Ріо Кундер Panicoffski

Вступні нотатки від автора

Отже, перед тобою, читачу, мій черговий роман. Неодноразово чув (частково це визнаю), що всі мої попередні романи багато в чому подібні один до одного. Мовляв, вони є різними варіяціями на одну тему, яка мене цікавить. Це, звичайно, тема найнеймовірніших збігів, що пронизують життя. Начебто побудова та стиль дуже близько повторюються із книжки в книжку. Не бачачи в цьому нічого поганого (кінець кінцем, мені не так важливо, що ті самі ідеї повторюються, зокрема, в Амада, Кундери й Куелья), вирішив, однак, цього разу вдатися до формалістичного досліду. Тут допоміг випадок. Кілька років тому я, втомившися від цілодобових письменницьких управ, вирішив присвятити час чомусь незвичному. Приятелька запропонувала піти на уроки сальси в одному з клубів біля Сохо. Моїм учителем був надзвичайний танцюрист і природжений викладач Освальдо Панікоффскі. Я швидко став справжнім фаном цього танцю, а з Освальдом ми якось невимушено відчули взаємну симпатію і вмить зробилися приятелями. Мені цікаво було говорити з людиною, що виявилася журналістом і поетом. Водночас його погляди як иноземця на багато речей дуже різнилися від звичних мені англійських концепцій. Досить інтенсивно ми проспілкувалися близько року. Відтак одного дня Освальдо переїхав із Лондона до Лідса, бо одержав звідти вигідну пропозицію. Його запросили розробляти ідеї й провадити дослідження для програм радіо, а також писати сценарії. На практиці ж він міг робити там що завгодно, якщо це було вигідно для радіо, включно з безпосередньою репортерською роботою. У Лідсі він пробув кілька років і пережив там пару бурхливих романів, які мені подеколи доводилося обговорювати з ним телефоном. Після другого з них він упав у глибоку депресію. Тоді раптом зірвався з місця й осів у Арґентині. Раз він до мене телефонував із Буенос-Айреса. А півроку тому несподівано одержав від нього пакунок. У ньому був рукопис і додана нотатка: «Ріо, я намагався написати про роман із Фабіаною, проте втратив інтерес. Мене значно більше тепер цікавить танґо: танцюю щоночи. Якщо хочеш, можеш використати це, як тобі заманеться. Тут багато всяких уривків — для мене це вже історія». Коли я прочитав рукопис і порівняв із тим, що чув від нього й Фабіани (з нею мав нагоду зазнайомитися), мені, власне, і спало на думку написати роман нібито разом із Панікоффскі. Тобто я публікую його рукопис майже цілком, а дещо переповідаю сам. Також додаю, що знаю про цю історію зі свого боку, розмірковую про різні речі, взагалі розважаюся. Що писав я, а що він, спеціяльно не казатиму — це нескладно буде визначити читачеві самому. Книжку на честь друга, який не схотів жодних прав на неї, назвав його прізвищем. Присвячую роман Фабіані. Тож поїхали.


Загрузка...