2. Редрік Шухарт, 28 років, одружений, без певних занять

Редрік Шухарт лежав за могильним каменем і, відвівши рукою гілку горобини, дивився на дорогу. Прожектори патрульної машини металися цвинтарем і час від часу били його по очах, і тоді він замружувався і затамовував подих.

Минуло вже дві години, а на дорозі все залишалося як раніше. Машина, розмірено клекочучи двигуном, що працював ухолосту, стояла на місці і нишпорила, і нишпорила своїми трьома прожекторами по зарослих занедбаних могилах, по перехняблених іржавих хрестах і плитах, по недбало розкиданих кущах горобини, по гребеню триметрової стіни, що обривалася ліворуч. Патрульні боялися Зони. Вони навіть не виходили з машини. Тут, біля цвинтаря, вони навіть не зважувалися стріляти. Іноді до Редріка долинали приглушені голоси, іноді він бачив, як з машини вилітав вогник сигаретного недопалка і котився по шосе, підстрибуючи і розсипаючи кволі червонуваті іскри. Було дуже вогко, нещодавно пройшов дощ, і навіть крізь непромокальний комбінезон Редрік відчував вологий холод.

Він обережно відпустив гілку, повернув голову і прислухався. Десь праворуч, не дуже далеко, але й не близько, тут само, на цвинтарі, був хтось іще. Там знову прошурхотіло листя і нібито посипалася земля, а потім із тихим стукотом упало важке та тверде. Редрік обережно, не повертаючись, попою задом, притискаючись до мокрої трави. Знову над головою ковзнув прожекторний промінь. Редрік завмер, стежачи за його безшумним рухом, йому здалося, що між хрестами сидить на могилі непорушна людина в чорному. Сидить, не криючись, притулившись спиною до мармурового обеліска, повернувши у бік Редріка біле обличчя з темними ямами очей. Насправді Редрік не бачив і за долю секунди не міг побачити всіх цих подробиць, але він уявляв собі, як це мало виглядати. Він відповз ще на кілька кроків, намацав за пазухою флягу, витяг її і якийсь час полежав, притискаючи до щоки теплий метал. Потім, не випускаючи фляги з руки, поповз далі. Він більше не прислухався і не роззирався на всі боки.

В огорожі був пролом, і біля самого пролому на розстеленому просвинцьованому плащі лежав Барбридж. Він продовжував лежати горілиць, відтягуючи обома руками комір светра, і тихенько, болісно кректав, раз по раз зриваючись на стогін. Редрік сів біля нього і відгвинтив ковпачок фляги. Потім він обережно засунув руку під Бабриджеву голову, всією долонею відчуваючи липку від поту, гарячу лисину, і приклав горлечко фляги до губ старого. Було темно, але у слабких відблисках прожекторів Редрік бачив широко розплющені і наче осклілі Барбриджеві очі, чорну щетину, що вкривала його щоки. Барбридж жадібно ковтнув кілька разів, а потім занепокоєно засовався, обмацуючи рукою мішок із хабарем.

— Вернувся... — промовив він. — Хороший хлопець... Рудий... не покинеш старого... здихати...

Редрік, закинувши голову, зробив добрячий ковток.

— Стоїть, жаба, — сказав він. — Наче приклеєна.

— Це... недурно... — промовив Барбридж. Говорив він уривчасто, на видиху. — Настукав хтось. Чекають.

— Може бути, — сказав Редрік. — Дати ще ковток?

— Ні. Досить поки. Ти мене не покидай. Не покинеш — не помру. Тоді не пошкодуєш. Не покинеш, Рудий?

Редрік не відповів. Він дивився у бік шосе на голубі сполохи прожекторів. Мармуровий обеліск було видно звідси, але незрозуміло було, сидить там ЦЕЙ чи подівся десь.

— Слухай, Рудий. Я бодягу не жену. Не пошкодуєш. Знаєш, чому старий Барбридж досі живий? Знаєш? Боб Горила пропав, Фараон Банкер загинув, наче не було. Який був сталкер! А загинув. Слизняк також. Норман Очкарик. Каллоген. Піт Болячка. Всі. Один я залишився. Чому? Знаєш?

— Падлюкою ти завжди був, — сказав Редрік, не відриваючи очей від шосе. — Стерв’ятник.

— Падлюка. Це правда. Без цього не можна. Але ж і всі так. Фараон. Слизняк. А залишився один я. Знаєш чому?

— Знаю, — сказав Редрік, аби спекатися.

— Брешеш. Не знаєш. Про Золоту Кулю чув?

— Чув.

— Гадаєш — казка?

— Ти би мовчав краще, — порадив Редрік. — Сили ж втрачаєш!

— Пусте, ти мене винесеш. Ми з тобою стільки ходили! Невже покинеш? Я тебе отакого... маленького знав. Батька твого.

Редрік мовчав. Дуже хотілося курити, він витяг сигарету, викришив тютюн на долоню і почав нюхати. Не допомагало.

— Ти мене повинен витягти, — промовив Барбридж. — Це через тебе я погорів. Це ти Мальтійця не взяв.

Мальтієць дуже набивався піти з ними. Увесь вечір пригощав, пропонував гарний завдаток, присягався, що дістане спецкостюм, і Барбридж, котрий сидів біля Мальтійця, відгородившись від нього важкою зморшкуватою долонею, люто підморгував Редріку: погоджуйся, мовляв, не прогадаємо. Може, саме тому Редрік сказав тоді «ні».

— Через жадібність свою ти погорів, — холодно сказав Редрік. — Я тут ні при чому. Помовчи краще.

Якийсь час Барбридж тільки кректав. Він знову засунув пальці за комір і відкинув назад голову.

— Нехай увесь хабар твій буде, — прокректав він, — тільки не покидай.

Редрік поглянув на годинник. До світанку залишалося зовсім мало, а патрульна машина все не від’їжджала. Прожектори її продовжувати нишпорити по кущах, і десь там, зовсім поряд із патрулем, стояв замаскований «лендровер», і щохвилини його могли виявити.

— Золота Куля, — сказав Барбридж. — Я її знайшов. Брехні довкола неї потім наплели. Я й сам плів. Що будь-яке, мовляв, бажання виконує. Хрен тобі — будь-яке! Якби всяке, мене би тут давно не було. Жив би у Європі. У грошах би купався.

Редрік подивився на нього зверху вниз. У миготливих голубих відблисках закинуте обличчя Барбриджа видавалося мертвим. Але скляні очі його викотилися і пильно, не відриваючись, стежили за Редріком.

— Вічну молодість — хрен я отримав, — бурмотів він. — Грошей — хрен. А от здоров’я — так. І діти в мене гарні. І живий. Ти такого уві сні не бачив, де я був. І все одно — живий. — Він облизав губи. — Я її тільки про це і прошу. Жити, мовляв, дай. І здоров’я.

І щоби діти.

— Та заткайся ти, — сказав нарешті Редрік. — Чого ти як баба? Якщо зможу — витягну. Діну мені твою шкода — бо ж на панель піде дівка...

— Діна... — прохрипів Барбридж. — Дитинка моя. Красуня. Вони ж у мене пещені, Рудий. Відмови не знали. Пропадуть. Артур. Арчі мій. Ти ж його знаєш, Рудий. Де ти ще таких бачив?

— Сказано тобі: зможу — витягну.

— Ні, — вперто сказав Барбридж. — Ти мене у будь-якому випадку витягнеш. Золота Куля. Хочеш — скажу де?

— Ну, скажи.

Барбридж застогнав і заворушився.

— Ноги мої... — прокректав він. — Помацай, як там.

Редрік простягнув руку і, обмацуючи, провів по його нозі долонею від коліна і нижче.

— Кістки... — хрипів Барбридж. — Кістки є ще?

— Є, є, — збрехав Редрік. — Не метушись.

Насправді промацувалася тільки колінна чашечка. Нижче, до самої стопи, нога була наче гумова палиця, її можна було вузлом зав’язати.

— Брешеш, — сказав Барбридж. — Навіщо брешеш? Що я — не знаю, не бачив ніколи?

— Коліна цілі, — сказав Редрік.

— Брешеш, напевно, — сказав Барбридж тоскно. — Ну, добре. Ти тільки мене витягни. Я тобі все. Золоту Кулю. Карту намалюю. Всі пастки покажу. Все розповім...

Він говорив і обіцяв ще щось, але Редрік уже не слухав його. Він дивився в бік шосе. Прожектори більше не металися по кущах, вони завмерли, схрестившись на тому самому мармуровому обеліску, і в яскравому голубому тумані Редрік чітко побачив згорблену постать, що брела між хрестами. Постать ця рухалась мовби наосліп, просто на прожектори. Редрік побачив, як вона налетіла на величезний хрест, відсахнулася, знову вдарилася об хрест і тільки тоді обминула його і рушила далі, витягнувши вперед довгі руки з розчепіреними пальцями. Потім вона раптом щезла, наче запалася під землю, і через кілька секунд з’явилася знову, правіше і далі, крокуючи з якоюсь безглуздою, нелюдською заповзятістю, наче накручений механізм.

І раптом прожектори згасли. Заскреготіло зчеплення, дико ревнув двигун, крізь кущі мигнули червоні та сині сигнальні вогні, і патрульна машина, зірвавшись із місця, шалено набираючи швидкість, помчала до міста і щезла за стіною. Редрік конвульсивно ковтнув і розпустив «блискавку» на комбінезоні.

— Ніби поїхали... — гарячково забурмотів Барбридж. — Рудий, давай... Давай скоренько! — Він завовтузився, занишпорив довкіл себе руками, схопив мішок із хабарем і спробував підвестися. — Ну давай, чого сидиш!

Редрік продовжував дивитися у бік шосе. Тепер там запала темінь і годі було щось розгледіти, але десь там був ЦЕЙ — крокував, ніби механічна лялька, шпортаючись, падаючи, натикаючись на хрести, плутаючись у чагарнику.

— Добре, — сказав Редрік уголос. — Ходімо.

Він підняв Барбриджа. Старий наче кліщами обхопив його лівою рукою за шию, і Редрік, не в змозі випростатися, навкарачки поволік його через дірку в загорожі, хапаючись руками за мокру траву.

— Давай, давай... — хрипів Барбридж. — Не переживай, хабар я тримаю, не випущу... Давай!

Стежка була знайома, але мокра трава слизькалася, гілки горобини шмагали по обличчю, огрядний старий був неймовірно важкий, наче мертвяк, та ще мішок з хабарем, подзенькуючи та постукуючи, весь час чіплявся за щось, і ще страшно було натрапити на ЦЬОГО, який, можливо, ще блукав тут у пітьмі.

Коли вони вибралися на шосе, було ще зовсім темно, але відчувалося, що незабаром світатиме. У лісочку по той бік шосе сонно і невпевнено загомоніли птахи, а над чорними будинками далекої околиці, над поодинокими жовтими ліхтарями нічний морок уже засинів, і подуло відтіля пронизливим вологим вітерцем. Редрік поклав Барбриджа на узбіччя, огледівся і, наче великий чорний павук, перебіг через дорогу. Він швидко знайшов «лендровер», скинув з капота і кузова маскувальні гілки, сів за кермо і обережно, не вмикаючи фар, виїхав на асфальт. Барбридж сидів, однією рукою тримаючись за мішок з хабарем, а другою обмацуючи ноги.

— Швидко! — прохрипів він. — Швидко давай! Коліна, цілі ще в мене коліна... Коліна би врятувати!

Редрік підняв його і, скрегочучи зубами від напруження, перекинув через борт. Барбридж зі стукотом гупнув на заднє сидіння і застогнав. Мішка він так і не випустив. Редрік підібрав із землі і кинув на нього зверху просвинцьований плащ. Барбридж примудрився притягти з собою і плащ.

Редрік узяв ліхтарик і пройшовся взад-вперед узбіччям, видивляючись сліди. Слідів, загалом, не було. Викочуючись на шосе, «лендровер» прим’яв високу густу траву, але ця трава повинна була піднятися через кілька годин. Довкола місця, де стояв патрульний автомобіль, валялася величезна кількість недопалків. Редрік згадав, що давно хоче курити, витяг сигарету і закурив, хоча найбільше йому зараз хотілося стрибнути в машину і гнати, гнати, гнати якнайшвидше звідси. Але гнати було поки що не можна. Все треба було робити повільно і розважливо.

— Чого ж ти? — плаксивим голосом сказав з машини Барбридж. — Воду не вилив, снасті всі сухі... Чого стоїш? Ховай хабар!

— Заткайся! — сказав Редрік. — Не заважай! — Він затягнувся. — На південну околицю звернемо, — сказав він.

— Як на околицю? Та ти що? Коліна ж мені вгробиш, паскуднику! Коліна!

Редрік затягнувся востаннє і запхав недопалок у сірникову коробку.

— Не кіпішуй, Стерв’ятнику, — сказав він. — Просто через місто не можна. Три застави, бодай на одній та зупинять.

— Ну то й що?

— Подивляться на твої ратиці — і кінець.

— А що ратиці? Рибу глушили, ноги мені перебило, та й по розмові!

— А якщо хто-небудь помацає?

— Помацає... Я так зарепетую, що надалі забуде, як мацати.

Проте Редрік усе вже вирішив. Він підняв водійське сидіння, підсвічуючи собі ліхтариком, відкрив потаємну кришку і сказав:

— Давай сюди хабар.

Бензобак під сидінням був фальшивий. Редрік узяв мішок і заштовхав його всередину, чуючи, як у мішку дзенькає та перекочується.

— Мені ризикувати не можна, — пробурмотів він. — Не маю права.

Він поставив на місце кришку, присипав сміттям, накидав зверху ганчірок і опустив сидіння. Барбридж кректав, стогнав, жалібно вимагав поквапитися, знову взявся обіцяти Золоту Кулю, а сам усе вовтузився на своєму сидінні, стривожено вдивляючись у рідіючу пітьму. Редрік не звертав на нього уваги. Він розпоров налитий водою пластиковий міхур з рибою, воду вилив на риболовні снасті, вкладені на дні кузова, а тріпотливу рибу пересипав у брезентовий мішок. Пластиковий міхур він склав і запхав у кишеню комбінезона. Тепер усе було гаразд: рибалки поверталися з не дуже вдалої ловлі. Він сів за кермо і рушив машину.

До самого повороту він їхав, не вмикаючи фар. Ліворуч, відгороджуючи Зону, тяглася потужна триметрова стіна, а праворуч були кущі, ріденькі гайки, інколи траплялися занедбані котеджі з забитими вікнами й облупленими стінами. Редрік добре бачив у темряві, та й темрява не була вже такою щільною, і, крім того, він знав, що зараз трапиться, тому, коли попереду замаячила розмірено крокуючи, згорблена постать, він навіть не вповільнив ходу. Він лише пригнувся ще нижче до керма. ЦЕЙ крокував просто посеред шосе — як і всі вони, він ішов до міста. Редрік обігнав його, притиснувши машину до узбіччя, й, обігнавши, сильніше натиснув на акселератор.

— Матір Божа! — пробурмотів позаду Барбридж. — Рудий, ти бачив?

— Так, — сказав Редрік.

— Господи!.. Цього нам ще бракувало!.. — бурмотів Барбридж і раптом взявся голосно читати молитву.

— Стули писок! — прикрикнув на нього Редрік.

Поворот мав бути десь тут. Редрік уповільнив хід, вдивляючись у лінію перехняблених будиночків і парканів, що тяглися праворуч. Стара трансформаторна будка... стовп із підпоркою... підгнилий місток через кювет... Редрік повернув кермо. Машину підкинуло на вибоїні.

— Ти куди?! — дико загорлав Барбридж. — Ноги мені вгробиш, сволото!

Редрік на секунду повернувся і навідліг ударив старого по обличчю, відчувши затиллям долоні колючу щоку. Барбридж поперхнувся і замовк. Машину підкидало, колеса безперестанку пробуксовували у свіжій після нічного дощу багнюці. Редрік увімкнув фари. Біле стрибаюче світло вихопило зарослі травою старі колії, величезні калюжі, гнилі, покривлені огорожі з боків. Барбридж плакав, схлипуючи і шмаркаючись. Він більше нічого не обіцяв, він скаржився і погрожував, але дуже тихо і нерозбірливо, тож Редрік чув тільки окремі слова. Щось про ноги, про коліна, про красунчика Арчі... Потім він затих.

Селище тяглось уздовж західної околиці міста. Колись тут були дачі, городи, фруктові сади, літні резиденції міського начальства та заводської адміністрації. Зелені веселі місця, маленькі озера з чистими піщаними берегами, прозорі березові гаї, ставки, у яких розводили коропів. Заводський сморід і заводські ядучі дими сюди ніколи не доходили, як, утім, і міська каналізація. Тепер усе тут було покинуте і занедбане, і за весь час їм трапився всього один жилий будинок — жовто світилося завішане фіранкою віконце, висіла на мотузках промокла від дощу білизна, і величезний пес, заходячись від люті, вилетів збоку і якийсь час гнався за машиною у вихорі грудок грязюки, що летіла з-під коліс.

Редрік обережно переїхав ще через один старий перехняблений місток і, коли попереду замаячів поворот на Західне шосе, зупинив машину і заглушив двигун. Потім він виліз на дорогу, не озирнувшись на Барбриджа, і пішов уперед, мерзлякувато запхавши руки у вогкі кишені комбінезона. Вже зовсім розвиднілося. Все навкруги було мокре, тихе, сонне. Він дійшов до шосе і обережно визирнув з-за кущів. Поліцейська застава добре проглядалася звідси: маленький будиночок на колесах, три освітлених віконця, димок з вузької високої труби; патрульна машина стояла на узбіччі, в ній нікого не було.

Якийсь час Редрік стояв і дивився. На заставі не було ніякого руху: мабуть, патрульні померзли і вимоталися за ніч і тепер грілися в будиночку — дрімали із сигареткою, прилиплою до нижньої губи.

— Жаби, — тихо сказав Редрік.

Він намацав у кишені кастет, просунув пальці в овальні отвори, затиснув у кулаці холодний метал і, все так само мерзлякувато горблячись, не виймаючи рук із кишень, пішов назад. «Лендровер», трохи нахилившись, стояв між кущами. Місце було глухе, занедбане — ніхто сюди, напевно, не зазирав уже років десять.

Коли Редрік підійшов до машини, Барбридж трохи підвівся і подивився на нього, розтуливши рота. Зараз він виглядав навіть старшим, ніж зазвичай, — зморшкуватий, лисий, оброслий нечистою щетиною, гнилозубий. Якийсь час вони мовчки дивились один на одного, і раптом Барбридж сказав нерозбірливо:

— Карту дам... усі пастки, усе... Сам знайдеш, не пошкодуєш...

Редрік слухав його, не рухаючись, потім розтиснув пальці, випускаючи у кишені кастет, і сказав:

— Добре. Твоя справа — бути непритомним, зрозумів? Стогни і не давай торкатися.

Він сів за кермо, ввімкнув двигун і рушив машину.

І все обійшлося. Ніхто не вийшов з будиночка, коли «лендровер» в акуратній відповідності зі знаками і вказівниками повільно прокотився мимо, а потім, щосекунди збільшуючи швидкість, понісся у місто через південну околицю. Була шоста година ранку, вулиці були порожні, асфальт мокрий і чорний, автоматичні світлофори самотньо і надаремно переморгувалися на перехрестях. Вони проминули пекарню з високими, яскраво освітленими вікнами, і Редріка обвіяло хвилею теплого, неймовірно смачного запаху.

— Жерти хочеться, — сказав Редрік і, розминаючи потерплі від напруження м’язи, потягнувся, впираючись руками в кермо.

— Що? — злякано запитав Барбридж.

— Жерти, кажу, хочеться... Тебе куди? Додому чи просто до М’ясника?

— До М’ясника, до М’ясника жени! — поквапливо забурмотів Барбридж, нахилившись уперед, гарячково дихаючи Редріку в потилицю. — Прямо до нього! Прямо давай! Він мені ще сімсот монет винен. Та жени ти, жени, чого ти повзеш як воша по мокрому місцю! — І раптом почав лаятися безсило і люто, чорними, брудними словами, бризкаючи слиною, задихаючись і заходячись у нападах кашлю.

Редрік не відповідав йому. Не було ні часу, ні сил утихомирити розлютованого Стерв’ятника. Треба було чимшвидше зав’язувати з усім оцим і бодай годинку, бодай півгодини поспати перед побаченням у «Метрополі». Він вивернув на Шістнадцяту вулицю, проїхав два квартали і зупинив машину перед сірою двоповерховою хороминою.

М’ясник відчинив йому сам — мабуть, щойно встав і збирався до ванної. Він був у розкішному халаті з золотими китицями, в руці — склянка зі вставною щелепою. Волосся було скуйовджене, під каламутними очима набрякли темні мішечки.

— А! — сказав він. — Рутий? Шо шкашеш?

— Натягуй зуби і ходімо, — сказав Редрік.

— Угу, — озвався М’ясник, запрошувально мотнув головою у глибину холу, а сам, човгаючи перськими капцями і рухаючись із дивовижною швидкістю, попрямував у ванну. — Хто? — запитав він звідти.

— Барбридж, — відповів Редрік.

— Що?

— Ноги.

У ванній полилася вода, почулося форкання, плескіт, щось упало й покотилося по кахельній підлозі. Редрік стомлено присів у крісло, витяг сигарету і закурив, озираючись. Еге, хол був нічогенький. М’ясник грошей не шкодував. Він був дуже досвідченим і дуже модним хірургом, світилом медицини не тільки міста, а й штату, і зі сталкерами він злигався, звичайно, не заради грошей. Він також брав свою пайку із Зони: брав натурою, різним хабарем, який застосовував у своїй медицині; брав знаннями, вивчаючи на скалічених сталкерах невідомі раніше хвороби, каліцтво і пошкодження людського організму; брав славою, славою першого на планеті лікаря — фахівця з нелюдських захворювань людини. Грошима, він, утім, теж брав охоче.

— Що саме з ногами? — запитав він, з’являючись із ванної з величезним рушником на плечі. Краєм рушника він обережно витирав довгі нервові пальці.

— Утелющився в «холодець», — сказав Редрік.

М’ясник свиснув.

— Отже, кінець Барбриджу, — пробурмотів він. — Шкода, знаменитий був сталкер.

— Пусте, — сказав Редрік, відкидаючись у кріслі.— Ти йому протези зробиш. Він ще на протезах по Зоні пострибає.

— Ну, добре, — сказав М’ясник. Обличчя в нього зробилося зовсім заклопотане. — Зачекай, я зараз одягнуся.

Поки він одягався, поки дзвонив кудись, мабуть, у свою лікарню, щоб усе приготували для операції, Редрік нерухомо напівлежав у кріслі і курив. Тільки один раз він поворушився, щоби витягти флягу. Він пив маленькими ковтками, тому що у флязі залишалося на денці, і намагався ні про що не думати. Він просто чекав.

Потім вони разом вийшли до машини, Редрік сів за кермо, М’ясник сів поруч і відразу ж, перехилившись через сидіння, почав обмацувати ноги Барбриджа. Барбридж, принишклий, відразу якось зіщулений, бурмотів щось жалісливе, присягався озолотити, згадував знову і знову дітей і покійну дружину і благав врятувати йому хоч коліна. Коли вони під’їхали до клініки, М’ясник вилаявся, не виявивши санітарів біля під’їзду, ще на ходу вистрибнув з машини і зник за дверима. Редрік знову запалив, а Барбридж раптом сказав зрозуміло і чітко, наче зовсім заспокоївшись:

— Ти мене вбити хотів. Я тобі це запам’ятаю.

— Але ж не вбив, — байдужо сказав Редрік.

— Так, не вбив... — Барбридж помовчав. — Це я теж запам’ятаю.

— Запам’ятай, запам’ятай, — сказав Редрік. — Ти би, звичайно, мене не вбивав...

Він оглянувся і подивився на Барбриджа. Старий невпевнено кривив рота, посмикуючи пересохлими губами.

— Ти б мене просто покинув, — сказав Редрік. — Покинув би мене в Зоні, і кінці у воду. Як Очкарика.

— Очкарик сам помер, — похмуро заперечив Барбридж. — Я тут ні при чому. Прикувало його.

— Паскудь ти, — байдужо сказав Редрік, відвертаючись. — Стерв’ятник.

З під’їзду вилетіли сонні розтріпані санітари і, на ходу розгортаючи носилки, підбігли до машини. Редрік, час від часу затягуючись, дивився, як вони спритно витягли Барбриджа з кузова, поклали на носилки і понесли до під’їзду. Барбридж лежав нерухомо, склавши руки на грудях і відчужено дивлячись у небо. Величезні стопи його, жорстоко об’їдені «холодцем», були чудернацько і неприродно викручені.

Він був останнім зі старих сталкерів, із тих, хто почав полювання за позаземними скарбами відразу ж після Візиту, коли Зона ще не називалася Зоною, коли не було ні інститутів, ні стіни, ні поліцейських сил ООН, коли місто було паралізоване жахом, а світ хихотів над новою вигадкою газетярів. Редрікові виповнилося тоді десять років, а Барбридж був ще міцним і спритним чоловіком — він обожнював випити за чужий кошт, побитися, притиснути у кутку роззявкувате дівчисько. Власні діти тоді його зовсім не цікавили, а дрібною сволотою він уже був, тому що, напившись, із якось мерзенною насолодою лупцював дружину, шумно, всім напоказ... Так і забив до смерті.

Редрік розвернув «лендровер» і, не звертаючи уваги на світлофори, погнав його, гаркаючи сигналом на поодиноких перехожих, зрізаючи кути, просто до себе додому. Він зупинився перед гаражем, а коли виліз із машини, побачив управителя, який наближався до нього з боку скверика. Як завжди, управитель був не в гуморі, пожмакане його личко з запухлими очима виражало неабияку гидливість, немов не по землі він ішов, а по гноївці.

— Доброго ранку, — сказав йому Редрік ввічливо.

Управитель, зупинившись за два кроки, тицьнув великим пальцем собі через плече.

— Це ваша робота? — невиразно запитав він. Видно було, що це перші його слова від учорашнього дня.

— Ви про що?

— Гойдалка ця... Ви поставили?

— Я.

— Для чого?

Редрік, не відповідаючи, підійшов до гаражних воріт і взявся відмикати замок. Управитель пішов за ним і зупинився в нього за спиною.

— Я питаю, для чого ви цю гойдалку поставили? Хто вас просив?

— Дочка попросила, — сказав Редрік дуже спокійно. Він відкотив ворота.

— Я вас не про дочку питаю! — Управитель підвищив голос. — Про дочку розмова окрема. Я вас питаю, хто вам дозволив? Хто вам, власне кажучи, дозволив у сквері розпоряджатися?

Редрік повернувся до нього і якийсь час непорушно стояв, пильно дивлячись у бліде, з прожилками перенісся. Управитель відступив на крок і промовив тоном нижче:

— І балкон ви не перефарбовуєте. Скільки разів я вам...

— Дарма стараєтесь, — сказав Редрік. — Однаково звідси не виїду.

Він повернувся в машину і ввімкнув двигун. Поклавши руки на кермо, він мигцем помітив, як побіліли кісточки пальців. І тоді він висунувся з машини і, вже більше не стримуючись, сказав:

— Але вже якщо доведеться все-таки виїхати, мерзото, тоді молися.

Він загнав машину у гараж, увімкнув лампу і зачинив ворота. Потім він видобув із фальшивого бензобака мішок із хабарем, дав машині лад, запхав мішок у старий плетений кошик, зверху поклав снасті, ще вогкі, з прилиплими травинками та листям, а зверху висипав поснулу рибу, котру Барбридж учора ввечері купив у якійсь крамничці на околиці. Потім він ще раз оглянув машину з усіх боків, просто за звичкою. До заднього правого протектора прилипла розплющена сигарета. Редрік віддер її — сигарета виявилася шведською. Редрік подумав і запхав її до сірникової коробки. У коробці вже було три недопалки.

На сходах він не зустрів нікого. Він зупинився перед своїми дверима, і двері розчинилися, перш ніж він устиг видобути ключ. Він зайшов боком, тримаючи важелезного кошика під пахвою, і поринув у знайоме тепло і знайомі запахи своєї оселі, а Гута, обхопивши його за шию, завмерла, притиснувшись обличчям до його грудей. Навіть крізь комбінезон і теплу сорочку він відчував, як шалено стукотить її серце. Він не заважав їй — терпляче стояв і чекав, поки вона відійде, хоча саме в цю хвилину відчув, до якої міри зморився і знесилів.

— Ну добре... — промовила вона врешті низьким хриплуватим голосом, відпустила його і ввімкнула в передпокої світло, а сама, не обертаючись, пішла на кухню. — Зараз я тобі кави... — сказала вона звідти.

— Я тут рибу приволік, — сказав він навмисно бадьорим голосом. — Засмаж, але всю відразу смаж, жерти хочеться — сил нема!

Вона повернулася, ховаючи обличчя в розпущеному волоссі, він поставив кошик на підлогу, допоміг їй витягти сітку з рибою, і вони разом віднесли сітку на кухню і висипали рибу у мийку.

— Іди мийся, — сказала вона. — Поки помиєшся, все буде готове.

— Як Мавпочка? — запитав Редрік, всідаючись і стягуючи з ніг чоботи.

— Та щебетала весь вечір, — озвалася Гута. — Заледве я її вклала. Чіпляється весь час: де тато, де тато? Вийми і поклади їй тата...

Вона спритно і безшумно рухалась по кухні — міцна, гарна, і вже закипала вода в казанку на плиті, і летіла луска з-під ножа, і шкварчала олія на найбільшій сковорідці, і чудово запахло свіжою кавою.

Редрік підвівся, ступаючи босими ногами, повернувся у передпокій, узяв кошик і відніс його до комірчини. Потім він зазирнув у спальню. Мавпочка безтурботно спала, збита ковдрочка звісилася на підлогу, сорочинка задерлася, і вся вона була як на долоні — маленьке сопуче звірятко. Редрік не втримався і погладив її по спині, порослій теплою золотавою шерсткою, і в тисячний раз здивувався, яка ця шерстка шовковиста і довга. Йому дуже захотілося взяти Мавпочку на руки, але він побоявся її розбудити, та й брудний він був як дідько, весь просякнутий Зоною і смертю. Він повернувся на кухню, знову сів за стіл і сказав:

— Налий горнятко кави. Митися потім піду.

На столі лежала пачка вечірньої кореспонденції: «Хармонтська газета», журнал «Атлет», журнал «Плейбой» — ціла купа журналів підвалила — і товстенькі, у сірій обкладинці «Доповіді Міжнародного Інституту Позаземних Культур», випуск 56. Редрік узяв від Гути горнятко паруючої кави і потягнув до себе «Доповіді». Кривульки, значки якісь, креслення... На фотографіях — знайомі предмети в чудернацьких ракурсах. Ще одна посмертна стаття Кирила вийшла: «Про одну несподівану властивість магнітних пасток типу 77-б». Прізвище «Панов» обведене чорною рамкою, внизу дрібним шрифтом примітка: «Доктор Кирило А. Панов, СРСР, трагічно загинув під час проведення експерименту у квітні 19... року». Редрік відкинув журнал, обпікаючись, сьорбнув кави і спитав:

— Заходив хто-небудь?

— Гуталін заходив, — сказала Гута, ледь повагавшись. Вона стояла біля плити і дивилась на нього. — П’яний був як чіп, я його спровадила.

— А Мавпочка як?

— Не хотіла, звісно, його відпускати. Рюмсати намірилась. Але я їй сказала, що дядько Гуталін погано почувається. А вона мені так розуміюче відповідає: «Знову засмоктав Гуталін!»

Редрік осміхнувся і зробив ще ковток. Потім запитав:

— Сусіди як?

І знову Гута трохи повагалася, перш ніж відповісти.

— Та як завжди, — сказала вона врешті.

— Добре, не розповідай.

— А! — сказала вона, з відразою махнувши рукою. — Сьогодні вночі стукає ця баба знизу. Очі отакенні, піна так і бризкає. Чого це ми серед ночі пиляємо у ванній!..

— Зараза, — сказав Редрік крізь зуби. — Слухай, може, поїдемо звідси все-таки? Купимо де-небудь дім на околиці, де ніхто не живе, дачу яку-небудь закинуту...

— А Мавпочка?

— Господи, — сказав Редрік. — Ну невже ми вдвох з тобою не зробимо, щоб їй було добре?

Гута похитала головою:

— Вона дітей любить. І вони її люблять. Вони ж не винні, що...

— Так, — промовив Редрік. — Вони, звичайно, не винні.

— Що там говорити! — сказала Гута. — Тобі дзвонив хтось. Себе не назвав. Я сказала, що ти на риболовлі.

Редрік поставив горнятко і підвівся.

— Добре, — сказав він. — Піду все-таки помиюся. Купа справ ще в мене.

Він замкнувся у ванній, кинув одяг у бак, а кастет, решту гайок, сигарети й інший дріб’язок поклав на поличку. Він довго крутився під гарячим, як окріп, душем, крекчучи, розтираючи тіло рукавицею із жорсткої губки, поки шкіра не побуряковіла, потім вимкнув душ, сів на край ванни і закурив. Миркотіла вода у трубах, Гута на кухні побрязкувала посудом; запахло смаженою рибою, потім Гута постукала у двері і просунула йому чисту білизну.

— Давай швидше, — наказала вона. — Риба стигне.

Вона вже зовсім відійшла і знову взялася командувати. Усміхаючись, Редрік одягнувся, тобто вдяг майку і труси, і прямо в такому вигляді повернувся на кухню.

— Ось тепер і поїсти можна, — сказав він, усідаючись.

— Шмотки в бак поклав? — спитала Гута.

— Угу, — промовив він з напханим ротом. — Гарна рибка!

— Водою залив?

— Hi-і... Винуватий, сер, більше не повториться, сер... Та облиш ти, встигнеш, посидь!

Він упіймав її за руку і спробував посадити собі на коліна, але вона викрутилась і сіла за стіл навпроти.

— Нехтуєш, значить, чоловіком, — сказав Редрік, знову набиваючи повний рот. — Гидуєш, значить.

— Та який ти зараз чоловік. — Порожній лантух ти зараз, а не чоловік. Тебе спочатку напхати треба.

— А раптом? — сказав Редрік. — Хіба не буває у світі див?!

— Щось я таких див від тебе ще не бачила. Вип’єш, може?

Редрік нерішуче погрався виделкою.

— Н-ні, напевно, — промовив він, поглянув на годинник і підвівся. — Я зараз піду. Приготуй мені вихідний костюм. Клас «А». Сорочечку там, краватку...

З насолодою ляскаючи чистими босими ногами по прохолодній підлозі, він пройшов до комірчини і зачинив двері на клямку. Потім він одягнув гумовий фартух, натягнув гумові рукавиці до ліктів і взявся викладати на стіл те, що було в мішку. Два «порожняки». Коробка зі «шпильками». Дев’ять «батарейок». Три «браслети». І один якийсь обруч — теж схожий на «браслет», але з білого металу, легший і діаметром більший, міліметрів на тридцять. Шістнадцять штук «чорних бризок» у поліетиленовому пакеті. Дві чудово збережені «губки» з кулак завбільшки. Три «сльоти». Банка «газова-ної глини». У мішку ще залишався важкий фарфоровий контейнер, ретельно запакований у скловату, але Редрік не став його чіпати. Він дістав сигарети і запалив, роздивляючись добро, розкладене на столі.

Потім він висунув шухляду, дістав аркуш паперу, огризок олівця і рахівницю. Затиснувши сигарету в куті рота і мружачись від диму, він писав цифру за цифрою, вишиковуючи все в три стовпчики, а потім підсумував перші два. Суми вийшли солідні. Він роздавив недопалок у попільничці, обережно відкрив коробку і висипав «шпильки» на папір. В електричному світлі «шпильки» полискували синявою і тільки зрідка раптом бризкали чистими спектральними барвами — жовтою, червоною, зеленою. Він узяв одну «шпильку» й обережно, щоби не вколотися, затиснув між великим та вказівним пальцями. Потім він вимкнув світло і почекав трохи, звикаючи до темряви. Але «шпилька» мовчала. Він відклав її в бік, намацав іншу й теж затиснув між пальцями. Нічого. Він стиснув сильніше, ризикуючи вколотися, і «шпилька» заговорила: слабкі червонуваті спалахи пробігли по ній і раптом змінилися рідшими зеленими. Кілька секунд Редрік милувався цим дивовижним переливом вогників, який, як він дізнався з «Доповідей», мав щось означати, можливо, щось дуже важливе, дуже значне, а потім поклав «шпильку» окремо від першої і взяв нову...

Усього «шпильок» виявилося сімдесят три, з них говорили дванадцять, інші мовчали. Насправді вони теж мали б розмовляти, але для цього пальців було мало, а потрібна була спеціальна машина завбільшки як стіл. Редрік знову запалив світло і до вже написаних цифр додав ще дві. І тільки після цього він зважився.

Він устромив обидві руки в мішок і, затамувавши подих, видобув і поклав на стіл м’який згорток. Якийсь час він дивився на цей згорток, замислено почісуючи підборіддя затиллям долоні. Потім усе-таки взяв олівець, покрутив його в незграбних гумових пальцях і знову відкинув. Добув ще одну сигарету і, не відриваючи очей від згортка, викурив її всю.

— Якого чорта! — сказав він голосно, рішуче взяв згорток і запхав його назад у мішок. — І все. І досить.

Він швидко зсипав «шпильки» назад у коробку і підвівся. Час було йти. Напевно, з півгодинки можна було би ще поспати, щоб голова посвіжішала, та, з іншого боку, значно корисніше прийти на місце раніше і подивитися, як і що. Він скинув рукавиці, повісив фартух і, не вимкнувши світла, вийшов з комірки.

Костюм уже був розкладений на ліжку, і Редрік почав одягатися. Він зав’язував краватку перед дзеркалом, коли за його спиною тихенько рипнули мостини, почулось азартне сопіння, і він удавано нахмурився, щоби не розсміятися.

— У! — крикнув раптом поряд із ним тоненький голосок, і його схопили за ногу.

— Ах! — вигукнув Редрік, падаючи непритомним на ліжко.

Мавпочка, сміючись і повискуючи, негайно видерлася на нього.

По ньому тупцяли, смикали за волосся і обдавали потоками всіляких новин. Сусідський Віллі відірвав у ляльки ногу. На третьому поверсі завелося кошеня, все біле і з червоними очима, — мабуть, не слухалося мами і ходило в Зону. На вечерю була каша з варенням. Дядько Гуталін знов засмоктав і був хворий, він навіть плакав. Чому риби не тонуть, якщо вони у воді? Чому мама вночі не спала? Чому пальців п’ять, а рук дві, а ніс один?.. Редрік обережно обіймав теплу істоту, що повзала по ньому, вдивлявся у величезні, всуціль темні, без білків очі, притискався щокою до пухкої, зарослої золотим шовковистим пушком щічки і повторював:

— Мавпулька... Ах ти, Мавпуся... Мавпуся ти такенька...

Потім над вухом різко задеренчав телефон. Він простягнув руку і взяв слухавку.

— Слухаю.

Слухавка мовчала.

— Алло! — сказав Редрік. — Алло!

Ніхто не озивався. Потім у слухавці клацнуло, і почулися короткі гудки. Тоді Редрік підвівся, опустив Мавпочку на підлогу і, вже більше не слухаючи її, натяг штани і піджак. Мавпочка торохтіла не змовкаючи, але він тільки розгублено всміхався одним ротом, тож нарешті йому було оголошено, що тато язика проковтнув, зубами закусив, і йому було дано спокій.

Він повернувся у комірчину, склав у портфель те, що лежало на столі, збігав у ванну по кастет, знову повернувся у комірчину, взяв портфель в одну руку, кошик з мішком — у другу, вийшов, ретельно замкнув двері комірчини і крикнув Гуті: «Я пішов!»

— Коли повернешся? — запитала Гута, вийшовши з кухні. Вона вже зачесалася і підфарбувалася, і на ній був не халат, а домашнє плаття, його найулюбленіше, яскраво-синє з великим вирізом.

— Я зателефоную, — сказав він, дивлячись на неї, потім підійшов, нахилився і поцілував у виріз.

— Та йди вже, — тихо сказала Гута.

— А я? А мене? — заверещала Мавпочка, продираючись між ними. Довелося нахилитися ще нижче. Гута дивилася на нього нерухомими очима.

— Дурниці, — сказав він. — Не переймайся. Я зателефоную.

На сходовій площадці поверхом нижче Редрік побачив огрядного чоловіка у смугастій піжамі, який вовтузився з дверним замком біля своїх дверей. З темних надр квартири тхнуло теплою кислятиною. Редрік зупинився і сказав:

— Доброго дня.

Огрядний чоловік боязко поглянув на нього через могутнє плече і щось буркнув.

— Ваша дружина вночі до нас заходила, — сказав Редрік. — Нібито ми щось пиляємо. Це якесь непорозуміння.

— А мені що до того, — пробурчав чоловік у піжамі.

— Дружина вчора ввечері прала, — продовжував Редрік. — Якщо ми вас потурбували, прошу вибачення.

— А я нічого не казав, — сказав чоловік у піжамі. — Будь ласка...

— Ну, я дуже радий, — сказав Редрік.

Він спустився вниз, зайшов у гараж, поставив кошик із мішком у кут, кинув на нього старе сидіння, оглянув усе наостанок і вийшов на вулицю.

Іти було недалеко — два квартали до площі, потім через парк і ще один квартал до Центрального проспекту. Перед «Метропо-лем», як завжди, блищав нікелем і лаком різноколірний стрій машин, лакеї в малинових куртках тягнули в під’їзд валізи, якісь іноземного вигляду солідні люди групками по двоє, по троє теревенили, димлячи сигарами, на мармурових сходах. Редрік вирішив поки не заходити туди. Він влаштувався під тентом маленького кафе на іншому боці вулиці, попросив кави й закурив. За два кроки від нього сиділи за столиком трійко чинів міжнародної поліції в цивільному, вони мовчки і поквапно заправлялися смаженими сосисками по-хармонтськи і пили темне пиво з високих скляних бокалів. По інший бік, кроків за десять, якийсь сержант похмуро жер смажену картоплю, затиснувши виделку в кулаці. Голуба каска стояла догори дном на підлозі біля його стільця, ремінь з кобурою висів на спинці. Більше у кафе відвідувачів не було. Офіціантка, незнайома літня жінка, стояла осторонь і час від часу позіхала, делікатно прикриваючи долонею розмальований рот. Була за двадцять дев’ята.

Редрік побачив, як із готельного під’їзду вийшов Річард Нунан, жуючи на ходу й насуваючи на голову м’якого капелюха. Він бадьоро зсипався по сходах — маленький, товстенький, рожевий, весь такий щасливий, ласкавий, свіжовимитий, абсолютно впевнений, що день не принесе йому ніяких неприємностей. Він помахав комусь рукою, перекинув згорнутий плащ через праве плече і підійшов до свого «пежо». «Пежо» в Діка був теж округлий, куценький, свіжовимитий і теж начебто впевнений, що ніякі неприємності йому не загрожують.

Прикрившись долонею, Редрік дивився, як Нунан заклопотано і діловито влаштовується на передньому сидінні за кермом, щось перекладає з переднього сидіння на заднє, нахиляється по щось, поправляє дзеркальце заднього огляду. Потім «пежо» фиркнув голубуватим димком, бібікнув на якогось африканця в бурнусі і бадьоро викотився на вулицю. Судячи з усього, Нунан прямував в Інститут, а отже, мав обігнути фонтан і проїхати повз кафе. Підводитись і йти було вже пізно, тому Редрік тільки зовсім закрив обличчя долонею і згорбився над своїм горнятком. Однак це не допомогло. «Пежо» пробібікав понад самим вухом, заскрипіли гальма, і бадьорий Нунанів голос гукнув:

— Е! Шухарт! Ред!

Вилаявшись про себе, Редрік підвів голову. Нунан уже йшов до нього, на ходу простягаючи руку. Нунан привітно сяяв.

— Ти що тут робиш у таку рань? — спитав він підійшовши. — Дякую, мамуню, — кинув він офіціантці. — Нічого не треба... — І знову до Редріка: — Сто років тебе не бачив. Де пропадаєш? Чим займаєшся?

— Та так... — неохоче сказав Редрік. — Більше дрібницями.

Він дивився, як Нунан зі звичною клопітливістю і ґрунтовністю влаштовується на стільці навпроти, відсуває пухкими ручками склянку із серветками в один бік, тарілку з-під сандвічів — в інший, і слухав, як Нунан приязно теревенить.

— Вигляд у тебе якийсь здохлий — недосипаєш, чи що? Я, знаєш, останнім часом також замотався з цією новою автоматикою, але спати — ні, брате, сон для мене найперше, провалися вона, ця автоматика... — Він раптом огледівся. — Пардон, може, ти чекаєш кого-небудь? Я не завадив?

— Та ні... — мляво сказав Редрік. — Просто час є, дай, гадаю, кави хоч поп’ю.

— Ну, я тебе надовго не затримаю, — сказав Дік і подивився на годинник. — Слухай, Реде, облиш ти свій дріб’язок, повертайся в Інститут. Ти ж знаєш, там тебе у будь-який момент візьмуть. Хочеш, знову до росіянина, прибув недавно?

Редрік похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Другий Кирило на світ ще не народився... Та й нема що мені робити у вашому Інституті. У вас там тепер усе автоматика, роботи в Зону ходять, преміальні, треба розуміти, теж роботи отримують... А лаборантські гроші — мені їх навіть на тютюн не вистачить.

— Перестань, усе це можна було би влаштувати, — заперечив Нунан.

— А я не люблю, коли для мене влаштовують, — сказав Редрік. — Зроду я сам влаштовувався і надалі хочу сам.

— Гордий ти став, — промовив Нунан з осудом.

— Нічого я не гордий. Гроші я не люблю рахувати, от що.

— Ну що ж, твоя правда, — сказав Нунан розгублено. Він байдуже подивився на Редріків портфель на стільці поряд, потер пальцем срібну пластинку з вигравійованими на ній слов’янськими літерами. — Все правильно: гроші потрібні людині для того, щоб ніколи про них не думати... Кирило подарував? — запитав він, киваючи на портфель.

— У спадок дістався, — сказав Редрік. — Чого це тебе в «Борж-чі» не видно останнім часом?

— Припустимо, це тебе не видно, — заперечив Нунан. — Я там майже щодня обідаю, тут у «Метрополі» за кожну котлету так луплять... Слухай, — сказав він раптом, — а як у тебе зараз із грішми?

— Позичити в мене хочеш? — запитав Редрік.

— Ні, навпаки.

— Мені позичити, значить...

— Є робота, — сказав Нунан.

— О Господи! — сказав Редрік. — І ти туди ж!

— А хто ще? — відразу перепитав Нунан.

— Та багато вас таких... роботодавців.

Нунан, начебто тільки зараз зрозумівши його, розсміявся:

— Та ні, це не за твоїм основним фахом.

— А за чиїм?

Нунан знов подивився на годинник.

— От що, — сказав він, підводячись. — Приходи сьогодні у «Боржч» під обід, годину на другу. Поговоримо.

— На другу я можу не встигнути, — сказав Редрік.

— Тоді ввечері, годину на шосту. Згода?

— Побачимо, — сказав Редрік і теж поглянув на годинник. Була за п’ять дев’ята.

Нунан дав па-па і покотився до свого «пежо». Редрік провів його очима, підкликав офіціантку, попросив пачку «Лакі страйк», розплатився і, взявши портфель, неквапно пішов через вулицю до готелю. Сонце вже добряче припікало, вулиця швидко наповнювалась вологою задухою, і Редрік відчув печіння під повіками. Він міцно замружився, жалкуючи, що бракнуло часу поспати бодай годинку перед важливою справою. І тут на нього накотило.

Такого з ним ще ніколи не бувало поза Зоною, та й у Зоні траплялося всього разів два чи три. Він раптом наче потрапив до іншого світу. Мільйони запахів разом ринули на нього — різких, солодких, металевих, лагідних, небезпечних, тривожних, величезних, наче будинки, крихітних, наче пилинки, грубих, наче каменюки, тонких і складних, наче годинникові механізми. Повітря зробилося твердим, у ньому з’явилися грані, поверхні, куги, немовби простір заповнився величезними шерехатими кулями, слизькими пірамідами, велетенськими колючими кристалами, і через усе це доводилось протискатися, як уві сні через темну крамницю лахмітника, захаращену старовинними потворними меблями... Це тривало якусь мить. Він розплющив очі, і все зникло. Це був не інший світ — це колишній знайомий світ повернувся до нього іншою, невідомою стороною, сторона ця відкрилася йому на мить і знову закрилася наглухо, перш ніж він устиг проаналізувати...

Над вухом гаркнув роздратований сигнал, Редрік прискорив кроки, потім побіг і зупинився тільки біля стіни «Метрополю». Серце гупало шалено, він поставив портфель на асфальт, квапливо розірвав пачку сигарет, закурив. Він глибоко затягувався, відпочиваючи, ніби після бійки, і черговий полісмен зупинився поряд і запитав його стурбовано:

— Вам допомогти, містере?

— Н-ні, — витиснув із себе Редрік і прокашлявся. — Душно...

— Може, провести вас?

Редрік нахилився і підняв портфель.

— Усе, — сказав він. — Усе гаразд, приятелю. Дякую.

Він швидко рушив до під’їзду, піднявся сходами і ввійшов у вестибюль. Тут було прохолодно, похмуро, лунко. Треба було би посидіти в одному з цих величезних шкіряних крісел, очуняти, відсапатися, але він уже й без цього запізнювався. Він дозволив собі тільки докурити до кінця сигарету, роздивляючись із-під напівопущених повік людей, котрі товклись у вестибюлі. Кістлявий був уже тут як тут — із роздратованим виглядом порпався в журналах біля газетної стійки. Редрік жбурнув недопалок в урну й увійшов у кабіну ліфта.

Він не встиг зачинити двері, і разом з ним втиснулися: якийсь дебелий товстун із астматичним диханням, добряче напарфумлена панянка з похмурим хлопчиком, що жував шоколад, і широченна стара з погано виголеним підборіддям. Редріка затисли в кут. Він заплющив очі, щоби не бачити хлопчика, в якого підборіддям текла шоколадна слина, але личко було свіже, чисте, без жодної волосинки... не бачити його мамуню, мізерний бюст якої прикрашало намисто з великих «чорних бризок», оправлених у срібло... і не бачити вибалушених склеротичних білків товстуна і страхітливих бородавок на набряклому рилі старої. Товстун спробував закурити, але стара напосілася на нього, і це тривало до п’ятого поверху, де вона викотилася, і щойно вона викотилася, товстун усе-таки закурив з таким виглядом, наче він оборонив свої громадянські свободи, і відразу почав кашляти і задихатися, сипіти, хрипіти, по-верблюдячому витягуючи губи і штовхаючи Редріка в бік болісно відчепіреним ліктем...

На восьмому поверсі Редрік вийшов і, щоби хоч трохи розрядитися, гучно, старанно виголосив:

— В душу твою неголену, карго, стара ти лярво, кашлюком смердючим, напівздохлим в бога трахнута, разом зі шмаркачем заслиненим, шоколадним...

Потім він рушив по м’якому килиму вздовж коридору, осяяного затишним світлом прихованих ламп. Тут пахло дорогим тютюном, паризькими парфумами, блискучою натуральною шкірою туго набитих гаманців, дорогими панянками по п’ятсот монет за ніч, масивними золотими портсигарами — всією цією бридкою пліснявою, що наросла на Зоні, пила від Зони, жерла, хапала, жиріла від Зони, і на все їй було наплювати, і особливо їй було наплювати на те, що буде потім, коли вона нажереться, нахапає вдосталь, а все, що було в Зоні, опиниться ззовні й осяде у світі. Редрік без стуку штовхнув двері номера вісімсот сімдесят чотири.

Хрипатий, сидячи на столі біля вікна, чаклував над сигарою. Він був ще в піжамі, з мокрим ріденьким волоссям, утім, ретельно зачесаним на проділ, хворобливе одутле обличчя було гладенько виголене.

— Ага, — промовив він, не підіймаючи очей. — Точність — ґречність королів. Добридень, мій хлопчику!

Він закінчив відстригати в сигари кінчик, узяв її двома руками, підніс до вусів і поводив носом уздовж неї взад і вперед.

— А де ж наш старий добрий Барбридж? — запитав він і звів очі.

Очі в нього були прозорі, голубі, ангельські.

Редрік поставив портфель на диван, сів і дістав сигарети.

— Барбридж не прийде, — сказав він.

— Старий добрий Барбридж, — проказав Хрипатий, узяв сигару двома пальцями й обережно підніс її до рота. — У старого Барбриджа розладналися нерви...

Він дивився на Редріка чистими голубими очима і не кліпав. Він ніколи не кліпав. Двері прочинилися, і в номер протиснувся Кістлявий.

— Хто був цей чоловік, з яким ви розмовляли? — запитав він просто з порога.

— А, добридень, — привітно сказав йому Редрік, струшуючи попіл на підлогу.

Кістлявий запхав руки в кишені, наблизився, широко переступаючи величезними, скошеними всередину стопами, і зупинився перед Редріком.

— Ми ж з вами сто разів говорили, — докірливо промовив він. — Ніяких контактів перед зустріччю. А ви що робите?

— Я — вітаюся, — сказав Редрік. — А ви?

Хрипатий розсміявся, а Кістлявий роздратовано сказав:

— Добридень, добридень... — Він перестав свердлити Редріка докірливим поглядом і гримнувся поруч на диван. — Не можна так робити, — сказав він. — Розумієте? Не можна!

— Тоді призначайте мені побачення там, де я не маю знайомих, — сказав Редрік.

— Хлопець правий, — зауважив Хрипатий. — Наш промах... То хто був цей чоловік?

— Це Річард Нунан, — сказав Редрік. — Він представляє якісь фірми, що постачають обладнання для Інституту. Мешкає тут, у готелі.

— От бачиш, як просто! — сказав Хрипатий Кощавому, взяв зі столу колосальну запальничку, оформлену під Статую Свободи, з ваганням подивився на неї і поставив назад.

— А Барбридж де? — запитав Кістлявий уже зовсім приязно.

— Накрився Барбридж, — сказав Редрік.

Ці двоє швидко перезирнулися.

— Мир праху його, — сказав Хрипатий насторожено. — Чи, може, він арештований?

Якийсь час Редрік не відповідав, повільними затяжками докурюючи сигарету. Потім він кинув недопалок на підлогу і сказав:

— Не бійтеся, все чисто. Він у лікарні.

— Нічого собі — чисто! — сказав Кістлявий знервовано, підхопився і пройшов до вікна. — В якій лікарні?

— Не бійтеся, — повторив Редрік. — У якій треба. Давайте ближче до справи, я спати хочу.

— У якій саме лікарні? — вже роздратовано запитав Кістлявий.

— Так я вам і сказав, — озвався Редрік. Він узяв портфель. — Будемо ми сьогодні справою займатися чи ні?

— Будемо, будемо, мій хлопчику, — бадьоро сказав Хрипатий. З несподіваною легкістю він зіскочив на підлогу, швидко присунув до Редріка журнальний столик, одним рухом змахнув на килим стос журналів та газет і сів навпроти, вперши в коліна рожеві волохаті руки. — Показуйте, — сказав він.

Редрік розкрив портфель, витяг список із цінами і поклав на столик перед Хрипатим. Хрипатий поглянув і нігтем відсунув список убік. Кістлявий, зайшовши йому за спину, втупився у список через його плече.

— Це рахунок, — сказав Редрік.

— Бачу, — озвався Хрипатий. — Показуйте, показуйте!

— Гроші, — сказав Редрік.

— Що це за «кільце»? — підозріло поцікавився Кістлявий, тицяючи пальцем у список через плече Хрипатого.

Редрік мовчав. Він тримав розкритий портфель на колінах і, не відриваючись, дивився в голубі янгольські очка. Хрипатий нарешті осміхнувся.

— І за що це я вас так люблю, мій хлопчику? — промуркотів він. — А ще кажуть, що любові з першого погляду не буває! — Він театрально зітхнув. — Філе, друзяко, як у них тут висловлюються? Відваж йому капусти, відслинь зелененьких... і дай мені нарешті сірника! Ти ж бачиш... — І він потрусив сигарою, все ще затиснутою у двох пальцях.

Кістлявий Філ пробурчав щось нерозбірливе, кинув йому сірникову пачку, а сам вийшов до сусідньої кімнати через двері, заслонені портьєрою. Було чутно, як він з кимось там розмовляє, роздратовано і нерозбірливо, щось про кота в мішку, а Хрипатий, розкурюючи нарешті свою сигару, все розглядав Редріка впритул із застиглою усмішкою на тонких блідих губах і ніби розмірковував про щось, а Редрік, поклавши підборіддя на портфель, теж дивився йому в обличчя і теж намагався не кліпати, хоча повіки пекло як вогнем і на очі набігали сльози. Потім Кістлявий повернувся, кинув на столик дві обандеролені пачки банкнот і, надувшись, сів біля Редріка. Редрік лінькувато потягнувся за грошима, але Хрипатий жестом зупинив його, обдер із пачок бандеролі і пхнув ці бандеролі собі до кишені.

— Тепер прошу, — сказав він.

Редрік узяв гроші і, не рахуючи, порозпихав пачки по внутрішніх кишенях піджака. Потім він узявся викладати хабар. Він робив це повільно, даючи можливість їм обом роздивитися і звірити зі списком кожний предмет зокрема. В кімнаті було тихо, тільки важко дихав Хрипатий, і ще з-за портьєри долинало слабке дзенькання — нібито ложечки об край склянки.

Коли Редрік нарешті закрив портфель і клацнув замками, Хрипатий підняв на нього погляд і запитав:

— Ну, а як стосовно головного?

— Ніяк, — відповів Редрік. Він помовчав і додав: — Поки що.

— Мені подобається оце «поки що», — ласкаво сказав Хрипатий. — А тобі, Філе?

— Мудруєте, Шухарте, — сказав невдоволено Кістлявий Філ. — А чого темнити, питається?

— Спеціальність така: темні справи, — сказав Ред. — Важка у нас із вами спеціальність.

— Ну добре, — сказав Хрипатий. — А де фотоапарат?

— О, чорт! — проговорив Редрік. Він потер пальцями щоку, відчуваючи, як кров приливає йому до обличчя. — Винуватий, — сказав він. — Геть забув.

— Там? — запитав Хрипатий, роблячи невизначений рух сигарою.

— Не пам’ятаю... Напевно, там... — Редрік заплющив очі й відкинувся на спинку дивана. — Ні. Геть не пам’ятаю.

— Шкода, — сказав Хрипатий. — Але ви, принаймні, хоч бачили цю штуку?

— Таж ні, — з досадою сказав Редрік. — У тому-то вся справа. Ми ж не дійшли до кауперів. Барбридж вляпався у «холодець», і мені довелося відразу ж повертати голоблі... Вже можете бути певні, якби я її побачив, я б не забув...

— Слухай, Х’ю, поглянь! — переляканим шепотом промовив раптом Кістлявий. — Що це, га?

Він сидів, напружено витягнувши перед собою вказівний палець правої руки. Навколо пальця крутився той самий білий металевий обруч, і Кістлявий дивився на цей обруч, витріщивши очі.

— Він не зупиняється! — голосно сказав Кістлявий, переводячи круглі очі з обруча на Хрипатого і назад.

— Що означає — не зупиняється? — обережно запитав Хрипатий і трохи відсунувся.

— Я надяг його на палець і крутнув разочок — просто так... І він уже цілу хвилину не зупиняється!

Кістлявий раптом підскочив і, тримаючи витягнутого пальця перед собою, побіг за портьєру. Обруч, сріблясто поблискуючи, розмірено крутився перед ним, наче пропелер літака.

— Що це ви нам принесли? — запитав Хрипатий.

— Чорт його знає! — сказав Редрік. — Я й не знав... Знав би — здер би більше.

Хрипатий якийсь час дивився на нього, потім підвівся і теж зник за портьєрою. Там відразу забубоніли голоси. Редрік витяг сигарету, закурив, підібрав з підлоги якийсь журнал і взявся його неуважно гортати. У журналі було повнісінько міцнозадих красунь, але чомусь зараз було гидко дивитися на них. Редрік пожбурив журнал геть і понишпорив очима по номеру, шукаючи чогось випити. Потім він видобув із внутрішньої кишені пачку і перерахував папірці. Все було правильно, але, щоби не заснути, він перерахував і другу пачку. Коли він ховав її в кишеню, повернувся Хрипатий.

— Вам щастить, мій хлопчику, — оголосив він, знову всідаючись навпроти Редріка. — Знаєте, що таке перпетуум мобіле[4]?

— Ні, — сказав Редрік. — У нас цього не проходили.

— І не треба, — сказав Хрипатий.

Він витяг ще одну пачку банкнот.

— Це ціна першого примірника, — промовив він, обдираючи з пачки бандероль. — За кожний новий екземпляр цього вашого «кільця» ви будете отримувати по дві таких пачки. Запам’ятали, мій хлопчику? По дві. Але за умови, що, крім нас із вами, ніхто про ці кільця ніколи нічого не дізнається. Домовилися?

Редрік мовчки запхнув пачку до кишені і підвівся.

— Я пішов, — сказав він. — Коли і де наступного разу?

Хрипатий також підвівся.

— Вам зателефонують, — сказав він. — Чекайте дзвінка щоп’ятниці з дев’ятої до дев’ятої тридцять ранку. Вам передадуть привіт від Філа і Х’ю та призначать побачення.

Редрік кивнув і рушив до дверей. Хрипатий пішов за ним, поклавши руку йому на плече.

— Я хотів би, щоб ви зрозуміли, — продовжував він. — Усе це добре, дуже мило і так далі, а «кільце» — так це просто чудово, але передусім нам потрібні дві речі: фотографії та повний контейнер. Поверніть нам наш фотоапарат, але з відзнятою плівкою, і наш фарфоровий контейнер, але не порожній, а повний, і вам більше ніколи не доведеться ходити в Зону...

Редрік, ворухнувши плечем, скинув його руку, відімкнув двері і вийшов. Він, не обертаючись, крокував по м’якому килиму і весь час відчував у себе на потилиці голубий янгольський непорушний погляд. Він не став чекати ліфта і спустився з восьмого поверху пішки.

Вийшовши з «Метрополю», він узяв таксі й поїхав на інший кінець міста. Водій трапився незнайомий, з новачків, носатий прищавий хлопчисько, один із тих, хто валом сунув у Хармонт останніми роками в пошуках карколомних пригод, незліченних багатств, всесвітньої слави, якоїсь особливої релігії, сунули валом, та так і поосідали водіями таксі, офіціантами, будівельними робітниками, викидалами у борделях — жадібні, безталанні, замучені невиразними бажаннями, всім на світі невдоволені, страшенно розчаровані і переконані, що тут їх знову обдурили. Половина з них, потинявшись місяць-другий, із прокльонами верталася по домівках, розносячи велике своє розчарування чи не в усі країни світу, лічені одиниці ставали сталкерами і швидко гинули, так і не встигнувши ні в чому розібратися, і посмертно перетворювались на легендарних героїв, деяким вдавалося поступити в Інститут, найтямовитішим і найграмотнішим із них, придатним бодай на посаду препаратора, а решта понастворювали політичних партій, релігійних сект, якихось гуртків взаємодопомоги, цілими вечорами просиджувала у кабацюрах, билася через розбіжності у поглядах, через дівок і просто так, на п’яну голову. Час від часу вони влаштовували процесії з якимись петиціями, якісь демонстрації протесту, якісь страйки — сидячі, стоячі та навіть лежачі, — зовсім довели до сказу міську поліцію, комендатуру та старожилів, але чим далі, тим більше заспокоювалися, змирялися й дедалі менше цікавилися, для чого вони тут.

Від прищавого водія за версту тхнуло перегаром, очі в нього були червоні, як у кролика, але він був страшенно збуджений і з ходу взявся розповідати Редріку, як сьогодні вранці на їхню вулицю заявився небіжчик із цвинтаря. Прийшов, значить, до свого дому, а дім отой уже багато років забитий, усі звідти повиїжджали — і вдова його, стара, і дочка з чоловіком, і онуки. А сам він, сусіди кажуть, помер років тридцять тому, ще до Візиту, а тепер от — привіт! — припхався. Походив-походив довкола дому, пошкрібся, потім всівся біля паркана і сидить. Люду набігло — з усього кварталу, дивляться, а підійти, звичайно, бояться. Потім хтось здогадався: виламали двері в його домі, відкрили, значить, йому вхід. І що ви думаєте? Встав і ввійшов, і двері за собою причинив. Мені на роботу треба було бігти, не знаю, чим там діло закінчилося, знаю тільки, що зібралися в Інститут телефонувати, щоб забрали його від нас до чортовової мами. Знаєте, що кажуть? Кажуть, комендатура готує наказ, щоб цих небіжчиків, якщо родичі в них виїхали, посилали до них, на нове місце проживання. Ото вже радості в родичів буде! А вже смердить від нього... ну, на те він і покійник...

— Стоп, — сказав Редрік. — Зупини отут.

Він понишпорив у кишені. Дрібних грошей не знайшлося, довелось розміняти нову банкноту. Потім він постояв біля воріт, почекав, поки таксі поїде. Котеджик у Стерв’ятника був непоганий: два поверхи, засклений флігель з більярдною, доглянутий садок, оранжерея, біла альтанка серед яблунь. І навколо всього цього візерунчаста залізна решітка, пофарбована світло-зеленою масляною фарбою. Редрік кілька разів натиснув кнопку дзвінка, хвіртка з легким рипом відчинилася, і Редрік повільно рушив по піщаній доріжці, обсадженій трояндовими кущами, а на ганку котеджу вже стояв Ховрах — скрючений, чорно-багряний, весь азартно тремтячи від бажання догодити. В нетерпінні він повернувся боком, спустив зі східця, судомно намацуючи опору, одну ногу, ствердився, почав тягти до нижнього східця другу ногу й одночасно все смикав, смикав у бік Редріка здоровою рукою: зараз, мовляв, зараз...

— Агов, Рудий! — покликав із саду жіночий голос.

Редрік повернув голову і побачив серед зелені біля білого ажурного даху альтанки голі смагляві плечі, яскраво-червоний рот, вітальний помах руки. Він кивнув Ховрахові, збочив з доріжки і напролом через трояндові кущі, по м’якій зеленій траві рушив до альтанки.

На галяві був розстелений величезний червоний мат, а на маті сиділа з келихом у руці Діна Барбридж у майже невидимому купальному костюмі, неподалік валялася книжка у строкатій палітурці, і поряд, у тіні під кущем, стояло блискуче відерце з льодом, із якого стирчала вузька довга шийка пляшки.

— Здоров, Рудий! — сказала Діна Барбридж, роблячи вітальний рух келихом. — А де ж татуньо? Невже знову засипався?

Редрік підійшов і, завівши руки з портфелем за спину, зупинився, дивлячись на неї зверху вниз. Так, дітей собі Стерв’ятник в когось у Зоні випросив нівроку. Вся вона була оксамитова, розкішно-тілиста, жодної вади, жодної зайвої складки — півтораста фунтів[5] двадцятирічної ласої плоті, та ще смарагдові очі, що сяяли зсередини та ще великий вологий рот і рівні білі зуби, та ще недбало кинуті на одне плече чорні коси, що виблискували під сонцем, а сонце так і походжало по ній, переходячи із плечей на живіт і на стегна, залишаючи тіні між майже голими грудьми. Він стояв над нею і відверто розглядав її, а вона дивилася на нього знизу вгору, з розумінням усміхаючись, а потім піднесла келих до губ і зробила кілька ковтків.

— Хочеш? — сказала вона, облизуючи губи, і, зачекавши рівно стільки, щоби двозначність дійшла до нього, простягла йому келих.

Він відвернувся, пошукав очима і, знайшовши в тіні шезлонг, усівся і випростав ноги.

— Барбридж у лікарні, — сказав він. — Ноги йому відріжуть.

Так само усміхаючись, вона дивилася на нього одним оком, друге приховувала густа хвиля волосся, що впала на плече, тільки усмішка її зробилась нерухомою — цукровий вишкір на смаглявому обличчі. Потім вона машинально похитала келихом, неначе прислухаючись до дзенькання крижинок об стінки, і запитала:

— Обидві ноги?

— Обидві. Може, до колін, а може, й вище.

Вона поставила келих і відвела з обличчя волосся. Вона більше не усміхалась.

— Шкода, — промовила вона. — А ти, значить...

Саме їй, Діні Барбридж, він міг би докладно розповісти, як усе це сталося і як усе це було. Напевно, він міг би їй розповісти навіть, як повертався до машини, тримаючи напоготові кастет, і як Барбридж просив — не за себе просив навіть, за дітей, за неї та за Арчі, і обіцяв Золоту Кулю. Але він не розповів. Він мовчки поліз за пазуху, витяг пачку асигнацій і кинув її на червоний мат, просто до довгих голих ніг Діни. Банкноти розлетілися райдужним віялом. Діна розгублено взяла кілька штук і почала їх розглядати, наче бачила вперше, але не дуже ними цікавилася.

— Останній заробіток, значить, — промовила вона.

Редрік перегнувся з шезлонга, дотягнувся до відерця і, витягнувши пляшку, поглянув на ярлик. По темному склу стікала вода, і Редрік відвів пляшку вбік, щоб не капало на штани. Він не любив дорогого віскі, але зараз можна було би сьорбнути й цього. І він уже намірився сьорбнути просто з шийки, але його зупинили нерозбірливі протестуючі звуки за спиною. Він озирнувся і побачив, що через галявину, болісно переставляючи криві ноги, щосили поспішає Ховрах, тримаючи перед собою в обох руках високий келих із прозорою сумішшю. Від завзяття піт градом котився по його чорно-багряному обличчю, налиті кров’ю очі зовсім вилізли з орбіт, і побачивши, що Редрік дивиться на нього, він ледве не з відчаєм простягнув перед собою келиха і знову чи то замугикав, чи то заскавулів, широко і безсило роззявляючи беззубого рота.

— Чекаю, чекаю, — сказав йому Редрік і поклав пляшку назад У лід.

Ховрах пришкандибав нарешті, подав Редрікові келиха і з боязкою фамільярністю поплескав його по плечу клешнястою рукою.

— Дякую, Діксоне, — серйозно сказав Редрік. — Це якраз те, чого мені зараз бракувало. Ти, як завжди, на висоті, Діксоне.

І поки Ховрах збентежено і радісно кивав головою і конвульсивно бив себе здоровою рукою по стегну, Редрік урочисто підняв келих, кивнув йому і за один дух відпив половину. Потім він подивився на Діну.

— Хочеш? — сказав він, показуючи їй келих.

Вона не відповіла. Вона складала асигнацію наполовину, і ще раз наполовину, і ще раз наполовину.

— Облиш, — сказав він. — Не пропадете. У твого татуся...

Вона перервала його:

— А ти його, значить, тарабанив, — сказала вона. Вона його не питала, вона стверджувала. — Пер його, дурень, через усю Зону, кретин рудий, пер на хребті цю сволоту, слинько, таку нагоду втратив...

Він дивився на неї, забувши про келих, а вона підвелася, підійшла, ступаючи босоніж по розкиданих банкнотах, і зупинилася перед ним, уперши стиснуті кулаки у гладенькі боки, загородивши від нього весь світ своїм чудовим тілом, що пахло парфумами та солодким потом.

— Отак він усіх вас, ідіотиків, навкруг пальця... По кістках ваших, по ваших макітрах безмозких... Стривай, стривай, він ще на костурах по ваших черепочках ходитиме, він вам ще покаже братську любов і милосердя! — Вона вже майже кричала. — Золоту Кулю, напевно, тобі обіцяв, так? Карту, пастки, так? Йолоп! Кретин! По морді твоїй рябій бачу, що обіцяв... Стривай, він тобі ще дасть карту, упокій, Господи, дурну душу рудого дурня Редріка Шухарта...

Тоді Редрік неквапно підвівся і з розмаху заліпив їй ляпаса, і вона змовкла на півслові, опустилася, як підрубана, на траву і сховала обличчя в долонях.

— Дурень... рудий... — нерозбірливо проговорила вона. — Таку нагоду втратив... Таку нагоду...

Редрік, дивлячись на неї зверху вниз, допив келих і, не обертаючись, тицьнув його Ховраху. Говорити тут не було більше про що. Гарних діточок вимолив собі Стерв’ятник Барбридж у Зоні. Люблячих і шанобливих.

Він вийшов на вулицю, піймав таксі і наказав їхати у «Боржч». Треба було закінчувати всі ці справи, спати хотілося нестерпно, перед очима все пливло, і він таки заснув, навалившись на портфель усім тілом, і прокинувся, тільки коли шофер потермосив його за плече.

— Приїхали, містере.

— Де це ми? — промовив він, спросоння озираючись. — Я ж тобі велів у банк...

— Аж ніяк, містере, — вишкірився шофер. — Веліли у «Боржч». От вам і «Боржч».

— Добре, — пробурчав Редрік. — Приснилося щось...

Він розплатився і виліз, важко перебираючи занімілими ногами. Асфальт уже розпікся під сонцем, стало дуже спекотно. Редрік відчув, що він весь мокрий, у роті було гидко, очі сльозилися. Перш ніж увійти, він огледівся. Вулиця перед «Боржчем», як і завжди о цій годині, була безлюдною. Забігайлівки навпроти ще не відкривалися, та й сам «Боржч» був, власне, зачинений, але Ернест уже був на посту — протирав бокали, похмуро позираючи з-за стійки на якихось трьох чмирів, що жлуктили пиво за кутовим столиком. З решти столиків ще не були зняті перевернуті стільці, незнайомий неф у білій куртці надраював підлогу шваброю, і ще один негр мордохався з ящиками пива за спиною в Ернеста. Редрік підійшов до стійки, поклав на стійку портфель і привітався. Ернест пробурчав у відповідь щось непривітне.

— Пива налий, — сказав Редрік і судомно позіхнув.

Ернест гримнув на стійку порожню кружку, вихопив із холодильника пляшку, відкоркував її і нахилив над кружкою. Редрік, прикриваючи рота долонею, витріщився на його руку. Рука тремтіла. Шийка пляшки кілька разів дзенькнуло об край кружки. Редрік поглянув Ернесту в обличчя. Важкі Ернестові повіки були опущені, маленький рот викривлений, товсті щоки обвисли. Негр шаркав шваброю під самими ногами в Редріка, чмирі в куті азартно і злісно сперечалися про біги, негр, що совав ящики, штовхнув Ернеста задом так, що той хитнувся. Негр почав бурмотіти вибачення. Ернест здавленим голосом спитав:

— Приніс?

— Що — приніс? — Редрік озирнувся через плече.

Один із чмирів лінькувато підвівся з-за столика, пішов до виходу і зупинився в дверях, розкурюючи сигарету.

— Ходім поговоримо, — сказав Ернест.

Негр зі шваброю тепер теж стояв між Редріком і дверима. Здоровенний такий негр, як Гуталін, але вдвічі ширший.

— Ходімо, — сказав Редрік і взяв портфель. Сну в нього вже і близько не було.

Він зайшов за стійку і протиснувся мимо негра з пивними ящиками. Неф прищемив, мабуть, собі пальця — облизував нігтя, спідлоба роздивляючись Редріка. Так само міцно скроєний негр, з проломленим носом і розплющеними вухами. Ернест пройшов до задньої кімнати, і Редрік подався за ним, бо тепер уже всі троє чмирів стояли біля виходу, а негр зі шваброю опинився перед кулісами, що вели до складу.

У задній кімнаті Ернест відступив убік і, згорбившись, сів на стілець біля стіни, а з-за столу підвівся капітан Квотерблад, жовтий і скорботний, а звідкись зліва висунувся величезний оонівець[6] у насунутій на очі касці, швидко взяв Редріка за боки і провів величезними долонями по його кишенях. Біля правої бокової кишені він затримався, видобув кастет і легенько підштовхнув Редріка до капітана. Редрік підійшов до столу і поставив перед Квотербладом портфель.

— Що ж ти, заразо! — сказав він Ернесту.

Ернест понуро рухнув бровами і знизав одним плечем. Усе було зрозуміло. В дверях уже стояли, усміхаючись, обидва негри, і більше дверей не було, а вікно було зачинене й, окрім того, загороджене знадвору солідними ґратами.

Капітан Квотерблад, з відразою кривлячи обличчя, обома руками рився у портфелі, викладаючи на стіл: «порожняки» малі — дві штуки; «батарейки» — дев’ять штук; «чорні бризки» різних розмірів — шістнадцять штук у поліетиленовому пакеті; «губки» чудово збережені — дві штуки; «газованої глини» — одна банка...

— В кишенях є що-небудь? — тихо промовив капітан Квотерблад. — Викладайте...

— Гади, — сказав Редрік. — Зар-рази.

Він сунув руку за пазуху і жбурнув на стіл пачку банкнот. Банкноти полетіли на всі боки.

— Ого! — промовив капітан Квотерблад. — Ще?

— Жаби смердючі! — закричав Редрік, вихопив з кишені другу пачку і з розмаху жбурнув її собі під ноги. — Жеріть! Подавіться!

— Дуже цікаво, — промовив капітан Квотерблад спокійно. — А тепер підбери все це.

— Редьку в око! — сказав йому Редрік, закладаючи руки за спину. — Холуї твої підберуть. Сам підбереш!

— Підбери гроші, сталкере, — не підвищуючи голосу, сказав капітан Квотерблад, упираючись кулаками в стіл і весь нахиляючись уперед.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один одному в очі, потім Редрік, бурмочучи прокльони, опустився навпочіпки і знехотя заходився підбирати гроші. Негри за спиною захихотіли, а оонівець зловтішно фиркнув.

— Не фиркай, ти! — сказав йому Редрік. — Шмаркля вилетить!

Він повзав уже на колінах, збираючи папірці по одному, дедалі ближче підбираючись до темного мідного кільця, що мирно лежало в зарослій грязюкою виїмці в паркеті, повертаючись так, щоб було зручно, він викрикував і викрикував брудні прокльони, всі, які міг пригадати, і ще ті, котрі вигадував на ходу, а коли настала мить, він замовк, напружився, схопився за кільце, щосили рвонув його вгору, і відчинена кришка люка ще не встигла вдаритися об підлогу, а він вже пірнув униз головою, витягнувши напружені руки, в сиру холодну пітьму пивниці.

Він упав на руки, перекотився через голову, підскочив і, зігнувшись, кинувся, нічого не бачачи, покладаючись тільки на пам’ять і на удачу, у вузький прохід між штабелями ящиків, на ходу шарпаючи, розгойдуючи ці штабелі і чуючи, як вони з дзеньканням і гуркотом валяться у прохід позаду нього, слизькаючись, вибіг нагору по невидимих сходах, усім тілом вибив оббиті ржавою бляхою двері й опинився в Ернестовому гаражі. Він весь трусився і важко дихав, перед очима пливли криваві плями, серце важкими болісними поштовхами било в саме горло, але він не зупинився навіть на секунду. Він відразу метнувся в дальній кут і, обдираючи руки, взявся розкидати купу мотлоху, під якою у стіні гаража було виламано кілька дошок. Потім він ліг на живіт і проповз через цю дірку, чуючи, як з тріскотом рветься щось у його піджаку, і вже у дворі, вузькому, наче колодязь, присів між сміттєвими контейнерами, стягнув піджак, зірвав і кинув галстук, швидко огледів себе, обтріпав штани, випростався і, пробігши через двір, пірнув у вузький смердючий тунель, що вів до сусіднього такого самого двору. На бігу він прислухався, але виття патрульних сирен поки що не було чути, і він побіг ще швидше, розганяючи перелякану дітлашню, пірнаючи під розвішену білизну, пролізаючи в дірки у зогнилих парканах, намагаючись якомога швидше вибратися з цього кварталу, поки капітан Квотерблад не встиг викликати оточення. Він чудово знав ці місця. В усіх цих дворах, у підвалах, у занедбаних пральнях, у вугільних складах він грався ще хлопчиськом, усюди тут у нього були знайомі і навіть друзі, і за інших обставин йому нічого не вартувало би заховатися тут і відсиджуватися хоч цілий тиждень, але не для цього він здійснив «зухвалу втечу з-під арешту» — з-під носа в капітана Квотерблада, відразу ж заробивши собі зайвих дванадцять місяців.

Йому добряче пощастило. По Сьомій вулиці, розмахуючи дурнуватими транспарантами, горланячи і здіймаючи пилюку, сунула процесія якоїсь ліги — душ двісті довговолосих йолопів і стрижених дуреп, таких самих розтріпаних і неохайних, як і він сам, і навіть гірше, неначе всі вони так само щойно продиралися крізь лази у парканах, перекидали на себе баки зі сміттям, та на додачу ще перед тим провели буйну ніченьку на вугільному складі. Він вихопився із підворіття, з ходу врізався у цю юрму і навскіс, штовхаючись, наступаючи на ноги, дістаючи по вуху і даючи здачі, продерся на інший бік вулиці і знову пірнув у підворіття — якраз тої миті, коли попереду пролунало знайоме огидне виття патрульних машин, і процесія зупинилася, стискаючись гармошкою. Але тепер він був уже в іншому кварталі, і капітан Квотерблад не міг знати, в якому саме.

Він вийшов на свій гараж із боку складу радіотоварів, і йому довелося прочекати якийсь час, поки робітники завантажували автокар величезними картонними коробками з телевізорами. Він влаштувався у хирлявих кущах бузку перед глухою стіною сусіднього будинку, трохи відсапався і викурив сигарету. Він жадібно курив, присівши навпочіпки, притулившись спиною до твердої штукатурки брандмауера[7], час від часу прикладаючи руку до щоки, аби вгамувати нервове сіпання, і думав, думав, думав, а коли автокар з робочими, гудячи, покотив у підворіття, він засміявся і неголосно сказав йому вслід: «Дякую вам, хлопці, затримали дурня... дали подумати». З цієї миті він почав діяти швидко, але без поспіху, спритно, продумано, неначе працював у Зоні.

Він пробрався у свій гараж через потайний лаз, безшумно прибрав старе сидіння, запхав руку в кошик, обережно дістав з мішка згорток і прилаштував його за пазухою. Після цього він зняв із цвяха стару потерту шкірянку, знайшов у куті засмальцьоване кепі й обома руками натягнув його низько на чоло. Крізь шпари воріт у напівтемряву гаража падали вузькі смуги сонячного світла, повні лискучих порошинок, у дворі весело й азартно вищали дітлахи, і, вже збираючись іти, він раптом упізнав голос доньки. Тоді він притулився оком до найширшої шпарини і якийсь час дивився, як Мавпочка, розмахуючи двома повітряними кульками, бігає довкола нової гойдалки, а три баби-сусідки з в’язанням на колінах сидять поряд на лавочці і дивляться на неї, неприязно стуливши губи. Обмінюються своїми паршивими думками, старі пеньки. А дітлахи — нічого, граються з нею як ні в чому не бувало, не дарма ж він до них підлещувався як умів — і гірку дерев’яну зробив для них, і ляльковий будиночок, і гойдалку... І лавочку цю, на якій розсілися старі поторочі, теж він зробив. Ну гаразд, сказав він самими губами, відірвався від шпари, востаннє оглянув гараж і пірнув у лаз.

На південо-західній околиці міста, біля занедбаної бензоколонки, що наприкінці Гірницької вулиці, була будка телефона-автомата. Бозна-хто тепер тут нею користувався — навколо були самі закинуті будинки, а далі на південь розстелявся неозорий пустир колишнього міського звалища. Редрік сів у тіні будки просто на землю і застромив руку в щілину під будкою. Він намацав запилюжений проолієний папір і руків’я пістолета, загорнутого у цей папір, оцинкована коробка з патронами теж була на місці, і мішечок з «браслетами», і старий гаманець із підробленими документами — з тайником усе було гаразд. Тоді він зняв із себе шкірянку та кепі і поліз за пазуху. Хвилину десь він сидів, зважуючи на долоні фарфоровий балончик з нездоланною і неминучою смертю всередині. І тут він відчув, як йому знову засіпало щоку.

— Шухарте, — пробурмотів він, не чуючи власного голосу. — Що ж ти, заразо, робиш? Падло ти, вони ж цією штукою всіх нас передушать... — Він притис пальцями сіпливу щоку, але це не допомогло. — Гади, — сказав він про робітників, що вантажили телевізори на автокар. — Трапилися ж ви мені на дорозі... Кинув би я її, стервоту, назад у Зону, і кінці у воду...

Він тоскно огледівся. Над порепаним асфальтом бриніло гаряче повітря, понуро дивилися позабивані вікна, пустирем блукали пилові чортики. Він був один.

— Добре, — сказав він рішуче. — Кожен за себе, один Бог за всіх. На наш вік вистачить...

Поспіхом, щоби не передумати знову, він запхав балон у кепі, а кепі загорнув у шкірянку. Потім він встав на коліна і, напружившись, трохи нахилив будку. Товстий згорток ліг на дно ямки, і ще залишилося багато вільного місця. Він обережно опустив будку, похитав її двома руками і підвівся, обтрушуючи долоні.

— І все, — сказав він. — І нічичирк.

Він заліз у розпечену задуху будки, опустив монету і набрав номер.

— Гуто, — сказав він. — Ти, будь ласка, не хвилюйся. Я знову попався.

Йому було чутно, як вона судомно зітхнула, і він поспіхом проговорив:

— Та дурниці це все, місяців шість-вісім... і з побаченнями... Переживемо. А без грошей ти не будеш, гроші тобі пришлють... — Вона продовжувала мовчати. — Завтра вранці тебе викличуть у комендатуру, там побачимося. Мавпочку приведи.

— Обшуку не буде? — запитала вона глухо.

— А хоч би й був. Удома все чисто. Пусте, тримай хвоста трубою... Вуха сторчма, хвіст пістолетом. Узяла за чоловіка сталкера, тепер не нарікай. Ну, до завтра... Май на увазі, я тобі не дзвонив. Цілую у попку.

Він різко повісив слухавку і кілька секунд стояв, щосили замружившись, стиснувши зуби так, що дзвеніло у вухах. Потім він знову кинув монетку і набрав інший номер.

— Слухаю вас, — сказав Хрипатий.

— Говорить Шухарт, — сказав Редрік. — Слухайте уважно і не переривайте...

— Шухарт? — дуже натурально здивувався Хрипатий. — Який Шухарт?

— Не переривайте, я кажу! Я попався, втік і зараз іду здаватися. Мені дадуть років два з половиною або три. Дружина залишається без грошей. Ви її забезпечите. Щоб у неї всього було вдосталь, зрозуміло? Зрозуміло, я вас питаю?

— Продовжуйте, — сказав Хрипатий.

— Неподалік від того місця, де ми з вами вперше зустрілися, є телефонна будка. Там вона одна, не помилитесь. Фарфор лежить під нею. Хочете — беріть, хочете — ні, але жінка моя щоб мала всього вдосталь. Нам з вами ще працювати і працювати. А якщо я повернусь і дізнаюся, що ви зіграли нечисто... Я вам не раджу грати нечисто. Зрозуміло?

— Я все зрозумів, — сказав Хрипатий. — Дякую. — Потім, повагавшись, запитав: — Може, адвоката?

— Hi, — сказав Редрік. — Усі гроші до останнього мідяка — дружині. З привітом.

Він повісив слухавку, огледівся, глибоко запхав руки в кишені штанів і поволі пішов угору по Гірницькій вулиці між порожніми, покинутими будинками.

Загрузка...