Пікнік на узбіччі

4. Редрік Шухарт, 31 рік

За ніч долина вистигла, а на світанку стало зовсім холодно. Вони йшли по насипу, ступаючи по зогнилих шпалах між іржавими рейками, і Редрік дивився, як виблискують на шкіряній куртці Артура Барбриджа крапельки згуслого туману. Хлопчина крокував легко, весело, ніби не було позаду втомливої ночі, нервової напруги, від якої і досі трусилася кожна жилка, двох моторошних годин на мокрому вершечку лисого пагорба, котрі вони провели у хворобливому напівсні, притулившись один до одного спинами задля тепла, перечікуючи потік «зеленки», що обтікала пагорб і зникала в яру.

З боків насипу лежав густий туман. Час від часу він наповзав на рейки важкими сірими струменями, і в цих місцях вони йшли по коліна в повільних клубках каламуті. Пахло мокрою іржею, з болота праворуч від насипу смерділо тухлятиною. Навколо нічого не було видно, крім туману, але Редрік знав, що на обидва боки простягається пагориста рівнина з кам’яними розсипами, а за рівниною в імлі ховаються гори. І ще він знав, що, коли зійде сонце і туман осяде росою, він має побачити десь ліворуч каркас розбитого вертольота, а попереду — ешелон вагонеток, і ось тоді почнеться сама справа.

Редрік на ходу пропхав долоню між спиною і рюкзаком і підкинув рюкзак вище, щоби край балона з гелієм не різав хребет. Важкий, паразит, як я з ним поповзу? Півтора кілометри навкарачки... Добре, не бухти, сталкере, знав, на що йдеш. П’ятсот тисяч монет чекають наприкінці дороги, можна й попотіти. П’ятсот тисяч, ласий шмат, га? Хрен я їм віддам менше ніж за п’ятсот тисяч. І хрен я дам Стерв’ятнику більше тридцяти. А шмаркачеві... а шмаркачеві — нічого. Якщо старий гад бодай півправди сказав, то шмаркачеві — нічого...

Він знову поглянув у спину Артурові і якийсь час примружившись спостерігав, як той легко переступає через дві шпали разом, широкоплечий, вузькозадий, і довге, як у сестри — кольору воронового крила, волосся здригається в такт крокам. Сам напросився, похмуро подумав Редрік. Сам. І чого це він так відчайдушно напрошувався? Просто тремтів весь, сльози на очах... «Візьміть мене, містере Шухарт. Мені різні люди пропонували, але я хотів би тільки з вами, вони ж усі ні на що не придатні! Батько... Але ж він тепер не може!» Редрік зусиллям волі обірвав цей спогад. Думати про це було огидно, і, можливо, через те він став думати про Артурову сестру, про те, як він із цією Діною спав — і тверезий спав, і п’яний спав, і яке це щоразу було розчарування. Просто незбагненно: така розкішна баба, вік би з нею кохався, а насправді — порожняк, обман, лялька нежива, а не жінка. Наче, згадується, гудзики на маминому светрі — бурштинові такі, напівпрозорі, золотаві, так і хочеться запхати їх у рот і смоктати в очікуванні якоїсь незвичайної насолоди, і він брав їх до рота і смоктав, і щоразу страшенно розчаровувався, і щоразу забував про це розчарування — навіть не забував, а просто відмовлявся вірити власній пам’яті, варто було йому знову їх побачити.

А може, татусь його до мене підіслав, подумав він про Артура. Он у нього яка пушка у задній кишені... Ні, навряд. Стерв’ятник мене знає. Стерв’ятник знає, що зі мною жарти погані. І знає, який я у Зоні. Ні, дурниці все це. Не перший він мене просив, не перший він сльози лив, інші й навколішки ставали... А пушки вони всі з собою тягають по першому разу. Вперше і востаннє. Невже востаннє? Ох, востаннє, хлопче! Ось що виходить, Стерв’ятнику, востаннє. Так, татуню, дізнався би ти про цю його витівку — так би його костурами віддухопелив, синочка свого, в Зоні вимоленого... Він раптом відчув, що попереду щось є — недалеко вже, метрів за тридцять-сорок.

— Стій, — сказав він Артурові.

Хлопець слухняно завмер на місці. Реакція у нього була доброю — він так і застиг із занесеною ногою, а потім повільно й обережно опустив її на землю. Редрік зупинився біля нього. Колія тут помітно йшла вниз і повністю ховалася в тумані. І там, у тумані, щось було. Щось велике і нерухоме. Безпечне. Редрік обережно потягнув ніздрями повітря. Так. Безпечне.

— Уперед, — сказав він тихо, почекав, поки Артур зробить крок, і рушив за ним.

Краєм ока він бачив Артурове обличчя, різьблений його профіль, чисту шкіру щоки і рішуче стиснуті губи під тонюсінькими вусиками.

Вони занурилися в туман по пояс, потім — по шию, а ще через кілька секунд попереду забовваніла скошена брила вагонетки.

— Усе, — сказав Редрік і почав стягати рюкзак. — Сідай, де стоїш. Перекур.

Артур допоміг йому стягнути рюкзак, а потім вони сіли поруч на іржаву рейку, Редрік відстібнув один із клапанів, дістав згорток з їжею і термос із кавою і, поки Артур розгортав пакунок і прилаштовував бутерброди на рюкзаку, витяг із-за пазухи флягу, відгвинтив кришечку і, зажмурившись, зробив кілька повільних ковтків.

— Ковтнеш? — запропонував він, обтираючи долонею шийку фляги. — Для хоробрості...

Артур ображено похитав головою.

— Для хоробрості мені не треба, містере Шухарт, — сказав він. — Я ліпше кави, якщо дозволите. Вогко тут дуже, правда?

— Вогко, — згодився Редрік. Він сховав флягу, вибрав бутерброд і взявся жувати. — Ось туман розійдеться, побачиш, що тут навкруги суцільні болота. Раніше у цих місцях комарів було — страшне діло...

Він замовк і налив собі кави. Кава була гаряча, густа, солодка, пити її зараз було навіть приємніше, ніж спиртне. Від неї пахло домом. Гутою. І не просто Гутою, а Гутою в халатику, просто зі сну, ще із залежаним рубцем від подушки на щоці. Дарма я в цю справу вплутався, подумав він. П’ятсот тисяч... А на дідька мені ці п’ятсот тисяч? Бар я на них купувати збираюся, чи що? Гроші потрібні, щоби про них не думати. Це правильно. Це Дік слушно сказав. Але ж я про них і так не думаю останнім часом. На дідька мені ці гроші? Будинок є, сад є, без роботи в Хармонті не залишишся... Завів мене Стерв’ятник, гнида смердюча, завів, як молоденького...

— Містере Шухарт, — сказав раптом Артур, дивлячись у сторону, — а ви справді вірите, що ця штука виконує бажання?

— Маячня! — розгублено промовив Редрік і завмер із піднесеним до рота стаканчиком. — А ти звідки знаєш, за якою такою штукою ми йдемо?

Артур зніяковіло засміявся, запустив п’ятірню у волосся кольору воронового крила, посмикав і сказав:

— Та от здогадався!.. Я вже і не пригадую, що саме наштовхнуло мене на цю думку... Ну, по-перше, раніше батько весь час бубонів про цю Золоту Кулю, а останнім часом раптом перестав і замість цього зачастив до вас, а я ж знаю — ніякі ви не друзі, хай би що там батько казав... Потім, він дивний якийсь став останнім часом... — Артур знову засміявся і покрутив головою, щось пригадуючи. — А остаточно я все зрозумів, коли ви на пустирі випробовували цей дирижаблик... — Він поплескав долонею по рюкзаку, де лежала туго згорнута оболонка повітряної кулі. — Чесно кажучи, я вас тоді вистежив, і, коли побачив, як ви мішок з камінням підіймаєте й ведете над землею, тут вже мені все остаточно прояснилося. Як на мене, у Зоні, крім Золотої Кулі, нічого важкого більше не залишилося. — Він відкусив від бутерброда, пожував і замислено промовив з набитим ротом: — Я от тільки не розумію, як ви її чіплятимете, вона ж, напевно, гладенька...

Редрік продовжував дивитися на нього поверх склянки і думав, до чого ж вони не схожі один на одного, батько і син. Нічого спільного між ними не було. Ні обличчя, ні голосу, ні душі. У Стерв’ятника голос хрипкий, улесливий, підлий якийсь, але коли він про це говорив, то говорив чудово. Не можна його було не слухати. «Рудий, — казав він тоді, перехилившись через стіл. — Нас же двоє залишилося всього, та на двох дві ноги, і обидві твої... Кому ж, як не тобі? Це ж, може, найцінніше, що в Зоні є! Кому ж дістанеться, га? Невже тим чистоплюям дістанеться, з їхніми машинами? Адже я її знайшов, я! Скільки там наших по дорозі полягло! А знайшов я! Собі беріг. І зараз нікому б не віддав, але руки, бачиш, короткими стали... Крім тебе — нікому. Скільки я різних молокососів дресирував, цілу школу, розумієш, для них відкрив, — не можуть, кістка не та... Ну добре, ти не віриш. Не віриш — не треба. Тобі гроші. Даси мені, скільки сам захочеш, я знаю, ти не скривдиш... А я, може, ноги собі поверну. Ноги поверну, розумієш ти? Зона ж ніг мене позбавила, то, може, Зона й віддасть?..»

— Що? — запитав Редрік, стрепенувшись.

— Я запитав, закурити можна, містере Шухарт?

— Так, — сказав Редрік. — Кури, кури... Я також закурю.

Він залпом допив рештки кави, витяг сигарету і, розминаючи її, втупився у рідіючий туман. Псих, подумав він. Божевільний. Ноги йому. Стервоті... гниді вошивій...

Від усіх цих розмов накопичувався в душі якийсь осад, незрозуміло який. І він не розчинявся з часом, цей осад, а, навпаки, назбирувався і назбирувався. І незрозуміло було, що це таке, але воно заважало, наче він чимось заразився від Стерв’ятника, але не якоюсь там гидотою, а навпаки... силою, чи що? Ні, не силою. А чим же тоді?.. Ну добре, сказав він собі. Давай так: припустімо, не дійшов я сюди. Зовсім уже зібрався, рюкзак уклав, і тут щось сталося... Схопили мене, приміром. Погано було би? Безперечно погано. Чому погано? Гроші плакали? Та ні, не в грошах справа... Що добро це гадам дістанеться, Хрипатим та Кістлявим? Щоправда, у цьому щось є. Прикро. Але ж мені що до них? Однаково зрештою все їм перепаде...

— Бр-р-р-р... — Артур пересмикнув плечима. — До кісток проймає. Містере Шухарт, може, дасте мені тепер ковтнути трішки?

Редрік мовчки взяв флягу і простягнув йому. А я ж не відразу погодився, подумав він раптом. Двадцять разів я посилав Стерв’ятника подалі, а на двадцять перший усе-таки погодився. Якось мені несила зробилося зовсім. І остання розмова у нас вийшла короткою і цілком діловою. «Здоров, Рудий. Я от карту приніс. Може, все-таки подивишся?» А я подивився йому в очі, а очі в нього як нариви — жовті з чорною цяткою, і я сказав: «Давай». І все. Пригадую, що п’яний був тоді, цілий тиждень пиячив. На душі було гидотно... А ч-чорт, чи не все одно! Пішов і пішов. Що я в цьому длубаюся, наче у лайні прутиком! Боюся я, чи що?..

Він здригнувся. Довгий, тужливий скрип долинув раптом із туману. Редрік схопився, ніби підкинутий, і відразу, ніби підкинутий, схопився Артур. Але вже знову було тихо, лише шурхотіла, струменіючи по насипу у них з-під ніг, дрібна галька.

— Це, мабуть, порода просіла, — невпевнено, важко вимовляючи слова, прошепотів Артур. — Вагонетки — з породою... стоять давно...

Редрік дивився просто перед собою і нічого не бачив. Він пригадав. Це було вночі. Він прокинувся від такого самого звуку, тужливого і довгого, мертвіючи, наче у сні. Тільки то був не сон. Це кричала Мавпочка, сидячи на своєму ліжку біля вікна, а з іншого кінця будинку відгукувався батько, дуже схоже, так само протягло і рипливо, тільки ще з якимось клекотінням. І так вони перегукувались і перегукувались у пітьмі — століття, сто літ і ще сто літ. Гута прокинулася також і взяла Редріка за руку, він відчував її вмить спітніле плече, і так вони лежали всі ці сто літ і ще сто літ і слухали, а коли Мавпочка замовкла і вляглася, він почекав ще трохи, потім піднявся, пішов на кухню і пожадливо випив півпляшки коньяку. Від цієї ночі він запив.

— ...Порода, — говорив Артур. — Вона, знаєте, просідає з часом. Від вологості, від ерозії, від усяких таких причин...

Редрік подивився на його зблідле обличчя і знову сів. Сигарета його кудись пропала з пальців, він закурив нову. Артур постояв ще трохи, боязко крутячи головою, потім також сів і сказав тихо:

— Я знаю, розповідають, що в Зоні нібито хтось живе. Якісь люди. Не прибульці, а саме люди. Нібито Візит захопив їх тут, і вони мутували... пристосувалися до нових умов. Ви чули про це, містере Шухарт?

— Так, — сказав Редрік. — Тільки це не тут. Це в горах. На північному заході. Пастухи якісь.

...Ось він чим мене заразив, думав він. Божевіллям своїм він мене заразив. От, значить, чому я сюди пішов. От що мені тут треба... Якесь дивне і дуже нове відчуття повільно заповнило його. Він усвідомлював, що відчуття це насправді зовсім не нове, що воно давно вже сиділо десь у нього в печінках, але тільки зараз він про нього здогадався, і все зайняло свої місця. І те, що раніше видавалося дурістю, божевільною маячнею збожеволілого старого, стало тепер єдиною надією, єдиним сенсом життя, бо тільки зараз він зрозумів: єдине на всьому світі, що в нього ще залишилося, єдине, задля чого він жив останні місяці, була надія на диво. Він, дурень, бовдур, відштовхував цю надію, затоптував її, знущався з неї, пропивав її, бо він так звик, бо ніколи в житті, із самого малку, він не розраховував ні на кого, крім себе, і тому що із самого малку цей розрахунок на себе виражався у нього в кількості зелененьких, які йому вдавалось вирвати, видерти, вигризти з байдужого хаосу, що оточував його. Так було завжди, і так було би і далі, якби він кінець кінцем не опинився в такій ямі, з якої його не визволять ніякі зелененькі, в якій розраховувати на себе зовсім безглуздо. А зараз ця надія — вже не надія, а впевненість у диві — заповнила його до самої маківки, і він уже дивувався, як міг раніше жити у такому безпросвітному, безмежному мороці... Він засміявся і штовхнув Артура в плече.

— Що, сталкере, — сказав він. — Закаляв підштанки? Звикай, братику, не соромся, вдома відперуть.

Артур здивовано подивився на нього, непевно усміхаючись. А Редрік зім’яв масний папір від бутербродів, зажбурив його під вагонетку і приліг на рюкзак, упершись ліктем.

— Ну добре, — сказав він. — А припустімо, наприклад, що ця сама Золота Куля дійсно... Що б ти тоді побажав?

— Значить, ви все-таки вірите? — швидко запитав Артур.

— Це несуттєво — вірю я там чи не вірю. Ти мені на запитання дай відповідь.

Йому раптом насправді стало цікаво дізнатися, що може попросити в Золотої Кулі такий от хлопець, молокосос іще, вчорашній школяр, і він з веселою цікавістю стежив, як Артур хмуриться, посмикує вусики, швидко підводить на нього і знову ховає очі.

— Ну, звичайно, ноги батькові... — промовив Артур нарешті. — Щоб удома було все добре...

— Брешеш, брешеш, — добродушно сказав Редрік. — Ти, братику, май на увазі: Золота Куля тільки потаємні бажання виконує, тільки такі, що якщо не здійсниться, то хоч у петлю!

Артур Барбридж почервонів, знову швидко підвів на Редріка і відразу ж опустив очі і зовсім зашарівся, навіть сльози виступили. Редрік усміхнувся, дивлячись на нього.

— Все зрозуміло, — сказав він майже лагідно. — Добре, то не моя справа. Тримай уже своє при собі... — І тут він раптом згадав про пістолет і подумав, що, поки є час, треба врахувати все, що можна врахувати. — Що це в тебе у задній кишені? — запитав він недбало.

— Пістолет, — буркнув Артур і прикусив губу.

— Навіщо він тобі?

— Стріляти! — сказав Артур з викликом.

— Облиш, облиш, — суворо проговорив Редрік і сів прямо. — Давай його сюди. У Зоні стріляти нема в кого. Давай.

Артур хотів щось сказати, але промовчав, сунув руку за спину, витяг армійський кольт і простягнув Редрікові, тримаючи за ствол. Редрік узяв пістолет за тепле рубчасте руків’я, підкинув його, спіймав і запитав:

— Хустка в тебе є яка-небудь? Давай я загорну...

Він узяв в Артура носовик, чистенький, пропахлий одеколоном, загорнув пістолет і поклав згорток на шпалу.

— Хай поки тут полежить, — пояснив він. — Дасть Бог, повернемося сюди — візьмемо. Може, справді від патрульних відстрілюватись доведеться... Хоча від патрульних відстрілюватися, братику...

Артур рішуче похитав головою.

— Та мені не для цього, — сказав він із досадою. — Там тільки один патрон. Щоб, якщо як з батьком...

— О-он що... — промовив спрокволу Редрік, роздивляючись його впритул. — Ну, за це можеш не хвилюватися. Якщо як з батьком, то вже до цього місця я тебе дотягну. Обіцяю... Диви, розвиднілось!

Туман щезав на очах. На насипу його вже не було зовсім, а внизу і вдалині молочна імла просідала і протавала, крізь неї проростали округлі їжакуваті верхівки пагорбів, і між пагорбами де-не-де виднілася вже ряба поверхня прокислого болота, вкрита ріденьким замореним верболозом, а на горизонті, за пагорбами, яскраво-жовто спалахнули верхівки гір, і небо над горами було чисте і голубе. Артур озирнувся через плече і захоплено скрикнув. Редрік теж озирнувся. На сході гори видавалися чорними, а над ними палахкотіла і мінилася знайома смарагдова заграва — зелена зоря Зони. Редрік підвівся і, розстібаючи ремінь, сказав:

— До вітру не хочеш? Дивися, потім не буде де і не буде коли...

Він зайшов за вагонетку, присів на насипу і, покректуючи, дивився, як швидко згасає, затоплюється рожевим зелена заграва, й оранжевий окраєць сонця виповзає з-за хребта, і відразу від пагорбів потяглися бузкуваті тіні — все стало різким, рельєфним, усе стало видно як на долоні, і прямо перед собою, метрів за двісті, Редрік побачив вертоліт. Вертоліт упав, напевно, у самісінький центр «комариної лисини», і весь фюзеляж його розплющило на бляшаний млинець, тільки хвіст залишився цілий, його ледь погнуло, і він чорним гачком стирчав над прогалиною між пагорбами, і стабілізуючий гвинт залишився цілий — відчутно порипував, погойдуючись на легкому вітерці. «Лисина», напевно, трапилася потужна, навіть до пожежі справжньої не дійшло, і на розплющеній бляшанці чітко виділялась червоно-синя емблема королівських військово-повітряних сил, яку Редрік от уже скільки років і в очі не бачив і нібито навіть забув, як вона виглядає.

Справивши нужду, Редрік повернувся до рюкзака, дістав карту і розклав її на купі спеченої руди у вагонетці. Самого кар’єру не було звідси видно — його затуляв пагорб із почорнілим, обгорілим деревом на вершині. Цей пагорб ще треба було обійти справа, по видолинку між ним та іншим пагорбом, який теж виднівся звідси, геть-чисто голий, з бурим камінним осипом по всьому схилу.

Усі орієнтири співпадали, але Редрік не відчував задоволення. Багаторічний інстинкт сталкера категорично протестував проти самої думки, безглуздої і протиприродної, — прокладати стежку між двома близькими височинами. Добре, подумав Редрік. Це ми ще побачимо. На місці буде видніше. Стежка до цього видолинка вела по болоту, по відкритій рівній місцині, яка видавалася звідси безпечною, проте, придивившись, Редрік розрізнив між сухими грудами якусь темно-сіру пляму. Він поглянув на карту. Там стояв хрестик і кострубатими літерами було написано: «Хлюст». Червоний пунктир стежки йшов правіше від хрестика. Прізвисько було начебто знайоме, але хто такий цей Хлюст, як він виглядав і коли він був, Редрік згадати не міг. Пригадалося йому чомусь тільки: прокурений зал у «Боржчі», якісь п’яні розлючені пики, величезні червоні лапи, що стискали склянки, громовий регіт, роззявлені жовтозубі пащеки — фантастичне стадо титанів і велетів, що зібралися на водопій, один із найяскравіших спогадів дитинства — перші відвідини «Боржчу». Що я тоді приніс? «Порожняк», здається. Просто із Зони, мокрий, голодний, очманілий, з мішком через плече, ввалився у цей гадючник, гримнув мішком на стійку перед Ернестом, люто шкірячись і озираючись, витримав громовий залп знущань, дочекався, поки Ернест — тоді ще молодий, завжди при метелику — відрахував мені скількись там зелененьких... ні, тоді були ще не зелененькі, тоді були квадратні, королівські, з якоюсь напівголою бабою у плащі та вінку... дочекався, сховав гроші в кишеню і несподівано для себе самого хапонув зі стійки важкий пивний кухоль і навідліг заїхав ним по найближчій регочучій пащеці... Редрік усміхнувся і подумав: може, то й був Хлюст?

— Хіба між пагорбами можна, пане Шухарт? — упівголоса запитав над вухом Артур. Він стояв поруч і теж роздивлявся карту.

— Там побачимо, — сказав Редрік. Він усе дивився на карту. На карті було ще два хрестики: один — на схилі пагорба з деревом, другий — на кам’яному осипу. Пудель і Очкарик. Стежка проходила низом поміж ними. — Там побачимо, — повторив він, склав карту і запхав її в кишеню.

Він оглянув Артура і запитав:

— Як, до вітру сходив? — і, не чекаючи відповіді, наказав: — Завдай мені на спину рюкзак... Підемо як раніше, — сказав він, підтрушуючи рюкзак і припасовуючи лямки зручніше. — Ти йдеш попереду, щоб я тебе щохвилини бачив. Не озирайся, але будь напоготові навстіж. Мій наказ — закон. Май на увазі, доведеться багато повзти, багна і не думай боятися, якщо накажу — мордою в багно без розмов... І курточку свою застібни. Готовий?

— Готовий, — сказав Артур глухо. Він добряче нервував. Рум’янцю на щоках у нього наче й не бувало.

— Перший напрямок — от. — Редрік різко махнув долонею в бік найближчого пагорба за сотню кроків від насипу. — Зрозуміло? Пішов.

Артур судомно зітхнув і, переступивши через рейку, почав боком спускатися з насипу. Галька з шумом сипалася за ним.

— Легше, легше, — сказав Редрік. — Спішити нема куди.

Він почав обережно спускатися слідом, звично регулюючи інерцію важкого рюкзака м’язами ніг. Краєм ока він увесь час стежив за Артуром. Боїться хлопець, думав він. І правильно боїться. Передчуває, напевно. Якщо в нього чуття, як у татуся, то мусить передчувати... Знав би ти, Стерв’ятнику, як обернулася справа. Знав би ти, Стерв’ятнику, що цього разу я тебе послухаюся. «... А отут, Рудий, тобі самому не пройти. Хоч-не-хоч, а доведеться тобі кого-небудь із собою брати. Можу кого-небудь зі своїх шмаркачів віддати, кого не шкода...» Вмовив. Вперше в житті погодився я на таке діло. Ну нічого, подумав він. Може, все-таки обійдеться, все-таки я — не Стерв’ятник, може, викрутимося якось...

— Стій! — наказав він Артурові.

Хлопчина зупинився по кісточки в іржавій воді. Поки Редрік спускався до нього, драговина затягла його по коліно.

— Камінь бачиш? — запитав Редрік. — Он, під пагорбом лежить. Давай на нього.

Артур рушив уперед. Редрік відпустив його на десять кроків і пішов услід. Драговина під ногами чвакала і смерділа. Це була мертва драговина — ні мошви, ні жаб, навіть верболіз тут висох і згнив. Редрік звично поглядав довкола, та поки все було начебто спокійно. Пагорб повільно наближався, наповз на низьке ще сонце, потім затупив усю східну частину неба. Біля каменя Редрік озирнувся в бік насипу. Насип був яскраво осяяний сонцем, на ньому стояв поїзд із десятка вагонеток, частина вагонеток зірвалася з рейок і лежала на боці, насип під ними був укритий рудими шлейфами розсипаної породи. А далі, у бік кар’єру, на північ від поїзда, повітря понад рейками каламутно тремтіло і мерехтіло, і час від часу в ньому миттєво спалахували і згасали маленькі веселки. Редрік подивився на це тремтіння, сплюнув майже всуху і відвернувся.

— Далі, — сказав він, і Артур повернув до нього напружене обличчя. — Он ганчір’я, бачиш? Та не туди дивишся! Он там, правіше...

— Так, — сказав Артур.

— Так от, це був такий собі Хлюст. Давно був. Він не слухався старших і тепер лежить там навмисно для того, щоби показувати розумним людям дорогу. Візьми два пальці праворуч від цього Хлюста... Взяв? Засік точку? Ну, приблизно там, де верболіз трохи густіший... Давай туди. Пішов!

Тепер вони йшли паралельно до насипу. Із кожним кроком води під ногами ставало менше, і незабаром вони йшли по сухому пружному купинні. А на карті тут усюди суцільне болото, подумав Редрік. Застаріла карта. Давненько Барбридж тут не бував, от вона й застаріла. Погано. Воно, звісно, по сухому йти легше, але краще вже, щоби тут було це болото... Ач крокує, подумав він про Артура. Як по Центральному проспекту.

Артур, видно, підбадьорився і йшов на повний хід. Одну руку він запхав у кишеню, а другою весело відмахував, неначе на прогулянці. Тоді Редрік понишпорив у кишені, вибрав гайку грамів на двадцять і, прицілившись, запустив йому в голову. Гайка влучила Артурові точнісінько в потилицю. Хлопець зойкнув, обхопив голову руками і, скорчившись, упав на суху траву. Редрік зупинився над ним.

— Отак воно тут і буває, Арчі, — сказав він повчально. — Це тобі не бульвар, ти тут зі мною не на шпацир[20] вийшов.

Артур повільно підвівся. Обличчя у нього було геть чисто біле.

— Все зрозуміло? — спитав Редрік.

Артур ковтнув і покивав.

— От і добре. А наступного разу я надаю по зубах. Якщо живий залишишся. Пішов!

А з хлопчиська міг би вийти сталкер, думав Редрік. Назвали б його, напевно, Красунчик. Красунчик Арчі. В нас був уже один Красунчик, звали його Діксон, а тепер його звуть Ховрашок. Єдиний сталкер, котрий потрапив у «м’ясорубку» і все-таки вижив. Пощастило. Він, дивак, досі гадає, що це його Барбридж із «м’ясорубки» витяг. Дідька лисого! З «м’ясорубки» не витягнеш... Із Зони він його виволік, це правда. Здійснив Барбридж такий героїчний вчинок! Тільки спробував би він не виволікти! Ці його штучки тоді вже всім набридли, і хлопці йому сказали того разу прямо: один краще не повертайся. А це ж якраз тоді Барбриджа і прозвали Стерв’ятником, доти він у нас у Моцаках ходив...

Редрік раптом відчув на лівій щоці ледь помітний струмінь повітря і відразу, ще не встигнувши ні про що подумати, крикнув:

— Стій!

Він витягнув руку вліво. Потік повітря відчувався там сильніше. Десь між ними та насипом розляглася «комарина лисина», а може, вона йшла і по самому насипу — недарма ж попадали вагонетки. Артур стояв як укопаний, він навіть не обернувся.

— Візьми правіше, — наказав Редрік. — Пішов.

Еге, непоганий був би сталкер... Що за чорт, жалію я його, чи що? Цього ще бракувало. А мене хтось колись жалів?.. Ну, взагалі, так, жаліли. Кирило мене жалів. Дік Нунан мене жаліє. Щоправда, він, може, не стільки мене жаліє, скільки до Гути тулиться, але, може, й жаліє, одне іншому не заважає у порядних людей... Тільки мені от жаліти нікого не доводиться. У мене вибір: або — або... Він уперше з повною чіткістю уявив собі цей вибір: або цей хлопчина, або моя Мавпочка. Тут і вибирати нема чого, все зрозуміло. Якщо тільки диво можливе, — сказав якийсь скептичний голос ізсередини, і він із жахом і люттю притлумив у собі цей голос.

Вони проминули купу сірого ганчір’я. Від Хлюста нічого не залишилося, тільки лежала трохи віддалік у засохлій траві довга, наскрізь проржавіла палиця — міношукач. Був час, багато хто користувався міношукачами, купували тихцем в армійських інтендантів, сподівались на ці штуки як на самого Господа Бога, а потім два сталкери підряд за кілька днів загинули з ними, вбиті підземними розрядами. І як відрізало... Хто ж усе-таки був цей Хлюст? Стерв’ятник його сюди привів, чи він сам сюди прийшов? І чому їх усіх вабило до цього кар’єру? Чому я про це нічого не чув?.. Диявол, припікає ж як! І це вранці, а що буде потім?

Артур, який ішов кроків на п’ять попереду, підняв руку і витер з лоба піт. Редрік скосив очі на сонце. Сонце було ще невисоко. І тут він раптом усвідомив, що суха трава під ногами не шурхотить, як раніше, а мовби рипить, наче картопляна мука, і вона вже не колюча і жорстка, як раніше, а м’яка та хистка, — вона розсипалася під чоботом, немов клапті кіптяви. І він побачив чітко відбиті Артурові сліди і впав на землю, крикнувши: «Лягай!»

Він упав лицем у траву, і вона розлетілася на порох під його щокою, і він заскреготів зубами від злості, що так не пощастило. Він лежав, намагаючись на рухатися, все ще сподіваючись, що, можливо, минеться, хоч і розумів, що вони попалися. Жар посилювався, навалювався, обволікаючи все тіло, наче простирадло, змочене окропом, очі залило потом, і Редрік запізніло крикнув Артурові: «Не рухайся! Терпи» — і почав терпіти сам.

І він би витерпів, і все би минулося тихо-шляхетно, пропотіли би тільки, але не витерпів Артур. Чи то він не розчув, що йому крикнули, чи то перелякався над усяку міру, а може, його припекло ще сильніше, ніж Редріка, — у будь-якому випадку керувати собою він перестав і сліпо, з якимось горловим зойком, кинувся, пригнувшись, куди погнав його безтямний інстинкт — назад, якраз туди, куди бігти вже ніяк не можна було. Редрік ледве встиг підхопитися й обома руками зловити його за ногу, і він усім тілом гепнувся до землі, здійнявши хмару попелу, верескнув неприродно високим голосом, брикнув Редріка вільною ногою в обличчя, забився і засмикався, але Редрік, сам уже погано тямлячи від болю, наповз на нього, притискаючись обпеченим обличчям до шкіряної куртки, прагнучи задавити, втерти в землю, обома руками тримаючи за довге волосся вертляву голову і шалено стукаючи носаками черевиків і коліньми по ногах, по землі, по задниці. Він як у тумані чув стогін і мукання, що долинали з-під нього, і своє власне хрипке ревіння: «Лежи, жабо, лежи, вб’ю...», а зверху на нього все навалювали і навалювали купи розпеченого вугілля, і вже палахкотів на ньому одяг, і тріщала, надимаючись пухирями, шкіра на ногах і боках, і він, устромившись чолом у сірий попіл, судомно вминаючи грудьми голову цього триклятого шмаркача, не витримав і заволав щосили...

Він не пам’ятав, коли все це скінчилося. Зрозумів тільки, що знову може дихати, що повітря знову стало повітрям, а не розпеченою парою, що випалювала горлянку, і зрозумів, що треба поспішати, що треба якнайшвидше забиратися з-під цієї диявольської жаровні, поки вона знову не опустилася на них. Він сповз із Артура, котрий лежав зовсім нерухомо, затиснув обидві його ноги під пахвою і, помагаючи собі вільною рукою, поповз уперед, не спускаючи очей з лінії, за якою знову починалася трава, — мертва, суха, колюча, але справжня, — вона здавалася йому зараз найвеличнішим прихистком життя. Попіл скрипів на зубах, обпечене обличчя раз по раз обдавало рештками жару, піт юшив просто в очі — мабуть, тому, що ні брів, ні вій він більше не мав. Артур волікся слідом, ніби навмисно чіпляючись своєю клятою курточкою, горіла обварена задниця, а рюкзак при кожному русі бив по обгорілій потилиці. Від болю і задухи Редрік із жахом подумав, що зовсім обварився і тепер йому не дійти. Від цього страху він сильніше запрацював вільним ліктем і коліньми, виштовхуючи через пересохлу горлянку найбрудніші прокльони, які спадали йому на думку, а потім раптом з якоюсь божевільною радістю згадав, що за пазухою у нього лежить майже повна фляга, подружечка, люба моя, не зрадить, тільки би доповзти, ну ще трохи, давай, Реде, давай, Рудий, отак, ну ще трохи, в бога, в ангелів, на Північному полюсі, під тридцятьма ковдрами, в прибульців і у Стерв’ятника душу...

Потім він довго лежав, зануривши обличчя і руки в холодну іржаву воду, з насолодою вдихаючи просмерділу гниллю прохолоду. Вік би так лежав, але він змусив себе підвестися, стоячи на колінах, скинув рюкзак, навкарачках підібрався до Артура, який усе ще нерухомо лежав кроків за тридцять від болота, і перевернув його на спину. Та-а-к, гарний був хлопчик. Тепер ця гарненька мармизка здавалася чорно-сірою маскою із суміші запеченої крові та попелу, і кілька секунд Редрік з тупим зацікавленням роздивлявся поздовжні борозни на цій масці — сліди від купин і каміння. Потім він підвівся на ноги, взяв Артура під пахви і потяг до води. Артур хрипко дихав, час від часу постогнуючи. Редрік кинув його лицем у найбільшу калюжу і впав поруч, знову переживаючи насолоду від мокрої крижаної ласки. Артур забулькав, завовтузився, підтягнув під себе руки і підняв голову. Очі його були вирячені, він нічого не розумів і жадібно хапав ротом повітря, відпльовуючись і кашляючи. Потім погляд його зробився осмисленим і зупинився на Редрікові.

— Ф-фу-у... — сказав він і пометляв головою, розбризкуючи брудну воду. — Що це було, містере Шухарт?

— Смерть це була, — невиразно промовив Редрік і закашлявся. Він обмацав обличчя. Було боляче. Ніс розпух, але брови і вії, як це не дивно, були на місці. І шкіра на руках теж виявилася цілою, тільки почервоніла трохи. Треба думати, і задницю не до кістки пропалило... Він помацав — ні, аж ніяк не до кістки, навіть штани цілі. Просто ніби окропом ошпарило...

Артур теж обережно мацав пальцями своє обличчя. Тепер, коли страшну машкару змило водою, фізіономія в нього виявилася — теж супроти сподівань — майже в порядку. Кілька подряпин, садно на лобі, розсічена нижня губа, а так, загалом, нічогенький.

— Ніколи про таке не чував, — промовив Артур і подивився назад.

Редрік теж озирнувся. На сіруватій спопелілій траві залишилося багато слідів, і Редрік здивувався, яким, виявляється, коротким був той страшний, нескінченний шлях, який він проповз, рятуючись від загибелі. Якихось метрів двадцять-тридцять, не більше, було всього від краю до краю випаленої латки, але він зосліпу та від страху повз по ній якимось диким зигзагом, як тарган по розпеченій сковорідці, і дякувати ще, що повз, загалом, туди, куди треба, бо міг же заповзти на «комарину лисину» ліворуч, а міг би і взагалі повернути назад... Ні, не міг би, подумав він розлючено. Це молокосос який-небудь міг би, а я тобі не молокосос, і якби не цей дурень, то взагалі нічого не сталось би, обварив би собі зад — от і всі неприємності.

Він подивився на Артура. Артур із форканням умивався, кректав, зачіпаючи болючі місця. Редрік підвівся і, морщачись від дотиків задубілого від спеки одягу до обпаленої шкіри, вийшов на суху місцину і нахилився над рюкзаком. От рюкзакові перепало по-справжньому. Верхні клапани просто-напросто обгоріли, пляшечки в аптечці всі потріскали від спекоти до чортової мами, і від зашкарублої плями смерділо нестерпною медициною. Редрік відстібнув клапан, узявся вигрібати осколки скла і пластику, і тут Артур у нього за спиною сказав:

— Дякую вам, містере Шухарт! Витягли ви мене.

Редрік промовчав. Яке ще до дідька — дякую! Здався ти мені — рятувати тебе.

— Я сам винен, — сказав Артур. — Я ж чув, що ви мені наказали лежати, але я добряче перелякався, а як припекло — зовсім голову втратив. Я дуже боюся болю, містере Шухарт...

— Давай вставай, — сказав Редрік, не обертаючись. — То все були квіточки... Вставай, чого розлігся!

Засичавши від болю в обпечених плечах, він завдав на спину рюкзак, пропхав руки у лямки. Відчуття було таке, ніби шкіра на обпалених місцях збіглася і вкрилася болючими зморшками. Болю він боїться... З лайном тебе наполовину разом із твоїм болем!.. Він оглянувся. Пусте, зі стежки не зійшли. Тепер ці горбочки з покійниками. Паршиві горбочки — стоять, гниди, стирчать, як стер-в’ячі сідниці, і цей видолинок між ними... Він мимохіть потягнув носом повітря. Ох, сволотний видолинок, ось вона саменька погань і є. Жаба.

— Видолинок між пагорбами бачиш? — запитав він Артура.

— Бачу.

— Просто на нього. Марш!

Затиллям долоні Артур витер під носом і рушив уперед, ляпаючи по калюжах. Він накульгував і був уже не такий прямий і стрункий, як раніше, — зігнуло його, і йшов він тепер обережно, з великою осторогою. От і ще одного я витяг, подумав Редрік. Котрий це вже буде? П’ятий? Шостий? І тепер от питається: навіщо? Що він мені — рідний? Поручився я за нього? Слухай, Рудий, а чому ти його волік? Та ж мало сам через нього не загнувся... Тепер-то, на ясну голову, я знаю: правильно я його тягнув за собою, мені без нього не обійтися, він у мене як заручник за Мавпочку. Я не людину витяг, я міношукач свій витяг. Тральщика свого. Відмичку. А там, на гарячому місці, я про це й думати не думав. Волік його як рідного, і думки навіть не було, щоби кинути, хоча про все забув — і про відмичку забув, і про Мавпочку забув... Що ж це виходить? Виходить, що я й справді хороший хлопець. Це мені й Гута твердить, і Кирило-небіжчик утовкмачував, і Річард постійно про це товче... Теж мені, знайшли добряка! Ти це кинь, сказав він собі. Тобі тут ця доброта ні до чого! Думати треба, а потім уже руками-ногами ворушити. Щоб уперше і востаннє, зрозуміло? Добряк... Мені його треба зберегти для «м’ясорубки», холодно і чітко подумав він. Тут усе можна пройти, крім «м’ясорубки».

— Стій! — сказав він Артурові.

Видолинок був перед ними, і Артур вже стояв, розгублено позираючи на Редріка. Дно видолинка було вкрите гнійно-зеленою, масно-світною на сонці тванюкою. Над поверхнею її курилася легенька пара, між пагорбами вона густішала, і за тридцять кроків уже нічого не було видно. І сморід. Чортзна-що гнило там у цьому місиві, але Редріку здалося, що сто тисяч розбитих тухлих яєць, вилитих на купу зі ста тисяч тухлих риб’ячих голів і здохлих котів, не могли би смердіти так, як смерділо тут. «Запашок там буде, Рудий, але ти не той... не дрейф».

Артур видав горловий звук і позадкував. Тоді Редрік струсив із себе заціпеніння, поспіхом витяг із кишені згорток з ватою, просоченою дезодоратором, заткнув ніздрі тампонами і простяг вату Артурові.

— Дякую, містере Шухарт, — кволим голосом сказав Артур. — А як-небудь зверху не можна?

Редрік мовчки взяв його за волосся і повернув його голову в бік купи ганчір’я на кам’яному осипу.

— Це був Очкарик, — сказав він. — А на лівому пагорбі — звідси не видно — лежить Пудель. У такому самому вигляді. Зрозумів? Уперед.

Тванюка була тепла, липка, наче гній. Спочатку вони йшли у повний зріст, занурившись по пояс, дно під ногами, на щастя, було кам’янисте і досить рівне, але невдовзі Редрік почув знайоме дзижчання з обох боків. На лівому пагорбі, освітленому сонцем, нічого не було видно, а на косогорі праворуч, у тіні, застрибали бліді бузкуваті вогники.

— Пригнись! — скомандував він крізь зуби і пригнувся сам. — Нижче, дурню! — крикнув він.

Артур перелякано пригнувся, і в ту саму секунду громовий розряд розколов повітря. Над самими головами в них затрусилась у шаленому танці розгалужена блискавка, ледве помітна на тлі неба. Артур присів і занурився по плечі. Редрік, відчуваючи, що вуха йому заклало від гуркоту, повернув голову і побачив у тіні яскраво-червону, швидко танучу пляму поміж кам’яного кришива, і відразу ж туди вдарила друга блискавка.

— Уперед! Уперед! — зарепетував він, не чуючи себе.

Тепер вони рухалися навпочіпки, гусячим кроком, вистромивши назовні тільки голови, і при кожному розряді Редрік бачив, як довге Артурове волосся стає сторч, і відчував, як тисячі голочок впинаються у шкіру обличчя. «Уперед! — монотонно повторював він. — Уперед!» Він уже нічого не чув. Одного разу Артур повернувся до нього у профіль, і він побачив витріщене від жаху око, скошене на нього, і білі засіпані губи, і замазану зеленню спітнілу щоку. Потім блискавиці почали бити так низько, що їм доводилося поринати з головою. Зелений слиз заклеював рот, стало важко дихати. Хапаючи ротом повітря, Редрік вирвав з носа тампони і виявив раптом, що сморід щез, що повітря переповнене свіжим, пронизливим запахом озону, а пара навколо чимраз густішала, чи, може, це потьмяніло в очах, і вже не видно було пагорбів ані праворуч, ані ліворуч — нічого не було видно, крім обліпленої зеленою багнюкою Артурової голови та жовтих клубів пари навколо.

Пройду, пройду, думав Редрік. Не вперше, все життя отак: сам у лайні, а над головою блискавиці, інакше ніколи й не було... І відкіля тут це лайно? Скільки лайна... збожеволіти, скільки лайна в одній місцині, тут лайно з усього світу... Це Стерв’ятник, подумав він люто. Це Стерв’ятник тут пройшов, це за ним залишилося... Очкарик ліг праворуч, Пудель — ліворуч, і все задля того, аби Стерв’ятник пройшов між ними і залишив за собою все своє лайно... Так тобі й треба, сказав він собі. Хто йде слідом за Стерв’ятником, той завжди ковтає лайно. Ти що, цього раніше не знав? В усьому світі так. їх надто багато, Стерв’ятників, через що і не залишилося жодного чистого місця, все запаскуджено... Нунан — дурень: ти, мовляв, Рудий, порушник рівноваги, руйнівник порядку, тобі, мовляв, Рудий, при всякому порядку зле, і при поганому — зле, і при доброму — зле, — через таких, як ти, ніколи не буде царства небесного на землі... Та що ти в цьому тямиш, товстуне? Коли це я бачив гарний порядок? Коли це ти бачив мене при гарному порядку?.. Я все своє життя тільки й бачу, як помирають Кирили й Очкарики, а Стерв’ятники проповзають поміж їхніми трупами, по їхніх трупах, ніби хробаки, і паскудять, і паскудять, і паскудять...

Він послизнувся, натрапивши ногою на камінь, пірнув з головою, виринув, побачив зовсім поряд перекошене, з витріщеними очима Артурове обличчя і раптом на мить захолов: йому здалося, що він втратив напрям. Але він не втратив напряму. Він відразу ж зрозумів, що йти треба отуди, де з тванюки стирчить чорна верхівка каменя, — зрозумів, хоча, крім цієї верхівки, нічого не було видно в жовтому тумані.

— Стій! — заволав він. — Правіше тримай! Правіше від каменя!

Він знову не почув свого голосу і тоді наздогнав Артура, схопив його за плече і став показувати рукою: тримай правіше від каменя, голову вниз. Ви мені за це заплатите, подумав він. Біля каменя Артур пірнув, і відразу ж блискавка з тріскотом вдарила в чорну верхівку, аж розпечені крихти полетіли. Ви мені за це заплатите, повторював він, поринаючи з головою і щосили працюючи руками та ногами. У вухах лунко розкотився новий удар блискавки. Я з вас усю душу витрясу за це! Він мимохіть подумав: про кого це я? Не знаю. Але хтось за це мусить заплатити, хтось мені за це заплатить! Стривайте, дайте тільки дістатися до Кулі, до Кулі мені дайте дістатися, я це лайно вам у горлянку заб’ю, я вам не Стерв’ятник, я з вами інакший базар почну...

Коли вони вибралися на сухе місце, на вже розпечене сонцем кам’яне кришиво, оглушені, вивернуті навиворіт, хитаючись і чіпляючись один за одного, аби не впасти, Редрік побачив облуплений автофургон, що просів на осях, і смутно згадав, що тут, біля цього фургона, можна відсапатися у затінку. Вони залізли у затінок. Артур ліг на спину і взявся млявими пальцями розстібати на собі куртку, а Редрік привалився рюкзаком до стінки фургона, так-сяк витер долоні об щебінь і поліз за пазуху.

— І мені... — проговорив Артур. — І мені, містере Шухарт.

Редріка вразило, який у цього хлопчиська гучний голос, сьорбнув, заплющив очі, прислухаючись, як гарячий, всеочищувальний струмінь ллється у горлянку і розтікається по грудях, ковтнув ще раз і дав флягу Артурові. Все, подумав він мляво. Пройшли. І це пройшли. Тепер — суму прописом. Ви гадаєте, я забув? Ні, я все пам’ятаю. Гадаєте, я вам подякую, що ви мене живим залишили, не втопили у цьому лайні? Кіл вам, а не дякую. Тепер вам усім кінець, зрозуміло? Я нічого цього не забуду. Тепер я вирішую. Я, Редрік Шухарт, при здоровому розумі та тверезій пам’яті буду вирішувати все і за всіх. А ви, всі інші, стерв’ятники, жаби, прибульці, кістляві, квотерблади, паразити, зелененькі, хрипаті, у краваточках, у мундирчиках, чистесенькі, з портфелями, з промовами, з доброчинністю, роботодавством, з вічними акумуляторами, з вічними двигунами, з «комариними лисинами», зі світлими обіцянками — годі, поводили мене за носа, через усе моє життя волокли мене за носа, я весь час, телепень, похвалявся, що, мовляв, як хочу, так і роблю, а ви тільки підтакували, а самі, гади, переморгувались і волокли мене за носа, тягли, волокли, через лайно, через тюрми, через кабаки... Годі! Він відстібнув шлейки рюкзака і взяв з Артурових рук флягу.

— ...Ніколи я не думав, — казав Артур з покірливим здивуванням у голосі, — навіть уявити собі не міг... Я, звісно, знав — смерть, вогонь... Але отаке!.. Як же ми з вами назад підемо?

Редрік не слухав його. Те, що каже цей чоловічок, тепер не має ніякого значення. Це й раніше не мало ніякого значення, але раніше він усе-таки був чоловіком. А зараз це... так, балакуча відмичка. Нехай говорить.

— Помитись би... — Артур заклопотано озирався. — Бодай обличчя сполоснути.

Редрік поглянув на нього, побачив злипле, переплутане волосся, замащене підсохлим слизом обличчя зі слідами пальців, і всього його, вкритого шкаралупкою потрісканого бруду, і не відчув ані жалю, ані роздратування, нічого. Балакуча відмичка. Він відвернувся. Попереду розкинувся безвідрадний, наче занедбаний будівельний майданчик, простір, засипаний гострим щебенем, запорошений білим пилом, залитий сліпучим сонцем, нестерпно білий, гарячий, злий, мертвий. Дальній край кар’єру виднівся вже звідси — теж сліпучо білий і з цієї відстані неначе цілковито рівний і прямовисний, а ближній край позначав розсип великих уламків, і спуск до кар’єру був там, де серед уламків червоною плямою виділялася кабіна екскаватора. Це був єдиний орієнтир. Треба було йти просто на нього, поклавшись на найзвичайнісіньке щастя.

Артур раптом трохи підвівся, запхав руку під фургон і витягнув звідти поржавілу консервну бляшанку.

— Погляньте-но, містере Шухарт, — сказав він, пожвавішавши. — Це ж, мабуть, батько залишив... Там і ще є.

Редрік не відповів. Це ти даремно, подумав він байдужо. Краще би тобі зараз про батька не згадувати, краще би тобі зараз взагалі помовчувати. А втім, однаково... Він підвівся і засичав від болю, бо весь одяг приклеївся до тіла, до обпеченої шкіри, і тепер щось там усередині болісно рвалося, віддиралося, наче засохлий бинт від рани. Артур також підвівся і також засичав і закректав і по-страдницьки подивився на Редріка — видно було, що йому дуже хочеться поскаржитись, але він не наважується. Він тільки сказав здушеним голосом:

— А чи не можна мені зараз ще разочок ковтнути, містере Шухарт?

Редрік сховав за пазуху флягу, яку тримав у руці, і сказав:

— Червоне бачиш між каменями?

— Бачу, — сказав Артур і конвульсивно перевів дух.

— Просто на нього. Пішов.

Артур зі стогоном потягнувся, розправляючи плечі, весь скривився й, озираючись, промовив:

— Помитися би хоч трішки... Приклеїлося все.

Редрік мовчки чекав. Артур безнадійно подивився на нього, похитав головою і рушив було, але тут же спинився.

— Рюкзак, — сказав він. — Рюкзак забули, містере Шухарт.

— Марш! — наказав Редрік.

Йому не хотілось ані пояснювати, ані брехати, та й намарно все це було. І так піде. Діватися йому нікуди. Піде. І Артур пішов.

Побрів, згорбившись, тягнучи ноги, намагаючись віддерти від обличчя міцно присохлу погань, зробившись маленьким, жалюгідним, худим, як мокре приблудне котеня. Редрік рушив слідом, і, як тільки він вийшов із затінку, сонце обпалило і засліпило його, і він прикрився долонею, шкодуючи, що не прихопив темних окулярів.

Від кожного кроку здіймалася хмарка білої куряви, курява сідала на черевики, вона смерділа — точніше, це від Артура тхнуло, йти слідом за ним було неможливо, і не відразу Редрік зрозумів, що смердить якраз найбільше від нього самого. Запах був гидотний, але якийсь знайомий — це в місті так смерділо у ті дні, коли північний вітер ніс по вулицях дими від заводу. І від батька так само смерділо, коли він повертався додому, величезний, похмурий, з червоними скаженими очима, і Редрік поспішав залізти куди-небудь у дальній кут і звідти дивився боязко, як батько здирає з себе і жбурляє в руки матері робочу куртку, стягує з величезних ніг величезні стоптані черевики, пхає їх під вішак, а сам в одних шкарпетках липко чалапає до ванної під душ і довго ухкає там, з ляском плескаючи себе по голих тілесах, гримить тазами, щось бурчить собі під ніс, а потім реве на весь дім: «Маріє! Заснула?» Треба було дочекатися, поки він відмиється, сяде за стіл, де вже стоїть чвертка, глибока тарілка з густим супом і банка з кетчупом, дочекатися, поки він спорожнить чвертку, досьорбає суп, ригне і візьметься за м’ясо з бобами, і ось тоді можна було вилазити на світло, залазити до нього на коліна і питати, якого майстра і якого інженера він утопив сьогодні в купоросному мастилі...

Усе навколо було розпечене до білого жару, і його нудило від сухої жорстокої спеки, від смороду, від утоми, і несамовито саднила обпечена, потріскана на згинах шкіра, і йому здавалося, що крізь гарячу каламуть, яка огортала свідомість, вона намагається докричатися до нього, благаючи про спокій, про воду, про прохолоду. Затерті до незнайомості спогади громадилися у набряклому мозку, перекидали один одного, затуляли один одного, змішувалися один з одним, вплітаючись у білий спекотний світ, що витанцьовував перед напівзаплющеними очима, і всі вони були гіркими, і всі вони смерділи, і всі вони викликали шкребкий жаль або ненависть. Він намагався втрутитися у цей хаос, силувався викликати з минулого який-небудь солодкий міраж, відчуття ніжності чи бадьорості, він витискав із глибин пам’яті свіже усміхнене личко Гути, ще дівчинки, бажаної і недоторканої, і воно ніби і з’являлося, але відразу ж затікало іржею, спотворювалося і перетворювалося на похмуру, зарослу грубою бурою шерстю мордочку Мавпочки; він силувався згадати Кирила, святого чоловіка, його швидкі, впевнені рухи, його сміх, його голос, що обіцяв нечувані і прекрасні краї та часи, і Кирило з’являвся перед ним, а потім яскраво спалахувало на сонці срібне павутиння, і ось уже нема Кирила, а витріщаються в обличчя Редріку незмигні ангельські очиці Хрипатого Х’ю, і велика біла рука його зважує на долоні фарфоровий контейнер... Якісь темні сили, вовтузячись у його свідомості, миттєво зминали вольовий бар’єр і гасили ту крапелину добра, яку ще зберігала його пам’ять, і вже здавалося, що нічого доброго не було взагалі, а тільки рила, рила, рила...

І весь цей час він залишався сталкером. Не думаючи, не усвідомлюючи, не запам’ятовуючи навіть, він фіксував немовби спинним мозком, що от ліворуч, на безпечній відстані, над купою старих дощок, стоїть «веселий привид» — спокійний, знесилений, і плювати на нього; а справа подув незрозумілий вітерець, і через кілька кроків вигулькнула рівна, ніби дзеркало, «комарина лисина», багатохвоста, наче морська зірка, — далеко, не страшно, — а в центрі її — розплющений у тінь птах, рідкісна штука, птахи над Зоною майже не літають; а он поруч зі стежкою два покинуті «порожняки» — мабуть, Стерв’ятник залишив на зворотньому шляху, страх сильніший за жадобу... Він усе це бачив, усе враховував, і варто було згорбленому Артурові бодай на крок відхилитися від напряму, як Редріків рот сам собою роззявлявся і хрипкий застережливий крик сам по собі вилітав із горлянки. Машину, думав він. Машину ви з мене зробили... А кам’яні уламки на краю кар’єру дедалі ближчали, і вже можна було розгледіти примхливі візерунки іржі на червоному даху кабіни екскаватора.

Дурень ти, Барбридж, думав Редрік. Хитрий, а дурний. Як це ти мені повірив, га? Ти ж мене з таких от пір знаєш, ти ж мене краще за мене самого знати маєш. Старий ти став, от що. Отупів. Та й те сказати — все життя з дурнями справу мав... І тут він уявив собі, яке рило зробилося у Стерв’ятника, коли той дізнався, що Артур, Арчі, красунчик, кровиночка... що в Зону з Рудим по його, Стерв’ятникові, ноги пішов не шмаркач безкорисний, а рідний син, життя, гордість... І, уявивши собі це рило, Редрік зареготав, а коли Артур злякано озирнувся на нього, він, продовжуючи реготати, махнув йому рукою: марш, марш! І знову поповзли по свідомості, наче по екрані, рила, рила, рила... Треба змінювати все. Не одне життя і не два життя, не одну долю і не дві долі — кожний гвинтик цього смердючого світу треба було змінювати...

Артур зупинився перед крутим спуском у кар’єр, зупинився і завмер, втупившись вниз і вдалечінь, витягнувши довгу шию. Редрік підійшов і зупинився поряд. Але він не захотів дивитися туди, куди дивився Артур.

Просто з-під ніг у глибину кар’єру йшла дорога, ще багато років тому розбита гусеницями і колесами важких вантажівок. Праворуч від неї здіймався білий, потрісканий від спеки укіс, а зліва укіс був напівзруйнований, і поміж каміння та куп щебеню там стояв, нахилившись, екскаватор, ковш його був опущений і безсило тицьнувся у край дороги. І, як і слід було сподіватися, нічого більше на дорозі не було видно, тільки біля самого ковша з грубих виступів укосу звисали чорні скручені бурульки, схожі на товсті кручені свічки, і безліч чорних плям виднілося в пилюці, неначе там розплескали бітум. От і все, що від них залишилося, навіть не можна сказати, скільки їх тут було. Може, кожна пляма — це одна людина, одне бажання Стерв’ятника. Он та — це Стерв’ятник живим і неушкод-женим повернувся з підвалу сьомого корпусу. Он та, більша, — це Стерв’ятник без перешкод витяг із Зони «рухливий магніт». А он та бурулька — це розкішна, не схожа ні на батька, ні на матір, усіма жадана хвойда Діна Барбридж. А ось ця пляма — не схожий ні на матір, ні на батька Артур Барбридж, Арчі, красунчик, гордість....

— Дійшли! — несамовито прохрипів Артур. Містере Шухарт, дійшли ж усе-таки, га?

Він засміявся щасливим сміхом, присів навпочіпки й обома кулаками щосили загамселив по землі. Ковтун[21] волосся в нього на маківці трусився і розгойдувався смішно та безглуздо, летіли врізнобіч висохлі клапті бруду. І тільки тоді Редрік підняв очі і поглянув на кулю. Обережно. Боязко. Із зачаєним страхом, що вона виявиться якоюсь не такою — розчарує, викличе сумнів, скине з неба, на яке поталанило видертися, захлинаючись у лайні...

Вона була не золотою, вона була радше мідною, червонуватою, абсолютно гладенькою, і вона каламутно вилискувала на сонці. Вона лежала під дальньою стіною кар’єру, затишно влаштувавшись серед куп злежаної породи, і навіть звідси було видно, яка вона масивна і як важко притисла вона своє ложе.

У ній не було нічого, що могло би розчарувати чи змусило засумніватися, але не було й нічого обнадійливого. Чомусь відразу на думку спадало, що вона, вірогідно, порожниста і що на дотик вона повинна бути дуже гарячою — сонце розпекло. Вона явно не світилася своїм світлом і вона явно була не здатна злинути в небо і витанцьовувати, як це часто траплялося в легендах про неї. Вона лежала там, де вона впала. Може, випала з чиєїсь величезної кишені чи загубилася, закотилася під час гри якихось велетів — вона не була встановлена тут, вона валялася, валялася достоту так само, як усі ці «порожняки», «браслети», «батарейки» та інший мотлох, що залишився після Візиту.

Але водночас щось у ній усе-таки було, і що довше Редрік дивився на неї, то очевидніше він розумів, що дивитися на неї приємно, що до неї хочеться підійти, її хочеться торкнутися, погладити, і звідкись раптом зринула думка, що добре, мабуть, сісти біля неї, а ще краще — притулитися до неї спиною, відкинути голову і, заплющивши очі, подумати, позгадувати, а може, і просто подрімати, відпочиваючи...

Артур підхопився, порозсмикував усі «змійки» на своїй куртці, зірвав її з себе і щосили жбурнув під ноги, здійнявши хмару білого пилу. Він щось кричав, корчачи гримаси і розмахуючи руками, а потім заклав руки за спину і, пританцьовуючи, виробляючи ногами хитромудрі па, вистрибом рушив униз по спуску. Він більше не дивився на Редріка, він забув про Редріка, він забув про все — він ішов виконувати свої бажання, маленькі потаємні бажання юного коле-джера, хлопчиська, котрий ніколи у житті не бачив ніяких грошей, крім так званих кишенькових, молокососа, котрого нещадно лупцювали, якщо після повернення додому від нього бодай трошечки пахло спиртним, котрого виховували як відомого адвоката, а в перспективі — міністра, а в найдальшій перспективі — самі розумієте, президента... Редрік, примруживши від сліпучого світла запалені очі, мовчки дивився йому вслід. Він був холодний і спокійний, він знав, що зараз станеться, і він знав, що не буде дивитися на це, але поки що дивитися було можна, і він дивився, нічого особливого не відчуваючи, хіба що десь глибоко-глибоко всередині заворушився раптом тривожно якийсь хробачок і закрутив колючою голівкою.

А хлопчина все спускався, пританцьовуючи, по крутому спуску, вибиваючи неймовірну чечітку, і біла пилюка здіймалася у нього з-під каблуків, і він щось кричав на весь голос, дуже дзвінко, і дуже весело, і дуже врочисто — як пісню чи як закляття, — і Редрік подумав, що вперше за весь час існування кар’єру по цій дорозі спускалися так — ніби на свято. І спочатку він не слухав, що там викрикує балакуча відмичка, а потім ніби щось увімкнулося в ньому, і він почув:

— Щастя всім!.. Задарма!.. Скільки завгодно щастя!.. Усі збирайтеся сюди!.. Вистачить усім!.. Ніхто не піде обділений!.. Задарма!.. Щастя! Задарма!..

А потім він раптом замовк, неначе величезна рука з розмаху увігнала йому кляп у рот. І Редрік побачив, як прозора порожнеча, зачаєна у затінку ковша екскаватора, схопила його, висмикнула у повітря і повільно, з натугою скрутила, наче хазяйки скручують білизну, віджимаючи воду. Редрік устиг помітити, як один із пропилених черевиків зірвався з тремтячої ноги і шугонув високо над кар’єром. Тоді він відвернувся і сів. Жодної думки не було у нього в голові, і він якось перестав відчувати себе. Навколо стояла тиша, й особливо тихо було за спиною, там, на дорозі. Тоді він згадав про флягу — без звичної радості, просто як про ліки, які прийшов час прийняти. Він відгвинтив кришечку і почав пити маленькими скупими ковтками, і вперше у житті йому захотілося, щоб у флязі було не спиртне, а просто холодна вода.

Пройшов якийсь час, і в голові почали з’являтися більш-менш зв’язні думки. Ну от і все, думав він знехотя. Дорога відкрита. Вже зараз можна було б іти, але краще, звичайно, почекати ще трохи. «М’ясорубки» бувають із фокусами. Та й подумати треба. Справа незвична — думати, от у чому біда. Що таке «думати»? Думати — це означає схитрувати, наколоти, заліпити горбатого, навішати лапшу на вуха, але ж тут усе це не годиться...

Ну добре. Мавпочка, батько... Розплатитися за все, душу з гадів вийняти, нехай лайна пожеруть, як я жер... Не те, не те це, Рудий... Тобто те, звичайно, але що все це означає? Чого мені треба? Це ж лайка, а не думки. Він похолов від якогось страшного передчуття і, відразу переступивши через безліч різних роздумів, які ще чекали його, люто наказав собі: ти от що, руда потолоч, ти звідси не підеш, поки не додумаєшся до діла, здохнеш біля цієї кульки, зісмажишся, згниєш, падло, але не підеш нікуди...

Господи, та де ж слова, думки мої де? Він із розмаху вдарив себе напіврозкритим кулаком по обличчю. Адже за все життя жодної думки в мене не було! Стривай, Кирило щось казав таке... Кирило! Він гарячково бабрався у спогадах, зринали якісь слова, знайомі та напівзнайомі, але все це було не те, тому що не слова залишилися від Кирила — залишилися якісь нечіткі картини, дуже добрі, але ж цілком неправдоподібні...

Підлість, підлість... І тут вони мене взули, без язика залишили, гади... Шпана. Як був шпаною, так шпаною і зістарився... От цього не повинно бути! Ти, чуєш? Щоби на майбутнє це раз і назавжди було заборонено! Людина народжена, щоби мислити (ось він, Кирило, нарешті!..). Тільки ж я в це не вірю. І раніше не вірив, і зараз не вірю, і для чого людина народжена — не знаю. Народилася — от і народжена. Годуються, хто до чого вдатний. Нехай ми всі будемо здорові, а вони нехай усі повиздихують. Хто це — ми? Хто — вони? Нічого ж не зрозуміти. Мені добре — Барбриджу зле, Барбриджу добре — Очкарику зле, Хрипатому добре — всім зле, і самому Хрипатому зле, тільки він, дурень, гадає, нібито зуміє якось вчасно бодягу загнати... Господи, це ж каша, каша! Я все своє життя з капітаном Квотербладом воюю, а він усе життя з Хрипатим воював і від мене, йолопа, тільки одного лише хотів — щоби я сталкерство покинув. Але як мені було сталкерство покинути, коли сім’ю годувати треба? Працювати йти? А не хочу я на вас працювати, нудить мене від вашої роботи, можете ви це зрозуміти? Якщо людина працює, вона завжди на когось працює, раб вона — і більше нічого, а я завжди хотів сам, сам хотів бути, щоби на всіх попльовувати, на сірість їхню і нудьгу...

Він допив рештки коньяку і щосили гахнув порожньою флягою об землю. Фляга підскочила, блиснувши на сонці, і покотилася кудись — він відразу ж забув про неї. Тепер він сидів, затуливши очі руками, і намагався вже не зрозуміти, не придумати, а хоча би побачити що-небудь, як воно має бути, але він знову бачив тільки рила, рила, рила... зелененькі, пляшки, купи ганчір’я, які колись були людьми, стовпчики цифр... Він знав, що все це треба знищити, і він прагнув це знищити, але він здогадувався, що якщо все знищити, то не залишиться нічого — тільки рівна гола земля. Від безсилля та відчаю йому знову захотілося притулитися спиною і відкинути голову — він піднявся, машинально обтріпав штани від пилюки і почав спускатися в кар’єр.

Пекло сонце, перед очима плавали червоні плями, тремтіло повітря на дні кар’єру, і в цьому тремтінні здавалося, ніби куля пританцьовує на місці, наче поплавок на хвилях. Він пройшов повз ківш, забобонно підіймаючи ноги якомога вище і стежачи, аби не наступити на чорні плями, а потім, грузнучи у пухкій пилюці, поплентався навскіс через увесь кар’єр до кулі, що танцювала і підморгувала йому. Його заливав піт, він задихався від спеки, і водночас його кидало в холод, його хапали дрижаки, наче із похмілля, а на зубах скрипів прісний крейдяний пил. І він вже більше не намагався думати. Він тільки твердив про себе з відчаєм, ніби молитву: «Я худоба, ти ж бачиш, я худоба. Я не маю слів, мене не навчили слів, я не вмію думати, ці гади не дали мені навчитися думати. Але якщо ти справді такий... всемогутній, всесильний, всерозуміючий... розберися! Зазирни в мою душу, я знаю — там є все, що тобі треба. Мусить бути. Бо душу я ніколи і нікому не продавав! Вона моя, людська! Витягни з мене сам, чого ж я хочу, — адже не може бути, щоб я хотів поганого!.. Хай горить воно все ясним вогнем, я ж нічого не можу придумати, крім оцих його слів —

ЩАСТЯ ДЛЯ ВСІХ,

ЗАДАРМА,

І НЕХАЙ НІХТО НЕ ПІДЕ ОБДІЛЕНИЙ!»