Острів Тамбукту

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Зірки в океані. Невідомий корабель. Рішення Боамбо. Логіка Сміта. Кому належить острів Тамбукту? Прапор сонця, що сходить. Голос у батьківщини та обов'язку. Несподіване рішення Стерна. Бажання Арикі.

Якось увечері, коли тубільці зібралися на галявині біля великого вогнища і готувалися розпочати танці, хтось несподівано крикнув:

— Гляньте: чудо! Зірки у Великій воді!

Всі звернули погляди на океан і побачили два вогники, що миготіли в темряві, як великі зірки, і повільно наближалися до острова. Я здригнувся, побачивши їх. Не було ніякого сумніву — це вогні корабля. Самого корабля не було видно, але рух вогників, хоч і дуже повільний, ясно показував, що корабель наближався до берега.

Боамбо підійшов до мене і, вказуючи рукою на «зірки», сказав:

— Я бачив зірки, які падають з неба, але вони відразу згасали, коли потрапляли у воду. А ці не гаснуть. Чому?

Боамбо говорив про метеорити, гадаючи, що це зірки падають з неба. Коли я пояснив йому, що «зірки», які ми бачимо зараз, зовсім не зірки, а вогні великого човна, в якому є багато пакегі, Боамбо здригнувся.

— Великий човен з безліччю пакегі? — вигукнув він. — Чи не так? Ми їх не пустимо на острів! Бий в бурум! — наказав він низенькому барабанщикові, що сидів навпочіпки біля свого дерев'яного корита. — Всі до зброї! Комунатуа, беріть стріли і списи! Жінкам і дівчатам розійтися по своїх хатинах! Ми будемо битися з пакегі! Кара-рам! Карарам!

Не порадившись зі мною, як це робив в інших, менш важливих випадках, Боамбо вирішив захищати острів од чужинців, якщо вони нападуть. Безумовно, він мав рацію. На острові жило тільки троє європейців, а скільки турбот і неприємностей завдали всім! А що ж буде, коли з'явиться багато пакегі! Ні, ні! Боамбо не буде з ними панькатись! Проллє кров, але не пустить їх на острів.

Так міркував Боамбо. І я б так зробив, коли б був вождем племені. Але я сам чужинець і без вагання поїхав би на пароплаві, який наближався. Хоч як добре було мені тут, але за Болгарією я тужив день і ніч. Я часто бачив уві сні невелике сільце біля підніжжя Старої Планини, молодь, серед якої виріс, і друзів, з якими боровся проти ненависного ворога. Часто, дуже часто мені пригадувалися мудрі слова Мехмеда-ага: «Людина народжується не з своєї волі і вмирає, не бажаючи цього, але в останню мить свого життя завжди згадує місце, де народилася». Правда, я був далекий від останньої хвилини свого життя, але ніколи не забував рідного села, маленької хатки, вимощеного двору, напівзруйнованого сарая і гіллястого горіха, який взимку вкривали цілі хмари горобців і ворон.

Раптом на кораблі спалахнула яскрава блискавка, а за мить пролунав грім. Земля здригнулася під нами, снаряд просвистів над головами і вибухнув у лісі за селищем. Було ясно, що до острова наближався військовий корабель.

Жінки і діти кинулися в селище. Берег сповнився криками. Бій бурума посилював паніку. Чоловіки взяли зброю і поприв'язували до поясів торбинки із стрілами.

— Погасіть вогнище! — крикнув Боамбо. — Чуєте, погасіть вогнище!

Чоловіки загасили вогнище. Настала тиша. Я наказав стрільцям залягти між скелями. Всі слухняно виконали наказ. Вони не розбіглися навіть тоді, коли друга блискавка освітила на мить океан і снаряд з величезною силою розірвався недалеко від нас.

Прибігли Сміт і капітан. Вони вже збиралися лягати спати, коли почули вибухи. Побачивши вогні на кораблі, Сміт вигукнув:

— Кінець нашим стражданням! Кінець собачому життю! Ми врятовані! Клянуся всіма святими — це військовий корабель!

— В таких очевидних речах зовсім непотрібні клятьби, — зауважив я плантаторові.

Він захлинався від радості — наші надії здійснювалися. До острова наближався корабель, який прийшов з цивілізованого світу і знову повернеться туди. Якщо він забере нас, ми побачимо свої країни. Що може бути кращим за це?

Але я думав і про тубільців. Що буде з ними, коли корабель висадить на берег війська? В перший день чужинці «досліджуватимуть» острів, на другий день поженуть чоловіків будувати укріплення, а на третій — почнуть ґвалтувати жінок. Незалежно від того, кому належить корабель — Америці, Франції чи Японії, — тубільцям загрожувала велика небезпека, з якою я мусив рахуватися.

Смітові буле легко, його не цікавила доля племені. Навпаки, зараз він зможе здійснити свою мрію. Якщо корабель англійський — привласнить найкращі землі на острові і перетворить їх на прибуткові плантації. Якщо корабель іншої держави, він повернеться у свій вовчий світ. У всіх випадках він у виграші.

А що думає Стерн? Тільки одне: якомога швидше потрапити в Александрію до маленької дочки, а потім прийняти командування яким-небудь кораблем і щомісяця відкладати для неї кілька фунтів стерлінгів.

Ніч була темна. Хмари вкрили все небо. Ні зірок, ні місяця. Вогні корабля спочатку наближалися до острова, але потім звернули на захід і почали повільно віддалятися…

Сміт підняв тривогу:

— Чому він одпливає? Чому не кинув якоря в затоці?

— Він не може зайти в затоку, — сказав Стерн. — Моряки помітили надводні скелі і вирішили шукати іншу, зручнішу затоку.

— А як не знайдуть? — хвилювався Сміт. — Корабель піде й ніколи більше не повернеться. О, це буде жахливо! Треба щось робити… Дамо йому сигнал зупинитися… Чому мовчите, Стерн? Ви ж знаєте, що треба робити.

— Знаю, — сказав капітан. — Треба розкласти два вогнища. Це сигнал біди.

— Розкладайте, Стерн! — крикнув Сміт. — Я вам допоможу. Тільки швидше, швидше!

Капітан замислено сказав:

— Дуже шкодую, сер, але не можу цього зробити.

— Чому?

— Тому що вождь не дозволить.

— Вождь! — вигукнув Сміт. — Ми його й питати не будемо!

— Не можна, сер… Острів Тамбукту не Англія, і ми не можемо розпоряджатися тут, як у себе вдома.

— Але ж від цього залежить наш порятунок.

— Порятунок від кого? — запитав капітан і тихо додав: — Я не бачу від кого і від чого нам треба рятуватися.

Зрозумівши, що Стерн непохитний, Сміт звернувся до мене і сказав у відчаї:

— А ви? Що скажете ви?

— Те ж, що й капітан, — відповів я.

— Безнадійні люди! — крикнув Сміт і побіг стежкою понад берегом.

— Куди? — закричав йому вслід капітан, але плантатор не відповів.

Плавучі вогники заховалися за Скелею Вітрів. Корабель потонув у темряві тропічної ночі. І тоді на ближньому горбі несподівано запалало два вогнища. Дивлячись на яскраве полум'я, Стерн сказав:

— Пізно…

Вранці наступного дня невідомий корабель знову з'явився. За ніч він, мабуть, обійшов острів і, не знайшовши зручного місця для стоянки, знову повертався до затоки. Я вийшов на галявину. Боамбо і стрільці були там. Вони провели ніч просто неба. Прийшли й обидва англійці. Капітан був спокійний, а Сміт мав дуже стомлений вигляд, мабуть, всю ніч не спав. Він завжди був блідий, а зараз обличчя його аж посіріло, а біля запалих очей з'явилися дрібні зморшки, ніби сліди від пташиних лапок. Але в очах світилася бадьорість. Адже корабель знову наближався до затоки і певно скоро кине якір. А він нічого іншого й не хотів…

— Англійський? — звернувся він до капітана.

— Ні. Це не корабель, а підводний човен. І не англійський.

— Ви певні?

— Цілком, — скипів капітан. — Я знаю всі види англійських підводних човнів.

— Можливо, американський?

— Ні. І не американський.

— Кінець кінцем, це не має значення, — сказав Сміт.

— Має, — заперечив капітан. — Уявіть собі, що підводний човен належить ворожій країні. Наприклад, Японії…

— Японський підводний човен в Індійському океані? — перебив його Сміт. — Це неможливо! Японці б не насмілились дійти аж сюди.

— Чому ви так думаєте? — спитав я.

— Тому що через Індійський океан проходить єдиний морський шлях, який з'єднує Англію з Індією. Наш флот не допустив би, щоб тут плутався японський підводний човен. Він, мабуть, з якоїсь дружньої країни. Роздивіться краще, Стерн.

Стерн вдивлявся в підводний човен, але більш нічого не міг сказати. А Сміт міркував уголос:

— Якщо човен дружньої країни, ми допоможемо морякам набрати прісної води, плодів і — прощавай, Тамбукту! Але не назавжди, звичайно. Я полюбив цей райський куток і думаю знову повернутися сюди, тільки вже не сам…

— Мабуть, з англійськими військами і кількома священиками, — зауважив я.

— Навіщо з кількома? — посміхнувся Стерн. — Священики дорожчі од солдатів. Досить і одного, а от солдатів треба побільше.

— Риба ще в морі, а ви до неї цибулю кришите, — згадав я одну нашу приказку.

— Помиляєтесь, — заперечив Сміт, посміхаючись згорда. — Риба вже на сковороді. Цей острів належатиме англійській короні.

— А чому не тим, хто його населяє?

— Тому що вони не заслуговують цього. Я певен, що ці нещасні, — він показав на кількох тубільців, які були поблизу, — почуватимуть себе далеко краще підданцями Англії, ніж якоїсь іншої країни.

— Чому ви так думаєте? — поцікавився я.

— О, це дуже просто! Уявіть собі, що сюди прийдуть японці. Хіба ви можете порівняти їх з нами, англійцями?

— А чому б ні? Я не бачу особливої різниці…

— Не бачите різниці? Ах, так! Я забув, що ви однаково ненавидите і японців, і англійців.

— Помиляєтесь, сер. Я однаково люблю японців і англійців і однаково ненавиджу колонізаторів, байдуже — японці вони чи англійці.

— Даремно, — сказав Сміт. — Ми за демократію, а японські завойовники — фашисти.

– І в ім'я демократії ви поневолили частину Африки й Аравії і всю Індію з її чотирьохсотмільйонним населенням? Ні, сер. Що б ви не говорили, ослові байдуже, хто на нього кладе вантаж.

— Зовсім не байдуже! — заперечив Сміт. — Бо, крім вантажу, є ще й батіг.

— А за батогом — ніж. Я не був у Індії, але знаю, що там є пам'ятники англійським генералам, які катували індійський народ в ім'я вашої демократії.

Сміт був готовий вибухнути, але швидко оволодів собою і сказав примирливо:

— Якщо так будемо розмовляти й далі, то знову посваримось. А саме зараз я цього не хочу.

— Чому?

— Тому що ви мені потрібні. Так-так, не дивіться на мене. Я знаю, що кажу. Ви будете моїм свідком…

— Свідком?

— Так, свідком. Ви підтвердите перед капітаном того іноземного підводного човна, що ми з Стерном були першими білими людьми, які зійшли на острів.

— Але яке це має значення? — здивувався я.

— Зараз поясню. Припустімо, що цей човен ворожий, наприклад, японський. Якщо японці висадять десант і окупують острів, Англія на законній підставі зможе втрутитися і вигнати японців.

Я здивовано глянув на плантатора. Мене вразило, що він шукає «законних підстав» для «втручання» Англії проти Японії в той час, коли обидві країни вхопили одна одну за горло.

— Видно, що ви не дипломат, — поблажливо посміхнувся Сміт. — Ви пам'ятаєте, що сталося, коли Японія напала на Пірл-Харбор до оголошення війни Америці. Увесь світ обурив цей піратський напад. Завоювавши загаль: А думку, Америка розв'язала собі руки і вступила в війну. Так що випадок з Пірл-Харбором був американцям дуже до речі.

— Хіба Америка не втрутилась би в війну, якби японці не напали на її фортецю? — спитав я.

— Даруйте, сер, але я ще раз мушу сказати, що ви не дипломат. Кожна війна починається задовго до того, як загримлять гармати. Вона ведеться між пропагандистськими апаратами двох ворогуючих таборів за завоювання громадської думки. Ясна річ, що й без випадку з Пірл-Харбором Америка втрутилась би в війну. Вона шукала приводу, і нетерплячі самураї дали його самі.

— А Гітлер напав на Радянський Союз раптово, не підготувавши громадської думки, — заперечив я.

— У Гітлера — запаморочення від успіхів, йому лише гамівна сорочка допоможе, і мені здається, зараз вона шиється в Москві. Але повернімося до першого питання. Існує старий закон, який гласить, що всяка нічия земля належить тій державі, підданець якої першим ступив на неї.

Як це не дивно, в словах Сміта була певна логіка. Я пригадав суперечки між Португалією і Іспанією понад чотириста п'ятдесят років тому, коли вони були наймогутнішими морськими державами світу. Вони сперечалися за кожен нововідкритий острів навіть і після того, як папа поділив земну кулю навпіл і західну півкулю віддав Іспанії, а східну — Португалії. Ще тоді було встановлено цей хижацький принцип: здобич належить тому, хто першим вчепився в неї своїми пазурами. За чотириста п'ятдесят років світ докорінно змінився, навіть і лице землі змінилось, тільки колонізатори лишилися такими самими. А втім, не можна сказати, що вони такі ж самі. І вони змінилися, змінився і їхній «принцип». Зараз здобич не належить тому, хто першим схопить її, бо завжди може з'явитися інший, сильніший хижак» який відніме здобич у слабшого. Такий закон джунглів, засвоєний колонізаторами.

— Так от, сер, — вів далі Сміт, жуючи кінець сигари. — Острів Тамбукту належить Англії, тому що англійські піддані першими ступили на нього.

— Помиляєтесь, сер, — заперечив я. — Острів Тамбукту належить Болгарії.

— Що? — вигукнув Сміт і навіть перестав жувати сигару.

— Так, він належить Болгарії, бо я першим ступив на нього. Капітан доплив до берега після мене, а ви, містер Сміт, зійшли з яхти значно пізніше.

Сміт втупився в мене, ніби намагався збагнути, жартую я чи говорю серйозно, а потім розсміявся.

— Болгарії? Ха-ха! Ви комік, сер! Ви просто вб'єте мене своїми жартами. В якому кінці земної кулі лежить ваша Болгарія? Давно я не розгортав карти і забув, хоч колись мав п'ятірку з географії. Наскільки пригадую, ви межуєте з якимось болотом. Які ж морські сили має ваша… гм… Болгарія?

— Отже, вся справа в силі, а не в тім, хто першим ступив на острів. Говоріть точніше, сер!

— Саме так, якщо ви наполягаєте на точності… Стерн, який рідко втручався в наші суперечки і уникав ставати на чийсь бік, раптом закричав:

— Погляньте! На підводному човні піднімають японський прапор!

— Не може бути! — здригнувся Сміт. — Японський підводний човен в Індійському океані? Просто неймовірно.

— Прапор японський, — повторив капітан. — Роздивіться його краще, і ви побачите на ньому зображення сходу сонця.

Підводний човен підійшов так близько, що добре було видно прапор і матросів, що сновигали по палубі. Безсумнівно — човен японський. Сміт мовчки дивився на нього, наче онімів. Англія воювала з Японією, і він не міг чекати нічого хорошого від цієї зустрічі. Це стосувалося й капітана.

— Що ж ви тепер будете робити? — звернувся я до обох англійців. — Воюватимете разом з племенем проти ворогів Англії?

— Ні, — сказав капітан. — Ніколи в житті я не воював. Всі війни, які провадила Англія за мого життя, я плавав капітаном торговельних кораблів.

— А ви, містер Сміт?

Сміт важко зітхнув.

— Я? Я попрошу капітана підводного човна відправити мене до Японії. У мене є знайомі в Токіо і в Йокогамі. Відомі промисловці, з якими я торгував. Сподіваюсь, вони щось та зроблять для мене… В гіршому випадку потраплю в полон до самураїв. Кінець кінцем це не так уже й страшно. Перший-ліпший японський банк прийме мої чеки. А гроші — велика сила. Вони пом'якшують найчерствіші серця. Але я маю й іншу можливість… — Подумавши, Сміт тихо додав: — Гадаю, що капітан човна згодиться висадити мене в якому-небудь порту. Наприклад в Джакарті. За таку послугу я б добре заплатив.

— Виходить, ви думаєте підкупити капітана? — запитав його Стерн.

— А чому б ні?

– І ви певні, що це вам удасться?

— Я певен лише в одному, — сказав Сміт, дивлячись на підводного човна, — краще бути в полоні у японців, ніж на волі у цих дикунів. Ви згодні зі мною, Стерн?

Капітан мовчки одвернувся.

Човен повільно наближався до затоки. Зараз ще краще було видно і прапор, і маленьких японських моряків, які зняли чохли з двох гармат і спрямували їх жерла на берег.

Я попередив Боамбо, що пакегі з великого човна готуються пустити «блискавки» із своїх «стріл». Вождь тут же наказав Сміту видати рушниці, які він забрав у мисливців під приводом того, що немає патронів. Сміт удав, що не зрозумів його.

— Я вимагаю стріли, що пускають блискавки! — повторив Боамбо, і голос його прозвучав твердо, як наказ. — Не розумієш? Дум-дум! — І він зробив жест, ніби стріляв.

— Навіщо йому рушниці? — стурбовано запитав плантатор. — Без патронів вони не можуть стріляти. Поясніть йому, сер…

Я пояснив, але вождь не повірив. Він ще наполегливіше вимагав рушниці. Сміт мусить зараз же видати їх. Цю ж мить. Якщо ні, тубільці самі підуть і візьмуть. Знайдуть і патрони. В хатині Сміта все є.

Зрозумівши намір вождя, плантатор запротестував. Як сміє цей дикун вдиратися дорого житла! Сміт тепер син племені. Його житло священне і недоторкане! Вождь не має права заходити туди і тим більше ритися в його ящиках.

— Заступіться за мене, сер, — попросив мене Сміт. — Поясніть вождеві, що такий вчинок образливий. Він рівнозначний пограбуванню… — І, глянувши мені прямо в вічі, додав: — Чи й ви на його боці?

Я не відповів. У цю хвилину мене мучили найсуперечливіші думки. Японці намагатимуться окупувати острів і перетворити його на військово-морську базу, а жителів — на рабів. Це поза всяким сумнівом. Адже прибули вони з Японії не на прогулянку. Що мені робити? Битися разом з тубільцями проти нападників чи лишатися нейтральним, як Стерн. Один голос підказував, що моє місце серед захисників острова. Але інший — опирався і примушував мене замислитись. Пригадалася похила хатина в горах з заклеєними папером вікнами, гіллястий горіх… Мощеним двором проходить стара жінка… Вона в чорній хустці, очі сухі, сумні — багато, багато пролили сліз вони за вигнанцем-сином… Пригадався й батько — його я не міг уявити сумним, бо ніколи не бачив таким. На нещастя він дивився, як філософ, що знає ціну життя. Від природи веселий жартівник, батько зустрічав лихо з усмішкою і ні перед ким не схиляв голови. Пригадались і друзі, і велике місто біля підніжжя Вітоші, і Чорний Верх, з якого відкривається вся Софійська рівнина, а за нею на північ і на південь, на схід і на захід — високі гори й чудові долини, взимку вкриті глибокими заметами, а влітку — буйною зеленню… Пригадав усе й подумав: «Цей підводний човен — частина твого світу. Ці моряки відвезуть тебе в якесь місто, звідки ти зможеш повернутися на батьківщину. Інша нагода навряд чи буде…» Але перший голос одразу ж заперечив: «Цей човен належить колонізаторам. Вони послали його сіяти смерть. Самураї перетворять квітучий острів на справжнє пекло, поневолять плем'я, і за кілька десятків років від нього не лишиться й сліду. З ким ти, син хороброго й волелюбного болгарського народу? З колонізаторами чи тубільцями? З поневолювачами чи з борцями проти неволі? Ти ж нащадок Ботева і Левського — подумай добре!». Сміт перебив мої думки.

— Чому ви мовчите? — запитав він. — Невже ви допустите нікому не потрібне кровопролиття. Якщо тубільці чинитимуть опір, японці зметуть їх за якусь годину! Адже так, Стерн? — повернувся він до капітана. — Не можна допустити цього. Треба зустріти японців як рятівників. Чому ви не відповідаєте, Стерн? Може, й зараз скажете, що ви нейтральні?

Капітан, який досі замислено мовчав, раптом рішуче труснув головою і сказав:

— Зараз я не можу лишатися нейтральним! Японія — ворог Англії. Це вирішує все. Я англієць, тому битимуся, доки голова тримається на плечах. Так, битимусь! — повторив старий морський вовк. — Іду за рушницями. Патрони у зеленому ящику, так? Дайте мені ключ, сер!

Зараз він був невпізнанним: обличчя почервоніло від хвилювання, голубі очі блищали.

Сміт сторопів. Він сподівався від капітана підтримки й співчуття, а той, сповнений рішучості, вимагав у нього рушниці й ключі від ящика з патронами. Плантатор не чекав такої зради. Навіть я був здивований поведінкою Стерна. Раніше, під час наших постійних суперечок з Смітом, він завжди відмагався нейтралітетом і спокійно пихкав люлькою. А зараз раптом втрутився. І проти кого? Проти японців, од яких Сміт чекав порятунку…

— Чи ви це говорите, Стерн? — глухим голосом промовив Сміт.

— Я!

— Отже, ви будете битися на боці дикунів?

— Так!

— Але… це божевілля, Стерн!

— Божевілля? — підвищив голос капітан. — Ні, сер! Це найблагородніша справа, яка може випасти на долю чесної людини.

— Не кривіть душею, Стерн… Ви йдете проти власних інтересів.

— Я сказав своє рішення, і воно остаточне. Можу додати, що від дикунів я бачив тільки добро. Вони не зробили мені нічого поганого. А японці — вороги Англії. Ви хочете піти з ворогами тому, що це в ваших особистих інтересах. Але я не можу цього зробити. Я англієць і, передусім, чесна людина.

— Але це безумство! — повторив Сміт.

В його голосі бринів відчай. Він поперхнувся й закашлявся — мабуть, хотів ще щось додати, але втримався.

— Я сказав те, що хотів сказати, — твердо заявив капітан. — Який сенс повторюватись? Питаю вас знову: ви дасте ключа від зеленого ящика?

— Ні! — різко відвернув голову Сміт.

— Гаразд, я розіб'ю ящик! — Капітан вороже глянув на нього і попрямував до селища.

Вождь, який досі терпляче слухав їхню розмову, повторив, що коли цей пакегі не дасть рушниць добровільно, він візьме силою. Я заспокоїв його, що капітан принесе їх.

І справді, незабаром Стерн повернувся в супроводі п'яти тубільців, які несли рушниці і зелений ящик.

— Востаннє питаю вас: дасте ключ? — звернувся капітан до плантатора.

— Ні!

Одним ударом сокири Стерн розбив ящик. У ньому було повно патронів. Тубільці розхапали рушниці. Деякі з них стріляли раніше і мали певний досвід.

В цей час японці кинули якір, і гумові човни з озброєними моряками наближалися до берега.

Стрільці зайняли позиції за скелями і в прибережних кущах. Човни підійшли до берега. Матроси взяли автомати напоготів. Їх було десять душ — по п'ять у кожному човні. Між ними був один офіцер, який виділявся своєю формою. Справді, вони були дуже самовпевнені, збираючись з такими незначними силами висадитись на берег. Я наказав тубільцям не стріляти без моєї команди. А коли човни наблизились настільки, що матроси могли чути мене, я випростався і крикнув англійською мовою, щоб вони зупинилися.

— Якщо хочете вести з нами переговори, хай зійдуть на берег два чоловіки без зброї! — крикнув я.

— Ніяких переговорів! — відгукнувся офіцер ламаною англійською мовою. — Ми вимагаємо здати острів без бою. Інакше знищимо вас до одного!

— Назад! — крикнув я і вистрілив у повітря. Хотів, щоб японці зрозуміли, що ми маємо вогнепальну зброю і не жартуємо. Це подіяло. Матроси повернули човни і, лише відійшовши од берега, відкрили вогонь. Ми відповіли. Тоді з підводного човна загриміли дві гармати. Снаряди безладно вибухали на березі, не завдаючи ніякої шкоди.

Потім вогонь обох гармат японці перенесли на селище. Кілька хатин спалахнуло. Сміт підбіг до мене й закричав у відчаї:

— Припиніть чинити опір, безумці! Це самогубство! Ви не знаєте японців! За кожного вбитого солдата вони переб'ють тисячі дикунів!. Підніміть білий прапор!

Я не відповів. Бачачи, що його ніхто не слухає, Сміт побіг у селище.

Обидві гармати стріляли безперервно і замовкли тільки тоді, коли матроси піднялися на борт підводного човна. В селищі і в кількох місцях у лісі спалахнули пожежі.

— Ми перемогли! — крикнув Боамбо.

Я кивнув головою. Він не знав, яка це сила — японці з гарматами, автоматами і кулеметами, а я не хотів його лякати. Хай думає, що ми перемогли. Віра в перемогу — сама по собі вже напівперемога.

З кількох селищ прийшли люди і сповістили, що вночі великий човен пакегі обходив острів, пускав блискавки й грім і підпалив кілька хатин в Каліо. І більше нічого. Японці ніде не пробували зійти на берег. Це показувало, що вони вибрали нашу затоку як найзручніше місце для висадки десанту. Але чому припинили стрільбу! Невже злякалися наших десяти рушниць?

Весь день минув спокійно, лише пожежі нагадували про напад, але скоро й вони погасли. Підводний човен легко погойдувався вдалині як символ нещастя.

Вдень прийшла Зінга і сказала батькові, що Арикі хоче говорити з ним. Головний жрець разом з іншими тубільцями ховався в горах, але бачачи, що великий човен не пускає більше блискавок і грому, повернувся в свою хатину. У нього був і Сміт.

Боамбо суворо подивився на дочку і наказав їй зараз же повернутися в гори.

— Не гнівайся, набу, — тихо мовила Зінга. — Арикі мене послав. Він хоче говорити з тобою.

— Скажи Арикі, хай дасть мені спокій!

Ніколи Боамбо не говорив так грубо з дочкою. Але він гнівався не на неї, а на головного жерця. Надумав кликати його на розмови саме тоді, коли вирішується доля племені…

— Піди подивися, що хоче цей божевільний старик, — звернувся до мене Боамбо. — Скажи йому, що я не можу залишити стрільців. Якщо він має сказати щось важливе, хай прийде сюди.

Ми з Зінгою пішли до селища. Вона була стурбована. Жахливі люди — пакегі з великого човна! Спалили кілька хатин, підпалили ліс… Добре, що всі втекли в гори і ніхто не постраждав… Погані пакегі… Хочуть спалити острів. Невже це їм удасться? Невже вони переможуть плем'я?

— Не переможуть вони його! — впевнено сказав я.

— Ні? Дуже добре! Але ти бережись, Андо! Бережись, а то тебе вб'ють…

Біля хатини Арикі ми розійшлися: Зінга пішла в гори, а я зайшов до головного жерця.

Арикі сидів на нарах. Поруч, підігнувши ноги і схрестивши на грудях руки, сидів Сміт. Він в усьому наслідував Арикі, гадаючи, що цим може догодити йому. Тільки-но я увійшов, плантатор накинувся на мене:

— Чому ви не дали японцям зійти на берег? Навіщо даремно проливаєте кров? Хто вам дав право?

— Про що ви говорите, сер? Немає жодного вбитого…

— Все одно, плем'я не встоїть проти гармат і кулеметів японців. Чому не поясните вождеві, що чекає плем'я, коли воно не здасться без бою?

— А що його чекає, коли воно здасться? — запитав я.

— У вас все навпаки! — скипів Сміт. — Але знайте, ви відповідатимете!

— Чи не перед вами?

— Можливо, й переді мною!

Я повернувся до нього спиною і сказав Арикі:

— Цей пакегі не знає, що говорить…

– І я не знаю, що він говорить, але послухай, що скаже Арикі. — Він примружив очі, нахилив голову і, подумавши, заговорив глухим голосом: — Пакегі спалять острів і переб'ють нас. Перетворять наші хатини на попіл. Хто відповідатиме? Ти й Боамбо! Так, ви відповідатимете вашими головами! Анге бу!

Він говорив те, що йому підказав Сміт. Плантатор не знав добре мови племені, але вони з Арикі розуміли один одного з півслова, з одного жесту чи погляду. Єдиним бажанням Сміта було вирватися з острова хоч і полоненим японців. Але Боамбо не пустив їх на берег, і ця можливість вислизнула. Це його найдужче дратувала

— Що сказати тані Боамбо? — спитав я головного жерця.

— Те, що я тобі сказав: дозволити пакегі зійти на берег. Шаміт говорить, що вони непогані люди…

— Гаразд, скажу.

Я рушив до виходу, але Сміт зупинив мене:

— Де Стерн? — спитав він.

— На березі з стрільцями.

– І він стріляв у японців?

— Так, і він.

— Я вважав його за розумну людину…

— Він не тільки розумний, але й чесний, — сказав я і вийшов.

Протягом усього дня японці не робили нових спроб висадити війська, а ввечері, знявшись з якоря, підводний човен потонув у темряві ночі.

— Пішли! — з полегшенням зітхнув Боамбо. — Тепер можна й запалити спокійно.

І він справді запалив вперше за цілий день. Але заспокоїтись не міг: часто обходив пости, подовгу вдивлявся в океан і жодного разу не присів відпочити. Тільки десь опівночі приліг просто на траву, а я пішов до хатини.

Я теж дуже стомився, але довго не міг заснути. «Шкода, — думав я, — відкрито останній невідомий і ніким не загарбаний острів. Японці так легко не відмовляться од своїх намірів. Рано чи пізно, але вони повернуться сюди, можливо, не на одному, а на кількох підводних човнах. Вони вдерлися в неосяжні китайські землі, з нечуваною самовпевненістю ополчилися проти найчисленнішого в світі народу, окупували багато островів у Тихому океані, проникли і в Індійський океан… Чому не захопити й острів Тамбукту? Хто їх зупинить?»

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Битва. Рішення Сміта й Арикі. В полоні у японців. Капітан Сігеміцу. «Бажаю вам успіху, союзнику!» Головний жрець у пастці. Знову у племені занго. Заслужена кара.

Вони й справді прийшли. Ще не розвиднілось, коли я прокинувся від сильного гуркоту. Я швидко вийшов з хатини і в ранкових сутінках побачив два підводних човни, що стояли на якорях недалеко від берега. На них часто спалахували блискавки — стріляли гармати, а з двох кінців селища було чути тріскотню автоматів і кулеметів. Мені все стало ясно — вночі японці висадили війська на острів далеко від селища і зараз наступали з двох боків. В самому селищі було чути вибухи снарядів і крики жінок та дітей, що повернулися з гір після того, як зник підводний човен. Знову палали пожежі і освітлювали темні води океану кривавим сяйвом.

Боамбо розділив стрільців на два загони: один бився на східному боці селища, а другий — на західному. Бій тривав недовго: тубільці змушені були відступити. Правда, вони билися хоробро і відступали крок за кроком, але все-таки відступали, а на світанку відійшли в гори.

Я збирався теж тікати з ними, але перед тим вирішив зайти в хатину Сміта. Там була захована касетка з щоденником Магеллана. Японці, звичайно, обшукають все і знайдуть її. Щоденник потрапить їм до рук. При одній думці про це я забув про небезпеку і кинувся до хатини плантатора. Але її вже не існувало, тільки головешки ще диміли. Я згадав, що ніяка пожежа не могла знищити вогнетривку касетку, але не мав часу ритися в гарячому попелі. В першу-ліпшу хвилину могли з'явитися японці…

Я побіг до Арикі. Я знав, що застану там і Сміта.

— Ваша хатина згоріла! — крикнув я плантаторові. Він зіскочив з нар і перелякано витріщився на мене.

— Згоріла? Справді?

— Так. Від неї лишилася тільки куча попелу.

— О, тепер я останній бідняк! — схопився за голову Сміт. — Чуєте, сер? Останній бідняк!

— Але ж касетка не згоріла? — спитав я.

— О сер! — вигукнув плантатор, і його очі радісно заблищали. — Ви безумовно праві! Касетка ціла! Ніяка пожежа не може її знищити, запевняю вас! А в ній мої коштовності і чекова книжка!

– І щоденник Магеллана, — додав я.

— Так, і щоденник Магеллана. Все гаразд, сер… Ми знайдемо касеті сховаємо від японців.

— Але я не збираюсь лишатися з японцями.

— Невже? Значить, до кінця вірні племені?

— Так.

— Воля ваша, — подивився на мене співчутливо Сміт.

— Ви знайдете касетку, чи не так? — спитав я.

— Звичайно, знайду і сховаю.

— Гаразд. Але запам'ятайте — щоденник Магеллана не тільки ваш.

— Навіщо ви про це нагадуєте, сер? — ображено сказав Сміт. — Невже ви думаєте, що я зловживатиму вашим довір'ям? До речі, де мій капітан?

— Не знаю.

— Чи не вбито його? — захвилювався Сміт.

— Не думаю. А що збирається робити Арикі? І він залишиться в японців?

Сміт ствердно кивнув головою.

— Це правда? — повернувся я до головного жерця. — І ти лишаєшся у пакегі, які спалили селище і вбили багато жінок і дітей?

Арикі чухав груди й дивився в землю. Він дуже добре розумів, що робить, і не смів глянути мені в вічі.

— Так, — промовив він нарешті і, показавши рукою на Сміта, тихо додав: — Він каже, що пакегі — добрі люди і нічого поганого Арикі не зроблять. Пакегі поважатимуть Арикі більше за тебе…

Я махнув рукою і вийшов. Я розумів Сміта, хоч і не виправдував його. Він вважав за краще полон, ніж острів Тамбукту, бо хотів за всяку ціну повернутися в Англію до свого багатства. Але чому Арикі залишається у ворогів свого племені?

Я пішов стежкою в гори. Несподівано за спиною пролунав незнайомий голос і примусив мене оглянутись. Я побачив край лісу двох японців з автоматами. Обидва були невисокі, але досить широкоплечі, з жовтими обличчями і вузькими розкосими очима. Один був дуже низький, взутий у важкі підковані черевики з білими гетрами, а другий, трохи вищий, — у чоботи, які були йому до колін. Солдат у білих гетрах крикнув щось по-японському і націлився на мене. Я підняв руки і завмер… «Невже стрілятиме цей ідіот?» — промайнуло в голові.

Але він не вистрілив. Як тільки я підніс догори руки, солдат опустив автомат і рушив до мене.

– Інгліш? Америкен? — спитав він.

— Болгарин, — відповів я.

— Бюлгар? — здивувався маленький солдат у білих гетрах.

Я кивнув головою:

— Бюлгар.

Він недовірливо оглянув мене з ніг до голови і щось замимрив своєю мовою, але я лише знизував плечима і мовчав. Тим часом другий солдат, у високих чоботях, зайшов до хатини головного жерця і вивів звідти Сміта й Арикі.

Маленький солдат залишив мене і підійшов до Сміта.

– Інгліш? Америкен? — запитав він.

– Інгліш, — відповів Сміт. — Підданець його величності англійського короля!..

– Інгліш! — загорлав солдат і штовхнув плантатора прикладом.

Сміт не чекав цього. Як кожна багата людина, він жив досі з почуттям переваги над іншими, що робило його самовпевненим і навіть зневажливим у ставленні до людей. Крім того, він надто вірив у могутність Англії і думав, що досить промовити слово «англієць», як кожен упаде перед ним на коліна. І тому удар прикладом був для нього як грім серед ясного неба.

А що сказати про Арикі? Йому теж не сподобались японці. Виявилось, що вони зовсім не такі, якими їх зображував Сміт.

Солдати погнали нас до затоки. Тут і там на стежці лежали вбиті чоловіки, жінки й діти, були й поранені, які марно простягали до нас руки і просили допомоги. Навколо палали пожежі.

В затоці панувало пожвавлення. Японці перевозили на берег ящики з амуніцією. Вони користувалися вузькими човнами тубільців, які не були пристосовані для перевезення великих вантажів і завдавали їм чимало клопоту.

Тут був і капітан Стерн. Він так зрадів, побачивши нас, що ледве не впустив важкого ящика, якого ніс на спині. Він теж не встиг втекти в джунглі і потрапив у полон.

— Ви, Стерн? — вигукнув Сміт і зупинився вкрай здивований. — Невже вони примусили вас носити ці важкі ящики?

— А ви думаєте, що я роблю це з власного бажання? — відповів Стерн, обережно ставлячи ящик на пісок.

— Як можна?! — обурився Сміт.

Можна, можна!

Дивуюся, Стерн…

— А я нітрохи не дивуюся.

— Але ж ви їм сказали, що ви капітан?

— Сказав.

– І незважаючи на це…

— Незважаючи на це, — перебив його Стерн, — а можливо, саме тому мене примусили носити ці важкі ящики.

Солдатик у білих гетрах кудись пішов і незабаром повернувся з офіцером. Офіцер був низенький, як і солдат, і його очі були чорні й розкосі, а жовте широке обличчя було вкрите ластовинням. Він щось сказав своєю співучою мовою і показав на човни, навантажені ящиками. Ми зрозуміли, що треба братися до роботи.

Ящики справді були дуже важкі. Сміт пихтів під ними і лаяв японців, але стиха, щоб ніхто не чув. Маленький солдатик переконав його, що самураї не жартують. Вони знайшли роботу навіть для старого Арикі. Бачачи, що він не може носити ящики, офіцер примусив його виливати воду з човнів.

По обіді з підводного човна приїхав офіцер і сказав ламаною англійською мовою, що їхній капітан хоче поговорити з нами. І це було дуже до речі, бо ми справді знемагали під важкими ящиками і пекучим сонцем. Капітан, трохи розставивши ноги і заклавши руки за спину, чекав нас на палубі. Він був невисокий, дебелий, із засмаглим вилицюватим обличчям.

— Я протестую, сер! — нетерпляче заговорив Сміт, задихаючись від утоми й спеки. — Ваші солдати били мене! Я член Палати громад, сер! Я підданець його величності англійського короля!

Капітан мовчки дивився на нього холодними чорними очима.

— Ваші солдати невиховані, сер! — вів далі Сміт ще з більшим запалом. — Вони били мене, а потім примусили переносити ящики з амуніцією. Це принизливо, сер! Я протестую!

Він замовк і витер піт на шиї. На обличчі капітана промайнуло щось подібне на посмішку, але очі лишилися холодними. Він гукнув сержанта, який був поблизу, і щось сказав йому японською мовою. Сержант кивнув головою Сміту і повів його у внутрішнє приміщення підводного човна.

— А ви хто? — звернувся до мене капітан. — Сподіваюсь, що ви не член Палати громад?

— Ні, сер. Я болгарин.

— Болгарин? О'кей! А ви? — обернувся він до Стерна.

— Я англієць, — холодно відповів Стерн. — Капітан далекого плавання.

— На військових кораблях?

— Ні, на торговельних. Вірніше, був капітаном яхти у пана, якого тільки-но повели.

— Хіба в нього була яхта?

— Так, він мав яхту.

— Мені сказали, що ви потерпіли корабельну аварію.

— Так, сер, Яхта розбилась он об ті скелі. — Стерн показав на скелі, між якими виднілися рештки нашої яхти.

Сержант повернувся, капітан знову щось сказав йому. Сержант віддав честь і зробив знак Стерну йти за ним. Коли ми залишилися самі, капітан спитав мене:

— Значить, ви болгарин?

— Так, болгарин, — підтвердив я.

Він слухав мовчки, трохи нахиливши набік голову, як людина, що недочуває і намагається вловити кожне слово співбесідника. Потім знову закидав мене запитаннями. Чи мають тубільці якусь зброю, крім рушниць? Ні? Ол райт! Чи є ще європейці на острові? Немає? І ніяких військ? А звідки у тубільців рушниці? З яхти? Добре, дуже добре! А скільки мешканців на острові? Де їхні селища? Далеко в джунглях? І немає ніяких доріг? А чи добре я володію мовою племені? Чи знаю вождя? Навіть дуже добре? О'кей!

Коли я відповів на численні його запитання, капітан, вимушено посміхаючись, сказав:

— Ми з вами союзники. Болгарія приєдналася до осі — нам це відомо? Так? О'кей! Ходімо вип'ємо, союзнику… Але насамперед давайте познайомимося: капітан Сігоміцу. А наніс ім'я? Антон? О'кей!..

Ми зайшли до тісної кают-компанії підводного човна, освітленої лише однією електричною лампочкою, що горіла тьмяним жовтим світлом. Маленький столик, до якого ми сіли, був пригвинчений до підлоги. Стільці були теж залізні й нерухомі. Товстий матрос у білому фартусі приніс бутерброди з копченою рибою і пляшку вина. Бутерброди пахли димом, але вино було хороше, типу французького бордо, хоч і з етикеткою Філіппінських островів. Коли ми цокнулись чарками, капітан сказав, що головне не у випивці, а в цоканні, — і цокнувся ще раз.

— Ми ж союзники, — додав він посміхаючись.

Так, він ставитиметься до мене як до союзника, а не як до полоненого. І я повинен ставитись до нього з довірою. На нас чекає спільна робота. Так-так, спільна, корисна робота… Що від мене вимагається? Лише одне: повернутися на острів і умовити вождя припинити опір. Хай усі тубільці повертаються в селище і займаються мирною працею. Це найрозумніше, що можуть вони зробити. Треба пояснити вождеві, що всякий опір буде марним. Все одно дикуни будуть переможені, і тоді плем'я, разом із жінками і дітьми, буде знищене до ноги. Японцям потрібний острів. Він буде перетворений на військово-морську базу. Японці перетнуть шлях американським кораблям, які возять зброю для Росії через Персидську затоку. А потім перетнуть шлях і англійським кораблям в Індію, і на Зондські острови. Британський лев з обскубаною гривою буде замкнений в клітці на своєму маленькому острівці і там добитий остаточно.

— Я кажу вам усе це, — заявив капітан Сігеміцу, — для того щоб ви зрозуміли, наскільки важливий зараз для нас цей острів. Постарайтеся пояснити племені. Хай усі зрозуміють, що справа дуже серйозна і я не збираюся з ними жартувати.

— Гаразд, я поясню вождеві, — сказав я. — А що робиться в Росії? Ми були відрізані од світу майже цілий рік і нічого не знаємо.

— Німецькі війська в Сталінграді, — відповів капітан.

— А Москва і Ленінград?

Капітан похмуро сказав:

— Коли німці дійдуть до Уралу, Москва і Ленінград самі здадуться. — І, збагнувши, що сказав більше, ніж належить знати «союзникові», він додав: — Як бачите, я з вами цілком одвертий і не приховую, що цей маленький острів має велике значення для нашої остаточної перемоги. Треба за всяку ціну переконати вождя припинити опір. Обіцяйте йому все. Я десь читав, що дикуни все можуть віддати за просту дрібничку.

Я пригадав Смітові дрібнички і сказав:

— Навпаки, тубільці непідкупні. Вони великі патріоти.

— Патріоти? Ви мене смішите, сер… — І він справді розсміявся, трясучи широкими плечима і вискаливши жовті зуби. Потім одразу став серйозним і похмуро додав: — Якщо вони не підкоряться, знищу всіх. Скажіть це вождеві. У мене досить війська і зброї для зграї в дві тисячі душ.

Я аж кипів від обурення, але оволодів собою і спитав:

— А що ви думаєте зробити з двома англійцями?

— Ах, так… Добре, що ви мені нагадали. Чи правда, що той бовдур — член англійської Палати громад?

— Не знаю. Можливо… Він багатий промисловець, має плантації на Кокосових островах.

— А чи справді другий був капітаном його яхти?

— Так, був.

— Гаразд! — кисло посміхнувся Сігеміцу. — Член англійської Палати прибиратиме клозети, а морякові я дам почесну роботу: він чиститиме картоплю і митиме посуд на кухні. — Випивши чарку одним подихом, капітан несподівано встав і сказав: — Отже, вирішено. Зараз дам вам перепустку, з якою ви зможете вільно ходити по острову в будь-який час дня й ночі. Якщо буде потрібно, мої солдати подадуть вам допомогу. З цього моменту ви під захистом японського прапора і солдат імператора сонця. Якщо успішно закінчите переговори з вождем, дістанете нагороду. Якщо, крім того, приведете вождя на підводний човен, ваші груди прикрасить золота медаль. Бажаю успіху, союзнику.

Він простягнув мені руку і пішов у свій кабінет, навіть не спитавши, чи згоден я бути посередником.

Два матроси відвели мене на берег. Тут ще кипіла робота: одні відкривали ящики з патронами, другі складали кілька важких кулеметів, станки яких глибоко загрузли в піску, треті копали кулеметні гнізда на найближчих горбах. З усього було видно, що японці бояться нападу і готуються до оборони.

Головний жрець теж був тут. Він усе ще вичерпував воду з човнів. Побачивши мене, підбіг і почав хникати:

— О Андо! Скажи пакегі, щоб вони дали мені спокій. Я старий, не можу працювати. Скажи, що я хочу поговорити з їхнім таною…

— Що ти йому говоритимеш?

— Скажу, що я головний жрець і можу бути йому корисним.

— Чим же ти можеш бути йому корисним? — спитав я.

— Накажу моїм людям не воювати з пакегі.

— Але вони тебе не послухають.

— Послухають, Андо! Люди з мого роду послухають. Скажи жовтому тані, що я його усиновлю, і він буде жити на острові, як син нашого племені. І його стрільці стануть синами нашого племені. Якщо жовтий тана дасть коньяк і цигарки Арикі…

— Замовкни! — крикнув я. — Ти непотрібний жовтому тані. Він має досить стрільців, щоб вибити все плем'я.

Я рушив до селища, але Арикі вхопив мене за руку і не хотів відпускати. Він дивився маленькими мишачими очицями і скиглив. Мені стало гидко.

Біля нас зібралося душ десять матросів, підійшов і офіцер, якого я бачив уперше. Я сказав йому, що мені капітан дав спеціальне завдання, і показав перепустку. Прочитавши її, офіцер став струнко і віддав мені честь.

— Чи можу бути вам чимось корисним? — спитав він англійською мовою.

— Дайте мені цього старика, — кивнув я головою на Арикі. — Для роботи він не годиться, а мені потрібний.

— Візьміть, — махнув рукою офіцер, ніби відганяючи настирливу муху. — Вивчив два англійських слова і весь час повторює: «Коньяк, цигарки, коньяк, цигарки». Хай швидше забирається з-перед очей. Ми звикли самі пити коньяк і палити цигарки.

Арикі сидів на піску і дивився то на мене, то на офіцера. Я звелів йому встати і йти зі мною.

— Куди ти мене поведеш? — спитав він.

— До жовтого тани.

— До жовтого тани? Справді?

— Так.

— А де він?

— В селищі.

— А не на великому човні?

— Ні, він у селищі.

— А ти не брешеш?

— Навіщо мені брехати? Я йду до нього. Якщо хочеш, іди й ти, а не віриш, вичерпуй воду з човнів.

— О Андо! Піду, Андо!

І він почвалав слідом за мною.

Ми пішли в селище. Там ще диміли недогорілі хатини. На майдані зяяла глибока воронка від снаряда. Поблизу лежала горілиць вбита жінка з закривавленим обличчям, притиснувши до грудей немовля з відірваними ногами.

Ми зайшли до хатини головного жерця. Вона була ціла. Рогожі й горщики були на місці. Японці нічого не взяли.

— Візьми біле листя, — сказав я головному жерцеві.

— Навіщо? — спитав він, глянувши на мене недовірливо.

— Воно знадобиться тобі. Зараз підемо до жовтого тани. Жовтий тана скаже: «Ні, цей чоловік не Арикі. У Арикі є біле листя, а у цього немає».

Арикі підозріливо поглядав на мене й вагався. Чи не обдурюю я? Чи не хочу відібрати в нього біле листя? Воно було його силою, ним головний жрець дурив тубільців. Якщо втратить його, чим тоді залякуватиме непокірних?

— Бери і ходімо швидше до вождя пакегі, — сказав я твердо. — Він дасть тобі коньяку й цигарок. Багато коньяку і багато цигарок. Дасть тобі браслети й намисто. Все тобі дасть.

Я справді хотів знищити біле листя, щоб вирвати з рук головного жерця найсильнішу зброю, яка вселяла страх у тубільців і примушувала їх беззаперечно коритися йому. Арикі підозрював це й вагався. Але коли почув, що вождь пакегі дасть йому багато коньяку і цигарок, забув про все на світі. Він розкидав нари, засунув руку під бамбукове пруття, витяг звідти вахтовий журнал яхти, поклав його в торбину, і ми пішли.

Прийшли в селище. Сподіваючись знайти касетку з щоденником Магеллана, щоб віднести її до тубільців, я попрямував до того місця, де колись стояла хатина Сміта і Стерна, але зараз же відмовився від свого наміру.

Поблизу лісу душ десять солдатів морської піхоти зайняли позиції в нашвидку викопаних окопах. За кілька кроків від окопів, сховавшись за товстим деревом, лежав молодий сержант з автоматом напоготові. Побачивши мене й Арикі, він щось крикнув і задріботів до нас. Я подав йому перепустку капітана. Сержант прочитав, ворушачи товстими губами, перевірив підпис і печатку і повернув мені. Потім віддав честь, повернувся на старе місце і знову заліг за деревом. Ми більше його не цікавили.

— Ходімо! — сказав я Арикі.

— Куди?

— До жовтого тани.

— Ти ж казав, що він у селищі?

— Був тут, але цей жовтий диявол сказав, що він пішов у гори до маленької хатини.

Над селищем, на горбі, стояла маленька хатина, в якій у негоду мисливці знаходили притулок, а коли ніч заставала їх у джунглях, то й ночували в ній. Я мав на меті відвести Арикі подалі від японців, а там уже легко було впоратися з ним. Я рішуче попрямував у гори, думаючи: «А що як він одмовиться? На очах у японців я не можу примусити його йти зі мною. Невже мій план — відвести Арикі в джунглі до племені — провалиться в останню мить? Чи повірить мені й цього разу головний жрець, чи здогадається, що я йому готую»? Оглянувшись, я побачив, що він іде за мною. Повільно й непевно, але все ж іде… Ми увійшли в ліс. Піднімалися вгору повільно, хапаючись за ліани, які були прив'язані до дерев, наче вірьовки. Стежка була настільки крута, що без допомоги цих ліан ми мусили б повзти. Крім того, товсті корені велетенських дерев перетинали шлях і створювали високі сходи, які теж утруднювали підйом. Арикі стомився, і мені часто доводилося чекати, доки він відпочине.

Коли ми нарешті піднялися на пагорб, перед нами відкрилася велика частина берега і вся затока. Внизу вився голубий димок від недогорілих хатин. Було видно й підводні човни, які скидались на сталеві сигари, закинуті в безмежну широчінь океану.

— Ох, немає сили! — зітхнув Арикі і важко опустився на землю.

Мені здалося, що за цей день він постарів на десять років. На його обличчі був вираз страждання. Він примружив очі, ті самі очі, в яких ще вчора спалахували злі вогники. Я ладен був сказати йому правду і дати змогу самому вирішити, чи йти до племені, чи повернутися до японців. Але пригадавши, скільки зла він зробив мені — та не тільки мені, а й багатьом тубільцям, — я подумав: «Не шкодуй його. Він цілком заслужив кари, яка його жде. Непокараний злочин заохочує злочинця…»

Ми знову рушили й за півгодини добралися до хатини. Вона була збудована біля високої скелі, з якої збігав невеликий потік. Протягом віків вода видовбала в граніті глибоку яму, в якій тепер вирувала й пінилася. Навколо піднімалися високі дерева, тінь від яких падала на водоспад. Цей красивий, затишний куточок наче був створений саме для відпочинку. Людина, яка перша подала ідею збудувати тут маленьку хатину, безумовно, душею і серцем була поетом.

Я присів на виступі скелі. Внизу піді мною вода шуміла і розсипалася тисячами дрібних крапель, які сяяли на сонці всіма барвами райдуги. Арикі піднявся видовбаними в граніті сходами і заглянув у хатину.

— Жовтого тани немає тут! — розгублено вигукнув він.

Я мовчав. Головний жрець швидко зійшов до мене і повторив:

— Чуєш, Андо! Жовтого тани тут немає! Ти мене обдурив!

— Так, обдурив! — признався я.

Я зніяковів і не міг дивитися в очі головному жерцеві, хоч і вважав, що він цілком заслуговує того, що я йому готував.

— Що ти хочеш зробити зі мною, Андо? — захлипав Арикі. — Куди мене ведеш?

— До тани Боамбо.

— Ні, ні! — закричав у відчаї Арикі і відскочив назад. — Одне;— А мене до жовтого тани! Ти ж обіцяв! Ти мені сказав, що жовтий тана дасть мені багато коньяку і цигарок!..

Я одвернувся від огидного старика. Так, він був невиправним. Навіть і зараз в ньому не заговорило сумління. А скільки гріхів було на його совісті! Ця людина не заслуговувала співчуття і милості…

— Ходімо зі мною, падлюко! — крикнув я суворо і, міцно схопивши його під руку, повів стежкою між високої трави аланг-аланг, що вкривала галявину біля хатини.

— Ні, ні! — вирвався головний жрець і сів у траву. — Не піду! Не хочу йти до Боамбо. Він забере у мене сім поясів мудрості і прожене в джунглі! Не хочу, чуєш! Одведи мене до жовтого тани! Шаміт каже, що в жовтого тани є багато коньяку й цигарок.

– Іди зі мною, негіднику! Ти зрадив своє плем'я і перейшов до його ворогів. За коньяк і цигарки ти готовий продати і рід, і все плем'я! Вставай! Швидко!

Зрозумівши, що я не жартую, Арикі підвівся й повільно поплентався поперед мене, схиливши голову. Він був схожий на злочинця, якого кайдани гнітили дужче, ніж вчинений злочин.

— Якось ти казав мені, що є добрі пакегі, — бурмотів він, ледве переставляючи ноги по втоптаній стежці. —І Шаміт сказав мені сьогодні: «Пакегі нанай-нанай». О, він мені збрехав! І ти обдурив мене! За що? Арикі старий. Арикі стомився. Арикі не може йти…

Все-таки він ішов, хоч і повільно. Ми знову увійшли в ліс. Нас одразу ж огорнула півтемрява, ніби погасло сонце. Звідусіль повіяло прохолодою. В тиші цієї півтемряви людина почуває себе самотньою і беззахисною…

Несподівано із-за товстого дерева вийшов молодий тубілець і перетнув нам шлях довгим списом. Все його тіло з голови до п'ять було вимазане сажею, а обличчя, спина й груди — розмальовані білими смугами, які означали, що плем'я веде війну…..:

— Стій! — крикнув юнак. — Куди йдете?

— До тани Боамбо, — відповів я.

— А де були?

— У пакегі.

— У жовтих дияволів, — поправив він мене. Юнак підозріливо подивився на нас і спитав:

– І Арикі був у них?

– І він.

— Значить, це правда! — похмуро сказав молодий тубілець. — Всі кажуть, що Арикі залишився у жовтих дияволів…

— Так, він був у них, — підтвердив я.

— Ух! — блиснув на нього очима тубілець. — Зрадник! Тепер гнів Дао впаде на твою стару голову. Ходімо! — І він пішов попереду, застерігши нас: — Дивіться! Якщо побачите на стежці стрілу або списа, не доторкайтесь до них — вони приносять смерть. Поглянь-но сюди, Андо! Бачиш цю ірену? — І він показав мені довгий стовбур пальми ротанг, який перетинав стежку на висоті біля метра від землі. — Вона смертельна. Пильнуй!

Він низько нахилився і проповз під ліаною, не доторкнувшись до неї.

На стежці ми бачили ще багато таких смертоносних перепон. Кожна з них була прив'язана тонкою ліаною, замаскованою в буйній зелені. До другого кінця ліани була прикріплена, теж схована в зелені, натягнута тятива з отруєною стрілою. Легкий дотик до встромленого в землю списа або до тонкої ліани, яка перетинає стежку — і з лісу вилітає заздалегідь налагоджена отруєна стріла…

«Японцям нелегко буде заволодіти островом, — подумав я. — Вони захопили тільки узбережжя біля затоки і селище тубільців, але навряд чи їм вдасться проникнути в глиб острова».

Стежка пролягала через непрохідний ліс, серед вікових дерев і спускалася в глибокий яр з крутими берегами і обвалами, що утворилися від великих злив. Зараз у вузькому руслі протікав струмок з кришталево чистою водою. Ми втолили спрагу і відпочили, потім почали підійматися на протилежний схил. Він був дуже крутий, і ми змушені були повзти, хапаючись за коріння дерев або за кілки, вбиті в землю спеціально для цього. І якби наш провідник не вказував, які кілки і коріння небезпечні, ми, напевно, стали б жертвою однієї з отруєних стріл.

Арикі задихався від утоми. Він проклинав і мене, і Сміти, і всіх пакегі, хоч сам був винен у нещасті, що спіткало його.

Нарешті ми вийшли на маленьку рівну галявину, зарослу молодою травою і всіяну червоними, голубими і жовтими квітами. Навколо піднімалися високі дерева джунглів, верхів'я яких губилися в безхмарному небі. В холодку, прямо на м'якій траві, розташувалося чоловік сто тубільців у найрізноманітніших позах: одні сиділи, підгорнувши ноги і поклавши руки на коліна, і тихо розмовляли, другі лежали горілиць, заклавши руки за голову, мрійно дивлячись на сонячне небо, треті лежали на животі й палили. Боамбо сидів під банановим деревом, оточений десятком літніх тубільців. Серед них був і Гахар. Усі втекли від японських куль і снарядів, але почували себе спокійно, знаючи, що приховані з лісі отруйні стріли і пости на стежках охороняють їх від ворогів.

Побачивши мене, тубільці посхоплювалися з місць і закричали:

— Андо! Андо!

— Наш Андо прийшов!

– Іди до нас, Андо!

Я підійшов до вождя. Він зустрів мене світлим поглядом і широкою посмішкою, радий з моєї несподіваної появи.

— Ти живий, Андо! — вигукнув він і по-дружньому поплескав мене по плечах. — А я вже думав, що жовті дияволи тебе вбили!..

— Живий, тана Боамбо, — відповів я. — Жовті дияволи послали мене до тебе. Нам треба поговорити. А де Амбо?

— Я тут! — відгукнувся син вождя і, проштовхавшись крізь натовп, підійшов і потис мені руку над ліктем.

— А Зінга? — спитав я.

— Зінга з жінками з нашого селища. Там і мати Дугао.

Він пояснив мені, що всі жінки, діти й старики, які не можуть кидати списи, пішли далі в джунглі. Там є велика галявина, вкрита високою травою аланг-аланг. Біля галявини протікає невеличка річка. Жителі Букту, за винятком стрільців, влаштували там свій табір.

Всі посідали в холодку, тільки Арикі залишився на галявині. Він затулив обличчя руками, ніби не смів глянути на людей, які ще вчора боялися його.

— Звідки взялася ця собака? — спитав мене Амбо, показавши рукою на головного жерця. В його голосі було чути ненависть. Він не зміг полюбити головного жерця навіть після того, як одружився з його дочкою.

Я розповів про всі наші розмови з головним жерцем в його хатині, як він вирішив здатися японцям, як японці наказали йому вичерпувати воду з човнів і як він хотів, щоб я одвів його до жовтого тани. Тубільці вислухали мене. Зрада головного жерця страшенно обурила їх. Вони й раніше не любили його і підкорялися тільки із страху, а зараз, коли Арикі вчинив злочин, їх гнів вибухнув з новою силою. Вони ладні були розправитися з ним, але все-таки ніхто не підняв руку, всі чекали, що скаже Боамбо.

— Арикі здався ворогам, зганьбив плем'я і сім поясів мудрості! — гнівно крикнув вождь. — Велика рада обере іншого пуі-рара, а цього ми проженемо в джунглі до мавп.

— В джунглі! До мавп! — закричали з усіх кінців. Обурення тубільців показувало, що вони твердо вирішили позбутися ненависного головного жерця.

— А ти чого пішов до жовтих дияволів? — спитав мене Гахар.

— Я пішов до них не добровільно. Вони захопили мене, перш ніж я встиг сховатися в джунглях, і відправили на великий човен до свого вождя.

— Чуєте? — обернувся Гахар до тубільців: — Андо не здався добровільно жовтим дияволам. Андо був разом з нами проти них. Андо наш!

— Наш! Наш! — пролунало багато голосів.

Мене спитали про Сміта й Стерна. Я сказав їм, що обидва в полоні у японців.

— А як же ти втік від жовтих дияволів? — спитав мене Гахар.

— Я не втік, Гахаре, — відповів я. — Вождь жовтих дияволів сам послав мене до вас. Він хоче, щоб ви здалися без бою.

Здатися без бою! Хе-хо! Цей жовтий тана — великий дурень, його стрільці ввійшли в селище, але сюди вони ніколи не дійдуть.

— Ніколи! — підтвердив я. — Жовті дияволи сильні, коли стріляють з великих човнів. Вони сильні й тоді, коли б'ються на відкритому місці, тому що мають багато стріл, які пускають блискавки. Але в джунглях вони безпорадні. Тут за кожним деревом на них чатує смерть. Жовтий тана знає це і хоче вас ошукати.

— Він нас не ошукає! — крикнув Боамбо. — Ми будемо битися до останнього, але не здамося жовтим дияволам. Анге бу!

Він витяг люльку з торбинки, що висіла на грудях, набив її жовтим листям і запалив, щоб заспокоїтись.

Дивлячись на тубільців, я подумав: «Ці люди люблять свободу і свою землю і не відступлять перед японськими гарматами та кулеметами. Цей маленький, але мужній народ не загине, навіть якщо буде переможений».

Боамбо наказав зірвати сім поясів мудрості з стегон Арикі. Амбо ніби цього тільки й чекав — він кинувся до головного жерця і закричав так, щоб чули всі:

— Встань, собако! Скидай сім поясів мудрості! Швидко! Ти не гідний їх носити!

Головний жрець важко підвівся, покірно зняв пояси і подав їх Амбо. Потім знову сів, не вимовивши й слова.

Амбо подав пояси батькові. Боамбо підперезався одним з них, другий дав Гахару, а решту — п'ятьом стрільцям з дорученням віднести їх у п'ять селищ племені і передати тауті. Кожен з поясів належав одному з селищ племені. Коли обрали Арикі пуі-рара, вони дали йому пояси і цим виявили йому своє довір'я. Арикі зловжив цим довір'ям і тепер не мав права носити пояси, їх буде вручено тому, кого Велика рада ренгаті й тауті обере головним жерцем.

Незважаючи на те, що Боамбо був вождем племені, в мирний час він не мав права відняти в Арикі пояси і позбавити його посади. Це могла зробити лише Велика рада ренгаті й тауті. Але зараз плем'я перебувало в стані війни, права вождя були більші, ніж у мирний час, і він скористався ними з такою рішучістю, якої ніколи раніше не виявляв. Це пояснювалося тим, що зрада, особливо під час війни, вважається найбільшим злочином. Зараз було слово за Великою радою: чи схвалить вона рішення Боамбо і чи вижене Арикі в джунглі?

Вранці наступного дня з різних селищ племені майже одночасно прибули ренгаті й тауті. Кожен із них ніс у правій руці пучок сухих прутиків. Боамбо зустрів їх мовчки і відвів на середину галявини. До них приєднався й Гахар, який був тауті Букту. Я дізнався про це тільки вчора, коли Боамбо дав йому один із поясів мудрості. Хоч ми й були друзями, він ніколи не говорив, що він тауті. Гахар був дуже скромний.

Тауті і ренгаті стали в коло і поклали перед собою сухі прутики. Боамбо став посередині і поклав до ніг сухий загострений кілочок і невеличку суху дощечку з діркою — прилад для добування вогню. На поданий знак тауті почали рухатися навколо вождя. Цю церемонію я бачив уже під час нашого всиновлення, тільки тоді нею керував головний жрець, а тепер — вождь. В кінці церемонії Боамбо так само, як і тоді, запалив-люльку від свого вогнища, тричі затягнувся і випустив дим один раз у небо, другий в землю і третій — до сонця. Люлька обійшла всіх тауті й ренгаті і знову повернулася до Боамбо. Вождь вибив ще не згаслий попіл у вогнище, поклав люльку в маленьку торбинку і встав, а тауті й ренгаті залишилися на своїх місцях. Боамбо подивився на всіх по черзі, кинув погляд і на стрільців, що зібралися в коло, підніс руку і почав довгу промову проти Арикі. Він виклав усе, що я йому розповів: як головний жрець вирішив залишитися у жовтих дияволів з великого човна і як просив мене сказати їх вождеві, що він пуі-рара і накаже племені припинити боротьбу, якщо жовтий тана дасть йому коньяку й цигарок. Одно слово, він звинувачував Арикі в зраді. Наприкінці звернувся до мене і попросив підтвердити те, що він сказав. Я повторив усе, що чув із уст головного жерця і що бачив на власні очі.

Тоді Боамбо звернувся до Арикі:

— Ти залишився у жовтих дияволів. Ти зганьбив свій рід і все плем'я. Ти хотів запродати плем'я нашим ворогам. Чи вірно це?

Арикі мовчки кивнув головою. Він не міг заперечити звинувачення.

Боамбо обернувся до тауті і ренгаті й сказав:

— Арикі зламав слово, дане Великій раді, і зганьбив сім поясів мудрості. Яку кару визначимо йому?

Хтось запитав, що пропонує сам Боамбо.

— Пропоную, — відповів вождь, — відняти у Арикі сім поясів мудрості і обрати іншого пуі-рара. Пропоную виключити Арикі із Великої ради. Але він зрадив свій рід і мусить бути вигнаний із нього. Хай іде жити в джунглі до мавп або в гори до іншого племені. Анге бу!

Ренгаті й тауті кивнули головами на знак згоди.

Арикі стояв мовчки, схиливши голову. Зараз він не був схожим на того самовпевненого, нахабного і властолюбного головного жерця, який лякав тубільців білим листям, а швидше на людину, підхоплену каламутними водами, — немічну, беззахисну і зневірену. Але ніхто не жалів його.

— Встань! — крикнув Боамбо. — Що ти скажеш?

— Мені нема чого говорити, — засмучено відповів головний жрець.

Боамбо глянув сердито на нього, але в ту ж мить у його погляді засвітилася іскра співчуття, і він сказав уже м'якше:

— Геть з-перед очей, не можу дивитися на тебе!

Арикі відійшов убік, як побитий пес.

— А зараз оберемо нового пуі-рара, — звернувся Боамбо до ренгаті й тауті. — Хто серед тауті найдостойніший носити сім поясів мудрості? Кажіть, я слухаю!

— Хай тана Боамбо скаже! — озвався один із тауті.

— Нана, скажу! Я гадаю, що Гахар, син роду Бан-тен-го і брат роду Бінторон-га найдостойніший носити сім поясів мудрості. Ви згодні, комунатуа?

— Згодні! Згодні! — хором відповіли всі.

Тоді Боамбо повернувся до Гахара і запитав його:

— Що скаже Гахар, син роду Бантен-го і брат роду Бінторон-га? Чи згоден вірно служити племені занго і чи обіцяєш берегти сім поясів мудрості незаплямованими?

Гахар знітився. Певно, він не чекав такої пропозиції і ніби соромився високої честі, яку виявила йому Велика рада. Переступаючи з ноги на ногу, він соромливо поглядав жвавими чорними очима на вождя, ніби питаючи: «Навіщо ти зробив це? Хіба я найдостойніший?»

— Чи згоден ти? — вдруге спитав Боамбо.

— Згоден, — тихо відповів Гахар.

Тауті подали йому пояси, які він тут же надів. Цим закінчилася церемонія. Арикі був покараний. Ганьба, якою він заплямував свій рід і все плем'я, лишилася його особистою ганьбою. Пізніше я дізнався, що рід виключив його і позбавив права називатися сином племені занго. Арикі взяв свої особисті речі — сокиру, яку я подарував йому, спис, лук, стріли і торбу варених бататів — і зник у джунглях…

Наступного дня після засідання Великої ради, я вирішив повернутися на підводний човен. Перед цим мені хотілося побачити Зінгу, але я не знайшов її в таборі тубільців. Вона пішла в Каліо. Ніхто не міг сказати, чому вона туди пішла. Можливо, через незручності табірного життя? Звичайно, нари, заслані рогожею, — зручніше ліжко, ніж тверда, гола земля, але чи могла заради цього Зінга ризикувати своїм життям? Якщо японцям спаде на думку висадитися в Каліо, вона може постраждати, її вчинок був нерозважним. Я порадив Боамбо наказати всім жителям Каліо негайно залишити селище і йти в гори. Краще терпіти незгоди й нестатки, ніж ризикувати життям. Боамбо відразу ж покликав сина і послав його в Каліо.

— Хай усі прийдуть до нашого табору, — сказав він. — Але стрільцям залишатися в селищі й захищати його від жовтих дияволів.

Перед тим як піти, я вирішив серйозно поговорити з Гахаром. Після «розжалування», разом із сімома поясами мудрості, Арикі передав Гахару і вахтовий журнал яхти. Я міг його знищити ще вчора і звільнити плем'я від гидоти, названої головним жерцем «білим листям», але не наважився. За такий зухвалий вчинок плем'я могло зажадати від мене відповіді, а я не хотів ні роздратовувати людей, ні поділяти долі Арикі. Зараз, коли журнал потрапив до рук Гахара, я постарався умовити його спалити біле листя і попіл розвіяти за вітром.

Спочатку Гахар не погоджувався. Він вважав біле листя священним і навіть боявся доторкнутися до пошарпаних палітурок журналу. Але хто міг дати гарантію. що за якийсь час Гахар не стане використовувати журнал на шкоду тубільцям? Тільки після того, як я пояснив йому, що являє собою біле листя, Гахар завагався. І справді, хіба може бути священним те, що належало пакегі? Ні, звичайно! Ті жовті дияволи — японці, — яких Гахар теж вважав пакегі, перебили багато людей, підпалили хатини і вигнали жінок і дітей у джунглі… Гахар не хотів мати нічого, що б нагадувало йому пакегі. В майбутньому плем'я не допустить на острів, жодного з них. Звичайно, я можу залишитися, тому що я добрий. Сміт і Стерн теж можуть жити на острові, бо й вони сини племені, але якщо вже вони пішли до жовтих дияволів, то нехай у них і зостануться. Я єдиний лишився вірним племені, і тому Гахар мене любить ще більше, ніж раніше.

— Послухай мене, спали біле листя, — знову порадив я йому. — Воно приносить нещастя племені, повір мені.

— Нана, спалю, — рішуче сказав Гахар, — спалю, не хвилюйся.

Я. не хвилювався, бо знав, що Гахар не кидає слів на вітер.

Час був повертатися на підводний човен. Всі радили мені залишитися з ними, але я відмовився. Доки капітан Сігеміцу, якого тубільці назвали таною жовтих дияволів, мені довіряв, я міг бути корисним племені або як посередник, або якимось іншим чином.

— А тебе не вб'ють жовті дияволи? — спитав мене Боамбо.

Коли я сказав, що не вб'ють, він знову запитав:

— Скажи, Андо, ти ворог жовтих дияволів?

— Так! — відповів я. — Ваші вороги — мої вороги. Але я повернуся на великий човен тому, що хочу допомагати племені.

Боамбо дивився на мене задумливо й здивовано. Він не міг зрозуміти, як може бути корисною для племені людина, що йде до його ворогів.

— Якщо не віриш мені, — сказав я, — то я готовий залишитися з вами.

— Вірю! — сказав Боамбо. — Ти наш. Ми тебе любимо, і ти нас любиш. Роби, що задумав, коли це на користь нам.

Попрощавшись з усіма, я пішов назад тією ж стежкою, якою прийшов учора. Попереду йшов учорашній провідник. Коли ми зайшли глибоко в ліс, я сказав, щоб він повертався до своїх, я сам знайду дорогу, бо тільки одна-єдина стежка веде до затоки… Але провідник заперечливо похитав головою.

— Подивися вгору і ти побачиш, як небезпечно самому ходити в джунглях.

Я подивився на густі крони дерев, але нічого небезпечного не помітив. Тоді мій провідник якось особливо свиснув, і у відповідь почувся такий же самий свист. Тільки тоді я зрозумів, що між гілками на деревах поховалося багато стрільців, які чекають появи жовтих дияволів, щоб вразити їх отруйними стрілами і списами.

Жоден ворог не міг наблизитися до табору тубільців. І якщо японці все ж наважаться «прочистити» острів, буде їм лихо! Смерть підстерігала їх на кожному кроці.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Каліо в огні. Знову серед тубільців. Зінга — полонянка японців. Гнів капітана Сігеміцу. «Союзник» стає полоненим. Розмова з Смітом і Стерном. У Зінги в арештантській каюті.

Тільки-но я піднявся на палубу підводного човна, як мене одразу ж одвели до капітана в його маленьку каюту. Не встиг я переступити поріг, як він запитав:

— Ну що, складуть зброю?

— Ні, — відповів я. — Вони заявили, що битимуться до кінця.

Капітан запалив цигарку і роздратовано кинув недогорілого сірника на килим. Потім наступив його ногою.

— Я їх знищу! До одного знищу! На що вони розраховують? На свої стріли й списи? Але це безумство! Чи пояснили ви їхньому вождеві, які сили маємо ми?

— Пояснив. Він бачив силу гармат і кулеметів. Усі відчули її на власній шкурі і все одно боронитимуть острів до останньої краплі крові.

— До останньої краплі крові! — закричав розлючений капітан, і на шиї в нього випнулися сині жили. — Вся Азія перед нами на колінах, а тут жменька дикунів збирається битися на смерть! Це нечуване зухвальство.

Вони в мене захлинуться у власній крові! Ви їм казали про це?

— Так.

— Ну? Що сказали вони? — Вождь пропонує…

— Ага, він пропонує умови! — перебив мене капітан. Так, він пропонує вам залишити острів.

Тільки це?

Тільки це.

— Гаразд! Я покажу цьому дикунові, що таке японська сила. Спалю селища, знищу всіх і все.

Він натиснув кнопку на письмовому столику. В каюту ввійшов підтягнутий матрос у білих як сніг гетрах. Вдарив каблуками і завмер, як по команді струнко.

— Скажи капітанові Ямото, хай піднімає якір. Курс — схід, відстань од берега — два кілометри. По десять запалювальних снарядів на кожне селище. Повтори!

Матрос повторив наказ, знову віддав честь і вийшов. За хвилину задзвеніли ланцюги, загуркотіли машини під нами, і підводний човен рушив.

Я здригнувся, згадавши, що перше селище, до якого пливемо, — Каліо. Протягом якихось двох хвилин воно буде знищене і люди — вибиті. І Зінга! Вона ж у Каліо!..

— Чи можу я вам щось сказати? — звернувся я до капітана. Мабуть, я був дуже блідий, тому що він здивовано подивився на мене.

— Говоріть!

— Ваш наказ поспішний.

— Я не можу витрачати час!

— Не забувайте, що ви маєте справу з дикунами, які не міркують, як ми, цивілізовані люди.

— Мене не цікавлять їхні міркування!

— Я знаю їхню вдачу і звичаї…

— Мене не цікавлять їхні вдача і звичаї! — роздратовано перебив мене капітан. Попіл із цигарки упав на блискучу поверхню стола.

— Чому б не спробувати щось інше…

— Що саме?

— Я добре знаю жителів першого селища, яке ви хочете знищити. Знаю і його вождя…

— Досить цих вождів! — крикнув капітан.

— Чого ви гніваєтесь? Я хочу допомогти вам.

— Кажіть!

— Я певен, що коли поговорю з вождем селища, він погодиться здатися без бою.

— Чому ви так думаєте? — капітан погасив цигарку у фарфоровій попільничці і сів навпроти мене. — Адже вождь сказав, що битимуться до останньої краплі крові? Я з них виціджу всю їхню нечисту кров…

— Так сказав тана Боамбо, це вірно. Він головний вождь усього племені. Але, крім нього, в кожному селищі є ренгаті — малий вождь. Саме малий вождь селища, яке ви хочете знищити, мій близький приятель і навіть трохи родич.

— Родич? Ви знущаєтесь з мене!

— Нітрохи. Пізніше я вам розповім, як ми стали з ним родичами. Гадаю, що він згодиться скласти зброю. Чому б не спробувати?

— Ми прийшли сюди не для того, щоб робити спроби! І ніяких переговорів! Я говоритиму з їхніми малими й великими вождями тільки мовою гармат і кулеметів!

Він підвівся. Розмова була закінчена.

Я вийшов на палубу. Вдалині показалося Каліо. Через годину «заговорять» гармати, і воно буде перетворене на згарище. Скільки невинних людей загине!.. Загине й Зінга. Ні-ні! Я мушу відвернути нещастя, але як? Капітан невблаганний!

Я знову підійшов до нього. Він стояв на палубі і роздивлявся в бінокль селище.

— Пане капітан!..

Він оглянувся. Бінокль повис на грудях.

— Я гарантую, що вождь Каліо здасть селище разом з його жителями без бою.

Капітан похмуро спитав:

— Ви гарантуєте?

— Так, гарантую! Я дуже добре знаю його. Ходив до нього в гості. Ми з ним немовби побратими. Я йому скажу, що ви його нагородите…

— О, звичайно! — посміхнувся капітан, і його жовті зуби блиснули на сонці.

— Як тільки він здасть селище, інші вожді наслідують його приклад. Вони, як вівці, — з болем сказав я, — рушила одна, інші самі підуть за нею.

— Можливо, ви праві, — промовив капітан і, глянувши на мене холодними очима, спитав: — Я не розумію одного: чому ви так турбуєтесь про дикунів? Чому так хвилюєтесь за них?

— Тому що… Як вам пояснити?.. Я хочу вам допомогти. Ми ж союзники? Крім того, я маю наречену, яка живе в тому селищі…

— Наречену? Хіба ці дикуни заручаються?

— Звичайно…

— Гаразд! — кивнув головою капітан. — Викладайте свій план.

У мене не було ніякого плану. Я просто хотів врятувати жителів Каліо — оце і все. Хотів врятувати Зінгу.

— Я зійду на берег, — швидко заговорив я, — умовлю вождя і жителів селища здатися без бою. Поясню, що їх чекає, коли не погодяться. Вони мене послухають. Якщо ви поставитесь до них добре, то й інші селища не чинитимуть опору.

— Гаразд! — знову кивнув головою капітан. — Треба берегти снаряди. Даю вам півгодини на переговори. Як тільки почуєте сигнал — гарматний постріл, одразу ж повертайтесь на підводний човен.

Я полегшено зітхнув. Півгодини досить, щоб тубільці втекли в джунглі, де ніякий снаряд їх не дістане.

Підводний човен став на якір недалеко від селища. Моряки спустили на воду гумового човна, і незабаром я вийшов на берег.

Скрізь було пусто. Амбо, певно, встиг попередити тубільців, і всі пішли в гори. А може, люди здалеку помітили підводний човен і втекли. Але чому залишили селище без охорони? Де стрільці? Якщо капітан побачить, що не зустріне опору, він висадить на берег солдатів і спалить усі хатини…

Я не збирався повертатися на підводний човен. Не було рації далі грати роль посередника, коли це даремно. Капітан Сігеміцу хотів захопити острів, підкорити всі племена або знищити їх — і ніщо не могло йому стати на перешкоді. Не можна чекати пощади від людей, які перетворили увесь світ на пекло. В цей час Німеччина і Японія були в зеніті своєї слави — на заході війська Гітлера досягли Ла-Маншу, на сході — Волги, на півночі — Шпіцбергену, на півдні наступали на пустелі Африки; японці були в Китаї, а їхні підводні човни шастали навіть у Індійському океані. Хто б міг переконати капітана, що він не зможе підкорити якесь «дике» плем'я?

«Так, — сказав я собі, — моя роль посередника скінчилася, час іти в гори до Боамбо».

Треба було поспішати, бо незабаром почнуть стріляти гармати… І справді, в ту ж мить пролунав постріл — це був умовний сигнал повертатися. Але замість того, щоб іти до підводного човна, я рушив у джунглі…

Тільки-но я заглибився в ліс, як повз мене просвистіла стріла і застряла в дереві.

— Не стріляйте, комунатуа! — крикнув я. — Не стріляйте, я ваш лапао!..

З дерева зіскочив молодий тубілець і крикнув:

— Комунатуа! Це наш пакегі!

З сусідніх дерев злізло ще кілька тубільців і оточили мене.

— Ти прийшов з великого човна, — сказав один, люто дивлячись на мене. — Ти був у жовтих дияволів. Ти наш ворог.

— Так, я був у жовтих дияволів, — повторив я. — А зараз іду до тани Боамбо. Але перед цим хочу поговорити з вашим ренгаті. Відведіть мене до нього.

Тубільці повели мене на берег. Тут я побачив те, що капітан не міг побачити навіть крізь бінокль: в кущах і між скелями причаїлося багато стрільців, які мовчки стежили за підводним човном, готові до бою. Серед них був і ренгаті. Він зустрів мене холодно.

Я пояснив йому, що Боамбо послав мене до жовтих дияволів сказати їхньому вождеві, щоб ішов геть з своїми великими човнами. Але жовтий вождь — уїн біля (погана людина) — не хоче йти звідси. Незабаром він почне пускати «блискавки» і спалить усі хатини.

— Але ви не лякайтеся, — сказав я, звернувшись до тубільців. — Жовтий вождь спалить усі хатини, але до вас не дістане. Заляжте й чекайте. Якщо жовтий вождь пошле стрільців, зустріньте їх як належить.

— О, ми знаємо! — сказав ренгаті.

Зараз японець міг здійснити свою погрозу і перетворити селище на попелище. Ну й що з цього? Тубільці побудують нові хатини в горах, але не схиляться перед ним.

Капітан, мабуть, подумав, що я став жертвою «чорних дикунів», — так презирливо він називав тубільців, — і, певно, уявив собі, як вони танцюють навколо вогнища, на якому смажитимуть мене. Навряд чи міг він припустити, що я добровільно залишився в тубільців і битимусь разом з ними проти свого «союзника».

Через півгодини після сигнального пострілу. гармати відкрили нищівний вогонь. Снаряди свистіли над нашими головами і з гуркотом розривалися в селищі. За кілька хвилин воно горіло з усіх кінців.

Підводний човен знявся з якоря і поплив уздовж берега. Пізніше ми почули нову канонаду — японці обстрілювали сусіднє прибережне селище…

Як хоробро не билося плем'я, воно не могло прогнати загарбників з острова. Самої хоробрості не досить для перемоги. Необхідно ще й багато зброї, а тубільці мали, крім стріл і списів, лише десять рушниць. Така зброя не могла врятувати плем'я занго від загарбників. Порівняно з гарматами, рушницями, кулеметами та бомбами японців стріли й списи були дитячими іграшками. Відомо, що коли турки воювали з візантійцями і облягли Царград, у них була лише одна-єдина гармата і, якщо вірити історикам, вистрілили з неї тільки раз, але цей єдиний постріл вирішив долю битви — візантійці здали місто. А в японців була не одна, а чотири гармати…

І все ж вони не могли ні захопити острова, ні зламати опору племені. Вони зруйнували і спалили прибережні селища, перебили багато людей, але в глиб острова не змогли пробратися та й не ризикували, бо знали, що їх чекає на лісових стежках.

Тубільці жили в неприступних джунглях так само вільно, як і раніше. Вони не звикли до розкошів і не відчували незручності твердого ложа. Спали на рогожах або на сухій траві і папороті, а непрохідні зарості оберігали їх від загарбників. На стежках, що вели від берега до нових селищ, вдень і вночі вартували стрільці. Іноді японці пробували проникнути цими стежками далі, але при кожній такій спробі залишали по кілька чоловік убитими й пораненими, доки, нарешті, зовсім не відмовились од цих намірів. Вони були господарями океану, але на самому острові володіли лише маленьким клаптиком землі й одним селищем, яке перетворили на згарище.

І саме тут, поблизу великої затоки, японці почали посилено будувати укріплення. Вдень ми стежили за ними з висот, а вночі найсміливіші стрільці тихо підкрадалися до окопів і несподівано нападали на них, вбиваючи або ранячи кількох солдатів. Але японці також не лишалися в боргу. Іноді вночі вони підходили на човнах до берега, висаджувались біля якого-небудь напівзруйнованого селища, і доки одні билися з стрільцями, що охороняли берег, інші обшукували хатини і всіх, кого встигали захопити, відправляли на будівництво укріплень. Вони не вбивали полонених тому, що їм потрібні були раби. А пізніше почали вдаватися до нових хитрощів: гнали двох полонених тубільців стежкою в джунглі і примушували їх знешкоджувати приховані смертоносні стріли. Але й ця хитрість провалилася. Стрільці, замасковані на деревах, убивали японців і звільняли полонених.

«Тільки раз трьом солдатам вдалося підкрастися близько до табору, в якому жила й Зінга. Вони пройшли крізь джунглі, проклавши собі шлях сокирами, і сховалися поблизу струмка, з якого жінки брали воду для пиття і готування їжі. Там і схопили Зінгу, яка, не підозріваючи небезпеки, прийшла по воду. В таборі почули її крики, і кілька стрільців одразу ж кинулися по слідах японців, але ті, стріляючи із автоматів, зникли в джунглях.

Викрадення Зінги викликало тривогу в цілому таборі. Це показувало, що окремі невеликі ворожі групи можуть проникати в глиб джунглів, і тубільці одразу вжили заходів, щоб це більше не повторилося. Було поставлено пости навколо табору, які вартували день і ніч. Якби японці ще раз спробували наблизитися до табору, на них чекала неминуча смерть.

Дізнавшись, яке нещастя трапилося з дочкою, Боамбо був приголомшений. Він увійшов у свою маленьку хатинку і, затуливши обличчя руками, довго стояв нерухомо й мовчав. Я не знаходив слів, щоб утішити його. І справді, що йому сказати? Я сам був засмучений. Зінга в руках у японців! Полонянка! Це жахливо…

Прийшов Амбо. Він також довідався про викрадення сестри і ще з порога крикнув:

— Я йду! Прощавай, набу! Я загину, але перед тим ще вб'ю з десяток ворогів.

Я схопив його за руку.

— Присядь, друже! Ти не врятуєш Зінгу. В кращому разі уб'єш одного чи двох жовтих дияволів, але й тебе вони вб'ють.

— Все одно! — крикнув Амбо. — Я йду! Пусти мене! Я міцно стис його руку.

— Ні, не пущу! — твердо сказав я. — Твій спис не допоможе. Я сам спробую врятувати Зінгу.

Боамбо зробив синові знак сісти і, обернувшись до мене, тихо спитав:

— Як ти її врятуєш?

— Піду до жовтого тани, а там побачу, що робити.

Боамбо подивився на мене й сказав:

— Якщо дочка жовтого тани потрапить до рук наших стрільців, вони відпустять її. Так і скажи жовтому тані. Скажи йому, що ми — чоловіки і воюємо з чоловіками. Ганьба! — додав він, набиваючи люльку. — Жовтий тана воює з жінками! Він убиває дітей і стариків! Ганьба!..

— Я скажу йому, — пообіцяв я і вийшов з хатини…

Поблизу селища я натрапив на японський пост. Показав матросам перепустку, яка давала мені право ходити по всьому острову в будь-яку годину дня й ночі, і вони повели мене до затоки. По дорозі нам зустрілося кілька тубільців, що несли на плечах довгу і важку колоду. Слідом за ними йшов матрос з автоматом на грудях. Всі тубільці, захоплені в полон, будували укріплення. Японці поспішали передусім укріпити береги єдиної затоки, а потім, звичайно, підвести човни й бойові кораблі, щоб перетнути шлях англо-американським кораблям до Індії та Персидської затоки. Але будівництво укріплення не легка справа. Потрібно багато робочих рук, а японці захопили в полон лише з десяток тубільців, які тепер були схожі на живі скелети. Важка робота з ранку до ночі відбирала в них останні сили. Але ще важче гнітило те, що вони змушені працювати на своїх ворогів. Дехто з них упізнав мене. Я привітався, але вони не відповіли.

Здригаючись від люті й обурення, я рушив до підводного човна. Охоплений безсилим гнівом і горем, навіть не подумав про те, що скажу капітанові і як виправдаю свою втечу до тубільців.

Капітан Сігеміцу не ждав мене. Він здивувався моїй несподіваній появі, але за мить його очі знову зробилися холодні, а лице байдуже й непроникне.

— Що це означає, союзнику? — запитав він, постукуючи олівцем по столу і вороже поглядаючи на мене. — Я гадав, що ваш великий вождь давно з'їв вас разом з кістками, а ви повертаєтесь живий і здоровий?

Хоч у словах його звучала іронія, але вони мені підказали, як виправдатись. О, я йому намалюю такі жахи про «лютих дикунів», що в нього волосся підніметься! Але, перш ніж я заговорив, він раптом підвівся і, вп'явшись у мене холодними очима, сердито процідив крізь зуби:

— Я вас відправив вести переговори з нашими ворогами, а ви залишились у них! Знаєте, як ми караємо дезертирів і зрадників?

— Насамперед, вислухайте мене, — заперечив я, — а потім думайте про покарання.

Він знову сів, умостившися зручніше в кріслі.

— Говоріть, я слухаю!

Я розповів йому наскільки неймовірну, настільки ж і страшну історію. Тільки-но я зійшов на берег, як «дикуни» схопили мене і повели до свого малого вождя. Побачивши мене, вождь заревів, як розлючений звір, і наказав живцем засмажити мене на вогнищі.

— Брешете! — несподівано перервав капітан.

У цей момент він хитро дивився на мене примруженими очима і, здається, посміхався, бо видно було зуби, але це була «посмішка» тигра, який підстерігає жертву.

Я розгублено замовк. Холодний піт виступив у мене на лобі. Я змахнув його й опустив очі. Мені здавалося, що брешу вдало, але капітан не повірив, і це мене збентежило.

— Коли ви зажадали зійти на берег, щоб умовити вождя здатися без бою, ви говорили мені, що він ваш побратим і перший приятель, чи не так? — запитав він.

Я кивнув головою, бо це була правда. Капітан говорив далі:

— Ви навіть казали, що ходили до нього в гості, пам'ятаєте? Тоді ви були певні, що він здасться без бою, а зараз розповідаєте, що він наказав вас засмажити живцем на вогнищі. Чи не вбачаєте ви протиріч у своїх словах? Чекаю вашої відповіді, союзнику… Я хотів би знати, коли ви мені брехали: чи тоді, коли хотіли відправитись до свого побратима, чи тепер?

— Все, що я вам говорив раніше, правда, — відповів я. — Але й те, про що розповідаю зараз, не брехня. Побачивши мене, мій побратим заревів, як дикий звір. Він був страшенно розлючений, вважаючи мене зрадником. Вождь знав, що я втік із його племені і сам пішов до вас, його ворога. Тому нема нічого дивного, що він хотів повестися зі мною так, як поводяться із зрадником.

— Ну, а що трапилося далі? — холодно спитав капітан.

— Дикуни прив'язали мене до дерева… А коли підводний човен відплив, розклали вогнище, забили в барабан і почали божевільний танець…

— Навіщо розклали вогнище? — усміхнувся капітан. — Все ж селище горіло від наших снарядів.

— Так, — підтвердив я, — селище горіло, але вони вважали, що цей вогонь запалений нечистою силою, і тому запалили свій, священний вогонь, добутий первісним способом від тертя двох сухих деревин. І почали свої дикі танці. Уявляєте моє становище — прив'язаний до дерева, я чекав, що мене ось-ось кинуть у полум'я… О, то було жахливо! Я ще й досі не можу прийти до пам'яті…

— Ви кажете, що вас прив'язали до дерева? — знову перебив капітан.

— Так, вони прив'язали мене до дерева…

— А от я читав, — сказав капітан, дивлячись на мене підозріливо, — що дикуни прив'язують свою жертву біля вогнища і танцюють навколо неї.

— Так, — підтвердив я, — і я читав щось подібне. Але ці дикуни прив'язали мене далеко від вогнища. Я ж вам казав, що вони вважають свій вогонь священним і не хотіли його опоганювати моєю близькістю…

— Опоганювати? Не розумію…

— Зараз вам поясню. Я пакегі — біла людина, або білий диявол, який опоганює все, до чого доторкнеться.

— Але ж… наскільки я пам'ятаю, раніше ви говорили, що вони добре ставились до вас?

— Раніше, коли вважали мене за свого приятеля, — так. Але не забувайте, що тепер я був їхнім ворогом. Вони дивилися на мене, як на прокаженого, тому й прив'язали далеко від вогнища, щоб я не опоганив його. А потім, коли вже натанцювалися, відв'язали мене й понесли на руках до вогнища…

Я витер на обличчі піт, що лився ручаями, і спитав:

— Чи можна запалити?

— Звичайно! — капітан подав цигарку і нетерпляче підігнав мене:

— Розповідайте, я слухаю…

Він і справді напружено слухав, спершись на письмовий стіл.

— Понесли мене на руках, щоб кинути у вогонь, але в цю хвилину прибіг один тубілець і крикнув, що жовті дияволи схопили дочку головного вождя і повели її на підводний човен.

— Жовті дияволи? Він так і сказав?

— Так, сер, вони так вас називають. Тоді я сказав їм: «Залиште мене живим, і я врятую дочку головного вождя».

— Дочка головного вождя? — стрепенувся капітан, пильно дивлячись на мене. — Ви знаєте її?

— Знаю, — відповів я.

— Чудесно, чудесно!.. А далі що відбулося?

— А далі я знову повторив тубільцям: «Якщо ви мене залишите живим, я попрошу жовтого вождя звільнити дочку тани Боамбо».

– І вони вам повірили й звільнили?

— Ні, звичайно! Вони не повірили і не звільнили мене. Тоді я попросив, щоб одвели мене до їхнього головного вождя, і вони погодились.

— З лиха та в біду! — буркнув капітан.

— Точно так. Побачивши мене, головний вождь розкричався: «Навіщо привели сюди білого диявола? Чому його й досі не з'їли?» А тубільці відповіли: «Ми саме збиралися засмажити його, коли почули, що жовті дияволи схопили твою дочку і повели на великий човен». Головний вождь ще дужче розлютився і закричав: «Так, жовті дияволи викрали мою дочку, але за це я жорстоко помщуся їм! Цей буде першою жертвою, — вказав він на мене. — Розкладіть вогнище і приведіть жовтих дияволів. Я голодний, як шакал…»

— Заждіть, заждіть! — зупинив мене капітан. — Хіба вони взяли в полон моїх солдатів?

— Так, вони привели п'ять ваших солдатів зв'язаними…

Капітан насторожився.

— Далі?

— Далі я сказав головному вождеві: «Якщо тана Боамбо залишить живими цих п'ятьох людей, я врятую його дочку». — «Як? — спитав мене вождь. — Як ти її врятуєш?» — «Я піду до жовтого вождя і скажу, що тана Боамбо поверне йому живими п'ять стрільців, якщо жовтий вождь звільнить його дочку». — «Ні! — відповів вождь. — Жовтий диявол зробив багато зла моєму племені. Вони наші вороги, а ми прощаємо нашим ворогам тільки тоді, коли засмажимо і з'їмо їх». — «Хай тана Боамбо добре подумає, перш ніж засмажити і з'їсти, — сказав я. — Якщо тана Боамбо не послухає мене, він ніколи більше не побачить своєї дочки». Але він не захотів мене слухати і наказав кинути нас у вогнище. Мене і п'ять ваших солдатів, його ненависть до вас була сильнішою за любов до власної дочки. Тоді втрутилася дружина вождя. Як кожна мати, вона впала до ніг чоловіка, заголосила, почала ламати руки й благати… Втрутилися й інші жінки, родичі вождя — ви ж знаєте, жіноче серце милостивіше за чоловіче, — і вождь здався. Він наказав погасити вогнище і послав мене сказати, що, коли ви відпустите його дочку, він звільнить п'ятьох ваших солдатів. А якщо ні, завтра тубільці засмажать ваших солдатів і з'їдять їх.

— Так! — сказав капітан і міцно потер руки. — Добре, добре!.. Чудово! Головний вождь у моїх руках!

— Він у джунглях, і ви ніколи не піймаєте його, — заперечив я.

— Він сам прийде…

— Цього ніколи не буде!

— Тим гірше для нього і його дочки! — відповів капітан.

— А ваші солдати? — запитав я. — Не забувайте, що п'ять ваших солдатів…

— Не турбуйтесь про них, — перебив мене капітан і недбало махнув рукою. — В армії імператора-сонця є традиція: кожен солдат, який потрапив живим до рук ворога, не вартий життя. Ці негідники мусили вмерти як герої, а не здаватися живими. Вони зганьбили і свою, і мою честь. Хай їх з'їдять дикуни — це буде наукою для інших…

«Жахлива людина! — подумав я. — Без серця, без почуття. Що робити?» Я згадав, що капітан говорив про честь. Здавшись живими, його солдати зганьбили свою і його честь. Ну гаразд! І в мене є честь!..

— Я поклявся головному вождеві, — сказав я, — що його дочка буде звільнена, і тільки тоді він погодився залишити живими ваших солдатів і мене. Якщо ви її не звільните, головний вождь скаже: «Білий варвар збрехав. У нього немає честі. Всі білі й жовті варвари — люди без честі…

— Ви мене смішите, — сказав капітан і справді в'їдливо розсміявся. — Невже вам не байдуже, що подумає про вас цей дикун?

— Зовсім не байдуже. Моє уявлення про честь…

— Лишайтеся при своєму уявленні, — перебив мене капітан Сігеміцу, — а дочка головного вождя залишиться моєю полонянкою. Або її батько капітулює, або…

— Або що? — насторожився я.

— Ви багато хочете знати, союзнику! — іронічно зауважив капітан.

Розмова була закінчена. Зінга лишалася його полонянкою, а я «союзником». Це було принизливо.

— Пане капітан, треба звільнити цю дівчину! — знову звернувсь я до нього.

— Треба? — перепитав він, глянувши на мене через плече.

— Так, треба! — мій голос прозвучав зухвало.

— Чому?

— Тому, що вона моя наречена!

Він повернувся до мене і, вимушено посміхнувшись, сказав:

— Союзнику, я вам не вірю. Я знаю, що дикуни не заручаються і не одружуються. Це в них робиться просто.

— Вони заручаються і одружуються так, як і ми, — заперечив я. — І захищають свою честь ретельніше, ніж деякі цивілізовані люди.

Капітан свиснув од здивування, потім сказав:

— Не говоріть дурниць, союзнику. Ця дівчина — моя полонянка, і я поведуся з нею, як мені заманеться. Насамперед сфотографую її і вставлю в альбом на згадку. У мене є альбом з фотографіями дівчат різних країн: китаянок, монголок, малайок, навіть європейок. Справжня дикунка серед них — це буде оригінально, чи не так?

— Ви цього не зробите! — крикнув я обурений.

— А хто мені перешкодить, союзнику?

— Моя честь і ваша совість!

— Ваша честь, — він кисло посміхнувся. — Давайте говорити одверто. Я визнаю лише одну честь — честь на полі бою і лише одну совість — Японії та імператора-сонця. Я прибув сюди, щоб зайняти острів і перетворити

Його на військову базу. Кожен, хто стоятиме на перешкоді, буде знищений без жалю. Зрозуміло, союзнику? Тут немає місця для романтики. Ця дівчина — дочка їхнього головного вождя, а він мій ворог.

— Але вона моя наречена, а я ваш союзник!..

— Союзник? Ну, гаразд! Тоді знайте, що ми не ділимося з своїми союзниками рибою, яка потрапляє в наші сіті. І я вам раджу підібгати хвоста, бо я церемонитись не буду.

Він натиснув кнопку на столі. Увійшов ординарець і віддав честь.

— Відведіть цього юнака на кухню, — наказав капітан.

— Що це значить?

— А ви не розумієте? Досі ви були моїм союзником, а віднині — полонений.

— Але це нечесно!

— Мовчать! — тупнув ногою капітан, і губи його скривилися від люті. — Пусти свиню за стіл! Геть звідси!

Ординарець виштовхнув мене за двері й погнав до кухні.

Все було ясно. Доки капітан розраховував заманити плем'я переговорами, я був йому потрібний, і він поводився зі мною, як із союзником. А зрозумівши, що переговори марні і я йому більше непотрібний, зробив мене своїм полоненим і відправив на кухню на «почесну» роботу, як і Стерна.

Ми з Стерном чистили й різали цибулю й картоплю, мили казани, миски, каструлі й склянки, виливали помиї, підмітали й мили підлогу, працювали з ранку до вечора. Але нас не так гнітила робота, як грубе ставлення кока Ясуди. То він нас лаяв за те, що нарізали картоплю великими шматками, то за те що малими. Після обіду, коли він відпочивав, ми мусили чергувати біля його ліжка і відганяти мух. Він знущався з нас так, як колись китайські мандарини знущалися з своїх рабів.

Стерн і раніше не любив корабельних поварів і не вважав їх за справжніх моряків, а тепер до Ясуди відчував подвійну ненависть, бо той був не лише поваром, а й нашим мучителем. Але Стерн загартував свою волю в морських бурях і, зціпивши зуби, терпів грубощі кока. Якось він сказав мені:

— Якщо всі японці такі, як ця гадина і як капітан Сігеміцу, японська нація мусить бути стерта з лиця землі.

— Нація ні при чому, Стерн, — заперечив я. — Японці — хороший народ.

— Ви ідеаліст, — дорікнув мені Стерн. — Занадто вірите в добро і в людей.

— Я вірю в народ.

— А хіба Ясуда і подібні до нього не народ?

— Ні, вони погані вівці в отарі…

— Тоді в японській отарі надто багато поганих овець, — сказав Стерн.

Він не приховував своєї ненависті до японців і, проходячи повз них, не вітався, а коли діставав стусана від офіцера чи боцмана, не удостоював негідника навіть поглядом.

Він сказав мені, що тільки раз бачив Зінгу, коли її привели на підводний човен, і нічого не знає про п долю. Він припускав, що вона замкнена в каюті капітана, але я знав, що там її не було. «Де Зінга і як їй допомогти? — питав я себе. — Хоч «би мені побачити її, поговорити з нею, заспокоїти!..»

Одного разу, переносячи із складу важкий ящик з макаронами, у вузькому коридорі, що вів до кухні, я зустрів Сміта. Він дуже схуд. Обличчя було бліде, зів'яле, заросле щетиною, щоки позападали, очі горіли, як у лихоманці, порвана сорочка лахміттям звисала з плечей, а куценькі штанці були вкриті плямами червоної і синьої фарби — мабуть, його примусили щось фарбувати.

— Що, і вас спіткала наша доля? — здивувався він. — Ви ж були союзником цих свиней?

— Переможці не потребують союзників, — відповів я.

— Погано, дуже погано! — зітхнув Сміт. — Якщо ці бандити захоплять Азію, а Гітлер — Європу, не минути лиха ні Азії, ні Європі…

– Європа не кінчається ні біля Ла-Маншу, ні під Сталінградом, — заспокоїв я його, — а Азія тягнеться не від Шанхая до Кантона, ні навіть до Тамбукту. Німці биті під Москвою і Ленінградом…

— Це правда? Хто вам сказав?

— Капітан підводного човна.

— Невже він визнав це?

— Він признався, що Москва і Ленінград в руках росіян.

— О, я день і ніч молитимуся російському богові! — вигукнув Сміт. — Через цього Сігеміцу я зненавидів усіх японців!

— Чому ви не підкупите його? — запитав я.

— А чим? Касетка з коштовностями лишилась на згарищі…

Кажуть, що нещастя зближує людей. І це вірно! Ось нас із Смітом спіткала одна доля, і ми вже не відчували взаємної неприязні. Більше того, він навіть почав молитися російському богові.

В другому кінці коридора з'явився ординарець капітана і кудись зник. Нам треба було розходитися.

— Не знаєте часом, де Зінга? — тихо запитав я,

— В арештантській каюті під цими східцями. Перші двері праворуч…

Він показав мені двері й пішов. Я відніс ящик у кухню, вислизнув, не помічений коком, і поспішив до східців. Там нікого не було. Я відчинив «вічко» арештантської камери і заглянув усередину. Так, Зінга була тут. Вона сиділа зіщулившись у кутку і мовчки дивилася на «вічко».

— Зінго! — тихо, ледь чутно прошепотів я.

Вона схопилася й підбігла до дверей.

— Андо, це ти? Врятуй мене, Андо! Врятуй мене!

— Спробую…

— Я тут помру, Андо!

— Потерпи ще трохи. Цієї ночі спробую відімкнути двері…

Над головою почулися кроки — хтось спускався залізними східцями.

— Вночі я знову прийду, — сказав я і швидко відійшов од камери.

Сміт чекав на мене в кінці коридора.

— Що вони хочуть од дівчини? — обурювався він. — Навіщо привезли її сюди? Це ж не люди — ні!

— Коли ви змінили свою думку? — запитав я. — Раніше ви вважали, що полон краще, ніж свобода, якою ви користувалися на острові.

— Не нагадуйте мені про це, сер… Я не знав японців.

З кухні долинув крикливий голос кока, і Сміт поспішив піти.

Трохи пізніше прибіг на кухню захеканий ординарець Сігеміцу і щось забубонів по-японському, злякано поглядаючи на мене. З усього я зрозумів тільки одне слово — капітано, але й цього було досить, щоб здогадатись, що капітан викликає мене. Я пішов за жвавим підтягнутим ординарцем і думав: «Навіщо я потрібен капітанові Сігеміцу? Про нові переговори з тубільцями не може бути й мови. Тоді — навіщо ж? Може, надумав звільнити Зінгу, щоб завоювати серце її батька? Але цього не може бути. Капітанові Сігеміцу був потрібен сам вождь або його голова, а не серце й прихильність».

Ординарець постукав у двері каюти. Капітан відчинив і зустрів мене, широко посміхаючись.

— Чия це касетка? — спитав він.

Тільки зараз я помітив на підлозі касетку Сміта, закопчену і обгорілу, але зовсім цілу.

— Мої солдати знайшли її на одному з попелищ у селищі. Ваша?

— Ні.

— А чия? — витріщився на мене капітан. — Може, Сміта?

— Не знаю.

Капітан послав ординарця за Смітом. За хвилину той з'явився блідий, виснажений…

— Ваша? — запитав його капітан і вказав на касетку.

Сміт здригнувся і ще дужче зблід.

— Ясно! — сказав Сігеміцу. — Дайте мені ключ!

Сміт трохи помовчав, потім різко заявив:

— Не дам!

Капітан викликав ординарця і наказав йому обшукати кишені плантатора. Трохи згодом солдат подав капітанові ключ від касетки.

— О'кей! — радісно вигукнув капітан і наказав нам вийти.

— Мародер! Пограбував мене серед білого дня! — обурювався Сміт, коли ми йшли на кухню. — Це не офіцер! Цей капітан — справжня потвора.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Несподіваний напад. Смерть капітана Сігеміцу. Під прапором «свободи» і «демократії». Зустріч з американським контр-адміралом. Я знову в ролі посередника. Зустріч біля Скелі Вітрів. Зінга повертається до своїх.

Наступного дня, на світанку, коли всі ще спали, поблизу пролунав оглушливий гуркіт. Підлога, на якій я спав, задвигтіла. Підводний човен захитався, мов під час сильної бурі. На палубі було чути крики, тупотіння ніг, уривчасті команди. Ще сонні, матроси поспішали зайняти місця біля двох гармат, а капітан Сігеміцу — босий, в розстебнутому кітелі, простоволосий — направив бінокль на захід, де виднілися два бойових кораблі. Пролунав новий постріл, і за мить поблизу підводного човна вибухнув другий снаряд. Величезний стовп води, ніби викинутий вулканом, залив палубу. Капітан підбіг до гармати, сам навів її і дав команду. Обидва стволи вивергнули вогонь. Сильний гуркіт оглушив мене, а за якусь мить біля кораблів, що виднілись оддалік, піднялися два водяних стовпи. Навколо підводного човна почали, мов град, сипатися снаряди. Залізні осколки свистіли і з тупим брязкотом вдарялися об корпус. Вода навколо закипіла, і високі хвилі загойдали човен. Капітан Сігеміцу кричав щось матросам, але вибухи снарядів і стрільба гармат заглушили його голос. Тепер він мав вигляд маленького безпорадного хлопчика.

Раптом підводний човен підскочив, немов підкинутий велетенською силою, накренився на лівий бік і почав повільно тонути. Внизу, в приміщеннях, почувся сильний шум, ніби туди прорвалася бурхлива ріка. На палубі зчинилася справжня паніка. Матроси залишили гармати і кинулися до гумових човнів, а капітан бігав слідом за ними з пістолетом у руці і щось кричав. У цю мить осколок снаряда вдарив його в груди, і він упав ниць на палубу.

Матроси спустили гумові човни й кинулися до трапа рятуватися.

Я спустився залізними сходами в коридор. Вода там сягала вже до колін. Забіг у кухню — там нікого не було. Я схопив сокиру, якою повар розрубував м'ясо, і кинувся назад затопленим коридором до камери, в якій була замкнена Зінга. Кількома ударами я розбив двері. Побачивши мене, Зінга кинулась назустріч.

— Андо! Гинемо! Андо!

— Біжімо! — крикнув я і потягнув її за руку.

Ми вибігли на палубу. Японці вже повскакували в човен і швидко гребли до берега. Сміт, перехилившись через борт, одчайдушно махав руками і благав узяти його в човен, але ніхто на нього не звертав уваги. Підводний човен вже до половини затонув. Ще кілька хвилин, і він піде на дно разом з нами. Треба було поспішати. Раптом я згадав про щоденник Магеллана. Він, мабуть, був у каюті капітана Сігеміцу. Піти його забрати? До дідька! За кілька хвилин він буд» на дні разом з підводним човном. Шкода, звичайно… Але нічого не зробиш. Життя мені дорожче за щоденник Магеллана.

Із кубрика вийшов Стерн із рятувальним поясом на грудях. Побачивши нас, він тривожно закричав:

— Ви ще тут, а я вас скрізь шукав! Біжімо! Рятуймося!

Обидва кораблі підійшли досить близько, і ми ясно бачили їхні прапори.

— Американський! — закричав Сміт. — Он вони спускають човни! Зараз вони нас врятують! — І, замахавши руками американським морякам, він закричав: — Сюди! Сюди! — Потім повернувся до нас і сказав, задихаючись від радості: — Бачили? Це не японці. Справжні лицарі! Зараз вони нас врятують!

Але американці, зробивши півколо біля кораблів, попрямували до берега слідом за японцями.

Наш підводний човен швидко занурювався у воду. Пробоїна від снаряда була чимала, і ми чули, як шуміла і клекотала вода в приміщенні під палубою. Сміт знову впав у відчай. Виявилося, що він погано плаває, а до берега було не менш двох кілометрів. Тільки вправний плавець міг пропливти таку відстань. До того ще й хвилі були досить великі. Стерн надів рятувальний пояс на груди плантатора, але той все одно боявся плигати в воду.

— Потону, Стерн! — вагався він.

Стерн силоміць штовхнув його в воду і плигнув слідом за ним без рятувального пояса. Сміт старанно молотив по воді руками й ногами (а саме цього і не слід було робити) і тому ледве тримався на поверхні. Стерн допомагав йому, і обидва повільно пливли до берега. Ми із Зінгою теж кинулись у воду і попливли слідом за ними. На підводному човні залишився тільки один чоловік — капітан Сігеміцу. Він лежав ниць на палубі, ніби для того, щоб не бачити, як солдати імператора-сонця тікали на човнах, збожеволівши від страху.

Сміт завдав нам багато клопоту. Ми із Стерном допомагали йому, підбадьорювали, і він справді робив великі зусилля, щоб пливти, але це йому погано вдавалося. Коли ми були вже біля берега, там саме зав'язалася коротка, але жорстока перестрілка між японськими і американськими матросами. Ми чули, як строчили автомати і вибухали снаряди, потім побачили, як японці підняли білий прапор, і стрілянина вщухла. Від «нашого» підводного човна не лишилося й сліду, він потонув, а другий японський підводний човен здався — на ньому майорів білий прапор.

Тільки після того, як все затихло, до нас наблизився невеликий американський моторний човен з офіцером і двома матросами. Хоч ми й були біля самого берега, але все ж повлазили в нього. Сміт кинувся до офіцера і нервово заговорив, задихаючись від утоми:

— Дякую вам, сер! Ви врятували мені життя! Ніколи не забуду цього! Дайте мені вашу адресу, я вам віддячу. Я англієць, член Палати громад…

— Я виконав свій обов'язок, і нічого більше, — відповів офіцер.

Він здавався скромною і порядною людиною. Голубі очі дивилися бадьоро й весело, хоч луна від стрілянини ще віддавалась у вухах.

— Відвезіть нас до вашого начальника, — попросив Сміт. — Я хочу говорити з ним.

Молодий офіцер кивнув головою, і моторний човен попрямував до флагманського корабля.

Через кілька хвилин ми піднімалися по трапу американського військового корабля. Тут офіцер нашвидку розпитав, як ми потрапили на острів, потім зник кудись, а коли повернувся, урочисто повідомив, що сам контр-адмірал зажадав говорити з нами. Він повів нас у приміщення на кораблі, а Зінга залишилася на палубі, привертаючи до себе цікаві погляди моряків.

Контр-адмірал чекав нас у салоні корабля. Він був високий на зріст, худий, з посивілим волоссям, з добре виголеним обличчям. Офіцер, мабуть, доповів йому про члена Палати громад, бо коли ми ввійшли, контр-адмірал подав руку Сміту, а нам тільки кивнув головою. Потім сів на диван, схрестив довгі ноги і посадив плантатора біля себе, а нас з капітаном запросив сісти на сусідньому дивані.

Спочатку він розмовляв тільки з Смітом. Плантатор ще раз повторив все те, що говорив про себе молодому офіцерові. Потім сказав кілька слів і про нас із Стерном. Контр-адмірал вислухав його мовчки, втупившись у свою сигарету.

— А яке військо мають тубільці? — несподівано запитав він.

— Не знаю, — відповів Сміт.

— А зброя в них є?

— Десять рушниць, — сказав Сміт, поглянувши на мене якось особливо.

— Всього десять рушниць? А що являє собою їхній військовий начальник?

Сміт скривився:

— Уперта людина. Він завдав досить багато неприємностей японцям. І це тільки з десятком рушниць і своїми стрілами та списами — просто дивно!.. Між іншим, стріли в них отруєні, це треба мати на увазі…

— Проте ви мені не сказали, скільки в них стрільців? — запитав його контр-адмірал.

Сміт опустив голову — йому було незручно.

— Не знаю, — відповів він. — Це тільки містер Антон може вам сказати. Я мало знаю плем'я і не міг вивчити їхньої мови. Те ж я можу сказати і про мого капітана. Чи не так, Стерн? Ви цікавилися лише полюванням на фазанів. А містер Антон добре знає тубільців. Він ходив в інші селища на острові і може сказати все, що вас цікавить. Крім того, він приятель вождя і має на нього великий вплив.

Тільки тепер контр-адмірал вперше глянув на мене, і коли наші погляди зустрілися, він сказав:

— Ваша країна веде війну з нами. Ваш уряд виявив нечувану зухвалість, оголосивши війну Сполученим Штатам і Англії. Що ви скажете на це?

— Що я можу сказати? — знизав я плечима. — Що правда, то правда. Наша країна окупована Німеччиною. Кобург продав її Гітлерові, а Гітлер наставив уряд, який йому потрібний. Але наш народ не визнає його і бореться з ним. Я теж брав участь у боротьбі і змушений був утекти, щоб врятувати життя.

Контр-адмірал кивнув головою і примружив очі. Певно, він був задоволений з моєї відповіді. Трохи подумавши, він сказав:

— В такому разі, якщо не заперечуєте, я вважатиму вас союзником нашої країни.

Слово «союзник» примусило мене здригнутися. Я відверто сказав контр-адміралові, що і японський капітан спочатку називав. мене союзником, а потім послав на кухню на «почесну» роботу — чистити картоплю.

— За віщо?

— За те, що не виконав своїх обов'язків союзника. Капітан хотів, щоб я умовив вождя племені скласти зброю, а я йому порадив навпаки: чинити опір.

— Чому? — контр-адмірал якось дивно глянув на мене.

— Бо вважав, що перемога японців принесла б рабство для племені. Крім того, капітан сказав мені, що його мета — перетворити острів на військову базу і звідси нападати на американські кораблі, які везуть зброю для Радянського Союзу. Це ще більше зобов'язало мене перешкоджати японцям.

— Вірно! — схвально кивнув головою контр-адмірал. — А як ви поведетесь, якщо я вас пошлю до вождя?

— А це залежить від того, які ваші наміри щодо племені…

— Ми нащадки Лінкольна і Гладстона, — урочисто заявив контр-адмірал. — На моїх кораблях майорить прапор свободи і демократії. Ви мусите це пояснити племені і його вождеві. Перш ніж прибути сюди, я пройшов сотні миль, переслідуючи два німецьких підводних човни. Їх було чотири, і вони переховувались у затоні Ангра-Пекен. Два я знищив там, а два прошмигнули під носом англійських гармат на Хуанових островах.[25] Сер, — обернувся він до плантатора, — правду кажучи, я дуже незадоволений комендантом англійської фортеці.

— Про яку фортецю йде мова? — не зрозумів Сміт.

— Та я ж вам кажу про фортецю на Хуанових островах. Вони лежать точно проти входу в затоку Ангра-Пекен. Німецькі підводні човни тікали під самою фортецею, але ваш комендант не зробив жодного пострілу.

— Невже? — щиро здивувався Сміт.

— Я послав свого ад'ютанта до коменданта з протестом. І знаєте, що він відповів? Заявив, що дістав розпорядження не турбувати німецьку базу в Ангра-Пекені.

— Розпорядження? Від кого?

— Від вашого уряду, — відповів контр-адмірал. Сміт підвівся в кріслі і знову сів. Він почував себе ніяково.

— Я гадав, що наші кораблі давно захопили Ангра-Пекен, — тихо мовив він. — Я думав, що німецька колонія в Африці давно вже не німецька.

— Вона все ще німецька, — сказав контр-адмірал, — і найбільш дивує те, що німецькі підводні човни заходять і виходять із затоки з мовчазної згоди англійського коменданта.

— Але ж це зрада, сер! — вигукнув Сміт. — Ви мусите повідомити наш уряд…

— Уряд Англії все знає, — сказав контр-адмірал. — Я повідомив наше міністерство, і воно вдалося до певних заходів, повідомило особисто Черчілля, але й після цього становище не змінилося. Коменданта досі не замінили, а його гармати мовчать, як і раніше. Ангра-Пекен лишається німецькою базою, незважаючи на те, що в першу-ліпшу хвилину може стати англійською, причому без особливих жертв і зусиль.

Я пригадав історію Ангра-Пекена. Понад шістдесят років тому німецький торговець Ліндерец закупив у тубільців землі вздовж затоки Ангра-Пекен за двісті рушниць і дві тисячі марок. Ці землі послужили точкою опори німецької колоніальної політики в Африці. Вже через кілька років Німеччина володіла всіма землями далеко на північ від Ангра-Пекена і всім узбережжям аж до річки Оран. Одна частина місцевого населення була підкорена, інша — знищена. На його кістках Німецька імперія заснувала свою колонію — Німецьку Південно-Західну Африку. Тільки тоді англійці зрозуміли, які багатства проспали. Вони поспішили захопити пустинні острови, розташовані проти Ангра-Пекена, і збудували на них фортецю. І ось тепер німецькі підводні човни вільно входили й виходили з затоки Ангра-Пекен під жерлами англійських гармат, не зустрічаючи опору. Це справді було дивно.[26]

— Те, що відбувається у Ангра-Пекені — містерія, — вів далі контр-адмірал. — Але настане час, і її буде розкрито, а винних засуджено історією. А втім, досить про це говорити… — і, звернувшись до мене, сказав: — Все-таки ви мені не відповіли, чи згодні ви вести переговори з вождем племені від мого імені?

— Так, сер.

— Дякую. Чи можете ви зараз піти до нього?

— Так, сер.

— Дякую. Скажіть йому, що плем'я може спокійно повернутися до своїх домівок. Я гарантую життя і цілість майна тубільців. Ви мене розумієте?

— Дуже добре, сер.

— Скажіть йому також, що я хочу говорити особисто з ним і запрошую його на корабель як гостя.

— Навряд чи він прийде.

— Чому?

— Побоїться.

— Побоїться? Після того, як я дам слово, що він буде моїм гостем?

— Так.

— Ото вони такі недовірливі, ці дикуни?'

— Навпаки, вони були дуже довірливі, але після того, як японці напали на них…

— Розумію, — перебив мене контр-адмірал. — Але ви поясніть вождеві, що японці — й наші вороги. Скажіть, що я їх переміг і зараз вони мої полонені. Скажіть йому й те, що я звільнив острів від японських загарбників, і всі тубільці тепер під захистом американського прапора, на якому написано «Свобода і демократія». Ви мене розумієте?

— Я вас розумію, сер, але вождь вас не зрозуміє. Він навряд чи зможе відрізнити японський фашизм від американської демократії.

— Невже він такий дурний?

— Не те щоб дурний… Навпаки, він од природи розумний чоловік. Але тут немає політичного суспільства, і такі слова, як фашизм, демократія незрозумілі для племені. В їхній мові немає таких слів. В оцінці людей у них є лише два поняття: добрий чоловік і поганий чоловік.

— Чудесно! — вигукнув контр-адмірал. — Скажіть вождю, що я добрий чоловік, його приятель і захисник. Він же зрозуміє це?

— Так, він-то зрозуміє, а от чи повірить?

— А чому ж ні? — запитав контр-адмірал трохи непевним голосом.

— Тому що плем'я надто багато потерпіло від японців…

— Знову ці японці! — поморщився контр-адмірал. — Я ж вам сказав, щоб ви пояснили вождеві, що ми вороги японців і будемо їх бити скрізь, де знайдемо. Ми боронитимемо плем'я від усіх і всіляких ворогів. Будемо його оборонцями, — розумієте?

— Розумію, сер. Ну, а якщо вождь скаже, що вони не мають потреби в оборонцях?

— Він не може цього сказати! — підвищив тон контр-адмірал. — Острів був окупований японцями, і я його звільнив. Закликаю всіх жителів повернутися до домівок і зайнятися мирною працею. І якщо японці знову спробують напасти на острів, то матимуть справу зі мною. Поясніть вождеві, що для його племені в тисячу разів краще стати союзником Сполучених Штатів Америки, ніж рабами японців. Скажіть йому, що мій уряд укладе з ним угоду про захист і допомогу. Сподіваюсь, він буде задоволений цією пропозицією. Отож, не гаймо часу. Коли ви можете зустрітися з ним?

— Сьогодні ж.

— Хіба він так близько?

— Так, він не дуже далеко звідси.

Контр-адмірал заплющив очі, трохи помовчав і сказав:

— Гаразд… Не забудьте запросити його на корабель. Я хочу говорити з ним особисто.

— Зрозуміло, сер, — ввічливо сказав я, встаючи. — Я передам вождеві все, що ви мені сказали. Але… у мене є до вас прохання. Дозвольте відвезти його дочку…

— Чию дочку? — здивовано запитав контр-адмірал.

— Дочку вождя. Вона була в полоні у японців і приїхала з нами на ваш корабель. Зараз вона чекає нагорі, на палубі.

— Як можна! — вигукнув контр-адмірал і, обернувшись до ад'ютанта, який стояв біля дверей, суворо спитав: — Чому ви мені не сказали про це, Чарлі? Дочка вождя! Зараз же приведіть її сюди!

Ад'ютант вискочив із салону і незабаром повернувся разом із Зінгою. Вона боязко увійшла, озираючись на всі боки. В її очах світилися страх і подив. Ще в моторному човні я встиг пояснити їй, що пакегі перемогли жовтих дияволів. Вона зрозуміла, що корабель, на який ми їдемо, належить переможцям, і коли ми зійшли на палубу, вона спитала мене, чи пакегі кращі від жовтих дияволів, чи вони теж замкнуть її, як ті, в якусь темну нору. Я заспокоїв її, запевнивши, що пакегі звільнять її і вона повернеться до своїх. Тепер Зінга стояла перед контр-адміралом і ніяково переступала з ноги на ногу.

Контр-адмірал встав і, наблизившись до неї, сказав з легким поклоном:

— Вітаю вас із свободою, міс… Прошу вас почувати себе на моєму кораблі як дома. Перекладіть їй це, сер, — повернувся він до мене.

Я сказав дівчині:

— Цей чоловік — каліман біля (великий чоловік), тана пакегі. Він каже, що його великий човен — твій і все на ньому — твоє.

— Я хочу додому, — тихо мовила Зінга.

Я передав контр-адміралові її бажання. Він примружив очі й сказав:

— О, нема нічого легшого! Але звичай гостинності не дозволяє мені відпустити її одразу. Перш ніж поїхати, вона мусить поїсти й відпочити. Я накажу надати їй окрему каюту.

— Навіщо вам турбуватися, сер? — сказав я. — Дочка вождя хоче зараз же їхати. Якщо ви їй дозволите поїхати зі мною, за дві-три години вона буде у своїх.

Але контр-адмірал не погодився. Він заявив, що особисто передасть Зінгу її батькові і нізащо на світі не позбавить себе цієї приємності…

І ось я знову в джунглях. Іду тією самою стежкою, всіяною численними видимими й невидимими перешкодами, а дерева тихо шелестять, і над головою висять густі хмари ліан, які закривають сонце і не пропускають денного світла. Скільки небезпек таїться в цій півтемряві! Один неуважний рух, один необережний крок — і вилетить отруйна стріла…)Я зупинивсь і оглядівся — ніяких слідів живої людини. Крикнув — ніхто не відповів. Я сів на стежці й замислився. Що мені робити? Без провідника я не наважувався йти далі. Я вдивлявся у гілля дерев, сподіваючись побачити замаскованого стрільця, але там нікого не було. Ліс ніби вимер. Навіть мавп не видно і не чути вереску папуг. Так, ніби все втекло далеко в неприступні джунглі.

— Комунатуа! — закричав я. — Тут ваш лапао! Ідіть сюди! Відведіть мене до тани Боамбо!

— Ми тут! — несподівано озвався хтось, і в ту ж мить із гущавини за два кроки від мене показалася розкуйовджена голова.

Через годину ми були в таборі стрільців. Він був на тому ж місці, на якому я залишив його останнім разом.

— Де Зінга? — були перші слова Боамбо.

— Зінга в надійному місці, — заспокоїв я його. — Незабаром вона буде тут, і жовті дияволи ніколи більше її не захоплять.

Я пояснив йому, що на двох великих човнах прибули добрі пакегі і вигнали жовтих дияволів з острова.

Боамбо мовчки вислухав мене. Коли я закінчив, він запитав:

— Раз пакегі гарні, чому вони не відпустили додому Зінгу?

— Проводир гарних пакегі сказав: "Нехай тана Боамбо приїде до мене на велику пірогу і сам візьме свою дочку".

— Нога тана Боамбо ніколи не ступить на велику пірогу! — заявив вождь.

Я спробував його переконати, що гарні пакегі не будуть палити хатини й убивати жителів острова. Плем'я буде жити так само вільно, як раніш. Вождь жовтих дияволів убитий, а його стріли в полону в гарних пакегі… Зараз уже ніхто не буде пускати блискавок і грому в плем'я…

Боамбо похмуро сказав:

— Якщо проводир пакегі гарний, нехай звільнить Зінгу й убирається звідси. Так і скажи білому проводиреві.

Я знав, що контр-адмірал не погодиться залишити острів. Він це заявив зовсім ясно. І моє посередництво між ним і Боамбо було також даремне, як і між японським капітаном і вождем. По суті, чим американський контр-адмірал був краще капітана Сігемітцу? Правда, він не був так грубий, затримав Зінгу не як бранку, а як гостю, навіть сказав, що відведе їй окрему каюту, але це не змінювало сутності справи.

Я знову заговорив про Зінге. Боамбо повинний зробити все можливе, що б її звільнити. Усе, але не зрадництво — з цим я був цілком згодний.

Ми довго говорили з ним, будували різні плани, поки нарешті не прийшли до рішення улаштувати зустріч Боамбо з контр-адміралом вранці, на світанку, у затоці, а не на судні.

— Вранці, коли зійде сонце, — сказав Боамбо, — я буду чекати білого вождя в моїй пірозі в Скелі Вітрів. У моїй пірозі будуть двоє неозброєних веслярів. Нехай і вождь пакегі візьме із собою двох неозброєних веслярів. Я буду з ним говорити, тільки якщо він привезе мою дочку. Анге бу!

Контр-адмірал потирає долонею гладко виголену щоку.

— Виходить, проводир відмовився прийняти моє запрошення?

— Він запрошує вас відвідати його, сер, — відповів я. — Ви знаходитеся в територіальних водах Тамбукту, і покладається вам першому нанести візит. По протоколу так…

— Я не дипломат, а солдат, — заперечив контр-адмірал. — Я прибув сюди звільнити острів від японців без протоколу. Проводиреві б потрібно приїхати на моє судно висловити мені подяку — кожний на його місці так би зробив. Але, здається, він невихована людина і почуття подяки не є його чеснотою. Усе-таки він повинний був би знати, що переможець має важливу перевагу: він сильніше переможеного.

Він говорив спокійно, не репетував, як капітан Сігемітцу, не підскакував на місці і не бігав нервово з кута в кут своєї каюти. Але в його спокої почувалася не шляхетність гуманної людини, а непохитна воля переможця.

— У проводиря добрі наміри, — сказав я. — Але не треба забувати, що плем'я первісне й у нього поняття про виховання і подяку різняться від наших.

— Так, це, звичайно, так, — погодився контр-адмірал. — Містер Сміт мені розповідав про плем'я. Дійсні дикуни, чи не так?

— Не зовсім, — обережно заперечив я. — Дикуни жили в печерах і вдягалися в шкіри, а жителі Тамбукту будують собі хатини, виготовляють глиняний посуд, плетуть мережі і рогожі, мають домашніх тварин, обробляють землю дерев'яними колами, тому що ще не відкрили бронзи і заліза…

— Виходить, вони дуже відстали від гомеровських греків? — запитав контр-адмірал.

— Так, вони більш відсталі. Греки у часи Гомера вміли писати і читати, мали державу і великих поетів, обробляли залізо, а плем'я занго не знає жодного з придбань людського прогресу.

— Розумію, — кивнув головою контр-адмірал. — І тільки тому прощаю їхньому проводиреві. Ви передали йому усе, що я вам сказав?

— Абсолютно все, сер.

- І що він сказав?

— Він сказав: "Якщо проводир пакегі — гарна людина, нехай звільнити мою дочку і залишить острів". Передаю вам точно його слова, сер.

— Залишити острів, за який я пролив американську кров? Цього ніколи не буде! Тамбукту важливий стратегічний пункт. Якщо я його залишу, японці негайно ж знову окупують його. Цього вождь не може збагнути…

— Так, цього він не може збагнути, — підтвердив я. — Але згодом, коли він переконається у ваших добрих намірах, він, певно, змінить свою думку.

— Ви так гадаєте?

— Сподіваюся… Особливо, якщо звільните його дочку…

— Завтра він забере її, — сказав контр-адмірал і, погасивши сигару, встав. — Мій ад'ютант зробить усе, що триба.

І справді, вранці наступного дня молодий ад'ютант викликав мене і звелів готуватися в дорогу. Вже світало. На сході небо палало багрянцем. Океан був спокійний і безмежний. Сонце ще не зійшло, але його промені заливали гірські вершини, і вони горіли в далечі, ніби охоплені полум'ям. На острові панувала тиша й спокій. Ніяких ознак страшної драми, що тільки-но минулої ночі відбувалася тут.

Ад'ютант вивів Зінгу на палубу. Побачивши мене, вона кинулася до мене і заплакала.

— О Андо! Ти живий, Андо! Зінга дуже боялася за тебе…

Бідна Зінга! За цих кілька днів вона так багато пережила, звідала стільки тривог і небезпек, а турбувалася про мене!

— Не турбуйся, — заспокоїв я її. — Зараз ми відвеземо тебе до тани Боамбо.

— Справді? — скрикнула Зінга, і очі її засяяли.

— Так, зараз поїдемо на острів. Он пакегі спускають човен, який одвезе нас до Скелі Вітрів. Там нас чекає тана Боамбо.

— О, яка я рада, Андо!

— Де ти спала? — запитав я її.

— Я не спала, Андо… Не могла заснути всю ніч…

— Чому?

— Тому що мені було страшно. Пакегі замкнули мене в маленькій хатині. О, які там є речі, Андо! Дуже м'яке ліжко і велике дзеркало, м'яка сура і багато інших речей… Я лягла на землю, але щось гуділо і стукало піді мною. Я цілу ніч не змикала очей.

Виявилось, що контр-адмірал виконав свою обіцянку. Він дав дівчині окрему каюту, застелену килимом, з м'яким ліжком. Вона не посміла доторкнутися до ліжка і лягла на підлозі на килимі, але тут її лякав шум машин…

— Коли повернешся до своїх, виспишся, — сказав я їй.

О, звичайно, вона виспиться!.. Постеле суру на м'якій траві на галявині і спатиме, спатиме… Мати зварить батати або таро, Зінга добре наїсться і знову спатиме, спатиме…

— Прошу в човен! — ввічливо запросив нас ад'ютант

— Хіба не будемо чекати контр-адмірала? — питав я.

— О ні! Він не поїде.

— Чому?

— Мені незручно його питати, — посміхнувся ад'ютант, і в голосі його забриніла іронія.

— Але він казав мені вчора, що хоче говорити з вождем особисто.

— Так, якби вождь приїхав на корабель. Хіба ви думаєте, що гора повинна йти до миші?

— Мушу визнати, ви маєте почуття гумору.

— Я із Нового Орлеана, сер. Ви, мабуть, чули про таке місто?

Я не лише чув, але й читав про це південноамериканське місто, розташоване поблизу Мексиканської затоки, на березі річки Міссісіпі. Ще з часів свого заснування в 1717 році воно славилось як «веселе місто» — місто торговців, фабрикантів, авантюристів, шулерів, апашів та різних рецидивістів, які збиралися там не тільки з усіх кінців Луїзіани, але й з усіх континентів. Це строкате зборище людей відбилось і на характері міста, і на характері його жителів. Наприклад, нащадки англійців і янкі[27] — люди діла й долара, а нащадки французів, так звані креоли, — безтурботні й веселі люди. Певно, ад'ютант був саме нащадком креолів, яі переселилися два століття тому в Америку, приваблені «золотою лихоманкою».

Коли ми наблизилися до Скелі Вітрів, од берега відійшов невеликий човен з трьома тубільцями і поплив до нас. Я здалеку впізнав Боамбо — він стояв у човні, а двоє інших веслували.

— Оце і є вождь? — спитав молодий ад'ютант. — Досить солідна фігура. А зустріч з ним безпечна? Не наниже він мене на свого списа?

— Ні, він хороша й миролюбна людина, — відповів я. — До того ж ми умовились не брати зброї на цю зустріч.

Ад'ютант подивився на три рушниці, що лежали на дні моторного човна, і посміхнувся. Я нічого йому не сказав.

Човни стрілися й зупинилися один проти одного. Ад'ютант віддав честь вождю. Боамбо злегка кивнув головою.

— Скажіть йому, що він справляє добре враження, — звернувся до мене ад'ютант.

Коли я переклав його слова, вождь знову кивнув головою.

— Скажіть, що ми перемогли його ворогів і звільнили острів від самураїв. Тубільці можуть тепер повернутися до своїх домівок.

— Нана, дуже добре, — сказав Боамбо.

— Скажіть йому, що ми звільнили з полону його дочку і зараз вона перейде в його човен.

— Нана, — знову кивнув головою Боамбо.

— Чи задоволений вождь? — спитав ад'ютант.

— Боамбо буде задоволений, коли пакегі заберуться геть звідси, — відповів вождь.

— Що він каже? — запитав мене ад'ютант, бачачи, що я не відразу перекладаю.

Про те, щоб пакегі йшли звідси, я промовчав, бо Зінга все ще була в моторному човні ад'ютанта.

— Каже, що задоволений…

— Його дочка може перейти до батька, — сказав молодий лейтенант, і голос його прозвучав якось урочисто. З усього було видно, що радість Зінги й Боамбо йому була не байдужа.

Я сказав, щоб Зінга перейшла до батькового човна. Не встиг я подати їй руку, щоб допомогти, як Зінга, ставши на борт, зробила спритний стрибок і опинилася в маленькому човні тани Боамбо, ледве не перекинувши його.

Я полегшено зітхнув. Збулося! Настав кінець гірким приниженням і стражданням Зінги. Вона була вільна. Контр-адмірал додержав слова і повернув її батькові. За кілька годин вона буде в таборі. Як зрадіє стара Дугао! Боамбо теж радий — це видно по його очах, в яких світиться тепла волога батьківської любові. Але обличчя його суворе, як і раніше.

— Спитай його, — сказав ад'ютант, — чи згоден він стати нашим союзником?

Боамбо різко відмовився. Він знову заявив, що бажає лише одного: щоб пакегі якомога швидше залишили острів.

— Моя місія закінчена, — сказав ад'ютант. — Якщо вам немає чого сказати вождеві, ми можемо повертатися.

Що мені говорити йому? Ми сказали все один одному ще вчора. Тоді Зінга була полонянкою білого вождя — Боамбо це дуже добре знав і, хоч ризикував ніколи більше не побачити дочки, все-таки не вагаючись заявив, що американці мусять залишити острів. Зараз, коли Зінга була в його човні, він не мав причин міняти своє рішення. Це було цілком ясно.

— Андо з нами поїде чи повернеться до пакегі? — спитав мене Боамбо, коли його гребці взялися за весла, готові повернути до берега.

— Повернуся до пакегі, — відповів я.

— Їдьмо з нами, Андо! — тихо промовила Зінга. В її голосі було чути і прохання, і страх.

— Я пізніше приїду, — пообіцяв я.

— Андо поїде з пакегі, — сказав Боамбо. — Він повернеться в свою країну.

Я пояснив йому, що ці пакегі не з моєї країни, і я не знаю, чи візьмуть вони мене на свої великі човни.

— А ти повернися в селище, тана Боамбо, — порадив я. — Хай всі повертаються. Побудуйте собі нові хатини. Я попрошу вождя пакегі допомогти вам. Сподіваюся, що він погодиться.

— Я подумаю, — відповів він. — Велика рада вирішить.

Я попрощався з Боамбо і Зінгою, ад'ютант віддав їм честь, і моторний човен рушив назад.

Сонце тільки-но зійшло, а над притихлою широчінню океану вже стояла страшенна спека. Між кораблями й берегом снували човни, навантажені амуніцією. Американці поспішали закінчити укріплення, розпочаті японцями. Але зараз на будівництві не видно було жодного тубільця: під час короткого, але жорстокого артилерійського двобою між американськими кораблями і японськими підводними човнами японцям було не до тубільців, і вони повтікали в джунглі до своїх. Зараз японці будували укріплення, але не для себе, а для американців. І я питав себе: як контр-адмірал переконає тубільців, що ці укріплення будують для їхньої користі? Правда, контр-адмірал хоче грати роль визволителя. Він визволив Зінгу з полону, звільнив плем'я від японців і поблажливо пропонує Боамбо договір про захист і допомогу. Але це ще нічого не значить. Саме за допомогою таких договорів у минулому Англія, Франція і Бельгія захопили половину африканського континенту, а Америка захопила багато островів у Тихому океані. Насамперед завойовники укладали договори «про захист і допомогу» з вождями окремих племен, потім розпалювали ворожнечу між тими племенами і, кінець кінцем, підкоряли їх під виглядом оборони. Так що цей спосіб поневолення не був винаходом американського контр-адмірала. Він хотів бути оборонцем тубільців, а ті жадали лише одного: якнайшвидше позбутися свого оборонця.

Чим більше я думав, тим більше переконувався, що моє посередництво між контр-адміралом і Боамбо не принесе нічого хорошого тубільцям. Я дуже добре знав, що слова «демократія» і «свобода», так урочисто сказані контр-адміралом, були пустими словами, а портрети Лінкольна, Гладстона і Рузвельта висіли на стінах його салону для декорації. І все-таки я вважав, що вигнання японців і захоплення острова американцями було корисне для перемоги над фашизмом. Американські кораблі перевозили зброю для Радянського Союзу, а німецькі підводні човни із Ангра-Пекена і японські з Яви та Суматри хотіли перетнути їм шлях. Це суперечило інтересам Радянського Союзу. Я вважав себе зобов'язаним допомагати американцям. Моя роль посередника між контр-адміралом і Боамбо знаходила своє виправдання. Людина з двох зол завжди повинна вибрати менше.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

У погорілому селищі. Зустріч а Гахаром. Знову переговори. Плани, контр-адмірала. Поговір про «захист і допомогу» укладено. Прибуття товарного корабля. Сміта знову пограбовано! Тривога на «Лінкольні». Острів Тамбукту в полум'ї.

Я зовсім не розуміюсь на кораблях і не можу сказати, чи був корабель контр-адмірала лінійним, чи броненосцем, а чи крейсером. Я не знав і його тоннажу, але це справді був великий корабель з десятком гармат різних калібрів з обох боків палуби. Завдяки довгим жерлам, корабель був схожий на великого їжака з настовбурченими голками, що відчув небезпеку і приготувався зустріти її. І на цьому великому кораблі для мене не знайшлося місця, я спав у матроській їдальні на лаві. Між іншим, вона була досить зручна, хоч і тверда, як нари в моїй хатині. Увечері матроси давали мені подушку і ковдру. Електричні лампи горіли цілу ніч, і світла було досить, щоб читати, але на всьому кораблі я не міг знайти жодної цікавої книжки, крім кількох кримінальних романів. Я б із задоволенням прочитав англійською мовою Марка Твена, Джека Лондона або Теодора Драйзера і запитав ад'ютанта, чи не може він мені знайти книжку одного з них американських письменників.

— Що ви кажете! — вигукнув здивований нащадок креолів. — Морякам заборонено читати такі книжки.

— Чому?

— Тому, що вони небезпечні. Драйзер — комуніст, Джек Лондон — соціаліст, а Марк Твен, хоч і не був ні комуністом, ні соціалістом, але ще небезпечніший, ніж ті двоє.

Не маючи чого читати, я йшов до їдальні тільки опівночі, лягав на свою лаву і відразу ж засинав, а на світанку піднімався на палубу до матросів. В цю ранню годину вони звичайно мили палубу, а оскільки офіцери ще спали, дозволяли собі різні вільності та жарти. Це були молоді, веселі, життєрадісні хлопці мого віку, і я легко знаходив з ними спільну мову.

Якось до мене підійшов ад'ютант і сказав, що вартові помітили в селищі чоловік десять тубільців, які оглядали погорілі хатини. Але коли моряки підійшли ближче, вони розбіглися і зникли в лісі. Це стало відомо контр-адміралові, і той звелів мені відправитись на берег і порадити тубільцям спокійно повернутися в селище і зайнятися своїми справами. Ніхто їм не завдасть ніякого лиха. Навпаки, дадуть все необхідне для відбудови погорілих хатин. Контр-адмірал навіть хотів послати їм на допомогу з десяток японців. Якщо тубільці не хочуть мати справи з японцями, він згоден дати американських матросів і двох теслярів. Взагалі контр-адмірал ладен був зробити все можливе, щоб полегшити становище тубільців і поправити зло, заподіяне японцями.

— Старик вимагає від нас доброго ставлення до дикунів, — сказав ад'ютант на закінчення.

Контр-адміралові було років п'ятдесят п'ять, а нащадок креолів називав його стариком. І я подумав: «Так, дітям батьки завжди здаються старими».

— Вам знову є робота, — посміхнувся ад'ютант. — Старик посилає вас до дикунів із спеціальною місією.

Він замовк, чекаючи, мабуть, що я запитаю, про що йдеться, але я мовчав.

— Може, ви не хочете? — подивився він на мене здивовано.

— Чому? Я й раніше говорив контр-адміралові, що завжди готовий бути йому корисним.

— Коли ви думаєте зійти на берег?

— Хоч і зараз, якщо треба.

— Гаразд, я доповім старику.

Він пішов доповідати, а я лишився на палубі. Душ десять босих матросів з закачаними холошами, голі до пояса, з галасом набігли звідкись і почали мити палубу. Один тримав гумовий шланг, скручений, наче змія, і поливав дошки сильним водяним струменем, а другий тер їх щітками, прив'язаними до довгих держаків. Їхні мокрі, засмаглі спини блищали на сонці. Всі були здорові, спритні й веселі. Той, що тримав шланг, «ненароком» впустив його так, що, падаючи, він описав велику дугу і облив холодним душем голі спини товаришів. Зчинився гамір, вигуки й сміх лунали з усіх боків.

— Без хитрощів, Тоде! — крикнув високий, худий юнак з веснянкуватим обличчям. Всі порозбігалися, а він стояв, розкарячивши довгі ноги, і ніби приріс до місця. — Давай прямо, не бійся, Тоде! — знову крикнув він матросові, який «упустив» шланг. — Якщо зіб'єш мене з ніг, матимеш пляшку рому.

— Гаразд, патагонцю! — відповів Тод. — Зараз ти лежатимеш на палубі, а я вип'ю твій ром одним духом.

І він справді вхопив шланг, щоб направити на «патагонця», але той зупинив його.

— Стривай, Тоде! Мені неясно. Якщо ти мене зіб'єш, одержиш пляшку рому. Але якщо не зіб'єш, то даси мені пляшку, і я вип'ю її за твоє здоров'я. Згоден?

— Згоден, патагонцю.

— Цілу пляшку, Тоде! Подумай!

— Подумав, патагонцю. Цілу пляшку! Коли прибудемо в перший порт, де буде ром, ти мені купиш, і я вип'ю його на твоє незадоволення. Ну, та вже пригощу й тебе чарчиною, обіцяю! Слово честі!

Вони побилися об заклад при загальному схваленні решти матросів; сильний струмінь води зашумів і вдарив у спину «патагонця», прозваного так, мабуть, за довгі ноги. Він трохи подався вперед, широко розставив ноги і не поворухнувся, хоч водяний струмінь бив у спину досить сильно. Тод закусив губи, надув щоки, навіть жили на. шиї нап'ялися від напруження, ніби хотів цим посилити напір води, але «патагонець» не ворухнувся. Матроси ревіли від захоплення:

— Тримайсь, патагонцю!

— Давай, Тоде!

— Нижче, нижче!

Ад'ютант з'явився в дверях кубрика і, побачивши матросів, зупинився посміхаючись. -

— Виграв, патагонцю, — сказав нарешті Тод і кинув шланг у відчаї.

На палубі пролунав новий вибух жартів і сміху. Всі оточили «патагонця», плескали по спині й по плечах, тисли руку, ніби він виграв першу нагороду на Олімпійських іграх.

Ад'ютант підійшов до них і сказав:

— Обережно, хлопці! Старик уже не спить!..

Матроси знову взялися за свою роботу, а ми з ад'ютантом сіли в моторний човен і поїхали на острів.

Ми пішли стежкою до моєї хатини. Що з нею сталося? Схована в лісі, осторонь від селища, вона лишилася ціла — снаряди не зачепили її. Я заглянув у двері й побачив, що на стінах висить кілька солдатських ранців. Нари були застелені солдатськими ковдрами. В одному кутку стояв глечик для води, а в другому — іржаве відро, яке є в кожній арештантській камері. Тут розмістилося чоловік десять японських полонених. Вночі вони Спали в хатині під вартою американських матросів, а вдень працювали на укріпленнях.

— Ця хатина була моїм домом, — сказав я ад'ютантові. — Тут я пережив багато радощів і скорбот. На цих нарах я спав. На них сиділи вождь племені, його дочка Зінга і син Амбо. Сюди приходив і старий Гахар, який зараз головний жрець племені. Всі вони були моїми друзями.

— Невже ви шкодуєте за цією глушиною? — здивувався ад'ютант.

— Мені шкода тубільців. Японці спалили хатини, а їх прогнали в джунглі. Зараз вони сплять просто неба або в маленьких куренях із гілок та листя. У них не вистачає посуду, щоб зварити їжу, і вони їдять печений ямс і таро…

— Саме тому вони мусять повернутись і побудувати нові хатини.

— Так, але потім що з ними буде? Які наміри контр-адмірала?

— О, він має добрі наміри!..

— Які можуть дати погані наслідки, — перебив я його.

— Чому?

— Тому що його добрі наміри не збігаються із бажаннями тубільців.

— Чому ви так думаєте? Старик — добра людина. Він щиро хоче допомогти дикунам. Зараз вони житимуть спокійніше, ніщо не загрожуватиме їхньому життю. Доки острів у наших руках, жодна країна не посміє напасти на нього. Старик викликав ще бойові кораблі й авіаносець. А втім, ви самі бачили, що сталося з японцями.

— Бачив. Але я знаю також, що буде потім…

— Що?

— Те, що сталося з японцями.

— Як? Ви гадаєте, що ми будемо биті, як вони? Але хто посміє напасти на нас? Чи не японці?

— Ні, тубільці. Плем'я не примириться, доки ви не залишите острів. Вождь сказав це позавчора і не змінить свого рішення.

— Ми ж для того й прибули сюди, щоб поговорити з ним. Старик хоче, щоб ви переконали вождя, що не в інтересах племені чинити опір нашим намірам.

— А які ваші наміри, можна запитати?

— Побудувати тут фортецю. Острів Тамбукту буде перетворений на важливу військово-морську «базу.

— Але ж тубільці саме цього й не хочуть!

— А що ж вони хочуть?

— Хочуть жити так, як жили раніше, без білих і жовтих хазяїв.

— Але це неможливо! — вигукнув ад'ютант.

— Саме через те, що неможливо, конфлікт неминучий.

— Хай тільки посміють, — погрозився ад'ютант, — ми їх знищимо й зітремо на порох їхній острів.

— Якщо так, — відповів я, — немає рації вести переговори з вождем.

Але ад'ютант був іншої думки. Він вважав, що вождь погодиться на все, коли я йому добре розтлумачу, що чекає плем'я в разі непокори.

— Ходімо в селище, — запропонував він. — Ми ж приїхали вести переговори.

В тій частині селища, де жив Боамбо, не видно було живої душі. Всі хатини згоріли. На майдані зяяла глибока яма від снаряда, а навколо виднілися кучі попелу та чорні, обвуглені колоди. Скрізь витала смерть, і нам не було чого тут робити. І в інших частинах селища та сама картина. Пустка й розруха панували там, де нещодавно кипіло життя…

Ми повернули до берега, коли хтось несподівано покликав мене. Я оглянувся й побачив Гахара, який стояв на стежці край лісу і запитливо дивився на мене. Він з'явився несподівано, як уміють з'являтися тільки тубільці. Мабуть, стежив за нами з лісу і, бачачи, що ми вже йдемо, вирішив озватися. Я не сумнівався, що в лісі є й інші тубільці, озброєні стрілами й списами, готові прийти на допомогу своєму товаришеві, якщо йому загрожуватиме небезпека. Але Гахар був без зброї.

– Іди сюди, Гахаре, — гукнув я. — Іди сюди, поговоримо.

Він обережно зробив кілька кроків і зупинився. Як він схуд! В глибоко запалих великих очах застигла важка туга, видовжене темне обличчя було сухе й сіре, як у мумії. Лише за десять днів страждань він постарів на десять років. Смерть дружини завдала йому великого й несподіваного удару, потім навала японців, варварське бомбардування й пожежі, втеча в джунглі, а тепер нове лихо загрожувало племені — американські бойові кораблі. Події відбувалися одна за одною з карколомною швидкістю. Людям, які жили все життя тихо й спокійно із своїми дрібними турботами, було не під силу перенести всі ці нещастя.

Хоч і дуже схудлий, хоч і прибитий горем, Гахар був показний старик — високий, з благородною поставою і повільними рухами, а сім поясів мудрості, що оперізували його стегна, надавали йому ще більшої поважності.

— Тана Боамбо тут? — спитав я.

— Немає.

— А Амбо?

— Теж немає, — похитав головою Гахар. Ад'ютант роздивлявся його з великою цікавістю.

— Це не вождь? — спитав він мене.

— Ні, це головний жрець. Він має великий вплив на плем'я.

— Значить, ми можемо вести з ним переговори?

— Звичайно.

Я запитав Гахара, чи сам він прийшов сюди, чи є ще хто з ним.

– Є, — відповів він.

— А де вони?

— Тут, — непевно сказав Гахар.

Значить, я не помилився. Гахар був не сам. Я звелів йому покликати й інших, але він удав, що не почув, і спитав, показуючи на ад'ютанта:

— Це і є вождь пакегі з великих човнів?

— Ні, Гахаре. Цей білий чоловік — каліман біля, поважна особа, але не тана пакегі. Він хоче говорити з тобою.

— Ні! — відрізав Гахар.

його відмова була для мене несподіваною.

— Чому, Гахаре? Він нанай біля — добра людина.

Ваш приятель.

— Приятель? — глянув на мене Гахар здивовано. — Не вірю, Андо. Тільки ги наш приятель. Ось я прийшов до вас без списа, а цей пакегі з стрілою, що пускає блискавки. Чому?

І справді, в ад'ютанта на поясі висів чималий пістолет. Я знав, що не слід було йти до тубільців із зброєю, і ще на кораблі хотів сказати ад'ютантові, щоб він залишив пістолета, але на наважився. Боявся, щоб він не подумав чого поганого. Ад'ютант помітив недружелюбний погляд Гахара і спитав мене, в чім річ.

— Головний жрець не хоче вести переговори з нами…

— Чому? — здивувався ад'ютант.

— Коли два ворогуючих племені вирішують вести переговори, — пояснив я, — вони сходяться в певному місці без зброї. А ви прийшли з пістолетом. Головний жрець розглядає це як ворожий акт по відношенню до племені і не хоче вести переговорів.

— Що ж я маю робити? — спитав ад'ютант.

— Залиште пістолет край лісу і поверніться без нього.

— О ні, це неможливо! Статут забороняє!

— Гаразд, тоді дайте пістолет мені.

Ад'ютант відстебнув пістолет од пояса і віддав мені.

— Тепер ми можемо говорити, так? — звернувся я до Гахара.

— Тепер можемо говорити, — сказав він і підійшов ближче до нас.

«Переговори» почалися. Гахар сказав, що Велика рада вирішила, щоб усі повернулися до селищ і збудували собі нові хатини, якщо пакегі обіцяють не турбувати їх своїми відвідинами. Вони не хочуть од пакегі ніякої допомоги і не бажають з ними зустрічатися. Коли я сказав йому, що пакегі допоможуть їм швидше збудувати хатини, Гахар замахав руками:

— Ні і ні! Не треба нам їхньої допомоги. Ми самі побудуємо хатини. Чи обіцяє біла людина, що жоден пакегі не зайде в наше селище?

Я переклав його слова ад'ютантові. Трохи подумавши, він сказав:

— Нічого я не можу обіцяти. Доповім старику.

Він не мав права давати будь-яких обіцянок. Контр-адмірал послав його вести переговори, але не дав йому ніяких прав. Це показувало, що «старик» недооцінював тубільців.

А Гахар чекав відповіді. Треба було якось вийти з цього смішного становища — стояти перед Гахаром і не мати змоги сказати ні «так» ні «ні».

— Гахар, — звернувся я до мого старого приятеля. — Я казав тобі, що цей пакегі — нанай біля, але він не тана пакегі. Вождь пакегі на великому човні. Зараз ми поїдемо до нього і розповімо все, що говорили з тобою. Завтра в цей же час я приїду і дам тобі відповідь.

— Нана — добре, — кивнув головою Гахар. — Завтра я чекатиму тебе тут. А цей пакегі приїде з тобою?

— Мабуть, приїде.

— Гаразд! Скажи йому, щоб не брав з собою стріли. Анге бу!

Авіаносець, що про нього згадував ад'ютант, прибув того ж дня. Я ніколи не бачив зблизька такої великої плавучої платформи, на якій було з десяток, а може й більше літаків. Він виднівся на обрії як невелика темна пляма на чистій водній гладіні. Авіаносець жодного разу не наблизився до острова, але з нього щодня піднімалося по кілька літаків і літали, далеко на схід, певно, в розвідку, а коли поверталися назад, завжди кружляли над островом зовсім низько, над самими верхів'ями дерев.

З прибуттям авіаносця контр-адмірал змінився. Раніше він мав вигляд тихої, спокійної, розсудливої і розумної людини, зараз став дуже нервовим і нетерплячим. Ад'ютант виструнчився перед ним і доповів про результат нашої розмови з Гахаром. Дізнавшись, що тубільці не хочуть ніякої допомоги, контр-адмірал почав їх лаяти і навіть нахвалявся, що, коли не погодяться на його умови, він зітре їх з лиця землі. Слухаючи його недвозначні погрози і дивлячись, як він нервово ходить по салону, закусивши губи, схрестивши руки, червоний від гніву, я питав себе: «Що він хоче від тубільців? Чому так наполягає на їхньому поверненні до погорілих селищ? Чому нав'язує їм свою допомогу?» Я ні разу не спитав про його наміри, бо все одно він би нічого не сказав, але коли ад'ютант якось проговорився, що будівництво укріплень посувається дуже повільно, мені все стало ясно. Для будівництва потрібно багато людей. Японців було мало. Крім того, це були полонені, що працювали з примусу, а насильство ніколи й нікого не запалювало до роботи. Правда, на укріпленнях працювали й американці, в більшості фахівці, але скільки їх? Тисяча або дві тисячі тубільців зробили б удесятеро більше, ніж сто японців і двадцять американців. Але тубільці сховалися в джунглях і хотіли, щоб їм дали спокій. Це дратувало контр-адмірала і примушувало його нервувати.

— Що думають ці люди? Які плекають надії? На що розраховують? Мабуть, вони не мають уявлення про нашу силу. Те, що зробили японці, — дитячі іграшки. Воєнний жарт — не більше. Або вони приймуть нашу допомогу і заступництво, або…

Я мовчав. Ад'ютант стояв як на голках.

— Поясніть їм це! — обернувся до мене контр-адмірал. — Їдьте завтра і скажіть, що коли вони не погодяться на мої умови, я знищу їх до одного разом з їхніми джунглями. Вони бачили «великих птахів» — здається, так вони називають літаки? Скажіть, що всього за якихось дві години ці «птахи» знищать всіх до одного дикунів, де б вони не були. А якщо хтось випадково і врятується від бомб, то живий засмажиться в джунглях, бо я все перетворю на попелище. Я дуже вас прошу, поясніть усе це тому твердолобому вождеві. Скажіть йому, що це моя остання спроба порозумітися з ним. Після цього моя совість буде чиста. Я не злодій, але війна є війна!

Контр-адмірал дивився мені прямо в вічі — мабуть, хотів бачити, яке враження справлять його слова. По суті, вони нічим не відрізнялись од погроз японського капітана — хіба, може, тим, що в погрозах Сігеміну почувалось його безсилля, а в погрозах контр-адмірала звучала холодна впевненість людини, яка може їх виконати.

— Старик страшенно розлючений, — сказав ад'ютант наступного дня, коли ми їхали моторним човном на острів. — Якщо й на цей раз дикуни не повернуться до своїх селищ, він і справді виконає свою погрозу. Ви бачите ці красиві горби, ліси, ці велетенські дерева? Може, завтра все це перетвориться на чорне згарище.

— Але це дуже жорстоко! — сказав я. — Цього навіть японці не зробили.

— Тому що в них не було літаків.

— Так, але це буде масове вбивство! — насмілився сказати я. — Тубільці ні в чому не винні. Вони пішли в джунглі і нікому не загрожують, нікого не турбують. Досі жоден американський солдат не постраждав від руки тубільця. Чому контр-адмірал хоче їм нав'язати свій договір про захист і допомогу?

— Старик уже не наполягає на укладанні договору, — відповів ад'ютант. — Він каже, що переможець може діяти і без договору. Зараз він хоче тільки одного: щоб тубільці повернулися до своїх селищ. Нічого іншого.

— А чому б не залишити їх жити так, як вони вважають за краще для себе?

— Жити так, як вони вважають за краще? Ха-ха! А хто будуватиме укріплення?

Все зрозуміло: контр-адміралові потрібні раби. Тубільці повинні залишити джунглі, американські матроси допоможуть їм побудувати нові хатини замість погорілих, а потім тубільці допоможуть американцям побудувати укріплення. Будівництво хатин закінчиться за два-три тижні, будівництво укріплень за два-три роки. Крім того, контр-адмірал має намір прокласти шосейну дорогу по узбережжю навколо всього острова — так говорив ад'ютант.

— Навіщо йому ця дорога? — запитав я. — Тубільці мають стежки, які їх цілком задовольняють.

Ад'ютант іронічно посміхнувся.

— Невже ви думаєте, що ми будуватимемо шосе для дикунів? Шосе потрібне нам самим. На острові будуть воєнні й цивільні власті. Приїдуть енергійні люди, які забезпечать роботу тубільцям. Тут чудова природа, острів може стати прекрасним курортом. Старику тут дуже подобається. Він має намір проводити тут свою відпустку. Навіть сказав містерові Сміту, що розширить його плантацію і, коли піде у відставку, житиме тут і взимку. Старик із Ванкувера, а там зима досить сувора.

— А містер Сміт нічого йому не заперечив щодо плантації? — спитав я.

— Заперечив, звичайно. Він сказав, що плантація його власність, визнана вождем племені, а весь острів належить Англії, бо Сміт першим зійшов на нього. Ха-ха! Він навіть попросив у старика солдатів для охорони йоги плантації.

— А той що?

— Засміявся й сказав: «Якщо цивільні власті неспроможні захистити ці вікна, то мої солдати можуть захистити і цивільні власті, і вікна».

— Як треба розуміти ці слова? — запитав я.

— Хіба не здогадуєтесь? Старику всерйоз припала до душі плантація англійця. А оскільки дикуни завжди можуть її відняти, старик захистить від них і плантацію, і самого Сміта, звичайно, ціною його плантації.

— А Сміт?

— Він почав костричитись і залякувати старика, що поставить це питання в якомусь міжнародному суді, а старик спокійнісінько йому сказав: «Не дозволяю гавкати на мене собаці, яку я годую!»

— Отже, вони посварилися не жартома?

— О, далеко не жартома! — підтвердив балакучий нащадок креолів. — Третій день містер Сміт не розмовляє з стариком, а той проходить повз нього, як повз телеграфний стовп.

— А як тримається капітан Стерн?

— Капітан — чудова людина! — вигукнув ад'ютант. Наші хлопці полюбили його, а старик запропонував йому стати до нас на службу, але він відмовився. Хоче якомога швидше потрапити в Александрію. У нього там маленька дочка…

Я спитав його, чи взагалі дозволять нам залишити острів і виїхати якимось американським кораблем. Ад'ютант сказав, що це можливо. Старик зажадав, щоб йому вислали з Америки корабель із будівельними матеріалами. Після того як корабель розвантажиться на Тамбукту, ми зможемо виїхати на ньому.

– І скоро прибуде корабель? — спитав я.

— Через два тижні.

— А чи правда, що контр-адмірал дозволить нам виїхати на ньому?

— Так, старик казав, що дасть розпорядження про наш від'їзд.

— Куди? Може, звідси корабель піде прямо в Америку?

— Не знаю. Це буде відомо після його прибуття.

Моторний човен зупинився біля берега, і ми пішли до погорілого селища. Гахар і Боамбо вже чекали на нас. Вони зустріли мене дуже сердечно, стискали ліву руку над ліктем і поплескували по спині, а ад'ютантові ледь кивнули головою, хоч він і перший віддав їм честь. Лейтенант удав, що не помітив цього, — він не був уразливий.

Цього разу переговори проходили гладенько, бо ад'ютант погоджувався на всі умови Боамбо. Мабуть, така була дана вказівка від контр-адмірала. Тубільці самі побудують хатини. Американські солдати не ходитимуть в селище. Я буду посередником між вождем і контр-адміралом. Як син племені і його друг, я можу ходити до тубільців, коли забажаю, і, якщо хочу, можу жити в самому селищі. В такому разі мої друзі побудують окрему хатину — так сказав Боамбо.

Переговори закінчилися благополучно. Ми з ад'ютантом повернулися на корабель. Погрози контр-адмірала повисли в повітрі — принаймні я так думав, але пізніше збагнув, як жорстоко я помилився.

Останнім часом контр-адмірал нічим не турбував мене. Переговори були закінчені, тубільці будували собі хатини, і я йому був непотрібний. Тим краще! Я служив у армії і знав солдатську мудрість: чим рідше потрапляєш на очі начальству, тим спокійніше тобі. І тому я почував себе далеко краще серед матросів, ніж у кают-компанії для офіцерів.

Хоч ми й жили нарізно, проте щодня бачились із Смітом і Стерном, а іноді навіть і двічі на день — вранці і ввечері, коли виходили на палубу подихати свіжим повітрям. Сміт, відколи потрапив під захист американського прапора, охолов до мене. Але це не дивувало мене. Стерн залишився таким же сердечним і щирим, як і раніше. Він сумував за своєю маленькою дочкою і хотів якомога швидше поїхати до неї в Александрію.

І ось настав цей час. Якось, коли моряки обідали в їдальні, хтось повідомив, що прибув товарний корабель. Всі покидали ложки й кинулися на палубу.

Корабель зайшов у затоку. На носовій частині ясно було видно напис: «Лінкольн». Корабель носив ім'я великого американця, який любив свободу і хоробро бився за неї. Будучи президентом Сполучених Штатів Америки, Лінкольн п'ять років воював із плантаторами Південних Штатів за звільнення негрів від рабства. Він переміг тому, що з ним був увесь американський народ, але переможені рабовласники жорстоко помстилися: вони підкупили одного негідника, і його куля обірвала життя президента.

«Лінкольн» дав довгий гудок і зупинився. Загриміли ланцюги, заторохтіла лебідка, і важкий якір потонув у воді. Трохи згодом од корабля відчалив невеликий човен і попрямував до нашого крейсера. (Забув сказати, що обидва бойові американські кораблі були крейсерами. Про це я дізнався від ад'ютанта). На човні прибув капітан «Лінкольна». Ад'ютант зустрів його на палубі і повів до каюти контр-адмірала. Трохи згодом ад'ютант прибіг до нас і сказав, що звідси «Лінкольн» піде в Бразілію, візьме там каучук і одвезе його в Англію.

— В Англію! — крикнув Сміт, і очі його засвітилися радістю. — Це правда?

— Так, — підтвердив ад'ютант. — Через чотири дні «Лінкольн» вирушає. Капітан пообіцяв старику взяти вас.

Плантатор був настільки збуджений новиною, що не знав, що робити, і тільки повторював:

— Англія! О, ви не знаєте Англії! Велика країна, сер! Лондон! О, ви не уявляєте, що таке Лондон!

Він говорив до ад'ютанта, а Стерн мовчки дивився на прибулий корабель. Він був сумний, бо знав, що йому не скоро вдасться побачити свою дочку.

Сміт помітив його настрій і запитав:

— Чому ви сумні, Стерн? Хіба ви не чули, що сказав цей молодий джентльмен? Ми поїдемо додому, Стерн. Додому, в Лондон!

— Додому? — повторив Стерн. — У мене немає дому ні в Лондоні, ні де б то не було в Англії.

— Немає дому? Не маєте свого дому, Стерн?

Стерн не відповів. Сміт зніяковів і почав жувати сигару, що диміла в його зубах. Потім сказав:

— Нічого, Стерн, це невелика біда. І без дому Англія — така ж ваша батьківщина, як і моя, і ви повинні радіти не менше, ніж я, швидкому поверненню.

— Я радію, — тихо сказав Стерн. — Може, дужче, ніж ви…

— Не видно, Стерн, не видно…

— А ви що хочете? Щоб я бив себе в груди і кричав, що люблю Англію? Кому це потрібно?

Після цих слів капітан Сміт замовк: чи то засоромився, чи охололо захоплення. Трохи згодом він сказав, ніби вибачаючись:

— Темперамент, сер… Не можу стримувати своїх почуттів. А ви? — обернувся він до мене. — Сподіваюсь, що й ви радієте?

— Так, — підтвердив я. — Англія набагато ближче до Болгарії, ніж острів Тамбукту. Але я думаю і про своїх друзів, які залишаються тут. Що буде з ними?

Плантатор оглянувся і, переконавшись, що ад'ютант пішов, сказав:

— Те, що сталося з американськими індійцями.

Я здригнувся від жаху, коли згадав, як жорстоко й немилосердно американські колонізатори розправилися з індійцями. Білі хазяї пролили ріки крові й пройшли через сотні тисяч трупів, доки заволоділи американським континентом.

— Ви серйозно говорите? — обернувся я до плантатора. — Контр-адмірал якось заявив, що його прапор несе свободу і демократію.

– І ви повірили йому? О, санкта сімпліцітас![28] Контр-адмірал одверто заявив, що перетворить острів Тамбукту на військово-морську базу. А звичайною мовою це означає, що Сполучені Штати Америки загарбають острів. Контр-адмірал навіть сказав мені, без будь-якого сорому, що він розширить мою плантацію, тобто привласнить її. З цього ви можете зробити висновок, що пишеться на його прапорі.

— А чому ви не покликали мене за свідка! — посміхнувся я, згадавши колишні запевнення Сміта, що острів Тамбукту належатиме Англії, бо англійські підданці першими відкрили його і першими ступили на нього.

— Облиште жарти, — махнув рукою Сміт.

— Ні, я не жартую. Кажу вам цілком серйозно. Я був і завжди буду на боці пригноблених і скривджених. Зараз ви скривджені, і я готовий бути вашим свідком.

— Свідком! — процідив Сміт. — Перед ким? Перед вовком, який хоче з'їсти ягня… Але я цього так не залишу! О, він мене не знає! Я ніколи не зупиняюся на півдорозі, ніколи! Ми ще зустрінемося з ним, тільки за інших обставин…

Японські полонені працювали по шістнадцять годин на добу і розвантажили «Лінкольн» за три дні. Човнів, які були на американських кораблях, було не досить, довелося використовувати човни тубільців, хоч які малі вони були. Четвертого дня вранці Сміт, Стерн і я сіли в моторний човен контр-адмірале, і ад'ютант одвіз нас на товарний корабель. Ми попрощалися з веселим нащадком креолів, він сердечно потис нам руки, побажав «щасливої дороги» і повернувся на крейсер, а ми піднялися на палубу «Лінкольна». Зустрів нас широкоплечий мічман І чорними обвислими вусами і одвів до капітана. Капітан був міцний п'ятдесятилітній чоловік, його смагляве довгасте обличчя було порізане глибокими зморшками, а високого лоба перетинав шрам від старої зарубцьованої рани, одержаної, мабуть, ще замолоду, коли капітан був простим матросом. Він підтвердив те, що казав ад'ютант: корабель піде в Манаус, пристань на річці Амазонці. В Манаусі «Лінкольн» забере каучук і відвезе його в Англію. Рейс триватиме довго. Корабель пройде понад двадцять тисяч кілометрів — половину шляху навколо земної кулі. По дорозі тільки раз зупинимося на три-чотири дні в Кейптауні, поблизу мису Доброї Надії в Південній Африці.

— Подорож буде не особливо приємною, — попередив нас капітан. — Корабель ітиме впорожні, і хвилі кидатимуть його, як пір'їну. Найгірше буде біля мису Доброї Надії: там віють сильні вітри, часто лютують бурі, і океан завжди бурхливий. — І, посміхнувшись, він додав: — Але ви загартовані, якщо потерпіли корабельну аварію.

— Це так, сер, — сказав Сміт. — Мокрий дощу не боїться.

Капітан не забув нам сказати й про те, що в разі потреби нам доведеться допомагати екіпажеві.

— Звичайно! — жовчно сказав Сміт. — Після того як я був слугою японців, вже ніщо мене не може здивувати.

Це був натяк, тонка іронія на адресу американців, але капітан її не зрозумів. Він не знав, що контр-адмірал збирався загарбати плантацію Сміта.

Ми погодились на всі умови, які нам поставив капітан, бо «Лінкольн» був єдиним кораблем, який міг доставити нас в Європу, хоч і обхідними шляхами. Друга така нагода не скоро трапиться нам.

Як на крейсері, так і на «Лінкольні», Сміта і Стерна розмістили між командним складом корабля, а мені дали койку в приміщенні для матросів, Це мене не образило і не зробило нещасним. Як і на крейсері, матроси «Лінкольна» були чудовими людьми — іноді грубими, але завжди справедливими. На крейсері більшість команди складала молодь, що відбувала військову службу, на «Лінкольні» ж матроси були літні люди, досвідчені морські вовки, які по десять-двадцять років плавали морями й океанами. Вони самі зазнали чимало поневірянь і ставилися до мене з теплим співчуттям.

Корабель мав знятися з якоря о третій годині дня. В цей час я сидів у приміщенні для матросів. Четверо запальних гравців у белот сиділи на ковдрі, розісланій на підлозі, перекидалися веселими жартами, як це роблять усі картярі на світі, а навколо них стояло душ десять матросів і мовчки спостерігали. Раптом пролунали далекі постріли, а слідом за цим і тривожний сигнал, за яким матроси мусять одразу з'явитися на палубі. Гравці кинули карти і наввипередки побігли до вузьких залізних трапів. Я вийшов на палубу останнім. Стрілянина чулася з боку селища тубільців. Боцман швидко зліз із командного містка і закричав матросам:

— Всі до зброї! Спустіть човни! Швидко!

Через дві хвилини матроси вишикувались на палубі з рушницями при нозі. Човни плавно погойдувались на тихих хвилях. Матроси повскакували в них, взялися за весла, і човни понеслися до берега. На палубі залишилися тільки я, Сміт і Стерн.

На обох крейсерах теж було помітно незвичайне пожвавлення. І там матроси спустили човни і незабаром пройшли повз наш корабель. Ми добре бачили автомати, які виблискували на сонці.

— Я знав, що так буде, — сказав плантатор.

– І я чекав цього, — обізвався стурбовано Стерн. — Контр-адмірал кілька разів погрожував племені, коли вождь відмовлявся прийняти його умови.

З крейсерів відкрили гарматний вогонь, і за мить снаряди почали вибухати на березі, високо над селищем.

— Починається! — вигукнув Сміт, приклавши руку козирком і дивлячись у бік лісу. — Це початок кінця. Контр-адмірал не любить жартувати. Він виконає свої погрози і знищить усе живе на острові. О, він буде нещадним. Японці у порівнянні з ним — аматори.

Наче у відповідь на його слова, десь далеко почувся сильний гул, а трохи згодом над островом з'явилася зграя літаків. Вони летіли трикутником, ніби журавлі, зробили широке коло над місцем, де був табір племені, скинули бомби і повернулися на авіаносець. Але не минуло й півгодини, вони знову налетіли. Тепер бомби вибухали одна біля одної, в повітря злітали гілки й стовбури дерев, змішані з димом і вогнем. Скинувши свій смертоносний вантаж, літаки знову полетіли до авіаносця.

Увечері матроси повернулися на «Лінкольн» стомлені й сердиті. З усього було видно, що несподіваний бій, хоч який легкий він був, не сподобався їм. Вони служили на вантажному кораблі і гадали, що війна, яка спалахнула в усіх куточках земної кулі, не торкнеться їх. А тут довелося понюхати порохового диму і. обпалити руки полум'ям. Цього разу тільки руки… Вони розповіли нам, як це все почалося. Тубільці повернулися до погорілих селищ і почали будувати собі нові хатини. Перші три дні американці додержували умови і не наближалися до селища. Але оскільки для будівництва укріплень потрібно було багато людей, контр-адмірал наказав матросам оточити тубільців і переловити їх. Секретні дозори тубільців помітили наближення матросів і підняли тривогу. Зав'язалася коротка перестрілка, після якої тубільці кинулися тікати і зникли в горах. Невдача розлютила контр-адмірала, і він наказав дати по десять залпів із кожної гармати, а літакам бомбардувати острів напалмом.

І ось джунглі горіли з усіх кінців, вікові дерева падали з тріском, навколо бушувало полум'я, і дим заволік увесь острів…

«Лінкольн» знявся з якоря і почав повільно відходити од берега. На його високій щоглі, як і на обох крейсерах, майорів прапор Сполучених Штатів Америки — «символ свободи і демократії», як назвав його контр-адмірал, а над островом Тамбукту підіймалися густі хмари чорного диму, і полум'я пожежі сягало аж до неба…