Отруєні пейзажі

Частина І

«Пейзаж». Це слово викликає у нас переважно позитивні асоціації і приємні почуття, особливо коли, чуючи його, ми цілком некритично згадуємо про вільну, незабудовану і необжиту землю, яку бачили на прогулянках чи з вікон поїздів. Ми уявляємо собі луки і ліси, звивисті струмки й річки, дикі урвища і зелені гірські хребти, ще не вражені необачним втручанням і не знищені зусиллями людини. Нам ввижаються картини прекрасної природи, що звеселяє душу, якою ми пам’ятаємо її з незчисленних описів у літературі й живописі. Звісно, таке розуміння пейзажу наївне і цілком ігнорує нові теорії й дебати про ландшафт, котрі саме в останні роки лунають усе голосніше. Коли я, не замислюючись, не обтяжуючи себе теоретичними викладками, чую слово «пейзаж», то перше, що постає перед очима, — це мій луг із фруктовими деревами у Південному Бурґенланді, старі сливи і яблуні, а за ними поля, барви котрих варіюються залежно від пори року і посіяних на них культур, терен та розрізнені дерева, ясени, берези, а далі знову поля, обрамлені лісом, мішаним лісом, що замикає горизонт. Коли я сиджу у своїй бібліотеці й дивлюся з вікна, мій погляд не наштовхується на жоден інший будинок. Таким і має бути пейзаж, — вдоволено думаю я у такі миті. «Ландшафт — це природа, що естетично оприявнюється реципієнту в мить натхненного і чуттєвого споглядання»[1], — пише німецький філософ Йоахім Ріттер у своєму програмному есе «Ландшафт»1963 року. Ми віримо, що пейзаж, у якому ніщо не заважає нашому побіжному погляду, може нас заспокоїти, розслабити, додати душевного миру і виваженості. На противагу урбанному простору пейзаж вважається дивовижним засобом втіхи і зцілення. Місцем усамітнення, де ми черпаємо нові сили. Але не все так просто. Ми часто не помічаємо, що природні, начебто не спотворені людиною ландшафти, які щойно ввижалися нашій фантазії, — ніщо інше, як химери, плоди нашої уяви, дуже мало пов’язані з реальністю. Пейзажі, про які мені йдеться, завжди визначено і створено людиною. Часом її втручання помітне більше, часом менше, так, що ми навіть можемо повірити, буцімто маємо справу з незайманою, «невинною» природою. Проте пейзаж, яким ми його знаємо, завжди позначений людською присутністю. Ми це начебто й усвідомлюємо, коли тверезо розглядаємо це розпливчасте, насичене емоціями поняття, проте вже наступної миті знову відпускаємо на волю свої почуття. Адже наше розуміння пейзажу тісно пов’язане з чуттєвим. І з уявою. І — не в останню чергу — зі спогадами.

Це стосується передусім ландшафтів нашого дитинства, найраніших років. І якщо ці роки були добрими і безтурботними, то тамті пейзажі супроводжують нас у снах протягом усього життя, а спогади про них надають відчуття близькості й безпеки, яке ми, мабуть, переживали тоді, багато років тому. Чи радше йдеться про пізніші проекції? Про результат наших мрій? Можливо, місцевість, у якій ми зростали, була не такою вже й безжурною і мирною, як нам здається зараз, через багато років?

Перші роки свого життя я разом з матір’ю, братом і сестрою прожив на хуторі в Еннсталі, у Штирії. З того часу моя пам’ять зберегла лише окремі уламки, помережані великими пробілами, проте ці фрагменти врізалися дуже глибоко. Було це незадовго після вій-ни, яка своєю довгою холодною тінню вкрила наше дитинство. Після того, як у грудні 1944 року наш будинок у Лінці зруйнували американські бомби, ми манівцями добулися до Міттерберґа — малого села, широко розсипаного біля підніжжя гірського масиву Ґрімміґ. Спершу ми прихилилися у моїх діда і баби в Амштеттені, проте коли Червона Армія підступила ближче, нас евакуювали до Міттерберґа. Евакуація. Саме це слово містить безмір злигоднів і поневірянь, страхів і тривог, що складали тодішній наш побут. Проте коли я згадую той час сьогодні, на думку спадають лише прекрасні і приємні картини. Ідилія. Я, як міг, насолоджувався кожною рисою життя в селі, на віддаленому хуторі, хоча часи тоді були, без сумніву, тяжкі, недобрі, як усі казали, часи біди й лиха. Ми, закинуті зі свого міського життя у сільське відлюддя, особливо болюче переживали нужду. Ми були евакуйованими, яких місцева влада нав’язала чужим людям, без власного даху над головою, і почувалися ще біднішими, ніж місцеві селяни. Більшість нашого майна — постіль, одяг і всіляке начиння — згоріла у розбомбленому будинку. Дивлячись об’єктивно, ландшафт моїх перших повоєнних років був сірим, печальним і непривітним.

Крім того, були ще й інші, обтяжливі речі. Мого батька розшукували як воєнного злочинця, він переховувався, а під час нашого перебування у Міттерберзі мою матір раптово заарештували, я й досі не знаю, за що. Можливо, вона якось контактувала зі своїм чоловіком-утікачем і чимось йому допомогла, дала грошей, одяг чи їжу, хоч ми й самі мусили вдовольнятися лиш найнеобхіднішим. Пізніше я довідався, що він справді якийсь час переховувався десь неподалік від нашого сільця, місцевість він знав завдяки своїм колишнім гірськолижним поїздкам, тож не виключено, що влаштовував нам нічні візити. Проте я такого не пригадую, а мати про це ніколи не розповідала. Її арешт викликав у нас, дітей — сестри, брата й мене, — страшенну розпуку. Одного дня до нашої віддаленої садиби приїхали джипом двоє слідчих у цивільному і забрали матір із собою. Мені здається, я пам’ятаю, як вона махала нам із заднього сидіння відкритого авто, а ми з ревінням збилися перед хатою і дивилися, як віддаляється машина. Проте також можливо, що мені це просто розповіли чи я сам усе вигадав, зліпив із фрагментів чужих історій. Хто дбав про нас упродовж наступних тижнів — мені було чотири роки, братові шість, сестрі дев’ять, — я вже не пригадаю, мабуть, селянка, в якої ми жили, — мила, співчутлива жінка з великим серцем; або сусіди, німці, евакуйовані, як і ми. Пізніше мати з відчутною гордістю, змішаною з обуренням, розказувала, що у ґрацькій в’язниці мусила сидіти в одній камері з проститутками. Проте веселі дівчата гарно поставилися до неї і жартами та порадами допомогли без особливих потрясінь перебути час у слідчому ізоляторі. Повз нас, дітей, нужда і турботи також не пройшли безслідно. Імовірно, час від часу ми не мали чого їсти, наш одяг, а особливо взуття постійно нам тисли, світили латками, та й умови життя у Міттерберзі були набагато простіші, щоб не сказати примітивніші, ніж на віллі нашого батька у Лінці.

Проте коли я тепер згадую той час, той хутір, де нас поселили, родину, яка нас прихистила, селянських дітей, з якими ми гралися, — у душі прокидаються теплі почуття. І мені хочеться пережити все іще раз. Навіть злого півня, який одного дня — певно, бо я полюбляв із ним дрочитися — вилетів мені на голову і безжально довбав своїм гострим дзьобом, поки я, розмазуючи сльози і кров, з вереском не втік у хату, навіть цього когута я бачу в набагато м’якшому світлі. Він здається мені прекрасним, яскравим, гордовитим птахом із розкішним пір’ям і пронизливим співом, яким щоранку мене будив. Ми, діти, досліджували густі ліси, збирали ягоди і гриби, видиралися на дерева й гасали широкими луками біля хати, слідкуючи, щоб не перейти дорогу могутньому рудому бику, який понуро пасся один на загородженому лужку і начебто легко впадав у шалену, всеруйнівну лють. Таким був пейзаж мого дитинства, і він був прекрасний. Незрівнянний. Легкий і безжурний.

Нині я знаю, що цим уявленням радше завдячую фальшивим спогадам, адже мій маленький світик у Міттерберзі аж ніяк не був безпечним, навпаки, часто виявлявся досить гнітючим і похмурим. Темне, нерідко вкрите хмарами громадище Ґрімміґа над Еннсталем, яка щодня заступала нам вигляд, могла би бути влучною метафорою того світу, метафорою темноти і загрози. Жандармів, які час від часу зазирали до нас, щоб перевірити, чи не переховується тут оголошений у розшук батько, арешт матері, власну лякливість і сум’яття, сльози — все це я витіснив і забув. Без сумніву, я мав інтуїтивно відчувати страхи і сум’яття дорослих, інакше й бути не могло, проте пізніше мені здавалося, що всі спогади просто стерто. Я переконав себе, що все було не так уже й погано і що дорослі напевне перебільшували, розповідаючи про нужденність перших повоєнних років. Я довго чіплявся за уявлення, яке нині здається абсурдним: що лихо і біду, про які моя мати пізніше так переконливо розповідала, я сам не пережив — ні голоду, ні холодів, ані страхів, ані гризот. Всі ці нещастя я відштовхував подалі, не міг чи не хотів про них пам’ятати. Мого батька вбили у березні 1947 року на перевалі Бреннер, коли він утікав, у той час ми жили на міттерберзькому хуторі. Про це я довідався набагато пізніше, проте матері про смерть чоловіка повідомили одразу в Міттерберґ. Її тодішнього розпачу — а вона кохала його понад усе — я не пам’ятаю. Я ніколи не пов’язував у своїй свідомості мале штирійське сільце і цю наглу подію, що змінила моє життя, не пов’язував аж до цього часу. Жодна тінь не мала падати на картину мого дитинства і пейзаж, у якому воно мирно колисалося.

Можливо, не в останню чергу саме цей досвід розвинув мою чутливість до поняття «пейзаж». Дов-гі роки я пов’язував із ландшафтами свого раннього дитинства найкращі й найприємніші спогади, поки не почав займатися історією власної сім’ї: тоді мені стало ясно, що цим ідеалістичним поглядом я завдячував передусім власній дитячій наївності й абсолютному незнанню. І раптом місцевість при підніжжі Ґрімміґа здалася мені не такою вже й мирною і невинною, її образ у моїй уяві взявся глибокими тріщинами. Проте ландшафт дитинства — хай яким жахним воно мені інколи здається тепер — немає нічого спільного з отруєними пейзажами, про які я писатиму далі. Приблизно у той самий час я дізнався, якої ваги поняттю «ландшафт» надало недалеке минуле, а саме мова націонал-соціалізму. Ще у ХІХ столітті «народницькі» письменники і теоретики, географи та історики наголошували на різниці між німцем, котрий начебто творчо трансформує свій ландшафт, і його кволими, безсилими сусідами-слов’янами. Останні, за уявленнями цих борців за німецьку місію на Сході, безвольно скніють у неродючих, болотистих хащах, які тільки й чекають на прихід цілеспрямованих германців, щоб ті забрали їх собі і культивували.

Із цих кучерявих теорій у націонал-соціалізмі постала практика депортації і геноциду. В очах нацистських ландшафтобудівничих, які своїми теоріями прокладали шлях для захоплення земель, простори Східної Європи лежали занедбані і спустошені через хижацьке господарювання, культурну та цивілізаційну неспроможність народів, які там проживали — слов’ян та євреїв. Тому шляхетним завданням німців було навести там лад і перетворити печальні болота і непролазні хащі на квітучі сади. Німці вважали своїм покликанням перебрати у своє володіння ландшафти Східної Європи. Блискучим прикладом такої глухомані, заселеної слов’янами та євреями, яку «германсько-німецькі люди» мусили завоювати, щоб переформувати її згідно зі своїми «глибинними життєвими потребами», можна вважати розлогі місцевості, рідко заселені, вкриті драговинами, каналами і лісами — прип’ятські болота у сучасній Білорусі. Протягом Першої світової війни німецькі солдати мали змогу добре з ними познайомитися і навчилися їх боятися. Коли у червні 1941 року німецький Вермахт напав на Радянський Союз і на початку начебто малими зусиллями захопив великі території, жадібні погляди берлінських планувальників світового порядку одразу ж націлилися на ці простори, які, на їхню думку, були якнайкраще придатні для створення нових поселень. Те, що для втілення цих планів слід було депортувати чи «викоренити» (мовою націонал-соціалістського режиму) місцевих жителів — білорусів, поляків і передусім євреїв, — планувальників особливо не переймало. Облаштування ландшафту слугувало мотивом, виправданням геноциду. Використання нацистами начебто нейтрального, ба навіть невинного поняття «ландшафт» — ось важлива причина вживати цей термін обережно і ставитися до нього критично; проте не лише його.

Багато пейзажів — задовго до націонал-соціалізму — втратили свою уявну невинність: у воєнних епізодах, які ми ще й через багато років пов’язу-ватимемо з назвою місцевості, хоча сліди боїв уже давно затягнулися, мерці лежать у могилах чи й порозсипалися на порох. Згадати хоча б Арденни, Сомму, долину Ізонцо[2]; поколоті урвищами Доломіти, зелені хребти Карпат, уже названі розлогі прип’ятські болота у Білорусі; пагорби навколо південнопольських Тарнова і Ґорліце[3], що дали назву неймовірно кривавій битві Першої світової, в якій усі сторони понесли страшенні втрати. Тамтешні пейзажі перетворилися на театри воєнних дій і впродовж багатьох років лишалися занедбаними, луки і поля — витоптаними, поритими вирвами і ямами, ліси — розстріляними, так, що в небо стриміли переважно лишень голі, поколені стовбури, наче після гігантської спустошливої бурі. Під час Другої світової все відбувалося так само, тільки жага руйнування була ще більшою, а технічні засоби — сучаснішими.

Європа всіяна полями битв, театрами виснажливих бойових дій, кривавих наступів і контрнаступів, цілі регіони перетворилися на метафори безсенсового вбивства і смерті. У колективній пам’яті ці місцевості стали ландшафтами війни, над якими в багатьох випадках і досі, здається, ширяє чорна тінь смерті. Це відчуття не покидає мене в мандрівках Нижніми Бескидами чи Бещадами у Південній Польщі, де неподалік сіл, проте також і в самотніх горах та на полонинах, далеко від людських поселень, можна наштовхнутися на військові кладовища з Першої світової, чуйно вписані в пейзаж. Тут один біля одного лежать бійці ворожих армій, мирно поєднавшись у смерті. Під захистом набожних написів і патріотичних віршів. «Ми прийшли здалека, щоб знайти собі смерть», — написано на одній таблиці на військовому кладовищі №185 у громаді Лихвин, що у Південній Польщі, на горі Ґродек. У Лихвині поховані 271 австрієць і 337 росіян, які полягли з грудня 1914 по травень 1915 років. «Щоби млини ваші знову мололи, / Щоб очі ваші знову сіяли, / Щоб коси ваші знову дзвеніли, / А жінки ваші знову співали; / Щоб вечеря на столі знов пахтіла, / І діти ваші росли й процвітали, / Так наказав нам Господь усемилий, / І ми, воїни, себе тут поклали», — вибито на камені розміром із цілу капличку, на військовому цвинтарі №160 у Тухові, на річці Бяла, поблизу Тарнова. Могили росіян позначено подвійним хрестом, щоб віддати належне їхній православній вірі; єврейські — зіркою Давида.

Такі пам’ятні місця можна знайти в Європі всюди. Кладовища героїв, пам’ятники, колони, обеліски, оссуарії[4]. У містах і селах, на колишніх полях битв, біля путівців і просто серед лісу чи лугу. Вони формують і визначають ландшафт, відтискають на ньому свій слід. Згадки про великі й безліч малих локальних воєн і сутичок, у яких люди віддали свої життя — за державу, батьківщину, хай де вона була, за свободу і правду, за людство, честь, справедливість, за тих, кого любили. Причин, щоб піти на війну, точніше, щоб бути посланим на війну — вбивати і бути вбитим, жалюгідно померти, задихнутися, згоріти, втопитися, бути розірваним артилерійським снарядом чи пережованим танковими гусеницями, — не бракувало ніколи. Як і патетичних слів, щоб прикрасити смерть. Російські, радянські, американські, німецькі, англійські, французькі, бельгійські, польські та чеські військові цвинтарі, пам’ятники югославським, білоруським, українським, болгарським та іншим партизанам і підпільникам втілюють цю культуру пам’яті, що іноді здається майже хворобливою. Не слід забувати і про меморіали переслідуваним і закатованим, євреям, синті та ромам і всім іншим жертвам націонал-соціалізму, цивільному населенню різних національностей і мов, і про меморіали жертвам комуністичного режиму, передусім сталінізму і т. д. Чи намагався хтось порахувати всі європейські кладовища і пам’ятники? Деякі з них нагадують про битви, відомі нам здебільшого з підручників історії. Нещодавно у Ляйпцигу було заново урочисто відкрито пам’ятник полеглим у Битві народів[5] 1813 року — монументальну споруду понад 90 метрів заввишки, вагою більше 300 тисяч тон. Вперше його спорудили за рік до початку Першої світової на місці, де у майже стотисячній бійні загинула більшість солдатів.

«З нами Бог», — літерами завбільшки з людину написано при вході до меморіалу. Перша світова вій-на породила справжній бум пам’ятних місць. Лише у Бельгії існують понад 600 солдатських цвинтарів тієї доби, у Нижніх Бескидах та місцевості навколо польського Тарнова — на відносно малій території — їх понад 250. Часто військові кладовища влаштовано як гігантські розлогі конструкції, справжні міста мертвих із рівними доглянутими доріжками, як, наприклад, на цвинтарі Тайн-Кот у бельгійському Пашендалі, де поховані рівно 35 тисяч британських військових, полеглих у Першій світовій. На кладовищі німецьких солдатів Першої світової Невіль-Сен-Вааст біля Арраса у французькій частині Па-де-Кале стоять близько 45 тисяч хрестів. Меморіали жертвам Другої світо-вої, як мінімум, такі ж численні й імпозантні. У кожному австрійському містечку стоїть пам’ятник воїнам, на якому записано імена загиблих в обох великих війнах. Проте імена інших жертв — євреїв, ромів і синті, членів руху опору, гомосексуалів та ін. — здебільшого марно шукати у цих списках. Варті уславлення винятки трапляються рідко.

Сьогодні солдатські цвинтарі й пам’ятники — це гарні принади для туристів, місця зустрічі ветеранів і політиків, котрі покладають тут квіти і вінки під звуки військових оркестрів і виголошують єлейні промови. Грають у сурми, б’ють у барабани, салютують пострілами в повітря. Старі й молоді товариші стоять струнко. Проте військові кладовища можуть також ставати приводами для запеклих сутичок, у яких знову і знову оживають історичні конфлікти; чи навпаки, це місця примирення, де колишні суперники тиснуть один одному руки. Давно існує щось на кшталт туризму по місцях визначних битв — організовані поїздки до воєнних ландшафтів, відомих нам з істо-рії, літератури чи розповідей наших дідів і батьків. Відвідайте знамените поле Верденської битви[6]! Побачте на власні очі лінії фронту великої Війни під Ізонцо! Запрошуємо на мандрівку вздовж Східного фронту Першої світової! Спогади про війну і її полег-лих дбайливо плекають і бережуть, урочисто прославляють, проте ними ж і торгують. Герої і їхні подвиги не будуть забуті. Ніхто і ніколи. Ми навіки збережемо пам’ять про них.

Проте пам’ять про загиблих не завжди триває довго. Не всюди у ландшафт вбудовують місця пам’яті, прикрашені мармуром чи витворами ковальського мистецтва, обсаджені кипарисами й квітами — військові кладовища для полеглих, пам’ятники з вказаними іменами, датами народження і смерті, меморіа-ли з вичищеними, дбайливо складеними черепами й кістками. Принаймні так само часто трапляється, що убитих закопують десь посеред лугу чи поля, у далеких лісах, тихих зелених хащах, які Ґоттфрід Келлер описує у своєму «Зеленому Гайнріху»[7], без імені, наче худобу, що здохла від якоїсь зарази, — щоб позбавити їх пам’яті, ув’язнити їхні смерті в анонімності. Їх ховають не за цвинтарними мурами, як це раніше робили із самогубцями, котрі порушили Божі заповіді й мораль своєї громади, а десь далеко, серед природи, у ландшафті. Без каменя на спогад, без хреста чи якогось іншого знаку, без священика чи рабина, навіть без таблички з ім’ям і датами життя і смерті чи з професією і без жодного набожного напису, який повідомляв би перехожим, хто тут лежить і кого їм згадувати у своїх молитвах. Не в цьому випадку: тут немає нічого — не може і не має права бути, — що вказувало б на існування цих людей. Їх навіки стерто з пам’яті. Віддано забуттю, вічному мовчанню. Нехай ніхто про них не згадає. Ніхто не спом’яне.

Саме до цих випадків я вживаю вислів «отруєні пейзажі». І маю на увазі ландшафти, місця масових убивств, які залишилися затаєними, схованими від світу, часто під грифом «Цілком таємно». Після різанини вбивці вживають всіх заходів, щоб приховати сліди. Прибирають свідків, засипають ями, в які викинули тіла жертв, рівняють із землею, засипають родючим ґрунтом, дбайливо засаджують кущами й деревами, щоб масові поховання зникли. Їх прикривають, камуфлюють. Як відомо, це справжнє мистецтво, якого навчає війна. Солдатові наказують замаскувати себе і своє знаряддя — шанець чи танк, щоб суперник не міг його помітити. Ворог має думати, що перед ним лише пейзаж, ліс чи кущі, а більше нічого. Ворога треба обманути. Обман і маскування. Щось подібне відбувається і з масовими захороненнями. Для людей ззовні вони мають бути невидимими, розчинятися у пейзажі, бути з ним єдиним цілим. Ніщо не має вказувати на те, що тут поховані люди. Проте це не так просто зробити. Щоб цього досягнути, потрібні деякі спеціальні вміння і талант до імпровізації: шукаючи придатну місцину, слід поглядом професіонала вивчити і прозондувати місцевість. Може, десь поряд є якийсь яр, улоговина, рів, придатні для цієї справи, чи галявина, що її не одразу знайдеш? Зазвичай, злочинці не діють спонтанно та імпульсивно — вони точно знають, що їм потрібно. Вони хочуть зробити так, щоб зникнули не лише тіла, а й могили. Назавжди. Часто це вимагає справдешніх садівницьких умінь. Які дерева, які кущі можуть рости на могилах, які з них розвиваються досить швидко, щоб приховати зрадливі сліди? Звісно, по можливості це мають бути відповідні місцеві рослини, бо ж інакше лише привертатимуть до себе увагу. Наприклад, у німецьких таборах смерті Треблінка і Белжець[8] у Східній Польщі землю на місцях, де закопано останки жертв, спочатку зорювали, як селянин ниву перед сівбою, а потім засівали люпином і садили ліс. Сосни, які гарно приживаються на піщанистому ґрунті. Це називають «лісонасадження». Лісонасадження як камуфляж. Точна кількість жертв невідома, за оцінками, у Белжеці вбили близько 500 тисяч євреїв і невідомо скільки поляків і ромів; у Треблінці — мінімум 800 тисяч. В інших таборах чинили схожим чином, дії і вибір дерев залежали від структури ландшафту і ґрунту. Таких місць, де вбивці і їхні підсобники ставали садівниками і ландшафтними дизайнерами, багато у Центральній і Східній Європі, на Сході набагато більше, ніж на Заході.

Звісно, отруєні пейзажі існують не лише в Європі, а й в інших частинах світу — в Африці, Азії, Латинській Америці. Вони є всюди, де чинилися масові вбивства і злочинці десь закопували чи інакше знищували тіла. Скажімо, за латиноамериканських диктатур це була поширена практика серед державних служб безпеки та реакціонерських збройних угруповань: викрадати своїх політичних противників, катувати їх і робити так, щоб вони зникли. Організації із захисту прав людини оцінюють кількість так званих «desaparecidos» — людей, які безслідно зникли в Латинській Америці в 70—80-ті роки минулого століття — у близько 350 тисяч.

У цій книжці я хочу говорити лише про Європу, конкретніше — про Центральну і Східну Європу, про відомі мені регіони, які я бачив на власні очі. У своїх розмислах я сконцентруюся на ХХ столітті. Можна було б легко розширити часові рамки і заглибитися далі в минуле, проте коротке ХХ століття, як його назвав англійський історик Ерік Гобсбаум, і так надало більш ніж достатньо матеріалу для моєї праці. На жаль.

Попри всі зусилля убивць, докладені, аби стерти могили з лиця землі і людської пам’яті, багато місць таки стали відомими — наприклад, Бабин Яр у Києві, де службовці спеціальної айнзацгрупи поліції безпеки та СД — внутрішньої служби безпеки СС — протягом кількох днів розстріляли понад 30 тисяч євреїв і вкинули їх у найближчий вибалок. Сьогодні Бабин Яр звучить майже так само, як Аушвіц і Треблінка. 1961 року радянський поет родом із Сибіру Євґеній Євтушенко викликав скандал своїм віршем «Бабий Яр».

В СРСР панувала заборона на згадки про масові вбивства євреїв — а Євтушенкова поема починається словами: «Над Бабьим Яром памятников нет». Місця на кшталт Бабиного Яру вже ніколи не зможуть струснути з себе те, що у них трапилося, для них немає шляху до нормальності. Там не побудуєш дачі, не поставиш дорогий готель, не влаштуєш парк розваг або поле для гольфу. Ці місця стигматизовані навіки.

Те саме стосується і села Катинь поблизу російського Смоленська, де у квітні й травні 1940 року розстрільні команди Міністерства внутрішніх справ радянської імперії стратили тисячі польських офіцерів. Подібні заходи відбулися водночас і в інших місцях. Загалом за кілька тижнів було вбито близько 25 тисяч поляків, здебільшого офіцерів, проте серед них були й інтелектуали, вчителі, поліцейські, розстріляні за наказом радянської влади біля Калініна (сучасної Твері) чи в лісах поблизу Харкова (на території сучасної Східної України). Їх стратили без належного суду і вироку. За наказом Сталіна. Потім тіла поскидали у спеціально викопані ями. Польських офіцерів вбивали у кількох місцях, проте назва Катинь затаврувалася у колективній пам’яті. Сьогодні Катинь символізує всі злочини проти громадян Польщі, скоєні в роки сталінського терору, а також і досі незмінне небажання уряду Росії безкомпромісно розслідувати злодіяння, як цього вимагають нащадки жертв. У всіх цих випадках тіла закопували десь поблизу, безіменні могили рівняли з землею і маскували під місцевість, щоб їх не могли знайти. Щоб вони влилися у пейзаж. У Бабиному Яру і Катині сьогодні стоять пам’ятники, які нагадують про скоєне, проте в багатьох інших місцях немає ні обеліска, ні дошки, ні бодай хреста.

На Заході не надто знані й Курапати — 30 гектарів лісового масиву поблизу Мінська, столиці Білорусі, в якому у 1937—1941 роках радянський НКВС розстріляв десятки тисяч осіб у ході масових репресій, спрямованих проти білоруських інтелектуалів і патріотів. Білоруський історик і політичний активіст Зенон Позняк, зусиллями якого було відкрито та оприлюднено інформацію про події у Курапатах, стверджує, що у мінських лісах розстріляли і закопали до 250 тисяч людей. Офіційні білоруські джерела говорять про близько 7 тисяч осіб. 250 чи 7 тисяч — правди ми, ймовірно, вже ніколи не дізнаємося. На сьогоднішній день у Курапатах було знайдено понад 500 братських могил. Як і в Белжеці, на багатьох курапатських захороненнях над тілами одразу було висаджено дерева. Злочинці завжди і всюди поводяться однаково. Обманюють і приховують. Безіменні загиблі мають зникнути разом зі своїми могилами. Масові поховання було знайдено лише у 80-ті роки минулого століття, і донині вони лишаються предметом гострих дебатів між білоруською владою, котра прикриває мовчанкою комуністичні злочини й намагається якомога більше занизити кількість жертв, та білоруською опозицією, що вимагає повноцінного розслідування подій і пошуку винних. Проте поки білоруські архіви не буде відкрито і документи про курапатські злочини не нададуть до вільного доступу, ніхто не зможе порахувати загиблих, ідентифікувати їх і навіть повернути декому ім’я.

У Бікерніекських лісах на схід від столиці Латвії Риги у 1941—1944 роках латвійські команди СС під командуванням німців убили і закопали десятки тисяч людей — за різними оцінками, від 35 до 46 тисяч. Багатьох загиблих пізніше відкопали і спалили, щоб знищити всі сліди. Серед жертв були передусім євреї з Литви, Німеччини та Австрії, а також радянські військовополонені та місцеві партизани.

У Понарському лісі (литовською Панеріаї) — передмісті сучасної столиці Литви Вільнюса, у 1941—9144 роках німецький Вермахт знищив близько 100 тисяч осіб — євреїв, радянських військовополонених, ромів і синті, а також польську та латиську інтелігенцію й комуністів. Тіла скидали у величезні ями, які радянські солдати перед наступом німців викопали для цистерн із пальним.

В останні роки у Словенії також було знайдено численні масові захоронення, про що було повідомлено широкій громадськості, — у Кочевському Розі, Горнвальді біля Ґоттше, у Тежно — передмісті Марібора, у Техарє (німецькою Тюхерн), під Цельє/Ціллі, у шахтах Худа Яма, під Лашко/Тюффером та в багатьох інших місцях, де югославські партизани 1945 року винищували своїх полонених против-ників — членів антикомуністичного словенського ополчення домобранці, хорватських усташів, а також німців. Загалом кількість масових захоронень у Словенії оцінюють у понад 600, досі відкопано було лише кілька, імовірно, більшість жертв так і не знайдено. Партизани нашвидкуруч закидали тіла землею у готових ямах чи протитанкових ровах, вкидали у карстові печери, замуровували у старих шахтах…

Різні місця, різні злочинці. Німці й австрійці, а також інші нації. Масові вбивства, скоєні з різних (часто прикритих ідеологією) причин. Чи можна ставити поряд ці місця й події, цих різних убивць? Чи ж це не викликає сумнівів, не обурює? Чи не є це применшенням Голокосту? Я не маю такого на меті. Й аж ніяк не хочу зрівняти злочинців чи порівнювати, чиї злочини більші. Бабин Яр, Понари чи Катинь. Такі зіставлення неприпустимі й безглузді. Кожну подію слід розглядати окремо. Голокост був унікальною подією, непорівнюваною з жодною іншою, неймовірним цивілізаційним обривом — у цьому немає сумнівів.

У цій книжці мені йдеться про те, щоб показати певні механізми, процеси і їхній вплив на ландшафти. Як виникають отруєні пейзажі? Ті, що приховують таємні масові поховання, з яких одні колись стають відомими, а інші — ні. Як живуть люди неподалік від кісток, а іноді й буквально на них? І це стосується не лише тих, хто десь там далеко, в Україні чи Польщі, а й нас самих. Тому що ми також живемо в отруєних пейзажах. Серед братських могил, частина яких і досі невідома. І тут, в Австрії, у нашій місцевості, у Бурґенланді, Штирії, Верхній Австрії та інших землях у ХХ столітті вбивали людей і заривали їх, безіменних. Щоб ніхто не знайшов. Мета завжди була одна, завжди і всюди: могили — здебільшого ніщо інше, ніж ями, велетенського розміру, іноді на висоту кількаповерхового будинку, заповнені до країв абияк поскиданими чи акуратно поскладаними тілами, — ці могили мали залишатися невидимими, вони у прямому сенсі мали розчинись у ландшафті. Безіменні жертви мусили навіки зникнути зі світу. Безслідно. Щоб ніхто не запалив свічку на місці їхнього останнього пристанку, не поклав квітів чи вінків, не проказав молитву — будь-якою мовою. Це кричуще порушення всіх звичаїв і правил наших країн, за якими ритуальне прощання під час похорону підкреслює унікальну ідентичність померлих. Це порушення є проявом неповаги до жертв, способом принизити їх ще й після смерті. Загрібаючи померлих, наче тварин, їх навіки позбавляють приналежності до людського суспільства. На них дивляться не як на людей, а як на скотину, що не заслуговує кращої долі.

Цілком подібним чином добросерді християни у німецьких (та й не тільки) землях колись чинили з народом на колесах — ромами і синті — задовго до націонал-соціалізму. Ромів також усюди вважали чужими, втіленням нелюбої інакшості, вартими зневаги аутсайдерами, що не належали нікуди, навіть не до сільської громади, на краю котрої мешкали. Ба й на християнському кладовищі їх не бажали знати. Тривалий час їх вважали вільними, як птахи, що дозволяло вбивати їх без перебору і причини, наче шкідливих комах, і вбивці не мусили остерігатися наслідків. На цю обставину вказує німецький філолог Ганс Ріхард Бріттнахер у своїй книжці «Життя на межі. Кліше і чарівність образів циган у літературі й мистецтві».

Бріттнахер пише про Германа Лонса — письменника, співця вітчизни, неймовірно популярного на початку 20-х років ХХ століття, якого дуже шанували націонал-соціалісти і використали його твори на свою користь. У своєму кривавому романі-хроніці селянського життя «Перевертень» той описує, як під час Тридцятирічної війни нижньосаксонські селяни «вішали і паринали» циган, а потім «закопували, щоб ніхто їх більше не знайшов, не спом’янув про них, не оплакав. Вони були позбавлені місця у суспільстві, тому їх позбавляли й місця у вічності, щоб від них і сліду не лишилося», — пише Бріттнахер[9]. У циганах або злодюгах, як називає їх автор на місцевому діалекті, Лонсові люнебурзькі селяни вбачають лише «напівлюдей». А це вже звучить підозріло схоже на «унтерменшів», недо-людей. Дієслово «паринати» походить із сільського господарства й означає щось на кшталт зорювати плугом, переорювати — так селяни чинять із набридливим зіллям і кущами, коли ті засідають на полях. За Лонсом, це означає закопати десь за ме-жами села, при болоті чи в чагарниках, без надгробка й хреста. Іронія долі у тому, що Лонс закінчив так само, як описані ним люди на колесах, котрих так ненавиділи його селяни: у вересні 1914 року він загинув під час атаки на французів. Його батальйону було наказано просуватися далі, тож товариші-солдати мусили поховати його в якійсь вирві від снаряду чи у шанці, як і незчисленну кількість інших полеглих. Пізніше хтось кинувся шукати смертні останки відо-мого автора й навіть знайшов їх на колишньому полі бою. Після короткої загайки його кістки витягнули на світло Боже і патріотично-пафосно поховали у Люнебурзькому пустищі — землі, яку він оспівував. Проте чи були це автентичні останки Лонса — і нині не можна говорити з цілковитою впевненістю.

Назви Бабин Яр, Катинь, Курапати, Бікерніеки, Худа Яма чи Панеріаї сьогодні символізують сотні інших місцевостей у Східній та Центральній Європі: Австрії, Угорщині, Чехії, Словаччині, Словенії, Румунії, Польщі, Литві, Латвії, Україні та Білорусі; масові вбивства коїлися не лише за міцними мурами чітко організованих і контрольованих таборів на кшталт Аушвіца/Освенціма чи Кульмгофа/Хмельно-над-Нерем, а й деінде у придатних для цього місцях, часто дуже далеко від людських поселень. Тіла убитих потім закопували. Список місць можна без зусиль продовжити. Отруєні пейзажі є всюди. Центральна, Східно-Центральна, Південно-Центральна Європа — хай як ми назвемо цю частину нашого континенту — всіяна такими місцями, деякі з них, як ті, що я перелічив, стали печально відомими. Кілька могил було розкопано, останки жертв перепоховано, частину навіть вдалося опізнати, тут і там через багато років споруджують пам’ятні монументи, проте більшість місць і досі невідомі. Ми знаємо, що вони є, проте не маємо уявлення, де точно вони розміщені. Ці поховання, мабуть, більше ніхто й ніколи не знайде. А загиблі залишаться анонімними, без облич та імен, без історії. Купка кісток, більш нічого. У великій бібліотеці про Голокост описано величезну кількість забутих місць. Для прикладу наведу дослідження швейцарського історика Зімона Ґайссбюлера про війну в Румунії та забуті масові вбивства євреїв 1941 року. Ґайссбюлер — експерт з історії східноєвропейського єврейства — багато працював в архівах та об’їздив Румунію в пошуках зниклих колективних поховань. Більшість цих місць невідомі за межами Румунії, частину з них і досі точно не локалізовано. Наведу кілька речень із його праці:

«7 липня 1941 року єврейське населення північнобессарабського села Берлінці розстріляли на полі <…>.

12 липня 1941 року у Клімоуцях було вбито і закопано у братській могилі рівно 300 євреїв — чоловіків, жінок, дітей <…>.

8 липня 1941 року румунські війська зайняли Маркулешті. <…> у містечку станом на 1941 рік проживало 2300 євреїв, 18 із них, разом з рабином, розстріляли одразу, рівно 1000 — трохи згодом. Жертви закопали у протитанковому рову.

У Будаях, на кілька кілометрів південніше за Теленешти, розстріляли іще 150 євреїв. Очевидно, місцевому населенню і досі відомі місця масових убивств»[10].

Подібні переліки наводять і численні інші автори, які займаються цією тематикою, як, наприклад, католицький священик, уповноважений французької Єпископської конференції та архієпископа Парижа з питань діалогу з єврейством Патрік Десбуа, котрий, починаючи з 2002 року, багато разів подорожував до України. Десбуа разом із цілою командою помічників — істориком, перекладачкою, фотографом і навіть експертом із балістики — об’їздив Україну вздовж і впоперек, шукаючи сліди «забутого Голокосту», як пише у своєму звіті[11]. У селі Угнів під Равою-Руською неподалік від польського кордону євреїв розстрілювали на єврейському кладовищі. Коли Десбуа туди приїхав, місцеві жителі завели його на загороджений майданчик, на якому стояли сільськогосподарські машини. Машинний парк колишнього колгоспу. Нічого, що нагадувало б про кладовище. Порозпитувавши, французький священик дізнався, що тіла ще й досі лежать десь тут. І ніде ні пам’ятника, ні пам’ятної дошки.

У селі Борове старі селяни повели його на безіменну могилу. Вони вийшли на галявину. Віддалік було видно пагорб, порослий травою, десь із метр заввишки, п’ять завширшки і десять завдовжки. Один із селян сказав: «Ось братська могила останніх євреїв, убитих у Раві-Руській»[12].

У містечку Хватів закопані лежать у лісі, густо зарослому ожинниками. Їх насадили після розстрілів, а може, й самі повиростали. «З Другої світової на цю місцину кажуть „Ліс на євреях“»[13].

У Львові Десбуа дізнався, що в ліску Лисиничі (нині — територія міста) німці розстріляли близько 90 тисяч євреїв, тіла спалили, а рештки закопали у 57 ямах. Зараз на місці лісу — громадський парк. «Ні дошки, ні каменя — нічого, що вказувало б на багатотисячні вбивства, скоєні тут», — пише Десбуа[14].

Ґайссбюлер, Десбуа та інші дослідники дійшли висновку, що ніхто й ніколи не шукав незліченні масові поховання у Румунії, Україні, Білорусі, Польщі, Австрії, Словенії та в інших країнах, ніхто не намагався їх відкопати, з’ясувати обставити цих убивств. Коли йдеться про жертв-євреїв, відкопування могил ускладнюють і забороняють релігійні приписи, згідно з якими будь-яке порушення могили та ексгумація померлих дозволені лише у виняткових випадках. Проте це не означає, що не можна шукати поховання і позначати їх пам’ятниками. Але часто-густо це роблять несміливо й абияк. Часто місцевій владі навіть відомо, де приблизно розміщене масове захоронення, проте вона не хоче його бодай локалізувати, не кажучи вже про розслідування злочину та облаштування меморіалу. Можливо, з політичного погляду це здається місцевим князькам не досить опортуністичним, або ж вони бояться правди більше, ніж кривавих примар із минулого. Може, сподіваються зацитькати примари своїм мовчанням чи примусовим забуттям, проте правда не знає милості.

З огляду на це постає також питання, що таке масове поховання. Скільки трупів потрібно, щоб виправдати вживання цього поняття? Десять? Двадцять? П’ятдесят? Сто? Чи ще більше? Безперечно, нема ліку таємним могилам, тим, що розчинилися у пейзажі з «лише» трьома, чотирма чи шістьма загиблими і про які ми й донині нічого не знаємо. Це вже звично — стверджувати, що тут, у Центральній Європі, ми живемо на одному велетенському кладовищі, не усвідомлюючи цього. Проте часто ми просто не готові прийняти цей факт і руками й ногами відбиваємося від цієї, скажімо відверто, не надто заспокійливої картини.

Гнітючим взірцем цього є село Рехніц у Південному Бурґенланді. І воно не одне таке, а може слугувати типовим прикладом багатьох інших громад. Тут, майже на околицях села, незадовго до кінця Другої світової було вбито і закопано близько двохсот угорських євреїв. Після війни місцеві жителі відмовилися показувати точне місце страти, можливо, через сором, що вони допустили такий злочин, або й через солідарність зі злочинцями, дехто з яких були вихідцями з цього села. Назва скромного сільця неподалік від кордону з Угорщиною з роками стала відомою далеко за межами Австрії, перетворилася на символ провини, конфлікту інтересів і впертого заперечення фактів. Люди не вбачали і не вбачають нічого поганого в тому, щоб залишити безіменних жертв у їхній невідомій колективній могилі. У контексті цього випадку варто згадати і пам’ятник воїнам, що стоїть у цій громаді. На ньому, як завжди, перелічено солдатів, які полягли в обох світових війнах, поіменно і з вказівкою їхнього рангу. Незвично те, що біля більшості полеглих у Другій світовій на пам’ятнику прикріплено ще й фотографії, часто в мундирах. Вермахт, Люфтваффе, СС. А про невідомих євреїв ми не знаємо нічого. Ні імен, ні професій, не бачили їхніх облич і донині не знаємо, де вони поховані. Ми лише так-сяк уявляємо собі, скільки жертв там полягло. 180? 200? Якого розміру має бути яма, щоб умістити стільки трупів? Скільки потрібно часу, щоб викопати її без сучасної техніки, екскаваторів і т. ін.? Такі запитання спадають на гадку, поки прогулюєшся Рехніцем. Миле, невелике, трохи сонне село — і водночас місце, де зникло масове поховання євреїв. Нещодавно і в Рехніці, населення якого доклало стільки зусиль, щоб прикрити злочин землею й мовчанням, було встановлено пам’ятник, перед яким щороку проводять поминальне свято на честь анонімних жертв. Саме через те, що їхні останки не знайдено, ми не можемо дозволити, щоб жертви розчинилися у забутті. Навіть література зреагувала на цю подію і скандальну реакцію місцевого населення, найпершою — нобелівська лауреатка Ельфріда Єлінек у своїй драмі «Янгол-винищувач»[15]. Таємні масові поховання є не лише у Рехніці, але й в інших куточках Південного Бурґенланду, і там, де я живу.

1995 року у лісах поблизу села Дойч Шютцен після тривалих пошуків було знайдено колективну могилу угорських євреїв. Вони, як і жертви Рехніца, який лежить не далі, ніж за 20 кілометрів звідси, походили із тих сотень робочих рабів, яких незадовго до кінця Другої світової націонал-соціалісти пригнали сюди для спорудження так званого Південно-Східного захисного валу. Коли Червона Армія підступила ближче, євреїв погнали далі на Захід. Із неосяжних розумом причин нацисти будь-що намагалися завадити їхньому звільненню. У так званих маршах смерті наглядачі просто забивали численних примусових робітників-євреїв, знесилених, змучених і напівмертвих від голоду, коли ті більше не могли йти. Одного березневого дня це сталося і в Південному Бурґенланді, у виноробському Дойч Шютцені.

Майже 60 євреїв приволокли до маленької романської церкви за межами села, звідки солдати Вермахту, есесівці та гітлерюґендівці погнали їх у ліс. На галявині їх змусили викопати собі яму. Потім їх розстріляли, вкинули в могилу і засипали. Далі вбивці замели сліди. Подібні бійні часто відбувалися вздовж лінії цілком абсурдного з військової точки зору захисного валу, який так ніколи і не був споруджений. У деякі тілá не знайдено й досі. У Дойч Шютцені пошуки виявилися успішними. На церкві Св. Мартіна, під якою євреї мусили чекати на свою смерть, кілька років тому повісили пам’ятну дошку, на місці, де знайдено тіла, поставили простий пам’ятник. Отруєні пейзажі є всюди. Це стосується і пейзажів дитинства.

Тут я мушу згадати свого любого діда, запеклого німецького націоналіста і націонал-соціаліста, котрий мене почасти виростив. Коли я був малим — у пізні 40—50-ті роки, — він багато розповідав мені про свої мисливські пригоди у Ґоттше — колишньому «острівці німецької мови» на південь від Любляни. Дідові розповіді перетворили Ґоттше, про який я толком нічого не знав, на прекрасний уявний ландшафт, що неймовірно мене притягував. Із цією загадковою назвою у мене асоціювалися захопливі пригоди, що супроводжували все моє дитинство. Ґоттше був схематичним образом, глибоко закоріненим у дитячій свідомості: неохопний темний праліс — ґоттшейський Горнвальд, у якому водилися кабани, олені, ведмеді й вовки, перш за все вовки, ціла зграя, що взимку, коли випадав метровий сніг, жахно вила і пантрувала біля дідової мисливської хижі, світячи зеленавими очима. На прогулянках поблизу Амштеттена, де жили мої дід і баба, він часто показував мені, як виє вовк, так переконливо, що я страшенно лякався. Це було прекрасно. Ґоттше був утіленням щастя. Чистої благодаті. Через багато років я вирушив до Горнвальду на пошуки дідової мисливської хижі, але не знайшов її — мабуть, проста хатка розвалилася чи й згоріла, — зате наштовхнувся на численні масові поховання. Відтоді я часто їздив туди. Варто проїхати кілька кілометрів на південь від села Кочев’є/Ґоттше — центру колишнього німецького острівця —— і втрапиш у ліс. Це неймовірно мальовнича місцевість, дика і начебто незаторкнута людиною. Прадавній мішаний ліс, червоні буки, дуби, ялини, клени, поміж них кущі й великі камені, вапняк, вкритий мохом і виткими рослинами. За комуністичної Югославії ця частина Горнвальду багато років була закритою військовою територією, потрапити до неї можна було лише за спеціальним дозволом. Це породжувало похмурі чутки, котрі після зняття заборони виявилися правдою. Дідова мисливська хижа стояла на пагорбі Кренбіхель, словенською Крен, і саме тут під час першого свого походу я наштовхнувся на місце масової страти. Дерев’яна табличка з написом «Ґробіще под Креном», масове поховання біля Крену, вказувала шлях. У глибокому видолинку стояло багато хрестів, перед деякими горіли свічки, збоку — мурована капличка, неподалік — величний, гладенько шліфований камінь кулястої форми, на ньому напис, що тут лежать тисячі домобранців, солдатів словенської самооборони, котра якийсь час була спільницею гітлерівської Німеччини. У перші дні червня 1945 року їх убили партизани-комуністи за вказівкою Тіто. Тут, у Кочевському Розі/ Горнвальді, поряд із домобранцями розстрілювали і хорватських усташів — солдатів фашистської Хорватії, німців та інших противників комуністів, зазвичай без суду та слідства. Тіла скидали у карстові печери. Мабуть, щоб зекономити набої, багатьох іще живими, зв’язавши їм руки й ноги телефонним дротом, кидали у вертикальні розщелини. Безіменні мерці, прокляті як зрадники правої справи, мали назавжди зникнути з лиця землі, ліс мав буквально проковтнути їх. Вони й досі лежать у печерах, бо дістати їх звідти для поховання неможливо. Для цього довелося б підірвати великі камінні масиви, аби розширити проходи. У Кочевському Розі вбивці перетворили ландшафт на свого спільника: віддалені глибокі карстові печери спростили справу, дозволили швидко позбутися вбитих, аж виникає спокуса говорити про співпровину пейзажу. Він справді втратив тут свою невинність? Як завжди у таких випадках, злочинці із Кочевського Роґу прагнули завадити виникненню місць пам’яті, прощі, де люди згадують про померлих — і, звісно, про вбивць. У ґоттшейському Горнвальді, як і в Рехніці та багатьох інших місцях, усе сталося навпаки. Тут проводять поминальні свята, місце перетворилося на центр для прочан. На меморіал.

Стоячи перед могильними хрестами на Кренбіхелі, я згадував захопливі розповіді свого діда — про полювання у Ґоттше, про глибокі урвища, в яких вовки ховалися від мисливця, щоб потім раптово на нього напасти, і порятуватися від небезпеки він міг, лише зберігаючи силу духу і влучно стріляючи зі свого непомильного штуцера фірми «Маннліхер-Шьонауер». Ці історії супроводжували все моє дитинство. Коли у десять років мене відправили в інтернат, дід подарував мені вовчу шкуру — голову зроблено з гіпсу, паща широко і страшно роззявлена. Його мій дідчик застрелив сам. Дідчик, як я з любов’ю називав діда, був пристрасним мисливцем і, перш за все, талановитим оповідачем. Переконаний нацист першої години, антисеміт, який, як і решта рідні по батьковій лінії, ніколи ні на йоту не відступив від своїх переконань. Не кажучи вже про визнання провини. Аж до самої смерті. Проте водночас він був прекрасним дідом, який оточив мене своєю безкінечною любов’ю. Про масові захоронення неподалік від своєї мисливської хижки у ґоттшейському Горнвальді він ніколи не згадував. Жодним словом. Невже він про них не знав? Не думаю. Ще за його життя ходили чутки — про могили, про нечисленних вижилих та й про окремих учасників боєнь, котрі не змогли мовчати про цю жахливу таємницю. Проте мій дід про це ніколи не розповідав. Для нас обох Ґоттше символізував простий і захопливий чоловічий світ, що пахнув мастилом для зброї, оленями, кабанами і шкірами. Цей дивовижний запах супроводжував мого діда і в старості, коли він уже давно ходив не на полювання, а хіба у корчму. Ґоттше означало для мене просте життя в єдності з природою, без сутичок та етнічних конфліктів. Там не було місця для масових убивств і карстових печер, наповнених трупами. Вочевидь, дід не хотів потьмарити картину цього прекрасного, непорушного світу, витканого з історій для його любого онука. І про інші масові захоронення ні він, ні вся родина, в якій я виріс, не хотіли знати.

Наприклад, про могили у гористих регіонах Центральної Словаччини, де його син — мій батько, керівник зондеркоманди, полював на схованих євреїв і словацьких партизанів. Ось воно й зринуло знову, полювання. Ми були родиною пристрасних мисливців. І поняття «полювання» для мене також отруєне, заражене. Збираючи матеріал для книжки про свого батька[16], я поїхав до Банської Бистриці, де в музеї Словацького повстання зберігалися документи, звіти про відкопування масових захоронень, фотографії та ін. Вони могли кинути світло на діяльність мого батька і зондеркоманди, якою він керував. Також я відвідав місця, зазначені у звітах — Ружомберок, Грболтова, Ліскова, Доновали та інші, іноді манюсінькі села серед мальовничих гір. А також і Вайлер Булли, і Полянку поблизу Доновалів, де підлеглі мого батька, члени зондеркоманди 7а, 16 січня 1945 року вбили в цілому 27 осіб, переважно євреїв, і закопали їх на місцях страти. В архіві музею Словацького повстання я знайшов протокол, складений після відступу німців. Місцеві жителі відкопали убитих, щоб поховати їх, як належить. У протоколі є зауваження, що кілька євреїв переховувалися у приземистій кам’яній хатці — їх спалили заживо разом із господинею, Кароліною Булловою. Не всіх жертв бійні вдалося ідентифікувати. Через кілька років після виходу книжки я отримав листа із Праги, від однієї пані, яка написала, що одне з неідентифікованих подружжів із двома синами, розстріляне у Полянці, — то сім’я її дядька. Він тримав аптеку у Банській Бистриці. Спочатку він мав статус «економічно необхідного єврея», проте зрештою мусив переховуватися разом із родиною. Вони втекли у начебто безпечні гори поблизу Доновалів. Пані також надіслала мені фотографію свого дядька і написала: «Для мене важливо, що принаймні для Вас мій дядько Єно Кон і його сім’я не залишаться анонімними».

Мені ідеться саме про це. Ми маємо зробити все можливе, щоб вирвати із забуття невідомих жертв у колективних могилах посеред отруєних пейзажів і повернути їм їхні імена, обличчя, їхні історії. Для цього необхідно з’ясувати якомога більше деталей. Ми мусимо намагатися встановити, якими тоді були ці місця і як вони виглядають сьогодні. Це важливо, щоб уявити собі ці отруєні пейзажі. Не так давно я випадково знайшов в інтернеті стару фотографію приземистої кам’яної хатки Кароліни Буллової, у якій євреї і їхня господиня зустріли свою смерть. Фото зробили вже після трагічної події. На першому плані видно простенький дерев’яний паркан, за ним — кам’яний будинок, дві порожні очниці вікон, без даху — він згорів. Коли я багато років тому вирушив на пошуки цих місць, від будиночка вже не було й сліду. Один старий провів мене на луг, на якому паслися вівці. «Отут усе й трапилося», — промовив він, широко повівши рукою. Тут людей розстріляли, а потім скинули в яму. Здавалося, навкруги була лише незаймана природа. Прекрасний гірський пейзаж. Заокруглені верхівки гір, зелені полонини, ліси, поцяцьковані чередами овець і корів.