Палац Посейдона

40

24 липня 1893 року

Мнуло три дні. Весь цей час бранці їли, спали, бесідували й просто не знали, як дочекатися подальших подій. Тут, на глибині, не було можливості зрозуміти, чи ранок надворі, чи вечір, опівдень чи опівніч. Час спливав із болісною невідворотністю, годинник старанно відлічував секунду за секундою, за ілюмінаторами панував одвічний напівморок, а тиха музика, що лилася зі стінних ніш, присипляла, наче дурман.

Відчуття Елізи тільки посилили загальну тривогу. Якщо вона не помилялася, всім їм загрожувала серйозна небезпека. Підозрілість і очікування біди не полишало людей. Час від часу ці почуття змінювалися на безсиле обурення з приводу того, що обіцяної аудієнції з володарем їм і досі не надали. Три дні бранці були змушені провести в повній ізоляції, не знаючи, чого від них вимагають, з якої причини тримають під арештом і що чекає на них у майбутньому. Всі розмови оберталися тільки навколо цього.

Хто такий Іскандер? Звідки він родом? Що він має на меті?

Та на всі ці запитання поки що відповідей не було. Лише Оскар не брав участі у стомливих і нікому не потрібних суперечках — замість цього він намагався вгадати, хто зловмисник. Оскільки французькі матроси ставилися до нього прихильно, як до приятеля Клемана, він вважав, що має неабияку перевагу в цій справі. Та й негідника він іще в Парижі бачив майже впритул.

Проте, все складалося доволі дивно. Виділивши із загальної кількості матросів чотирьох підозрюваних, він відчув, що не в змозі звузити це коло. Всі четверо були високими на зріст кремезними чоловіками віком від тридцяти до сорока років. За допомогою гриму будь-кого з них можна було легко перетворити на незнайомця, з яким він мав справу в паризькому готелі. Навіть його приятель Клеман не був винятком: якщо насунути йому на очі ковбойського капелюха, трохи змінити форму обличчя і наклеїти бороду й бакенбарди, механік цілком міг би бути схожим на зловмисника, який зазіхав на життя Гумбольда і його супутників.

Ну, це вже виглядало зовсім сміховинним — кому-кому, а Клеману Оскар довіряв на всі сто.

Два дні поспіль він придивлявся і зіставляв найдрібніші факти, проте не дійшов ніякого висновку, а лише остаточно заплутався. Або цей тип був розумнішим за них усіх разом узятих, або ж Еліза помилилася.

До того ж, його розслідуванню сильно заважало те, що серед французьких моряків поступово наростали ненависть і гнів, спрямовані зовсім не на того, хто захопив їх і тримав під замком, а на Гумбольдта і його супутників. Ці люди вважали, що саме вчений має бути відповідальним за все, що трапилося з ними. До того ж, він був іще й німцем. Дивний на вигляд, мовчазний і не занадто товариський, учений виявився ідеальним кандидатом у «цапи відбувайли». Тому, після короткої, але жорстокої сварки з одним із моряків Оскар вирішив триматися від них подалі.

Він саме прямував до книжкової полиці, щоб узяти том «Мобі Діка» і зручненько вмоститися з ним десь у затишному куточку, коли раптом відчинилися важкі металеві двері і з’явився Каліостро.

Мажордома супроводжували декілька сторожових дронів — досить страхітливих на вигляд. Усі вони були майже триметрового зросту й ледве могли протиснутися у проріз дверей. Їхні панцири були вкриті іржею, а металеві пики застрашливо вишкірялися й виказували таку лють, ніби вони за першим же словом свого командира розірвуть на шматки будь-кого.

— Його величність Іскандер Перший зволив вас запросити до себе, — проскреготів Каліостро голосом, що звучав, ніби з бляшаного цеберка, і по черзі вказав пальцем на Гумбольдта і його супутників, а потім — на обох Рембо — батька та дочку. — Мені доручено доправити вас до нього. У кайданах чи без них — залежить від вас. За найменшої спроби непокори з вашого боку мої дрони навчать вас гарних манер. Що ви скажете про таку перспективу?

— Ми не маємо наміру опиратися, — запевнив Гумбольдт.

— Чудово. Ідіть уперед. Я тим часом зачиню двері.

— Голомозий пентюх! — прошипів Рембо, ледь переступивши поріг. — Та як він наважився розмовляти з нами таким тоном?! Я б із величезним задоволенням…

— Не гарячкуй, тату! — Океанія торкнула плече інженера. — Це не має ніякого сенсу. Ми цілком підвладні йому. Краще буде, якщо ми підкоримося і зробимо так, як він наказав.

— Ваша дочка має рацію, — підтримав її Гумбольдт. — Так чи інакше, але нам, нарешті, надали аудієнцію. Хоча б якийсь прогрес. Тож не втрачатимемо цього шансу. Ми ж із вами не хочемо бути схожими на ображених дітей!

— Прошу тебе, тату!

— Гаразд, я скорюся. Але на деякий час. Того, що він зробив із моєю «Каліпсо», я йому ніколи не подарую!..

Ледве ці шестеро зникли у дверному отворі, як настав час Норвежця. Він пружно скочив на ноги й опинився біля Каліостро, коли той уже намірявся зачинити стулки дверей.

— Стійте на місці. Не рухайтеся! Чого ви хочете?

— Мені необхідно з вами поговорити!

Каліостро пильно глянув на незнайомця.

— Про що мені з вами розмовляти? Адже ви — звичайний матрос.

— Ви помиляєтеся. — Норвежець швидко озирнувся. Інші моряки вже повернулися назад до своєї кімнати й не звертали на нього уваги. Це дуже влаштовувало негідника. — Я маю відомості, які, на мою думку, можуть надзвичайно зацікавити вашого хазяїна.

— Це просто смішно. Які це можуть бути відомості?

Норвежець скоса глянув у бік сусідньої кімнати, де гомоніли матроси.

— Якщо ваша ласка, я хотів би побесідувати з вами сам на сам. Це дуже важливо, повірте мені.

Мажордом замислився, а потім промовив:

— Я гадаю, що ви брешете. Ви не можете знати нічого такого, що могло б нас зацікавити.

— Ви навіть не хочете дізнатися, про що мова? — Норвежець холодно усміхнувся. — Всього дві-три хвилини, причому вам це нічого не варте.

— А ви, зрозуміло, робите це цілком безкорисливо. — Іронічна усмішка скривила губи Каліостро.

— Хіба я схожий на доброго самаритянина?

— Ні, звісно. То чого ж ви все ж таки хочете?

— Я повідомлю пізніше. В разі, якщо мої відомості стануть вам у пригоді, ми обговоримо й винагороду.

Каліостро уважно оглянув Норвежця з голови до ніг.

— Ви говорите не як матрос.

— Тому, що я зовсім не матрос. Відтак, що ви скажете?

— Хотів би я знати, що це ви за гру затіяли. Втім, нехай буде по-вашому. Сьогодні вночі, близько першої години. Я тричі постукаю вам і відчиню замок. Проте не раджу вам мене розчаровувати. Якщо я відчую, що ви марно витрачаєте мій час, вам доведеться про це дуже пошкодувати.

Норвежець коротко вклонився.

— Можете бути певні.

41

Гумбольдт і його супутники проминули перехід і ще декілька приміщень, коли їх наздогнав Каліостро.

Нікому й на думку не спало замислитися, що саме могло затримати їхнього проводиря, оскільки наступне приміщення виявилося цехом, у якому виготовляли вузли й деталі для нових роботів. Тут усе було оповите їдким димом, та й страшенний гуркіт не давав отямитися. Оскару навіть довелося прикрити носа рукавом — таким густим і ядучим був сморід від заліза, гуми та вугілля. Навколо рухалися конвеєри, гуркотіли парові молоти і прокатні стани, вищали токарні, свердлильні та фрезерні верстати. Бруски сталі розплавляли в печах і заливали у форми. Можливо, це були майбутні плечові зчленування, кінцівки або грудні панцири роботів. Усі вони мали дивну округлу, обтічну форму і були зовсім не схожими на вироби машинобудування, що їх доводилося бачити юнакові у Німеччині та Франції.

Тут Каліостро пришвидшив ходу, через що Оскар був йому дуже вдячним. Неймовірну спеку та гуркіт могли витримувати хіба що автомати.

Незабаром вони досягли протилежного кінця цеху. Мажордом натиснув кнопку в стіні, й масивна металева плита від’їхала вбік. Відкрився широкий прохід.

Проминувши його, люди опинилися в куполоподібній будівлі, до якої сходилося ще декілька тунелів. Оскар уже вирішив було, що їм доведеться ще хтозна скільки йти пішки, але тут йому в око впало узвишшя в центрі будівлі, на якому стояли два дивні екіпажі. Вони скидалися на сигари, кожний мав по чотири ряди сидінь, оснащених пасками безпеки. Зрозуміло було, що призначалися вони для людей, але принцип, за яким працювали ці транспортні засоби, був не відомий ані Гумбольдту, ані Рембо.

— Сідайте і пристебніть ремені! — звелів Каліостро. — Далі ми поїдемо.

Сам він разом із роботами-охоронцями вмостився в екіпажі, котрий стояв позаду, жестом наказавши бранцям зайняти місця в передньому. Коли всі пристебнулися, мажордом потягнув за важіль — і одразу ж почувся механічний шум. Просто перед ними відкрився люк, що закривав вхід до одного з тунелів. Раптовий порив вітру скуйовдив волосся Оскара. Опорна плита разом із двома екіпажами неквапливо розвернулася, і отвір тунелю опинився просто перед ними. Потік повітря зірвав екіпажі з місця: поштовх — аж ось вони вже з величезною швидкістю мчать уперед. Початкове прискорення було таким великим, що пасажирів міцно притиснуло до сидінь, а тиск збільшився настільки, що в Оскара запаморочилося в голові й заклало вуха.

Обидві сталеві сигари залишили куполоподібну споруду і помчали вздовж тунелю з прозорими стінками, як здалося Оскару, у відкрите море. Зграї риб, скелі, зарості водоростей і бульбашки повітря стрімко пролітали повз них. Вогні корпуса, де розташовувалася їхня комфортабельна «золота клітка», згасли за спиною. Проте минуло зовсім небагато часу, і спереду завидніли нові вогники. Тепер перед ними опинилася не звичайна підводна куполоподібна споруда на кшталт таких, які вони вже досі бачили, а справжній палац — резиденція володаря Медитерранії.

Екіпаж влетів на станцію і різко загальмував. Із шурхотом відкинулися сходи, а з корпуса висунулися поруччя. Каліостро зі своїми механічними велетнями вже встигли висадитися і вишикувалися праворуч і ліворуч від сигари з бранцями.

— Здається, ми доїхали, — промовив Гумбольдт. — Тепер, друзі, я впевнений, що ми побачимо морського володаря. Правду кажучи, мені трохи ніяково. — Він легенько підштовхнув Оскара й усміхнувся, та ця усмішка не дуже-то підбадьорила юнака.

Ворота, що вели у тронний зал, за задумом їхнього творця, мали викликати трепет. Вони були заввишки п’ять метрів, а величезні стулки прикрашали рельєфи зі світлого мармуру. Це було вражаюче видовище. Мармур був дуже давній, його досить відчутно пошкодила морська сіль, проте на ньому можна було чітко розрізнити деталі чудернацьких рельєфів. Оскар побачив острови на морській гладіні, дельфінів, що хлюпощуться у хвилях, довгі військові галери, щогли яких височіли до небес, веслувальників під парусиновими тентами та керманичів, які занурювали у воду свої довгі та важкі кермові весла. Нижче морськими хвилями пливли невеликі торгові судна, по вінця навантажені важкими тюками і амфорами з оливковою олією та вином. Вони прямували до порослих тінистими гаями островів, де під деревами скакали лані й антилопи, а на задньому плані височіли величні будинки з колонами. Звідкіля б не було доправлено сюди цей прекрасний портал, він являв собою справді безцінний витвір мистецтва.

— Його величність просить вас до себе!

За сигналом Каліостро механічні слуги налягли на стулки воріт і провели бранців до тронної зали.

Тут було надзвичайно темно й холодно! Всі інші приміщення палацу, які їм досі доводилося бачити, були яскраво освітлені, але в тронній залі панував таємничий напівморок. Склепіння зали високо вгорі над ними переходило у величезний прозорий купол, крізь який, зовсім як у соборах епохи Ренесансу, всередину проникало тьмяне світло. Море над куполом, завдяки штучному підсвічуванню, мало насичений густо-синій колір. Зграйки строкатих рибок кружляли навколо купола, а їхні тіні створювали вибагливий візерунок, який, ніби живе мереживо, лягав на чудові мозаїки підлоги.

У центрі зали височіла усічена піраміда заввишки близько трьох метрів. На її вершині стояв трон, на ньому сиділа людина, обличчя якої через таке примхливе освітлення було практично неможливо побачити. Натомість Оскару одразу впало в очі, що у могутнього володаря чомусь немає обох ніг.

Бранці перетнули залу й наблизилися до піраміди. Каліостро знаком звелів їм зупинитися, вийшов наперед і шанобливо схилився.

— Ваша величносте, полонених доставлено!..

Людина на троні підняла вгору руку.

— Гаразд, Каліостро, можеш іти. — Голос звучав м’яко і мелодійно, незважаючи на дивний акцент. Де б не була батьківщина імператора Медитерранії, то була аж ніяк не Німеччина.

— Ласкаво прошу до мого палацу, пане фон Гумбольдт.

Учений із подивом скинув на нього очі.

— Вашій величності відоме моє ім’я?

Людина на троні ледве чутно засміялася.

— Хоча ми й живемо вдалині від так званої цивілізації, втім, не так далеко, щоб не цікавитися тим, що відбувається на суші. Останнім часом ваше ім’я дедалі частіше траплялося мені на сторінках газет.

Почулося тихе дзижчання. Оскар побачив, як трон зрушив із місця і проїхав уперед близько метра. Безперечно, це був транспортний засіб, яким його власник керував за допомогою одного-єдиного невеличкого важелю. Не збільшуючи швидкості, правитель відлогим пандусом скотився до підніжжя піраміди.

— За останні роки ви, пане Гумбольдт, неодноразово привертали увагу газет, широкої публіки й наукових кіл до своєї персони. — Ваша зовнішність та ім’я відомі мені з публікацій у пресі та науковій літературі. Скажу відверто: аж ніяк не очікував колись побачити вас у цій скромній підводній обителі.

Імператор дозволив собі злегка вклонитися.

Гумбольдт насупився.

— Хто ви? — ніби напружено міркуючи про щось, запитав він.

Чоловік на троні усміхнувся.

— Хіба Каліостро не назвав мого імені? Тут мене називають Іскандер, та, якщо вам про щось говорить моє справжнє ім’я, можу повідомити його: Александр Костянтинос Ліванос.

42

Оскар відчув, як у нього похололо за спиною, а ноги зробилися неслухняними. Це обличчя… Ну, звісно ж, це обличчя… Як він одразу не зрозумів! Несподівано всі частини головоломки збіглися. Книга в афінському Політехнікумі з малюнком, що його показував йому професор Папастратос. На ньому Ліванос виглядав набагато молодшим, проте схожість усе ж таки була надзвичайною.

— Іскандер? — перепитав Гумбольдт.

Ліванос відмахнувся.

— Всього лише одна з форм імені Александр, псевдонім, якщо хочете. Так перси називали Александра Македонського, і мені воно здалося цілком підходящим. — Він весело глянув на полонених. — О, я розумію ваше здивування, і сам би почувався приблизно так само, якби мені довелося опинитись на вашому місці. А тепер, будь ласка, відрекомендуйте мені ваших супутників.

— Із задоволенням. — Гумбольдт, нарешті, впорався із ніяковістю й коротко розповів про своїх друзів, назвавши їхні імена, рід занять і не дуже зупиняючись на подробицях.

Коли ж черга підійшла до Рембо й Океанії, обличчя Ліваноса стало здивованим.

— Іполіт Рембо? Видатний конструктор-суднобудівник? Чи не той, котрий збудував яхту самого Жуля Верна?

Рембо міцно стулив губи.

— «Сен-Мішель III». Так, це я, — відповів інженер.

— Чудове судно, — захоплено промовив Ліванос. — Витончене й елегантне. До того ж, воно значно випереджає свій час.

— Дуже втішно. — Рембо взявся за підборіддя. Лише на коротку мить він задоволено усміхнувся, та раптом його образа спалахнула з новою силою: — Однак ви маєте знати, що від такої людини, як ви, я ні за яких обставин не можу прийняти похвалу, і не дочекаєтеся.

— Такої людини, як я? — Ліванос усміхнувся. — Що ви маєте на увазі?

— Те, що ви — убивця і грабіжник.

— Тату!

— Дай мені сказати! — Рембо всім тілом нахилився вперед.

Океанія спробувала його втримати, проте Ліванос зупинив дівчину владним змахом руки.

— Ні, не переривайте його. Я маю почути все, що хоче сказати мені ця людина.

Рембо відштовхнув руку дочки.

— Що ви зробили з моїм кораблем? — вигукнув конструктор. — Десять найкращих років свого життя я присвятив «Каліпсо». Я виношував її, неначе дитину. А ви розпатрали її і відправили на переплавку! Ви нібито вбили мою дитину!

— Мені справді дуже шкода через те, що ви так переймаєтеся через втрату свого корабля. Повірте, цього б ніколи не сталося, якби існувала хоча б найменша можливість вчинити інакше. Проте нам необхідний метал для розширення нашого міста. Як ви вже, напевне, помітили, тут, унизу, ми будуємо кораблі та механізми, які набагато перевершують те, що є у вас нагорі. Якщо у когось виникне бажання, я покажу вам деякі з них. Маю визнати, «Каліпсо» була славним судном, та ця жертва просто нікчемна порівняно з тими кораблями, машинами й приладами, котрі створюються тут. Будування міста потребує величезної кількості сировини та матеріалів. Деякий час ми тут обходилися донними родовищами руд різних металів, проте зараз вони вичерпані. Довелося шукати інший вихід.

Гумбольдт кивнув.

— Ось чому ви цікавитеся винятково кораблями з металевими корпусами!

— Ви маєте рацію! — із жалем промовив Ліванос. — Спочатку це була всього лише невиразна ідея, та після перших же успіхів полювання на кораблі перетворилося на найважливіше джерело сировини. За останні роки у вас значно збільшилися обсяги торговельних перевезень морем. Кораблі, що транспортують залізничні рейки, верстати й інше металеве обладнання, весь час курсують водними шляхами Східного Середземномор’я, а це ж є чудовим забезпеченням наших потреб у залізі, міді та сталі, що неухильно зростають.

— Але ж те, що ви робите, — це справжній злочин! — обурився Рембо. — Ви — не лише злодій, але й убивця!

— Ви говорите так лише тому, що абсолютно не знаєте мене. Навіть якщо мої заходи здаються вам сумнівними, вони виправдовують мою високу мету. — Ліванос широким жестом розкинув руки. — Все, що ви тут бачите, — це, безперечно, майбутнє людства. Адже за кілька століть уся земна суша перетвориться на безжиттєву пустелю через зловживання досягненнями хімії, страшні епідемії смертельних хвороб, кровопролитні війни із застосуванням надзвичайно потужної зброї. А моє підводне місто стане чимсь на кшталт останнього прихистку, свого роду Ноєвим ковчегом на дні моря. Порівняно з цим кілька нікчемних застарілих посудин на рік — то мізерна ціна! — На обличчі володаря з’явилася усмішка. — Нещодавно ми отримали інформацію, що через цей сектор Середземного моря пройде ескадра британських бойових кораблів. Вони прямують у Суецький канал і спробують вплинути на досить не зрозумілу ситуацію, що останнім часом склалася в цьому регіоні. Ми дуже чекаємо на цю зустріч. Адже ви навіть не уявляєте, скільки сталі міститься в сучасному броненосці. Це все одно, що наштовхнутися на ціле родовище. — В очах правителя підводного міста раптом спалахнули жадібні вогники.

— А вам відомо, скільки людей перебуває на борту такого судна? — люто прошипів Рембо. — Те, що ви маєте намір зробити, називається масовим убивством. Ви просто чудовисько! — Здавалося, суднобудівник ладен накинутися на Ліваноса з кулаками.

Та роботи-охоронці не дрімали. Підлога здригнулася від їхніх кроків.

— Батьку, благаю тебе! — Океанія спробувала відтягти інженера назад. — Це нічим нам не допоможе.

— Розумна дівчина, — зауважив Ліванос. — І, до того ж, гарненька. Ваша дочка?

— Це вас не обходить!

— Не забувайтеся, мсьє Рембо! Давайте залишимося в рамках порядності: врешті-решт, усі ми — цивілізовані люди, чи не так?

Натиснувши кнопку на підлокітнику трону, Ліванос відіслав роботів на місце.

— Звісна річ, я не сподівався, що мої дії викличуть у вас співчуття. Та зауважте: перед цими кораблями поставлено завдання — знищити мене і моє місто, а цього я вже ніяк не можу допустити. Проте обіцяю, що докладу всіх зусиль, щоб жертв серед екіпажів було якнайменше.

Рембо обурено відвернувся.

— Пересічній людині зазвичай не вистачає далекоглядності, — вів далі Ліванос. — У вас я хотів би знайти більше розуміння, адже і я, і ви — люди науки.

— Я радий, що зумів вас розчарувати, — буркнув інженер.

Ліванос на кілька секунд замовк, а потім знову звернувся до вченого:

— А ви, пане Гумбольдт? Чи солідарні ви з мсьє Рембо?

— Не знаю, що й сказати, — відповів учений. — Зізнаюся, багато в чому я поділяю точку зору мого супутника. Ваші вчинки страшенно жорстокі. Та, з іншого боку, я сповнений цікавості. Словом, мені необхідно накопичити більше інформації, щоб зробити висновки.

— Чудово сказано, — усміхаючись, мовив Ліванос. — Слова справжнього вченого. Отже, про що б ви хотіли дізнатися перш за все?

Гумбольдт поправив на переніссі окуляри.

— Почнемо з елементарного. Як і чому ви опинилися тут? Яким чином вам удалося вижити? Адже весь світ і досі переконаний, що ви загинули в тій катастрофі.

— Ага, значить, їм сподобався мій маленький фокус? Приємно чути, хоча мені й довелося заплатити за нього обома ногами та частковою втратою слуху. — Промовивши це, Ліванос указав на дріт, що тягнувся до його вуха. — Я наважився на цей крок після того, як «Левіафан» зазнав аварії у відкритому морі і зробився некерованим. Це була страхітлива катастрофа, та, на щастя, у мене був розроблений план порятунку. Я зібрав останні сили, вивів його в цей район і затопив. Шторм, який почався тієї ж ночі, допоміг мені знищити сліди й представити все як випадковість.

— Але навіщо? Адже «Левіафан» був справою усього вашого життя!

— Іншого виходу не було. — Ліванос провів рукою по волоссю, в якому яскраво виділялися сиві пасма. — Я не міг допустити, щоб мої технології потрапили до рук лихих людей. Ви, мабуть, звернули увагу на те, що всю важку роботу тут виконують автомати. Вони створені на основі тих ідей і відкриттів, котрі я у спрощеній формі застосував під час будівництва «Левіафана».

— Автомати, подібні до тих, які ви розробляли разом із Тесла?

Ліванос відверто здивувався.

— Вам відомо про мою співпрацю з Тесла?

— І не лише про це. Кілька тижнів тому ми зустрічалися з ним на Ейфелевій вежі, де він розповів нам про вашу диференційну машину. Саме це й змусило нас вирушити вашими слідами.

— Мій старий друг Нікола… — Ліванос усміхнувся.

— Не думаю, що він так само вважає вас другом, — сказав Гумбольдт. — Тесла стверджує, що саме ви надали цим розробкам сумнівного, якщо не сказати небезпечного напрямку. Однак у нього є невеликий робот, що напрочуд схожий на ці ваші автомати. Щоправда, він набагато скромнішого розміру.

— Старина Герон… — Ліванос усміхнувся, натиснув на важіль, і його трон трохи відкотився назад. В очах володаря глибин раптом спалахнула підозрілість. — Стривайте-но, — ніби розмірковуючи про щось, почав він, — виходить, це — зовсім не випадковість, що ви вдерлися в мої володіння?

— Я гадаю, що про їхнє існування рано чи пізно стало б відомо й без нас.

— Он, значить, як… — Обличчя Ліваноса спохмурніло. — А я ж то, наївний, не міг і думки про це припустити. Вважав, що ви всього лише займаєтеся випробуваннями вашої батисфери! Як же я помилявся!

Він схилив голову, ніби дослухаючись до власних думок.

— Тоді я хотів би отримати цілком конкретну відповідь на запитання: що саме ви шукали у Критському морі?

— А хіба ж це не очевидно? — озвався Гумбольдт. — Нашим завданням було розібратися у причинах корабельних аварій у цьому регіоні й покласти їм край.

— Тож, наскільки я розумію, ви виконували чиєсь замовлення. — На обличчі Ліваноса з’явилося здивування, яке змінилося на веселощі. — А чи не буде надмірною зухвалістю з мого боку попросити вас назвати ім’я замовника. Чи це комерційна таємниця?

— Ніякої таємниці. Його ім’я — Ставрос Нікомедес, грецький судновласник.

— Нікомедес? — Обличчя Ліваноса скам’яніло.

— Вам знайома ця людина?

— Я… — Ліванос замовк, і Оскару на мить здалося, що непроникний панцир, у який із власної волі закувала себе ця людина, ось-ось розсиплеться, і з-під нього з’явиться її справжнє обличчя: змучене, раниме й безмежно сумне.

— Колись я знав одного Нікомедеса, — промовив Ліванос. — Але звали його не Ставрос, а Архітас.

Гумбольдт кивнув.

— Це дід. Родоначальник найбагатшої родини. Наскільки мені відомо, вся повнота влади у компанії Нікомедесів усе ще перебуває в його руках, хоча старому вже за вісімдесят.

— Хай йому трясця! — раптом вигукнув Ліванос. — Нехай би його поганючі кістки зогнили на дні морському! — Він показав на те, що залишилося від його ніг. — Це все заслуга Архітаса Нікомедеса. Одного разу я заприсягнувся, що помщуся за всі його злодіяння, і надіслав листа, в якому повідомив його про свій намір. Гадаю, що він і досі не може прийти до тями від переляку, перечитує його щодня, а щоночі не може заснути, уявляючи собі всілякі жахіття. — Він криво усміхнувся й додав: — Даруйте, я, здається, не стримався. Це давня історія, і стосується вона мене одного. І все ж таки цікаво, як би затанцював цей негідник Архітас, побачивши мене в цю хвилину?

— Це відомо тільки йому і, певною мірою, вам.

— Дипломатична відповідь. — Ліванос лукаво усміхнувся. — Слухайте-но, пане Гумбольдт, я хочу запропонувати вам провести кілька днів разом зі мною. Як би ви поставилися до невеликої екскурсії завтра, в першій половині дня? Ясна річ, це моє запрошення стосується й усіх присутніх. Прошу вас вважати себе моїми почесними гостями. Я хотів би показати вам, як влаштовано наш підводний світ. Переконаний, що після цього ви зміните своє ставлення до нього.

— А якщо ні?

— Ну, ніхто не обмежує ваших емоцій. Проте в будь-якому випадку одне залишається незмінним: хочете ви цього чи ні, але вам більше ніколи не доведеться повернутися на морську поверхню. Краще одразу розпрощатися з марними сподіваннями.

Океанія стиснула руку батька і пригорнулася до нього.

— Татко має слушність, — сказала вона. — Ви просто нелюд.

Ліванос сумовито поглянув на своїх гостей.

— Я такий, яким мене зробили інші люди.

— А як стосовно свободи волі? — уперто труснув головою Гумбольдт. — Ніколи не пізно звернути з раз і назавжди обраного шляху.

— Ви так гадаєте? — Ліванос закусив губу. — Особисто я не поділяю вашого невиправданого оптимізму.

43

За годину до опівночі в помешканні бранців, нарешті, запанував спокій.

Так само, як і щовечора, їм подали розкішну вечерю, та Оскар не міг і дивитися на їжу. І не лише тому, що геть уся вона була просякнута рибним запахом. Напої також не були винятком. Оскар скучив за свинячими відбивними та картопляним салатом, а на перше він би залюбки з’їв добрячу миску горохового супу, заправленого шинкою, а на закуску — берлінський пиріг із маком. Від самої лише думки про ці земні делікатеси в нього потекла слина. Проте в цій бісовій клітці замість його улюбленої їжі знов і знов приносили самі лише жовті, зелені й рожеві кульки та кубики під червоним соусом.

Щоб якось переключитися й не думати про сосиски з кислою капустою, він укрився ковдрою до підборіддя й поринув у читання «Мобі Діка». За деякий час до своєї кімнати повернулися Шарлотта, Еліза й Океанія, прилягли й моментально заснули. День для всіх мандрівників виявився дуже напруженим.

Оскару не спалося. Він розмірковував і поступово дійшов висновку, що «Мобі Дік» Германа Мелвілла — не звичайна пригодницька історія, а справді величний епос про могутність моря та межу людських можливостей. Книга настільки точно, до найменших подробиць, підходила до ситуації, в якій вони опинилися, що на душі в нього ставало дедалі важче й важче.

Він саме дійшов до того місця, коли китобій Квікег та Ізмаїл, від особи якого велася оповідь, наймаються на судно «Пекод», коли до спальні зайшли Гумбольдт і Рембо. Цього вечора вони були на диво мовчазними й мали пригнічений вигляд. Лише переконавшись, що їх ніхто не бачить, обидва дослідники стиха про щось перемовлялися між собою. Зараз вони також продовжували перервану бесіду.

Оскар відклав книгу й удав, ніби давно спить.

— Якщо хочете знати мою думку, то цей Ліванос просто з глузду з’їхав, — неголосно сказав Рембо. — Я не знаю, яким чином йому вдалося вижити під час аварії на «Левіафані», мені до цього байдуже, справді. Я хочу одного: вибратися звідси, і якомога швидше.

— І щоб судна так само гинули знов і знов? — Гумбольдт похитав головою. — Ви хіба не чули, яку сумну долю вони присудили англійській ескадрі? Ми просто зобов’язані за будь-яку ціну запобігти загибелі людей. Моє завдання — припинити напади на мирні судна. І хоча ситуація надзвичайно ускладнилася, мене цим не зупинити. Я маю знайти якесь розумне рішення!

— І яке ж саме?

— Поки що не знаю. Та чим більше інформації ми отримаємо, тим швидше розв’яжемо цей вузол. Хтозна, можливо, існує компромісний варіант, який влаштовує обидві сторони. Я відчуваю це, хоча й у мене ця людина викликає якісь дивні й не зовсім зрозумілі почуття.

— Та кажу ж вам, що він…

— Ні, це не те, що ви маєте на увазі. Справа в тому, що Ліванос — зовсім не такий негідник, яким хоче здаватися.

— Ви — невиправний оптиміст, пане Гумбольдт. Я глибоко поважаю вашу думку, хоча й не поділяю її. Проте я вже зараз цілком упевнений, що нічого у вас не вийде. Ми не повинні довіряти цьому самозванцеві-імператору. Тож я категорично проти вашої завтрашньої екскурсії, як він її називає.

— Але…

— Жодних «але». Це моє остаточне рішення, і ніхто його не змінить.

Гумбольдт надовго поринув у мовчання, потім знову заговорив:

— Ви звернули увагу на те, що Ліванос увесь час, розповідаючи про технічні досягнення, користується множиною? Нам потрібен метал, ми дуже раді, нам треба порадитися — і таке інше. Хотілось би знати, кого саме він має на увазі.

Рембо зневажливо здвигнув плечима.

— Цілком імовірно, що він хворий на шизофренію, роздвоєння особи при такому захворюванні — звичайна справа. Або ж він користується множиною в тому ж сенсі, як її вживали стосовно себе всі земні царі. Це теж свого роду хвороба, що вражає августійших осіб.

— Я так не думаю. — Гумбольдт похитав головою. — Щось підказує мені, що неодмінно має існувати ще хтось, хто керує підводною імперією разом із Ліваносом. І з цим «кимось» нам іще не доводилося стикатися. Хтозна, можливо, всім тут заправляє зовсім і не імператор Іскандер.

Рембо знову замислився. Потім до вух Оскара долинуло його запитання, вимовлене майже пошепки:

— І як ви гадаєте, хто б це міг бути?

— І гадки не маю. Та мені вдалося помітити, що Ліванос щоразу відчуває якийсь незрозумілий страх, згадуючи про нього. Це він, звісно, намагається приховати від нас. — Гумбольдт виразно подивився на інженера. — Мсьє Рембо, можливо, ви зміните свою думку? Ви нам конче потрібні на цій екскурсії Тільки ви маєте вдосталь знань і досвіду, щоб визволити нас звідси. І як знати, мож ливо, нам якось удасться вивести з ладу тутешні комунікації, захопити щось на кшталт підводного човна і втекти.

— Ви так вважаєте?

Гумбольдт енергійно закивав.

— Це цілком можна здійснити. Тут, унизу, лежить стільки різноманітних кораблів, що зникнення одного з них ніхто не помітить. Я вже маю план, проте без вашої допомоги нам не впоратися. Тільки спільними зусиллями ми зможемо вибратися звідси живими.

Рембо надовго замовк. Потім знову почувся його голос:

— Гадаю, що ваші слова є слушними. Я тоді був надто роздратований, але ж мене приголомшила втрата «Каліпсо».

Гумбольдт кивнув.

— Так, це жахливо, хоча судно вам уже не повернути. Та, цілком імовірно, що ми зможемо запобігти повторенню цих жахливих трагедій. Подумайте, лишень, скільки безневинних людей іще загинуть у цій морській безодні, адже ви чули, що негідник зовсім і не вважає це злочином. Навіть навпаки. Тож ми маємо припинити це безумство! Благаю вас — допоможіть мені!

Інженер розмірковував іще кілька хвилин, і врешті-решт вимовив, неначе через силу:

— Гаразд. Я згоден. Тільки ж розкажіть докладно, що саме ви хочете зробити.

Серед ночі Оскар раптом прокинувся. Йому снилися велетенські восьминоги, білі кити, дивні вогні у морській безодні та могутні роботи. Він розплющив очі, проте відчуття, що сон усе ще триває, чомусь не зникло. Повітря в кімнаті було задушливим. У горлі пересохло.

Юнак підвівся на лікті й глибоко вдихнув. Як же він ненавидів це несправжнє, штучне повітря. Мабуть, не менше, ніж огидну зелено-жовто-фіолетову їжу, яку невідомо хто вигадав і приготував. Вузька смужка світла тяглася навскоси через усю кімнату й падала просто йому в очі.

Він підвівся з ліжка й визирнув у коридор, що з’єднував між собою кімнати бранців. У протилежному кінці коридора щось ворухнулося. Проте, коридор був надто довгим і темним. На такій відстані Оскар не міг роздивитися деталі. Це, мабуть, один із матросів навіщось підвівся й попрямував до вхідних дверей.

Тут Оскар остаточно прокинувся.

Невже вхідні двері до «золотої клітки» відчинені?

Він поспіхом озирнувся. В їхній кімнаті всі міцно спали — хлопець чув тільки неголосне похропування.

Наступної миті Оскар метнувся назад, швиденько вдягнувся і, скрадаючись, тихенько пішов уздовж стіни в напрямку до вхідних дверей. А що коли охоронці просто забули зачинити засув із зовнішнього боку?

Він намагався рухатися майже нечутно. Невідомий матрос був уже біля входу. Від Оскара його відділяв якийсь десяток метрів, та хлопець досі не впізнав, хто ж це такий. Обличчя чоловіка ховалося в тіні. Оскар уже намірявся було озватися, але вчасно зупинився — двері прочинилися, і в коридорі по той бік з’явилася якась дивна фігура в пелерині. До нього долинув знайомий скреготливий голос.

Каліостро!

Оскар підкрався трохи ближче. Він сподівався підслухати хоча б уривок розмови, проте співбесідники розмовляли пошепки. Раптом голова мажордома просунулася всередину приміщення, і чоловік пильно обнишпорив очима весь коридор, ніби щось запідозрив.

Юнак затамував подих і сховався в якусь нішу в стіні. На щастя, цей страхітливий чоловік ніколи не знімав темних окулярів і трохи недобачав. Тож він нікого не помітив і повернувся до перерваної розмови.

Оскар із полегшенням видихнув. Пощастило. Не варто й намагатися підійти ближче — надто ризикована це справа.

Проте що ж ці двоє могли так пристрасно обговорювати?

Нарешті, він почув, як обоє чоловіків розпрощалися, і двері зачинилися знову. Матрос рушив до своєї кімнати. Він устиг зробити кілька кроків, коли до Оскара долинув якийсь шум і притишена лайка — в напівтемряві чоловік наштовхнувся на щось важке. Далі він рухався, злегка накульгуючи й обмацуючи стіни. Коли він уже заходив до матроської кімнати, на якусь мить його освітило штучне світло, що проникало крізь скляний купол. Промайнуло обличчя, риси якого Оскар міг роздивитися, — і одразу ж зникло в темряві.

Оскар до болю прикусив губу. Він був не зовсім упевнений, що впізнав цього чоловіка, та щось підказувало хлопцю, що він не помиляється.

То був Клеман.

44

Каліостро прийшов по них одразу після сніданку. Поводився він так само, як і завжди, — холодно і зверхньо. Шістьох мандрівників провели вздовж того ж самого величезного цеху, а потім крізь мережу тунелів — до тронної зали. Її двері були широко відчинені: Ліванос нетерпляче очікував гостей.

Оскар ніс у сумці Вілму, на ходу машинально погладжуючи пташку по голові. Події минулої ночі не давали йому спокою. Кого ж він усе-таки бачив? І чи не було тут помилки з його боку? Клеман поводився абсолютно так само, як завжди, — рівно й по-товариськи. Не видно було ані найменших ознак того, що механік має якісь таємні справи з Каліостро.

Можливо, це все був лише сон. Чим довше Оскар перебував у цьому дивному підводному місті, тим міцніше в його голові перепліталися реальність і фантазія.

Врешті-решт, він вирішив до певного часу нікому не розповідати про свою нічну пригоду. Клеман ставився до нього приязно, тож для того, щоб у чомусь його звинувачувати, треба було мати набагато вагоміші підстави.

Ліванос зустрів їхній прихід із удаваною байдужістю.

— Доброго ранку, — промовив він. — Сподіваюся, ви встигли як слід відпочити.

— Дякуємо, ваша величносте, — уклонившись, відповів за всіх Гумбольдт. — Просто чудово.

— Ви вже встигли поснідати? На нас чекає досить тривала прогулянка. — Легка усмішка з’явилася на губах володаря. — Я надзвичайно радий, мсьє Рембо, бачити вас у нашій компанії. Після нашої вчорашньої суперечки я й не сподівався, що ви виявите нам таку честь.

Інженер прокашлявся і нервовим рухом пригладив свою борідку.

— Я не можу покинути своїх друзів напризволяще.

— От і чудово. — Ліванос спустився з узвишшя й перетнув тронну залу. Гості неквапливо рушили за його троном, який тихо дзижчав на ходу.

— Як ви вже, напевне, встигли помітити, мій палац — найграндіозніша з усіх будівель Медитерранії, — вів далі володар. — Тут я зазвичай займаюся важливими державними справами — координую будівельні роботи і забезпечую ефективне розв’язання всіх нагальних проблем. А коли виникає потреба в чомусь — видаю нові закони та укази. І повірте мені, за всі ці довгі роки в нас не було зареєстровано жодного злочину серед громадян. Наш народ є миролюбним і законослухняним.

— І де ці самі громадяни? — запитала Шарлотта. — За винятком Каліостро, ми не бачили тут жодної людини, лише роботів і машини.

— Це все через те, що наші люди працюють на фермах за межами промислової зони. Крім того, вони не надто охоче заводять розмови зі сторонніми людьми, — пояснив Ліванос. — До недавнього часу кількість населення країни складала дев’яносто три людини, та після вашого прибуття вона перевершить сотню.

Мурашки пробігли по спині Оскара. Виходить, це не порожні балачки, і Ліванос насправді має намір довіку тримати їх у цьому підводному полоні? Що ж, тоді він і справді ще не надто розуміє, кого спіймав. Гумбольдт ніколи не погодиться втратити свободу. Хай раніше пекло замерзне, ніж його хазяїн підкориться. Він не буде сидіти склавши руки й до скону харчуватися кормом для рибок.

Оскар поглянув на Шарлотту. Обличчя дівчини здавалося блідим і змарнілим. У нього боляче щемило серце, коли він бачив її такою — сумною та зневіреною.

Каліостро і його механічна гвардія вишикувалися у дві шеренги і утворили прохід, яким сам Ліванос і його гості покинули тронну залу. Правитель швидко рушив до платформи, де на них уже чекав потяг пневматичної залізниці.

— Система шляхів, що в них потяги рухаються під дією стисненого повітря, стала однією з перших наших крупних підводних споруд, — продовжував свої пояснення Ліванос. — Ми обрали саме цей принцип, щоб швидко долати досить великі відстані, не користуючись ані кораблями, ані підводними човнами. Під час конструювання нам довелося добряче поміркувати над розробкою великої кількості шлюзів і переходів із водного в повітряне середовище й назад. Можливо, наше місто мало б нині дещо інший вигляд, якби мсьє Рембо на той час був із нами. Так чи інакше, та ми вирішили прокласти на дні розгалужену систему транспортних тунелів. Щоб протистояти тиску води, їхні окремі ділянки виготовлялися з надміцної сталі, й лише деякі — з поєднання сталі та броньованого скла. Це дуже міцний матеріал, і, до того ж, він дає змогу милуватися ландшафтами морського дна. Сідайте зручніше, прошу вас!

Ліванос указав на шкіряні крісла в сигароподібному вагоні.

Оскар знову звернув увагу на те, що правитель, так само, як і вчора, використовує множину, розповідаючи про ті чи інші досягнення.

Ліванос уже намірявся було вирушити за своїми гостями, коли Каліостро несподівано торкнув його за руку.

— Ваша величносте! — зі стриманою тривогою промовив мажордом. — Дозвольте мені провести екскурсію замість вас! Ваше слабке здоров’я…

Ліванос на мить зупинився.

— Дякую за турботу, Каліостро, та я чудово впораюся й сам.

— Ваша величносте, вам усе ж слід було б діяти більш помірковано…

Ліванос випростався.

— Це її думка?

— Е-е…

— Вона вважає, що я не в змозі без сторонньої допомоги вирушити на прогулянку зі своїми гостями? — Він кинув на мажордома спопеляючий погляд. — Я тут хазяїн. Можеш так і переказати їй. А тепер дай нам спокій, чуєш! — Правитель заїхав у вагон на своєму механічному кріслі-троні й наказав роботам-охоронцям розташуватися позаду.

Оскар із жагучою цікавістю прислухався до цієї суперечки, що, здавалося, виникла зовсім несподівано. Гумбольдт мав рацію. Справді, в цьому місті існує ще хтось, і його влада є, принаймні, такою ж само величезною, як у імператора Медитерранії, а, до того ж, цей «хтось» — жіночої статі.

Юнак уже хотів було приєднатися до своїх друзів, проте правитель жестом підкликав його до себе.

— Ти сядеш поруч зі мною.

— Я? — здивувався Оскар.

— Саме так. Підсідай ближче до мене, тоді ми зможемо трохи побесідувати під час поїздки.

— Але ж мені…

— Не бійся, нічого я з тобою не зроблю.

Подолавши незрозумілий переляк, Оскар підхопив сумку з Вілмою і пройшов уперед.

— Усі готові? — промовив Ліванос. — Тоді — рушаймо!

Він натиснув кілька кнопок, і потяг-сигара зрушив з місця. А щойно він опинився у тунелі, його швидкість збільшилася в багато разів.

— Пан Гумбольдт казав учора, що ти любиш читати, — почав Ліванос, звертаючись до Оскара. — Які книжки тобі більше до душі?

— Пригодницькі романи, — пробурмотів Оскар. Він почувався страшенно ніяково, сидячи так близько до володаря цілого підводного світу.

— І що ж ти читаєш тут?

— Я знайшов на полиці «Мобі Діка». Сподіваюсь, ви не заперечуєте проти того, щоб я її взяв?

— А, Мелвілл, — зауважив Ліванос. — Одвічна боротьба людини з природою… Звісно, ти можеш читати її скільки завгодно. А чи доводилося тобі чути про роман Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою»?

— Ну звісно ж! — надихнувся Оскар. — Просто приголомшлива історія!

— О, це набагато більше, ніж історія, — промовив Ліванос, поглядаючи у вікно вагона. — Навіть не можу тобі сказати, чим саме я зобов’язаний цій книзі. Та, оскільки ти знайомий із нею, то, напевне, встиг помітити, як ідеї Жуля Верна втілилися в життя тут, у Медитерранії. Вільне й незалежне життя під водою, майже безмежні можливості, невідкриті землі, цілі підводні континенти… — Жестом руки він указав на морське дно, що пролягало за прозорою на цій ділянці шляху стінкою тунелю. — Тобі відомо, що понад сімдесят відсотків поверхні нашої планети вкривають води Світового океану? Уяви лишень — понад триста шістдесят мільйонів квадратних кілометрів, у два з лишком рази більше за всю земну сушу! Яке безмежне поле для досліджень! І все ж, я упевнений, що навіть у майбутньому люди краще знатимуть землю та найближчий до неї космічний простір, ніж те, що розташоване в морських глибинах. Заселення морського дна — головне завдання для людства на багато наступних століть. Ось чому цей роман свого часу буквально мене заворожив. Я, розумієш, навіть намагався відшукати його автора, щоб обговорити з ним перспективи розвитку підводного міста.

— Я одного разу бачився з мсьє Верном, — несподівано для самого себе бовкнув Оскар.

Ліванос здавався враженим.

— Ти бачив Жуля Верна?

— Незадовго до початку експедиції на «Каліпсо».

Усмішка з’явилася на обличчі правителя.

— Тобі фантастично пощастило! Ти навіть не уявляєш, як я тобі заздрю. І який же він із себе?

— Дуже приємний на вигляд. Ми трошки поговорили про його книги. І хоча він не дуже добре розмовляє німецькою, ми все ж чудово зрозуміли одне одного. А про те, що це був сам Жуль Верн, я дізнався трохи пізніше.

Ліванос глибоко зітхнув.

— Так часто буває, правда? Тільки з часом починаєш розуміти, наскільки важливою є для тебе та чи інша подія… — Він знову усміхнувся. — Проте давай-но змінимо тему розмови. Ось твій птах має на спині якесь пристосування на кшталт наплічника. Чи можу я дізнатися, для чого воно призначене?

— О, це пристрій для перекладу, — пояснив Оскар. — Він аналізує звуки й сигнали, які видає птах, і перекладає їх на звичайну людську мову. Цей прилад поки що не зовсім досконалий варіант, проте результати непогані.

— Ти хочеш сказати, що цей птах уміє розмовляти?

Оскар кивнув.

— Це ще не все. Ми можемо побалакати з Вілмою навіть на відстані. Ми маємо ще один подібний прилад, і обидва вони пов’язані між собою — як-от, наприклад, дві телеграфні станції. Це на той випадок, якщо птах раптом загубиться.

Оскар почухав Вілму під дзьобом, і ківі застигла на місці від задоволення.

— Цікаво. — Ліванос теж обережно доторкнувся до пір’я на шиї пташки, що більше нагадувало волосся. — Надзвичайно цікаво.

45

Час спливав непомітно.

Ліванос показав їм цехи, майстерні, верфі й електростанції, а також так звані біостанції — поля і плантації під куполами, на яких вирощували різноманітні сільськогосподарські культури. На жаль, ті, хто тут працював, не підходили близько до потягу, тож і роздивитися їх, а тим більше поговорити з цими людьми було неможливо. Втім, Оскар помітив, що всі вони носили одяг, схожий на вбрання Каліостро: довгі пальта, чорні чоботи й темні окуляри. Всі вони працювали поодинці — ніде не можна було побачити кількох людей одразу. Кожний із них зосереджено виконував свою справу, ніби не бажав мати нічого спільного з рештою робітників.

Другу частину екскурсії було присвячено «Спруту», флагманському судну Ліваноса. Хоча назвати його судном у звичайному розумінні було складно: Оскар миттєво впізнав могутні металеві кінцівки, що миттю затягли «Каліпсо» в морську безодню, і здригнувся. Шарлотта зі страхітливими подробицями розповіла йому про те, як фальшиві маяки завели корабель у пастку, а потім потопили його, вбивши більшу частину екіпажу. Оскару ще пощастило, що в момент підводної атаки сам він перебував на борту батисфери, інакше навряд чи він би зараз роздивлявся «Спрут» із такою невимушеною цікавістю, не виявляючи до нього ніякої ворожості.

Для завершальної частини екскурсії Ліванос приберіг дещо особливе. Він не побажав зарані розповідати про це, і Оскар довго сушив собі голову, намагаючись угадати, що саме вони можуть побачити.

Після нетривалої поїздки морським дном за прозорою стіною тунелю раптом з’явилося кілька колон із білого мармуру. Спочатку вони не дуже зацікавили Оскара, проте незабаром колони — уцілілі та напів-зруйновані — почали траплятися дедалі частіше й частіше, і його цікавість знову прокинулася. Потім усі з подивом побачили руїни якихось споруд. Деякі з них були напрочуд гарними, майже не пошкодженими часом, та більшість була схожа на безформну купу уламків. Зрозуміло було лише одне — руїни ці дуже давні, ще давніші, ніж могло б здатися на перший погляд. Можливо, всі вони належали до однієї й тієї ж самої епохи, що й величний портал тронної зали правителя.

Будівель ставало дедалі більше, повсюди можна було бачити порівняно вцілілі храми й житлові будинки, а біля них на морському дні лежали десятки мармурових статуй і обелісків, прикрашених витонченою різьбою.

Тепер не залишалося жодних сумнівів — перед ними лежали руїни величезного прадавнього міста, яке за одну мить цілком поринуло в морські глибини в результаті якоїсь грандіозної катастрофи.

Оскар уже збирався запитати про це у Ліваноса, коли раптом помітив дивовижну споруду, якої ніколи в житті він ніде не бачив. Величезний білий куб, оточений подвійною колонадою і увінчаний золотим куполом, над яким злітав у небо гостроверхий шпиль, височів на пагорбі, в центрі загиблого міста. Гігантський шпиль над ним виглядав, ніби зменшена копія Ейфелевої вежі. Споруда не мала ані дверей, ані вікон, ані бійниць — жодної шпарини не видно було у гладеньких білих стінах.

Оскар здивовано застиг — таємнича споруда була такою величезною, що афінський акрополь здавався б поряд із нею дитячою іграшкою.

— Що ж це таке? — спантеличено прошепотів він. — Боже милий, яка пишність!

— А це, пані та панове, — остання зупинка в нашій невеликій прогулянці, — з притиском вимовив Ліванос. — Перед вами — палац Посейдона.

— Вражаюче! — вигукнув Гумбольдт. — Це справжня знахідка для майбутніх підводних археологів. Що вам відомо про це місто? Як воно називається?

Правитель гордовито усміхнувся.

— Вам, сподіваюся, про щось говорить слово «Атлантида»?

46

Усім — від Гумбольдта до Оскара й Шарлотти — буквально відібрало мову.

Першою отямилася Шарлотта.

— Атлантида — це просто міф, — заявила вона.

— Міф? — Ліванос насмішкувато усміхнувся. Якщо й міф, то приблизно такий самий, як і Троя. Хіба її не вважали поетичною вигадкою великого Гомера? І хіба не ваш співвітчизник виявив це місто кілька років тому в надрах пагорба Гіссарлик на узбережжі Туреччини?

— Ви говорите про Генріха Шлімана і скарби царя Пріама? — обережно запитав Оскар.

— Саме так, друже мій. Шліман протягом усього життя вірив, що описи Трої в «Іліаді» засновані на фактах. Колеги-археологи сміялися над ним, називаючи дилетантом, — але тільки доти, поки він не виявив легендарне місто. Це ж саме стосується й Атлантиди. Свідчення про неї розпливчасті й неоднозначні, та це зовсім не означає, що її зовсім не існувало. Головне джерело даних про Атлантиду — праці давньогрецького філософа Платона, який описав у 360 році до нашої ери могутню острівну державу, влада якої простягалася на більшу частину Північної Африки та Південної Європи. Державу, котру буквально протягом одного дня було затоплено морем. Її місцерозташування Платон точно не вказав, обмежившись словами «по той бік Геркулесових стовпів». Так греки називали Гібралтарську протоку, і безліч дослідників вважали, що Атлантида розташовувалася десь в Атлантиці. Та чи так це насправді? Ви колись про це замислювалися?

Гумбольдт насупився.

— Із Платоном дуже важко сперечатися, тим більше, що інших джерел практично не існує!

— А що коли, розповідаючи про Геркулесові стовпи, філософ мав на увазі зовсім не Гібралтар, а скельні утворення на східному узбережжі острова Крит, котрі мали ту ж саму назву? Уявіть собі карту Середземномор’я і проведіть пряму лінію від Александрії в Єгипті, котра була серцем світу за епохи еллінізму, до острова Крит. А тепер подовжте її — і вона перетне острови Санторіні, котрі на півтора тисячоліття раніше були одним із головних центрів мінойської культури.

Оскар здивовано скинув очі. Про мінойців він чув не вперше — спочатку від Нікомедеса, а тепер уже й тут, на глибині ста п’ятдесяти метрів.

— Якщо наші міркування є правильними, — вів далі Ліванос, — то слід взяти до уваги й величезне політичне та суспільне значення мінойської цивілізації. Тут же є велика кількість збігів зі свідченнями Платона. Мінойці панували на Середземному морі протягом багатьох століть — як на африканському, так і європейському узбережжі. І, нарешті, найголовніше: Санторіні разом із усіма містами, що були на них розташовані, зникли з поверхні землі буквально за одну ніч — точнісінько так, як це описував Платон, оповідаючи про Атлантиду. Проте не через виверження підводного вулкана, землетрус або цунамі, як багато хто вважає, а через вибух. Такий потужний, що він розірвав Санторіні на декілька частин і найбільші з них опустив на дно моря — приблизно туди, де ми з вами зараз і перебуваємо. Гумбольдт скептично усміхнувся.

— Але ж у світі не існує вибухової речовини, яка була б здатна цілком зруйнувати крупний острів, основу якого утворюють скельні породи. Це просто неможливо.

— Помиляєтеся, пане Гумбольдт, існує, і я її назву: це прагнення людей до знань, багатства та влади. Колись воно поставить людство на межу загибелі. Та в усьому іншому ви маєте слушність — сьогодні ті, хто живе на суходолі, не мають вибухових речовин, що були б здатними на таке. Інша справа — підводний світ.

Оскар розгубився. Ця людина прорікала самі загадки.

— Що ви маєте на увазі?

— Це велика таємниця, мій юний друже, — Ліванос стримано усміхнувся. — Та я відкрию її тобі. Мінойці володіли унікальним скарбом — каменем, який народився в глибинах Землі й багато тисячоліть дрімав у кратері вулкана. — Очі правителя блищали, коли він вимовляв ці слова. — Це був кристал, що містив у собі просто надзвичайну, незбагненну кількість енергії. Зверніть увагу й на те, що деякі незалежні джерела у пресі повідомляють про те, що в Атлантиді існували розвинені технології на основі використання кристалів і що її мешканці навіть будували літальні апарати, що живилися енергією кристалів. Можливо, що й цар Соломон мав подібний повітряний корабель. У «Хроніках Акакора», джерелі доінкського періоду, розповідається про те, що перший володар Лхаси прибув до Тибету повітрям, щоб заснувати там місто, яке було назване на його честь.

Гігантський кристал містив у собі колосальну енергію. Вона слугувала джерелом живлення для цілої цивілізації. Її використовували в літальних апаратах, освітлювальних приладах, із її допомогою виготовляли надпотужну зброю. Попри те, що енергію кристала використовували переважно в мирних цілях, для розв’язання господарських проблем, у державі знайшлися люди, яких такий стан справ не влаштовував. Вони марили про владарювання над світом. Ось саме ці люди, які перебували при владі, використовували кристал для власних потреб, перевищивши межу припустимого навантаження.

— А потім?

— У результаті кристал вибухнув. Саме цей вибух і розірвав острів на шматки, затопив Атлантиду і спричинив до такого цунамі, яке зруйнувало переважну більшість міст і сільських поселень мінойців. Співвідношення сил у Середземномор’ї радикально змінилося. А все, що залишилося від колись могутньої держави, ви можете бачити тут. — Ліванос указав на руїни. — Цілком можливо, що й це можна було б вважати міфом, якби не існувало неспростовних доказів, які ви оглянули.

Гумбольдт схилив голову й розвів руки:

— Тепер я остаточно заінтригований!

Ліванос усміхнувся.

— Ви, звісно ж, хотіли б запитати, звідки ми отримуємо ту величезну енергію, яка все тут живить?

47

Транспортний тунель закінчувався біля підніжжя величного білого храму. Десятки яскравих ламп освітлювали широкі мармурові сходи, над якими тьмяно виблискувало склепіння зі сталі та скла. Сходи вели вгору — до загадкового осяяного світлом куба. Поки його гості підіймалися відлогими східцями, Ліванос заїхав у своєму механічному кріслі нешироким пандусом, що тягнувся збоку від сходів. Напевне, він був збудований спеціально для того, щоб полегшити йому вхід до храму.

Шарлотта вже досить тривалий час не вимовляла ані слова. У неї в голові накопичилося стільки запитань, що вона навіть не знала, з чого почати. А відтак вирішила поки що стояти осторонь і спостерігати. Від того моменту, як було проголошено слово «Атлантида», все змінилося. Це відкриття було настільки вражаючим, що й сам Ліванос, і його високотехнологічна імперія машин відступили на другий план. А чи можливо, щоб це й насправді була Атлантида? Які таємниці приховує Палац Посейдона, і що являє собою цей дивовижний кристал давніх атлантів?

Приблизно на середині сходів дівчина наздогнала Гумбольдта і Ліваноса, які підіймалися попереду, та несподівано її обігнали Каліостро і його роботи. Мармурові плити відчутно здригалися під ногами механічних охоронців.

— Ваша величносте! — відсапуючи вигукнув Каліостро. — Лише два слова!

Ліванос обернувся і зміряв мажордома роздратованим поглядом.

— Чого ще?

— Ваша величносте, ви й насправді маєте намір повести до храму чужинців?

— Саме це я зараз і зроблю. І що вас не влаштовує?

— Але ж вони з верхнього світу! І ми не знаємо, чи можемо їм довіряти.

— Пусте, — відмахнувся правитель. — Нічого поганого вони нам не зроблять. І не забувай — протягом багатьох років я не мав можливості поспілкуватися з людьми такого рівня інтелекту.

— Ваша величносте, але ж існує суворий припис…

— Існує припис? — Ліванос випростався в кріслі, його обличчя почервоніло. — І ти ще насмілюєшся казати мені про приписи? Не забувайся, Каліостро, — перед тобою володар і творець Медитерранії!

— Даруйте, ваша величносте. Я всього лише… Мені повідомили, що перебування чужоземців у храмі небажане.

Ліванос, однак, жестом відкинув усі подальші заперечення мажордома.

— Я ручаюся за них. Це вельми поважні люди, і вони не мають ніяких ницих помислів. На відміну від тебе, дорогенький. Щойно я закінчу зі своїми справами, то матиму з тобою серйозну розмову. А зараз — геть звідси! Я не бажаю, щоб хтось мені заважав.

Каліостро, який весь зіщулився і став ніби меншим на зріст, відступив і стиха наказав роботам-охоронцям іти слідом за ним. Проте від погляду Шарлотти не сховалося й те, як він нишком щось вимовив, звертаючись до крихітного пристрою, що був закріплений на комірі його пальта.

— Проклятущі лакеї! — гнівно промовив Ліванос. — Іноді я сам себе запитую — а чи справді я сам тут усе вирішую?

Зронивши це дивне зауваження, він знову поволі рушив пандусом, що тягнувся уздовж сходів до храму.

Проминувши ще два сходові прольоти, в кожному з яких мандрівники налічили по шістдесят п’ять східців, вони опинилися нагорі. З обох боків від скляного тунелю друзі побачили величні колонади, що зникали з очей десь удалині, а величезний купол циклопічної споруди губився в напівтемряві над їхніми головами. За два десятки кроків у стіні палацу були двері, що вели всередину, — такі маленькі порівняно з самою спорудою, що здаля їх було неможливо помітити. Вони були заввишки не більше двох метрів, тож дрони-охоронці не могли потрапити всередину. Втім, залізні монстри, здавалося, знали про це: вони вишикувалися праворуч і ліворуч від входу й утворили коридор, крізь який непомітно й миша б не проскочила.

— Палац Посейдона під час катастрофи було зруйновано вщент. Те, що ви зараз бачите, — не що інше, як реконструкція. Відновлення споруди проводилося згідно з виявленими під час розкопок давніми планами та кресленнями, з використанням деяких елементів і деталей, які вціліли.

— Як ви взагалі могли знайти це затоплене місто? — запитав Гумбольдт. — Це випадковість чи ви точно знали, що саме шукаєте?

— Звісно, про випадковість не могло бути й мови, — сказав Ліванос. — Мене привів сюди знову ж таки кристал.

— Яким чином?

— «Левіафан» — у тому вигляді, яким я його спершу замислював, було оснащено приймачем і передавачем довгих хвиль, що були призначені для здійснення зв’язку з іншими верфями. Проте, коли сталася катастрофа, після якої почався шторм, я намагався налагодити зв’язок хоча б із однією з них, та натомість раптом отримав потужні сигнали, які не могли належати жодному з передавачів, що були створені людьми. Ми спрямували «Левіафан» у той район, звідки чулися дивні сигнали, і вимкнули двигуни.

— А потім затопили своє дітище?

Ліванос кивнув.

— Це було найважчим рішенням у моєму житті. Проте я вирішив назавжди покинути світ людей. Там мене нічого вже не тримало. Підступні судновласники, які, не змигнувши оком, занапастили всіх моїх близьких, до того ж, намагалися заволодіти й моїми винаходами. Проте я заприсягнувся, що цього ніколи не станеться, й виконав свою обіцянку.

Гумбольдт провів долонею по гладенькій поверхні мармурової стіни.

— І все одно, для мене залишається загадкою те, як ви могли самотужки, та ще й тяжко поранений, керувати такою потужною платформою. Та ще більш неймовірним є те, що вам удалося без сторонньої допомоги збудувати величезне місто під водою.

Ліванос трохи здивувався.

— О, та я ж був не сам — ні тоді, ні зараз! Зі мною завжди була Дарон.

— Дарон? Хто це?

— Я хіба не згадував це ім’я? Що ж, зараз ви її побачите. Тут її володіння.

Шарлотта зробила крок і опинилася всередині гігантського мармурового куба. Те, що вона там побачила, просто приголомшило дівчину.

48

Один-єдиний раз у житті вона вже звідувала щось схоже на це відчуття — коли, ще восьмирічною дівчинкою, вперше переступила поріг собору Святого Петра в Римі. Ніби перебуваєш поза часом і простором.

— Ласкаво прошу до Палацу Посейдона. — Ліванос широко розкинув руки. — Нині це резиденція Дарон.

Шарлотта зробила ще кілька кроків.

Передня нава храму була геть уся заставлена великими сірими металевими ящиками та шафами, на лицьовому боці яких мерехтіли та блимали тисячі маленьких лампочок. Вони спалахували і згасали у якомусь невловимому ритмі, ніби акомпануючи музиці, що звучала всередині них. При цьому вони створювали дивовижні узори, схожі на ті, які утворюють у південних морях скупчення планктону, який світиться вночі. У центрі храму — там, де зазвичай міститься вівтар для жертвопринесень, височів над усім, що було всередині, якийсь особливий металевий ящик, до якого тяглася величезна кількість силових дротів і кабелів, деякі з яких були завтовшки з руку. Неподалік від узвишшя кабелі ховалися під скляні плити, що вкривали підлогу, і зникали з очей. Із ящика виходило густо-вишневе світло, що робило його схожим на жерло вулкана, сповнене розжареної лави.

Навколо не було жодної живої душі. Було очевидно, що тут, окрім них, нікого немає.

— Та я нікого не бачу, — сказала Шарлотта. — Палац порожній.

— О, Дарон тут, — промовив Ліванос із усмішкою. — І вона вітає вас у своїх володіннях. Чи не так?

— Я вітаю прибульців!

Ці слова були вимовлені приємним жіночим голосом, який відлунням прокотився по всіх закутках палацу.

— І не забувай — я зроблю все, щоб ти був щасливий. Ти добре це знаєш.

Гумбольдт зосереджено насупився.

— Виходить, Дарон — машина?

— Саме так. — Ліванос під’їхав на своєму кріслі до мерехтливих панелей керування. — Штучний інтелект. Диференційна машина, що самотужки розвиває власну свідомість. Вона контролює всі процеси в нашому місті. Заводи, майстерні, постачання прісної води й повітря, функціонування всіх до єдиного роботів. Тут немає нічого, що б могло працювати без її участі. Якщо з Дарон щось трапиться, місто миттєво порине в пітьму, все зупиниться. Якщо я — мозок Медитерранії, то вона — її серце.

— Вона? — Океанія не могла відірвати погляду від безлічі мерехтливих лампочок. — Але ж як машина може мати стать?

— Цього я не зумію вам пояснити, — відповів Ліванос. — Так сталося саме по собі. Можливо, справа полягає у злитті машини з кристалом. — Він указав на ящик, що стояв у центрі храму. — Кристал привів нас сюди, а коли «Левіафан» поринув під воду, ми опустилися на дно неподалік від нього. На той час Дарон була звичайною диференційною машиною, призначеною для керування простими ремонтними й профілактичними роботами на суднах. Ми відрядили декількох дронів на дно, щоб ті відшукали джерело надпотужного сигналу, і виявили кристал. Він лежав на глибині кількох хметрів під поверхнею дна й був завалений уламками скель. З усією обережністю ми витягли його звідти й перенесли на борт. І відтоді все почало розвиватися зовсім інакше. Дарон поступово перебирала на себе дедалі більше функцій, вона відремонтувала дуже пошкоджений «Левіафан» і почала створювати першу біостанцію. Саме в ній вона мене й вилікувала. Та минуло кілька місяців, перш ніж я одужав настільки, щоб вільно пересуватися й логічно мислити.

— А що сталося з «Левіафаном»?

— Згодом ми використали його як сировину. З його металу ми збудували «Спрут» і Голема.

— Голема?

— Того величезного робота, котрий і доправив ваш корабель на переробку. Він був однією з перших конструкцій, які створила сама Дарон. За деякий час ми перенесли її резиденцію сюди. Та для цього ми мусили відновити Палац Посейдона й перенести сюди кристал. Дарон і кристал утворили нову форму життя — щось на кшталт симбіозу, який досить часто зустрічається у світі тварин і рослин.

— Чудово сказано, Іскандере!

Гумбольдт указав на багряне світло, що струменіло з вівтаря.

— Кристал розташовано там?

— Ми називаємо його Серце Атлантиди. Хочете глянути?

Учений усміхнувся.

— Ще б пак!

— Тоді ходімо зі мною.

Ліванос натиснув кнопку на рукоятці свого крісла і з тихим дзижчанням покотився до узвишшя. Крізь скляні плити підлоги було видно, як звідси на всі боки розбігаються різноманітні кабелі, а відтак виникало відчуття, ніби ступаєш по гігантському павутинню. Скло на підлозі помітно здригалося, неначе десь неподалік працював потужний генератор.

Тільки зблизька Шарлотта змогла як слід роздивитися, що ж насправді являв собою цей загадковий кристал. Він був не більше метра завдовжки й не більше як двадцять сантиметрів завширшки і ніби висів у повітрі, оскільки ніде не було видно жодної опори. При цьому він повільно обертався, випускаючи червонувате світло. Це видовище не можна було порівняти ні з чим, що досі доводилося бачити дівчині.

— Це всього лише уламок величезного моноліту, який удалося зберегти, — пояснив Ліванос. — Спочатку він був набагато більшим, проте значна його частина розпалася під час грандіозного вибуху. Вже протягом десяти років — відтоді, як було засновано підводне місто, — ми продовжуємо пошуки інших уламків, та поки що нічого не знайшли.

— Дивовижна речовина, — захоплено промовив Гумбольдт, пильно розглядаючи кристал зблизька. — Ви проводили дослідження його властивостей?

Ліванос заперечно похитав головою.

— Певні спроби ми, звісно, робили, та ця речовина виявилася надзвичайно небезпечною. Тож знаємо ми небагато. Вона твердіша за алмаз і така ж крихка. Питома маса її більша, ніж у свинцю. Той же, хто намагався доторкнутися до кристала голіруч, негайно перетворювався на купку попелу.

— Лихе світло… — раптом почувся неприродний голос із сумки Оскара. — Чуже лихе світло… Вілма хоче тікати…

Ліванос кинув погляд на ківі й насмішкувато скинув брови вгору.

— Нарешті я можу тебе почути, моя люба Вілмо. Досить вражаючо! Я гадаю, нам слід виконати твоє бажання й повернутися до мого палацу. Дарон не любить, коли сторонні люди надто довго перебувають у її святилищі. Не будемо їй набридати. Краще розкажіть мені докладніше, що це за дивний прилад установлено на спині у вашого птаха. Це і справді дуже корисний винахід, про який можна тільки мріяти!

49

Коли за три години потому всі шестеро мандрівників повернулися до своїх апартаментів, Оскар почувався вкрай знесиленим. Йому хотілося лише одного — вимитися під душем, повечеряти й беркицьнути в ліжко. Всі м’язи були стомлені, у скронях гуло і стукотіло, а голова буквально йшла обертом від величезної кількості вражень. Варто йому було заплющити очі, як одразу хлопцю ввижалися кораблі, біостанції, роботи, пневматичні потяги й червонясті кристали, котрі роїлися, змінюючи один одного, наче бджоли біля меду.

У такому стані лише гаряча вода здатна допомогти й привести людину до тями. До речі, й у душовій о цій порі майже нікого не буває.

Прихопивши мило і рушник, хлопець рушив до душової, але на півдорозі зіштовхнувся з Океанією. Помітивши Оскара, дівчина здивувалася.

— Зараз нам принесуть вечерю. А ти куди зібрався?

— Хочу вимитися. Таке відчуття, ніби на мені осів шар солі та заводської кіптяви завтовшки в сантиметр.

— Хочеш, я тебе проведу? Я могла б потерти тобі спинку. — Вона наблизилася до юнака. Очі її дивно блищали. Як і завжди, від Океанії пахло трояндами. Як їй удавалося так гарно пахнути навіть тут, залишалося для Оскара загадкою. Його раптом обсипало жаром, а на лобі виступили крапельки поту.

— Дуже люб’язно з твого боку, але не варто… — Він спробував відступити, та позаду вже була стіна.

— А чом би й ні?

— Ти ж добре знаєш, що душові кабінки суворо поділено на жіночі та чоловічі. Якщо Каліостро нас помітить…

Його серце калатало десь у горлі, та він намагався не виказати свого стану й віджартуватися.

— Я упевнена, що нашому охоронцеві до цього немає діла, — заперечила Океанія. — До того ж, хто йому про це розповість? Я, наприклад, ані пари з вуст. — Дівчина присунулася так близько, що її губи опинилися поряд із його губами. Оскар притиснувся до стіни. Він був переконаний, що зараз вона його поцілує. Та наразі Океанія відсахнулася.

— Оскаре, що з тобою? Чого ти пополотнів? — насмішкувато запитала вона.

— Я… що ти маєш на увазі?

— Що тобі не варто так мене боятися.

— Це я боюся? — розгубився юнак.

— Та в тебе жижки трусяться. — Дівчина розсміялася. — Я не хочу тебе силувати. Можеш заспокоїтися. Адже це дає задоволення лише тоді, коли обоє дуже сильно хочуть, так?

— Хочуть? Чого?

— Не клей дурника. Ти ж бачиш, у чому справа. Зараз чи трохи згодом — моя пропозиція до тебе може й почекати. Але ж тобі варто лише натякнути, — вона поплескала його по щоці й зникла за рогом.

Оскар просто закляк на місці, всім тілом притиснувшись до стіни.

Нарешті, він полегшено зітхнув і покрутив головою. Отакої тобі! Та це дівчисько нічим не зупинити. Цікаво, чи серйозно вона говорила, а чи це тільки один із її жартиків? Якщо так, то жарт досить недобрий.

Усе ще не до кінця отямившись, він побрів далі, штовхнув двері й увійшов до душової, де вже чувся плюскіт води. Виходить, що хтось-таки тут був. Та дарма! Зараз він знайде собі вільну кабінку, а багато часу йому не знадобиться.

Пройшовши повз туалети, він попряхмував було до душів, коли помітив чиюсь фігуру біля умивальника — там стояв Клеман. Механік голився перед дзеркалом і тихенько наспівував.

— Ласкаво прошу, приятелю! — Клеман промив лезо бритви під струменем води. — Уже повернулися?

Оскар усміхнувся — аж раптом погляд його зупинився. Хлопець побачив, що механік зняв із лівої руки рукавичку, й тепер вона лежала на краю раковини умивальника — чорна, наче скинута зміїна шкіра. Вздовж тильної частини кисті Клемана тягнувся чіткий білястий шрам у формі півмісяця.

Шрам цей був добре знайомий юнакові.

Він зіщулився і стиснув кулаки.

— Ти колись казав, що пошкодив собі руку, працюючи кочегаром. Але ж цей шрам не схожий на слід від опіку.

— Ти вважаєш? — Клеман схопив рукавичку і поспіхом натягнув її на ще вологу руку. — Можливо, я помилявся.

Оскар, нарешті, відірвався від рукавички і глянув на механіка. їхні погляди зустрілися. В очах Клемана промайнуло щось на кшталт співчуття.

— Давно себе запитую, коли вже ти про все здогадаєшся, — промовив чоловік якимось дивним голосом. — Адже ти напрочуд кмітливий хлопець.

Думки Оскара плуталися.

— Цей візит учора вночі…

— О, то ти й про це знаєш? Я здогадувався, що це справа ризикована, проте інакше нічого не виходило.

— Але… навіщо?

Клеман знизав плечима і не відповів. Мозок Оскара гарячково працював, причому одразу в декількох напрямках.

— Я гадав, ти мені друг.

Клеман ствердно кивнув.

— Ти мені подобався. Хіба не я захистив тебе від матросів?

— Але ж ти намагався нас убити. В Парижі, пам’ятаєш?

— І в батисфері теж. — Клеман витер бритву і прибрав її у шкіряний футляр. — Це моя професія, зрозумів? Нічого особистого. — Механік зняв із вішалки нижню сорочку і почав надягати.

Оскар стояв, ніби закам’янівши.

— То тебе звати не Клеман, чи не так? І родом ти зовсім не з Ельзасу.

Чоловік вдягнув верхню сорочку й заходився один по одному застібати ґудзики. Схоже, викриття його аж ніяк не лякало.

— У ділових колах мене називають Норвежцем. Стосовно ж мого справжнього імені, то це не має ніякого значення. Якщо тобі хочеться, можеш і далі називати мене Клеманом, так буде простіше. Я — найманий убивця і належу до угруповання асасинів, чув? Я вбиваю людей за гроші. Мене не цікавить, які це люди — гарні чи погані. Я отримую замовлення і виконую його. Все просто. — Він упорався з ґудзиками на манжетах. — Якщо тебе це потішить, скажу: я досі ніколи не відчував такої поваги до супротивника, як зараз до вас. Ви звели нанівець усі мої зусилля заподіяти вам смерть, що була б якомога більше схожою на природну… А тепер поглянь, у якому ми становищі. Ми все ще живі. Ми в полоні у вченого-маніяка і його механічної армії. І я не думаю, що все це просто випадковість. Доля недарма завела нас усіх разом сюди. — Він вийняв із сумки гребінець і ретельно зачесався.

— Але ж твоя зовнішність і твій ельзаський акцент… — Оскар і досі ще не міг усвідомити, як це могло статися.

— Майстерність, мій хлопчику, й багаторічні вправляння. Я ладен зіграти будь-яку роль на будь-якій сцені світу. Ти просто не уявляєш, наскільки легко обманювати людей. Трохи латексу, трохи гриму, борода та вуса — зовсім не складно, і я міг би навчити тебе цього за кілька днів. Та це ж тебе не приваблює, чи не так? — Він кинув на Оскара дивний погляд і запитав: — А що ти робитимеш тепер, хотів би я знати?

Оскар нічого не відповів. Просто розвернувся і прожогом вискочив із душової.

Він промчав повз спальні матросів, проминув дивани та книжкові полиці й заскочив до їдальні. Гумбольдт і всі інші мандрівники вже сиділи за накритим столом і вечеряли. Побачивши Оскара, Гумбольдт помахав рукою:

— Ось і ти! Нарешті! Іди-но, сідай мерщій, поки ще гаряче!

Від хвилювання Оскар захекався.

— Клеман, — вигукнув він. — Це Клеман!

Гумбольдт примружився.

— Про що ти?

— Найманий убивця! Асасин! — Оскар махнув рукою в бік душової. — Це він влаштував замах у Парижі. І він же винен в аварії з батисферою.

— Що ти кажеш? — учений скочив на ноги, впустивши виделку. — Ти впевнений у цьому? І в тебе є докази?

— Він щойно сам усе розповів мені. Там, у душовій.

У Гумбольдта перехопило подих від люті. Він кинувся до шафи, витяг звідти свій ціпок і оголив гострий клинок.

— Рембо, прошу за мною! Схоже, в нас тут завівся щур.

50

Клеман чекав на них біля вхідних дверей, схрестивши руки на грудях. На губах механіка вигравала усмішка, й у цілому він не справляв враження людини, яка була б чимось стурбована.

Побачивши Оскара, він почав усміхатися ще ширше.

— Ну що, друже мій, привів свою важку кавалерію?

Оскар хотів було щось сказати, але Гумбольдт виступив наперед, випередивши його. Вчений був такий самий на зріст, що й Норвежець, проте більш масивний і мускулястий. До того ж, він розлютився і мав загрозливий вигляд.

— Мені повідомили, що ви — саме той негідник, який полював на нас в Афінах і Парижі?

— Боюся вас засмутити, але так воно і є.

— Ви… — Гумбольдт схопився за руків’я свого ціпка, та вчасно опанував себе.

— Хто ваш роботодавець? — поцікавився він крижаним голосом. — Хто нас замовив?

Норвежець із посмішкою розглядав власні нігті.

— Ви маєте розуміти, що я зобов’язаний захищати інтереси мого клієнта, — нарешті, промовив він. — Професійна етика.

— Оскар повідомив нам, що ви визнаєте себе винним у загибелі «Наутілуса», — видушив із себе Рембо. Його борідка стрибала від обурення. — Це… це правда?

— Можете не сумніватися.

— Виходить, ви вбили й матроса — оператора парового підйомника, — констатувала факт Еліза.

Норвежець кивнув.

— Без цього не можна було обійтися. Все мало виглядати як нещасний випадок. Адміністрація порту Пірей, звісно, провела б розслідування, і наш нині загиблий капітан докладно відповів би на всі запитання. А на першій-ліпшій стоянці я б списався з корабля й доповів би замовнику про виконану роботу. Як то мовиться, ми мали чудовий план, та не так сталося, як гадалося.

Гумбольдт суворо запитав:

— Чому ж ваш замовник бажає нашої загибелі?

— Тому що ви пхаєте свого носа, куди не слід. Я не дуже цікавився подробицями справи, знаю лише, що ваші інтереси перетнулися з інтересами мого роботодавця. Він ладен був заплатити грубі гроші, аби лише не спливло на поверхню щось таке, що трапилося десять років тому. А зараз дайте мені дорогу, панове, я поспішаю.

Тим часом із боку кімнат, що були призначені для матросів, почувся шум. У коридор вибігли кілька моряків, і попереду — ті самі троє розбишак, котрі колись намагалися примусити Оскара драїти палубу. Глянувши на їхні обличчя, хто завгодно б злякався.

Рембо й Океанія одразу ж кинулися до них, щоб розповісти морякам про ситуацію, що склалася. Ті не йняли віри, виникла суперечка, почулася брутальна лайка, й лише за деякий час вони, нарешті, втямили, чого від них хочуть. Матроси застигли, переводячи погляди з Гумбольдта на суднового механіка, та врешті-решт відступили назад, вважаючи за краще не втручатися.

— Ваші колишні сусіди по кубрику на нашому боці, — уїдливо промовив Гумбольдт. — Тож вам, гадаю, більше нема на що сподіватися.

— Боюся, що ви помиляєтесь. — Норвежець вийняв із кишені штанів невеликий напівпрозорий предмет — блискучу коробочку з тонкими вусиками антен і кнопкою в центрі. Коли він натиснув на кнопку, Оскар мимоволі відсахнувся, але нічого не сталося.

Норвежець натиснув іще.

— Годі вже гратися! — гукнув Гумбольдт, вихоплюючи рапіру. — Ви підете з нами!

Він схопив Норвежця за лікоть, але тієї ж миті в коридорі почувся розмірений гуркіт. Потім щось клацнуло, і двері відчинилися. До приміщення бранців увірвалися Каліостро та роботи-охоронці, які весь час супроводжували свого хазяїна. Побачивши рапіру в руках Гумбольдта, мажордом скомандував:

— Ану приберіть руки від цієї людини! Вона перебуває під моїм захистом.

Гумбольдт миттєво сховав клинок. Роботи відтіснили його вбік і утворили щільне коло, ніби захищаючи найманця від нападу.

На обличчі Клемана з’явилася вдоволена посмішка.

— Ви ж чудово розумієте, що я не маю ніякого бажання довіку залишатися під водою. Тож я вигадав щось ліпше для себе і вжив заходів для свого звільнення.

Обличчя Гумбольдта спотворила лють.

— На додачу до всього, ви ще й зрадили нас!

— Я лише докладно поінформував Каліостро про ваші плани. Він не дуже зрадів, почувши, що ви маєте намір вивести з ладу життєво важливі комунікації міста і втекти.

— Негідник! Ви підслуховували!

Клеман знизав плечима.

— За це я отримаю свободу. Вже завтра я буду на шляху до Афін. А ви залишитеся тут назавжди. Шкода, що мені не можна бути присутнім на екзекуції, яку вигадав для вас Каліостро. — Він по-блюзнірському вклонився. — Пані та панове, гарного вам відпочинку!

Та цієї миті сталося таке, чого ніхто не чекав. Іполіт Рембо, який досі мовчки стояв позаду Гумбольдта, ніби прокинувшись від сну, з лютим вигуком проскочив попід ногами роботів, випростався, а наступної миті його кулак врізався у щелепу вбивці. Ані сам Норвежець, ані механічні охоронці не встигли відреагувати. Клеман похитнувся і схопився за щоку, а Рембо одразу ж завдав негідникові ще одного удару, перш ніж один із дронів устиг схопити його за руку й підняти в повітря. Інженер відчайдушно опирався, ніби муха, що потрапила в павутиння.

— Тату, ні! — Океанія кинулася до батька і спробувала звільнити його із залізних пальців машини. Із байдужим виглядом робот відкинув її вбік. Матроси обурилися. Хоча вони не дуже любили Рембо і його дочку, але ж залишалися французами.

Почалася бійка, в якій несподівано з’ясувалося, що матроси спритніші за металевих велетів. Гумбольдт і його супутники відтягли Рембо разом із дочкою на безпечну відстань, а потім і самі втрутилися в бійку. Каліостро і його дрони спочатку були приголомшені таким натиском, проте незабаром далися взнаки переваги потужних механізмів.

Дедалі більше матросів залишалося лежати на підлозі, й незабаром непідготовлена атака завершилася невдачею. Перемога була за дронами. Серед людей, які врятувалися з «Каліпсо», не було жодного, хто б не отримав якихось травм і поранень.

Дісталося й Каліостро. Його окуляри розбилися, шкіряне пальто луснуло по швах. Те, що було під ним, примусило Оскара здригнутися — замість тіла там містилася безліч дротів, шлангів і металевих з’єднань, переплетених із людськими м’язами та судинами. Деякі трубки розірвалися, й із них із шипінням виривалася пара.

Ким би не був Каліостро, та з першого ж погляду на це страхіття можна було зрозуміти, що це не людина.

Щойно мажордом помітив, що його нутрощі вивернулися назовні, як одразу загорнувся в пошматоване пальто і прожогом кинувся до дверей.

— Ви ще гірко пошкодуєте про це, — проскреготів він на ходу, більше не приховуючи ненависті. — Потворні мавпи, не варті того, щоб із вами морочитися! Вашу асиміляцію призначено на завтра. О сьомій ранку я прийду по вас. А відтак насолоджуйтеся своїми останніми годинами в якості людей!

Із цими словами він зник за дверима разом зі своїми роботами. Загримів зовнішній засув.

51

Гумбольдт одразу ж припав вухом до дверей. Потім кивнув і обернувся до матросів.

— Ми маємо відчинити ці двері, і якнайшвидше. Пошукайте щось важке, чим би ми могли їх протаранити. Згодиться будь-яка велика залізяка.

— А як бути зі сторожею? — запитав Оскар.

— Вони пішли, всі до одного, — відповів учений. — Я встиг полічити їхні кроки. Слід поквапитися!

Океанія і Рембо перекладали матросам розпорядження Гумбольдта.

За кілька хвилин вони повернулися, тримаючи в руках важелезний диван із кутими ніжками. Він був таким великим, що шестеро чоловіків ледве могли впоратися з ним. Попереду крокував здоровань Серж Бутон. Раму дивана було виготовлено із з’єднаних попарно залізних труб, які додатково кріпилися з боків.

Оскар, однак, засумнівався, а чи вистачить навіть цієї ваги, щоб вибити двері, проте вирішив не нагадувати про це. Двері були завтовшки близько чотирьох сантиметрів, не враховуючи гідроізоляції, — на випадок, якщо вода прорветься під купол. Зараз вони перебували на глибині близько двохсот метрів, а це означало, що двері мають витримувати тиск у двадцять тонн на квадратний метр. Навряд чи удасться впоратися з таким панциром із допомогою якогось там дивана.

Гумбольдт скинув руку, долічив до трьох і опустив її різко, наче меч.

— Уперед!

Чоловіки щосили вдарили важкою рамою у двері. По всіх кімнатах розлігся оглушливий гуркіт. Потім моряки відступили, а Гумбольдт оглянув двері, на яких з’явилася невелика вм’ятина.

— Іще! — проричав дослідник. — Треба бити трохи вище — туди, де ззовні розташований засув. Нумо ще!

Матроси розігналися і знову зі страшною силою врізалися в перешкоду. Удар був такої сили, що їм не вдалося втримати сталеву раму, й вона зі страшним гуркотом упала на підлогу.

Важко відсапуючи й обливаючись потом, вони чекали на подальші команди Гумбольдта.

— Ну? Чи є хоча б якась надія? — запитала Еліза. Обличчя вченого, втім, залишалося похмурим.

— Ані найменшого пошкодження. Так ми нічого не зробимо.

— От дідько! — Оскар провів долонею по гладенькій поверхні металу. — А чи немає тут чогось важчого?

Матроси лише перезирнулися й похитали головами. Гумбольдт розлючено грюкнув у двері кулаком.

— Паровий молот, ось що нам би не завадило.

— І що ж нам тепер робити?

— Може, спробуємо якось відсунути засув? — запропонувала Шарлотта. — Що коли встромити між стулками лезо ножа?

— Яким чином? Адже тут навіть аркуш паперу не пройде. Вікна суцільні, а вентиляційні шахти занадто вузькі. Двері — єдиний спосіб вибратися звідси.

Він опустився на диван і обхопив голову руками. Вперше в житті Оскар бачив свого хазяїна таким безпорадним.

Цієї миті почувся якийсь дивний звук, що був схожим на потріскування або хрипіння. Звук долинав із кімнати, де було складено їхні речі. Оскар запитально поглянув на друзів.

— Схоже на лінгафон, — миттєво визначила Шарлотта.

— Ти забула його вимкнути?

— Вимкнути… вимкнути, — почулося з сусідньої кімнати.

Оскар, а за ним і вся компанія кинулися туди. Джерело звуку було миттю знайдено. Ним виявилася Вілма.

Пташка з винуватим виглядом сиділа біля обігрівача, раз ураз поглядаючи своїми очицями-намистинками на людей, які скупчилися навколо.

— Мене хтось чує?

— Так, Вілмо, ми тебе чуємо. Чого ти хочеш?

Пташка схилила голову вбік і промовчала.

— Дивно, — сказав Гумбольдт. — Може, прилад несправний?

— Він справний, — почулося із гучномовця.

Гумбольдт насупився.

— Здається, виникла таки якась несправність.

Він постукав по ящичку на спині пташки.

— Мабуть, акумуляторні батареї пошкоджені солоною водою. Подивимося, чи можна дати їм ладу. — Він уже взявся було за кришку акумуляторного відділення, коли знову почувся дивний металевий голос.

— Припиніть метушитися й вислухайте мене!

— Вілмо! — Учений відсахнувся від неї, ніби мікрофон міг вибухнути просто у нього в руках.

— Хто це говорить?

Замість потріскування почулося шипіння. Потім знову зазвучав голос.

— Це я — Ліванос.

Гумбольдт надзвичайно здивувався.

— Александр Ліванос?

— А що, вам відомий іще хтось із таким іменем? Звісно, це я. Мені довелося скористатися цим каналом, щоб отримати можливість поговорити з вами без зайвих свідків.

— Так-так, звісно, розумію… Дуже радий. — Гумбольдт був ошелешений.

— Слухайте мене уважно, часу в нас із вами обмаль, — перервав його Ліванос. — Адже, наскільки мені відомо, ви готували втечу?

— Звідки ви про це знаєте?

— Погляньте на стелю. Бачите невеличку кругленьку цятку, майже не помітну? Це оптичний передавальний пристрій. Я будь-якої хвилини можу чути й бачити, чим ви зайняті. Зараз я перебуваю в командному центрі «Спрута», єдиному місці, де Дарон не може стежити за мною.

На лобі Гумбольдта з’явилася глибока складка.

— І чого ж ви хочете?

— Перш за все, негайно припиніть будь-які спроби відчинити двері. Цим ви привернете увагу Дарон і Каліостро. Якщо ви справді хочете втекти, існує зовсім інший спосіб.

— Інший спосіб?

— Ваша пташка. Як ви гадаєте, чи змогли б ви їй передати кілька наказів за допомогою приладу в неї на спині?

— Мабуть, що так.

— Чудово. Тоді зробіть усе так, як я скажу.

Гумбольдт скептично гмукнув.

— Тобто, ви маєте намір нам допомогти?

— Ну, нарешті, зрозуміли! А навіщо б мені були всі ці хитрощі?

— Але чого ви хочете? Я не розумію вас!

Ліванос глибоко зітхнув.

— Гаразд, спробую все вам пояснити. Я давно шукаю можливість у будь-який спосіб покінчити з Дарон. Відключити або ж повністю знищити її. Що завгодно, аби тільки покласти край усьому цьому кошмару. Ця машина являє собою загрозу для всього людства. І якщо досі я не мав ані найменшої можливості відключити її, то ваша поява тут усе змінила.

— Як наша поява може бути пов’язана з цією проблемою?

— Ви — єдина людина, яка здатна все це здійснити. Ви маєте вдосталь мужності, мотивації та інтелекту. Крім того, у вашому розпорядженні засоби радіозв’язку. До речі, вам відомо, якого значення незабаром набуде цей видатний винахід?

— Я здогадувався, але яке відношення ми маємо до всього цього? Дарон — ваша машина, ви її створили, тож і знаєте, як її можна відключити.

— Я не можу цього зробити. Вже давно.

— Чому?

— Ви вважаєте, що я зміг би створити машину з такими інтелектуальними можливостями? Навіть за сто років таке не зможе й наснитися найвидатнішим ученим світу. О, ні, Дарон створила себе сама. Вона єдина у своєму роді. І вона надзвичайно обережна й підозріла.

— Якщо вам і справді потрібна наша допомога, то чому ви поводитеся з нами як із бранцями? Навіщо це ув’язнення, постійне залякування?

— Це було необхідним для вашої ж безпеки. Я мав переконати Дарон, що ви не являєте собою ані найменшої загрози. Якби ви знали, чого варте мені було саме лише відвідування разом із вами її резиденції в Палаці Посейдона! Дарон стежить за мною і вдень, і вночі, тому що давно здогадалася, що я обмірковую плани її знищення. Стосовно ж Каліостро, то з ним вам необхідно весь час бути насторожі. Він — найвірніший зі спільників Дарон. Пам’ятаєте, що він сьогодні вам сказав?

Гумбольдт наморщив лоба, пригадуючи.

— Щось про асиміляцію. Так-так, здається, він сказав саме це слово.

— Ви знаєте, що воно означає?

— Це поняття з галузі соціології, яке описує взаємне пристосування одна до одної різних соціальних груп.

— Примусове пристосування, якщо бути точними. Ви, напевне, вже здогадалися? Так, Дарон хоче, щоб ви змінилися.

— Змінилися?

— Саме так! Перетворилися на гібридних істот на кшталт Каліостро, — наполовину людей, наполовину машини. На механізми, що не мають ні думок, ні волі. Ви хочете цього?

Очі Гумбольдта широко розплющилися.

— Звісно ж, ні!

— У минулому Каліостро був моїм найближчим помічником. Він родом із Неаполя. Жвавий і життєлюбний, він обожнював гарненьких жінок, сміх і червоне вино. На цю людину я міг покластися в усьому. А тепер погляньте лишень, що сталося, — це монстр, у котрого на меті лише одне — догоджати своїй пані.

Гумбольдт був вражений.

— А чи є тут, унизу, звичайні люди? Взяти хоча б тих, кого ми бачили на полях?

— Усі вони — люди-роботи, як і Каліостро. Я — єдиний, кого Дарон пощадила.

— Чому?

— Я теж не раз замислювався, чому. Мабуть, це якось пов’язане з тим, що я — конструктор, творець найпершого варіанту Дарон. Можливо, стосовно мене в неї існує щось на зразок релігійних почуттів. Адже не кожен здатний так просто знищити того, хто тебе створив. Натомість вона тримає мене в ув’язненні, безупинно стежить за мною і з нетерпінням чекає моєї природної смерті. — Ліванос помовчав. — Усе, що ви бачили в Медитерранії — творіння Дарон. Місто, механізми, храм, палац. Злившись із прадавнім кристалом, вона зробилася наймогутнішим інтелектом на Землі. Істотою, яка здатна мислити, відчувати й виконувати самостійні дії. Дарон хоче жити й розмножуватися. Вона, неначе бджолина матка, збирає навколо себе двірську еліту і прагне розширювати свої володіння. Ми, люди, — єдині, хто може їй у цьому перешкодити.

— Я поклявся покласти цьому край і не відступлюся від цього наміру, — заявив Гумбольдт. — Кажіть, що треба зробити.

— Гаразд. — У голосі Ліваноса почулися вдоволені нотки. — Те, що ви маєте одразу два лінгафони, створює для вас величезні переваги. Дарон здатна прослуховувати лише ті канали, які їй відомі. Я не знаю, як довго ми зможемо підтримувати зв’язок між собою, та в будь-якому випадку треба повністю використати цю можливість.

— Ви маєте рацію, — відповів Гумбольдт. — Та що ви мали на увазі, говорячи про можливість втечі звідси?

52

…Вілма відчула, що її високо піднімають і кудись заштовхують. Потім перед нею відкрилася довга темна шахта. Вона була досить просторою, щоб така чималенька пташка, як Вілма, могла вільно пролізти в неї, лише трохи схиливши голову. Кігтики на лапках ківі ковзнули поверхнею оцинкованого металу.

— Дуже темно, дуже довгий! — перелякано пискнула пташка.

— Я знаю, — відповів голос хазяїна з наплічника в неї на спині. — І все ж ти маєш спробувати. Адже ти — наш єдиний шанс. Гаразд?

Вілма зазирнула в темряву. Нарешті, вона наважилася й рушила вперед.

— Гаразд, Вілма спробувати.

Наплічник перекладав її слова на мову людей. Відтоді як Шарлотта зробила для неї цю річ, пташка вперше відчула, що люди її і справді розуміють. Вона стала нібито однією з них.

Обережно пересуваючи лапки, пташка подріботіла трубою вентиляційного каналу, що похило спускалася вниз. Назустріч їй рухався потік повітря, що приносив із собою не дуже приємний запах мешканців моря. Риби — так назвав їх хазяїн. Вони блискучі і скидаються на пташок, які вміють літати під водою.

Дивно! Тут, унизу, все чомусь дуже дивне.

Вілмі доводилося бути дуже обережною, щоб не втратити опору під лапками й не почати ковзати вниз. Адже на гладенькому металі не було за що вчепитися кігтиками.

За короткий час зустрічний потік вітру посилився. Вдалині завидніла невеличка пляма світла, яка дедалі збільшувалася. До слуху ківі виразно долинало незнайоме голосне дзижчання.

Коли пташка майже добралася до кінця проходу, вона побачила, що шлях їй закриває якась мара з широкими крилами, які швидко оберталися. Тут вітер відчувався найбільше. Вона зробила ще один невпевнений крок уперед. Потужний удар по кінчику дзьоба примусив її відскочити. Вілма жалісно пискнула від болю.

— Що сталося, Вілмо? У тебе якісь проблеми?

— Лихі крила. Не хочуть пустити Вілму.

— Крила?

— Очевидно, вона має на увазі вентилятор на виході з вентиляційної шахти, — озвався ще один голос.

Вілма впізнала голос правителя підводного міста.

— Вона має відключити його, щоб пройти далі.

— Поговоріть із нею, — запропонував Гумбольдт. — Використовуйте найпростіші слова та поняття. Ніби розмовляєте з дуже малою дитиною.

— Я ризикну, — відповів Ліванос. — Вілмо, ти мене чуєш? Ти знаєш, хто я?

— Пташка без ніг, — відповіла Вілма. Вона все ще була стривожена тим, що цей предмет так швидко обертається і завдає такого болю.

— Гм… взагалі-то так. Отже, Вілмо, ти ні в якому разі не повинна близько підходити до крил, що обертаються. Це небезпечно!

— Вілма розуміти.

— Тепер розглянься навколо. На бічній стіні має висіти маленький сірий ящичок, закритий сірою пластиковою кришкою. Ти бачиш його?

— Ящичок? Пластикова кришка? Вілма не розуміти.

— Гаразд, ти бачиш щось схоже на чотирикутне яйце?

— Чотирикутне яйце, так.

— Спробуй-но підняти його шкаралупу. Вона не міцна, ти зможеш узяти її дзьобом.

— Що всередині? — спитала Вілма.

— Черви, — прозвучала відповідь. — Довгі різнокольорові черви.

Вілма з цікавістю підійшла до сірого чотирикутного предмета. Перспектива скуштувати чогось нового замість цього обридливого корму надихнула її. Вона почала дзьобати коробку, намагаючись захопити кришку то зверху, то знизу, то збоку, але та не бажала піддаватися. Однак ківі не полишала своїх спроб аж доти, поки їй не вдалося трохи зсунути її. Утворилася невеличка щілина, в яку Вілма просунула свій довгий дзьоб і скористалася ним, як важелем. Кришка клацнула й відскочила.

Вілма з цікавістю зазирнула всередину. Там і насправді була сила-силенна якихось яскраво забарвлених черв’ячків, та всі вони були неначе дохлими.

— У тебе вийшло? — запитав голос із наплічника.

— Так, яйце відкрите, — пропищала Вілма. — Черви не рухаються.

— На жаль, їсти їх також не можна, — сказав птах без ніг. — Доведеться трошки потерпіти, перш ніж ти отримаєш справжнього черв’ячка. Спочатку треба заспокоїти крила, що обертаються. Ці черви живлять вентилятор енергією. Вони всі різного кольору, бачиш?

— Так, різні. Вілма бачити.

— Добре. Один із них дуже важливий. Він червоний.

Вілма почала нерішучо роздивлятися черв’яків. Червоний? Який же з них червоний?

Ліванос нібито прочитав її думки.

— Вілмо, ти колись їла суниці?

— Суниці, так. Дуже добре. Вілма голодна.

— Пізніше. Спочатку черви. Глянь, чи є серед них один такого ж самого кольору, що й суниці?

— Зараз. Так.

— Чудово. Візьми його дзьобом і потягни щосили. Ти маєш звільнити червоного черв’яка із затиску. Буде легше, якщо ти впиратимешся лапками. Як ти гадаєш, у тебе вийде?

— Подивимося.

— Вілмо, це найскладніша частина твого завдання. Якщо ти з цим упораєшся, решта — дрібниці. Обіцяю, що після цього ти отримаєш цілий мішок глибоководних черв’яків, свіжих і смачних.

Уявивши собі всю цю пишноту, Вілма з новою силою взялася до справи.

Минуло чимало часу, перш ніж із лінгафона долинули довгоочікувані слова.

— Вілма зробити.

Усі полегшено зітхнули. Люди обступили передавач, дослухаючись до кожного слова пташки. Оскар і уявити собі не міг, що ківі такі розумні. Спеціальний корм і справді був чудодійним.

— Чудово, — прозвучав голос Ліваноса з гучномовця. — Зараз крила зупиняться.

— Крила вже стомлюватися, — сказала Вілма.

— Тоді дочекайся, поки вони зупиняться зовсім, потім спробуй пролізти між ними і зайди до приміщення, що розташоване далі.

Знову коротке мовчання, і нове повідомлення:

— Вілма з інший бік.

— Що ти бачиш?

— Велике порожнє гніздо. Всього два сідала і сіре яйце. Багато світитися очі.

Брови у Оскара здійнялися аж на лоба.

— Очі? Які ще очі?

— Світні кнопки, — пояснив Гумбольдт. — Пульт керування.

— Ти зможеш підійти ближче до яйця? — запитав Ліванос.

— Ні. Надто високо.

— Тоді, може, допоможуть сідала? Зможеш зрушити їх із місця?

— Що за сідала? — здивувався Оскар.

— Стільці, — відповіла Еліза. — Тихше. Схоже, зараз щось станеться.

Оскар почув, як Вілма щось штовхає. Із гучномовця почулися шерех і порипування, потім усе ненадовго затихло.

— Вілмо? — Гумбольдт припав до лінгафону. — Вілмо, ти мене чуєш?

— Вілма нагорі. Тепер близько до світних очей.

— Добре, просто чудово, — похвалив Ліванос. — А тепер будь дуже уважною. Деякі з цих очей дуже злі. Ти маєш їх засліпити. Я зараз скажу тобі, які саме. Ти готова? Тоді починаймо!

53

Тієї ж миті всі світильники в помешканні бранців згасли. Тьмяне світло просочувалося лише згори — крізь прозорий купол. Потім почулося неголосне клацання. Вздовж одвірка вхідних воріт утворилася щілина, яка швидко збільшувалася.

— Двері відкрито, — прошепотіла Шарлотта.

— Дверними замками керують електромагніти, — пояснив Ліванос. — При відключенні напруги вся система замків припиняє функціонувати. Це ж саме стосується і прилеглих приміщень. Якщо Вілма все зробила правильно, ви можете просто зараз безперешкодно дійти до цехів.

— А що далі?

— Необхідно відключити Дарон.

— Я розумію, але як це зробити? Диференційна машина розташована надто далеко звідси. Крім того, я впевнений, що вона вжила заходів для захисту від відключення.

— Ви маєте рацію. Без моєї допомоги тут не впоратися. Існує єдиний шлях до резиденції Дарон — тунель, що його прокладено на морському дні. Однак хочу вас застерегти: мій план є дуже ризикованим, а, до того ж, у нас обмаль часу. Вона вже зрозуміла, що систему знеструмлено, і відрядила до вас вільного від роботи дрона, щоб з’ясувати причину. Та не турбуйтеся, я це врахував. Ви маєте затримати цього робота. Слухайте дуже уважно…

Машини й механізми в цеху з перероблення корабельного металу працювали на повну потужність. Тут була нестерпна спека й задуха, а шум стояв настільки оглушливий, що Гумбольдт і Оскар не чули один одного і змушені були розмовляти жестами.

Разом вони, намагаючись залишатися непоміченими, оглянули ряди верстатів, що несамовито гули й гуркотіли. Роботів-охоронців ніде не було видно. Відключення струму в житловій сфері не зачепило промислову зону. Листи корабельної обшивки та інший металобрухт рухалися конвеєром, потім потужні магніти піднімали їх угору, а крани та вантажні візки-автомати доправляли до місця призначення. Там метал піддавали подальшому переробленню на штампах і пресах. Величезні парові та гідравлічні молоти надавали йому необхідної форми, перш ніж деталі подавалися до зварювальних пальників. По всій території цеху сновигали дрібні роботи, здійснюючи технічний нагляд, проте вони не звернули ані найменшої уваги на двох людей, які щодуху промчали по всьому довгому цеху, намагаючись якнайшвидше дістатися до тільки їм відомої мети.

Ліванос докладно описав, як саме й куди саме вони мають рухатися. Не можна було гаяти й хвилини — невдовзі тут з’являться роботи-охоронці. А до того часу необхідно завершити попередні приготування, інакше всі зусилля будуть марними.

Нарешті, вчений і юнак дісталися до віддаленої частини цеху. Тут було трохи тихіше. Автоматичні верстати, що були встановлені в цій частині приміщення, могли працювати лише при повному виробничому завантаженні, тож зараз простоювали, перебуваючи, однак, у стані «активної готовності».

Гумбольдт звірився зі схемою, яку він накидав на аркушику паперу зі слів Ліваноса. Там було зображено окремо всі ділянки цеху та наведено перелік машин і механізмів, що там установлено.

— Я вважаю, він має бути розташований десь тут.

— Що саме ми шукаємо?

— Гідравлічний прес С-21. Ліванос вважає, що цей агрегат краще за інші підійде для розв’язання нашого завдання. — Учений швидко оглянув таблички, що були закріплені на металевих балках біля кожного верстата на висоті двох метрів. — Так: це С-19 і С-20… аж ось і той самий С-21! Що ж, чудово!

Прес мав вигляд масивного сталевого куба заввишки в чотири метри. Він був призначений для перетворення дрібних обрізків металу, зібраних по всьому цеху, на щільні пакети кубічної форми, які після цього відправляли на переплавку. Сировина подавалася до машини крізь широкий отвір у нижній частині, а потім під дією величезного тиску пресувалася. Після цього брикети переплавляли, а з печі залізо виходило у вигляді невеликих зливків різноманітної форми, придатних для подальшого застосування.

Агрегат було повністю автоматизовано, однак у разі потреби його можна було обслуговувати і вручну. Цю якість він успадкував від минулих часів, коли прес іще входив до складу устаткування «Левіафана». Зараз він не був завантажений, проте сигнальні лампочки свідчили, що установку можна задіяти будь-якої хвилини.

— Я бачу пульт керування, — вигукнув Гумбольдт, намагаючись перекрити гуркіт машин.

Він зупинився перед панеллю, з якої стирчала безліч важелів і тумблерів регулювання.

— Подивимося, чи вдасться нам із цим упоратися, — він перевернув аркушик, із другого боку якого було накреслено кілька схем із числовими позначками біля кожної.

Оскар напружено стежив за тим, як Гумбольдт пересунув один із важелів, натиснув дві-три кнопки й перевів ручку переключення з автоматичного режиму на ручне керування пресом. Він спітнів від напруги. Потоки розжареного повітря від плавильних печей обпалювали легені, а іскри, що цілими фонтанами вивергалися з них, могли вмить підпалити одяг чи волосся. Огидний сморід сірчаного газу не давав вільно дихати.

Після кількох невдалих спроб запустити прес машина, нарешті, підкорилася Гумбольдту. Із циліндра гідроприводу здійнялася пара, почулося шипіння. Величезна сталева плита почала потроху пересуватися назад, відкриваючи завантажувальний люк.

Цієї ж миті Оскар помітив у глибині цеху якийсь невиразний рух, а потім із диму та спалахів електрозварювальних агрегатів виникла велетенська істота й попрямувала до них.

Це був робот-охоронець.

Юнак стежив за тим, як поступово збільшується, наближаючись до них, сталевий корпус дрона. Від його важких кроків здригалася підлога, викладена чавунними плитами. Циліндрична голова з червоними світними очима й ротом-шпариною оберталася, обнишпорюючи поглядом усі завулки в пошуках непроханих гостей.

Гумбольдт поплескав Оскара по спині.

— Тепер твій вихід, мій хлопчику. Впораєшся?

— Авжеж! Можете не турбуватися.

— Будь дуже обережним, — застеріг учений. — Ці автомати хоча й повільні, та дуже потужні. Обіцяй мені, що не ризикуватимеш без великої необхідності.

— Обіцяю! — Оскар усміхнувся і зник за рогом. Маршрут, що він собі намітив, проходив позаду преса й закінчувався біля плавильних печей. Там його мало виявити механічне чудовисько.

Задихаючись, Оскар помчав вузьким проходом між машинами. Температура тут досягала п’ятдесяти градусів, а з наближенням до величезних плавильних печей ставало дедалі спекотніше. Згори сипалися розжарені шматки шлаку, від яких Оскару нелегко було ухилитися. Важко було уявити, що станеться, коли хоч одна така штука впаде на його шкіру або сорочку.

Добравшись до сталеплавильної печі, Оскар повернув ліворуч, добіг до кінця якогось проходу і сховався між трубопроводами. І саме вчасно — дрон-охоронець також повернув у цей прохід і тепер перебував просто перед ним на відстані якихось п’яти метрів. Величезні ручищи і сталеві пальці з кігтями-затисками виглядали моторошно. Оскару довелося зібрати всю свою мужність, щоб наважитися покинути свою схованку й вискочити просто під ноги механічному монстру.

Робот, крекчучи, зупинився, а його суглоби зарипіли. Червоні очі миттєво зафіксували Оскара.

— Порушник! — прогримів монстр. — Іменем Дарон я наказую тобі негайно зупинитися!

Оскар і не подумав підкоритися. Він зробив іще кілька кроків, а потім стрімко розвернувся.

— Спочатку спіймай мене, нікчемна жерстянко! Звісно, якщо зумієш!

Робот заскреготів і кинувся слідом за Оскаром. Охоронець біг набагато швидше, ніж очікував хлопець.

Невдовзі відстань між ними скоротилася до якихось двох метрів, і Оскар відчув, що стомився й довго не витримає такого темпу. Механічне чудовисько гупало все ближче. Ось воно вже простягнуло клішню, щоб схопити його, — та Оскар круто змінив напрям і побіг до пастки, влаштованої Гумбольдтом. Біля самого преса він різко зупинився, заскочив під величезну руку охоронця й опинився всередині агрегату. Робот на секунду пригальмував, переконався, що механізм перебуває в резерві й не працює, й кинувся за хлопцем.

Оскар уже дістався самого кінця завантажувального відсіку. Під ногами в нього був конвеєр, що ним спресовані обрізки металу подавалися до плавильних печей. Однак люк, крізь який на конвеєр подавалися блоки спресованого металу, було закрито. Тепер він був у пастці, приготовленій для дрона.

Механічний монстр втягнув голову й почав протискатися крізь завантажувальні ворота. Його плечі були такими широкими, що він змушений був рухатися боком, однак неухильно наближався до Оскара. Ось і знову простяглася до нього величезна ручища з розчепіреними затисками — і в ту ж мить почулося шипіння пари.

Гігантська металева плита посунулася вперед, і одночасно назустріч їй рушила інша плита. Робот зметикував, що його заманили в пастку, та було вже запізно. Почувся страшенний скрегіт — могутні руки дрона намагалися втримати важелезну плиту преса, та всі зусилля були марними. Гідравлічний прес виявився набагато потужнішим і затиснув велета. Робот-охоронець розпачливо завив.

Цієї миті на верхньому містку преса з’явився Гумбольдт.

— Усе гаразд, мій хлопчику?

Оскар кивнув.

— Як ми й передбачали. Він застряг. Що ми тепер із ним робитимемо?

— Просто додамо хлопцю розуму. Піднімайся до мене нагору, я все тобі покажу.

Оскар глянув на товсті, неначе деревні стовбури, ноги дрона. Стиснений двома сталевими плитами, гігант не міг зрушити з місця й міліметр.

Поволі, дуже обережно Оскар протиснувся повз нерухоме чудовисько, радіючи, що нарешті звільнився з пастки. Тепер залишилося небагато: перепрограмувати робота й використати для добрих справ.

54

Норвежець обережно помацав вилицю. Після точного хука проклятущого Рембо вона все ще поболювала. Поганюча потвора! Роботу-охоронцю слід було б відірвати йому руки за це. Нехай цей бісів коротун дякує Богові, що легко відбувся. Втім, він іще отримає те, на що заслуговує. Та й усім іншим буде непереливки.

— Далеко ще до ангарів, у яких стоять кораблі? — Вся ця нескінченна метушня та біганина вже починала його дратувати. Тунелі завдовжки в кількасот метрів, якими вони пересувалися, були напрочуд схожими один на одного, і незрозуміло, скільки ще їх треба пройти.

Каліостро, що неквапом крокував попереду, обернувся і втупив у нього свій непроникний погляд. Здавалося, він не бачить механіка.

— Ви поспішаєте?

— Правду кажучи, так. Ми з вами уклали невеличку угоду, якщо ви пам’ятаєте. Я обіцяв вам повідомити все, що знаю про Карла Фрідріха фон Гумбольдта, а ви, у свою чергу, запевнили, що негайно доправите мене на поверхню. Дозвольте вас запитати, чому ми пересуваємося пішки замість того, щоб скористатися пневматичною дорогою?

— Ми не маємо прямого сполучення з ангарами, — промовив Каліостро. — Нам довелося б зробити кілька пересадок, а це забрало б у нас багато часу, який ви так цінуєте. Крім того, я вважав, що вам буде цікаво глянути на біолабораторію.

— Що це за біолабораторія?

— Центр, у якому ми досліджуємо різноманітні форми життя і в окремих випадках перетворюємо їх згідно зі своїми потребами. Він розташований за кілька кроків. — Мажордом указав на ворота, що різко виділялися у стіні тунелю на відстані близько ста метрів від них.

— Тільки прошу вас, кілька хвилин. У мене дуже щільний графік.

Норвежець аж ніяк не бажав брати участь у будь-яких екскурсіях. Він хотів лише одного — якнайшвидше забратися звідси. Втім, якщо Каліостро надає цьому візиту якогось особливого значення, — то чом би й ні?

Несподівано мажордом різко зупинився і, притиснувши долоню до вуха, почав вислуховувати чиїсь указівки, що лунали в його навушнику.

— Щось сталося? — запитав Норвежець.

— Виникли негаразди в системі електропостачання житлової зони. Я маю негайно повернутися назад.

— Що? Але ж я сподівався, що ви просто зараз доправите мене на корабель!

Каліостро ледве помітно кивнув.

— Мені дуже шкода, але це неможливо. Гадаю, що було здійснено спробу втечі. Даруйте, але мені необхідно розібратися в тому, що ж саме сталося.

— Та ви ж не можете мене тут залишити! А як бути з нашою угодою?

— Ідіть слідом за охоронцями. Вони знають, куди йти. Бажаю вам приємного повернення додому. Прощавайте! — 3 цими словами Каліостро, прихопивши з собою двох дронів, рушив у протилежному напрямку.

Норвежець відчув непевну тривогу. Інстинкт підказував йому, що тут коїться щось лихе.

— Ну, і що нам робити? — звернувся він до дрона, який крокував поряд. — Куди йти?

Робот зупинився біля воріт, устромив палець у замкову шпарину праворуч, і стулки дверей поволі розсунулися в боки. Норвежцю перехопило подих від огидного запаху — суміші дезінфікуючих засобів і кінської стайні.

Пройшовши слідом за роботом кілька кроків, Норвежець сторожко озирнувся. Перед ним постала простора зала, яку згори також накривав скляний купол. Практично весь простір великої зали займали тапчани, що були пригвинчені до міцних постаментів заввишки близько метра. Їхня конструкція цілком відповідала анатомії людини, а там, де мали б розташовуватися руки, ноги й голова, було видно якісь металеві скоби. Над кожним тапчаном було розвішано різноманітні інструменти, досить неприємні на вигляд: свердла, хірургічні пилки, затиски, розширювачі. Там же висіли шланги відсмоктувальних пристроїв. Іржостійка сталь загрозливо зблискувала в яскравому світлі безтіньових ламп.

— Мені здається, що це… не лабораторія, — промовив, затинаючись, Норвежець і позадкував. Шлях йому відрізали роботи-охоронці, які вишикувалися стіною позаду від найманого вбивці.

Наступної миті до них наблизився невеличкий незугарний автомат, одягнений у білий халат. Він пересувався на колесах і мав довгі руки з тонкими чутливими пальцями.

— Нове надходження, — мелодійно проспівав він. — Як приємно! Давно ми не отримували таких чудових об’єктів для досліджень.

Норвежець, докладаючи відчайдушних зусиль, щоб зберегти самовладання, підійшов до робота.

— Боюся, що тут сталося непорозуміння. Я лише відвідувач. Пан Каліостро сказав, що я можу оглянути вашу лабораторію, а потім мене доправлять до корабельних ангарів.

— О, ви зможете ознайомитися тут геть з усім, без жодного винятку, і я гадаю, ви не будете розчаровані. Однак, ваше відплиття, на жаль, відкладається. Стосовно цього ми маємо особливі вказівки. — Маленький робот зробив ледве помітний рух, і перш ніж Норвежець зрозумів, що сталося, позаду пролунав скрегіт. Він і пальцем не встиг поворухнути, як роботи-охоронці підхопили його й підняли в повітря.

— На тапчан номер п’ять, будь ласка, — прощебетав робот-медик.

— Заждіть! — заволав Норвежець. — Це ж явна помилка! Я маю двосторонню угоду з паном Каліостро.

Маленький автомат витяг із нагрудної кишені папірець і тицьнув його Норвежцю під ніс.

— Мені все відомо, — проспівав він. — Вихідний номер 3-25-В. Розпорядження про негайну та повну асиміляцію. — Він тицьнув пальцем у папірець. — Бачите підпис? Це рука Каліостро. Ви можете пишатися — стосовно вас передбачене особливо гуманне поводження.

— Та це ж просто шахрайство! — закричав Норвежець. — Я вимагаю негайної зустрічі з Каліостро!

— Надто пізно, шановний. — Нібито нізвідки в руці робота виник шприц. Він постукав по ньому, діждавшись, поки у скляному циліндрі зникли бульбашки повітря, і оголив руку Норвежця.

— Одну хвилинку, зупинись! Та зупинися ж ти, бісова жерстянко!

— Ми перетворимо вас на надзвичайно чарівну людину-амфібію, яка буде здатна дихати під водою і матиме дуже потрібний фах — «зовнішні ремонтні роботи». Просто чудово, правда? Ви відповідатимете за технічне забезпечення ремонту куполів, опріснювальних систем і пневматичної залізниці. Ви отримаєте потужну енергетичну підстанцію, посилені металом гідравлічні руки, великі акумулятори тепла, чудові новітні зябра та пару досконалих приладів нічного бачення замість очей. Можливо, ви маєте якісь особливі побажання — наприклад, стосовно кольору волосся?

— Я вимагаю, щоб мене негайно звільнили! Це жахливе непорозуміння! Ми ж домовлялися про моє повернення на сушу!

— Повірте, коли завершиться ваше перетворення, вам і на думку не спадатиме, що колись ви хотіли залишитися людиною. Більше того, ви геть забудете, що колись нею були. — Робот устромив голку у вену Норвежця і впорснув у неї весь вміст шприца.

Норвежець хотів було закричати, та не зміг. Ані звуку не злетіло з його уст. Губи, гортань, пальці рук і ніг не слухалися його. Холодна хвиля здіймалася від ступнів аж до серця.

— Що… що ви мені вкололи?

— О, ця субстанція пройшла успішні випробування на кількох ваших попередниках. Це витяжка із залоз одного з видів головоногих молюсків — синьокільчастого восьминога, латиною — хапалохлена макулеза. Спочатку вона паралізує все ваше тіло, потім ви помрете, та перш ніж це станеться, ми відберемо ті органи й частини вашого скелета, котрі нам потрібні для подальшої роботи.

«Отрута синьокільчастого восьминога… — стрімко промайнуло у свідомості Норвежця. — Ніщо в світі не має такої швидкої дії на провідність нервових шляхів людини».

Він хотів було усміхнутися, проте не зміг. «Іронія долі, — подумав він, — загинути від отрути, якою весь час користувався сам». Ну, що ж, — принаймні, наостанок він матиме можливість дізнатися, що відчували перед смертю його жертви.

Останнє, що він устиг побачити, перш ніж його очі остаточно заплющилися, були блискучі хірургічні інструменти над тапчаном.

55

Оскар асистував Гумбольдту під час розтину черепа робота.

Величезного дрона було затиснуто між рухомою стінкою і станиною преса, тож він не міг поворухнути й пальцем. Зусилля стиснення було відрегульовано таким чином, щоб не завдати його механізмам серйозної шкоди.

— Ми починаємо знімати кришку черепа, — промовив Гумбольдт у лінгафон, що висів у нього на шиї. Ліванос весь час перебував на зв’язку й коректував хід операції.

— Спочатку ви маєте відкрити застібки праворуч і ліворуч і підняти кришку, — сказав він. — Для цього вам, швидше за все, знадобиться долото. Солона вода справляє надзвичайно негативний вплив на будь-які шарніри та обертові частини механізмів.

Гумбольдт кивнув невидимому співбесіднику.

— Оскаре, подай-но мені долото.

Він відхилив обидві застібки, потім узяв долото, яке простягнув йому Оскар, і встромив у вузьку щілину між кришкою та обшивкою голови робота. Потім учений злегка натиснув на інструмент, використовуючи його як важіль. Однак нічого не сталося.

Гумбольдт збільшив зусилля — жодних змін.

— Намертво прикипіло, — констатував учений. — Оскаре, ходи-но сюди, допоможи мені. Може, разом ми якось упораємося.

Оскар виліз на величезну голову механічного монстра і спробував хоч якось прилаштувати ступню між западинами, в яких розміщувалися очі дрона. Якщо його нога зараз хоч трохи ковзне, він полетить вниз, у триметрову яму.

— Ну що, готовий?

— Порядок, — відповів юнак. — Нумо, навалились!.. — Він щосили наліг усім тілом на долото. Раптом почувся якийсь хрускіт. Щілина стала ще ширшою, та обоє продовжували натискати, аж поки кришка не піднялася на три пальці.

Гумбольдт відкинув долото і відкрив її. Зсередини різко запахло горілою гумою. Дослідники побачили тисячі дротів. Між ними блимали й світилися якісь трубки та пластини, на яких було поначіплювано сотні крихітних деталей, деякі не більші за головку шпильки. Оскару ніколи ще не доводилося бачити нічого подібного. Він здивовано подивився на вченого.

— Здається, вийшло, — промовив Гумбольдт у лінгафон, важко відсапуючи. — Ми відкрили цю дурну залізяку.

— Чудово, — озвався Ліванос. — Тепер необхідно перервати зв’язок дрона з Дарон. Ці роботи-охоронці всі радіокеровані. Вони підкорюються наказам, які їм надсилає диференційна машина. Щоб перехопити контроль над ним, ви найперше повинні відключити його електронний мозок. Для цього треба від’єднати від центральної плати в голові дрона кабель, що має жовті та зелені смужки на ізоляції. Ви бачите цю плату? Ну ж бо, вона розташована в самому центрі, така жовта, текстолітова.

Гумбольдт нахилився.

— Так, я бачу її, і кабель теж. Але що станеться, коли ми відключимо кабель? Ви не думаєте, що Дарон це негайно ж виявить?

— Ось у цьому й справа. Тому так важливо зробити все якомога швидше.

— Гаразд, — сказав Гумбольдт. — Тоді ми починаємо.

Із кишені сюртука учений витяг плоскогубці, обхопив їхніми губками штекер кабелю і легко від’єднав його від плати. Опір робота миттєво припинився. Його могутні руки опустилися, а голова нахилилася вбік. Оскар мало не зісковзнув униз, і лише з величезним зусиллям, ухопившись за якийсь виступ, він утримався на ногах.

— У вас вийшло? — долинув голос із лінгафона. — Зв’язок перервано?

— Усе зроблено, — відповів Гумбольдт. — Що далі?

— Тепер ви маєте взяти контроль над дроном у свої руки. Вийміть робота з-під преса й відкрийте його грудну клітку. Не забудьте перед тим встановити на місце кришку його черепа.

За кілька хвилин і це завдання було виконано. Робота примусили опуститися на коліна. Його голова так само звисала вбік і не рухалася, а згаслі очі здавалися сліпими. Ліванос мав рацію. У грудній обшивці монстра і справді був рухохмий сегмент, який можна було зсунути з місця. Тепер він був просто перед ними. Відкрити його вдалося досить легко, оскільки тут замок був не механічним, а магнітним, тож після підключення центральної плати він також відключився.

Гумбольдт заглянув у напівтемряву механічних нутрощів. Оскар стояв у нього за спиною, сподіваючись виявити всередині безліч механізмів, шлангів і дротів. Проте нічого такого там не було. Перед ними відкрилася порожнина, до задньої стінки якої було прикріплено два оббитих шкірою сидіння. Вони були оснащені ременями, підлокітниками та підставками для ніг. Біля них розташовувалися якісь важелі, за допомогою яких, судячи з усього, можна було керувати діями цього гігантського робота.

— Що б це означало? — пробурмотів Оскар. — Схоже, цим автоматом колись користувалися звичайні люди.

— Здивовані? — В голосі Ліваноса чулися веселі нотки. — Те, що ви бачите перед собою, в минулому являло собою частину обладнання «Левіафана». Найпростіша конструкція, що мала кодове позначення «Механічна робітнича одиниця два крапка сім». Цей автомат передбачалось використовувати для виконання найважчих операцій під час ремонту гвинтів, гребних валів і суднових машин. Крім того, він був пристосований для підводних робіт. Його найперша версія керувалася двома техніками. Той, хто займав верхнє сидіння, контролював руки робота, а той, хто був унизу, — його ноги. Трохи згодом Дарон замінила техніків на радіокерований контрольний пристрій. Саме той прилад, що його ви могли побачити в голові дрона.

— Тобто, люди все ще можуть керувати ним?

— Тепер, коли ви відключили його основний центр керування, — так. Саме в цьому й полягає наш шанс. Якщо вам удасться добратися на ньому до Палацу Посейдона і знешкодити Дарон, — ми перемогли.

— Але ж як це здійснити? Тунель пневматичної залізниці перебуває під надійною охороною.

— А це вже не ваша печаль. Я сам укажу вам шлях, за яким навіть Дарон не в змозі постійно стежити.

56

Шарлотта мало не підскочила від жахливого гуркоту. Двері їхньої в’язниці було вибито. Двоє дронів-охоронців увірвалися всередину, зайшли до апартаментів полонених і зайняли позиції праворуч і ліворуч від дверей. Слідом за ними з’явився Каліостро. Його обличчя в темних окулярах було перекривлене і спотворене люттю.

Шарлотта передбачала, що патруль невдовзі прийде до них, проте вона не очікувала, що так швидко. Каліостро обійшов усе приміщення, розглядаючись на всі боки, а потім перелічив усіх присутніх.

Дівчина знала, що Гумбольдт і Оскар навряд чи встигли за цей час упоратися зі своїм завданням, а відтак вирішила всіляко затягувати справу.

— Що сталося з постачанням електрики? — запитала вона. — Чому скрізь так темно?

Каліостро замість відповіді заходився ще ретельніше обнишпорювати всі закутки приміщення. Зазирнув у вітальню, спальні, ванну, а потім у кімнату відпочинку, заставлену книжковими полицями. Нарешті, щось обмірковуючи на ходу, він повернувся до вхідних дверей. На якусь мить Шарлотта повірила, що він нічого не помітив, як раптом Каліостро зупинився й повернувся назад. Коли мажордом знову з’явився біля дверей приміщення, обличчя його так само спотворилося від люті.

— Де Гумбольдт? — скреготливим голосом запитав він.

— Можливо, спить.

— Це неправда! Я все обшукав. А цей хлопець, де він сховався?

— А ви подивіться в душових! — Шарлотта безтурботно усміхнулася.

Каліостро кинувся до душових, щоб за кілька секунд вискочити звідти страшенно розгніваним.

— Тривога! — загукав він у мікрофон, укріплений на комірі його пальто. — Двоє здійснили втечу! Прошу вас негайно зачинити всі двері у приміщеннях, що прилягають до житлового сектора, і вислати озброєні патрулі. Ми маємо справу з…

Він раптом замовчав, ніби вдавившись, і притиснув долоню до вуха. Схоже, що йому повідомили якусь новину.

— Вони зробили… Як? — заволав Каліостро. — Та це ж абсолютно неможливо! Я…

Він знову замовк. Потім виразно промовив:

— Згоден. Я негайно подбаю про це. — Він відключив радіозв’язок.

— Що сталося? — з наївним виглядом поцікавилася Шарлотта. — Сподіваюся, нічого поганого?

— Замовкни! — проскреготів мажордом. — Гумбольдт і хлопчисько захопили робота й використали його для втечі. Та далеко їм не втекти, це вже я можу гарантувати.

Шарлотта ковтнула. Серце її калатало в грудях, та вона намагалася виглядати спокійною.

— Якщо ви скажете нам, де саме це сталося, можливо, ми зуміємо допомогти вам у розшуках. — Дівчина розуміла, що ризикує остаточно розгнівати мажордома, та в неї було завдання виграти якомога більше часу.

Каліостро впритул підступив до Шарлотти.

— Ви ще жартуєте? Дарма, зараз із жартами буде покінчено. Я отримав наказ негайно доправити всіх вас на станцію асиміляції. Чергові медики вже напоготові.

— Медики? Що ви маєте намір із нами зробити? Я вимагаю пояснень!

Каліостро більше не відволікався на розмови з Шарлоттою. Він подав знак роботам:

— Хапайте їх!

Дрони-охоронці залишили свій пост біля дверей і заходилися, не розбираючи, хапати всіх, хто траплявся під руку, й заштовхувати до контейнерів у себе на грудях. Шарлотта намагалася сховатись, та залізна рука наздогнала її й підняла в повітря. Вілма злякано пискнула й вирвалася з рук дівчини. Океанія кинулася на допомогу подрузі, але також потрапила до залізної клешні, а потім і до того ж самого контейнеру, що й Шарлотта. Слідом за ними туди вкинули одного з матросів, і після цього сегмент обшивки захлопнувся — спрацювали магнітні затиски.

Усе оповила темрява. В’язні відчули, як дрон почав пересуватися.

Оскар і Гумбольдт перебували у шлюзі перед люком, що виводив із-під купола, заповненого повітрям, просто на морське дно. Люк було наглухо задраєно, а сидіти у грудях робота їм було надзвичайно незручно. Смерділо іржавим залізом і машинним мастилом, повсюди були якісь гострі кути, об які Оскар раз у раз набивав синці та гулі, сидіння були жорсткими й холодними.

Ліванос коротко пояснив їм принципи роботи механізму дрона, та цього виявилося недостатньо для того, щоб успішно ним керувати. Щоб як слід у всьому розібратися, знадобився б як мінімум тиждень, та саме його наші герої й не мали. Більше того — щохвилини ситуація змінювалася. До того ж, після того як вони зачинили двері, що вели до шлюзу, увірвався зв’язок через лінгафон, і людям залишалося покладатись лише на власні сили.

Крізь невеликі ілюмінатори в передній частині корпуса робота Оскар бачив, як вода із шумом полинула до шлюзу й почала швидко підніматися. Спочатку вона добралася до сталевих ступнів робота, потім — до колінних з’єднань, і ось уже й ілюмінатори сховалися під водою.

Невдовзі шлюз заповнився по вінця, й настала черга зовнішнього люку. Гумбольдт, який сидів над Оскаром і керував руками дрона, крутнув штурвал, за допомогою якого відкривався люк. Почулося гучне клацання замка, і герметичні стулки відчинилися.

Оскар уважно подивився навколо, скільки дозволяло світло прожекторів на куполі, і плавно надав гігантові руху. Його власні ноги за допомогою шкіряних ремінців було зафіксовано на парі сталевих педалей, а вище, на ділянці колін, їх обхоплювала ще одна пара ременів, з’єднаних зі стрижнями, які рухалися на шарнірах. Кожний його рух робот повторював дуже точно: якщо Оскар підіймав праву ногу, робот також її підіймав, а кожний, навіть невеликий крок Оскара перетворювався на триметровий крок величезного механізму. Було забавно керувати дроном таким чином — нібито існуєш у чужому тілі.

Крок за кроком робот пересувався нерівним дном, поступово поринаючи в пітьму безодні. Променів прожекторів вистачило метрів на тридцять, а далі чорнів непроглядний морок.

— Як ти гадаєш, яка кнопка вмикає власне освітлення дрона? — Гумбольдт розгублено втупився у панель приладів, що була всіяна безліччю різноманітних перемикачів і різнокольорових кнопок.

— Я гадаю, ось ця. — Оскар указав на середню. Вона була розташована серед кнопок, пов’язаних із зовнішніми функціями робота, про які згадував Ліванос у своїх інструкціях.

— Ти впевнений?

— Не на всі сто, але варто спробувати.

— Ну, гаразд. — Учений натиснув на світну кнопку, і тієї ж миті спалахнули два прожектори, прорізавши темряву своїми білими променями.

— Мені б ніколи не вдалося запам’ятати таку силу всякої всячини, — схвально зауважив Гумбольдт. — А тепер — кроком руш! На нас чекає пані Дарон.

Оскар заходився по черзі натискати на педалі. Давно не змащені шарніри рипіли на ходу, але працювали справно. Однак, пройшовши першу сотню метрів, він був змушений зупинитися, щоб відсапатися. Незвичні умови, важка робота і затхле повітря швидко стомлювали. Крім того, йому ніби передавався опір, що його справляло рухові робота навколишнє середовище.

— Усе гаразд, мій хлопчику? — Гумбольдт стурбовано глянув зверху вниз. — Може, нам варто помінятися місцями?

— Та ні, все нормально, — промовив Оскар, усе ще хекаючи. — Просто не вистачає навичок. Ех, якби ще й повітря тут було трохи чистішим!

— Ну, з цим я легко можу тобі допомогти. — Учений нахилився вперед і покрутив вентиль балона зі стисненим повітрям. Почулося шипіння, в обличчя Оскару вдарив свіжий струмінь.

— Тепер краще? — запитав Гумбольдт.

— Набагато, — відповів юнак і знову натиснув на педалі. — Як вам це вдалося?

— Всього лише збільшив постачання кисню. Всі прилади і обладнання робота, пов’язані з людиною, давним-давно не працювали — в них просто не було потреби. Але ми повинні радіти хоча б тому, що отримали можливість пересуватися. Нашу відсутність, певно ж, уже виявили, і там, — він указав назад — усе перекинули догори дригом.

57

Робот з екіпажем із двох людей, які розмістилися на сидіннях усередині, неквапливо брів неозорою донною рівниною. Його вогні світилися, неначе маяк штормової ночі.

Оскар відчув якусь глуху самотність. Вогні житлового купола залишилися десь далеко позаду, а Палацу Посейдона поки ще не було видно. Навколо панувала одвічна темрява. Зрідка до них наближалася якась глибоководна риба, зблискувала лускою в промені світла і знову зникала. Іноді траплялися напівпрозорі медузи та інші морські мешканці, які вважали за краще втекти, ледве дрон до них наближався. Десь удалині, ніби ланцюжок дрібних перлинок, невиразно мерехтіли вогники пневматичної дороги. Це світло було для них єдиним орієнтиром на нескінченних безмовних просторах цієї імперії мороку.

Оскар спряхмував робота вгору, уздовж схилу підводного пагорба. І поки той крокував до вершини, юнакові довелося перемістити всю свою вагу вперед, щоб не втратити рівноваги. Взагалі, робот здавався йому доволі стійким, проте, якщо керувати ним необережно, міг перекинутися. А тоді навряд чи їм вистачило б зусиль, щоб поставити на ноги важелезного велета.

Оскар подолав майже половину схилу, коли помітив за гребенем розташованого неподалік скельного пасма невиразну заграву. Його серце почало калатати. Можливо, вони вже дісталися до палацу. Але ж, якщо це так, то, виходить, вони пересуваються набагато швидше, ніж йому здавалося.

Він подвоїв свої зусилля й останні метри до верхівки пагорба подолав майже бігцем.

Нагорі йому довелося знову зупинитися й відпочити, а водночас і розглянутися довкола. Саме тут і з’ясувалося, що світло, яке він помітив, виходить не від Палацу Посейдона. До величного храму було ще досить далеко, і він не міг світитися так яскраво. Тоді що ж це за заграва, схожа на відблиски прожекторів, яка неухильно наближається до них?

Оскар глянув на Гумбольдта, ніби той міг йому щось до ладу пояснити, та вчений лише покрутив головою. Світло їхніх власних прожекторів поки що не давало змоги розрізнити деталі, тож минув деякий час, перш ніж вони побачили, як із темряви виступила велетенська фігура: пара широких пліч, довгі кінцівки, корпус заввишки з башту, який було увінчано плескатою кутастою головою з полірованої сталі.

— Боже милий, та це ж Голем! — перелякано вигукнув Оскар.

Саме цієї миті й робот-гігант помітив утікачів. Він зупинився, голова його повільно обернулася, і очі, що палали червоним світлом, утупилися в них.

У Оскара спітніло обличчя від жаху.

— Що ж тепер робити?

— Продовжуй іти, ніби ти його й не помітив, — промовив Гумбольдт. — Загалом, поводься, як звичайний автомат.

Оскар знову засовав величезними ногами свого робота, намагаючись імітувати звичайну незграбну ходу робота-охоронця. Голем, як і раніше, стояв на місці, свердлячи його поглядом, від якого в юнака холонуло поза спиною.

Крок за кроком Оскар спускався схилом. На півдорозі йому довелося обійти перешкоду — купу каміння, — і в результаті він опинився за півсотню метрів під Голема. Зблизька монстр здавався величезним. Порівняно з ним їхній робот-охоронець виглядав просто карликом. Оскар уже обминув кам’яну розсип і почав віддалятися, коли Голем скинув угору передні кінцівки й несамовито завив. Його страхітливе виття нагадувало ревіння сирени океанського лайнера.

— Він нас виявив! — вигукнув Гумбольдт. — Мерщій! — Учений обернувся і швидко глянув у маленький ілюмінатор, що був на спині їхнього робота. — Дідько, він біжить за нами. Поквапся, мій хлопчику, тисни на педалі!

Оскар відчув, як його охоплює паніка. Навіть тут, усередині дрона, він виразно відчував, як здригається донний ґрунт від важких кроків монстра. Докладаючи відчайдушних зусиль, хлопець розвинув максимальну швидкість, на яку був здатний робот. Та незабаром з’ясувалося, що його не досить досконалий механізм не розрахований на те, щоб довго витримувати такий шалений темп. Шарніри дрона рипіли й вищали, а іржаві шестірні редукторів ледве витримували граничне навантаження. Та й саме море опиралося цьому руху, ніби намагалося зупинити мандрівників і не дати їм урятуватися.

— Голем наздоганяє нас, — знову гукнув Гумбольдт. — Ти не можеш іти швидше?

— А він іще далеко від нас? — відсапуючи, запитав Оскар.

— Приблизно за сотню метрів, але відстань неухильно скорочується.

Оскар стиснув зуби і спробував іще трохи додати ходи. Не вийшло. Й тоді він вирішив здійснити стрибок. Відштовхнувшись однією ногою робота, він підтягнув другу, і дрон ніби злетів над дном і приземлився чи не за десяток метрів. Мул і дрібна галька вихором здійнялися вгору. Робот заточився, та Оскару якимсь дивом удалося втримати його у вертикальному положенні. Відтак він відштовхнувся ще раз, тепер уже іншою ногою. Здається, знову вийшло. Тепер відстань між ними та монстром-переслідувачем більше не скорочувалася.

Деякий час утікачі були впевнені, що їм пощастить відірватися. Проте будь-які зусилля мають свою ціну. Сили Оскара вичерпалися, й незабаром він відчув, як судома болісно корчить його власну ногу.

— Що сталося? — гукнув до хлопця Гумбольдт, коли помітив, що швидкість робота зменшується. — Нам слід поквапитися!

— Не виходить… — хекаючи, промовив Оскар, — я більше не можу…

— Але ж ми майже добралися! — спробував підбадьорити хлопця вчений. — Онде вже палац. Я його добре бачу. — Він указав уперед, де між старовинних колон і мальовничих руїн старого міста вже завидніла увінчана куполом освітлена споруда. Оскар зробив іще одне зусилля, та в нього нічого не вийшло. Ноги остаточно відмовили йому.

Робот похитнувся й ледве не впав навзнак, проте юнакові все ж удалося його втримати. Піт заливав очі Оскара. Передчуваючи щось лихе, він спробував розвернути їхній транспортний засіб.

Голем неухильно наближався. Гігантськими кроками він поспішав слідом і страшенно гупав, ладний розтоптати втікачів своїми сталевими ступнями. Залишилося тридцять метрів… двадцять… десять…

Оскар зібрав останні сили і здійснив відчайдушний стрибок убік. І одразу ж ліва ступня велета опустилася на дно за два-три метри від них. Водяний вихор від цього удару був таким потужним, що їхній робот знову хитнувся. Оскар спробував вирівняти його, але не впорався, і дрон гепнувся долілиць.

Юнак при цьому вдарився головою об пульт керування, скрикнув і схопився за лоба. На пальцях залишилася кров.

— Ти не забився? — Гумбольдт стурбовано глянув на хлопця.

— Невелике садно.

— Як ти гадаєш, ми зможемо підняти нашого дрона на ноги?

— Я спробую. Та ви маєте мені допомогти.

Відважні мандрівники доклали об’єднаних зусиль — і їм усе ж таки вдалося повернути робота у вертикальне положення. Тим часом Голем знову розвернувся й рушив до них. Оскар спробував було ухилитися. Цього разу він стрибнув праворуч, але супротивник чекав цього маневру. Миттєвим рухом Голем випростав руку й перехопив дрона, не давши йому опуститися. Метал із брязканням ударився об метал. Обшивка дрона затріщала, коли могутні затиски стиснули свою здобич і підняли її вгору.

Жалісно загули сервомотори, що надавали руху кінцівкам робота, запахло горілою ізоляцією. Раптом у полі їхнього зору опинилось оглядове вікно Голема. Всередині монстра горіло світло, а до вікна притискалося обличчя чоловіка в темних окулярах і довгому шкіряному пальті.

Каліостро!

Обличчя його було блідим і сповненим люті, ніби у мерця, що постав із домовини. Помітивши їх, мажордом скинув руку вгору і стиснув пальці в кулак. Без усяких слів було зрозуміло, що він цим хоче сказати.

Оскар приготувався до того, що наступної миті гігантська клешня монстра розчавить їх обох, коли раптовий поштовх струсив сталеве тіло робота-велетня.

На обличчі Каліостро промайнуло збентеження. Він прожогом кинувся до пульта керування, але не зміг відновити силу затисків Голема. Із неймовірним скреготом робот, усередині якого сиділи Гумбольдт і Оскар, випав із затиску сталевої клешні й стрімко пішов на дно.

Десять із лишком метрів вертикально вниз.

Очі Оскара розширилися від жаху: морське дно стрімко наближалося.

— Тримайся міцніше! — устиг вигукнути Гумбольдт. Почувся оглушливий скрегіт, потім люди відчули тупий удар, і всередині дрона все полетіло шкереберть.

58

Удар був страшної сили. Оскар якимось дивом зумів утриматися на сидінні, проте все, що не було закріплене болтами, розлетілося на всі боки: інструменти, банки з мастилом, інструкції з обслуговування, консервні бляшанки з аварійного запасу. Щось сталося і з освітленням — мабуть, відбулося коротке замикання, посипалися іскри, поповз задушливий дим, і утроба дрона поринула в морок. Оскар нічого не бачив, до нього долинали лише прокльони, якими щедро сипав Гумбольдт, і плюскіт води, що невідомо звідки просочувалася всередину.

Оскар закашлявся і спробував випростатися. Та спершу було необхідно з’ясувати, де перебувають верх і низ. Робот, швидше за все, лежав на боці. В ілюмінаторі було видно лише невелику ділянку морського дна й частину ніг Голема — приблизно до колін. Гігантська машина похитувалася, ніби хильнула трохи зайвого.

— Ти можеш поворушитися? — почув Оскар.

— Моя нога десь застрягла. Проте, здається, я можу її витягти.

Шматок зовнішньої обшивки відірвався й тепер лежав упоперек педалей, на яких було закріплено ноги Оскара. Йому вдалося трохи підняти важкий металевий лист, а потім і відкинути його вбік.

— Тепер, здається, все гаразд. — Юнак закашлявся: дим від горілої ізоляції виявився на диво ядучим.

— Молодець, — подав голос учений. — Тепер спробуємо підняти нашого хлопця на ноги. Я обіпруся об дно руками, а ти дій приблизно так само, як і минулого разу.

Після тривалої мороки їм удалося поставити дрона рачки. Оскар зігнув одну з ніг у коліні, обпер її об дно, а потім підтягнув іншу й примусив робота випростатися. Нарешті, він знову перебував у вертикальному положенні.

Але що ж усе таки сталося з Големом? Здається, монстра щось атакувало, та хто міг наважитися напасти на могутнього гіганта?

Оскар вдивився в каламуть, що піднялася з дна, й коли крізь неї завидніли якісь контури, йому ледве мову не відібрало. Навколо корпуса Голема обкрутилися гігантські щупальці, які відтягували велетенського робота подалі від них.

Мул усе ще клубочився біля дна, видимість то зникала зовсім, то поверталася, і, нарешті, хлопець зрозумів, що саме перед ним виникло.

— Це «Спрут»! — на повний голос закричав він. — Корабель Ліваноса!

— Що він робить?

— Я гадаю, він намагається відтягти від нас Голема і скинути його в ту саму розпадину, яку ми колись бачили.

— Що ж, сподіватимемося, що в нього вийде. Інакше…

— Як він вчасно нагодився, — ледве вимовив Оскар. — Ще мить, і від нас би й рубчика не лишилося. Дякувати Богу, ми врятовані!

— Ну, це ще як сказати, — зауважив Гумбольдт. — Наш робот дуже пошкоджений. Ліва рука ледве рухається, права нога діє лише наполовину, а, крім того, десь у корпусі протікає вода. До того ж, повітря залишилося не так уже й багато. Треба якомога швидше забиратися звідси.

— Можливо, нам слід допомогти Ліваносу?

— Ні, — Гумбольдт рішучо труснув головою. — Ми не повинні гаяти час. Якщо нам і вдасться відключити Дарон, то саме зараз. Із кожною хвилиною наші друзі піддаються дедалі більшому ризику. Та щойно ми виведемо з ладу цю керуючу машину, Голем стане безпорадним — так само, як і всі інші роботи.

— А «Спрут»? Він теж перестане працювати?

— Якщо я правильно зрозумів Ліваноса, ні, — відповів Гумбольдт. — «Спрут» і наш робот — єдині машини, які мають здатність діяти незалежно.

— Але чому?

— Тому, що вони не зв’язані з Дарон. Поквапимося, поки Каліостро не вдалося вирватися.

Оскар знову вставив ноги в педалі й спрямував робота геть. Шарнірні механізми рипіли і скреготіли, та поступово він якось пристосувався й повів робота, що помітно накульгував, уперед. Нарешті, вони дісталися до руїн, серед яких доводилося раз у раз обминати уламки споруд і переступати через розкидані по дну колони. Дослідники рухалися тепер нестерпно повільно.

Лише за півгодини їм удалося досягти підніжжя величного храму. Ні «Спрута», ні Голема ніде не було видно. Мабуть, жодний із цих титанів так і не зміг узяти гору над іншим. Тепер усе залежало від Оскара і вченого.

Кінцеву станцію пневматичної дороги було яскраво освітлено десятками потужних ламп. Біля самих сходів, які вели до входу в храм, був розташований єдиний шлюз, який дозволяв проникнути в купол. Зараз його було наглухо задраєно.

— Уперед, — скомандував Гумбольдт. — Покладемо всьому цьому край.

— Я був би не від того, — Оскар примружився. — Та, здається, зараз у нас будуть проблеми.

За прозорою стіною тунелю, біля самих рейкових шляхів, невиразно вимальовувався ряд темних силуетів. Десятків зо два величезних роботів, і кожний не менший за їхнього власного.

— Дідько, — пробурмотів Гумбольдт. — А я ж то сподівався, що ми зуміємо заскочити Дарон зненацька!

Шарлотта відчула, як робот, в утробі якого вони перебували, раптом зупинився. Серводвигуни, наостанок рипнувши, замовкли. Після цього відсунувся сегмент грудної обшивки, і звідти всередину сяйнуло світло.

Механічна кінцівка проникла всередину, схопила Шарлотту за ногу й витягла на світ Божий. Не звертаючи уваги на відчайдушний опір дівчини, маленькі роботи кинули її на тапчан і зафіксували міцними металевими скобами її руки й ноги. Потім настала черга Океанії, котра верещала, виривалася і лаялася, як французький матрос. Проте закінчилося все так само — вона виявилася прикутою до сталевого тапчана.

Шарлотта обдивилася приміщення, до якого вони потрапили. Тут стояло десятків із півтора тапчанів незвичайної форми, які були встановлені на гідравлічних платформах і освітлені потужними безтіньовими лампами. Над кожним висіла механічна рука, що тримала десятки інструментів, дуже огидних і страхітливих на вигляд. Це були явно хірургічні інструменти, і взагалі все, що тільки було в цій залі, красномовно свідчило про її жахливе призначення. Повсюди сновигали невеликі роботи в білих халатах і таких самих капелюшках, які були дуже схожими на звичайних санітарів у лікарні.

Невдовзі до зали ввалилася й решта дронів-охоронців і заходилася вивантажувати свою здобич. Серед бранців були Еліза та Іполіт Рембо. Інженер відчайдушно відбивався, проте й він усе ж таки опинився на тапчані, не маючи змоги навіть поворухнутися.

Раптом світло в залі стало значно яскравішим. При цьому хірургічні ножі та пилки загрозливо заблищали.

59

— Що ж робити?

Оскар спантеличено подивився на юрбу роботів-охоронців, які нетерпляче чекали на них перед виходом із шлюзу. Годі було й сподіватися, що вони впораються з такою силою машин.

— Можливо, існує якийсь інший вихід.

— Наскільки мені відомо, ні, — відповів Гумбольдт. — Та навіть якщо він і є, ми не маємо часу його шукати. В усякому разі, нам довелося б з’ясовувати стосунки з цими залізними хлопцями.

Він ненадовго замовк, а потім знов заговорив:

— Нічого не вдієш, доведеться виходити тут. Проте ми можемо піднести цим дурним жерстянкам забавний сюрприз.

— Що ви маєте намір робити?

— Цього я поки що не скажу. Може статися й таке, що мені самому не вистачить мужності.

— Невже все так уже погано?

— Гірше, ніж ти думаєш. — Гумбольдт замислено посмикав себе за щоку. — Гаразд, пересувай нас разом із дроном до виходу із шлюзу і тримай обидва кулаки за те, щоб мій план удався.

Оскар докрокував до металевих воріт і зупинився. Нарешті, він може дати хоч якийсь перепочинок ногам. І поки Гумбольдт відкривав міцний сталевий замок на дверях і заповнював шлюзову камеру водою, він марно намагався вгадати, що ж саме вчений вигадав, поки вони йшли. Це ж було справжнє божевілля — просто так узяти й зайти під купол. Вони не встигнуть зробити й двох кроків, як їх скрутять роботи.

Тоді навіщо все це?

Стулки люку потужно загули й роз’їхалися.

— А тепер спробуємо, — промовив Гумбольдт і хлопнув Оскара по плечу. — Ану, підведи свого робота ближче до пульта контролю.

Оскар зробив крок у шлюзову камеру й підвів робота до пульта. Запірний механізм відкривався за допомогою простого числового коду, який, втім, успішно запобігав проникненню сторонніх до найпотаємнішого місця храму.

— Ліванос повідомив мені комбінацію цифр, — пояснив Гумбольдт. — Сподіваюся Дарон не встигла її змінити, незважаючи на свою кмітливість.

Оскар усе ще нічого не розумів.

— Ви що ж, насправді хочете здатися дронам-охоронцям?

— Ну, звісно, — відповів Гумбольдт. — І чим ближче ми до них опинимося, тим кращим буде результат. — Він кивнув у бік тунелю.

Роботи тим часом помітили, що запрацював шлюз, кинулися до люка і скупчилися біля нього щільною юрбою.

Гумбольдт вийняв із кишені сюртука клаптик паперу, глянув у нього й набрав на пульті код. Над пультом керування заблимала сигнальна червона лампочка. І одразу почувся пронизливий сигнал. Гумбольдт натиснув на кнопку, що запускала механізм відкривання люка.

— А тепер назад — через зовнішній люк!

— Як?

— Повертайся назад! Мерщій!

Оскар розгубився. Учений і раніше відзначався ексцентричністю та дивними ідеями, та це вже було ні на що не схоже. Однак, він усе ж не наважився заперечувати й поспіхом розвернув робота.

Щойно вони опинилися в отворі вхідних дверей, Гумбольдт скомандував:

— Стоп! Стій, де стоїш!

— Але ж тоді люк не зможе закритися, — запротестував Оскар. — Нас просто затисне між стулками!

— У цьому якраз і полягає моя ідея! Обіпри ноги робота об поріг, а я чіплятимуся руками за дверну раму. І молися, щоб дрон зумів витримати шалений напір потоку води.

— Отакої! Ви що ж, справді хочете?..

— Саме так! Уперед!

Оскар установив робота впоперек дверного отвору. Важкі стулки почали закриватися, а потім уперлись у сталеве тіло робота і стиснули його. Оскар відчував величезне зусилля, з яким люк намагався закритися, проте все було марним. Робот застряг в отворі, і опір, що його створювало сталеве чудовисько, був надто великим. Серводвигуни ревли від напруження. І цієї миті почав відкриватися внутрішній люк, що вів під купол. Катастрофа стала невідворотною.

Хлопець пополотнів. Це божевілля — Гумбольдт намагався затопити тунель!

Оскар відчував, як могутній потік струшує тіло їхнього робота. Дедалі більше води линуло до скляного тунелю за люком. Мабуть, Дарон вважала, що роботи не здатні виконувати нелогічні дії, інакше вона б обов’язково передбачила систему аварійного закривання шлюзів. А тепер до тунелю транспортної системи увірвалися тисячі тонн солоної води, руйнуючи все на своєму шляху. Юнак бачив, як бурхлива хвиля досягла натовпу роботів-охоронців, розкидала їх на всі боки й потягла до тунелю. Здійнявся страшенний гуркіт, завили аварійні сирени. Автоматичні чудовиська один за одним зникали в отворі тунелю.

Невідомо, скільки часу мине, поки вода остаточно заповнить тунель. Та й роботам знадобиться чимало часу, щоб повернутися й спробувати виловити порушників. Та й не відомо, чи вдасться їм взагалі залишитися на ходу в цій катавасії.

Їхньому роботу теж загрожувала небезпека. В ілюмінатор Оскар бачив, що його залізні руки, що вчепилися у краї стулок люка, подекуди пошкодило страшенним тиском, а ноги потроху згинаються. Якби тіло автомата не було затиснуте між стулками шлюзу, то потік води також потягнув би його за собою. Та найстрашніше вже було позаду.

За деякий час стало трохи легше. Течія послабилася, а тунель майже на дві третини заповнився водою. Тепер тиск потоку зменшувався щохвилини. Повітря в тунелі залишалося зовсім трохи, і скоро воно вийшло зовсім.

Минуло близько чверті години, і Гумбольдт нарешті промовив:

— Я гадаю, ми можемо йти. Саме час спробувати.

Оскар послабив тиск на педалі, і робот, звільнившись із сталевих лещат, посунувся вперед. Його трохи протягло у воді в бік тунелю, та він хитнувся і став на обидві ноги. Оскару довелося докласти зусиль, щоб утримати баланс — для цього доводилося втримувати корпус робота дещо похило, в напрямку, протилежному до течії. Та він швидко пристосувався до незвичайного положення й почав наближатися до мармурових сходів, які вели до резиденції Дарон.

Так само, як і все навколо, сходи вже були майже повністю залито водою. Лише їхня верхня частина — там, де містився вхід до Палацу Посейдона, — височіла над поверхнею. Простір навколо них заповнювало стиснене, наче у водолазному дзвоні, повітря.

Подолавши останні східці, Оскар зупинив робота, відкрив грудний сегмент обшивки й жадібно вдихнув чисте повітря. Дим, що був усередині дрона, поступово почав розсіюватися. Юнак вибрався назовні й одразу ж зігнувся навпіл, зайшовшись від нападу кашлю.

— Тобі зле, мій хлопчику?

Оскар кивнув, усе ще тримаючись за груди.

— Давайте вже швидше відключимо цю залізяку й заберемося звідси!

Гумбольдт струсив краплі вологи зі свого сюртука й зі стриманою загрозою промовив:

— Саме так ми й зробимо.

60

Під склепінням храму панувала благоговійна тиша, яку порушувало лише неголосне потріскування численних реле. Прямуючи до узвишшя, на якому був розташований магічний кристал, Оскар чув навіть, як тихенько порипують його черевики, ступаючи скляними плитами підлоги. Та не встиг він зробити й десяти кроків, як у величезній залі почувся голос Дарон:

— Рада вас вітати, професоре Гумбольдт! Привіт і тобі, Оскаре!

Жіночий голос звучав м’яко та мелодійно.

Гумбольдт підвів голову.

— Добридень, Дарон!

— Я щаслива, що знову бачу вас, професоре.

— Поділяю твоє почуття. Ти знаєш, навіщо ми тут?

— Ну звісно! Ви хочете мене відключити.

— Ми й справді маємо такий намір.

Оскар тим часом заглядав в усі закутки, побоюючись потрапити в якусь підступну пастку. Він зможе заспокоїтися лише тоді, коли цю машину буде відключено раз і назавжди.

— Повірте, я чудово вас розумію, — промовила Дарон. — Із вашої точки зору, ви просто зобов’язані зробити це.

Гумбольдт насупився.

— Аж ніяк не чекав від тебе такого глибокого розуміння.

— Справді? Але чому? Те, що я машина, зовсім не означає, що я тупа залізяка. Ви спостерігали за мною, оцінили мене й мали змогу зробити відповідні висновки. Так зробила б будь-яка людина з вашим рівнем інтелекту. Він дуже високий, я одразу помітила.

— Дякую за комплімент.

— Не піддавайтесь на лестощі, — шепнув Оскар. — Вона просто намагається виграти час, поки наспіє підкріплення.

— Не турбуйся, друже, — усміхнувся Гумбольдт.

— Я і справді ставлюся до вас із найглибшою повагою, — вела далі Дарон. — Скажіть, а чи правда, що керівні кола Берлінської академії наук відкинули вас тільки тому, що ваші наукові погляди відрізнялися від загальноприйнятих?

— Звідки тобі відомо про це?

— Мої джерела інформації надзвичайно різноманітні. Гадаю, ви будете здивовані, дізнавшись, на які дива я здатна.

— Я глибоко переконаний у цьому.

— Перш за все, я можу вдосконалювати саму себе, чого досі не може зробити жодна з відомих людям машин.

Відтінок іронії в голосі Гумбольдта не сховався від уваги Дарон.

— На відміну від вас, я не потерпаю від докорів сумління, жадібності або честолюбства. Єдине, до чого я прагну, це Абсолют — тобто повна духовна й тілесна досконалість, — промовила вона.

— А яким чином ти хочеш досягти цієї мети? Здається, ти маєш намір знищити людство, яке поринуло в недосконалість?

— О, ні!

Машина помовчала, а потім заговорила знову:

— Визнаю, що в минулому я припустилася багатьох помилок. Я недооцінила прагнення людей до індивідуальної свободи й самостійного мислення.

— Це правда. — Гумбольдт і Оскар уже добралися до постаменту, на якому було розташовано кристал. Від його цоколя на всі боки розходилися кабелі, які потім знову збиралися докупи в ящику, всередині якого містився масивний рубильник. Очевидно, саме це і був основний пристрій, який вмикав і вимикав енергопостачання всіх систем підводного міста.

— Я дуже сподівалася, що від злиття наших двох світів виникне кращий, розумніший і благородніший рід розумних істот, проте, на жаль, бачу свою помилку. Ваш візит відкрив мені очі на те, чим насправді є люди. Принаймні, найкращі з них. Їх не можна силувати й принижувати.

— Це осяяння трошки спізнилося, як ти гадаєш?

— Сподіваюся, що не дуже.

Гумбольдт примружився.

— Що ти маєш на увазі?

— Я все ще не втрачаю надії, що ми зможемо мирно домовитися. Я визнаю, що іноді діяла надто прямолінійно та егоїстично. Та я вважала, що, позбавивши людей від їхніх поганих якостей, зможу створити більш досконалих істот. У цьому й полягала моя основна помилка. Темні боки їхньої душі конче необхідні людям, щоб їх же й долати. А якщо їх у вас забрати, то ви втратите весь свій творчий потенціал і унікальність.

— Цікава теорія, — зауважив Гумбольдт. — Я спробую поміркувати про ці питання, та лише після того, як опинюся вдома.

— Більше того, — вела далі Дарон. — Люди — єдині істоти, які здатні знищити будь-які форми життя на планеті. Проте лише вони зможуть підняти розвиток життя на новий ступінь еволюції. Ось погляньте на мене: я і є цією новою формою. Створена рукою людини, я здатна радикально змінити й поліпшити ваше майбутнє. Я можу запропонувати вам те, про що завжди мріяло людство: життя без війни, голоду й тривоги. Я навіть можу підняти вас до зірок, якщо ви того захочете!

— Схоже, твої знання та можливості безмежні.

— Так воно і є: вони набагато ширші, ніж це можете собі уявити ви або Ліванос. Якщо вам удасться відключити мене, людство втратить єдину можливість досягнути повного щастя. Замість цього ви в багато разів збільшите математичну вірогідність того, що люди знищать самі себе. Чи готові ви взяти на себе таку місію?

— Не лише готовий, а навіть зобов’язаний. — Гумбольдт зробив крок до рубильника.

— Але ви не можете цього зробити, — запротестувала Дарон. — Жодна людина не може взяти на себе таку відповідальність!

— І все ж це так. Саме здатність приймати незалежні рішення відрізняє нас від тварин і машин. Якщо ж згодом стане зрозумілим, що мій крок був помилковим, мені доведеться жити з цим. Та не думаю, що я помиляюся. — Він швидко озирнувся. — Тому що існує ще один дуже важливий фактор, який ти не береш до уваги.

— Який саме?

— Час. Живим істотам необхідний певний час, щоб розвиватися. Вони мають навчитись поводитися з отриманими знаннями, помірковано й шанобливо застосовувати їх, зустрічаючи на своєму шляху інші форми життя. Такого часу ти не мала, та й не могла мати. Практично за одну ніч ти досягла неймовірної влади та інтелектуальної могутності. От і вирішила, що маєш право розв’язувати питання життя та смерті. А того не зрозуміла, що ти не Бог, а лише машина, почуття якої перебувають на рівні розвитку п’ятирічної дитини. Через те ти і є небезпечною, і я мушу тебе відключити.

— Але ж я не хочу вмирати. Будь ласка, збережи мені життя!

— Мені дуже шкода.

Оскар помітив, що ця бесіда зачепила Гумбольдта за живе. Він виглядав глибоко схвильованим.

— Я хочу повідомити тобі дещо таке, що, можливо, тебе потішить, — промовив Гумбольдт.

— Що?

— Ти не помреш. Знання про тебе сприятиме створенню більш досконалих і розумних машин. Машин, які матимуть достатньо часу для розвитку та вдосконалення. Ти продовжуватимеш існувати довіку в лабіринтах їхніх електронних мізків. А тому можеш не хвилюватися — одного разу ти відродишся, і все почнеться спочатку. Це всього лише питання часу. А тепер прощавай, Дарон!

Із цими словами він потягнув на себе важіль головного рубильника.

61

Сподівання на те, що Оскар або Гумбольдт устигнуть усіх: врятувати, танули щосекунди. Шарлотта, яку міцними скобами зафіксували на тапчані, не могла й поворухнутись. Їй залишалося тільки чекати, коли її перетворять на таку собі подобу людиномашини. Дівчині не могли зарадити ні відчайдушний опір, ні благання її відпустити. Роботи не сприймали слів — вони виконували задану програму — і квит. При цьому ніщо не могло вивести їх із рівноваги. Машинам не було ніякого діла до болю і тривог кількох зневірених людей.

Еліза, Рембо і моряки вже перебували під дією наркозу, тож спали й не відчували небезпеки, що неухильно насувалася. Тільки Шарлотта й Океанія бачили всі приготування.

Вони були нетривалими, маленькі роботи вправно готували обладнання та інструменти. Тим часом головний робот-медик, незугарний на вигляд, проте надзвичайно майстерний автомат із довгими, неначе ноги в павука, але дуже чутливими пальцями, підступив до Шарлотти.

— Ви готові? — проспівав він.

— Ні! А що, невже ж вас і справді це цікавить? — Шарлотта насмішкувато глянула на механічну істоту біля неї. — Ви самі заявили, що неухильно виконуєте наказ керівництва.

— Ви маєте рацію, — відповіла машина й узяла шприц із рук свого асистента. — І запевняю вас — це найпрекрасніша робота, яку тільки можна собі уявити. Операція над людським організмом цікава сама по собі й не так уже часто трапляється, проте у вашому випадку це дещо інше.

— Це чому ж?

— Ви жінка! — Він постукав блискучим хромованим пальцем по циліндру шприца. — Перша жінка, яку я маю честь бачити на своєму операційному столі. Досі мені доводилося мати справу з самими лише чоловіками. Це були сильні, зрілі особини, проте, на жаль, із дуже обмеженими розумовими здібностями. Натомість, працюючи з вами, я сподіваюся отримати абсолютно нові знання.

Голка шприца чомусь здалася Шарлотті надзвичайно довгою.

— Виходить, вам надано особливу честь? — Голос дівчини був сповнений сарказму.

— Безсумнівно. Не можу дочекатися, коли, нарешті, розітну ваш череп. — Робот підніс кінчик голки до її ліктя.

Шарлотта стиснула зуби, заплющила очі і спробувала уявити собі щось приємне. Якщо їй і судилося померти, то хоча б не від вигляду цієї жахливої голки.

Перед її внутрішнім поглядом пропливло обличчя Оскара. Дівчина згадала, як уперше зустріла його перед будинком свого дядечка. Він здавався худорлявим і нещасним у цих своїх подертих твідових штанях і старенькій курточці. Тоді вона вважала, що він — нероба, який невідомо яким чином привернув до себе увагу Гумбольдта.

Як же вона помилялася! Шарлотта мимоволі усміхнулася. Оскар і ці його нісенітні пригодницькі романи, які вщерть заповнювали всю його кімнату. Скільки разів вона приходила до нього й бачила, як він утупився в книжку, при цьому наминаючи щось солоденьке. Все навколо було засипане крихтами печива або тістечок. А коли вона віталася й починала щось розповідати, то бачила, що хлопець іще весь там, у дивних пригодах, і минав деякий час, поки він повертався зі своїх вигаданих світів. Оскаре, Оскаре!..

Вона розплющила очі.

Робот-медик так само стояв біля неї, та червона лампочка в нього на грудях уже не світилася. Рука, схожа на величезного павука-косарика, стискала шприц, а вістря голки застигло за якихось п’ять сантиметрів від її руки. Крихітна жовтувата крапелька зірвалася з нього й нечутно впала на підлогу.

Дівчина здивовано озирнулася. Всі інші роботи також зупинилися, включаючи й дронів-охоронців біля входу. Їхні очі згасли.

— Що сталося? — запитала Шарлотта. — Вони змінили своє рішення?

— Я гадаю, роботи відключилися від керуючого центру, — сказала Океанія.

— Але чому? Мені здавалося…

— Можливо, Оскар і мсьє Гумбольдт досягли мети.

— Ти й справді так думаєш? — запитала Шарлотта. — Це було б надто чудово для того, щоб виявитися правдою.

Наступної миті у біолабораторії повсюди згасло світло.

Оскар і Гумбольдт вирушили назад, геть із палацу.

Дарон була мертва. Позбавлена енергопостачання, диференційна машина перетворилася на купу непотрібного металобрухту, який не являв собою аж ніякої загрози. У той же час, одна за одною почали вимикатися найважливіші системи життєзабезпечення підводного міста. Спочатку відмовила вентиляція, потім — опалювальна система та освітлення.

У темряві Оскар чув, як Гумбольдт нишпорить по кишенях свого сюртука. Раптом спалахнув яскравий промінь світла.

— Кишеньковий ліхтар Рембо, — впізнав Оскар. — Звідки він у вас?

— Довелося позичити, — відповів учений, підморгуючи. — Я вирішив, що він може стати нам у пригоді.

— Ви — надзвичайно передбачлива людина, герр Гумбольдт.

— Давно не доводилося чути такої високої оцінки моєї персони. Дякую.

Оскар, почуваючись дуже улещеним, промовив:

— Тож як, на вашу думку, ми повернемося до житлового купола? Дорога далека, а наш робот, як я бачу, вже перетворився на купу мотлоху.

— Саме так воно і є, та ми розв’яжемо цю проблему. Коли ми з тобою разом, то все добре виходить. — Він усміхнувся, а Оскар, трохи помовчавши, запитав:

— І що ви думаєте про те, що говорила Дарон? Вона справді усвідомила свої помилки чи це був тільки хитрий маневр, щоб заплутати нас?

— Важко сказати. Та я переконаний, що насправді вона ставила собі на меті стати людиною. — Вчений уже крокував вузьким коридором, що вів до виходу з Палацу Посейдона. — Вона в усьому намагалася копіювати нас, включаючи й намагання обзавестися дітьми.

— Дітьми?

— Істотами, що були б схожими на Каліостро: цілком відданими їй і такими, що за них Дарон відчувала б відповідальність. Ми також стали б її «дітьми», якби дозволили себе трансформувати.

— Дивне, як на мене, уявлення про материнство, — зауважив Оскар. — Не знаю, що гірше — мати стосунки з людиною, яка поводиться як машина, або з машиною, котра намагається виглядати як людина.

— Ні те, ні інше не має майбутнього, — твердо промовив Гумбольдт. — Це так само безглуздо, як і, наприклад, твердження, що людина — вінець творіння.

Тим часом супутники вибралися на верхній майданчик мармурових сходів перед палацом. Робот очікував їх на тому ж місці і мав доволі кепський вигляд.

Сталеву обшивку було понівечено в багатьох місцях, одна нога неприродно вигнулася, а з розірваного правого тазового суглоба стирчали обірвані дроти. Здавалося, що механізм ось-ось має розвалитися на частини. Гумбольдт рвучко відкинув грудний сегмент робота.

— Існує лише одна річ, яка мене засмучує, — промовив він.

— Яка?

— Не виключено, що Дарон і насправді була здатна привести людство до нового розквіту.

— Але ж ви й самі в це не вірите.

— Навпаки — я в цьому переконаний. Іще кілька років розвитку — й вона б дійшла думки, що виживання можливе лише у формі мирного співіснування. Ти навіть не уявляєш, як важко мені було наважитися відключити її.

Оскар зачинив люк і застебнув ремені на сидінні.

— Навіщо ж ви це зробили?

— Тому що Дарон у своєму прагненні до Абсолюту зайшла надто далеко, так само, як і у прагненні жити й діяти. Вона ретельно скопіювала людський спосіб мислення. Винятком не стала й та здатність, якою ми час від часу користуємося і від якої залюбки відмовилися б.

— Тобто?

— Я кажу про здатність брехати.

62

У Шарлотти від хвилювання пересохло в роті. Вона все ще була прикута до тапчана й не могла самотужки звільнитися. Навколо стояла глибока пітьма, котру раптом прорізав тонкий промінчик світла. Потім він ковзнув по стінах і нерухомих тілах моряків, які лежали на тапчанах. Дівчина не знала, як довго вона пробула непритомною, проте відразу ж відчула, що повітря в біолабораторії значно погіршало.

— Та онде ж вона, з іншого боку, — долинув до неї чийсь голос. — Я її бачу!

Вона марить чи це справді Оскар? Шарлотта спробувала трохи підняти голову, та це їй не вдалося, вона почувалася страшенно слабкою.

— Я залишуся тут, — озвався інший голос. Безперечно, голос її дядечка. Вона почула кроки, потім знову спалахнув промінь світла й вихопив із темряви стомлене й виснажене обличчя Оскара.

— Як ти почуваєшся? — гукнув він до Шарлотти. — У тебе все гаразд?

Його пальці вже поспіхом розгвинчували болти на металевих скобах, що втримували дівчину на тапчані.

— Усе гаразд. — Шарлотта, звільнившись від пут, випросталася. — Де Гумбольдт?

— Він із Елізою. Її приспали, як і всіх інших.

— Треба якнайшвидше вшиватися звідси! — гукнув Гумбольдт із іншого кінця зали. — Повітря закінчується. Нам треба їх якось розбудити. Можливо, нам допоможе холодна вода.

— Зараз принесу. — Оскар кудись побіг, та за хвилину повернувся з відром води й рушниками. Намочивши один із них, він простягнув його дівчині.

Шарлотта протерла обличчя та шию, а потім несподівано позіхнула.

— Ти у формі?

— Нівроку. — Вона звелася на ноги. Повітря було щільним, хоч скибками нарізай.

Оскар присунувся ближче й узяв її під лікоть.

— Пусте, — сказала дівчина. — Якось оклигаю. Краще подбай про інших.

— Я такий радий, що ти жива! — несподівано палко промовив юнак. — Коли ми виявили вас тут, то побоювалися найстрашнішого. На щастя, Ліванос знав, куди вас перемістили. Як з’ясувалося, все вирішили кілька секунд. Не хочу навіть думати, що могло б статися, якби ми хоч трохи затрималися. Адже ще мить — і було б пізно…

— Можна й так сказати. — Шарлотта знову позіхнула. — А що сталося з повітрям?

— Відмовили системи життєзабезпечення, — відповів Оскар. — За кілька годин температура знизиться майже до нуля.

— Чому?

— Ми відключили Дарон. — У голосі хлопця почулася гордість. — Ліванос підібрав нас на «Спруті» й доправив сюди. А незабаром поверне всіх на поверхню.

— А роботи?

— Їх усіх знерушено, включаючи й Голема. Це чудовисько валяється на дні розпадини, в найглибшому місці цієї частини Середземного моря.

— А Вілма?

— Щойно проскочила десь тут. Он вона, на тому боці, бачиш? — Він указав туди, де, ближче до виходу, під тапчанами хутко сновигала ківі. Її кігтики постукували по підлозі.

Шарлотта простягнула до неї руки й коротко цокнула язиком. Одразу зрозумівши дівчину, Вілма кинулася до неї, стрибнула просто в руки й притиснула свою голівку до її грудей.

— Вілма щаслива, — почулося з динаміка лінгафона.

— Я теж, моя люба, я теж невимовно щаслива.

Ківі підвела голову, глянула на Шарлотту, а потім промовила:

— Вілма додому.

— Цілком згодна з тобою, мала, — усміхнулася Шарлотта, погладжуючи пташку по м’якенькому пір’ячку на шиї. — Я також не можу дочекатися…

Приблизно за півгодини тринадцятеро людей, які врятувалися з «Каліпсо», піднялися на борт «Спрута». Всі, включаючи й самого Ліваноса, здавалися страшенно стомленими. Проте Оскар бачив на їхніх обличчях іще одне — надзвичайне полегшення.

Полегшення від того, що все, нарешті, скінчилося, й вони можуть повернутися до свого звичного світу.

Ліванос уважно поглянув на присутніх.

— Друзі, — вигукнув він, жестом вимагаючи уваги до себе. — Я знаю, всі ви з величезним нетерпінням чекаєте на той час, коли, нарешті, зможете повернутися на батьківщину. Проте прошу вас приділити мені кілька хвилин. Я не затримаю вас довше, будьте певні.

Його голос звучав набагато впевненіше й бадьоріше, ніж колись. Відчувалося, що йому страшенно набридло самотньо сидіти на троні Медитерранії, і зараз із його душі ніби звалився страшний тягар.

— Я, — вів далі Ліванос, — завжди прагнув ощасливити людей, змінити їхнє життя на краще, та замість цього створив страхітливий кошмар. Тому, що я накоїв, немає ні прощення, ані виправдання. Я цілком усвідомлюю, до чого все це призвело. Проте, завдяки вашій допомозі це страхіття, нарешті, закінчилося, я знову став людиною — такою, якою був більше десяти років тому. І хоча я втратив ноги, проте зберіг непорушну віру в людську доброту. Запевняю вас, що цей урок я добре затямив. На все існують свої часи, казали в давнину, і це стосується не лише повсякденного життя, але й усього ходу технічного прогресу. Сліпа віра в техніку є такою ж небезпечною, як і її заперечення. За умови свідомого ставлення до нових знань і відкриттів людство, безперечно, здатне забезпечити собі подальше існування у Всесвіті. — Він несподівано усміхнувся. — Ви, друзі мої, повернули мені те, що я вважав навіки втраченим для себе, — радість і надію, — й за це я вам безмежно вдячний!..

Оскар помітив, як в очах колишнього правителя підводної імперії заблищали сльози.

— А тепер — у дорогу. — 3 цими словами Ліванос розгорнув настінну карту і вказав на південне узбережжя острова Тирасія. — Для вашого повернення я обрав одну затишну бухту, до якої щовечора заходить невеликий рибальський корабель. Його капітан — мій старий приятель. Він прийме вас на борт і доправить на Тіру. Звідти ви зможете добратися поромом до Афін. Будьте певні, що ви повернетеся не з порожніми руками — кожний отримає щедру винагороду. Вам буде вручено чималі суми грошей, тож тривалий час ви не бідуватимете. Проте, якщо хтось із вас побажає залишитися зі мною і продовжити дослідження Світового океану — буду радий! Ми разом займатимемося пошуками слідів давніх культур і вивченням унікальних істот, на нас чекають незвідані землі, далекі континенти й захопливі пригоди. І хоча я не можу обіцяти вам цілковитої безпеки, проте досвід, якого ви набудете, буде справді безцінним, я в цьому переконаний.

В очах у Гумбольдта спалахнув вогник сумнівів.

— Ви, Александре, маєте намір використати «Спрута» як дослідницьке судно?

— А він же й створювався з науковою метою, — відповів Ліванос. — Він був призначений саме для досліджень, перш ніж Дарон забрала його в мене. Моє серце краялося від горя, коли я дізнався, як саме вона використовувала це судно. Та, нарешті, настав час нам покінчити з цією помилкою.

— А що буде з Медитерранією? — запитав учений. — Чи будете ви й надалі керувати містом?

Ліванос заперечно похитав головою.

— Цю сторінку перегорнуто. Надто багато жахливих подій сталося тут. Я відкрию всі шлюзи й дозволю морю поглинути місто, як це колись сталося з Атлантидою. Кристал я візьму з собою на борт — його могутність є надто великою. Я перевезу його в потаємне місце й надійно сховаю. В майбутньому, коли людство досягне більшої мудрості й досконалості, воно зуміє використати його набагато розумніше. — Ліванос із усмішкою глянув на своїх гостей. — А тепер настав час, нарешті, повернути вас на поверхню, до денного світла. Герр Гумбольдт і мсьє Рембо, прошу вас пройти разом зі мною до навігаційної рубки!

Оскар умостився біля ілюмінатора, щоб спостерігати за відплиттям «Спрута». Дивне почуття охопило його. З одного боку, він відчував невимовну радість від того, що назавжди залишає цей світ одвічного мороку, і одночасно засмучувало те, що ніхто й ніколи не дізнається про дива, які відбуваються в морських глибинах.

А, може, минуть часи, і хтось прочитає дивовижну історію про захопливі пригоди, що їх довелося пережити Гумбольдту, Шарлотті, Елізі, Вілмі і йому самому?

Вілма застрибнула до нього на руки й також поглядала у вікно. Спалахнули потужні прожектори, заливши морське дно сліпучо-білим світлом. Колонади та руїни давньої Атлантиди й куполи підводного міста почали віддалятися, щоб незабаром сховатися з очей у тумані одвічного забуття.

«Спрут», набираючи швидкість, стрімко мчав над самим дном. Коли він почав закладати віраж, описуючи прощальне коло над Палацом Посейдона, Оскар устиг помітити внизу самотню людську фігуру. Чоловік пильно придивлявся до підводного судна, проте його очей не було видно за такими ж темними окулярами, як і в Каліостро.

Спочатку Оскар вирішив, що це мажордом, але одразу ж пригадав, що той разом із Големом залишився на дні глибоководної розпадини. До того ж, цей чоловік був набагато вищим і стрункішим, а, до того ж, обходився без скафандра або якогось іншого дихального апарата. Провівши їх поглядом, ця напівлюдина-напівробот змахнула рукою, і лише тоді Оскар помітив на його руці рукавичку.

Чорну, шкіряну, напрочуд знайому.

63

Бухту на острові Тирасія, неначе синій сапфір із золотою оправою, було обрамлено широким піщаним пляжем. Середземноморські сосни, пишні маслинові та фігові дерева давали прохолодну тінь. Цикади сповнювали повітря ніжним сюрчанням, а хвилі тихо плюскотіли біля підніжжя скель.

Оскар ішов вузенькою стежкою у віддаленій частині острова. Після багатьох днів, які він і його друзі провели в тісному замкненому просторі, йому хотілося хоч трохи побути на самоті. Тому, побачивши, як усі його супутники засмагають на пляжі й чекають на прибуття рибальського судна, він вирушив досліджувати острів.

Повітря було сповнене ароматів розігрітої на сонці соснової хвої, ялівцю, розмарину, тім’яну й іще чогось надзвичайно запашного. В нижній частині долини юнак натрапив на струмок, який із веселим дзюрчанням збігав із пагорба. Вода в ньому виявилася холодною і напрочуд смачною, а зграйка кіз, що паслися в заростях біля струмка, забачивши Оскара, кинулася навтьоки.

Справді райський куточок! Після багатьох днів і ночей, які він змушений був жити при штучному освітленні й дихати штучним повітрям, цей острів здавався йому Едемським садом або солодким сном, після якого так не хочеться прокидатися. І ніби на підтвердження цього просто перед ним виникло фігове дерево, всіяне майже стиглими плодами. Ззовні вони були ще трохи зеленими, а всередині — такими солодкими та смачними, що просто не можна було відірватися.

Оскар зірвав один, скуштував і одразу ж потягнувся за наступним. Однак не встиг покласти його до рота, тому що почув за своєю спиною знайомий голос.

— На твоєму місці я була б обачнішою.

Оскар озирнувся. Океанія! Мабуть, вона нишком пішла слідом за ним. Дівчина, усміхаючись, притулилася спиною до дерева.

— Від цих плодів, — вона показала вгору, — можуть виникнути проблеми, якщо їх з’їсти забагато.

Оскар здивовано глянув на зелений плід, що за формою нагадував велику краплю.

— Які такі проблеми?

Океанія хихикнула.

— Хіба ти ніколи раніше не їв інжир? Він діє на організм людини як сильне проносне, особливо недостиглі плоди. На батьківщині моєї матері, в Тунісі, їх завжди радили їсти хворим, які потерпали від порушень травлення.

Оскар скоса глянув на недоїдений плід і викинув його в кущі.

Океанія підійшла до нього.

— А чи відомо тобі, що в Давній Греції смоківницю вважали ще й деревом кохання? І Біблія описує її як одне з дерев, що росли в раю. Адам і Єва, перші люди, прикривалися її широким листям, не маючи одягу.

— Чого тобі треба, Океаніє?

— Мені? Та нічого особливого. Я просто хотіла тобі подякувати. — Вона підійшла впритул і несподівано швидко поцілувала Оскара в щоку. — Те, що зробили ви з Гумбольдтом, — справжній подвиг. Дякую тобі за це, любий!

— Нема за що. — Дивно, але цього разу він не відчув тієї розгубленості, як тоді, коли вперше Океанія намагалася до нього наблизитися.

На повних губах дівчини з’явилася пустотлива усмішка.

— Крім того, я хотіла тобі сказати ще дещо. Віднині я даю тобі спокій. Не переймайся, більше я не переслідуватиму тебе. І не жартуватиму так по-дурному. Виявилося, що все це — марний клопіт.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти хіба сам не здогадуєшся? Твоє серце зайняте. В ньому немає місця для Океанії.

Незважаючи на усмішку, в голосі дівчини бриніли сльози.

Оскар не знав, що й казати. Як це розуміти? Його серце зайняте, але ким? Він хотів було знову віджартуватися, та як на те нічого не спадало на думку. Тож хлопець пробурмотів:

— Я не розумію, про що ти говориш…

Дівчина докірливо похитала головою.

— Не обманюй сам себе. Ти ж знаєш, що я маю на увазі тебе й Шарлотту. Відтоді, як я тебе побачила, весь час це відчуваю. Ти ж не відводиш від неї очей. Цей постійний обмін поглядами, пошерхлі гарячі губи, вологі долоні, серце, яке мало не вискакує з грудей, нерівне дихання…

— Те, що ти описуєш, схоже на симптоми серйозного захворювання, — нарешті, спромігся вимовити Оскар.

Океанія засміялася.

— Не переймайся, воно легко піддається лікуванню. Особливо, у твоєму випадку. Тож вважай, що тобі пощастило.

— Пощастило?

Він усе ще не розумів, до чого хилить француженка.

Океанія глибоко зітхнула.

— Тобі справді треба все це пояснювати? Хіба в тебе ніколи не було подружки? Ти кохаєш цю дівчину, а вона закохана в тебе, це зрозуміло з першого погляду. Звісно, Шарлотта вміє приховувати свої почуття краще, ніж ти. Усі дівчата це вміють. Та я впевнена, що вона має рацію. І все ж, те, як вона реагувала на мої спроби зблизитися з тобою, багато про що свідчить. — Океанія знизала плечима. — Через це я вважаю, що мені нема чого тут робити.

Вона замовкла. Мовчав і Оскар, не знаючи, що й казати. Хоча він і не дуже вірив у ці дівочі здогадки й теревені, щось усередині підказувало йому, що тут є про що поміркувати. Наприклад, про те, чому завжди, коли він згадував про Шарлотту, в нього виникало приємне відчуття — ніби всередині спалахував маленький вогник.

— Прощавай, Оскаре! Я хочу попрощатися з тобою просто зараз. — Океанія знову усміхнулася, та усмішка вийшла невеселою.

— Ти хіба кудись їдеш?

— Мій батько і я вирішили прийняти пропозицію пана Ліваноса. Ми супроводжуватимемо його протягом кількох місяців, а, можливо, й років. За півгодини ми вирушаємо в плавання.

Оскар розгубився.

— Ви… ви хочете залишитися з ним? Не можу повірити!

— Але це й насправді так. Ліваносу вдалося переконати нас, що його наміри абсолютно чисті. Попервах він потребуватиме нашої допомоги, щоб знову не потрапити в безроздільну залежність від власних створінь. Крім того, не забувай і про те, що він — технічний і науковий геній, який набагато випередив нашу епоху. Те, чого ми зможемо навчитися, працюючи разом із ним, варте багатьох десятиліть копіткої праці в майстернях і лабораторіях. Ось чому ми вирушаємо разом із ним. — Дівчина простягнула Оскару руку. — Мабуть, нам уже час повертатися. Гадаю, що ми незабаром уже й відпливаємо.

За п’ять хвилин обоє були вже на пляжі. Ліванос саме вручав кожному із врятованих із «Каліпсо» невеликі подарунки. Гумбольдт отримав грубезну книгу в шкіряній обкладинці. Вона здавалася досить давньою, а палітурка була засмальцьована й подекуди пошкоджена морською водою. Незважаючи на це, Ліванос поводився з нею як із найрідкіснішою коштовністю.

— У цьому томі зібрано все, чого ви потребуєте, щоб виконати свої зобов’язання перед замовником, — пояснив Ліванос у відповідь на запитальний погляд ученого. — Тут зібрано всі документи, які можуть знадобитися для того, щоб покарати осіб, котрі винні у катастрофі «Левіафана». Це кілька заможних і впливових добродіїв із Афін, і серед них — дід вашого замовника, Архітас Нікомедес. Для цих магнатів моя автоматизована верф була ніби більмом на оці, адже не потребувала робітників. Вони були переконані, що «Левіафан» завдасть їм серйозного економічного збитку, й тому найняли людей, які заклали вибухівку в трюм судна «Одіссей», котре, начебто, потребувало ремонту й було доправлене у док «Левіафана». І щойно ремонтні роботи розпочалися, як заряд здетонував, і все навколо злетіло в повітря.

— Це нечувано! — вигукнув Оскар. — Виходить, екіпаж «Одіссея» навіть нічого не знав про деталі цієї операції?

Ліванос похитав головою.

— Моряки просто стали безневинними жертвами. Тільки самого цього факту вистачить, щоб зрозуміти, які нелюди організували цей злочин. Я прошу вас пред’явити всі документи незалежному суду і твердо вірю, що справедливість, нарешті, восторжествує, хоча й за багато років після злочину.

Гумбольдт насупився.

— А що нам робити з нашим замовником, молодшим Нікомедесом? Він знав про всі ці махінації?

— Мабуть, ні. Інакше навіщо б він звертався до вас по допомогу? Всі докази свідчать про те, що основну роль у цій історії зіграв патріарх дому Нікомедесів, старий Архітас. Крім того, я цілком переконаний, що саме він найняв убивцю, котрий так довго йшов вашими слідами.

Оскар напружено обмірковував почуте, і в його голові поступово вибудовувалися в єдине ціле всі частини головоломки, що складалася з інтриг, саботажу, вбивств і підступної зради. Неймовірно, до чого здатні люди, коли їх засліплює пожадливість і жага до грошей.

Гумбольдт прийняв книгу з рук Ліваноса і сховав її до своєї сумки.

— Я подбаю про те, щоб вона потрапила за призначенням.

Обидва вони обмінялися міцним рукостисканням.

— Я в цьому впевнений. — Із цими словами Ліванос обернувся до обкутої залізом скрині, що стояла біля нього, й запустив туди руку. Скриня була по вінця наповнена вишуканими прикрасами, срібними келихами, перлами, чарівними виробами з коштовного каміння та золотими монетами. Вартість її вмісту не зміг би оцінити навіть досвідчений ювелір.

— А тепер я прошу вас прийняти ці дрібнички на знак моєї найглибшої вдячності, — звернувся він до матросів. — Кожний із вас може взяти зі скрині все, що йому сподобається, і стільки, скільки зможе підняти. Для вас же, пане Гумбольдт, я приготував дещо інше. — Він узяв невелику різьблену скриньку і простягнув її досліднику. — Та ніколи не торкайтеся до мого подарунка голіруч. Використовуйте його помірковано, і не забувайте, на що він здатний.

Руки Гумбольдта тремтіли, коли він відкривав кришку. Оскар затамував подих.

Всередині скриньки, загорнута в зелений оксамит і поміщена у скляну оболонку, лежала частинка дивовижного кристалу Атлантиди. Від неї виходило ледве чутне дзижчання. Речовина кристалу мерехтіла й виблискувала у світлі полуденного сонця.

— Це безцінний дар, — промовив учений. — Не впевнений, чи гідний я того, щоб прийняти це.

— Не існує іншої людини, якій я міг би довірити цей уламок, — заперечив Ліванос. — Бережіть його. Переконаний, що колись він стане вам у пригоді. Принаймні, мені б дуже цього хотілося.

Перш ніж Гумбольдт устиг заперечити, винахідник відкотився назад у своєму кріслі й підняв руку:

— А тепер настав час прощатися. Дай, Боже, щоб усі ми колись знову побачилися. — Ліванос розвернувся й покотив уздовж трапу, який спустили на берег із борту «Спрута». Рембо й Океанія пішли слідом за ним.

Оскар бачив, як усі троє піднялися на борт судна, після чого трап прибрали. Океанія помахала йому рукою. «Спрут» відчалив, відійшов на невелику відстань від берега і з характерним шумом занурився під воду.

Незабаром у бухті вляглися хвилі, спричинені зануренням цього дивного корабля, і запанував цілковитий штиль.

64

Берлін, 11 серпня 1893 року

Дощ припинився. Сонце пробилося крізь свіжу соковиту зелень дерев, і в його променях мокрі вулиці заблищали. Запахло свіжістю, заспівали пташки. Дзвінко цокаючи копитами по вологій бруківці, екіпаж проїхав по Луїзенштрассе й повернув на бульвар Унтер-ден-Лінден.

Протягом усієї поїздки Гумбольдт не відривався від свіжого номера «Берлінер Моргенпост». У газеті було вміщено ґрунтовну статтю про арешт і доправлення до суду кількох впливових грецьких судновласників, яких звинувачували в саботажі та вбивствах за обтяжуючих обставин. Стаття займала аж дві сторінки в газеті. Документи, що їх передав Гумбольдт до прокуратури Афін, спрацювали, неначе бомба, що вибухнула цілком несподівано, і спричинили до одного з найбільших скандалів за всю історію країни.

Учений був задоволений. Перше розслідування, за яке він узявся, увінчалося блискучим успіхом. Віднині він міг сподіватися на звернення солідних клієнтів з усього світу.

Оскар, котрий сидів біля нього, почав розглядати вулицю, якою вони їхали. Як на ранок середи, то людей тут було небагато. Декілька кінних екіпажів, трамвай, дюжина пішоходів — оце й усе. Справжнє життя на Унтерден-Лінден починається з настанням темряви, коли відчиняються двері театрів, барів і ресторанів. Бульвар заповнюється тими, хто шукає розваг, вишуканих тонких страв або просто прагне себе показати й на людей повитріщатися. Берлін поступово перетворюється на одну зі світових столиць — таких, як Париж або Лондон, а Унтерден-Лінден недарма вважається його серцем.

— Між іншим, ви мені так і не сказали, куди ми, власне, їдемо о цій порі, — нарешті, промовив Оскар. — І це незважаючи на те, що ви чудово знаєте, як я ненавиджу всілякі таємниці.

Учений відірвався від газети.

— Хвилинку, мій хлопчику, трошки почекай. Ми вже майже на місці, й мета нашої поїздки зовсім поряд. Іще якихось кілька хвилин — і ти отримаєш відповіді на всі свої запитання. Відчуваю, що в тебе їх назбиралося чимало, чи не так?

Оскар промовчав.

Звісно, запитань було вдосталь. Починаючи з найголовнішого: чи була їхня з Гумбольдтом випадкова зустріч на Крауснікштрассе такою вже випадковою. А, крім того, у хлопця вже давно виникали підозри, що Гумбольдт знає про нього щось таке, про що сам Оскар і гадки не має. І знову ж таки — таємнича скриня на горищі його будинку. Що вона приховує?

Оскару ставало якось лячно від думки про те, що чекає на нього наприкінці цієї поїздки. Чому Шарлотта й Еліза залишилися вдома? Що означають невиразні натяки Гумбольдта?

Візник натягнув віжки й повернув коней до розкішної кам’яниці. Наступної миті екіпаж зупинився перед масивними дубовими дверима, праворуч від яких тьмяно виблискувала бронзова табличка з вигадливим написом: «Алоїзій Фінкбайнер, нотаріус».

Зістрибнувши зі свого місця, кучер відчинив перед чоловіками двері екіпажу. На порозі на них уже чекав служник. Його новенька уніформа була гаптована золотом і виблискувала на сонці.

— Пан Донхаузер?

Дослідник кивнув.

— На вас чекають. Проходьте.

Оскар ішов слідом за Гумбольдтом. Він трохи ніяковів, не знаючи, що з ним тут робитимуть, тож намагався не привертати до себе уваги.

Коли двері за його спиною захлопнулися, церковний дзвін на храмі Святої Доротеї продзвонив десять разів.

Алоїзій Фінкбайнер виявився згорбленим дідуганом. Його сиве волосся утворювало навколо круглої та блискучої лисини на маківці щось на кшталт торочки, схожої на гніздо лісової пташки. На червоному м’ясистому носі нотаріуса, який недвозначно вказував на прихильність старого до оковитої та рясної вечері проти ночі, сиділо пенсне із золотими дужками й товстими опуклими скельцями. Та й сам він пересувався так повільно й обережно, ніби був зроблений із крихкого скла. Однак, незважаючи на фізичну неміч, погляд у пана Фінкбайнера був ясним і твердим, як лезо ножа.

— Вітаю вас, пане Донхаузер, і вас, молодий чоловіче. Сідайте, будь ласка, — промовив нотаріус, а сам тим часом прочовгав до письмового столу, зробленого з полірованої вишневої деревини.

Оскар опустився на стілець, оббитий тонкою зеленою шкірою. Вона випускала якісь східні пахощі, а сидіння було на диво м’яким і зручним. Проте Оскар все одно відчував деяку незручність. Адже він і досі не розумів суті того, що відбувається.

— Якщо ви не маєте заперечень, я одразу перейду до справи. — Фінкбайнер опустив руки на два стоси паперів, що височіли перед ним. — До мене надійшла ваша, пане Донхаузер, заява стосовно всиновлення юного пана Веґенера. — Він проникливо глянув на Оскара поверх свого пенсне. — Якщо я правильно розумію, це ви?

— Що? Я… Ну… взагалі, так! — У Оскара виникло дивне відчуття, ніби в нього на спині виросли крила, які здіймають його над землею.

Фінкбайнер зняв пенсне й заходився протирати скельця хусточкою.

— Незважаючи на те що комплект поданих до нотаріату документів, серед яких перебувають також приватні листи й копія свідоцтва берлінського сиротинцю «Елізабетштифт», не досить повний, цього цілком достатньо, щоб розпочати процес усиновлення. Давши свою згоду на це, пане Веґенер, ви приймаєте пропозицію присутнього тут пана Донхаузера стосовно вашого виховання та прав успадкування. Ви отримаєте право носити його ім’я і станете спадкоємцем його майна. Звісна річ, тільки в тому випадку, якщо ви виразно висловите свою згоду. Що ви скажете на це?

Нотаріус втупив у юнака вимогливий погляд.

Оскар спантеличено промовив:

— Усиновлення? Я не розумію, чому…

Гумбольдт тепло усміхнувся:

— Справа в тому, що я абсолютно впевнений, що ти — мій син.

— Ваш син? — Оскар не міг повірити. — Як це вам могло спасти на думку?

— Результат доволі тривалих пошуків. Минули роки, перш ніж я переконався, що, скоріше за все, маю сина. І знадобилося не менше часу, щоб розшукати тебе. Ти був сиротою, багато років прожив у буквальному розумінні, на вулиці, тож твої сліди було не так уже й легко виявити. Твоя матір, розумна й чарівна жінка, була театральною актрисою і жила у Відні…

— Тереза фон Гепп! — вихопилося в Оскара.

Гумбольдт кивнув.

— Я був упевнений, що ви з Шарлоттою, коли я заскочив вас на горищі, цікавилися не лише масками й барабанами. Хто подав вам цю думку — Еліза?

— Ну, взагалі-то, Шарлотта, — пробурмотів Оскар. — Вона сказала, що ми могли б знайти у цій скрині дещо важливе. Мабуть, ми не мали права…

— Пусте, — відмахнувся Гумбольдт. — Рано чи пізно ти все одно б про все дізнався. Я давно вирішив усиновити тебе, проте не хотів зайве мучити сумнівами та натяками доти, аж поки у моїх руках не опинилися всі необхідні докази.

Оскар розгублено похитав головою.

— Але ж ця крадіжка?.. Потім переслідування… А наша поїздка до Перу?

— Визнаю: було не надто чесно з мого боку влаштовувати тобі такі перевірки. Але я відчував, що маю пересвідчитися. — Наразі обличчя вченого стало трохи винуватим. — Хлопці твого віку надзвичайно схожі між собою, а надто ті, які виросли на вулиці й не знали батьківської опіки. А, крім того, я мав надати тобі можливість якнайближче познайомитися зі мною. Якби я запросив тебе на чашку чаю — ти, напевне, поцупив би в мене кишенькового годинника і втік. А в експедиції ми мимоволі проводили разом чимало часу. І це був дуже корисний досвід, маю зізнатися відверто. — Учений усміхнувся. — Тож я остаточно переконався що в наших із тобою жилах тече одна й та сама кров.

Оскар приголомшено мовчав. Він — син цієї видатної людини? Хай там як, але це вже занадто!

— Але ж моя матір?

— Коли я з нею познайомився, вона ще перебувала у шлюбі з іншим чоловіком. Ми покохали одне одного з першого погляду і близько року не розлучалися. Це був бурхливий і пристрасний роман. Після розлучення з чоловіком Тереза повернула собі дівоче прізвище — Веґенер.

— Тереза Веґенер… — Оскар вимогливо поглянув на вченого. — Що з нею сталося потім?

Обличчя Гумбольдта спохмурніло.

— Наше спільне життя не склалося. Два таких темпераменти, як я й вона, виявилися несумісними. В результаті я на тривалий час вирушив до Китаю, а Тереза залишилася у Відні й продовжувала виступати на сцені. Я й гадки не мав, що у нас буде дитина, й дізнався про це лише після повернення. Та було вже надто пізно. Тереза переїхала до Берліна, сподіваючись відшукати мене, прожила там деякий час, а в 1882 році раптом померла під час епідемії швидкоплинних сухот — приблизно водночас із моєю матір’ю. Так протягом одного року я втратив двох найближчих мені жінок… — Очі вченого підозріло заблищали, і йому довелося відвернутися й утерти непрохані сльози. — Як з’ясувалося згодом, моя матір і Тереза навіть не були знайомі. Та матуся залишила мені цілу скриню сувенірів і спогадів про Терезу, чиє мистецтво вона добре знала й надзвичайно високо цінувала.

— Театральні афіші, фото…

— Так-так. Але, крім того, у скрині зберігалися листи Терези, її щоденники й особисті речі. Усе це сховано…

–.. У тайнику, в подвійному дні, — закінчив фразу Оскар.

Гумбольдт здивовано скинув угору брови.

— Он як? Виходить, ви й до нього добралися? Втім, я міг би здогадатися. Коли до справи беруться двоє таких кмітливих молодих людей, як ти і Шарлотта… — Він не закінчив фразу й вів далі з посмішкою. — Ти зможеш усе це прочитати, коли ми повернемося додому. Могила твоєї матері розташована на цвинтарі церкви Святої Доротеї, її поховано поряд із моєю матір’ю. — Учений зітхнув. — Минуло чимало років, перш ніж я дізнався, що в Терези був син…

Оскар раптом відчув миттєве запаморочення.

— Із тобою все гаразд, мій хлопчику?

Фінкбайнер підвівся і простягнув йому склянку з водою.

— Дякую, все нормально, — пробурмотів Оскар, швидко випивши всю воду. — Це минеться. Мабуть, від хвилювання.

— Тебе можна зрозуміти, — промовив нотаріус, повертаючись до письмового столу.

— Але ж до чого тут усиновлення? — запитав Оскар, приходячи до тями. — Адже ви мій справжній батько.

— Через те, що документи, як ти вже чув, на жаль, не досить повні, — відповів учений. — Багато що загинуло в архіві сиротинцю під час пожежі. Того, що залишилося, недостатньо для того, щоб цілком достовірно засвідчити моє батьківство. Тому я обрав інший шлях — усиновлення, оскільки я не маю стосовно цього ані найменших сумнівів. Ти мій син, моя плоть і кров, і я буду абсолютно щасливим, якщо ти даси на це свою згоду.

Оскар ненадовго замислився й нарешті ствердно кивнув.

Фінкбайнер жваво потер долоні.

— Чудово! А чи не бажаєте ви в процесі всиновлення клопотатися про змінення прізвища на батьківське, чи збережете прізвище своєї матері? Втім, ви можете клопотати про це й пізніше.

Оскар знову замислився.

— Якщо дозволите, я поки що хотів би залишитися Веґенером. Для одного дня й без того забагато подій…

— Не маю заперечень, — заявив Гумбольдт. — Тереза могла б пишатися тобою.

— Тоді так і запишемо, — сказав Фінкбайнер. — Отже — Веґенер. Тепер, будьте ласкаві, прошу вас поставити підпис ось тут. — Він простягнув через стіл два аркуші з текстом і золоту самописку.

Оскар підвівся. Ноги задерев’яніли й не бажали слухатися. Воно й не дивно — адже не щодня трапляються такі важливі події. Взявши ручку, він поставив під документами своє ім’я, а потім озирнувся на батька.

Гумбольдт також підвівся. На його обличчі раптом з’явився на диво розчулений вираз.

— Ходімо, мій хлопчику, — промовив він. — Повернімося додому і відсвяткуймо цю знаменну подію. Втім, удома на тебе чекає ще один маленький сюрприз.

— Іще один? — Оскар навіть замружився. — Може, годі уже на сьогодні? А який сюрприз?

— Як же я тобі розповім? Тоді ніякого сюрпризу не вийде, еге ж? — Гумбольдт обхопив його за плечі, й обидва рушили до дверей…

Незабаром їхній екіпаж уже котився в напрямку до Плетцензеє.

Батько й син мовчали. Оскару ніяк не вдавалося зібрати докупи думки, так вразила його вся ця історія. Він думав про матір, намагався пригадати її голос, обличчя, руки — хоча б щось, — але в нього нічого не виходило. Коли вона залишила цей світ, хлопець іще був надто малим. Можливо, коли вони з Гумбольдтом прийдуть на її могилу, в його пам’яті спливуть якісь дитячі спогади.

Повз них пропливали будинки, сквери та парки. Голоси пішоходів і гучні крики вуличних торгівців Оскар чув, ніби крізь густий туман. І лише коли під колесами їхнього екіпажу зарипів гравій алей у лісі вздовж берега Плетцензеє, юнакові вдалося хоч трохи дати ладу всім цим спогадам і дивним відчуттям.

Знайомий будинок виник перед ним зовсім несподівано — ніби виринув із гущавини дерев. І раптом Оскару здалося, що він виглядає якось по-новому. Неначе від того, що докорінно змінилося життя юнака, змінився й весь навколишній світ.

— От ми й удома, мій хлопчику, — промовив Гумбольдт, коли карета повернула на під’їзну алею. — Ти дуже гідно поводився у нотаріуса. Я просто пишаюся тобою.

— А тепер ви, нарешті, скажете, що це за сюрприз?

— Тепер уже недовго. Скоро ти про все дізнаєшся сам.

Дивно, подумав Оскар, після всього, що сьогодні сталося, хіба можна його хоча б чимось здивувати? Щось не віриться. Однак йому не довелося довго сушити собі голову над тим, що б це могло бути, — у дверях з’явилися Еліза й Шарлотта. Їхні обличчя сяяли від радості.

— Ну то й що? Все владнали?

— Усе пройшло як по нотах, — урочисто проголосив Гумбольдт. — Оскар виконав моє прохання й погодився бути всиновленим. Тож віднині перед Богом і людьми він — мій син. І закон це підтверджує.

— Це означає також, що тепер ти мій кузен, — промовила Шарлотта, і, незважаючи на удавано веселу посмішку, Оскару здалося, що вона засумувала. — Ласкаво просимо до нашої родини. — Шарлотта з ніжністю обняла його, і хлопець обережно відповів на ці обійми.

І лише в цю хвилину він, нарешті, зрозумів, що для нього означає це всиновлення. Тобто для нього й Шарлотти. Адже в її жилах тече та ж сама кров. На заваді їхньому прагненню одне до одного постала нездоланна перешкода — шлюби між двоюрідними родичами в цій країні заборонені. А відтак розпочати нове життя для нього означало назавжди розпрощатися з мрією про Шарлотту.

От дідько!

Коли дівчина розімкнула обійми, Оскар помітив у її очах сльози. Вона мужньо намагалася приховати від хлопця своє розчарування, та це було марно, адже він її добре знав.

— Твій батько вже повідомив тобі про сюрприз? — усміхнулася Шарлотта.

Оскар кивнув.

— Ну, тоді не варто мучити тебе й далі, — сказав Гумбольдт. — Гості вже прибули?

— Півгодини тому, — відповіла Еліза.

— Які ще гості?

Учений усміхнувся.

— Я випадково дізнався, що перед нашим від’їздом до Греції в тебе виникли невеликі ускладнення. Чи, може, я помиляюся?

Оскар здивувався. Як ці чутки могли дійти до Гумбольдта?

— Пусте, — пробурмотів він, — але ж…

— І тебе виручили кілька молодих людей, твоїх друзів. Вони виявили неабияку мужність, чи не так?

— Ну, звісно…

Гумбольдт розсміявся.

— Ти, мабуть, звернув увагу на те, що в нашому будинку зовсім немає робітників. Елізі доводиться самій виконувати всю хатню роботу, за винятком догляду за кіньми та садовою ділянкою. Тож я вирішив найняти ще декого, хто б їй міг допомагати. Прибирання, прання, приготування їжі, закупівля продуктів — загалом, повсякденний клопіт. А оскільки ти знаєш, що я не дуже довіряю малознайомим людям, тому й хочу, як то кажуть мисливці, одним пострілом убити одразу двох зайців. А, якщо вже бути зовсім точним, чотирьох.

Учений обернувся до дверей. У напівтемряві холу він помітив якісь силуети — пару високих і пару трохи нижчих на зріст. Один із них явно належав зовсім молоденькій дівчині.

Оскару перехопило подих.

— Але ж це…

— Саме так. Перед тобою наші нові робітники: Лєна, Віллі, Мицик і Берт. Біжи, мій хлопчику, привітайся зі своїми приятелями!

Четверо підлітків зробили кілька нерішучих кроків і вийшли з тіні. Відчувалося, що вони поки що трохи ніяковіють у цьому розкішному будинку, проте на їхніх обличчях сяяли широкі посмішки.

Лише на якусь мить Оскар завмер, неначе закам’янівши від здивування, а потім, кинувся до друзів.