Panicoffski

О Ріо, Ріо! — Нотатки поручника запасу про піщані кар'єри й карооких "Каріок»

У Бразилії нині календарна зима, але якщо ви раптом скучили за лижвами й шапкою а-ля «райкомівська каструля», або якщо закортіло зліпити сніговита чи жбурнути комусь у носа сніжкою, то вам сюди не треба. Адже сніг, мороз — то поняття, що не існують у місті Ріо-де-Жанейро, де так і не вдалося продефілювати у білих штанях добре знаному онукові турецькопідданого з півдня України. «Півтора мільйона людей, і всі поголовно у білих штанях» виявилися витвором фантазії Остапа Бендера. Коли я вперше потрапив до Ріо і на честь героя здійснив блакитну мрію його ж таки дитинства, то виявився єдиним носієм не лише білих, а й штанів узагалі, принаймні у моєму полі зору. Народ Ріо, що бразилійською портуґальською називається cariocas — «каріока», поголовно — від малечі до старих — ходить у шортах або плавках. У шортах ходить уся країна, включно навіть зі священиком української католицької церкви з міста Сан-Паулу падре Вальдомиро, який ще й сміявся, що от батюшка з російської церкви поряд іде вулицею в рясі в таку спеку. У шортах ходять і помолитися до бразилійської церкви, де атмосфера взагалі є досить розслаблена. Якось не відчувається ця піднесена урочистість. Під час служби гімни співають якісь надто веселі, як на моє вухо, що звикло до більш суворих європейських традицій. Усі підтанцьовують, хоча бразилійці дійсно народ дуже набожний. Пам’ятаю, як на виході з однієї з найстаріших бразильських церков Діви Марії у найстарішому місті Порту Сеґуру, де Кабрал відкрив цю чудову країну, я наштовхнувся на симпатичну сорокарічну жіночку — носійку шортиків, яка туди саме заходила. Я перехопив заздрісний погляд священика в її бік — нічого не вдієш, «Антарктика» — суперове пиво.

Бразилійцеві абсолютно чужинським здалося б инше поняття, або радше своєрідна життєва філософія, яку добре розуміють і пам'ятають українці. У 1980-х мене й моїх київських приятелів у розпал літньої спеки неодноразово затримували всюдисущі «таліби» в цивільному за носіння цих самих шортів. Причину вони завжди викладали однаково: «Ви шо, на пляжУ?» Це запитання було б риторичним у Бразилії, що являє собою один велетенський пляж як у прямому, так і в переносному значенні, — як спосіб життя, як бразилійська життєва філософія. Пляж у Бразилії — це соціяльна інституція, щось на кшталт пабу в Англії, тобто місце, куди люди йдуть поспілкуватися, потанцювати, випити, попоїсти, пограти в спортові ігри, послухати музику, та ще й позасмагати і скупатися в Атлантичному океані. Пляжі в Бразилії — це й естетична насолода, комбінація шедевру, що його бразилійцям подарувала природа, з красою, що нею Бог нагородив самих бразилійців (цей подарунок вони цінують і підтримують свою красу дуже наполегливо, про що буде далі), а також із приголомшливими неповторними бразильськими костюмами для купання і пляжною модою загалом.

Власне, на цих пляжах бразилійці провадять більшу частку свого життя.

Король усіх пляжів — це Копакабана в Ріо, найвідоміший і найімпресивніший у світі. Цьогорічний карнавал — давно позаду, але festa — бурхливе бразилійське свято — тут не припиняється ніколи. Я вийшов сюди у звичайний робочий день, але побачив цілі натовпи «каріок». Звідусіль долинали запальні ритми самби — то аматорські оркестри розважали публіку, граючи мало не на кожному розі. Нарід, що оточив оркестри, невтомно танцював — малі й старі поруч: я бачив, як майстерно біля мене перебирали ногами 5-річна дівчинка і 80-річний старий. Самба потребує моря енерґії, — иноді доводиться робити близько чотирьох перемінних кроків на секунду, причому у той-таки час задіяно й мало не всі инші м'язи. Коли танцюють аси зі шкіл самби, то якимось незбагненним робом хвилююче перемінно рухаються певні делікатні частини тіла, і це може довести до нестями представників протилежної статі, зокрема тих, що не знайомі з бразилійською культурою. Практично всі бразилійці досить добре вміють танцювати й инші свої традиційні танці: форро, ламбаду, аше. Я уявив собі, що вкраїнці теж усі, як один, спонтанно дають гопака десь на київському Трухановому острові. А може саме тому бразилійці в масі й виглядають такими зґрабними й тендітними, що так багато й зовсім без причини танцюють? Не раз у Бразилії і я долучався до юрм, що танцювали самбу. У тому середовищі панує безтурботність, веселощі й радість життя, задоволення, що ти є на цій землі. Тебе тут відразу сприймають як одного зі своїх. А якщо ще й непогано танцюєш, то твої намагання цінують — підбадьорюють, незнайомі люди поплескують по плечі, жінки цілують…

Мені дуже подобається ця контактність латинського світу, де дотик є такий важливий у людському спілкуванні. Коли з тобою розмовляють знайомі бразилійки, то вони стоять близько до тебе і час від часу легенько торкаються твоєї руки чи плеча, коли треба підкреслити якусь думку. Створюється атмосфера якогось особливого тепла. Це є повна протилежність до абсолютно фізично неконтактної поведінки моїх колишніх краян-англійців, які часто просто панікують, коли їм випадком доведеться спілкуватися з представниками латинського світу. Під час розмови вони будуть доволі кумедно маневрувати, аби уникнути дотику, а якщо ще, крий Боже, спілкування йде між бразилійською кралею і англійцем, який ні про що не здогадується, то останній може почати робити далекосяжні висновки, ясно, що безпідставно.

Бразилійці не надають того значення, що ми, навіть поцілункам. Маю на увазі не ті, що вони ними обмінюються при кожній зустрічі як привітання, а саме ті, що їх ми сприймаємо як еротичні. Якщо сказати просто, то ці поцілунки для бразилійця часто нічого не означають і нікуди не ведуть. Тобто людина тобі не є огидною, — це вже непоганий привід, аби цілуватися з нею в губи. Але то ще не є знак, що потім ти з нею хочеш бачитися, зустрічатися, спати. Часто такі цілунки відбуваються за присутности твого дійсного коханця без жодних наслідків. У Англії я певний час серйозно зустрічався із бразилійкою, і вона просто вимагала, щоб я цілувався і з її бразилійськими подругами! У Бразилії на маленькому курортному острівці Морру джі Сан-Паулу я постійно ставав свідком дивних сцен, коли хтось удень цілував на пляжі одну жінку, яка потім увечері на диско цілувалася вже зовсім з иншим, а сам він у цей-таки час проходив повз це диско під руку також з иншою. Або взяти двох хлопців, що з ними там познайомився. Весь вечір вони зваблювали двох убивчих краль, цілувалися. Відтак дівчата втомилися, і хлопці пішли провести їх до готелю. За півгодини вони повернулися, взявшися за руки вже з двома иншими!

Але справжнє кохання, на думку багатьох бразилійців, не повинно бути в усіх на виду. Інтим має бути цілковитим, куди бажано, аби зовнішній світ зовсім не мав доступу. Як казала мені моя бразилійська дівчина: хочу бути лише з тобою, але мене просто нудить з думки, що в місті будемо постійно стикатися з якимись напівзнайомими і треба буде казати: знайомтеся, це — моя дівчина, це — мій хлопець. Бррр…

У справжньому коханні бразилійці дуже сентиментальні, майже як у мильних операх. Якимось дивним чином найбільшу насолоду багато хто дістає від кохання, що вже минуло, або, точніше, коли сам предмет кохання з якихось причин вже є недосяжним. Таке почуття є важливою й унікальною часткою бразильського національного характеру і має свою назву в портуґальській мові. Це, власне, те саме слово saudade, що хоча б раз звучить мало не в кожній бразилійській пісні. Завдяки величезній моді на все бразильське, що нині поглинула Европу, бразилійська музика там нині — річ повсякденного життя. Бразильські зірки грають у Лондоні й Парижі мало не щодня, імена Жилберту Жила (президент Лула призначив його міністром культури), Тома Жобіма і Каетана Велоза відомі вже й домашнім господаркам, бразильська музика награється безпосередньо в паризьких і лондонських студіях, а модні англійські ґрупи на зразок «Джаміроквай» або «Біз» намагаються копіювати «старих» бразильців, як-от «Ос Мутантес» і «Банда Блакі Ріо». Ці подробиці є конечними, щоби зрозуміти: saudade серйозно загрожує всьому світові. Уявіть собі, як після планетарної перемоги saudade жінки по всіх усюдах почнуть говорити: так, коханий, бути з тобою — то добре, але нема нічого більш солодкого над те, коли тебе нема, і це болить і крає серце. Ці муки дають мені казкову насолоду, я безтямно люблю цю порожнечу. Гадаю, нам не варто далі бути разом, аби saudade завжди було зі мною…

Бразилійський тип жінки нині, до речи, теж на вершині моди, як і музика, і література, й кіно (у світі з дуже великим успіхом іде бразилійський фільм «Місто Бога»),[1] і одяг (зокрема, все пляжне — від в’єтнамок до купальника і навіть пляжних підстилок, і спортове — маратонки і майки у бразильських національних кольорах). Одне слово, в Англії сказали б, що Бразилія — то просто сексі-країна. Концентрація гарних жінок у Бразилії вражає. Хоча етнічно й расово бразилійки (як і всі бразилійці) є неймовірною сумішшю, кожна жінка має щось неповторно бразилійське, те, що дозволяє безпомилково визначити її приналежність саме до тієї країни, навіть якщо в її зовнішності будуть і характерні японські, італійські або німецькі риси. Дійсно, південь Бразилії є переважно білим європейським, північний схід, куди портуґальці упродовж трьохсот років завозили рабів із Західної Африки, — переважно чорний, одначе в цілому бразилійці — це гримуча суміш європейців, індіянців, африканців і японців, які відчувають себе перш за все, або й лише бразильцями, говорять однією мовою і легко змішуються між собою. Бразилійку видають кілька речей: це якась особлива єдвабна оливкова шкіра, що її з дитинства нескінченно пестять сонце і море; це розкішне лискуче доглянуте волосся, що вони його розпускають певним чином; це і спосіб по-особливому, по-бразилійському вбиратися, так, аби одяг і взуття підкреслювали кожну привабливу рису; це й фізична зґрабність і міць, — більшість бразилійок є спортовцями, які щодня працюють над власним тілом, адже коли ти більшість часу в купальнику (якому саме — читайте далі), то хочеш почуватися впевненою у власній фізичній формі й щоб на тілі не було нічого зайвого. Ще й усмішка на 64 зуби, всі, як один, наче перли (бразилійці дуже ретельно стежать за зубами. Коли я їхав 26 годин автобусом з Ріо до Сальвадоре, на кожній зупинці, тобто щочотири години, весь автобус зі щітками вирушав до умивальників для чергового чищення зубів). Ну і ще розслаблене ставлення бразилійських жінок до життя, що, між иншим, виявляється в манері повільно говорити, по-особливому розтягуючи слова, так, наче вони співають пісню. Коли слухаєш бразилійку, тобі в певний мент уже стає байдуже, про що йдеться, — її голос заколисує, і хочеться, аби це ніколи не припинялося. Усе це разом і складається в бразильський жіночий стиль.

Бразилійські жінки мають дві ціхи, що з них одна зазвичай вважається нетиповою в жінках, а друга — в латинських жінках. Усі бразилійські жінки, яких знаю і з якими розмовляв, люблять футбол, добре на ньому розуміються, знають команди і гравців. Причина є цілком зрозуміла, — важко не ототожнювати себе зі спортом, що в ньому твоїй країні нема рівних. Я не зустрічав бразилійки, що не була б закохана в Роналда. Та й инші гравці національної дружини — то кумири жінок. Найсолодше слово для чоловіка з вуст бразильської жінки — це gostoso. Воно означає водночас «смачний» і «сексуальний». Коли я дивився матчі Бразилії на чемпіонаті світу в товаристві бразильців, екстатичне gostoso повсякчас летіло на адресу Роналда, Ривалда і компанії. До речи, у зв'язку з цим мене завжди цікавило питання: чи знає бразилієць Джоґу Хінкон, що грає за «Динамо» (Київ) і що його українські мас-медіа чомусь називають Діого Рінкон, що прізвище одного з його одноклубників перекладається португальською як nао gostoso?

Друга риса — це ставлення до алкогольних трунків. Багато латинських жінок не п'ють навіть пива. З багатьма еспанськими знайомими часто відчувається певний дискомфорт, коли йдеш з ними до бару, а вони там п'ють лише кока-колу. Але бразилійки емансиповані в цьому сенсі, а пиво там навіть не вважається за алкогольний напій. У спеку без нього просто нема ради, і воно завжди продається у стані, близькому до замороженого. Иншої температури я там не зустрічав, але, тим не менше, бразилійці все-таки не відмовляються від такого собі ритуалу, коли кельнера, або продавця, неодмінно питають: «А cerveja esta bem gelada?» (пиво у вас зимне?). У Бразилії немає часу доби, коли пиво не п'ється. Наприклад, в Англії існує поняття beer time (час пива), який надходить о 12 дня, а перед тим пити пиво вважають за непристойне. Але у Бразилії жінки на пляжі вже з самого рання замовляють пиво на рівні з чоловіками, та ще й самі за себе платять. При цьому жодного разу не бачив там п’яних, як чіп. А неґативний ефект пива, тобто живіт, бразилійки і бразилійці компенсують смачним і здоровим харчуванням, що в ньому важливе місце має різна морська їжа, а також екзотичні плоди з Амазонії, що не ростуть більше ніде у світі, ну й тим-таки спортом. Спорт — це бразилійський коник. Цілий день вздовж пляжів Іпанема й Копакабана в Ріо, як і вздовж пляжів инших надокеанських міст, біжать підтюпцем натовпи бразилійців. Инші їдуть на роликах або велосипедах. На кожному кроці бачиш переповнені фітнес-зали, де напомповують м'язи чоловіки й жінки будь-якого віку. Спитайте в будь-якої бразилійки про її спортовий досвід, і ви почуєте стільки, що відразу збагнете, — гарна постава рідко може бути випадковою. Одна моя приятелька, що має тіло 19-річної дівчини, але насправді на 10 років старша, розповіла, що встигла бути серед найкращих плавчинь свого штату, брати участь у змаганнях із серфінґу, бути капітаном шкільної волейбольної дружини, мати ступінь з капоейри (бразилійська боротьба, що відбувається під музику і нагадує якийсь химерний танець), реґулярно працювати у фітнес-центрі та ще й спробувати стрибки банджі (це коли тебе прив’язують ногами до кінця еластичної линви і кидають головою донизу в прірву з великої висоти). Ще мене вразила одна красуня на пляжі у місті Віла-Велья, штат Еспіриту Санту. У самий розпал спеки, коли я ховався під грибочком, вона з подругою, вдягнена в купальник, двічі з півгодинною перервою пробігла повз мене піском у обох напрямках. Уявіть собі, наскільки я був шокований, коли ввечері того ж таки дня вона знову бігла вже в спортовому костюмі доріжкою повз пляж!

І навіщо ж уся ця тяжка праця? А для того, аби можна було вдягти знамениту жіночу деталь одягу, що нею пишається Бразилія. Йдеться про filo dental, що у прямому перекладі означає «нитка для чищення зубів», але насправді є назвою певного типу купальника. Він складається з трьох трикутничків, що закривають лише біблійні частини тіла. Решта — то тоненькі мотузочки. Такий купальник можна знайти, наприклад, у кольорах бразильського прапора. Коли бачиш купу краль у таких костюмах на пляжі Іпанема, падає щелепа. Не диво, що в такій атмосфері Тома Жобіма пробило написати свою ґеніяльну пісню «Дівчина з Іпанеми». Мені, наприклад, кортить написати цілий роман. Купальник filo dental дав мені ідею щодо того, як могла народитися самба. На неї наштовхнула одна носійка, що встала з піску і почала його струшувати не руками, мабуть, не бажаючи ляскати себе по неприкритих сідницях, а ритмічно й незбагненно швидко розхитуючи стегнами. Проте моя ідея виявилася не оригінальною. У той-таки день побачив на телевізії рекляму, що в ній героїня якраз і переходила від струшування піску до самби!

Справді, про бразилійок можна писати романи, що я, можливо, і роблю. Але статтю на цьому закінчу й закінчу, скрутивши добру дулю. Так, і прошу не лякатися, бо ту саму дулю, що портуґальською називається figa, у Бразилії показують на щастя, на удачу. Удачі та щастя усім читачам!

Моє сумне життя журналіста й танцюриста танґо знову почало налагоджуватися з виходом у тридцятиґрадусну вечірню спеку Форталези — надокеанського міста, що лежить лише на три ґрадуси під екватором. Щиросердий персонал летовища видав усім прибульцям по типовому місцевому брилю з написом «Сеара» — назва штату, до якого належить це понад двохмільйонне місто. Вкотре у своєму мандрівному житті стаю в чергу до прикордонника в «солодкому» передчутті нових пригод мого бойового пашпорта.

В очікуванні своєї черги до прикордонного контролю обговорюю з приятелем-поетом Семеном Либонем, що приїхав побачитися зі мною в Буенос-Айресі і подорожувати у Південній Америці, ґрупу німецькомовних чоловіків, які тримаються разом, але чомусь мають у руках пашпорти різних німецькомовних країн — від австрійського до люксембурдзького. «Ось у цього хлопця, наприклад, німецький пашпорт», — фахово каже Либонь. Власник документа обертається до нас:

— Рєбята, а ви какімі судьбамі здєсь?

— Та от на карнавал приїхали.

— А здєсь что, карнавал? А когда?

— За кілька днів.

Після паузи надійно еврозапашпортизований колишній співвітчизник питає:

— А что ви будете дєлать на етом карнавале?

— Як що? Звичайно, карнавалити!

Хотів би й я колись отак потрапити на карнавал у солодкому невіданні. Ото б, мабуть, здивувався: чого це тут вулицями публіка вештається дивакувато вдягнена в якесь пір'ячко, якісь маски, безустану барабанить, п’є і танцює?..

Та до справжнього карнавалу від Форталези ще треба півдоби діставатися автобусом. А наразі є час для акліматизації, ритуальних обіймів з пальмами та пляжу. Можна піти на футбол.

Форталеза португальською означає «фортеця». Як не дивно, побудували її не портуґальці, що вперше прибули сюди 1603 року, але були розбиті тубільними індіянцями, які ще й примудрилися убити та з'їсти першого портуґальського єпископа. Тридцять років по тому вже голландці перехопили цю місцевість і поставили тут форт. Аж до вісімнадцятого сторіччя портуґальцям не вдавалося закріпитися на цих землях у боротьбі з індіянцями. Лише 1816 року вони збудували фортецю Вознесіння Богородиці на місці голландського форту. Сьогодні місто має найдовшу лінію пляжу в усій Бразилії. Це — Praia do Futuro (тобто «пляж майбутнього»), що йому не видно кінця, і що його місцеві вважають кращим навіть за славнозвісну Копакабану. Останнім часом на узбережжі збудовано сотні вражаючих люксусових готелів-хмарочосів із вигадливим дизайном, рівню яким і в першому світі нечасто побачиш (бразилійці мають дуже високу репутацію в сучасній архітектурі ще відтоді, як у середині минулого століття Оскар Німейєр вразив світ революційним дизайном нової столиці країни — Бразиліа, яка була зведена в самісінькому географічному центрі країни на порожньому місці всього за чотири роки). Проте відійдіть від цієї набережної 200 метрів у будь-який бік, — почнеться бідність, типова для третього світу. Ось і доводиться мешканцям хмарочосів із багатометровими бальконами й басейнами ховатися від гніву народного за величезними брамами з охоронцями на вході.

Форталеза зіграла вагому роль у боротьбі бразилійців за незалежність. Саме тут портуґальці вирішили дати збройну відсіч незалежницькому рухові, вчинивши 1824 року різанину патріотів, за що місцеве населення жорстоко помстилося кілька місяців по тому, перебивши колонізаторів до ноги. Нині місто має все, що треба, коли йдеться про приємні речі в житті. Це одне з найбільш безпечних міст Бразилії з розслабленою атмосферою, чудовим нічним життям, кухнею, своєю власного музикою і танцем — форро (що, втім, є популярними в усій країні: танець партнери танцюють, дуже міцно стискаючи одне одного в обіймах, під доволі швидкий ритм акордеону). Настільки популярним є форро, що місцевий телеканал дає чи не більшість програм, з ним пов'язаних. Уже о дев'ятій ранку ми були ошелешені, коли камера давала провокативно крупним «наїздом» оголені сідниці танцювальниць форро, незважаючи на те що в такий час телевізор дивляться діти. Видно, в тих краях поняття «дитячого часу» на телебаченні не існує.

А ще Форталеза має цікаву традицію вуличної поезії. Час від часу тут можна побачити натовпи людей, які збираються навколо якогось поета, що видає експромти. Непевним у собі иноземцям треба, втім, бути обережними, — язикаті поети, які очікують за виставу якоїсь винагороди, можуть зробити вас героєм нового твору під сміх юрби. Одному з таких поетів недавно поставили пам’ятник біля новозбудованого культурного центру. В самому ж центрі якраз відбувалася виставка такого собі Рубенса Матюка, — як потім з'ясувалося, за таким рідним вуху іменем ховався відомий бразилійський художник і архітектор. Та то був не єдиний «рідний» натяк у цьому чудовому місті. У торговельному центрі мої очі раптом зафіксувалися на вродливій дівчині, що йшла попереду. Не пригадаю вже, чим саме вона спершу привабила — формами чи змістом, але останній якраз і полягав у яскравому помаранчевому лейблі і помаранчевих-таки ґудзиках на її джинсових бриджах в обтяжку. На лейблі було написано: «Kiev — New Trend» (тобто «Київ — нова мода»). Помаранчева «модна» революція у такій формі долинула й сюди, хоча, скажу чесно: в цих краях дуже мало людей, з якими спілкувався, правильно ідентифікували слово Ucrania. Більшість думали, що йдеться про якийсь американський штат, а инші просто вважали нас із приятелем італійцями, котрі якось неправильно вимовляють назву своєї країни. Воно й не дивно, — Форталеза дуже популярна серед самотніх італійських чоловіків, які тут вечорами вештаються просто юрбами в пошуках амурних пригод…

Найулюбленіший серед бразилійців карнавал відбувається у штаті Пернамбуку, в його найбільшому місті й столиці з трьохмільйонним населенням — Ресіфе та маленькій колонійній Олінді, яка нині практично вже злилася з Ресіфе, стала його сателітом. Карнавал у Бразилії не є, як це може здаватися, повсюдним явищем. Головними його місцями можна вважати три пункти: Ріо-де-Жанейро, Салвадор-де-Баїя і, власне, Ресіфе. Проте в Бразилії вам скажуть, що перші два давно вже стали надто комерціялізованими дійствами, що приваблюють десятки тисяч иноземних туристів. Иноземці є причиною величезного зростання цін у карнавальний тиждень. Зокрема, місця на знаменитому Самбодромо в Ріо, де проходить найголовніший парад шкіл самби (це те, що зазвичай можна побачити про бразилійський карнавал у телевізійних новинах в усьому світі), коштують близько ста доларів. Тож на трибунах найбільше представників батьківщини долара, а також багатих бразилійців. Ціна номера в готелі зростає на третину. У той-таки час самий сенс карнавалу суперечить славнозвісній «владі грошового мішка». Як зазначив суперзірка бразилійської музики Карліньйос Браун, що постійно бере участь у карнавалах: «Ми граємо не за гроші, ми граємо для святкування щастя. Це — вуличний карнавал. Він — для всіх, а не для товстосумів». Саме через те, що ці справжні ідеали карнавалу все ще живі в Ресіфе й Олінді, бразилійці так люблять бувати саме тут. Десятки тисяч подорожують сюди на цей час із усієї країни, аби приєднатися до щасливих і божевільних вуличних festas, які починаються задовго до офіційного карнавального тижня. Передкарнавальні події в Ресіфе-Олінді транслює загальнонаціональне телебачення. Ще за тиждень до карнавалу ми разом з усією країною стежили за перебігом шоу «Королі маракату» у «Шевроле-Голлі» Ресіфе. Це — місцева традиція, започаткована з поваленням рабства. Тоді перед карнавалом тут стали коронувати чорних королів і королев. Саме слово «маракату» походить від барабанного бою, що був паролем для рабів, які святкували. Барабан сповіщав їх про наближення поліції (портуґальські колонізатори забороняли африканські звичаї). Так от нинішні королі й королеви виходили на місток-подіюм «Шевроле-Голлу» в костюмах, що їх точніше було б означити як химерні будівельні конструкції неймовірної фантазії і барв. Головне для носія костюму є змогти пройтися в цих важелезних шатах, — деяких доводилося виводити під руки. Тематика костюму могла бути найрізноманітніша, наприклад, давньогрецька, японська. Це міг бути й просто велетенський дракон, який, до речи, цього разу й переміг у номінації «За оригінальність». Багато з королев мали просто ідеальні форми і прикривали тіло лише візерунками яскравих фарб. Щоправда, більшість королів і королев (усупереч традиції), втім, як і танцюристів, не кажучи вже про телепрезентерів, чомусь були білими. Взагалі, коли дивитися програми бразильського телебачення, від новин до мильних опер, створюється хибне враження щодо расового складу населення: ніколи не здогадаєшся, що Бразилія — друга за чисельністю чорного населення в світі. Презентери новин мають які завгодно прізвища: німецькі, французькі, навіть українські (флаґманську програму новин із Сан-Паулу, зокрема, веде такий собі Борис Касой, а ще одна кореспондентка називалася Соланжі Березюк), тільки не традиційні місцеві да Сілва. Що й казати, якщо навіть пам'ятна українцям рабиня Ізаура, пару серій якої «мав щастя» бачити на місцевому телебаченні (коли цей серіял показували в Україні, я з якихось причин не дивився), і та чомусь була біла! До речи, ця монументальна мильна опера підштовхнула мене задля хохми, перетинаючи кордон, написати у графі «фах» у спеціальній анкеті бразилійської імміґраційної служби о jovern fazendeiro (тобто «молодий фазендейро»), й нічого — не заарештували…

Тепер спробую до ладу розповісти, що ж воно таке — карнавал, і звідки він узявся в Бразилії. Багато сотень років тому в Італії християни започаткували традицію бурхливих костюмованих святкувань напередодні першого дня Великого посту. Ця традиція поширилася до инших католицьких країн, серед них і до Портуґалії, яка, «відкривши» Бразилію в 16 сторіччі, принесла сюди й карнавал. Тут традиція впала на родючий ґрунт, змішавшися зі звичаями й музикою африканських рабів з Анґоли, а також зі сприятливими для гулянь погодними умовами (адже в Европі Великий піст починається в холодну пору року: в лютому або березні). Карнавал — це щорічне свято життя, якщо хочете, святкування всіх людських слабкостей. Це останні моменти для веселої музики, танців, споживання алкоголю і м'яса, нарешті для сексу. Він триває до першої середи Великого посту, коли починаються 40 днів утримання від усіляких плотських утіх, час роздумів, що триває до Великодня. Отже, й саме слово «карнавал» — латинського походження — означає, за двома версіями, «свято плоті» або «прощавай, м'ясо».

Звідси й те, що бачиш на вулицях Ресіфе й Олінди двадцять чотири години на добу протягом тижня. Більшість часу все це нагадує масову костюмовану побутову пиятику з піснями, танцями й розпустою. До останньої, до речи, влада Ресіфе цього разу підійшла дуже відповідально й без лицемірства. Для країни це дуже важливо, зокрема, через загрозу СНІДу. Телебачення весь час вело роз'яснювальну кампанію щодо профілактики захворювання, а в дні святкувань місцевий відділ охорони здоров'я роздав у місцях гулянь близько мільйона запобіжних засобів. Костюми й персонажі, яких вони представляють, також часто зроблені з натяком на прояви «гріха». Серед найпопулярніших персонажів — медсестри й черниці в коротеньких спідничках і на високих підборах, трансвестити і ґеї. Характерним предметом, який носять багато людей у карнавальні дні, є різнобарвна смугаста парасолька. З нею танцюється танець frevo, який народився у Ресіфе, а тепер відомий в усій Бразилії.

На відміну від самби (не плутати з російською боротьбою), без якої нині неможливо уявити карнавал у Ріо-де-Жанейро і Салвадорі (в Ріо, до речи, цей танець став домінантним на карнавалі лише в 20-х роках минулого сторіччя, а перша школа самби з'явилася взагалі аж 1928 року, — саме тоді самба, суміш анґольської семби і європейських ритмів, і результат прибуття до Ріо звільнених рабів з Баїї, — була вперше допущена у програму свята), карнавал у Ресіфе передусім пов’язаний з музикою і танцем фрево. Власне, головний день карнавалу — субота перед тижнем початку посту — тут полягає у параді центральними вулицями міста клубів фрево, або фрево-колективів. Це є більше, ніж просто гуртки танцю. Як і школи самби в Ріо, колективи фрево — це дільничні клуби, які в країні з погано розвиненими соціальними службами допомагають місцевим громадам у галузі освіти й охорони здоров'я. Сам танець походить від капоейри — дивовижного бойового танцю, що його вигадали раби з Анґоли для самооборони. Їм потрібний був захист від знущань озброєних портуґальських плантаторів, і вони винайшли капоейру, замаскувавши її під танець. У штаті Пернамбуку капоейра розвинулася у більш швидку й енерґійну версію, яка формою дуже нагадує гопак (присядка, п’ятка-носочок тощо). Нічого дивного, якщо взяти до уваги бойове походження українського танцю. Це і є фрево, яке танцюється з парасолькою, що нею вправні танцюристи ще й якось неймовірно жонґлюють.

Пік карнавалу в усій Бразилії припадає на суботу тижня, що передує початку Великого посту. І починає його на світанку саме Ресіфе. Цю подію транслює телебачення всієї країни. Саме в Ресіфе знаходиться найбільший у світі карнавальний колектив, зареєстрований як такий у Книзі рекордів Ґіннесса. Він називається Маскарадний клуб Galo da Madrugada, або «Світанковий півень». Ця спільнота танцюристів розпочинає парад вулицями й майданами центру міста, куди стікається понад мільйон люду. Все виглядає таким чином: заздалегідь визначеним маршрутом тягачі тягнуть височезні 18-колісні меґавантажівки. На їх горі нон-стоп співають, грають і танцюють знані місцеві виконавці. Чисельність оркестрів сягає двадцяти-сорока осіб. На кожній платформі також видно й купку людей європейської зовнішности, які тільки те й роблять, що махають натовпу руками, випивають і закусюють. Їхню роль у цьому заході мені встановити так і не вдалося. Спів і музика лунають через величезної потужности гучномовці, також встановлені на машині. Електричний звук фрево чути на багато кілометрів навколо, а біля самої платформи можна оглухнути. Вражають танцюристки на платформі: у тридцятиґрадусну спеку, весь час перебуваючи на сонці, вони танцюють отой «бразилійський гопак» безперестану протягом чотирьох-п’яти годин! За платформами йдуть, танцюючи, клуби фрево. Вони формують секції карнавалу blocos, що огороджені линвою, аби захистити учасників від того божевілля, яке відбувається довкола. А «довкола» у самісінькому центрі міста якраз і було те місце, куди, не дуже уявляючи, чого саме очікувати, потрапили ми з Либонем.

Позаяк через скупчення народу громадський транспорт далеко обминав центр міста, довелося діставатися туди пішки. Причому не знаючи, з якого саме боку найкраще підійти, ми випадково зайшли до фавели (це дільниці нелеґальних і дуже примітивних будиночків, часто без електрики й води, які бразилійська безпритульна бідота зводить на свій страх і ризик).

Фавели є гарячими точками злочинности, тому йти крізь одну з них «явним» иноземцям не рекомендовано. На щастя, ми пішли в правильному напрямку, орієнтуючися на звуки фрево. Пройшовши кордон поліції, яка обшукувала народ на предмет зброї (Ресіфе має один із найвищих рівнів злочинности в країні), відразу потрапили до величезного скупчення народу, подібного до якого ніколи досі не бачив. Тут панував суцільний хаос. У цьому досить нетверезому, як на 11 ранку, натовпі, що постійно обливався водою, пивом, а також спеціальною піною в балончиках, які тут-таки продавалися, треба було якось просуватися, водночас стежачи, аби тобі не залізли до кишені (в мене там був фотоапарат). Взагалі на карнавал рекомендується іти з порожніми руками, що ми з Либонем і зробили, взявши лише мінімальну кількість грошей. Проте одна камера на двох була необхідністю, — ми були не готові жертвувати нагодою зняти такі екзотичні кадри.

Тут слід пояснити, що на північному сході Бразилії люди європейської зовнішности постійно відчувають на собі увагу оточення. На тебе дивляться абсолютно всі. Величезна більшість ставиться зі щирою симпатією. Проте дехто вбачає у чужинцях нагоду щось одержати. Так, багато людей просять гроші (йдеться не про жебраків, а просто про людей, які йдуть вулицею й ідентифікують тебе як приїжджого). Часто молоді дівчата просто просили сьорбнути пива з моєї бляшанки або дати грошей на проїзд у маршрутному автобусі. Якщо не даси — нема проблем: усміхнуться, вибачаться й підуть собі. Треба сказати, що від узбережжя вглиб провінції починається напівпустеля — сертан. Там живуть дуже бідні люди. Ще у 80-х роках там був страшний голод. Змарнілі мешканці сертану діставалися узбережжя в пошуках харчів. Не знайшовши нічого, вони виїдали абсолютно все, що могли знайти, навіть щурів. Нині багато людей підходили до нас просити грошей, найперше пояснюючи, що вони — із сертану. Цього разу для мене із Семеном все минулося більш-менш, якщо не враховувати, що в натовпі в Олінді в нього з кишені таки витягли окуляри від сонця.

Отже, маневри із проштовхуванням крізь юрму врешті вивели нас до центральної вулиці параду. Вітаючи виконавців на платформі, народ танцював і співав (мене просто вражає, як бразилійці примудряються знати слова чи не всіх своїх пісень, — що би не співалося з платформ або ж увечері на концертах просто неба, все підтримував могутній хор глядачів). Нарешті таки вдалося знайти острівець відносної безпеки, де можна було дещо розслабитися, випити пива, водночас добре бачачи парад і фотографуючи…

Субота, як я сказав, — вершинний день карнавалу в Ресіфе, коли майже все в місті, включно навіть із багатьма ресторанами у пляжній дільниці Боа В'яжейн, зачинено, і люд чи не в повному складі переміщується до центру. Решта ж карнавальних днів тут проходить досить спокійно, аж до вечора. Ввечері після заходу сонця народні гуляння щоразу відбуваються в старій частині міста — Ресіфе Антіґуа. Центр Ресіфе лежить на кількох островах, з'єднаних між собою багатьма мостами. Завдяки цій посіченості водою, місто дістало назву «бразилійської Венеції». Хоча вода — це єдина подібність із італійським містом. Незважаючи на те, що в центральній частині Ресіфе багато мальовничих колонійних церков, загалом місту далеко до венеційської краси, перш за все через брак єдиного архітектурного малюнку й певну занедбаність. Часто унікальні зразки давньої портуґальської архітектури просто губляться в оточенні новітніх бетонних монстрів. Разом з тим прикрашений до карнавалу острів Ресіфе Антіґуа виглядав досить мило. У різних його місцях було зведено сцени, де до глибокої ночи звучала бразилійська музика на будь-який смак. Скрізь ходили процесії барабанщиків і оркестри фрево. Цікавою особливістю як тут, так і в Олінді, була присутність великих фіґур з пап'є-маше знаних бразилійців, включно з політиками, як-от президент країни — місцевий уродженець Лула або міністр культури Жилберто Жил, який, до речи, є знаменитим у світі співаком. Ці кількаметрові фіґури надягаються на плечі й носяться в натовпі під дотепні репліки. З'ясувалося, що далеко не всі в Ресіфе в захопленні від свого земляка-президента — політика лівих поглядів. Як розповів кельнер одного з ресторанів, з яким розговорилися, пан Лула начебто постійно літає за кордон вирішувати якісь ґлобальні проблеми, проте ще й досі не знайшов часу відвідати рідне місто — одне з найбільш знедолених у країні. Дійсно, багато що тут шокує порівняно з иншими містами, в яких бував. Зокрема, вздовж центральної вулиці люксусової прибережної дільниці з хмарочосами ночами стоять сотні повій, і просто пригнічує кількість неповнолітніх серед них…

Масові ж гуляння збалансовували прикрі враження: це було справжнє свято, і хоча мої спроби танцювати фрево більше нагадували суміш сальси з пам'ятною зі шкільних уроків ритміки «Подоляночкою», про це ніхто навколо не дбав: після пари чудових коктейлів бачіда (суміш місцевого алкоголю — кашаси з амазонськими фруктами, як-от ґуайяба, кажу, асайї або ґуарана), кайпіріньйа (те саме, тільки з добре розчавленим лаймом і цукром) або капета (досить сказати, що це бразильською портуґальською означає «дияволя») всі люди ставали братами. Це все готувалося численними умільцями в барах і просто кіосках, розставлених на кожному кроці. Звідусіль линула музика, причому однією з найпопулярніших тут виявилася пісня молдавсько-румунського тріо О-Zone «Dragostea Din Теі», яка раніше була гітом у Европі. У Бразилії її чули як в оригінальній версії, так і у виконанні якоїсь місцевої Групи портуґальською. Після кількох таких безсонних ночей нез’ясованим лишилося тільки одне питання: що робив біля найбільшої сцени, зведеної під старим океанським портом, іржавий корабель під назвою «Львів» (LVOV) без прапора? Він простояв там з першого по останній день карнавалу.

Побачити це чудове містечко-перлину, наче цілком вихоплене з 16 століття, — це вже мрія. Годі вже казати про те, щоб бути тут під час карнавалу! ЮНЕСКО 1982 року назвала Олінду містом світової культурної спадщини. А карнавал тут починається ще за два місяці до офіційного старту, коли проводять репетиції карнавальні блоки. Ці репетиції збирають тисячі глядачів. У дні ж офіційного карнавалу тут щось відбувається безперестану.

Олінду було засновано 1535 року. Місто швидко стало осідком для багатих цукрових плантаторів. Величні церкви лежать на найвищих схилах, з яких постає вражаючий вид на смарагдовий океан. Нижче розташувалися невеличкі різнобарвні житлові будиночки. Це — чудовий зразок неформальної забудови, типової для португальських колонізаторів. Сама назва міста означає «яка краса!» Саме це начебто вигукнув його засновник Дуарте Куельйо, коли побачив краєвид зі схилів.

Олінда — мрія для естетів. Недаремно її вподобала місцева культурна еліта. Наче й не належачи адміністративно до монстра Ресіфе, Олінда лежить лише за 20 хвилин їзди автобусом від пляжної дільниці свого сусіда, де ми з Либонем і зупинилися. Тож найчастіше порядок денний у нас починався пляжем, який переходив в обід з усілякими крабами, рибою, омарами, устрицями. Великою популярністю тут користується, між иншим, те, що бразилійці називають rodizio de sushi. Платиш заздалегідь визначену суму (приблизно 5 евро), а тоді в стилі фуршету їси першокласні суші (в Бразилії багато етнічних японців) у необмеженій кількості хоч весь день! Ніколи не знав, що рибою можна так обжертися! І от після таких обідів шлях кілька разів лежав на чудову Олінду. Раз ми одержали запрошення на приватне карнавальне приймання у відомого в Бразилії співака Алсеу Валенси, який водночас є власником однієї з найбільших у країні броварень «Антарктика». Його маєток в Олінді лежить на одному зі схилів з мальовничими краєвидами, а тераса нависає над вулицею, що нею пролягає карнавальний маршрут. Як гарно було кілька годин просто стояти на тій терасі, попиваючи холодне пиво та спостерігаючи за святковими сценами внизу!..

Нарешті карнавал добіг кінця й настав суцільний спокій. І тоді було надзвичайно доречно провести пару днів у спокійному місті Натал, що на півдорозі між Ресіфе і Форталезою. Чудовий мікроклімат, у якому спека не «прибиває», пляжі із золотим піском і золотавою прозорою водою, дизайнерські новобудови, що їх, приваблені місцевим цілорічним літом, розкуповують спритні иноземці. Поблизьке рибальське село Женіпабу, з машинками-баґі, що ганяють дюнами, й верблюдами, завезеними з Африки, було максимально наближеним до моєї уяви про рай. Нарешті сімейство маленьких лемурів, які просто так перебігали дротом між ліхтарями в місті й робили дуже здивовані кумедні ґримаси, дивлячися вниз і виглядаючи, хто це там до них у зневірі гукає, як це робив я… Що ж, мабуть, забув я клясику: «Ані ка-а-ак приґнут!»