Отруєні пейзажі

Частина ІІІ

Отруєні пейзажі. Моя перша свідома зустріч із ними відбулася під час поїздки до Західної України, багато-багато років тому. Разом з одним польським фотографом ми збирали матеріал для великого репортажу, а може, і книжки. Робочою назвою проекту після тривалих дискусій ми обрали «Останні євреї України». Під час Голокосту в Україні було вбито близько 1,6 мільйона євреїв, точного числа ніхто не знає. Більшість вижилих емігрували, коли з’явилася така можливість, у США, Ізраїль та інші західні країни. Багато українських євреїв не змогли жити буквально на могилах своїх ближніх. У країні залишилися небагато, здебільшого старші люди, одружені з не-євреями або ті, хто з якихось інших причин не зміг чи не захотів виїжджати. Ми хотіли поговорити з кимось із залишенців, побачити, як вони живуть, почути їхні історії.

З Варшави до українського кордону ми їхали поїздом. Перед кордоном проминули Белжець — маленьке непоказне містечко зі знаною, жахливою назвою. У Белжеці під час Другої світової війни німці (й австрійці) влаштували перший із трьох таборів смерті так званої «Операції Райнгард». У ньому 1942 року було вбито сотні тисяч людей, передусім євреїв, але також ромів і радянських військовополонених.

Тут проводили експерименти з промислового масового вбивства, випробовували спеціальні газові камери, які пізніше удосконалили в Аушвіці та інших таборах смерті. На початку тілá скидали в ями і заливали бетоном, проте гази, що виникають у процесі розкладу, розривали імпровізовані надгробки, тож німці мусили екскаваторами і кранами дістати трупи з землі і спалити їх на велетенських решітках, змайстрованих із залізничних колій. Це тривало місяцями. Пізніше жителі навколишніх сіл розповідали, що вся місцевість була постійно вкрита густим жовтуватим димом з огидним запахом, від якого на шибках лишався жирний чад. Ця деталь повторювалася у всіх розповідях: жінкам доводилося затуляти щілини в рамах, як узимку, і майже щодня мити вікна, аби вони пропускали хоч трохи світла. Обпалене волосся загиблих вітер розносив на кілометри. Пригадую, як в один із перших разів їхав до Белжеця, це було ранньої осені. Дорогою з Варшави до Белжеця я спинився перепочити за ренесансним містечком Замосць[32] (українською Замостя) на Сході Польщі, у затінку високих кленів, з яких уже опадало перше листя, хоч мені здавалося, що ще зарано. Піднявши кілька листків, я зауважив на них дивні чорні цятки, які розтлумачив як похмуру вказівку на місцевість, до якої прямував. Так, наче природа намагалася попередити про близькість місця багатьох страт. Тільки пізніше я довідався, що чорний візерунок на листі, який так мене сколихнув, викликаний цілком банальними причинами: це симптом поширюваного в Європі грибкового захворювання дерев, кленової ритисми, яка вражає різні види кленових. Цей грибок-паразит так густо обсідає листя, що утворюється чорний візерунок. Наче дерева вдягли траурне вбрання. Того разу я прихопив кілька листків у чорних цятках і тримав їх удома, поки вони не пересохли і не почали кришитися між пальцями.

Мені згадалися всі ці речі, коли ми проїжджали через Белжець. Поїзд сповільнився, проте не зупинився. Перед будівлею вокзалу стояла стара жінка, по-селянськи вбрана у чорне, і тримала за руку хлопчика, який весело махав поїзду. Ми помахали йому у відповідь із відчиненого вікна. Через пару кілометрів ми доїхали до польського прикордонного пункту Гребенне, де, без жодної видимої причини (всі формальності з перевіркою паспортів були швидко залагоджені) мусили кілька годин чекати під пекучим сонцем. Зрештою поїзд рушив і зі швидкістю пішохода просунув кілька кілометрів до кордону. На українській станції Рава-Руська на нас чекав Валерій, який протягом наступних двох тижнів мав возити нас своєю машиною по Західній Україні — колишній Східній Галичині і Буковині. Валерій виявився приязним і вправним шофером і провідником, за потреби він брався перекладати, бо прекрасно знав польську, наші ж знання української обмежувалися кількома фразами і простими реченнями.

Найперше ми поїхали у Перемишляни, дорога забрала дві години. У цьому містечку неподалік від Львова жив Хаїм Брандлер. Це був приземкуватий, проте міцної статури чоловік із широкими плечима атлета, на яких стриміла завелика для цього тіла кругла голова. Він прийняв нас у своїй двокімнатній квартирці з маленькою кухнею у занедбаному будинку з радянських часів. Пригостив яблучним компотом, із власних яблук, як він пояснив. І розповів, що має неподалік діляночку, 500 квадратних метрів, цього вистачає для основних продуктів харчування. Картопля, цибуля, морква, капуста, кілька яблунь і груш, всіляка дрібна городина.

«З голоду не помреш», — підсумував він із лукавою посмішкою. Хаїм розмовляв гарною, трохи застарілою польською, яку ще до війни вивчив у школі. Городини йому ставало, залишки він навіть продавав на базарі чи міняв на інші продукти. Моркву на цукор. Цибулю — на яйця. Курей він не тримав, на ділянці їх би всіх покрали, а у квартиру їх не візьмеш. «У ці нещасні часи хто не має якого городу чи бодай клаптя землі, аби щось собі виростити, то може й ноги простягнути», — сказав Хаїм Брандлер. Найважливішою, на його думку, була картопля. «Картошка — наш хліб насущний, без неї ми давно вже зійшли б на пси». На столі у нього лежала збірочка Шолома-Алейхема, на їдиші. У них удома розмовляли на їдиші, на вулиці — польською, за потреби — українською, насамперед із селянами з навколишніх сіл, які приїжджали до міста базарувати: продати свою всячину і щось прикупити. Сам він родом із Мощиської, українською Мостиської — містечка неподалік від сучасного польського кордону, там його батько працював пакувальником яєць. Професія гідна поваги, але оплачувана жалюгідно. Сім’я була багатодітна і набожна. Хасиди. Коли одного разу в їхню вуличку зазирнув фотограф, батько заборонив своїй дочці («Сестра була така тендітна і гожа», — замріяно пригадував Хаїм) фотографуватися. Бо Шабат. Це суперечить Волі Бога, — суворо вирішив батько, з таких питань він не терпів непослуху.

«А все, що трапилося пізніше, — вбивства, зґвалтування, спалення, винищення євреїв — це Богу подобалося, проти цього він там, нагорі, — Хаїм Брандлер показав пальцем на стелю, — не мав нічого проти?» Він похитав головою. В Україні всюди мордували євреїв, забивали, як скажених собак, і в Перемишлянах також, де Брандлер осів після війни. До війни у Перемишлянах і навколишніх селах жило 6 тисяч євреїв, тут стояли гарна мурована синагога і численні доми молитви, євреї мали своїх пекарів і м’ясників, кравців і шевців. Євреї, поляки й українці жили мирно. «Звісно, були й антисеміти, вони завжди є, проте ніхто нікого не хапав за горло», — розповів нам Хаїм Брандлер. Коли прийшли німці, все блискавично змінилося. Одним махом євреїв оголосили вільними, як птахи, над ними почали знущатися, стали ганяти, експлуатувати, як рабів, і грабувати; кожен, хто хотів, міг спокійно вбити свого сусіда-єврея. Просто так. Бо йому муляла око чужа хата, чи просто хотів забрати собі сусідову крамничку, шубу або добрі чоботи. А може, через те, що заборгував євреєві гроші. Велику синагогу — гордість громади — 1941 року спалили дощенту. Німці позаганяли в неї євреїв і підпалили дах. Хто намагався вистрибнути — розстрілювали. Хаїму Брандлеру пощастило — вчасно утік на Схід, пізніше воював у складі Червоної Армії. Повернувшись додому, він не побачив жодного єврея, вони всі зникли — розстріляні, забиті, отруєні газом.

Більшість членів сім’ї Брандлера також загинули у полум’ї Шоа. Батько помер ще до війни, 1935-го, в один рік із польським маршалом Юзефом Пілсудським[33], як гордовито підкреслив Брандлер. Матір убили німці. Хаїм Брандлер не знає навіть, де вона похована. «Мабуть, загребли десь, наче тварину, — сказав він гірко. — Тут, в Україні, ми всі живемо на одному велетенському кладовищі, всюди лежать наші померлі. У лісах, на луках і полях, на узбіччях доріг і вулиць, у садах. Може, і в мене на городі закопані кілька покійників, хтозна? У нас тут добре копни — одразу на кістки наштовхнешся, здебільшого єврейські. Уся країна отруєна трупами, не похованими, як належить, бо не було нікого, щоб провести обряди, проказати кадіш. Багато де вони й донині лежать у землі, як їх тоді закопали, наче сміття, яке треба прикопати, аби не смерділо». Протягом своєї мандрівки ми знову і знову чули ці слова, у Перемишлянах і в інших місцях: мерці лежать усюди — на луках і полях, у своїх безіменних могилах.

Наступним нашим пунктом було містечко Рогатин, 80 кілометрів на південний схід від Львова. Дорогою ми минали широкі поля пшениці і жита. І дуже багато картоплі. У селах вулиці обрамляли високі паркани, низенькі дерев’яні хатки ховалися за соняшниками і червоними й жовтими мальвами. Гілля вишень гнулося від стиглого врожаю. Багато хат було пофарбовано на блакитне. Раніше це означало, що в такій хаті є дівка на виданні. Але тепер усі села постаріли, дітей ми бачили небагато. Молоді, найперше дівчата, яким хотілося заміж, переїхали у міста, пішли працювати на фабрики, у контори чи магазини. У селі важко знайти собі доброго чоловіка.

У Рогатині ми зустрілися із групою євреїв, які пережили Голокост. Вони у супроводі родичів приїхали з США і Канади, щоб знайти могили своїх близьких. Більшості було вже за сімдесят, проте вони справляли враження цілком бадьорих. Лише одна літня жінка пересувалася на милицях. Усі вони розмовляли англійською з відчутним акцентом, іноді змішуючи англійські слова з їдишем. Група зібралася на полі за містом, де начебто було масове захоронення рогатинських євреїв, розстріляних 20 березня 1942 року. Дуже вірогідно, що тут лежали їхні родичі — батьки й матері, діди і баби, дядьки і тітки, брати і сестри. Приблизні контури незнайденої братської могили вони позначили світлими кілочками і натягнули шнурок із пластиковими прапорцями Ізраїлю, що тріпотіли на вітрі. Вочевидь, група не боялася показати жителям Рогатина, що вони євреї. Колись вони були сусідами, разом ходили до школи, разом святкували. Здавалося, вижилі чогось чекають перед позначеною ділянкою, вони скупчувалися все тісніше, і з їхнього барвистого одягу, яскравих курток, піджаків, кашкетів, добротного взуття здалеку було видно, що вони — іноземці з Заходу. На дорозі, що вела від міста до цього поля, стояв автобус з емблемою львівської турфірми, яким вони приїхали, за ним — українська «швидка». Запобіжний захід місцевої влади, яка не хотіла ризикувати, зважаючи на вік гостей? Водій автобуса відчинив двері, звідти горлало радіо, а він виклався у своєму кріслі й пив пиво з бляшанки. На певній відстані від групи полем ходив чоловік із двома дротами у руках, які ніс перед собою, наче шукаючи підземне джерело. «Це було тут! — раптом вигукнув він англійською, із сильним акцентом. — It was here! Not over there, where you are standing. It was here, I am sure». Я був тут, коли їх розстрілювали, бачив на власні очі. Загиблі лежать тут! Саме тут!

Група забурчала, дехто заходився голосно лаяти шукача, хоч він і був одним із них: «Gevalt! Cholera! Meschiggener!» Нехай припинить це божевілля, ганьба яка! Що подумають українці і мер Рогатина, який їх запросив? Могила там, де ми забили кілочки, це доведено, свідків достатньо. І в документах так написано. У відповідь шукач зневажливо махнув рукою і впевнено продовжив свій одиночний марш. На протилежному боці стояли українські селянки у яскравих хустках, поспиравшись на сапки. Вони обробляли грядки капусти. Проте тепер спинилися і застигли, зацікавлено спостерігаючи за чужинцями, які приїхали чортзна-звідки, аби топтатися посеред поля. Одна з жінок щось гукнула, всі засміялися, заблискали золоті й металеві зуби. Потім вони розвернулися і стали сапати зілля далі.

Пізніше шукач представився Джеком Ґлотцером із Лівінґстоуна, Нью-Джерсі, США. Побачивши, що до групи долучилися двоє новачків, які заговорюють із людьми, він поспішив до нас. Чоловікові кортіло розказати свою історію: «Після розстрілу 20 березня 1942 року я допомагав закопувати мерців. Всього у Рогатині бачив чотири розстріли. Я втік іще під час першого, проте недалеко, ховався у навколишніх лісах, аби спостерігати, що коїться. Нас, євреїв, у лісі було більше ста. Із Рогатина і містечок поблизу. Дехто помер у лісі — від голоду чи холоду, — ми їх там і закопали, може, вони й досі там лежать. Де? Вже точно не пригадаю. Цього ніхто не знає. Мій батько повернувся з Америки до Рогатина у 1938-му, там він займався м’ясним бізнесом, успішно, привіз із собою пачку долярів, хотів розвивати свій бізнес тут. Що за фатальне рішення, божевілля! 1938-й! — Джек Ґлотцер похитав головою. — Нас було три брати, вижив я один. Батько, мати, вся сім’я лежить десь тут, на цьому полі». Він зробив замашистий жест рукою. «Нерозумно зараз шукати могилу вбитих євреїв, це лише пробудить у людей цікавість, — сказав Ґлотцер. — Ми поїдемо, а вони одразу ж почнуть порпатися в землі. В Україні багато людей глибоко переконані: де поховані євреї, там лежать золото і цінні речі».

Через кілька днів перед фатальним 20 березня 1942 року німці наказали головам єврейської громади Рогатина (гетто влаштували 1941-го, незабаром після гітлерівського нападу на Радянський Союз) надати 150 людей для роботи. Їх змусили викопати за містом, біля цегельні, дві великі ями, кожна десь двадцять на п’ятнадцять метрів, три метри завглибш-ки. Наче протитанковий рів. «Вони вже тоді пере-шіптувалися, мовляв, копаємо собі могилу, — розказав Джек Ґлотцер. — Рогатинські євреї точно знали про долю своїх одновірців в інших містах. 20 березня, о 6 ранку їх розбудили постріли. Німецькі солдати разом з українськими колаборантами проходили по гетто і стріляли у все, що рухалося, чоловіків, жінок, дітей. Охоплені панікою, євреї не знали, куди бігти. Тих, кого не застрелили німці, українські підручні добивали молотами, ломами та іншим важким інструментом. Вижилих зігнали на головну площу містечка і вишикували рівними рядами. Так вони мусили стояти годинами, хто хоч ворухнувся — вбивали. Потім євреїв — живих і мертвих — повкидали у вантажівки і завезли до власноруч викопаної могили. Я все бачив зі своєї схованки. Людей ставили на краю ями і розстрілювали з автоматів і карабінів. Я бачив, як упали мої рідні. Одне за одним. Так за один-єдиний день було вбито щонайменше три тисячі рогатинських євреїв», — стверджує Ґлотцер. Дехто з його товаришів-подорожніх заперечує, мовляв, жертв було більше, тисяч п’ять. Свідки стверджували, що після розстрілу земля ще кілька днів дрижала і рухалася. Ця картина завжди зринає у розповідях вижилих чи місцевих очевидців, також і з інших місць масових страт. Деяких жертв під час розстрілу лише ранили, живими вкидали у яму і засипали. Могила рухалася ще кілька днів.

До групи підійшов літній український селянин, ідучи, він спирався на довгий ліщиновий ціпок. Попри спеку, він мав на собі куртку з товстої тканини і картатого кашкета. «Ось тут, де у вас кілки забиті, ніколи нічого толком не росте, хай що ми не садили — хоч буряк, хоч капусту, картоплю, гречку, — промовив він докірливо, дивлячись не на людей, а в землю. — Перестала земля родити, а колись тут аж гуло все. Та відколи закопали євреїв — як відрізало. Земля більше не хоче. Намагалися це поле запустити, худобі на випас — теж нічого не вийшло. Корови верталися без молока, дві чи три отелилися мертвими телятами, одна від цього сама здохла, — він перелічував удари долі монотонно, наче на літанії, і похитував головою. — Земля ця навіки проклята, те, що зробили з євреями, — гріх, великий гріх».

Кілька євреїв, що стояли поряд, закивали, літня жінка на милицях заплакала. Джек Ґлотцер обійняв її, заспокоюючи. «Десь тут на цьому полі лежать її батьки, брати і сестри, вона єдина з сім’ї пережила бійню, як і я», — пояснив він, майже вибачаючись. «То був гріх, великий гріх, — повторив українець. — Як же нам жити з усіма цими вбитими на наших полях і луках?» Він похитав головою, а потім розвернувся і повільними, важкими кроками пішов у напрямку Рогатина.

Переконання, що земля, в якій закопано євреїв, не буде родити, відоме і тут. Раніше на лису латку на городі, на якій нічого не росте, у селах казали: там єврей похований. У Відні та інших містах цю приказку знають трохи інакше: якщо посеред вулиці перечепишся об якийсь горбик абощо — то могила горбатого єврея. Після слів старого українця мені згадалися ці давно забуті приказки, які нагадують нам, що отруєні пейзажі аж ніяк не нові, а віддавна закріпилися у нашій уяві.

Ізраель Габер із Лондона переховувався не в лісі, а в будинку, в якому нині розміщено Рогатинську міськраду. Тоді там був німецький шпиталь. За допомогою друзів-українців вони з батьком — місцевим адвокатом — влаштували собі схованку в підвалі, Ізраелеві тоді було 13 років. Там, у підвалі, зберігалися папери з австрійських часів — велетенські штабелі, що сягали стелі. За ними батько з сином влаштували печеру, в якій пересиджували денну пору, боячись бодай поворухнутися. «Зачувши якийсь звук у підвалі, — розповідає Ізраель Габер, — ми ніколи не знали, хто це, friend or foe, друг чи ворог, ми боялися всіх і кожного, бо будь-хто міг видати нас німцям. За кілька копійок, кілограм сала чи пляшку самогону. Про нашу схованку знав лише сторож, він нас не зрадив, а навіть приносив нам їсти, хай Господь буде милостивий до його душі. Батько помер за два тижні до того, як нас звільнили росіяни, від виснаження, його серце не витримало цих злиднів і хвилювань, сторож поховав його уночі десь у парку, точніше, закопав. Я навіть не знаю, де саме. Проте тут усюди лежать померлі, куди б ми не пішли і де б не стали. Якщо я зараз почну шукати батькову могилу, місцеві подумають, що я тут долари й дорогоцінності шукаю, які ми буцімто закопали перед бійнею. І варто буде нам лише від’їхати, як вони все перериють, щоб знайти єврейське золото. Тут усюди так. Коли люди дізнаються, що десь поховані євреї — у лісі чи в полі, не важить, — то беруться за лопати і поспішають туди. Зазвичай вони нічого не знаходять, хіба що зітлілі кістки, може, ще залишки одягу, хоча здебільшого євреїв змушували роздягатися перед розстрілом. Німці забирали у них усе: будинки, меблі, все майно, одяг, взуття, а найперше, звісно, гроші і прикраси, буквально все, навіть золоті зуби виривали у покійників».

Єврейське золото. Прадавня легенда, що й досі примарою зринає у головах людей серед отруєних ландшафтів. Де поховано єврея — точно знайдеш скарби, золото та коштовності. У багатьох випадках це навіть правда, німці грабували євреїв, проте знаходили не всі дорогі речі. Ян Томаш Ґросс у своїй праці з промовистою назвою «Золотий урожай» описує, як після закінчення війни населення, що жило поблизу Белжеця, і солдати Червоної Армії, розміщені поряд, системно перекопали невелику ділянку в кілька квадратних кілометрів, шукаючи золото і коштовне каміння на місці, де німці колись зсипали рештки від спалених трупів. Вони працювали, як професійні шахтарі: рили ями до десяти метрів завглибшки, радянські солдати навіть використовували вибухівку, щоб добутися до глибших «золотоносних» прошарків. Ґросс цитує свідчення очевидців, які приїжджали до Белжеця 1945 року і зустріли кількасот «золотошукачів», що запекло, наче мурашки, порпалися в землі. Це тривало кілька років, поки «золотоносні жили» не виснажилися. Подібне відбувалося і поблизу інших концтаборів, під Аушвіцом/Освенцімом. Колишній співробітник музею в Аушвіці/Освенцімі розказав, що люди набивали мішки попелом і «мили» його вночі у Віслі у спеціальних ситах, щоб видобути омріяне золото, як колись золотошукачі на Дикому Заході[34]. Плоди кропіткої праці не можна було не помітити: навколо колишніх таборів нові будинки виростали, наче гриби.

Один зі свідків, якого французький священик Патрік Десбуа знайшов під час своєї мандрівки Україною, розповів, що мешканці села Боровне поблизу Рави-Руської збіглися одразу після вбивства євреїв, щоб обшукати місце, де жертви за наказом німців мусили роздягатися догола. Сельчани сподівалися знайти там цінні речі, золото, прикраси, золоті годинники тощо, які євреї в останню мить повикидали, щоб не віддавати німцям. «І вони таки знаходили, навіть долари. Євреї все це позаривали у землю. З часом люди перестали туди ходити, колишнє поле заросло лісом», — розповів свідок, який тоді був дитиною[35].

В іншому місці, де над колективною могилою споруджено пам’ятник, Десбуа наштовхнувся на сліди розорювачів могил. Було видно, що землю недавно перекопали, навколо пам’ятника зяяло багато ям, в одній із них священик знайшов білі смуги — залишки вапна, яким за наказом німців пересипали тіла. Шукачі скарбів повикопували людські кістки, що покидали довкола, — черепи, лопатки і великі гомілкові кістки.

Проте не варто думати, що такі гієни були і є лише на нібито дикому, нецивілізованому Сході. Не так давно я збирав матеріал для репортажу про небажання пам’ятати про ромів Бурґенланду. І бюрґермайстер села Кеметен, що у Південному Бурґенланді, розповів мені, як його сусіди одразу після депортації ромів восени 1941 року подалися у «циганське поселення» віддалік від села, щоб спалити нещасні хатки. Вони їм завжди були наче колюк в оці. Проте перед тим, як підпалити навіть найбідніші хижі, вони обшукали майно, залишене ромами, і забрали все, що змогли підняти або віддерти і що здалося їм придатним для господарства. Реманент, білизну, меблі. Ця історія, про яку після війни говорили в селі, підтвердилися, коли кілька років тому бюрґермайстер наказав прибрати так званий «циганський закуток», де колись жили роми, і привести до ладу могили. Робітники знайшли чимало сміття і згорілих дощок. Різниця полягала в тому, що бурґенландські роми зазвичай не мали золота і дорогих речей, які могли б накопичувати і ховати. Їхні сусіди-селяни знайшли тільки простий реманент і дешевий мотлох. Проте і їх вони забрали.

Отруєні пейзажі як Ельдорадо. Масові захоронення як ріг достатку. Невинні сусіди як золотошукачі. Вони просто викопують із землі те, що хтось закопав, аби знищити навіки. Попіл і кістки. Якщо старанно провіювати чи промивати попіл, то можна — якщо пощастить — знайти золото і коштовне каміння.

В отруєних ландшафтах постійно копають: одні закопують, інші викопують. Так, наче ми — собаки чи кроти. Вочевидь, така вже людська натура; вона довіряє землі все, не лише померлих. Ми закопуємо речі, щоб позбутися їх, бо вони нам більше не потрібні, зносилися чи зламалися, або навпаки, щоб вберегти їх від плюндрування, крадіжки чи нищення. В Україні у 30-ті роки й пізніше траплялося, що віруючі люди закопували в надійних місцях хрести, ікони та інше церковне начиння, щоб убезпечити їх від безбож-ників-комуністів. І сподівалися відкопати їх потім, коли настануть кращі часи. Про це пише українська письменниця Оксана Забужко у своєму романі «Музей покинутих секретів»: «…наші бабусі ховали ікони по ямах, наші мами підглядали, як це робилося, певно, й бавилися, наслідуючи дорослих, як звичайно діти»[36]. До речі, у часи переслідувань часто закопували й мацеви — юдейські могильні камені, щоб вберегти їх від нищення. У липні цього року на єврейському кладовищі на Зеєґассе у Відні було знайдено могильні камені, закопані хоробрими громадянами у нацистську добу.

Під час однієї поїздки українськими Карпатами у Космачі та інших місцях гуцули показали мені дерев’яні придорожні хрести, лише недавно повідкопувані — їх закопали ще їхні батьки, щоб не дати комуністам їх повалити і спалити в ім’я святого прогресу. У часи комуністичної влади на Гуцульщині і в інших регіонах було без ліку знищено капличок і придорожніх хрестів, останні ще у 80-ті роки минулого століття, за генсека московського ЦК Юрія Андропова. Тоді кожна місцева комсомольська організація була зобов’язана щомісяця звітувати, скільки християнських символів знищила. Здебільшого вірнопіддана партійна молодь робила це під покровом ночі, не в останню чергу через страх перед набожними гуцулами, часто своїми батьками чи дідами-бабами, які також уночі закопували хрести й óбрази, щоб уберегти їх від власних дітей. Карпатські пейзажі, далекі гірські схили й полонини, густі ліси якомога далі від людських домівок, дороги і стежки дуже придатні для таких справ.

З іншого боку, ліс, як пише Оксана Забужко, також має «коротку пам’ять, ліс, як партизан, жив біжучою хвилиною, — кожна прошуміла буря змінювала топографію ще вчора навпомацки знаної місцевости, загороджувала прохід упалим деревом, осунутим схилом; гіллячку, зламану на познаку, збивав олень чи ведмідь, зроблені на стовбурах зарубки присихали, як близни на тілі, й чорніли, зливаючися з пейзажем; на витолочених місцях постоїв по недовгім часі знов виганялась трава й засвічувалися рясні вогники жовтецю й анемонів, пролита кров усотувалася в землю, не лишаючи сліду… Скільки їх уже пріло під землею похованими на безвік, тих наших покинутих секретів!»[37]

Закопування у лісі чогось, що пізніше збираєшся знайти, завжди пов’язане з певним ризиком. Раптом знавець таємниці помре раніше, ніж встигне поділитися з кимось своїм знанням? Якщо загубиться карта, яку він так старанно малював? Або через багато років він і сам не знайде свою схованку, бо місцевість сильно змінилася. Тут мені на гадку спадають історії мого діда. Коли росіяни підступали ближче, він закопав свій скарб — мисливську зброю — десь поблизу рідного Амштеттена, де жила його сім’я. Свій непомильний штуцер «Маннліхер-Шьонауер», одноцівкового «Зауера», двостволку, рушниці з відкидною цівкою — їх у нього було кілька. Через кілька років після закінчення війни, коли все більш-менш заспокоїлося, він хотів відкопати милу серцю зброю, яка стільки років чесно служила йому на полюваннях, — та, попри гарячкові пошуки, так і не зміг знайти свого сховку. Його замальовки виявилися неточними, дерева, що слугували йому орієнтирами, за цей час зрубали, на їхньому місці повиростали нові, та ще й пам’ять почала зраджувати, не в останню чергу через пиятику, якою він дедалі більше захоплювався. Зброя зникла назавжди. Можливо, вона й досі лежить десь у землі, за стільки років іржа поїла її і перетворила мисливську гордість на неприглядний, незрозумілий шматок металу, хоч передбачливий дідусь і замотав свої рушниці у дбайливо проолієне полотно і водонепроникну плівку.

Проте для злочинців, які докладають усіх можливих зусиль, аби навіки знищити безіменні могили, ландшафти з їхніми топографічними особливостями — природними вирвами і заглибинами, глибокими прірвами і непрохідними лісами — створюють майже ідеальні умови. Убивці використовують коротку пам’ять лісів і рівнин на свою користь. Пролита кров усотується в землю, не лишаючи сліду, — пише Оксана Забужко. Це правда так? Кров справді не залишає слідів? У спогадах вона ще й як їх лишає, і ці сліди, як ми бачили, дуже важко відмити чи відтерти.

Рехніц, Дойч Шютцен, Кочевський Роґ, Курапати, Доновали, Бікерніеки, Берлінці, Борове, Хватів, Дойч Альтенбурґ, Лисиничі… Можна без зусиль продовжити перелік поселень і місць у Центральній та Східно-Центральній Європі, де кров залишила свої невитравні сліди, цей перелік майже безкінечний. Нові місця до нього тільки додаються. Нині ми лише на початку, ще навіть не починали толком складати карту отруєних пейзажів. Поки ми лише збираємо необхідні дані й факти, порівнюємо їх, переглядаємо джерела і цифри, потрапляємо у досі невідомі архіви, збираємо численні перекази, історії, свідчення і спостереження та докопуємося до важливих деталей. Перед тим, як взятися до основної роботи, ми мусимо усвідомити: тріумфатори часто перейменовують місця, змінюють топографічні назви. Зазвичай перемоги і політичні переструктурування ідуть у ногу зі зміною назв, і починається це з населених пунктів, вулиць і площ, а закінчується місцевими назвами, які зникають разом із людьми, що тут жили, — неважливо, вбивають їх чи виселяють, а може, вони самі покидають рідні місця. Так нові володарі загарбують ландшафти. Називаючи все по-своєму, зриваючи старі таблички і вішаючи нові. Протягом останніх десятиліть багато місцевостей і населених пунктів по кілька разів змінювали назву, що могло призвести і до легшого забування подій і місць, таких, щоб — як хтось і хотів — не збереглися у пам’яті.

Карта отруєних пейзажів покликана протидіяти забуванню і витісненню. Чи це можливо? Чи можна взагалі позначити такі події на карті? «Не існує нічого, що не мало б просторових координатів, — пише німецький історик Карл Шльоґель у збірці есе „У просторі ми прочитуємо час“, — шляхи втеч і наркотрафік, поля битв і концентраційні табори, тектонічні утворення і територія поширення міщанського роману, центри готики і міста майя, поглинуті джунглями, мережа римських вулиць і квартали червоних ліхтарів у великих містах, життєві шляхи і поля битв, каналізаційні мережі Лондона і повітряні коридори до Західного Берліна, шкільні доріжки для дітей і план Шліффена[38], омріяні туристичні пейзажі і топографія насильства»[39]. Топографія насильства і терору охоплює і незліченні невідомі місця, про які йшлося вище: безіменні могили посеред полів, захоронення у лісах, вкриті тлілим листям і густим корінням, замуровані підземні штольні, глибокі вертикальні карстові печери, протитанкові рови, наповнені трупами. Саме їх потрібно нанести на карту і підписати. Ми мусимо обійти і виміряти всі пейзажі, використовуючи інструменти сучасної науки, судової археології та археології Голокосту. Звісно, на початку наша карта матиме безліч білих плям, про які ми навіть не знати-мемо, де вони точно розміщені. Нам відомо лише, що вони є і щось приховують. Ці плями ми зобов’язані розслідувати з усією можливою впертістю. Може статися так, що, нарешті локалізувавши якусь із цих білих плям, ми раптово з’ясуємо, що вона лежить недалеко від нашої домівки, так би мовити, у нас перед дверима. Можливо, місце, яке ми після тривалих пошуків і розслідувань нарешті зможемо ідентифікувати, відоме нам ще з дитячих виїздів на природу. Ми знаємо його, бо колись перевідували там своїх друзів чи купували вино, прекрасне червоне вино. Бо там є гарний ресторан. Чи приємний готельчик, у якому ми час від часу зупиняємося. Проста, невелика, чарівна місцина. Ми справді мусимо так учинити з цим милим сільцем — нанести його на карту отруєних пейзажів? Може, краще було б промовчати, щоб уникнути неприємних емоцій? Не можна допускати, щоб такі міркування вплинули на наші дії. Саме такі місця важливі для нашої карти. «Деякі карти оприявнюють невидиме — покинуті цвинтарі, знесені храми, зниклі села», — пише Карл Шльоґель у вже цитованому есе[40]. Це завдання і нашої карти — робити невидиме видимим, а тому придатним до осмислення. Карти не просто показують, що де лежить, на якому градусі довготи і широти, не лише дозволяють виміряти відстань від одного пункту до іншого — вони розповідають історії. Також болючі. Найперше ми мусимо намагатися за всіма правилами картографії позначити наші місця, тонко підструганим олівцем позначити їх у системі координат, одне за одним, і, за можливості, паралельно записувати на цій карті пов’язані з ними історії, перебіг подій, імена жертв, їхню кількість, а також імена злочинців та інші обставини. З холодною головою, діловито, навіть якщо це, звісно, робити непросто. Для цього доведеться спочатку локалізувати безіменні могили, щоб потім реконструювати події, історії жертв, наскільки це можливо через стільки років, і повернути їм їхні імена та обличчя. Це стосується і самих місць. Жодну з місцевостей, де відбулося щось подібне, не можна віддавати колективній амнезії, навіть якщо це і здається так зручно.

Звісно, люди, які живуть у таких місцях, здебільшого не хочуть знати про події минулого. Це можна зрозуміти. Зрештою, це їхній дім, і вони не хочуть, щоб нормальний плин їхнього життя підважували спогади про події, з якими вони, можливо, ніяк не пов’язані. Ці люди, як і всі ми, прагнуть жити у чистому, нічим не ураженому просторі, побудувати дім, ростити дітей, обробляти свою ниву. У цьому нормальному житті для масових захоронень немає місця, їх ніхто не хоче мати перед очима, не може навіть уявити. Пригадую свій візит до Освенціма/Аушвіца кілька років тому, де я проводив літературний вечір. Наступного дня я тинявся головною площею, і якось мимохідь заговорив із власником тамтешнього кафе-морозива. Я запитав, як живеться торговцю морозивом у цьому місці з таким минулим і такою назвою. Це його роздратувало. Він сказав, що не може вже цього чути — Аушвіц, Аушвіц… Мовляв, хоче продавати морозиво тут, у сучасному Освенцімі, а не в концтаборі Аушвіц, шоколадне, ванільне, малинове, він сам його робить — смакує божественно, чи не хочу я скуштувати? Він пишається своїми досягненнями, бо таки знається на морозиві, він цього вчився. І не несе відповідальності за те, що було скоєно сімдесят років тому. Освенцім — його домівка, тут він заробляє собі на життя, утримує свою родину, продаючи морозиво і каву, а все інше його не обходить. Французький священик Патрік Десбуа описує схожий епізод в Україні. На якомусь хуторі старий селянин повів його до колективної могили прямісінько посеред городу одного з жителів села. Дід розказав, що все відбулося саме тут, — він сховався метрів за двадцять звідси і бачив, як євреїв розстріляли, а потім закопали. Поки Десбуа з селянином отак стояли і говорили, з навколишніх хат повиходили сусіди дізнатися, що тут коїться. Зачувши, про що старий розмовляє з чужинцем, один обурено закричав, мовляв, це його город, і будьте ласкаві, дайте йому спокій! Їхні городи ніяк не пов’язані з цими давніми історіями! Його обурений крик підтверджує те, про що в селі й так всі знали: тіла розстріляних євреїв і досі лежать під цибулею і помідорами[41].

Люди обурюються, вважають це невчасним, навіть моветоном, коли прямо перед їхнім будинком, у саду, на луках чи у лісі починають розкопки, щоб дістати на світло Боже те, що, на їхню думку, має лишатися в землі. Померлих і їхні історії. Вони не пасують до місцевості. Ні до нашого прекрасного пейзажу. Ні до наших садків, що дарують нам спокій і відпочинок. Із таким ми не хочемо мати справи, дайте нам спокій, нам треба салат і помідори на наших грядках, домашнє морозиво і вино на продаж. У різних місцях люди реагують дуже схоже, коли почуваються проти волі втягнутими в конфронтацію з історією. Візьмемо до прикладу бурґенландські села Рехніц і Дойч Шютцен. У Рехніці населення спочатку також було налаштоване на повне заперечення і замовчування, ніхто не хотів і слова мовити, не розказував, де могила. Навіть тепер ще дехто стверджує, що зникле захоронення і досі не знайдене, бо ніякого захоронення не існує. Бо не було ніяких загиблих, і євреїв ніхто не вбивав. Принаймні не в Рехніці. Цією кривавою історією просто зганьбили село, а жителі стали невинними жертвами, які мусять розплачуватися за чиїсь хворобливі фантазії. Але хто може вигадати такі історії? Такі реакції — це форма самозахисту: люди не бажають усвідомлювати неприємні речі, витісняють їх, не хочуть, щоб пейзаж затьмарили, уразили якісь похмурі історії. Люди намагаються вберегтися від відкриття давніх ран, які вже начебто давно загоїлися, а тепер почнуть кривавити знову. Проте чи справді загоїлися ці рани? Чи ж вони не ятряться й далі, а під шкіркою не збирається гидкий гній? Чи не розумно було б саме через це їх розітнути і дбайливо прочистити?

У Дойч Шютцені братську могилу наче й знайшли, проте і тут відчувається, що більшість сельчан з великою неохотою говорять про тодішні події і найліпше б забули про них назавжди. Варто запитати про меморіал у Шутцвальді — і наштовхуєшся на сердиті погляди чи й відверте небажання говорити; у кращому разі місцеві цідять «так» або «ні». Скільки ще порпатися у таких історіях? Колись же треба їх нарешті забути.

У Дойч Шютцені люди, вочевидь, вважають незаслуженим ударом долі те, що їхнє село мусить нести на своїх плечах такий тягар історії. Чому саме ми? Дойч Шютцен, як і Рехніц, — село виноробів. Своїми винами — «Блауфренкіш» і «Цвайґельт» — селяни справедливо пишаються. Як і прекрасною природою, котра приваблює туристів: схили пагорбів аж до угорського кордону вкрито мішаними лісами, дубами, буками, соснами, ялинами, а поміж ними розпорошено маленькі виноградники. Рай. Лише якщо придивитися уважніше, стоячи біля меморіалу у Рехніці або пам’ятної дошки на церкві Св. Мартіна у Дойч Шютцені, усвідомлюєш, що цей пейзаж, який випромінює спокій і безтурботність, отруєний подіями з недавніх часів.

Польський журналіст і письменник Павел Смоленський уже багато років досліджує складні взаєминами між поляками та українцями, на яких і досі лежить тінь незавершених дискусій про недалеке минуле. Їх отруєно кривавими конфліктами, різаниною, помстою, депортаціями, вигнаннями, взаємними звинуваченнями... В одному зі своїх репортажів про вперті спроби однієї українки на ім’я Анна Карванська, яка живе в США, справити своєму чоловіку гідну могилу Смоленський описує напружені відносини між поляками та українцями, спричинені новітньою історією обох країн. Чоловік Анни Карванської, Дмитро, був офіцером УПА, яка після 1945-го ще впродовж багатьох років боролася проти комуністів на території Польщі та Західної України. Разом із загоном українських бійців 1946 року, на День трьох царів[42], він напав на польське село Бірча поблизу Перемишля і загинув там разом із двадцятьма двома своїми вояками. Мешканці села нашвидкуруч поскидали вбитих нападників у якусь яму і закидали землею. Приїхавши до Бірчі, Смоленський побачив, що на місці, де й досі лежать українці, гребуться кури, валяється непотріб і подекуди ростуть кущі здичавілої смородини. Усі прохання Анни Карванської поставити на могилі бодай хреста сельчани вперто ігнорували. За всі роки після смерті Дмитра на цьому місці ніхто жодного разу не запалив свічку і не проказав молитву[43].

Смоленський аж ніяк не намагається зменшити провину УПА, котра якийсь час співпрацювала з німецькими загарбниками, сподіваючись вибороти незалежність для України. Вояки УПА влаштували жахливу різню на Волині, винищивши польське населення і євреїв, які там жили. Польському журналістові про це відомо, проте він спокійно і виважено розповідає історію села у Південній Польщі, мешканці якого відмовляють українським воякам у християнській могилі, бо ті багато років тому воювали з їхніми батьками. Через це в селі досі є анонімне захоронення, проста яма, яких багато у цій місцевості, в українських і польських селах, зарóсла помідорами і здичавілою смородиною.

Ми знаємо безліч таких місць, проте якісь нам і досі невідомі й залишаться такими навіки, якщо ми не розпочнемо пошуки. Тоді злочинці досягнуть своєї мети. Читаючи і потім перекладаючи історію Павла Смоленського, я пригадав один випадок, що трапився у маленькому селі в Південному Бурґенланді, де я мешкаю. Там після кінця війни застрелили двох польських примусових працівників, застрелили росіяни, і ніхто не знає, за що. Кілька російських солдатів завели їх у лісок над селом, Боксдорфом, розстріляли і закопали на тому самому місці. Проте геть неглибоко, і незабаром їхні ноги вже стирчали із землі. Про це мені розповів один старий сусід і показав місце у лісі, де поляки знайшли свою смерть. Отака трагічна і безглузда історія. Потім цих чоловіків відкопали і поховали на місцевому кладовищі. Там я знайшов їхню могилу. Звідти почалися мої пошуки, що закінчилися репортажем. Я хотів розповісти історію цих невідомих поляків, які лежать на боксдорфському цвинтарі. Під спільним надгробком. Станіслав Медрек і Станіслав Ґжанка. Готуючи репортаж, я отримував усе більше і більше матеріалу, звідкілясь зринули навіть фотографії обох молодиків, які повернули собі обличчя і свою історію, навіть якщо вона й закінчилася трагічно. Важливо, що ми знову згадали цих двох молодих поляків, знаємо, як вони виглядали, що були веселими хлопцями, полюбляли кіно й мали успіх у дівчат. Може, то випадок урятував обох Станіславів від печальної долі Дмитра Карванського, якому польські селяни і досі відмовляють у пристойному похованні. Якби росіяни закопали обох поляків трохи глибше, можливо, вони б і нині лежали у тому ліску біля Боксдорфа, і навіть півень би за ними не кукурікнув. Скільки інших могил ми не знайшли? Ми всі живемо в отруєних пейзажах, тож мусимо зважати, коли, працюючи у полі чи в лісі, або під час мандрівки випадково наштовхуємося на щось, що не можемо розпізнати з першого погляду. Якщо придивитися ретельніше, наша знахідка може виявитися свідченням недавніх історичних подій. Я ніколи не забуваю про це, коли сиджу у своїй бібліотеці й дивлюся вдалечінь, на свій садок, город і поля за ними.