Отруєні пейзажі

Частина ІІ

Численні приклади доводять, що всі спроби змусити масові поховання зникнути навіки здебільшого приречені на невдачу, попри те, що злочинці, часто за підтримки влади, не шкодують зусиль, аби знищити сліди, ускладнити пошуки і, перш за все, ідентифікацію жертв — або й зовсім її унеможливити. Так сталося і в Кочевському Розі, що на південь від Любляни. Тривалий час доступ до схованих могил забороняли, а розслідування злочинів — гальмували і відтягували. Ситуація змінилася лише після занепаду комуністичного режиму в Югославії. Всі спроби стерти з пам’яті ці події, вперто їх заперечуючи або замовчуючи, не змінюють той факт, що ландшафт отруєно. Це відомо не лише вбивцям, але й іншим людям — жертвам, які вижили, родичам загиблих, випадковим мешканцям цих місцевостей. Коли я вперше приїхав до Горнвальду, то зустрів старого чоловіка, який дитиною став випадковим свідком масового розстрілу. Вони з батьком якраз пішли у ліс — по дрова чи по гриби — і побачили, як раптом звідкілясь приїхали вантажівки, забиті людьми, під конвоєм солдатів. Батько із сином сховалися і з безпечної відстані спостерігали за бійнею та наступною «утилізацією» тіл у карстових розщелинах. Цей чоловік дуже довго нікому про це не розказував — боявся, що це знання зашкодить йому і його сім’ї. Упродовж десятиліть про масові вбивства не можна було навіть згадувати публічно, не те що писати. Це було табу. Державна таємниця, суворо бережена органами держбезпеки і цензури. Подіб-ним чином радянська влада впродовж багатьох років реагувала на Катинь, а білоруський режим і досі ставиться так до Куропатів. Верхи наказують усім мовчати, марно сподіваючись, що події минулого колись забудуться. Зазвичай це призводить до протилежного. Щодо Горнвальду офіційні органи також провадили політику замовчування і пліткарства, затушовування і перешіптування: в кулуарах називалася різна кількість жертв, тих, хто наприкінці війни зникли у лісі. Через брак надійних джерел та розміри території тепер, через стільки років, звісно, можна лише висувати припущення. З певністю можна сказати одне: у Кочевському Розі лежать десятки тисяч убитих. Проте точне число не таке вже й важливе — досвід показує, що жах не можна передати голими цифрами. Набагато важливішими за числа є імена жертв, адже лише так ми можемо розказати історії окремих життів — це обов’язкова умова, щоб вирвати цих людей із забуття і передати вижилим і нащадкам їхню історію.

Карстові печери під Кренбіхелем — не єдині масові захоронення поблизу Кочев’є. Нині в інтернеті можна знайти чимало фотографій із колективних поховань — макабричне діа-шоу. Яма под Мацесново Ґоріцо, Яма в Руґарських Кланцях: видно глибоку розколину, обнесену простою загорожею з молодого лісу, такими тут городять луки для випасу худоби. Ізвірна Яма — печери під Заґо Роґом, Двойно Брезно при Цінк Крізу — ось лише кілька зі списку цих жахливих місць. Після убивств підступи до печер чи прірв здебільшого висаджували в повітря, щоб ускладнити чи й унеможливити перепоховання тіл. За оцінками, загалом у Словенії існує понад 600 таємних масових захоронень — більшість із них досі лише поверхово оглянули і лише окремі — розкопали. Про розкопки всіх могил мова не йде.

Повертаючись із Горнвальду, я заблукав, десь звернув не туди і лісовою стежиною ішов усе глибше в гущавину, поки не вийшов на галявину і не спинився, щоб зорієнтуватися по карті. По краю галявини чорними муміями стриміли старі висохлі фруктові дерева — сливи, яблуні, груші — безперечна ознака того, що тут колись було село. Трохи пошукавши, у високій траві я знайшов купки акуратно складеного каміння — залишки фундаментів, у якійсь заглибині стояла вода, так густо поросла ряскою, що майже не відрізнити від трави навколо. Сільський ставок? Протипожежна водойма? Я не знав, у яке з численних зниклих поселень потрапив: Кунчен, Ротен-штайн, Шьонберґ, Нойлаґ? За наказом із Берліна ще під час війни більшість ґоттшейських німців звідси переселили, осиротілі села спорожніли. Після війни багато з них знищили, зрівняли з землею. Назви деяких сіл я пам’ятав із дідових розповідей — у більшості з них були корчми, у які він зазирав під час своїх тривалих лісних вилазок. З котрогось із таких сіл походила й одна панна, дідова коханка. Сам він тоді служив помічником адвоката у Ґоттше — трохи більшому селі, центрі однойменного німецького острівця. І полюб-ляв збувати вільний час за полюванням, у своїй мисливській хижі на Кренбіхелі. Як і коли він познайомився із жінкою, з якою мав швидкоплинний роман, що закінчився народженням дитини, дівчинки, — я не знаю. Зрозуміло, у своїх історіях про Ґоттше цей епізод він ніколи не згадував. Про роман я довідався незадовго до його смерті. Ця дівчина була із простих людей, які найбільше цінували порядок і пристойність. Тому сім’я відправила молоду матір до Америки, начебто до тамтешніх родичів, вочевидь, щоб уникнути ганьби. Проте новонароджену дівчинку залишили у себе. Попри те, що мій дід ніяк не дбав про своє дитя (не думаю, що він хоч раз у житті виплатив аліменти), дівчинку назвали на його честь: його звали Рудольф, тож її хрестили Рудольфіною. Та це не зм’якшило його серця. Через рік після народження своєї позашлюбної доньки він одружився з моєю бабусею, яка походила із заможної і поважної німецької родини з Лайбаха/Любляни.

У розповідях мого амштеттенського діда часто зринала інша назва, як і Ґоттше, сповнена для мене захопливих мисливських пригод і водночас домашнього затишку: Тюффер. У Тюффері пройшло дідове щасливе дитинство. Там він, іще маленький хлопчик років чотирьох-п’яти, отримав від батька свою першу справжню зброю, не якусь там іграшку, а дрібнокаліберку, з якої можна було стріляти пташок. Проте він поводився з нею дуже обережно, ніколи жартома не цілився у людей чи тварин. Бо так не можна. Це неправильно. У Тюффері все було прекрасно. Ця назва асоціювалася в мене з безжурним життям близько до природи, зі свободою і пригодами, які любий дідусь розмальовував мені у найяскравіших барвах. Лише через багато років, коли діда вже не було серед живих, я дізнався, що Тюффер лежав у колишній землі Нижня Штирія і словенською звався Лашко. Маленьке поселення, розпорошене під стрімким пагорбом вулканічного походження Гумом, 10 кілометрів на південь від Циллі/Цельє — там жила дідова сім’я. Буржуазна німецька родина, слухняна і старанна, багата на дітей і німецький націоналізм. Мій прадід переїхав до Нижньої Штирії із Райнланду і заправляв тут гарбарнею, що забезпечила йому достатки і комфортне життя. Про життя у Тюффері дід також розказував купу чудових історій — про прекрасні рибні місця на річці Занн, де водилися головатиці, форелі й соми, яких ще називали вусанями; йому часом доводилося боротися з ними по кілька годин, перш ніж витягнути на берег; також дід розказував, як зі своєю одностволкою блукав каштановими і буковими лісами, про першого могутнього кабана, якого він завалив іще хлопчиськом, про ночі біля ясних багать, а ще про кухарські таланти своєї матері та їхньої словенської куховарки, котрі змагалися, хто пече кращі повитиці — струдлі з дріжджового тіста з усілякими смачними начинками. У його історіях Тюффер конкурував із Ґоттше, куди дід переїхав, закінчивши навчання, щоб віддатися своїй невситимій мисливській жазі — про роботу молодим юристом, майбутнім адвокатом, він не згадував жодним словом. У почутому мною Тюффер і Ґоттше створювали такий собі уявний пейзаж суцільного щастя, куди я впродовж багатьох років мріяв потрапити.

24 червня 2008 року бригада шахтарів із гірничо-видобувного підприємства Трбовлє—Храстнік під керівництвом досвідченого гірського інженера Мехмедалії Аліца перевіряла шахту Худа Яма неподалік від Лашко. В одній зі штолень шахти, уже кілька десятиліть як замороженої, вони наштовхнулися на незрозумілу білувату масу — гору людських останків, інший край якої губився десь далеко. Тіла частково муміфікувалися, на них гарно збереглися волосся, нігті і шкіра. Знайдені у штольні «Барбара» трупи було вкрито білуватою пліснявою. Медексперти повідомили, що знайдено тіла 427 людей, всі чоловічої статі, віком від 16 до 60 років. Більшість мала в черепі отвір від пострілу, інших, очевидно, вбили сильними ударами по голові чимось тяжким — лопатою, молотом, ломом або чимось подібним. Шахтарі знайшли трупи у Худій Ямі не випадково — вони знали, що десь у шахті мало бути гігантське захоронення. Щоби пробитися до підземного склепу, їм довелося подолати цілу низку мурів із бетону, глини, цегли і залізобетонних конструкцій, які перепинали прохід. Убиті мали навіки залишитися у глибині гори, сховані від людського ока. Більшість жертв належали до націоналістичного словенського угрупування домобранці та до армії НДХ (Незалежної Держави Хорватія), що була спільницею Гітлера. У кінці травня — на початку червня 1945 року партизани-комуністи та югославська служба держбезпеки пригнали їх у Худу Яму, вбили і сховали у глибокій штольні. З огляду на певні ознаки, декого там замурували ще живими. За останнім муром шахтарі знайшли чоловічий скелет, а біля нього — ломик, яким цей чоловік, вочевидь, намагався пробити собі шлях на волю. Історики, які досліджували бійню у Худій Ямі, прозвали його бегунець — утікач. Поряд із тілами було знайдено багато предметів повсякденного вжитку — хрести, чотки, книжки, що порозсипалися на окремі аркуші, гребінці, залишки окулярів, дивним чином збережений протез ноги — і знову, і знову шматки телефонного дроту однакової довжини, якими було зв’язано жертви. Гроші й цінні речі у них забрали. В одному черепі робітники знайшли обручку, затиснуту між зубами, з вигравіруваною датою весілля — грудень 1937 року. Зрозумівши, куди його ведуть наглядачі, цей чоловік, очевидно, сховав обручку в роті, щоб вона не потрапила до рук убивцям. За другим заходом шахтарі дістали ще 369 тіл, цього разу між них були й жіночі. У великій праці про штольню «Барбара»[17] і її жахливий вміст між фотографій тіл і місць, де їх було знайдено, є також фото жіночих кіс: перед штольнею, розкладена на картоні, лежить зв’язка товстих, гарно заплетених кіс, усі однакового кольору — червонясто-каштанові. Це волосся жінок, убитих тут навесні 1945 року. Чим пояснити цей однаковий колір — герметичним приміщенням, де стільки пролежали коси? Чи йдеться про жінок з однієї сім’ї?

Роботи у Худій Ямі наочно показали, що пошук зниклих масових захоронень часто подібний до роботи археологів. І там, і там після детального опрацювання документів доводиться вивчати місцевість і, можливо, проводити пробні розкопки, поки не вдасться визначити точне розташування жахливих слідів новітньої історії та, може, видобути їх із землі, якщо з тієї чи тієї причини не буде вирішено не зачіпати знахідки. Як археологи, ми досліджуємо відповідне місце, розшукуємо зрадницькі сліди, неприродні підвищення чи западини ґрунту, відмінності у флорі, сумуємо свої знахідки — залишки кісток, порожні гільзи, зашморги з дроту та інші докази драма-тичних подій, які ще потрібно перевірити і детально вивчити. Так усе відбувалося і в Худій Ямі.

Після другої серії розкопок, що потребували дуже багато зусиль, ексгумацію припинили, попри численні протести громадськості. Уряд Словенії наказав залишити решту жертв у штольні. Вже знайдені тіла було передано до оссуарію, спеціально влаштованого у колишній шахті. Це означає, що нащадки жертв не матимуть змоги точно дізнатися про долю своїх близьких. За оцінками експертів, у розгалуженій штольні «Барбара» мають лежати ще понад дві тисячі трупів. Той факт, що їх не шукатимуть, що не робиться жодних спроб дізнатися про їхню долю, не кажучи вже про пошук убивць (дехто з них, можливо, досі живий), відкриває широкий простір для спекуляцій і гіпотез. Невже там досі є що приховувати? Це страх перед мерцями — чи перед убивцями? Як уже було сказано, ідеться не про те, щоб описувати злочини однієї сторони на противагу злочинам іншої. У цьому немає сенсу. Жахіття, скоєні у сучасній Словенії німцями та австрійцями між 1939 і 1945 роками, не стануть менш страшними, менш монструозними, якщо ми розкажемо і про бійні, влаштовані партизанами-комуністами. Ландшафтові байдуже, хто злочинці, а хто — жертви, у багатьох випадках жертви самі ставали вбивцями, а вбивці — жертвами. Ландшафтам, у яких їх було заховано, немає до того діла, вони не звинувачують і не виносять вирок.

Худа Яма лежить у вузькій, густо зарослій лісом частині долини Занн, за кілька кілометрів від Лашко/Тюффера. Долиною тече річечка Речиця, німецькою Ріец. В однойменному селі (сьогодні Речиця-на-Савіні) жив дідів друг зі шкільних часів, з яким вони часто ходили на полювання, — ім’я його я забув, а може, дід його ніколи й не називав. Проте я добре пам’ятаю їхні мисливські пригоди у долині Ріеци, наприклад, історію про велетенського козла, якого дід застрелив після довгих, витривалих гонів: стояв вечір, сутінки щохвилини густішали, а завтра закінчувався офіційний сезон полювання. Аж тут козел вийшов на просіку — і дідусь зміг зробити вирішальний постріл. Яке щастя! Все його обличчя сяяло, коли він розповідав цю історію. У Тюффері, як і потім у Ґоттше, минули його щасливі безтурботні літа, сповнені мисливських пригод, про які він часто й охоче розказував, тож у моїй дитячій уяві ці дві назви сплавились в один-єдиний цілісний пейзаж, осяяний образом любого діда. Лише згодом я дізнався, що в Ґоттше і Тюффері ці прекрасні пейзажі приховують похмурі таємниці.

Сьогодні, пишучи про якусь місцевість, якийсь ландшафт, ми неодмінно мусимо заважати на їхнє минуле. Це складне завдання. Нам хочеться з’ясувати, що тут відбувалося сімдесят, вісімдесят чи й сто років тому, навіть якщо тільки побіжно дивимося з вікна під час необтяжливої поїздки, у розкутому відпустковому настрої, і не бачимо нічого, що зародило б у нас недовіру. Попри це, ми завжди мусимо запитувати: чи не приховує чогось цей пейзаж? Чи насправді він такий невинний, такий ідилічний, як здається? Що ми знайдемо, якщо почнемо копати? Зітлілі кістки?

Чи маємо право спокійно відкласти їх убік, бо вони нас нібито не стосуються, бо ми ніяк не пов’язані з тим, що тут відбулося? Бо це було так давно? Чи ж не мусимо ми пильніше вдивлятися в історію, навіть якщо вона ще й досі така болюча? На мою думку, ми зобов’язані дивитися і на темні сторони таких місць. Не лише в Аушвіці чи Треблінці, в Маутгаузені чи Равенсбрюці, а й у тих безіменних ландшафтах, у віддалених лісах і болотах, степах, що належать до кривавих земель, як їх виразно описав американський історик Тімоті Снайдер. Проте криваві землі, про які йдеться мені, географічно набагато більші й охоплюють також і Австрію. І Словенію з Угорщиною. Й інші країни.

Навіть Дунай. Про це пише угорський письменник Ласло Веґель, який мешкає нині у місті Нови Сад на півдні Сербії. У своїх роздумах про Європу під промовистою назвою «Відплата» він жаліється, що ми, говорячи, наприклад, про Дунай, багато замовчуємо. Приміром, той факт, що дунайське дно схоже на велетенську братську могилу. «Спочатку Міклош Горті[18] запровадив „холодні дні“, потім були „холодні дні“ партизанів; не можна порахувати, скільки сербських, угорських, єврейських, німецьких скелетів покояться на дні Дунаю. І не лише у водяних могилах наших річок, але й у землях Войводини. Зітлілі кістки лежать у ямах, під родючими нивами», — пише Ласло Веґель[19]. На Дунаї справді часто бувають убивчо холодні дні. Наприкінці 1944 року нілашисти[20] розстріляли у Будапешті, на березі Дунаю, тисячі євреїв — тіла скинули в річку, яка, за свідченнями очевидців, у ці дні почервоніла від крові. Сьогодні про цей злочин нагадує пам’ятник неподалік парламенту — шістдесят пар металевих черевиків, що стоять прямо біля води. Проте в інших місцях пам’ятників немає, є лише окремі оповіді, дедалі тихіші, блякліші спогади, які скоро зникнуть остаточно. Таких місць на Дунаї і ми знаємо немало. Наприкінці 1945 року у містечко Бад Дойч Альтенбурґ у Нижній Австрії зігнали багатьох угорських євреїв, тих, що вижили у маршах смерті, і повантажили їх на баржі, щоб відвезти до Маутгаузена. Частина транспортованих померла дорогою від недоїдання і виснаження. Тіла скидали у воду. Що з ними стало? Чи прибило їх десь до берега? Чи поховали їх, нехай навіть на цвинтарі для безіменних, де віддавна хоронили тіла, принесені Дунаєм, і про які ніхто нічого не знав? Чи жителі дунайських берегів просто загребли їх десь на березі, боячись неприємностей?

Дунай як місце масових захоронень — в Австрії, Угорщині, Сербії, Румунії. Подібні приклади можна перелічувати безкінечно. У Дунай викидали трупи, а іноді й живих людей — дорослих, дітей. Так було й на інших річках. Американський письменник Джеффрі Вайдлінґер разом із народженим у Москві єврейським поетом Довом-Бером Керлером, який нині мешкає у США, об’їздили Україну, записуючи інтерв’ю з євреями, котрі пережили Другу світову. Вони розмовляли з сотнями свідків в Україні, Молдові, Румунії, Угорщині та Словаччині. Одним із них був старий чоловік на ім’я Мойше Купершмідт, якого вони зустріли у місті Брацлав на Поділлі. Коли його стали розпитувати про роки терору та геноциду, він завів їх на крутий берег Південного Бугу (не плутати з Бугом, що тече на кордоні між Польщею та Білоруссю), де розповів, що в ті часи працював у німців шофером. Одного дня на початку зими він побачив, як німці скидають із високого берега у річку живих єврейських дітей, серед них багатьох немовлят. Річка лише почала замерзати, і лід провалювався під вагою маленьких тілець. Скільки дітей знайшли того дня свою смерть у крижаній воді, він не міг сказати. Тіла не похоронили, їх підхопила течія, тож, може, десь нижче час від часу до берега прибивало маленькі кісточки[21].

Німці нерідко використовували численні річки та озера, щоб позбутися своїх жертв, проте й самі згодом часто знаходили свою смерть у воді. У липні 1945 року чеські націоналісти в Усті-над-Лабем/Ауссіґу в Північній Богемії влаштували бійню німецькому населенню: вони скидали німців із мосту над Ельбою, що в самому центрі міста. Тих, хто намагався доплисти до берега, розстрілювали з автоматів. Точна кількість жертв невідома, проте ми напевне знаємо, що наступними днями у сусідній Саксонії з води виловили десятки трупів. Вода — нейтральна стихія, вона не стає ні на чий бік, не перебирає — вона приймає, незалежно від їхнього походження, релігії чи етнічної приналежності.

Англійський історик Девід Блекборн у своєму ґрунтовному дослідженні про історію німецьких ландшафтів вказує на гнітючий зв’язок між уже згаданою зацікавленістю націонал-соціалістів до освоєння Прип’ятських боліт у Білорусі та геноцидом. Як пише Блекборн, націонал-соціалісти вважали болота придатним місцем, де можна «до виснаження і понад це» фізично експлуатувати євреїв, а потім потопити їх у тих самих трясовинах[22]. І справді, на початку серпня 1941 року Гайнріх Гіммлер у своєму радіо-наказі підрозділам СС, які перебували на названих територіях, вимагав: «Категоричний наказ Райхсфюрера СС: більшість євреїв розстріляти. Єврейських бабів загнати у болота». Загнати у болота, щоб вони там жалюгідно згнили. І щоб зникли безслідно. Девід Блекборн за допомогою цитат доводить, що націонал-соціалісти використовували цей термін як такий собі шифр для запланованих масових убивств за межами концтаборів. У жовтні 1941 року в одному зі своїх божевільних монологів Гітлер сказав про євреїв: «На совісті цієї раси злочинців два мільйони загиб-лих у Світовій війні, а тепер іще сто тисяч. І не кажіть мені: не можемо ж ми відправити їх у далекі багнища!» За два тижні він знову повернувся до цієї теми, цього разу чітко вказуючи на зловісні Прип’ятські болота. «Через дві тисячі років вони скажуть, що ми повилазили з боліт, і прагнутимуть запанувати над населенням України, але насправді це ми заженемо місцевих у Прип’ятські болота, щоб самим осісти на родючих землях». І місцевих жителів погнали у болота — українців і білорусів, а насамперед, зрозуміло, євреїв.

Робота з отруєними пейзажами вимагає також постійного критичного ставлення до мови. Як могили приховували від небажаного ока, так і накази про вбивства часто маскували начебто безневинними, хоч і не цілком однозначними словами. У цьому контексті мені пригадується моє дитинство у Міттерберзі, куди нас евакуювали. «Евакуювали» — також одне із таких слів. В офіційній кореспонденції Третього Райху також полюбляли слово «евакуація», яким прикривали брутальну реальність — депортації євреїв із Німеччини та Австрії у табори смерті на Сході. «Евакуйовані на Схід» — таким був евфемізм для транспортів, що перевозили людей із Німеччини й Австрії до концтаборів. Обман і маскування.

Насильство змінює не лише мову і тих, хто бере в ньому участь, а й місця, у яких воно відбувається. Це стосується і пейзажів. На природі, у вільній, незабудованій місцевості насильство набуває зовсім іншої форми, ніж на закритій території, у таборі, обнесеному колючим дротом і сторожовими вежами. На відкритій місцевості злочинці обирають інші моделі поведінки, вони пристосовуються до умов і діють відповідно до місцевого ландшафту, до простору — який вони, навпаки, змінюють своїми діями: копаючи ями, вбиваючи, засипаючи і маскуючи колективні могили. Вони надають простору нового, смертоносного значення.

Чи стосується це також річкових чи болотистих ландшафтів? Дунаю? Південного Бугу? Ельби? Прип’ятських боліт? Як осягнути такі зміни, якщо вони є? І що означає це насильство для сусідів, тих, хто часто самі є злочинцями або просто бездіяльно спостерігали, не прийшовши жертвам на допомогу? Чи можуть вони або їхні нащадки незворушним поглядом дивитися на отруєну таким чином річку? Як у їхніх вухах звучить відома пісня — після такого досвіду: «Голубий Дунай, / такий чудовий / <…> і весело серця стукотять / на прекрасних твоїх берегах»[23]?

Водойми, річки, озера, навіть ставки завдяки своїм природним властивостям наче створено для того, щоб усувати зрадливі сліди. З ними не доводиться копати і знову засипати ями, не треба нічого насаджувати, озеленяти, засівати. Вода сама, без людського втручання, змиє сліди, прикриє все, милостиво чи зрадливо — ось у чім питання. Водойми, як і особливості ландшафтів, дозволяють перетворити себе на спільників. І головне, вони мовчать, як та могила із приказки. Таємниці, анонімність жертв вода береже краще, ніж будь-яка суша. І навіть якщо колись тут чи там на берег викине яку кісточку, вимиту хвилями, відшліфовану набіло, — пошуки решти останків здебільшого приречені на невдачу. Їх за-несла течія, чи камінці перетерли на порох, чи мул поглинув навіки.

Тут мені пригадується одна поїздка до Словенії, що, поміж іншого, привела мене у замок Храстовець поблизу містечка Ленарт у місцевості Словенське Ґоріце, німецькою Віндіше Бюельн. У могутній фортеці, що колись належала сім’ї Герберштайнів і донедавна використовувалася як божевільня, 1945 року було влаштовано табір для інтернованих юго-славських партизанів. У ньому тримали передусім членів німецької меншини та угорців із Прекмур’я[24], котрих збиралися виселити зі словенських земель. Проте багато хто не дожив до виселення — їх порішили руки злочинців чи умови життя у таборі: голод і хвороби. Як це часто трапляється, тут також точних даних немає, навіть приблизно не відомо, скількох людей було інтерновано до табору Храстовець за нетривалий час його існування (він діяв лише кілька місяців). Про кількість загиблих у ньому наявні також лише оціночні дані. Досі не було знайдено жодної книги обліку, доступні лише кілька неповних списків жертв. Чуток від цього тільки більшає. Навколо фортеці дуже мальовничо розкинулися рибні ставки, які тоді, вочевидь, використовували як місця поховання жертв. За розповідями місцевих жителів, спочатку зі ставка спускали воду, закопували у мул тіла і знову запускали воду. Проте гази, що виникають у процесі розкладу трупів, як розказала одна жінка, яка жила біля замку, призвели до того, що ставки одну чи дві зими не замерзали навіть у найхолодніші місяці. «Раніше вони завжди вкривалися кригою, дітьми ми каталися там на ковзанах, проте у повоєнні роки льоду не було, попри тріскучі морози», — розповіла жінка. Прості люди тлумачили це як Божу вказівку на скоєну тут несправедливість. У Храстовці загинула й моя двоюрідна баба, проте її поховали не у ставку, а на цвинтарі неподалік, у безіменній могилі. Це була сестра мого діда, яка одружилася зі словеном — ознака того, що вона, мабуть, єдина з усієї сім’ї не страждала на націоналістичні упередження і великонімецьку бундючність. Проте це її не вберегло: незабаром після кінця війни її у рідному Тюффері/Лашко схопили партизани і відправили до Храстовця, де вона померла. На час смерті їй було 70 років. Вона також заслужила, щоб люди знали її історію.

У Храстовці є принаймні хоч якісь списки жертв, бодай і неповні. В одному з них можна знайти ім’я моєї двоюрідної баби: Дрольц Паула, Лашко, померла у Храстовці 26.8. (1945). Дрольц — це прізвище її чоловіка-словена. Вона зазначена під номером 49 у списку, написаному від руки. Щодо незчисленних інших могил таких точних даних немає. У цьому й полягає сутність отруєних пейзажів: поховані у них загиблі переважно не мають ні облич, ні імен. А ще — що нам майже нічого не відомо про жертв, окрім, хіба, походження, та й то приблизно: євреї, роми і синті, переслідувані і винищувані як «цигани», поляки, радянські військовополонені, білоруси, словенські домобранці, німці і т. д. Здебільшого ми не маємо ні фотографій, ні документів жертв. Від цього особливо важко розпрощатися з цими подіями — завжди лишається щось недомовлене, якесь гостре, болісне запитання: ким були ці люди, закопані на наших луках чи в ліску неподалік, чиї останки знайшли лише через багато років? Як склалася їхня доля? Звідки вони прийшли чи приїхали? З ким вони були в мить своєї насильницької смерті — самі чи з родинами, коханими, батьками, братами і сестрами, друзями, іншими жителями села чи містечка? Ім’я аптекаря Єно Кона, якого одного січневого дня 1945 року в селі Полянка поблизу Доновалів убили за наказом мого батька, вбили разом із дружиною і двома синами — його ім’я я довідався випадково. І навіть отримав його фотографію. Тепер я знаю, як виглядав Єно Кон. Привабливий, ще моложавий чоловік із зачесаним назад волоссям і в круглих окулярах у роговій оправі, що надають йому розумного вигляду. Він дивиться серйозно, можливо, трохи меланхолійно, прямо у фотокамеру.

Проте часто нам відома лише приблизна кількість жертв, а в багатьох випадках ми не знаємо навіть цього. Сто, двісті, тисяча, кілька тисяч… Це стосується не лише Голокосту, але й інших масових убивств, які лишили свій відбиток на отруєних пейзажах. «І так буде завжди: пишучи про Голокост, ми почуватимемося зобов’язаними постійно повторювати великі числа, бо не можемо покласти кожного убитого в окрему могилу», — констатує польсько-американський історик Ян Томаш Ґросс у збірці есе «Золоті жнива», написаній спільно з Іреною Ґруджінською-Ґросс. Їхня праця присвячена тяжким і болючим польсько-єврейським відносинам протягом Другої світової війни і в перші роки після неї. Далі він пише: «Попри те, що годі й уявити собі досвід більш інтимний та особистий, ніж насильницька смерть, анонімність жертв фальшує знання про Голокост — і цьому ми мусимо опиратися. Адже вбито було конкретних людей, і їхні вбивці також були цілком конкретними особами»[25].

І справді, запитання про ідентичність жертв нерозривно пов’язане з ідентичністю злочинців, про яких ми часто знаємо так само мало, як і про вбитих. Ким вони були? Вони носили мундири чи були в цивільному, можливо, сусіди жертв, які діяли за власною ініціативою? Задля збагачення? Зводили давні рахунки? Через расову ненависть, яка раптом вилилася у жагу крові? З інших причин? Чи продовжують їхні нащадки і нині жити в отруєних ландшафтах, поблизу могил? У німецьких концтаборах, та й у розстрільних командах радянського НКВС велися списки, бухгалтерія, шпальти надходжень-витрат, що породило цілі лавини документів з особистими даними і датами. Багато було знищено чи загубилося у перипетіях війни, проте дивовижно багато паперів збереглося, тому нам відомо численні імена, обличчя, біографії людей. Натомість під час масових убивств десь просто неба, часто на околицях міст чи сіл, куди людей зганяли на забій, наче худобу, ніхто не записував імен — ні жертв, ні убивць. Не вівся бухгалтерський облік, не нараховувалася зарплатня, звідти у кращому разі зосталися приблизні числа. Та й самі місця часто залишалися анонімними, безіменними. Якийсь закуток карпатського лісу, неназване село серед Прип’ятських боліт, єврейське кладовище десь у Румунії, якого вже давно не існує, невідомий луг поблизу австрійсько-угорського кордону. І ми не знаємо, де починати пошуки. Чи позначено ці місця бодай на якихось картах? У розповідях очевидців іноді зринають мікротопоніми, і працювати з ними можуть хіба втаємничені, лише вони — якщо пощастить — можуть зорієнтуватися за неточно записаною назвою якоїсь ниви, галявини, пагорба, де відбулися страшні події. Ідеться про невідомі, недосліджені частини наших ландшафтів, які ми лише починаємо пізнавати — повільно, лякливо, невпевнено. І на цьому шляху на нас чекає багато труднощів. Найперше — зібрати якомога більше документальних джерел: зізнання злочинців, якщо слідчі органи їх допитували, свідчень очевидців, які самі пережили бійню або щось знають про неї, щось бачили самі або чули від інших. Звісно, до таких свідчень слід ставитися обережно, почасти навіть скептично. Свідки можуть помилятися, можуть плутати події або їхній перебіг. Письмові описи місцевостей, точні замальовки, схеми розташування, календарні записи чи щось подіб-не ми знаходимо вкрай рідко, адже тоді їх майже не робили. Та й навіщо? Не в інтересах злочинців було залишати слід на папері, який міг привести до місця злочину, а потім і до них самих. Тому вони намагалися тримати громадськість якомога далі від скоєного. «Німці хотіли перетворити Голокост на подію без свідків», — пише Ян Томаш Ґросс у своїй книжці. Але він має рацію лише до певної міри. Безперечно, так було у Треблінці та багатьох інших місцях. Проте дослідження масових розстрілів на кшталт масштабної праці Міхаели Хріс про вбивства євреїв у Бердичеві показують, що злочинці зовсім не намагалися якось утаємничити свої дії. Іноді це було просто неможливо. На більшості місць розстрілів були присутні місцеві жителі, котрі мимохіть ставали свідками, «тому що їхні будинки чи поля, на яких вони працювали, стояли чи лежали так близько до місць страти, що люди не могли не чути пострілів, не помічати пересування колон чи не бачити розстрілів перед своїми вікнами. Неможливо було уникнути того, що місцеве населення дізнається про скоєне», — пише Міхаела Хріс[26]. Навіть у негусто заселених місцевостях, далеко від населених пунктів, злочинці не могли на сто відсотків уберегтися від того, що невтаємничені довідаються про вбивства. Це я зрозумів у ґоттшейському Горнвальді. Селяни й лісоруби спостерігали за колонами жертв, чули постріли, бачили, як скидають тіла у карстові печери. Деінде місцеві свідки вже згодом натикалися на свіжонасипані захоронення, які, можливо, були навіть на їхній землі. Селяни дуже уважні щодо будь-яких змін у своєму ландшафті, від них не так легко щось приховати, зрештою, вони ж мусять знати, у якому стані їхні поля, луки чи ліс. У часи війни це особливо важливо. Протитанкові рови можуть надовго ускладнити польові роботи або й зовсім їм завадити. З іншого боку, ці рови часто використовували як місця для масових захоронень, адже це вже готові ями відповідних розмірів. Чому засипали саме цей рів? Що це може означати? Така цікавість до воєнного переоблаштування ландшафту — зрозуміла, невід’ємна частина повсякденної селянської праці.

Міхаела Хріст наводить також розповіді і замальовки німецьких свідків, які з чистої цікавості, з любові до видовищ приходили на масові розстріли, і ні підрозділи, що виконували страти, ні командири їх не зупиняли. Вони, наче туристи, влаштовували вилазки у навколишні ліси чи поля, де розміщувалися солдати, щоб побачити там щось, чого не було дома. Незвичайну, нечувану виставу, яку вони не хотіли пропустити. У протоколах розслідування злочинів керівника зондеркоманди 7а айнзацгрупи Б, командування якою потім перебрав на себе мій батько, я знайшов свідчення одного німецького польового жандарма, який спостерігав за масовими розстрілами євреїв і циган поблизу російського міста Клінци під Брянськом, неподалік від кордону з Білоруссю.

З власного бажання, бо хотів хоч раз побачити, як усе відбувається. Він поїхав туди разом із місцевим перекладачем, який гарно знав місцевість, протягом двох годин спостерігав, як розстрілюють чоловіків, жінок і дітей та вкидають їх у яму, а потім поїхав додому, бо вже надивився — як він через багато років сказав німецькому слідчому. Цікаво було б дізнатися, як побачене вплинуло на його сприйняття пейзажу. Що поставало у нього перед очима, коли він, повернувшись назад до Німеччини, у свій звичний побут, згадував про Клінци? Але про це його, звісно, не спитали.

Свідки були всюди — місцеві і прийшлі, майже у всіх випадках, навіть якщо вбивства відбувалися далеко від людських поселень, десь просто неба. Важливо й те, що численних місцевих свідків іноді залучали в помічники. Тобто цілком імовірно, що спогади про ці події могли передаватися від одного покоління до іншого. І постає питання, як це знання впливає на людей, які тут живуть? Як вони реагують на той факт, що під лугом, на якому вони випасають худобу, або в лісі, з якого беруть деревину собі на будинки чи дрова, є масове захоронення? Що вони роблять із цим знанням — ці жителі України, Білорусі, Угорщини, Словенії, Румунії, Австрії? Воно викликає жах? Спантеличення? Чи їм байдуже? Вони сердяться чи дратуються, бо не хочуть, щоб їм нагадували про такі речі?

«Чи пам’ятають люди, які нині живуть у цих місцях, взагалі про те, що сталося у липні 1941-го? Чи нагадують їм про це якісь зовнішні ознаки (наприклад, меморіали, пам’ятники)? Що вони знають чи принаймні роблять вигляд, що знають або не знають?» — запитує швейцарський історик Зімон Ґайссбюлер у вже згаданому дослідженні про винищувальну війну та забутий геноцид євреїв 1941 року в Румунії[27]. Це запитання можна з повним правом ставити всюди, навіть і тут. Воно спрямоване не лише на можливих свідків, які могли щось бачити або чути, але й на дітей чи дітей дітей, котрі довідалися про події з переказів або чуток. Як живуть люди, як живемо ми з цим знанням, як даємо собі з ним раду, як узгоджуємо його з нашим побутом? Чи можемо ми після відкриття масового захоронення тими самими очима дивитися на ландшафт, де це трапилося і де ми, попри все, продовжуємо (чи мусимо) жити — бо тут наша домівка, наші будинки, поля? Чи викликають такі відкриття якісь зміни в людях? І не лише в них.

Ми з’ясували, що насильницькі дії на кшталт масових розстрілів надовго впливають і на місця, у яких відбулися. Варто нам дізнатися, що тут трапилося — і ми інакше сприймаємо ці місця. Це, з певними обмеженнями, стосується і місць масових страт, поки неусвідомлених громадою, бо злочинцям, можливо, вдалося гарно замаскувати могили чи знищити всі сліди. Проте, як ми вже бачили, досягти повного успіху вдається украй рідко. Зазвичай залишаються темні чутки, невиразні ознаки, перешіптування, підозри, що десь там щось відбулося нечисте, щось приховане від людських очей — і саме тому воно вперто чіпляється за людську пам’ять і не забувається, не хоче замовкнути, поки зрештою щось десь не вирине, не проявиться — зізнання якогось свідка, спогад, мимохідь зроблене зауваження, пожовкла фотографія, документ, інші матеріальні докази, випадкові знахідки у землі.

Як сьогодні виглядають ці місця? Чи є у них щось, що відрізняє їх від інших, тих, де пейзаж нічого не приховує? Одного дня французький священик Пат-рік Десбуа та його супутники шукали якогось свідка у селі Хлібочок, де начебто не було ніяких масових захоронень. Їм назустріч на велосипеді їхав літній чоловік, натужно тиснучи на педалі. Вони зупинили його і запитали, чи не пригадує він ніяких розстрілів євреїв, чи не бачив, бува, чогось. Задавалося, це запитання аніскільки його не здивувало. Він відповів ствердно, мовляв, бачив. І так, наче це було найнормальнішою річчю на світі, повів чужинців до колективної могили за якихось сто метрів за селом, яка лежала у всіх на очах, прямо серед зораних полів. Десбуа з командою стояли над велетенською округлою ямою, в яку до війни викидали здохлу худобу і хворих тварин. Місце для падла, раніше такі були і в наших селах. «Там німці розстріляли всіх членів єврейської общини. Після війни селяни і далі скидали туди здохлих коней і хворих тварин. Отже, в ямі лежить худоба, на ній люди, а потім знову худоба», — пише французький священик[28].

Якщо ми справді хочемо розшукати Хлібочок і всі інші місця, які не приймають свої масові вбивства, — як нам це зробити? Пошуки зниклих масових захоронень схожі на роботу археологів, як ми вже сказали. І справді, за останні кілька десятиліть виникла окрема високоспеціалізована гілка археології, яка дедалі глибше досліджує невідомі місця масових страт, а саме судова археологія. Особливими викликами для сучасних археологів стають місця масових убивств під час Голокосту, адже юдейська релігія, Галаха, суворо забороняє розоряти кладовища; з її погляду, масове захоронення — це також цвинтар.

Тому деякі науковці винайшли власну археологію Голокосту, базовану на антиінвазійних методах, насамперед на детальному аналізі даних повітряних зйомок, спеціальних топографічних і геофізичних дослідженнях і т. д., які дозволяють оприявнити сліди начебто остаточно знищені, сліди масових страт. В останні роки ці методи — з дивовижним успіхом — використовували для пошуку досі не відомих захоронень на великих територіях колишніх таборів смерті Белжець і Треблінка.

Звичним, проте дуже ефективним засобом у цій справі є також фотографії. «За допомогою фото масові вбивства набувають людського вираження, іноді на знімках навіть можна розпізнати риси обличчя жертв чи вбивць», — пише Ян Томаш Ґросс у вже цитованій праці[29]. Навіть більше. Такі фотографії, хай як тяжко нам дається їхній ретельний розгляд, дозволяють скласти уявлення, як відбувалися розстріли чи забивання на смерть і закопування тіл. Так, найперше жертви, а іноді й кати знову здобувають обличчя — можливо, розмиті, неточні, проте обличчя; не менш важливо і те, що в такий спосіб також увиразнюється пейзаж: ми бачимо дерева, кущі, луг, підвищення, заглибину, річку, звісно, здебільшого лише як тло, адже фотограф скеровував усю свою увагу на людей. На подію, яку він — хай яка була для цього причина — прагне задокументувати. Проте додавши трохи фантазії, ми можемо уявити собі, як виглядало це місце. Я зберіг у себе в комп’ютері кілька таких знімків, їх продають на інтернет-аукціонах і досить часто за немалі гроші. На одному, зробленому десь у Росії під час Другої світової, ми бачимо чотирьох чи п’ятьох мертвих людей у цивільному, точно їх порахувати неможливо, тому що тіла звалені на землю і почасти закривають одне одного, внизу видно мінімум двох жінок. Імовірно, це селяни, бо на тлі можна роздивитися паркан сільської садиби. Поряд із трупами троє по-селянськи вдягнених чоловіків копають яму для вбитих. На головах у них шапки — чому вони не познімали їх, як це належиться перед померлими? За копачами — можливо, чоловіками чи синами жінок, які лежать у траві, — наглядає німецький польовий жандарм, що видно з типової бляхи на ланцюжку в нього на грудях, у лівому кутку фотографії видно ще одну ногу у високому чоботі — мабуть, іще одного солдата. Хто зробив смертельні постріли — наглядачі? Це вони наказали селянам не знімати шапки, щоб іще більше принизити загиблих і вижилих? Що сталося з копачами могили після захоронення? Не виключено, що їх самих після завершення роботи розстріляли і вкинули у власноруч викопану могилу. Вермахт та інші підрозділи часто так робили, щоб усунути небажаних свідків. Чи хтось колись знайшов цю могилу? Чи відкопали загиблих і перепоховали їх на кладовищі? Чи вдалося комусь із сельчан пережити цю бійню? Чи їх усіх перебили, без винятку? Старих, чоловіків, жінок, дітей? Це також часто траплялося — у Росії, Білорусі, Україні, Польщі. Можливо, всіх інших жителів кудись вивезли, а саме село спалили? Хати у цих регіонах будували здебільшого з дерева, вони горіли, як солома, залишаючи по собі хіба муровані з каменю комини, печі та фундаменти, проте й ті швидко розсипалися під впливом погодних умов. Цілком можливо, що вбиті й досі лежать, як їх тоді закопали, могила давно заросла кущами, злилася з місцевістю. Скільки їх, таких місць злочинів із закопаними й досі не знай-деними жертвами, сховано в отруєних пейзажах? Тисячі? Десятки тисяч? Може, на місці страти — одному з тисяч інших — сьогодні живуть люди? Чи знають вони, що приховує у собі земля, яку вони обробляють? На чому вони поробили грядки? Посадили картоплю? Вирощують цибулю? Поставили сінник? Чи вони широкою дугою обходять місце, де, за переказами, має бути захоронення, про яке розказують старі люди? Чи їх не цікавлять тодішні події? Як реагують люди, коли дізнаються, що живуть на колективній могилі?

За допомогою фотографій можна локалізувати окремі місця. Проте у наведеному вище прикладі це неможливо: фото дає надто мало зачіпок. Не видно ні церкви, ні будь-якої іншої великої споруди, ні гори незвичної форми, ні жодної іншої топографічної ознаки, за якою можна було б розпізнати місцевість. На тлі ми бачимо лише луг і простий дерев’яний паркан, яких безліч у польських, українських та російських селах. Такий паркан міг би стояти і десь в Австрії. Ми не знаємо ні імен загиблих, ні назви місцевості. Просто якийсь хутір у Росії чи деінде на Сході, де німці виявилися поганими постояльцями. І таких місць багато. Безліч. Не про всі криваві бійні нам відомо. Проте дивовижно, скільки розстрілів було фотографічно задокументовано, і знімали самі вбивці — бо хто ж іще міг це зробити? Звісно, протягом Другої світової Головне управління безпеки Райху у Берліні заборонило фотографувати сцени розстрілів, наказ багато разів поновлювався, проте часто його просто ігнорували. Це видно з величезної кількості зроблених фотографій. Чим керувалися убивці-фотографи, ми не знаємо, про це можна хіба висувати гіпотези. З одного боку, вони прагнули зробити так, щоб захоронення зникли, сховалися від людського ока, проте перед тим, як засипати яму і більш-менш старанно її замаскувати, вони швиденько кілька разів клацали фотоапаратом, щоб зберегти для себе цю подію. Я багато розмірковував про цю дивну суперечність, але так і не знайшов задовільного пояснення. Засновок до розуміння цього явища пропонує німецька історикиня Міхаела Хріст у своєму дослідженні про вбивства бердичівських євреїв — звідки, до речі, досі не знайдено жодної фотографії, що, проте, не значить, що їх там не робили. Міхаела Хріст пише: «Навіть якщо громадськості невідомі фотографії з масових розстрілів у Бердичеві, зважаючи на кількість страт у цьому місті, частоту фотозйомок на інших місцях масових убивств, доступність місць страти та велику кількість інших солдатських знімків, здається неймовірним, що глядачі й учасники подій не робили там фотографій. Останні були чимось на кшталт трофеїв»[30]. Отже, трофеї. Навіть у моєму любительському фотоархіві є деякі з таких знімків. На одній із цих фотографій, також купленій на інтернет-аукціоні, видно багато чоловічих трупів, судячи з одягу — цивільних, точну кількість встановити не можна. Вони нерівними рядами лежать на витоптаному лузі, викладені перед глядачем. Фото не підписане, тому незрозуміло, ким були жертви й убивці. Більш-менш точно можна стверджувати, що знімок зроблено під час Другої світової війни. Тож загиблі могли бути євреями, тоді вбивці — з високою вірогідністю — німцями чи австрійцями. Звісно, не слід відкидати і литовців, латишів, угорців, українців та представників інших народів, які допомагали німцям у цій вбивчій справі. Але також можливо, що цих людей розстріляли члени радянського НКВС. Фото не дає надійних зачіпок чи вказівок на місцевість — видно лише луг, а більше нічого. І не можна навіть зрозуміти, що потім зробили з тілами. Їх закопали там, де люди зустріли свою смерть, вкинули у найближчу яму, яку не видно на фото? Щоб злочин буквально заріс бур’яном? Щоб ландшафт усе сховав? Як часто таке відбувалося з 1939 по 1945 роки? Такі випадки траплялися ще під час Першої світової і не припинилися і після Другої — згадати б криваву громадянську війну в колишній Югославії у 90-ті роки минулого століття, Сребреніцу та інші місця масових убивств. Весь час з’являються нові й нові колективні могили. А скількох жертв так і не знайшли або й не шукали?

Можливо, це здається хворобливим, та коли я дивлюся на свій садок і ліс за ним, то запитую себе: Що вони можуть приховувати? Що я знайду на цьому вкритому квітками лузі, якщо перекопаю його? Чи в дубовому лісі під Чатерберґом[31]? На березі цього ставка? Я наштовхнуся на кістки, іржавий колючий дріт, телефонний кабель, яким комусь зв’язували руки, на порожні гільзи, зітлілі рештки одягу і взуття? Чи це все — лише кошмари, результат моєї переобтяженої уяви? Кілька років тому я знайшов у себе в городі, глибоко в землі, виделку. Начебто звичайну столову виделку. Вочевидь, вона впродовж десятиліть лежала у землі. Витягнувши її і відчистивши, я здивувався, чому на ній немає і сліду іржі, а потім знайшов на ручці відтиск «Ваффен-СС». Виделка Ваффен-СС, вироблена з найкращої нержавійної сталі, у моєму городі.

Фотографії вбитих, часто напів- чи й зовсім роздягнених, німих, байдуже скинутих на купу, наче непотріб, безборонних супроти наших безсоромних поглядів, ці фото мають у собі щось порнографічне. Розглядаючи їх, ми відчуваємо ляк, огиду, лють, співчуття, проте водночас і певне збудження, наче нас застали за забороненим заняттям. Ми схожі на вуаєрів, які позбавляють останньої гідності невідомих їм померлих, які не можуть себе захистити. У свої найінтимніші, цілком особисті миті смерті вони віддані на поталу нашим поглядам як частина анонімної купи трупів, у якій неможливо вирізнити окремі обличчя. Не менш заплутані почуття викликають і зображені на фотографіях місцевості, пейзажі, про які ми знаємо чи думаємо, буцімто знаємо, що тут відбулися страшні події. Найбільше занепокоєння викликає те, що на фото ми не знаходимо ніяких вказівок на це, навіть якщо ретельно й уважно вивчаємо їх, шукаючи сліди. На них нема нічого. Ми не бачимо нічого, що вказувало б на жахіття. Ландшафт, який ми розглядаємо, спокійно і мирно розгортається перед нами. Начебто невинно. Лісок, латочка лугу, поросла високою травою, поряд із путівцем, що кудись веде, стяжка вздовж берега з вербами і вільхами, гірський хребет, мій город, садок — нічого особливого, ніяких ознак чи знаків. Лише пейзаж. Здебільшого цілком звичний, іноді ідилічний. Я бачив дуже багато таких фотографій — із Польщі, України, Білорусі, Австрії, Словенії; всі вони однаково тривожать своєю очевидною, виставленою напоказ банальністю, своєю буденністю. Саме непримітність цих місць, відсутність знаків, що вказували б на страшні події, додають їм примарливості, навіть загрози.