Panicoffski

Частина друга: додатки

Тут я вирішив вмістити як доповнення до нашого з Освальдом роману частку матеріалів, які одержав з Арґентини у пакунку разом із рукописом від Панікоффскі. Це були якісь вирізки з журналу кириличним шрифтом. Як я з'ясував пізніше, віддавши на переклад, це були статті, які Освальдо писав до українського часопису для любителів мандрів «Задзеркалля». Коли я їх прочитав, то збагнув, що вони можуть вдало доповнити роман, бо багато говорять про почуття і стан душі самого автора. Перша стаття про Арґентину й Чилі належить ще до лондонського періоду життя Освальда, коли він вперше відвідав «країну своєї мрії». Дві ж бразилійські статті написані вже після його остаточної ескапади до Арґентини. Як видно, Бразилія після історії з Фабіаною стала для нього нездоланним маґнітом.

Цей епіграф, що відображає невмирущий оптимізм латиноамериканців, я взяв зі знаменитої пісні королеви сальси Селії Крус. Її слова постійно крутилися в голові ті два з гаком тижні, що їх поділив між загадковою і трагічно пам'ятною зі шкільних політінформацій про Луїса Корвалана Чилі й батьківщиною танґо. Весь час в обох країнах я абсолютно ненавмисно потрапляв з фестивалю на фестиваль і зрозумів, що проста філософія Крус є гаслом навіть цих найбільш «європейських» представників Південної Америки. Треба сказати, що час видався оптимальним. Були останні дні літа (а літо там, звичайно ж, закінчується в лютому), і наставав оксамитовий сезон — час збирання врожаю винограду й виробництва нового вина у всесвітньовідомих чилійських та арґентинських центрах виноробства. Культура вина тут настільки важлива, що до цієї події зорганізовують вуличні торжества під назвою «Вендімія». На Вендімію я потрапив у чилійському місті Ля Серені, а потім застав її і в арґентинській Мендосі. До тихоокеанського курортного містечка Вінья-дель-Мар я прибув акурат на однойменний поп-фестиваль, а до Буенос-Айреса точнісінько в перший день Тижня танґо. Додайте сюди ще трансляцію карнавалу з Ріо на телебаченні й розмову з його очевидцем у Буенос-Айресі… Що називається, пощастило… А може, й ні, може, вони весь час щось святкують? Адже «навіщо плакати? Життя — то є карнавал, і краще жити співаючи…»

Та про все по порядку. Мріяв про Аргентину як про щось недосяжне й романтичне змалку. В ті часи, коли з Радянського Союзу за кордон (майже виключно, за кордон соціялістичний) їздили обрані одиниці (й то в ґрупах і лише якщо в райкомі партії могли відповісти на запитання, хто такий Банісадр, Корвалан і Освальдо Дортікос), Аргентина видавалася якоюсь иншою планетою, яка начебто існує, але щоб там висадитися, треба бути презентером Клубу кіномандрівників Юрієм Сенкевичем. Неясні її обриси поставали з деталей, що потрапляли до уваги з дитинства, але якось ненавмисно й неусвідомлено. То улюблений книжковий герой станцює танґо з течкою документів на громадянина Корейка, то вирине щось десь про арґентинця Че Ґевару (правда, нечасто, бо дуже вже патлатий був як на смаки ЦК КПРС). Ще запам'ятався радянський фільм чи то про комуністів, чи то про терористів під назвою «Це солодке слово «свобода», де кілька литовців грали арґентинців, що риють кудись тунель. Потім, здається, всі хороші гинуть, а я ще думав, що ж воно там діється в тій Арґентині? А потім 1978 року на телебаченні показали майже у повному обсязі чемпіонат світу з футболу в Арґентині. Оце був шок, що ще збільшив той романтичний ореол! Якими елеґантними й модними мені, школяреві, від якого вимагалося офіцерської скоби на ненависних уроках початкової військової підготовки, тоді здалися шевелюри й гра чемпіонів світу Кемпеса, Пассарелли, Люке й Віші, як знаменито для звиклого до кволого вболівання а-ля «ма-ла-ци!» на Республіканському шаленіла арґентинська публіка на стадіоні «Рівер Плейт»! (Мало хто в Україні знав про криваву аргентинську хунту того часу, за якої симпатики лівої ідеї зникали без сліду, — багатьох скидали до моря з гелікоптерів. Хунта ж скористалася з чемпіонату для посилення свого авторитету.) А потім уже в час конання комунізму я познайомився зі справжньою живою арґентинкою, та ще й якою! 1989 року український комсомол, як і всі тоді, перебудовувався. Під його проводом було зорганізовано у Чернівцях перший фестиваль української пісні «Червона рута», де зібралися зовсім не ті, що співали прийнятні за комуністів «Ой, поїхав за снопами», а навпаки, там був і «підпільник Кіндрат», і всякі тобі «наркомани на городі», і «ганьба!», і чого там лишень не було. Залучили й иноземців, якимось досі невідомим мені чином примудрившися «виписати» до Чернівців 17-річну арґентинку українського походження Кляудію. Я тоді теж туди потрапив для участи в літературному вечорі як альтернативний письменник з Києва. Може, хтось пам’ятає, як останнього дня на переповненому чернівецькому стадіоні Кляудія заворожила всіх своїм чарівним виконанням «Червоної рути»? Той її образ досі в мене перед очима… Вже не пригадаю, як нас познайомили. Лише знаю, що мене відразу зрізало наповал. Дівчина почувалася не дуже певно в такій незнайомій далекій країні. Ми розмовляли про всяке: її цікавило про Україну, але мені більше хотілося розпитувати про Арґентину. Вона розповідала, як її все розчулює в нас, у країні її предків, як хвилюється виступати перед незвично великими і вдячними авдиторіями, які враження від зустрічи з ніколи раніше не баченими українськими родичами… Я ж «зводив наклепи» на Країну Рад, Ґорбачова зі Щербицьким і КПРС, а заодно не міг повірити, що в Буенос-Айресі був український клуб, який називався іменем Ґорького. Та ще менше міг повірити, що ось тут зі мною — жива арґентинка, та ще й така красуня…

І ось я вперше в Буенос-Айресі. Раз, невдовзі після фестивалю, намагався дзвонити, та не застав, раз написав листа, раз написав вірша. Пару років тому випадково чув Кляудію на радіо. Потім ще прочитав в арґентинській ґазеті «Клярін», що вона співала своїм «оксамитовим голосом» як гостя на концертах зірки арґентинської музики (теж українця за походженням) Чанґа Спасюка.

Дуже хотів зустрітися знову. Навіть знайшов її прізвище в телефонній книзі Буенос-Айреса… Врешті вирішив не телефонувати, — нехай усе так і залишиться як якась ностальґія за чимось неясним, невідомим і втраченим, як спогад про той неймовірний час. Адже нині Арґентина для мене стала вже конкретною, до якої торкався, яку нюхав, смакував і пив. Там маю повно реальних нинішніх друзів.

Буенос-Айрес називають південноамериканським Парижем і цілком слушно це роблять. Місто дійсно дуже нагадує Париж архітектурно, тільки це — такий собі більший Париж, із більш високими будинками і значно ширшою рікою. Тут і вражаючі зелені проспекти й бульвари, доглянуті парки, вишукана культура ресторанів і барів, розмаїття культурного життя (в час мого перебування там була найбільша за межами Европи виставка Сальвадора Далі) й загалом така собі богемна атмосфера з місцевим відповідником Монмартру — центром артистичного життя — дільницею Сан-Тельмо. Особливого шарму цьому місцю додає стиль життя портеньйос (так називаються еспанською мешканці міста) з їхнім звичаєм пізно вночі зустрічатися з друзями в кав'ярнях і розважатися до ранку. Культура ж танґо, що нині знову стало модним в європейських столицях, вабить до буенос-айреських салонів цього танцю, а також його швидшого і «вільнішого» різновиду — мільонґи, сотні иноземців. Багато хто приїздить на пару тижнів, але, занурившися в це життя, залишається на роки.

У цій подорожі я й прибув, і відлітав із Буенос-Айреса, а в проміжку їздив до Чилі й до арґентинської Мендоси, що на чилійському кордоні. На зворотному шляху побачив у столичній ґазеті повідомлення про початок у той-таки день фестивалю танґо. Тут-таки зустрівся з місцевими друзями, серед яких одна — Марія-Пія — була справжнім фаном танґо. Тож танґо-програма на вечір була забезпечена. Розвиток цього жанру в Арґентині є цікавим: його сприйняття й несприйняття суспільством завжди залежали від далекої Европи. Коли наприкінці 19 століття танґо народилося в бідних дільницях Буенос-Айреса, його танцювали лише представники соціального дна — різні злочинці й повії в борделях. Відповідно, із презирством його сприймала арґентинська еліта. Потім з'явився леґендарний Карлос Ґардель, що створив tango cancion — пісню танґо — з її глибоким сенсом, текстами, що заторкали найглибші почуття. Він став знаменитим у Парижі та Нью-Йорку, і його успіх там зробив цю музику популярною вдома. Танґо стало завсідником елітних салонів Буенос-Айреса, танцем, якого вважали за честь навчитися можновладці. Недавно мене вразили телевізійні кадри з прийому в Лондоні президента Арґентини Менема. Принц Уельський Чарльз запросив на танґо дочку президента Сулейміту. Обоє виявилися першорядними танцюристами!.. Основна тема пісень танґо — це ностальґія щодо минулого життя, сум щодо зрад у коханні, втрати дружби, зміни рідних ландшафтів. Тож танґо несе в собі певну печаль і накладає відповідний настрій на сьогоднішні салони танґо, в яких я був, а відтак і на все місто. Дизайн салонів такий (це виявляється у стилі картин на стінах, відповідному освітленні, наявності предметів антикваріяту), що атмосфера навіює неясні асоціяції з тим, що колись читав або бачив у фільмах про декадентський Париж. Нині танґо знову переживає в Арґентині бум, але після довгого занепаду, пов'язаного з режимом військових. За диктатури танґо не забороняли, але чи ж потанцюєш, як тепер, до шостої-сьомої ранку, коли в країні — комендантська година й на кожному кроці перевіряють документи? Політичні розправи й загальна атмосфера страху в час терору хунти під проводом ґенерала Віделі й відплатних дій марксистських міських партизанів — монтонерос — змусили залишити Арґентину багатьох майстрів танґо. Про цей період в історії танґо згадується, зокрема, у пісні Ерос а паризького музичного проекту «Ґотан Проджект», що його зреалізували танґо-еміґранти:

Фестиваль танґо ми відкрили о дев'ятій вечора, посидівши за шклянкою доброго вина San Felipe у барі найжвавішої дільниці Буенос-Айреса — Палермо. Відтак вирушили на концерт просто неба у парку Боскедель-Палермо, що чимось нагадує паризький Будонський ліс, зірки танґо Адріани Барелі. Шоу було неймовірне, публіка співала разом із нею: тут була й молодь і старші люди, і це ще одна річ, що захоплює у танґо: воно не знає вікових меж. Пізніше, близько першої ночи, ми пішли до салону танґо, де до самого нашого відходу близько п'ятої ранку пристрасно танцювала й парочка, якій на вигляд можна було дати років по сімдесят п'ять… До речи, той салон, як з'ясувалося, було орендовано в приміщенні клубу вірменського культурного товариства Буенос-Айреса, що в ньому також містився вірменський ресторан. А ще в тому-таки Палермо я бачив православну церкву. Бачив і колишніх співвітчизників: на мистецькому ярмарку під цвинтарем Реколета, де похована леґендарна арґентинка Ева Перон, якісь радянського вигляду громадяни продавали матрьошки, а на центральній торговельній вулиці Флорида якийсь пан, що говорив еспанською з виразним російським акцентом, займався дуже поширеним у Південній Америці бізнесом — чистив иншому добродієві черевики. (Подейкують, що й лідер чилійських комуністів Луїс Корвалан заробляв цим на життя, по тому як зі зміненою тотожністю повернувся до Чилі.) Загалом, я дійшов висновку, що хоча в 1990-х роках до Арґентини виїхало багато українців, небагатьом арґентинцям і чилійцям про це відомо. Якщо в Буенос-Айресі вони ще комусь траплялися, то в Мендосі й особливо чилійських містечках всі дуже дивувалися. Казали, що українців ніколи не бачили, й раділи, що ми, мовляв, говоримо їхньою мовою… А ще в самому центрі Буенос-Айреса за президентським палацом я знайшов дешевий ресторанчик під назвою Parilla Ucranіа (що можна перекласти приблизно як «Ґриль Україна»). Щоправда, страви там були лише арґентинські, а власник не міг пояснити, чому він так називався, сказав, що так і було, коли він його перебрав.

Отак абсолютно влучно описав у вірші свою країну знаменитий «поет кохання» Пабло Неруда, що був одним із двох Нобелівських лавреатів із літератури від цієї країни. «Довгу пелюстку» Чилі від Арґентини відокремлює нескінченний ланцюг високих засніжених Андів, які тут видно звідусіль. З иншого боку — такий самий нескінченний Тихий океан. А вино — це те, що здебільшого виробляється в долинах трьох рік посередині, чим пишаються всі чилійці, і чим славна їхня країна в усьому світі. Чилійські вина типу каберне-совіньйон і мерло є чи не найкращі у світі, а чудовий карменер взагалі виробляють лише в Чилі, по тому як у Европі хвороба вразила цей сорт винограду, і він повністю зник…

До Чилі цікаво під'їздити автобусом. Всю дорогу від Буенос-Айреса до Мендоси (14 годин) в нічному автобусі можна спати (крісла дуже зручні). Зате відразу після цього арґентинського міста розплющуйте очі: на обрії виринають засніжені вершини включно з найвищим піком Америки Аконкаґуа. Обабіч дороги стеляться безкраї виноградники, оливкові дерева. Раптом побачив винну фабрику «Нортон». Це ж її продукцію не так давно куштував у Лондоні! Основний пункт перетину кордону між двома країнами — Лібертадорес — лежить чи не в найвищому пункті гір просто поруч із Аконкаґуа. Незважаючи на літню пору, там досить зимно. Це важливо знати, беручи до уваги, що прикордонні формальності досить суворі. Доводиться надовго виходити з автобуса на холод, пішки проходити через обидва пункти пашпортного контролю, а також через митницю, де чилійці пропускають весь баґаж через рентґенівський апарат (таким чином мені засвітили одну фотоплівку, внаслідок чого тепер не маю панорамних знимків Сантьяґо, а також сумнозвісного Національного стадіону, де після путчу 1973 року хунта Піночета інтернувала й катувала політичних опонентів. Саме місто, до речи, з високої кручі в його центрі теж скидається на величезний стадіон, де трибуни — це високі гори, які оточують його з усіх боків). Обабіч кордону видно військові ґарнізони. Кордон захищається не просто для галочки. Аргентинці ще не забули, як Пі ночет підтримав Велику Британію у війні за Фолклендські (Мальвінські) острови…

Те, що відразу кидається у вічі в Чилі, — це ідеальний стан автошляхів і взагалі доріг. Це постарався режим ґенерала Піночета — глибоко несимпатичного мені типа. Несимпатичного, бо мені абсолютно чужі ось такі арґументи його прибічників, що так співзвучні зі способом думання багатьох українців: навів порядок, нагодував, врятував країну від розвалу, ну, дійсно, обмежив демократію, ну, знищив, закатував стількох опонентів, але ж без жертв важко обійтися… У барі в портовому Вальпараїсо я розговорився з його власником — великим знавцем вин, що продемонстрував мені цілу колекцію витриманих роками пляшок. Відтак старий почав скаржитися на зростання злочинности й безробіття останнім часом. «А за військових як було?» — питаю. «О, був порядок. Все було дуже цивілізовано. От була, скажімо, комендантська година, але не небезпечна: нікого не заарештовували, якщо ти не злісний порушник. Скажімо, спізнився твій потяг чи там автобус, — із ким не бува, — і не встиг вчасно додому, то проблеми нема. Заплатив штраф за порушення і йди собі спати. А тепер ось поставили в Сантьяґо пам'ятник тому Альєнде, а він хіба герой? А справжньому героєві пам'ятник ставити не хочуть…» Слід сказати, що чилійське суспільство розділене майже порівну між прибічниками й противниками Піночета. Я — з тими, що проти: завжди був проти вбивць і катів, кого б вони не катували. Ну навіщо було вбивати популярного співака Віктора Хару? І потім, яка така комендантська година, якщо тепер я об 11 тільки починав вечірню програму відвідин барів, ресторанів і нічних клубів з активним споживанням знаменитого чилійського коктейлю піско савер? Взагалі важко уявити, як примудрялися ті народи, що в них нічне життя в крові, висиджувати вдома в добу комендантської години? Це ж додаткове знущання, додаткові тортури! До тих подій чилійці постійно звертаються подумки й нині. Наприклад, на фестивалі пісні у Вінья-дель-Мар, за яким уся країна стежила чи не цілодобово на екранах телевізорів, чилійська група «Інті-Іллімані» заспівала пісню на честь Віктора Хари, що його зображення проектувалося на великий екран. Половина зали відтак влаштувала ґрупі оглушливі овації, тоді як инша половина сиділа, демонстративно склавши руки.

У Сантьяґо я бачив пам'ятник Альєнде, що стоїть біля колишнього президентського палацу Ля Монеда. Я пам'ятаю документальні кадри про ті події, що їх бачив в Англії. Тепер можна було значно краще уявити, де були танки заколотників, з яких будинків відстрілювалися люди, вірні президентові-соціялістові, як над палацом літали винищувачі. Тепер тут міститься урядова установа, а туристам дозволяється заходити на подвір'я після перевірки сумок і рюкзаків. Там була виставка скульптури і поліцаї дозволяли фотографувати. Одна аванґардна скульптура належала митцеві на прізвище Берченко. І тут наші люди!.. А на Національний стадіон мене запустив прес-офіс за журналістським посвідченням. Там питали, чи я збираюся писати про 1973 рік, і я про всяк випадок відповів, що ні, — про футбол. Національний стадіон — ідеальне місце для ув'язнення сили-силенної людей. Міцні залізні брами й жодних шпарин. Втеча неможлива. Стадіон виглядає мальовничо на тлі гір. Чи милувалися цим пейзажем Піночетові в'язні? 1974 року тут відбувся пам’ятний футбольний фарс. Збірній СРСР випало грати стикові матчі за вихід на чемпіонат світу саме з Чилі. Союз підтримував соціялістичний уряд Альєнде, бо сподівався зробити із Чилі другу Кубу — свій плацдарм у Південній Америці. Після заколоту Кремль відмовився визнати хунту, але перший матч із чилійцями в Москві було вирішено грати. Матч закінчився 0:0, а відтак Союз відмовився грати в Сантьяґо, «бо стадіон политий кров'ю». І хоча чилійці пропонували инше поле, це справи не вирішило. Все завершилося тим, що чилійська збірна вийшла на поле Національного і після свистка судді завела м’яч у порожні ворота збірної СРСР.

Якщо Буенос-Айрес — це Париж, Сантьяґо є безпомилково латиноамериканським містом. І людей з європейськими рисами тут менше (преважну більшість населення становлять метиси), і архітектурно більше відчуваються колонійні еспанські впливи. Нічне життя теж не таке бурхливе. Можна навіть сказати, що атмосфера Сантьяґо дещо провінційна. Крім того, я був там у час відпусток, коли багато хто відпочивав у курортних Вінья-дель-Мар і Ля Серені. В цих двох містечках я й побачив пізніше натовпи сантьяґінос.

Курорти в Чилі гарні, але тихоокеанська вода холодна й дуже бурхлива та каламутна. З високою хвилею треба бути дуже обережними. В Ля Серені був свідком пошуків потопельника. У Вінья-дель-Мар народ шаленів від фестивалю, на якому зірками були Сальваторе Адамо і Тото, що про їхнє існування я давно вже забув. На Вендімії (фестивалі вина) в Ля Серені зачарували народні танці куека просто неба. Пари виробляли па, вимахуючи білими хусточками і «дзеркально» повторюючи рухи партнера. Подібний танець — перікон — потім бачив і в арґентинській Мендосі. Чилі — це і неабиякий кулінарний досвід. Розмаїття морепродуктів вражає. Тут, наприклад, вперше ознайомився з такими делікатесами, як морський їжак і севічес — сира риба, яка кілька днів вимочується у соку зі свіжої цитрини. Запам'яталася й екскурсія на завод «Капель» у Вікуньї (на батьківщині Нобелівської лавреатки — поетки Ґабрієли Містраль), де виробляється найкращий піско (унікальна виноградна горілка, яка робиться шляхом випаровування якісного молодого вина). З нього робиться знаменитий коктейль піско савер, що серед його компонентів — цитриновий сік і збитий білок яйця.

Не можу не згадати відвідин «тихоокеанської перлини» Вальпараїсо — другого найстаршого міста Чилі, в якому певний час жив Пабло Неруда. Місто лежить на численних високих схилах, що поєднані з нижнім містом ліфтами й фунікулерами. Кожен зі схилів — це містечко в собі з давньою колонійною архітектурою. Зі схилів відкриваються неймовірні види на океан. Неруда мав тут дім, де, скажу вам, не творити було б складно, беручи до уваги вид з вікна.

Ці рядки в перекладі Мойсея Фішбейна відбивають тодішній стан душі Неруди, але в сонячну днину, мушу запевнити, все насправді виглядає значно оптимістичніше…

Істина — у вині. Вині доброму. Це знають мешканці центру виноробського реґіону Арґентини — міста Мендоси. Вино принесло їм достаток. Місто виглядає дуже заможно й гарно (за винятком хіба що потворних тролейбусів виробництва українського заводу імени Урицького (кого-кого?), що там ходять), багато молоді… Половину території міста становить величезний парк з екзотичними рослинами, ставом, стадіоном і зоопарком, що тягнеться аж до передгір'я Андів. Своє вино мендосці рекламують, як тільки можуть. Воно продається в кожній крамниці, незалежно від того, чим вона торгує. Це може бути магазин одягу або взуття, наприклад. Винарні влаштовують безкоштовні екскурсії з деґустацією. На заводі Ля Рураль симпатична екскурсовод Летісія розпитала на початку, хто звідки. Україна привернула всезагальну увагу. Відтак Летісія розповідала все, дивлячися лише на мене, а инші учасники екскурсії підходили поговорити. Українці тут рідкість, казали вони… На иншому маленькому сімейному заводі — «Кавас-дель-Конде» — вино виробляється лише на експорт або на замовлення ресторанів. Це вина дуже високої якости, які продаються до Америки та Ізраїлю. Тут екскурсовод наочно пояснила принципи деґустації — як відрізнити кращі вина від посередніх…

Два тижні минули швидко, і ось уже перед відльотом я сидів на набережній неозорої ріки Ріо де ля Плята в Буенос-Айресі (її червона вода простягається за обрій, — другого, уруґвайського, берега не видно), із сумом прощаючися з двома чудовими країнами. Чи не тут сидів і Хорхе Луїс Борхес, коли писав: