповів Лахо.

Я повторив за ним, і він ствердно кивнув головою. Тоді я взяв його спис і знову запитав:

— Як це зветься?

— Гом, — відповів тубілець.

— А це? — і я показав на лук.

— Ака.

— А це? — торкнувся я до стріли, що виглядала плетеного колчана, прив'язаного до пояса.

— Уда.

— А це? — показав я на пояс.

— Саронга, — відповів Лахо.

Я раз у раз повторював за ним кожне слово, і вождь ствердно кивав головою.

Так, слово за словом, почав я вивчати їхню мову. Показуючи рукою на що-небудь: камінь, траву, воду, дерево, — я запитував у тани Лахо:

— Як це зветься?

І Лахо відповідав мені. Він уже знав, що означають слова: «Як це зветься».

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

У селищі племені бома. Я небажаний гість. Нічне свято. Мій календар. Мій друг Лахо. Каша з кокоювих горіхів.

Двічі й тричі на день приходили тубільці по джерела по воду, і ми щоразу «розмовляли», здебільшого за допомогою міміки та пальців. А набравши в свої «бутлі» води, вони мовчки, не сказавши жодного слова на прощання, не зробивши ніякого жеста, повертались додому. Але ще дивніше було те, що вони й досі не запросили мене її своє селище, та й до мого куреня не заходили.

Так минув місяць.

Якось моїх нових друзів не було два дні зряду. Вирішивши, що з ними щось трапилось, я наступного дня ще зранку пішов до селища провідати їх. Сонце ще не встигло піднятись, але для людини, яка звикла до помірного клімату Європи, спека навіть тепер здавалася нестерпною. Особливо жарко стало, коли я вийшов з лісу й попростував попід садами та городами, де не було високих дерев. Різниця між температурою в тінистих лісах і на відкритому місці була разючою. Добре, що я додумався зробити собі капелюха з широкого пальмового листя. Без нього, напевне, дістав би сонячний удар. Тубільці, правда, ходять простоволосі, але їхні досить довгі кучері надійно оберігають голову від сонячних променів. І все-таки дивно: як вони, майже голі, витримують таку спеку? Особливо жінки, які з ранку до вечора працюють на городах…

Стежка привела мене до самого селища. І тут, як і на побережжі, хатини стояли півколом на невеликому майдані. Такі самі гострі покрівлі, що опускаються майже до землі, такі ж маленькі, високо навішені двері, в які доросла людина може пролізти тільки зігнувшись. Двері закривались матами або рогожами.

Біля кожної хатини горів вогонь. Навколо вогнищ сиділи чоловіки, жінки, діти. На жару щось варилось у горщиках. Біля стежки, де я зупинився, чорна свиня з поросятами їла лушпиння. Два собаки, низьконогі й каплавухі, обнюхували свинячу їжу. Якась жінка висипала їм з горщика рештки сніданку.

Собаки перші почули чужого й тривожно загарчали. Жінка, що стояла до мене спиною, обернулась. Побачивши мене, вона з переляку впустила горщик на землю і несамовито заверещала. Ще якусь мить дивилась на мене, широко розплющивши очі, потім отямилась і щодуху побігла до лісу, не перестаючи верещати. Всі тубільці — чоловіки, жінки, діти — посхоплювались і, помітивши мене, з нестямним галасом порозбігались хто куди. На майдані не лишилося живої душі…

Так само зустріли нас і в той день, коли ми з капітаном та поваром Греєм забрели з селище на побережжі. Спочатку всі порозбігались, а потім оточили нас і посадили в окрему хатину. Згадавши це, я повернувся й поспішив стежкою назад…

Наступного ранку Лахо з двома іншими тубільцями принесли мені їжу й посідали неподалік. Довго мовчали, зрештою Лахо заговорив. З жестів та міміки я зрозумів, що коли ще раз прийду до них (він показав рукою в бік селища), то мене вб'ють (він направив спис собі в груди). Я дивився йому в очі й посміхався. Але моя безтурботність не сподобалась Лахо, і він знову почав пояснювати, що коли я вдруге піду в селище, мене вб'ють. Цього разу він направив спис уже не на себе, а на мене і кілька разів повторив цей красномовний рух.

Я зрозумів: тубільці не хочуть бачити мене в своєму селищі. Але навіщо ж тоді годують? Невже тільки для того, щоб не блукав сам по садах і не лякав жінок та дітвору?.. Хіба я така потвора?

Страх тубільців остаточно переконав мене, що білу людину вони бачать уперше.

Якось увечері, після заходу сонця, коли на обрії з'явилось рожеве коло місяця, з селища долинули голосні вигуки. Я саме сидів біля куреня й підкидав у вогнище сушняк. Вигуки повторились. Невдовзі пролунали удари в бубон і пронизливий вереск, який мені вже не раз доводилося чути й раніше, коли ми сиділи з капітаном та Греєм у темній хатині. Ці звуки роз'ятрили в пам'яті жахливі переживання. І я подумав: хто ж сьогодні жертва? Чи, може, ніякої жертви й немає, а дикуни просто розважаються?

Не довго думаючи, я попрямував до селища. В лісі було дуже темно, і навіть знайомою стежкою доводилось просуватися навпомацки. Підходячи до селища, я ще здалеку помітив червону заграву. То серед майдану палало велике вогнище. Навколо нього стрибали чорні постаті тубільців. Пронизливо вищали кокосові сопілки, гупав дерев'яний бубон. «Хто ж сьогодні жертва?» — подумав я знову, пробираючись усе ближче й ближче до світла. Потім зліз на не дуже високе, але крислате дерево. Звідти майдан був як на долоні.

Буйно палахкотіло вогнище, відбиваючись на блискучій чорній шкірі тубільців. Усі захоплено танцювали. Один чоловік щосили гатив двома бамбуковими кийками по великих «ночвах», душ п'ять чи шість грали на кокосових сопілках. Кілька чоловік грали на довжелезних, метрів по два, бамбукових трубах. Вірніше, вони просто кричали в порожні стебла, але їхні голоси лунали, мов справжні ієрихонські труби. Ця какофонія не підлягала ніяким музикальним канонам, кожен дув у свій інструмент, як йому заманеться, намагаючись перекричати інших. І лише барабан відмірював такт, під який тубільці танцювали.

А танцювали всі: жінки й чоловіки вишикувались по двоє в коло. Люди рухались під звуки бубна, ледь згинаючи в колінах ноги, інколи нахилялись трохи вперед, похитуючи в такт головами, й протяжно вигукували:

— Хе-хо! Хе-хо! Бозам-бо! Бозам-бо!

У декого з чоловіків на шиї висіли невеличкі шкіряні барабанчики, в які вони били долонями. Але удари цих барабанчиків перекривались громом великого дерев'яного бубна-ночов. Раз у раз танцюристи зупинялись, тупцювали на місці й співали. Тоді «музика» й бубон на мить замовкали.

Обличчя чоловіків були намазані чорною та білою фарбами. А на шиї у всіх висіло намисто з черепашок та зубів різних тварин. З-під браслетів стирчали зелені гілочки.

Весь час підходили нові й нові люди, — певно, з інших селищ. Я поквапливо зліз на землю й подався до свого куреня. Тут мене могли помітити.

Наступного дня до-джерела ніхто не приходив. Довелось лягати не вечерявши. Аж на третій день вранці прийшов Лахо з якимось тубільцем. Це був невисокий, але кремезний чоловік. Вони принесли смаженої риби та перепічок з плодів хлібного дерева. Обличчя в обох були намазані білою й чорною фарбами. Лахо, певно, начепив на себе всі свої прикраси: браслети на руках і на ногах з зеленими гілочками та квітами, намисто з собачих та свинячих зубів, великі серги з черепашок, а ніс проткнув невеличкою, з олівець завбільшки, мережаною кісточкою. В уявленні тубільців, це був найкрасивіший «костюм». У ньому Лахо мав дуже імпозантний, навіть страшний вигляд. Показавши рукою в бік селища, він схвильовано щось розповідав, а згодом почав співати й танцювати. Мелодія була одноманітна, лише з кількох тонів, а голосні в кінці слів Лахо вимовляв протяжно, і виходило приблизно так:

Я не знав, що означають перші два слова: «арамаха» і «орінхо», але слова «уда» і «гом» мені були вже відомі, і я дивувався, чому разом з словами «стріла» і «спис» Лахо вплітає в пісню й моє ім'я.

Спливали дні, одноманітні й задушливі. На гладенькій корі дерева я відмічав капітановим ножиком кожен день коротенькою рискою, тиждень — довшою, а місяць — хрестиком. Ці рисочки й хрестики свідчили, що відтоді, як я потрапив на острів, минуло рівно чотири місяці й дванадцять днів. З них майже чотири місяці я провів у горах. Тепер я вже знав чимало слів з мови тубільців, але зв'язаної розмови ще не міг вести. Я вже знав, що місяць вони називають «гена», сонце — «ябом», рибу — «мар»; знав, як звуться всі органи людського тіла, вода, ліс і багато інших предметів; але спробуй-но дізнатись, як буде по-їхньому вечір, ранок, обід, сьогодні, вчора, завтра, біль, радість, сум! Важка проблема. Мені здавалося, що я й за десять років не вивчу мову тубільців настільки, щоб вільно розмовляти з ними. Бувало, махнувши Лахо рукою, я говорив: «Іди сюди!»

Він підходив, повторюючи за мною «іди сюди». Я запитував: «Як сказати «іди сюди»? Він відповідав: «Іди сюди». Просто повторював те, що чув. Якось і він мене гукнув, сказавши: «Каа ну!» Я повторив ці слова, і він підійшов до мене. Тоді я зрозумів, що «каа ну» це й є «іди сюди».

Та як не важко було вивчати мову без перекладача, я не здавався, і з кожним днем все легше й легше знаходив потрібні слова, щоб поговорити з Лахо.

Одного разу, набалакавшись досхочу, вождь підвівся й почав збиратися додому. Посміхнувшись привітною відкритою посмішкою, потис лівою рукою мою праву руку трохи вище ліктя й сказав:

— Тауо ала!

— Тауо ала! повторив я.

Перестрибнувши через струмок, Лахо ще раз повернувся:

— Тауо ала! — і попростував стежкою до села.

Я вирішив скористатись його хорошим настроєм і пішов за ним. Це дуже здивувало Лахо, але він нічого не сказав і не зупинив мене.

Так ми дійшли до самої верховини, де були їхні сади й городи. Зупинились аж біля хвірточки з бамбукового пруття. Лахо відчинив її, зайшов сам і покликав мене:

— Каа ну.

На городі працювало кілька жінок і дітей. Побачивши мене, вони заверещали й кинулись було тікати, але вождь щось гукнув до них, і всі нерішуче зупинилися.

— Каа ну! Каа ну! — покликав він.

Жінки й діти повернулись назад і знову взялися до роботи.

Дорослі жінки носили саронги з довгими торочками, а діти бігали зовсім голі. Серед них було двоє старших: дівчинка й хлопчик. На вигляд їм можна було дати років по дванадцять-тринадцять. Хлопець був підперезаний по-чоловічому, а саронга дівчинки була з торочками, правда, набагато коротшими, ніж у жінок. На стегнах у неї висіли низочки черепашок.

Жінки і діти пололи грядки. Вони виривали бур'ян і складали його під огорожею.

Ми з Лахо посідали під динним деревом. На стовбурі цього дерева росли плоди, схожі на наші дикі, але набагато більші. Лахо зірвав одну диню і, витягши з кисета відточену черепашку, вправно, мов ножем, нарізав її скибками.

Диня на смак була дуже схожа на звичайну, але значно солодша. Динне дерево росте без гілля. Лише вершина його увінчана густою короною лапатого листя на довгих ніжках. Цвіте дерево жовтувато-білим цвітом, а його листя має чудову властивість. Досить залити м'ясо водою, в яку капнули кілька краплин білого, мов молоко, соку з листя, або прямо загорнути його в листок, і найжилавіше м'ясо стає м'яким.

В саду росли й інші дерева. Ось хлібне дерево. Воно вічнозелене, з сірувато-коричневим стовбуром. Крупні плоди висять прямо на стовбурі або на найтовщому гіллі. Трапляються плоди вагою до двадцяти кілограмів. У сирому вигляді вони мають неприємний запах, але тубільці роблять з них тісто і печуть смачні перепічки.[12]

Крім хлібних і динних дерев, на городі росло кілька кокосових пальм. Але фруктових дерев тут було не так багато. На своїх городах тубільці вирощують просапні культури: ямс, таро, батати. Для садів у них відведено місце навколо житла.

Лахо покликав хлопчика й наказав йому дістати кокосових горіхів. Хлопчик прив'язав собі до ніг під кісточками коротенький мотузок і, хапаючись руками за гладенький стовбур та підпихаючись ногами за допомогою мотузка, миттю здерся на вершину найвищої пальми. Він зірвав нам по горіху. Лахо обдер їх маленькою кам'яною сокирою і розколов обушком навпіл. Тим часом хлопчик приніс дві кокосові шкаралупини, які правили за миски. Лахо вилив сік горіха в мисочку, вирізав і м'якоть. Переді мною стояла повна миска смачної білої каші, яку я з'їв імпровізованою черепашковою ложкою. Проробивши те саме з другим горіхом, Лахо теж почав їсти.

У кокосового горіха дуже міцна шкаралупина, вкрита зверху товстою волокнистою шкіркою. Молодий горіх наповнений молочним соком, а коли він достигає, цей сік перетворюється в тверде ядро.

Хоч кокосовий горіх дуже важкий, проте він не тоне, а волокниста шкаралупа надійно оберігає ядро від морської води.

Потрапивши в море, горіх може довгий час плавати, підхоплений течією, аж доки хвилі не викинуть його на берег. Потрапивши в сприятливий грунт, горіх проростає і за два-три роки перетворюється у високу струнку пальму.

Попоївши, ми вийшли з городу. Лахо сказав мені «тауо ала» і попрямував до селища. Я теж хотів піти з ним. Помітивши це, він зупинився і досить сердито почав щось говорити, показуючи в бік мого куреня. Мені стало зрозуміло, що я для них — небажаний гість, і я почвалав до своєї господи.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Летючі дракони та жаби. Знову голод. Ворожа зустріч. Лахо влаштовує мене в хатині для гостей. Біла людина з місяця. Бенкет з танцями.

Минуло ще два місяці. Настав листопад. Щовечора небо вкривалося густими хмарами. Часто йшли короткі зливи. Вранці хмари розходились, але надвечір знову застилали все небо і знову йшов дощ.

Якось уночі я прокинувся весь мокрий. Виявилося, що мій курінь почав протікати. Вдень одяг висох на сонці, а вночі знову намок. Треба було полагодити стріху. Нарвавши трави, я вкрив курінь і ув'язав стріху тонкими ліанами. Тепер зверху вже не протікало, але тієї ж ночі на дощі опинились мої ноги. Дверей у курені не було, і вітер задував краплини всередину. Це навело мене на думку зробити двері. Нарубавши сокирою очерету, я зв'язав мату. Для більшої певності поверх очерету настелив ще й шар трави, і вийшли чудові двері. Тепер можна було зачинятись і спокійно спати до ранку.

Коли йшов дощ, ночі ставали холодніші, хоч я не мерз, а вдень знову шалено припікало. Від частих злив і страшенної спеки повітря насичувалось парою і дихати було важко.

В моєму курені завжди було затишно. Тубільці й досі не наважувались заходити сюди. Але біля джерела з'являлись майже щодня, несучи на плечах свої довжелезні «бутлі». Якщо мене там не було, вони грали на кокосових сопілках або просто гукали, і я завжди приходив.

Не турбували мене й хижаки, яких я спочатку остерігався. Великий варан, якого я колись бачив, більше не з'являвся. В лісі найчастіше траплялись мавпи-гібони, маленькі безневинні істоти, що живуть стадами, прудко лазять по деревах, стрибаючи з гілки на гілку, й неприємно верещать. Інколи надвечір з'являлись летючі дракони. Цю «страшну» назву має зовсім не страшна ящірка, забарвлена в тон зеленого листя. У драконів дуже подовжені ребра, з'єднані тонкою плівкою. Перелітають вони з дерева на дерево на відстань щонайбільше двадцять метрів. Живляться комахами. Бачив якось і летючих жаб. У них замість крил теж плівка між пальцями задніх і передніх лапок.

З пернатих найпоширеніші тут красень фазан-аргус та птах-носорог.

Усі ці звірі й птахи не викликали в мене ніякої тривоги, і я почував себе в курені цілком безпечно.

Зливи майже щоночі гасили моє вогнище. Вранці я розводив нове від головешок, що їх приносили тубільці. Нарешті це мені набридло, і я вирішив спорудити для вогнища намет. Зрубавши чотири чималих гілки, я забив їх у землю, зробив з бамбука перекладини, вкрив зверху травою, і намет був готовий. Але вночі дощ все одно залив вогонь. Моя споруда звідусіль протікала, бо не було стін. Тоді я придумав інше. Виривши в кручі біля куреня глибоку ямку, я вкрив її зверху і розвів вогонь. Тепер ніякий дощ не міг його залити.

В курені у мене було сухо, в печі не потухав вогонь. І тільки їжу я мав не завжди. Траплялося, що злива не вщухала цілий день, і тубільці не приходили. Та я й сам не міг у такі дні вилізти з куреня. Доводилось лягати не вечерявши. А коли дощ лив два дні підряд, голод ставав нестерпним. Я вирішив набрати на городах плодів та овочів і зробити невеличкий запас.

Одного разу ледве дочекавшись, поки вщухне злива, я подався стежкою на верховину. Зайшов на той город, де ми вже були з таною Лахо. Там працювали жінки й діти. Цього разу вони не порозбігались, а спокійно копали таро та ямс і складали його в личані мішки. На спині в двох жінок сиділи в рогожових торбинах немовлята. З торбин виглядали тільки їхні кудлаті голівки. Коли якесь із немовлят починало плакати, мати колихала його, співала колискової, і дитина замовкала.

Я був дуже голодний. Зірвавши чималу диню, сів під деревом і нарізав її своїм ножиком. Диня видалась дуже смачна. Тим часом жінки

Незабаром ми дісталися галявини, серед якої стояла самотня хатина, яка була трохи більша від звичайної і нічим не відрізнялась від тієї, де ми з капітаном та Греєм чекали своєї смерті. Відчинивши двері, Лахо запросив мене всередину. По спині в мене полізли мурашки. Я запитливо глянув вождеві в очі: невже вони збираються мене заарештувати? Потім почав пояснювати, що ніколи більше не прийду в селище, що, мовляв, негайно повернусь до свого куреня і ніколи вже не турбуватиму їх. Але вождь наполягав на своєму, весь час повторюючи одне й те саме:

— Лібата орованда, лібата орованда…

Що «лібата» — це хатина, — я добре знав, але що значить «орованда»? Можливо, в'язниця? Нарешті, збагнувши, в чому справа, Лахо зайшов перший і махнув мені рукою посміхаючись:

— Каа ну, каа ну…

Інші теж обізвались, показуючи рукою на двері:

— Вум, вум… Заходь, заходь.

Я глянув на тубільців. Тепер їхні обличчя вже не здавались такими похмурими, як щойно в селі. Дехто навіть дружньо посміхався. Ці відверті посмішки заспокоїли мене, і, зрештою, наважився. За мною ввійшло ще кілька літніх чоловіків, а молодші лишилися надворі.

У хатині були широкі нари з бамбукових планок, щільно пригнаних одна до одної, завдяки чому нари були гладкі. У стіни на нарах лежали «подушки» з добре виструганого дерева. Лахо ліг на нари, підклавши під голову «подушку», і сказав:

— Вамборо.

Я зрозумів: ці дерев'яні колоди дійсно служили подушками. Але хто ж спав на них? Чия ця либа орованда й чому вона побудована осторонь від селища? У стіни проти нар стояло довге дерев'яне корито-барабан. Лахо назвав його «бурум». Він показав мені й дудки з очерету — «хаух», засунуті під балки дахи, і великі кокосові горіхи із двома дірками — однієї зверху й іншою посередині шкарлупи, — які Лахо назвав "піу". Вони знаходилися на широкій полиці з бамбука. Лахо почав щось мені пояснювати, але я не зрозумів. Тоді він почав пританцьовувати й співати:

Я насилу добрав, що біля цієї хатини тубільці збираються веселитися й танцювати. Зрозумів і слова пісні Лахо:

Невже ці люди й справді думають, що я звалився з місяця? Згадалися слова капітана Стерна, який, посилаючись на старого іспанського географа, розповідав, що буцімто жителі острова Тамбукту вважали колись Магелланових матросів за людей, що впали з місяця. Невже й ці тубільці знають, що тут уже побували «білі люди з місяця?»

До хатини зайшло троє юнаків. Двоє з них несли по дерев'яній таці, а в руках третього був кокосовий горіх. У першій таці виявився печений ямс та інша городина, а друга була порожня. Лахо взяв кам'яну сокиру, що висіла на стіні, обдер шкірку горіха, потім розколов його навпіл і вилив молоко в порожню тацю. Після цього він стулкою черепашки настругав у молоко м'якоті, і каша була готова. Лахо подав мені тацю, а сам одвернувся. Інші зробили те саме. І доки я не попоїв, жоден з них не повернувся обличчям до мене. Я дуже здивувався. Біля джерела вони так не робили. Навпаки: там усі з величезною цікавістю стежили за кожним моїм рухом. Якщо їхню поведінку тепер можна розцінювати як ввічливість і повагу до гостя, то вона була дуже доречна: я ще не звик користуватись їхніми ложками з черепашкових стулок і нерідко підносив до рота порожню «ложку», бо каша була рідка й виливалась.

Коли я пообідав, усі обернулись до мене. Лахо запитав:

— Андо — пакегі гена? Пакегі гена?

Дивлячись мені в очі, тубілець чекав відповіді. Інші теж мовчали. В хатині стало тихо-тихо. Що їм відповісти? І я згадав слова Мехмеда-ага: «Буває правда гірша за брехню, і брехня краща за правду». Не треба багато розуму, щоб збагнути це. Старий турок радив мені приховати від плантатора частину правди, коротше кажучи, збрехати йому. То була інша справа. А брехати тубільцям якось не дозволяло сумління. А чи не нароблю я собі шкоди, коли визнаю, що не впав з місяця, що я така сама людина, як і всі? Можливо, саме через те вони й бояться мене, чи не зроблять і вони те саме, що зробили кілька місяців тому їхні брати на побережжі?

Тубільці чекали відповіді. Лахо не зводив з мене очей. Я вирішив прикинутися, що не зрозумів питання, і знизав плечима. Але їх така відповідь не влаштовувала. Лахо, ствердно киваючи головою, сказав:

— Андо — пакегі гена!

— Пакегі гена, пакегі гена! — закивали головами й інші.

Хоч мене і вважали за людину з місяця, проте я стомився, як звичайнісінька земна людина. Побачивши, що гість ліг відпочити, тубільці один за одним вийшли з хатини. Дерев'яна подушка мулила в голову, але повернувшись на спину, я зручно вмостився й заснув.

Прокинувся аж увечері від страшного галасу. Я схопився й вибіг. На майданчику біля моєї хатини зібрався чималий натовп. Чоловіки принесли дві довжелезні товсті колоди, поклали їх серед майданчика і закидали зверху сухими дровами. Потім принесли жару й розвели велике вогнище. Два чоловіки притягли на бамбукових жердинах забиту свиню. Тушу поклали поперек колод, які вже встигли розгорітися, й почали її смалити, повертаючи на всі боки. А осмаливши як слід, заходилися шкребти гострими черепашками, після чого, озброївшись бамбуковими ножами, порізали м'ясо на шматки.

Тубільці дуже майстерно виготовляють ці ножі. Розколовши сухий бамбуковий обрубок на тоненькі драночки сантиметрів по два-три завширшки і тридцять завдовжки, вони обстругують їх черепашками, а потім обсмалюють на полум'ї. Такі примітивні ножі дуже гострі, ними можна різати м'ясо майже як справжніми.

Згодом прийшли й жінки. Вони принесли багато горщиків і різного посуду. Траплялись горщики чималі — завбільшки з барило, а були й менші.

На майдані стало дуже людно.

Кілька тубільців, ідучи один за одним, принесли з селища великі корзини, повні ямсу і таро. Жінки негайно заходились чистити овочі, а чоловіки тим часом порізали свинину невеличкими шматочками й склали її на рогожі, застеленій свіжим пальмовим листям. Коли все було готове, Лахо почав ділити.

— Андо, пакегі гена! — вигукнув він, подаючи мені чималий шматок м'яса.

— Олан!

— Габон!

— Малан!

Вигукуючи раз у раз імена чоловіків і жінок, Лахо кожного наділяв шматком м'яса.

Відклавши вбік чималий кусень, він сказав:

— Лахо, тана біляр бома!

Тобто: «А це Лахо, вождю племені бома».

Кожна сім'я клала свою частку м'яса в горщик, додавала туди таро та ямсу і, наливши з бамбукових «бутлів» води, ставила в жар.

З-за далекої вершини випливав місяць. Постававши лицем до сходу, тубільці мовчки чекали, доки зійде світило, а коли воно з'явилось над обрієм повним колом, з майдану полинув протяжний багатоголосий вигук і луною прокотився по схилах:

— Гена-а-а, о-о-о, і-і-і…

Задумкав бурум, завищали кокосові сопілки. Потім знову настала тиша. Всі стояли мовчки, немов прислухаючись до цієї урочистої тиші. Невдовзі далеко-далеко, зі сходу й заходу, по схилах прокотилася така сама хвиля вигуків і барабанний бій. Це зустрічали схід місяця жителі сусідніх селищ.

Страва зварилася. Розклавши її в шкаралупи з кокосових горіхів, які були набагато більші за наші миски й полумиски, тубільці посідали вечеряти. Мені піднесли дерев'яну миску. З такої самої посудини їв Лахо і ще кілька найстаріших чоловіків. Принесли й глечики з кокосовим вином. Серед майдану палахкотіло довжелезне вогнище, яскраво освітлюючи все довкола. Його відблиски стрибали по деревах, що стіною оточували галявину.

Раптом знову задумкав бурум, завищали сопілки й пищики. Починались танці, які тривали аж до світанку.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Біла людина на березі океану. Кому пощастило врятуватись: капітанові чи Грею? Тривоги племені бома. Ворожнеча між племенами бома і занго. Лахо пропонує мені одружитись, залишитись у його племені. Розшуки білої людини. Несподівана зустріч.

Я почав часто відвідувати лібату орованду — хатину для гостей. Порівняно з моїм куренем вона здавалася справжнім палацом. Найчастіше я приходив туди надвечір. Тубільці поверталися з городів, де працювали весь день, і ми довго розмовляли. Частенько сюди навідував ся й Лахо. Ми так заприятелювали з вождем, що він сам почав запрошувати мене до цього своєрідного готелю. Інколи тут збиралося душ до десяти найвидатніших людей селища. Старійшини сідали на нарах, і при світлі вогнища, розкладеного на підлозі, починалися розмови.

Якось увечері Лахо прийшов стривожений і схвильовано запитав: невже я незадоволений біляр бома — плем'ям бома? Чи мені не до вподоби їхня їжа, чи люди набридли? Чи, може, хтось мене образив? Я здивовано відповів, що ніхто мене не ображав. Навпаки, всі ставляться до мене по-дружньому, годують — краще й бути не може. І взагалі, чому він думає, що я незадоволений?

— Ти ходиш по городах біляра занго, — сказав вождь.

І пояснив, що люди з племені занго, яке живе на березі океану, буцімто кілька разів заставали мене у себе на городах. Чого мені там треба? Невже я збираюся залишити плем'я бома і перейти до племені занго? О, плем'я занго нехороше! Уїн біляр — погане плем'я.

Я збентежено запевняв вождя, що ніколи не ходив у затоку до племені занго і навіть гадки такої не мав. Але ж люди з племені занго розповідають, що пакегі гена ходить до їхніх городів рвати ямс, таро та банани. Він справді ховається від людей, проте його бачили кілька разів. Тепер жінки й діти бояться ходити на городи.

Плем'я занго — це те, що хотіло перетопити нас в океані. Але хто ж той пакегі гена? Не інакше, як капітан Стерн. Він був добрий плавець, — мабуть, урятувався і от тепер краде овочі з городів біля затоки, щоб не вмерти з голоду.

Ми сиділи на ослінчику біля лібати орованди. Сонце заходило. Майдан був уже в тіні, а на верховітті ще пломеніли рожеві відблиски. Спека почала спадати.

Підійшов Габон. Це був мовчазний чоловік, і, можливо, тому плем'я його поважало: тубільці не любили балакунів. Витягши з кисета кілька сухих листків, Габон скрутив цигарку, припалив од вогнища в курені й сів біля нас на ослоні. І на мій превеликий подив, він повторив те саме, що й Лахо: буцімто я лажу по городах племені занго.

— А хіба це так погано, коли людина зірве собі диню, щоб попоїсти? — запитав я.

— Ні, — відповів Габон. — Не це погано. Я про інше…

— А саме?.

— Те, що пакегі не хоче жити з нами. Андо збирається перейти від нас до біляра занго.

Лахо знову почав доводити, що біляр занго — уїн, біляр занго — вороги біляра бома, і якщо пакегі перейде до них, він теж стане ворогом.

Тільки тепер я зрозумів тривоги старійшин: вони боялися, що я перекинуся до їхніх ворогів.

Підійшов якийсь хлопець з капловухим собакою на руках; собака скавучав і пручався. Лахо наказав хлопцеві приготувати нам вечерю. Схопивши собаку за задні лапи, хлопець щосили вдарив його об землю й поніс до села.

Сонце зайшло. Настала ніч. Ми зайшли до лібати. Лахо розворушив вогонь, і в хатині стало видно. Ми посідали на нарах. Габон почав мене вмовляти:

— Не переходь до біляра занго. Біляр занго — уїн… Арикі — уїн… Тана Боамбо — уїн…

Я згадав тану Боамбо. Це той самий велетень з трьома поясами, який зачинив нас у хатині, а потім наказав кинути в океан. Ні, нізащо не повернувся б я до його племені, до того самого племені, яке винесло нам смертний вирок… Це ж від них я тікав у ту пам'ятну ніч і прийшов аж сюди, в гори, рятуючи життя… Але кому ж із двох пощастило врятуватися: капітанові чи Грею? А може, обом? Як з ними зустрітися? Де їх знайти?

Я сказав старійшинам, що знаю білу людину, яку бачили на городах племені занго. Він — пакегі нанай — хороша біла людина, і я мушу його відшукати.

— Хочеш жити з ним? — запитав Лахо.

— Ні, думаю привести й його сюди.

Габон сказав, махнувши в бік моря:

— Не ходи туди.

Але, незважаючи на їхні вмовляння, я твердо вирішив піти до затоки. Треба знайти ту білу людину, будь-що врятувати її. Певно, їй доводиться переховуватись у лісі понад затокою й харчуватися краденими овочами, як це робив і я сам в перші дні після втечі. Живе, мов той звір, якого переслідують мисливці. Я повинен, я мушу привести його до цих добрих людей…

Лахо ще раз порадив мені не йти туди. Він боявся, що зі мною може скоїтись якесь лихо. Мовляв, якщо люди з біляра занго впіймають Андо, вони засмажать його на вогні і з'їдять. Прямо так і сказав: з'їдять.

— А хіба біляр занго їсть людей?

— Їсть! — відповів Лахо.

Габон теж підтвердив, що плем'я занго їсть людей.

— А біляр бома? — запитав я, і в серці в мене похололо.

— Біляр бома теж поїдає своїх ворогів, — промовив Габон.

Лахо пояснив, що ці племена — бома і занго — ворогують між собою, а час від часу й воюють. Захопивши полонених, вони вбивають їх і з'їдають. А Габон додав, що «діо гена» — десять місяців тому — біляр занго впіймали під час сутички двох їхніх поранених і з'їли їх. Але плем'я бома помститься. Недалеко вже той день, коли плем'я бома нападе на плем'я занго, щоб полонити двох ворогів. І тоді буде «бурум — ау» — свято з музикою й танцями.

— Невже ви їх з'їсте? — у мене аж здавило в горлі.

— Хе-хо! З'їмо! — відповів Лахо.

— Так це ж… це ж… дуже погано! — задихаючись, промовив я.

У відповідь Лахо тільки зареготав. У його очах тепер спалахували якісь зловісні іскорки.

— Стривай, я зараз тобі щось покажу, — сказав вождь і вийшов з хатини.

— Куди він? — запитав я Габона. Той тільки знизав плечима.

Хвилин за десять Лахо повернувся, радісно виблискуючи очима. На грудях у нього висіла низка з п'яти людських щелеп.

— Дивись! — гордо випнув груди вождь. — Це наші вороги з племені занго. Я їх убив. За це плем'я обрало мене вождем.

– І ви їх з'їли? — ледь чутно промовив я. В мене пересохло в горлі, а язик став мов дерев'яний.

Лахо ствердно кивнув головою, його величезні серги гойднулись і зловісно заблищали проти вогню.

Мене аж морозом сипонуло. Значить, я потрапив до людожерів. Невже це правда? Адже на вигляд вони такі сумирні, навіть полохливі! Так і хотілося спитати, чи доводилось їм їсти білих людей, але я стримався.

— Уїн-уїн… Дуже погано… — промовив я.

Лахо здивовано глянув на мене. Потім сказав, що вони з'їдають своїх ворогів лише під час війни. З'їдають усіх: і вбитих, і полонених. Через те ніхто не здається в полон.

Хлопець, який на наших очах убив собаку, приніс дерев'яну тацю, повну печені з ямсом.

— Що це за м'ясо? — запитав я.

— Пакегі сам бачив, як я вбив собаку, — трохи ображено відповів хлопець.

М'ясо як м'ясо. Коли б я не знав, з чого воно, і мені сказали, що це — телятина, я б повірив. Лахо з Габоном уплітали, аж за вухами лящало. Я віддавав перевагу ямсу, проте покуштував і м'яса. Собачина — ну й що ж! Добре, що хоч не людське м'ясо…

Чекаючи, доки ми наїмось, хлопець сидів на нарах, повернувшись до нас спиною. Потім забрав порожню тацю й вийшов геть. Скрутивши товсту цигарку і припаливши від вогнища, Лахо затягнувся разів два й подав Габону. Той потягнув кілька разів і подав цигарку мені. Я відмовився.

— Так ідеш розшукувати білу людину? — запитав Лахо.

— Завтра ж, — відповів я.

Лахо підвівся з пар і, сказавши «тауо ала», пішов додому.

Взявши з вогнища головешку, Габон розвів невеликий вогонь біля самих нар. Я примостився на другому кінці. Протягом ночі він кілька разів уставав підкладати дров. Старому вже, мабуть, холодно.

У горах, високо над рівнем моря, ночі були холодніші, ніж на узбережжі. Але мені, людині півночі, і тут здавалося жарко. Я звик до наших морозних, сніжних зим, І ці нічні «холоди» впливали на мене не більше, ніж приємний душ. До того ж я був одягнений, а Габон — голий. Але чому він не пішов спати додому? Що це старику заманулося ночувати в моїй хатині? Не інакше, як стереже мене. Боїться, щоб, бува, не втік до племені занго…

Вранці прийшов Лахо. Сонце тільки сходило. В лісі на всі лади щебетали птахи. Свіже повітря приємно сповнювало груди. Вождь повів мене стежкою до села. Біля кожної хатини вже горіли невеликі вогнища. Жінки чистили батати, пекли з тіста хлібного дерева перепічки, а в горщиках умлівав ямс. Підвівши мене до однієї з хатин, Лахо гукнув:

— Сабо, каа ну!

З дверей виглянула темнолиця дівчина з великими сергами у вухах.

— Подобається? — звернувся до мене Лахо. — Коли хочеш, Сабо стане твоєю сахе (дружиною). Я вже розмовляв з нею, вона погоджується.

— Моєю сахе? — вигукнув я і здивовано витріщився на дівчину. Та засміялася й зникла за дверима.

— Хочеш? — знову запитав Лахо.

Я заперечно хитнув головою:

— Не хочу.

Тоді він повів мене до іншої хатини й гукнув:

— Арено, каа ну!

У дверях з'явилась інша дівчина — Арена. Вона посміхнулась, і її білі зуби заяскріли на сонці. На шиї у дівчини висіло два разки намиста, у вухах погойдувались важкі серги з якогось чорного насіння. Арена була вбрана, мов на весілля. Мабуть, і її вождь попередив.

— Подобається тобі? — запитав Лахо.

Я просто не знав, що й казати. Навколо зібралася юрба чоловіків, жінок, дітей. Усі привітно посміхались. А дехто з жінок навіть почав вихваляти і Сабо, й Арену. «Сабо» по-їхньому значить пальма ротанг, у якої шпичасте й гостре, мов пилка, листя, а «арена» — не грім. Якщо вірити жінкам, і Сабо, і Арена — дуже роботящі: вміють садити ур і уму (таро і ямс), збирати аго й наго (плоди хлібного дерева та дині), вони варитимуть мені в горщиках страву й сипатимуть в она ми (великі дерев'яні таці), плестимуть сури (рогожі з пальмового листя), саронги з лика. Навіть воду носитимуть в бамбукових «бутлях», хоч це і вважається чоловічою справою…

А мене, мовляв, плем'я всиновить, і я ходитиму полювати на вепрів. Кращого й не вигадаєш.

— Не ходи до білої людини, — благав Лахо. — Залишайся у нас. Ми тебе оженимо на найкращій дівчині. Поставимо тобі велику лібату, таку, як лібата орозанда. Дамо п'ять онамів, п'ять сур, п'ять саронг. Подумай тільки! Не йди шукати білу людину!

. — На вум! На вум! Не йди! Не йди!.. — повторювали й інші.

Всі умовляли мене лишитись у них. Але я наполягав на своєму. Тоді Лахо сказав:

— Якщо перейдеш до біляра занго, ти будеш нашим ворогом.

— Ворогом, порогом!.. — загомоніли в натовпі.

— Тоді плем'я занго буде сильнішим за нас… — визнав нарешті Лахо, — Біляр занго переможе нас, спалить наші лібати, а нам доведеться тікати в гори і їсти дикі плоди…

Тільки тепер я все зрозумів. Ці люди були впевнені, що в мені таїться якась чудодійна сила. Я ж бо людина з місяця, а це не абищо! Якщо перейду на бік ворожого племені, воно стане сильнішим і переможе, А якщо залишусь тут, могутнішим буде біляр бома. В голові навіть промайнула думка, що вони збираються використати мене в боротьбі проти племені занго…

І я урочисто пообіцяв не зраджувати своїх друзів. Пощастить розшукати білу людину — приведу її теж сюди, а ні — то прийду сам. Та Лахо це, видно, не влаштовувало. Він знову почав благати мене:

— На вум, залишайся в нас. Забирай і Сабо, й Арену.

— Обох? — засміявся я.

— Обох, — серйозно підтвердив Лахо. — У мене теж дві дружини, — і він показав рукою на жінок, що стояли поруч. Одна з них була вже літня, а друга ще зовсім молода, з малятком на руках.

— Андо не хоче жінки, — твердо відповів я. — Андо піде шукати білу людину. Анге бу!

Коли хтось говорив «анге бу» («я сказав»), то це значило: він будь-що зробить те, що надумав, і ніхто не зможе переконати його поступитися. Ось і тепер, коли я сказав це слово, всі враз замовкли. І тільки Лахо сумно обізвався:

— Гаразд, іди. Ми проведемо тебе.

Крім Лахо й Габона, зі мною пішло ще душ тридцять тубільців. Дехто з них був озброєний списами, інші несли на плечах довгі бамбукові «бутлі», щоб, ідучи назад, набрати заодно солоної морської води. Тубільці острова Тамбукту не вміли добувати солі і селили страву морською водою. Але через те, що плем'я бома жило високо в горах і до моря було дуже далеко, у них не завжди була навіть морська вода, і страву доводилось їсти прісною. П'ятеро тубільців несли на головах по кокосовому горіху, а двоє — по дині.

Спочатку стежка вела повз городи, потім звернула на північ, до океану. Місцями вона стрімко спускалася вниз, і інколи доводилось хапатися за пакілля, повбиване в землю спеціально для цього, або за кущі та галуззя. Ліс ставав дедалі густішим. Розложисте гілля з найрізноманітнішим листям, то величезним, по кілька метрів завдовжки, то круглим, то лапатим, мов розкрите віяло, — було переплетене тонкими й довгими, як мотуззя, ліанами, що сягали часом ста, двохсот, навіть трьохсот метрів. Тубільці продиралися крізь ліани або розгортали їх списами. Особливо неприємно було йти серед батогів сабо. Листя цієї ліани має форму пилки і густо вкрите шпильками, які в'їдаються в тіло і викликають гострий біль.

Ми спускалися по крутому схилу далі й далі вниз. Деревоподібні папоротники, що ростуть високо в горах, тут траплялися рідше, зате на кожному кроці можна було бачити дерева-гіганти. У деяких з цих віковічних велетнів були дуже товсті стовбури, з плескатим і довгим, до чотирьох метрів, наземним корінням, яке повростало глибоко в грунт. Без такого коріння ці велетні не змогли б вистояти проти шаленого напору ураганів. Усе частіше траплялися різні види пальм, які високо підносились на струнких стовбурах над іншими деревами, розпустивши над ними шатра довгого листя.

Раптом перед нами розверзла пащу глибока прірва. На дні її текла маленька річечка. Стежка обривалась на самому краю безодні. Обабіч — непрохідні джунглі. Куди ж далі?

На дні прірви росли дерева, верховіття яких сягало аж сюди. Лахо заліз на одне з таких дерев і, тримаючись за гілки, обережно просувався над безоднею. Я поліз за ним, і незабаром ми опинились біля самого стовбура. Звідси звисала вниз довга драбинка, майстерно зв'язана; з гнучких стебел ротанга. Один по одному ми почали спускатись. Внизу перед нами виникла нова перепона — хоч річка була й не широка, але дуже бурхлива і небезпечна. Ми рушили вниз за течією і незабаром дісталися висячого містка, теж сплетеного з ліан. Перебравшись обережно на той бік, ми добре втоптаною стежкою пішли вниз.

За дві години ми були вже на березі моря й сіли перепочити. Нарізали динь і попоїли. Лахо сказав, що до селища біляра занго стежки немає, і мені доведеться до самої затоки йти понад берегом. Він ще раз порадив, щоб я був обачним, весь час повторюючи: «Уїн біляр, уїн біляр…»

— Буду обачним, — заспокоїв я його.

Вождь недовірливо глянув на мене й запитав:

— Ти повернешся до нас?

— Обов'язково! Разом з тим пакегі.

Але його це, мабуть, не переконало. Він сів на землю і почав слинити й терти п'яти, зашкарублі й порепані, мов стара підошва. Чому він не довіряє мені? Чому думає, що я перебіжу до його ворогів? Адже плем'я занго і мій ворог! Воно збиралося втопити мене, і я цього ніколи не забуду…

— Гаразд, — тихо промовив Лахо. — Ми чекатимемо тебе три дні. Якщо за три дні не повернешся — будемо знати, що ти перейшов до біляра занго. Анге бу!

Серед гілля одного з дерев тубільці заховали п'ять кокосових горіхів і сказали, що це для мене. Потім, набравши в свої бутлі морської води, позатикали їх дерев'яними чопами і вирушили назад. А я понад берегом подався до затоки…

Настав відплив, вода відступила од кручі, і я йшов по рівному піщаному дну. Мені просто пощастило: коли б зараз був приплив, довелось би брести по воді, а місцями й пливти, — а це не так уже й приємно. Я ступав по м'якому й теплому піску. Та незабаром виявилось, що не дуже мені й пощастило. Сонце піднялось над самісінькою головою, спека ставала дедалі нестерпнішою, а ноги грузли й наче прилипали до землі. Мабуть, звірячі стежки в густому й прохолодному лісі набагато кращі навіть у горах.

За годину я дійшов до гирла струмка, можливо, того самого, річищем якого я приблудив до селища племені. На березі гирла височіла скеля, а за нею починалася затока. Відпочивши в невеликій печері й викупавшись у прохолодній воді струмка, я зліз на скелю. Ген-он розкинулась простора затока, обтикана великими й маленькими гострими скелями. Мабуть, на одну з них і наткнулась яхта містера Сміта. Згадавши жахливу ніч, я аж здригнувся. Берег затоки обріс дрімучим тропічним лісом. Десь там, за зеленою стіною, — городи тубільців племені занго. Але де ж шукати капітана Сміта? Як ти його знайдеш у таких джунглях? З високої скелі я побачив усе дзеркало затоки, але що робилось на самому березі, в лісі, не видно було. Заважали дерева…

Проте я не втрачав надії. Вирішив спочатку провідати городи. Я вже вмів ховатись від дикунів. Знав і те, що на городах працюють лише жінки та діти, яких майже завжди охороняє двоє-троє мисливців. Їх я не боявся. Якщо випадково й побачать мене, то покидають свою зброю і втечуть. Дикунів слід остерігатись тільки тоді, коли їх багато…

Я знову пішов понад берегом і незабаром опинився біля тієї самої маленької затоки, де стояли човни. Я ще не забув цього місця і човнів: тут ми з капітаном і поваром вперше після катастрофи ступили на твердий грунт. На цьому самому місці ми побачили й першого дикуна, який тікав од нас, мов од примари, а ми знічев'я попленталися стежкою за ним. Тепер я знову йшов цією самою стежкою… Але цього разу обережно. Зупиняючись на кожному кроці, я прислухався. Ось і розвилка. Куди ж податись? Одна стежка була трохи ширша, — певно, до селища, друга — вужча і не така втоптана. І я вибрав вужчу. Незабаром вона привела мене до високої бамбукової огорожі. «Город», — вирішив я і здерся на крислате дерево, щоб заглянути всередину. На городі працювали жінки, діти й чоловіки. Але чоловіків було не двоє чи троє, як я сподівався, а значно більше, до того ж усі озброєні. Мабуть, це тубільці посилили охорону після наскоків білої людини.

Я повернувся до лісу й просидів у хащах весь день, а перед заходом сонця знову пішов до того самого дерева. Тубільці, набравши в мішки ямсу й таро, подалися геть. А я лишився на дереві, сподіваючись, що капітан чи Грей саме в такий час виходять на промисел. Проте ніхто не з'являвся. Стало зовсім темно. Я зліз на землю, зірвав диню і гроно бананів і, повечерявши, ліг своїм деревом.

Наступного дня прокинувся дуже рано. З'ївши кілька бананів, я знову поліз на дерево. Прийшли тубільці й розбрелися по городу; жінки пололи, а чоловіки сиділи під деревами, палили цигарки, жували бетель. А білої людини не було ніде.

Не прийшла вона ні наступного дня, ні через день. Я втратив надію і четвертого дня вирішив навідатись до гирла річки, де друзі з племені бома залишили для мене кілька кокосових горіхів. У таку спеку набагато приємніше, напившись кокосового молока, викупатись в океані й полежати в холодку, ніж даремно сидіти на дереві, мов курка на сідалі…

Всі п'ять горіхів були на місці. Прокрутивши в одному з них ножиком дірочку, я напився соку, роздягся й викупався. Хоч вода вже нагрілась, проте після купання стало прохолодніше.

Вибравши найгустіший холодок, я ліг і заснув.

Мене розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, я побачив кількох тубільців, що сиділи поблизу й мовчки дивилися на мене. Від переляку в мене аж мороз пробіг по спині, проте я не поворухнувся.

— Андо! — пролунав раптом знайомий голос. — Тауо ала, Андо!

Це був Лахо. Він чекав мене три дні і вийшов з людьми на розшуки. Бідолаха, він уже думав, що я потрапив у пазури племені занго. Мене зацікавило, а що б зробив Лахо, якби плем'я занго й справді захопило мене в полон?

— Карарам! Карарам! — обізвалося кілька душ разом.

«Карарам» — значить війна.

Всі раділи, що я живий-здоровий, а мені було сумно. Думка про «білу людину з місяця» не давала мені спокою. Треба будь-що, навіть ціною життя, — знайти її і врятувати. Але ж де і як?..

Лахо розповів, що вчора вони приходили сюди і бачили мене на скелі біля струмка. Хотіли підійти ближче, але я буцімто втік.

Це мене страшенно здивувало. Адже і вчора, і позавчора я цілий день сидів на дереві біля городів. До скелі я й близько не підходив. Отже, вони бачили когось іншого. Не було ніякого сумніву, що або Грей, або ж капітан врятувався. Я докладніше розпитав вождя, і він розповів усе, як було. Вчора тубільці приходили сюди і, побачивши, що всі горіхи цілі, вирішили шукати мене понад затокою. На високому мисі, що виходить далеко в океан, вони помітили білу людину, вирішили, що то я, і хотіли підійти ближче. Але, помітивши їх, біла людина пірнула в воду й сховалася між скелями. Тубільці кілька разів покликали мене, але марно. Після цього Лахо здивував мене ще більше: з того самого мису вони бачили великого човна. Такий човен їм доводилось бачити вперше. Він не плавав, а стояв на одному місці.

— Де той човен? — схвильовано запитав я.

Лахо показав рукою в бік затоки.

— Там, між скелями, — обізвалось і кілька тубільців.

— Ходімте мерщій туди, — попросив я.

Ми пішли до високого мису. З його вершини було видно всю затоку.

— Ось він! — показав Лахо.

Я остовпів. Досить далеко в затоці з-за двох скель виглядала корма Смітової яхти.

— Човен! Великий човен! — сказав Габон.

Так, то справді був «великий човен» плантатора. Я пояснив тубільцям, що саме цим човном ми припливли до їхнього острова, і запитав, куди пішла біла людина.

— Туди, — відповів Лахо, вказуючи на яхту. — Ми гукали: «Андо, Андо!», але пакегі не обзивався.

— Я знайду його! — вирвався в мене радісний крик. — Негайно попливу до великого човна. Пакегі там.

Наказавши своїм друзям чекати мене на скелі, я не роздумуючи стрибнув у воду й поплив…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Несподівана зустріч на яхті. Стерн і Сміт — живі?! «Я тобі не повар, а ти мені не містер!» Сміт мріє про війну. Мої обіцянки племені бома. Нова зустріч з тубільцями племені занго. «Чарівний вогонь». «Дорогоцінні» подарунки.

Довго плив я, не відчуваючи втоми. Нарешті дістався яхти й заліз на палубу. Тільки тепер я зрозумів, що сталося тієї страшної ночі. Судно налетіло на дві скелі, застряло між ними, носову частину його розтрощило, і бідолашних робітників містера Сміта всіх до єдиного поглинула безодня…

Але що це таке? Що я чую? Людські голоси! Вони долинали знизу, звідти, де колись містилася каюта плантатора.

Я швидко збіг по трапу вниз. Їдальня яхти повністю збереглася, наче й не було ніякого шторму. Голоси долинали з каюти містера Сміта, і я чув їх зовсім виразно.

— Я тобі не повар, а ти більше не містер! — говорив хтось хрипким басом.

— А консерви чиї їси? — в'їдливо питав хтось альтом.

— Я без твоїх консервів не помру, а що робитимеш ти, якщо я не дістану води? Не будеш же морською захлинатися! Не забувай, що з кожною вилазкою на сушу я ставлю на карту своє життя!

— За це ти одержуєш від мене гроші!

— Які гроші?

— Англійські!

— Навіщо мені ці гроші? Тут усе твоє золото не варте копійки!

— У тебе немає серця! Я ж не звик сам собі варити їжу, — проскиглив альт.

— Звикнеш! — грубо відповів бас.

Я відчинив двері. На м'якій кушетці з сигарою в зубах напівлежав містер Сміт, а капітан Стерн, зручно вмостившись у кріслі-гойдалці, попихкував своєю голландською люлькою. Повернувши на рип дверей голови, вони враз посхоплювались, не зводячи з мене повних жаху очей. Сигара Сміта впала на килим. Трохи згодом їхній переляк перейшов у здивування і нарешті —в радість.

— О, невже це ви? — вигукнув капітан і обняв мене так, що аж ребра затріщали. — Ви теж врятувались! Я знав! Я знав! Я був певен!

— Недарма ж ви й плакали за ним мало не щодня, — обізвався містер Сміт, підіймаючи з килима сигару.

– І мені чомусь весь час здавалося, що ви повинні були врятуватись, — сказав я капітанові. — Але напевне я про це дізнався лише кілька днів тому… Як же вам пощастило? Розповідайте! Каюту, бачу, зовсім не пошкодило. Містер Сміт, мабуть, спав і навіть не помітив катастрофи…

— Де там! — зітхнув плантатор. — Я всю ніч не міг заснути. А коли відірвало носову частину яхти, мене так підкинуло, що я опинився на протилежному кінці каюти…

— На кушетці! — зареготав капітан, і зморшки навколо його очей стали ще густіші.

— Так. на кушетці, і тільки це мене врятувало від синців, — серйозно підтвердив Сміт.

Каюта з їдальнею не випадково лишилися непошкодженими. Як розповідав Сміт, вони були ізольовані від інших частин пароплава і мали особливу залізну арматуру. Крім того, ці приміщення було обладнано спеціальними балонами, які, на випадок катастрофи, утримували б їх на поверхні. Плантатор не забув похвастатись, що це — його власна ідея. Щоправда, обійшлась вона йому дорогенько, але тепер він, мовляв, задоволений і не шкодує за витратами: золото — річ наживна, а життя дається людині один раз.

Коли плантатор говорив про це, його обличчя аж сяяло від задоволення й захоплення власною персоною. А мене його тон ображав. Я згадав про робітників, які захлинулись у трюмі, згадав і замкнені двері кубрика і не втримався:

— Отже, коли б робітники були в оцій каюті, вони б не загинули!

— О сер! — вигукнув капітан. — Але ж для п'ятдесяти душ тут надто тісно!..

Я повернувся до нього спиною.

— А ви, капітане? Ваша одіссея, сподіваюсь, багатша на пригоди?

— Якщо ви так думаєте, то глибоко помиляєтесь, — посміхнувся Стерн. — Не встигли дикуни донести мене до кручі, як каменюка розв'язалася й спала з ніг. А вони навіть не подбали про те, щоб хоч штовхнути мене з берега. Я сам стрибнув у воду, до того ж з вільними ногами. Потім виринув і сховався в якійсь печері. А коли смеркло, виліз на берег і подався до лісу. Кілька разів ночував на деревах — боявся хижаків, але якось мало не гепнув на землю. Людина вже давно відвикла од мавпячого способу життя, і гілляка для неї перестала бути зручним ліжком. Так я і не зміг заснути на дереві. Думав, думав, що б його зробити, і нарешті надумався: вирішив спати на голих скелях серед затоки, як у ту першу ніч разом з вами. Там принаймні безпечно. Якось уночі, коли зійшов місяць, я побачив і яхту. А тепер шкодую, даю вам слово честі. Бо містер Сміт уявив собі, що я його повар. Е ні! Викиньте цю думку з голови, сер! — звернувся він до плантатора.

— Звідки ж у вас продукти? — здивувався я.

— У мене від продуктів склади тріщать, сер! — захоплено вигукнув Сміт. — Туди не проникло жодної краплини води.

— Продуктів багато, але варити нікому, — обізвався капітан. — Був би оце зараз Грей…

Сміт і собі сумно зітхнув. Найдужче жалкував він за своїм поваром, бо тепер був змушений сам варити собі їжу, а до такої «важкої» роботи він не звик.

— А як вам пощастило врятуватись? — запитав капітан. — Розкажіть!

— Передусім я хотів би попросити у містера Сміта банку консервів, — звернувся я до плантатора. — За весь час мого перебування на острові я тільки раз їв м'ясо, та й то собаче.

— Собаче?! — плантатора аж перекосило од відрази. — Ви їли собачину, сер?

— Так, сер, їв. І вона досить смачна. Принаймні смачніша за всі консерви, які мені доводилось будь-коли їсти.

— Досить, сер! — вигукнув Сміт. — Мене починає нудити!

— Хто до чого звик, — іронічно посміхнувся капітан. — Італійці їдять жаб'ячі ніжки й гадюк, китайці — сарану, японці — тухлі яйця, а швейцарці — зіпсований сир… Собачина набагато смачніша за все це, я сам куштував.

Він пішов на кухню й приніс банку консервів. Консервоване м'ясо втрачає багато смакових і поживних якостей, але ямс, таро та дині, які я їв щодня, вже остогидли мені. Уплітаючи консерви, я розповідав англійцям про свої пригоди.

— Значить, у вас на острові є друзі? — запитав Сміт.

— Так, сер. Вони чекають мене на березі.

– І серед них навіть вождь племені?

— Так, сер. Але не того племені, що хотіло нас утопити. Здається, на острові живе багато племен, які ворогують між собою.

— Ворогують? Цебто воюють? — чомусь зрадівши, запитав плантатор.

– Інколи трапляється й таке. Мій друг Лахо, вождь племені бома, розповідав якось, що час від часу його плем'я воює з плем'ям занго, з тим самим, яке топило нас в океані.

— Чудово! — вигукнув Сміт. — Ми врятовані, сер!

— Нічого не розумію! — здивовано глянув я на нього.

— Ви надто молодий для того, щоб розуміти такі речі, — поблажливо поплескав мене по плечу Сміт. — Якщо ви не знаєте, то можу сказати, що я не тільки фабрикант і плантатор, але ще й дипломат. Три роки працював у Форейн Офіс.[13] Слухайте мене в усьому, і обставини повернуться нам на користь.

— Що ви надумали, сер?

— Нічого особливого. Плем'я бома оголосить війну племені занго. Ми станемо на боці племені бома. Адже ваш друг — вождь цього племені? Ну от! Ми дамо їм кілька гвинтівок, і вони переможуть. Тепер ви зрозуміли, сер?

— Не дуже, — відповів я.

— Я ж вам кажу щирою англійською мовою…

— В перекладі на будь-яку мову ваші слова означають війну.

— Маєте рацію, — ствердно кивнув головою Сміт.

— От саме через те я й не погоджуюсь.

— Чому? — здивувався Сміт, неприємно блиснувши золотим зубом.

— Тому що найгірший мир кращий за найкращу війну.

– Ідеаліст! — знову поблажливо посміхнувся плантатор і поплескав мене по плечу. — Ви ж не будете заперечувати, що дикуни й без пас ріжуть один одного? Так чому б нам не втрутитись? Це принесе користь не тільки нам, але й їм. Я вважаю, що краще організувати одну велику, але останню війну, ніж весь час терпіти сутички між окремими племенами. Ось послухайте мене, сер. У дикунів вогнепальної зброї немає. Їхні списи та стріли — це ж дурниця. Маючи в своєму розпорядженні дві чи три гвинтівки з десятком патронів, твій вождь зможе перемогти всі інші племена й підкорити їх собі.

Тоді ми проголосимо вождя королем острова, а самі станемо його радниками. А при бажанні — навіть міністрами! Це не так важко зробити: адже зброя наша. Тільки тоді ми заживемо вільно й спокійно. В противному разі нас перетоплять, мов цуценят, сер. Не думайте, що коли хтось із нас удруге потрапить їм до рук, то з ним почнуть панькатися.

— Ні, — заперечив я. — Ми повинні застерігати тубільців од війни, а ви он то говорите! Я ніколи не погоджусь на такий злочин. Я ворог війни.

— Це ви даремно, сер. Подумайте краще, йдеться про війну, яка покладе край усім війнам. Я вам уже казав і можу сказати ще раз: вона буде корисна і для дикунів, і для нас. У моєму складі є з десяток гвинтівок, кілька пістолетів і чимало патронів… Зважте. — Я вже зважив.

— Шкода, дуже шкода… А що ви на це скажете, Стерн? — звернувся плантатор до капітана. — Мені дуже хотілося, б знати вашу думку.

— У мене з цього приводу ще немає власної думки, — відповів Стерн.

— Сподіваюсь, у вас немає бажання вдруге летіти в море з каменюкою на ногах?

— Звичайно, немає, — кивнув головою капітан. — Тільки я не певен, що в них була мета неодмінно втопити нас.

— А яка ж мета? Може, викупати вас?

— Можливо. Мені здається, що це в них такий звичай, проте…

— А що ви скажете про мого повара? — в'їдливо запитав Сміт.

— Грей помер од переляку, — не вагаючись відповів Стерн. — Він був страшенний боягуз.

Плантатор не погоджувався.

— Не будьте наївним, Стерн. Людина не може вмерти від переляку.

— Ще й як може! Тим більше, коли в неї таке хворе серце, як у нашого Грея…

Щоб припинити неприємну розмову, я запитав у капітана, чи не його заставали тубільці у себе на городах.

— Мене, — відповів він. — Коли нам набридають консерви, я вирушаю по городину та фрукти. І знаєте, що виявилось? Що не я від тубільців, а вони від мене втікають! Тільки вчора, коли ходив по воду, дикуни хотіли підійти до мене і щось вигукували, але їх було багато, а я не взяв з собою ні гвинтівки, ні пістолета.

Я розтлумачив капітанові вчорашнє непорозуміння.

— А коли б вони побачили, що то не ви, чи підійшли б вони, як ви гадаєте? — запитав капітан.

— Можу вас запевнити, що ні.

— Тоді я не розумію, сер, навіщо вам здалася та війна? — повернувся він до плантатора.

— Що б ви там не говорили, а я залишаюсь тієї ж думки, — сказав Сміт. — Бо не хочу, щоб мене втопили, як сліпе кошеня.

— Цього ніколи не трапиться, — заспокоїв я його. Потім звернувся до капітана: — Хочете, я познайомлю вас із своїми друзями? Вони чекають на мису. Я пообіцяв їм неодмінно повернутися.

Капітан відмовився. Стомився, мовляв. Напевно, боявся.

Мені хотілось порадувати друзів яким-небудь подарунком, і таким, якого вони в житті не бачили. Але нічого важкого взяти з собою я не міг, тому вирішив подарувати їм порожніх консервних банок. Пробивши в кількох банках дірочки, я нанизав їх на мотузок і повісив на шию. Потім попрощався з капітаном і плантатором і вийшов з каюти.

— Візьміть рятівний пояс, легше буде пливти, — гукнув навздогін Стерн.

– І пістолет, — обізвався плантатор.

Пояс я взяв, а од пістолета відмовився.

Тубільці сиділи на тому самому місці, де я їх і лишив. Углядівши мене, вони страшенно зраділи, а на порожні банки здивовано витріщили очі. Я роздав по одній Лахо, Габону та іншим. Вони з цікавістю й дитячим захопленням розглядали їх з усіх боків. Але це все-таки були не діти: вони враз зрозуміли корисність банок. Габон зачерпнув з джерела води й напився. Інші зробили те саме. А Лахо вилив на себе банку води, і вибухнув веселий сміх.

Я сказав тубільцям, що в «великому човні» є ще два пакегі і мені треба повернутися до них.

— А вони хороші? — запитав Лахо.

— Хороші, — відповів я, хоч Сміт навряд чи заслуговував на це,

— Тоді нехай і вони переходять жити до нас, — вирішив Лахо.

Я пообіцяв, що це ми зробимо, але трохи пізніше.

— Коли пізніше? — глянув на мене вождь.

— За кілька днів.

— Скільки днів? Леон-ба? — і він показав п'ять пальців.

— Леон-да, — відповів я, показуючи обидві руки. Видно, вождеві не дуже сподобався такий строк, проте він кивнув головою:

— Гаразд, будемо чекати…

— Будемо чекати, — обізвався й Габон.

Інші тубільці повторили те саме, попрощалися зі мною, потискуючи правою рукою мою ліву руку вище ліктя, а лівою дружньо поплескуючи мене по плечу, й рушили додому. А я поплив до яхти.

Наступного дня ми з капітаном вирішили зробити вилазку на берег. Я спитав Сміта, що можна подарувати тубільцям.

— Ви сподіваєтесь подарунками привернути їх на свій бік? Що ж, гаразд, я вам не заважатиму, — сказав він. — Почекаю, доки ви самі не побачите, що гвинтівками легше переконати, ніж цяцьками.

Плантатор приніс із складу разків десять намиста і стільки ж невеличких дзеркалець, а я позбирав на кухні всі порожні консервні банки. На перший випадок цього було досить. Але капітан був іншої думки. Коли вже виходили, він спитав мене:

— А гвинтівки не візьмете?

— Оці порожні банки варті більше за всі десять гвинтівок містера Сміта, — сказав я й розповів капітанові, як зраділи вчора таким подарункам мої друзі з племені бома.

Та капітана було важко переконати. Він взяв гвинтівку й поклав десятків зо два патронів у гумову грілку, щоб не намокли.

— На всяк випадок, — пояснив він і, посміхнувшись, сказав англійське прислів'я, схоже на наше: береженого й бог береже.

Я попросив у Сміта ще й цигарок та запальничку, щоб пригостити тубільців.

— А хіба дикуни курять? — здивувався він. — Хто ж їх навчив вирощувати тютюн, коли тут нема європейців? Батьківщина тютюну — Америка. Вперше до Європи його привезено Христофором Колумбом, а після цього розповсюджено по всій землі. Якщо ці дикуни весь час жили ізольовано, то як потрапив сюди тютюн? Можливо, Магелланові матроси завезли?

— Ні, сер. У них тютюн не справжній. Це, власне, й не тютюн, а якась інша рослина. Вона росте на острові в дикому стані. Але незважаючи на те, що їхній тютюн не «справжній», тубільці — завзяті курці. Навіть жінки курять.

— Коли так, я даю вам свій портсигар і запальничку. Вони закриваються герметично їі не бояться води. Зроблені за спеціальним замовленням.

— Але ж вони вам потрібні, сер…

— О, не турбуйтесь, їх у мене кілька.

За такий подарунок я був йому щиро вдячний.

— Пригощайте своїх дикунів на здоров'я, — посміхнувся він. — Але будьте обережні, щоб вони вас не пригостили списом або отруйною стрілою…

— Не хвилюйтесь, сер, — обізвався капітан. — Доки мої руки здатні тримати гвинтівку, ніякі дикуни нам не страшні.

Вибравшись на берег, ми попростували до тієї самої невеличкої затоки, де колись вперше зустрілися з дикунами. Ми сподівалися застати когось біля човнів і не помилилися: троє тубільців намагалися закріпити на бамбуковій щоглі рогожовий парус. Вони до того поринули в роботу, що й не помітили пас. Капітан зупинився й стежив оддалік, а я підійшов ближче. Тубілець, який перший побачив мене, так перелякався, що впустив рогожу й упав на пісок. Інші двоє зіщулились у човнах, витріщили на мене очі й тремтіли, наче я був якесь страховисько, що от-от накинеться на них і проковтне.

— Тауо-ала, — привітався я.

Слова «тауо-ала» власне означали «приємної праці», але можуть означати і побажання щасливого полювання, і навіть приємного апетиту. Тубільці племені бома вживали їх в усіх випадках. Я вирішив перевірити, чи однаковими мовами говорять племена бома і занго. Підійшовши до тубільця, що уткнувся носом у пісок і не наважувався підвестись, я сказав:

– Ілан! Встань!

Він зразу ж схопився на ноги, але все ще тремтів. Інші в човнах теж підвелись.

— Каа ну! Іди сюди! — звернувся я до першого.

Тубілець зробив крок і застиг на місці. Я підійшов ближче к подав йому порожню консервну банку. Бідолаха не знав, що з нею робити. Він тремтячими руками взяв її. але весь час не зводив з мене переляканих очей. Я дав по одній і іншим двом. Тоді ще почепив на Шию кожному по разку намиста. Той, що стояв на піску, обережно перебирав намисто, недовірливо поглядаючи на мене. Мабуть, ніяк не міг повірити своїм очам, що ця «коштовна» річ належить йому.

— Тацірі? Гарна? — запитав я.

— Тацірі… — ледь чутно пробелькотів він.

Судячи з того, як сяяли очі тубільців, намисто їм і справді дуже сподобалось. Ще б пак! Адже досі вони робили намисто тільки з черепашок і зубів тварин. А таке яскраве — сине, зелене, жовте, червоне — їм і не снилося! Але найефективніші сюрпризи я зберігав на кінець, коли тубільці досхочу намилуються консервними банками та намистом.

Капітан стояв кроків за десять од нас, тримаючи гвинтівку напоготові, — «на всяк випадок», як він сам говорив.

— Ну як, здається, нічого? — обізвався він.

— Краще не може й бути, — відповів я. — Тепер можете підійти до нас… Тільки… коли б не перелякалися гвинтівки й не повтікали.

— Гвинтівка навряд чи стрілятиме, — сказав капітан.

— Чому?

— Патрони намокли.

Не знаю, чи наважився б я підійти до дикунів, коли б знав заздалегідь, що патрони мокрі. Адже Лахо з Габоном наговорили мені про це плем'я такого, що від однієї згадки волосся стає дибом. Та ми й самі мали змогу переконатися, що вони мають рацію… Але тепер боятися було нічого. Ці троє дикунів з захопленням милувались намистом і аж ніяк не скидались на жахливих людожерів.

— Як тебе звуть? — запитав я в того, що стояв на піску.

Це був старий зморшкуватий чоловік з сивим зваляним волоссям, що клоччям звисало на всі боки. Над ліктем лівої руки в нього червоніла глибока жива рана, можливо, від списа чи від якоїсь іншої гострої зброї.

— Гахар, — відповів він.

— А тебе? — звернувся я до іншого тубільця. Цей був набагато молодший за першого, з буйним пушистим чорним волоссям, яке аж блищало проти сонця, мов намазане дьогтем. Величезний гребінець, що стирчав над лобом, здавався козирком.

— Таной, — відповів юнак.

Третього, низького й худого, з маленьким обличчям, звали Індалом.

«Гахар» — значить птах, «таной» — дерево, а «індал» — папуга. Я й раніше помічав, живучи серед племені бома, що тубільці називають своїх дітей іменами, які означають назву дерев або тварин.

Витягши з кишені портсигар і запальничку, я взяв цигарку й припалив. Тубільці дивились, ошелешені. Вони вперше в житті бачили запальничку і навіть не гадали, що вогонь можна добувати так швидко й просто. Це для них було справжнім дивом, громом з ясного неба.

Я погасив запальничку й підніс портсигар Гахарові, але старик одступив назад. Тоді я сам подав йому одну цигарку. Клацнула запальничка, і Гахар знову відступив.

Біля човна догоряло кілька головешок. Старий тубілець пішов і припалив од них. Індал з Таноєм теж узяли по цигарці і теж припалили від головешки.

Я сів на пісок і запропонував тубільцям теж сісти. Вони несміливо посідали навпроти. Літні чоловіки підігнули ноги під себе, а Таной став трохи осторонь навколішки.

— Каа ну, — сказав я, і він зараз же підсунувся ближче.

Їхня мова була майже така, як і мова племені бома. Відрізнялись тільки деякі слова, проте це не заважало нам розуміти один одного.

В кишені в мене залишалося ще одно «диво» — останнє. Витягши маленьке дзеркальце, я подав його Гахарові. Углядівши в ньому самого себе, він аж одсахнувся: не стільки від переляку, скільки від несподіванки. Мабуть, йому не раз доводилося бачити своє відображення в калюжах, але так ясно — ніколи. Дзеркальця справили на тубільців ще більше враження, ніж консервні банки, намисто, цигарки й запальничка, а всі «дива» разом так ошелешили сердешних, що вони тепер тільки очима лупали.

Я попросив у них човен. Гахар дозволив узяти, який мені сподобається.

Ми пішли до стоянки. Я знову звернув увагу на те, що човни були видовбані з суцільного стовбура. На деяких з них посередині стирчала бамбукова щогла, а на щоглах замість паруса висіла рогожа. Ніс і корма човнів були довгі й загнуті вгору, мов полоззя саней. До бортів більших човнів були поприв'язувані довгі розколоті навпіл колоди, від яких судно було стійкіше. Мої очі зупинились на чималому човні — і Гахар з Таноєм та Індалом негайно потягли його до води. Хоч таку колоду важко було порівняти з нашими зручними й швидкохідними човнами, проте нас це анітрохи не бентежило.

Коли ми вже відпливли далеченько, тубільці щодуху дременули до селища: мабуть, аж тремтіли від нетерплячки якомога швидше розповісти своїм односельцям про зустріч з «білими людьми з місяця» і похвастатись «коштовними» подарунками.

Піднявшись на палубу, капітан вирішив спробувати мокрі патрони. Гвинтівка тільки клацнула.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Мій приятель Гахар. «Нанай кобрай» Даремні побоювання Стерна. Полювання. Чому не приходить Лахо? Полювання на черепах.

Між Гахаром і мною зав'язалася справжня дружба… Наступного дня, після першої нашої зустрічі, він привів до затоки душ десять тубільців, озброєних списами й стрілами. Вони зупинились на узліссі, не наважуючись підійти до човна, де сиділи ми з капітаном. Нарешті Гахар набрався мужності, кинув свій спис на землю й підійшов до нас. В нагороду я дав йому вузеньку смугасту ситцеву стрічку. Він обв'язав нею голову і пішов до товаришів показати подарунок. Тоді й інші, покидавши списи в лісі, нерішуче, крок за кроком почали підходити все ближче й ближче до нас. Я роздав кожному по стрічці. Як же вони раділи, обмацуючи пальцями стрічки! І як сяяли їхні очі!

Гахар весь час торочив:

— Андо — нанай пакегі, Андо — хороша біла людина…

Не забув, як мене звуть. Він попросив цигарку і сказав, щоб я «зробив вогонь». Коли клацнула запальничка, старик урочисто вигукнув:

— Дивіться, Андо робить вогонь без дерева! Я вам казав?!.

Але цигарку припалити від запальнички не наважився. Припалив од головешки, яку тримав у руці. Я дав по цигарці й іншим тубільцям. Вони з'юрмились навколо Гахара припалювати.

Містер Сміт придбав у Александрії лікарський чемоданчик. Я взяв чемоданчик з собою — вирішив вилікувати рану Гахара. Витягши маленьку пляшечку з янтарно-жовтим риванолом, я пояснив старику, що це — нанай кобрай («хороші ліки»). Якщо він дозволить перев'язати: собі руку, рана швидко загоїться. На превелику мою радість, Гахар погодився. Я промив рану риванолом і перев'язав бинтом, загадавши, щоб завтра прийшов на перев'язку. У іншого тубільця на нозі була гнійна рана, яка від морської води ще дужче роз'ятрилась, але той рішуче відмовився від моїх ліків.

— Чому? — запитав я.

— Кобрай уїн — ліки нехороші, — відповів він.

— Звідки ти знаєш, що вони нехороші?

Тубілець не відповів. Гахар стурбовано запитав, чи не помре й він од моїх ліків. Я почав його заспокоювати, але, мабуть, мої слова не переконали старика. Вся його постать і розгублене обличчя виражали занепокоєння.

Нарешті, пов'язавши голови стрічками, тубільці подалися до лісу, де лежала їхня зброя. Капітан, який весь час сидів у човні, не випускаючи гвинтівки з рук, вигукнув:

— Стережіться, вони пішли по свої списи! В лісі повно озброєних дикунів.

— А ви звідки знаєте? — запитав я, вдивляючись у темряву лісу.

— На власні очі бачив! Ви тут розмовляли з цими, а вони тим часом з-за дерев за нами стежили. Я певен, що вони зараз на нас нападуть. Негайно сідайте в човен і відчалюйте!

Але я, не звертаючи уваги на застереження, стояв і дивився вслід тубільцям. Трохи згодом вони повернулися. Кожен тримав у руках по кокосовому горіху чи дині.

— На, — виступив уперед Гахар, подаючи мені здоровенний кокосовий горіх.

Я йому щиро подякував і поклав горіх поруч на піску. Інші тубільці теж один за одним принесли свої подарунки, а потім допомогли скласти їх у човен. Попрощавшись з ними, я пообіцяв неодмінно прийти завтра.

— Приходь, приходь! — гукали всі. — Будемо чекати! Як тільки наш човен відплив од берега, з лісу висипало щонайменше півсотні озброєних тубільців і оточили Гахара та його товаришів.

— Ось бачите! — вигукнув капітан. — Я вам казав, що в лісі повно озброєних дикунів!..

— А чому б їм там не бути? Вони роблять те саме, що й ви.

— А що я таке роблю? — здивувався капітан.

— Сидите в човні з гвинтівкою в руках і стережете мене від них, а вони ховаються в лісі, щоб допомогти своїм товаришам, якщо ми нападемо на них.

Плантатор уже чекав нас на палубі. Углядівши дині й кокосові горіхи, він вигукнув:

— Ого, торгівля, бачу, йде непогано! За метр ситцю — п'ять кокосових горіхів і стільки ж динь. Чудово! — І, посміхнувшись іронічно, додав: — З вас вийде неабиякий комерсант, сер! На Кокосових островах я змушений продавати ситець вдвічі дешевше.

— Це не торгівля, — заперечив я.

— А що ж це таке?

— Обмін подарунками.

— Дурниці! — засміявся плантатор, але, згадавши щось, трохи лагідніше додав: — Не гнівайтесь на мене, сер, я не хотів вас образити. А щодо торгівлі, то вона скрізь однакова. Ось тільки що ми будемо робити, коли скінчиться весь ситець і намисто?

— Їстимемо дині, які самі виростимо, — відповів я.

Цілий тиждень я не бачив своїх друзів з племені бома. Скучив за Лахо, за старим Габоном. Мабуть, бідолахи, виглядають мене щодня біля гирла, а може, вже вирішили, що я залишусь у їхніх ворогів. Треба неодмінно побачити їх. Адже я дав слово повернутися до них…

Одного разу ми з капітаном налаштувались іти до племені бома. Почувши, що ми збираємось до далекого лісу, Сміт сказав:

– І я з вами, сер. Але з умовою: якщо дозволите взяти з собою двостволку.

— То беріть, — погодився я. — Якщо моїх друзів там не буде, стріляйте, скільки завгодно, але якщо вони там — ні в якому разі.

— Якщо вони там, то я й на берег не вийду, — перебив мене Сміт.

— Чому? Вони люди сумирні, запевняю вас. Тільки стріляти не треба: повтікають і ніколи більше не прийдуть. А нам, може, доведеться ще й жити з ними…

— В горах? Не згоден, — заперечив Сміт. — Ні в якому разі не слід залишати затоку. Може, тут випадково пройде пароплав, який врятує нас!

— Я теж не згоден зміняти яхту й затоку на джунглі, — обізвався й собі капітан. — Для мене це була б смерть.

Англійці мали рацію. Плем'я бома жило високо в горах, далеко від океану. Там не завжди буває навіть морська вода, і нам би довелось їсти таро та ямс прісними. Не мали б де й купатися: у струмочку, що протікає неподалік од села, старій жабі по коліна. Інша справа — океан. Крім цього, повз острів справді міг коли-небудь пройти пароплав і забрати нас звідси…

Лахо з людьми на умовленому місці ми не застали, але горіхи стриміли на тому самому дереві. З цього я зробив висновок, що вождь іще не втратив надію, що я повернуся до них.

Зарядивши двостволку, Сміт ввійшов у ліс. Незабаром звідти пролунав постріл, трохи згодом — ще один. З'явився й сам плантатор, збуджений і радий. У руках у нього був великий гамрай з чорно-білим пір'ям і рябенька банківська курочка, значно менша за свійську, але дуже красива.

— На мою думку, тут не так уже й погано, — сказав Сміт, задоволений удачею. — Ліс прямо кишить дичиною. Невже ці чорношкірі не полюють?

— Полюють, — сказав я, — але списом чи стрілою не так легко вбити птаха.

— Маєте рацію, — погодився плантатор. — Ось ця дика курочка живе в найнепролазніших хащах і тікає від найменшого шелесту.

— Ви тільки це й знаєте про курочку? — запитав я.

— О, не тільки це, — посміхнувся Сміт.

— А що ж іще?

— Знаю те, що в неї дуже смачне м'ясо, і сьогодні ви самі переконаєтесь у цьому. Звичайно, з умовою, якщо Стерн візьметься її приготувати…

— Оце і все?

— А що про неї ще можна сказати? — здивувався Сміт.

— Хоча б те, що вона є прабабкою свійської курки; кілька тисяч років до нашої ери її було приручено в Індії і звідти розвезено по всьому світу…

— А хто ж її привіз сюди, якщо ми тут перші білі люди? — запитав Сміт. — Може, скажете, матроси Магеллана?

— Не думаю. Матроси Магеллана навряд чи займались розведенням птиці. Я вважаю, що банківська курочка, як і всі інші тварини, живе на цьому острові ще з тих часів, коли Тамбукту мав зв'язок з Африкою та Індією.

— З Африкою та Індією? — лупнув очима Сміт. — Хіба Африка колись була з'єднана з Азією?

— Так, — кивнув я головою. — І не тільки з Азією, а й з Америкою. Але протягом багатьох мільйонів років вода зробила своє: хвилі поступово зруйнували частину суші, а частина осіла на дно океану. Вам ніколи не доводилось чути про Атлантиду?

— Доводилось, — невпевнено промовив Сміт, — але вже не пам'ятаю, що саме.

— Атлантида займала велику площу в Атлантичному океані: від дванадцятого до сорокового градуса північної широти. Стародавній філософ Платон пише, що цю велику землю населяв войовничий і хоробрий народ — атланти, які ворогували з древніми еллінами, а їхня влада поширювалась аж до Єгипту. Але якось над Атлантидою нависло лихо: страшенний землетрус і небачена повінь за один день і одну ніч стерли цей материк з лиця землі. Тільки найвищі вершини гір і досі здіймаються над океаном. Це теперішні Азорські й Каролінські острови, Мадейра і Зелений мис. Деякі вчені як, наприклад, Ориген, Порфір, Ямблік, Гумбольд та інші заперечують існування Атлантиди, але такі, як Пліній, Атлан, Енгель, Турнафор та Бюффон визнають її. І коли Платон та інші мають рацію, доведеться погодитись, що колишня Атлантида справді зв'язувала Африку з Америкою. Дехто з учених вважає, що така сама суша сполучала Південну Африку з Індією і теж потонула, як і Атлантида. Можливо, наш острів і є залишком цієї суші.

— Ми з вами далеко забрели, — поблажливо посміхнувся Сміт. — Від якоїсь курочки аж до затонулого материка. Те, що ви розповіли про Атлантиду, — казка чи наукова теорія?

— Наукова гіпотеза, сер.

— В науку я вірю, — заявив Сміт, — а в «наукові» гіпотези — ні. А що це за птах?

— Це гамрай, з родини птахів-носорогів, — відповів я. — Бачите, який у нього дзьоб? Одним ударом у голову може вбити людину.

— Небезпечний птах! — вигукнув капітан. — А чим він живиться? Сподіваюсь, не людським м'ясом?

— Звичайно, ні. Він не дуже вередливий. Живиться плодами та дрібними тваринами. Але знаєте, що в ньому найцікавіше? Це те, що він схожий на середньовічних феодалів, які тримали своїх дружин за кріпосними мурами.

— Нічого не розумію, — знизав плечима капітан.

— Можу пояснити, — повернувся я до Стерна, бо плантатор уже не слухав. Сівши навпочіпки, він розглядав строкатого гамрая. — Самка знаходить собі затишне дупло в якому-небудь сухому дереві, обскубує з себе пух, робить з нього пухке й тепле кубельце, зносить п'ять-шість яєць і сідає, а самець замуровує її в дуплі, залишаючи тільки невеличкий отвір, щоб подавати їй і пташенятам їжу.

— Невже? — здивувався капітан. — А навіщо він її замуровує? Сподіваюсь, не з ревнощів, як колишні феодали?

— Для того щоб захистити її від ворогів. Самка сидить замурована, аж доки у пташенят не відростуть крила. Тоді самець розбиває дзьобом засохлу глину і виводить всю сім'ю на сонце…

— Мушу вас застерегти, що м'ясо птахів-носорогів досить жилаве, — обізвався Сміт. — Доведеться опекти його в листі динного дерева.

До самого обіду ніхто з племені бома не з'явився. Ми викупались, попоїли консервів і лягли під деревом відпочити. Сміт і Стерн враз поснули, а мені не спалося. Я пішов до берега, сів у холодку й задумався. І справді, дивна річ життя! Кидає меле, як хвилі човен без гребця. Виходить, я не господар власної волі, не можу робити, що мені хочеться, і жити так, як мені до вподоби. Я змушений поневірятись по світу, шукати роботу за тисячі кілометрів од своєї батьківщини, в чужих і невідомих краях, далеко від рідних і друзів. Скільки шляхів пройшов я за останній рік? А за останній місяць? Є люди, які подорожують по життю з чековою книжкою в кишені, мають змогу задовольняти всі свої примхи. Але незважаючи на це, їхній шлях теж не вкритий трояндами, їм нічого більше бажати, їх точить нудьга, як іржа залізо. Вони нагадують пекаря, який щодня випікає сотні паляниць, а сам не з'їдає й однієї; вони схожі на повара, який наварює цілі казани страви, а сам уже давно втратив апетит. Голодному ж усе смачне. Попоївши, він починає думати, чим наб'є шлунок завтра…

Не прийшов ніхто й після обіду. Я вирішив залишити їм знак і повісив на дерево поруч з горіхами ситець і три консервні банки, що призначалися для них.

— Давайте заберемо горіхи, — запропонував Сміт.

— Не треба, — заперечив я. — У нас у яхті чимало своїх.

— Торгівля завжди залишається торгівлею, — не вгавав плантатор.

Але я рішуче відмовився.

— Ці люди годували мене шість місяців, сер, — сказав я. — Сподіваюсь, вони заслуговують на клаптик ситцю і кілька порожніх консервних банок.

Я думав, що Сміт скаже: «На чужий коровай рота не роззявляй», але він промовчав. Можливо, тому, що не знав цього прислів'я

Якось до малої затоки прийшло душ двадцять тубільців і, збуджено перегукуючись, почали стягати на воду човни. Серед них був і Гахар. Він теж вигукував, але було видно, що до його слів прислухаються, як до наказів. Коли я спитав, куди це вони збираються, Гахар, збуджено виблискуючи очима, відповів:

— Їдьмо з нами! Будемо полювати на марангу.[14]

— А це не страшно?

— Там побачиш.

Я сів у човен свого давнього приятеля, і всі рушили до великої затоки.

Неподалік од Скелі Вітрів (так тубільці називали мис, що глибоко врізався в океан) з води виглядав чималий кораловий риф. Під час припливів вода затоплювала його, а під час відпливів риф здіймався над рівнем океану, схожий на невеликий острів. Зараз вода прибувала, і його не видно було. Допливши до рифу, човни оточили його півколом. Тубільці гребли повільно, пильно вдивляючись у темно-зелену поверхню, густо вкриту соковитими водоростями, улюбленою їжею маранги. Мисливці «промацували» риф метр за метром, шукаючи схованку черепахи. І незабаром з одного з човнів пролунали збуджені голоси:

— Маранга! Маранга!

Всі човни повернули в той бік. У прозорій воді добре було видно всю поверхню рифу. Повільно просуваючись поміж водоростями, черепаха тривожно повертала голову в усі боки: певно, відчувала небезпеку іі не знала, як вибратися з оточення. Це була величезна морська черепаха метра півтора в діаметрі.[15] Наш човен зупинився над самою черепахою. Тварина, крутнувши хвостом, швидко попливла до найближчого берега рифу. Мабуть, хотіла пірнути у глибоку воду. Але кілька човнів відрізали їй шлях, і вона повернула назад. Почалось несамовите переслідування. Тубільці пронизливо верещали, били веслами по воді, намагаючись остаточно збити з пантелику перелякану на смерть незлобиву тварину. Черепаха плавала швидко, але човни вже оточили її щільним кільцем. Вона кидалась то в один, то в другий бік, аж поки не вибилась із сил і почала все частіше вистромлювати голову з води, щоб ковтнути повітря. Ці черепахи дихають не зябрами, як риба, а легенями.

Коли маранга висувала голову, вона переставала рухати ногами. Вибравши таку мить, троє молодих мисливців пірнули в воду, і почалася жорстока боротьба. Юнаки намагались наздогнати черепаху і перекинути її горілиць: в такому положенні вона втрачає силу і не може плавати. Але черепаха люто захищалася могутніми півметровими лапами з гострими й міцними пазурами, тримаючи своїх ворогів на відстані. Якщо черепаха зачепить когось лапою, може скалічити людину на все життя. Ось вона вистромила голову з води й розкрила рот, щоб ковтнути повітря. В ту ж мить один з трьох юнаків кинувся їй на спину, вхопився обома руками за товсту лускату шию іі перекинув догори черевом.

Це був найнебезпечніший момент полювання.

Тубільці почали радісно кричати. Але черепаха й не думала здаватись. Вона ще відчайдушніше відбивалася ногами. Вода навколо вирувала й пінилася. Та молодий мисливець теж не поступався, міцно тримаючи її обома руками за шию. Нарешті другому пощастило вхопити тварину за хвіст. Це був кінець: як не пручалась маранга, а вирватися з дужих мисливських рук уже не змогла. Тубільці зв'язали поруч два човни, поклали для більшої стійкості поперек них кілька весел і, взявши черепаху на буксир, під радісні вигуки потягли її до берега.

Але бурхлива радість мисливців незабаром потьмарилась. Юнак, що першим схопив черепаху за шию і перекинув її горілиць, лежав тепер в одному з човнів і стогнав од болю. Черепаха таки зачепила його своїми гострими пазурами. Права нога мисливця нижче коліна була роздерта, і з рани звисав чималий шмат кривавого м'яса.

У мене не було при собі лікарської сумки. Я запропонував Гахарові поїхати зі мною до «великого човна» по сумку, але старик відмовився. Та й не тільки він: жоден з тубільців не наважувався наблизитись до нашої яхти. Зійшовши на берег, я наказав покласти пораненого в холодку, а сам сів у човен і поплив до яхти. Та коли повернувся назад з ліками, побачив, що потерпілого під деревом уже не було. Тільки Гахар з кількома тубільцями стерегли черепаху. Деякі з них стрибали навколо здобичі в дикому танку, щось пронизливо вигукуючи. Інші нарубали в лісі пакілля, зробили на мілині загорожу й загнали туди черепаху. Тут вона мала жити, аж доки її не заріжуть і не спечуть.

Я спитав у Гахара, чому поранений не дочекався мене.

— Боїться твого кобраю, — відповів старик.

Така відповідь мене не здивувала. Цей юнак не перший уникав моїх ліків. Мовою тубільців слово «кобрай» означає не тільки ліки, а й чари. Якщо ліки дає хворому його друг, це буде «нанай кобрай» — «хороші ліки», але ті самі ліки, дані хворому його ворогом, стають «уїн кобрай» — «погані ліки», від яких можна померти. Якщо хлопець не довіряє моїм лікам, значить, він вважає Мене за ворога або в кращому разі не вважає за друга.

Я докорив Гахарові, чому він не сказав юнакові, що я йому не ворог.

— Я казав, — промовив тубілець, — але він не послухав мене.

Мисливці притягли з лісу кілька обдертих колод, скотили їх докупи, вкрили зверху зеленим листям і розвели на цьому помості вогонь. Коли багаття добре розгорілося, принесли кілька гладеньких каменів, поклали їх у жар і закидали сухими дровами. Потім вигнали із загорожі черепаху, перекинули горілиць і за хвіст потягли до товстого крислатого дерева. Там кам'яною сокирою відтяли їй голову, вирізали з велетенського панцира м'ясо, порубали його на шматки і, обгорнувши листям динного дерева, поклали на розпечене каміння. Зверху закидали жаром.

До вечора м'ясо було готове. Після заходу сонця з села долинули звуки бурума, що кликали тубільців на бенкет: їсти жарене м'ясо і танцювати до самого ранку.

Мені теж дісталось кілька шматків печені, обгорненої динним листям. Я взяв свою пайку і подався до яхти.

— Де ви пропадаєте! — напустився на мене Стерн.

Капітан турбувався. Але, почувши, що я полював на черепах, він полегшено зітхнув:

— А ми вже збирались поминки по вас справляти…

А Сміт, побачивши м'ясо, вигукнув:

— Чудово, сер! М'ясо черепахи дуже смачне. Але його їдять, доки воно тепле. Бо коли вичахне, робиться тверде, мов підошва,

Сміт мав рацію: м'ясо й справді було смачне, і ми добре повечеряли.

Всю ніч з берега долинали звуки бурума та вересклива музика, які не давали нам спати.

Недовіра пораненого тубільця нагадала мені про плем'я бома. Спочатку й там зустріли мене з недовірою, а коли мені пощастило зламати кригу, я залишив їх. Останнім часом ця думка не покидала мене. Як там зараз Лахо та Габон? Що думають про мене мої друзі в горах? Чи виглядають мене й досі, чи вже втратили надію, що я колись повернуся до них?

І я вирішив ще раз навідатись на умовлене місце. Сміт з капітаном теж виявили бажання піти зі мною. Ми взяли свої двостволки й посідали в човен. Суденце легко пливло по гладенькій поверхні океану. В прозорій воді шмигляла велика й мала риба, дно попід берегом кишіло морськими тваринами найфантастичнішої форми: морські зірки, губки, їжаки, раки та безліч інших істот найрізноманітнішого забарвлення: червоні, жовті, оранжові, зелені… Життя в морі було не менш багате, ніж на суші.

Суденце човгнуло по піску, і я побіг до дерева, на якому друзі залишили колись для мене кілька горіхів. Дивно! Горіхів на дереві не було, але порожні консервні банки погойдувалися на тому самому суку, де я їх і повісив. І до ситцю, який я тоді міцно прив'язав мотузком до гілки, щоб не вкрали мавпи, — теж, видно, ніхто й не доторкався. Під деревом налилась тільки горіхова шкаралупа. Значить, тубільці на десятин день, як ми й домовлялись, приходили сюди, але, не заставши мене на умовленому місці, поїли горіхи й повернулися додому. Але чому ж вони не позабирали банок та ситцю? Це мене страшенно збентежило. Того разу вони так раділи, коли я подарував їм консервні банки, а ситцю вони і в очі ніколи не бачили, він не міг їм не сподобатися. Чому ж вони не взяли подарунків, які я залишив для них? І навіщо поїли горіхи, залишені для мене?

— Я все зрозумів, сер! — підняв пальця вгору Сміт, мов проповідник, який повчає свою паству. — Тубільці з'їли горіхи, бо були голодні.

Цей жарт мимоволі розсмішив мене.

— Чому ж вони в такому разі не забрали банок та ситцю? — запитав я.

— Боялися, що ці речі зачаровані, — відповів Сміт. — Ви ж самі якось скаржились, що дикуни відмовляються од ваших ліків, щоб, бува, не вмерти від них.

Сміт мав рацію. Якщо плем'я бома вважає, що я залишився жити в його ворогів, отже, і я став для них ворогом. А коли так, вони нізащо не візьмуть од мене жодної дрібниці, остерігаючись «уїн кобраю» — злих чар. Через те вони, певно, й не наважились забрати банки та ситець, а кокосові горіхи поїли, щоб не дістались ворогові.

Такий висновок засмутив мене. Я з болем думав про Лахо, Габона та інших хороших людей цього племені, які врятували мене від голоду й дали притулок. Я почував себе винуватим. Обіцяв повернутись до них у гори — і не дотримав свого слова…

— Ходімте, сер, — обізвався Сміт, — що тут роздумувати! Заберіть свої консервні банки й ситець і віддайте їх новим друзям. І більше користі буде: ви одержите за них банани й кокосові горіхи.

Ми пішли понад берегом. Які тут великі дерева! Дерева-велетні. Ось, наприклад, оцей баніан. Під його грандіозною кроною може сховатись від дощу ціле село. А стовбур такий товстий, що десять душ, взявшись за руки, не обхоплять його. І навіть цей велетень не вистояв би під напором бурі. Товсті повітряні корені, що підпирають дерево з усіх боків. Такі корені звисають з гілля банана, проростають глибоко в землю.

А ось тикове дерево. Вгору виростає до сорока метрів. У нього теж товстий стовбур, а цвіте воно дрібненьким білим цвітом. Вічнозелене тикове дерево — одна з найтвердіших лісових порід. Його деревина містить у собі особливу олію, яка надає йому твердості й стійкості. З тикового дерева будують кораблі, бо черепашка, найлютіший ворог морських суден, до нього майже не чіпляється. Сміт розповів, що саме з цих міркувань голландці вирощують на островах Ява й Суматра великі тикові ліси.

— Перед нами велике багатство, сер! — захоплено говорив плантатор. — Душа плаче, коли дивишся, як воно гниє на пні!

Ми йшли стежкою, що вела до селища племені бома. Біля прірви стежка урвалась. Я відшукав те дерево, на якому колись висіла драбинка. Драбинку хтось зняв. Дорога до племені бома була відрізана. Отже, там уже мене не вважали за друга, і я, сумний і збентежений, пішов назад.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Старий іспанський географ мав рацію. Сумніви Гахара. Амбо, син вождя. Хто такий Арикі. Ідол племені занго. Гібон і мангуста. Стріла, що випускає блискавку.

Так минуло ще три місяці. За цей час нічого незвичайного не трапилось. Щоранку я сходив на берег до тубільців, а ввечері повертався на яхту. Спочатку капітан Стерн тінню ходив за мною: оберігав мене. Але згодом і він переконався, що його гвинтівка ні до чого. Тубільці були сумирні й дружелюбні, їм навіть і на думку не спадало заподіяти нам щось лихе. І все-таки Стерну дуже хотілося, вистрілити хоч раз, щоб тубільці відчули силу гвинтівки, але я не погоджувався. Від першого ж пострілу вони б порозбігались хто куди і більше б ніколи не захотіли б підійти до нас. А яка нам від того вигода, адже треба привернути їх на свій бік, а погрозами цього не здобудеш. Зрештою, Стерн визнав свою помилку і сходив на берег уже без зброї. Однак, душа Стерна не лежала до тубільців.

Він часто обурювався:

— Старий іспанський географ набрехав. Цих людей аж ніяк не назвеш гостинними. Скільки вже ми тут, а й досі ніхто не запросив нас у гості. А жінок і дітей ховають, неначе ми людоїди.

Це була правда. Тубільці не тільки жодного разу не запросили мене з капітаном до себе в село, а й сюди приходили ще й досі несміливо й обережно, як і при першій зустрічі. Проте я не впадав у розпач. Навпаки, після того, як плем'я бома дало ясно зрозуміти, що не вважає мене більше за друга, я ще більш наполегливо намагався довести нашим новим знайомим, що ми, пакеті, не вороги їм. Я був переконаний, що вони зрозуміють наші мирні наміри і обов'язково змінять своє ставлення до нас, дозволять вільно жити на острові.

А чому б і ні? Я щодня давав їм подарунки: ситцеві стрічки, намисто, дзеркальця, цигарки — залежно від щедрості плантатора. І, що найголовніше, я лікував їх від хвороб… Спочатку тубільці рішуче відмовлялися від моїх ліків і недовірливо поглядали на крихітні пляшечки з риванолом та баночками з мазями. Тільки Гахар, переборовши страх, дозволяв промивати й перев'язувати собі руку, — можливо, тому, що рана дуже боліла, а може, й тому, що був старий і вже не боявся смерті. Але коли рана загоїлась, він кожному показував глибокий шрам і називав мене лікарем усіх хвороб. Для мене це було найвищою нагородою.

Якось старик запитав, чи можу я попередити землетрус.

Я заперечно похитав головою.

— А дощ нагнати можеш?

— Не можу, — відповів я.

— А прогнати рибу з моря?

— Не можу.

— А мертвого воскресити?

Я замислився.

— Ну, скажи, можеш? — наполягав Гахар.

Я не люблю брехати, навіть коли брехня, як говорив Мехмед-ага, краща за правду. Мені не хотілось дурити цього хорошого старика, тим більше, що таку брехню можна легко викрити: хтось умре, і, чого доброго, Гахар прийде по мене. Я пояснив йому, наскільки мені дозволяло знання мови, що мертвого воскресити неможливо, а от коли хтось захворіє, то вилікувати його я можу, звичайно, якщо хвороба виліковна.

— А в тебе є кобрай проти кадіті?

Я кивнув головою:

– Є.

Старик, певно, подумав, що я не зрозумів його, і почав пояснювати знову, що «кадіті» — це зміїна отрута, що на острові багато кобр і від їхніх укусів умирає чимало людей. І знову запитав мене, чи справді я можу врятувати укушеного коброю.

— Можу, Гахаре, можу. Невже не віриш?

— Вірю, — кивнув старик. — Пакегі завжди говорить правду.

Відтоді я почав носити мри собі ампули з протизміїною вакциною, придбані містером Смітом в Александрії.

Одного разу, знайшовши мене в малій затоці, Гахар схвильовано сказав:

— О Андо! Уїн-уїн! Дуже погано!

— Що трапилось, Гахаре?

— Амбо гуна! Амбо вмирає!

— Хто такий Амбо!

— Син тани Боамбо! Боамбо!

Я не забув його ім'я. Воно нагадувало мені той день, коли ми вперше після катастрофи потрапили на Тамбукту. Тоді ми ще не знали, що на цьому острові немає «білих господарів», і сміливо попрямували до селища. Боамбо — так звали того велетня з орлиним владним поглядом, підперезаного трьома поясами, того самого, що наказав спочатку зачинити нас в хатині, а потім щотижня визначав, кого кидати в океан. Відтоді ми з ним не стрічались. Якось я запитав у Гахара, чому не приходить до затоки тана Боамбо, мовляв, я маю для нього подарунки. Старик на це відповів:

— Тана Баомбо — каліман біля. Вождь Баомбо — велика людина.

А ось тепер Гахар говорив про хворобу його сина.

— Що ж у нього болить? — запитав я.

— Нога, — відповів Гахар.

— А що з ногою?

— Черепаха роздерла, хіба ти забув?

Я добре пам'ятав відважного юнака, що першим кинувся на марангу і, схопивши її за шию, перекинув черевом догори. Але чому Гахар не сказав мені тоді ж, що це син вождя? Чому й сам Амбо приховував це і не дав перев'язати рану? Яка причина того, що ніхто з тубільців не сказав, хто він? Відповідь могла бути лише одна: вони не довіряли мені, більше того — боялися. Для них я був «пакегі гена» — «біла людина з місяця», власник дивовижних дзеркал і яскравого намиста, барвистих стрічок і «кобраю» в чудних скляночках. Для них я був людиною, яка може добувати вогонь без допомоги двох сухих деревин і вміє робити ще багато чудес…

І все-таки я переконав Гахара в тому, що коли син тани Боамбо прийде сюди, я дам йому «нанай кобрай» — найкращі ліки, і юнак за кілька днів одужає.

Гахар щодуху побіг до села, і за десять хвилин з'явилось четверо тубільців, які несли на руках пораненого.

Я сидів, як завжди, під величезним баніаном на березі малої затоки, трохи осторонь від човнів. Це було моє улюблене місце. Звідси, не заважаючи нікому, я спостерігав, як тубільці збираються на рибну ловлю. Я уникав усього, що могло б викликати підозру, і нікому не нав'язував своєї волі. А інколи навіть ховався в хащах і звідти стежив за тубільцями. Хоч вони і звикли до мене, проте моя присутність трохи гнітила їх.

Тубільці підійшли до баніана й поклали юнака на пісок. Я одразу помітив, що хворий у дуже тяжкому стані. Сіль морської води роз'ятрила рану, вона кровоточила і гноїлась. Всередині кишіли черви. Нога навколо рани посиніла і вся опухла, мов колода. Хворий не міг навіть ступити на неї.

Я не розпитував, чому він утік, коли я хотів зробити йому перев'язку. Це було зайве. Треба будь-що вилікувати хворого, тоді він сам зрозуміє, ворог я йому чи друг. Обережно промивши рану риванолом, я забинтував її. А юнакові наказав, щоб не вставав з постелі, не знімав пов’язки і не мочив рану водою, особливо морською.

За весь час Амбо не промовив жодного слова. У нього було досить красиве обличчя: правильні риси, соковиті губи, чорні очі і не менш чорні брови, що зрослися на переніссі. Шкіра у юнака була не така чорна, як у інших тубільців, ніс — рівний, майже римський. Коли я сказав йому, що він мусить приходити на перев'язку щоранку, Амбо кивнув головою:

— Нана. Добре…

Подарувавши хлопцеві дзеркальце, я наказав тубільцям однести його додому. А Гахар з Таноєм залишилися. Старик витяг з кисета своє дзеркальце і дві добре відшліфовані черепашки й почав, мов щипчиками, вискубувати собі вуса. Він виривав тільки ті волосинки, які никали над губою і заважали їсти. Таной теж витяг дзеркальце й почав зазирати в нього. Поправивши бамбуковий гребінець, що стримів у нього над лобом, він добув з кисета дна мотузочки, склав їх докупи й почав крутити біля підборіддя. Довші волосинки вкручувались у мотузочки, і Таной вискубував її з корінням. Це було своєрідне «сухе гоління».

Покінчивши з туалетом, Гахар сумно зітхнув:

— Уїн-уїн! Дуже погано! Арикі говорить, що пакегі — небезпечні люди.

— А хто такий Арикі? — поцікавився я.

Старик здивувався. Невже я не знаю, хто такий Арикі?! О! Арикі — «каліман біля» — велика людина! Арикі «рапуо»! Арикі може відгадувати думки людей. Арикі може прогнати всю рибу з затоки у Велику воду. Арикі може викликати дощ і арамру…

— О! Арикі — велика людина. Арикі — велика людина! — торочив Гахар.

Я запитав старика: хто головніший — тана Боамбо чи Арикі?

Гахар задумався і, не знаючи, що відповісти, тільки плечима знизав. З його слів я зрозумів, що Арикі — жрець племені.

— А що він ще говорить? — запитав я старого тубільця.

— Арикі каже, що білі люди з місяця виженуть рибу з затоки.

— А не говорив він, що пакегі зроблять арамру?

— Говорив. Арикі каже, що Дао нашле кадіті на кожного, хто ходить до пакегі.

— А хто такий Дао?

— Це не людина.

— А що?

Гахар пояснив, що Дао — їхній ідол. Зроблений з дерева. Стоїть в «лібаті гаолані» — в хатині вічного вогню. А ця хатина — за селищем, у лісі. В ній горить вічний вогонь. Підтримує вогонь найстаріша жінка племені. Вона постійно живе в хатині вічного вогню й ніколи не виходить звідти.

— А де живе Арикі? — запитав я.

— В селищі.

— А тана Боамбо?

— Теж у селищі.

Слова Гахара розпалювали мою цікавість, і я вдруге запитав:

— Так хто ж головніший: тана Боамбо чи Арикі?

Старик знову знизав плечима. Він або не знав, або ж не хотів говорити. Я помітив також, що коли Гахар говорить про Арикі, він понижує голос, наче боїться, щоб не почув жрець.

Минуло ще два тижні. Рана молодого Амбо майже загоїлась. Він щодня приходив до малої затоки, а після перев'язки сідав поруч зі мною і починав розпитувати, хто зробив намисто, дзеркальця й барвисті стрічки, які я дарую всім; хто зробив сумку, ліки…

— На місяці багато людей? — запитав він якось.

Я відповів, що на місяці люди не живуть, але хлопець не повірив. Я теж запитав його:

— Арикі хороша людина чи погана?

— Погана, — без вагань відповів Амбо. — Уїн-уїн. Арикі говорив, що я умру від твого кобраю.

— Але ж ти видужав…

— Видужав. Ти дав мені нанай кобрай. Вчора я зустрів Арикі й сказав йому: «Амбо видужав. Амбо не вмер. Пакегі дав Амбо нанай кобрай. Пакегі — нанай біля».

— А він що?

— Сказав, що Дао натравить на мене кадіті, що я вмру од кадіті.

– І ти віриш йому?

— Арикі бреше, — відповів Амбо. — Арикі — уїн біля.

Я подарував юнакові кишеньковий ножик, що дістався мені від капітана. Амбо дуже зрадів і негайно побіг в селище похвастатись перед товаришами подарунком від білої людини з місяця.

Ми з Амбо стали хорошими друзями. Відтоді, як остаточно загоїлась його рана, юнак змінив своє ставлення до мене. Тепер він повністю довіряв мені. Амбо дуже хотілось якось віддячити своєму рятівникові, але він не знав як. Інколи Амбо розповідав мені про Арикі. Жрець уже старий. Він — «рапуо» — головний жрець усього племені. Арикі часто лякає тубільців якимось «білим листям», за допомогою якого він нібито вгадує думки людей. Хто не підкоряється йому, того жрець лякає ідолом Дао. Ідол натравляє на непокірних кадіті. А кат діті — зміїна отрута кобри — найстрашніший бич остров'ян.

Амбо наговорив мені про Арикі такого, що я теж почав боятися цієї людини. Підступний жрець наполягав на тому, щоб нас, білих людей з місяця, знову кинули в океан, але цього разу вже міцно прив'язавши каміння до ніг. Мовляв, плем'я мусить покінчити з нами раз і назавжди, бо ми люди небезпечні, можемо відігнати рибу з затоки, висушити таро, ямс і хлібні дерева… І, що найжахливіше, ми нібито вміємо викликати арамру — землетрус. А тубільці дуже бояться арамру. Колись на острові був сильний землетрус: він зруйнував усі хатини, багато людей загинуло, а ті, що були в морі, потонули.

— Тана Боамбо хороший, — відповів юнак. Потім, згадавши щось, запитав: — Ти можеш робити грім?

— Можу, — сказав я.

Глянувши недовірливо мені в очі, він знову запитав:

— Зараз можеш?

— Зараз не можу, бо не взяв з собою гвинтівку.

— А що це — гвинтівка?

Я пояснив юнакові, що це така стріла, з якої вилітає грім. Якщо він хоче, я можу повезти його на великий човен і показати гвинтівку. Але Амбо відмовився. Тоді, вирішивши продемонструвати перед своїм другом силу вогнепальної зброї, я сів у човен і поплив до яхти. Уб'ю, думав, якусь тварину, а хлопець рознесе цю звістку по всьому селищу. Нехай старий Арикі знає, що таке гвинтівка, щоб йому більше й на думку не спало топити нас.

Я взяв на яхті мисливську рушницю, підперезався Смітовим патронташем і знову поїхав на берег.

Ми з Амбо відійшли далеченько од селища, аж до Скелі Вітрів, і, звернувши в річище струмка, попрямували вгору. Могутні віти велетенських дерев, що росли обабіч, переплітались над нашими головами, утворюючи над струмком зелений тунель, куди майже не проникало сонячне проміння. Довжелезне листя пальм звисало до самої води. За поворотом починалося зелене плесо, поросле очеретом. Велике дерево, повалене бурею, упало через струмок, утворивши над ним щось подібне до містка.

Раптом Амбо вхопив мене за руку й шепнув:

— Дивись! Бума й кока!

На самій середині дерева, над струмком, зігнувшись у напружених позах одне проти одного, сиділи гібон («бума») — невеличка прудка мавпочка і мангуста («кока») — тваринка завбільшки з кота, з пухнастим хвостом і гострою лисичою мордочкою. Мавпа намагалася перейти на лівий берег, а мангуста — на правий. Але ні та, ні друга не збиралась дати дорогу. Вони зіткнулись посеред «містка» і тепер сиділи, підстерігаючи одна одну. Мавпа, спершись на довгі передні лапи, пронизливо заверещала, а мангуста, піднявши пухнастий хвіст трубою і збуджено махаючи ним, у відповідь люто загарчала. Я прицілився, але не стріляв. Жаль було вбивати цих нешкідливих тваринок. До того ж і м'ясо у них не смачне.

Раптом у верховітті щось зашуміло. Я підвів голову й побачив великого птаха, який стрілою кинувся на тваринок. Вороги метнулися в різні боки і зникли в гущавині. Побачивши, що він проґавив здобич, птах важко змахнув крилами й полетів угору. Я швидко прицілився і вистрілив. Птах різко крикнув і з перебитим крилом упав в очерет. Я оглянувся. Амбо сидів навпочіпки, заткнувши вуха долонями. Постріл оглушив його й ошелешив.

— Страшно! — сказав він, трохи отямившись.

— Хочеш? — запитав я й простяг йому рушницю.

Він замахав руками:

— Не хочу! Не хочу!

Ми відшукали в очереті вбитого птаха. Це була велика чубата папуга з чудовим барвистим хвостом. Я подарував її хлопцеві. Коли ми повернулись до нашої затоки, Амбо негайно подався в селище, щоб швидше розповісти про диво, яке щойно бачив. У мене промайнула думка: нехай жрець знає, якою зброєю володіють пакегі — це нам на користь.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Вождь Боамбо вмирає від кадіті. Похмурий Арикі. «Біла людина з місяця все може». Страва, заправлена жирними червами. Ловля риби вночі.

Одного разу Амбо прибіг до малої затоки задиханий, розпачливо махаючи руками.

— Тана Боамбо вмирає! — кричав він. — Його вкусила кобра! Тана Боамбо вмирає від кадіті!

Всі, хто був біля човнів, побігли до селища.

— Коли вона вкусила його? — запитав я.

— Тільки-но, тільки-но! Врятуй його! У тебе є кобрай проти кадіті!

Я ніколи не розлучався з лікарською сумкою. Перекинувши її через плече, я стежкою побіг за юнаком. За п'ять хвилин ми вже були на майдані, де зібралось чимало тубільців. Довкола стояв страшенний гамір. Кілька жінок плакало й голосило, як за мерцем. Углядівши мене, всі враз замовкли, діти поховалися за матерів. Більшість з них бачили мене вперше.

Ми з Амбо пішли до хатини тани Боамбо. Вождь сидів на нарах, обхопивши руками вкушену ногу, й ритмічно погойдувався вперед-назад, наче кланявся. Перед ним стояли й беззвучно плакали дві жінки: одна літня, певно дружина вождя, а друга — знайома вже мені дівчина, що приходила до вогнища подивитись, як нас кидатимуть в океан. Це була дочка вождя, Зінга.

Боамбо випростав ногу, і я помітив на литці маленьку ранку, з якої витікали дві струминки крові. Свіжа кров свідчила про те, що кобра вкусила бідолаху зовсім недавно.

В той час, коли я оглядав ранку, до хатини зайшов досить високий, старий і кошавий тубілець, підперезаний сімома поясами, оздобленими різнобарвними черепашками. Я враз догадався, що це і є Арикі, головний жрець племені, про якого мені не раз розповідали Габон та Амбо.

Насупившись і напиндючившись, головний жрець сів біля дверей і почав мовчки стежити за тим, що діялось у хатині. Я витяг з сумки шприц, коробочку з голками, ампули, невеличке скляне блюдечко і пляшечку з спиртом, налив спирту в блюдечко й підпалив. Усі, навіть хворий, злякано відсахнулись. Обпаливши голку на полум'ї, я відбив головку ампули, вибрав звідти вакцину й підійшов до потерпілого. Потім наказав йому підвестись і повернутись до мене спиною і швидко випорожнив шприц у його стегно. Вождь ледь помітно здригнувся, але навіть не ойкнув. Після цього я промив ранку, змазав її йодом і забинтував. Коли я сказав хворому, що вже можна сісти, він здивувався: лікування кінчилось, а він думав, що тільки починається.

Ефективність дії вакцини залежить від того, скільки часу минуло після укусу. Я запитав вождя про це, але він не зміг нічого пояснити. Тубільці поділяють добу лише на день і ніч, а не так, як ми, на години, хвилини й секунди. Коли ж доводилось поділяти, вони говорили: «ябом аро» (коли сходило сонце), «ябом оралда» (коли сонце було над головою) і «ябом аелда» (коли сонце було під землею, тобто зайшло). Якщо потрібна була ще більша точність, вони говорили: «тоді, коли сонце з'явилось над землею, або: коли сонце ще не встигло стати над головою, або: коли сонце ще не сховалося під землею. Так можна було визначити час між сходом сонця й полуднем та між полуднем і вечором.

Я пошукав очима Амбо: ми з ним краще розуміли один одного, і я сподівався, що він хоч приблизно зможе пояснити мені, коли саме кобра вкусила батька. Але юнака в хатині не було. Він кудись подався. Тоді я звернувся до дружини вождя й запитав, де був Амбо в той час, коли трапилося нещастя, і чи він негайно побіг по мене до малої затоки. Але замість відповіді жінка забилась у темний куток і ще дужче заголосила. Я спитав те ж саме у дівчини. Вона знітилась і ледь чутно промовила, що як тільки змія вкусила батька, Амбо одразу побіг по мене.

Пізніше я дізнався, чому мати з дочкою так розгубилися від мого запитання, але в ту мить я все пояснював лихом, яке звалилося на рідну їм людину.

Я прикинув, що від села до малої затоки Амбо біг хвилин п'ять. Від затоки до села — ще п'ять, а якщо мої готування тривали хвилини три, то всього набиралось близько тринадцяти хвилин. Коли так, думав я. Боамбо житиме. Яка б сильна не була отрута кобри, але за цей короткий час вона не може вбити таку здорову людину, як вождь.

Нога тани Боамбо розпухла. Настала криза, коли вакцина вступає в реакцію з отрутою і життя бореться із смертю. Мати з дочкою тихо плакали. Гамір за дверима наростав, але як тільки я з'явився на порозі, враз мов по команді настала тиша.

Зайшов Амбо і довго дивився на батька. Очі хлопця були сповнені глибокого суму. Обличчя зблідло, наче в мерця. Він не плакав, але мовчазне страждання найтяжче. Дужий організм вождя все ще боровся із смертю. Нарешті Боамбо перестав стогнати й випростався на нарах, його дихання стало рівнішим.

— Врятований! — тихо сказав я. — Тана Боамбо житиме.

Амбо, в нестямі від радості, закричав на всю хатину:

— Врятований! Врятований! Набу житиме!

Надворі почули його крики, і по натовпу, мов луна, прокотилось:

— Врятований! Врятований! Тана Боамбо не вмре! Пакегі врятував тану Боамбо! Умбо пакегі! Умбо-бо-замбо!

Такими словами народ виражав свою радість. Це було щось подібне до нашого: «Ура! Хай живе!»

Я поклав інструменти в сумку й зібрався йти. Похмурий жрець мовчки дивився на мене з темного кутка. За весь час він не промовив жодного слова.

Помітивши, що я йду, дружина вождя зупинила мене й підійшла до Арикі. Вона довго щось говорила жерцю впівголоса, весь час показуючи на мене і згадуючи при цьому моє ім'я. А він тільки хитав головою, видно, не погоджувався з господинею. Тоді до Арикі підійшла дівчина і голосно, щоб усі чули, схвильовано сказала:

— Пакегі врятував мого батька. Пакегі — лапаа (той, що лікує від усіх хвороб). Пакегі буде моїм даго (чоловіком). В день свята Дао я стану його сахе (дружиною). Анге бу! (Я сказала!).

В хатині стало тихо-тихо. Гамір надворі теж ущух: видно, й там почули слова дочки вождя. Арикі мовчав, втупившись очима в землю. Його сухе, зморшкувате обличчя тепер здавалося ще меншим. Нарешті, підвівши голову і змірявши мене ворожим поглядом, жрець промовив:

— Зінга не може стати сахе пакегі. Пакегі не син нашого племені.

— Може! — відрубала дівчина. — В день свята Дао плем'я усиновить пакегі.

— А якщо плем'я відмовиться? — в'їдливо запитав Арикі.

— Не відмовиться, — стиха обізвався вождь, звівшись на лікоть. — Пакегі врятував мене від смерті. Він лікує наших людей. Робить їм хороші подарунки. Пакегі — корисна людина. Плем'я усиновить його, і Зінга буде його сахе. Анге бу!

Закректавши, Арикі підвівся й попростував до дверей. І вже виходячи з хатини, повернув голову і сказав:

— Нана. Хай буде так. До дня Дао пакегі житиме в лібаті орованді. А там побачимо…

Він вийшов, і в мене наче тягар з плечей упав.

До цього мені тільки раз доводилося пройти всіма вулицями селища, та й то у ролі полоненого. Я щодня бував на березі малої затоки, розмовляв з тубільцями, лікував їх рани, але між нами все ще лежала тінь недовіри. Тепер, думав я, кригу зламано. Віднині я мав жити в лібаті орованді, в такій самій, як колись у племені бома. Це означало, що я буду гостем племені. Всі вважатимуть мене другом, вільно й спокійно приходитимуть до мене в хатину, а може, й мені дозволять навідуватись у селище. Тепер я щоранку зустрічатиму схід сонця на березі океану, а ввечері милуватимусь прекрасними барвами тропічного заходу. Хвилі настирливо битимуть у крутий берег піді мною, а я тихо посміхатимусь над їхнім безсиллям поглинути мене. Хто сказав, що життя — нудна, нікчемна й зайва річ? Хіба є на світі щось величніше й дорожче за життя!

Вечеряли всі разом, посідавши навколо вогнища в хатині вождя. На рогожі перед кожним з нас стояв дерев'яний онам, повний різних страв. Пили малоу — кокот сове вино, яке господиня раз у раз наливала з великого глечика в кокосову шкаралупу. Всі почували себе дуже добре. Навіть Боамбо посміхався, хоч нога в бідолахи ще не перестала боліти. Вечеряти він не захотів, але кокосова шкаралупа з малоу стояла біля нього на нарах, і вождь часто прикладався до неї. Господиня весь час запрошувала мене:

— Їж, їж…

Амбо від радощів не знав, що робити: то схоплювався й підбігав до батькових нар, доливаючи йому вина, то знову сідав біля вогнища, підібгавши під себе ноги, й починав лаяти Арикі. Це він, мовляв, у всьому винен. Він і ніхто інший. Пізніше я дізнався, в чому полягала провина Арикі, але того вечора я нічого не розумів та й не допитувався. Для мене зараз найголовніше було те, що вождь племені не загинув, а я дістав дозвіл жити в хатині для гостей.

Зінга тихенько заспівала, і всі замовкли.

Ябом аро-ро-о-о,

Ябом аелаа-а-а,

ЯСюм-бя гена-а-а,

Ге-ноу ла-а-а…

В її голосі, здавалося, бринить спека тропічного дня і приємна прохолода ночі, плескіт хвиль і тихе дзюрчання гірських струмочків, ледь чутний подих вітру і страхітливе завивання бурі. Здавалося, що всі сили природи вливаються дивною мелодією в чарівну пісню дівчини.

На яхту я повернувся пізно вночі. Капітан і плантатор думали вже, що зі мною трапилось якесь лихо.

Старий Іспанський географ мав рацію: тубільці справді були дуже гостинні й миролюбні люди. Зовні вони вже не злапалися мені схожими один на одного. У декого з них була чорна шкіра, вилицюваті обличчя, вивернуті губи, кудлаті брови й приплюснуті носи. Але серед них були й з світлішою шкірою шоколадного кольору, з правильними рисами обличчя, з рівними носами і тоншими губами. Не могло бути ніякого сумніву, що їхні предки — білі. А це наводило на думку, що, можливо, частина Магелланових матросів справді відмовилась повернутися на батьківщину й залишилася на острові Тамбукту. Їхні діти були мулатами, а внуки й правнуки ставали дедалі чорнішими, проте й досі відрізняються від інших тубільців.

Баомбо був таною — головним вождем племені занго. Коли зовсім видужав, він повів мене до вільної хатини, що стояла на березі океану і потопала в пишній зелені пальм, динних та хлібних дерев, і сказав:

— Оце наша лібата орованда. Віднині тут буде твій дім. Живи в ньому на радість нашому племені.

Тоді ще я погано знав звичаї тубільців і зрозумів слова вождя дослівно: живи, мовляв, тут, і наше плем'я буде щасливим бачити тебе щодня і говорити тобі «тауо ала» — на добраніч або «тауо дола» — щасливого полювання.

І тільки пізніше я зрозумів справжній зміст сказаного: живи так, щоб твоє життя приносило користь племені і щоб твоя радість була радістю всього племені.

Зовні хатина, куди привів мене Боамбо, здавалась більшою за звичайну, але нічим не відрізнялась від інших. Вражала своєю вбогістю обстановка лібати. Попід однією стіною стояли довгі бамбукові нари з дерев'яними «подушками», попід другою — такий самий ослін, заставлений горщиками, дерев'яними мисками та шкаралупинами кокосового горіха, які правили за миски й келихи. Над нарами висіла зброя: спис, лук і колчан стріл. Посеред долівки чорніла дучка для вогнища. Біля дучки лежало три камінці, на яких тубільці ставлять горщики, коли варять їсти. Півдолівки було застелено пальмовими рогожами. Посеред хатини на сволоці гойдалася корзина з лози, повна бананів та інших плодів. На стіні навпроти дверей висіло кілька собачих та свинячих черепів. Це свідчило про те, що люди, які до цього жили в лібаті орованді, з'їли кілька собак та свиней. На превелику радість мою, людських черепів я не помітив ніде.

Стеля, як і нари, теж була вимощена розколотими навпіл бамбуковими стеблами. З горища звисала драбинка, зроблена з ліан. На горищі теж можна було спати. Над дверима лібати тубільці зробили щось подібне до дверцят, які виходили на маленький балкончик, сплетений з бамбука та ліан. Знадвору балкончик підтримували два стовпи. Біля хатини стояли ще одні нари, як і в усіх оселях тубільців. На таких нарах їдять, а часом і відпочивають після смачного обіду, а вечорами збираються погомоніти. Неподалік теж була дучка для вогнища і кілька камінців на випадок, якщо комусь заманеться поласувати кокосовим горіхом. Оце й усе начиння.

Над вогнищем у хатині димаря не було. Тубільці топлять «по-чорному».

Прийшли Амбо з Зінгою і сказали батькові, що його хтось кличе. Боамбо подався до села, а я з молоддю поліз на балкончик, який загрозливо рипів і хитався під нами. Проте він міг витримати іще чоловік трьох.

Крізь гілля дерев виднілася велика затока, частина порослого лісом берега і Скеля Вітрів, а ген на північ, спокійно й велично виблискуючи на сонці, розіслався безмежний океан. Над тихою поверхнею затоки коли-не-коли спалахне лускою летюча риба і, накресливши в повітрі досить велику дугу, знову пірне в воду. Мабуть, рятується від акул, що переслідують її.

— Мараро! — сказала Зінга, простеживши за коротким польотом рибини.[16]

Мене ж більше цікавили люди, ніж риба. Я запитав Амбо й Зінги, скільки населення має плем'я, але вони не змогли мені відповісти. Я спробував дізнатися, скільки людей у їхньому селищі, та вони й цього не знали, бо вміли лічити тільки до десяти. Тоді я запитав, скільки селищ охоплює плем'я занго. Юнак показав п'ять пальців і відповів:

— Леон-ба!

— А скільки вулиць у вашому селищі?

Амбо показав три пальці:

— Дар.

— А по скільки хатин на кожній вулиці?

Подумавши, юнак показав обидві руки:

— Леон-да.

Отже, на всіх вулицях селища було приблизно тридцять хатин. Якщо в кожній живе в середньому по чо-тири-п'ять душ, то селище налічує сто двадцять — сто п'ятдесят жителів, а всі п'ять селищ — шістсот-вісімсот. Я запитав у Амбо, яке з двох племен більше: бома чи занго? Брат і сестра в один голос відповіли, що плем'я занго більше. Плем'я бома, мовляв, невеличке. Воно майже вдвічі менше.

— А чому плем'я занго і плем'я бома ворогують між собою? — поцікавився я.

— Бома — уїн-уїн, — відповів Амбо.

— Чим же воно нехороше? Що погане воно заподіяло вам?

— Біляр бома робить уїн кобрай, — сказав юнак.

Вони пояснили мені, що коли хтось із племені занго залишить десь недоїдок, а люди з того племені знайдуть його, вони роблять «уїн кобрай» — чари, від яких можна захворіти і навіть померти.

Я спробував переконати їх, що все це вигадки, що люди з племені бома теж хороші, але брат з сестрою у відповідь тільки заперечно хитали головою, повторюючи те, що чули від старших:

— Біляр бома — уїн-уїн.

— А Арикі?

— Арикі уїн-уїн, — пошепки відповіла Зінга.

— А чому він дозволив мені жити в цій хатині?

— О, ти врятував Боамбо від смерті! — вигукнула дівчина.

— Арикі боїться тебе, — додав Амбо.

— Чому?

— Тому що ти — лапао. Тому що в тебе є стріла, яка випускає грім. Тому що ти можеш спалити все море.

— Спалити море? — здивувався я. Амбо кивнув головою:

— Так. Я сам бачив, як ти підпалив тоді у нас воду…

— Коли це я палив воду?

— В той день, коли кобра вкусила нашого набу. Тоді ти налив у маленьку шкаралупинку води й підпалив її. Арикі теж бачив і дуже перелякався.

Я згадав, що обпалював на вогні голку шприца. Жрець, як і всі присутні, подумав, що в блюдечку вода, й вирішив, що я можу запалити воду і в океані.

Ми злізли з балкончика. Зінга заходилась чистити черепашкою таро та ямс, а ми з Амбо пішли по воду. Я набрав у бамбуковий «бутель» холодної прісної води з річки, що протікала неподалік, а він у такий самий «бутель» — морської. Коли повернулися до лібати, Зінга вже начистила овочів. Амбо налив у горщик прісної води, для смаку линув трохи й солоної, поставив усе на камені біля вогнища, а сестра заправила страву дрібно нарізаним бататовим листям та молодими пагінцями цукрової тростини. Зверху горщик прикрила горіховою шкаралупиною.

Сонце стояло низько над затокою. Спека почала потроху спадати. В лісі щебетали птахи, верещали папуги.

До лібати з кокосовим горіхом у руках зайшов Гахар і повідомив, що ввечері їде ловити рибу.

— А мені можна з вами? — запитав я.

— Як тільки зайде сонце — приходь до човнів.

Ми посідали на нарах. Гахар весь час поглядав на мене, ніби хотів щось сказати і не наважувався.

— Ну, що там у тебе? — спитав я. — Говори.

Він розповів, що в сусідньому селищі вмерла якась жінка, то чи не зміг би я воскресити її? Я вже говорив колись Гахарові, що людей воскрешати ніхто не може, проте мої слова, очевидно, не переконали його.

— Андо вміє розбудити померлих людей, тільки не хоче, — докорив мені старик.

Що йому сказати? Як пояснити, що смерть — це такий суддя, чий вирок не підлягає оскарженню? Марна трата часу, він би все одно не повірив мені. На його думку, для білої людини з місяця неможливого не існує. Раз у пакегі в руках горить вода, а стріла випускає грім, то чому б, мовляв, йому не воскресити мерця? Адже тана Боамбо вмирав уже, а пакегі врятував його…

Углядівши, що в горщику щось вариться, Гахар витяг з торбинки, перекинутої через плече, очеретяну трубку, відіткнув її і висипав у страву цілу жменю довгих жирних білих черв'яків. Старик назбирав їх у лісі на трухлявих деревах. Амбо і Зінга дуже зраділи. Адже мащена страва набагато смачніша! Вони запросили й Гахара «до столу», і ми розмістилися навколо вогнища.

Зінга насипала страву в три онами й поставила перед кожним з нас, а собі взяла горіхову шкаралупину. Я запитав, чому й вона не їсть із онама. Дівчина засміялась і відповіла, що їстиме з онама тоді, коли стане моєю сахе. Дівчатам дозволяється їсти лише з кокосових шкаралуп.

У моєму онамі, крім ямсу й таро, плавало щонайменше з десяток гладких черв'яків. Зінга подбала, щоб мені перепало якомога більше цього «делікатесу». Амбо з Гахаром насамперед поїли черв'яків, смачно плямкаючи і облизуючи пальці, наче вони були в меду. Хтозна, можливо, черви й справді були смачні, але я дивився на них з великою огидою. І все-таки мусив їсти, щоб не образити своїх друзів. Поковтавши черви цілими, я так і не розібрав, які вони на смак…

Коли смеркло, ми пішли до малої затоки. Там уже зібралося багато людей, які дружними зусиллями стягали човни в воду, освітлюючи все довкола факелами з трави аланг-аланг, зв'язаної в довгі снопики. Біля човнів вешталось і чимало хлопчаків років десяти-дванадцяти. Вони позабирали в батьків факели й першими повскакували в човни. Я сів у суденце Гахара поруч з його сином та внуком Акгахаром. Малого так назвали, мабуть, на честь дідуся, а щоб відрізняти, додали слово «ак» — малий. Акгахар освітлював перед нами воду, а коли вогонь починав гаснути, хлопець розмахував факелом, і він знову спалахував. Приваблена світлом риба шмигляла під човном, а Гахар з сином підстерігали її. Як тільки з'являлась чимала рибина, вони простромлювали її гострим бамбуковим списом і кидали в човен. Я й собі взяв спис, хотів теж спробувати щастя, та марно: за весь час на його вістрі не затріпотіла жодна рибина. Тубільці змалку призвичаюються діяти списом і за кілька років стають добрими рибалками.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

В гостях у Арикі. Головний жрець і головний вождь. Біле листя. Легенда про великого вождя Пакуо та матросів Магеллана. Всіх карає Дао.

Якось опівдні Боамбо прийшов до мене в повній парадній «формі»: підперезаний трьома поясами, оздобленими барвистими черепашками, з двома разками намиста на шиї — з собачих та вепрячих зубів — і з великими блискучими сергами в вухах. В його буйному чубі стриміло багато бамбукових гребінців і папужиного пір'я різних кольорів, а чоло було перев'язане красивою діадемою з якогось білого насіння. В носову перетинку Боамбо встромив мережану паличку.

— Арикі запрошує тебе в гості, — сказав він, якось особливо глянувши на мене.

— Арикі? — здивувався я. Боамбо кивнув головою.

Це запрошення схвилювало мене. З похмурим жерцем я стрічався лише раз: коли кобра вкусила вождя. Арикі ніколи не заходив до мене, і я не прагнув зустрічатися з ним. Я намагався навіть не думати про нього і вже почав забувати про існування цього непривітного дідугана. І ось він сам нагадував про себе. Це добре чи погано? Прийняти запрошення чи відмовитись? Я згадав, як Гахар та й інші тубільці бояться Арикі, навіть ім'я його вимовляють пошепки. І вирішив: піду! Інакше жрець може подумати, що я боюсь його.

Дорогою Боамбо сказав мені, що там зібрались ренгаті й тауті з усіх селищ. Вони прийшли до Арикі просити, щоб пакегі лікував і їхніх людей, а жрець не погоджується. Тоді ренгаті й тауті вирішили поговорити зі мною особисто. Арикі не заперечував, і ось Боамбо прийшов по мене. Оце і все, що повідомив мені дорогою вождь. Але чому головний жрець заперечує проти того, щоб я ходив по селищах лікувати хворих, він промовчав.

Хатина Арикі стояла на сусідній вулиці, на невеличкому пагорбі, в тіні кокосових пальм. Зовні вона була схожа на інші хатини, але була набагато більша. На одній стіні блищало маленьке віконце, затягнене риб'ячим міхуром. Знадвору біля хатини стояли великі нари, заслані рогожами. Арикі сидів на нарах, попихкуючи коротенькою бамбуковою люлькою, а поруч розмістились ренгаті й тауті. Це були переважно кремезні й дужі чоловіки, підперезані одним поясом, але ширшим за пояси рядових тубільців.

Тепер Арикі не здавався таким похмурим, як при першій нашій зустрічі. Запросивши мене сісти ліворуч від себе (Боамбо сів з правого боку), він навіть посміхнувся до мене, вишкіривши при цьому свій єдиний зуб, чорний од бетелю. Як тільки я сів, кілька жінок почали підносити нам страву в великих дерев'яних онамах. Коли «стіл було накрито», з хатини вийшла вродлива дівчина з череп'яним глечиком на голові. Так частували гостей вином рабині в стародавньому Єгипті. Дівчина була вбрана так само, як вбиралася й Зінга: пояс з короткими торочками, на яких гойдалось безліч різнобарвних черепашок; браслети трохи вище ліктів, у пушистому чорному волоссі — червоні квіти. Відчувши на собі мій погляд, вона соромливо нахилила голову. Проте не витримала й глянула на мене. В її очах я прочитав той самий подив, з яким стежив за мною кожний тубілець, що бачив мене вперше. Подавши глечик з вином жерцеві, вона знову зникла.

Почалося частування. Перед кожним з нас стояло по повному онаму. І чого тільки в ньому не було! Великий шмат свинини, печена риба, варене таро та ямс — і все акуратно загорнене в листя динного дерева.

Жінки вдруге поміняли онами. Арикі був дуже люб'язний, запрошував мене не соромитись, навіть жартував і посміхався, але я весь час був насторожі і скоса стежив за ним. Так, я боявся його, не знаючи й сам чому. Ще тоді, при першій зустрічі, він здався мені злою і підступною людиною, від якої можна сподіватися всього. Правда, зараз Арикі мав зовсім інший вигляд, його зморшкувате, мов печене яблуко, обличчя сяяло привітною посмішкою. Але в цій посмішці було щось штучне іі нещире.

Якими б великими не здавались онами, проте всьому приходить кінець. До того ж тубільці славляться апетитом. Жінки принесли нову страву: печеню з диких курей. Глечик з кокосовим вином переходив з рук в руки. Такий багатий бенкет міг дозволити собі лише головний жрець.

Я сподівався, що Арикі сам заведе розмову про те, що мені не слід ходити по селищах лікувати хворих, і пояснить причину, але помилився: головний жрець не збирався радитися ні зі мною, ні з будь-ким іншим. Цей дідуган вважав себе повновладним господарем племені і за свої вчинки не звітував ні перед ким. Люди хворіють? Нічого! Розгнівали Дао і його рапуо — нехай тепер страждають! Самі винні!

Певно, так думав Арикі, а ренгаті й тауті не наважувались удруге повторити своє прохання. Головний жрець сказав «ні» — і вони примирилися. Для них було досить і того, що на власні очі побачили «білу людину з місяця» і тепер зможуть розповісти своїм односельцям, яка вона.

Бенкет тривав до самого вечора. Час від часу Боамбо починав співати якусь протяжну пісню, Арикі підспівував, а інші голосно вигукували — зовсім як у нас на сільських весіллях.

Біля хатини зібрався чималий натовп, здебільшого жінки, яким не терпілося глянути на «пакегі гена».

Десь на березі забумкав бурум. Прийшов Амбо, син вождя, й покликав мене. Я запитливо глянув на Боамбо й Арикі: що ті скажуть? Вони кивнули головою: мовляв, іди, іди!

Ми з юнаком попростували до берега. Трохи згодом до нас приєдналася Зінга з тією самою красунею, що частувала нас вином. Амбо шепнув мені, що це дочка жерця Арикі, звуть її Канеамея.

Ми йшли попереду, а за нами — дівчата, які весь час перешіптувались і стримано сміялися.

Сонце зайшло. На заході всіма барвами райдуги пломеніла заграва: такої казкової краси в наших краях не побачиш! Кожна барва спалахувала тільки на мить, негайно змінюючись іншою. Нарешті заграва зблідла і поступово зовсім розтанула в чорному оксамиті тропічної ночі. І чим дужче темніло, тим яскравіше світили зорі.

З океану війнуло приємною прохолодою. Тихенько зашелестіло листя. Назустріч нам часто траплялися тубільці з списом у руках і торбинкою через плече, мабуть, з рибної ловлі. Вони, наче чорні привиди, зненацька виростали на стежці і так само несподівано потопали в темряві.

Нарешті ми дістались галявини, де бумкав бурум. Навколо великого вогнища метушилось багато людей. Напівголі жінки й чоловіки кружляли в танці. Полум'я відблискувало на бронзових тілах. Гамір весь час наростав, пружно згинались ноги танцюючих, плавно, в такт бурумові звивались жіночі руки. Коли ми підійшли ближче, по натовпу прокотилось багатоголосе:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Хтось підкинув у вогонь хмизу, язики полум'я злетіли вгору, і на поверхні океану заграли криваві відблиски.

Довго тривали розваги. На яхту я повернувсь опівночі. Сміт і Стерн уже спали. Я ліг у їдальні на лаві й погасив світло. Тепер і я міг підтвердити слова старого іспанського географа, що жителі острова Тамбукту справді гостинні.

Наступного дня я знову пішов до своєї хатини і, напившись кокосового молока, сів на нарах спочити. Як приємно вдихати на повні груди свіже повітря! Весело накочувалися на берег невеликі хвильки, на яких тремтіли золотаві промені ранкового сонця. З лісу долинав різноголосий пташиний спів. Стежкою пройшло кілька жінок і дітей, — певно, на роботу. За ними крокувало двоє озброєних чоловіків. Трохи згодом з'явився Амбо, син вождя. Він хотів піти разом зі мною на полювання, але я не взяв з собою рушниці, а стрілою все одно б нічого не вбив. Я поцікавився, чому на городи ходять з жінками і чоловіки, які нічого не роблять. Чи, може, вони охороняють жінок? Від кого?

— Від біляра бома, — сказав Амбо й розповів, як кілька місяців тому чоловіки з того племені напали під час роботи на жінок і викрали одну дівчину.

– І убили її?

— Ні, — хитнув головою Амбо. — Навіщо б вони її вбивали! Хтось із них одружився з нею.

Я згадав, що й Гахар якось розповідав мені, що плем'я бома часом викрадає жінок і дівчат з племені занго. Викраденим інколи щастило втекти додому, але деякі залишалися там назавжди, не бажаючи повернутися до свого племені.

— Значить, їм до вподоби люди з ворожого племені, — зауважив я.

— Так, — погодився Амбо, — забувають свій рід. Нехороші жінки.

— А ваші чоловіки викрадають дівчат у племені бома? — запитав я.

— Буває й таке, — посміхнувся хлопець. Виявляється, що головна причина ворожнечі двох

племен — взаємна крадіжка жінок.

Мені не хотілося розмовляти про ворожнечу, і я запитав хлопця, хто головніший: Боамбо чи Арикі.

— Боамбо головніший тана, — відповів юнак.

І він пояснив мені, яку роль виконує тана, вождь племені. Коли плем'я виходить на полювання на «кро-кро» (на диких биків) або на «дама» (на диких свиней), Боамбо визначає, в якому місці підпалити високу траву аланг-аланг, які стежки перегородити і де викопати пастки для кро-кро. Якщо хтось не виконує його наказів, тана може відібрати в нього зброю й позбавити права участі в полюванні. Серед тубільців це вважається найтяжчою карою. Тана Боамбо відкриває велике полювання промовою перед мисливцями, а після закінчення — ділить між учасниками здобич. Він розв'язує суперечки між двома селищами, якщо ренгаті (вожді сіл) не можуть цього зробити самі. Крім того, тана Боамбо, як головний вождь племені, під час війни стає полководцем.

— А Арикі? — поцікавився я. — Він хіба не тана?

— Ні, Арикі не тана. Арикі — рапуо, пуї-рара пуя.

— А що це значить?

Виявилось, що «пуї-рара» — це керівник урочистої церемонії в день свята ідола племені. Під час цього найбільшого свята збирається все плем'я. Крім того, Арикі виконує в цей день «танець семи поясів». Свято триває три дні й три ночі. В ньому беруть участь і чоловіки, й жінки. За ці три дні всі повнолітні дівчата виходять заміж.

— А з чого зроблений Дао?

— З дерева. Завбільшки він такий, як дитина, але обличчя в нього, як у старика.

Гахар теж розповідав мені про ідола, зробленого з дерева. Стоїть він у спеціальній хатині, де горить «вічний вогонь». А де знаходиться ця хатина — я й досі не знав.

— А чому люди бояться Арикі? — запитав я. Амбо нахмурився.

— Тому що Арикі знає таємницю смерті.

— Смерті? — засміявся я. — Що, він, може, вмирав уже, тому знає таємницю смерті?

— Арикі не вмирав, але він все знає. Кажуть, він уміє вгадувати думки людей.

— Вгадувати думки людей?

— Так, він сам говорив. У Арикі є таке біле листя, яке йому все розповідає.

Я здивувався: що то за біле листя? Листя рослин буває зелене, жовте, навіть червоне — тільки не біле.

— Арикі має біле листя, — повторив Амбо. — Воно йому все розповідає: коли йтиме дощ, коли буде буря, як уродять кокосові горіхи, ямс, таро, пая… Розповідає й про те, де є риба у Великій воді. Показує, коли буде арамру. Якщо хто замишляє щось погане проти Арикі, біле листя теж розкаже йому…

– І люди вірять йому?

— Вірять, — кивнув головою Амбо.

— А ти? Віриш?

Подумавши трохи, Амбо невпевненим тихим голосом відповів:

Не знаю…

Я запитав, чи хто-небудь бачив це біле листя. Амбо відповів, що Арикі показував його тані Боамбо.

— Ходімо до Боамбо, — запропонував я.

Ми пішли стежкою через ліс і незабаром були вже в селищі.

Боамбо, вмостившись у холодку на нарах, робив собі новий спис.

Тубільці надзвичайно наполегливі. Адже для того, щоб вимережити на списі черепашковою стулкою, кремінчиком або уламком обсидіана такі замислуваті узори, треба мати багато терпіння. А у декого з мисливців увесь спис був оздоблений складною мережкою.

Я запитав у Боамбо, що йому відомо про біле листя Арикі. Вождь здивувався. Хто сказав мені про існування білого листя? Амбо? Вірно, таке листя е. Воно м'яке, дуже тонке, чотирикутне й притиснуте з обох боків чимось твердим і чорним. Із слів Боамбо я зрозумів, що біле листя — це не що інше, як звичайна книга. Але ж неймовірно! Звідки на острові може взятись книга?

— А хто дав Арикі біле листя? — запитав я.

— Дао.

— Дао? Так Дао ж не людина, як він може дати жерцеві що-небудь?

— Не знаю, — знизав плечима Боамбо. — Арикі каже, що Дао дав йому біле листя.

— А ти сам бачив це листя?

— Бачив, один тільки раз. Під час великого полювання ми забили десять кро-кро. Арикі зажадав усі десять шкур для себе. Я відмовив йому. Тоді він страшенно розлютився, витяг біле листя, розгорнув його і почав щось бурмотіти. «Що ти робиш?» — запитав я. — «Молю Дао, щоб послав мор на всі кро-кро!»— відповів Арикі. Я зупинив його й сказав: «Не роби цього, краще забирай усі шкури».

Я почав пояснювати, що ніхто не може наслати мор на звірів острова: ні Дао, ні Арикі. Дао зроблений з дерева, а Арикі — шахрай. Тану Боамбо мої слова ошелешили. Озирнувшися навколо, він пошепки порадив мені:

— Не говори так про Дао. Біляр занго зненавидить тебе за це. Не говори поганого й про Арикі. Він чоловік небезпечний, остерігайся його.

— Що він мені зробить? — запитав я. — Може наказати, щоб мене кинули у Велику воду?

— Ні, не може. Але може накликати на тебе кару Дао.

— Дао я не боюся! — рішуче заявив я.

— Не говори так про Дао, — повторив Боамбо. — Дао посилає нам дощ, від нього родить земля. А земля дає нам плоди, які ми їмо. Дао — наш благодійник. А Арикі — його рапуо…

Я переконався, що релігійна омана глибоко запустила коріння в нехитрі душі цих простих людей. І як кожне зло, вона тягла за собою сто інших зол. І найбільшим з них був Арикі. Цей шахрай використовував релігійність племені в особистих цілях. Його влада трималася на сліпій вірі людей у силу Дао. А домагався Арикі своєї мети погрозами й шахрайством. Але в мене була могутня зброя, якої бракувало Арикі: знання. Я лікував людей від різних хвороб. Арикі був «рапуо», головний жрець, посланець Дао, як казали тубільці. А я був «лапао» — той, хто лікує всі хвороби. Арикі запевняв, що Дао натравляє кадіті на тих, хто не слухає його, головного жерця, і не підкоряється йому, а я рятую «покараних». Він на власні очі бачив, як я врятував Боамбо від смерті. Про це знало все плем'я. Тепер тубільці зрозуміють, що людина, яка спроможна врятувати тих, кого покарав Дао, сильніша за самого ідола. А коли так, то вона сильніша й за Арикі.

Боамбо знову почав застерігати мене тихим голосом:

— Не втручайся ти в справи Арикі, він чоловік непевний, може заподіяти тобі лихо. В голові у нього повно злих думок, він може тебе погубити. Ти врятував мені життя, і я полюбив тебе, як власного сина, через те й хочу застерегти від небезпеки, що тобі загрожує. Зараз я розповім те, чого ти ще не знаєш. Коли ви з'явилися тут, я не хотів кидати вас у Велику воду, думав залишити у своєму племені. Але Арикі не погодився. Він сказав, що ми повинні дотримувати звичаїв наших предків: кожного пакегі, який з'явиться на Тамбукту, треба кидати у Велику воду, прив'язавши камінь до ніг. Якщо пакегі не потоне, плем'я мусить всиновити його. Тоді він стане нашим братом. Якщо пакегі пощастить утекти до того, як його кинули у Велику воду, і його не спіймають сім днів і сім ночей, ми теж повинні його всиновити. Такий у нас звичай. Я не хотів його виконувати, але Арикі погрожував гнівом Дао. Сказав, що Дао нашле на нас арамру. І я дав згоду… Коли ти вдруге з'явився в затоці, Арикі знову почав наполягати на тому, щоб кинути тебе у Велику воду. Але цього разу я не погодився. Тепер уже я наполягав на виконанні звичаїв.

— Отже, в усьому винен Арикі! — вигукнув я обурено.

— Це правда, — підтвердив Боамбо. — Через те Амбо й хотів кинути торбу з коброю до нього в хатину.

— Ту саму, що вкусила тебе?

— Ту саму, — тихо промовив Боамбо. — Амбо — мій син, а син ніколи не вбиває рідного батька. Коли я розв'язував торбину, мені й на думку не спадало, що там може бути кобра. А на Амбо я не серджусь: він хотів урятувати тебе. Хотів підкинути змію в хатину до старого Арикі, а люди подумали б, що це на нього Дао кадіті наслав, щоб не робив людям зла. Скажу тобі: мої діти тебе дуже люблять. І я тебе люблю, і Дугао тебе любить, і все плем'я тебе любить. Один тільки Арикі ненавидить. Він каже, що пакегі — погані люди.

— А звідки він знає, що пакегі — погані? — запитав я. — Ми ж перші пакегі, яких ви бачите.

Боамбо кивнув головою. Це правда, жителі Тамбукту вперше бачать білих людей, але їхні предки добре знали пакегі…

І вождь розповів мені стару легенду, яка передавалась від покоління до покоління.

Давно-давно, ще за часів славного вождя Пакуо, до острова на великому човні припливли пакегі і назавжди залишилися на острові. Вони називали себе жителями місяця і були могутніми, бо мали стріли, які випускали блискавку й грім. Плем'я боялося їх. Білі люди відчули себе господарями на острові. А коли Пакуо сказав їм щось проти, вони арештували великого вождя і поставили на його місце свого, пакегі. Спочатку плем'я підкорилося — боялось їхніх стріл, але потім повстало. Частину білих перебили, а інших зачинили в тій самій хатині, де раніше сидів Пакуо. Люди запитали великого вождя, що робити з полоненими пакегі, і вождь відповів: «Прив'яжіть кожному до ніг по каменюці й киньте у Велику воду. А люди сказали: «Ні, давайте їх краще спечемо і з'їмо». Тоді Пакуо відповів. «Пакеті нехороші, і м'ясо їхнє не смачне, ми не повинні його їсти». Люди послухали вождя, прив'язали їм до ніг по каменюці й кинули у Велику воду. Але одному пакегі пощастило втекти. Коли про це доповіли великому вождеві, Пакуо сказав: «Шукайте його сім днів і сім ночей — рівно стільки, скільки вони протримали мене в хатині. Якщо впіймаєте, зробіть з ним те, що і з іншими: прив'яжіть до ніг каменюку і киньте у Велику воду. А якщо за сім днів і сім ночей ви не знайдете його, нехай залишається живим…» Так сказав Пакуо, мудрий вождь племені занго. Тому, коли Арикі почав наполягати, щоб і з нами зробили так, як заповів Пакуо, Боамбо не мав права заперечувати.

Ця легенда підтверджувала розповідь старого іспанського географа про матросів Магеллана. Тепер я твердо вірив, що деякі з них справді відмовились повернутися до Іспанії і залишилися назавжди на острові Тамбукту. Про це свідчила й зовнішність самих тубільців. Деякі з них мали досить чорну шкіру, грубі й вилицюваті обличчя з вивернутими губами, сплюснутим носом і низьким лобом. Але були й красивіші, з рівним римським носом, високим чолом, а волосся, хоч і чорне, як смола, проте не таке кучеряве. Схрещення білої й чорної рас було безперечним, але таємницю можна розгадати лише за допомогою так званого білого листя Арикі. Якийсь внутрішній голос підказував мені, що біле листя — це не що інше, як щоденник одного з матросів Магеллана. Щоб дізнатися, чи легенда збігається за часом, коли Магеллан робив свою кругосвітню подорож, я запитав тану Боамбо:

— Коли жив Пакуо?

Але вождь не зміг відповісти на це.

— Хіба перелічиш зорі на небі? — сказав він, знизавши плечима.

І справді, розпитувати його було марно. Адже тубільці вимірюють час не роками, а місяцями. Та й лічити вміють лише до десяти.

— Скільки місяців минуло відтоді — я не знаю, — вів далі Боамбо, — але тепер наше плем'я боїться пакегі.

— А мене хто-небудь боїться? — запитав я.

— Ніхто, — відповів вождь. — Тебе всі люблять, бо ти — лапао, переможець кадіті. Ти лікуєш хворих, це добре. Але все одно стережись Арикі. Він — рапуо, і Дао на його боці.

Тепер я не сумнівався, що корінь зла в цьому дерев'яному ідолі, у цьому створінні первісного людського розуму, породженому страхом перед стихією. Тубільці не розуміли законів природних явищ і створили собі божество, яке б захищало їх від злих сил.

Баомбо мовчки вирізьблював мережку на своєму списі. Я ліг поруч на нарах і замислився. Так, у цих людей теж є свої радощі й знегоди. Вони теж, як і всі люди земної кулі, бувають щасливі й нещасні. Але яка величезна різниця між їхнім і нашим поняттям щастя й нещастя! Тут мисливець відчуває горе, якщо за час великого полювання не заб'є переслідуваної тварини, але досить йому наздогнати її — і ви не знайдете людини, щасливішої за нього. Тубільцям щастя дається легко, бо вони задовольняються малим. Первісний спосіб життя привчив їх бути невибагливими. Взяти хоча б цього самого Боамбо: який він буде щасливий, коли його спис вийде кращий старого! Але навіщо вождеві новий спис, у нього ж є один? Відповідь проста: в душі Боамбо є потяг до кращого, до більш досконалого. Але я таки запитав:

— Навіщо тобі цей спис? У тебе ж є один?

І Боамбо підтвердив мої думки:

— Цей буде кращий.

— А що ти робитимеш із старим?

— Віддам кому-небудь.

— Отже, у того, кому ти віддаси, буде спис, над яким він сам не працював?

— Кожен мисливець пишається тим списом, який сам собі зробив, — промовив Боамбо.

І це було справді так. Лук, стріли, спис, рогожі, посуд, прикраси — все, що можна побачити в хатині тубільця, було зроблено власними руками кожного або «позичене» у сусіда. Всі ці речі вважались його особистим майном. Хатина й пальми навколо неї теж були особистою власністю, але городи належали всьому селищу, і жінки обробляли їх спільно. А чоловіки полювали та ловили рибу.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Арикі знову запрошує мене в гості. Жрець пропонує мені стати чоловіком Канеамеї і головним жерцем племені. Арикі погрожує. Канеамея обіцяв показати мені біле листя.

Якось прибігла Зінга й повідомила, що надворі мене чекає Канеамея. Це була справжня несподіванка. Як, Канеамея? Дочка старого Арикі? Навіщо я їй потрібен?

Зінга й сама не знала.

Я вийшов. Канеамея стояла біля дверей моєї хатини й посміхалася. Різнобарвні черепашки, якими була обвішана її саронга, сяяли проти сонця, мов зірочки. В чорному кучерявому волоссі дівчини стриміло кілька яскраво-червоних квіток хібіскуса, а з-під плетених браслетів виглядало жовте листячко колеуса. На шиї блищало два разки намиста: один той, що я подарував, а другий з собачих та вепрячих зубів. У вухах погойдувалися великі круглі серги з блискучих стулок черепашки. Глянувши на її вродливе обличчя, на ніжну шоколадну шкіру і чорні, мов терен, очі, які, здавалося, випромінюють м'яке світло, я подумав, що в її жилах, як і в жилах Зінги, тече іспанська кров.

Помітивши, з якою цікавістю я розглядаю її вбрання, дівчина соромливо нахилила голову і тихо промовила, що мене кличе батько.

— Навіщо? — запитав я.

— Він тобі сам скаже, — ухилилась вона од відповіді.

Я глянув на Зінгу: та теж чомусь нахилила голову, прикривши очі довгими віями.

Ми з Канеамеєю пішли до їхньої хатини. Там, де стежка повертала круто вбік, я оглянувся і побачив Зінгу, яка все ще стояла біля моїх дверей, сумна й задумана.

Стежка, мов змія, звивалася поміж дерев. У лісі було тихо й прохолодно. В повітрі стояв пряний запах тропічних рослин. Мені хотілося швидше дізнатися, нащо мене кличе Арикі.

— Набу хоче зробити тебе спадкоємцем семи поясів, — стиха відповіла дівчина.

— Спадкоємцем семи поясів? — здивувався я. — Як це розуміти?

— Не знаєш як? Коли Арикі помре, ти унаслідуєш його сім поясів мудрості разом з білим листям. І будеш рапуо. Зрозумів?

— Зрозумів.

Повіяв легенький вітерець, тихо зашелестіло листя, Канеамея йшла попереду, бо на вузенькій стежці двом було тісно.

— Арикі не любить тебе, — не підвищуючи голосу, знову заговорила вона. — Вчора я сказала йому: «Пакегі хороший, він робить людям нанай кобрай. Чому ти його ненавидиш?» Арикі відповів: «Пакегі — людина небезпечна. Він рятує покараних». А я йому: «Набу, ти сам нехороший. Навіщо збираєшся знову кинути пакегі у Велику воду? Ти хочеш його погубити. Але знай: в день великого свята я стану сахе пакегі».

Ці слова мене страшенно здивували. Коли я врятував Боамбо, його дочка сказала старому Арикі те саме. І тільки тоді головний жрець дозволив мені жити в хатині для гостей. Я й досі не знав, чи Зінга серйозно вирішила вийти за мене заміж, чи вона сказала це тільки для того, щоб жрець дозволив мені жити в селищі. Можливо, й Канеамея зробила це, щоб зірвати пекельні заміри батька?

Коли я ввійшов до хатини, Арикі сидів на нарах, попихкуючи коротенькою бамбуковою люлькою, його чорне зморшкувате обличчя було замислене й суворе, маленькі хитрі оченята бігали по темних закутках хатини. Кивком голови він запросив мене сісти поруч. М'яким котячим кроком до хатини ввійшла Канеамея і, поставивши біля нас череп'яний глечик з малоу, знову зникла. Ми залишилися віч-на-віч.

— Тобі у нас подобається? — запитав Арикі, навіть не глянувши в мій бік.

— Подобається.

— А люди нашого племені?

– І люди подобаються.

— Вони кращі за ваших пакегі? — жрець вперше глянув мені в очі.

– Є кращі, є й гірші.

— Всі хороші! — буркнув Арикі.

«Забуваєш про себе», — подумав я, але промовчав.

— Слухай уважно, що я тобі зараз скажу, — повів далі головний жрець. — Я вирішив зробити з тебе калі-ман біля (велику людину). Я хочу, щоб ти став даго Канеамеї. Я вже старий, а старі дерева од вітру падають. Коли помру, ти станеш рапуо племені. Згода?

У мене промайнула думка: «Щоб я, який збирався боротися проти цього шахрая, сам став головним жерцем? Ніколи в світі!»

— Це не залежить ні від тебе, ні від мене, — відповів я. — Після твоєї смерті плем'я само вибере собі рапуо.

— Воно вибере того, кого я захочу, — заперечив Арикі й пояснив, що коли я одружуся з Канеамеєю, він одкриє мені таємницю мудрості семи поясів і білого листя. Після цього плем'я обов'язково вибере мене своїм рапуо.

— А що таке біле листя? — запитав я з удаваною байдужістю.

— Це те, що робить Арикі сильнішим за всіх інших, — ухилився од прямої відповіді жрець. — Воно розкриває мені потаємні думки людей.

— Такого листя не буває! — зухвало заперечив я.

Очі старика спалахнули гнівом.

— Буває!

— Коли так — покажи, інакше не повірю.

_ НІ! — відрубав Арикі. — Я оберігаю його від сторонніх очей. Така воля Дао. Прийде час — побачиш. Ну, як, згоден? Канеамея чекає за дверима. Говори!

Що я міг сказати йому? Що я згоден стати рапуо й дурити людей? На таке я ніколи б не пішов. А відмовитися — значить, поламати всі його плани, а це страшенно розгнівить старика. Чи не краще відтягти остаточну відповідь? Зволікатиму, доки буде можливо, а тим часом, гляди, щось трапиться. Таке рішення здавалося мені найрозумнішим.

— Пам'ятаєш, — почав я повільно, обдумуючи кожне слово, — що тобі сказала Зінга в той день, коли я врятував її батька від кадіті?

— Пам'ятаю, — кивнув головою Арикі.

— Вона сказала тоді, що в день свята Дао стане моєю сахе.

Арикі знову кивнув головою.

— Про це знає все плем'я…

— Знає, — погодився Арикі.

— Тепер я мушу відмовитися від Зінги, так?

Арикі лукаво посміхнувся. Навіщо? Ніхто не примушує мене відмовлятись од Зінги. Вихід тут дуже простий: у мене буде дві дружини — Зінга й Канеамея. Дочка головного вождя і дочка головного жерця. Я буду тоді найсильнішою й найшановнішою людиною племені. Кращого й не вигадаєш!

– І все-таки мені треба подумати, — ухильно відповів я.

Таке зволікання розлютило головного жерця. Він підвищив голос і почав говорити, наче наказував, як звик розмовляти з людьми свого племені.

— Подумай! Ти будеш рапуо, станеш власником семи поясів мудрості і білого листя! Будеш каліман біля — першою людиною на всьому Тамбукту. Так, на всьому Тамбукту! Бо наше плем'я — найсильніше серед усіх племен. Всі нас бояться. І плем'я бома, і плем'я пума, і плем'я фур-фур… Першою людиною — ось ким ти будеш! Боамбо — тана, головний вождь племені, але його влада менша за мою. Якщо Боамбо скаже: «Зв'яжіть цього пакегі й киньте у Велику воду!», люди запитають у Арикі: «Можна?» І коли Арикі скаже: «Ні, цього пакегі не слід кидати у Велику воду», люди послухають Арикі. А якщо Боамбо скаже: «Цього пакегі не слід кидати у Велику воду», а Арикі скаже: «Киньте його!»— кого послухають люди? Ти хлопець розумний, подумай добре і потім скажеш мені своє рішення.

Він замовк і, примруживши свої колючі неприємні оченята, чекав, що я на це відповім. Слухаючи старика й дивлячись на нього, я подумав: «Так, Боамбо має рацію, Арикі людина непевна, його треба остерігатися».

— Мудрі слова не приходять в голову одразу, — стиха промовив я, вибиваючи з люльки попіл. — Я ще подумаю…

— Подумай! — сердито буркнув жрець. — До свята Дао ще багато місяців. Сподіваюсь, до того дня порозумнішаєш.

Жрець одверто насміхався наді мною, але я вирішив і цю пілюлю проковтнути. Тільки слабохарактерні й боязливі люди, відчуваючи свою слабість, спалахують і починають істерично кричати. Я мусив володіти собою. Треба було довести цьому злому старикові, що я його не боюсь. Побачимо ще, хто з нас сильніший: він чи я.

— По селищах багато хворих, — сказав я, попихкуючи люлькою. — І в Каліо, і в Зарумі, і в Хойді, і в Балді. У мене є нанай кобрай, думаю піти їх лікувати.

— Ні! — аж підскочив старик, змірявши мене колючим поглядом. — Підеш після свята Дао.

— Ти ж сам сказав, що до свята ще багато місяців, — заперечив я. — Скільки хворих помре до того часу! Їх треба врятувати.

Арикі прикинувся, що не чує. Спершись об стіну, він неквапливо почав набивати люльку, яка під час розмови погасла. Я простяг йому коробку з цигарками й клацнув запальничкою, але старик різко відмахнувся. Уважно вдивляючись у сухе зморшкувате обличчя жерця, я пробував розгадати його думки, але це було дуже важко, майже неможливо. На байдужому обличчі дідугана не здригнувся жоден м'яз. У цю мить жрець скидався на мумію єгипетського фараона Рамзеса II: тонкі, міцно стиснуті губи, праве око примружене, ліве вдивляється в мережку коротенької бамбукової люльки.

Нарешті, припаливши від жаринки з вогнища, він глухо промовив:

— Дао карає людей, насилає на них кадіті, а ти квапишся лікувати їх… Не допущу!

— Чому? — запитав я. — Невже я повинен був залишити Боамбо вмерти? Я вилікував і сина тани Боамбо, і старого Гахара, і багатьох інших. Я вважаю, Арикі мусить бути задоволений мною…

— Не хочу й слухати! — крикнув жрець. — Ти йдеш проти Дао!

Він підняв руку, наче хотів спинити мене. Його гнів, холодний і нестримний, щохвилини зростав, але я, щоб викликати жерця на відвертість, вирішив розпікати його до кінця.

— Я знаю, чому ти не дозволяєш, — сказав я спокійно, не підвищуючи голосу.

— Чому ж, кажи!

— Тому що боїшся!

— Кого?

— Мене!

Арикі хихикнув, але видно було, що йому зовсім не до жартів. Вогники в колючих очах ставали дедалі холоднішими, на обличчя ніби насунулась темна хмара, і воно ще дужче зморщилось, мов печене яблуко.

А я розпікав його далі:

— Люди кажуть: «Дао посилає нам смерть, а пакегі рятує від неї. Арикі приносить нам шкоду, забирає по десять шкур від кожного великого полювання, а пакегі робить добро. Хто кращий: Арикі чи пакегі?» Отак говорять люди. Тому ти й забороняєш мені лікувати їх.

Я сподівався вибуху, але помилився: Арикі встиг утамувати спій гнів і вислухав мене на диво спокійно. Отже, коли захоче, він може стримувати себе, чого, на жаль, не можна було сказати про мене.

— Ну й терпкий же ти, як кислиця, — тихо промовив старик. — А все через те, що зелений. Не послухаєш Арикі — гірко тобі буде. Дуже гірко. Так і знай… Та ще подумай і над тим, хто кого повинен боятися: ти Арикі чи Арикі тебе? Що ти таке? Пакегі! Хе-хо!

Він з презирством плюнув на підлогу.

— Не пакегі, а пакегі гена! — поправив я його. — Зрозумів? Пакегі гена!

Я навмисне підвищив голос, щоб надати словам більшої ваги. Нехай пам'ятає головний жрець! Я не просто пакегі — біла людина, а пакегі гена — біла людина з місяця!

Не надавши моїм слонам ніякого значення, Арикі залигав, чи вмію я літати, як птахи, або плавати під водою, як риба. Таке запитання мене трохи спантеличило. Хоч я й не знав, чого він домагаються, проте не міг не визнати, що не вмію ні літати, як птах, ні плавати, як риба.

— На що ж ти тоді надієшся? — запитав Арикі. — Тобі звідси нікуди подітись. Авжеж нікуди! Єдиний вихід — жити з нами, в нашому племені. Що в такому разі ти повинен робити? Добре зваж! Повинен слухати, що тобі скаже Арикі? Повинен! Бо Арикі — рапуо! Бо Арикі всі люди слухають! А що ти таке? Пакегі гена? Хе-хо! А ти вмієш стріляти з лука? А метати спис? А Арикі все вміє робити. Все! Хе-хо!

— Невже-таки все? — в'їдливо запитав я. — А чи вміє Арикі робити грім? Не вміє! А Велику воду підпалити може? Не може! Або людей рятувати від смерті? Теж не вміє! А я вмію!

Арикі враз притих і мовчки нахилив голову. Мої слова примусили його замислитися. Він добре розумів, що має справу з дуже сильним противником, який вміє робити грім і може підпалити океан. Він був певен цього і, знаючи, що його біле листя й дерев'яний ідол не можуть нічого мені заподіяти, вирішив ще раз спробувати залучити мене на свій бік.

— Не нехтуй словами старого Арикі, — почав він трохи м'якше, глибоко вдихнувши тютюновий дим. — Хотів би ти, щоб біляр занго поважало тебе ще дужче і виконувало кожне твоє бажання?

Я ствердно кивнув головою.

— А коли так, ти повинен стати даго Канеамеї, а я зроблю тебе рапуо. Тільки ти не думай, що я роблю це тому, що боюсь тебе, — не моргнувши оком, збрехав він. — Роблю тому, що люблю свою дочку. Дао не дав старому Арикі сина — будь ти мені за сина. А не хочеш — знай: ніхто тобі не винен. Зрозумів? Анге бу!

«Анге бу» означало, що розмова закінчена, і я пішов додому. На душі було гірко й тоскно. Хоч я й прикидався, ніби не боюся ніяких погроз, проте добре усвідомлював, що коли нехтуватиму порадами головного жерця, можу не сподіватися нічого хорошого.

В лісі мене раптом наздогнала Канеамея і, відсапуючись, промовила:

— Арикі переказував…

— Що?

— Щоб ти нічого не говорив Амбо.

— Про що не говорити йому? — запитав я.

— Не кажи, що Арикі хоче зробити тебе рапуо.

— А чому?

— Ну так. Не кажи. І тані Боамбо не кажи, і його дочці теж. Нікому… — вона задихалась чи то від бігу, чи, може, від хвилювання.

— Так ти хоч скажи чому, — допитувався я.

— Не говори, та й годі… Обіцяєш?

Я дав слово. Гаразд, нехай буде так, але з однією умовою: якщо й вона зробить мені послугу.

— Яку послугу? — схвильовано глянула мені в очі Канеамея.

— Принеси мені коли-небудь біле листя, я тільки подивлюсь на нього.

Дівчина відсахнулась.

— Біле листя? Це ж… дуже небезпечно! Якщо набу дізнається…

— Він не дізнається, якщо ти будеш розумною. Коли Арикі піде на полювання…

— Арикі на полювання не ходить, — перебила Канеамея.

— Нічого. Підстережи його, коли вийде з хатини, візьми біле листя і принеси мені. Я тільки раз погляну, потім забереш і покладеш на місце.

Канеамея вагалася.

— Про це ніхто не дізнається, — наполягав я на своєму.

— Ніхто? — недовірливо глянула вона мені в очі.

— Ніхто.

— А Зінга?

– І Зінга.

Озирнувшись на всі боки і переконавшись, що довкола немає нікого, Канеамея тихо сказала:

— Гаразд, принесу.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Поради Сміта і Серна. Арикі гнівається. Тривога плантатора.

Я поплив до яхти, щоб розповісти англійцям про свою зустріч з Арикі і порадитися з ними. Я був ще молодий і недосвідчений, а вони могли дати мені корисну пораду й застерегти від необачного кроку.

Найголовніше, що турбувало мене зараз, — іти по селищах лікувати хворих, незважаючи на заборону, чи підкоритися волі головного жерця. Що я виграю, коли піду, і що програю? Приверну на свій бік серця простих тубільців усіх п'яти селищ племені. Допоможу багатьом хворим і полегшу їхні страждання. Люди будуть мені вдячні за це й скажуть: «Пакегі — нанай біля, каліман біля». Якщо Сміт не поскупиться, я подарую їм дзеркальця і намисто, і вони радітимуть. А може, доведеться обпалювати на спирту голку шприца, тоді тубільці побачать на власні очі, що пакегі може запалити воду. А що програю? Викличу ненависть Арикі? Ну що ж, він і так ненавидить мене…

Коли я все це розповів капітанові й Сміту, плантатор, подумавши, неквапливо промовив:

— Стережіться, сер, тубільці — народ підступний. Я їх знаю ще з Кокосових островів. Коли відчувають вашу силу, вони мовчки й покірливо виконують кожне ваше бажання. Але не доведи вам боже зустрітися з ними віч-на-віч у темряві: загородять спис у спину, навіть не моргнувши оком. Убити білого — відкрито чи з засади — це для них питання честі й обов'язку.

Плантатор мав на увазі тубільців з Кокосових островів, тих, до кого він ставився гірше, ніж до робочої худоби. Але я півроку жив серед тубільців племені бома, і за цей час нікому й на думку не спадало вбити мене, хоч вони й могли зробити це кожну мить. Більше того: у цих простих і щирих людей не було й краплини тієї ненависті, яку Арикі відверто виявляв до мене. Але ненависть головного жерця — його особиста справа: ніхто з племені занго не поділяв її. Правда, спочатку тубільці племені бома жахались мене, не довіряли, ховали своїх жінок і дітей, побоюючись, щоб я не заподіяв їм чого лихого. Та коли дізналися, що я можу їх залишити і перейти до іншого племені, сам Лахо привів мене в селище і почав сватати за найкращих дівчат, аби тільки я залишився у них. Ці люди не були підступні і не вміли брехати. Те саме можна сказати й про плем'я занго. Арикі примусив його не відступати од звичаїв своїх предків і виконати наказ великого вождя Пакуо, тому плем'я послухало Арикі. Все це було цілком природно. Але коли люди почали довіряти мені, Боамбо сам запросив мене жити в хатині для гостей і полюбив, як власного сина. Один тільки жрець і ненавидів мене, але його ненависть була водночас і його слабість: не любив, бо боявся. Боявся за свій авторитет і за спою владу над людьми, яку підтримував брехнею та підступами. У мені головний жрець вбачав людину, яка може розкрити його шахрайство і вивести на чисту воду. Але чого варта ненависть Арикі, коли на моєму боці любов усього племені?!

Ці докази не переконували плантатора. Щодо тубільців у нього була власна думка — він не визнавав інших засобів у спілкуванні з ними, крім погроз і насилля. Але якщо це йому минало на Кокосових островах, де за спиною плантатора стояла англійська поліція, то тут про не годі було й думати.

А що ж капітан? Мовчки вислухавши мене, він промовив:

— Наскільки я зрозумів, ви збираєтеся показати всьому племені справжнє обличчя головного жерця. Чи не так? Правильно я вас зрозумів?

— Правильно, — відповів я.

— Не схвалюю, хлопче, не схвалюю. Навіщо це вам здалося? Чому ви втручаєтесь у справи головного жерця? Він — особа високопоставлена. А мені відомо, що інколи жерці мають на дикунів більший вплив, ніж самі вожді. Чи не краще було б вам привернути його на свій бік?

— О, це неможливо! — зітхнув я. — На мій бік він ніколи не перейде.

— Чому? — запитав капітан.

— По це суперечить його інтересам.

Подумавши мить, Стерн додав:

— Тоді перейдіть ви на його бік.

— А це вже всупереч моїм принципам.

— Всі принципи хороші, якщо вони нам на користь, — обізвався Сміт. — Так-так, сер! — вигукнув він. — І кращого ви не придумаєте. Зять водночас головного вождя і головного жерця — це ж чудово! Ви самі тікаєте від того щастя! Не сьогодні-завтра жрець помре, і ви заступите його місце… Чудово! Яка перспектива! Що ж тут гадати? Тоді й ми з капітаном полегшено зітхнемо, перестанемо тремтіти за свою шкуру, паче злочинці, яких кожну мить можуть витягти з нори й перетопити, мов сліпих цуценят.

— Ні, — заявив я, — головним жерцем я ніколи не буду.

— Ну, коли не хочете самі, то не чіпайте й старика. Перестаньте з ним гризтися, бо нашкодите не тільки собі, а й нам. Не забувайте, що ви на острові не самі, що несете відповідальність і за наше життя. Правильно я говорю, Стерн?

Але капітан несподівано схопився з крісла й стрімголов помчав на кухню. Звідти потягло солодкуватим смородом горілого м'яса. За розмовами він забув, що на плиті вариться страва. А Сміт вів далі:

— Ви неспокійна людина, сер. Вас завжди обурює якась уявлювана несправедливість, до якої вам аніякого діла немає. Хіба ви винні в тому, що плем'я вірить у дерев'яних ідолів? Звичайно, ні. До того ж воно має потребу в цьому. Адже їхня віра не з неба скотилась, як ви гадаєте? Її створили самі дикуни, бо вона їм необхідна. Ця віра надає їм сили і робить схожими на людей. — Він затягся сигарою, яку тримав у руці. — Так-так, сер. Віра навіть у дерев'яні ідоли — велика сила, і ніхто не може її зруйнувати. Та й кому це потрібно? Без віри дикуни були б подібні до хижих тварин і стали б ще небезпечнішими. Зараз вони знають, що Дао карає поганих людей, і це стримує їхні дикі інстинкти… Ех, коли б я знав їхню мову! — зітхнув Сміт.

— Що б ви зробили?

— Що? Та я б із своїми дзеркальцями, намистом та браслетами багато б дечого зробив! Насамперед, втерся б у довір'я до головного жерця і загрібав би жар його руками. Якщо намисто, браслети та дзеркальця не допомогли б, у мене є ще коньяк, джин, вино… Інколи алкоголь виявляється сильнішим за саму віру, сер. А якщо б і алкоголь не допоміг, у мене є рушниці. Безперечний факт, що всі народи і племена земної кулі розуміють мову зброї.

— Так чому ж ви зволікаєте? — запитав я. — Чому не заговорите з ними цією мовою?

— Тому що я сам. А одна людина навіть з десятьма рушницями нічого не зробить. Мені необхідна підтримка хоча б цього вашого жерця. Знову ж таки не знаю їхньої проклятої мови…

Сміт з сигарою в руці напівлежав на кушетці, опершись на м'яку спинку. На маленькому столику перед ним стояла пляшка коньяку. Сухе обличчя і довгу шию плантатора заливало потом, і він раз у раз витирався шовковою хусточкою. Я сидів і мовчки слухав його теревені. А що йому скажеш? Заперечувати — зайва річ. Але моя байдужість, видно, ображала плантатора, бо він підвищив тон.

— Раніше я був про вас кращої думки, — докорив він мені. — Сподівався, що ви, зрештою, зрозумієте моє становище. Я в цій яхті скоро збожеволію, сер! Тут удень, мов у печі, зовсім нічим дихати. Вам добре: виїжджаєте щоранку до своєї хатини, вилежуєтесь у холодку, зустрічаєтеся з різними людьми, ходите на полювання, ловите рибу, черепах, а тепер ось надумалися йти по селищах…

– І обов'язково піду, — обізвався я.

— Ви підете, — зітхнув Сміт, струшуючи попіл з сигари, — а ми будемо смажитися тут, мов карасі на сковороді. Я не хочу вас ображати, але з вашого боку це егоїзм, сер! Найнещаснішому в'язню живеться не так гірко, як нам отут. Згадайте ж нарешті й про нас! Стерн ще коли-не-коли сходить на берег, а я? Чи є у вас серце?! Я в цій тюрмі довго не витримаю, сер! У мене підірване здоров'я, слабе серце та і з печінкою не все гаразд… Чому ви не поговорите з головним жерцем та з вождем, щоб дозволили й мені сходити на берег? Слізно благаю нас! Я ж вам даю ліки, дзеркальця й цигарки, за допомогою яких ви втираєтесь у довір'я племені? За все у спій час плачено гроші, а тепер я віддаю все дурно. Невже ж таки я не заслужив, щоб про мене подбали? Зробіть щось, я вас благаю… І чим раніше, тим краще, бо коли кінчаться всі ліки, намисто та інші брязкальця — а край приходить усьому, — тоді вже буде пізно. Докладіть зусиль, витягніть мене з цього пекла, сер… Слізно пас благаю…

Сміт мав рацію. Я надто захопився змаганням з Арикі, забувши про те, що я тут не сам, що треба думати не лише про себе. Про Стерна я не турбувався: він мав дозвіл жити на острові. Але у Сміта такого дозволу не було. Як тільки він зійде на берег, тубільці схоплять його і кинуть у море. Я мусив зробити все можливе, щоб «легалізувати» плантатора.

— Гаразд, поговорю з вождем, — пообіцяв я. — А буде необхідно — і до жерця піду.

— Дякую вам, — сказав Сміт, трохи заспокоївшись. — Не зайве було б занести їм по пляшці коньяку. Що ви скажете на це?

— Перший підкуп? — посміхнувся я.

Стерн покликав до їдальні. На столі стояла гаряча страва, яку капітан щойно приготував з консервованої свинини і ямсу. Посередині лежала нарізана чимала диня. Почувши, що Сміт збирається жити на острові, капітан саркастично засміявся:

— Чи не надто сміливо, сер? Щодо мене, то я краще спатиму тут, ніж на твердих нарах у курені.

— Коли б і я щодня сходив на берег, то сказав би те саме, що й ви, — сумно відповів Сміт.

— А хто ж вам забороняє, сер? Ідіть хоч зараз.

— Ви бажаєте мені лиха, Стерн, — докорив йому плантатор. — Ви ж добре знаєте, що я не маю на це дозволу. Не забувайте й того, що я не вмію плавати…

На обличчі капітана застигла поблажливо-добродушна посмішка.

— Не турбуйтеся, — сказав він. — Тубільці ніколи не розпізнають нас. Вони завжди плутатимуть нас. Тільки в тому разі, якщо ми з'явимось на острові всі втрьох, вони зрозуміють, що серед нас є хтось новий. Але це теж півбіди. Скажемо, що третій теж врятувався…

— Ви маєте на увазі…

— Я маю на увазі Грея. Звичайно, якщо ви погодитеся грати роль повара…

Сміт неспокійно засовався на стільці.

— Я згоден, сер! З великою радістю! Але вони можуть узнати правду…

— Як? — запитав Стерн.

— Грей був дуже гладкий і низький на зріст, а я худий і високий. Не слід покладатися на їхню коротку пам'ять.

— На такі дрібниці ніхто не зверне уваги, — засміявся Стерн.

А що ж, І це ідея. Чи пощастить плантатору видати себе за Грея? Якщо вождь і Арикі встигли забути гладкого повара і вважатимуть Сміта за третього пакегі, якого вони вже кидали в океан, то плантатор може спокійно сходити на берег.

Попоївши, я негайно сів у човен і поплив до селища. Боамбо саме спав у холодку під стріхою, а стара Дугао з Зінгою сиділи під крислатим деревом. Я не хотів будити вождя й підійшов до жінок. Зінга в'язала з якогось лика нову саронгу. Вона тіпала кору дерев'яним кийком, віддирала від неї лико і, скручуючи тоненькі мотузочки, фарбувала їх у червоний та чорний колір. Поруч у кокосових шкаралупах стояла фарба, зварена з якогось листя. Саронга мала бути досить красивою, з червоними й чорними смужками. Коли вона буде готова, Зінга нав'яже довкола густі торочки, а на торочки понанизує різнобарвні черепашки. Тоді саронга стане ще красивішою. А стара Дугао з такого самого лика плела велику торбу. Цією торбою вона носитиме з городу таро, ямс та батати.

Прокинувся Боамбо і сів біля нас. Я подав йому цигарку й клацнув запальничкою. Він завагався, потім глянув на згасле вогнище, подумав і припалив од запальнички.

— Пакегі — розумні люди, — сказав вождь.

Мені було соромно обманювати його, і я сказав, що у великому човні є й третій пакегі, який не наважується зійти на берег, щоб, бува, не кинули його в океан.

— Третій пакегі? — здивувався Боамбо. — Так вас же й було троє?

— Ні, нас було четверо. Один потонув, залишилось троє. Третій живе в великому човні.

— Уїн-уїн, — зітхнув Боамбо. — Якщо третій пакегі зійде на берег, Арикі скаже, щоб йому прив'язали до ніг каменюку й кинули в Велику воду.

— А ти що скажеш? — глянув я йому в очі.

Подумавши хвилинку, Боамбо тихо промовив:

— Я скажу, щоб не кидали, тільки ж Арикі не послухає.

Знову Арикі! Ще одне людське життя повисло на волоску. Мені згадалися слова, сказані колись жерцем: «Боамбо — тана, головний вождь племені, але його влада менша за мою…» Отже, так воно й є.

— Як же бути? — запитав я.

— Піду поговорю з Арикі, — відповів Боамбо, підводячись.

— Зараз і йдеш?

— Піду.

— А чи не міг би ти сказати йому, що третій пакегі — це той самий, кого вже раз топили у Великій воді?

— Ні! — відрубав Боамбо. — Я тана, а тана ніколи не бреше!

І він швидко пішов до Арикі.

— Арикі — уїн біля, — обізвалася стара Дугао. — Арикі накаже, щоб того пакегі кинули у Велику воду.

— Але ж пакегі буде оборонятися, — сказав я. — У пакегі є стріла, яка випускає грім. Пакегі вб'є Арикі.

— А хіба він може вбити його? — запитала Зінга.

— Може.

— Мовчіть! — прошепотіла Дугао. — Арикі почує.

— Як же він почує, коли його нема тут? — посміхнувся я.

— Біле листя йому все скаже.

— А що буде, коли пакегі й справді вб'є старого Арикі? — спитав я.

— Буде щось страшне, — відповіла Дугао.

— А що саме?

— Не знаю…

— Нічого не буде, — впевненим голосом сказав я. — Коли не стане Арикі, біляр занго ще подякує тому, хто вб'є цього лиходія.

— Якщо пакегі вб'є Арикі, — прошепотіла Зінга, — то біляр занго повбиває всіх пакегі. І тебе вб'є.

– І мене теж?

Зінга кивнула головою:

– І тебе теж. — Згадавши щось, вона знову звернулася до мене: — Ти був у Арикі. Що він тобі сказав?

— Сказав, щоб я не ходив по селищах і не давав людям нанай кобрай. Арикі хоче, щоб усі люди померли від страшних хвороб.

Зінга тільки сумно похитала головою, але нічого не відповіла.

Боамбо повернувся додому похмурий. Дізнавшись, що в великому човні живе третій пакегі, Арикі аж затрясся від гніву і так розходився, що все селище збіглося. Чого тільки він не наговорив про нас… Треба, мовляв, знищити цих пакегі! Треба їх ще раз кинути у Велику воду!

— Скажи третьому пакегі, щоб не сходив на берег, — порадив Боамбо.

Збентежений і сумний повертався я на яхту. Сміт чекав на палубі. Він весь час простояв під пекучим промінням сонця і ще здалеку запитав, що мені пощастило зробити.

— Жрець не погоджується, сер, — промовив я. — Нахвалявся, що власними руками прив'яже вам каменюку до ніг і кине в океан.

Обличчя плантатора враз змарніло. Він обтер хусткою спітнілу шию й промовив:

— Я ж вам казав, що дикуни — народ непевний. А ви їх захищали. Тепер ви переконалися, що я мав рацію?

— Ні, — заперечив я. — Дикуни тут ні при чому. В усьому винен головний жрець. З вождем я домовився дуже швидко, але він не наважується, йти проти жерця. А плем'я про це нічого не знає.

— Бачте, ви знову їх виправдовуєте! — гнівно вигукнув Сміт. — Але цікаво знати, що ви робитимете, коли не стане консервів? А їх лишається не більше як на тиж-день-два. Що тоді?

— А рис є?

— Ну, є.

– І борошно є?

– І борошно є.

А цукор теж є?

І цукор є.

— А масло?

— Масла малувато, але маслинова олія є.

— Чудово! — підбадьорив я його. — Борошно і рис, цукор і олія — це ж царська їжа, сер! А полюватимемо — і м'ясо буде. Ну, чого вам ще треба? Крім того, інколи я приноситиму таро, ямсу, бананів, динь. А потім призвичаїмось і до цукрової тростини. Я куштував: твердувата, але їсти можна…

— А коли й олії не стане, що будемо робити без жирів? — запитав Сміт.

Згадавши про гладких черв'яків, які колись приносив Гахар, я сказав:

— У трухлявих стовбурах у лісі живуть такі черв'яки…

— Досить, сер! — гидливо поморщився Сміт і квапливо пішов до каюти.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Намисто Сміта. Тривога. Подорож до Каліо. Зустріч. Вождь селища і його дружина Ладао.

Щоранку, повертаючись з яхти до своєї лібати орованди, я знаходив на ослоні біля хатини таро, батати, банани, а інколи й кокосові горіхи, дині і навіть здоровенні плоди хлібного дерева. Одного разу, щоб якось віддячити тому, хто все не приносить, я залишив у хатині на нарах три разки намиста й два дзеркальця, а сам, забравши продукти, поїхав на яхту. Коли наступного ранку повернувся до лібати, намисто й дзеркальця лежали на своєму місці. Тоді я зрозумів, що коли господаря немає, до його хатини ніхто не заходить. Довідавшись про це, Сміт страшенно зрадів:

— Чудово! Ми повинні економити, сер!

— Що, банани?

— Та ні, намисто! — посміхнувся плантатор.

Якось увечері повз мою хатину проходило кілька жінок і дітей, які несли з городів плоди. Двоє хлоп'ят підійшли до мене й поклали на ослоні по грону бананів. Я почепив малюкам на шию по разку намиста, і вони радісно побігли за матерями.

— Пакегі гена — нанай біля! Дивіться, що він дав нам! Дивіться! — щебетали діти й гордовито випинали груди, показуючи матерям намисто.

Надвечір прийшов Амбо, і від нього я довідався, що в Каліо, найближчому від Букту селищі, кобра вкусила дитину. Нещасний батько схопив її на руки й побіг до мене, але дорогою дитина вмерла, і він повернувся назад. Жителі Каліо збентежені. В нестямі бідний батько почав рубати кокосові пальми навколо своєї хатини, і люди ледве зупинили його. Пальми ж, мовляв, не винні в смерті його маленького сина.

— В Каліо багато хворих, — сказав Амбо. — Чому ти не підеш туди?

— Арикі не пускає, сам знаєш!

— А ти його не слухай!

Я розповів юнакові про нахваляння жерця. Підступність старого шахрая страшенно обурила Амбо. Очі його спалахнули гнівом. Боамбо, хоч і з болем у серці, все ж погоджувався з головним жерцем, але син його повставав проти злочинів шахрая з притаманним молодості бурхливим протестом і нестриманістю. Це надавало мені сили. Я бачив, що він не боїться Арикі і готовий підтримати мене. А його підтримка була дуже цінною, бо всі люди племені поважали молодого мисливця. Вони вважали, що Амбо — їхній майбутній вождь.

Я погодився відвідати Каліо, якщо й він піде зі мною.

— Піду! — не вагаючись промовив хлопець.

— Гаразд, — сказав я. — А тепер ходімо до твого набу.

Тану Боамбо ми застали в хатині. Коли я повідомив його про наше рішення, він нічого не відповів, тільки мовчки глянув на мене, наче хотів сказати: «Навіщо ти тривожиш мене? Я й так стомився від твоїх вигадок».

Він і справді мав вигляд людини, яка прагне лише одного: щоб їй дали спокій.

— Ну, так що ж? — запитав я. — Амбо теж збирається йти зі мною. Завтра вирушаємо.

– Ідіть, — погодився Боамбо. — Вранці я пошлю когось до Каліо — треба попередити людей.

Наступного ранку Амбо чекав мене біля човнів у малій затоці. Він убрався, мов на весілля. У волоссі юнака стриміли два бамбукові гребінці і кілька різноколірних папужиних пір'їн, у вухах погойдувались великі круглі серги, а на грудях яскріли три разки намиста: один з собачих зубів, другий з барвистих черепашок і третій — той самий, що я подарував. З-під браслетів виглядали яскраво-червоyі квіточки хібіскусу і маленькі гілочки райдужного колеусу. Підперезався Амбо новим поясом, сплетеним з червоної та чорної пряжі, обличчя пофарбував червоною фарбою, а на щоках і на лобі провів білі лінії. Новий спис вабив око складною мережкою. В такому вбранні, із списом у руках молодий воїн мав дуже показний вигляд. Щаслива посмішка, веселі іскорки в очах і кожний рух пружного тіла свідчили про радісне збудження.

Амбо був красивий і стрункий. На гладенькій шоколадній шкірі не було жодного шраму, жодного прищика. Гармонійно розвинене тіло випромінювало силу й молодість. Чорні іспанські очі, густі брови, що зрослися на переніссі, рівний римський ніс, високе чоло і навіть хвилястий і чорний, як смола, чуб чимось нагадували іспанських тореадорів.

Я теж убрався в новий одяг, куплений ще в Александрії: в короткі штани, картату сорочку, спортивні черевики і корковий шолом, до якого приколов червону напужину пір'їну. Патронташ Сміта надавав і мені імпозантного вигляду. Крім лікарської сумки, за плечем у мене висіла двостволка.

Стежка весь час кружляла понад берегом. Ліворуч шаленів океан, хвилі з ревом і плескотом розбивались об скелястий берег; праворуч здіймали в небо розложисте гілля велетні джунглів. В кінці великої затоки стежка круто повернула в ліс і повела вгору. Океан лишився позаду. Поступово стихав шум прибою. Нас оточила півтемрява тропічного лісу. Високо над головами гілля спліталось у густе шатро, крізь яке не проникало сонячне проміння.

Тут гірські стежки рідко в'ються у всі боки, як у нас, а підіймаються прямо вгору. Тому йти було дуже важко. Там, де земля була м'якша, люди замість східців повбивали в землю паколи, а на кам'янистих місцях з дерев звисали густо понав'язувані стебла ліан. Тримаючись за них, ми повільно, мов альпіністи, просувалися вгору. Там і сям поперек стежки лежали повалені бурями величезні дерева. Їх трухлява деревина обросла паразитами. Серед них можна було помітити чудові орхідеї з цвітом у вигляді келишка і барвисті бромелії, які відразливо смерділи. Траплялись і обпалені блискавкою дерева, теж густо порослі паразитами.

Амбо, як сарна, швидко збирався крутою стежкою, і мені доводилося напружувати останні сили, щоб не відстати від нього. Я страшенно стомився, але старанно приховував це, щоб син вождя не помітив, чого варта мені ця подорож, бо тубільці не поважають слабосилих.

Нарешті ми дісталися вершини й зупинилися мов укопані, вражені дивною картиною, що відкривалася перед нами. Прямо внизу, під горою, розкинулась квітуча долина, перетнута вздовж повноводою річкою. Біля самого гирла, потопаючи в густій зелені кокосових пальм, крислатих хлібних, динних та тикових дерев, виглядали гостроверхі хатини Каліо. По той бік долини підіймалось друге пасмо гір, значно вище за ту, на якій ми стояли. Гори були вкриті багатоповерховим тропічним лісом. Велетенські дерева сягали сімдесяти метрів у висоту. Біля підніжжя росли різні дикі пальми, фікуси, мімози, дур'ян, мангустани, деревоподібні папоротники з довгим нарізаним листям, а вище починалася зона вічнозелених дубів, лаврових дерев, каштанів і кленів. Вершини гір були вкриті колючим чагарником рододендрону і травами.

Внизу біля річки виднілися справжні бамбукові гаї, непрохідні хащі очерету, а незорані луки поросли високою цупкою травою аланг-аланг.

Відпочивши після важкої дороги, ми пішли далі. Тепер стежка збігала поміж дерев стрімко вниз, рівна, як і по той бік схилу. Але сходити з гори було набагато легше, ніж підійматися, і ми незабаром опинилися біля Каліо.

Все селище — від найстарішого дідуся до немовляти на материній спині — висипало нам назустріч. З гурту вийшло двоє чоловіків і привіталися з нами, потискуючи лівою рукою наші праві виїде ліктя і дружньо поплескуючи нас вільною рукою по плечах. Один з них — високий, стрункий, з добре розвиненим мускулястим тілом, підперезаний широким поясом, оздобленим різнобарвними черепашками, був ренгаті, вождь селища, а другий, старик, із зморшкуватим обличчям, підперезаний трьома вузькими поясами, був тауті — жрець селища. Ми з ними вже зустрічалися в Арикі, але я їх не впізнав.

Оточені збудженою юрбою, ми рушили до селища. Тубільці товпились і хвилювались, але ввічливо давали нам дорогу. Ті, кого витиснули далеко від нас, тяглися навшпиньки, а діти галасливою зграйкою бігли за дорослими. Але побачивши, що за батьками не проштовхнешся, вони швидко, наче мавпочки, здирались на дерева і, роззявивши від подиву роти, розглядали білу людину, що якимось чином прилетіла сюди з самого місяця.

Праворуч від мене йшов ренгаті, а ліворуч дріботів старий тауті. На березі ми сіли в один з човнів і попливли на той бік, де в густій зелені розкинулось селище. Інші тубільці теж посідали в човни, поспішаючи за нами, а дітлахи з вереском і сміхом кинулися в воду, наздоганяючи дорослих плавом. Глибока вола їх не лякала. Вони виросли на березі океану і були вже неабиякими плавцями.

Ренгаті повів нас до своєї господи, його молода дружина, вбрана по-святковому в намисто з черепашок та собачих зубів, у великих сергах і діадемі з якогось білого й чорного насіння, піднесла нам люльки й кисети з сухим листям. Перш ніж нагодувати гостя, його слід пригостити люлькою.

Зібралися всі старійшини селища. Я витяг з кишені портсигар і Смітову запальничку. Тубільці не зводили з мене очей, чекаючи, що ж робитиме біла людина. Вони вже не раз чули про те, що я вмію добувати вогонь без дерева, можу підпалити воду, але бачити цього їм ще не доводилось, і тепер усі, затамувавши подих, стежили за кожним моїм рухом. Коли я клацнув запальничкою і випустив з рота дим, усі ахнули. Тоді я подав цигарки тауті, але вождь одсунувся й не взяв. Відмовився й ренгаті. Тільки Амбо простяг руку за цигаркою і припалив її прямо від запальнички. Цей сміливий вчинок хлопця викликав у присутніх захоплення. Вони скрутили собі по товстій цигарці з власного тютюну і припалили від вогнища, що горіло посеред хатини.

Кожен старійшина був у новому поясі. Дружина ренгаті наділа нову саронгу, майстерно сплетену з різноколірної пряжі і оздоблену блискучими черепашками, її рябенький фартух з червоних та чорних торочок ді» ставав майже до колін. Такий «одяг» в умовах тропічної спеки дуже зручний. А моя спортивна сорочка, геть мокра від поту, прилипла до спини і неприємно лоскотала.

Господиня внесла глечик малоу. Терпке солодкувате вино здалося мені смачнішим за всі напої, які будь-коли доводилося пити.

Ренгаті заговорив про людей селища Каліо. Живеться їм непогано. Дерева гнуться від плодів, на городах доволі бататів, ямсу і таро, у Великій воді багато риби — чого тільки твоїй душі заманеться!

— Дао щедрий, — прошамкав і собі старий тауті, — а Арикі сім раз мудріший за нас.

— Чому саме сім? — спитав я.

— Хіба ти не знаєш? — здивувався жрець. — Арикі ж підперізується сімома поясами мудрості.

Перелічивши присутніх, я сказав:

— Нас тут якраз десять душ. У всіх разом десять поясів, значить, ми мудріші за Арикі.

Тауті знову щось шамкнув, але не промовив ні слова. Тоді Амбо почав розповідати, які «дива» може зробити «біла людина з місяця». Він згадав і про «вогонь без дерева», і про «воду, яка горить у моїх руках», і про «стрілу, що випускає грім». Розповів їм, як одного разу я вбив великого птаха, хоч той летів так високо, що ледь мерехтів у небі. Амбо навмисне перебільшував усе, щоб, як він сказав потім, ошелешити слухачів і довести їм, що я «в семи місцях по сім разів» мудріший за Арикі. Потім для більшої переконливості він витяг з кисета дзеркальце, яке завжди носив при собі, і показав старому тауті. Побачивши себе в дзеркалі, сільський жрець відсахнувся.

— Це мені пакегі дав, — гордо пояснив Амбо і, повернувшись до мене, почав просити, щоб я вистрілив з рушниці, нехай, мовляв, люди Каліо переконаються, що пакегі справді вміє «робити грім».

Усі посхоплювалися з місць і в один голос закричали:

— Не треба! Не треба! Це страшно! Ми помремо!

Я ледве заспокоїв їх, давши слово «не робити грому». Потім попросив, щоб мене відвели до хворих.

Ми вийшли на сільський майданчик. Посідавши в холодку під деревами, тубільці й досі чекали на мене.

Я теж сів під дур'яном, гілля якого пообвисало під вагою величезних плодів, завбільшки з добрий кавун, розстебнув сумку, розстелив на землі чисту білу хустку і розклав на ній свої баночки та скляночки з ліками.

Більшість моїх пацієнтів були хворі на шкірні хвороби. Можливо, жаркий клімат, вологе лісове повітря та солона морська вода були винні в тому, що незначна подряпинка довго не заживала. Найнебезпечнішою хворобою у них був вовчий лишай. Хоч він зустрічався рідко, але завдавав хворим нелюдських страждань, наганяючи на здорових людей забобонний страх, і вони обходили нещасних десятою дорогою. Тому хворі на вовчий лишай перев'язували свої рани зеленим листям. Досить часто серед тубільців можна було зустріти людей з хворими повіками, але найбільш поширеним виявився псоріаз, при якому шкіра хворого вкривається сухою білою лускою. На псоріаз хворіла навіть більшість дітей, але він не викликав болю, і тубільці не звертали на нього уваги.

Дехто хворів на грип. Інколи він набирав розмаху епідемії. У нас грип не вважається страшною хворобою, а тут він часто призводив до смерті, особливо старих людей.

Взагалі я прийшов до висновку, що деякі захворювання були наслідком одноманітної рослинної їжі. Тубільці дуже рідко вживають м'ясо. Із свійських тварин вони розводять лише свиней та собак, та їх було недостатньо, щоб задовольнити потреби населення. Правда, розводять ще й курей, але птиця живе біля осель у лісі в напівдикому стані, відкладає яйця в сухому листі, і їх часто поїдають собаки. Впіймати курку майже неможливо. Раз на рік тубільці полюють на диких биків, інколи заб'ють вепра, але добутого м'яса вистачає на два-три дні свята. Тубільцям не вистачає жирів, добувати ж олію з кокосових горіхів вони не вміють. Тому жирні черви вважаються делікатесом. Від рослинної їжі, особливо від цукрової тростини, у тубільців з'їдаються зуби, а старі люди, лишившись без зубів, починають слабнути і вмирають інколи від зовсім незначного захворювання.

Траплялась тут і малярія. Її періодичні приступи і висока температура були не меншим лихом для літніх тубільців.

Я промивав рани хворих риванолом і перев'язував.

Декому робив уколи проти малярії. Коли стало необхідно обпалити голки шприців і в маленькому блюдечку спалахнув спирт, тубільці аж скрикнули від подиву й страху.

До смерку я встиг прийняти всіх хворих і подати їм першу допомогу. Ніхто не боявся, що я зроблю «уїн кобрай». Всі довіряли мені і вважали мене своїм другом. Це була велика перемога.

На ніч мене запросив до себе ренгаті. Коли ми ввійшли до його хатини, він повторив слова, які сказав удень, слова, що їх говорить кожний тубілець своєму гостеві:

— Моя хатина — твоя хатина, і все, що в ній, — твоє.

— У мене є все, що треба, — відповів я і додав: — Охао каліо лао дагота (пташка щастя щебече на моєму плечі).

На вечерю господиня приготувала нам варене таро з курятиною, а в кокосових шкаралупах поставила салат з молодих пагонів цукрової тростини. Глечик був повний малоу. Повечерявши, ми посідали на нарах і закурили люльки, а молода господиня почала перемивати посуд.

— Багато місяців тому Ладао стала моєю сахе, — сказав ренгаті, випускаючи дим через ніс і мружачи проти вогню очі. — Багато місяців минуло відтоді, а дітей у нас немає. Тяжко, дуже тяжко! Двічі я був кращим мисливцем: на великому полюванні вбивав найбільше кро-кро. Тоді мене вибрали в ренгаті. Але Дао покарав ренгаті, і тепер мені все здається гірким: і таро, і банани, і солодка тростина… Ладао запитує: «Хто винен? Кого покарав Дао: Ладао чи ренгаті?» А я не знаю, що їй відповісти…

Полум'я освітлювало змарніле обличчя молодого вождя, на стіні, мов жива, стрибала величезна тінь від його кремезної постаті.

— Чому ти думаєш, що тебе покарав Дао? — запитав я. — Дао зроблений з дерева. Хіба дерево може карати людей? Хіба воно може робити добро чи зло?

— Не знаю, — тяжко зітхнув ренгаті. — Люди кажуть, що одним Дао не дає дітей зовсім, а іншим дасть, а потім направить на них кадіті… Що мені робити? Мої родичі наполягають, щоб Ладао пішла в інший рід, а коли в неї знайдеться дитина, вона знову повернеться до мене. Так кажуть люди мого роду, бо такі у нас звичаї. А я не хочу, щоб Ладао пішла від мене. Без неї наша хатина стане пусткою…

— А Ладао хоче залишати тебе?

Ренгаті не відповів. Обізвалася сама Ладао:

— Я мушу виконати звичай нашого племені… Треба йти в чужий рід. Якщо відмовлюся, люди зненавидять мене. І з ренгаті насміхатимуться, — кивнула вона головою на чоловіка, — і виберуть собі іншого ренгаті. Такий звичай.

Поставивши на ослоні помиті онами та кокосові шкаралупи, вона розворушила жар у вогнищі, і дрова спалахнули яскравим полум'ям, освітивши її струнку постать. Смуглява шкіра молодої жінки відливала бронзою.

Вибивши з люльки попіл, ренгаті підвівся й знову повторив те саме:

— Моя хатина — твоя хатина, і все, що в ній, — твоє. Тауо ала (на добраніч). — І вийшов надвір.

Ладао стояла біля нар і сумно посміхалась. У півтемряві блищали тільки її зуби. Довгі чорні вії робили лице Ладао ще сумнішим. Вогонь почав гаснути.

— Куди пішов ренгаті? — запитав я.

— Пішов спати, — відповіла Ладао.

— А чому не в хатині?

— Невже не розумієш? — посміхнулася жінка, склавши руки на грудях. — Ти — наш гість, і все, що в цій хатині, — твоє. Такий звичай нашого племені.

Я відповів, що поважаю звичаї племені, проте пакегі теж мають свої звичаї.

— Навіщо ти згадуєш про це? — докорила мені Ладао. — Ти живеш у нашому племені…

— В хатині дуже задушно, — сказав я. — Піду ляжу надворі.

— Надворі? — стрепенулась Ладао. — Ти відмовляєшся спати в нашій хатині? А що завтра скажуть люди? Скажуть, гість не захотів спати в хатині ренгаті, гість не поважає ренгаті!

Ладао замовкла. Вогонь узявся жаром. Червонуваті відблиски ледь освітлювали сумне обличчя жінки.

— Гаразд, — сказав я. — Нехай буде по-твоєму. А тепер я хочу спати. Дуже стомився. Та й спека була сьогодні страшенна…

— Ніч довга, ще виспишся, — тихо промовила Ладао.

Темна пляма її тіні ворушилась на стіні, мов примара. У відчинені двері віяв легенький нічний вітерець, який разом з прохолодою заносив знадвору пахощі стиглих плодів.

Ладао припалила люльку й мовчки простягла мені. А сама сіла на нарах. Вогонь погас. В хатину заповзла ніч і поглинула все і всіх. Тільки сумний голос Ладао бринів у пітьмі, наче пісня самітної пташки:

— Тяжко жити ренгаті, тяжко жити Ладао. Люди кажуть: «Ладао мусить піти в чужий рід». Ренгаті теж говорить «треба». І Ладао говорить «треба». Але я не хочу в чужий рід. Що я там робитиму? Сьогодні ренгаті сказав мені: «До нас прийде біла людина. Вона буде нашим гостем. Я хочу зробити його хе-ноу-ла. Як ти на це дивишся?» — «Нана», — погодилась я. Ось ти й прийшов… Чого ж мовчиш?

Я повернув голову в той бік, звідки долинав сумний голос Ладао. Мені почулося, що її струнка постать заворушилася й пішла до мене. Я потягнув дим, люлька на мить блимнула червоним вогником і погасла.

— Чому ж мовчиш? — обізвалася жінка знову. — Завтра люди запитають: «Пакегі став для ренгаті хе-ноу-ла?»— А я відповім: «Ні, пакегі відмовився стати для ренгаті хе-ноу-ла».

В її голосі бриніли біль і розпач.

— Що значить «хе-ноу-ла»? — запитав я.

— Не розумієш? «Хе-ноу-ла» — значить брат.

Я згадав про долю капітана Джонстона на Соломонових островах. Можливо, і той вождь хотів, щоб капітан став йому «хе-ноу-ла»? А Джонстон відмовився і тим самим смертельно образив вождя. Чи варт і мені повторювати його необдуманий вчинок?..

Раптом знадвору долинула пісня ренгаті і обірвала мої думки. Голос його був тихий і сумний. Мені здалося, що він плаче.

— Чому ренгаті плаче? — стурбовано запитав я.

— Він не плече, — ледь чутно промовила Ладао. — Він співає…

— А чому в нього такий сумний голос?

— Ренгаті благає Дао, щоб подарував нам дитину..

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Мрії Амбо та інтриги головного жерця. Урок астрономії. Небезпечна ловля риби. Риба, заряджена електричним струмом. Зінга відвідує яхту. Чого варта пляшка коньяку. Погрози Амбо. «Ти мені не друг!»

Наступного дня, коли ми поверталися в Букту, Амбо сказав, що жителі Каліо дуже задоволені мною. Вони навіть просили, щоб я залишався в їхньому селищі, аж доки не вилікую всіх хворих.

— Що тепер Арикі скаже! — промовив я.

— О, він тепер лусне від злості!

Я розповів юнакові про погрози жерця, але про його пропозицію зробити мене рапуо і спадкоємцем семи поясів мудрості не сказав. Я взагалі не дуже вірив у серйозність намірів Арикі і вважав, що ця пропозиція не що інше, як нова каверза. До того ж я й сам не погодився б стати жерцем. Я, що так завзято боровся проти всіляких релігійних забобонів, і раптом — жрець! Невже я міг би заявити людям, що Дао — великий благодійник, а рапуо в сім разів мудріший за будь-кого? І все-таки погрози головного жерця непокоїли мене, і я дивувався, чому Амбо не надає їм ніякого значення. На його думку, Арикі побоїться щось заподіяти мені, але треба бути обачливим. В день великого свята мене зроблять сином племені, а він, Амбо, стане даго Канеамеї. От тоді він і приборкає старика!

— Даго Канеамеї? — здивувався я.

— Так, — кивнув головою Амбо, і його обличчя розквітло в щасливій посмішці,

— А вона згодна?

— Згодна.

— А Арикі?

– І Арикі згоден.

Мене це здивувало. Чи не морочить мені голову цей хлопчисько? Я зупинився й глянув йому в очі. Ні, Амбо говорив правду. Він був щасливий від однієї думки, що стане даго Канеамеї. Можливо, в цю мить юнак мріяв і про сім поясів мудрості, і про біле листя, яке перейде йому в спадщину після смерті старика, — не знаю. Але мені тепер було не до мрій. Адже ж ті самі пояси і те саме біле листя Арикі пообіцяв і мені! Навіщо він це зробив? «Щоб посварити нас, — вирішив я. — Щоб порушити нашу дружбу з сином вождя». Тепер справжні наміри жерця не викликали сумніву: він хоче зробити Амбо моїм ворогом. Але тут була замішана й дочка Арикі. Навіщо Канеамея пообіцяла юнакові стати його дружиною, а потім те саме пообіцяла й мені? І навіщо тоді просила не казати про не нікому? Невже й Канеамея причетна до підступних дій свого батька? Чи, може, вона — його жертва?

Мені не хотілося говорити Амбо про свої сумніви. Навіщо його бентежити і принижувати Канеамею? До того ж я не був твердо переконаний, що вона винна. Можливо, дівчина просто змушена виконувати накази батька…

Повернувшись у Букту, я одразу ж пішов до тани Боамбо, щоб розповісти, що я робив у Каліо.

Вождь сидів на нарах біля хатини, задивившись на сині води океану. Хвилі з шаленим плескотом налітали на скелястий берег, потім відкочувались назад, наче хотіли розігнатись, і ще лютіше навалювались на сірий граніт. Нестерпно припікало сонце. На фоні яскраво-синього неба літали строкаті папуги й великі гамраї. Листя на деревах нерухомо звисало.

— Ну, як тебе зустріли в Каліо? — запитав Боамбо.

Я розповів все докладно. Мовчки вислухавши мене, він сказав:

— Нана. Дуже добре. Раз люди тобою задоволені — і я задоволений.

— А що думає про мою подорож Арикі?

— Не знаю. Арикі ніколи не говорить, що він думає.

Боамбо набив люльку, припалив і замислився. В повітрі над берегом стояли міріади дрібних краплинок, які блищали проти сонця, мов алмази.

Я знову заговорив про головного жерця. Адже він викличе мене і, мабуть, знову погрожуватиме Великою водою за те, що я лікую людей і полегшую їхні страждання.

Боамбо досадливо махнув рукою і перевів розмову на інше.

— Пам'ятаєш, ти якось говорив мені, що земля схожа на великий кокосовий горіх. Це правда?

Я ствердно кивнув головою.

— Ну, гаразд… Налий на кокосовий горіх води — вона стече на землю. А тут, бачиш, як? — і він показав рукою на океан. — Хвилі набігають на берег, а вода нікуди не втікає. Чому це так?

Як йому пояснити? В мові племені немає потрібних слів. Тоді мені спало на думку проробити перед ним дослід. Я знайшов на землі шкаралупу кокосового горіха, прокрутив у ній дві дірочки, всилив мотузок — вийшло відеречко. Потім налив усередину води і швидко розкрутив над головою. Шкаралупина описувала в повітрі коло, але вода з неї не виливалася.

— Бачиш? — сказав я. — Земля теж крутиться, як цей горіх, через те вода й не тікає нікуди.

Тану Боамбо мій дослід дуже здивував. Здавалося, він зрозумів мене.

Крізь густе листя проник сонячний промінь. Боамбо пересів у холодок і почав розпитувати про сонце.

— Ти колись говорив, що Земля крутиться навколо Сонця. А я не вірю. Місяць крутиться навколо Землі — це кожен бачить. А Місяць — брат Сонця. Вони рухаються одним шляхом…

Я хотів пояснити йому, що це не так, що це обман зору, але не зміг, бо не мав можливості проробити відповідний дослід, щоб наочно показати, як Земля крутиться навколо Сонця, а Місяць — навколо Землі. Я спробував заговорити знову про Арикі, але Боамбо вже хропів: спав, а може, прикидався, — не знаю, йому, певно, остогидло весь час розмовляти про головного жерця.

До нас підбіг тубілець і схвильовано повідомив, що в затоці з'явився скат, — велика й небезпечна риба. Люди бояться напасти на неї, чекають на допомогу вождя.

Глянувши на мою двостволку, що стояла біля нарф Боамбо сказав:

— Ходімо. Уб'єш її громом.

Мої гільзи були набиті дрібним дробом для дичини. А скат риба чимала, її можна забити лише крупним дробом, та й то влучивши в голову. Але як пояснити вождеві? Він, як і всі тубільці, був твердо переконаний, що «громи» моєї рушниці — страшенна сила, яка здатна знищити все селище.

На березі великої затоки зібралося чимало тубільців. Всі мовчки стежили за широкою синюватою спиною потвори, що виглядала з води. Це був мармуровий скат — дуже небезпечна риба, яка ударом електричного струму може скалічити людину. Скат був круглий, мов величезна плеската паляниця, метра півтора в діаметрі.

Боамбо сказав, що пакегі уб'є рибу своєю стрілою. Він попередив усіх, що зараз пролупає сильний грім і земля задрижить, як від арамру, і щоб ніхто не лякався. Вождь наговорив мисливцям такого, що не не підбадьорило їх, а навпаки, перелякало на смерть, і вони почали благати, щоб я не робив «грому», інакше всі повтікають у селище. Я пообіцяв, що не буду, і вони заспокоїлися.

Тоді Боамбо наказав сісти в човни і відрізати скату шлях до океану. На березі залишилося не більше десятка озброєних списами мисливців. Їм випало найтяжче завдання: підійти до ската вбрід і, коли інші підженуть його до берега, забити списами.

Вишикувавшись півколом, човни почали наступ. Скат нічого не помічав і спокійно погойдувався на хвилях. Боамбо підняв руку — всі приготувались: одні натягли луки, інші піднесли над головами списи. До древка кожного списа було прив'язано риб'ячий міхур. Завдяки цьому спис летів далі і точніше влучав у ціль. Боамбо змахнув рукою, і в бік ската засвистіло більше десятка стріл. Кілька з них впилися в синювату гладку спину потвори. Скат стрепенувся і вдарив хвостом по воді. Пішли круги, але тубільці не злякались, а немов по команді почали бити веслами по воді й кричати. Скат помчав до берега, де напоготові з піднесеними списами стояли досвідчені мисливці. Він доплив до мілини, але як тільки його черево човгнуло по дну, повернув назад. Тубільці зустріли ската градом стріл і нестямним галасом. Почалося переслідування, яке вселяло жах не тільки в очманілу тварину, а і в душі мисливців. Скат знову кинувся до берега. В його спину вп'ялося вже чимало стріл, але вони тільки більше розлютили потвору. Коли скат удруге виплив на мілину, тубільці, що стояли на березі, кинулися в воду і почали списами завдавати йому тяжкі удари. Вода навкруги кипіла.

Ця жорстока боротьба тривала не більше десяти хвилин. Нарешті скат завмер на зоді. Тубільці витягли його на берег і, підстеливши листя, заходилися потрошити бамбуковими та черепашковими ножами. Вони старанно відібрали кістки, з яких, роблять наконечники для стріл та голки. М'ясо понесли в селище. Ввечері буде великий бенкет з танцями навколо вогнища.

Зінга підбігла до високого берега, і за мить її струнке темно-шоколадне тіло, описавши в повітрі дугу, ластівкою полетіло вниз. Вода розступилась і поглинула дівчину. В усі боки розлетілися тисячі краплин, веселкою спалахнувши на сонці. За хвилину Зінга виринула й махнула до мене рукою.

— Стрибай! Головою вниз!

Викупавшись, ми нарвали бананів і посідали в холодку на березі малої затоки.

Вночі йшов дощ — тропічна злива з вітром, але вранці, коли зійшло сонце, небо знову було чисте, ніби умите. В теплому повітрі над островом ще стояв легенький серпанок туману, але й він почав уже танути. Вітер зовсім ущух. Починався один з тих помірно жарких, але дуже вологих днів, що завжди наставали після великої зливи.

Ми їли свіжі, щойно з дерева, банани, і Зінга розпитувала мене про ту країну, де я народився й виріс. І все, що я розповідав, здавалось їй дивною казкою про далекий фантастичний світ, якого вона не могла собі навіть уявити. Зате мені він був дуже добре знайомий: цей світ міцно тримався в моїй пам'яті, в крові, в кожній клітині тіла і не давав мені спокою.

Мати, мудра, тиха й роботяща селянка, часто називала мене неспокійною душею, бо я ніколи не зупинявся на досягнутому і завжди сам собі вигадував труднощі, які нерідко потьмарювали радість перемоги. Ось хоча б і тепер: замість того щоб милуватися чарівною природою і жити спокійно серед цих нехитрих і лагідних людей, я думав про Сміта. Плантатор сидів у яхті, мов у тюрмі. Але про те, щоб він зійшов на берег, Арикі й слухати не хотів. Я прагнув допомогти Сміту, але не знав як. Його доля була повністю в руках головного жерця, а той від однієї згадки про третього пакегі шаленів і плювався.

Думав я і про Канеамею. Дочка жерця мала чуйне серце. Щоб врятувати мене від підступів свого батька, вона заявила йому, що збирається стати моєю сахе. Дівчина боялася за моє життя, оберігала мій спокій. Їй невластива була батькова злобність і заздрість. А що якби попросити Канеамею якось допомогти Сміту? Звичайно, не треба обіцяти батькові вийти заміж за плантатора. Сміт був похилого віку. Може, вона вблагає старого не переслідувати плантатора? Для цього необхідно познайомити її з англійцем. Але як? Сміт нізащо не наважиться зустрітися будь з ким з тубільців на березі, та й Канеамея навряд чи погодиться на таємне побачення з незнайомим пакегі. А поїхати на великий човен, до якого тубільні не підпливали й близько, вона, мабуть, побоїться. Яхта вважалася чимось небезпечним, і рибалки, їдучи в відкритий океан ловити рибу, обходили її десятою дорогою. Ні, Канеамея нізащо не погодиться. Тим більше, потай від усіх…

Тоді мені спало на думку інше: запросити на яхту спочатку Зінгу, а потім уже обох дівчат.

Сонце наближалося до зеніту. Зінга підвелась і зібралась іти додому: мати кудись пішла й доручила їй зварити сьогодні обід. Тоді я попросив, щоб перед заходом сонця вона знову прийшла сюди. Мовляв, поїдемо на човні до великої затоки.

— Зустрічати схід місяця, — додав я. — Хочеш?

Вона погодилася.

Сонце схилялося над океаном. Легенький вітерець тихо шарудів у густому верховітті. Спека потроху спадала. Паш човен плавно погойдувався на хвилях, що гуляли по всьому неосяжному простору Великої води. Зінга впевнено, мов досвідчений рибалка, веслувала. Високі пагорби палали в рожевому промінні призахідного сонця, а над долинами нависли довгі тіні гірських вершин. Водоспади яскріли проти сонця, мов ріки розплавленого золота, а на джунглі вже насувалась чорнильно-фіолетова півтемрява ночі. Човен повільно наближався до скель, що височіли над водою, ніби витесані людською рукою колони. Ось і ті дві скелі, між якими застряла наша яхта.

— Глянь! Глянь! — смикнула мене Зінга за рукав. Вона побачила яхту.

— Їдьмо туди, — сказав я,

— Ні, ні! Не хочу!

— Чому?

— Боюсь…

— Не бійся, — заспокоював я дівчину. — Нічого страшного там немає. Я ж з тобою…

Човен тихо торкнувся борту яхти. Я став ногою на трап і подав дівчині руку. Вона нерішуче піднялась на палубу. Потім гвинтовий трап довів нас до їдальні, розташованої на нижній палубі. Міцно вчепившись за мою руку. Зінга несміливо, але покірливо йшла за мною.

Мої англійці сиділи з каюті плантатора. Грім з ясного неба не вразив би їх так, як наша поява.

— Це Зінга, дочка вождя Боамбо, — відрекомендував я, входячи з дівчиною до каюти.

Сміт підвівся з кушетки.

— Дочка вождя? — здивовано пробелькотів він. — Цебто принцеса острова?

— Нехай буде й принцеса, якщо вам так більше подобається…

— Чому б і ні? — сказав плантатор, вклоняючись дівчині. — Вождь кожного племені — це маленький король. Ваш візит для мене дуже висока честь, міс…

Він простяг дівчині руку, готовий прикластися губами до її руки, але Зінга відвернулась од нього, зніяковіло глянувши на мене, немов питала: «І чого цей пакегі так кумедно вихиляється?»

— Це та сама, що була на нашій страті? — запитав мене капітан.

— Та сама, — відповів я і запросив дівчину сісти в м'яке крісло-гойдалку.

Зінга обережно сіла. Все навколо було для неї дивним і небаченим. Вона несміливо поверталася на всі боки, і кожна річ викликала в ній дитяче захоплення. Побачивши себе в великому дзеркалі, вона відсахнулась од несподіванки. Потім підійшла до полірованого скла, оглянула свою струнку постать, смугляве обличчя, білі зуби, чорне волосся, а коли зустрілася з власним поглядом, примружила від задоволення очі. Зінга вперше бачила себе на весь зріст.

Сміт помітив, що дівчині найбільше сподобалося дзеркало, і він попросив перекласти, що хоче їй подарувати його.

— Міс Зінга, — урочисто промовив плантатор, — я англієць. Нещасний випадок закинув мене на острів вашого височайшого батька. Я сподіваюся, що він не відмовить у гостинності людині, яка зазнала корабельної аварії…

— Що він каже? — запитала Зінга. Я коротко пояснив благання Сміта.

— Батькову думку ти сам знаєш, але ж Арикі не погоджується, — промовила Зінга.

— Що вона каже? — запитав Сміт.

— Принцеса острова Тамбукту запрошує вельмишановних гостей завтра на обід, який вона влаштовує в палаці свого батька, — пожартував я.

Коньяк, яким нас пригощав Сміт, підвищив настрій компанії. Навіть Зінга, поморщившись, ковтнула кілька разів. Але шоколад їй дуже сподобався. Сміт люб'язно підніс дівчині цілу коробку шоколаду ще й пляшку коньяку для батька — «короля острова Тамбукту».

Промені призахідного сонця заглянули в ілюмінатор і спалахнули в дзеркалі. Насувався вечір. Час було повертатися на острів. Сміт востаннє розкланявся перед Зінгою і ще раз запевнив її в своїй повазі до «височайшого батька».

Коли наш човен відчалив од яхти і поплив до берега, я запитав Зінгу, чи сподобалось їй на великому човні?

— Сподобалося, — відповіла вона.

— А ті пакегі — хороші?

— Хороші. Тільки отой старий увесь час якось кумедно кривлявся, наче мавпа.

їй на думку не спадало, що Сміт робив це з поваги до неї. Коли я сказав, що плантатор у своїй країні був «каліман біля», — великою і сильною людиною, — вона здивувалась: як може така кощава й слабка людина бути сильною? Коли говорити про силу, то в мене, мовляв, м'язи набагато міцніші, ніж у третього пакегі. Силу людини вона розуміла в прямому значенні слова, а не як багатство.

Ввечері Зінга розповіла батькам про все, що бачила на великому човні пакегі. Вони слухали її, затамувавши подих. Дочка дала їм по плитці шоколаду. Шоколад усім сподобався. Стара Дугао навіть запитала, простодушно посміхаючись, чи шоколад теж росте на деревах? Боамбо хильнув трохи з пляшки. Очі в нього заблищали.

— Тацірі! — облизався він.

Коньяк сподобався й Амбо. Приклавшись кілька разів до пляшки, юнак повеселішав і сказав, що коли дати Арикі випити цього, то він без вагань погодиться на все.

— Амбо правду каже, — обізвався батько. — Якщо пакегі мають багато такого малоу, Арикі не буде їх кидати у Велику воду.

— Маємо. — кивнув я головою. — У нас цього малоу стільки, що Арикі не випив би його й за три місяці. Пакегі дадуть старому Арикі багато подарунків.

— Я поговорю з ним, — пообіцяв Боамбо. — Понесу йому теж малоу, нехай покуштує. — І, ковтнувши ще кілька разів, аж зацмокав: — Тацірі! Хе-хо! Пакегі — розумні люди…

Коньяк трохи запаморочив голову Боамбо.

Було вже пізно, коли я попрощався й пішов. Ніч видалася темна. Вологий вітер перебирав на деревах листя. Не встиг я дійти до своєї лібати, як почув за собою чиїсь кроки. Я став під дерево, гілля якого звисало до землі. З пітьми виринула людська постать і пропливла повз мою схованку, не помітивши мене. Я впізнав Амбо. Син вождя зайшов до хатини, але побачивши, що мене немає, сів під дверима й заспівав:

Його тихий голос був сповнений туги і мрії. Я підійшов до хлопця й поклав йому руку на плече. Мені захотілося поговорити з ним одверто.

— Я розумію твою журбу. Я все знаю…

— Що ти знаєш? — відсахнувся він.

— Усе знаю. Тільки якщо ти вважаєш винним мене, то скажи прямо.

— Ні, ні, ти не винен. Один Арикі винен, більше ніхто.

Він труснув головою, наче тільки-но остаточно прийняв якесь рішення, потім підійшов до мене і схвильовано запитав.

— Ти друг мені?

— А ти сумніваєшся в цьому?

— Ні, не сумніваюся. Дружба — це не вітер, який весь час змінює свій напрямок. Слухай… У великому човні багато уд (стріл), які випускають грім?

— Чимало.

— А ти даси мені одну?

— Звичайно.

— Нана! Гаразд! Тільки не забувай свого слова! — Якщо хочеш, навчу тебе й стріляти.

Амбо мовчки потис мені руку.

Сидячи так біля відчинених дверей хатини, оповиті густою темрявою тропічної ночі, ми, певно, скидалися на змовників… Раптом я здогадався, навіщо юнакові рушниця, яку я пообіцяв дати йому. Він хоче вбити старого жерця. А це було рівнозначно тому, що я сам узяв участь у вбивстві.

Я сказав:

— Послухай… Я знаю, що ти хочеш зробити…

— Мовчи! — прошепотів Амбо.

— Це дуже погано, ти розумієш? Дуже погано…

— Мовчи! — прошепотів він.

— Ні, не буду мовчати! Ти збираєшся вбити Арикі!

Озирнувшись, Амбо тихо, крізь зуби, сказав:

– І вб'ю! Ось побачиш!

Ні, ні, він не повинен убивати людину! Найстрашніше — це бути вбивцею. Люди зрозуміють, що Арикі вбито з рушниці, і звинуватять пакегі…

— Боягуз! — скипів Амбо й звівся на ноги.

Ні, не боягуз. Щоб стати вбивцею, непотрібно багато сміливості. Треба йому це якось розтлумачити.

— Зайдімо до хатини, — запропонував я. — Тут нас можуть підслухати.

— Не піду! — одрубав Амбо. — Ти скажи прямо; даси мені одну уду чи ні?

— Не дам!

— Ну що ж! Значить, ти мені не друг! — роздратовано крикнув він і помчав стежкою до селища.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Чого варті три разки намиста, ніж, сокира та пляшка коньяку. Арикі та Боамбо в гостях у Сміта Бенкет на яхті. Плантаторові принципи. Палка суперечка. Хатина вічного вогню.

Наступного дня ми з Боамбо ще зранку пішли до Арикі. Я взяв на яхті зайву пляшку коньяку, три разки намиста, ніж і сокиру. Я сподівався, що такі подарунки зроблять старого жерця більше зговірливим. Досі Сміт видавав мені лише такий дріб'язок, як намисто і дзеркальця, а більш коштовні речі — коньяк, інструменти та інше, якого чимало було на складі, він беріг для себе. Але сьогоднішній моїй місії плантатор надавав великого значення і вирішив не скупитися. Коли б я навіть попросив у нього ще пляшку-другу коньяку чи дві-три сокири, він дав би не вагаючись. Але я вважав, що й цього досить.

Арикі зустрів нас без особливого захоплення. Він навіть не підвівся з нар і не запросив нас сісти. Та ми з Боамбо посідали, не чекаючи запрошення. Я запропонував йому сигарету, але старик грубо відмовився. Він був чогось сердитий. Блимнув на мене холодними, сповненими ненависті очима і зашамкотів про мій візит до Каліо.

— Чого ходив? У кого питав дозволу? Я ж тобі заборонив! Отже, ти мене вважаєш зовсім за ніщо! Мене, рапуо пуї-рара пуя! Що ти собі дозволяєш! Не забувай: тут тобі не країна пакегі!

Я витяг з пакета ніж і подав йому.

— Рапуо, візьми. Це тобі дарує третій пакегі.

Арикі спідлоба глянув на ніж і відштовхнув мою руку. Тоді я взяв з корзини, що висіла на сволоку, клубінь ямсу, і вправно обчистивши, нарізав тоненькими кружальцями. Дружина жерця від подиву аж руками сплеснула. Вона звикла чистити й різати ямс черепашковою стулкою. Я подав їй ніж і сказав:

— Нехай буде тобі. У нас на великому човні багато таких ножів.

Жінка вхопила подарунок і мерщій побігла показати сусідкам.

Арикі мовчки сидів на нарах, насуплений, мов чорна хмара. Він ніяк не міг забути мого свавілля. Тоді я витяг з пакета сокиру з коротким топорищем і подав старику:

— Рапуо, це тобі подарунок від третього пакегі. Візьми.

Арикі одразу ж зрозумів, що я йому даю і для чого ця річ. Сталева сокира зовні нагадувала їхні кам'яні. Але взяти її відмовився.

На долівці лежало досить товсте поліно, яке приготували для вогнища. Змахнувши тричі сокирою, я перерубав його навпіл. Арикі не витримав, з вуст у нього вирвалося здивоване: «А!..»

— Візьми, — поклав я сокиру біля його ніг.

Він не взяв, але й не відштовхнув мого подарунка.

Повернулася дружина жерця. За нею ввійшла й дочка. Я дав жінкам по разку намиста і замилувався їхнім дитячим захопленням. Смітове намисто справді мало чудодійну силу. Від нього танули найхолодніші серця.

Третій разок я подав старику. Він мовчки надів його собі на шию.

У мене лишалося третє «диво»: пляшка коньяку. Але то був мій останній козир, його я не мав права програвати. Ніж, сокира та намисто здавалися мені достатнім викупом моєї провини перед жерцем. Попереду залишалося найтяжче: влаштувати справи Сміта.

Боамбо наче прочитав мої думки. Він сказав, що третій пакегі — людина хороша, і треба дозволити йому жити на острові, а не топити його у Великій воді. Та Арикі й слухати не хотів. Він різко обірвав Боамбо:

— Звідки взявся цей третій пакегі?

— З місяця, — квапливо відповів вождь.

— «З місяця!» — передражнив його жрець. — А як він сюди потрапив? Що, в нього крила є, чи що? І чого йому тут треба? Кинути його у Велику воду! Негайно!

— Не поспішай! — зупинив його Боамбо. — Третій пакегі ще не сходив на наш берег. Він живе у великому човні, і ми не маємо над ним влади.

— Прокляття! — прохрипів од злості Арикі.

Боамбо знову заговорив про пакегі. Вони, мовляв, люди хороші, корисні! Андо, наприклад, врятував його від кадіті, а тепер лікує людей, робить їм нанай кобрай. Хіба цього мало? Інші пакегі теж будуть корисні. Вони мають такі дивні речі, яких досі ніхто з племені занго не бачив.

Канеамея поставила біля нас глечик малоу, а сама сіла на нарах. Коли наші погляди зустрілися, вона нахилила голову, проте я встиг помітити в темно-зелених очах дівчини якусь тиху, неясну скорботу.

— Набу, — звернулася вона до батька. — Тана Боамбо правий, пакегі — хороші люди.

— Мовчи! — гримнув на неї Арикі, проте, повернувшись до мене, запитав: — А що є там у великому човні? Говори!

— Багато дечого є, рапуо. Є великі й маленькі дзеркала: глянеш у нього й побачиш своє обличчя.

— Знаю! — нетерпляче перебив мене Арикі. — А ще що?

— Багато таких сокир. Цією сокирою одна людина за два-три, дні може зробити човен.

Арикі недовірливо глянув на мене.

— Одна людина? — перепитав він.

— Так, одна людина.

— А ще що там є?

— Багато уд, які стріляють громом і можуть убити птаха на льоту.

— А людину можуть убити?

– І людину можуть.

Арикі проковтнув слину і знову спитав:

— А ще що є у великому човні?

— Багато речей, та хіба все згадаєш! Треба, щоб ти сам відвідав його і на власні очі побачив.

Схиливши голову, верховний жрець замислився. В цю мить вирішувалася доля Сміта: чи залишитись йому на все життя в яхті, що стала для нього гірше в'язниці, чи жити вільно на острові.

Я витяг з пакета свій останній «козир» і подав тані Боамбо. Той приклався до пляшки, і пекуча рідина забулькотіла у нього в горлі. Арикі вирячив очі, — він вперше в житті бачив пляшку, — але прикинувся байдужим. Боамбо почав цмокати язиком, мабуть, навмисне, щоб показати старику, яке солодке малоу в цій дивній посудині. Арикі, не витримавши, видер у нього з рук пляшку і покуштував, що то за диво. Видно, коньяк сподобався йому, бо він приклався ще раз, потім ще. Е ні, це не те, що малоу. Не можна сказати, що кокосове вино несмачне, але в ньому зовсім мало алкоголю: скільки не пий, а голова свіжа. Листя бетелю, яке тубільці мають звичку жувати вприкуску з кенгаровим горіхом та грудочкою крейди, теж не запаморочує голови. А цей напій наче розтікається по всьому тілу і п'янить. А хильнеш трохи більше — іскри сиплються з очей. Смачно плямкаючи, Арикі торочив: «Тацірі! Тацірі!..»

«Справи Сміта повернули на краще», — подумав я і почав умовляти тубільців негайно відвідати великий човен, щоб на власні очі побачити всі ті дивні речі, про які я щойно говорив, і покуштувати інших, ще міцніших напоїв, які там є. Звичайно, обидва відмовились, але я наполягав. Якщо вони поїдуть на великий човен, третій пакегі, мовляв, дасть їм багато подарунків. Чого тут боятися? Зінга ж учора була там, і нічого з нею не трапилось. А третій пакегі сам на берег не зійде, якщо його особисто не запросять. І про подарунки треба розмовляти особисто з ним, бо все у великому човні належить йому.

Нарешті Боамбо погодився. Дивлячись на нього, Арикі й собі дав згоду. Він уже був напідпитку, і язик бідолахи прилипав до піднебіння.

Ми сіли в човен і попливли до яхти. Коли піднялися на палубу, Арикі почав боязко озиратися. Все, що він тут бачив: і височенні щогли, і довгі канати, і білі вентиляційні труби, схожі на велетенські люльки, і блискучі мідні поручні, місцями погнуті під час катастрофи, і товсті слюдяні шибки над машинним відділенням, — все дивувало його і водночас лякало. Потрапивши в таке незвичне оточення, старик раптом зовсім витверезився. Я побіг до каюти попередити англійців, щоб приготувалися до зустрічі.

— Негайно просіть, сер! — схопився Сміт. У нього від хвилювання аж сигара з зубів випала. — Зовсім не личить таким високим гостям чекати.

Коли тубільці зайшли до їдальні, на столі вже стояло кілька тарілок холодних закусок: консервовані курчата, телятина, ікра, сардини, кілька пляшок коньяку та вина і навіть пляшка справжнісінького шампанського. До Сміта знову повернулася та щедрість, з якою, певно, він в Англії вітав своїх високопоставлених гостей. Пізніше я зрозумів причину такої щедрості. За той час, доки я був у Каліо, плантатор пережив справжній кошмар. Стерн навмисне чи не вдесяте розповідав йому про ті жахи, які ми колись пережили на острові: як дикуни плигали навколо нас, розмахуючи довжелезними дерев'яними списами і як, нарешті, одного за-одним нас кидали в океан. У плантатора від страху сіпалися губи, обличчя змарніло. Все це потім розповів мені капітан, а коли я докорив йому, він почав виправдовуватися:

— Визнаю, недобре лякати людину, але мені так хотілося якось віддячити за всі неприємності та образи, що я пережив, коли був капітаном його яхти.

Тепер кошмарам Сміта настав кінець. Головний вождь і головний жрець племені були його гостями, і він з глибокими поклонами запрошував їх до столу.

Обстановка в яхті остаточно доконала тубільців. Ніколи в житті їм і на думку не спадало, що ліжка можуть бути на пружинах, з пухнастими ковдрами і сітками від комарів; що є оббиті шкірою дивани й стільці, до того м'які — сядеш і потопаєш у них; що бувають на світі столи з білими скатертинами, фарфорові «онами», хрустальні келихи, срібні ложки, виделки й ножі, що є килими, речі туалету та багато інших див. Арикі оглядався на всі боки, мов у нестямі. А коли випадково углядів себе у великому дзеркалі, він злякано відсахнувся й заховався за спину вождя, наче віч-на-віч зіткнувся з найзапеклішим своїм ворогом. У молоді роки він, можливо, не раз задивлявся на своє відображення в калюжах, але відтоді минуло чимало десятиліть, і старість непомітно наклала на нього своє тавро: тепер обличчя жерця було схоже на кору сухого дерева. А що робив Боамбо? Побачивши себе в дзеркалі, він випнув груди й здивовано посміхнувся, наче хотів сказати: «Гляньте, я ще не старий, шкіра на моєму обличчі не схожа на печене таро, а у м'язах он скільки сили!»

Сміт, який раніше уникав швидких рухів, тепер крутився, мов дзига: накривав стіл, запрошував гостей і при цьому без упину кивав головою, мов кінь, якого кусали оводи.

— Будь ласка, ваше преосвященство… Зробіть милість, ваша високість…

— Тримає себе, мов лорд у Букінгемському палаці,[18] — в'їдливо зауважив капітан.

Консерви не сподобалися вождеві. Сміта це кинуло в розпач. Адже він не міг зараз запропонувати йому нічого іншого! Я підказав бідоласі, що «його високості» дуже сподобався шоколад, і плантатор миттю приніс і поставив перед вождем цілу коробку.

Арикі виявився не з вередливих. Він не розбираючи ковтав усе, що йому потрапляло під руку: телятину, курятину, рибу, ікру, спробував навіть гризти шоколад, але що ти вдієш одним-єдиним зубом: довелося виплюнути в жменю й викинути під стіл. Він пив коньяк і вино, завжди вихиляючи свою чарку до дна. При цьому кумедно піднімав посудину й виливав собі прямо в рот, не торкаючись губ. Після кожної чарки знову брався до їжі. А коли плантатор налив йому шампанського, він пригорнув капітана, і обидва почали співати пісні, звичайно, кожен своєї: Стерн англійської, а Арикі зангської. Тепер всю свою увагу плантатор зосередив на Боамбо. Він пильно стежив, щоб чарка його не була порожньою, але вождь ще вчора спробував силу алкоголю і був обережним.

Надвечір ми зійшли на берег. Хтось довідався, що Арикі з вождем перебувають на великому човні, і тепер усі жителі селища прийшли до малої затоки. Кожен прагнув якомога швидше почути, що є в цьому дивному човні, але Боамбо відмовчувався, а Арикі не тільки говорити, а й стояти на ногах не міг. Схопивши жерця п під руки, капітан з плантатором потягли його до селища, оточені юрбою тубільців.

Долю Сміта було остаточно вирішено: Арикі і тана Боамбо дозволили йому жити в моїй хатині. Про Стерна, звичайно, ніхто й не згадував. Капітан мав такі самі права, як і я. Невирішеним лишалося тільки питання, що робити з майном плантатора.

Чого тільки не було на яхті плантатора! Десять гвинтівок і три мисливські рушниці, ящики патронів, консерви, мішки борошна та рису, цілі скрині макаронів і цукру, ящики іспанських і французьких вин, коньяків, рому, вермуту та інших напоїв, про які я ніколи й не чув; два великі гардероби верхнього одягу та білизни, ковдри, простирала, меблі, велика бібліотека, столові та чайні сервізи, теслярський та ковальський інструмент: молотки, долота, свердла, стамески, терпуги, пилки великі й малі та багато іншого… Капітан запропонував роздати більшу частину інструменту, а для себе залишити меблі, кухонний та столовий посуд, ковдри, простирала, одяг і, звичайно, зброю. Але Сміт не збирався ні з ким ділити своє майно і заявив, що тільки він має право розпоряджатися ним.

— Все моє, сер! — кілька разів повторив плантатор.

— Наше, сер! — поправив його капітан.

— Нічого подібного, Стерн! — схопився Сміт і втупився в капітана побляклими очима. — Моїм було, моїм і залишиться. А що дати племені — це вас не обходить. Ну, й вам перепаде дещо, аякже…

— Ні, сер! — скипів капітан і стукнув кулаком по столу. — Ми не жебраки. Ми всі рівні і все поділимо по-братньому.

Сміт витер спітнілу шию.

— Як це «рівні», Стерн? Не забувайте, що я хазяїн, а ви служите в мене…

— Служили колись! — перебив його капітан. — А тепер ми рівні. Зараз ви такий мій хазяїн, як і я ваш. Зрозуміло?

Мені набридло слухати їхні суперечки.

— Марно сперечаєтесь, — сказав я. — Все, що знаходиться на яхті, не належить ні містерові Сміту, ні будь-кому з нас. Все належить племені.

— Мені зараз не до жартів, сер! — І Сміт зміряв мене ворожим поглядом з ніг до голови.

— Я й не збираюся жартувати, сер. Приватна власність на острові не поширена. У кожного з тубільців є спис, лук, стріли, дві чи три рогожі, стільки ж онамів і глечиків. А все інше: земля, ліси, дичина в лісах, риба в океані — все належить громаді.

Сміт дивився на мене такими очима, наче я повідомив, що на острові шаленіє чума. Як це може бути?! Значить, він не матиме права навіть ходити на полювання? А коли полювання — його найулюбленіший вид спорту?!

Я пояснив плантаторові, що полювання на острові не є спортом, а засобом існування. Звичайно, кожен має право вбити дику курку чи іншу птицю, кожен має право ловити рибу в океані, але в полюванні на кро-кро та вепрів бере участь все селище, а іноді і все плем'я, та й то в суворо визначені строки.

— А куди вони дівають забитих тварин? — запитав Сміт.

— Влаштовують свято і з'їдають їх. Тубільці не роблять запасів риби та м'яса, бо воно псується. Вони ще не навчилися добувати солі і користуються лише морською водою.

– І невже у вождя та жерця немає власних плантацій? — поцікавився Сміт.

— Немає. Я ж вам кажу, що земля у них належить громаді.

— Так це ж… комунізм, сер! — перелякався плантатор.

— Ні, не комунізм, не хвилюйтеся. Всього-на-всього залишки первісної комуни.

— Це все одно! — вигукнув Сміт. І за хвилину додав: — Скажіть мені відверто: люди тут ледачі?

— Я б цього не сказав. Жінки і навіть діти щодня працюють на городах, а чоловіки допомагають їм, ловлять рибу і полюють.

— Ну, а якщо комусь не захочеться, скажімо, полоти? Якщо людина вважає за краще полежати в холодочку? Погодьтесь, що полоти в таку спеку — заняття не дуже приємне.

Я розтлумачив плантаторові, що якби комусь спало на думку вилежуватись, то плем'я позбавило б його права копати стиглі таро та ямс і їсти громадську рибу та дичину.

— А хіба я сам собі не можу наловити в океані риби? — закидав мене питаннями Сміт.

— Чому ні? Ви навіть змушені будете це робити, бо голод не тітка. А коли так, то чому б вам не ловити рибу разом з усіма? Це набагато приємніше, запевняю вас. Я кілька разів їздив з тубільцями і не вловив жодної рибинки. Проте при розподілі вони давали мені рівну частку. Пам'ятаєте, я приносив?

— Пам'ятаю, — кивнув головою Сміт.

— Ось вивчите їхню мову, тоді самі попроситесь, щоб прийняли вас до гурту. Хіба краще нидіти весь час одному?

— Не в цьому справа, сер. Справа в принципі. Колективна власність приборкує ініціатиу і породжує ледарів. Людина вирвалася з первісного стану тільки тоді, коли виникла приватна власність. Не будь її, людина б і досі користувалася луком та стрілою. Приватна власність породжує ініціативу, а ініціатива збільшує приватну власність. З незапам'ятних часів ці дві категорії йдуть пліч-о-пліч і рухають прогрес. Так-то, сер…

Стерн, хоч і не втручався в наші сперечання, проте чекав, що ж я відповім Сміту.

— Все це зовсім не так, сер. Поживете на острові — самі переконаєтесь, що колективна власність і колективна праця ні в якій мірі не гальмують ініціативу. Навики, ініціатива окремої людини розвивається, коли цій подині допомагають інші. Ось тут, наприклад, на списі і стрілах кожного мисливця вирізьблено його умовний знак, щоб було видно, хто під час великого полювання забив найбільше тварин. А якщо в забитій тварині стримить кілька списів, перевага віддається тому, чий спис улучив у серце чи найближче до серця. Власника цього списа привселюдно відзначають.

— Та й годі?

— Хіба цього мало? Відзнака за виявлену спритність — це для мисливця найвища нагорода.

— Особисто я віддав би перевагу більшому шматку м'яса, — посміхнувся плантатор.

— Я й не сумніваюсь у цьому. Тільки в тубільців погляди зовсім інші. А щодо приватної власності, — вів я далі, — то ви помиляєтесь. Її породила не ініціатива, а розподіл праці.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Сміт.

— Коли виникли різні ремесла, з'явився й розподіл праці. Візьмімо цей острів. Навіть у самому племені занго помічається деякий розподіл: жінки працюють на городах і плетуть мережі, а чоловіки полюють і ловлять рибу. Жінки носять додому городину і варять їсти, а чоловіки ходять по воду. Ось вам розподіл праці в зародковій формі.

— Так, але це триватиме не завжди, — впевнено заявив Сміт. — Коли розвинуться різні ремесла і зміцниться приватна власність, тубільці не думатимуть про колективність. Правильно я говорю?

Сміт з нетерпінням дивився на мене, що я скажу.

— Не будемо пророкувати майбутнє. Давайте спочатку розберемось у сучасному, — запропонував я, — щоб завтра не сплохувати. — Потім звернувся до капітана — Ви згодні зі мною, сер?

— Слушно, Стерн, я б теж хотів почути вашу думку, — сказав плантатор. — Особисто ви чому віддали б перевагу: відзнаці за вбитого вепра чи більшому шматку свинини?

— Я не відмовився б ні від одного, ні від другого, — посміхнувся Стерн.

— А з мене, правду кажучи, досить чималого шматка свинини, — заявив Сміт.

— В такому разі інженер, який будував цю яхту, що врятувала вам життя, був би набагато вдячніший, коли б замість вітальної телеграми ви послали йому чималу суму грошей. Але я знаю: ви все-таки пошлете телеграму, чи не, так?

— Не відхиляйтесь од теми, — насупився плантатор. — Ми зараз говоримо про дикунів. Якщо вони задоволені своїм становищем, то тим гірше для них.

— А чому вони мають бути незадоволені? — спитав я. — Вони не бояться за завтрашній день. Їм ніколи не загрожує голод, бо земля тут родюча, а самий принцип розподілу забезпечує кожному однакові прибутки. До них не сягає страшний бич експлуатації, під яким гне спину більшість людства. А це велика перевага. А якщо взяти до уваги їхні скромні потреби в продуктах і одязі, стане зрозуміло, чому тубільці так люблять веселитися. Вони часто збираються на майдані і танцюють навколо вогнища під звуки бурума та простих сопілок. Коли б не ці свята, тубільці ниділи б від безробіття й скуки.

— Ось бачите, не казав я вам? — просяяв Сміт. — Така система розподілу і відсутність приватної власності робить з них ледарів. Ви помітили, як їхній вождь здивувався, коли я підніс йому сірника припалити сигару? Так плем'я ніколи не винайде сірників. Тубільці працюють усього два чи три дні на тиждень, а решту часу байдики б'ють. Який же тут у біса прогрес може бути! Ні, ці люди ніколи не зможуть піднятися до культури цивілізованих народів. А от коли б кожен з них працював сам на себе, тоді прогрес було б забезпечено.

— Знову помиляєтесь, — заперечив я. — Культура створювалася протягом багатьох тисячоліть спільними зусиллями всього людства. Якби плем'я занго не було через природні умови ізольоване від загального потоку, воно б стояло тепер на культурному щаблі всіх інших народів…

– І мало б таку саму систему управління, яку дехто презирливо називає капіталістичною, чи не так? — В голосі Сміта забриніла іронічна нотка. — Ну, визнайте хоч раз, що я правий, — зареготав він.

— Плем'я пройшло б усі етапи розвитку, через які пройшло людство, — відповів я.

— Дикунство, варварство, цивілізація, так? Або ще точніше: первісне суспільство, рабовласницьке суспільство, феодалізм і… Ну, сер, скажіть ви останнє, — іронічно глянув він на мене. — Скажіть, не соромтесь. Який лад прийшов на зміну феодалізмові?

— Капіталізм.

— Браво! А чи станете ви заперечувати, що капіталістичний лад був історичною необхідністю?

— Ні, як не заперечую і того, що за тією ж історичною необхідністю цей лад буде повалено.

— Ви так гадаєте?

— Яв цьому переконаний.

— Ви жартівник, сер, — сумно посміхнувся плантатор. — Скажіть краще, як дикуни замикають свої хатини?

— Ніяк, — відповів я.

— Що? — стрепенувся Сміт і злякано подивився на мене. — Невже таке може бути? В такому разі, у них, певно, дуже суворі закони проти крадіжки?

— Таких законів тут немає.

— Немає? Господи! Значить, кожний волоцюга може роздягнути мене серед білого дня, не хвилюючись, що його за це покарають?

— Ви й самі роздягнетесь до трусів, як от я, бо тут страшенна спека.

— Не жартуйте, сер! — вигукнув плантатор. — Жартами справи не вирішиш. Хто мене охоронятиме від злодіїв, якщо проти них немає ніяких законів?

— Тут злодіїв немає, тому й закони проти них непотрібні. А коли б навіть і знайшлася така людина, яка б наважилась щось украсти у вас, єдина кара була б — це повернути украдену річ. А нечисте сумління і загальний осуд карають людину над усе.

Сміт нахмурився.

— Таке легковажне ставлення до злочинців не провіщає нічого хорошого, — сказав він. — З власного досвіду знаю, що тропічні острови населені розбійницькими племенами.

— Такими їх зробило ярмо колонізаторів. Раніше вони були такими ж чесними й щирими людьми, як і жителі острова Тамбукту. Якби плем'я занго було під владою якоїсь капіталістичної держави, воно б теж, позбавлене засобів існування, перейняло нехороші риси своїх гнобителів…

— Ви знову відхиляєтеся, сер! — підвищив голос плантатор, нервово струшуючи з сигари попіл. — Відсутність кари посилює апетити злодіїв. Можете ви сказати щось проти цього?

— Це правильно відносно суспільства, де панують вовчі звичаї і апетити, але не до острова Тамбукту. Тут кожен працює для того, щоб їсти, і їсть, щоб працювати. Приватної власності немає і тому…

— А кому належать рогожі у вашій хатині? — перебив мене Сміт.

— Мені. Все в моїй хатині належить мені.

— Чудово! Чому ж тоді я не можу розпоряджатися всім тим, що є в моїй хатині?

— Слухайте уважно, сер, щоб мені зайвий раз не повторювати. Якщо в мене є дві рогожі і одна з них мені непотрібна, і якщо хтось «позичить» її в мене (тобто захоче взяти назавжди), я мушу віддати йому цю рогожу. Але якщо мене немає вдома, ніхто без мого дозволу до хатини не зайде.

— Це ще баба надвоє ворожила, — заперечив плантатор. — І в Англії в деяких селах не замикають хат, проте крадіжки від цього не зникають.

У розмову нарешті втрутився Стерн:

— Киньте ви ці абстрактні сперечання. Вони ні до чого не приведуть. Для нас зараз найважливіше мішки з борошном та рисом. Так, сер, я матеріаліст. Моя філософія проста. Це стіл? Він корисний? Корисний. А це стілець? Стілець. Він корисний? Корисний. Отже, давайте поміркуємо, що з цим столом і цим стільцем робити.

Таким чином Стерн повернув нас до питання, з якого ми й почали: що робити з майном Сміта? В одному наші думки збігалися: в яхті не слід залишати нічого. Досі тубільці не наважувалися навіть наблизитись до неї, але після відвідин Боамбо та Арикі сюди щохвилини могли завітати інші гості. Тубільці — народ цікавий. Вони обов'язково захочуть побачити на власні очі всі ті «дива», що є у великому човні, і навряд чи зміг би хто-не-будь довести їм, що все тут належить Сміту. Кожен братиме, що йому заманеться, не караючись муками сумління, що підняв руку на чиюсь власність. І все піде нанівець.

— Ми будемо жити у вашій хатині, згодні? — запитав Сміт. — Отже, спочатку треба все звезти туди, а там побачимо.

Боамбо дав нам десять човнів і десятків зо два людей, і ми почали перевозитись. Важкі мішки завдали тубільцям чимало клопоту. Вони не звикли носити на спині такі вантажі, юрмилися біля кожного мішка по троє й четверо, а ще стільки ж стояло в човні. Та й човни ті, вузенькі й нестійкі, переверталися від найменшого похитування. Один таки перекинувся, і мішок борошна пішов на дно.

Набагато легше було переносити все з берега до моєї хатини.

Ящиками, мішками та меблями було заставлено хатину майже до дверей. Коли робота була закінчена, Сміт нагородив кожного тубільця разком намиста і знаками дав зрозуміти, що вони вже мусять іти геть. З нами залишився тільки Боамбо.

— Скличу Велику раду, і вирішимо, що з усім цим робити, — сказав він.

Я поцікавився, що то за «Велика рада». Виявилось, що ренгаті всіх п'яти сіл племені створюють так званий «Каліман комон» — Велику раду, обов'язком якої було вирішувати найважливіші питання, що стосуються всього племені. Рада збиралась двічі або тричі на рік, але тана мав право скликати її на свій розсуд будь-коли. Рішення Великої ради обов'язкові для кожного члена племені.

Почувши, що Велика рада розподілятиме його майно, Сміт ошаленів:

— Волоцюги! Розбійники з великої дороги! Збираються радитись, як краще пограбувати моє майно, не спитавши навіть у мене! Як це можна назвати?!

— Йдеться не про грабунок, а про справедливий розподіл, — заперечив я.

— Яке мені до того діло, справедливо чи несправедливо ділитимуть мою шкуру! — сердито бурчав плантатор.

Я спробував заспокоїти його тим, що, мовляв, такі закони племені.

— Хороші закони, нічого не скажеш! — сичав Сміт.

— На мою думку, вони не гірші за ті, що дають право одному грабувати тисячі людей…

— Це вже надто, сер! — скипів плантатор. — Ви з мене насміхаєтесь! Я не дозволю, щоб мене грабували якісь дикуни, закарбуйте це собі на носі! Оборонятимуся чим зможу і як зможу.

— Оборонятися? — Мене його дурниці починали смішити. — Як саме? Не забувайте, що Тамбукту не англійська колонія, а вільний острів. Він має свої закони й звичаї, яким ви мусите підкоритися. Забудьте свою хазяйську пиху. Час уже зрозуміти, що існують народи й племена, які люблять волю і хочуть жити так, як вважають за краще. Раджу вам бути скромнішим у своїх претензіях, бо тут немає англійської поліції, як, скажімо, на Кокосових островах.

Сміт почав скаженіти ще дужче, але капітан враз приборкав його, наче облив холодною водою:

— Так, сер, ви повинні нарешті зрозуміти, що вам говорять. Чи, може, хочете, щоб прив'язали до ніг каменюку і кинули вас в океан?

— Та що ви, Стерн! — схаменувся плантатор і сів на ослоні, сумирний, мов ягнятко. — Мабуть, і справді доведеться звикати до цих людей і до їхніх… гм… законів. Проте нам не слід забувати й себе. Треба залишити хоч ящиків зо два вина й коньяку, приберегти й консервів, і цукру, і рису, і борошна, і сигар та сигарет… Що ви на це скажете, Стерн?

— Скажу те, що ви порозумнішали, — посміхнувся капітан.

Раптом до хатини ввійшов Арикі й мовчки сів на нарах. Настала мертва тиша. Не чекаючи запрошення, головний жрець узяв з коробки, що стояла біля Сміта, сигару й нахилився до його сигари припалити, але плантатор чиркнув сірник і запобігливо підніс старику. Арикі здригнувся, але все ж припалив од сірника. Потім почав роздивлятися мішки і ящики, якими була заставлена вся хатина.

Обличчя жерця тепер здавалось блідим і ще старішим, очі дивилися не так гостро, а в рухах помічалася втома й стареча кволість. Зараз він нагадував людину, що покорилась владі каламутних хвиль бурхливої гірської річки. Тільки брови старика, натерті сажею, раз у раз сіпались.

— Це все з великого човна? — запитав.

Боамбо кивнув головою.

Арикі знову окинув поглядом ящики й мішки. Помітивши рушниці, що стояли під стіною, запитав:

— А це що?

Я пояснив йому.

Він довго не зводив очей із зброї, не наважуючись підійти ближче. Потім, побачивши на галявині свиню, яка разом з поросятами рилася в землі, раптом сказав мені:

— Вбий свиню!

Я відмовився. Навіщо даремно вбивати корисну тварину? Жрець ще встигне й так переконатися, що гвинтівка справді могутня зброя. Помітивши мої вагання, Арикі почав задиратися:

— Значить, не можеш!

Не промовивши ні слова, я взяв гвинтівку, зарядив і підійшов до дверей. Свиня мирно копирсалася в корінні якогось дерева метрів за п'ятдесят від мене. Я прицілився й вистрілив. Бідолашна тварина кинулась було тікати, але ноги в неї підломились, і вона, перекинувшись кілька разів, затіпалася в агонії.

Я повернув голову. Арикі, затуливши обличчя, лежав на нарах, не наважуючись підвестись, і колотився всім тілом, мов у пропасниці, ніби куля влучила не в свиню, а в нього.

— Встань! — гукнув я до жерця. — Свиня вбита. Піди подивись.

Він підвів голову і прошамкав, показуючи очима на гвинтівку:

— Кинь стрілу! Кинь!

Я приставив рушницю до стіни. Тільки тоді Арикі встав і підійшов до дверей.

— Ну, що скажеш? — запитав я.

— Бачу, що пакегі каже правду, — буркнув жрець. Потім, трохи заспокоївшись, запитав, як мовою пакегі зветься така стріла.

— Гвинтівка, — відповів

— Скільки гвинтівок мають пакегі?

Я показав пальці на обох руках.

— Леон-да.

Про мисливські рушниці промовчав.

— А скільки одержить Арикі? — запитав жрець.

— Не знаю. Всі гвинтівки належать ось цьому панові. — Показав на Сміта.

— Ні! Всі гвинтівки будуть табу,[19] — заявив Арикі.

Я пояснив йому, що за звичаями пакегі, все майно на яхті належить Сміту. Арикі наїжився. Він сказав, що тут звичаї пакегі нічого не варті. Плем'я, мовляв, має свої звичаї, і всі повинні їх дотримувати. Пакегі теж… Чому ми поспішили перетягти все до цієї хатини? Чому не запитали в нього?

— Пакегі не винні, — втрутився в розмову Боамбо. — Це я порадив їм скласти все в лібаті орованді.

— А чому ти не порадився зі мною? — напустився на нього Арикі.

— Тому що ти спав як убитий.

— «Як убитий!» — передражнив його жрець. — Ти б хотів, щоб я вмер, але Дао воскресив мене. Так-так! Я був мертвий і знову воскрес! Мене не так легко позбутися! Я забираю всі гвинтівки! До однієї!

— Навіщо Арикі стільки зброї? — здивувався Боамбо.

— Покидаю у Велику воду. Це страшна зброя. Однією гвинтівкою можна перебити все плем'я.

— Арикі зараз не говорить, як рапуо, — докорив йому вождь. — Ніхто не збирається вбивати наших людей. А гвинтівки ми роздамо найкращим мисливцям, і вони під час великого полювання заб'ють багато кро-кро.

Арикі промовчав.

Сміт напружено стежив за розмовою, не розуміючи жодного слова. А коли жрець з вождем замовкли, він запитав, чому вони сперечаються.

— Ніяк не поділять ваше добро, — відповів я жартома.

Зметикувавши, в чому річ, Сміт негайно добув з ящика пляшку коньяку. Очі головного жерця заблищали.

— Я тільки покуштую, — прошамкав він, прикладаючись до пляшки. Коньяк весело забулькав у нього в горлі. Випивши півпляшки, Арикі подав решту вождеві, смачно плямкаючи:

— Тацірі! Пакегі — народ розумний. Одного тільки хочу від них: щоб слухали мене.

І тут же запросив Сміта і Стерна жити в нього, бути його гостями.

Сміт просяяв від радості. Значить, він житиме під одним дахом з Арикі! Чудово! Він жерцеві безмежно вдячний і тому хоче щось подарувати йому…

Порившись в одній із скринь, Сміт дістав невеличке дзеркальце і бронзовий браслет і урочисто підніс їх головному жерцеві.

— Скажіть, що я йому безмежно вдячний, — попросив мене Сміт.

— Можу сказати тільки, що ви йому вдячні. А «безмежно» сказати не можу.

— Чому?

— Тому що в зангській мові слова «безмежно» немає. А коли и є, то я його-не знаю.

— Шкода, сер… Тоді скажіть, що я йому щиро вдячний, хоч це й не одне й те саме. Або краще скажіть, що я приймаю його пропозицію із щирою вдячністю.

— «Щира вдячність» мені сказати неважко, але майте на увазі, чим щиріша ваша вдячність, тим дорожче вона вам обійдеться.

— Як це? — здивувався Сміт.

— Дуже просто. Чим більше у вас буде причин дякувати йому, тим більше доведеться робити подарунків.

— Ну, коли так, — сказав Сміт, — то перекладіть, що я йому просто вдячний.

Тим часом Арикі встиг надіти браслет на ногу і попросив ще пляшку коньяку.

— Ви мали рацію, — сумно посміхнувся Сміт. — Мені й справді доведеться якомога рідше виявляти свою вдячність.

Але пляшку все-таки приніс, не дуже ввічливо ткнувши її в руки жерцеві.

Арикі знову насмоктався, почав співати й танцювати, притупуючи на місці, з розчепіреними руками, то нахиляючи голову вниз, то задираючи її до стелі. Нарешті він звалився на рогожу бездиханним трупом.

Боамбо безнадійно махнув на нього рукою і вийшов. Вождь не міг терпіти жерця і відверто зневажав його.

Сміт присів навпочіпки перевіряти, чи добре позамикані скрині, а капітан, лежачи на нарах, знущався з нього. Стерн вважав, що плантатор марно старається. Як не замикай, однаково, мовляв, тубільці все рознесуть. Але й плантатор не залишався в боргу. На кожне зауваження Стерна він відповідав не менш в'їдливо, доки між ними не спалахнула нова сварка.

— Власник! — бурчав капітан. — Яким був, таким і залишишся до самої могили.

— А що ж, і власник! — сичав плантатор. — Я й не приховую цього. Але чому ви хочете пограбувати мене? Чому хочете ділити моє майно, адже ви не підтримуєте власності? Ні, ніколи цього не буде! Я краще спалю все дощенту, аби тільки вам нічого не дісталося!

— Дістанеться! — підвищив голос капітан. — Якщо ви не дасте мені добровільно, я візьму сам те, що мені заманеться… І зроблю це, перш ніж дикуни рознесуть усе. Негайно!

Він підвівся з нар і попрямував до Сміта.

— Ану спробуйте! — хижо блимнув на нього плантатор, ставши у войовничу позу біля ящиків. — Спробуйте, сер!

Сміта в цю мить було важко впізнати, його тонкі губи скривились у болісну гримасу, від злості обличчя перекосилося, сталево-сірі очі дивилися холодно й грізно. Почуття власника, яким було нашпиговане все його єство, зараз виявило себе відверто й грубо. Хоч від плантатора можна було сподіватися і не такого, проте я був страшенно здивований: в таку хвилину, коли життя його висить на волоску й цілком залежить від доброї волі головного жерця, він люто захищає своє майно. На острові йому дозволено жити саме заради цього майна, а він хоче будь-що зберегти його для себе.

Ставши між ними, я схопив капітана під руку й відвів убік.

— Набридло мені слухати ваші теревені, — сказав я. — Це вже нікуди не годиться. Навіть дикуни почнуть з вас сміятися.

— Я не дозволю, щоб мене мої власні наймити пограбували! — гнівно закричав плантатор, вороже блимнувши на мене очима.

Я здригнувся, наче мене стьобнули батогом. Хто дав право цьому типові ще й досі вважати мене своїм наймитом? Це за те, що я врятував його! Це така вдячність? Не встиг ще обома ногами стати на березі, а вже висовує свої брудні пазури власника й хазяїна. Певно, забув, що Тамбукту — це не Кокосові острови. Тепер не я від нього, а він од мене залежить, і я не дозволю поводитися з собою, як з наймитом.

— Ви непоправний дурень і нестерпний нахаба! — гнівно вигукнув я. — Шкодую, що так щиро турбувався про ваше життя й спокій, ризикуючи нажити собі в особі головного жерця запеклого ворога. Але ще не пізно виправити помилку. Віднині я не вдарю палець об палець, щоб захистити вас, сер! Піклуйтеся самі про себе.

Сміт наче витверезився. Він дивився на мене широко розплющеними очима і, певно, хотів щось сказати, але я вибіг з хатини, грюкнувши дверима.

Я подався якоюсь стежкою навмання через ліс. Нерви шаленіли. У словах плантатора було щось образливе й бридке, що обурило мене до глибини душі. І все через оті кляті скрині та мішки, через м'які зручні стільці й пухові перини, через цукор і рис, через коньяк і вино…

Коли все це пірне в його ненажерливе черево і плантатор залишиться з порожніми руками, як ми з капітаном, він, певно, перестане лізти людям у вічі з своїми вигаданими перевагами і стане такий, як інші. Що ж, я можу навіть допомогти йому. Це не так важко зробити: досить зібрати тубільців і сказати їм, що в лібаті орованді є речі, які вони можуть розподілити між собою. За якусь годину від скринь та мішків Сміта залишиться тільки згадка. Але я не був певен, що це найкращий вихід із становища. Ні, там багато дечого треба залишити й собі. Насамперед — теслярський інструмент, якому тубільці без нас і ради не дадуть. За допомогою цього інструмента ми зможемо зробити багато корисного і для себе, і для всього племені. Побудуємо, наприклад, великі парусні човни, кращі хатини та навіть і невеликі будиночки з вікнами, верандами і з справжніми дверима. Треба зберегти й зброю, щоб ходити на полювання, хоч доки вистачить патронів. Таким чином у наших онамах частіше буде м'ясо.

Що ще можна зробити? Можна навчити тубільців краще обробляти землю залізними лопатами, яких було чимало у Смітових ящиках.

У Сміта також є запакована розібрана пилорама. Можна перекрити річку греблею і поставити звичайне водяне колесо, яке б рухало лісопильню. Тоді напиляти з тикового дерева товстих дощок і зробити баржу. А на баржі уже можна спробувати дістатися до найближчого порту. Що то за порт і як до нього їхати — цього ніхто з нас не міг сказати. Ми навіть не знали точно, де лежить острів Тамбукту, бо секстант і таблиці, за допомогою яких мореплавці визначають своє місцеперебування з точністю до кількох метрів, потонули під час катастрофи разом з рульовим. Не слід було беззастережно вірити і старому іспанському географові, який твердив, що острів Тамбукту розташований на 84° східної довготи і 7° південної широти, бо за часів Магеллана вимірювальні прилади були дуже недосконалі. Правда, коли нас настиг ураган, ми знаходились на 85° східної довготи і 6° південної широти, тобто за якусь сотню кілометрів на північний захід від Тамбукту. Але на ці цифри, якими б вони точними не здавалися, після такого урагану покладатись було ризиковано. Всім відомо, що урагани в Індійському океані інколи відносять кораблі за сотні кілометрів од місця, де їх захопили. Мене б анітрохи не здивувало, коли б виявилося, що яхту також відкинуло на сотні кілометрів від курсу, яким ми йшли. Зараз нам відомо було тільки те, що наш острів лежить десь у районі 80° східної довготи і 10° південної широти, а точність такого району становила коло з діаметром приблизно в тисячу сто кілометрів. Відомо було й те, що найближча суша до нас — острів Ява на сході, до якого, можливо, тисяча, а то й дві тисячі кілометрів. В усякому разі, на надійній баржі, при попутному вітрі, ми б якось дісталися до Яви, а звідти й до Європи їхати якихось дна тижні морем (звичайно, якщо є гроші на дорогу). Особисто я грошей не мав, але міг влаштуватися працювати на пароплаві, що курсує між Європою та Явою. А коли б тут не пощастило, можна попрацювати деякий час в одному з яванських портів і заощадити на квиток. Але для того, щоб здійснити цю мрію, необхідно було передусім побудувати міцну й надійну баржу, а це справа не легка. Ні капітан, ні Сміт, ні я не були корабельними майстрами. В найкращому випадку ми могли б зробити великий човен з рогожовими парусами. Перетяти з кінця в кінець океан на такому суденці справа дуже небезпечна. В Індійському океані бувають урагани, від яких гинуть навіть трансокеанські експреси, а що вже говорити про човен. Ні, навряд чи хто з нас наважився б сісти в таке корито і вирушити назустріч наглій смерті. Один раз зазнали катастрофи — і годі…

Охоплений такими думками, я непомітно забрів глибоко в ліс. Стежка вивела мене на маленьку рівну галявинку, посеред якої стояла самітна хатина, значно більша за оселі тубільців. Я прочинив двері й заглянув туди. На долівці у великому вогнищі тлів товстий пеньок. Під стіною навпроти дверей на постаменті з колоди стояв Дао — ідол племені. Збоку на нарах куняла старенька бабуся. Вона сиділа, випроставши ноги, притулившись до бамбукової стіни, розпатлана, немита, страшна… Ідол, грубо витесаний з дерева, був пофарбований чорною фарбою. Але дивна річ! Обличчям він дуже нагадував старого Арикі. Звичайно, ця схожість була зовсім випадкова: адже ідол існував з незапам'ятних часів, а жрець навряд чи мав більше сімдесяти років. Голову Дао нахилив униз, немов у глибокому роздумі, а піднята вгору права рука його показувала пальцем у стелю.

На стіні за ідолом хтось порозвішував зброю різних часів: списи, стріли, кам'яні сокири. І тут же — це було справжнім відкриттям — стояла справжнісінька бомбарда, одна з тих, за допомогою яких іспанці й португальці в п'ятнадцятому та шістнадцятому століттях підкоряли острови Індійського та Атлантичного океанів.

Тепер уже не могло бути ніяких сумнівів, що колись на острові Тамбукту перебували матроси Магеллана. Для мене це стало такою самою безперечною істиною, як і те, що зараз я стояв біля дверей хатини вічного вогню…

На думку спали слова тани Боамбо, який говорив колись, що до хатини вічного вогню може заходити тільки Арикі, та й то не щодня, а в суворо визначені дні. «А що було б тому, хто переступить цей поріг?» — запитав я тоді вождя. «Він загине», — сказав Боамбо. «Яким чином?»—»Дао добере способу. Він підкаже Арикі, як покарати того, хто наважився порушити звичай».

Згадавши цю розмову, я поспішив геть від цього небезпечного місця.

Я звернув на якусь стежечку, сподіваючись, що вона доведе мене до Букту, але несподівано опинився на галявині, де працювало багато людей. Вони розчищали ліс. Молоді дерева й кущі викорчовувалися й вирубувалися кам'яними сокирами. На старих деревах відрубувалися гілки, а біля стовбура кожного товстого дерева горіло велике багаття. Тубільці не могли вирубувати такі дерева своїми кам'яними сокирами й випалювали їх під корінь протягом декількох днів. Після того, як розчистять і спалять усі гілки й дерева, тубільці огороджують місце бамбуком. Вони забивають у землю бамбукові коли у два ряди, сантиметрів па двадцять один від одного, заповнюють порожній простір шматками гілок і друзками й зв'язують коли ліанами. Бамбуковий кіл пускає коріння й росло надзвичайно швидко — за добу виростає сантиметрів на тридцять. Дикі свині не можуть пройти через таку міцну огорожу. Після цього тубільці розкопують загостреними колами землю. Це дуже важка робота, і роблять її чоловіки. Двоє або троє людей забивають гострі коли в землю, близько один від одного, і вивертають великий ком. Після цього знову забивають коли й вивертають другий ком. Так поступово вони розкопують обгороджене місце й викорчовують коріння. За чоловіками ідуть жінки, які дроблять грудки дерев'яними лопатками, а діти розпушують їх руками. Із цієї пухкої землі жінки роблять круглі грядки й засівають їх різними рослинами. Особливо багато сіють таро, ямс і батати. Це головна їжа тубільців. В інших садах вирощують банани, кокосові, динячі й хлібні дерева, кенгарові горіхи.

Отут я застав мого старого друга Гахара. Побачивши мене, він зараз же підійшов. Ми сіли в тіні й закурили. Гахар віддавав перевагу сигаретам над своїм тютюном й, коли мене зустрічав, не пропускав випадку викурити одну сигарету.

Дивлячись, як мучаються тубільці зі своїми дерев'яними колами й лопатками, я згадав про залізні лопати й сокири Сміта, які він купив для своїх плантацій на Кокосових островах. Вони б полегшили працю цих людей. Тубільці могли б легко вирубати сокирами дерева, а лопатами й мотиками без особливої праці розкопати й засіяти город. І я задумав взяти кілька сокир і лопат і віднести їхнім тубільцям, навіть якщо це буде проти волі Сміта.

Я пішов у хатину, але нікого в ній не застав. Арики, Сміт і капітан були відсутні. Від ящиків і мішків й сліду не залишилося. Тільки на нарах валялося кілька порожніх пляшок і дві-три забуті свічки.

Я зайшов до Боамбо, але і його не застав вдома. Стара Дугао варила перед хатиною таро. Вода в горщику, поставленому на вогонь, булькала й пінилася. Дугао сказала, що Боамбо приходив і знову пішов кудись. Він жахливо сердитий…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Несподівана зустріч. Таємниця білих аркушів. Хто прагне мене вбити? Скарги Сміта. Щоденник Магеллана.

Сонце зайшло, наступила ніч. Боамбо не приходив. Його сина і дочки теж не було.

Я повернувся в мою хатину. Відчував себе самотнім. Закривши двері, я підійнявся на горище і вийшов на бамбукову терасу. Я ліг на спину і дивився на похмуре небо. З берега долинав плескіт прибою. Океан хвилювався. Повітря було насичене парою, наче перед грозою. Куди подівся Сміт з капітаном? Може, повернулися назад на яхту? Чому ж тоді Стерн не залишив хоч записки, щоб я не турбувався? Хтозна, можливо, він примирився з плантатором, і вони вирішили жити вдвох на яхті… Мабуть, Сміт вважає, що вигідніше поділити своє майно на двох, а не на трьох, йолоп! Невже він думає, що мені потрібне його багатство?..

Так, ми з плантатором — люди різних світів. Ми з ним ніколи не зрозуміємо один одного. Мої піклування про тубільців здавалися плантатору чимось вигаданим і нещирим. Я був певен того, що навіть живучи в одній хатині, ми б залишалися чужими й далекими людьми. Я знав, що Сміт і надалі завдаватиме мені клопоту. А капітан? Невже він перекинувся на бік плантатора? Навряд… Адже Сміт і його вважав своїм наймитом, а між наймитом і хазяїном не може бути миру й дружби.

Було вже досить пізно, коли несподівано рипнули двері і хтось увійшов до хатини. По рогожі прошурхотіли кроки, потім захиталася драбина: хтось підіймався на балкончик. Я звівся на ноги й чекав. У віконці з'явилася — хто б міг припустити — Канеамея!

— Андо! Ти тут, Андо! — тихо шепнула вона. Я не обзивався.

— Це ти, Андо? — запитала дівчина, помітивши мене в темряві.

— Я.

— Ти й не гадав, що я прийду?

– І на думку не спадало. Чого ти сюди прийшла? Вже пізно… — стурбовано промовив я.

— Я вже була раз, та не застала тебе… — За хвилину вона знову обізвалась: — Оце я й прийшла… Невже ти не радий?

— Ні! Чуєш? Ні! Іди додому!

— Пакегі у нас, — прошепотіла дівчина. — Набу чимало випив і тепер спить. До ранку й не прокинеться. Арикі говорив, що пакегі житимуть у нашій лібаті. Розумієш?

— Розумію.

А ти де житимеш? Тут, в лібаті орованді.

— Хіба не хочеш жити разом з іншими пакегі?

— Ні, я залишаюсь тут.

На руках дівчини тьмяно заблищали два дешеві бронзові браслети, певно, подарунок плантатора.

— Ну, іди вже додому, — не дуже ввічливо сказав я. — Чуєш!

— Не піду!

Голос дівчини мов надломився. Вона сіла на вікно.

— Небезпечно залишатися тут, — наполягав я. — Дівчатам не личить ходити вночі по чужих домівках. Це заборонено. Йди додому.

— Ти злякався?

— Злякався.

— Кого?

— Арикі. Він сказиться, коли дізнається, що ти була в мене.

— Ти сам колись просив мене прийти. Хіба забув? Ось я й прийшла.

— Я казав, щоб приходила вдень. А ти надумала проти ночі. Це небезпечно…

— Я нікого не боюсь!

— А чому ж тоді вся тремтиш? — запитав я. Дівчина й справді дрижала всім тілом.

— Я не тремчу.

— Тремтиш, сам бачу. Може, захворіла?

— Ні.

Я схопив її за руку. Пульс був прискорений. Рука аж палала.

— Давай зійдемо вниз, — запропонував я, гадаючи, як би її швидше вирядити.

Канеамея покірно пішла за мною.

— Я бачила, як вас кидали у Велику воду, — знову заговорила вона, коли ми сіли на нарах. — Я казала своєму набу: «Не кидай пакегі у Велику воду». А він не послухав мене. — І, помовчавши трохи, додала: — Не любить він тебе…

Я це й сам добре знав.

Канеамея збиралася ще щось сказати, але я перебив її. Дівчину треба було негайно вирядити звідси, доки ніхто не застав її тут.

— Іди вже! — наполегливо повторив я. — Ти чуєш, що я тобі кажу? Он дерева шумлять. Вітер здіймається. Буде буря. Іди додому.

А вітер і справді був чималий. Дерева гнулись і шуміли. Весною і восени тут часто бувають страшні бурі. Дивишся інколи — довкола тихо-тихо, землю оповила зоряна тропічна ніч, — і раптом, звідкіль не візьмись вітер, небо чорніє, покривається хмарами, блискавки роздирають темряву, і за якусь мить зривається страшенний ураган із зливою. А ти сидиш собі в хатині, прислухаючись до того, як ревуть водоспади в горах і з тріском валяться на землю дереза в джунглях…

— О, ти мене проганяєш! — схлипнула Канеамея. — Це не добре! А отой старий пакегі з плескатою головою мене б не прогнав. Він кращий за тебе…

Не знаю, чи розсмішили б мене іншим разом її слона, чи обурили б, але тепер я не реагував на них. Я весь час повторював одне й те саме: «Іди вже! Іди вже!..»

— Ну що ж! — сумно промовила нарешті Канеамея. — То й піду…

Вона встала і рушила до дверей. Треба було хоч провести її. Надворі ураган шаленів уже на повну силу, по покрівлі заторохтіли перші важкі краплини дощу. Я наздогнав дівчину і взяв за руку. Мені було якось не по собі.

— Не сердься, — промовив я. — Завтра я сам до вас навідаюсь. І ми про все поговоримо. А зараз я проведу тебе через ліс.

— Не треба! — різко вигукнула вона і відсахнулась од мене.

В цю мить на долівку щось упало. Я нахилився. Це був якийсь пакет, загорнений в рогожу з пальмового листя.

— Що це в тебе? — запитав я.

— Біле листя, — відповіла Канеамея.

— Біле листя?! Справді?!

— Ти просив, і ось я принесла, а ти проганяєш мене…

— Так чому ж ти мовчала, що в тебе біле листя? Дівчина не відповіла.

— Добре, — сказав я схвильовано. — Дуже добре. Зараз я гляну, що то за біле листя. Ось тільки присвічу…

— Ні! — крикнула Канеамея. — Мені треба йти. Але я вже був біля нар, помацки знайшов свічку і засвітив світло.

— Пана, — примирливо сказала Канеамея. — Нехай буде так. А потім я піду. Але не хочу, щоб ти проводжав мене. І сам більше не приходь до нас. Чув? Ніколи!

— Ніколи, — машинально повторив я за нею.

Підійшовши до свічки, я тремтячими руками розгорнув пакет. Так зване «біле листя» виявилося не чим іншим, як старим зошитом у потертих чорних палітурках з обшарпаними краями. Я схвильовано перегортав сторінку за сторінкою. Вони були помережані дрібним почерком. Чорнило вже вицвіло, але читати ще можна було. Та з усього написаного я не зрозумів жодного слова. Єдине, що второпав, прочитавши титульну сторінку, що це був зошит Магеллана. Його прізвище було виведено великими літерами, а трохи нижче стояла дата: «10 серпня 1519 року, м. Севілья. Іспанія».

Так, не було ніякого сумніву — це щоденник великого мореплавця, який першим у світі здійснив кругосвітну подорож і довів, що Земля має форму кулі, а не пласка, як твердило духівництво.

З історії відомо, що Магеллан вирушив з порту Севілья 10 серпня 1519 року на п'яти кораблях з екіпажем двісті шістдесят чоловік. Спочатку він повів свої кораблі повз африканські береги, а потім круто повернув на захід — до берегів Південної Америки, шукаючи нового шляху в Індію.

Багато істориків займались цією великою подорожжю, але жодному з них не пощастило добратися до істини, бо істина була старанно прихована іспанським королем та його прибічниками. Керуючись чуттям хибного патріотизму (Магеллан за походженням був португалець), а ще більше з міркувань особистої користі, іспанські гранди доклали всіх зусиль до того, щоб ім'я великого мореплавця забулось, і воно дійсно не згадувалося десятки років. Значно пізніше історики починають наполегливо говорити про нього, і тоді випливає істина, що Себастьян дель Кано, іспанський офіцер, який підкопувався під Магеллана під час подорожі, використовував вбивство великого мореплавця в цілях особистого збагачення і слави. Багато істориків підозрюють, що дель Кано знищив щоденники Магеллана, щоб приховати підступи іспанських офіцерів і спроби влаштувати переворот на всіх п'яти кораблях, але виявилось, що історики не мають рації: щоденник Магеллана був в моїх руках. Він повинен був пролити світло на безліч невідомих або туманних і збочених фактів цієї великої подорожі. Всі історики черпали відомості про нього головним чином з щоденника італійця Пігафетти, який супроводжував Магеллана і був свідком його загибелі. Але з історії відомо, що і щоденник Пігафетти був підроблений. Пігафетта особисто підніс його іспанському королеві Карлосу I, і ще тоді щоденник зник. Те, що зараз приймають за щоденник Пігафетти, є тільки короткою випискою із справжнього щоденника. Чому зник оригінал, неважко здогадатися. Змови іспанських офіцерів проти Магеллана в затоці Сан-хуліан, спроби його заарештувати, втеча одного з п'яти кораблів ще біля американських берегів і самовільне повернення до Іспанії і, нарешті, слава Магеллана — все це повинно було бути приховано від історії або скривлено так, щоб звести нанівець подвиг Магеллана. І все тому, що Магеллан не іспанець, а португалець. Потрібно було висунути як героя біськайського дворянина дель Кано, який, по суті, тільки заважав Магеллану. А чому б і ні? Магеллан був мертвий, а мертві не говорять. Вся слава, весь подвиг Магеллана по якійсь іронії долі приписуються якраз тим, хто не має ніяких заслуг.

Щоденник був написаний на португальській мові і, хоча я не розумів ні слова, проте не сумнівався, що він проллє світло на темну історію цієї великої подорожі, і істина повністю восторжествує. Саме тому у мене виникла благородна думка що б не сталось вирвати щоденник у Аріки і зберегти, щоб, у випадку, якщо мені вдасться коли-небудь залишити Тамбукту, повідомити всьому світу істину про великого мореплавця. Таким чином я надав би велику послугу людству.

Там, де кінчався почерк Магеллана, починалася нова сторінка, написана іншим почерком, англійською мовою. Я поспішно проглянув написане. Це був теж щоденник, але якогось англійця, Джона Джігерса, з екіпажа Магеллана.

Я квапливо його перегорнув і прочитав в декількох місцях по декілька рядків. Джігерс описував пригоди п'яти кораблів Магеллана, різні нещастя і небезпеки протягом тисячі днів їх подорожі по трьом океанам; він розповідав про життя іспанських моряків на острові Тамбукту, про полонення великого вождя Пакуо і, врешті-решт, про загибель іспанців.

— Про що говорять білі листи? — долетів до мене голос Канеамеї. Захопившись щоденником, я зовсім забув про неї.

— Розповідають про пакегі, які були втоплені у Великій воді за часів великого вождя Пакуо, — відповів я. — Дуже цікаво.

— Ти задоволений?

— Дуже!

— Добре. А зараз мені треба йти…

— Білі листи не по носу Аріки, — сказав я. — Вони повинні залишитися у мене…

— Ти ніколи більше їх не побачиш! — крикнула Канеамея. Вона була засмучена і скривджена.

Її засмутила моя поведінка.

— Чому ніколи не побачу?

— Тому, що ти ніколи не станеш рапуо і даго Канеамеї.

Сказавши це, вона вихопила з моїх рук щоденник і втекла. Я вийшов її проводити, але, як тільки зробив крок через високий поріг, вихор підхопив мене з такою силою, що я ледве утримався на ногах і притулився до стіни. Канеамея зникла в мороці. Буря біснувалася і пригинала тонкі пальми до самої землі, дощ лив як з відра, Коли я показався в дверях, свічка загаснула у мене в руках і впала на землю. Я нахилився, щоб її підняти. У ту ж мить просвистала стріла і встромилася в стіну точно в тому місці, де була моя голова, перед тим, як я нахилився…

Я швидко увійшов до хатини, закрив за собою двері і міцно підпер зсередини. Після цього навпомацки піднявся на горище і сів на твердий бамбук. Я був весь мокрий і засмучений.

Спис був у мене в руках. Нажаль не було рушниці. Плантатор міг би мені залишити, принаймні, одну з десяти, але він не цікавився моєю безпекою. Я сидів на нарах і прислухався до завивання бурі. Балки хатини сильно скрипіли від натисків вітру і примушували мене здригатися в непроглядній тьмі.

Я не спав всю ніч. «Хто це хотів мене убити? — задавав я собі питання і прислухався до щонайменшого шереху. — Аріки? Але Аріки був п'яний. Він не міг би в темноті дійти до моєї хатини. Хто ж тоді?»

На другий же день Сміт і Стерн прийшли до мене і принесли сумку з ліками, декілька коробок сигарет, сірники, мисливську рушницю, з якої я вже стріляв, і патронташ. Сміт урочисто заявив, що це він мені дарує, але я відмовився прийняти подарунки. Тоді він поклав все на нари і оголосив, що, якщо я відмовлю, це буде найбільшою образою для нього. Я більше не заперечував, тому що ліки були украй необхідні для племені.

— Добре, — сказав я, — я прийму все це, але якщо ви мені обіцяєте ніколи не називати мене вашим слугою.

— Ніколи, сер! — вигукнув Сміт. — Ніколи, повірте мені!

— А мене? — запитав Стерн.

— І вас, Стерн! Ось вам хрест!.. — І він дійсно перехрестився.

— А чому ви винесли все з моєї хатини? — запитав я плантатора.

— Я не винен, сер, — відповів він. — Ось і Стерн свідок. Як тільки протверезився, головний жрець зібрав чоловік десять тубільців і велів їм перенести все в його хатину. Як ми могли їм перешкодити? Посудіть самі… Він покликав і нас, і ми пішли за ним. Нам нічого не залишалося… Потім він знову напився і всю ніч хропів як свиня. Жахливо, сер, жахливо! Тисячу разів жалію, що зійшов з яхти.

— Неможливий старий, — відгукнувся і капітан. — Він вже знає два англійські слова і все їх повторює: «Коньяк, сигарети, коньяк, сигарети». А потім починає на своїй тарабарській мові: «Пакегі — нанай біля, пакегі — нанай біля». Що це означає?

— Білі люди хороші, — відповів я.

— Жалко, — зітхнув Сміт. — Як ми пояснюватимемося з цими людьми, не знаючи їх мови? Ви повинні приєднатися до нас, сер. Ми повинні неодмінно жити всі разом.

Я відмовився. Я твердо вирішив не переступати порогу хатини головного жерця.

— Ми вже не в його хатині, — сказав плантатор. — Сьогодні вранці головний жрець дав нам окрему хатину.

— А де ваше майно? — запитав я його.

— У хатині головного жерця.

— Невже все залишилося там?

— Все, сер, — зітхнув Сміт. — Цей головний жрець досвідченої розбійник. Він пограбував мене. Ви повинні прийти, сер. Повинні нам допомогти пояснитися з ним. Він повинен мені дати хоч би частину меблів. Я не звик спати на голих нарах і на дерев'яному валу. Ні, сер, запевняю вас. Головний жрець повинен мені дати ліжко. І багато інших речей. Підемо, поговоримо з ним, сер. Дуже вас прошу.

— Підемо, — приєднався і капітан. — Без вас ми пропали. Ви повинні перебратися в нашу хатину.

Я знову відмовився.

— Чому? — запитав мене капітан.

— Тому що ваша хатина знаходиться в селищі Аріки, а у мене є серйозні підстави не жити там. Вважаю за краще залишитися в моїй хатині.

— Дуже вас прошу, сер, — знову змолився Сміт. — Цей проклятий головний жрець повинен мені повернути хоч би найнеобхідніше. Скажіть йому, сер. Я дам і вам дещо з меблів…

— Гаразд, — погодився я. — Я поговорю з Аріки. Але для себе я нічого не хочу. З мене достатньо ліків і рушниці.

Пізніше ми з Боамбо ходили до Аріки і вели з ним довгі переговори. Боамбо був наполегливий. Він наполягав на тому, що б все майно Сміта було роздане всім тубільцям в селищі, щоб кожна сім'я що-небудь та отримала. Аріки довго упирався, але врешті-решт погодився залишити за собою тільки пляшки із спиртними напоями.

З тієї миті як я встановив, що білі листи Аріки є справжнім щоденником Магеллана, я вдень і вночі думав про те, як його врятувати і зберегти для історії. Магелланові не щастило в житті. Та хіба це новина? Багато видатних людей до нього і після нього потерпіли від мракобісся й сваволі правителів, і чимало їх погнило в тюрмах, згоріло на вогнищах інквізиції або було отруєно, повішено чи просто зарізано. Чому ж зла доля переслідує великого мореплавця навіть після смерті? Тепер я думав лише про те, як вирвати щоденник з pyк Арикі. В цій справі міг би мені допомогти Амбо, але я не наважувався звернутися до нього, бо він вірив у надприродну силу білого листя і сподівався після одруження з Канеамеєю проникнути в його таємницю. Коли він стане власником семи поясів мудрості, біле листя розкриє йому потаємні думки людей. У білому листі і в семи поясах він вбачав ту силу, яка дасть йому владу над плем'ям, коли він стане рапуо. І хтозна, можливо, й він зловживатиме цією владою не гірше за самого Арикі.

Ні, юнакові не слід розповідати про свої наміри. До кого ж тоді звернутися? Хто наважиться допомогти мені? Сміт? Але я й Смітові не довіряв. Хіба що тільки Стерн. Він сам хвалився, що завів із старим жерцем велику дружбу, що вони вдвох з плантатором часто заходять до нього додому, та й старик заглядає до них. Так, Стерн міг би викрасти щоденник, але чи зважиться він на такий небезпечний вчинок?

Одного дня я покликав капітана до себе в хатину й відкрив йому таємницю білого листя. Морського вовка це так схвилювало, що на деякий час аж мову відібрало. Щоденник Магеллана! Великого мореплавця! Людини, яка перша здійснила кругосвітну подорож! Це неймовірно! Щоденник будь-що треба врятувати! Будь-що! Навіть ціною життя!.. Правду кажучи, я не сподівався, що Стерн погодиться так швидко. Я знав, що за своє життя капітан виміряв вздовж і впоперек усі моря й океани і тепер прагнув одного: спокійно дожити останні роки. На своєму віку він стрічав немало морських і життєвих бур, але, потрапивши на сушу і збагнувши, що твердий грунт набагато міцніша опора для ніг, ніж хитка палуба, він оддав перевагу вбогій хатині з дерев'яними нарами і тихому спокійному життю. Але глибоко в душі Стерн залишався справжнім моряком, і щоденник Магеллана не міг не схвилювати його.

Послухайте, — збуджено промовив капітан, — те, про що ми тут з вами говорили, треба зберігати в суворій таємниці. Сміт не повинен пронюхати про щоденник Магеллана, бо він враз поцупить його, і тоді шукай вітра в полі. Він зрозуміє, який це скарб, і обов'язково привласнить його, щоб при нагоді продати тому, хто більше заплатить.

— Цілком можливо, капітане.

— Не «можливо», а так воно й є! — хвилювався Стерн. — Я добуду цей щоденник. Не сьогодні-завтра він буде в наших руках.

Його рішучість мене радувала, але я мусив попередити капітана про складність і небезпечність завдання. Як тільки Арикі помітить, що біле листя зникло, він підніме крик на весь острів і звинуватить нас, білих людей, і особливо мене, бо я не раз домагався побачити це листя.

— Не хвилюйтесь, — багатозначно посміхнувся Стерн. — Я підсуну йому якусь іншу книжку, схожу на щоденник, і він нічого не помітить.

— О, та це ж чудова ідея, Стерн! — вигукнув я.

— Їдьмо негайно на яхту, перериємо всю Смітову бібліотеку, — запропонував капітан. — Ви ж знаєте, який він на вигляд, цей щоденник. І ми підберемо щось подібне.

Перевернувши догори дном всю бібліотеку, ми так і не знайшли нічого більш-менш підхожого. Тоді Стерн згадав про журнал яхти. Як відомо, кожен корабель має власний журнал, до якого кілька разів на добу записують місцеперебування судна, час прибуття в який-небудь порт і час відплиття, всі найважливіші події, пошкодження, бурі тощо. Всі журнали такого типу схожі між собою, тому й журнал яхти був схожий на Магелланів. Різні виявилися тільки обкладинки. Магелланова була чорна, а Смітова — зелена.

— Це дрібниця, — махнув рукою Стерн. — Одірвати цю обкладинку й замінити її чорною дуже легко. Неписьменний Арикі ніколи не збагне, що його обдурено.

— Воно-то так, — погодився я. — Але все одно стерегтися не зайве. І жерця, і Сміта.

— В цьому ви можете повністю покластися на старого морського вовка, — посміхнувся Стерн. — Завтра щоденник мого великого колеги буде в наших руках.

Капітан мав такий вигляд, наче комусь погрожував. У цю мить він здавався мені зовсім іншою людиною. Потрапивши на острів Тамбукту, Стерн звик до думки, що вже ніколи не бачити йому рідної Англії і доведеться коротати віку серед тубільців. Ця думка настроювала капітана на особливий лад, який можна назвати одним словом: байдужість. Байдужість до всього, що відбувається довкола. Але, почувши про щоденник Магеллана, він ніби ожив. Я бачив, як спалахнули його очі і, певно, в цю мить в душі моряка зайнялась іскорка, яка, розгорівшись жарким полум'ям, надає людині сили зносити всі невдачі й страждання на шляху до світлої мети. В цю хвилину в душі капітана прокинувся той самий бентежний дух моряка, то все життя штовхав його від океану до океану, від порту до порту. Прощаючись зі мною, він ще раз повторив:

— Щоденник буде наш.

І капітан додержав слова. Рукопис, якому не було ціни, тепер був у наших руках, і ми цілими днями читали його, сховавшись у хащах джунглів. Стерн, який досить вільно володів португальською мовою, був за перекладача. Кожна сторінка розкривала перед нами правду першої в історії людства кругосвітньої подорожі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Подвиги Магеллана. Невдячний король. Заколот іспанських грандів. Потьмарена радість. Непокірливий Силапулапу. Смерть великого мореплавця. Молукські острови. Назад до Іспанії. Острів Тамбукту. Невдалий переворот. Легенда підтверджується.

Біографія Фердінанда Магеллана відома всьому світу. Цей відважний португалець служив звичайним матросом королівського флоту, сім років пробув у Індії, брав участь у численних сутичках з місцевими племенами, а потім воював з марокканцями. Хоробрий мореплавець був тричі поранений і зрештою залишився кривий на одну ногу. А що здобув за свою вірність королю? Жебрацьку пенсію і ненависть начальства.

Будучи майже інвалідом, Магеллан звернувся до короля Мануеля з проханням збільшити йому пенсію хоча б на півкрасадо,[20] щоб не загинути з голоду, проте Мануель категорично відмовив. Тоді Магеллан попросив у короля якоїсь придатної для себе роботи, але король і в цьому відмовив. Після цього Магеллан запитав, чи не заперечуватиме король, — за якого він, Магеллан, ризикував своїм життям в Індії і став калікою у Марокко, — коли його вірний слуга пошукає собі роботи в якійсь іншій державі? Мануель байдуже відповів: ні, звичайно. Його, мовляв, не обходить, де й кому служитиме Магеллан.

Прикро вражений, а можливо, й розлючений байдужістю короля, Магеллан приймає фатальне рішення.

Багато сумних прикладів з біографій визначних людей пам'ятав Магеллан. Не один відважний мандрівник, відкривши нові острови й континенти, поплатився за свою «зухвалість». Христофора Колумба після відкриття Америки було закуто в кайдани й кинуто до в'язниці. Іншого мореплавця, що теж відкрив нові землі, Пісаро, було просто вбито. Мореплавцеві Балбоа, який відкрив Тихий океан, відрубали голову. Васко да Гама, що проклав морський шлях до Індії, був у немилості цілих двадцять два роки. Камоенс, цей визначний португальський поет і мандрівник, який зміряв Індійський океан вздовж і впоперек, після повернення на батьківщину потрапив до брудної ями, яка звалася тюрмою.

Всі ці злочини були добре відомі Магелланові, та він і сам зазнав не мало кривд і несправедливості. Магеллан неодноразово доводив свою вірність батьківщині, але цього не помічали. Тепер, скалічений, він змушений голодувати, в той час як інші, що не мали ніяких заслуг, одержували великі пости й незаслужені нагороди, обжиралися на державних харчах і набивали свої гамани золотом. А від нього всі одцуралися, плюнули в вічі жебрацькою пенсією, відмовили навіть у роботі. Магеллан діяв чесно: попросив справедливості у самого короля, але марно. Що робити? Він ще молодий, не має й тридцяти п'яти років. Правда, кривий на одну ногу, зате сповнений енергії і багатого досвіду мореплавця. Що він мав робити, коли його відштовхнули бездушні вельможі?

Магеллан поїхав до Іспанії й познайомився з людьми, близькими до короля. Минуло кілька тяжких місяців, сповнених надлюдського напруження, перш ніж йому, завдяки залізній волі і багатому досвіду моряка, пощастило переконати царедворців та купців у тому, що є новий шлях до Індії і що він, Магеллан, береться відкрити його. І не тільки до Індії, а й до найбагатших у світі Молукських островів, батьківщини дорогоцінних прянощів.

Ця пропозиція була для іспанських купців, та й для самого Карла І, дуже привабливою. Шлях до Індії відкрито ще в 1497 році мореплавцем Васко да Гамою, «во славу господа бога і португальської корони», як проголосив король Мануель. Але цей шлях був дуже довгий: він огинав усю Африку, проходячи повз мис Доброї Надії. До того ж іспанські кораблі не могли користуватися цим шляхом: Васко да Гама — португалець за походженням, отже й шлях належить Португалії. А якщо Іспанії хочеться східних прянощів, — нехай шукає собі інший шлях. Крім того, Іспанія не мала права на ті землі, бо вони теж відкриті португальцем і належать португальському королю.

В цей час між Іспанією і Португалією спалахнула страшна ворожнеча. Щоб примирити своїх любих дітей, папа римський розділив земну кулю навпіл, так, як розрізують надвоє яблуко, і віддав східну півкулю Португалії, а західну — Іспанії. Таким чином, Португалія, країна з невеликим населенням, одержала від папи півсвіту, її друга половина дісталась Іспанії, хоч населення к пій, треба визнати, було набагато більше.

Отже, до Португалії відійшла вся Африка й Азія разом з Індією та багатими на прянощі й густо населеними островами. А всі інші відкриті й невідкриті землі, в тому числі й Америка, дістались Іспанії. Проте Карл І був незадоволений. Йому все здавалося мало. Він вважав себе ошуканим з боку короля Мануеля. А Мануель теж був невдоволений, він прагнув до світового панування. Обидва королі, одержавши з рук папи всю землю з морями й океанами, з племенами й державами, стали непримиренними ворогами й підстерігали один одного на кожному кроці. Португальські кораблі затримували Іспанські, в якому б місці земної кулі не зіткнулися я ними. Не залишалися в боргу й іспанські кораблі…

І ось у такий саме час до короля Іспанії прийшов капітан португальського флоту і сміливо заявив, що він довгі роки борознив уздовж і впоперек східні моря, дуже добре знає Індію і всі острови Індійського океану і — найцікавіше — знає таємницю: велика земля, відкрита Христофором Колумбом у 1492 році і названа Західною Індією, яка тягнеться — так усі думають — від Північного до Південного полюса, не є перешкодою для кораблів. Ця величезна суша перетинається протокою, позначеною на одній дуже старій карті, яку знає тільки він, Магеллан. Цією протокою іспанські кораблі зможуть проходити з Атлантичного до Тихого океану, де лежать найбагатші в світі Молукські острови. А через те, що ніхто не може довести, в якій півкулі: чи в східній, португальській, чи в західній, іспанській, розташовані ці острови, то й належатимуть вони тому, хто ними заволодіє. Магеллан готовий відкрити невідому протоку й дістатися Молукських островів. І, щоб не бути голослівним, мореплавець показав карту Америки, на якій було позначено цю протоку.

Його бурхлива енергія, досвід моряка і багатства Молукських островів, мабуть, були досить переконливими аргументами: Карл І дав Магеллану все необхідне для небезпечної подорожі в безвість.

П'ять кораблів готові до відплиття. Це «Сан-Антоніо», водотоннажністю 120 тонн, «Тринідад» — 110 тонн, «Консепсіон» — 90, «Вікторія» — 85 і «Сант-Яго» — 75 тонн. Маючи на увазі, що сучасні баржі не бувають водотоннажністю менше 250 тонн (до того ж вони обладнані моторами), можна собі уявити, якою небезпечною була подорож на таких маленьких кораблях-парусниках.

10 серпня 1519 року кораблі Магеллана залишили порт міста Севільї і спустилися по річці Гвадалквівір вниз до порту Сан-Лукар, розташованого на Атлантичному океані. Закінчивши останні приготування, 20 серпня невеличка флотилія Магеллана вирушає в путь і бере курс прямо на південь.

Тут, у відкритому морі, виявляється підступність іспанського офіцера Хуана де. Картагени, якого Карл І призначив своїм представником у флотилії і потай надав йому майже рівних з Магелланом прав. Потроху справа доходить до того, що він відмовляється звітувати перед Магелланом, присилаючи замість себе свого підлеглого, і навіть починає вимагати, щоб Магеллан сам звітував перед ним: чому кораблі від самої Іспанії не взяли курс на захід, а протягом двох тижнів пливли вздовж африканського берега аж до Сієри Леоне?

Взагалі Картагена тримався не тільки як рівний, а навіть як вищий за рангом. Енергійний і владний адмірал не зносив непокірливості. Він негайно арештував Картагену і передав його під слово честі іспанським капітанам з наказом не звільняти до нового розпорядження.

Кораблі дістаються до затоки Ріо-де-Жанейро і обстежують гирло великої річки Ла-Плати. Магеллан вважає, що це та сама протока, але незабаром помічає свою помилку і знову бере курс на південь. Він обстежує ще три затоки південної Америки: Сан-Матіас, Бая-де-Лос-Патос та Бая-де-Лос-Требахос, але даремно — протоки немає. Кораблі пливуть усе далі на південь, у холодні води. Біля 50° південної широти часто трапляються великі крижини. Де ж та протока? Магеллан обіцяв довести кораблі до теплих Молукських островів, а куди веде? В Південний Льодовитий океан? Незадоволення серед офіцерів зростає. Матроси, здебільшого іспанці, теж починають нарікати. І тільки Магеллан мовчить, весь час мовчить.

Але, про всяк випадок, він все-таки усуває капітана корабля «Сан-Антоніо» Антоніо де Кока і призначає на його місце свого племінника Мескіту. Тоді змовники вирішують виступити відкрито проти Магеллана. Гаспар де Кесада, Хуан де Картагена і Антоніо де Кока разом з десятьма матросами-іспанцями проникають вночі на «Сан-Антоніо» і, захопивши судно, заарештовують Мескіту. Незабаром три з п'яти кораблів потрапляють до рук заколотників. У Магеллана залишилося тільки два: «Тринідад» і «Сант-Яго», капітан якого, Хуан Серано, був давнім другом Магеллана і не зрадив йому.

Два проти трьох. У стані заколотників чотири капітани: Хуан де Картагена, Гаспар де Кесада, Антоніо де Кока і Луїс де Мендоса, всі — іспанські гранди.

Слід згадати ще про одного іспанського офіцера, Себастьяна де Кано, який після смерті Магеллана гратиме першу роль. В заколоті його роль невелика, і хоч він і бере в ньому участь, проте намагається залишатись у тіні: адже заколот може й не увінчатись успіхом.

Але Магеллан і не збирається складати зброї. Він одважується на дуже сміливий і не менш ризикований крок: посилає на «Вікторію» суддю Гомеса де Еспаносу на чолі п'яти вірних матросів із завданням роззброїти екіпаж. Шестеро проти шістдесяти заколотників разом з капітаном Луїсом де Мендоса!

Суддя де Еспаноса підіймається на палубу «Вікторії» і зачитує капітанові лист Магеллана, з якому той запрошував його до себе на переговори. Луїс де Мендоса іронічно посміхається:

«На корабель Магеллана? Щоб він заарештував, як Хуана де Картагена? Цей португалець вражає своєю наївністю…»

Поки Луїс де Мендоса розмірковує, Гомес де Еспаноса вихоплює з-під плата кинджал і загороджує його в горло заколотникові. Вихоплюють кинджали й інші п'ять матросів. Ошелешений екіпаж «Вікторії» паралізовано.

Все це відбувається так швидко й несподівано, що не встигли офіцери й матроси опам'ятатись, як судно повернуло до флагманського корабля…

Отже, в руках у Магеллана вже три судна: «Тринідад», «Сант-Яго» і «Вікторія». Інші два відмовляються підкоритися.

Всі ці події розгортаються в затоці Сан-Хуліан. Своїми трьома кораблями Магеллан закриває вихід із затоки. Заколотники не можуть втекти у відкрите море. Перед ними два шляхи: або взятися до зброї, або ж здатися. Марно розмахують непокірні капітани шаблями; матроси не можуть або й зовсім відмовляються битися з кораблями Магеллана. І коли на «Консепсіон» і «Сан-Антоніо» піднімаються прибічники Магеллана, ніхто не чинить опору. За кілька годин заколот ліквідовано, а зрадників-офіцерів закуто в кайдани.

Лише один з них — Гаспар де Кесада — вихопив меч і смертельно поранив вірного Магелланового кормчого Елоріяга. Адмірал виголошує Гаспару де Кесада смертний вирок і доручає його ж ад'ютантові, Луїсу де Муліно, який теж брав участь у заколоті, щоб спокутувати провину, відрубати голову своєму капітанові. Вирок було виконано на патагонському березі.

Ще одного запеклого бунтівника треба покарати: Хуана де Картагену, який подав сигнал до бунту. І Магеллан приймає рішення: залишити Хуана де Картагену на березі, а разом з ним і одного священика, який теж підбурював матросів. Кораблі знімаються з якорів, і ніхто не знає про долю цих двох заколотників.

Але ось налітає страшенна буря, і флотилія зазнає нового удару: один з кораблів іде на дно.

Ще кілька місяців кораблі не можуть залишити затоку Сан-Хуліан, закуту кригою. А коли нарешті настає весна і відремонтовані судна готові знятися з якоря, моряки зустрічають на березі велетенську людину з пофарбованим обличчям і довгим волоссям, одягнену в шкури і прикрашену пір'ям. Людина настільки висока, що матроси ледве дістають їй до пояса. За цим велетнем з'являється ще кілька таких, як і він, чоловіків і жінок. У них були страшенно довгі ноги, і мандрівники прозвали їх патагонцями, а землю — Патагонією.[21]

26 серпня всі чотири кораблі нарешті знімаються з якорів. А 21 жовтня Магеллан відмічає в своєму щоденнику: «Під'їжджаємо до високих білих скель, розкиданих на всьому просторі океану. Між ними відкривається велика затока. Вдалині височать гори, вкриті снігом».

Магеллану й на думку не спадає, що це зовсім не затока, а та сама протока, яку він шукає ось уже рівно тринадцять місяців. Він висилає вперед два кораблі: «Консепсіон» і «Сан-Антоніо». За п'ять днів вони мають повернутися до гирла річки, яка поблизу впадає в море.

І кораблі справді повертаються на п'ятий день, урочисто стріляючи з усіх гармат. Капітани обох кораблів запевняють, що це і є та протока, яка виведе їх у Тихий океан.

Найщасливіша хвилина в житті Магеллана: нарешті, ось вона, та протока, що з'єднує два океани!

З того часу ця протока зветься Магеллановою.

Кораблі тріумфально вирушають через протоку. Але коли, докладно обстеживши протоку, вони збираються на той бік, один з кораблів не з'являється. Це — «Сан-Антоніо», найбільший і найкращий корабель, з великими запасами продуктів.

Магеллан збентежений. Він викликає до себе астролога Андреса де Сан-Мартіна, який супроводить його, і наказує скласти по зірках гороскоп і узнати, де знаходиться «Сан-Антоніо». В ті часи навіть найосвіченіші люди вірили в гороскопію — «науку» ворожіння по зірках.

Астролог Андрес раптом згадав, що колись один з іспанських офіцерів, Естеваон Гомес, на засіданні військової ради наполягав повернути назад до Іспанії. Тепер цей офіцер був на тому кораблі, що зник. І астролог угадує — вперше і востаннє в житті: «Сан-Антоніо» втік до Іспанії.

У Магеллана лишається три судна. На них він вирушає в Тихий океан, цю безмежну водяну пустелю. Цілих сто шість днів пливуть мандрівники, не зустрічаючи на своєму шляху жодного острова, якщо не говорити про кілька голих безводних скель. Багато моряків помирає від голоду й спраги. Тільки 6 березня 1521 року «Тринідад», «Консепсіон» і «Вікторія» наближаються до групи невідомих островів.

Вони збираються зійти на берег, щоб утолити голод і спрагу, але остров'яни випереджають їх: нап'явши на щогли паруси з пальмового листя, до кораблів уже мчать прудкі маленькі «кану». Тубільці, голі й наївні діти природи, миттю залазять на кораблі і забирають усе, що їм попаде під руки. Особливо їх приваблюють блискучі металеві речі. Потім з неменшим галасом, веселі й задоволені, вони залишають кораблі. Хіба вони розуміють, що вчинили злочин, пограбували кораблі? Адже в їхній мові навіть слів таких немає. Магеллан називає ці острови Ландронськими — островами злодіїв.

Ця назва несправедлива, бо брязкальця, які тубільці позатикали собі в волосся, — дрібниця в порівнянні з наміром короля захопити руками Магеллана всі не відкриті досі острови разом з людьми і всіма багатствами. Тепер ці острови називаються Маріанськими.

17 березня 1521 року Магеллан кидає якір біля Масави — одного з островів Філіппінського архіпелагу.

Вождь племені — Каламбу — зустрічає гостей дуже привітно. За кілька днів Магеллан відвідує острів Себу, розташований на 124° східної довготи і на 10° південної широти. Вождь цього острова Хумабон вітає Магеллана, мов рідного брата. Гостинні тубільці не знають, як догодити своїм білим гостям. Ці наївні діти природи досі й не підозрівали, що на світі існують інші острови, крім їхнього, а тим більше, що існують білі люди.

Але безмежна радість Магеллана швидко потьмарюється. І причина того — маленький островок неподалік од Себу. Островок носить назву Макатан, а його вождя звуть Силапулапу. Людина з таким кумедним ім'ям виявляється гордою й неприступною. Коли кілька Магелланових матросів сходять на берег, остров'яни стрічають їх дуже вороже. Вони не захоплюються ні їхньою білою шкірою, ні блискучим намистом, ні дивними дзеркальцями, в яких можна побачити своє обличчя. Навпаки: тубільці тримають луки напоготові, і матроси змушені відступити.

Магеллан вирішує провчити зухвалого Силапулапу на науку іншим вождям цих чудових островів. Хай знають, що білі люди не люблять цяцькатися з непокірними. Як він зважився, цей кумедний Силапулапу, прогнати його матросів з острова!? Якщо нахабу не покарати, його приклад можуть наслідувати й інші, тоді іспанському королю нехай і не сняться дивні квітучі острови. Навіть благословення самого папи римського йому не допоможе.

І все-таки Магелланові не хочеться проливати крові. Він посилає до Силапулапу свого раба Енріке з пропозицією прийняти протекторат іспанського короля і стати його васалом. А ні — то матроси переб'ють стрілами, які випускають грім, усіх непокірних.

Силапулапу гордо відповів:

— Що ж, у нас теж є стріли. Хоч і не такі, як у білих людей, хоч і не випускають грому й блискавки, але вони обсмалені на полум'ї, і кожен, хто ступить на острів Макатан, живим звідси не повернеться.

Яка зухвалість по відношенню до людей, що грізними мушкетами та бомбардами сіють смерть на своєму шляху! Цього нахабу Силапулапу слід провчити.

Магеллан, стійкий і загартований у штормах мореплавець, який не зносив найменшої непокори, наказує шістдесяти матросам одягти кольчуги й приготуватися до бою. Сам сідає в маленький човник і веде своїх бійців на приступ острова Макатан. І тут, на цьому острові, найвидатніший мореплавець Ренессанса знаходить свою смерть.

Битву, в якій він загинув, картинно змалював Пігафетта:

«Ми повилазили з човнів, — пише Пігафетта. — Вода сягала до пояса, а до берега ще лишалося не менше двох пострілів з лука. Гострі підводні рифи не дозволяли човнам рухатися далі. На березі стояло щонайменше п'ятсот тубільців, розділених на три загони. Коли ми підійшли ближче, вони з жахливими криками посунули на нас. Один загін напав з фронту, два з флангів. Наш капітан розділив матросів на дві групи. Вони півгодини стріляли з мушкетів, і бомбард, не виходячи з човнів, але нічого не могли заподіяти тубільцям, бо з такої відстані кулі не пробивали дерев'яних щитів, а коли якась і проникала крізь дошку, то в кращому випадку легко ранила ворога в руку.

Тоді капітан вигукнув, щоб припинили стрілянину, але його ніхто не чув. А тубільці, помітивши, що наші постріли не завдають їм ніякої шкоди, не відступали. Галас у їхньому стані ставав дедалі дужчим, вони стрибали в усі боки, уникаючи пострілів, підбігали до нас, прикрившись щитом, і закидали нас обпаленими на вогні списами, стрілами, камінням та мулом. У декого на списах були залізні наконечники. Ми ледве встигали оборонятися.

Щоб налякати якось тубільців, капітан послав двох матросів підпалити їхні оселі. Але це тільки дужче розлютило їх. Кілька чоловік щодуху помчали до селища, де вже зайнялось хатин з двадцять чи тридцять, і повбивали наших матросів. А решта навалом посунула на нас. Збагнувши, що наші тіла вкриті бронею, а ноги беззахисні, вони почали цілитися в ноги.

Капітанові пробили литку отруєною стрілою, він дав наказ повільно відступати. Почувши це, майже всі кинулися до човнів, збиваючи один одного з ніг. Біля капітана лишилося не більше семи-восьми матросів. Списи та каміння сипалися на нас градом, і ми більше триматися не могли. Бомбарди нам не допомагали, бо мілина не підпускала човни до берега. Тепер ми хотіли якомога швидше вибратися з острова, і крок за кроком відступали від берета.

Ми вже відійшли в море на цілий постріл, але тубільці весь час переслідували нас, підбирали кинуті раніше списи і кидали їх знову й знову.

Підійшовши ближче, вони впізнали нашого капітана і почали цілитися в нього. Двічі збили з голови шолом, але він, як хоробрий рицар, залишався на своєму посту, не відступаючи ні на крок. Ми билися пліч-о-пліч, аж доки одна стріла не злучила йому прямо в обличчя. В приступі гніву капітан простромив списом груди того, що вистрілив, але списа витягти так і не встиг. Тоді він взявся за меч, та не витяг його й до середини, як ворожий спис простромив йому праву руку. Помітивши це, дикуни зграєю налетіли на капітана. За мить тіло нашого командира було простромлене безліччю списів і ножів. Так вороги відняли життя у нашого дзеркала, нашого світила, нашої втіхи, нашого вождя».

Отже, трагічна смерть не дала Магелланові дістатися до конечної мети своєї подорожі — Молукських островів.

Капітани посилають до Силапулапу парламентарів, щоб він за привабливі дзвіночки і різнобарвні хустки віддав їм тіло Магеллана, але гордого вождя нічим не можна підкупити. Силапулапу відповідає, що тіло вбитого — його трофей, і він його не продасть.

Так ніхто й не знає, що сталося з нещасним трупом: чи тубільці його залишили на розтерзання хижакам, чи, може, з'їли під звуки дерев'яних бубнів, — історія ніколи про це не дізнається…

Про те, що сталося далі, нам розповідають Пігафетта й інші матроси, яким пощастило повернутися до Іспанії. Про це говорить і матрос-англієць Джон Джігерс, щоденник якого був у мене в руках разом з щоденником Магеллана.

Ось його розповідь.

Вождь острова Себу, смиренний Хумабон, якого навернули до християнської віри і який з радістю прийняв ім'я іспанського короля (Магеллан охрестив його Карлом-Хумабоиом), побачивши, що білі люди не такі вже й страшні і непереможні, як він думав раніше, підіймає повстання і проганяє Магелланових матросів з острова. При цьому загинули двадцять чотири чоловіки, серед них капітани Франціск Сераон і Дуарте Барбоса.

Загинув у цьому бою і астролог Андрес де Сан-Мартін. Про нього Джон Джігерс не без іронії говорить, що цього разу гороскоп підвів астролога.

Всі три кораблі знімаються з якорів і поспішають залишити острів Себу. Понад два роки тому мореплавці вирушили з Іспанії на п'яти кораблях, і екіпаж тоді становив 265 душ, а тепер залишилося всього 115 — дуже мало для того, щоб обслуговувати три кораблі. Тому виникає думка, чи не краще пожертвувати одним судном. Але яким саме? Звичайно, «Консепсіоном». Цей корабель уже давно пропускає воду, і хтозна, чи зможе витримати урагани Індійського океану.

Діставшись острова Бохол, розташованого поблизу Себу, матроси переносять з «Консепсіона» на «Тринідад» і «Вікторію» все, що мало якусь ціну і могло знадобитися, спалюють приречене судно і знову беруть курс на південь, минаючи безліч великих і маленьких островів.

Тепер моряки Магеллана перетворюються на піратів, грабуючи на своєму шляху стрічні судна.

6 листопада 1521 року вони побачили високі сині гори. В своєму щоденнику Джон Джігерс пише:

«Полонений, якого ми взяли з собою, сказав, що це — Молукські острови. Ми щиро хвалили бога і, щоб відзначити свою радість, дали залп з усіх гармат. Нехай нікого не дивує, що ми були такі щасливі: адже ми 27 місяців без двох днів шукали цей архіпелаг, блукаючи в цих широтах поміж безліччю інших островів».

28 листопада вони кидають якір біля Тідора — одного з островів Молукського архіпелагу. У щоденнику Джігерса написано:

«Що можна сказати про ці острови? Тут так просто й хороше, тут панує спокій, затишок, ростуть прянощі. І, можливо, найкраще — це мир, який, на жаль, залишив наші землі, бо люди стали нехорошими й злими. Тут, мабуть, його останній притулок».

Вождь острова Тідора, якого іспанці охрестили Альманзором, прибуває до них у носилках і привітно зустрічає гостей. Піднявшись на один з двох кораблів, він затикає ніс: не зносить запаху кухні і людей. Альманзор звертається до стомлених матросів:

«Сходьте на берег і відпочивайте, користуйтесь усіма благами землі. Після такого тривалого блукання по морях, після стількох пережитих знегод ви заслужили на це. Освіжіть свої тіла і почувайте себе у нас так, ніби ви в країні вашого господаря».

Ця люб'язність, хоч як вона прикрашена Джігерсом, звучить для іспанців пересторогою. Альманзор недвозначно нагадує їм, що господар тут все-таки він. І справді, іспанцям дано повну волю вимінювати для себе все, що їм необхідно для далекого плавання., Вони навіть останню сорочку знімають, щоб обміняти її на прянощі та дорогих райських птахів. Жадоба до наживи, яка не залишала їх ніколи, з особливою силою розпалюється тепер, коли вони нарешті досягли своєї мети і скоро мають вирушити знову до Іспанії.

А дехто, зачарований красою острова, його багатствами та гостинністю миролюбних тубільців, виявляє бажання залишитися тут назавжди. І справді, навіщо пускатися знову в небезпечну путь, коли тут так спокійно, так приємно жити? Навіщо знову ставити своє життя на карту, коли щедра земля острова майже не вимагає праці, а населення зустрічає їх з таким захопленням?

Перед відплиттям з цієї обітованої землі іспанці раптом помічають, що «Тринідад» уже досить пошкоджений і не витримає далекого плавання. Багатьом матросам це було на руку. П'ятдесят з них залишаються на острові Тідорі, «доки полагодять судно», а «Вікторія» знімається з якоря і з рештою екіпажу — 47 матросів і кілька офіцерів — вирушає на захід.

Минаючи великий острів Целебес, Яванське море й Зондську протоку, «Вікторія» поміж островами Ява та Суматра виходить в Індійський океан. Тут судно повертає на південний захід, щоб обігнути Африку. Та не так легко дістатися до цього жаркого материка. Від Яви до миса Доброї Надії 9700 кілометрів — величезний водяний шлях, для подолання якого навіть при попутному вітрі потрібно багато тижнів. Але, як відомо, в Індійському океані часто дмуть мусони — з холодних просторів Антарктики на північний схід.

Цей майже зустрічний вітер уповільнює рух «Вікторії». Матроси впадають у розпач, і коли перед ними виникає невідомий острів, вони, зрадівши, кидають якір у затоці й сходять на берег.

Тубільці називають свій острів Тамбукту. Цілий місяць живуть моряки на острові, відпочивають, набираються сили, а коли подув попутний вітер, вирушають далі, до Південної Африки.

Тут сталася маленька людська драма: десятеро матросів відмовляються їхати і залишаються на острові назавжди. Ніякі нагадування «про обов'язок і присягу іспанському королю» не допомагають, і «Вікторія» знімається з якоря без них. На судні лишається всього 37 моряків. Для обслуговування корабля цього зовсім мало. Після довгих поневірянь «Вікторія» кидає якір в одному з португальських портів на африканському побережжі, щоб поповнити запаси продуктів та прісної води.

Іспанці брешуть португальцям, буцімто пливуть з Західної Індії (так тоді називали Америку), але брехню розкрито завдяки прянощам, які в Америці не ростуть. «Вікторія» тікає, ледве уникнувши полону, але на березі лишається кілька чоловік, яким ніколи вже не бачити рідних берегів. Решта матросів повертаються на батьківщину обірвані, змучені, але горді своїм подвигом, своєю сміливістю й самовідданістю, величезною користю, яку принесли людству.

А екіпажеві «Тринідада» випадає найтяжча доля. Матроси вирушили через Тихий океан до Панамського перешийка, що належав тоді Іспанії, але так і не дійшли до нього. Проблукавши в відкритому морі цілих шість місяців, повернулись назад до Молукських островів. Тут вони застають португальців, які обеззброюють їх і кидають до в'язниці. Через деякий час, залишивши на островах чотирьох полонених, португальці вивозять іспанських моряків до Португальської Індії, де вони один за одним помирають від злиднів. Лише одному бідоласі щастить утекти, і після багатьох пригод та поневірянь він повертається до Іспанії.

По щоденнику Джона Джігерса я простежив за долею тих десяти моряків, що залишилися на острові Тамбукту. Як розповідає і легенда, вони одружилися з дівчатами з племені занго і мирно жили з тубільцями. Багато сторінок щоденника Джігерса присвячено радісному життю моряків і самим тубільцям, які любили їх і поважали. Але гаряча кров штовхнула їх на злочин. Вони вирішили повалити вождя племені — Пакуо, підкорити собі плем'я занго, а потім і весь острів.

І справді, спочатку моряки мали успіх: вони схопили Пакуо і замкнули в якійсь хатині і вождем проголосили одного з своїх офіцерів, Серандоса.

Злякавшись вогнепальної зброї іспанців, плем'я спочатку підкорилось, але потім вступило в союз з іншими племенами, і на острові спалахнула кровопролитна війна. У іспанців кінчився порох, дехто з них загинув, а решті прив'язали до ніг по каменюці і втопили в океані. Тільки Джону Джігерсу пощастило втекти у джунглі.

Що сталося з ним далі — ніхто сказати не може. Із записів у щоденнику теж важко було що-небудь зрозуміти, хоч я й не проминув жодного рядка, а кінець запам'ятав дослівно. Ось він:

«5 листопада 1523 року. Діється щось жахливе! П'ятеро наших убито, а інших чотирьох схопили живими, прив'язали їм до ніг каміння й потопили в океані. Тільки мені пощастило втекти. Тепер я зовсім один, як палець. Блукаю по джунглях без зброї, без вогню, без одягу… Ночую на деревах, наче мавпа, їм дикі плоди. І чому ми не жили спокійно, навіщо було скидати вождя? Певно, це лукавий штовхнув нас на такий злочин, щоб занапастити наші душі. Правда була на боці племені, воно захищалося. Плем'я всиновило нас, прийняло до своєї сім'ї, а ми чим віддячили?»

Невідомо, чому Джігерс не записував далі і як кінчився його життєвий шлях. Відомо лише одне: легенда про моряків Магеллана не вигадана. Вони справді жили на острові Тамбукту. Безперечним фактом було й те, що Магелланів щоденник не знищено, як вважають історики. Він опинився в моїх руках, і я дав собі слово будь-що зберегти його для людства.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Велике полювання. Амбо помиляється. «Хочу тебе вбити!» Чим інколи може кінчитися дуель.

Якось уранці до мене зайшов Боамбо і ще знадвору загукав:

— Вставай, Андо! Мерщій! Сьогодні день великого полювання!

День великого полювання для тубільців — справжнє свято. До нього готуються заздалегідь, як у нас, наприклад, до сівби чи до жнив. Чоловіки виготовляють нові списи й стріли, натягають тятиви луків, а жінки плетуть з лика нові торби й лагодять старі голками з риб'ячих кісток.

Боамбо теж готувався. Протягом кількох днів. я навчав його стріляти з гвинтівки. Спочатку постріли лякали вождя, але згодом він звик і радів, мов дитина, показуючи мені пробоїни в деревах, зроблені його кулями.

Навчалися стріляти й інші мисливці, які одержали гвинтівки чи двостволки. Серед них був і син вождя. Останнім часом у нього з капітаном Стерном зав'язалася міцна дружба, і часто можна було бачити, як вони вранці йдуть удвох на полювання. Інколи їхні постріли лунали зовсім близько й лякали дітвору.

Якось Стерн похвалився мені, що Амбо навчився чудово стріляти. Коли я запитав, чому вони не беруть і мене з собою, капітан тільки плечима знизав. Але потім таки признався, що Амбо не хоче зустрічатися зі мною.

Я й раніше це помічав, і навіть коли нам доводилося стикатись на стежці, він вітався зі мною ледь помітним кивком голови й поспішав далі:

«Чому він дметься? — думав я, риючись у пам'яті. — Чи не образив я його, сам того не помічаючи?»

Ні, нічим я не міг образити його. В усьому винен Арикі. Клятий жрець стояв між нами непорушною стіною. Тільки чому Амбо слухає його?

— Чуєш бурум? Люди вже збираються, — перервав мої думки Боамбо. — Ну, ходімо!

— Зайди викуримо по люльці тютюну, доки я лаштуватимусь, — запросив я вождя, відчинивши двері.

Боамбо ввійшов, закинувши гвинтівку за плече, підперезаний поверх своїх барвистих поясів ще й патронташем. Він був збуджений, і в голосі його відчувалася твердість і мужність.

Я вмився і одягнув мисливський костюм, який мені подарував Сміт. Збагнувши нарешті, що не зможе втримати свого майна, плантатор став надзвичайно щедрим: крім мисливського костюма й нових чобіт, він подарував мені ще й голландську пінкову люльку.

Я вже зовсім зібрався, коли прийшов і сам містер Сміт, теж у новому мисливському костюмі, шеврових чоботях, з напужиною пір'їною на зеленому капелюсі. За плечима на новому ремінці висіла гвинтівка.

— Ви теж на полювання? — запитав я.

— А чому мені не піти? — здивовано глянув на мене Сміт. — Вже й так остогидло цілими днями вилежуватись у холодку.

— Невже? — посміхнувся я. — А ви пам'ятаєте, що я вам колись казав?

— Що ж ви таке казали?

— А те, що тубільці йдуть на роботу залюбки, бо без праці життя перетворилося б на пекло.

— По-перше, мисливство не праця, а розвага, — заперечив Сміт, — а по-друге, навіщо нам знову сперечатися? Та й настрою хорошого псувати не варто.

Він і справді був у доброму гуморі і до самого майдану безтурботно щось насвистував і жартував.

— Чудний пакегі, — шепнув мені Боамбо. — Пам'ятаєш, ти якось казав мені, що в своїй країні його вважали дуже сильною людиною. Цс правда?

Я ствердно кивнув головою.

— Коли так, то в його країні люди зовсім нікчемні.

Зінга нещодавно казала мені те саме. Отже, її батько також робив висновок про людську силу, дивлячись на 'язи, а не на багатство.

Люди з усіх кутків села прийшли на майдан. Лунали збуджені голоси, кожен поспішав, тільки старі та діти сумно стояли збоку, шкодуючи, що не можуть узяти участі в такому великому святі.

Коли мисливці зібралися, Боамбо вийшов уперед, змахнув рукою, і всі, розтягнувшись довгою низкою, пішли до лісу. За мисливцями йшли жінки, перекинувши через плечі торбини, повні таро, ямсу, бананів, посуду.

Стежка вела все глибше й глибше в ліс. Тут дерева були ще товщі й вищі, переплетені густою сіткою ліан. Ліани пообкручували стовбури й гілля до самих вершин, звідти перекидалися на інші дерева або звисали до землі. Це були справжні джунглі. Кілька разів нам довелось переходити вбрід холодний прозорий струмок, що змійкою звивався на нашому шляху. Довкола нависла парка півтемрява, хоч день був сонячний. На листі рясно блищала роса. Високо над нашими головами з гілки на гілку стрибали прудкі гібони. Неприємно верещали зелені й жовті папуги, але тубільці не звертали на них уваги.

На вершину гори ми дісталися тільки ополудні. Над нами знову з'явилось яскраве сонце, і спека стала нестерпною. Мисливці сіли у холодку під деревами перепочити й підкріпитися. З високої верховини відкривалася на півночі велична панорама океану, а на півдні зеленіла широка долина, перетята навпіл повноводою річкою. Тубільці називали її Коломоною, що зангською мовою означало «спокійна й велична». Вона й справді була така. Витікаючи десь на західному кінці острова, Коломона вбирала в себе багато струмків і струмочків, що збігали з навколишніх схилів, і неподалік од Каліо впадала в океан. Вздовж обох берегів, порослих густою зеленню, не видно було жодного селища. Очевидно, долина була незаселена.

— Райська долина, сер! — вигукнув Сміт.

його захоплення здивувало мене. Я думав, що плантатор уже давно втратив чуття прекрасного. Але, наче навмисне для того, щоб розвіяти мої сумніви, він раптом додав:

— Ви знаєте, сер, яку тут плантацію можна було б розбити! Аби оце зараз хоч десяток тракторів!..

– І сотню рабів, — вставив я, але плантатор, захоплений своїми думками, не почув.

— Не одну сотню гектарів можна відвести під сади, — мріяв Сміт, — і не менше — під цукрову тростину. А ще коли б і труби цукроварні задиміли… Ех! У мене аж мороз поза шкірою ходить, як гляну, яке тут багатство пропадає даремно. Візьміть хоч би оці водоспади. Скільки енергії приховано в них, скільки лісопилок і деревообробних фабрик могли б вони приводити в рух!..

— А кому належатимуть плантації та фабрики? — запитав я.

— Звичайно, тому, чиї будуть машини, — відповів Сміт.

— А що тоді буде з тубільцями? Нахмурившись, плантатор махнув рукою:

— Не турбуйтесь, кожен з ваших тубільців матиме все необхідне. Кілька бананів і таро щодня — цього з них цілком досить.

— А все інше, перетворившись у золотий струмок, потече до сейфів містера Сміта, чи не так?

— Ви завжди доскіпуєтесь до кінцевих наслідків, — докорив мені плантатор. — Ну, гаразд, будемо говорити про цей самий золотий струмок. Чому б мені або комусь іншому не скористатися з цього, якщо у тубільців не вистачає на це глузду? Ви тільки уявіть собі, яке тут може рости какао, кава, який запашний чай! А тикове дерево в будівництві не має собі рівних. Або візьміть кокосові пальми, про які ніхто не піклується. На них гронами звисають мільйони фунтів стерлінгів, і якщо комусь пощастить їх зірвати, він зробить людству велику послугу, запевняю вас.

— Чому «комусь», а не «всім»? — запитав я.

— А хто це такі «всі», сер? Чи не дикуни, бува? Так вони ж нічого не вміють робити, ви ж самі бачите.

— Навчаться, не турбуйтесь.

— Водити трактори? Не смішіть мене, сер.

— Не тільки трактори, а й літаки. Ви бачите, чого добилися внуки російських кріпаків? Вони перетворили свою землю в квітучий сад…

— Я вас розумію, — перебив мене Сміт. — Ви натякаєте на соціалізм.

— Не натякаю, а кажу відверто. Тільки соціалізм може перетворити цей острів у квітучий сад, де всі працюватимуть для загального добра.

Сміт встав і, глянувши на мене звисока, процідив крізь зуби:

— Фанатик!..

І перейшов під інше дерево.

«Вовк линяє, але норову свого не міняє», — подумав я. Привал кінчився, і наш караван рушив далі. Тепер стежка весь час кружляла на полонині. Тут було багато галявин, укритих високою травою аланг-аланг, траплялися і товсті крислаті дерева, листя яких під час посушливих зимових місяців опадає. Стрімкі південні схили, на яких погано затримується вода, поросли ксерофітними лісами, місцями непрохідними через гущавину та гострі шпильки. Ми б і не змогли продертися крізь цю стіну з колючого дроту, якби тубільці заздалегідь не поробили в ній просіки. І, наче навмисне для того, щоб прикрасити цю колючу стіну, обабіч просіки здіймалися високі стрункі дерева з розложистими кронами, які весною вкриваються строкатою ковдрою рожевого, жовтого й червоного цвіту.

Стежка повернула круто праворуч, і ми почали спускатися південним схилом. Тут ліс був не такий густий, як на північному схилі, Інколи доводилося переходити через глибокі прірви або під навислими скелями. На одній стрімкій скелі над глибокою безоднею я побачив Зінгу з Канеамеєю. У мене аж дух захопило.

– Іди до нас! — гукнула до мене Зінга.

Я швидко повернувся стежкою назад і подерся до них.

— Не схиляйтесь над прірвою, упадете! — схопив я дівчат за руки й потягнув їх далі.

Вони розповіли мені, що здаля помітили Амбо і залізли сюди, сподіваючись побачити, куди він подався, але юнак зник.

— Ховається від нас, — сумно промовила Канеамея.

Вона була чимось стурбована, неуважно відповідала на мої запитання і раз у раз озиралася на всі боки, певно, виглядала Амбо. А Зінга, навпаки, була весела, але стримувалась і рідко сміялася вголос, наче боялась образити свою сумну подругу.

Я по-своєму пояснював таку різницю в настроях дівчат. Хоч Зінга й не знала про нашу зустріч з Канеамеєю тієї буремної ночі, але вона помітила холодне ставлення Канеамеї до мене, і, мабуть, це й радувало дочку вождя. А в Канеамеї були причини сердитись. Я й справді образив дівчину. Вона принесла мені біле листя старого Арикі, а я, не здогадуючись про справжню причину такого пізнього візиту, боявся наговору і поспішив вирядити її додому.

Ми втрьох почали спускатися стежкою вниз. Караван був уже далеко, і ми мусили його наздоганяти. Канеамея йшла мовчки, нахиливши голову. Вона явно уникала дивитись на мене, а Зінга часто повертала до мене голову і посміхалася. На стрімкому спуску ліана, за яку я тримався, обірвалась, і я шкереберть покотився вниз. Зінга так голосно реготала, що сполохані пташки закружляли у нас над головою.

Надвечір караван зупинився на березі Коломони. Чоловіки наловили риби, а жінки розвели вогонь і приготували вечерю. Юшка з свіжої риби та м'які перепічки з тіста хлібного дерева після важкої дороги здавались особливо смачними.

Після вечері Боамбо змахнув рукою, і бурум загримів гучно й урочисто, мов перед атакою. Мисливці, озброєні списами та луками, з'юрмилися навколо вождя. Боамбо знову підняв руку, і бурум замовк. Настала повна тиша. Мисливці мовчки чекали, що скаже вождь. А він, ставши на великий камінь і окинувши всіх орлиним поглядом, почав свою промову. Хто цього разу буде долахо (першим мисливцем)? Той, хто наздожене кро-кро і влучить його в серце. В нагороду ім'я мисливця буде відзначено, і він одержить роги забитої тварини, звичайно, без права носити їх як прикрасу, бо таке право мають лише ренгаті й тана. Нехай ніхто не вбиває телят кро-кро, вони залишаться на наступний рік, якщо виростуть до того часу.

Промова тани Боамбо відзначалася лаконічністю і діловим тоном.

Після промови всі розбрелися по лісу, шукаючи затишне місце для ночівлі.

На світанку Боамбо, розділивши мисливців на дві групи, наказав їм розсипатись ланцюгом на відстані кількох кроків один від одного. Ланцюги флангами сягали гірських схилів, що здіймались обабіч долини. Коли всі приготувалися, Боамбо подав знак, і мисливці з галасом посунули до гір. Сполохані бантенги — дикі бики, яких тубільці називали «кро-кро», — тікали з долини до гір, щоб сховатись у густих лісах, алеутам на кожній стежці їх уже підстерігали мисливці.

Я йшов поруч з таною Боамбо, але незабаром мене наздогнав задиханий Амбо і покликав з собою.

Це мене дуже здивувало. Досі він старанно уникав навіть зустрічатися зі мною, полювати ходив тільки з капітаном, а тепер сам прийшов. Чому? Що в нього на думці? Я хотів відмовитись, але він наполягав на своєму. Мовляв, там більше кро-кро, ніж у верхів'ях річки. І селище Каліо недалеко, де ми вже одного разу були, я побачу багато знайомих: ренгаті, Ладао…

Я знову відмовився. Амбо скипів і гнівно крикнув:

— Знаю, чому ти відмовляєшся. Знаю, знаю!

— Чому ж?

— Тому, що боїшся мене! Він тримав себе дуже зухвало.

— Чому я маю тебе боятися? — здивовано спитав я.

— Авжеж боїшся. Арикі правду каже, що ти боягуз.

Для мене не було несподіванкою, що Арикі ненавидить мене, але як Амбо попався на його гачок? Чому він розмовляє зі мною, ніби з ворогом? Я вирішив, що настав час поговорити відверто, і пішов з ним.

Ми йшли стежкою понад річкою: я попереду, Амбо — кілька кроків за мною. Він не поспішав, і я змушений був часто зупинятися.

— Ходім швидше, треба наздогнати мисливців, — нагадав я.

Амбо нічого не відповів. Він недбало перекинув гвинтівку за плече дулом униз, — очевидно, сьогоднішнє полювання не цікавило його. А мені хотілося вбити найбільше бантенгів, щоб стати долахо (першим мисливцем). Тоді б кожний рід охоче всиновив мене: рід завжди пишається своїм долахо. А якщо я не вб'ю жодного бика, мене засміють. «Пакегі має уду, що стріляє громом, а не вбив жодного кро-кро!» Можливо, Амбо саме цього й домагався, тому й зволікав…

— Я прийшов полювати, а не байдики бити, — сказав я і, прискоривши ходу, додав: — Піду наздоганяти інших, а ти роби, як знаєш.

— Стій! — гнівно вигукнув Амбо.

Я повернувся й побачив, що він зняв гвинтівку з плеча. Очі у нього спалахнули хижими вогниками.

— В чому справа? — запитав я.

— Розповідай усе, що знаєш про жерцеву дочку.

— Все! — підкреслив він.

У голосі його бриніли виклик і погроза.

— Що значить «усе»?

— Тобі краще знати що! — грубо відповів Амбо.

Такий тон змусив мене замислитися. Невже йому відомо, що Канеамея приносила мені біле листя, яке Арикі так старанно приховував од мене? Невже Амбо бачив її в ту ніч? І невже це його стріла забриніла в стіні у мене над головою? Не може бути! Ні, ні! Амбо не такий підлотник.

— Гаразд, я скажу тобі все, як було, — промовив я. — Але спочатку ти повинен сказати, чия стріла просвистіла над моєю головою.

Ми стояли один проти одного. Я теж зняв гвинтівку з плеча, міцно стискаючи її в руці.

— Моя, — визнав Амбо.

— Так це ти хотів мене вбити?

— Коли б хотів, не став би цілитись вище твоєї голови.

— Я в ту мить саме нахилився, і стріла пролетіла над головою.

— Не сміши мене, — похмуро сказав Амбо. — Я навмисне вистрілив у ту мить, коли ти нахилився.

— Навіщо?

— Хотів нагадати тобі, що я непоганий лучник. Ти забув про це.

— Невже ти здатний вистрілити другові в спину?

— Ні! Я не пакегі. Я син племені занго! — гордо відповів Амбо.

— Що ж, я не син вашого племені. Але я досі нікого не вбив і ні на кого не напускав кадіті.

Амбо насупився.

— Я зрозумів тебе, — збентежено промовив він. — Я збирався вбити Арикі. Але чому? Знову ж через тебе!

Він говорив правду. Не знаючи, що відповісти на це, я лагідно промовив:

— Навіщо нам сваритися? Що ми з тобою не поділили? Чим я тебе образив? Скажи!

Амбо заговорив про ту буремну ніч і про Канеамею. Він бачив, як вона зайшла до мене, і, доки не вийшла, стояв, притулившись до дерева.

Канеамея колись дала згоду стати його сахе, але я буцімто переманив її, і вона відмовила йому. Тепер, мовляв, я домагаюся, щоб вона стала моєю сахе, та Арикі не дозволяє. Так-так! Арикі не дозволяє, і мені ніколи не бути головним жерцем. Ніколи!

— Це Арикі тобі сказав?

— Так, Арикі. Він тебе ненавидить.

— Арикі бреше. Я ніколи не хотів стати дато Канеамеї. Ніколи! — повторив я, підвищивши голос.

— Арикі говорить правду. А ти брешеш. Ти хочеш стати рапуо. Але май на увазі: цього не буде!

Я вирішив покінчити з неприємною розмовою і роздратовано сказав:

— Що тобі від мене треба? Кажи!

— Я хочу, щоб ти більше не чіпав Канеамею.

— Канеамею? — удавано посміхнувся я. — А чому це ти про неї так піклуєшся? Вона ж не вашого роду. Ти не маєш права захищати її.

Амбо вдруге зніяковів. За звичаями племені, тільки член роду Канеамеї має право вимагати від мене пояснень, якби я справді образив її. Крім того, я нічого такого не зробив, що могло б ославити дівчину, і був страшенно здивований, що Амбо повірив Арикі. Хіба він не знає, що цей дідуган здатний посварити і найкращих друзів?

— Ти сам бачиш, що не правий, — сказав я трохи лагідніше. — Обміркуй усе гаразд, а після великого полювання знову поговоримо.

— Зараз будемо говорити! — злобно крикнув Амбо.

— Що тобі, зрештою, потрібно від мене? — скипів я.

— Хочу тебе вбити!

— За чим же справа? На, вбивай! — Я підступив ближче. — Стріляй!

— Ні, — ступив він крок назад. — Я хочу вбити тебе як людину, а не як собаку. Битися на списах або на луках я з тобою не буду, бо ти цього не вмієш. Зате добре стріляєш із гвинтівки. Ну, чого ж ти мовчиш? Чи, може, злякався? Та ти справді боягуз! Арикі мав рацію!

Від його слів у мене в горлі пересохло і кров ударила в голову. Амбо ставав надто зухвалим.

— Хто стрілятиме першим? — запитав я.

— Вибирай сам. За тобою слово…

— Гаразд, я стрілятиму першим. Ти згоден? Чи, може, відмовляєшся?

Та синові вождя й на думку не спадало відмовлятися. Він добре знав, що я влучно стріляю, і все ж погодився, щоб я стріляв першим. Це було рівнозначно самогубству.

– Іди стань он. під те дерево і приготуйся, — сказав я. — Лічитиму до трьох. Якщо не влучу, лічи й ти до трьох і стріляй.

Я сподівався, що в останню мить він злякається й відмовиться від поєдинку, але помилився. Амбо рішучим кроком підійшов до дерева і став, високо піднявши голову, наче хотів сказати: «Стріляй, ненависний пакегі, я не боюся тебе!»

Я навів гвинтівку прямо на голову:

— Раз!

В мене тремтіли руки. Амбо мовчав.

— Два!

Відстань між нами була незначна. Я прицілився. Варто було натиснути спусковий гачок — і син вождя впав би на землю мертвий.

— Три! — вигукнув я і, піднявши мушку, вистрілив у повітря.

Все тіло охопила слабість, руки й ноги дрижали. Я сперся на гвинтівку й сказав:

— Тепер твоя черга. Стріляй!

— Ні! — вигукнув Амбо. — Ти стріляв не так, як треба. Ти з мене глузуєш, але нічого не вийде! Будемо битися по-мисливськи. Сховаємось у лісі і підстерігатимемо один одного. Кожен має право стріляти, як тільки помітить супротивника. Коли хочеш — можеш знову стріляти в повітря: твоя воля. Але знай, я вб'ю тебе, як тільки помічу. Стережись! Велике полювання починається.

І не встиг я отямитись, як він зник у лісі. Я стояв мов укопаний, не знаючи, що робити. Ховатись у лісі й підстерігати один одного, мов хижаки, — це просто жахливо!

— Стережись! — пролунав удруге голос Амбо. — Велике полювання починається!

В ту саму мить тріснув постріл, над головою в мене просвистіла куля, і під самі ноги впала збита гілочка.

Я швидко впав на землю й заховався за найближчий стовбур. Ясно було: Амбо не жартує. Він заліг десь у хатах і ловив мене на мушку. Трохи згодом пролунав новий постріл, і куля застряла в стовбурі мого дерева.

Необхідно було якомога швидше залишити це небезпечне місце.

Поза кущами я доповз до іншого дерева, потім переліз у густий чагарник і причаївся. Довкола панувала тиша. Тільки серце калатало в грудях. У горлі пересохло, страшенно хотілось пити, але я боявся навіть поворухнутися, хоч річка хлюпотіла зовсім близько. Я мусив стерегтися, бо кожен рух міг коштувати мені життя.

Лежав у хащах і прислухався. Високо наді мною сиділа барвиста чубата папуга. Я знову поповз далі, папуга знялась і полетіла. Пролунав постріл, і над самою головою в мене писнула куля. Птах виказав мене, доводилося змінити місце. Я натрапив на виїмку і заліг, прислухаючись.

Неподалік щось зашаруділо. Я прицілився й завмер. Невже Амбо знайде мене й тут, у цій майже непроглядній гущавині?

Поплазував до берега. Тут хоч немає небезпеки нападу ззаду. Але все одно треба бути насторожі. Під час полювання тубільці підповзають так тихо, що навіть тварини, які мають хороший слух, не помічають їх. А в людини і слух, і нюх набагато слабші.

Раптом я почув голос Зінги, вона гукала мене. Трохи згодом обізвалась і Канеамея. Дівчата, певно, шукали нас, але я не наважувавсь озватися, щоб Амбо не виявив моєї схованки. Він, мабуть, теж чує і мовчить.

— Андо! Андо! — гукала Зінга. — Де ти, Андо? Я, здавалося, і не дихав.

— Амбо, де ти? Озвися, Амбо!

Дівчата пройшли зовсім близько і не помітили мене. Тоді я підвівся.

— Де Амбо? — запитала Канеамея. Вона була стривожена.

Я мовчав. Дівчата здивовано дивилися на мене.

— Тана Боамбо сказав нам, що ви подалися в цей бік. Ми чули постріли… Де Амбо?

— Ось я! — несподівано обізвався Амбо, і голова його з'явилась між кущами, зовсім близько, кроків за десять від нас.

У мене аж мороз по спині пробіг. Як він так непомітно підкрався аж сюди? Коли б не дівчата, він би обов'язково виявив мене. На лобі й грудях у нього виступив рясний піт. Видно, за ці жахливі хвилини і він пережив чимало.

– Іди сюди! — махнула йому рукою Канеамея. — Чуєш, Амбо? Іди сюди!

Коли він підійшов, дівчина сказала:

— Ти сердишся, я знаю. Сердишся й на мене, й на Андо. Але знай: Андо ні в чому не винен.

— Винен! — заперечив Амбо, похмуро дивлячись собі під ноги. — Арикі все сказав мені.

— А сказав він тобі, що я ходила до Андо в ту ніч?

— Ні, він про це не знає.

— Знає! — вигукнула Канеамея. — Я сама розповіла йому все. Тільки не сказала, чому ходила, бо боялася. Коди б дізнався, він убив би і мене, й Андо. Тому я й промовчала. А тобі все розповім, хочеш?

Амбо похмуро мовчав.

— Хочеш? запитала Канеамея вдруге. — В ту прокляту ніч я сама пішла до Андо, щоб показати йому біле листя.

— Ти носила йому біле листя? — здригнувся Амбо.

— Так, кивнула головою дівчина. — Носила йому біле листя. Андо бачив біле листя. І воно розповіло йому все, що розповідає і моєму набу.

— О, якщо Арикі про це дізнається! — вигукнув юнак.

Канеамея махнула рукою:

— Не дізнається. Ти ж йому не скажеш?

— Оце і все? — запитав Амбо вже трохи лагідніше.

— Ні, не все. Андо ніколи не збирався стати моїм даго. Одного разу набу дуже розлютився на Андо. Сказав, що знову звелить кинути його у Велику воду. Я перелякалась і сказала своєму набу: «Набу, пакегі — на-най біля. У нього є нанай кобрай, і всі його за це люблять. Якщо звелиш кинути пакегі у Велику воду, люди зненавидять тебе». Набу дуже розгнівався й вилаяв мене. Тоді я сказала: «Набу, я хочу стати сахе пакегі». Набу знову почав лаятись, а потім подумав, погодився й послав мене по Андо. Набу сказав йому, щоб він став моїм даго. Пообіцяв зробити його спадкоємцем семи поясів мудрості і рапуо племені, але Андо відмовився. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Андо не винен, — повторювала Канеамея. — Ти не маєш права сердитись на нього. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Слухай далі, — посміхнулась дівчина. — В день свята Дао я стану твоєю сахе. Тепер ти задоволений?

Обличчя Амбо раптом прояснилось, очі засяяли. Він щосили намагався стримати свої почуття, але марно.

— А тепер потисни Андо руку, — не вгавала Канеамея.

Юнак рвучко потиснув мені руку, щиро посміхаючись. І я відчув, що ненависть його минула, що він любив мене навіть тоді, коли збирався убити.

— Тепер я все зрозумів, — схвильовано промовив Амбо. — Арикі обдурив мене. Він сказав: «Убий Андо! Убий Андо!» І я хотів убити тебе. Але тепер усе зрозумів. Андо не винен.

Він замовк. Очевидно, йому не хотілося завдавати Канеамеї болю, говорити погане про її негідного батька.

— Що було — травою поросло, — сказав я. — Дамо слово не слухати більше Арикі, і наша дружба буде гаряча, як сонце, і вічна, _ як місяць.

— Даю слово! — І син вождя знову потис мені руку. — Наша дружба буде гаряча, як сонце, і вічна, як місяць.

Ця клятва серед тубільців племені занго вважалася священною, і ніхто ніколи не порушував її.

І розійшлись. Амбо з Канеамеєю пішли вперед і незабаром зникли в лісі, а ми з Зінгою повернули в протилежний бік. Йшли глухим лісом і мовчали. Мисливці були вже далеко. Довкола панувала мертва тиша. Я сподівався, що Зінга заговорить перша, але вона не обзивалася.

— Ти мені нічого не скажеш? — запитав я.

— Стережись Арикі, — промовила Зінга. Таке попередження мені доводилося чути вже не раз і від неї, і від Амбо, і від їхнього батька. Мене це вже не дивувало. Я дуже добре знав, хто такий Арикі і на ідо він здатний.

— А про Канеамею що скажеш? — запитав я знову. Канеамея — хороша. Вона не така, як її батько.

Вона пообіцяла тобі показати біле листя — і не побоялася прийти навіть пізно вночі, коли заборонено заходити до чужих осель. В ту ніч вона зрозуміла, що ти не хочеш бути її даго. І вирішила: «Пакегі не для мене. Я стану сахе Амбо».

— От і гаразд, — сказав я. — А ти будеш моєю сахе? Вона посміхнулась і кивнула головою.

— А довго чекати до великого свята?

— Ще місяць, — відповіла Зінга. — В той день наше плем'я всиновить тебе. Але ти повинен убити сьогодні найбільше кро-кро.

Вона мала рацію. Велике полювання триває всього день, а я ще не вбив жодного бика.

Раптом Зінга зупинилась і схопила мене за лікоть.

— Глянь, — шепнула вона й показала очима вбік. Там, забравшись передніми ногами в річку, стояв

бик. Він підмів голову і тривожно нюхав повітря. Кро-кріт схожий п;і наших биків, з темно-сивою шерстю і гострими, крутими рогами, але з набагато більшим животом, завдяки чому здавався неповороткішим.

Я прицілився й вистрілив. Бідолашна тварина! Від несподіванки вона стала дибки і одним стрибком опинилася на березі, але передні ноги її раптом підломились, і вона важко рухнула на землю. Коли ми підійшли, бик був уже мертвий, але очі залишилися широко розплющеними, немов питали: «За що ти вбив мене?»

Кожен мисливець мав свій умовний знак, вирізаний на списі й на стрілах, по якому зразу видно було, хто вбив тварину. Я ж не мав ні списа, ні стріл, тому вирізав на палиці хрестик і встромив у землю біля голови бика.

Ми знову пішли понад берегом, де ліс був найгустіший. Тут шукали порятунку бантенги, яким пощастило уникнути мисливського списа. Раптом щось зашаруділо, кущі розсунулись, і на стежку вийшов дикий бик. Побачивши людей, він зупинився, підвів голову, потім знову нахилив її аж до землі, очі в нього налилися кров'ю. Він люто засопів і посунув на нас. Я прицілився й вистрілив. Бик став дибки, заревів од болю і ще з більшою люттю кинувся вперед. Зінга заверещала й стрибнула в річку. Ледве я встиг заховатися за дерево, як бик пролетів мимо, мало не зачепивши мене рогами. Потім зупинився й повернув назад. Він стояв кроків за десять, і видно було, як горять його очі і збуджено тремтять ніздрі. Зорієнтувавшись, він знову навів роги, готовий кинутися на ворога. Цього разу я прицілився прямо в лоб. Бик ринувся вперед, але раптом немов перечепився і з розгону рухнув на землю кроків за три від мого дерева. Куля влучила в голову, якраз поміж роги. Рана була смертельна. Бик дриґнув кілька разів ногами і заорав рогом землю, гучно сопучи, потім розслаб і більше не поворухнувся.

Тільки тепер я зрозумів усю небезпечність полювання на бантенгів. Для того щоб стрілою або списом забити кро-кро, тубільці повинні оточити його з усіх боків і нападати зблизька. Якщо не пощастить убити тварину за першим разом, вона мов скажена кидається на людей. Коли мисливець бачить, що ошаленілий бик наздоганяє його, він миттю падає на землю, а бик, збитий з пантелику хитрістю людини, починає гнатися за іншим. В цю хвилину стріли та списи градом сиплються на жертву і впиваються в її тіло…

За мисливцями невідступно йшло кілька тубільців, які знімали з забитих тварин шкуру, розбирали туші і зносили м'ясо до мисливського табору. Вони ж збирали стріли та списи, що завдали тварині смертельного удару. По них тубільці визначали, хто скільки забив тварин.

Пізньої ночі всі зібрались у таборі. Боамбо оголосив наслідки великого полювання. Виявилося, що я досяг найкращих успіхів: два кро-кро і вепр. Вождь проголосив мене першим мисливцем.

Так закінчилося велике полювання.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Таємні помисли Сміта. Вовк линяє, але норову свого не міняє. Плантація Сміта. Чорного ніяке сонце не вибілить.

Останній місяць я часто відвідував яхту. Смітова бібліотека залишилася там, бо не було чим перевезти на берег важку й масивну шафу, в якій вона містилася. Та коли б і перевезли, шафа однак не влізла б у дверцята хатини. Мене найбільше цікавили наукові книжки, але їх було дуже мало. Проте з п'ятисот томів дещо можна вибрати, і я інколи цілий день просиджував на яхті.

Якось Сміт поїхав зі мною і заходився ритись у бібліотеці. Відтоді він почав з'являтися тут щодня і все дужче II дужче захоплювався читанням. Але мене дивувало найбільше те, що Сміт читав спеціальну літературу з ґрунтознавства й рослинництва островів Зондського архіпелагу, до якого, певно, належав і Тамбукту або принаймні мав подібну флору та фауну. Плантатора переважно цікавила практична сторона питання: як обробляти грунт, які культури можуть рости в цих місцях і як їх доглядати. Захоплення Сміта дуже здивувало мене, проте я не розпитував і чекав, що з цього вийде.

Якось він завітав до моєї хатини й попросив піти разом і ним до Арикі. Я відмовився. Дав собі слово не стрічатися з цим нечесним і зухвалим стариком — і дотримаю його. Тоді Сміт попросив повести його до Боамбо. У нього до вождя були якісь дуже важливі справи, але він не знав мови, і мені довелось іти за перекладача.

— Про що ж ви збираєтесь вести переговори? — запитав я дорогою.

— Хочу просити в нього землі, — відповів Сміт. — Коли б ви знали, яке я уподобав собі чудове місце за селищем, там, де протікає струмок.

– І навіщо вам те чудове місце? — здивувався я.

— Під посів. У мене збереглося різне насіння, яке я віз на Кокосові острови. Тепер я його посію тут. Крім того, посаджу й місцеві культури: таро, ямс, кокосові пальми, хлібні дерева…

— Що ви з усім цим робитимете? — ніяк не міг я збагнути… — Тут і так всього доволі.

— Хочу урізноманітнити свою їжу.

— Хіба ви голодуєте?

— Не голодую, — визнав Сміт, — але й не об'їдаюсь. У мене потреби набагато вищі, ніж у тубільців. У них їжа одноманітна: таро, батати і ямс, потім знову ямс, батати і таро. А це одне й те саме, бо в усіх трьох культурах містяться майже однакові поживні речовини: крохмаль і цукор та ще, може, якийсь вітамін. Їдять ще цукрову тростину, печені коржі, плоди, рибу та молюски… Цього замало, сер. Людина — істота м'ясоїдна, а в тубільців дуже рідко буває на столі м'ясо. Їхніх свійських свиней, собак та курей зовсім недостатньо, а я звик їсти м'ясо щодня.

— Так ви ж збираєтесь обробляти землю, а не тварин доглядати, — заперечив я.

— Це вірно, — погодився Сміт. — Збираюся посіяти деякі культури, щоб урізноманітити їжу. Але справа тут не тільки в цьому. У мене є багато ідей, сер. Я хочу показати дикунам, на що здатна культурна людина. Вони саджають таро та ямс первісним способом. Овочів майже не вирощують, користуючись тим, що природа їм дає в готовому вигляді. Вони просто не вміють використовувати багатий грунт свого острова. А я їм покажу, як треба працювати. Не забувайте, що я плантатор і трохи розуміюсь на землеробстві. От і вирішив робити досліди над різними культурами. Я навчу тубільців знімати по три врожаї щороку.

Ідея Сміта мені сподобалась. Якщо, наприклад, посіяти культури, які на острові не зустрічаються, плем'я матиме від цього велику користь. Різноманітна їжа дуже важлива для людського організму. Крім того, тубільці навчаться обробляти землю й вирощувати різні культури, як того вимагає наука, ідея була справді чудова, і я пообіцяв допомогти Смітові.

— Але з умовою, сер, — сказав він.

— З якою?

— Земля, яку я оброблятиму, і врожай з цієї землі будуть моєю власністю.

Він так підкреслив слова «моєю власністю», що я втратив навіть бажання заперечувати йому. Як не можна вирвати з коренем столітнього дуба, так само неможливо вирвати з свідомості Сміта поняття «приватна власність».

Боамбо погодився. Збагнувши, яку користь племені може принести Сміт своїми дослідами, він дозволив англійцеві робити з тим шматком землі все, що йому заманеться. Більше того: він пообіцяв, що люди з Букту допомагатимуть обробляти грунт.

— Розтлумачте вождеві гарненько, — наполягав Сміт, — що не тільки земля, а і весь урожай належатиме мені.

Боамбо і з цим погодився.

З того дня плантатор почав обробляти свою ділянку. Інколи й ми з капітаном допомагали йому, хоч Сміт щоразу попереджав нас, щоб у майбутньому не мали до нього ніяких претензій. Він, мовляв, збирається зробити собі невеличку плантацію і хоче бути її повновладним хазяїном. Подяка, мовляв, це єдина річ, на що ми можемо розраховувати за свою добровільну допомогу. Крім того, якщо ми бажаємо, він може нас ще й похвалити…

— Ви ж самі якось запевняли мене, — іронічно посміхнувся Сміт, — що похвала — це єдина нагорода мисливцеві за вбиту тварину, чи не так? Тоді я вважав це несправедливим, але ви переконали мене, і я зрозумів, що помилявся.

— Вашим камінцем та по вашій голівці, — сміючись підморгнув. до мене Стерн.

Сміт вибрав собі чималу галявину, вкриту високою травою аланг-аланг, над якою де-не-де здіймалися кущі та дикі пальми. За прикладом тубільців ми підпалили пересохлу траву з усіх боків, і галявина перетворилась на рівний чорний майдан, обтиканий високими обсмаленими деревами. Лишилося найскладніше: викорчувати обпалений чагарник і перекопати землю заступами. Завдання не дуже легке, особливо для людей, що не звикли до фізичної праці. Але ми не дуже й поспішали. Хоч плантація і вважалася власністю Сміта, але ми не вважали його своїм хазяїном, та й він не наважувався нас підганяти. До того ж Сміт і сам частенько сідав у холодку покурити.

Коли галявину було перекопано, тубільці порадили нам обгородити її частоколом, інакше дикі свині вириють усе, що б ми не посадили. Але обгородити таку галявину — не так-то просто. Для цього необхідно нарубати бамбукових паколів заввишки з людину, позабивати їх у землю на відстані сантиметрів десять один від одного, до того ж у два ряди, потім обплести тонкими ліанами і заповнити порожнину між двома рядами ліси гіллям та цурпаллям. На це потрібно дуже багато часу. Але тубільці виручили нас. Спочатку вони приходили подивитись, як ми працюємо, але побачивши, що пакегі копають так само, як і вони, перестали цікавитись. Та коли ми почали робити огорожу, тубільці з'юрмилися навколо нас, давали поради, вчили, як забивати в землю паколи, як переплітати їх ліанами, і непомітно так захопилися, що не встигли ми й навчитися, як огорожа була готова.

Така допомога дуже сподобалася плантаторові.

— Чудові люди, сер! — радів він. — А я був про них далеко гіршої думки. Працьовитий народ, що й казати…

Він часто просив мене повторяти тубільцям, що цей город-«секула» — приватна власність Сміта.

— Розтлумачте їм добре, сер. Вони повинні це зарубати собі на носі і поважати приватну власність.

Тубільці дивувались і запитували мене:

— А чому пакегі не хоче працювати разом з нами? У нас городи куди більші за цей.

На таке питання я не міг нічого відповісти. Говорив тільки, що це буде дуже корисно для всіх. Сміт навчить їх краще обробляти грунт і збирати втричі більше таро і ямсу.

— Так нехай прийде до нас на городи та й покаже, — говорили тубільці.

Як не намагався я пояснити їм бажання Сміта мати власний город, вони не могли нічого второпати. А Сміт не хотів зрозуміти їх. Це була вперта людина з твердими переконаннями.

Одного разу, прямуючи до хатини, де жили англійці, я побачив, що плантатор сидить навпочіпки під деревом, а навколо нього з'юрмилося чимало люду. Всі простягали руки і щось просили. Біля Сміта стояла скринька, повна намиста, дзеркалець і дешевих браслетів, а сам він ламаною англо-зангською мовою пояснював людям, що кожний, хто погодиться працювати на його плантації, одержить «дорогоцінність». За робочий день Сміт обіцяв браслет, або дзеркальце, або разок намиста. Показуючи тубільцям брязкальця, він з запалом вигукував:

— Хто згоден? Дивіться, які красиві! Кала-кала! Тацірі! Хто згоден?

Кожен простягав руку і брав хто дзеркальце, хто браслет, хто намисто, не цікавлячись умовами.

— Це нечесно, сер, — докорив я Сміту. — Навіщо ви обманюєте людей? За якусь копійчану дрібничку ви примушуєте їх працювати на вас цілий день…

— Я нікого не примушую, — сердито буркнув плантатор. — Все на добровільних началах. І взагалі попрошу вас не сунути свого носа, куди не просять.

— Але ж ці люди не розуміють, що ви вимагаєте від них.

— Навпаки, заперечив Сміт. — Розуміють, ще й як! Сперечатися було марно. Хіба переконаєш вовка не різати вівцю?

Я відійшов убік і стежив, що буде далі. Звідусіль до Сміта тяглися руки, і як тільки хтось одержував дзеркальце, браслет чи разок намиста, миттю біг додому, радий, мов дитина, якій дали цяцьку.

Коли скринька спорожніла, біля Сміта залишилося двоє чи троє тубільців, та незабаром і ті порозходились. Марно англієць умовляв їх іти на плантацію. Ніхто не звертав на нього уваги. Сміт сумно глянув на порожню скриньку.

— Бачили? — вибухнув він, відкинувши погою скриньку так, то вона кілька разів перевернулася. — Шахраї! Пограбували мене й порозбігалися. Як це можна назвати? Де їхня совість?!

Він говорив крізь зуби, стиснувши кулаки, але нічого не міг заподіяти тубільцям, бо не мав над ними влади. О. коли б це трапилось на Кокосових островах, негайно б з'явилась поліція, і картина була б зовсім іншою. Але тут люди були вільними, і погрози Сміта їх не хвилювали.

— Даремно ви обурюєтесь, сер, — обізвався я. — Пам'ятаєте, коли ми робили огорожу навколо вашої плантації, тубільці допомогли нам, не вимагаючи за свою працю ніякої плати. І ви повинні визнати, що вам і на думку толі не спало віддячити їм. Це вам сподобалось, і ви вирішили примусити їх працювати на городі весь день за якесь брязкальце. Але знайте, тубільці теж не ликом шиті. На всьому острові ви не знайдете жодного, хто б поголився працювати на вас навіть за цілу торбу намиста. Не тому, що вони не цінують ваших брязкалець, а тому, що не звикли гнути спину за інших.

Сміт дивився на мене спідлоба. Він стояв навпроти, нахиливши голову, схожий на бика, що ось-ось накинеться на ворога.

— Мене зовсім не дивують ваші слова, — роздратовано сказав він. — Давно відомо, що ви захищаєте цих зухвалих дикунів.

— Не забувайте, — заперечив я, — що ці «зухвалі дикуни» дали вам притулок і дозволили жити на своєму острові на рівних з ними правах. А що б сталося з тубільцем, коли б його спіткало лихо і він виліз на берег Темзи з однією люлькою в зубах? Чи зустріли б його так, як вас отут?

— Як би там не було, але у нас людину, що зазнала катастрофи, не кинули б у море з каменюкою на ногах, — відповів Сміт.

— Тут ви, звичайно, маєте рацію, — погодився я. — І все-таки я вас виправдати не можу…

— Та мені ваше виправдання непотрібне, — махнув рукою плантатор і додав: — Я дуже добре знаю, що за допомогою вашої діалектики дуже легко перетворити чорне на біле, а біле — на чорне. Але не забувайте: цих чорношкірих не вибілить ніяке сонце. Дикунами народилися, дикунами й помруть. Тільки батіг може зробити з них людей.

І, підкинувши ще раз ногою порожню скриньку, він поплентався до своєї плантації сам.

Зустрівши невдовзі Стерна, я розповів йому про цей випадок. Нареготавшись досхочу, капітан розкрив мені таємні помисли плантатора. А помисли ці були такі: якщо пощастить колись вибратись з цього острова, Сміт збирався знову повернутись на Тамбукту з одним чи двома кораблями й захопити острів. От він і вирішив поки що провадити досліди і виявити, що тут найкраще росте, щоб колись, повернувшись сюди, не витрачати даремно часу.

Мені згадалися слова Сміта: «Чорношкірого ніяке сонце не вибілить». Це було сказано про тубільців, а стосувалось самого плантатора. Так, він докладе всіх зусиль, хисту й хитрощів, щоб домогтися своєї мети: підкорити плем'я.

Так думав я тоді і не помилився…