Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

Стосунки з булгарами

Ще одним тюркським етносом, який мав відношення до історії праукраїнців, були булгари чи болгари (в літературі їх також іменують протоболгарами)28. Як і авари, прийшли вони на терени нинішньої України під час Великого переселення народів. Тут вони з’явилися в результаті гунської навали. Володар гунів Аттіла (?—453), який у середині V ст. створив свою велетенську імперію в Європі, панував також над булгарськими племенами, котрі переважно кочували на землях Північного Причорномор’я. Звідси Аттіла часто черпав військову силу для своєї армії29.

У кінці V ст. значну частину земель нинішньої України займають два булгарські племені – кутрігури й утігури30. Перші оселяються між нижнім Дніпром та Азовським морем, контролюючи й степи Криму, другі – далі на схід, на берегах Азовського моря й Таманського півострова. Ці булгарські племена здійснювали напади на землі Візантійської імперії. Адже тут було чим поживитися. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до ромейських імператорів. Своєю чергою, візантійська дипломатія підтримувала стосунки з булгарськими племенами, іноді спеціально зіштовхуючи їх, аби відвернути від нападів на імперію.

Аттіла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа, бл. 1843—1847 рр.

Відомим булгарським правителем, який чинив напади на Візантію, був Заберган (роки правління – 550—562). Близько 558 р. булгари (переважно кутрігури) здійснили набіги на Фракію й Македонію, підійшли до стін візантійської столиці Константинополя. Однак у той час булгари зазнали нападів аварів, що вторглися на їхні землі. До того ж аварів на булгарів нацьковувала (і не безуспішно) Візантія. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правління – 562—602). Подальша доля булгарів, передусім племені кутрігурів, була пов’язана з аварами.

Послаблення Аварського каганату в кінці 20-х рр. VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхні племена об’єднав хан Кубрат31. У 632 р. він став на чолі новоствореної держави, яка у візантійських джерелах іменувалася Велика Булгарія. Її територія охоплювала терени південної України, а також Кубань і землі на північ від Кавказу.

Цю державу можна вважати «візантійським проектом», який мав на меті створити у Північному Причорномор’ї дружню для Візантії силу, що, з одного боку, протистояла Аварському каганатові, а, з другого, стримувала напади кочових племен півночі на землі імперії. Як відомо, Кубрат виховувався при імператорському дворі в Константинополі. І навіть там у дванадцятилітньому віці прийняв християнство. Ставши на чолі булгарських племен, він близько 634—641 рр. уклав союз із візантійським імператором Іраклієм.

Велика Булгарія проіснувала до середини 60-х рр VI ст., власне до часу смерті хана Кубрата. До речі, вважається, що цей правитель був похований на теренах України32. Існує навіть його ймовірна могила на Полтавщині. У літературі поширена думка, ніби розпад Великої Булгарії відбувся через те, що хан розділив володіння між своїми синами. Правда, за легендою, він заповідав їм триматися разом. Розпадом держави Кубрата скористалися хозари. Вони взяли під контроль значну частину простору, яким колись володів цей хан. Старший син Кубрата, Батбаян, лишився в Приазов’ї, ставши данником хозар. Інший його нащадок, Котраг, переселився зі своїми ордами на правобережжя Дону. Ймовірно, він теж визнавав владу хазарів. Ще частина булгар під проводом Кубратових синів Кувера й Альцека стала підданими Аварського каганату.

Ще одним булгарським середньовічним утворенням стала Волзька Булгарія. Вона виникла в результаті ослаблення Хозарського каганату. Булгарські племена, що входили до цієї держави, в кінці VIII ст. перекочували на Волгу, де з часом почали вести осілий спосіб життя. У 922 р. правитель волзьких булгар Аль-мас (?—925) прийняв іслам. А хозарська верхівка сповідувала юдаїзм. Тим самим Волзька Булгарія унезалежнилася від Хозарського каганату. Ця держава проіснувала значний час – аж до татарської навали наприкінці 30-х рр. ХІІІ ст. Вона мала певний стосунок і до історії русів-українців. Але про це піде мова далі.

Ще одна частина булгарських племен залишилися у Передкавказзі й причорноморських степах. З часом вони зайняли Кримський півострів, а також просунулися в бік степу й лісостепу Придніпров’я. Цей етнос був відомий як «чорні болгари».

Чому розпалася Велика Булгарія, що існувала переважно на теренах нинішньої України? По-перше, ця держава не була стійким утворенням. Вона переважно існувала завдячуючи сильній владі хана Кубрата, який, своєю чергою, користувався підтримкою Візантії. По-друге, це була патронімічна держава, де правляча родина розглядала державу як власність. В принципі, більшість тогочасних держав були саме такими. Оскільки хан Кубрат розподілив свою державу між синами, то закономірним стало її розділення.

У давньоруських джерелах, зокрема в «Повісті минулих літ», є згадки про булгар чи болгар. Але це переважно згадки, які стосуються чи то болгар, які осіли на Дунаї й створили там Болгарську державу, чи про волзьких булгар. Про Болгарську державу в давньоруських літописах ідеться переважно як про державу християнську й слов’янську. Волзька ж Булгарія постає як держава неслов’янська, тюркська й мусульманська. Давні булгари, чи то протоболгари, на відміну від аварів, не залишили якихось сильних споминів у історії русів.

На це було кілька причин. Велика Булгарія проіснувала порівняно недовго – близько 30 років. Хоча ця держава контролювала терени сучасної України, але це були землі Лівобережжя від Дніпра, де в той час практично не було слов’янського населення. Звісно, давні булгари контактували з слов’янами-праукраїнцями. Але сказати щось певне про такі контакти проблематично. Принаймні писемні джерела про це мовчать. Щодо археологічного матеріалу, то його інтерпретація може бути достатньо «широкою».

Можна говорити про опосередкований вплив болгар на русів. Мається на увазі те, що з Болгарії праукраїнці взяли християнство «слов’янського обряду», звідси вони в кінці Х – на початку ХІ ст. перейняли церковнослов’янську мову й писемність33. Уже пізніше, переважно в XV ст., болгарська культура знову справила помітний вплив на предків українців. Це т. зв. другий південнослов’янський вплив34. Але і в першому, і другому випадках ми ведемо мову про слов’янізовану Болгарію – хоча й до її становлення мали стосунок тюрки-булгари.

Можна говорити ще про один опосередкований вплив булгар на русів. Останні ніби повторили «сценарій поведінки» в своїх стосунках із Візантією. Як уже говорилося, булгари спочатку чинили напади на багаті візантійські землі. Водночас візантійці намагалися знайти «слабкі місця» у булгарських племен, створити між ними конфлікти, аби відвернути їхні походи на Візантію. Зрештою, вони спробували (й не безуспішно!) зробити булгар своїми союзниками – після чого ці племена опинилися в сфері впливу Візантії. Хан Кубрат, творець і правитель Великої Булгарії, як уже згадувалося, не лише виховувався в Константинополі при імператорському дворі, а й прийняв християнство.

Щось подібне спостерігаємо у русів. Спочатку вони ходили військом на візантійські землі. Ймовірно, такий похід здійснили Аскольд і Дір35, після чого візантійці спробували їх християнізувати36. Подібні ж походи чинили князі Олег, Ігор, Святослав та Володимир37. І це діялось до того часу, поки Русь не потрапила в сферу візантійського впливу, прийнявши християнство. Візантійська ж дипломатія намагалася в той час, коли руси воювали з імперією, створити конфлікти між ними та їхніми сусідами. Траплялися випадки, що русів брали на службу у візантійське військо, як колись булгар.

Звісно, такий «сценарій поведінки» не обов’язково мав бути запозичений у булгарських племен. До такого «сценарію» русів підштовхувала геополітична ситуація земель, на яких вони проживали. Потім такий «сценарій» був повторений українськими козаками, які чинили напади на Османську імперію, котру варто вважати геополітичним нащадком Візантії. Не даремно в «Протестації» Іова Борецького проводиться паралель між козаками, що чинили напади на турецькі землі, та русами, які робили те саме щодо Візантійської імперії38. Отже, не виключаємо, що руси «перейняли науку» в протоболгар щодо походів на Візантію.

Князь Володимир.

Портрет із Царського титулярника, XVII ст.

Ще один «булгарський епізод» в історії русів пов’язаний з вибором ними віри. Під 985 р. у «Повісті минулих літ» читаємо наступне: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль – тонути». І вернувся Володимир до Києва»39.

Звичайно, наведена оповідь має легендарний характер. Можна навіть сумніватися, чи взагалі був похід на Волзьку Булгарію. Адже про нього, наскільки нам відомо, ніде не говориться, окрім «Повісті минулих літ». Але впадає у вічі велика коректність літописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об’єкт насмішки, подібно до інших підкорених народів. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, які не будуть платити данини. Тому з ними укладається «вічний мир».

Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських літописців є зрозумілим. Булгарська держава на той час була значною потугою, контролюючи поволзькі шляхи торгівлі40.

У «Повісті минулих літ» розповідається про приїзд булгар до Володимира і про те, як вони переконували його прийняти іслам. Під 986 р. подане таке повідомлення: «Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї], і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м’яса, а про пиття – особливо. Він сказав: «Русі веселість – життя, ми не можем без цього бути»41. У цій оповіді Володимир виглядає карикатурно-анекдотично. Мовляв, він готовий прийняти іслам, аби чинити «похіть блудну» (хай навіть після смерті). Але князь відмовляється від цієї віри, бо треба робити обрізання, а ще іслам забороняє вживати свинину й спиртне. У вищенаведеній оповіді Володимир постає як блудник, п’яниця, який до того ж любить поїсти. Це повне заперечення християнського морального ідеалу. Але відкинемо ці карикатурно-анекдотичні моменти. Важливо інше: літописець визнав, що князь Володимир готовий був стати адептом ісламу. У наступних випадках, коли він приймав німців-католиків та юдеїв, у нього такого бажання не виникало. Принаймні так випливає з літописних оповідей.

У роботі середньоазіатського вченого Шарафа ал-Замана Техіра-Марвазі є уривок, де описується Русь кінця Х ст. У ньому говориться про те, що Володимир у перші роки свого правління намагався продовжувати політику Святослава, зокрема в плані релігійному. Зокрема, спробував модернізувати язичництво, а потім виявив хитання в бік ісламу42.

Не випадково в «Повісті минулих літ» бачимо гостро критичне ставлення до мусульманської релігії, чого не скажеш про ставлення до інших неправославних конфесій. Уже в розповіді про свою віру, яка ніби звучала з уст булгар, включені моменти, котрі спотворюють вчення мусульман. Мовляв, мусульмани вірили, ніби соціальний статус людини на цьому світі буде відповідати його суспільному статусу в потойбічному житті. Таке явно фальсифіковане твердження мало наметі зробити іслам менш привабливим у очах людей порівняно з християнством, яке трактувало потойбічне життя людини в іншому (можна сказати – демократичному) плані.

Ще з більшими фальсифікаціями мусульманської віри зустрічаємося в «Промові філософа», яка наводиться в «Повісті минулих літ» і мала на меті будь-яким чином скомпрометувати іслам43. Коли ж «філософ» критикує інші ворожі для нього релігії (західне християнство, юдаїзм), то він далекий від такої компрометації. Зі всього випливає, що для нього мусульманство – ворог номер один.

І ще в одному місці «Повісті минулих літ» бачимо компрометацію мусульманства волзьких булгар. Це стосується розповіді послів, які відвідали різні країни й познайомилися з їхніми вірами. Якщо ці посли не вивчали віру євреїв, а про німців сказали лише, що в їхній вірі не побачили ніякої краси, то засудженню мусульманства відвели чимало місця. Зрештою, як свідчить літопис, бояри порадили Володимирові прийняти візантійське християнство, що він і зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русі відпала.

Чи була така перспектива реальною? І чи могла Русь, прийнявши іслам, стати союзником Волзької Булгарії? На нашу думку, таку можливість не варто відкидати – хоча це вже, радше, питання альтернативної історії. Ми не можемо прийняти тенденційних міркувань, які часто зустрічаються в літературі, ніби мусульманська віра була абсолютно чужою за своїм духом для русичів і слов’ян загалом. Іслам є світовою релігією, яка має великий універсалістський потенціал. Ця релігія зуміла перемогти в розвинутих країнах, де були свої сильні культурні традиції. Мусульманство поширилося й серед частини слов’янського населення (боснійців та помаків на Балканах). Чимало «побусурманилося» й українців, що знайшло вияв навіть у фольклорі (згадайте хоча б відому думу про Марусю Богуславку). Загалом же розповсюджувати в X ст. в язичницькій Русі іслам було б не набагато складніше, ніж християнство.

Перемога тут візантійського християнства обумовлювалася не стільки культурними, скільки геополітичними чинниками. Центром Русі став Київ – важливий пункт на шляху із «варяг у греки», який знаходився в орбіті візантійського політичного впливу. Але ж не виключалася можливість виникнення іншого центру. Навіть князь Святослав хотів перенести свою резиденцію з Києва на Дунай. У часи Давньоруської держави серйозними конкурентами Києва були Новгород і Чернігів. Тепер уявімо, що один із могутніх чи навіть домінуючих центрів Русі сформувався на «острові русів» у північному Прикаспії, а Волга стала основним шляхом руської торгівлі44. У результаті цього у Поволжі могла сформуватися слов’янська імперія, яка б заступила Хозарський каганат. Це могло відбутися, якби не нищівний погром «острова русів» у 912/913 р. Гіпотетична слов’янська імперія на Поволжі мусила б підтримувати тісні контакти з ісламськими державами і фактично знаходилася би в зоні мусульманського політичного впливу. Показово, що в період Середньовіччя все таки відбулася ісламізація Поволжя. Хоча Волга водночас постає в свідомості росіян як «своя ріка», ріка-міф (так само як Дніпро в свідомості українців).

Омелян Пріцак

Зі втратою «острова русів», потужного військово-політичного осередку, історія східного слов’янства набула прокиївського спрямування, а ісламська можливість «вибору віри» була втрачена. Хоча, як зазначалося, за часів Володимира простежувалися спроби руської верхівки звернутися до мусульманства. Очевидно, це було пов’язано із намаганням укласти союз із Волзькою Булгарією. Варто погодитися з думкою українського історика-сходознавця Омеляна Пріцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, де він спочатку княжив, «… то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство»45. Волзька Булгарія не стала для Русі таким важливим партнером, як Візантія. Тому спроба ісламізації Русі за князя Володимира виявилася невдалою. Та все ж, вважайте, спроба була.

Загалом можемо констатувати: булгари й болгари відіграли далеко не останню роль у житті давніх русів. Не виключено, що саме від протоболгар руси запозичили «сценарій поведінки» в своїх відносинах із Візантією. Якщо ж говорити про більш пізні часи, то Русь підтримувала зв’язки з Волзькою Булгарією і звідти йшли на Русь мусульманські впливи. Та все ж руси вибрали іншу віру – християнство. І важливу роль в утвердженні цієї віри на Русі відіграли болгари, серед яких були й нащадки протоболгар.