Палац Посейдона

1

Берлін, 10 червня 1893 року

Щойно Оскар проминув монастир Святої Марії Магдаліни, як почався дощ. Спершу пролітали окремі, рідкі краплини, та незабаром дощ перетворився на справжню зливу. До того часу, коли Оскар дістався до набережної Александеруфер, періщило вже добряче. Він насунув капелюх на вуха й застрибав між калюжами в напрямку до вулиці Карлштрассе. Там він сів на трамвай, проїхав дві-три зупинки, потім іще певну відстань пробіг під дощем — і опинився у старому районі, що в ньому він мешкав раніше, заробляючи собі на життя дрібними крадіжками та звільняючи від грошей кишені неуважних перехожих.

Дивно було знову опинитися тут. Минуло всього два місяці відтоді, як Оскар вступив на службу до вченого й мандрівника Карла Фрідріха фон Гумбольдта. Але тепер за плечима в нього була сповнена небезпек експедиція до гірських районів Перу. Експедиція, обставини якої зараз, за деякий час по тому, почали здаватися юнакові примарним сном.

Та тепер у нього під ногами знову був твердий ґрунт. Саме та реальність, крім якої, як здавалося раніше, не існує нічого іншого. І зараз він не міг дочекатися моменту, коли викладе старим приятелям подробиці всіх пригод, які йому довелося пережити.

Втягуючи голови в плечі, перехожі, неначе сірі тіні, перебігали від одних дверей до інших, обминаючи купки «кінських яблук» і поспішаючи сховатися від зливи. В таку негоду добрий хазяїн і собаку не вижене на вулицю. Тому Оскар теж поквапився знайти прихисток. Затиснувши під пахвою газету «Берлінер Моргенпост», він поспіхом перетнув вулицю.

Буквально за кілька кроків він помітив знайому вивіску пивниці, де раніше вважався завсідником. Сьогодні вечір п’ятниці, коли до ресторанчиків і різноманітних пивничок линуть юрби відвідувачів. Тож і шинок «Хольцфеллер» аж ніяк не був винятком. Звідти долинали сміх і музика. Широкі вікна були затишно освітлені. Оскар зняв мокрого капелюха, пригладив темні кучері, прочинив двері й зайшов усередину, від самого порогу опинившись у такій знайомій атмосфері.

Повітря було ущент насичене тютюновим димом і кухонним чадом. Кислі випари пролитого пива змішувалися із запахами поту й мокрої тирси на долівці. Так, це був «Хольцфеллер», яким він його пам’ятав. Рідний і вже такий далекий. Як невиразний спомин із чийогось іншого життя.

— А кого це ми тут бачимо? — почувся звідкілясь знайомий голос. — Овва, бий мене лиха година, та це ж наш Оскар власною персоною!

— Вітаю, Курте!

Курт, хлопець років вісімнадцяти, також був одним із завсідників цього закладу. Його можна було зустріти тут і вдень, і вночі. Широко усміхнувшись, молодик показав свої брудні нездорові зуби. Як завжди, перед ним стояв келих міцного чорного пива — густого пійла, що ним тут водночас тамували і голод, і спрагу. Принаймні, Оскар ніколи не бачив, щоб Курт хоча б щось їв.

— Що, хлопче, чи не з того світу ти з’явився?

— Чому з того світу? — здивувався Оскар. — У мене все гаразд.

— А я чув зовсім інше.

Оскар відмахнувся й почав протискатися крізь натовп. Він націлявся у віддалену частину пивниці, а саме — до маленького столика у кутку, що віддавна слугував місцем зустрічі його компанії.

Та йому не вдалося зробити й трьох кроків, як він наштовхнувся на Чорного Поромника, незугарного двометрового здорованя, котрий отримав це прізвисько за те, що раніше працював на баржі. Поромник обернувся — і його очі звузилися від здивування.

— Це справді ти?

— Ну, я — відповів Оскар.

— Оце так сюрприз!

— А ти як гадав? Прийшов із того світу й таке інше. Ану ж бо, посунься трохи.

— А Берінгер у курсі, що ти знову в Берліні?

— І гадки не маю. А хіба я повинен кожному зустрічному про це доповідати?

Він ледве протиснувся повз здорованя й, нарешті, добрався до своєї мети.

Принаймні, один із його приятелів виявився на місці. Це був хлопчина з розпатланим світлим волоссям і відстовбурченими вухами. Обличчя Оскара осяяла посмішка.

— Мицик!

Мицик відірвав погляд від склянки, і його очі стали круглими від здивування.

— Оскар?

— А то хто ж!

Хлопчина втупився в нього так, нібито побачив привид.

— Друзяко, яка несподіванка! Ти живий! — він підхопився і стиснув Оскара в обіймах — та так, що в того дух перехопило.

— Ну ти, не дуже! — відхекавшись, вигукнув Оскар. — Послухай-но, а чому тут усі говорять про мене як про небіжчика?

— Тому, що всі були впевнені, що ти й насправді небіжчик, — відповів Мицик. — Ти де був увесь цей час?

— Усе розповім згодом. А де решта? Хіба сьогодні не день зустрічі нашої компанії?

— Взагалі-то так, — гмукнув Мицик, — однак негода розігнала всіх по норах. Та я подбаю, щоб усіх знову зібрати, можеш на мене покластися. Ти нас дочекаєшся?

— Ну, звісно!

— Сиди й не рухайся, я скоро повернуся!

Уже пробираючись до виходу, Мицик гукнув до шинкаря:

— Гей, Паулю, подивися-но, хто повернувся!

Шинкар, лисий товстун у клейончастому фартуху, що стовбурчився на чималенькому череві, привітно помахав Оскару.

— Радий знову бачити тебе, хлопче. Гадаю, за час своєї тривалої відсутності ти нагуляв неабияку спрагу, чи не так?

— Можеш бути певен.

— Як завжди?

— Точно, Паулю.

Півгодини по тому Оскар сидів у оточенні старих приятелів: Віллі, Берта і, звісно ж, Лєни, котра не зводила з нього очей. Друзі жадібно ловили кожне слово, кожний жест, поки він із усіма подробицями переповідав свою дивовижну подорож.

— Два місяці, — нарешті вимовив Віллі, хитаючи головою. — Ти хоча б якусь звістку подав про себе. Ми вже не знали, що й подумати. Збиралися тебе ховати. Ну, й де ти тепер мешкаєш?

Замість відповіді Оскар кинув через стіл газету. Він знав, що йому знадобиться щось таке, чим він зможе підтвердити свою історію, котра й справді нагадувала найдивовижнішу вигадку. Дівчина взяла газету і розгорнула.

— Третя сторінка, — сказав Оскар. — І, будь ласка, голосніше, щоб усі могли добре розчути.

Лєні Полішинскі було, мабуть, років із чотирнадцять, проте її точного віку Оскар не знав. За винятком його самого, вона була в їхній компанії єдиною, хто вмів читати й писати. У дівчини було гарне каштанове волосся з рудуватим вилиском, а посмішка ніколи не покидала її гарненьке обличчя. Вона була невисокою на зріст, жвавою та рухливою, як ласиця, і мала надзвичайну здібність рухатися цілком нечутно. Лєна була новачком — у їхній компанії вона з’явилася всього півроку тому.

— «Повернення вченого-загадки з Перу… — читала дівчина, водячи пальцем по газетній сторінці. — Доповідь в університеті завершилася грандіозним скандалом».

— Що це таке, скандал? — запитав Віллі.

— Це грецьке слово, — пояснив Оскар. — Воно означає сварку або великий переполох. Читай далі!

— «Доповідь Карла Фрідріха фон Гумбольдта призвела до скандальних наслідків, оскільки представники керівництва Берлінського університету піддали сумнівам результати експедиції вченого і трьох його супутників у Перу і відмовили йому в подальшій допомозі, — прочитала Лєна. — Незважаючи на це, ескізи та моделі літальних апаратів, що їх фон Гумбольдт привіз із собою, мали настільки переконливий вигляд, що декілька провідних конструкторів — і серед них граф Фердінанд фон Цеппелін — узяли дослідника під свій захист: «Я й секунди не сумніваюся в тому, що фон Гумбольдт і справді виявив у Перу не відоме раніше плем’я, що мало унікальні технічні навички, і що літальні апарати, яким було присвячено його доповідь, є цілком працездатними. Особисто я придбав патент на один із цих пристроїв і незабаром маю намір його реалізувати», — стверджує граф фон Цеппелін. Карл Фрідріх фон Гумбольдт, у свою чергу, виступив із заявою, що припиняє будь-які контакти з університетом і має намір зайнятися винятково підприємництвом. «Починається нова ера, — сказав учений. — Ера вчинків і активних дій, а не порожніх балачок. І Німеччина повинна врахувати це, якщо не хоче безнадійно відстати від таких держав як Великобританія, Франція і Сполучені Штати».

Лєна відірвалася від газетної сторінки.

— А чому цей Гумбольдт узяв на службу саме тебе?

— Можливо, тому що я найкращий у своїй справі.

Оскар, напустивши на себе значущий вигляд, відкинувся у кріслі.

— Власне, звати його не Гумбольдт. Його справжнє ім’я Карл Фрідріх Донхаузер. Та він стверджує, що насправді є незаконнонародженим сином натураліста Александра фон Гумбольдта, ну, саме того, знаменитого. Та я гадаю, що це, найімовірніше, просто псевдонім. Я виконую для нього різні доручення, іноді він навіть радиться зі мною, а ще я допомагаю йому в лабораторії. Я — його правиця, можна й так сказати. Не знаю, що б він узагалі міг робити без мене.

Це вже було явним перебільшенням. Правду кажучи, Оскар як був, так і залишився просто слугою, та цього він волів не повідомляти приятелям.

— То чому ж-таки саме ти? — наполягала Лєна.

Оскар знизав плечима.

— Звідки мені знати? Я поцупив у нього гаманець, і він вирішив, що я непогано володію своєю професією. Проте іноді в мене виникає підозра, що за цим стоїть щось зовсім інше…

— Що ти маєш на увазі?

Оскар замислився й відповів:

— Не маю уяви. Коли я пробую про це поговорити, він лише усміхається і дає ухильні відповіді. Ну й нехай. Навіщо ставити ідіотські запитання, якщо тобі пропонують здійснити навколосвітню подорож!

— Хлопці, гляньте! — вигукнув Берт, указуючи товстим, як сосиска, пальцем у газету. — Та тут же наш Оскар!

На газетній сторінці поряд зі статтею було вміщено фотографію. На ній усміхалися читачам четверо шукачів пригод. Гумбольдт, одягнений в усе чорне, в циліндрі й із ціпком, Еліза — його чорношкіра економка у строкатій сукні, Шарлотта — білява племінниця вченого — і сам Оскар у своєму звичному вбранні: твідовий піджак, високі шкіряні черевики та фетровий капелюх.

— Друзяко, ти став неабиякою знаменитістю, — захоплено сказав Мицик. — Справжній франт. Як знати, чи схочеш ти нас упізнавати за рік-другий.

— Ну, звісно, захочу, — розсміявся Оскар. — Слово честі. А тепер давайте-но вип’ємо. Я пригощаю!

Після того як було подано замовлені напої, Оскар умостився якнайзручніше і вів далі розповідь про свою подорож до Південної Америки. Він перебував у центрі уваги своєї компанії й насолоджувався кожною миттю цього спілкування. Перед ним стояв неповний бокал сидру. Знадобилося чимало часу, перш ніж він добрався до кінця історії. Друзі дивилися на нього широко відкритими очима, не в змозі вимовити й слова.

Віллі отямився першим.

— Якесь божевілля, — видушив він із себе. — Нащадки інків, котрі живуть на стрімких скелях і ведуть війни з гігантськими комахами! Якби я на власні очі не бачив статтю в газеті, я б подумав, що ти просто хочеш нас надурити.

— І все ж ти міг би надіслати хоч би листівку! — пробурчала Лєна. — Те, що ти не давав про себе знати, не дуже-то ввічливо з твого боку.

Дівчина набурмосилася й почала дивитися вбік.

— Згоден, — відповів Оскар. — Якби я зарані знав, що завдам вам стільки клопоту, то, перш ніж поїхати, неодмінно дав би знати про себе. Та все сталося аж надто несподівано. Я й сам іще не йму віри в те, що все це могло статися зі мною. Але тепер я знову тут, і зі мною більше нічого такого не трапиться, це вже я обіцяю вам.

— Звучить так, ніби ти втрапив просто до раю. — Погляд Віллі був сповнений захоплення. — Знаєш, якщо в тебе не буде бажання працювати на того божевільного типа, скажи мені, і я із задоволенням наймуся до нього.

— Жодних шансів, — заявив Оскар. — Ти так рідко миєшся, що тебе й на поріг до нього не пустять.

— А якщо я все ж таки скупаюся?

— Смороду не позбутися з допомогою мила. Це як друга шкіра.

Пролунав гучний сміх. Такі брутальні жартики, як цей, були цілком притаманні їхньому другу Оскару, і Віллі анітрохи не образився.

— А ця… Шарлотта, здається, з лиця нічогенька, — Лєна пильно поглянула на нього. Очі в неї були пречудовими — кольору ліщини.

— Ти так вважаєш?

— А ти гадаєш інакше?

— Ну, загалом, так воно і є… — Оскар знітився. Коли він починав думати про небогу вченого, його серце починало страшенно калатати. Шарлотта, звісно, не була красунею, та в ній було щось таке, що невідворотно приваблювало юнака.

— Принаймні, з нею досить важко спілкуватися, — сказав Оскар. — Вона прагне в усьому залишити за собою останнє слово. Цілими днями вона читає наукові праці — так само, як і її дядечко. І вона — зовсім не та людина, з якою можна весело потеревенити про всілякі дурниці.

— А Еліза? — поцікавився Берт. — Що вона таке, скажи нам? На вигляд вона не зовсім звичайна. І ця її темна шкіра…

— Ну, не займай! Жодних глузувань з Елізи, — різко заперечив Оскар. — У неї ж бо все гаразд. І не забувай, що вона — гаїтянська чаклунка, тож їй достатньо тільки клацнути пальцями, щоб перетворити тебе на жабу. Тож будь обережним, а особливо з кольором її шкіри.

Він із похмурою серйозністю подивився на приятелів. Але не витримав і почав широко посміхатися.

— Ага! Повірили!

Друзі полегшено розреготалися. Як це часто буває серед мешканців міських нетрів, усі вони були надзвичайно забобонними.

Оскар скинув руку вгору, щоб замовити наступну порцію напоїв. Сьогодні Гумбольдт видав йому пару марок на розваги, тож він мав намір повною мірою насолодитися вечіркою з друзями.

Раптом краєм ока він помітив, що юрба розступилася, й до їхнього столика прямує невелика групка людей під проводом Чорного Поромника. На його губах вигравала крива усмішечка. Коли ж Поромник наблизився, з-за його спини визирнула людина, яку Оскару аж ніяк не хотілося бачити. Ні сьогодні, ні взагалі.

Слід було, звісно ж, очікувати, що рано чи пізно цей чоловік з’явиться в «Хольцфеллері», та Оскар ніяк не розраховував, що це станеться так швидко.

2

Чоловік був невисоким на зріст — не більшим за метр шістдесят, — а поставою нагадував самця горили. Рукава піджака його синього костюма були закороткими, штани подерті в халявах, а черевики стоптані. Чорне волосся на приплюснутому черепі було коротко обстрижене, а плескате перенісся свідчило про кар’єру професійного боксера, що лишилася в минулому. З-під масивних надбрів’їв світилися холодні сірі очі.

— Берінгер!

— Чудово, що ти мене ще не забув!

Лихвар поганенько усміхнувся, потім ухопив Мицика за комір і викинув його з-за столу.

— Щезни! — гаркнув він. — І решта теж забирайтеся. Я не маю бажання вас тут бачити. Мені треба дещо обговорити з моїм другом Оскаром.

— Нам теж! — у відповідь прошипіла, як розлючена кішка, Лєна, з неприхованим викликом дивлячись на прибульця. Берінгер, не гаючи й секунди, штовхнув її стілець, вибивши його з-під дівчини. Та наступної миті Лєна вже скочила на ноги, ладна вчепитися у свого кривдника. В руках супротивників зблиснули леза викидних ножів, та Берінгер примирливо скинув руки вгору.

— Спокійно, спокійно, хлоп’ята, — вигукнув він. — Усе, що мені треба, — перекинутися парою слів із нашим спільним другом. Якщо ми зараз почнемо псувати одне одному шкури, тут добра не чекай. Коротше кажучи, геть звідси й дайте дорослим побалакати.

— Усе гаразд, Лєно, — заспокоїв Оскар дівчину. — Мені теж треба з ним побалакати. Врешті-решт, я винен йому гроші.

— Чистісінька правда, — підтвердив лихвар, сідаючи на відвойований стілець.

Друзі Оскара неохоче відступили — з бійцями Берінгера жартувати не хотілося. На прощання Лєна кинула на Оскара сумний погляд.

Берінгер тим часом пожадливо розглядав стіл.

— Що тут у нас? Пиво, сидр і хліб? Прокотить!

Він схопив порожній келих, злив у нього всі рештки напоїв. Потім розмішав огидне на вигляд пійло пальцем і зробив пробний ковток.

— М-м-м, зовсім непогано. Шкода було б розхлюпати такий вишуканий напій…

Оскар із огидою скривився. Берінгер вважався закінченим мерзотником навіть серед своїх колег-лихварів. Він був родом із Кельна й так і не зумів позбавитися акценту, що притаманний мешканцям рейнського регіону — Швабії. Однак його діловим якостям позаздрив би будь-який шваб. Грубий, жорстокий і пожадливий, він, однак, прагнув розмовляти мовою освічених верств. Крім того, Берінгер був набагато розумнішим, ніж хотів здаватися, тож його не слід було недооцінювати.

— Отже, — вимовив він, наполовину спорожнивши келих. — Про що таке ми хотіли з тобою побалакати?

Оскар запустив руку у внутрішню кишеню куртки, вийняв звідти шкіряний гаманець, різким рухом підштовхнув його по столу в бік кредитора.

— П’ятдесят п’ять марок плюс десять марок у рахунок процентів, як і домовлялися. На цьому ми й розрахувалися цілком.

В очах Берінгера спалахнула недовіра, коли він простягнув руку й відкрив гаманець. Переконавшись, що названа боржником сума є в наявності, він відклав гаманець убік і примружився.

— Ну як? Отримав задоволення від подорожі?

— Звідки ви про це знаєте?..

— Ах, мій хлопчику, — усміхнувся Берінгер. — У цьому місті немає нічого такого, чого б я не знав. Або, якщо вже бути точним, майже нічого. Наприклад, як справи у твого покровителя?

— У кого?

— У твого покровителя. Того типа, котрий узяв тебе на службу.

— А чому ви гадаєте, що він мій покровитель?

Берінгер підступно усміхнувся.

— Ти що, вважаєш мене цілковитим ідіотом? Дарма. Мені достеменно відомо, що хтось узяв тебе під своє крильце. Люди бачили, як ти супроводжуєш такого собі знатного пана, після цього ти зник на кілька місяців, і ось тепер я виявляю тебе тут, ти влаштовуєш бенкет для приятелів і за все платиш сам. Не треба багато розуму, щоб зрозуміти стан справ і зробити висновки.

Оскар знизав плечима.

— Цього пана звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Тут немає ніякої таємниці, про нього пишуть усі газети.

— Чув, чув, цей скандальний учений…

Берінгер підсунув до себе «Берлінер Моргенпост» і пробіг очима статтю. Потім тицьнув пальцем у фотографію й запитав:

— Це він?

Оскар ствердно кивнув.

— Де він живе?

— Що?

— Я хочу знати, де він живе.

Оскар мовчав.

Берінгер відкинувся на стільці й заклав руки за голову.

— Не хочеш говорити? Гаразд. Я ціную відданість. Саме так, не дивуйся, це саме так і є. Особливо в таких людях, як ми з тобою, — тих, що вийшли з нетрів. Тепер важко знайти людину, яка б уміла гідно поводитися. Питання лише в одному: кому бути відданим. Покровителю, який невідомо звідки взявся, який виставляє на загальний огляд своє багатство, який роз’їжджає в кареті й купує тобі ошатний одяг, чи людям, із якими ти прожив усе своє попереднє життя. Які зробили з тебе людину. — Він усміхнувся. — Поглянь на мене. Я комерсант, мене всі знають. Я даю гроші під процент, і з того маю свій шматок хліба. Із декого доводиться силоміць вибивати борги, але таким уже є моє ремесло. Багато хто вважає мене негідником і останньою свинею. І знаєш, що я тобі скажу? Вони мають рацію — я вийшов із брудних нетрів. Я порпався и усякому лайні, як свиня. — Він відсьорбнув із келиха й утерся рукавом. — Та чи відомо тобі, що свині — зовсім не тупі тварини. Все, що маю, я заробив тяжкою працею та кмітливістю. Саме так, як і ти. Нам ніколи й нічого не діставалося задурно. Ми обоє, ти і я, зроблені з одного й того самого тіста, як і будь-який із відвідувачів цього смердючого закладу. Ми — твоя родина. — На його губах з’явилася холодна усмішка. — Коротше кажучи: якщо ти розкажеш необхідні мені відомості й допоможеш в одній справі, ти й твої друзі більше нічого мені не винні.

Оскар зміряв людину, яка сиділа навпроти нього, здивованим поглядом.

— Так-так, ти все правильно почув. Ти і твої друзі. Вони також мені завинили, навіть крихітка. До речі, як її звати?

— Лєна.

— Точно, і вона. Усі борги буде погашено вмить. — Він хильнув ще трохи каламутного питва. — А тепер розкажи мені щось про свого хазяїна. Де він живе, які цінності зберігає вдома і, головне, як потрапити всередину. — Берінгер широко усміхнувся. — Я певен, що ти викладеш усе, що знаєш. Адже ти зовсім не дурненький хлопчик.

Оскар замислився, потім труснув головою.

— Ви отримали свої гроші. Більше немає про що говорити. Ми повністю розрахувалися.

Він відсунув свій стілець і підвівся.

— Ти кудись поспішаєш?

— На свіже повітря, — відповів Оскар. — Щось тут дуже смердить.

Він узяв свою куртку, щоб піти, та залізна рука вже вчепилася йому в плече.

— На свіже повітря, кажеш? — загрозливо прошипів Берінгер. — Чудово. Ти не заперечуватимеш, якщо я складу тобі компанію?

Із цими словами він потягнув Оскара крізь натовп відвідувачів до виходу з пивниці. Услід йому залунали заперечливі вигуки, та ніхто не наважився втрутитися. Жалюгідні боягузи! Всі вони тремтять від страху перед Берінгером.

На вулиці так само періщив дощ. Лихвар похмуро подивився на небо.

— Треклята сльота! — лайнувся він, а потім стусаном виштовхнув Оскара назовні. Оскар спіткнувся й мало не гепнувся просто у вуличну калюжу. Берінгер миттєво опинився поряд, і його важелезний кулак врізався Оскарові під дих. Удар був таким сильним, що хлопець зігнувся майже навпіл і почав хрипко хапати ротом повітря.

— Здається, ти не дуже добре затямив той давній урок, — констатував лихвар. — Скільки часу минуло відтоді, як я влаштував тобі наганяй? Два місяці, якщо не помиляюся? Коли ж ти, нарешті, зрозумієш, що я не та людина, якій відмовляють?

Наступний удар влучив у ліву вилицю Оскара. Він відчув короткий гострий біль, котрий раптово зміпився занімінням. У роті з’явився солонуватий присмак крові. Оскар усе ще намагався втриматися на ногах, та вони стали ніби ватяними й не слухалися. Врешті-решт він повалився на мокру від дощу бруківку, а наступний жорстокий удар ногою під ребра остаточно позбавив його можливості опиратися. Люди Берінгера оточили хлопчину, утворивши щільне коло, тож у нього не залишилося ані найменшої можливості врятуватися втечею.

— Ну ось, — вимовив лихвар, нахиляючись над Оскаром і піднімаючи його голову за волосся. — А тепер я хочу почути зовсім інші слова.

— Поцілуй мене в дупу! — прохрипів Оскар і сплюнув криваву слину на черевик негідника.

Берінгер здивовано поглянув на нього. І засміявся.

— Так, розумію, що є, те є. Ти в нас сміливець. Такі хлопці — просто знахідка для моєї банди.

— Швидше земля розступиться в мене під ногами, ніж я погоджусь працювати на тебе! — задихаючись, вигукнув Оскар.

— І знову неправильна відповідь.

Берінгер застиг над ним у загрозливій позі, відвівши лікоть для прямого удару кулаком в обличчя. Оскар підсвідомо заплющився й напружив м’язи. Однак удару не було і, зачекавши кілька секунд, хлопець обережно розплющив одне око.

Берінгер стояв на тому ж місці. Навіть обличчя його зберігало попередній вираз. Лише тоненька цівка крові текла вниз по його скроні. Потім він трохи роззявив рота, ніби хотів щось додати до того, що вже промовив, проте жодного звуку не злетіло з лихваревих губ. А наступної миті його тіло важко впало на бруківку.

Оскар ледве встиг відкотитися в бік, перш ніж туша Берінгера рухнула поруч із ним. А слідом за ним один із головорізів, які оточили хлопця, раптом скрикнув. За ним — іще один. Третій бандит схопився за лікоть, четвертий — за живіт. Потім іще один із глухим стогоном опустився на коліна, обхопивши руками розбиту голову.

Що відбувається?

Крізь шум дощу Оскар розчув короткий шиплячий свист. Щось промайнуло в повітрі, й одразу ж почувся глухий удар. Цього разу дісталося Поромнику. З криком він схопився за горло й відхилився назад. Невеликий предмет скотився у ринву неподалік від Оскара.

Галька. Найзвичайнісінька галька!

Членів банди охопила паніка. Той, хто їх обстрілював, обрав чудову позицію. В темряві, та ще й за такої погоди, навіть за палкого бажання неможливо було хоча б щось розгледіти. Дедалі більше спільників Берінгера виходило з ладу.

Нарешті Чорний Поромник, зацьковано озираючись на всі боки, придушеним голосом звелів їм відступити. Згинаючись, він схопив Берінгера за ноги й поволік його бруківкою, ніби мокрий мішок. Із прокляттями та стогоном за ним пішли слідом й інші бійці.

Лише відійшовши на безпечну відстань, вони почали вигукувати страшенні прокльони та погрози, і це тривало доти, аж поки похмура процесія не зникла за найближчим рогом будинку.

Навколо більше нікого не було. Оскар скочив на ноги. Його одяг промок до рубця, боліли та стогнали всі кісточки. Вилиця зовсім заніміла і стрімко розпухала. Озирнувшись навколо, він помітив невиразний рух на даху пивниці. Потім ворухнулася тінь на даху будинку навпроти. Потім із ніші поряд із входом до закладу виринула худенька фігурка, кинулася до нього й підхопила під руки.

Оскар не міг отямитися від здивування.

— Мицик!

— У тебе все на місці, друзяко? — На перемащеному брудом обличчі приятеля з’явилася усмішка.

— Що ти тут робиш?

— Тебе чекаю, що ж іще?

Нібито з нізвідки виринула решта друзів — Лєна, Віллі й Берт. Мокрі й перемащені з голови до ніг, але з урочистим виглядом. Лише у Лєни було стурбоване обличчя. Вона негайно витягла з кишені брудну носову хусточку і спробувала зупинити кров, що юшила з розбитих губ Оскара.

— Тобі дуже болить?

— Та ні, не дуже. Лише двійко синців і садно. Загоїться як на собаці. — Він спробував усміхнутися, та вилицю пронизав гострий біль. — Як ви тут опинилися? Я гадав, ви всі вже давно вдома.

— Не могли ж ми покинути тебе на поталу цьому негіднику! І ще не траплялося випадку, щоб ми здалися без боротьби. — Їжачок короткого волосся на голові у Віллі намок так, що блищав у світлі вуличного ліхтаря. — Щойно ми вийшли з «Хольцфеллера», як одразу ж зайняли позиції. Берінгер не став би тебе лупцювати на очах у всієї пивниці. Такі справи він уважає за краще залагоджувати без свідків. На задньому дворі знайшлася крупна галька, ми набили нею кишені й вибралися на дахи.

— Шкода, що ми не змогли розпочати раніше, — пояснив Берт, струшуючи своєю рогаткою. — Довелося чекати, поки ти опинишся поза зоною обстрілу.

— Ви, хлопці, завдали їм неабиякого жаху, — визнав Оскар. — Рогатка — серйозна зброя, якщо вміти з нею як слід поводитися.

— Поряд із тобою кращі стрільці Північного Берліна, — люто посміхнувся Берт. — Ці горили порозбігалися, як боягузливі кролики.

— Усі, крім Берінгера, — додав Мицик. — Той іще не скоро оговтається. Хто в нього влучив?

— Я, — знічено пробурмотіла Лєна. — Та я, власне, поціляла в плече…

— Чудовий постріл! — похвалив Віллі. — Гадаю, за всю свою боксерську кар’єру він не отримував такого удару.

— Сподіваюся, все владнається і у вас не буде проблем через нинішню стрілянину, — насупившись, сказав Оскар. — Звісно, впізнати вас Берінгер не міг, та коли він спроможеться скласти два і два, то неодмінно здогадається, хто примусив їх утекти.

— Байдуже, навіть якщо й так.

Мицик із форсом сплюнув крізь зуби на мокру бруківку.

— Довести він нічого не зможе, а ми все заперечуватимемо. Не думай про це. Але ж тобі варто турбуватися, тому що ти в нього на гачку. Він не дасть тобі спокою, поки ти не повернеш йому борг.

— Я віддав йому всі гроші.

— Неймовірно!

— Всі до останнього пфеннінга. Ми остаточно розрахувалися. І вас це також стосується. Я маю намір виплатити всі ваші борги. Цей глитай отримає своє, а ви назавжди позбавитеся його влади. Іще не знаю як, та необхідну суму я роздобуду. Це найменше, що я можу для вас зробити.

Оскар кинув швидкий погляд на обличчя своїх супутників.

— Ви найкращі друзі, які в мене колись були, — розчулено промовив він. — Дякую, що виручили, інакше навіть не знаю, чим би все це скінчилося…

3

Наступного дня Оскар прокинувся з таким відчуттям, нібито його переїхав швидкісний потяг. Боліли всі м’язи, кожна зв’язка й кожен суглоб. Він розплющив очі і виявив, що сонце вже зійшло. До кімнати крізь вікно проникали його перші, ще не жаркі промені, тепла пляма сонячного світла лежала на ковдрі, крізь прочинене вікно долинало щебетання птахів у саду.

Юнак підвівся на ліжку й зі стогоном потягнувся. Незважаючи на вчорашню пригоду, спав він міцно. Товста перина й відчуття захищеності та спокою в домі хазяїна зробили свою справу. Солодко позіхаючи, він спустив ноги з ліжка й ретельно оглянув власне тіло. Травми виявилися помірними. Кілька синців і саден — ось і все. За пару днів від них не залишиться й сліду. По-справжньому боліла тільки вилиця в тому місці, куди влучив кулак Берінгера. Оскар помацав своє обличчя й відчув під пальцями невеликий набряк. Зараз там, напевне красується чималенький фінгал, це зрозуміло і без дзеркала.

Ще за мить він просто забув і думати про це, тому що з вулиці долинуло цокання кінських копит, що поступово наближалося. Незабаром до фиркання коней додалися чоловічі голоси. Заінтригований, юнак зіскочив із постелі й відчинив вікно ширше.

Біля під’їзду зупинився фаетон, запряжений парою чудових коней. Із екіпажу вийшло двоє чоловіків. Стрункі, підтягнуті й мускулясті, вони справляли враження уродженців Півдня. Одному з них було на вигляд років шістдесят. Смагляве й завітрене обличчя, коротко обстрижене сиве волосся, настовбурчена борода, через яку його можна було прийняти за пірата. Його супутник виглядав значно молодшим і був одягнений набагато краще. Костюм чудового покрою, крохмальні манжети й шовкова краватка, й усе це багатство завершував новісінький блискучий циліндр. Обидва курили, та, щойно відчинилися вхідні двері, загасили свої сигари.

Оскар пильно спостерігав, як Карл Фрідріх фон Гумбольдт вітає ранніх відвідувачів. Порівняно з обома, його хазяїн виглядав велетнем. Одягнений у довгий індійський візерунчастий халат, із косичкою на потилиці, заплетеною у китайський спосіб, він справляв досить екзотичне враження. Однак, незважаючи на ексцентричний вигляд, він був дуже ввічливою людиною.

— Доброго ранку, панове! — почув Оскар.

— Пан фон Гумбольдт? — запитав молодший чоловік.

— Із ким маю честь?

— Дозвольте відрекомендуватися: мене звати Ставрос Нікомедес. — Молодший чоловік зробив крок до Гумбольдта і простягнув йому руку. — Я судновласник, а цей чоловік — один із моїх капітанів, його ім’я — Димитріос Фогіацис. Я хотів би зробити вам певну ділову пропозицію.

Гумбольдт оглянув обох чоловіків із голови до ніг, а потім потиснув руку Нікомедеса, що так і залишалася простягнутою.

— То ви у справі? Дякувати Богу, а то я було вирішив, що ви з газети. Цей борзописець Фріц Фердінанд стає просто нестерпним. Прошу вас, проходьте. Ви маєте багаж?

— Ні, дякуємо. Ми все залишили в готелі.

— Чудово. Тоді — ходімо за мною!

Оскар дочекався, поки хазяїн разом із відвідувачами зайдуть до будинку, й зачинив вікно. На його обличчі відбилося незрівнянне полегшення — адже спершу він вирішив, що обидва вранішні гостя з жандармерії, і з’явилися вони з приводу вчорашньої бійки у пивниці. На щастя, цей візит не мав до цього жодного стосунку. Хоча він був зовсім не від того, щоб з’ясувати, як у подальшому розгортатимуться події внизу.

Він кинувся до умивальника, вимив обличчя, почистив зуби й ретельно зачесався. Він одягнув штани й уже натягав сорочку, коли пролунав стук у двері його кімнати.

— Заходьте! — гукнув Оскар.

Двері відчинилися, і в їхньому отворі виникла фігура Шарлотти. Сонячний промінь спалахнув золотом у світлому волоссі дівчини.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Як спалося?

Оскар притиснув до щоки губку, сподіваючись, що Шарлотта не помітить фінгалу.

— Чудово. А тобі?

Дівчина пильно подивилася на нього, і її усмішка раптом згасла. Вона поспіхом зайшла до кімнати, зачинила за собою двері й зупинилася перед Оскаром. Погляд її зробився колючим, а міцно стиснуті губи не обіцяли нічого втішного. В Шарлотти завжди з’являвся такий вираз, коли йому доводилося щось накоїти.

Оскар тяжко зітхнув. І як, скажіть будь ласка, він думав приховати сліди своїх учорашніх походеньок?

— Ти виглядаєш жахливо. Що сталося?

— Невеличка пригода. Цілковита випадковість. Підсковзнувся після дощу і трохи потовкся.

— Пригода? Це ж просто смішно!

— Добре. Що ж тоді трапилося, по-твоєму? — мляво огризнувся він.

— Я знаю, що вчора ти потай утік із дому. Я бачила, як ти перелазив через садову огорожу.

— Так, і що ж тут особливого? Просто схотілося трохи прогулятися, розім’яти ноги перед сном. Коли я повернувся, всі вже спали. Я не хотів здіймати галас у всьому домі, тому не вмикав світло. Внизу, в холі, я наштовхнувся на колону й потім іще…

— Не дури мені голову! Тебе побили, — рішучо припинила його безпомічну брехню Шарлотта. Дівчина зробила крок до Оскара, відвела від щоки його руку з губкою й уважно оглянула синець і садно. Хитаючи головою, вона заявила:

— Ти знову навідався до своїх старих приятелів. Хіба я тобі не казала тисячу разів, що цього не слід робити?

Оскар швидко зметикував, чи варто продовжувати й надалі все заперечувати, та дійшов висновку, що Шарлотта надто розумна, щоб довго можна було їй брехати. Відтак він знову зітхнув.

— Ну, добре, припустимо, що я побачився з друзями, то й що? Я всього лише хотів повідомити їм, що живий-здоровий, що у мене все гаразд. Я цілу вічність не бачився з ними. Уяви собі, вони вирішили, що я загинув!

— Судячи з того, як ти зараз виглядаєш, усе до того і йшло. Що трапилося?

— Невеличка прикрість із лихварем-негідником, та все вже позаду. Я давно завинив йому гроші, тож тепер повернув борг. Ми тепер розрахувалися, і квит.

— І ти хочеш, щоб я тобі повірила? А звідки тоді фінгал на твоїй пиці?.. Ох, і навіщо я в це втручаюся! Ти взагалі не слухаєш жодного мого слова. Та зараз я скажу тобі одну-єдину річ: якщо мій дядько побачить тебе таким, як тепер, він негайно викине тебе зі свого дому. Хіба він не заборонив тобі зустрічатися з цими людьми?

— Ти нічого не розумієш, — насупився Оскар. — Мої друзі для мене — більше, ніж родина. Я не можу розпочати нове життя і закреслити старе, ніби його ніколи не було. Я неодмінно мав побачитися з ними. Мені дуже шкода, що не завжди вдається поводитися так, як годиться…

— Хіба ж я це мала на увазі? Я просто хвилююся за тебе!

Це йому тільки здалося, чи справді дівчина зашарілася?

Шарлотта тим часом різко змінила тему:

— Та це нічого не означає, тому що проблема залишаться проблемою. Дядечко хоче, щоб ми обоє спустилися вниз. У нього відвідувачі, й він наполягає, щоб ми з ними познайомилися. Господи, і як ти собі це уявляєш?

Вона обвела поглядом кімнату і раптом вигукнула:

— У мене ідея! Зажди-но, я зараз повернуся!

Дівчина зникла за дверима. Оскар чув, як вона підіймається до своєї кімнати, що була розташована на другому поверсі, її швидкі кроки та гуркіт шухляд, які вона пересувала по кімнаті. Те, що Шарлотта турбується про нього, викликало в нього дивне, але приємне відчуття. Воно виникало в нього й раніше, під час експедиції до Перу, однак він не дозволяв йому перетворитися на дещо більше.

Нарешті Шарлотта повернулася і знову щільно зачинила двері.

— Підводься, — скомандувала вона, — і сідай ближче до світла. Я за кілька хвилин зроблю з тебе красунчика.

Оскар недовірливо подивився на те, що дівчина тримала в руках.

— Косметика? — запитав він.

— Саме так. Звичайна пудра. Треба ж хоч якось замаскувати цей жахливий синець.

Вона простягнула йому кишенькове дзеркальце. Те, що Оскар побачив у ньому, примусило його злякано відсахнутися. Вся його ліва щока була густо-синьою з фіолетовим краєм. Приблизно так він виглядав би, якби гепнувся обличчям у чорничний пиріг. Від переляку він сів на стілець. Можливо, варто було б попросити, щоб над умивальником закріпили бодай якесь люстерко?

Тим часом Шарлотта без зайвих балачок заходилася обробляти його пензликами та ватяними тампонами. Раніше він нізащо не погодився б на таку надзвичайну процедуру, але тепер, схоже, нічого не вдієш. А за хвильку-другу йому це навіть почало подобатися. Дівчина все робила спритно і майстерно, і Оскар насолоджувався тим, що вона так близько від нього. Легкий запах лаванди лоскотав йому ніздрі. Цікаво, це парфуми чи Шарлотта сама так пахне?

Йому страшенно хотілося сказати щось приємне, проте нічого путнього на думку не спадало. Може, це й смішно, та поряд із нею Оскар завжди трохи ніяковів і сам дивувався з цього, адже у своєму середовищі він був знаний як справжній Казанова. Очевидно, вся справа полягала в тому, що Шарлотта надто розумна й бачить його наскрізь. Що б там не було, а біля неї він почувався зовсім не так, як із іншими дівчатами.

За п’ять хвилин Шарлотта скінчила роботу.

— Я гадаю, вийшло непогано.

Вона знову простягнула йому дзеркальце. Оскар подивився на себе з боків: і справді чудово! Крім легкого набряку, нічого не помітно. Він хотів було подякувати Шарлотті, та вона прибрала дзеркальце до кишені й суворо сказала:

— Нам ніколи розводити теревені. Гумбольдт уже чекає. Взувай швиденько черевики й біжи вниз.

4

Двері до бібліотеки були широко відчинені. Оскар нервово пригладив волосся й переступив поріг приміщення.

— Ну, нарешті! — вигукнув учений. — Скільки можна чекати на тебе!.. Пане Нікомедес, дозвольте вам представити моїх вірних супутників. Це Еліза Моліна, моя племінниця Шарлотта і мій слуга Оскар. І, звісно ж, Вілма, котра також брала участь у нашій експедиції до Південної Америки й надала нам чимало справді безцінних послуг.

(У кошику під столом сиділа ківі, уважно спостерігаючи за всім, що діється). Гумбольдт узяв банку з кормом і кинув пташці маленький шматочок ласощів. Тваринка пожадливо проковтнула частування.

— Дуже радий. — Нікомедес гаряче потиснув руки всім, за винятком Вілми. — Досить незвичайний склад для дослідницької експедиції, проте й ми живемо в незвичайний час.

— Цілком згодний із вами, — підхопив Гумбольдт.

— У вас дивовижне зібрання географічних карт, — похвалив Нікомедес. — Ваші атласи — як старовинні, так і новітні, — чудової якості. Можна глянути?

— Так-так, прошу.

Судновласник зняв із полиці одну з книжок, погортав і акуратно повернув на місце.

— Судячи з ваших імен, здогадуюся, що ви, панове, обидва з Греції? — запитав Гумбольдт.

— Ми з капітаном Фогіацисом із Афін. Прибули вчора ввечері експресом «Еллада». Поїздка була тривалою і досить стомливою.

Гумбольдт указав гостям на крісла.

— Будь ласка, сідайте, — сказав він. — Маю зазначити, що ви чудово володієте німецькою мовою.

— Дуже дякую. — Нікомедес здавався задоволеним. — Я мав рідкісну можливість відвідувати одну з найкращих шкіл в Афінах. Мій викладач англійської та німецької був родом із Гамбурга.

— Чи можу я запитати, хто порадив вам звернутися до мене?

— Ваша відомість та заслуги не потребують рекомендацій. Про вас складають легенди, ваші публікації викликають палкі суперечки в науковому світі. Із газет мені стало відомо, що надалі ви маєте намір надавати послуги приватним особам і компаніям. І перш за все тим, хто зіткнувся з е-е-е… не зовсім звичайними проблемами. Коли стаття з вашою заявою трапилася мені на очі, я миттєво зрозумів: ви — саме та людина, котра мені потрібна.

Він багатозначно подивився на свого супутника.

— Сподіваюся, що ваші очікування щодо мене виправдаються, — з посмішкою промовив Гумбольдт. — Та одразу зазначу: ми не чаклуни, тож чудес не робимо.

— І все ж це саме те, на що ми сподіваємося. Я маю на увазі, що ви здатні зробити неможливе можливим, хоча й не робите чудес.

Гумбольдт знизав плечима.

— Такого роду підприємництво для мене — справа нова. Скажу прямо — ви мій перший клієнт від того моменту, як я покінчив зі зграєю старезних університетських рептилій. Проте я й насправді маю неабиякий досвід у дослідженні незвичайних та унікальних феноменів. І можете бути певні — якщо я погоджуся взятися за ваш випадок, то докладу до цього весь свій час і можливості.

— Правду кажучи, ні до кого іншого я б і не наважився звернутися з нашою проблемою. — Судновласник заговорив тихіше. — Інформація, з якою я хочу вас ознайомити, потребує найвищого ступеня секретності. Жодне слово з нашої розмови не повинне вийти за межі цих стін.

— Можете повністю нам довіритися, ми вміємо зберігати таємниці.

Нікомедес замовк. Після хвилинної паузи він знову заговорив:

— Те, про що я зараз розповім, може здатися вам дивним, проте, запевняю вас, усе це — чистісінька правда.

Гумбольдт усміхнувся.

— За своє доволі тривале життя я перебачив чимало дивовижних речей.

Еліза, яка незадовго до того вийшла з бібліотеки, повернулася з тацею, на якій стояли екзотичні напої та наїдки. На столі з’явилися склянки з водою і фруктовими соками, кришталеві келихи, тарілочки з солодким і солонуватим печивом.

— Що питимете, шановні: воду, соки, коньяк?

— Дуже дякую, — заперечно похитав головою Нікомедес. — Для спиртного, мабуть, іще не настав час. Та це стосується тільки мене — можливо, мій супутник не відмовиться від чарочки горілки, а то в нього й досі негаразди з нервами. Він чимало пережив, можете мені повірити.

Поки Еліза наливала чарку для літнього відвідувача, Оскар нишком розглядав грецького капітана. В усій фігурі старого морського вовка відчувалася глибока внутрішня драма: пальці його міцних рук тремтіли, очі нібито були звернені всередину. Що б такого могло трапитися з мужнім моряком?

— Не знаю, чи говорить вам про щось моє ім’я, — почав Нікомедес. — Наша родина володіє однією з найбільших у Греції судноплавних компаній. Її заснував мій дід. Нині мій батько очолює компанію, заправляє всіма справами, а я вже протягом двох років є його молодшим партнером. Нам належить п’ятнадцять пароплавів, причому десять із них постійно перебувають у морі. Наша діяльність поширюється на узбережжя Пелопоннеса, острів Крит і прилеглі дрібні острови. Також ми регулярно здійснюємо вантажні перевезення на Кіпр. Наші судна доставляють продовольство, деревину, сталь, вугілля та інші вантажі. Маршрут між афінським портом Пірей і островом Крит повністю контролюється нашою компанією. Саме на цьому маршруті останнім часом загубилися три наші кораблі. Це дуже серйозна втрата для нас.

— Загубилися? — Гумбольдт підняв брову. — Загубитися може гаманець, капелюх або ціпок, але ж пароплав? Що то були за кораблі?

— Пароплав «Корнелія» мав завдовжки сорок п’ять метрів і брав на борт близько двохсот тонн вантажу, — відповів Нікомедес. — Потужність парової машини — шістсот кінських сил, середня швидкість — чотирнадцять вузлів. Інші два кораблі були ще більшими. Вантаж складався переважно із рейок для будівництва залізниці, що нині проводиться на Криті. Всі судна були досить міцними й мали чудові мореплавні якості. Навіть той страшенний шторм, під час якого загинула «Корнелія», не являв для них серйозної загрози. — Він ковтнув із склянки води з льодом. — Капітан Фогіацис командував «Корнелією» в день її загибелі, і лише йому одному з усього екіпажу вдалося залишитися живим. За його словами, судно під час бурі було атаковане невідомим морським чудовиськом, однак ані мій батько, ані мій дідусь не ймуть цьому віри. Вони впевнені, що Фогіацис, незважаючи на його бездоганну репутацію, того дня хильнув зайвого й посадив «Корнелію» на рифи. — Молодий чоловік співчутливо подивився на капітана. — Та я знаю Димитріоса Фогіациса з дитинства. Він інколи брав мене з собою в плавання. І вже кому-кому, а мені б він не брехав.

Гумбольдт деякий час задумливо розглядав обох відвідувачів, а потім підвівся й попрямував до стійки з картами.

— Перш ніж ми займемося чудовиськом, я хотів би точно знати, де сталася катастрофа.

Він вийняв згорнуту в трубку карту східної частини Середземного моря, повернувся до відвідувачів і розстебнув шкіряні ремінці, що стягували тугий рулон.

— Тут у нас острів Крит і прилеглі до нього морські регіони.

Він розгорнув карту на столі й провів рукою по лискучому паперу, наклеєному на цупку тканину. Карта була доволі потерта — мабуть, нею досить часто користувалися. Оскару довелося нахилитися, щоб роздивитися сотні дрібних островів на блакитній гладіні. Здавалося, в карту хтось вистрілив із дробовика.

— Боже милий, та їх тут сила-силенна! — здивувався він. — Треба бути справжнім знавцем, щоб провести судно крізь таку кашу!

— Це архіпелаг Кіклади, — пояснив Нікомедес. — Плавання в цих водах до снаги лише досвідченим капітанам. Там скрізь розкидано небезпечні рифи та скелі. Багато які з них сховані під поверхнею моря, тож здаля їх зовсім не видно. Тут треба знати фарватер. А для тих, хто не знайомий із цим регіоном Середземномор’я, потрапити туди — все одно що в пекло. Та досвідчені мореплавці орієнтуються за положенням різноманітних тутешніх островів, як за найточнішою картою з позначенням небезпечних ділянок. До того ж, ці острови дуже відрізняються один від одного за формами рельєфу, й переплутати їх практично неможливо.

— А в темний час доби? — Гумбольдт швидким оком глянув на судновласника.

Нікомедес кивнув.

— Ясна річ, плавання ночами серед Кіклад суворо заборонено. Та необхідність термінової доставки вантажів почасти примушує продовжувати навігацію в темряві. З цим можуть упоратися лише найдосвідченіші керманичі. На більшості островів установлено маяки, вогні яких видно на великій відстані. І це хоч трохи знижує ступінь ризику.

— А де саме відбулася катастрофа?

Нікомедес жестом підкликав Фогіациса. Чоловік важко підвівся і зробив крок до столу. Тільки зараз Оскар помітив, що капітан пересувається досить повільно. Чи причиною тому була пережита аварія корабля, а чи вік та хвороби, сказати було важко. Ледве глянувши на карту, Фогіацис указав на невелику групу островів південніше Крита.

Гумбольдт спохмурнів.

— Санторіні?

Грек ствердно кивнув і вимовив кілька фраз грецькою мовою, із яких Оскар не зрозумів ані слова. Схоже, і Гумбольдт також. Обернувшись до Шарлотти, він попросив:

— Будь ласка, принеси сюди лінгафон! Ти знаєш, де він зберігається.

— У металевій шафці, у підвалі. Я миттю. — З цими словами дівчина вийшла.

— Лінгафон? — Нікомедес здивовано подивився на вченого.

— Я хотів би уникнути деяких проблем із розбіжностями в наших мовах, — відповів Гумбольдт. — Моя грецька зовсім нікудишня, а я так хотів би почути про фактичний бік подій безпосередньо з вуст капітана. Ось побачите, я маю спеціальний апарат, який миттєво виконає переклад. Заждіть хвильку — зараз моя племінниця принесе його сюди.

Поки Шарлотта ходила по лінгафон, Еліза пригостила капітана ще однією чаркою горілки, а Оскар тим часом розглядав карту.

— Ці острови мають дивовижну форму, — зазначив він, ведучи пальцем уздовж берегової лінії острова Тіра. — Вони виглядають так, ніби в минулому були єдиним цілим.

— Правда твоя, — озвався Нікомедес. — Архіпелаг Санторіні колись являв собою єдиний і набагато більший, ніж нині, острів. Приблизно в 1600 році до нашої ери під час жахливого виверження вулкана він буквально розколовся навпіл. Дехто навіть вважає, що при цьому відбувся вибух надзвичайної сили, котрий і спричинив до цунамі, яке спустошило Східне Середземномор’я і, перш за все, південне узбережжя острова Крит. Це, очевидно, й стало причиною занепаду квітучої Мінойської цивілізації, що існувала від третього до середини другого тисячоліття до нашої ери.

Оскар одразу ж нашорошив вуха.

— Мінойська цивілізація? Це не та, за якої було зведено палац царя Міноса?

— О, та ви, молодий пане, справжній знавець старих міфів! — Нікомедес усміхнувся. — Палац і справді існував колись на Криті, збереглася навіть циклопічна кладка його фундаменту. Велична споруда мала вражаючі розміри.

— А Лабіринт? А Тесей і Аріадна? А Мінотавр? Вони теж існували?

Нікомедес усміхнувся.

— Стосовно істоти, яка вважалася наполовину биком, наполовину людиною, я маю великі сумніви. Проте Лабіринт — реальність. Він розташований за тридцять кілометрів до південного заходу від Кноського палацу, в горах, поблизу від невеликого містечка. Це система печер завдовжки у два з половиною кілометри, що складається з безлічі ходів, які багаторазово перетинають один одного під химерними кутами, а почасти завершуються завалами та глухими стінами. Там панує цілковита темрява, тож заблукати зовсім не важко.

Оскар опустився на диван. А він гадав собі, що історія з Тесеєм, царем Міносом і Аріадною — всього лише старовинна казка.

— Звідки тобі відомо про Мінос? — насмішкувато поцікавився Гумбольдт.

— «Міфи класичної давнини» Густава Шваба, — пробурмотів Оскар. — Я знайшов цю книгу тут, у вашій бібліотеці. Тільки мені не вдалося здолати її від початку й до кінця. Сподіваюся, ви не гніваєтесь на мене, що я її взяв?

Гумбольдт поторсав його по плечу.

— Якщо це поповнило твою класичну освіту, я аж ніяк не заперечую. Але дуже прошу тебе — поводься з Густавом Швабом акуратніше, це унікальне перше видання!

Оскар знітився, та, на щастя, повернулася Шарлотта, несучи перед собою невелику скриньку з розтрубом на передній панелі, масою кнопок і світних індикаторів. Це й був лінгафон — витвір ученого, що набагато випередив свій час.

Гумбольдт узяв прилад і попросив капітана накинути на шию шкіряний ремінь, з’єднаний зі скринькою. Потім надягнув на нього навушники й показав на розтруб, у який слід було говорити. Фогіацис виглядав спантеличено, та після того як Нікомедес розтлумачив йому, що апарат необхідний для перекладу з грецької, заспокоївся. Гумбольдт перевірив, чи правильно розташовано прилад, і увімкнув його. Почувся неголосний свист. Капітан здригнувся.

— Не турбуйтеся, — м’яко промовив Гумбольдт. — Апарат потребує налаштування. Будь ласка, порахуйте від одного до десяти!

— Ена, діо, тріа… — почав підраховувати грецькою Фогіацис.

Гумбольдт поглянув на світні індикатори й кивнув.

— Чудово, — сказав він. — Тепер ми зможемо повною мірою зрозуміти один одного.

Брови капітана злетіли вгору.

— Це… це просто неймовірно, — почувся з лінгафона голос моряка. — Виявляється, я вас розумію, а ваш голос звучить так, нібито ви сидите просто в моїй голові. Ставросе, ти теж маєш це почути!

Він зняв навушники й простягнув молодому супутнику.

У Оскара здивування відвідувачів викликало усмішку. Він іще не забув, як сам уперше зіткнувся з лінгафоном. Тоді все, що відбувалося, здалося йому чаклунством.

— Неймовірно, — промовив Нікомедес, почувши, як у навушниках звучать німецькою слова капітана, який говорив грецькою. — Цей винахід на десять голів переважає фонограф уславленого американця Едісона. Чом би вам не представити його на Всесвітній виставці в Чикаго? Ви, безперечно, отримали б найвищу нагороду.

Гумбольдт відмахнувся:

— Нагороди мене найменше цікавлять. Достатньо й того, що прилад цілком справляється зі своїм завданням. Але тепер уже час повернутися до вашої історії, шановний капітане, розповідайте нам усе з найменшими подробицями — що трапилося з вами тієї страшної ночі, коли потонула «Корнелія»?

5

У цей самий час у Афінах

Будинок був розташований на пагорбі, над кварталами давнього міста. Напрочуд гарний, неначе палац, він був оточений розкішним садом квітучих апельсинових дерев і сповнений кипарисових пахощів. Прямо навпроти фасаду особняка, за якихось два кілометри, у безхмарне небо здіймалися мармурові колони Афінського акрополя. Ластівки і стрижі кружляли навколо храму Афіни Паллади — Парфенона, сповнюючи повітря різкими криками. У відчинені вікна линув густий аромат троянд, здаля було чути передзвін церковних дзвонів, що закликали парафіян до храму.

Літній пан закрив фіранки й пошкутильгав назад до письмового столу. Його голова, що сиділа на тонкій зморшкуватій, як у черепахи, шиї, здавалось, важила кілька центнерів. Ріденьке волосся, що оточувало чималу лисину, скидалося на лавровий вінок. Крекчучи, він опустився на стілець, вийняв із кишені ключ і відімкнув верхню шухляду стола. Всередині не було нічого, крім старого, пожмаканого і брудного листа. Його папір був поїдений часом, вологістю й морською сіллю, почерк того, хто писав, тремтів, чорнило розпливалося. Пан пробіг поглядом кілька рядків і стулив повіки.

За деякий час він розплющив очі й замкнув шухляду.

— Клич його! — хрипко промовив він.

Слуга вклонився, потім відчинив двері й сказав чоловікові, який сидів у приймальні:

— Його превосходительство на вас чекає.

До затемненої кімнати зайшов дивний на вигляд чоловік. На ньому був крислатий капелюх, що був глибоко насунутий на чоло й затіняв очі. На вузькому сухорлявому обличчі різко виділявся гачкуватий ніс, що був схожим на яструбиний дзьоб. Відвідувач був високим, струнким і рухався з гнучкою грацією хижого звіра.

Зробивши кілька кроків, чоловік зупинився. Літній пан деякий час прискіпливо розглядав його. Чоловік цей явно був чужинцем в Афінах, та ніхто не міг би сказати, з якої країни він прибув і якої він національності. Дехто вважав його норвежцем, та чи справді він був родом із Норвегії, залишалося таємницею. Літній пан жестом відпустив слугу. Відвідувач дочекався, поки двері щільно зачиняться, й запитав:

— Отже, це ви викликали мене?

Його голос звучав, як шелест осіннього листя. Літній пан скинув угору гостре підборіддя.

— Мені рекомендували вас як одного з найбільш досвідчених і надійних фахівців у вашому ремеслі. Як людину, яка виконує доручені їй справи з граничною точністю.

— Можливо, так воно і є.

— Дуже добре. Саме це мені й потрібно: максимальна конфіденційність і делікатність.

— Що ви хочете доручити мені?

— Необхідно декого прибрати з мого шляху.

— Про кого йдеться?

Літній пан кинув на стіл номер газети, розгорнутий на третій сторінці, й указав на ілюстрацію біля великої статті.

— Ось бачите цю людину? Я маю всі підстави думати, що вона здатна завдати мені великих неприємностей.

Норвежець зробив крок до столу і вдивився в газетне фото.

— Учений?

Літній пан закашлявся, ковтнув трохи води й акуратно втер губи серветкою.

— Він не просто кабінетний науковець, а дослідник, винахідник і мандрівник, що об’їздив увесь світ. Віднедавна він почав пропонувати різним фірмам свої послуги у розв’язанні… е-е-е… ну, скажімо, незвичайних проблем. Таких, із якими жоден інший фахівець не здатен упоратися. Щойно ця людина отримала замовлення розслідувати одну справу. І якщо він досягне успіху, то це створить величезні труднощі для мене та моїх компаньйонів. Тому він має зникнути, і якомога швидше.

Норвежець схилився над газетою, вийняв збільшувальне скло й ретельно вивчив зображення.

— Карл Фрідріх фон Гумбольдт… — замислено промовив він, і одразу ж додав: — Я гадаю, він не з тих людей, яких легко позбавити життя.

— Саме тому я і звернувся до вас, — перервав його літній пан. — Я зібрав інформацію про цього Гумбольдта. Він і справді є живою легендою — майстер бойових мистецтв і любитель пригод. Він постійно утримує при собі цілий арсенал звичайної та незвичайної зброї. Подейкують, що він навіть має літальний апарат.

— Досить цікаво, що й казати, — зауважив чужоземець. — То ви хочете, щоб я вирушив до Німеччини?

— Ні. — Літній пан знову закашлявся, і цього разу напад кашлю виявився більш тривалим і стомливим. — Ми маємо підстави вважати, що найближчим часом він прибуде до Афін. Найімовірніше, за два-три дні. Все, що від вас вимагається, — бути насторожі, а по прибутті негайно знищити вченого. Дуже важливо, щоб усе це сталося без свідків і зайвого галасу в пресі. Найкраще, якби смерть Гумбольдта мала вигляд банального нещасного випадку.

— Ну звісно. Нещасні випадки — наша спеціалізація. — Норвежець випростався. — Проте існує ще одна обставина, про яку вам потрібно знати.

Літній пан здійняв брову.

— Яка саме?

— Можливо, ви чули, що я належу до ордену асасинів. Їх уважають усього лише спритними та підступними виконавцями убивств на замовлення. Та насправді це прадавній орден, який у суворій таємності існує протягом багатьох століть, а його члени мають додержуватися особливого кодексу честі. Отже: якщо хтось замовляє нам убивство, то надалі він уже не зможе змінити свого рішення.

— Це мені відомо.

— Я хочу тільки одного: щоб ви іще раз подумали про можливі наслідки, перш ніж я прийму ваше замовлення. Ви не зможете відкликати його, навіть якщо витрати перевершать ваші фінансові можливості або в ході операції ви передумаєте. А ми не зможемо вам гарантувати, що під час виконання замовлення не виникнуть якісь додаткові втрати.

— Додаткові втрати? Що ви маєте на увазі?

— Шкоду, що може бути завдана іншим людям або предметам. Ми не зупиняємося ні перед чим, щоб виключити найменшу можливість того, що сліди або речові докази приведуть слідство до вас.

Літній пан помовчав, розмірковуючи. В тому, про що говорив Норвежець, було приховано якусь незрозумілу загрозу. З іншого боку, що такого надзвичайного могло трапитися? Гумбольдт знайде в Афінах швидку смерть, і ніхто ніколи не дізнається про те, що з ним сталося насправді. А небезпека, що походила від нього, зростала день у день.

— Я згоден, — заявив літній пан. — Робіть свою справу. Швидко та, якщо це можливо, безболісно. Коли все завершиться, негайно повідомте мене про все.

Норвежець уклонився.

— Як накажете, добродію, — сказав він. — А зараз, гадаю, саме час поговорити про мою винагороду.

6

— Так ви беретеся за це? — поцікавився Оскар, коли обидва греки покинули будинок ученого.

Замість відповіді Гумбольдт указав на стільці, що були розставлені круг столу в бібліотеці.

— Сідайте, будь ласка, друзі.

Оскар скоса глянув на купу карт, довідників і рукописів, якими було завалено стіл. Коли вони повсідалися, вчений поволі протер окуляри й посміхнувся.

— Любі мої! — доволі урочисто почав він. — Наша остання експедиція завершилася всього кілька місяців тому, а я все ще коливаюся: чи маю я право знову піддавати вас ризику й примушувати долати найнеможливіші перепони й небезпеки. Я дійшов висновку, що ми просто зобов’язані взятися до цієї справи. І не лише тому, що вона дуже захоплива сама по собі. Замовлення, що його зробили мені ці двоє греків, видається мені чудовим стартом для нашого маленького заміру. Подорож, яку нам належить здійснити, не являє собою ніякої особливої складності, та й можливі небезпеки не такі вже й великі.

Оскар насупився.

— Невеликі? Але ж цей капітан без угаву розповідав про якесь дивне морське чудовисько! Про величезні щупальці, які, наче тріску, затягли корабель у морські глибини. Я не знаю, як там усе є насправді, але звучить це доволі загрозливо.

Шарлотта коротко хихикнула.

— І що ж, ти насправді віриш у подібні нісенітниці?

— А ти хіба ні?

— Мій любий Оскаре, я не хочу сказати нічого поганого про твої улюблені пригодницькі романи, але треба залишатися реалістом. Морське чудовисько — це не що інше, як небилиця. Ймовірність того, що таке створіння існує насправді, так само жалюгідно мала, як і можливість у найближчі сто років злетіти на Місяць!

Шарлотта знову насмішкувато усміхнулася й відкинула з лоба непокірне пасмо білявого волосся.

— А велетенські комахи в Перуанському високогір’ї? Тобі не здається, що шанси на те, що ми зіштовхнемося там із такими створіннями, були ще меншими? І скажу тобі ще дещо: по-перше, книги про пригоди й фантастичні романи — це зовсім різні речі. А по-друге — я не маю ані найменшого бажання, ще не оговтавшись до пуття, вирушити просто в лапи до чергового монстра.

Шарлотта зневажливо фиркнула. Здавалося, що їхню суперечку вже скінчено, аж раптом дівчині щось спало на думку. Вона лукаво примружилася й запитала:

— А може вся справа в тому, що ти просто злякався?

— Я? Злякався? Що за дурня!..

— Принаймні, дуже схоже на це. — Шарлотта поставила руки в боки. — Давай-но подивимося на факти. Капітан полюбляє хильнути зайвого. Того штормового вечора він, швидше за все, був напідпитку й через власну необережність кинув судно на рифи. І люди, і пароплав загинули, тож зараз він намагається уникнути відповідальності, вигадуючи неіснуюче морське страховисько. Як на мене, то цей випадок — скоріше привід для розгляду грецької комісії з торгового судноплавства.

— Якщо все виглядало так, як ти кажеш, то все на світі можна було б пояснити на пальцях, — пробурчав Оскар. — Яка нудота! І що це за світ!

Гумбольдт примирливо скинув руки вгору.

— Стоп, стоп! Перш ніж ви почнете чубитися між собою, я теж хотів би дещо сказати. Ти, Шарлотто, швидше за все, маєш рацію. Можливо, що капітан був п’яним і не існує ніякого морського чудовиська. Та ми не можемо пройти повз той факт, що причиною катастрофи може слугувати й щось інше. Торнадо, електричні феномени, незвичайні аномалії морських течій. — Гумбольдт нахилився вперед, спершись на стіл. — Проте я маю й інші причини прийняти це замовлення. Як вам відомо, я хочу найближчим часом удосконалити свій повітряний корабель. Лабораторія потребує термінового ремонту, й нам необхідно придбати нове обладнання. Все це чимало коштує. Пан Нікомедес запропонував мені за імовірне пояснення всіх обставин того, що трапилося з «Корнелією» та іншими суднами, значну суму. Якщо нам удасться з’ясувати, що ж насправді сталося 19 травня нинішнього року, ми зробимося набагато заможнішими людьми. Ця справа разом із патентом на конструкцію повітряного корабля, котрий я продав графу фон Цеппеліну, поповнить нашу касу. На ці гроші ми зможемо жити з комфортом і продовжувати наші дослідження. Не кажучи вже про репутацію, яку принесе нашій маленькій фірмі виконання такого доручення. — Учений хитро підморгнув молодим людям. — І якщо ви запитаєте мене, як я оцінюю ризик у цій справі, то я назву його припустимим. У принципі, я можу зайнятися нею і сам, але про всяк випадок я поставлю вам одне-єдине запитання: ви готові приєднатися до мене в цій подорожі чи залишаєтеся вдома?

— Залишаємося… де? — Шарлотта здивовано схрестила руки на грудях. — Звісно ж, ми їдемо. Правда, Оскаре?

Оскар глибоко зітхнув. Великого бажання вирушити в подорож він не відчував, проте і вважатися боягузом було соромно.

— Авжеж, — буркнув він.

— От і чудово! — Гумбольдт жваво потер руки. — Тоді ми зможемо одразу ж перейти до наступного пункту. Я перевірив інформацію про судновласника і з’ясував, що він цілком платоспроможний. Родина Нікомедесів вважається однією з найбагатших та найвпливовіших у Греції. Їй належать не лише торгові кораблі, але й цілий флот рибальських суден, а також пов’язані з цим промислом підприємства — консервні заводи, складські приміщення, підприємства з транспортування, велика торговельна мережа. — Гумбольдт зітхнув. — Так, а це ж майбутнє, дорогенькі: консервована риба на столі будь-якої миті — це не абищо. А також молюски й навіть водорості.

Шарлотта гидливо скривила ніс. Оскар же, навпаки, нічого не мав проти рибних консервів. Коли ти голодний, усе здається надзвичайно смачним, хоча б навіть якась невідома морська істота. Аби в банці та олією залита.

— Завтра ми витягнемо на світ Божий «Пачакутек», який сховано у скирті в Шпандау, — вів далі учений. — Наш корабель, мабуть, уже скучив за вітром і хмарами. Наша найперша мета — Афіни. — Він указав точку на карті. — За словами Нікомедеса, інші судноплавні компанії так само останнім часом зазнають втрат. Загальна кількість кораблів, які потонули або раптово зникли, досягла дюжини. Існує й іще одна дивна обставина: серед них немає жодного з дерев’яним корпусом — тільки металеві судна. Повідомлення про зникнення надійшли з островів Мілос, Іос і Анафі, розташованих у Критському морі, що належать до Кікладського архіпелагу. Тому вихідним пунктом нашого розслідування стане комісія з судноплавства в Афінах.

— А як же морське чудовисько? — запитав Оскар. — Може, все ж таки варто спробувати з’ясувати, чи не бачив хтось і раніше таку саму страхітливу істоту в цих водах?

— Непогана ідея, — схвалив Гумбольдт. — На щастя, в Афінах розташовано найбільший у Середземномор’ї інститут морської біології. І хоча шанси дізнатися щось нове про морських монстрів досить примарні, саме туди ми й вирушимо після комісії з судноплавства.

— А чому б нам не поїхати залізницею? — поцікавилася Шарлотта. — Ми могли б зробити це разом із нашими гостями з Греції й дорогою отримати від них найповнішу інформацію. Можливо, капітан пригадає ще якісь цікаві для нас подробиці пригоди?

— Я був би не проти, але існує причина, через яку я вважаю за краще подорожувати повітрям.

— Цікаво, яка саме?

— Мені здається, що нам слід прибути до Афін раніше за наших роботодавців. Під час нашої бесіди Нікомедес сказав дещо таке, що примусило мене насторожитися. Він заявив, що наше розслідування може далеко не завжди мати підтримку. Що конкретно він мав на увазі, я так і не зміг від нього добитися, але й того, що було сказано, цілком достатньо, щоб потроїти пильність. — Гумбольдт з усією серйозністю поглянув на співрозмовників. — Не виключено, що за нашими замовниками стежать. І було б зовсім непогано, якби ми впоралися зі своїми справами в Афінах до того, як Нікомедес і Фогіацис туди повернуться. — Він поставив указівний палець на карту, ніби позначаючи початок маршруту. — Щоб залишитися непоміченими, нам доведеться летіти вночі та над малонаселеними місцями. Спочатку ми перетнемо Альпи, потім спустимося до італійського Трієста, потім перелетимо Адріатику та гірські райони Пелопоннесу. — Його палець описав довгу дугу над морем. — Далі — кидок через Коринфську затоку, в результаті чого ми зможемо без зайвого галасу приземлитися буквально за кілька кілометрів від Афін. Я знаю одну місцинку серед пагорбів: Хаїдарі — це маленьке місто, розташоване неподалік від грецької столиці. Там є усамітнена долина, в якій ніхто не зможе виявити наш повітряний корабель. У Хаїдарі ми винаймемо коней і вирушимо до Афін звичайною дорогою. Це просто чудове містечко, ось побачите, воно вам неодмінно сподобається.

Еліза скептично глянула на Гумбольдта.

— А ти не боїшся, що хтось наштовхнеться на «Пачакутек» і відлетить на ньому?

— Я добре знаю цю місцину й у минулому бував там неодноразово, — заперечив учений. — Там зовсім нікого немає. Та на той випадок, якщо якийсь пастух випадково забреде туди, я оснастив наш корабель деякими технічними новинками, які миттєво примусять тікати будь-кого. Відтак нема про що хвилюватися.

Відповідь ученого не переконала Оскара. Життя на берлінській околиці навчило його одному немудрящому правилу: якщо в будь-якій справі може трапишся якийсь негаразд, то найчастіше він таки трапляється. Ця проста істина вже неодноразово рятувала йому життя. Проте зараз він не наважувався навіть думати про те, що це може означати в подібних обставинах.

— Запитання є? Немає? От і чудово. — Гумбольдт задоволено сплеснув у долоні. — Тоді вважатимемо, що обговорення закінчено. Завтра зранку — рушаймо. І зізнаюся вам — не можу дочекатися, коли знову опинюся в Греції. Ці мальовничі пагорби, сухі гірські схили, виноградники, кипариси, чудове червоне вино… — він несподівано усміхнувся Елізі. Залишається лише покінчити зі справами. Елізо, ти, як завжди, потурбуйся про харчі, я зберу обладнання, а ви обидва ідіть на горище і спускайте вниз валізи. Та покваптеся — часу обмаль!

7

Була вже четверта година по обіді. Оскар і Шарлотта стояли перед входом на горище будинку Гумбольдта. Точніше кажучи, під ним. Розташовувалося воно неподалік від кімнати, яку займала дівчина, та Оскар досі ніколи його не помічав — так добре було замасковано вхід. Нагору можна було потрапити лише крізь стельовий люк за допомогою висувної дерев’яної драбини.

— Ну, ось ми й прийшли, — сказала Шарлотта. — Ти можеш потримати лампу?

Вона зняла зі стіни жердину з металевим гаком на кінці, підчепила нею металеве кільце на кришці люка й потягнула за нього. Згори висунулася драбина, яку було закріплено на пружинах, і Шарлотта одразу ж зафіксувала її з допомогою застібки на підлозі.

— Не забудь Вілму!

Пташка гордовито сиділа в зачиненому кошику й нетерпляче поглядала на обох молодих людей. Ківі недвозначно дала зрозуміти, що також хоче взяти участь у їхній подорожі. Та, оскільки вона сама не могла підійматися сходами, довелося посадити її в кошик.

— Ти вже бувала тут? — запитав Оскар, повертаючи дівчині лампу й приймаючи в неї кошик.

— Дуже давно, — відповіла Шарлотта, вилазячи нагору. — Вперше я тут побувала, коли мені не було ще й п’яти років. Мої батьки взяли мене з собою до дядечка — це був звичайний недільний візит. Я страшенно нудилася, й тоді Гумбольдт узяв мене за руку й привів сюди. Відтоді цей будинок мене просто зачарував. Та що там казати — ти й сам усе побачиш!

Опинившись на горищі, Шарлотта захлопнула за собою люк. Оскар одразу ж випустив Вілму з кошика. Ківі вирушила оглядати найвіддаленіші куточки приміщення. Оскар здивовано оглядався — перед ним було зовсім не запорошене пилом і затягнуте павутинням горище, яке він очікував побачити. Це приміщення досягало п’яти метрів завширшки й простягалося метрів на двадцять. Усе воно було заповнене стелажами, де на полицях зберігалася незчисленна кількість препаратів і експонатів. Під скатами даху праворуч і ліворуч містилися засклені вітрини зі скам’янілостями, зразками мінералів, кристалами, опудалами дивних тварин, тотемами, дерев’яними масками, кам’яними й теракотовими статуетками, дерев’яним начинням і музичними інструментами. Сонячне світло — тепле та золотаве — проникало сюди крізь широке мансардне вікно, з якого відкривалася чудова панорама парків і скверів, що були розташовані навколо озера Плетцензеє.

Шарлотта погасила лампу.

— Ну, ти не розчарований?

— Та що ти! — вигукнув Оскар. — А я ж думав, що тут просто-напросто комірчина зі старим мотлохом.

— Погано ж ти знаєш свого хазяїна, — заперечила дівчина. — У Гумбольдта нічого не буває «просто-напросто». Я не знаю жодної людини, котра б так педантично підтримувала порядок в усьому. Порівняно з дядечком, мене можна вважати страшенною нечупарою. Ти лише поглянь на ці експонати — все ретельно розсортоване, описане й розміщене відповідно до приналежності до країн і народів. — Вона взяла з полиці дерев’яну маску і притулила до обличчя. — Це маска чаклуна племені маконде з Південно-Східної Африки. Її використовували в ритуалах, що забезпечували родючість ланів і успішне полювання.

Шарлотта повернула маску на місце і зняла з сусідньої полиці якусь вигнуту дерев’яну штукенцію, яка на вигляд здавалася порожньою. Довгий проріз перетинав дивний предмет на всю його довжину.

— Це тамтам, дерев’яний барабан. Послухай-но!

Вона злегка вдарила тонкою паличкою по дереву.

Почувся мелодійний звук.

— Хм… — Оскар задумливо насупився. Тут було страшенно цікаво, проте їм слід було виконати доручення. — А де ж валізи? — запитав він. — Щось я їх тут не бачу.

Шарлотта скоса поглянула на нього.

— Я тобі ніколи не казала, що ти — найнетерплячіша людина з усіх, кого я знаю?

— Казала, звісно. — Оскар усміхнувся. — І все ж, де вони?

На губах дівчини з’явилася загадкова посмішка.

— Перш ніж ми займемося валізами, я хотіла б дещо зробити. Еліза стверджує, що десь тут стоїть скриня, до якої ми неодмінно маємо зазирнути. Там зберігається кілька предметів, що являють для нас неабияку цінність. Ось цей ключ, напевне, підійде до неї.

Вона витягла з кишені потьмянілий від старості мідний ключ із вигадливою борідкою.

Скриня — це вже звучало інтригуючо. Оскар почав обдивлятися навколо себе, намагаючись виявити щось схоже. Нарешті він промовив:

— Мені здається, я щось бачу в кінці проходу між стелажами. Там темно, та начебто стоїть якась здоровезна штука. Нумо, сходимо туди й самі побачимо.

Молодим людям довелося перетнути все горище з одного кінця до іншого. Аж ось обоє стоять перед старовинною, обкутою залізними смугами скринею на кшталт тих, які раз у раз зустрічаються у книгах про піратів і сховані скарби. Самого лише вигляду цієї скрині було достатньо, щоб Оскар повірив, що в ній міститься якась таємниця.

— Гадаю, це вона і є. Ану ж бо, спробуємо її відчинити.

Шарлотта вставила ключ у проріз замка і, доклавши неабияких зусиль, таки повернула його. Замок дзвінко клацнув, і кришка скрині злегка здригнулася.

— Ну, і що тут у нас?

Хвилюючись, вони удвох відкинули важелезну кришку, і перед їхніми очима постав вміст скрині.

Вона була по вінця заповнена театральним реквізитом. Парасольками, віялами, бутафорськими предметами з пап’є-маше та сценічними костюмами. Тут також знайшлися згорнуті в тугий рулон плакати й товста пачка театральних квитків. Оскар розгорнув один із плакатів.

— «Летюча миша», — прочитав він, нічого не розуміючи. — Оперета Йоганна Штрауса. Трупа Віденського музичного театру. Керівник та імпресаріо — Максиміліан Штайнер.

— Поглянь, тут є й інші. «Пансіонат» Франца фон Зуппе. А ось «Індиго й сорок розбійників»…

Шарлотта піднесла ближче до світла пожовклу фотографію. На ній було зображено чорняву жінку із загадковою посмішкою. Вона стояла на фоні декорації, що зображувала парк із храмами та вигадливими альтанками. Жінка була вбрана в шаровари зі світлої легкої тканини й туфлі із загнутими догори вузькими носами. Її чорне, як воронове крило, довге волосся було зачесане назад і по-арабськи переплетене безліччю стрічечок — як у танцівниць із «Тисячі й однієї ночі».

— Тереза фон Гепп, — прочитала Шарлотта на звороті знімку. — На пам’ять про прем’єру оперети «Індиго й сорок розбійників».

— На інших плакатах також є це ім’я, — зауважив Оскар. — Мабуть, Гумбольдт колись дуже кохав цю актрису.

— Красива жінка, — промовила Шарлотта. — Можливо, в мого дядечка був із нею роман. — Вона усміхнулася. — Як ти гадаєш, чи варто запитати в нього про це?

— Я б краще не питав, — похитав головою Оскар. — Він завжди сердиться, коли пхають носа в його особисте життя.

— Мабуть, ти маєш слушність, — погодилась Шарлотта. — Однак лише цією давньою закоханістю можна пояснити присутність тут цієї скрині. Адже в самого Гумбольдта немає нічого спільного ні з театром, ні з живописом, ні з музикою.

— Всі плакати й фотографії досить давні, — замислено пробурмотів Оскар. — Ти не знаєш, чи твоєму дядечкові не доводилося колись жити у Відні?

Шарлотта знизала плечима.

— Він багато подорожував, проте у нашій сім’ї про це не любили говорити. Між моєю мамою та її братом і досі доволі натягнуті стосунки.

— Чому?

— Я гадаю, через те, що він вирушив подорожувати замість того, щоб приводити до ладу родинні справи. Мама весь час звинувачує його в тому, що він залишив її та бабусю напризволяще. Коли дядько повернувся зі своєї довготривалої подорожі, бабуся давно померла — це сталося в 1882 році, під час епідемії сухот, а в мами вже було власне життя.

— Он як?

Оскару було зовсім не до душі порпатися в минулому Гумбольдта. Тим більше, що воно аж ніяк не стосується його самого. Зараз йому хотілося лише одного: якнайшвидше знайти ці бісові валізи, спустити їх униз і забратися геть із горища.

— Я не бачу тут нічого цікавого, — нарешті заявив він. — Ти впевнена, що Еліза мала на увазі саме цю скриню?

— А хіба тут є якась іще? Та й ключ підходить до замка. Давай-но уважніше пошукаємо!

Вона почала витягати зі скрині реквізит і пропахлі пилом строкаті ганчірки, складаючи їх на підлозі. Минуло чимало часу, перш ніж скриня остаточно спорожніла. Коли завидніло дно, Шарлотта розчаровано розвела руками. Там більше нічого не було — тільки старі дошки.

Оскар постукав кісточками пальців по стемнілій від часу деревині.

— Дивно, — пробурмотів він.

— Що ти маєш на увазі?

— Хотів би я зрозуміти…

Він відійшов убік, присів і уважно подивився на скриню.

— Що ти там видивляєшся?

— Ось поглянь: денце надто товсте. Я гадаю, що тут має бути потаємне відділення.

Шарлотта приблизно виміряла висоту скрині зсередини та ззовні. Різниця склала понад десять сантиметрів.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодилася вона. — Тут подвійне дно. Десь усередині має бути потаємний важіль або кнопка.

Вони взялися до пошуків, як раптом із боку люка, крізь який вони вилізли на горище, почулися стукіт і скреготіння.

— Гей! Чи є там хтось?

То був голос Гумбольдта!

Юнак і дівчина обмінялися переляканими поглядами.

— Мерщій усе на місце! — шепнула Шарлотта. Вони поспіхом запхали все, що лежало на підлозі, назад у скриню й повернули на місце кришку. І саме вчасно, бо тієї ж миті клямка люка відсунулася, стулка відчинилася і в прорізі завидніла голова ученого.

— Ну, нарешті! — невдоволено скрикнув він. — А я всюди шукаю вас обох!

Однак, знайшовши Оскара й Шарлотту на долівці біля скрині, він підозріло примружився й запитав:

— Що ви тут робили? Я послав вас за валізами, а ви зникли мало не на цілу годину!

— Я показувала Оскару твою колекцію, — збрехала Шарлотта.

Від хвилювання та ніяковості на її щоках спалахнули яскраво-червоні плями.

— Мені хотілося, щоб він поглянув на ритуальні маски й тамтам. Ну, той, із Танзанії.

— Що ж, — кивнув учений, хоча погляд його все ще залишався недовірливим. — Сподіваюся, ви нічого не переплутали, й усе залишилося на своїх місцях?

— Ну як ти міг таке вигадати! — Шарлотта підвелася, витрушуючи спідницю від пилу. — Адже ти чудово знаєш, як я ставлюся до твоїх експонатів.

— Гм-м. Ну, припустимо. А тепер — покваптеся. До десятої вечора всі збори мають бути завершені. Валізи складено у правому кутку під брезентом. Хапайте їх — і мерщій униз!

8

Афіни, три дні по тому

Над центральною частиною Афін стояла гнітюча спека. Прапори на флагштоках перед Політехнікумом мляво звисали вниз — не відчувалося жодного подиху вітерця. Повітря тремтіло над бруківкою, як над розжареною сковорідкою. Навіть голуби, які зазвичай зграями зліталися на майдан між Політехнікумом і Національним археологічним музеєм, ховалися в затінку, очікуючи вечірньої прохолоди.

У приміщеннях факультету навігації та морської техніки було набагато прохолодніше. Товсті стіни мали здатність поступово накопичувати тепло й повільно віддавати його. Тому тут не доводилося мерзнути, якщо була потреба попрацювати вночі, а вдень, коли сонце перетворювало Афіни на пекельну піч, тут панувала прохолода.

Професор Хрістос Папастратос, декан факультету, займався підготовкою матеріалів до завтрашніх лекцій, коли у двері його кабінету постукали.

— Заходьте! — озвався він.

У прорізі дверей завидніла скуйовджена голова його молодого секретаря.

— А, це ти, Грегоріос, — кивнув професор. — Що сталося? Адже ти знаєш, що я готуюся до лекцій, мені треба повністю зосередитися.

— У коридорі чекають відвідувачі, котрі неодмінно хочуть побесідувати з вами!

— Їм слід попередньо записатися на прийом. Мої прийомні години — по понеділках і середах від сімнадцятої нуль-нуль.

— Проте вони наполягають, посилаючись на те, що в них невідкладна справа. Вони також стверджують, що мають серйозні рекомендації і що ви обов’язково вислухаєте їх, коли дізнаєтеся, про що йдеться.

Професор зітхнув.

— Невже ніхто вже не домовляється про зустрічі завчасно, як це бувало раніше? — Він роздратовано провів рукою по волоссю. — Що то за часи? Усі навколо кудись поспішають… Усе має відбуватися швидко, дуже швидко й іще швидше… В такій метушні немає нічого доброго… І що ж це за люди?

— Я гадаю, це німці, — відповів Грегоріос. — У них доволі дивний акцент. Та й самі вони більш ніж дивні.

— Німці? Вони сказали, що їм тут потрібно?

Секретар заперечно похитав головою.

Хрістос Папастратос відсунув стілець і підвівся.

— Добре. Максимум півгодини. Впусти їх!

Він захлопнув теку з матеріалами й поставив її на полицю. А коли обернувся до столу, в кабінет уже заходив високий на зріст пан у довгому сюртуку та циліндрі. У руці він тримав чорний ціпок із руків’ям у формі позолоченої лев’ячої голови.

Відвідувача супроводжували темношкіра жінка і двоє зовсім юних людей — дівчина, вбрана в елегантну блакитну сукню, і юнак у твідових штанях, білій сорочці та кепі. В ногах у них крутилася — професору Папастратосу довелося вдягнути окуляри, оскільки він не повірив власним очам, — справжня новозеландська ківі. Гострі кігтики рідкісного створіння виразно поклацували по мармурових плитах підлоги.

Шанований декан аж рота роззявив від здивування. Секретар назвав цих людей «дивними», і в цьому не було ані найменшого перебільшення.

— Професор Папастратос? — промовив високий пан, розкидаючи руки, немовби для дружніх обіймів. — Ви просто не уявляєте, який я радий, що познайомився з вами! Мені рекомендували вас із найкращого боку. Я б навіть сказав, що ви — наша остання надія…

Відвідувач трохи недоладно розмовляв грецькою, та, незважаючи на акцент, зрозуміти його було нескладно. До того ж, він, безперечно, належав до кола освічених людей.

— Звучить інтригуючо, — перервавши власні роздуми, зауважив Папастратос. — Чи можу бути чимось корисний?

— Спершу дозвольте представитися. Мене звати Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт. А це мої супутники: Еліза Моліна, Шарлотта Ритмюллер і Оскар Веґенер.

Професор скинув угору брови.

— Ви носите прізвище Гумбольдт? Таке ж саме, як і відомий натураліст?

— Александр фон Гумбольдт був моїм батьком, — підтвердив пан.

— Неймовірно, — похитав головою декан. Навряд чи цей відвідувач і справді був нащадком відомого натураліста, але тепер Папастратосу вже кортіло дізнатися, що саме привело його сюди.

— Вважатиму за честь вітати вас у стінах мого факультету. Сподіваюся, ви теж дослідник природи?

— До найостаннішого часу я належав до середовища вчених мужів, проте нещодавно покинув Берлінський університет, щоб випробувати себе в галузі підприємництва. Віднині я, якщо можна так сказати, — незалежний дослідник надзвичайних феноменів на замовлення приватних осіб. І до Афін мене привела саме така місія. Вам про щось говорить ім’я Ставрос Нікомедес?

— Ну, звісно, — відповів Папастратос. — Будь-який грек знає це ім’я. Це одна з найстаріших і найшанованіших родин судновласників. Ставрос, якщо не помиляюся, — молодший компаньйон свого батька.

— Саме так він і відрекомендувався, звернувшись до мене. Йдеться про зникнення торговельних суден.

Лише тепер Папастратос почав розуміти, звідки вітер. Він чув, але не йняв віри всім цим історіям про морських чудовиськ і жахливі катастрофи. А тепер і цей Гумбольдт приходить до нього з цими дурними вигадками.

— Ви щось чули про це?

— Ще б пак, — зітхнувши, відповів декан. — У барах і шинках тільки й розмов, що про ці жахіття. Та все це пусте, небилиці, запевняю вас. Навіть не знаю, як вам допомогти. Можливо, вам варто звернутися до комісії з судноплавства при уряді?

Гумбольдт у свою чергу зітхнув.

— Ми вже там побували. А заодно й в Інституті морської біології при університеті. Складається враження, що ми ходимо по колу. Всі, кому це не байдуже, виходять із того, що аварії з кораблями стаються з найбанальніших причин. Вертикальні течії, небезпечні вири, шквали, пиятика капітанів — перелік можна продовжувати скільки завгодно. Зізнаюся, що дотримуюся тієї ж самої думки, та перш ніж зробити остаточний висновок, я хотів би проаналізувати всі наявні факти. А вони досить неоднозначні. Існує одна обставина, котра примушує мене насторожитися. Близько десяти років тому щось подібне вже відбувалося. Я маю на увазі катастрофу, яка була на диво схожою на ті, що відбуваються в наші дні, а її обставини й досі залишаються нез’ясованими. Чи доводилося вам щось чути про це?

Папастратос опустив голову і склав руки на грудях, не зронивши й слова.

— Прошу вас, пане декан! Можливо, ви чули про такого собі Ліваноса? Мені казали, що коли я хочу хоча б щось дізнатися про нього, то мені слід звертатися саме до вас.

Професор скинув очі на відвідувача.

— Ліванос… — промовив він. — Давно вже я не чув цього імені. Дуже давно…

У погляді Гумбольдта спалахнула надія.

— Тоді ви, напевне, могли б розповісти нам про нього?

Папастратос знову поринув у мовчання. У нього й насправді було роботи через край, проте згадування про Ліваноса розбурхало в ньому давні спогади.

Трохи поколивавшись, він підвівся з-за столу.

— Прошу мене вибачити. Я скоро повернуся.

Покинувши кабінет, він покликав секретаря і звернувся до нього.

— Грегоріосе, я хочу, щоб ти скасував усі зустрічі, що призначені на сьогодні. Нехай мені більше ніхто не заважає.

— Але ж ваша зустріч із ректором по обіді!

— Я цілком ясно сказав — усі зустрічі. Приготуй нам чай і печиво і поквапся, будь ласка.

Секретар пішов виконувати суворі розпорядження, професор повернувся до несподіваних відвідувачів.

Гумбольдт тим часом вийняв із кофру невелику сіру скриньку і встановив її на столі декана. Помітивши її, Папастратос зупинився, ледве переступивши поріг кабінету.

— А це що, з вашого дозволу?

— Прилад, що здійснює переклад, — пояснив Гумбольдт. — Він значно полегшить нам спілкування і подбає про те, щоб нас ніхто не підслухав. Хочете випробувати його дію?

9

Оскар стежив за бесідою учених мужів із напруженою увагою. Професор Папастратос виявився елегантним, чудово вдягненим паном років п’ятдесяти, з маленькою борідкою-еспаньйолкою і в пенсне. Його сиве волосся було акуратно зачесане, а проділ проведено, як під лінійку.

Із першого погляду Папастратос викликав довіру. Натомість його секретар — кудлатий молодий чоловік із очима, що палали від цікавості,— навряд чи міг на це претендувати. Зайшовши до кабінету з чайною тацею та вазочкою печива з листкового тіста, він так і залишився стовбичити в дверях. Схоже, він би багато віддав за те, щоб дізнатися, про що саме тут мовиться, та професор владним жестом наказав секретарю вийти.

Коли молодий чоловік зник у приймальні, професор підвівся й задумливо пройшовся по кабінету.

— Отже, вам потрібні відомості про Ліваноса? — почав він. — Ну що ж, скажу без перебільшень: ніхто й ніколи не був до нього ближчим, ніж я. І це незважаючи на те, що ми були зовсім різними людьми — різними, як день і ніч. Ліванос був набагато молодшим за мене, проте вже в ранній юності точно знав, чого хоче добитися. Він був — не побоюся цього слова — одним із найбільших геніїв нашого часу. Людиною, досягнення якої весь час оскаржували й не визнавали. Та все, що він говорив, робив і думав, було сповнене ясності, глибокої мудрості та зрілості, які можна зустріти лише у дорослих мужів.

Професор зробив крок до книжкових стелажів і відшукав серед інших праць важкий фоліант у шкіряній обкладинці. На палітурці було зображено якір і шестірню. Папастратос поправив пенсне і почав неквапливо гортати книгу. Незабаром він виявив те, що шукав.

— Ось, погляньте. Це Александр Ліванос.

Оскар витягнув шию. На гравюрі був зображений чоловік років тридцяти. Правильне обличчя з тонким носом і повними губами одразу ж викликало симпатію. Художнику вдалося передати жваву цікавість та ентузіазм, що світилися в очах цієї людини.

— Ліванос виріс у бідній родині, він був молодшим сином, — сказав професор. — Його батько і брат працювали на верфі в порту Пірей. Вони тяжко трудилися з ранку й до ночі, щоб хоч якось прогодувати сім’ю. Александру, який дуже рано виявив великі здібності до навчання, судилася інша доля. Він відвідував школу, а потім — Політехнікум, де ми з ним і познайомилися. І хоча на ту пору я був усього лише звичайним студентом, та зумів зрозуміти фантастичну сміливість і новизну його проектів і переконав друга показати їх професорам.

— А про які проекти йдеться? — поцікавився Гумбольдт.

— У першу чергу, про будівництво верфей. Повністю автоматизованих, із високим рівнем технічної оснащеності, що дають змогу ремонтувати й будувати судна з мінімальним використанням праці робітників. Ліванос пропонував нечувані технічні рішення, що були здатні раз і назавжди покінчити з нелюдськими умовами праці, з якими він був знайомий з дитинства.

— Верфі… — замислено промовив Гумбольдт. — Дуже цікаво…

Він спохмурнів і зробив кілька позначок у своєму блокноті.

— Тим не менше, пропозиції Ліваноса були відхилені факультетом, — вів далі Папастратос. — Їх вважали химерами, фантазіями мрійливого юнака. Незважаючи на те що ці проекти були найграндіознішими з тих, які мені колись доводилося бачити.

— І що сталося потім?

— Ліванос незабаром покинув заняття в Політехнікумі. Тим, хто шанував його геній і любив його як людину, він заявив, що тут його більше нічому путньому не зможуть навчити, що вже налагодив контакти з людьми, котрі можуть підтримати його починання і не є такими невігласами, як тутешня професура. — На обличчі Папастратоса промайнула легка усмішка. — І знаєте, він мав рацію. Політехнікум у ті дні був далеко не таким, як нині. Відтоді як Ліванос покинув його, багато що змінилося, і я вважаю, що в цьому є і моя скромна заслуга.

Мимовільним жестом професор пригладив борідку.

— Вам відомо, кого мав на увазі Ліванос? Що це за люди, з якими він нібито встановив контакти?

— О, так! Одним із них був Нікола Тесла.

Гумбольдт у цю мить підніс чашку до рота. Зачувши ім’я, що його вимовив професор, учений здригнувся, поперхнувся й закашлявся. Віддихавшись, він перепитав:

— Той самий Тесла?

— Ви знаєте його?

— Не особисто, звісна річ, проте багато про нього чув. Та й хто ж про нього не чув?

Шарлотта здивовано скинула брови.

— Хто такий цей Тесла? Я, наприклад, і поняття про нього не маю.

Гумбольдт із обуренням обернувся до дівчини.

— Бідолашне дитя! Де ж ти була всі останні десять років?

— У вищій жіночій школі в Берні, й ти це чудово знаєш.

— Ну звісно, пригадав, — дещо пом’якшав дослідник. — У таких місцях навряд чи навчишся чогось путнього. Нікола Тесла — один із найвидатніших учених-фізиків, інженерів і винахідників нашого часу! — Він указав на лінгафон. — Деякі з його ідей використано в цьому приладі. — Гумбольдт знову звернувся до Папастратоса: — Скажіть, пане професоре, що ж сталося потім?

— Ліванос протягом тривалого часу був учнем і помічником Тесла. У цей період наші зустрічі стали рідкими, а незабаром і наше листування припинилося. До мене дійшли чутки, що за кілька років він залишив лабораторію Тесла, щоб попрацювати на верфі в Марселі. Однак вони можуть бути й не досить імовірними. Те, що сталося потім, більше схоже на античну трагедію. Протягом короткого часу — буквально за лічені тижні — на верфі в Піреї загинули батько і брат Ліваноса. Причиною смерті обох стало недодержання елементарних заходів безпеки. Власники підприємства економили на всьому, не дбаючи про життя та безпеку робітників.

— Це було пов’язане з малою кількістю замовлень?

— Зовсім ні! Попит на нові судна був надзвичайним. Увесь час доводилося розширювати старі верфі й будувати нові, щоб вчасно виконувати замовлення, будувати нові швидкісні пароплави. Справа зовсім не в тому — Папастратос скрушно похитав головою. — Власники суднобудівних компаній просто втратили голову від фантастичних прибутків і безсоромно набивали кишені, жорстоко експлуатуючи робітників. Профспілок у Греції на той час іще не існувало. Робота на верфях перетворилася на справжнє рабство, а жертв цих нових рабовласників день у день ставало все більше…

— Як би там не було, — вів далі професор, — та одного чудового дня Ліванос постукав у мої двері. Я здивувався: його не було чотири роки, і за цей час він перетворився з хлопчака-прожектера, нехай і геніально обдарованого, на зрілого чоловіка, сповненого енергії та надзвичайних ідей. Разом із тим, смерть близьких справила на нього дуже сильне враження — вже тоді часом у ньому відчувалася якась одержимість. Фанатичний вогник у його очах свідчив про те, що його повністю поглинула якась думка. І я не помилився: Ліванос заручився фінансовою підтримкою багатого підприємця й почав зводити у Піреї грандіозну споруду.

— О, тепер я пригадую, — зауважив Гумбольдт, — здається, я читав про це в журналі «Попьюлар Сайєнс». Він будував якусь верф, чи не так?

— Не якусь, а цілком конкретну верф, — поправив професор. — Верф, із проектом якої морочився ще у студентські роки. Справжнє диво техніки. У нашому виставковому залі є модель цієї споруди. Чи не хочете глянути?

За кілька хвилин професор і четверо дивних відвідувачів заходили до експозиційної зали афінського Політехнікуму — уславленого технічного університету. Оскару ще ніколи не доводилося бачити моделі кораблів, виконані з такою неймовірною точністю — аж до найдрібніших деталей і навіть заклепок. На борту багатьох моделей були навіть екіпажі — крихітні фігурки моряків, які здавалися майже живими.

— Ось, подивіться, — промовив Папастратос, зупиняючись перед заскленою вітриною заввишки в людський зріст, у якій було представлено якусь чудернацьку конструкцію, яка в цілому нагадувала звичайну ванну, оточену павутинням стапельних лісів. У верхній частині моделі було розташовано щось на кшталт командного пункту; за широкими скляними поверхнями цієї споруди, що ніби ширяла в повітрі, можна було роздивитися фігурки начальника верфі й цілого штабу його помічників. Та більше ніде не було видно ані майстрів, ані робітників, ані підсобників. З обох боків «ванни» було встановлено кілька портових кранів, що могли пересуватися рейками й піднімати над водою повністю оснащений корабель. Док верфі відкривався таким чином, що до нього могло увійти судно майже будь-якого розміру. Однак Оскару впала в око деяка річ, що її призначення він абсолютно не міг зрозуміти.

— А що це за гігантські резервуари, що нагадують поплавці? — поцікавився він.

— Оце в саму точку, мій юний друже. — Папастратос усміхнувся. — Це — понтони, що забезпечують усій споруді плавучість. Верф Ліваноса передбачалося буксирувати у відкритому морі на будь-які відстані. Таким чином, замість того, щоб ремонтувати судна на суші, верф просто доставляється до судна, що зазнало аварії. Творець цього небувалого проекту назвав своє дітище «Левіафаном».

— Це справді вражає, — заявив Гумбольдт. — Так би мовити, автоматизована майстерня для відновлення кораблів. Але ж яким чином Ліванос мав намір керувати такою масою механізмів і автоматів?

— Невідомо. Сам я ніколи не бачив ані центру керування, ані креслень. Подейкували, що Ліванос установив там небачену машину, такий собі складний керуючий пристрій, до якого не допускалася жодна людина, крім нього самого. Він постійно побоювався, що хтось викраде його інженерні секрети, а в останні роки це почало скидатися на манію переслідування. Вороги та шпигуни ввижалися йому на кожному кроці.

— І як же розвивалися події в подальшому?

— Будівництво велося в обстановці глибокої секретності. «Левіафан» мав бути закінчений за три роки, а для реалізації такого масштабного проекту були погрібні мільйонні кошти. Ліванос працював, як навіжений, контролюючи кожний етап. Здавалося, він ніколи не спить. Від своїх співпрацівників і робітників він вимагав повної віддачі й постійно дбав про те, щоб і умови їхньої праці були істотно кращими, ніж деінде. Приблизно на півдорозі до завершення будівництва настав момент, коли унікальний проект був близьким до краху — кошти було практично вичерпано. Та Ліванос знайшов нового інвестора і зміг продовжити працювати. Наприкінці 1883 року, тобто понад десять років тому, роботи наближалися до завершення. Верф була практично готова до експлуатації, на ній проводилися пробні роботи — ремонтувалося пошкоджене великовантажне судно «Одіссей». Погода псувалася, і насувався шторм. Але ще до того, як задув вітер, у доку пролунав страшенний гуркіт. Спалахнули сліпучі кулі полум’я, що розірвали навпіл корпус судна. За лічені секунди корабель потонув разом з усім екіпажем, а «Левіафан», що втратив під час вибуху керування, вітром понесло у відкрите море. Його намагалися відбуксирувати до найближчого порту, але страшенний шторм звів нанівець усі зусилля зі спасіння чудової інженерної споруди. Буксирні троси лопалися, як гнилі нитки, і врешті-решт «Левіафан» поглинула бурхлива темрява… Вже наступного ранку почалися пошуки, та не було знайдено нічого, крім окремих дрібних уламків. Очевидно, верф потонула десь у районі великих глибин.

— Отже, причиною цієї катастрофи було зовсім не морське чудовисько?

— Звісно ж, ні. Морських чудовиськ, як вам добре відомо, в природі не існує.

— А що ж сталося з Ліваносом?

— Швидше за все, він загинув під час вибуху. — Професор поправив пенсне. — Можливо, це не найгірший фінал, тому що після того, що сталося з «Одіссеєм» і «Левіафаном», почалося несамовите цькування в пресі. Ім’я мого друга обливали брудом. Його називали божевільним, ладним жертвувати життям людей заради своєї нездійсненної мети, причинним ученим, який зазнав загибелі від власного творіння. Ім’я Ліваноса надовго стало символом манії величності та самовпевненості. Інвестори, які вклали свої кошти у будівництво верфі, збанкрутували, а сам проект став усього лише експонатом музею, технічною дивиною. Модель, що її ви змогли побачити тут, — єдине, що залишилося від справді видатної людини.

10

Норвежець ховався за масивною колоною перед входом до технічного університету.

Терпіння йому вистачало — він міг чатувати на свою здобич цілими годинами, подібно до павука, що розкинув липкі павутинні тенета. Насунувши капелюх на лоба і схрестивши руки на грудях, він стояв абсолютно нерухомо, а його вузьке, як лезо, обличчя залишалося в глибокій тіні. Спека не завдавала йому жодних незручностей. Він надто давно жив у Греції, щоб звертати увагу на погоду. Влітку і взимку його одяг завжди був одним і тим самим: м’які чоботи, шкіряні бриджі та довгий сірий сюртук, кишені якого вміщували цілий арсенал. Його «родзинкою» була зброя з використанням різноманітних отрут. Не лише у вигляді капсул і порошків, що їх можна було легко розчинити в бокалі з вином або підсипати у їжу, але й у вигляді крихітних стрілок, настільки гострих, що вони пробивали навіть найцупкіші тканини й вичинену шкіру. Випущені з духової трубки або з пневматичної рушниці з оптичним прицілом, вони завдавали жертві не більше болю, ніж укус комахи. Потім було достатньо легкого дотику, щоб стріли самі по собі випали з рани, не залишивши видимих слідів ураження. Отрута, що містилася в мікроскопічному резервуарі всередині стрілки, на той час уже була в тілі жертви.

Норвежець користувався нейротоксином, що був отриманий із тканин восьминога особливого виду, що мешкав у Південно-Східній Азії. За лічені хвилини він викликав параліч, що призводив до зупинки серця. Жертва не відчувала ані найменшого болю. Крім того, не існувало способів виявити присутність цього токсину в її тілі. Для патологоанатома, котрому довелося б виконувати розтин для встановлення причин раптової смерті людини, картина була абсолютно зрозумілою — гострий приступ серцевої недостатності, що призвела до зупинки серця.

Ідеальна зброя, що не залишає слідів. Однак Норвежець володів і багатьма іншими досконалими технологіями убивства. У себе на батьківщині він спеціалізувався на убивствах за допомогою крижаного кинджала, в Болгарії користувався клинками, виготовленими з кристалів кам’яної солі, котра легко розчиняється в крові жертви.

Методи поліцейських досліджень за останні десятиліття зробили величезний крок уперед, і в дев’яти випадках зі ста ретельне вивчення знаряддя убивства призводило до арешту вбивці. Але що робити, якщо ніякого знаряддя убивства просто не існує? Тут не могли допомогти ні наука, ні методи дедуктивного аналізу. Знаряддя Норвежця або повністю зникали, або не було ніякої можливості довести їх існування. За всі ці роки він не дав властям жодного приводу засумніватися в його добропорядності. І так має залишатися завжди.

Ховаючи пневматичну рушницю під пахвою, він не виходив із тіні за колоною. Годинник на сусідній церкві продзвонив п’яту — відтак візит дивної групки іноземців тривав уже понад чотири години. Що вони можуть так довго робити в будинку Політехнікуму? Звісно, він звик проводити чимало часу в засідках, та зараз йому вже уривався терпець. Чуття підказувало йому, що тут щось негаразд.

Раптом до Норвежця долинуло цокання кінських підків по бруківці. Хтось наближався до його схованки, рухаючись у напрямку до входу в Політехнікум. Кінь мчав швидкою ходою, людина в сідлі явно поспішала.

Норвежець визирнув із-за колони. Вершник виявився знайомим — це був один із його людей, приставлених спостерігати за готелем. Трясця тобі, що він тут робить?

Уривчастим свистом він привернув увагу вершника до себе. Порівнявшись із колоною, той натягнув поводи і спішився.

— Як ти тут опинився? — накинувся на нього Норвежець. — Твоя позиція — біля задніх дверей готелю!

— Я там і був, нікуди не відходячи, — відсапуючись, вигукнув чоловік. — Але ці пани нещодавно повернулись, розрахувалися й негайно виїхали. Хіба ви не помітили, як вони виходили звідси?

Норвежець спантеличено вирячився на свого агента.

— Що ти мелеш? Я ні на секунду не зводив очей із центрального входу!

— Виходить, вони примудрилися вас піддурити, — усміхнувся агент. — Адже я бачив, як вони заходили до готелю, а трохи згодом на власні вуха чув, як вони посилали покоївку винайняти екіпаж. По-моєму, вони дуже поспішали.

— А їхній багаж?

— Багаж вони також забрали з собою.

Норвежець брутально лайнувся.

— Давно вони поїхали?

— Десь півгодини тому. Я простежив, куди вони вирушили, та довелось повернутися, щоб доповісти вам про ситуацію. Їхній екіпаж виїхав на захід, дорогою, що веде до Коринфу.

— Коринф, кажеш? Але ж звідти щокілька годин відпливають пороми, які слідують до Італії…

Норвежець скинув угору голову — годинник на фронтоні церкви показував чверть на шосту. Він подумки підрахував відстань. Утікачі виїхали запізно, тож далеко їм сьогодні не втекти. Портове місто Коринф розташоване за сімдесят кілометрів від Афін, тож дорогою їм доведеться заночувати в одному з невеликих містечок на узбережжі. Вірогідніше за все, в Елевсині або в Мегарах. Якщо поквапитися, можна перехопити їх іще до настання темряви. А знаючи, де саме вони зупинилися, він зможе в нічній темряві проникнути до їхньої схованки і зробити свою справу.

Жестом давши зрозуміти агенту, що той поки що вільний, Норвежець скочив на коня й поскакав у напрямку до західного передмістя Афін.

Наздогнати екіпаж з іноземцями йому вдалося лише після того, як позаду залишилося крихітне містечко Хаїдарі. У передвечірньому сонячному промінні сріблом вилискували маслинові гайки. Цикади сповнювали повітря пронизливим сюрчанням. Над верхівками дерев із карколомною швидкістю шугали ластівки.

Норвежець притримав стомленого коня, зберігаючи безпечну дистанцію. Його одяг прилип до тіла й був просякнутий потом. Він гнав коня галопом, і така шалена гонитва потребувала від нього чималих зусиль.

Він прислухався: четверо пасажирів екіпажу жваво бесідували, раз у раз захоплюючись навколишнім пейзажем і перекидаючись жартами з кучером.

«От і добре, — подумав найманий убивця. — Вони почуваються в цілковитій безпеці, й це полегшить його роботу».

За кількасот метрів екіпаж повернув із головного шляху на манівець, що вів до пагорбів.

Норвежець спохмурнів і знову притримав свого чалого коня. Ця місцина була йому відома. І, перш за все, тим, що тут не було жодного заїжджого двору, жодного готелю чи взагалі будь-якого житла. Якого дідька їм знадобилося в цих пагорбах?

Він почекав, поки екіпаж сховається у гайку невеликих коркових дубів, і поволі поїхав слідом за ним. Хтозна, можливо ці диваки прихопили з собою намет і мають намір влаштувати табір? Останнім часом серед туристів, які мандрують півднем Європи, це набуло популярності. І якщо ці четверо все ж таки думають заночувати просто неба — чогось кращого, щоб безборонно знищити їх, годі й бажати.

Норвежець їхав назирці за своїми жертвами, усе далі заглиблюючись у гай, що поступово перетворювався на справжній ліс. Заглиблений у власні думки, він не одразу почув шум на шляху — назустріч йому їхав знайомий екіпаж. Коні бігли легко — підвода була порожня. Назад їхав лише кучер, а пасажирів не було й сліду.

Найманець спробував було сховатися в заростях, та було вже пізно — він хоч так, хоч сяк потрапив би на очі візнику. Той вправно керував своєю запряжкою, обминаючи ковбані та вузлуваті корчі на дорозі, а, помітивши Норвежця, страшенно здивувався, смикнув віжки, щоб притримати коней, і привітав невідомого самотнього подорожанина. Потім екіпаж покотив своєю дорогою, залишивши зустрічного вершника міркувати, а чи не слід усунути зайвого свідка. Врешті найманець відмовився від цієї думки — грек не являв для нього ніякої небезпеки.

Він продовжував неквапливо рухатися вперед, аж поки шлях не перетворився на вузьку стежину, всіяну уламками вапняку. Сонце сідало за пагорбами, і крізь листя дубів проглядало багряне вечірнє небо. Під деревами було вже темно. Вершник спішився, прив’язав свого коня до дерева й пішов далі стежиною, що вела до пагорбів. Завченим рухом він вийняв із-під пахви свою пневматичну рушницю, вклав чотири отруєні стрілки в магазин і перевірив клапан балона зі стисненим повітрям. Водночас його не полишало деяке здивування. Що ці люди намірялися робити тут, далеко за містом? Адже вони, напевно ж, мають достатньо коштів, щоб оплатити номери у найкращому готелі на узбережжі. Та навіть якщо вони вирішили розташуватися табором і поставити намет, навіщо їм заїжджати в такі глухі місця?

Стежка круто повернула й почала спускатися в оповиту присмерком невелику долину. Жалісний крик дрімлюги лунко відбивався від протилежних схилів пагорбів. Сюрчання цикад стало трохи нижчим і не таким різким. У вечірній тиші до переслідувача долинув відгомін голосів — усі четверо перебували приблизно за сто п’ятдесят метрів від нього.

Норвежець пильно вдивлявся у вечірні сутінки, що огортали ліс. Щохвилини темрява навколо густішала. Відкладати далі не можна, адже він просто не влучить. На місячне світло годі було покладатися, адже сьогодні молодик, тож він не допоможе. З настанням ночі він не побачить далі за кінчик власного носа.

Повільно й нечутно Норвежець рушив стежкою. Раптом попереду спалахнуло яскраве світло — там, де долина звужувалася, перетворюючись на ущелину між пагорбами.

Він притиснувся до землі, вичікуючи. Слідом за першим вогнем засвітився ще один, а слідом за ним і третій. Світло було холодне, блакитнувате й абсолютно рівне. Охоплений цікавістю, найманець підповз ближче, проте густо переплетені гілки заважали йому бачити, що відбувається попереду. Наскільки він розумів, там, де кінчалися зарості, видніла якась темна маса — щось на кшталт стрімчака з плавними обрисами.

На небі засвітилися перші зірки. Їхнє бліде світло ковзнуло сірою поверхнею скелі, і одразу ж повітря сповнилося дивним гудінням. Воно посилювалося щохвилини й дивним чином було схоже на звук, що його видає електричний мотор. Та звідки тут було б узятися електричному мотору?

Тієї ж миті, коли Норвежець вирішив, що може без особливого ризику для себе просуватися далі вперед, дивний стрімчак здригнувся й завібрував. Найманець не повірив своїм очам: наступної миті над долиною поволі здійнялася величезна сигара й попрямувала просто у зеленкувате вечірнє небо, всіяне гострими вогниками зірок.

Убивця мимоволі вхопився за найближчий сук і ледве не впустив зброю, яку йому так і не довелося застосувати.

Стрімчак виявився не скелею, а чимось на кшталт аеростата.

У гондолі, позаду від якої дзижчали два повітряні гвинти, Норвежець легко впізнав силуети чотирьох пасажирів. Двигуни літального апарата гули дедалі голосніше, набираючи обертів. Описавши елегантний віраж, апарат розвернувся носовою частиною на захід і піднявся ще вище. Рожеві відблиски сонця, що заходило, торкнулися його бортів, і апарат, ніби підхоплений вечірнім бризом, велично зник за грядою далеких пагорбів.

11

Оскар тужливо вглядався у вечірні сутінки. «Пачакутек» знявся з якоря і неспішно летів на невеликій висоті, ніби намагаючись наздогнати вечірнє сонце. Ось і все: знайомство з Афінами закінчилося. Ні тобі давньогрецьких скарбів, ні Мінотавра, ні легендарного Акрополя. Вони провели у великому місті лише два дні й одну ніч. І, окрім невиразних натяків і підозрілих обставин, нічого не виявили.

Усі, з ким їм довелося бесідувати в Греції, були переконані в одному: ніяких морських чудовиськ немає в природі. Це дещо втішало. Не сказати, щоб Оскар твердо вірив в існування цих істот, що населяють океанські глибини, проте після знайомства з гігантськими комахами в Андах він не мав ані найменшого бажання знову втручатися у війну з незнайомими та небезпечними створіннями. Питання полягало лише в тому, що ж тепер робити далі?

Юнак перегнувся через фальшборт гондоли. Світло молодого місяця відбивалося у маслянистих водах Егейського моря. Далеко внизу мерехтіли бліді вогники Коринфа. Із рівним дзижчанням оберталися повітряні гвинти. Легкий попутний вітер лагідно торкався щік. «Пачакутек» змінив курс і тепер рухався просто на північ.

Повітряний корабель — творіння жителів андських плоскогір’їв — мав легку та дотепну конструкцію. Він досягав двадцяти п’яти метрів завдовжки, під сигароподібним несучим корпусом розташовувалася дерев’яна пасажирська гондола, до якої на двох винесених за борти опорах кріпилися двигуни з повітряними гвинтами. Борти й носова частина гондоли були прикрашені різьбленими фігурами фантастичних тварин і загадковими символами всіх кольорів райдуги. «Пачакутек» міг літати практично нечутно — звісно, якщо вітер не досягав сили урагану, а мотори працювали, як належить. Та зараз, схоже, з ними виникали проблеми.

— Оскаре, будь ласка, ходи до мене. Мені потрібна допомога, — долинув до нього голос Гумбольдта.

Він порався біля кабелів, що вели від круглого резервуара на кормовій палубі, в якому містився водневий перетворювач енергії, до двигунів. Гумбольдт жестом указав на гасову лампу, що відкидала вузьку смугу світла на палубу.

— Потримай-но лампу. І розверни її так, щоб світло падало якраз на кабель.

— А що з ним таке?

— Схоже, окислилися контакти. Мені треба зачистити мідні дроти так, щоб двигун отримував удосталь енергії.

Узявши інструмент, Гумбольдт послабив скобу, під якою містилися клеми. Коли вони звільнилися, Оскар побачив, що контакти вкриті зеленим шаром окису. Він подав знак, і обидві жінки одночасно перевели важелі керування двигунами на найменший хід. Звук моторів, що працювали в аварійному режимі, майже затих, потім повітряні гвинти вповільнили обертання й зупинилися.

На кораблі запанувала дзвінка тиша. Палуба припинила вібрувати, зникло ритмічне шипіння клапанів, які стравлювали відпрацьований газ. Стало чути, як у такелажі тоненько посвистує вітер, а внизу розмірено шумить море.

Оскар знов поглянув на кабель. Гумбольдт рвучко від’єднав дроти від клем і заходився відчищати їх від зеленого нальоту якоюсь надзвичайно смердючою пастою. Коли мідь знову засяяла, наче новенька, він знову підключив дроти до клем, заізолював і щільно затягнув гвинти.

— Тепер випробуємо. Вмикайте!

Шарлотта й Еліза знову пересунули важелі, даючи повну потужність. У резервуарі перетворювача зашипіло й заклекотіло, потім почулося неголосне клацання. Лопаті повітряних гвинтів закрутилися й стали схожими на напівпрозорі диски. Гумбольдт зняв гумові рукавички й задоволено прислухався до розміреного гудіння двигунів. «Пачакутек» почав набирати швидкість.

Покінчивши з ремонтом, учений вийшов на капітанський місток, перевірив показання приладів і кивнув сам до себе.

— Непогана робота. Все працює бездоганно. Ми знову маємо повну потужність. Оскаре, склади на місце інструменти й підіймайся до мене! Нам треба дещо обговорити.

Оскар поспіхом поскладав у футляр для інструментів розкидані на палубі ключі, плоскогубці та викрутки, відніс футляр на місце і попрямував до невеличкого трапу, що вів на капітанський місток.

— Я розумію, що ви злегка розчаровані тим, що наше перебування в Афінах виявилося таким короткочасним, — почав Гумбольдт, — та я мав деякі власні міркування. Одне з них полягає в тому, що за нами постійно стежили.

— Що? — Оскар не міг повірити. Зазвичай він шкірою відчував стеження. В попередньому житті кишенькового злодюжки це чуття неодноразово рятувало його. Проте тут він не помітив нічого схожого.

— Хто за нами стежив? І з якого дива?

— На жаль, на обидва ці запитання я не маю відповідей. Я не хотів вас тривожити, тому повідомив про стеження тільки Елізу.

Та пильно подивилася на обох молодих людей і злегка нахилила голову.

— Людина, котра стоїть за цим, надзвичайно небезпечна, — стиха промовила Еліза, — я переконана в цьому. Щось темне оточує її, неначе грозова хмара. І вона має таку ауру, крізь яку я, скільки не намагалася, не змогла проникнути. Яку б мету цей чоловік не переслідував, вона пов’язана зі злом.

— Увечері в день нашого прибуття все було спокійно, — вів далі Гумбольдт, — однак уже наступного дня я помітив чоловіка, який спостерігав за нами з протилежного боку вулиці. Коли ми взяли екіпаж, щоб вирушити до Політехнікуму, він рушив слідом за нами. Потім я на деякий час загубив його слід, та незабаром знову виявив неподалік від Політехнікуму. Він сховався за колоною, що розташована біля головного входу до будинку, й пильно стежив за всіма, хто заходив і виходив. При цьому мені так і не вдалося побачити його обличчя — воно весь час залишалося в тіні, а обрана ним позиція та спосіб пересування свідчили про те, що ця людина — справжній професіонал. Ось чому нам довелося так терміново залишити Афіни. Даруйте.

— Але ж тепер ми від нього відкараскалися, чи не так? — запитав Оскар. — Певно, він не вміє літати, наче пугач, і повітряного судна також не має.

— Сподіваюся. І все ж таки ми маємо постійно бути насторожі. Здається мені, що цього пана ми ще побачимо.

— І що ж нам тепер робити? — запитала Шарлотта. — Адже ми з’ясували зовсім небагато.

— Я дивлюся на це не так уже й песимістично, — заспокоїв Гумбольдт племінницю. — У нас з’явився слід. Можливо, не зовсім виразний, проте це краще, ніж нічого.

— Що ти маєш на увазі, дядьку?

— Нам стали відомі імена. — Гумбольдт підняв угору два пальці. — Тесла й Ліванос. Стосовно ж Александра Ліваноса, то я не дуже впевнений, чи має він пряме відношення до розв’язання цієї задачі. А от стосовно Нікола Тесла… Здається, я починаю розуміти, що саме нам слід шукати. Доведеться відмовитися від перельотів на «Пачакутеку» — повітряний корабель надто впадає в очі. Ми повернемося додому і поїдемо з Берліна потягом. Чим більше ми скидатимемося на найзвичайнісіньких мандрівників, тим краще.

— І куди ж ми вирушимо цього разу? — Оскар не терпів, коли йому доводилось почуватися бовдуром, який не розуміє, про що, власне, йдеться.

— До Франції, — відповів Гумбольдт. — А якщо точніше — до Парижа. До найкрупнішої столиці Європейського континенту.

12

Професор Хрістос Папастратос захлопнув теку з конспектами завтрашніх лекцій і потягнувся. Було трохи за дев’яту годину вечора, та за вікном уже зовсім посутеніло. Візит німецького вченого і його супутників повністю змінив звичайний розпорядок його дня. Зазвичай він закінчував роботу не пізніше сьомої й вирушав до «Енеаса», невеличкої таверни по сусідству, де вечеряв і випивав чарочку рецини — терпкого білого вина зі смоляним присмаком. Там завжди можна було побачити двох-трьох колег і перебути вечір за приємною бесідою. Вдома на професора ніхто не чекав. Його дружина померла два роки тому, й відтоді Папастратос уникав надовго залишатися на самоті.

Вогник лампи, яка освітлювала його кабінет, злегка коливався від вітерцю, що проникав у кімнату крізь прочинене вікно. Дивно, як тут стає прохолодно, ледве заходить сонце!

Професор підвівся, зачинив вікно й закрив штори. Бесіда з паном Гумбольдтом примусила його полинути спогадами в той незабутній час, коли обидва вони — він і Ліванос — навчалися в університеті. Які ж вони були молоді, скільки надій, честолюбства, грандіозних планів! А ось тепер Ліванос мертвий, а сам він почувається майже стариком.

Папастратос накинув сюртук і вже збирався загасити лампу, коли неподалік почувся неголосний шум. Професор здивувався.

— Грегоріосе, ти все ще тут?

Ніякої відповіді.

Дивно, подумав професор. Його секретар завжди поспішав піти додому раніше. Тоді, виходить, це нічний сторож Атанасіос, який регулярно під час чергувань оглядає всі приміщення Політехнікуму. Навряд чи від цих нічних обходів була користь — Атанасіос трохи недочував, тож просто розминав ноги, засидівшись у вестибюлі біля головного входу.

Прихопивши портфель, Папастратос прикрутив гніт у гасовій лампі, а потім відчинив двері свого кабінету. І мало не зіштовхнувся на порозі з незнайомцем.

Цей чоловік був високим і худорлявим, від нього походила виразна загроза. Погляд його ховався під крисами капелюха, що був глибоко насунутий на самісінькі очі.

— Хто ви такий? — вигукнув професор. — Вам не можна тут перебувати, адже університет зачиняється вже о сьомій годині.

Почувся ледве чутний звук, ніби акуратно відкоркували пляшку шампанського, і Папастратос відчув легкий укол у передпліччя.

— О, не турбуйтеся, пане професор, — промовив незнайомець. — Я тут не затримаюся.

Декан обурився. Цей нахаба ще й претендує на дотепність!

— Що вам тут знадобилося? Хто вас пустив?

Незнайомець знову не відповів. Папастратос намацав у кишені мініатюрний револьвер системи Деррінджера, котрий весь час носив із собою. Ні, він не був боягузом, та в Афінах є чимало закутків, де навіть удень небезпечно ходити неозброєним. Револьвер був компактним і цілком поміщався в долоні. Просто дивовижно, якої впевненості може надати кому завгодно звичайний шматок обробленого металу!

Вийнявши револьвер, він спрямував ствол на незнайомця.

— Забирайтеся негайно з мого кабінету! — владно промовив професор, вкладаючи в ці слова все обурення, що вирувало в ньому. — Я проведу вас до посту охорони, де вам доведеться пояснити, як саме й навіщо ви тут опинилися.

— О, я можу зробити це просто зараз.

Незнайомець вийшов із тіні й підвів голову. Очі в нього виявилися густо-синіми, такий колір мають лише чисті гірські озера.

— Мені необхідно побесідувати з вами.

Він зробив крок до декана факультету й простягнув руку. Його ніс скидався на яструбиний дзьоб, а на тильному боці кисті тягнувся довгий блідий шрам.

Професор глибоко зітхнув, намагаючись зберегти самовладання. Рука, що стискала револьвер, стала мокрою та слизькою від поту.

— І про що ж?

— Про такого собі пана Гумбольдта, — прозвучала відповідь. — Про те, чим він цікавився, і що саме ви йому повідомили. До речі, куди він вирушив звідси?

— Гумбольдт? Про кого ви питаєте?

— Не примушуйте мене нервувати! — в голосі незнайомця виразно почулася загроза. — Я маю на увазі вченого, з яким ви сьогодні так довго бесідували. Отже, розповідайте мерщій. У мене не так уже й багато часу.

Терпець професора увірвався. Вислуховувати погрози, та ще й у стінах власного кабінету, він не бажав, чим би це йому не загрожувало. Великим пальцем руки він спробував звести курок револьвера, та це йому не вдалося. У нього виникло дивне відчуття, ніби пальці йому більше не належать. Папастратос спробував іще раз — і знову марно.

— Із вами щось негаразд? — огидна усмішка перекривила пику незнайомця.

Професор стиснув зуби — і раптом відчув, що більше не може поворухнути ні правою, ні лівою рукою.

— Що… зі мною… відбувається?.. — Слова давалися йому надзвичайно важко. Язик і губи страшенно заніміли.

Незнайомець вийняв із кишені сюртука дивну зброю й підніс її ближче до світла. Всередині містилася скляна ємність із маслянистою жовтуватою рідиною, вона була зовсім маленька.

— Нейротоксин, — пояснив він. — Нервово-паралітична отрута швидкої дії. Її симптоми виявляються поступово, починаючи з паралічу кінцівок. Деякий час ви зможете розмовляти, проте не матимете можливості навіть поворухнутися. Таким чином, ваші спроби використати свій деррінджер цілком абсурдні.

Він безперешкодно вийняв револьвер із нечутливих пальців професора.

Погляд ученого з надзвичайною повільністю сповз до його власного передпліччя. Тільки тепер він помітив, що в нього щось устромилося. Снаряд був таким крихітним, що спершу він прийняв його за вовняну нитку, аж поки не помітив на його кінці оперення. Мікроскопічна стріла! Усвідомлення було раптовим, як удар грому. Професор спробував зробити крок, та його ноги нібито приросли до підлоги.

— Що… ви… мені… вкололи?

Норвежець засміявся.

— Забавно, та це напряму пов’язане зі сферою ваших наукових досліджень. — Він підніс зброю до самих очей Папастратоса. — Жовтувата рідина всередині — отрута одного маленького, та досить симпатичного головоногого — синьокільчастого восьминога, якого ще називають хапалохлена макулоза. Цей токсин не лише смертоносний, але й примушує того, кому його вкололи, викласти все, що він хотів би приховати, — як на сповіді. Тому незабаром, хочете ви того чи ні, вам доведеться розповісти мені те, що я хочу знати. Проте не варто зволікати й відтягувати, тому що не пізніше як за сорок п’ять хвилин ваше серце зупиниться.

— Хто… ви… такий?

Незнайомець витяг із кишені сюртука годинник, підніс його до вуха Папастратоса і з усмішкою сховав назад.

— Моє ім’я не стосується до справи, — відповів він. — Ті, на кого я працюю, називають мене Норвежцем. В англомовному світі такого, як я, назвали б клінером, тобто чистильником, — людиною, яка виконує за інших брудну роботу. Стеження, збирання інформації, допити, усування об’єктів — усе це входить до моєї компетенції. Відтак, мій замовник хоче знати, чого хотів від вас Карл Фрідріх фон Гумбольдт, про що ви з ним бесідували, куди він мав намір вирушити найближчим часом і, головне, що в нього на мислі. — Найманець знову посміхнувся. — 3 великою неохотою маю визнати, що в даному випадку маю ще й особистий рахунок до жертви. Цей Гумбольдт примудрився вислизнути від мене, причому не абияк, а на повітряному апараті! Вам не доводилося щось чути про це? Я непогано знаю всі примхи життя, я вивчив людську вдачу, проте це перевершує всі фантазії. Схоже, що пан Гумбольдт користується цілком незвичайними засобами. Це дуже ускладнює виконання мого завдання і страшенно дратує мене…

Злісно глянувши вбік, Норвежець вів далі:

— На щастя, я ладен прийняти будь-який виклик. І чим він буде складнішим, тим краще. Проте я маю напевне знати, куди зник мій об’єкт, а ви були останньою людиною, котра з ним розмовляла.

Тут незнайомець знову глянув на годинник і кивнув.

— Гадаю, ми можемо почати. Токсин уже засвоївся й починає діяти. Давайте почнемо зі звичайного запитання: куди зараз летить Гумбольдт. І якою є наступна мета його подорожі?

Губи професора затремтіли. Він і хотів би змовчати, та отрута в крові змушувала його говорити. Він тяжко задихав, стиснув кулаки, обличчя його вкрилося великими краплями поту. Проте всі зусилля були марними. Здавалося, ніби якась істота всередині нього тільки й чекає, щоб почати базікати.

— Париж, — остаточно здаючись, прохрипів Папастратос. — Вони летять до Парижа…

13

Париж, 22 червня 1893 року

Погода була такою, про яку тільки можна було мріяти в неділю по обіді. Люди цілими групами виходили на бульвари та у парки, сиділи за столиками в кафе. Повсюди сновигали екіпажі з відкритим верхом. Тут і там на бульварах можна було бачити художників — стоячи перед мольбертами, вони переносили на свої полотна всю красу цієї чудової днини.

Оскар зупинився, розглядаючи одну з майбутніх картин. Полотно, виконане у модній на той час манері, буквально вирувало барвами. Барвисте світло, барвисті тіні, барвисті будинки та дерева, забарвлені в різні кольори хмаринки. Зблизька це здавалося безглуздою мазаниною, і лише коли ти відступав трохи назад і злегка примружував очі, барви з’єднувалися, й картина ставала більш реальною та виразною, ніж сама реальність. Сюжети більшості подібних картин були цілком реальними й досить повсякденними: бульвари, вулиці, кілька будинків, квіти, групи дерев. Шарлотта спробувала розтлумачити йому, що справа тут не в сюжеті, а у зображенні взаємодії світла й предметів, проте Оскар її не слухав. Його більше цікавили атрибути художнього ремесла — олійні фарби, котрі віднедавна почали продаватися в тюбиках, пензлі, мольберти й етюдники. Повітря тут було буквально просякнуте запахом фарб, лляної олії та скипидару. От якби ще й картини були цікавішими…

— До чого ж нудна робота, — пробурчав юнак, стежачи за тим, як художник накладає на полотно одну кольорову цятку за одною. Увесь його витвір здавався суцільним нагромадженням тисяч різнобарвних цяток.

Шарлотта штурхонула його ліктем у бік.

— Ти страшенний невіглас! — накинулася вона на Оскара. — Ця манера живопису називається «пуантилізм». Нині вона є дуже модною. Ось поглянь, як окремі чисті кольори зливаються у пейзаж, якщо зробити крок назад. Як надзвичайно сяє світло.

— Краще б уже той хлопець зображував речі такими, які вони є, замість усіляких там оптичних фокусів, — заявив Оскар. — Реальність не складається з цяток.

— Та це ж не реальність, а живопис, бовдуре! Адже ти не замислюєшся, чи правдиві, а чи ні твої улюблені пригодницькі романи…

— Та їх, принаймні, читати цікаво. А це… ну, я навіть не знаю, як назвати. До того ж, мені не подобається, що ти весь час обзиваєш мене то бовдуром, то невігласом. Не такий уже я неосвічений селюк.

Оскар обурено розвернувся і пішов геть.

Шарлотта постояла секунду, не знаючи, що робити, й кинулася слідом за юнаком.

— Вибач мене! Я зовсім не вважаю тебе таким. Та говорити з тобою про сучасне мистецтво — просто якась кара. Ти не здатний відмовитися від своїх примітивних уявлень!

Дівчина погладила по голівці Вілму, яка дрімала в сумці в неї на плечі.

— Художник завжди має створювати щось нове й розсувати горизонти пізнання, а не думати лише про шматок хліба. Це стосується і вчених, між іншим.

— До речі, про хліб… — у Оскара забурчало в животі. — Я б не відмовився від чогось смачненького. Мені здається, що я нічого не їв тисячу років, а тут повсюди так гарно пахне!

— А як же еклер, котрий ти ум’яв півгодини тому? — Шарлотта усміхнулася. — Якщо так буде й надалі, то ти станеш гладким, як «Пачакутек».

— Можеш тоді прив’язати до моєї ноги мотузку й запускати мене в небеса, як повітряну кульку, — пробурчав Оскар. — Це буде справжнє видовище.

— Ми можемо зайти до бістро «Мадлен», — запропонувала Шарлотта. — Гумбольдт призначив нам там зустріч за годину. Правду кажучи, я також зголодніла. Самим живописом і свіжим повітрям ситим не будеш. — Вона лукаво підморгнула Оскару.

За чверть години обидва вже сиділи за столиком під парасолем на площі Клемансо, з цікавістю спостерігаючи за пожвавленим рухом на Єлисейських Полях і принагідно наминаючи апетитні багети з помідорами, шинкою та сиром. Еліза базікала з офіціантом, а Оскар нарешті отримав можливість із насолодою витягнути стомлені ноги. Він іще ніколи не ходив пішки так багато, як за останні три дні. Та це й не дивно: Париж — ніби повний по вінця мішок із різдвяними подарунками. Музеїв, храмів, парків і палаців, що зосереджені тут, набагато більше, ніж у будь-якій європейській столиці. Тут можна побувати на виставках, присвячених чому завгодно: будь-якій із галузей науки й техніки, військовій справі, історії, археології, живопису, скульптурі, декоративному мистецтву. В самому лише Луврі можна провести кілька місяців поспіль. У його східному розділі Оскару особливо припали до душі давньоєгипетські статуї, обеліски й саркофаги. Поки Шарлотта й Еліза захоплювалися золотими прикрасами вестготських королів, Оскар вирушав на побачення до мумій фараонів, на чиїх усохлих щоках, обтягнутих пергаментною шкірою, усе ще лежав відблиск минулої величі та слави.

Протягом усього цього тижня Гумбольдт був відсутній. Він щодня зустрічався з якимись ученими колегами, намагаючись якомога більше дізнатися про діяльність Нікола Тесла за останні роки. Вечорами він ненадовго з’являвся за вечерею й найчастіше був при цьому буркотливим і роздратованим. Уранці ж, коли всі снідали за спільним столом, дядечка Шарлотти знову не було, оскільки він виїжджав у справах набагато раніше.

Звісна річ, Оскар був би не від того, щоб дізнатися, як там у них полягають справи, та думки про це одразу вилітали з його голови, щойно він пригадував, скільки ще всякої всячини можна побачити, почути і скуштувати в Парижі. Він міг би бродити містом іще тиждень, а, може, й два, просто насолоджуючись життям. У французів, виявляється, навіть існує спеціальне слівце, що позначає мистецтво насолоджуватися життям. А от у німців такого слова чомусь немає…

Оскар саме годував Вілму кексом і збирався попросити Елізу замовити йому ще один лимонний шербет, коли до кафе підкотив екіпаж, запряжений парою коней. Вони були страшенно стомлені, важко дихали, а піна так і летіла з їхніх боків. Коні зупинилися, і з екіпажу почувся знайомий голос:

— Ну ж бо, мерщій сідайте! Необхідно терміново зібрати всі наші речі, тому що ми негайно вирушаємо в дорогу!

Гумбольдт вискочив із екіпажу й кинувся до їхнього столика. Його обличчя було розпашілим від хвилювання, чорний сюртук майорів під вітром.

— Я нарешті знайшов його! Ви навіть уявити не можете, чого це мені коштувало! І що найважливіше — Тесла погодився нас прийняти й вислухати. Тож покваптеся!

Нетерплячим жестом він підкликав офіціанта й оплатив рахунок.

— Де він? Як ви його знайшли?

— О, це була дуже складна комбінація! Тесла вже два тижні перебуває в Парижі, але він вважає за краще подорожувати інкогніто, і практично ніхто не знає, що він тут.

— А в якій країні він постійно живе?

— Кілька років тому він переїхав до Сполучених Штатів, та його експерименти з атмосферною електрикою змусили його повернутися до рідного міста. Проте всі подробиці пізніше — зараз треба поспішати на повну!

Коли всі розмістилися в екіпажі, Гумбольдт подав кучеру знак вирушати, й візок рвонув уперед, роблячи розворот на сто вісімдесят градусів через Єлисейські Поля. Бульвар у цей час було вщерть заповнено екіпажами, деяким із них навіть доводилося зупинятися й давати їм дорогу. Коні іржали й намагалися стати дибки. Два екіпажі зіткнулися, намагаючись пропустити скаженого візника. Несамовиті прокльони полетіли їм услід.

— Боже ти мій, — вигукнув Оскар. — Я боюся, що нам попався якийсь божевільний замість кучера.

— П’єр — мій старий приятель. — Гумбольдт із посмішкою склав руки на руків’ї ціпка. — Це я звелів йому їхати щодуху. Хтозна, скільки ще часу Тесла проведе в тому місці, яке мені вказали друзі. Не хочете ж ви, щоб він знову від нас вислизнув!

— А чого б це йому ховатися від нас?

— У нього замало часу, — пояснив Гумбольдт. — Зараз він веде найзапеклішу війну з Томасом Едісоном за першість у галузі дослідження електричних явищ. У наукових колах цей конфлікт називають «війною струмів». Ідеться про постачання крупних міст і підприємств електричною енергією, а суть конфлікту полягає в тому, чи будуть повсюдно використані постійний або змінний струм. Тесла є «батьком» змінного струму, а Едісон віддає перевагу постійному. Вам, напевно, відомо, що зараз у Чикаго проходить Всесвітня виставка, присвячена чотирьохсотрічному ювілею відкриття Америки Христофором Колумбом. Це перша серед найбільших виставок, котра освітлюється винятково електричними джерелами світла. Там повсюди встановлено сотні тисяч ламп, що перетворюють територію виставки на фантастичну світлову феєрію. І це, мої любі, все організував Нікола Тесла і компанія «Вестингауз Електрик».

— А що Тесла робить тут?

— Будує незвичайний громовідвід. Він має намір уловлювати енергію гроз і використовувати її на користь людей.

Оскар здивовано скинув угору брови.

— Хіба це не небезпечно?

— Небезпечно — не те слово! Ти знаєш, що таке найзвичайнісінька блискавка?

— Та не дуже-то.

— У момент грозового розряду виникає напруга до десяти мільйонів вольт, а сила струму досягає десятків тисяч ампер. При цьому повітря миттєво нагрівається й розширюється зі швидкістю ударної хвилі на кшталт тієї, що утворюється під час вибуху. Ці коливання повітря ми сприймаємо як грім.

Шарлотта кивнула й запитала:

— Але чому Париж? Він міг би поставити такий самий експеримент в Америці!

На це Гумбольдт енергійно заперечив:

— Нічого подібного, дорогенька! Експеримент може бути проведено лише тут, у Парижі. І причина проста: саме тут розташована єдина у світі споруда, яка підходить для цієї мети. Якщо хочете її побачити, погляньте ліворуч.

Їхній екіпаж у цей час саме їхав одним із мостів, перекинутих через Сену. Позаду шеренги платанів і будинків на набережній височіла грандіозна сталева башта, що своїми стрімкими обрисами ніби угвинчувалася в небо.

Оскар роззявив рота від здивування. Нарешті, він зрозумів, де саме перебуває Нікола Тесла.

14

Шарлотта затулила очі долонею, захищаючись від променів низького сонця. Цю споруду було видно майже з будь-якої точки Парижа, та зблизька вона справляла зовсім незвичайне враження.

Ейфелеву вежу було зведено чотири роки тому на честь сторічного ювілею Французької революції. Три тисячі робітників працювали двадцять шість місяців, зводячи унікальну трьохсотметрову конструкцію, що складалася з вісімнадцяти тисяч деталей і важила десять тисяч тонн. Достатньо сказати, що під час будівництва було використано два з половиною мільйона заклепок.

Парижани, в тому числі багато які художники й літератори, вважали сталеву вежу незугарною. На їхню думку, вона псувала зовнішній вигляд столиці. Її називали похмурим димарем, ганьбою Франції, громадськість збирала підписи на користь знесення страхітливої споруди, і врешті-решт місцевий муніципалітет, не витримавши тиску, прийняв рішення за п’ятнадцять років знести вежу.

Ось цього Шарлотта не могла зрозуміти. Ейфелева вежа була не лише найвищою спорудою у світі, але й найвищим досягненням інженерної думки, справжнім математичним дивом. Дівчина не знала жодної архітектурної споруди, яка б із такою повнотою відображувала дух дев’ятнадцятого століття — століття пари, електрики та заліза, промисловості й торгівлі.

П’єр зупинив екіпаж біля східного підніжжя вежі. Неподалік розташовувалася Французька вища військова школа, в якій колись навчався Наполеон Бонапарт.

— Друзі мої, ми прибули, — сказав Гумбольдт, відчиняючи дверцята екіпажу. Обмінявшись кількома словами з кучером, він вирушив до північної опори могутньої конструкції. Шарлотта скинула на плече сумку зі сплячою, як так і треба, Вілмою й поспішила слідом за дядьком.

— Нам доведеться піднятися на самий верх, — вів далі учений. — Ліфт доправить нас лише на другий рівень. Там ми зробимо пересадку. Наша мета — майданчик на висоті трьохсот метрів. Сподіваюся, ніхто з вас не страждає на страх висоти?

Шарлотта задерла голову і здригнулася. Триста метрів! Цікаво, скільки часу знадобиться, щоб проробити весь цей шлях у вільному падінні? Вона відмахнулася від цієї думки й учепилася за лікоть Оскара, який поспішав слідом за Гумбольдтом.

У ліфті було досить тісно й задушливо, тож вони стояли, як вівці в загороді, серед багатьох інших стриножених і спітнілих від хвилювання людей, поки скрипливі сталеві троси тягли масивну металеву конструкцію вгору. Підйом тривав кілька хвилин. Аж ось, нарешті, вони й на другому рівні. Шарлотта з полегшенням зітхнула, коли дверцята кабіни відчинилися, їй ніколи не подобалися тісні закриті приміщення. Гумбольдт, не гаючи часу, рушив до наступного ліфту, розташованого в центрі платформи, і звернувся до служника. Той уважно оглянув чотирьох відвідувачів і навіщось попросив пред’явити паспорти.

— У чому справа? — запитав Оскар. — Якісь проблеми?

— Віднедавна верхні яруси вежі закрито для відвідувачів, — пояснив Гумбольдт. — Туди можна потрапити або за спеціальною перепусткою, або за особистим запрошенням мсьє Жерома.

Шарлотта здивовано насупилася.

— Мсьє Жером? А це хто такий?

Гумбольдт непомітно підморгнув дівчині.

Врешті-решт, служник пропустив мандрівників. Щойно вони повантажилися в ліфт, він пішов слідом за ними й зачинив ізсередини ґратчасті двері. Відвідувачі, які бажали потрапити на верхній майданчик, але отримали відмову, провели їх обуреними вигуками, проте кабіна вже стрімко злітала вгору. Відстань між чотирма несучими опорами вежі неухильно зменшувалася — це було видно навіть крізь напівпрозорі стіни ліфта. Будинки біля підніжжя зменшилися до іграшкових розмірів. Сена перетворилася на сріблясту стрічку, що звивалася поміж міських кварталів, які нагадували шахівницю. Шарлотта щосили стиснула руку Оскара своєю вологою долонею.

Нарешті рух кабіни почав зупинятися. Заверещали шестірні, зарипіли троси, й пасажири відчули легкий поштовх.

— Кінцева зупинка! — оголосив служник.

Учений поклав ліфтеру в руку купюру «від мсьє Жерома» й залишив кабіну.

— Ось тепер починається найцікавіше! Та про всяк випадок хочу вас попередити: Тесла — дуже чутлива й недовірлива людина. В минулому йому неодноразово доводилося стикатися з жорстокою несправедливістю, і це справило враження на його вдачу. Ні в якому разі не згадуйте в його присутності імені Томаса Едісона. Запам’ятали? Тоді — вперед.

На платформі вітер одразу ж ударив Шарлотті в обличчя і скуйовдив волосся дівчини. Повітря тут було прохолодне й колюче. Мандрівникам не знадобилося багато часу, щоб виявити славнозвісного вченого. Просто над ними на сталевій балці, розташованій приблизно за п’ять метрів над майданчиком, в оточенні безлічі товстих кабелів і дротів балансував стрункий пан середнього віку. Кабелі тяглися до самого шпилю вежі, а на майданчику ховалися у великий контейнер, що стояв на металевій гофрованій підлозі.

Забачивши гостей, Нікола Тесла перервав роботу і спустився вниз, витираючи руки промащеним ганчір’ям. Знаменитий учений і винахідник виявився досить високим на зріст. Він носив густі вуса, а його блискуче темне волосся було зачесане назад. Визначити його вік було нелегко, та Шарлотта припустила, що досліднику трохи за сорок. Незважаючи на постійне перебування на сонці, його шкіра була блідою, занадто тонкою, й це надавало йому хворобливого вигляду. Кинувши на відвідувачів пильний погляд, він кивнув їм і промовив:

— Ви хотіли б побесідувати зі мною, пане фон Гумбольдт?

Винахідник розмовляв німецькою, але з відчутним сербським акцентом.

— Дякую, що погодилися нас прийняти, — відповів Гумбольдт. — Ми заберемо зовсім небагато вашого дорогоцінного часу, обіцяю.

Тесла усміхнувся.

— Ну що ви, друже мій! Граф Фердинанд фон Цеппелін відгукувався про вас якнайкращим чином. Я дуже хотів би глянути на ваш повітряний корабель, та, на жаль, обставини не дозволяють. Метеорологи обіцяють завтра сильну грозу, а в мене ще далеко не все готове для здійснення експерименту.

— Із задоволенням запрошую вас здійснити з нами пробний політ, — із усмішкою промовив Гумбольдт, — під час нашої наступної зустрічі. Нині й ми маємо обмаль часу. Нам конче потрібна певна інформація, і я впевнений, що ви зможете нам допомогти.

— Принаймні, спробую, — сказав Тесла. — Ну-с, доповідайте, що вас так цікавить?

Гумбольдт полегшено зітхнув і запитав:

— Вам про щось говорить ім’я Александр Ліванос?

15

Оскар миттєво помітив, як змінилася поведінка вченого. Хвилину тому Тесла був привітним, жартівливим і запопадливим, проте вже наступної миті зробився серйозним і навіть підозрілим. Найперше він швиденько озирнувся, ніби перевіряючи, а чи не підслуховує хтось їхню бесіду.

— Ліванос? — перепитав Тесла, хоча чудово почув запитання Гумбольдта.

Той ствердно кивнув.

— Що саме вас цікавить?

— Я чув, що деякий час він був вашим учнем і співробітником. Якої саме галузі знань стосувалися його дослідження?

Тесла покривився.

— Я не маю права розголошувати зміст наших із ним спільних розробок. Я був би вам дуже вдячний, якби ви надалі не торкалися цієї теми. Скажу лише, що Ліванос у своїх власних дослідженнях просунувся в такому напрямку, що це призвело до фатальних наслідків. Ця омана коштувала життя і йому самому, і багатьом іншим людям.

Гумбольдт опустив голову:

— Нам відомо про це. Чи доводилося вам чути про серію катастроф на морі, що сталися нещодавно в акваторії Егейського моря на північ від острова Крит?

— Зізнаюся вам, що практично не маю часу проглядати газети. Що саме там відбулося?

— Йдеться про кораблі, що затонули з невідомих причин у Критському морі. Мене запросили для з’ясування причин цієї ситуації та проведення розслідування.

— Затонулі кораблі? — Тесла здивовано здійняв густі брови. — То скільки ж їх було?

— Ми знаємо про дванадцять крупних парових суден, та, можливо, їх було більше. Всі вони загинули або зникли без сліду протягом останніх шести місяців.

Тесла тихо присвиснув і примружився.

— Який жах! І як ви гадаєте, що могло стати причиною цих аварій?

— Очевидці стверджують, що бачили гігантську морську тварину, проте я маю серйозні підозри, що тут криється щось інше. Якщо ми негайно не вживемо рішучих заходів, то, ймовірно, що кораблі таємничо та без видимих причин гинутимуть і надалі.

— Як ви дійшли висновку, що з цими подіями може бути пов’язаний Ліванос? — поцікавився Тесла. — Адже він мертвий уже близько десяти років.

— Ви бачили його тіло на власні очі? — Гумбольдт спідлоба глянув на співбесідника, ніби перевіряючи його реакцію.

— Що ви маєте на увазі?

— Зник безвісти — в нашому випадку таке формулювання буде більш коректним, чи не так?

— Якщо вам завгодно.

— Його тіло не було знайдено, так само, як і не було виявлено горезвісну автоматизовану верф, котру він спроектував і збудував. Усе поглинули морські глибини, однак ніхто не може достеменно повідомити, що ж насправді сталося з Ліваносом і його творінням. Ми неодмінно маємо розглянути всі варіанти подій.

Тесла мовчав. Було помітно, що він коливається — чи варто продовжувати обговорення питань, які йому були явно не до душі.

— Я, звісно, не беруся судити остаточно, — заявив він, — та ваша версія має багато не досить зрозумілих моментів — інтуїція підказує мені, що вам, пане Гумбольдт, можна довіряти. — Він зітхнув. — Отже, ви хотіли б знати, над чим ми працювали. Ходімо зі мною!

Винахідник крутнувся на підборах і зробив крок до контейнера, в якому містилися всі дроти та кабелі. Лише зараз Оскар помітив, що він виготовлений із якогось незвичайного пористого металу, і з цікавістю доторкнувся до його шорсткої поверхні.

— Надміцна кераміка, — пояснив Тесла, виймаючи з кишені ключ. — Тут необхідна особлива ізоляція, щоб із накопичувача — акумулятора незвичайної конструкції — не було втрачено ні краплини спійманої у пастку енергії. Моя ідея полягає в тому, щоб повністю зберігати енергію атмосферного розряду в накопичувачі, а потім вивільняти її звідти невеликими порціями. Спершу я маю намір із допомогою цього пристрою освітлити згори й донизу Ейфелеву вежу, а потім і всі прилеглі до неї міські квартали. Тут усе залежить від того, наскільки мені вдасться приручити небесну стихію… — Тесла встромив ключ у замок і повернув. Двері в бічній стіні контейнера відчинилися.

— Тут перебуває той, хто зуміє точніше, ніж я, відповісти вам на всі найскладніші запитання.

Оскар заглянув усередину. В контейнері він побачив величезний прозорий куб, що складався з безлічі окремих чарунок, у яких вирувала зеленкувата рідина. Стрижні зі сріблястого металу час від часу занурювалися в рідину, і та починала стрімко випаровуватися. В повітрі стояв жахливий сморід хімічних реактивів. Оскар був такий вражений фантастичним виглядом пристрою, що не одразу помітив невелику фігуру в кутку приміщення. Лише коли вона поворухнулася, він звернув на неї увагу.

Ця істота мала руки, ноги і кубічної форми голову, на лицьовому боці якої було видно ротовий отвір і два вузенькі світні ока. І все це диво було виготовлене з полірованої сталі. Людиною це створіння явно не було — скоріше, її механічною подобою, роботом.

Робот зробив кілька кроків їм назустріч, обернув голову і скинув угору металеву руку. Із отвору на його обличчі почулося ледве чутне потріскування.

— Він хоче вас привітати. — Можливість продемонструвати своє творіння приносила винахіднику ні з чим не зрівняне задоволення. Людська істота зробила кілька кроків і знову здійняла руку. Вілма пискнула і притиснулася до коліна Гумбольдта, а потім почала обурено кричати й вищати.

— Хто це? — вражено запитав Оскар.

— Герон, — відповів Тесла. — Програмований багатофункціональний робот, котрий допомагає нам у дослідженнях. Я назвав його на честь грецького вченого й філософа Герона Александрійського, котрий одним із перших почав створювати механічні прилади, що нагадували живих істот. Я використовую цього робота повсюди, де живим робітникам може загрожувати серйозна небезпека. Він виявився на диво надійним і точним, до того ж, небалакучим — краще, ніж будь-хто, вміє зберігати таємниці. Тож кращого асистента годі й шукати. — Тесла усміхнувся. — Героне, досить уже вітати наших гостей! Вони, певно ж, тебе помітили й належним чином оцінили!

Робот опустив руку й заходився поважно крокувати навколо групи людей, причому його очі, або те, що їх замінювало, чомусь раз у раз дивилися на Вілму. Здавалося, в них світиться недовіра.

Приблизно те ж саме відчувала й ківі стосовно металевої людини. Вона залишила Гумбольдта й почала несамовито гасати навколо Герона, тримаючись, проте, на безпечній, із її погляду, відстані. Коли робот на мить відвернувся, Вілма підскочила до нього і щосили дзьобнула металеву ногу. На голові робота одразу ж спалахнула попереджувальна червона лампочка. Пролунав пронизливий свист.

— Негайно припини, Героне! — гукнув до нього Тесла і присів навпочіпки перед своїм механічним помічником. — Нічого особливого не сталося, й ти не повинен ображатися на птаха. Ані він, ані наші гості ніколи не бачили нічого схожого.

Винахідник відкрив кришку на спині свого асистента і клацнув перемикачем. Наразі рухи робота вповільнилися, світло в його очах згасло, а голова впала на груди. Тесла озброївся викруткою і буквально за кілька секунд відкрутив голову Герона. Потім він вийняв сталеві щитки на грудях, за якими було розташовано якийсь дуже складний механізм, і обернувся до гостей із загадковою усмішкою на губах.

— Ви хотіли знати, над чим працювали ми з Ліваносом? Ось воно. Підійдіть ближче, прошу вас, — це цілком безпечно.

Гумбольдт із напруженою увагою розглядав фантастичне переплетення дротів і деталей невідомого призначення, які щільно заповнювали «грудну клітку» робота.

— Що це таке?

— Аналітична машина. Багаторазово ускладнений і вдосконалений варіант механічної диференційної машини, що використовується для обчислення значень математичних функцій.

— Аналітична машина… — Гумбольдт потер підборіддя. — Отже, ви використовуєте її як електронний мозок?

— Саме так. Старовинні диференційні машини були надто важкими й малоефективними. До того ж, інформацію в них доводилося вводити з допомогою паперових перфокарт. Проте разом із Ліваносом ми здійснили величезний крок уперед у цій галузі. А сам він пішов іще далі, вже самотужки, без мене. Тож якими були результати його досліджень і чого він врешті-решт досяг, я не знаю. Як не знаю й того, що саме він мав на меті.

— Гм… — Гумбольдт напружено міркував. Зовні він здавався цілком спокійним, та вже хто-хто, а Оскар чудово знав, яка величезна робота здійснюється в цю мить у голові вченого. І відбувається це майже так само, або схоже на те, як і в аналітичній машині, що керує маленьким роботом Героном. Справді дивовижно!

За кілька секунд Гумбольдт зітхнув і неохоче виринув із океану власних думок. На його обличчі вигравала задоволена посмішка.

— Субмарина… — промовив він. — Ось що нам потрібно! Підводний човен, тільки й усього.

16

Півгодини потому аудієнцію у Нікола Тесла було завершено — гостям дали зрозуміти, що господарю необхідно продовжувати підготовку до завтрашнього експерименту. Крім того, сам Гумбольдт чомусь надзвичайно розхвилювався. Що могло слугувати причиною зміни його настрою, Оскар не розумів — сам по собі підйом на Ейфелеву вежу та зустріч із видатним винахідником були дуже цікавими, проте юнак гадав, що від них не було ніякої користі.

Поки вони спускалися вниз, пересідаючи з ліфта на ліфт, думки Оскара оберталися навколо маленького робота-асистента Тесла. І чим більше він міркував про Герона, тим менше розумів його справжнє призначення.

— Іграшка, — бурмотів він стиха. — Просто електрична іграшка… Такій людині, як Тесла, не слід було б відволікатися на подібну дурню…

Гумбольдт кинув на нього суворий погляд із-під крисів свого блискучого циліндра.

— Ти, мабуть, і сам не розумієш усієї епохальної важливості цього винаходу!

— І що ж тут важливого? — Оскар здивовано глянув на вченого. — Звісно, я згоден, що цей маленький залізний чоловічок дуже забавний. Його зріст не більше, ніж у восьмирічного хлопчиська. Й він також уміє ходити, бігати, видавати деякі звуки, а ще й виконувати деякі ремонтні роботи. І все ж, коли краще придивитися, це не більше, ніж ярмарковий атракціон. У берлінських лялькарів мені доводилося бачити й складніші механізми.

— Справа не в тому, наскільки складним є Герон, а в тому, що він, на відміну від механічних ляльок, має унікальну здатність навчатися. В науці такі здібності називають когнітивними. — Гумбольдт зняв окуляри й заходився їх протирати. Він завжди починав так робити, коли йому доводилося в розмові з новачками розтлумачувати нові поняття.

— Що ви маєте на увазі? — знічено перепитав Оскар.

— Ти не маєш достатнього життєвого досвіду, щоб усвідомити, який потенціал міститься в цьому пристрої. «Маленький залізний чоловічок», як ти його називаєш, — один із найвидатніших винаходів за останні десять століть.

— Ви так гадаєте?

Учений ствердно кивнув.

Оскар вирішив було, що Гумбольдт сміється з нього, проте в очах ученого зовсім не було звичайних задерикуватих вогників.

— Та чи знаєш ти, скільки найскладніших електрохімічних процесів має відбутися у твоєму організмі, для того щоб ти зміг поворухнути хоча б одним пальцем? — Гумбольдт прискіпливо глянув на юнака. — А тепер уяви собі, на що здатний цей автомат. Він уміє ходити, виконувати дії руками, утримувати в пальцях предмети і спритно маніпулювати ними. Крім того, він чує і бачить, оцінює події, що відбуваються навколо, приймає рішення. І все це — з власної волі. Адже у нього всередині немає механізму, який би виконував набір одних і тих самих дій. Герон приймає самостійні рішення, а потім і діє відповідно до них. — Гумбольдт знову насунув на носа окуляри. — Століттями вчені мріяли створити штучну подобу людини, а цей «маленький залізний чоловічок» — величезний крок на цьому шляху. Боже мій, та я ладен віддати все, що маю, аби лиш заволодіти таким створінням.

— Добре, — погодився Оскар, — припустимо, що я помиляюся. Однак я все одно не розумію, як саме це може допомогти нам. Ми ж і досі не знаємо, чи має діяльність Ліваноса якийсь зв’язок із затонулими кораблями, а також не уявляємо, що нам далі робити.

— І тут ти помиляєшся. Я ж бо абсолютно точно знаю, як діяти. Нам конче необхідний підводний корабель, на якому ми б могли поринати в морські глибини. — Гумбольдт мигцем подивився на запис, що його він зробив олівцем на крохмальному манжеті сорочки. — У цьому Тесла нам надзвичайно допоміг: він назвав мені ім’я та адресу. І зараз ми вирушаємо просто туди.

Шарлотта насупилася.

— Ця людина живе в Парижі?

— Ні, в Гаврі, портовому місті в Нормандії. Його звати Іполіт Рембо. Він геніальний інженер-суднобудівник і був головним конструктором французького військово-морського флоту, поки його передчасно не відправили на почесну пенсію. Тесла рекомендував мені звернутися до нього, підкресливши, що для здійснення наших планів Рембо — це справжня знахідка.

Знизавши плечима, Гумбольдт вів далі:

— Не хможу сказати, чи справді ця людина зможе нам допомогти, проте щось підказує мені, що ми вийшли на правильний шлях. Ти пам’ятаєш, про що розповідав професор Папастратос в Афінах? Для керування своїм «Левіафаном» Ліванос використовував якийсь складний пристрій. Він був таким новим і незвичайним, що вчений змушений був ретельно ховати його від сторонніх очей.

— Аналітична машина! — вихопилося в Оскара.

Учений кивнув.

— Ліванос і Тесла займалися розробкою подоби електричного мозку. В результаті на світ з’явилися не лише безневинний і трохи кумедний Герон, але й дещо набагато більше й небезпечніше. Що саме, я поки що не можу сказати. Щоб з’ясувати це, нам доведеться за деякий час повернутися до берегів Егейського моря.

Ліфт досягнув майданчика першого ярусу Ейфелевої вежі. Ліфтер провів пасажирів, відсалютував їм услід долонею, прикладеною до форменого кашкета, і захлопнув двері кабіни. Четверо шукачів пригод вирушили до парапету, щоб не поспішаючи ще раз поглянути на чудову панораму міста. Звідси і справді відкривався чудовий вид. Хмаринки, що ліниво повзли по небу, відкидали на Париж строкатий візерунок, що складався зі світу й тіні. Оскару навіть на якусь мить здалося, що він і сам може літати — без будь-яких літальних апаратів.

— Я можу скористатися підзорною трубою? — запитав він у Елізи, помітивши, що служник пропонує публіці на майданчику цю послугу.

— Ну звісно, — відповіла жінка. — Ось, візьми один сантим — рівно стільки це й коштує.

Вона зазирнула в гаманець, щоб відшукати там монетку, і раптом застигла. Губи Елізи затремтіли, а на обличчі з’явився такий вираз, нібито вона щойно побачила привид.

— Елізо? — Оскар торкнув руку молодої жінки. Вона здалася йому вологою і зовсім холодною.

— Пане Гумбольдт, — вигукнув юнак, — з Елізою щось негаразд!

Учений миттєво опинився біля них.

— Що сталося?

Оцінивши стан жінки, він швиденько скинув із себе сюртук і циліндр і тицьнув їх у руки Оскару, а потім опустився на коліно перед своєю супутницею.

— У Елізи знову видіння? — запитав юнак.

— Гадаю, що так. Елізо, ти мене чуєш?

Замість відповіді жінка тільки ледве помітно кивнула.

— Що ти бачиш?

Губи Елізи ворухнулися, та очі все ще залишалися ніби незрячими.

— Це знову він, — прошепотіла вона. — Той самий чоловік із Афін… Високий, худорлявий, він носить крислатий капелюх… Від нього походить небезпека… Він озброєний…

— Що це означає? — Гумбольдт струснув Елізу за плече. — Де він?

— Я… поки ще не знаю.

Оскар швидко озирнувся. Оглядовий майданчик першого ярусу вежі був заповнений відвідувачами. Та нікого, хто хоч трохи був би схожим на чоловіка, який примарився Елізі, тут не було. Походжали тільки солідні дядечки зі своїми дружинами, літні бабусі та галасливі діти.

— Я нікого не бачу, — сказав Оскар. — Ти можеш сказати хоча б іще щось?

Еліза міцно заплющила очі.

— Картини… — нарешті прошепотіла вона.

— Картини? — Оскар нічого не розумів.

Жінка кивнула.

— Яскраві, на них дерева, будинки… Червоний і білий кольори…

Червоний і білий? Картини? Що вона має на увазі?

Оскар виліз на крайчик сталевої ферми й почав нишпорити поглядом по майданчику, та скільки не вдивлявся, не бачив ніяких кольорів. Тут, на вежі, все було сірим — саме так були пофарбовані металеві конструкції, а більшість відвідувачів була вдягнена в сірі плащі та піджаки.

А що коли… Раптом йому спала на думку одна ідея. Він кинувся до підзорної труби і тицьнув служнику монетку, яку йому встигла дати Еліза. А потім почав уважно обдивлятися площу біля підніжжя вежі.

Незабаром він побачив кілька художників, які розташувалися зі своїми мольбертами на Марсовому полі. Навколо них юрмилися туристи й витріщаки. Спочатку він звертав увагу лише на оточення художників, та коли трохи розвернув підзорну трубу й підкрутив фокус, до поля зору потрапив продавець морозива. Його візок стояв у тіні великого парасоля. Шовкового, з червоними та білими смугами!

Юнак затамував подих. Його чоло змокріло від напруги. Поряд із парасолем стояв чоловік. Високий, худорлявий, у насунутому на очі крислатому капелюсі. І в руках у нього була… кишенькова підзорна труба, спрямована вгору, на майданчик першого ярусу, майже в те саме місце, де стояв Оскар. Обличчя незнайомця закривала густа борода, а єдиними його прикметами могли вважатися хіба що гачкуватий ніс і колючі блакитні очі, глибоко сховані в очницях. Помітивши, що за ним спостерігають згори, чоловік одразу ж опустив підзорну трубу, а Оскар, у свою чергу, злякано відсахнувся назад.

— Що сталося? — Гумбольдт був уже поряд із ним. — Ти його побачив?

— Гадаю, що так.

— Ану дай глянути!

Дослідник підійшов до окуляру, й Оскар мимоволі відзначив, яким жорстким стало його обличчя. Навіть губи перетворилися на тверду лінію, ніби накреслену різцем.

— Клянуся Юпітером, — гнівно вимовив Гумбольдт, — це страшенний нахаба. Він здогадався, що ми його виявили, але, незважаючи на це, навіть не намагається сховатися. Дарма, зараз ми подивимося, в кого міцніші нерви! — Гумбольдт застебнув сюртук, схопив свій ціпок і зі свистом розітнув ним повітря. — А зараз я вимагаю, щоб ви негайно спустилися вниз і вирушили прямісінько до західної опори вежі. Там на вас чекає екіпаж. Повертайтесь у готель, складіть речі й чекайте мене на розі вулиць Марбеф і Клеман Маро. Ми негайно залишаємо Париж.

— Що ти хочеш робити? — Шарлотта смертельно зблідла.

— Розібратися з цим негідником! Побачимо, чого він вартий у відкритому бою.

— Не роби цього! — заблагала Шарлотта. — Хіба ти не чув, що сказала Еліза. Він озброєний і смертельно небезпечний.

— Я теж. — Гумбольдт крутнув руків’я ціпка і злегка потягнув до себе. Клинок схованої всередині рапіри зблиснув на сонці.

— Зробіть так, як я сказав. І нагляньте за Елізою — вона зараз надто слабка. Зустрінемося у призначеному місці. Але, заради Бога, будьте обережними…

17

Шарлотта, взявши Елізу за руку, повела її до виходу. Обличчя жінки заливав піт. Ці видіння були дуже стомливими для неї. Зараз їй конче необхідно було присісти й відпочити, проте для цього не було й хвилини.

— Як він нас розшукав? — запитала Шарлотта, коли вони заходили до кабіни головного ліфта. — Адже не міг він слідувати за нами повітрям?

— Звісно, ні! — озвався Оскар. — Найімовірніше, він якимось чином довідався, що ми збираємося до Парижа, сів у перший-ліпший потяг-експрес і вранці прибув сюди.

— Але ж єдиною людиною, яка знала, що ми…

— Ти хочеш сказати, що це був професор Папастратос, — підхопив Оскар. — Тепер залишається лише сподіватися, що з ним не сталося нічого лихого.

— Але ж не думаєш ти, що він…

Наразі ліфт зупинився. Дверцята відчинилися, й усі його пасажири вийшли на площу перед Ейфелевою вежею, що й без того була дуже багатолюдною. Шарлотта розглянулася навколо й незабаром побачила їхній екіпаж. Він стояв біля афішної тумби. Дівчина потягла напівнепритомну Елізу в тому напрямку, а кучер, який ще здаля помітив дівчат, зістрибнув зі свого місця й поспішив їм назустріч. Обережно підхопивши Елізу під руки, він допоміг їй умоститися на сидінні. Шарлотта й Оскар теж сіли біля неї.

— А мсьє Гумбольдт? — екіпаж не рушив із місця, а кучер стривожено чекав.

— Він приїде пізніше, — поспіхом відповіла Шарлотта, плутаючи французькі слова з німецькими. Хоча в пансіоні вона й вивчала французьку, проте останнім часом дівчина зовсім не мала мовної практики. — Будьте ласкаві, відвезіть нас до готелю. І якомога швидше.

— Слухаюся, — кивнув кучер і клацнув у повітрі батогом. Баскі коні, наче лиш того й чекали, миттю рвонули вперед.

Тим часом Карл Фрідріх фон Гумбольдт стрімко мчав униз, не помічаючи, як один по одному проминає марші сходів, що вели до майданчика першого ярусу. Забувши про обережність, поважний пан перестрибував за раз через кілька східців. Відтак зустрічним перехожим доводилося притискатися до стін і злякано застигати, щоб він не збив їх із ніг. Проте вчений не звертав аніякої уваги на обурені вигуки: зараз він мав перед собою одну-єдину мету — подивитися в обличчя людині, яка уперто переслідувала їх. Він має з’ясувати, хто цей нахаба і чого він хоче. А головне — хто за всім цим ховається.

Важко дихаючи, Гумбольдт досяг самого підніжжя вежі й зупинився, щоб трохи відсапатися й відшукати в натовпі незнайомця. Це вдалося йому за лічені секунди. Переслідувач так само стояв біля візочка з морозивом, але тепер його погляд був спрямований не на оглядовий майданчик. Щось інше привертало його увагу. І містилося це щось на західному боці, біля підніжжя вежі.

Запідозривши лихе, вчений миттю почав протискатися крізь натовп туристів, які утворили довжелезну чергу біля каси. Незабаром йому вдалося знайти в цьому людському вирі якусь шпаринку, щоб таки дістатися мети. Нарешті, за десять кроків від ятки з морозивом йому пощастило виринути з людської юрби.

Але тут Гумбольдт спантеличено застиг на місці. Він здивовано озирнувся, здіймаючись навшпиньки, щоб побачити хоча б щось над головами французів та іноземців, які прогулювалися площею. Потім кілька разів оббіг навколо продавця морозива та його візка з парасолем.

Незнайомець зник. Ніби його й не було ніколи.

Гумбольдт поспіхом звернувся до продавця.

— Куди подівся чоловік, який стояв біля вас? — звернувся він французькою до огрядного торгівця, який зіперся на свій червоно-білий парасоль і мав такий вигляд, ніби він сам зловживає своїм товаром.

— Хто-хто?

— Здоровань у капелюсі та сірому сюртуку.

Продавець морозива знизав плечима.

— Нічого не розумію! Я не бачив тут ніякого здорованя.

Дідько! Морозивник абсолютно щиро запевняв, що не бачив поблизу нікого, хто б хоч трохи підходив до таких прикмет. Хоча цього негідника важко було б не помітити.

Гумбольдт постояв хвильку і знову взявся до пошуків.

— Де ж ти, в біса, заховався? — мимрив він собі під носа, раз у раз перетинаючи площу з кінця в кінець. Щойно ж я тебе тут бачив. Не міг же ти розчинитися в повітрі!

Штовханина навколо збільшувалася щохвилини. Ласкаве сонце й тепло приваблювали людей виходити на свіже повітря.

Коли, нарешті, стало остаточно зрозумілим, що всі його пошуки марні, Гумбольдт прийняв рішення: вони негайно ж залишать Париж, оскільки перебування тут є небезпечним. Востаннє оглянувши бульвар, він розвернувся і швидким кроком попрямував до готелю…

Тим часом легкий екіпаж із Елізою, Шарлоттою і Оскаром прибув до місця. Готель «Оберж л’Етуаль» вважався не дуже розкішним закладом. Гумбольдт не любив зайвих витрат, якщо мандрівникам треба було лише переночувати й поснідати. Шарлотта й Еліза із задоволенням би розмістилися в більш респектабельному готелі, та вчений був невблаганним.

— Зручна постіль і чиста ванна — оце й усе, чого потребує нормальна людина, — відповідав він. — Ми тут для того, щоб працювати, а не розважатися.

Оскар випустив Вілму з кошика й сам вийшов із екіпажу. Шарлотта звеліла кучеру чекати їх біля бічного виходу з готелю. Після цього двоє молодих людей піднялися до своїх помешкань.

Шарлотта зникла за дверима номера, що було знято для неї та Елізи. Оскар відчинив свою кімнату. Для зборів знадобиться зовсім небагато часу. Гумбольдт завжди вимагав, щоб їхній багаж завжди стояв напоготові — на той випадок, якщо доведеться терміново кудись виїхати. Схоже, останнім часом такі ситуації стали для них звичними.

Раптом із вулиці до хлопця долинув дивний шум — там щось вибухало, пострілювало, пихкало й шипіло, нібито комусь спало на думку серед білого дня запускати феєрверки. Оскар відчинив стулку вікна й визирнув на вулицю.

Біля дверей готелю зупинився дивний візок. Чорний лакований корпус підтримували червоні колеса, обтягнені каучуковими шинами. Замість поводів на місці кучера було розташоване щось на кшталт суднового штурвала, а спереду і ззаду невідомо для чого було прилаштовано латунні циліндри. Ще більш дивним виявилося те, що біля екіпажу не було видно коней, які б тягли його.

Кілька витріщак товклися навколо дивного транспортного засобу і жваво обговорювали всі його технічні особливості. Ні кучера, ні пасажирів поблизу дивовижного екіпажу не було видно.

Оскар охоче довше б подивився на чудернацький візок, та часу було обмаль. Він відчинив дверцята шафи, вийняв звідти штани та сорочки й почав складати у відкриту пащу своєї дорожньої шкіряної валізи. Потім він попрямував до ванної кімнати, аж тут у двері його номера постукали.

— Хто там?

— Це я, — відгукнулася Шарлотта. — Я хотіла, щоб ти допоміг мені спустити вниз мої речі.

Оскар відчинив двері і здивовано подивився на сумку і валізу, що стояли біля ніг дівчини.

— Ти вже готова?

— А ти хіба ще ні?

— Ні, я… пусте. Давай-но я допоможу тобі, а потім закінчу свої справи.

Оскар схопився за валізу.

— Боже милий, — вигукнув він. — Та тут же кілограмів тридцять, нівроку. Що там у тебе? Свинцеві зливки?

Племінниця вченого усміхнулася.

— Та нічого особливого. Сукні, взуття, косметика й інші дрібнички — це ж необхідне будь-якій жінці.

— Просто неймовірно, — хекав Оскар, спускаючись сходами з громіздким багажем. — Наші речі важать удвічі менше. Був би я жінкою, то наймав би спеціального служника для подорожування.

— Не переймайся, поряд завжди знайдеться бодай один справжній чоловік і допоможе. — Дівчина підморгнула йому.

— Тобі відомо, куди саме ми їдемо? — спитав Оскар.

— Тесла згадував якесь місто, — відповіла Шарлотта. — Гавр, здається. Він сказав, що там ми знайдемо людину, яка зможе нам допомогти. Такого собі пана Рембо. Гумбольдт просто мріє про зустріч із ним.

— Гавр далеко від Парижа? — поцікавився Оскар.

— Близько двохсот кілометрів. Ми чимало часу проведемо в дорозі. Тож тобі краще було б поквапитися.

Оскар повантажив валізу Шарлотти на один із візочків, що спеціально для цього стояли в холі, взяв у неї з рук сумку й покотив візок до бічного виходу з приміщення. Яким би привабливим не здавався цей готель, а дешева рибка — гірка юшка, служників тут було таки зовсім мало.

Еліза вже чекала на них. Сидячи в екіпажі, вона намагалася нагодувати ківі, котра, тривожно пищала, вмостившись у неї на колінах.

— Просто не знаю, що робити з Вілмою, — сказала жінка. — Вона страшенно нервується й майже нічого не їсть. Гадаю, вона відчуває, що ми дуже поспішаємо.

Кучер допоміг Оскару повантажити важку валізу й дорожню сумку на багажник екіпажу.

— Стосовно цього Вілма має рацію, — відсапуючись, промовив Оскар. — Ми й справді заберемося геть звідси за кілька хвилин — не лишимо й сліду. Ось я тільки збігаю за багажем Гумбольдта, прихоплю свої речі — й можемо вирушати.

Юнак знову метнувся нагору й поспіхом зайшов до свого номера. Двері зачинилися позад нього. Слова Елізи й поведінка Вілми примусили його злегка стривожитися. Насправді він і сам відчував — у повітрі ніби висіло передчуття загрози. Він абияк поскладав у валізу черевики, куртки, мило, приналежності для гоління, зубну пасту. Щойно він захлопнув замки, як у двері знову постукали.

— Біжу вже, — гукнув він. — Залишилися тільки книжки й піжама. Зараз спущуся.

Знову пролунав стукіт, але цього разу вже гучніший.

— Будь ласка, не тисни на мене, Шарлотто. Зачекай хвилиночку, гаразд?

Та за дверима не вгавали. Оскар сердито глянув на них.

Може, це хтось із персоналу готелю? Його французька була нікудишньою, та з цією ситуацією він уже якось упорається.

— Ун момент! — крикнув він і додав: — Зачекайте трохи, будь ласка!

Та в двері продовжували стукати, причому дедалі настирливіше.

Раптом хлопця охопив незрозумілий жах.

— Кі ес ла? — вигукнув він. — Хто там?

Мовчання.

— Шарлотта?

Жодної відповіді.

Оскар поволі відступив від дверей. Діставшись до підвіконня, він обережно визирнув на вулицю. Юрба людей, що роздивлялися дивний візок під вікнами, за цей час збільшилася. Та людини, яка б ним керувала, все ще не було. Проте зараз Оскар помітив одну річ, якій раніше не надав ніякого значення. На сидінні біля місця водія лежав капелюх. Крислатий, із високим верхом, на кшталт тих, які носять ковбої на американському Середньому Заході.

Жах буквально паралізував Оскара. Хлопець уже бачив цей капелюх сьогодні. Він належав таємничому незнайомцеві, який чатував на них біля підніжжя Ейфелевої вежі. Саме тому, з Афін.

У роті Оскара пересохло, а язик зробився шкарубким. Юнак подивився на двері, ніби хотів пронизати їх поглядом. Хто там, за ними?

Знову почувся стукіт, двері могли не витримати…

18

Захекавшись, Гумбольдт нарешті дістався до вулиці Клеман Маро. На розі йому довелося зупинитися й зіпертися на стовп ліхтаря. Серце вченого шалено калатало, обличчя було розпашілим. Кляті паризькі візники. Жодний найманий екіпаж не зупинявся, щоб підвезти його. Мабуть, не розуміли, чого від них хоче професор, — усі вони пролітали повз нього, не звертаючи уваги на відчайдушні крики. Довелося пробігти пішки аж два кілометри, а це було зовсім нелегко. Кепські справи — виявляється, він втратив свою колишню спритність. Доведеться зайнятися своїм фізичним станом.

Елізи й обох молодих людей у призначеному місці не було. Незважаючи на те що вони мали очікувати на нього тут уже принаймні півгодини. Що могло їх затримати?

Гумбольдт прикрив долонею очі від променів низького сонця. Готель був розташований усього метрів за триста звідси, можна було навіть роздивитися вивіску й прапорці на фасаді будинку. Перед готелем зібрався невеликий натовп. Що б це могло означати?

Учений поквапом рушив до готелю, й лише подолавши половину відстані, зрозумів, що натовп оточує якийсь чудернацький транспортний засіб на кшталт самохідного екіпажу. Він би й сам за інших обставин був не від того, щоб розглянути докладно цю технічну новинку, та вже наступної секунди його увагу привернув жіночий крик.

Гумбольдт насторожився. Голос був на диво схожим на голос Елізи.

Перш ніж він вирішив, що робити, з готельного двору на повній швидкості вилетів екіпаж. Він ледве встиг відскочити вбік, а наступної миті зрозумів, хто ж у ньому сидить.

— Шарлотта?

— Дядьку! Ну, нарешті!

— Що тут відбувається? Де Оскар?

Шарлотта вказала на другий поверх готелю. На її обличчі було видно страшенне занепокоєння.

Гумбольдт глянув угору й ледве зміг стримати переляканий вигук.

На карнизі другого поверху балансував Оскар. Поряд із ним стояла запакована валіза.

Тепер і пішоходи на тротуарі звернули увагу на те, що відбувається. Дами заверещали.

— Як ти туди потрапив? — крикнув Гумбольдт. — Негайно повертайся в номер!

— Він не може, — прошепотіла Еліза. — Хлопець страшенно наляканий.

Гумбольдт насупив чоло.

— Боїться? Чого?

— Людини з Афін.

Еліза обернулася в бік чудернацького екіпажу. Гумбольдт простежив за її поглядом і відчув, як у нього похололо в животі. На сидінні лежав знайомий сірий крислатий капелюх-стетсон…

Оскар тим часом пересунув ногою валізу ще на півметра по карнизу. Виступ досягав завширшки максимум двадцяти сантиметрів. Надто мало, щоб енергійно пересуватися вздовж нього з важким багажем, та цілком достатньо, щоб стояти, не втрачаючи рівноваги. Крізь відчинене вікно номера було чути, як хтось вовтузиться з дверним замком, намагаючись його виламати.

Натовп перед готелем збільшився удвічі. З воріт кінного двору готелю вилетів екіпаж. Один із пішоходів ледве не втрапив під колеса, та дивом устиг відскочити. Оскару довелося двічі глянути вниз, перш ніж він упізнав у цьому спритнику Гумбольдта, а в самому екіпажі, на місці біля кучера, — Шарлотту. Еліза з Вілмою на руках розташувалася на задньому сидінні.

Оскар хотів було попередити друзів про небезпеку, та з номера почувся гуркіт. Двері не витримали й розлетілися, клацнула й відвалилася клямка замка.

Незнайомець увірвався до кімнати.

Господи, що ж тепер робити? На карнизі Оскар був, як палець на долоні. Тож він не вигадав нічого кращого, як схопити валізу і прикритися нею, як щитом. І саме вчасно, бо цієї миті у вікні з’явився переслідувач. Без свого ковбойського капелюха він здавався значно старшим. Темно-каштанова густа борода, бакенбарди, ледь поцятковані сивиною. Під кошлатими бровами світилися блакитні, зі сталевим відблиском очі. В руці він тримав якусь зброю — щось на кшталт короткої пневматичної рушниці. Хлопець устиг навіть помітити на тильному боці його руки довгий шрам, схожий на серп.

Незнайомець кинув погляд униз. До бруківки було не менше семи метрів. Знизу до нього долинали вигуки людей — обурені та схвильовані. Проте зараз йому було не до них. Наступної миті він помітив Оскара на карнизі, й усмішка ковзнула по його обличчю.

— Облиш цю думку, хлопче, — промовив він ламаною німецькою. — Це надто небезпечно. Повертайся до номера і, гадаю, ми з тобою домовимося.

Розмовляв незнайомець із акцентом, якого Оскару ще не доводилося чути.

Зараз відстань між юнаком і переслідувачем складала близько п’яти метрів. Надто мало, якщо негідник вирішить скористатися своєю зброєю!

Та наступної миті пролунав свистячий звук, і у стіну поряд із вікном ударила коротка сталева стріла. Посипалася штукатурка, біля входу до готелю почулися людські вигуки.

Оскар мигцем глянув униз. Гумбольдт стояв на тротуарі, націляючись у незнайомця зі свого автоматичного арбалета.

— Це було тільки попередження! — гукнув учений до незнайомця. — Другий постріл влучить просто в серце, можеш не сумніватися!

Незнайомець не знав, що йому робити.

— Кажу тобі востаннє: забирайся негайно, або я підстрелю тебе, як куріпку, чуєш?

Чоловік коротко лайнувся і миттю зник у номері. Гумбольдт схопив поводи й підкотив екіпаж просто під вікно.

— Мерщій, Оскаре, стрибай!

— А валіза?

— До біса! Забудь про неї.

Оскар оцінив висоту. Навіть для досвідченого акробата такий стрибок був би ризикованим. Звихнеш ногу — це найменше, що може трапитися. Він похитав головою і гукнув:

— Відійдіть убік, я скину валізу!

Із цими словами він відпустив ручку. Валіза приземлилася якраз на м’яке сидіння візка й підстрибнула. Коні злякано захрипіли, проте не зрушили з місця.

— Чекайте мене на розі! І будьте напоготові, зараз я спущуся до вас ринвою — он я бачу її неподалік.

Не дочекавшись відповіді, він побіг по карнизу. І справді, на розі готелю виблискувала на сонці новенька ринва, щойно пофарбована в білий колір. Спритно, як мавпа, Оскар спустився нею на тротуар і стрибнув у візок до друзів. Кучер клацнув батогом.

Цієї ж миті незнайомець з’явився у дверях готелю. Прицілившись, він вистрілив їм услід. Отруйний снаряд просвистів над їхніми головами і влучив у стіну сусіднього будинку. Всім, хто сидів у візку, довелося пригнутися. Трохи підвівшись, Оскар визирнув назовні й побачив, як негідник порається біля свого екіпажу. Потім щось клацнуло, і ще раз. Юнак вирішив, що чоловік продовжує стріляти по них, та виявилося, що ці звуки походять від механічної машини. Хмарка синюватого диму злетіла в повітря.

— Мерщій, П’єре! — загукав Гумбольдт. — Цей хлопець уже заводить свій автомобіль! Нам удасться відірватися від нього, тільки якщо дуже пощастить.

Засвистів батіг, коні з переляканим іржанням рвонули з місця й помчали вулицею. Поки їхній екіпаж, набираючи швидкість, котився бруківкою, Оскар побачив, як незнайомець кинув свою зброю на сидіння і влаштувався на місці водія. Знову почулися торохтіння та вибухи, й дивний транспортний засіб зрушив із місця. Нечисленні перехожі, які були на місці події, злякано притиснулися до стін будинків, поки незнайомець розвертав свою машину. При цьому він мало не врізався у фургон молочаря, який не поспішаючи котився вулицею. Щоб уникнути зіткнення, переслідувачу довелося заїхати на тротуар. Пішоходи сахалися, рятуючись від чудовиська техніки, що гуркотіло і свистіло, як скажене.

— Швидше! — квапив кучера Гумбольдт. — Ми повинні встигнути втекти від нього якнайдалі.

Їхній екіпаж на шаленій швидкості мчав до набережної Сени. Тільки Богові відомо, де Гумбольдт підшукав цього візника. Той явно не був звичайним паризьким кучером, неквапливим, лінькуватим і балакучим. А його спосіб їзди нагадував прийоми жокея під час перегонів на Великий приз. Та ким би не була ця людина, Оскар радів, що саме вона зараз сидить на місці кучера в їхньому екіпажі.

Щодуху вони перетнули авеню Монтень і повернули на північ — Єлисейськими Полями до площі Зірки.

Однак хвилини за дві із бічної вулички позаду них, гуркочучи, вискочив автомобіль. Тепер переслідувач їхав просто за ними, назирці. Відстань між ним та екіпажем складала всього близько ста метрів і стрімко скорочувалася. Схоже, що механічний екіпаж мав таки набагато більшу швидкість, ніж кінний.

— Швидше, П’єре, ще швидше!

— Не виходить, мсьє. Коні надто стомлені, до того ж, не забувайте, що нас у візку п’ятеро.

Гумбольдт оглянувся, і на його обличчі з’явилася несамовита рішучість.

— Цей хлопець починає дратувати мене, — пробурмотів він із загрозою в голосі. — Якщо він хоче бійки, то він її отримає.

— Але чому він рухається набагато швидше за нас? — запитав Оскар.

— Мотор його транспортного засобу розвиває потужність понад три кінські сили, — пояснив учений. — Крім того, він легший. Боюся, нам усе ж таки доведеться вступити у відкриту боротьбу із застосуванням нашої зброї.

— Ти жартуєш, дядечку? — Шарлотта розгублено поглянула на Гумбольдта. — А пішоходи? Адже там сила-силенна дітей…

Дівчина мала рацію. Набережною Сени прогулювалося безліч людей. Багато хто з них зупинявся, щоб подивитися — адже коли ще пощастить побачити перегони між кінним екіпажем і автомобілем.

Гумбольдт схопився за підборіддя.

— Що ж нам робити? Адже цей тип щохвилини скорочує відстань між нами.

— А ці… Як там… автомобілі… — промовив Оскар. — Як вони працюють?

— Їм надає руху енергія згоряння палива — легких фракцій нафти, котрі називають бензином. Доволі небезпечна легкозаймиста речовина. Її отримують… — Учений раптом замовк. Очі його спалахнули. — Оскаре, ти геній! — вигукнув він. — П’єре, зупиніть коней!

Кучер озирнувся, нічого не розуміючи.

— Ви сказали зупинитися?

— Саме так, — нетерпляче промовив Гумбольдт. — Не можу ж я стріляти на ходу!

— Ви хочете вбити цього пана?

— До чого тут убивство? Я всього лише хочу його зупинити.

П’єр рвонув віжки, коні захрипіли, й екіпаж зупинився. Гумбольдт зістрибнув на бруківку, прилаштував арбалет на багажнику екіпажа й націлився. Автомобіль стрімко наближався. Оскар уже міг роздивитися сповнену диявольської люті усмішку на обличчі незнайомця, коли Гумбольдт натиснув на спускний гачок своєї зброї. Почувся свист, потім коротко дзенькнув метал. Автомобіль продовжував рухатися, ніби нічого й не сталося, й неухильно наближався. Його водій був цілком неушкодженим.

— От, дідько, — процідив крізь зуби Оскар. — Промазав!

Тепер переслідувача відділяло від них якихось півсотні метрів.

— Поїхали, П’єре, — Гумбольдт стрибнув на сидіння. — Швидше забираймося звідси.

— Мсьє?

— Рушай, рушай якнайшвидше!

П’єр змахнув батогом. Автомобіль між тим наблизився й перебував за двадцять метрів від них. Здавалося, що вже нічого не можна вдіяти. Оскар бачив, як незнайомець підняв свою зброю і націлився. Він уже ладен був вистрілити, аж раптом рух його механічного екіпажу різко вповільнився. З двигуна здійнялися хмари чорного диму. Всередині його щось зашипіло й затріщало, ніби на розжарену пательню вкинули цілу в’язку сосисок. Пішоходи, які були поблизу, жахалися залізного чудовиська і кидалися навтьоки.

Потім з’явився вогонь. Осередок загоряння був десь усередині корпусу машини, на рівні колісних пар, та полум’я швидко здіймалося вище. Незнайомець поспіхом залишив своє місце — і саме вчасно: наступної миті вже весь автомобіль охопило полум’я. І весь час, поки їхній екіпаж віддалявся по бульвару від місця події, Оскар бачив, як переслідувач, не тямлячись від безсилої люті, безладно бігає навколо свого палаючого авто. Остаточно переконавшись, що він знову зазнав поразки, незнайомець зупинився й посварився кулаком услід їхньому екіпажу.

На обличчі Гумбольдта з’явилася задоволена усмішка.

— Ці двигуни внутрішнього згоряння — повнісінька дурня. Вони не мають майбутнього. Вони небезпечні, а, крім того, забруднюють повітря кіптявою. Хай живуть старі добрі кінні екіпажі!

Склавши цю шану каретам, підводам, кебам і ландо, він звернувся до кучера:

— П’єре, зверніть на бульвар Сен-Дені, а потім їдьте в північному напрямку. Нам треба виїхати з міста, перш ніж жандарми перекриють усі головні вулиці.

19

Норвежець застиг над палаючими рештками свого автомобіля. Від них виходив нестерпний жар. Їдкий сморід горілої гуми та шкіри сповнював усе довкола. Густа завіса диму продовжувала висіти в повітрі, й навіть пориви вітру від ріки не могли її розвіяти.

Натовп витріщак навколо стрімко зростав, та всі вони трималися на чималій відстані. Небезпеку являли собою не лише напівзотлілі уламки автомобіля, але й цей худорлявий чоловік високого зросту, який тримай у руках невідому зброю.

Норвежець стиснув зуби. Неймовірно — жертві знову вдалося вислизнути. Буквально в останню секунду. І якщо першу подію можна було вважати випадковою, то тепер Карл Фрідріх фон Гумбольдт переграв його на всіх фронтах.

Що ж сталося?

Помітивши, як учений націляється в нього з арбалета, найманець одразу ж сховався за куленепробивною обшивкою своєї машини. Наступної миті почувся звук удару металу об метал. Гумбольдт намагався пробити бак із пальним, і не промахнувся. Пальне потекло на розжарену вихлопну трубу і миттєво спалахнуло.

Норвежець був цілком упевнений, що його моторний екіпаж в усьому перевершує кінний візок. Та, виявляється, перевага у швидкості та надійності нічого не означає, коли маєш справу з супротивником, якому відомі всі слабкі місця новітніх транспортних засобів. Йому ніколи не забути переможного погляду вченого. Цей погляд — ніби сліпучий відблиск світла, що невідступно тривожив очі.

Норвежець швидко попрямував, щоб подивитися на те місце, де стояв екіпаж утікачів. Він наздожене цю людину, навіть якщо це буде останньою справою, яку йому судилося виконати на цьому світі. І не важливо, чи отримає він гроші, — тепер ця справа стосується лише його і Гумбольдта. Він наздожене цього дивного спритника і уб’є найвигадливішим з усіх відомих йому способів.

На щастя, ще в готелі, коли він ховався у бічному коридорі, йому вдалося підслухати уривки розмови. Хлопець і дівчина згадували про якогось Рембо в Гаврі. Не так уже й багато, та йому доводилося працювати й із меншими крихтами інформації. Зараз найголовніше — отримати пристойний транспорт.

Між тим, натовп цікавих навколо значно збільшився — на нього вже дивилися сотні пар очей. Норвежець обернувся до залишків автомобіля, підняв із землі свого капелюха й витрусив його від пилу. Тієї самої миті, коли він насунув сірий стетсон на голову, на товп розступився, пропускаючи кінного жандарма. Темно-синя уніформа хвацького правоохоронця була чудово відпрасована, еполети виблискували, наче були зроблені зі щирого золота. Підкручені вгору вуса цього набурмосеного телепня здригалися, коли він притримав коня і спішився.

— Розходьтеся, мадам і мсьє, розходьтеся!

Широкими жестами він дав зрозуміти людям із натовпу, щоб вони очистили місце події.

Коли юрба дещо зменшилася, він наблизився до Норвежця.

— Що тут сталося, мсьє? Звідкіля цей дим?

Погляд найманця зупинився на коні жандарма. Це був гнідий арабський скакун із чорною гривою. Суха, благородної форми голова з високим лобом, широко розставленими очима та крупними ніздрями свідчила про чистоту породи. Витривалий і прудкий.

Жандарм гордовито набундючився:

— Ну ж бо, відповідайте!

Норвежець блискавичним рухом скинув свою рушницю. Із тупим звуком дерев’яний приклад врізався у щелепу жандарма. Все сталося так швидко, що у правоохоронця не залишилося жодного шансу захиститися. Він підкотив очі й упав на землю, як мішок із тирсою.

Найманець незворушно закинув на плече зброю та сумку, скочив на коня й устромив ноги у стремена. Він мав мету, а тепер з’явився ще й засіб для її досягнення. Більше нічого не утримує його в Парижі.

Пришпоривши коня, він помчав геть, прямуючи на північ, до Нормандії.

20

Афіни, кілька годин потому

Очі старого не відривалися від аркуша паперу. Звістка, отримана телеграфом із Парижа, навряд чи могла посприяти зниженню його кров’яного тиску. Він іще раз пробіг очима ці кілька рядків, ніби не маючи сил повірити тим відомостям, які там повідомлялися.

Тривожило його зовсім не те, що Гумбольдту і його супутникам вдруге вдалося вислизнути. Справа в іншому: події в Парижі, як з’ясувалося, привернули до себе увагу величезної кількості людей. Цей бовдур улаштував у самому центрі велелюдної столиці перегони та перестрілку, що різко суперечило домовленостям, які було укладено між ними. Точність і таємність — ось основні пункти їхньої угоди. І жодних слідів.

А тепер Норвежця переслідує половина паризького корпусу жандармів. По всій країні розшукують високого худорлявого чоловіка років під сорок, який у всіх на очах зухвало вбив жандарма й викрав його коня. Свідків холоднокровного убивства виявилося більше, ніж хотілося б.

Літньому пану залишалося сподіватись лише на те, що найманець — достатньо сильна та досвідчена людина, щоб не залишати слідів, а інакше — катастрофа.

Розлютившись, старий розірвав телеграму й викинув її у кошик для паперів. Потім, усе з тим же самим стурбованим виразом обличчя він підійшов до вікна й відсунув штору. Вперше у житті в нього з’явилося відчуття, що він припустився серйозної помилки.

Акрополь сьогодні був особливо гарним. Промені вечірнього сонця заливали рожевим світлом колони, під якими дві тисячі років тому прогулювалися філософи й полководці. Цікаво, що б вони порадили в такій ситуації? Запропонували б відмовитися від його планів або все ж таки продовжувати діяти? Чи схвалили б вони його вчинки, а чи прокляли б його? Він часто звертався до минулого, коли потребував поради та заспокоєння, і завжди отримував їх. Та тільки не сьогодні.

Сьогодні духи античних пращурів мовчали.

Тим часом почувся обережний стукіт у двері.

— Увійдіть!

Двері прочинилися, й у шпарку протиснулася голова служника:

— Він уже тут, ваше превосходительство.

— Нехай зайде…

Щойно Ставрос Нікомедес опинився в кабінеті свого діда, його охопило тривожне відчуття. Архітас Нікомедес був засновником династії Нікомедесів. І нині, коли його здоров’я дуже похитнулося, він залишався, так би мовити, сірим кардиналом, який тримав у руках усі важелі керування величезною фінансово-промисловою імперією. Старий був змушений жити в затемнених приміщеннях і ніколи не залишав свого будинку. Декілька інфарктів та інсультів поспіль аж ніяк не вплинули на його розумові здібності, й у свої вісімдесят п’ять років він залишався тим, хто приймає найважливіші та найвідповідальніші рішення.

Дід майже ніколи не приймав гостей і рідко з’являвся навіть у колі родини. Це спричинило до чуток, ніби старий уже трохи не сповна розуму. Однак розум його залишався на диво ясним і проникливим. Тож якщо він і викликав до себе когось із родичів, значить, питання було аж надто серйозним.

Опинившись у напівтемряві величезного кабінету, Ставрос зробив кілька кроків уперед і зупинився. Тут пахло пилом, ліками та старими книжками. Він не бачив свого діда більше трьох років, і зараз кров вистукувала в його скронях від хвилювання.

— Ходи сюди, мій хлопчику, — прорипів старечий голос.

Лише тепер Ставрос помітив праворуч від широкого затіненого вікна маленьку згорблену фігурку.

— Не бійся. Підійди до мене.

Ставрос зібрав усю свою мужність.

— Ти кликав мене, діду?

Напад астматичного кашлю стиснув горло старого. Минув деякий час, перш ніж кашель удалося вгамувати. Старий прокульгав до свого робочого столу, взяв склянку з водою і рвучко випив ковток. Відсунувши склянку, Архітас підвів очі на онука.

Ставрос злякався.

За останні три роки Архітас Нікомедес дуже схуд і став нижчим на зріст. У променях вечірнього сонця, що проникали крізь брунатні штори, його шкіра скидалася на шкіру мумії.

— Я покликав тебе тому, що ти вчинив дещо таке, що вибачити не можна, що складає серйозну загрозу для майбутнього всієї нашої родини, — промовив старий. — Сідай.

Він указав на стілець.

Ставрос застиг, ніби вражений громом. Здавалося, земля захиталася в нього під ногами. Набравши в груди якнайбільше повітря, він промовив:

— Ти кажеш, що я…

— Сідай, — нетерпляче махнув рукою старий.

Ставрос опустився на стілець, відчуваючи, як дерев’яніє все тіло. Від цього візиту він не чекав нічого доброго. Але такого й уявити собі не міг.

Старий слідом за онуком опустився в крісло з високою прямою спинкою. В його голосі почулися примирливі нотки.

— Як почуваються твої дружина та діти? Я не бачив Марію і малюків уже цілу вічність. Відтоді, як хрестили маленьку Анету.

— У них усе гаразд, — відповів Ставрос. — Старший уже ходить до школи, а меншенька перевертає все в домі догори дригом. Діти нас радують.

— Це добре. — Ледь помітна усмішка ковзнула по обличчю старого. Родина — це найголовніше. Без неї ми ніщо. Гірше, ніж бруд під нігтями.

Він раптом нахилився вперед.

— І хочу тобі нагадати: в нашій родині існує одне правило, котрого всі додержуються неухильно. Якщо виникають проблеми, то в першу чергу вони обговорюються всередині родини.

— Та я не маю жодних…

— Мовчи! Своїм безглуздим вчинком ти поставив під удар долю фірми й усього нашого дому.

Ставрос ніяк не міг второпати, про що каже старий. Схоже, в нього й насправді, як то мовиться, дах поїхав.

— Чому ти не звернувся до батька, як годилося б? А замість цього самовільно найняв цього німця, котрий пхає носа в усі наші справи. Ти хоча б на хвилину замислився, коли наважувався на цей крок?

Ставрос вражено скинув угору брови. Ось воно що! Тепер зрозуміло, звідки вітер. Мова про Гумбольдта. Та звідки старий дізнався про це?

— Я намагався побалакати з батьком, — без особливої твердості заперечив Ставрос. — Я благав його хоча б щось вдіяти, проте він лише відмахнувся. Заявив, що мені не слід тривожитися з цього приводу, а краще було б іще раз перевірити квартальний звіт. Я хотів обговорити з ним це знов і знов, та відповідь була такою самою.

— Вона й мала бути такою, — прорипів дід. — Твій батько намагався тебе захистити. Це його обов’язок. Це ти й сам колись зрозумієш.

— Захистити? Від чого? Я молодший партнер і також входжу до керівництва фірмою. І моє завдання…

— Твоє завдання полягає в тому, щоб робити те, що тобі кажуть, — перервав його старий. — Твій батько знає, про небезпеку, на яку наражаються в морі наші кораблі. Ми обидва знаємо про це, і вжили відповідних заходів, щоб подолати її.

— Яких заходів? Яка небезпека? — Ставрос уперто труснув головою. Виявляється, він був єдиним, хто й гадки не мав про те, що відбувається насправді!

Архітас схилив голову.

— Хіба ти не чув про морське чудовисько?

— Чи я чув… Ще б пак! Та я вважав, що й ви не вірите в цю брехню.

— Тільки формально. Щоб нікому й на думку не спало, що це не так.

— Виходить, ви вірите, що чудовисько існує?

— Ну звісно ж!

Старий хитро усміхнувся.

Ставрос відкинувся на стільці. Раптом йому сяйнула думка.

— Виходить, усе це комедія? Звинувачення капітана в пиятиці…

— Інсценування. Фогіацис відбудеться мізерним штрафом і буде відновлений на посаді. Ми змушені були так вчинити. Можеш уявити реакцію наших партнерів і клієнтів, якщо ми визнаємо, що наші кораблі піддаються атакам морського чудовиська? Вантажоперевезення впадуть до нуля — нашим кораблям просто нічого буде возити. Катастрофа! А п’яний капітан… про ці речі не дуже-то теревенять у газетах.

— Та якщо чудовисько й насправді існує? Я думав… я гадаю, що ми маємо щось зробити.

Старий недбало махнув рукою.

— Все це давно вирішено. Не бери собі в голову, хлопче.

— Про що ти говориш?

У Архітаса вихопився дивний звук, схожий на сміх.

— Що ти знаєш про війну, яку англійці зараз ведуть на Аравійському півострові й в Африці?

Ставрос замислився.

— Тільки те, що пишуть у газетах… Завоювання Судану англо-єгипетськими військами й наступне завоювання частини території Єгипту арміями Махді, проводиря суданців.

— Усе правильно. Повстання під керівництвом Махді — перший успішний виступ африканської країни проти колоніального панування Британії. З цим імперія змиритися не може. А між тим, протистояння досягло такої точки, що англійці планують відрядити в цей регіон свої дредноути, щоб остаточно придушити опір повстанців. Щонайменше за два місяці британська ескадра пройде у водах, що безпосередньо прилягають до острова Крит. Я використав свої зв’язки в дипломатичних колах, щоб переконати адміралтейство зайнятися нашою проблемою. Те, що отруює нам життя і ставить під загрозу наше фінансове становище, могутні броненосці за лічені хвилини зітруть на порох. Їхня вогнева могутність є достатньою, щоб відправити на дно цілий флот. Ніщо живе не зможе вціліти під ударами гармат головного калібру.

— А як все ж таки вціліє?

— Що ти маєш на увазі?

— Що станеться, якщо твій план не здійсниться? Адже ми достеменно не знаємо, з чим, власне, маємо справу.

Старий сумно поглянув на молодого чоловіка.

— Ти помиляєшся, любий онуче, — повільно промовив він. — Ми це чудово знаємо…

21

Гавр, три дні потому

Будівля суднобудівної верфі мала принаймні п’ять поверхів заввишки. Глухі удари молотів і вищання пилок для різання металу долинали з її навстіж відчинених воріт. Шум був настільки оглушливим, що навіть на набережній перекривав усі звуки.

Оскар розглядав кораблі, що стояли у доках верфі. Деякі з них були абсолютно новими, недобудованими. Інші виглядали досить зношеними. У доках біля причалів верфі він налічив не менше як півсотні суден, на яких велися роботи. Як тут було не погодитися з тим, що Гавр по праву користується славою другого за розміром морського порту Франції?!

— Ви розраховуєте знайти тут Іполіта Рембо? — запитав Оскар.

— В адміністрації порту сказали, що він працює в секторі Є, цех номер дванадцять, — відповів Гумбольдт і вказав на табличку з тим самим позначенням. — Я гадаю, що це він і є. Мабуть, буде найрозумніше, якщо я сам піду туди й спробую відшукати мсьс Рембо, а ви почекайте на мене біля входу.

— Я б із задоволенням прогулявся з вами, герр Гумбольдт, якщо дозволите. Адже я ще ніколи не бачив підприємств, подібних до цього, — попросив Оскар.

— Я, між іншим, також не маю ніякого бажання стовбичити тут і байдики бити, — і собі озвалася Шарлотта. — Врешті-решт, я повинна все ж таки мати уявлення про те, як будують кораблі!

— Однак, наскільки мені відомо, розгулювати цими цехами не зовсім безпечно.

— Це не має значення, — заперечила Шарлотта. — Ми будемо обережними, тож нічого не трапиться.

— Ну що ж… — зітхнув Гумбольдт і глянув на Елізу. — Ти також маєш намір піти з нами?

— Та ні вже, дякую, — жінка енергійно похитала головою. — Мені цілком вистачає шуму й тут. Можу собі уявити, що там діється всередині. Я залишуся з Вілмою і нагляну за нею.

— Хоча б одна людина тут прислухається до моїх порад. Гаразд, уперед. І заради всього святого, ні до чого не торкайтеся!

Утрьох вони зайшли під склепіння гігантського цеху. Одразу ж за воротами їх зупинив служник, котрий видав їм коркові каски і пояснив, де можна знайти Рембо. Гумбольдт рушив уперед, міцно стискаючи в руці ціпок. Повсюди навколо, куди не кинь оком, височіли металеві конструкції. Корабельні шпангоути здіймалися вгору, як ребра загиблих китів-велетнів. Повітря наповнював гуркіт молотків, пронизливе вищання пилок, тріск і спалахи електричної зварки. В повітрі висів їдкий запах чаду та гарячого металу. Робітники з допомогою спеціальних інструментів заганяли у товсті сталеві пластини майбутньої обшивки судна заклепки завтовшки з палець, а їхні напарники гатили по них клепальними молотами.

Тут, у цій велетенській майстерні, Оскар уперше відчув ту творчу силу, що її так яскраво описав Жуль Верн у романі «Двадцять тисяч льє під водою». Силу, що примушує людей підніматися на найвищі гори і спускатися в морські глибини.

Не здолавши й половини шляху до протилежного кінця цеху, мандрівники помітили стіл, що стояв за огорожею, за яким двоє чоловіків схилилися над кресленнями.

Один із них був довготелесим, із сивою шевелюрою, пишною бородою і моноклем в оці. Спираючись на ціпок і помітно накульгуючи, він хутко перебігав від одного кінця довгого столу до іншого.

Другий являв собою повну протилежність першому: сухорлявий коротун, причому абсолютно лисий, якщо не вважати волоссям пучечок темного пуху на його потилиці, що задерикувато стирчав. На носі коротуна сиділи окуляри з такими товстими скельцями, ніби їх виготовили зі склянкових денець. Його верхню губу прикрашали тонко підголені вусики. На додачу він носив жилет, обшитий золотою тасьмою, чорні штани з червоними лампасами і високі кірасирські чоботи, які виблискували так, що в них можна було дивитися, як у дзеркало. До того ж, він відзначався справжньою офіцерською виправкою, і не залишалося ніяких сумнівів: це й був Іполіт Рембо власною персоною.

Помітивши відвідувачів, коротун гордовито випнув груди і зміряв їх колючим проникливим поглядом.

— Хто ви такі, і що вам тут знадобилося? — неприязно запитав він.

— А чи не розмовляєте ви, бува, німецькою?

— А хто хотів би це знати? — німецькою, але з помітним акцентом відповів Рембо запитанням на запитання.

— Моє ім’я — Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Чи не могли б ви приділити нам дещицю свого дорогоцінного часу? У мене до вас є рекомендаційний лист від нашого друга та колеги Нікола Тесла.

— Нікола вас рекомендує? Насправді? Це просто чудово!

Поки інженер читав листа, Оскар скоса роздивлявся сивочолого чоловіка, не в силі зрозуміти, чому той видається йому знайомим.

— Ви теж розмовляєте німецькою? — наважившись, нарешті запитав чоловіка Оскар.

— Дуже погано, — відповів той. — Я вивчав вашу мову багато років тому і пам’ятаю не так уже й багато слів.

— Ви теж інженер-суднобудівник? — знову запитав Оскар, котрому не терпілося з’ясувати, звідки він знає цю людину.

— Думаєте, так само, як Іполіт? О ні! — Навколо очей у сивого чоловіка з бородою з’явилися добродушні зморщечки. — Я працюю на біржі і є членом міської ради. Справа в тому, що я замовив мсьє Рембо збудувати для мене яхту. Ось чому я тут.

Оскар поглянув на креслення. Яхта здалася йому чудовою. З вузьким і довгим корпусом, елегантними обрисами, вона, напевне, була дуже швидкохідною. Судно мало назву «Скотія». Юнак миттєво пригадав, що таке ж саме ім’я мав корабель, котрий першим атакував «Наутілус» капітана Немо. Оскар із посмішкою кивнув на креслення.

— Ви, напевне, читали книгу?

— Ти маєш на увазі «Двадцять тисяч льє під водою»? — Бородань із моноклем затрусився від сміху, який ледве міг стримати. — Ну, взагалі, можна й так сказати.

— Чудова книга, чи не так? Як на мене, то це найкращий твір Жуля Верна після «П’яти тижнів на повітряній кулі», «Подорожі до центру Землі» й «Таємничого острова». Та будьте обережні, щоб вашу яхту не спіткала та ж сама доля, що й «Скотію» з роману. Буде дуже шкода.

Чоловік щиро розреготався й поплескав Оскара по спині.

— Іполіте, мені вже час іти, — звернувся він до інженера. — Тримай мене в курсі всіх справ. Бувай!

Він уклонився, трохи піднявши свою каску, і, злегка накульгуючи, попрямував до воріт цеху.

— Приємна людина, — сказав Оскар. — До того ж, розуміється на гарній пригодницькій літературі. Уявіть, він навіть читав «Двадцять тисяч льє під водою»!

Рембо кинув на Оскара насмішкуватий погляд поверх окулярів.

— Читав? Але ж це він і написав цю книгу!

Оскар остовпіло закляк.

— Ви хочете сказати, що це…

— Мсьє Жуль Габріель Верн власною персоною. І зараз я отримав замовлення на будівництво його яхти.

— Але це… це…

Оскар був вражений до глибини душі. Ну, звісно ж! Ось звідки ця дивовижна впевненість, що він знає цю людину. Кілька років тому він бачив портрет письменника в одній із його книжок. І хоча за цей час мсьє Верн дещо постарів, та схожість залишилася.

— Але ж він сказав, що працює на біржі і є членом міської ради?

— Тому що саме цим він зараз і займається. Після закінчення роману «За вісімдесят днів навколо світу» мсьє Верн зробив перерву у своїй творчості. Та повернімося до листа. Тесла пише, що ви хочете зафрахтувати моє судно для експедиції у Середземне море.

— Саме так.

— У принципі, це можливо, та стане вам вельми недешево.

Гумбольдт кивнув.

— Я розумію. І все ж, для нас це конче необхідне. Людина, яка поставила перед нами це завдання надзвичайної важливості, не рахуватиме копійки.

— Гм… — Коротун на деякий час поринув у роздуми, а потім скинув очі на Гумбольдта. — Мсьє Тесла вчинив мудро, направивши вас до мене. Абсолютно випадковий збіг — я нещодавно завершив будівництво нового підводного апарата, котрий потребує випробувань. — Очі конструктора спалахнули, як пара вуглинок, щойно він обмовився про своє дітище. — Хочете поглянути?

— Із величезним задоволенням.

— Тоді ходімо за мною! — Рембо швидкими кроками попрямував до виходу з цеху.

Оскар тим часом усе ще перебував як у тумані. Подумати лишень — він щойно розмовляв із самим Жулем Верном! Людиною, котра написала цілу купу чудових книжок! І письменник дружньо поплескав його по спині, ніби старого знайомого…

Поринувши в ці думки, Оскар брів за інженером-суднобудівником, раз у раз спотикаючись об якісь залізні конструкції. Де б вони не проходили, робітники припиняли роботу і привітно піднімали каски. Незважаючи на свій зріст і трохи кумедну зовнішність, Рембо, схоже, користувався тут глибокою пошаною.

За воротами цеху-гіганту інженер повернув праворуч.

За той час, що вони провели у гомінкому цеху, погода трохи покращилася. Повітря потеплішало, а неквапливі хмаринки, що повзли по небу, і крики чайок створювали літній настрій. Дорогою Гумбольдт представив суднобудівникові Елізу та Вілму, яка дрімала в сумці, що висіла на плечі економки. Тепер уже в повному зборі вони рушили до віддаленого кута верфі.

Там перед ними постало дивне видовище. На стропах двох підйомних кранів, злегка розгойдуючись на висоті трьох метрів над землею, висіла лита сталева куля, що досягала чотирьох метрів у діаметрі. І якби не ілюмінатори з товстого свинцевого скла, що були вмонтовані у стінки кулі, вона була б схожою на гігантське гарматне ядро.

На перший погляд, усе виглядало напрочуд просто, та, лише зазирнувши всередину, можна було зрозуміти, наскільки складною та дотепною є конструкція апарата. За склом ілюмінатора Оскар побачив безліч важелів, кнопок і вимикачів невідомого призначення, а також багато вентилів і балонів для стиснених газів.

— Перед вами — «Наутілус», — оголосив Рембо, знову гордовито випинаючи груди. — Перша у світі батисфера.

— Батисфера? — здивовано перепитала Шарлотта.

— Цю назву можна буквально перекласти як «куля для дослідження морських глибин», — пояснив Рембо. — І батисфера справді дає змогу занурюватися на глибину, котрої ще ніхто й ніколи не досягав. При цьому тиск повітря в апараті весь час дорівнює атмосферному незалежно від глибини, і цим батисфера принципово відрізняється від широко відомого водолазного дзвону. Це приблизно те, що вам потрібно, мсьє Гумбольдт?

— І навіть більше того, — відповів вражений Гумбольдт.

Тим часом люк, що був розташований «на маківці» сталевої кулі, відчинився, і звідти почергово з’явилися чорна, укладена короною коса, замащені руки й синій робочий комбінезон. Перед Оскаром опинилася дівчина приблизно його віку й, до того ж, досить симпатична та жіночна. У неї були променисті карі очі і рот гарної форми, з повними губами, а комбінезон не приховував її пишних форм. Помітивши відвідувачів, дівчина помахала долонькою, випросталася, схопилася обома руками за трос і наступної миті вже опинилася поруч із гостями.

— Добридень, татку! Добридень, пані та панове! — вигукнула вона.

— Дозвольте представити вам мою дочку Океанію, — промовив Рембо.

Оскар, як і всі інші, потиснув дівчині руку, котра виявилася маленькою, тендітною, та надзвичайно сильною, хоча й перемащеною мастилом.

— Океанія супроводжуватиме нас в експедиціях у морські глибини.

— Експедиції у морські глибини?

Оскар із здивуванням утупився у Гумбольдта і Рембо. — Про що ви, власне, говорите?

Гумбольдт насмішкувато здійняв брову.

— Дивна річ! А я ж думав, що ти давно вже про все здогадався!