Частина третя ЗЕМЛЯ НЕ МОВЧИТЬ


Подорож на аеросанях

— Охо-хо-хо-хо… Скажу вам, служба наша собача, — Криворотько тяжко зітхнув, обтрусився посеред хати, змахнув шапкою сніг з чобіт і, не діждавшись запрошення, вмостився на лаві.

Карпо Іванович наче й не помітив поліцая: сидів спиною до дверей і сердито гахкав молотком по залізному обрубку. В його зігнутій постаті, густому настовбурченому волоссі, в швидких рухах відчувалася така зла прихована сила, що Криворотько тихцем-тихцем одсунувся далі, на край лави. А тут обпекла його поглядом тітка Катерина; схрестивши руки на грудях, вона стояла коло печі і не зводила очей з поліцая. Ну, мовляв, кажи, по чию душу прийшов…

— Немає у вас тютюнцю? А то, знаєте, дають пайок — гнилі сигарети, — Криворотько хотів стулити усмішку, та тільки скривився; велика бородавка підсмикнулася, майже закрила прищурене око. — То як, питаю, нащот тютюнцю?

Шумило гахнув молотком, аж лава, на якій сидів поліцай, струснулася.

— Н-да, собача служба, — ще важче зітхнув поліцай. — Рад сусідам допомогти — не можу. Вже передали списочки…

Коваль підняв молоток і не вдарив. Опустив руку.

— Які списки? Хто передав? — процідив крізь зуби не повертаючись.

— Ваші, ваші передали. Ті, що людей знають. Федоренко з Швайкою. Я ж тут новий…

— Що за списки? — Шумило зиркнув поверх поліцая, відітнувши поглядом гулястий вершечок, оту жовту пляму на голові.

— А ви що, не чули? — жовта гуля присунулась ближче. — В Германію забирають… Я б допоміг вам, сусідоньки, та списочки та-а-ам, — тицьнув Криворотько на замерзле вікно. — Діло пропаще. Не піде Володька, вас обох поженуть.

Криворотько встав і бочком посунув до дверей. Немов з розп’яття, страдницькими очима дивилась на нього тітка Катерина, прихилившись до комина, і червоні квітки на стіні вінчали її воскове чоло.

— Ви той… передайте Володі, — кинув поліцай від порога. — Завтра збираємось зранку… у школі. Грицько, здається, у вас ночує? Теж перекажіть… І чого він, як пес бездомний, по чужих хатах тиняється? Батько ж у нього такий…

— Ідіть краще! — крутнувся на стільці Шумило; він судорожно стискував у руці молоток: його дратував тихий, як болотний ручай, голос поліцая.

Криворотько, зіщулившись, виприснув на вулицю.

Мело, вихрило в степу. Вітер вигрібав з низинок сніг і наче дражнив поліцая: то жбурляв білі колючки в обличчя, то сипав їх за комір. «Собача служба!» — лаявся Криворотько. Особливо дошкуляли йому тісні «казенні» чоботи, видані в поліції. На морозі вони ставали ніби залізними, аж дзвеніли, і сплющені ноги промерзали до кісток.

Шинель була не краща — без підкладки, ще й розпірка ззаду: гуляй, вітре, між поліцайських ребер!

Криворотько, ухкаючи від холоду, забігав у хати, починав з тютюнцю і кінчав одним: кому 16 років — завтра збиратися коло школи…

Десь під обід він завернув до Поліщуків.

Поліщуки жили тепер у курнику поряд з колишнім колгоспним двором. Через дорогу, на толоці, одиноко горбилась Шумилова кузня; серед уламків сівалок і возів, занесених снігом, чорніла її протрухла солом’яна стріха. А далі, на вигоні, світив ребрами розкритий бурею балаган, де колись Льонька плескався в пшениці.

Останнім часом Льонька спохмурнів, ніщо не звеселяло його. Вийде з курника, стане сиротливо на причілку. Так і хочеться пірнути поглядом в гущавину старого саду, в пухку зимову постіль над річкою. Глянеш, бувало, на обривисту гору — згадаються аеросани, і легенди про татар, і Грицько з його книжками, і все-все, що наповнювало тебе життям. А тут ні саду, ні річки. Гола рівнина, облуплені свинарники і на цьому белебні — чужі стіни, що стали тобі за домівку…

Зів’ялий, повертається Льонька в хату. А в темній комірчині з одним вікном до степу ще сумніше. На холодній лежанці скулилася Ліда. Лежить мовчазна, тільки попросись зрідка: «Накрий мене, мамо». Весь одяг скидали на неї, однак не може зігрітися. Вдень її морозить, трусить, вночі, навпаки, розкривається, місця собі не знаходить: «Пече мене, мамо, вогнем пече». Схилиться мати над дочкою, прикладе руку до її чола: «Боже! Ти вся гориш!.. Де ж тебе підкосило, дитино моя?» Довго не признавалася Ліда, потім сказала: в степу простудилася. Вночі водила жінок до сховищ зерна, хліб на дітей видавала; ночі холодні були, дощі, ожеледь, вітер, а вона в самому платтячку. Мати сумовито глянула на стіл, де давно не пахло печеним: «Кажеш, дочко, хліб роздавала… Такий і батько твій. В тридцятому забрав з клуні пуд ячменю, щоб в артіль однести. „Якось перетерпимо, — каже, — колгоспові сіяти треба“… Такий він був: для себе ні цурки, аби людям»…

Того дня, як поліцай обходив село, сповіщаючи про «мобілізацію», Ліда марила в гарячці. Вона задихалася, шепотіла сухими губами: «Грицю, сховай!.. Сховай, Грицю!..» Поривалася встати, і щоки її палали, і спітнілі руки тяглися до матері. «Дочко! Що мені діять з тобою? — мати безпорадно притискувала до грудей її гаряче трепетне тіло. — Я б руки підклала, аби легше тобі»…

Валько вже збігав у Краснопілки — надворі гула хуртовина, снігом занесло яруги — і весь наче ватою обліплений, повернувся додому. «Дістав молока!» — хотів посміхнутись сестрі, та Ліда не бачила ні брата, ні простягнутої до неї склянки.

Вдень і вночі бились вони над хворою, безсилі допомогти їй чим-небудь. І не знала мати, не знали брати, що нове горе чекає на них. Воно, те горе, вже стукало в двері.

— Добридень, пани громадяни! — чемно вклонився Криворотько, гупаючи на порозі колодками задубілих чобіт.

— Гришо, поліцай!.. Вижени його… — тремтячими руками Ліда затулила обличчя, заніміла, ніби чекаючи удару.

Льонька струснувся від обурення. Поліцай коло ліжка непритомної Ліди! Більшої наруги не можна придумати! Що йому треба, чорногузові? Аби не чути гугнявого голосу Криворотька, Льонька прошмигнув мимо непрошеного гостя, вскочив у сарайчик.

— Льонь, де ти? — почулось знадвору (який дивний голос у Валька!).

— Я тут… Чого тобі?

— Ти знаєш, що він каже? — заглянув Валько у сарайчик. — Ні, ти розумієш: завтра заберуть… Лі-і…

У Валька нервово сіпались щоки.

— Хіба йому повилазило? Вона ж… на волосинці.

— Ні, ти розумієш, — Валько немов оглух. — Ти розумієш, що він каже: якщо хвора — хай візьме довідку. В районі. І сьогодні ж. Бо завтра — чуєш? — однак пожене. Або матір — замість Ліди. Мені, каже, аби душа була…

— Де він? — Льонька, як затравлене вовченя, схопив пакола, одним стрибком вискочив за поріг. У дворі він наткнувся на матір; вона, мабуть, ляснула його по щоці: «Кинь, пакола, дурню!» — та Льонька не відчув найменшого болю, тупо дивився у білу заметіль, у сніговий вир, що кружляв за спиною поліцая.

— Пішов… Мамо, а ви куди?

— Цить мені! — з незрозумілою злістю відштовхнула сина. — В хаті сиди! — і до Валька вже, спокійніше: — До Федоренка піду, підводу попитаю.

Важко нести свою муку до остогидлої людини. Важко тобі, мати. Але чого не зробиш ти для порятунку дитини!.. Провалюються у снігу затерплі ноги, сльози застилають очі, а ти йдеш до старости, просиш його жінку, товсту глевкувату бабу: «Розбудіть чоловіка. Горе ж таке»… Федоренко, п’яний до нестями, крутить бичачою шиєю, реве, матюкається крізь сон. Відкриває, нарешті, одне око, скляним поглядом втуплюється в сусідку: «Коней дать?! Ге-ге! — трясеться під кожухом живіт. — Хай не придурюється дівуля твоя. Жени її, стерву, пішком».

Тяжко тобі, мамо, було йти до старости, а ще тяжче повертатись ні з чим до дітей. І ти клянеш війну, клянеш долю свою вдовину, і свою безсилість, і свою темноту. Де це видано, щоб мати віддала свою дочку на вірну смерть! Краще тоді самій — в ополонку… Ти сидиш в кутку, спиною до дітей, і вже не плачеш, бо висохли сльози, а тільки слухаєш, як дзвенить, кровоточить розтерзане тіло… Підійшов син, поклав голову на твоє плече. «Сину, здається, я вдарила тебе? Пробач, сама не знаю, що роблю».

Гарячими долонями стисла мати синову голову і, схилившись на неї, немов задрімала. А коли відкрила повіки — застигла вражена: Ліда, підпершись подушкою, сиділа; очі її проясніли, і в тих широких відкритих очах був спокій, тверда рішучість. «Невже, здумала завтра йти?.. Ні, ні! Хай викине з голови!» Мати кинулась до Ліди, обняла її.

— Слухайте мене, діти… Ви вже дорослі, ви самі проживете. А я… я вже стара. Чи там, чи тут — не страшно мені.

На Лідиних впалих зашерхлих щоках, на висохлих руках проступили червоні плями.

— Мамо, — тихо мовила вона, — я зненавиджу себе, коли ти за мене… Не смій… Я просто не зможу жити…

— Нікого не візьмуть завтра, чуєте? — підхопився Валько. — Ні Ліду, ні вас, мамо! — в його очах затремтіли росинки. — Збирайтесь, в район поїдемо! Не мають права! — ковтав він гарячі сльози і, вже вибігаючи з хати, кивнув Льоньці: — Ходім допоможеш.

Валько витяг з сарайчика дерев’яні сани. Це були ті носаті сани, що їх зробили колись Володька з Грицьком. Чи думали хлопці, що їхній «аеромашині» судилася така земна невесела подорож!

— Давай палку! — Валько метушився, перекидав дошки, грюкав молотком; спішна робота, майстрування — це була Вальчина стихія, і він знову ожив, щось пиляв, прибивав, прилаштовував вірьовку; кров цебеніла з розбитого пальця — пусте! — він поспішав, він підганяв Льоньку. — Чорт! Короткі санки. Треба доточити. Ану, забивай гвіздок!..

* * *

У відкритому степу скаженіла хурделиця. Вітер змітав сухий, колючий сніг і гнав над землею білу куряву.

Зігнувшись, Льонька підштовхував сани ззаду; тут вихрило, немов голками, сікло обличчя. Льонька заплющував очі і всім тілом налягав на санки; коли його заносило в рівчак, він на хвильку відкривав заліплені очі. І тоді бачив перед собою чорний горбик: то лежала вкутана ряднами й свитками Ліда. І ще видно було йому натягнуту вірьовку й дві згорблені постаті — материну і Вальчину.

Спочатку Льонька лічив свої кроки: раз, два, три… Але швидко збився і далі рачкував бездумно, якийсь байдужий до себе, до морозу, до занімілих рук.

Раптом сани пірнули кудись, Льонька уткнувся носом в замет. Підвівшись, побачив: мати стоїть збоку і широко відкритим ротом хапає повітря; заінеєні повіки її стулені, по сухих щоках стікають сльози чи, може, піт…

— Мамо, спочиньте, — сказав Валько. — Ми самі…

Він накинув на свої плечі вірьовчану «шлейку», пригнувся, рвонув санки. І знов скрипів сніг під полоззям, білі оси впивалися в Льоньчине тіло, і малий безсило грібся в кучугурах. «Чи допомагаю я братові, чи він і мене волочить?» Льонька відпустив руки — санки йшли своїм ходом. «Сам везе».

Щоб не засліплювало, Льонька задер голову, тепер перед ним коливалась змокріла Вальчина спина; і те, що братові було жарко на морозі, немовби зігрівало й Льоньку. Хлопець з ніжністю подумав: «Якщо глянуть на мене й брата — хто я такий? Він завжди тягнув усю роботу, тягнув за себе й за мене, а я все хитрував, викручувався, аби на гульки втекти. Він, як віл, з ранку до вечора не знав спочину: копав город, садив картоплю, вичищав гній, сапав, прибирав — за двох мужиків управлявся».

Наче кінь-роботяга, Валько грудьми налягав на «шлейку», спина його парувала, шапка облипла льодяними бурульками. Льонька зціпив зуби і так штовхнув сани, аж у голові потемніло, і сила десь знайшлася, і бешкетне бажання позмагатися з братом. «Ну-ну, не дуже! Пупа надірвеш!» — повернувся Валько; обпечені губи його зрожевила усмішка. І од тої усмішки, од братових слів хлюпнуло теплом в Льоньчину душу.

Час від часу мати просила Валька зупинитися, щоб глянути на Ліду.

— Як, дочко, не холодно?

— Добре мені, тепло. Може, я пройдусь трохи? Що ви мене, наче дитину?..

Мати сварилася пальцем, поправляла подушку, краєм піджака закривала доччину голову, і сани рушали далі.

Під Компаніївкою звернули на шосе. Сподівалися: легше буде, все-таки дорога пробита. Але тут одна за одною скреготали цепами німецькі машини. Довелося йти над кюветом; послизнеться нога — по шию пірнаєш у замети. На критому грузовику, в кузові, їхала весела солдатня, видно, напідпитку, угледіли людську упряжку — зайшлися реготом; той тикає пальцем, той улюлюкає, той ногами дригає. Івани шлейку тягнуть — дивина!

Валька, який, вибивався із сил, пересмикнуло од наглого сміху чужинців.

— Бачили ідіотів? Регочуть… Пождіть, на кутні завиєте!



Як вони далі брели, Льонька майже не пам’ятав; усе злилося в білому шумовинні — і брязкіт цепів, і поскрипування полозів, і стогін сестри, яка марила, кликала когось до себе. Льонька просив води, мати снігом розтирала йому руки, він нібито лежав горілиць на дорозі, бо з носа пішла кров, — чи було це, чи тільки приверзлося — він не міг напевно сказати. Потім вони спинились коло сірого будинку. Якісь люди в білому, наче снігові баби, повели під руки Ліду, а вони стояли на ганку і чогось ждали. Мабуть, довго ждали, бо Льоньку трясло від холоду, мокрий піджачок взявся корою. Він сказав, що хоче прилягти. Із саней його підняв Валько: «Вставай, браток, Ліду ведуть».

Якийсь в окулярах і теж у білому говорив до Ліди по-німецькому, вона заперечливо хитала головою, і той, в окулярах, закричав, замахав руками.

— Чого лаєтесь? — стемніла мати. — Бачите, як свічка вона.

Ліда кволо усміхнулася:

— Він, мамо, не лається, він сердиться, — і пошепки, з ледь прихованою радістю: — Ось уже довідку дав.

Мати ще не второпала, чим же краще, що німець сердиться, а не лається, як лікар ткнув на неї пальцем:

— Матка? — і заджеркотів по-своєму, вимагаючи, щоб Ліда перекладала для матері.

— Він питає, чи не можна мені десь тут влаштуватися… на квартирі (Ой, не хочеться, мамо!). Буде присилати медичну сестру. (Я б додому поїхала). Каже, поклав би в лікарню, та не має права — тільки для німців лікарня…

Мати враз пом’якшала, випросталась, наче скинула гору з пліч, але тривога не розтала в її очах.

— От і добре… Знайдемо куток. Скажи спасибі йому. Видать, не кам’яне серце… Лишайся, лишайся, донько, мо’ підлікують. Назад в таку негоду — борони боже… Як же здоровля її? — це мати звернулась до німця і показала на дочку. Ліда благально зиркнула на лікаря, поспішила сама відповісти:

— Нічого, мамо. З легенями трошки… Запалення…

Поки хлопці споряджували сани, — треба ж квартиру шукати, — мати закутала Ліду, всадовила її на подушках. Замислена, зосереджена, Ліда дивилася в одну точку, ніби намагалася збагнути щось потаємне.

— Дивна людина, цей лікар, — тихо промовила вона. — Знаєте, що він мені сказав? «Бог створив, — каже, — людей для життя, а люди створили бога смерті». Я заперечила: не люди, а деспоти придумали війну. «Не знаю, — каже, — в політиці не розбираюсь. Знаю одне: мого сина вбили в Росії, а вас хочуть погнати в Німеччину… З тою ж метою»…

Ліду взяла до себе незнайома тітка, що жила недалеко від лікарні.

До Табунчанського поверталися під вечір. Вітер стих, підморожувало, і сани легко бігли по затверділому снігу. Льонька, який приповз у Компановку майже на колінах, лиш тепер додивився, яка ж то краса довкола. Здається, ніколи не бачив степу таким казковим. Лунким надвечір’ям степ був як море — голубий-голубий. Навіть легенькі тіні од кучугур були голубі. Неначе вітер гнав хвилі, і враз вони зупинилися, застигли хрумкими, як скло, бурунами…

Люди в печерах

На ночівлю їх загнали у вугільний склад Кіровоградського пивзаводу. Склад був дерев’яний, без вікон, тіснуватий для двох сотень «мобілізованих». Коли очі призвичаїлись до темряви, Володька Шумило вигукнув хрипко: «Братці, ого! Про нас тут подбали. Гляньте, яка перина». І він простягся на підлозі, встеленій товстим шаром снігу.

Вони брели весь день — під конвоєм, по снігу. Наскрізь пронизував вітер, від утоми підгиналися ноги. Та тільки Шумило помічав, що хлопці похнюпилися, одразу брався розказувати потрісканими до крові губами то анекдоти, то якийсь епізод з життя діда Швайки. Грицько Хмельовий — вже за Компаніївкою він кульгав, бо приморозив ноги — той ще посміхався вряди-годи, а Зінько ніби й не чув вимучених дотепів свого товариша. Не та ситуація та й Михайло не такий, щоб його просто розворушити. Останню порцію Володьчиного гумору — про снігову перину — Зінько не міг проковтнути. Роздратовано буркнув:

— Кінчай, Володько!.. З Грицьком щось треба. Задубне…

Шумило не образився, ні, хоч і дарма рикнув на нього Михайло. Може, саме тому Володька одбувався смішком, що хотів заглушити в собі тривогу за долю Грицька; він ще на півдорозі помітив: у Гриші розповзлися черевики, підошви хляпали й загрібали сніг. А йти їм, мабуть, не день і не два…

— Пробирайтесь в куток! — сказав Шумило і перший став проштовхуватися між людьми; хлопці й дівчата неквапливо, як бджоли на морозі, лаштували собі нари на ночівлю. В темряві Шумило намацав ящик, посадив на нього «капітана», потім чиркнув запальничкою й звелів:

— Скидай, друже, взувачку!

Грицькові ноги стали фіолетові, ніби їх облили чорнилом. І такі набряклі, такі товсті, як подушки.

— Ну й ну! — похитав головою Володька. — Закинь, друже, свої черевики. Закутаємо твої п’яти, прямо скажу — ахілесові п’яти, закутаємо онучами, мотузком обв’яжемо, будеш завтра, як лялечка… Хоч на парад.

Поки Шумило натирав салом Грицькові ноги, Зінько витяг з торби сухі онучі; їх було мало, роздер вишиту матір’ю полотняну сорочку.

— Хлопці, — зіщулився «капітан», — як же так? Вийду, наче опудало…

— Дам зараз! — визвірився Михайло. — Жених! Свататься їде!.. Пристанеш в дорозі — застрелять, і твій фасон — під хвіст собачий…

Грицька морозило, і, щоб зігріти його, хлопці притислись до товариша. І так сиділи купкою, спина до спини, прислухаючись, як свистить вітер в щілинах, як сипе на голови пороша, як рипить сніг за стіною — то, мабуть, круг вугільного складу ходили вартові.

Вдень, коли їх гнали без перепочинку, здавалося: аби присісти хоча б на мить — провалився б одразу в солодкий дрімотливий спокій. А зараз сон відлетів геть, в голові роїлися думи, душу обсідали тривоги. Що завтра? Знов попереду мелькатимуть чиїсь закаблуки, вони то грузнутимуть у снігу, то підніматимуться, — і так без кінця; позаду — обвітрені роти, важке сопіння; а збоку — поліцаї на конях, і над колоною пронизливе: «Дайо-о-ош! Патяні-і-ісь!..» А потім — товарна станція, вагони, гуркіт коліс… і почнеться те, про що й думати не хочеться. Щоб не думати, хлопці завели тиху розмову. «Вчора забігав до Ліди, — хрипко почав Гриша. — Було пізно, мабуть, десята година вечора, а в хаті — нікого. Ій-право злякався. Пусто. Стою під дверима, чогось жду, а чого — сам не знаю»… Грицько замовк, ніби прислухається до скрипу за дірявою стіною. «Дивлюсь, — каже далі, — іде її мати з хлопцями. Сани тягнуть. „В Компаніївці Ліда“, — сумно хитає мати головою. Я їм нічого, а сам навпростець — в Компаніївку. До ранку, думаю, туди й назад змотаюсь. Знайшов Ліду. Вона страшна, хлопці. Зчорніла. Спочатку не пізнала мене. Потім спитала: котра година? Вже на другу повернуло, кажу, Ліда стріпнулась — од болю. Ніч для мене — прокляття, говорить. Вночі ми провели батька. І тепер… ну, вона згадала про тебе, Володю, і про тебе, Михайле… Тяжко їй буде одній…»

Стих Грицько, і ще настирливіше засичав вітер між дошками. Кожна щілина обзивалась по-своєму: одна — гула по-джмелиному сердито, друга — пищала мишачим голоском, третя — відлунювала далеким-далеким передзвоном. Похоронна пісня заколисувала, навіювала сон, а могильний холод мертвив вже немовби чуже тіло. «Я буду не я, — бурмотів Володька, — коли не придумаю щось для порятунку ваших душ. А тепер — нічичирк… Шумило думає», — і Шумило тієї ж миті захропів.

Ранком їх вишикували перед складом, розбили, так би мовити, по поліцайських кущах: табунчанських окремо, краснопільських, бобринецьких, компаніївських — теж окремо… А були тут невільники з усіх південних сіл Кіровоградщини. Почалась довга й нудна процедура — облік робочої сили, яку направляли до німецької імперії.

Цибатий Криворотько, гупаючи підковами, обходив своїх «земляків» і заклопотано лічив:

— Двадцять шість… Тридцять… Тридцять чоти… Хто там лишній, холєра?! По чотири, сказано, р-р-разберись!

Тільки Шумило розкрив рота, щоб «найтепліше» висловитись про Криворотька, як хтось не дуже ввічливо звернувся до них:

— Ей, лопухи, димок у вас є?

Дорогу переходив молодик, весь голубий, як море: голуба шинель до п’ят, голубий кашкет сповз на самі вуха. Володька пригостив голубого нахабу тютюном і прицмокнув язиком, розглядаючи його обмундирування:

— Ох, і шинелька в тебе!.. Казка! А пояс, а чоботи!

Голубошинельник показав тридцять два зуби:

— І ви, корешочки, можете прибарахлитися.

— Де ж таке щастя видають?

— Курінь бачите? — показав на цегляну казарму, що стояла напроти пивзаводу. — Отам в добровольці записують. На повне довольствіє.

— Наші душі, браток, — зітхнув Шумило, — в табелях прошнуровані…

Доброволець артистично сплюнув через губу:

— Єрунда! Жора всьо здєлає. Хто в мою шайку?

— Я і ці два орли, — Шумило кивнув на Зінька і на Хмельового. Спершу Грицько байдуже слухав розмову, та коли зрозумів, куди хилить Жора, побілів, заторсав Володьку: «Які добровольці? Ти що?» — «Мовчать! — зашипів Шумило. — Жирафи! Поки дійде до вас»…

Доброволець випнув груди, набундючився.

— Поліцай! — гаркнув командирським тоном. — Я забираю цих трьох. Мобілізую в німецьку добровільну армію.

Криворотько виструнчився перед голубою шинеллю:

— Слухаю, пан начальник!.. А списочки? Вони у списочку в мене…

— Плювать! Отмєтім! Здано-получено, порядок!

— А печатка буде?

— Печатка? Я те припечатаю, морда! — і розлючений Жора таки припечатав би, коли б Криворотько вчасно не присів.

Доброволець повів хлопців до казарми і дорогою не без хвастощів спитав:

— Як я вашого тютю, га? Хай знає Жору! Могорич з вас, лопухи!

У дворі казарми юрмилось чимало парубків. Товариство було як на підбір. В того підбите око, в того шрам на всю щоку, а в одного щетина росте не тільки там, де їй слід рости, а й на вухах, на лобі, і навіть кущик — на круглому, як бараболя, носі…

— Оце пики! — сказав Шумило. — По-моєму, тут бандити з усього світу.

Зінько з хутірським інтересом розглядав, чим займаються добровольці. Одні, вдягнуті у неймовірне дрантя, товпились коло прийомного пункту, інші виходили звідти з пакунками і тут же, просто неба, різалися в «очко», ставлячи на карти тільки що одержане обмундирування. Якийсь гравець-невдаха скидав з себе новенькі чоботи.

Жора, випустивши заряд блатних словечок, розштовхав чергу, просунув «свояків» поближче до прийому, а сам сів за карти.

— Хлопці, — моргнув Шумило. — Наче нас і не було…

Обігнувши чергу, вони вискочили за ворота казарми.

Ніхто й ока не підвів на них.

— Тепер згадайте, — сказав Шумило, — як Еней кивав п’ятами з Трої.

* * *

І знов темрява. Тільки це був не вугільний склад, а старе, без єдиного віконця горище. Тут, певно, хтось переховувався раніше, бо сіно було злежане й перетерте, простелена ватянка пахла махоркою. Гриша не курив, і той гіркуватий запах дер йому горло. Він лежав горілиць, заклавши руки під голову, лежав і думав. Доля кидала їх, як море тріски. Годину чи півтори тому вони, як говорить Володька, були прошнуровані в поліцейському табелі, готувалися до маршу, і ось поворот судьби — і вони на прийомному пункті серед головорізів, ще один стрибок — і вже на Кущівці, на південній окраїні міста. Тут, виявляється, живе дядько Володі Шумила, він сказав, що в його будинку повно німців, і все-таки провів їх на горище. Крізь стелю просочувались тихі, приглушені звуки; то, мабуть, внизу розмовляли німецькі солдати. Коли гуркали двері — здригався весь будиночок. Не те що страх, а неспокій ятрив Грицькове серце.

— Володь, твій дядько, хто він такий? — обережно поцікавився Гриша.

— По-перше, абись ви знали, — зашепотів у кулак Володька, — Шумили потомствені ковалі. Про Кіндрата Шумила чули? В Запорізькій Січі клепав шаблюки. Так от дядько Антон — славний нащадок його. Правда, не шаблюки, а плуги сталив на «Червоній зорі». Це тобі раз. А по-друге, про що говорить отака штукенція?

Грицько одсахнувся: чорним оком дивилось на нього дуло нагана.

— Де ти знайшов?

— Під сіном. Новенький чортяка, недавно змащений. І три обойми патронів… Це говорить що-небудь?

— Не пхай під ніс, — одвернувся Грицько. — І тихше…

Вони зарилися в сіно, кожний окремо, кожний зі своїми думами. Грицько знов побачив перед собою довгий шлях, по якому брели вони вчора; пригадалася ніч, тихі вулички Компаніївки, лікарня. Лідо, як ти себе почуваєш? Коли б ти поруч була, не гнітила б його самотність, не дратували б пусті балачки. Була б товариська спільність, душевна теплота і щось більш значуще, серйозніше.

Час для хлопців не ділився на дні й ночі. Був собачий холод, постійна темрява, і тільки там, внизу, життя йшло своєю чергою. Коли під ними западала тиша — значить, ніч, есесівці вклалися спати; гуркіт, регіт, гелготня нагадували їм, що прийшов ранок. Хлопці намагалися говорити пошепки, вдень лежали непорушно, аж поки терпла спина, і поодинці розминали тіло — підтягувалися на бантині. Найменша необережність — і звук, підсилений порожнявою, лунко одгукувався внизу. Треба тікати з цієї пастки — це було ясно. Але дві обставини затримали їх на горищі. У Грицька відкрилися рани, обморожена шкіра тріскалась і облазила; хоч дядько Антон і дістав якусь мазь — сверблячий, ниючий біль не давав життя бідолашному «капітанові». Отже, поки не стане Гриша на ноги, про втечу й думати нічого. Друга, не менш важлива обставина: якщо Криворотько з власної ініціативи дізнався, що «земляки» обхитрили поліцію, їх вже розшукують у селі, та, може, і в місті. Пройде час, все уляжеться і тоді — в дорогу.

Нарешті, куди їм податися? Володька, який зрідка спускався вниз, коли там не було німців, запропонував:

— Може, в Чорний ліс? Дядько проведе нас, зв’яже з партизанами.

Михайло одразу погодився. Про Чорний ліс вже давно говорили по селах; з вуст у вуста передавалися чутки про зухвалі нальоти червоних загонів…

Грицько, який досі мовчав, раптом випалив:

— Ідіть в чорний, ідіть в голубий, ідіть хоч до дідька в зуби! А я повернусь назад. Сам повернусь, ясно?

— Ясно! — процідив Михайло. — Поближче до неї…

— А хоча б, а хоча б до неї! — Грицько аж захлинався од хвилювання. — Хіба це порядно — лишити одну? Хіба розумно — кинути все, що задумано, кинути роботу, і в ліс, рятувати шкуру?

— Гришо! — зашарудів підстилкою Володька. — Ти наче в душу мою заглянув. Я абсолютно — за! Подамося ми в рідні степи… Знає Шумило одну місцинку за Козацькими могилами. Там такі підземелля — чорт з свічкою нас не знайде. Отож, орли, наш курс — на Табунчанське!..

Похід на Табунчанське залишався поки що мрією, а вони нудились на горищі та відлежували боки. Одного разу Володьку розбудив якийсь дзенькіт. Дзень!.. Дзень! — бриніло перед самим носом. Володька понюхав: запахло вологою і наче ніжною зеленню.

— Хлопці, капає! — підскочив Шумило. — Надворі березень!

На цю новину кожний відгукнувся по-своєму.

Грицько. Справді, весною повіяло. Вже, мабуть, перші проліски з’явилися.

Михайло. Саме пора боронувати ріллю. Ех, оце б пару коней, і пішов би степом…

Володька. Болотяка зараз — по коліна. Як ти, Грицьку, подибаєш додому?

Грицько. На животі полізу. Аби скоріше…

Випадок, дрібний випадок прискорив час їхньої втечі.

Зінько лежав найближче до сходів і не спав, а дрімотливо мружив очі. Внизу, в першій кімнаті, пиячили німці, і Михайлові здалося, що вони сидять у нього над головою. Він чув навіть, як вони плямкають губами, як дзвенять чарками. А коли есесівці загорлали пісню — надсадно завібрувала ляда. Зінько підняв голову і зрозумів, нарешті, секрет акустики: очевидно, Володька забув причинити ляду — жовтим квадратом світився хід на горище. І — що за чортовиння! — в тому квадраті з’явився привид… кирпатий носик, тоненькі кіски, пара оченят. Ти ба! Мабуть, дочка дядька Антона. Дівчинка зі страхом, з дитячою цікавістю заглядала на темне горище. Михайло приклав палець до губ, хотів сказати: тс-сс!.. І чи Зінькові патли, чи його застереження настрахали малу — вона з пронизливим криком, немовби м’яч, покотилась по сходах. В коридор вибігли німці. Трах, бах! — захряскало на сходах.

— Пан, то кицька… кис-кис… — розгублено лепетав дядько Антон.

— Хлопці, назад! — Шумило стиснув рукоятку нагана, цілячись на світлий квадрат. Спіймав на мушку лису голову, і палець торкнувся курка… Німець закліпав осоловілими очима: темрява, тиша…

— Мяу, кис-кис, — писклявим голоском лисий покликав кішку і, реготнувши ні з того ні з сього, посунув униз.

Вгамувавши трохи шалений стукіт серця, Володька прошепотів:

— Тільки стихне — на землю. Все! Більше не граємось в піжмурки.

* * *

Ось вона, та місцина, про яку говорив Шумило!

За двогорбою спиною древньої Козацької могили починалося урвище — таке стрімке й обривисте, що й дикі кози його обходили. Внизу, коло підніжжя глинистої стіни, хлюпотіла річка, а далі широкою долиною розлилося смарагдове море очеретів і верболозу.

— Десь тут я бачив нору, — Шумило на «батькових» посунув з гори, гуркочучи крем’яхами, і приліпився на верхньому карнизі. За ним спустилися Грицько з Михайлом.

Праворуч карниз був ширший, і там приткнувся кущ дерези. За цим кущем чорним півколом зяяла діра. Колись, очевидно, була вона обмурована, але потім цегла поросла мохом, павуки заснували її тонкою марлею. Володька просунув залізний лом — лом повис у руці. Значить, глибоко!

— Ну, прощавай білий світ! — Шумило звісив ноги, помахав ними в порожнечі, підморгнув хлопцям і… — Ап! — долинуло з підземелля.

Настала тиша. Страхітлива паща, проковтнувши одного, немов чекала: хто там наступний?

— Володь! Де ти? — пригнувся Грицько.

Гуд-гуд-гуд, — задвигтіло в підземеллі.

І раптом гора озвалася:

— Хлопці, стрибайте!

Шшах! — полетів Михайло. Шшах! — полетів Грицько.

Під ногами твердо… Слизька багниста темрява… І холодно, як в льоднику… Ггга! — налетіло ззаду.

— Тю, це ти, Володько?

Темрява зареготала.

— Зараз таке побачите…

Блиснув ліхтарик (Володьчин трофей з Кіровограда), вузенький пучок світла поповз угору по замшілій стіні й уперся у високе склепіння.

— Ого, який зал!

— Що б це могло бути?

— Батько мені розказував, — Шумило повів ліхтарем убік, і синюватий промінь, витягнувшись, як комарине жало, ледь торкнувся протилежної стіни. — Батько розказував: колись над урвищем стояла козацька фортеця… Бачили — цегла деінде валяється на горі? Ото, мабуть, рештки… А печера… Я знаю для чого? Може, склади були…

Оглядаючи зал, хлопці наткнулись на східці. Ступили раз, вдруге, втретє і… вперлися в глуху стіну. Шумило знічев’я вдарив ломом — і лом провалився в порожняву. Розваляли замурований хід — нова галерея. Ще більша, ще просторіша. Тільки запах — як з гнилої бочки…

Загомоніли навперебій.

Грицько. Оце штаб-квартира!

Володька. Тарасу Івановичу скажемо: до нас, батьку, під землю! Бо там, в Краснопілках, згребуть собаки.

Грицько. А тут — столик для Ліди… Друкарська машинка. Листівки запустимо.

Михайло. Нари треба зробити. Краснопільських хлопців заберемо до себе. Та й наших чимало буде.

Грицько. Інтересно — приймач братиме? Через гемонську товщу? Принесу з лісосмуги, попробуємо.

Володька. Про нашу хату дамо знати поки що тільки Тарасу Івановичу. І Ліді, звичайно. Вона, так би мовити, на легальному становищі, це дуже зручно: зв’язківець. Без зв’язку ми ніщо, ми ховрахи під землею… Ну, й батькам перекажемо. Хай знають: ми повернулись, живі й здорові.

Михайло. Як?! І Хмелю скажемо?

Це слово само собою злетіло з Михайлового язика. Він спитав, і гарячий струмінь обпік йому щоки. І пригадалась школа, галасливі збори, коли приймали Гришу в комсомол. І тоді Зінько, не подумавши, ляпнув про те, що батько чи дід Хмельового колись прислужували куркулеві (Михайло й сам добре це знав). І тоді приголомшила його тиша, така ж нестерпна, як зараз в підземеллі. Зінько — це надовго врізалось в пам’ять — зловив на собі презирливий погляд Ліди. А потім піднявся класний керівник Тарас Іванович.

— Стало модно чомусь, — промовив хриплувато, — розбирати людей по кісточках. Жива людина, запам’ятайте, не бездумний прилад, не компасна стрілка: як не крути, а вона в один бік показує. Куди батько, мовляв, туди й син… Запам’ятайте: ви самі, ваш колектив ліпить характер кожного і… Гриші. Який у вас духовний заряд, такий і в нього. Не спішіть ганьбити когось — себе ганьбите.

Приголомшлива, нестерпна тиша запала в підземеллі. Вічна пітьма катакомб крижаними очима дивилась на Михайла. Яке маєш право не довіряти Грицькові? Ну, прямий ти, обтесаний, рівний, як дишло. Та чи не криється за цим твоя обмеженість? Твоя неспроможність зрозуміти товариша, у якого не таке просте життя? Може, він глибше почуває, де зло, а де добро, що вистраждав свої переконання, свою мрію, що відстояв їх в нелегкому двобої?

— Гришо, — спромігся нарешті заговорити Зінько. — Я не хотів… Я так випадково…

Михайло ждав: спалахне, розходиться Гриша. І про збори нагадає, і про сутичку в Лідиній хаті («Пам’ятаєш: „Не вірю йому, як і старому Хмелю“?»). Але Грицько, на великий подив, з гіркотою і безнадійністю вимовив:

— Чого ж? Про батька — правда… Ради бога, прошу: не потикайтесь на очі йому. І про мене — ні слова.

Михайло згріб обох, Грицька й Володьку, в оберемок і з дивною ніжністю пробасив:

— Лягайте, хлопці, спочиньте. Я… щось не хочеться. Повартую.

…Все складалося ніби добре. Де ще знайти надійнішу схованку? Про ці печери в селі мало хто знав. Але припустимо, німці дещо рознюхають. Підійти до урвища можна тільки степом, а степ тут голий, людину за три-чотири кілометри видно. Поки ворог сюди, хлопці сторчма в кущі, в очерети, в суцільне плетиво лозняка і — шукай вітра в полі… І все-таки… Якщо насядуть несподівано? Вихід з катакомб єдиний, і той — вузький, незручний. А закриють його, і вони опиняться мов у домовині.

Ці думки не давали спокою Зінькові. Із печери тягло споконвічним холодом, тхнуло цвіллю, і Михайло прикрив Грицька й Володьку своїм піджачком, — хай спочинуть з дороги, а сам не міг заснути, позирав на вузеньке «віконце», що ледь просвічувалось вгорі. Колись, очевидно, звідси вибирались по східцях; так, по східцях, інакше не можна — стіна висока. Східці, певно, були дерев’яні, отож давно згнили. А як же тепер? Поставити драбину? Ну добре, вони зроблять драбину. Скільки ж треба часу, щоб по одному вискочити з підземелля? А якщо їх збереться чоловік двадцять?..

Михайло заворушив губами, щось підраховуючи, і раптом, схопившись на ноги, став міряти галереї; перша була квадратна, приблизно дванадцять на дванадцять кроків, а друга, глуха — шістнадцять на двадцять. Поки спали хлопці, Михайло тихцем видряпався з печери, довго повзав над урвищем і, як признався згодом, власним животом виміряв схили гори, щоб уявити собі план розташування катакомб. Задоволений підрахунками, він розбудив Володьку й Грицька.

— Вставайте, роботка знайшлась!

Хлопці одбрикувались, сонно крутили головами. Яка там в дідька робота після тридцятикілометрового переходу! Дай людям спокій, ведмедю бездушний!.. Та Зінька не можна було ні розчулити, ні дійняти лайкою.

— Ви, хробаки! — торсав він хлопців. — У нас буде запасний вихід. Чуєте? Запасний вихід з другої галереї. — Зінько потяг напівсонних «печерників» у другий зал. — Якщо довбать оцю стіну… метрів десять, не більше — проб’ємось до сонця. Там зразу — круча…

— Гм… Кажеш, десять метрів? — Шумило, видно, тільки тепер прийшов до тями після наглого пробудження. — Десять — підходить. Хоч і земелька тут… зубами не вгризеш.

— Ломом візьмемо! — пожвавішав і Грицько. — Це ж, братці, не тільки вихід, а й вентиляція. Без вентиляції нам — капець. Поспав — наче камінь у грудях.

Селянські діти, вони змалечку були привчені до волячої роботи. Але так викладатися, як у підземеллі, їм ще не доводилося. Це був, за висловом Володьки, єгипетський труд. Удень вони довбали траншею, а вночі потайки пробиралися в село і на плечах несли цеглу, дошки, інструмент, різне майно. Нічні «прогулянки» ледь не скінчилися для Володьки трагічно: якось він наткнувся на Криворотька. Чи пізнав його поліцай, чи ні — важко сказати. Словом, «чорногуз» погнався за людиною, яка тягла на собі щось підозріло велике й кругле (то Володька пер діжку для води). Поліцай крикнув «Стій!», а коли утікач припустив щосили — кулю пустив навздогінці. Врятували Шумила довгі ноги й міцні легені…

Довбали поперемінно, довбали до нестями, до одуріння. І грунт же їм трапився — спресована глина, крем’яхи, камінь. Вдариш ломом — аж іскри скачуть, аж гуде підземелля. І чим глибшає траншея, тим важче: ні повернутися, ні розігнути спину. Страшна задуха. Пісок скрипить на зубах. Пилюка забиває горло. Та спочинку немає. Задихаєшся в норі — вилазь, бери сокиру. Теши кілки, забивай у стіни — це будуть нари. Трохи оклигав за такою роботою — знов довбай гору.



Спочатку хлопці одгортали землю на дно печери. Метр за метром росла траншея, і вищала купа вийнятого грунту. Куди ж подіти його? Михайло нарешті придумав: «Є в нас лантухи? Є! Виносити землю геть і в річку її, щоб не видно слідів…» Незграбний, вайлуватий, він з дивовижною спритністю дряпався по стрімкій кручі, де легко зірватися з пустими руками, а в нього ж на плечах — трипудовий лантух. Ні Володька, ні Грицько не могли позмагатися з Михайлом, — він був справжнім верхолазом, цей табунчанський ведмідь. Власне, він сам переніс оту гору землі, переніс її з печери в низину, кожного разу ризикуючи життям… І Грицькові пригадалося: «Нам такі, коли гризти землю — гризтимуть, перти мішки — пертимуть, нам такі підходять»… Михайло мав право сказати ці слова. Він мав повне право!

Настала мить, довгождана мить, коли якось раптом обвалився верхній шар землі і «печерники» вирвались на світло. Весняний промінь несміло ковзнув по стінах траншеї, подзьобаних ломом; він, тоненький, соромливий, замерехтів лише скраєчку, а хлопцям здалось, що їхньою штольнею скотилося в підземелля сонце і зупинилось здивоване: коли ж ви, хлопці, зробили все це? І дерев’яні нари вздовж стін, і столик, і навіть цегляна грубка і — дивись! — поличка, а на ній — радіоприймач, де притаївся голос Москви, і в кутку — збитий Михайлом ящик, а там — німецькі гвинтівки…

Потягло в катакомбах свіжим вітерцем.

Грицько порушив урочисту мовчанку:

— Отепер ми — підпільники. Тепер почнемо…

Четверо за кам’яними стінами

Весна в селі — радість.

Навстіж відкриваєш вікна: заходь у гості, яснооке сонечко! Сідай на покуті, миле! Заквітчаєм тебе барвінком, вистелемо доріжку м’ятою і поведемо весільний танок. Защебечуть величальну ластівки, будуть вторити їм ручаї дзюркотливі. Повінчаємо тебе, сонечко, з колосистою нивою, щоб родила вона багато, щоб зерно наливалося золотом.

Весна в селі — свято.

Навстіж відкриваєш серце: овій, освіжи мене, вітре! Легкокрило полинемо в поле, в зелене роздолля, чорними скибами наріжемо землю і будемо бенкетувати. Хай не скупиться хмара, хай наливає по вінця! Пий, рілле, досхочу, зашумуй весняним хмелем, щоб міцна, як вино, зійшла ярина!

Весна в селі — пісня… коли це мирна колгоспна весна. Якщо ти — вільний господар своєї долі — йдеш на артільне поле; якщо знаєш, що в село не налетять жандарми і не будуть гнати тебе на підневільну роботу, гнати прикладом, наче худобу; якщо за твоєю спиною не сичить Федоренко і не глумиться поліцай Криворотько: «Бач, на більшовиків старався, а тепер — руки відібрало!..»

Зіткнулись у селі дві нерівні сили — овдовіле жіноцтво і безжальна машина фашистського терору, безоружні матері і сталеві каски німецьких завойовників. Це була щоденна боротьба — глуха, вперта, подвижницька. Боротьба за свою совість, за честь перед святою землею, перед пам’яттю тих, хто далеко на сході боронив мозолясту правду.

Битва починалася з атаки на власне серце. Треба було зламати себе, побороти роками усталені звички; натруджені руки просилися до роботи, а ти мусив наказати їм: занімійте! Хліборобська совість веліла берегти кожну зернину, кожну артільну цурку, а ти мусив наказати їй: ламай, знищуй, пали, щоб нічого не дісталось ворогу. Тисячолітнім досвідом трудівник навчався остерігатись хвороб, а тепер, як блага, накликав на себе коросту й лишаї, старече горбив спину, аби тільки не скоритись чужинцю.

І палали в Табунчанському скирти соломи, заносило мулом поламані плуги та борони, ящур безжально косив худобу, відсиджувались в схованках бородаті «діди» та паралічні «бабусі» — деяким «старцям» і сорока не було. «Брешуть вони, прикидаються!» — наливався жовчю староста.

* * *

Поліщуки на свій лад перебудували курник. Перегородили його стіною — вийшов сарайчик і «кімната». А щоб узимку не задувало з дверей, приробили сінці. Мати сказала: «Треба ще куточок для Ліди». І от «кімнатку» перетнула глиняна стіна, й з’явилась ще одна комірчина, тісна, темна, з віконцем на північ. Тут поставили ліжко, столик та два стільці. Під вікном Валько й Льонька посадили бузок — Ліда дуже любила його ніжний духмяний цвіт, — і сестрин «кабінет» був готовий.

Відтепер Ліда ніби відділилася од сім’ї.

Мати з потаємною тривогою слідкувала, як дорослішає, все глибше й глибше входить у своє, самостійне, життя її донька. Колись було ясне, відкрите дівча — як на долоні. Скільки раз заплітала їй золотисту косу, пестила ніжні рученята і заспокійливо думала: вона моя — до найтихішого поштовху серця, до ледь помітного тремтіння кожної жилки. А зараз — і моя, й не моя. Вже бродить у її душі щось своє; вже свої думки хмарять їй бліде, стомлене личко.

Не легко, ой, не легко розгадати матері, що там на серці у доньки! Взимку, після хвороби, була вона в зажурі, ніби глуха до всього, — не виходила з хати і навіть за книжки не бралася; більше на кушетці лежала, все думала й думала. Тільки промовить інколи: «Де ж вони зараз, хлопці?..»

І раптом — напровесні, коли одшуміла повінь, — прийшла додому зовсім інша: легка й щебетлива, як ластівка; сміється, по хаті кружляє, хлопців за чубчики смикає. Донька повеселіла — і мати розігнулась, просвітліла. Дивується стиха: що з Лідою? Ніби чари скинула…

Що то за чари, дізналася мати випадково. Вночі, крізь сон, почула Лідину розмову з Грицьком. Про якісь печери, про вчителя… Ранком мати — ладком, обережненько! — рішила вивідати, звідки взявся Грицько. Усміхнулася Ліда, зовсім по-дитячому палець до вуст приклала: «Тут вони, хлопці, в селі. Повернулися. Тільки ж, мамо!..» Ну, то зайве — матір застерігати.

І знов, як раніше, поринула дочка в роботу. Та невідома робота не давала спати старій. Вночі прокинеться, крадькома загляне в хатину — блимає каганець.

— Ти все читаєш та пишеш?..

— Треба, мамо, — скаже ніжно, а в голосі чується: «Не питай мене більше, мамо».

А то накине хустину і зникає в темряві. В легкому платтячку, тонка, як билинка, тільки й того, що батькового високого росту.

— Ти йдеш, доню?

— Треба, мамо.

Таких «треба» багато у неї. Треба, щоб зібрались у хатинці друзі; буде бриньчать гітара, будуть сміх і жарти — така собі сільська гульня, але слідкуй все-таки, мамо, щоб ніхто сторонній не стирчав під хатою. Треба, щоб прийшов учитель фізики із Краснопілок — пам’ятаєш, мамо? Ага ж, Тарас Іванович! — буде важлива розмова, не для сторонніх вух. Треба передати ковалеві оцей папірець, але сховай його, мамо, поміж коржів — так буде краще…

Мати, немовби вибачаючись, безшумно заходить в хатину, сідає на ріжок стільчика:

— Ну, як воно там?

Вона вже звикла до того, що Ліда знає, — а звідки, не насмілилась спитати, — як воно там, на фронті. І з надією, з тривогою дивиться у доньчині очі — великі, голубі, задумливі. «Брешуть німці, — спалахне вогнем Ліда, — ніби вони за Уралом. Брешуть! Москва стоїть, як стояла, Волга — у наших руках». Зітхне полегшено мати, піде до сусідки, щоб по-своєму переказати новину: «Не сумуй, Палажко, ще прилетить твій Лебідь. І мій прилетить… якщо голови десь не склали»…

* * *

Глуха темна ніч.

Тиша.

І раптом — ба-бах! — у двері.

— Гей, розтаку!.. відчини!

Мати кинулась до вікна. Вибігла з хатини Ліда.

— Одкривай! Бачиш — гуляємо. Став самогону, більшовицька морда!

Хряснуло вікно, полетіли шибки на підлогу. В хату просунулась кудлата голова. Старостин голос:

— І бичка веди! На закуску!.. Спишем, ге-ге, куме?

— Іменно! — це озвався Криворотько.

Загупало під вікном, блиснув ліхтарик.

— Одкривай, чуєш! Двері висадимо.

— Федоренко, де твоя совість, — благально мати. — Отямся!

— Куме, вона ще погрожує. Гати!

Тріснули двері, в сінях загуркотіли відра. Хрипле ричання. Дві темні постаті. А навстріч їм — білі чайчині крила. То Ліда. То її пронизливий крик:

— Не смійте! Не смійте!

— Ти диви?! — оторопіло поліцай. — Голубка! Сама в руки лізе. Тягни, куме, її!

Схрестилися руки — бридкі ворожі руки і гарячі материні:

— Геть, бугаї! Вона ж дитина!

З-за материної спини — скрегіт зубів і Вальчин видих:

— Назад! Сокирою сікону! Льонько, біжи до Шумила!..

— Тю, гвалт підняли! Та ми ж самогону… Тю, навіжені! Пішли, куме, пішли…

І вже за хатою — хмільний бичачий рев:

А ночка тьо-оомная била-а-а!..

Ранком у двір заглянув Федоренко. Морда розпухла, обвисли гладкі м’ясисті щоки. Бликнув з-під лоба на Поліщучку:

— Веди корову! Здавати будеш.

Матір наче вдарили під груди. Сполотніла відразу. Діти ж від голоду загинуть! Вже й так світять кістками, щирицею давляться. Одна надія була — на Снігурку, і ту віддати німцям.

Заплуталась сльозинка між зморшками, застигла на сухій щоці.

— Де ж правда? Я ж здаю молоко… по плану.

— Краще мовчи! — показав пухлого кулака староста. — І бичка веди, чуєш! Пожаліла для добрих людей — німці з’їдять, — Федоренко крутнувся і пішов по сусідах, щоб повтішатися ще над вдовиними слізьми.

…Повела свою теличку сусідка Палажка. Повели корівок матері — німці підбирали останню худобу в селі, йшли жінки понурі, заплакані, наче не скотину, а себе тягли за вірьовку на бійню.

Мати вигнала із сарайчика Мазуна й Снігурку. Ніжно погладила Снігурчину шию, провела рукою по теплій, довірливій морді:

— Прощавай, годівнице!

Снігурка відчула недобре, заревла.

— Хлопці, — покликала мати, — попасіть їх коло Палажчиної хати…

Хлопці навчились розуміти неньку з півслова. У сусідки Палажки здохла корова від ящура. Значить — кінець. Раз зважилась мати на це — іншого виходу немає. Тепер можна зовсім забити сарайчик: курей і свиню німці давно «реквізували», тепер в хліві — тільки мишва гасає.

* * *

За хатою Валько зліпив із глини кабицю.

Треба трохи фантазії, і присадкувата потріскана плитка перетвориться на бойовий корабель. А Льонька Поліщук буде на ньому кочегаром… В топці палахкотить вогонь, чорний дим валує з труби — старенького відра з вибитим дном. В казані булькає вариво — два бурячки і просяна лузга. Готується вечеря на всю команду.

Ех, аби це був справжній лінкор, вийшов би Льонька на капітанський місток і: «Право руля! Повний вперед!» — повів би лінкор до комори. Сьогодні, кажуть, загнали туди наших людей, підпільників із Краснопілок. Тих, говорять, що підірвали німецькі машини на Бобринецькому шосе. Кинули їх, зв’язаних по руках і ногах, на кам’яну долівку, на залізний засув зачинили і варту кругом поставили. Ото б навести всі бортові гармати і смальнуть по варті, щоб полетіли шкереберть поліцаї. А тоді гукнути по-капітанськи: «Виходьте, люди, з неволі!»

Сирувате бадилля курить, дим виїдає очі; Льонька тікає від диму під бузкові кущі. Прислухається: в Лідиній хатинці бубонить чоловічий голос. На віконці тріпнувся каганець, вихопив з темряви плечисту постать. На короткій шиї — лобата, лиса голова. Це Тарас Іванович — учитель фізики з Краснопілок. То за його ідеєю Грицько й Володька будували аеросани. То він разом з хлопцями хотів податися в далекі мандри. Все обірвала війна. Але й тепер Тарас Іванович не залишав своїх вихованців. Через тиждень-другий заходив до Ліди.

Притих за віконцем басовитий голос, і ось між бузком майнула постать учителя. Тарас Іванович привітно махнув Льонці рукою і спішно подавсь у берег; бур’ян поглинув його, як море піщинку.

Вкрадливо, наче зграя вовків, виповзали сутінки з густих заростів кропиви й бур’янів. Тиша й темінь оповивали землю. Про щось таємниче переморгувались між собою одинокі зорі.

Раптом хитнувся кущ бугили, і знову до хати посунулась невиразна тінь. Хтось шкрьобав по стежці, зігнувшись, озираючись навсебіч. Злодій… Льонька вже хотів крикнути, як тінь враз випросталась… Ти ба — Грицько Хмельовий! З пекла, чи що, повернувся? Його ж німці забрали ще взимку… Грицько приклав пальці до губ і строго:

— Тс-с-с! Дома сестра?

— У хатинці. Звідки, Гришо?

— Мовчи! — і Грицько, згорбившись, прослизнув до хати.

Його розмова з Лідою була коротка. У віконечко видно: Гриша гарячково жестикулює руками, відкидає назад спітнілий чуб, нервує, не знаходить собі місця. Ліда говорить спокійно. І раптом, різко обірвавши Грицька, крикнула. Крикнула грубо, з тремтінням у голосі. Шибка тоненько дзенькнула — і запала тиша.

Хмельовий, ламаючи кущі, прожогом метнувся мимо кабиці. Не обізвався на Льоньчин голос, а пригнувшись, стрімголов полетів бур’янами до низу, наче за ним хтось гнався.

Бідний Грицько! Мабуть, здалека прилетів, через гори й ріки пробирався, щоб поговорити з нею. І ось — погомоніли… Чого з ним Ліда така… немилосердна?

Грицько Хмельовий в ролі Отелло (З щоденника Ассоль)

В один вечір — дві такі зустрічі!

Перша принесла стільки радощів та хвилювань. Нарешті — справжнє діло передбачається!

Друга зустріч і розсмішила, і засмутила Ассоль, і, якщо бути відвертою, трохи потішила самолюбство.

А втім, усе по черзі.

Неждано-негадано нагрянув (зашифровано) Тарас Іванович. Те, що він власного персоною з’явився на очі своєї вихованки, свідчило про одне: є серйозна розмова. Інакше для чого ризикувати, під носом у зелених пробиратися на стареньку шхуну, яка загубилася серед піратських кораблів? І справді, розмова була важлива. Він сказав: «Пірати схопили наших, кинули їх в трюм. Якщо до ранку не звільнимо — все… Зараз дорога кожна хвилина». Він пояснив, що доручено зробити зурбаганцям, і як вони повинні взаємодіяти (зашифровано) з краснопільською групою. Крім того, додав: «Продовжуй вивчати піратські документи. Твої дані дуже важливі для нас. Щосуботи, як і домовлено, ти повинна інформувати нас…»

В його присутності Ассоль все ще відчувала себе ученицею: розгублено червоніла, ніби її викликали до дошки й запитали: «То який перший закон Ньютона?» І коли він зауважив: «Ваша група добре себе зарекомендувала, — передай це своїм друзям, — сподіваємось, не підведете й зараз», — для неї це прозвучало: матеріал засвоїла, ставлю оцінку п’ять…

Прощаючись, Ассоль хотіла сказати старому щось тепле, хороше, та відбулася знов офіційним учнівським — «до побачення».

Коли він пішов, Ассоль теж почала збиратися в дорогу. Треба негайно зустрітися з Бітт-Боєм. Раптом грюкнули двері, і в каюту увірвався…Грей. Так, Грей, хоч він і не мав права заходити. Він був чудний, зурбаганський капітан: чуприна настовбурчена, обличчя бліде, аж синювате під очима.

— Що з тобою, Грею? — занепокоїлась Ассоль.

— Вчора був у вас (Федоренко)?

— Ну?

— Він чіпав тебе?

— Ну?!

— Що ти нукаєш?! — підскочив Грей. — Я вб’ю його! Чуєш? Вночі, сьогодні ж, пришешелю негідника!

Це було так серйозно і так по-хлоп’ячому комічно, що Ассоль мимоволі засміялася:

— Причина кривавої помсти? Чи не ревнощі?

— Це моя справа!

— Прекрасно! Капітан Грей в ролі Отелло…

— Це моя справа!

Він був смішний у своїй дитячій гарячковості, і запальні слова його звучали кумедно й… зворушливо. Та Ассоль добре знала: Грей не любить жартувати. Він зробить все, що задумав, і це було вже гірше.

Вона примирливо сказала:

— Відкладемо драми на пізніше.

— Я вб’ю його! — як заведений, бубнів Грей.

Щось гаряче хлюпнуло їй в обличчя.

— Слухай, Грею! — Ассоль взяла його за комір і, наче учня-бешкетника, повела до дверей. — Може, дати холодної води? — і, наголошуючи на кожному слові, промовила: — Сьогодні є робота. Важливіша за твої особисті рахунки. Отож йди до Бітт-Боя й чекай. Зрозумів?

— Я прикінчу його!

— Грею! — голос її зірвався. — Забув попередження? Виженем за найменшу провину!

— І чорт з вами!

— Дурень! Іди геть, бо… — вона б ляснула його по щоці, аби це був не він, капітан Грей…

Ассоль знала: він трохи охолоне й вчинить так, як вимагає неписаний закон товариства.

* * *

Буває ніч, коли не віриться, що над землею ще підніметься сонце.

Буває ніч, коли груба важка темрява давить, гнітить тебе, і ти спотикаєшся на грудках, як сліпець.

Буває ніч, коли здається: все живе спить…

— Грицько, ти тут? — шепнув Володька.

— Тут, — Хмельовий обізвався зовсім поруч.

— І ти, Михайле?

— І я. Нам, здається, лівіше, — Зінько пошастав рукою по траві. — І де він узявся, рівчак?

Вони взяли лівіше. Їм треба було вибратись до старого горіха й залягти. Трохи пізніше мала підійти група краснопільських підпільників. Як тільки тричі прокряче качка — вони кинуться до комори і… Коротше, план операції був продуманий до найдрібніших деталей.

Нерви були напружені до краю. Боляче дер по душі кожний необережний рух, кожний шелест.

— Мишко, не сопи…

— А ти не човгай лапами.

Раз у раз натикалися на корчі, на камені. Який дідько їх накидав? Колись хлопці часто грали тут у цурки — гладенька толока була. А зараз що не крок — то яма, то горбик. Аж ось і скопана земля. Над головою зашуміло лапате листя горіха.

— Нарешті! — передихнув Володька. — Оце б закурити…

— Тс-сс!.. Бачите?

В печерно-густій пітьмі блиснув вогник. Блиснув в одному місці, а згодом — в іншому. То, мабуть, ходили вартові. Ліда попередила: в пришкільному саду — кроків за двісті од комори — зупинилась німецька авторота.

Двісті метрів — це зовсім близько. Таке небезпечне сусідство надто ускладнювало справу. Саму комору стерегли три поліцаї, і зняти їх — штука проста. Але ж німці під боком. І приміщення, в яке загнали заарештованих — справжня тобі в’язниця: стара, ще дореволюційних часів комора з кам’яними стінами, з вузенькими віконцями, загратованими залізним пруттям; долівка цементована, двері — на важких засувах.

За кам’яними стінами раніш зберігалось зерно, тепер — сиділи смертники.

«Про що думаєте, хлопці?» — Шумило напружено вдивлявся у пітьму, начебто можна було крізь липку чорноту ночі зазирнути в комору. Він виразно бачив перед собою трьох чубатих братів Затяганів, Семена Гарбу, рябого козарлюгу, дуже схожого на свого покійного діда. «Не тушуйтесь, друзі, — ми поруч з вами, ждемо тільки сигналу. Коли вже доля змилостивилась і лишила нас на волі, то хай навіть земля западеться — вирвемо й вас з кам’яного мішка!.. Ми теж, хлопці, могли опинитися там, за стінами, та нас врятував тоді просто випадок».

Справді, Володьчина трійка врятувалась випадково.

Вони до півночі сиділи в катакомбах, чекали Тараса Івановича. Вибухівка у них була. З тонких дощок самі збивали ящики і начиняли їх вибуховими шашками. Цей страхітливий вантаж хлопці називали «таблетками». Дві такі «таблетки», оперезані вірьовками, вже готові були до подорожі. Не вистачало тільки капсулів-детонаторів, цих мініатюрних трубок з гримучою ртуттю й бертолетовою сіллю. «Я принесу», — пообіцяв Тарас Іванович. Звечора він пішов у село і лише о другій годині ночі повернувся. Коли Володька одержав блискучі, з чорними вусиками, довгасті трубки, йому раптом запахло кузнею, паленим вугольком, солодкуватим димом горна. Володька кинув на вчителя допитливий погляд: «Батькова робота?» А вчитель нахмурився: «Ти дуже цікавий, Володько! Поспішайте, поспішайте, вас хлопці ждуть».

Їм таки треба було квапитись. Вже сіріло надворі, крайнеба виткалась прозора блідо-голуба смужка. Холодний світанок підганяв їх. Десь далеко-далеко гримкотіло, й тихо здригався оповитий фіалковими сутінками степ. То на Бобринецькому шосе торохтіли машини; день і ніч йшли важкі п’ятитонки, тягачі з гарматами, броньовані «фердінанди», «тигри». Цей скреготливий, оглушливий потік заліза й сталі ніщо, здавалось, не могло зупинити. Шосе ревло й двигтіло, харкаючи отруйливим димом, а степ немов оглух, і пожовкла трава навкруги никла долу. Мовчав полонений степ. Та ось розверзалась земля, гнівом, вогнем розпирала груди свої — і летіли в кювет шмаття брезенту, каски, оплавлені «зуби» гусениць. То тут, то там здіймались над шосе вогненні смерчі, вириваючи у ворога землю з-під ніг. Скорчившись по-гадючому, завмирала на якийсь час фашистська колона; гасали по степу каральні загони з лютою рішучістю виловити й знешкодити «штепмордер» — степових бандитів. А вибухи гриміли знов і знов, кожного разу в новому місці.

Цієї ночі мав злетіти в повітря місток за Компаніївкою. Туди й поспішали «печерники». В глибокій балці, що буйно заросла глодом і шипшиною, Володьчину трійку ждали краснопільські хлопці — брати Затягани і Семен Гарба. Володька уявляв собі, як злиться нетерплячий Семен. Хмурить кошлаті брови, позираючи в світанкову каламуть, і лається: «Де їх трясця носить!» Та й хто б не лаявся: домовились зустрітися опівночі, а вже світає. Тепер чекай наступної ночі.

— Хоч би флягу взяли з водою! — бурчав невідомо на кого Шумило. — Цілий день будемо смажитись на сонці…

Він ледве встигав за Михайлом. Як підняв Зінько на плечі двопудову «таблетку», так і пер її без передиху; сорочка прилипла йому до тіла, очі скров’яніли від напруги, — а він гріб і гріб землю ногами, важкий, сутулий, по-волячому упертий і невтомний.

По крутому схилу, порізаному весняними струмками, вони спустилися в балку. Вже й тут, у низині, було видно. Неподалік горбився трав’янистий насип шосе; коли пролітали машини, оглушливе ревище котилось долиною, й по укосах балки на голови хлопцям сипався пісок. Володька, спершись на лікті, з тривогою озирав кущі, яруги…

Принишклі чубчики глоду… Сиві клубки — дим чи туман… А де ж краснопільці? Шматок паперу, він би виразно тріпотів білими крильцями на сірому тлі балки. Але умовного знаку не було.

— Посидьте, я розвідаю, — Шумило поповз між колючим глодом. Ось він рукою відхилив гілку і… наче пірнув, злився з землею. Що там? Хвилину, другу, третю відстукували отерплі серця. Не ворушився Володька. А коли тихо, непомітно подався назад, очі його сказали: німці!

Уткнувшись в пісок, вони незрушно лежали на дні балки, а сонце шворнем пропікало отерпле тіло. Скільки лишилось до смерті? Секунда? Може, година? Скоріше б… Від спеки, від нескінченного скреготу машин здурманілим жорном крутилась голова. Скоріше б! Якщо піднімуться німці, почнуть прочісувати балку — кінець. «Ну, піднімайтесь, гади! Хто перший свинцю скуштує?» — стискував Володька слизьку од поту рукоятку нагана. Одна думка пронизувала розпечений мозок: «Де краснопільці? Втекли чи спіймалися?..»

Хто скаже, коли й од чого пробився жмуток сивини в циганському чубі Володьки? Може, того палючого дня у степу, коли він з друзями каменем пролежав у рівчаку, з хвилини на хвилину чекаючи смерті? А, може, вночі, коли повернувся в печери і слухав Ліду, слухав про те, що не давало йому спокою: де краснопільська четвірка?

На якусь годину Шумилова група спізнилась до того, що трапилося коло мосту.

Брати Затягани і Семен Гарба, — про це розказала Ліда, — ждали «печерників» з вибухівкою до світанку. «Ідуть!» — зрадів Семен, зачувши в ранішній тиші обережні кроки. Затріпотіли над кущем білі крильця: ідуть, нарешті! Але йшли… з одного боку, йшли з другого боку… В чорних кітелях… З гвинтівками… Каральний загін!

Німці, схопивши краснопільців, тут же, біля шосе, влаштували своїм жертвам бандитський «млинок»: взяли четвірку в щільне кільце і заходилися бити. Били по черзі, били зі смаком, одкидаючи закривавлені тіла один до одного. Семен Гарба, найдужчий за всіх у групі, бачив, як метляли в повітрі чубами брати Затягани, як хтось із них виплюнув зуби, як хлопці, вже непритомні, звалились на землю. А його, Семена, все ганяли по колу. Градом сипались удари; в діло пішли приклади й багнети; зграя фашистів скаженіла од люті: двадцять не могли добити одного!

Гострий, пекучий удар в голову. Семен широко розкинув руки, наче хотів злетіти… І степ, хитнувшись, упав йому на груди…

Німці залишили коло мосту охорону (на неї й наткнувся пізніше Шумило з хлопцями), а Гарбу й Затяганів кинули на кузов машини. Возили їх з села в село: чиї? Жінки сумно хитали головами: не наші. Та, напевно, і рідна мати не пізнала б свою дитину серед оцих розтерзаних тіл… І все ж знайшовся один, що пізнав напівживих підпільників. Це був Криворотько. Коли запилений грузовик прибув у Табунчанське і карателі зігнали до сільської управи місцевих людей, поліцай теж прибіг сюди: що за зборище? «Ге-ге! — прогундосив Криворотько. — Із мого куща недобитки… Вірьовка за ними плаче! Оце Затяганів сімейка, точно. Кодло більшовицьке!.. А то, здається, Гарбин відлюдок».

Карателі разом з Криворотьком рвонули на машині до Затяганів. Даремно: хата була пуста. Хтось, видно, попередив Ониську, матір трьох чубатих братів-комсомольців. А до Гарби Криворотько не повів гестапівців: уже давно пагорб, де стояла сторожева оселя, заріс бур’яном.

Того ж дня напроти сільської управи німці поставили щось схоже на футбольні ворота. Чотири вірьовки погойдувались на вітрі. Чотири смертники сиділи за кам’яними стінами, чекаючи останнього ранку. Вони ще не знали, що десь тут, недалеко, густа пітьма приховала їхніх побратимів.

…Володьку непокоїли оті блукаючі вогники.

— Грицьку, скільки ти налічив?

— По-моєму, три. Це тільки перед школою…

Якщо почують фашисти підозрілу метушню біля «в’язниці» — відкриють вогонь. Отже, треба зробити все так блискавично й тихо, щоб поліцаї й не писнули.

За горіхом хтось ледве чутно кахикнув. Причаїлися хлопці. Як не продирав Шумило очі — тільки густа, як сажа, чорнота і більше нічого. Він подався на звук. Чиясь міцна рука схопила його за плече.

— Це ти, сину?

— Це ти, батьку?

Дзвоном закалатали їхні серця. Оце так неждана зустріч! А втім, чого неждана? Хіба не помічав батько, що син з перших днів окупації займається своїм потаємним ділом? Хіба не радів, не тривожився, не благословляв його? Та й для сина не було секретом, що за батьком ведуться «грішки». Частенько старий одлучався в Краснопілки… Може, зустрічався з Тарасом Івановичем? Мабуть, і саморобні детонатори придумали вдвох, коваль і вчитель фізики… Батько й син ішли поруч, так би мовити, паралельним курсом, і ось їхні путі перетнулися.

— Ти чого тут, невірний сину?

— А ти чого?

— Цить! Доповідай старшому!

— Старший тут — командир…

— А я хто? Як командир питаю.

— Ти? Командир?! Оце здорово, батьку! — Володька потряс важку батькову руку. — Доповідаю: трійка табунчанських комсомольців прибула у ваше розпорядження. Хмельовий, Зінько і я.

— Добре. Завтра відшмагаю за суперечку. А тепер — марш на місце!.. Та дивіться ж мені!



Все відбулось так, як було задумано. Володька, Грицько й Михайло підкралися до комори з берега. Гуп-гуп, гуп-гуп, — почулося під стіною. Поліцай! Стрибок — і дебелий мужик, мов кабан, заборсався на землі. Кляп, кляп йому в зуби! Ух, хвицьнув під груди. Скрутить його!.. Хтось із краснопільських притяг ще одного поліцая.

Зацокала по каменю дерев’яшка: то покульгав Карпо Іванович. Заклав у двері лом — і замок глухо бренькнув.

— Виходьте, товариші! — тихо, але як незвично пролунало оте — «товариші»! — Лідо, проведи їх до містка. Там Тарас Іванович з кіньми.

І Ліда, і чайка тут?!

Щось м’якіше пушинки торкнулось Грицькової щоки. «Ассоль, це ти?» — «Я, капітане!» — «Які в тебе ніжні пальці»… — «Потім, потім, Гришо!» — «Допоможи, Лідусю. Бач, як побили Семена. Отак, на плечі мені». — «У тебе ж рана, Грицю. Не спіши, я підсоблятиму».

Вони дісталися греблі, коли враз тріснула пітьма, сліпуча квітка повисла в небі. Мов на екрані, замерехтіло перед очима Грицька: місток, плетиво дерев’яних опор, конячі вуха над кущем, згорблений Володька, ще чиїсь застиглі постаті, і Лідині очі — сині-сині, з блискітками…

Розсипались іскри — все зникло.

— Коней сюди, швидше! — коваль зашелестів між кущами. — Гарбу й братів — обережно. Не згубіть поліцаїв!

— А де Криворотько? Він же заступив на варту.

— До старости пішов, за самогоном.

— Повезло катюзі!

— Нічого. Хай сам повіситься. На гойдалці, що коло управи…

Знов зашкварчало вгорі, засліпило білим неприродним світлом. Свинцеві краплі різонули по листю.

— По конях!

Зачвакало під копитами. Захльоскали по обличчях вербові гілки. Берегом шаленим алюром мчав летючий загін.

Хропіли коні, то збиваючись докупи, то розсипаючись у гущині. «Лідо! — стишував коня Грицько. — Підтягнись!»

Даленіла, заглухала лихоманкова скоромовка ворожих автоматів.

Вибух серед ночі

Чим ближче до жнив, тим зліший голод.

Перед хлопцями баночка з кукурудзяним зерном. Льонька з братом сидить за столом і перебирає свою здобич. Наліво — прілі й пусті зернята, направо — ціленькі.

— Льонь, скільки в тебе?

— Дев’яносто три.

— А в мене — сто двадцять.

Валько дивиться у вікно. В прищурених очах — сизий туман; і щоки сизі, чи то від худорби, чи від густого пушку. Зітхає:

— Виходить — по сімдесят зерен на кожного. Малувато.

Вони цілий день рачкували на горищі свинарника. Порпались, мов ті горобці, в попелищі, яким колись утеплювали стелю. До війни тут зберігався фураж, і тепер деінде знаходилось кукурудзяне зерно. Цілий день давитися попілякою — і от 213 зерен на три голодні душі. На три, бо мати однак відмовиться. Чим вона живе, старенька, про це ніхто не може сказати.

Ліда чистить в кутку бурякові хвостики. Гриша приніс — на узвар. У Ліди підпухли очі, руки взялись пухирями. Вона, хвороблива, слабувата, найбільше страждає, але ж дивись — усміхається до братів! Усміхається, ніби говорить: «Нічого, хлопці, витерпимо!» Яких зусиль вимагає ота усмішка!

Мати відвертається, щоб діти не бачили сліз. В її горлі застряють слова.

— Сходи, Льонько, до Хмеля. Жито в нього дозріває. Може, позичить хоч жменю.

Збігати до Хмелівки й назад раніше було хлопцю за іграшку. А зараз ледве тяг обважнілі ноги; перед очима — чорнильні кола, на спині — холодний піт.

Вкрай стомлений і розбитий, ледь піднявся на гору.

Побачив: за Хмелевою хатою сизо половіє жито. Біля собачої будки, спершись на ціпок, стоїть дід. Ніби прислухається, як шелестить колос. Ось він повів головою, чиркнув по щупленькій постаті колючим поглядом. В ту ж мить пригнувся, брязнув цепом і мерщій в сіни. Злякався хлопця, чи що?

Льонька відчинив хвіртку — чорним клубком стрибнув на нього пес, вдарив лапами в груди. Падаючи, Льонька побачив перед очима люто роззявлену пащу звірюки і закричав — страшно, несамовито.

— Кудлань, назад!.. Назад! — Хміль потяг вишкіреного пса за вухо. — Ти чого? — до хлопця. — Красти прийшов? Говори!

Говорити Льонька не міг. Кожна жилка в тілі трусилась. Хапаючи пересохлим ротом повітря, щось проклацав зубами про жито.

— Яке жито? Не бачиш — зелене! Котись, чортове сім’я! Пущу пса — розірве…

За хвилину Льонька стояв у дворі дядька Шумила. Сорочка розпанахана, руки заюшені кров’ю. Вискочив з хати Грицько. (Ох, і необережний «печерник»!).

— Льонь, де це тебе?!

Почув про старого — хитнувся, стогнучи, присів, скліщив руки на голові і закляк на місці.

— У-у-умм, батько… Скільки муки через нього?..

Він плакав. Очі були сухі — дві палаючі жарини, але судорога скривила рот, і глухий безмовний плач давив його. Піднявся старече обм'яклий, з опущеними повіками.

— В мене є трохи ячменю. Для діла беріг, — і виніс із клуні невелику торбинку. — Не гребуй, візьми… Вам потрібніше…

* * *

З ранку до вечора гули в селі німецькі машини. Розтовкли пилюку на дорозі, перетерли на дрібний порошок. За кожним грузовиком тяглися довжелезні хвости бурої куряви. Здавалось, палало степове село, чорним димом стікала земля.

Машини з ревом розвертались коло току, де пашіла в купах пшениця.

— Шнеллер, шнеллер![13] — підганяв зондеркомісар вантажниць; він почував себе Наполеоном: ноги широко розставлені, руки — за спину, а драглисті очі бігають по току.

Жінки, падаючи з ніг, кидали в кузов ящик за ящиком. Наче павуки, що напилися крові, відповзали машини, доверху навантажені зерном, і спроквола тяглись до Бобринецького шосе. За літо збудували німці під Компаніївкою велетенське зерносховище. Тут машини вивертали із своїх черев зерно і пожадливо бігли назад.

За три дні на «общинному» току стало чисто, немов хто пройшовся мітлою. Та німцям цього було мало. Вони підкочували машини до хат і, як сарана, нишпорили по дворах. Обшарювали горища, перетрушували солому, зривали дощані підлоги. Але що ти знайдеш, враже, у вдовиній оселі? Хіба що цвіль по кутках! Правда, витрусили пшеничку в Криворотька й Федоренка. Німцям плювать було на якогось поліцая чи старосту.

Кілька машин завернуло у Хмелів двір. Кудлань, зірвавшись з цепу, кинувся під ноги німцям. Гримнув постріл — і пес вистягся на стежці. Дід, розпатланий, жалюгідно улесливий, цуценям ткнувся в кітель зондеркомісара.

— Пан, пожалійте!.. Я здам, як годиться… Ради Христа — пожалійте!..

Німець гидливо тріпнув рукою, кресонув діда по скроні, і той відлетів до собачої будки… Він сидів під будкою, розкинувши ноги, тряс пом’ятою бородою і шамкотів: «Пан, пожалійте… ради Христа… пожалійте». А тим часом німці трощили клуню, волочили по двору мішки; слідом тяглася золотиста доріжка, і дід, плазуючи навколішках, згрібав тремтячими руками зерно і нишком запихав за пазуху…

Тривожно спало Табунчанське після цього нальоту.

Мабуть, не одній матері наснились колгоспні обжинки, наснилося, як збираються вони з чоловіками біля артільної комори, як із сміхом та жартами вантажать на підводи зароблений хліб, як везуть додому і здається їм — везуть не зерно, а радість у хату. А потім — клуб, гамірлива сільська гульня і Шумилова «Ойра», швидка, розкотиста. Усміхаються уві сні матері і не знають, що в цю ніч не сплять табунчанські, не сплять краснопільські хлопці. Балками, байраками відходять вони в степ, а за їхньою спиною палахкотить зерносховище на Бобринецькому шосе. Багряні язики лижуть темряву, і куці постаті німців безсило метушаться навколо вогню.

У Володьчиних очах — відблиск нічної пожежі; як завжди, важко сопе мовчазний Зінько; Гриша бурмоче про себе:

— Казав дід Гарба: «Не бери чужого — опечешся!»

* * *

Вдарили ранні заморозки.

Гола земля порепалась, вітер нагортав кучугури піску. Над степом завивали чорні бурі.

Знов село запрудили хрестаті машини й танки, знов над стріхами підвелись вищирені пащі самохідних гармат. Все частіше в небі сріблясто виблискували наші «яструбки», і шалено плювались вогнем фашистські зенітки. Відчувалось, що «непереможна» гітлерівська банда, побита, пошарпана в боях, відкочується назад.

…Хата Поліщуків стала прохідним двором; кожний день нові «гості» — то куховари, то обозники, то зв’язківці. Дим, гелготня, грюкіт… Мати відправила Ліду до Шумилів — там безпечніше. Та сім’я не зменшилась, а, навпаки, збільшилась — до Поліщуків перебрались брати Лебедики — в їхньому домі німці влаштували конюшню.

З усієї різношерстої маси, що перевернулась перед їхніми очима в дні тривог і чекання, найбільше запам’яталися двоє: гауптман Лінц і рядовий Отто, за Льоньчиним прозвиськом — Куцман.[14]

Лінц страждав, мабуть, давньою й невиліковною хворобою: він не міг говорити, він гарчав. Гарчав на підлеглих, на свою вівчарку, гарчав навіть уві сні. І коли з німцевого рота виривалося оте «Рряв», — клацала його важка квадратна щелепа і підскакував на голові жмут попелястого волосся.

Найдовіренішим співрозмовником Лінца була вівчарка — здорова і хижа, як вовчисько. Вона завжди лежала біля ніг господаря, пильнувала його сон. Ранком, потягнувшись на солом’яній підстилці, Лінц опускав розпатлану голову і повз до собаки; їхні морди зближувались, їхні ніздрі похітливо здригались. І тоді чулося Лінцеве:

— Гр-р-р… Рряв!

І собаче:

— Рряв!

Така розмова тривала з півгодини. І повторювалась вона регулярно, двічі на день — перед сном і після сну. Можливо, це була своєрідна зарядка і для есесівця, і для вовкодава.

Була у Лінца і своя улюблена розвага. Угледівши на печі дітей — в темному закутку жевріли тремтливі світлячки очей, — він наказував собаці:

— Ап! Фюіть, фюіть!

Натренована вівчарка одним стрибком вилітала на лежанку. Бризкала жовтою піною, вила, гризла комин. Ще мить — ввіп’ється зубами в горло. Хлопці прикипали до стіни, кричали од жаху. Та їхнє голосіння тільки під’юджувало німця; він реготав, він сам гарчав, захоплено ляскаючи себе по стегнах.



Та дитячий страх був ніщо в порівнянні з тим, як трусився перед гауптманом рядовий Куцман.

Холодного зимового вечора разом з клубами пари вкотилося в хату кругле казна-що: замість носа — пиптик, замість ременя з обнадійливим «Гот міт унс»[15] — якийсь мотузок, замість голови — картатий вузол. Воно, оте кругле, понюхало повітря: «Нюх-нюх, де тут тепліше» — і посунуло до лежанки. Підібгало коротенькі ніжки та й захропіло відразу. З печі видно було хлопцям тільки велику блискучу лисину. Іван Лебедик взяв соломинку і, примруживши лукаві очі, потягся до німця.

Соломинка торкнулась шиї: еге, спить вояка, наче вбитий! Соломина забралась під комір шинелі: хропе, аж висвистує. Соломина затанцювала на лисині: — лясь рукою! Соломина за вухо — лясь по вусі! Соломина під ніс — лясь по носі!

Сміх розбирав малих пустунів. Іван не втерпів — пирснув в кулак. Німець плямкнув губами, повернувся на інший бік і захропів ще гучніше.

— Дай мені! — Івана замінив Петро.

Нарешті, «мухи» надокучили Куцману; він поморщив плюсклого носика, чхнув і проснувся. Заклопотано скотився з лежанки й подріботів до дверей.

Довго не повертався знадвору…

За вікнами гула хуртовина. На ніч брався сильний мороз, і давно нетоплена хата дихала крижаним холодом. Троє хлопчаків тулились один до одного, натягували на голі плечі свитку, одну на всіх, та холод все одно пробирав до кісток.

— Ма! Засвіти каганець — тепліше буде.

Блиснув каганець, заіскрились вкриті памороззю стіни, і від того стало ніби ще студеніше.

— Потерпіть, хлопчики, — винувато мовила ненька. — Мо, Валик принесе хоч сміття…

Дмухнуло снігом, затріпотів жовтий язичок каганця. Сінешні і хатні двері — навстіж… А в дверях — Куцман. Задубів — не ворухнеться. Шинель задерта на голову, штани заплутались.

— Двері, двері закривай! — мати на німця.

А той — ні звуку. Трясеться. Показує на пальцях: матка, допоможіть… замерзаю!

— Як?! Щоб з тебе душу видуло!..

Мовчить Куцман. Волочить по долівці підтяжки.

Ледь заліз на лежанку. Побачив на печі дітей, плаксиво закліпав безвіїми очима. Витяг фотокартки: «О, майн Ільза, о, майн кіндер».[16] І довірливо — матері:

— Матка, война капут. Карошо!.. Отто цурюк — Тюрінгія… Му-у-у — коровка… Кіндер айн, цвай, драй — три кіндер. Такой маленький, — і показав на дітлашню, що виглядала із запічка.

Сповідь чужинця, мабуть, затурканого бідака, котрого війна відірвала від сім’ї й кинула в пекло, — ця щира сповідь зжалила материнське серце.

— То кінчайте війну. Ідіть з богом до своїх кіндерів. І нам дайте вже дихнути.

— Всьо! Война капут, матка… — з цими словами й заснув Куцман.

— Ладнай-бо, сину, плиту, — попросила мати. — Вже Вальчик скоро прийде.

Ох, і не хочеться злазити з печі! Долівка в хаті, як лід. Станеш босою ногою — дивись, так і прилипнеш.

Прицілившись, Льонька стрибнув з лежанки в розтоптані шкарбани. Аби пощастило знайти жарину. Коли ж воно топилося: вчора чи позавчора? Льонька одкрив дверцята — вітерцем потягло в трубу сизуватий пилок. Чорно й пусто в грубці, як і на душі в хлопця. Аж он в кутку — жменька попелу. Злиденний слід колишнього вогнища…

Льоньчині пальці, забруднені сажею, раптом завмерли: червоне вічко! Маленький полохливий вогник у купці попелу. Як він зберігся! Хлопець дмухнув — і жарина, наче зів’яла квітка, розкрила малинові пелюстки, кволо затріпотіла ними і… померкла…

Як побитий, взяв Льонька відро й пішов до старости. Більш ні в кого не розживешся зараз вогню. Вітер шарпав його за поли піджака, рвав з голови шапчину, білим помелом крутився під ногами, нагло штурхав у спину, з реготом обвивався круг тіла.

Тиша, якась незвичайна тиша стояла в старостиній хаті. Немов над покійником, схилилася в кутку Федорчиха. За столом, підпершись кулаками, сидів староста; в очах його — відчай зацькованого звіра. Що це з ними? Де їхня компанія, де гульня, де п’яне ревище?.. Тихо. Наче кісткою подавилися.

Побачивши Льоньку, товста й глевкувата, як недопечена перепічка, старостиха підхопилася, заохкала: «Бідна дитина! В отаку погоду по жар прибігло?» І староста зволив обізватись. Повагом звів закудлану голову, ворухнув пузцем і в кулак: «М-да, скажена погодка». З тою ж неквапливістю посунув до печі, власноручно вигріб кочергою купку вугілля, кинув його Льоньці у відро.

Спантеличений таким прийомом, Льонька вискочив на вулицю. Спрожогу ледь не тицьнувся носом у гуркітливе страховисько. Глибокою траншеєю повз німецький тягач. Гусениці вгризалися в спресовану товщу снігу, перемелюючи його на пісок; борошняний пил кружляв над гарматою, яка поволі сунулась за тягачем. Крізь білу завісу проглянуло зачохлене жерло. Гармата ще дивилась на схід, вона упиралася, погрозливо шкірилась, але якась нестримна сила штовхала її назад, звідкіль вона прийшла. Так задкує в свою нору хижак, рятуючись од заслуженої кари. «Он воно що! — подумав Льонька, згадавши незвичайні переміни в старостиній хаті. — Почули вовки: смаленим пахне».

Льонька обгорнув полою свій дорогоцінний скарб, а щоб зверху не задувало — шапкою прикрив цеберко. У щілинку видно: весело поблискують жарини. Немов підморгують хлопцеві: схились, погрієшся трішки. Ах, як приємно пахне димком, як лоскоче ніздрі духом жаркої черені!

Від матері не приховалося: прийшов Льонька з холоду, а щоки пашать, і в карих очах — вогненята. Радість? Звідки їй взятись. Може, то відбився блиск роздмуханих жарин, що пахкотять на дні відерця?..

А тут і Валько став на порозі. В саморобних чунях — повно снігу. Латана-перелатана фуфайчина взялась корою. Кинув спересердя на долівку оберемок хмизу. Пурхне він у печі — й духу не почуєш у хаті.

— Цурки ніде не знайдеш. Порубали німчаї, попалили.

Мати заходилась розпалювати плитку.

— Що, німця зігрівати? — Валько бликнув на Куцмана. — Скину!

— Який то німець? Горе одне…

* * *

В хату просунулась собача морда, за нею — Лінц.

Рядовий Куцман нюхом відчув появу офіцера, його ніби здуло з лежанки. Під ноги Лінцу покотилось щось кругле — шинель віялом і лисина зверху. Гауптман і пес гавкнули в один голос. Клацнув незграбно каблуками лисий.

— Гав! Ти вже тут, пень дубовий?

— Так точно, гер гауптман!

— І вже хр-р-ропеш?

— Так точно, гер гауптман!

— Тобі наказано стоять на вар-р-ті?

— Так точно, гер гауптман!

— І ти залишив склад збр-р-рої?

— Так точно, гер гауптман!

Лінц, замахнувшись, хряснув по лисині — і вона пірнула в шинель. Із-під поли висунулась куценька рука, хапнула в кутку рогач і в сіни.

— Наз-з-зад!

Рука поміняла рогач на гвинтівку — це робилось блискавично, — і сірий клубок виприснув на вулицю. За ним, як мишачий хвіст, тяглась мотузка.

Вдень Льонька бачив: на «общинному» току, де навихрило кучугуру снігу, чорніє жалюгідний горбик. За спиною Куцмана — гора артилерійських снарядів, штабелі ящиків з мінами та гранатами.

Уткнувши гвинтівку в сніг, стоїть вартовий. Чоботи діряві, розтоптані, задерли на морозі носи. Вітер полоще солдатські кістки.

Чого занесло тебе, Отто, в оці далекі холодні степи?



* * *

Льонька гадав застати у Шумилів тітку Катерину, Ліду і, можливо, Карпа Івановича. Ну, а Володька з Грицьком відомо де — переховуються за Козацькими могилами. Там, у таємничих печерах, відсиджувались хлопці 15–18 років, дехто з чоловіків, словом, ті, за ким полювали жандарми й поліцаї, щоб відправити в Німеччину. Були «печерники», які місяцями не виходили з темних сирих підземель, не бачили сонця, не дихали свіжим повітрям. Розповзався слизький одяг, ревматизм і простуда катували тіло, та люди воліли згнити в задушливих норах, ніж потрапити у ворожі лабети. Загострений слух ловив найпотаємніше двигтіння землі: може, то наші? Може, скоро вже?..

Та коли Льонька переступив поріг ковалевої хати, з-за столу схопилися… «печерники». Еге ж, Володька й Грицько. І третій — Михайло Зінько. А ще Ліда в кутку сиділа. Видно, була в них гаряча розмова, бо ніяк не могли пригасити в собі помітного внутрішнього збудження. Тільки вилицювате, сіро-холодне обличчя Зінька було, як завжди, нерухомо спокійним.

В Лідиній посмішці — і радість зустрічі, і докір.

— Ну й Льонька!.. Як Пилип з конопель…

— Казав же, свої, — Володька підсів до вікна. — То як, дослухаємо? — він уперся рукою в підвіконня, і, здається, нічого й не зробив, як раптом у стіні щось зашаруділо, тихо, боязко, наче миша зашкрябала, і забриніло тоненьким-тоненьким голоском. Музика… Далека, ледь чутна, як звук натягнутої волосинки на вітрі…)

— Вісті закінчились, — Володька прибрав з підвіконня руку. Хрусь! — обірвалась невидима волосинка.

— Радіо! — Льонька не сказав, а видихнув це слово з таким захопленням, як і тоді, в шкільному саду, коли з братом вони відкопали фанерний ящичок.

— Розвідник! Свій, доморощений! — сказав насмішкувато Володька. — Гляди ж, брате, нікому!..

— Та чого ви напались на хлопця! — заступився Грицько. — Хай знає! Чуєш, Льоню, наші перейшли Дніпро! Наші за Кіровоградом!

Наші! Наші за Кіровоградом!

Три роки вони пошепки вимовляли слово — наші. Вимовляли потай від сторонніх вух, вимовляли з болем, з тривогою, з надією. А в Гришиних вустах прозвучало воно зовсім по-іншому: радісно-нетерпляче.

Широким жестом, як це робить хазяїн святкового столу, Льонька витяг з-за пазухи окраєць хліба. Всі були приємно здивовані: хліб! Давненько не пахло ним у ковалевій хаті. Михайло зважив на широкій, як лопата, долоні отой брусок — важкий, землисто-темний, прицілився оком: по скільки ж на брата? Заскрипів ніж, відтинаючи від окрайця тоненькі скибки.

Володька з прицмоком відправив свою порцію за щоку; Гриша загорнув у папірець — і в кишеню; Михайло пучками збирав крихти зі столу, а Ліда з насолодою смоктала свою скибочку, ніби цукерку… Хліборобські діти — впалі груди, одяг мішком висить на гострих плечах, не шкіра, а зеленкувата плівочка, крізь яку набухлим галуззям просвічують жили — хліборобські діти святкують жданий прихід весни.

Тим часом Льонька розповідав «печерникам» про Лінца, його вівчарку, про Куцмана і хліб. Цей дивак Отто потай тицьнув матері шмат солдатської буханки.

Особа Куцмана дуже зацікавила хлопців. Вони влаштували малому справжній допит. Коли Куцман стоїть на варті? Коли змінюється? Точніше: в які години й хвилини? Чим озброєний? Як одягнений?..

Коли Льонька зібрався додому, Гриша провів його до сарая і піддав йому на плечі чималу в’язку дровець.

— Не жалійте! Напаліть лежанку, хай Куцману солодко спиться… Привіт Валькові від нас! Не забудь!

* * *

Гвинтівка Отто, геть запітнявіла, мирно стояла серед рогачів. Намерзлась на варті!

Сам Отто скоцюрбився на лежанці. В теплі його лисина аж зарожевіла. «Мухи» більше не повзають по ній. Сказано ж: хай солодко спиться солдатові!

І, видать, добре спиться! Нагрянув Лінц — не чує. То, бувало, ще тільки підходить гауптман до хати, Куцман — нюх-нюх! — і кулею в сіни, за діжку! А зараз хропе, висвистує в дві дірочки.

Лінц прогарчав зловтішно «зер гут»,[17] — спіймав на гарячому! Нищечком хап з рогачів гвинтівку, шарпнув затвор — куди там! Як прикипів! Німець шарпнув з усієї сили — чорта пухлого! Тоді каблуком — г-ге-е-п! Бряцнув затвор, одскочив назад. Лінц прискалив око і свиснув: у стволі сидів патрон. Сидів, мабуть, з перших днів війни, бо геть заіржавів, прикипів до сталі.

Він вишкірив зуби і, розчепіривши пальці, колодою впав на Отто. Його пальці намацали товсту шию, відчули судорожне биття скоцюрбленого тіла. Лінц вив, Лінц захлинався від люті, видавлюючи з перекошеного рота своєї жертви хрипіння.

— Доннер ветерр!.. Гвинтівку не чистив? Ніколи?!

— Так точно, гер!

— І не стр-р-ріляв з неї, не вбив руського?

— Так точно, гер!

— Тоді я тебе прр-р-рикінчу, одоробло…

— Так точ…

— Заткнись! Прикінчу, якщо не спр-равиш. Сьогодні ж! Зараз же!

— Так точно, гер!

— Прийду на пост — сам перевірю. На! — і Лінц жбурнув гвинтівку на купу зім’ятого лахміття.

Пішов з хати, витираючи об шинелю руки і відпльовуючись.

Клубок довго лежав нерухомо. Та от сіпнувся рукав, пухирем надулась спина і з-під коміра висунулась жовтою плямою лисина. Куцман стріпнувся: живий чи ні? Ніби живий… Підвів маленькі безвії очі на Валька, шукаючи співчуття: отак служити во славу… Гітлера, Герінга, Геббельса і… хто там ще на «г»?..

Пальці його ненароком торкнулись гвинтівки: брр, холодно! Солдатик з огидою поколупав мізинцем у стволі — сидить патрон. Благально глянув на Валька: слухай, синок, може ти справишся з оцим дрючком?

Валько охоче взявся допомогти. Чути було, як він клепав молотком у сараї, клепав заповзято, аж стіни здригались. Куцман задоволено морщив носика: рус молодець, рус що завгодно зробить!.. Та Валько повернувся похнюплений. Безнадійно розвів руками: бачите, загнав у ствол дріт, а назад — хоч круть, хоч верть — ніяк не лізе.

Куцмана ніби довбнею ударили по голові. Підняв догори руки:

— Хенде гох![18] Здаюс.

Мовляв, тепер один порятунок — здатись в полон.

* * *

Вночі Льоньку збудив землетрус. Над селом здибилась вогненна лава, хмара диму і мерзлої землі впала на біле зимове покривало.

Курник заходив ходором, з дзенькотом посипались шибки. Після першого струсу почувся другий, ще сильніший, ще оглухливіший. А за тим — одиноке: бах-бабах-бах!

Мати кинулась з рядном до вікна, щоб закрити дірки. У відблисках червоної заграви постать її — наче палаюча свічка.

— На току горить!.. стріляють!..

Куцман оторопіло перехрестився. Висунув у вікно лисину і підняв руки:

— Здаюс!

Над током, де склад боєприпасів, то біло-сліпучі іскри, то снопи чорного диму.

Бах-бабах-бах!

У чорній пастці

Вони сиділи в напівзатемненій хаті.

Спорожніла сулія криво віддзеркалювала мідну фізіономію Федоренка; господар дому, глипаючи посоловілими очима, підсовував склянку Березовському; той пересичено гикав, стиснувши тонкі синюваті губи. Високий прямий Криворотько з презирством дивився, як Хміль ялозив по тарілці зім’ятою бородою. Мужлан, бидло!

Тут дозволялося говорити про що завгодно, тільки не про поразки «доблесного» вермахта. Однак Федоренко не втерпів, трахнув кулаком по столу:

— Їх проженуть, побачите!.. Ще насьорбаються більшовики дніпровської водички!

Березовський, ширший, ніж довший, навалився черевом на стіл:

— Добродії і добродійки! Вельмишановні! Пропоную тост за вільну неньку-Україну під германським орлом. Нумо, браття, «Ще не вмерла!..»

В’яло цокнулись, недружно затягли «Ще не вмерла».

Криворотько, роззявивши здоровенну пащу, мов із самого нутра вичавлював:

Ще нам, браття, усміхнеться

Щасливая доля…

Дід Хміль не міг спокійно дивитися в отой слинявий рот. Чорна злість закипала в його душі. Бач, завили, наче на похоронах! Де там «ще не вмерла»? Все загинуло, все пішло прахом: і земелька, і добро, і син. Згадав Грицька — скреготнув зубами: до чого ж ти, Хмелю, дожився? З ким злигався? Заради чого й кого одцурався сина? Твоя плоть, єдине твоє дитя — і те, як вовка, обминає отця…

Хміль уткнувся в тарілку, зіщулився, ладен був затулити вуха, щоб не чути гугнявого голосу поліцая. Як же ти, старий дурню, довірився оцьому покидькові?

Коли Гришу погнали в Німеччину, Хміль не міг навернутися до хати. Страшна пустка лякала його. Розбитий, спустошений, никав він по двору, заглядав у сарай, у клуню — і там порожнеча. Все вигребли німці, до зернини. За що ж його взятися? Вдень ще так-сяк: там підгребе сміття, там підправить стіжок. А прийде ніч — ставай за вуглом і вий. Та й хіба не вив од самотності? До ранку горбився під хатою, мозолив очима темряву. Тільки хрусне гілочка, «Гришо!» — скрикує старий і пригортає пітьму до грудей, і просить, молить привидіння: «Забудьмо все… Я простив тобі, сину, чуєш? Аби разом, аби вкупі…»

І тієї злопам’ятної ночі стояв Хміль за вуглом. По-осінньому хмарило, туманом облягало душу. І раптом — трісь! Десь близько, на стежці, тріснуло. Знов тобі, старий, причулося! Але ні, хтось-таки йшов. Зашурхотіло пожовклим листям, і сивий клубок проплив у тумані. «Гришо!» — як сам біль, вирвалося з батькових грудей. Постать на мить завмерла. «Гришо!» — простяг тремтячі руки. І тоді сталося щось неймовірне: син, загледівши батька, кинувся не до хати, а в берег, у пітьму, наче од напасті. «Гришо!» — біг і стогнав батько, аж поки не розтанув сивий клубок у тумані…

Старий впав на межі, захлинувся в прокльонах. Боже! Ти бачив таку жорстокість? Повернутись у село — і не провідати батька! Йти повз хату — і обминути! Зустріти отця — і жахнутися!..

Мабуть, все скаламутилося в голові, бо Хміль не пам’ятав, як брів городами, як постукав у вікно Криворотька:

— Він тут, Грицько, — прохрипів, — до Шумила, видно, пішов…

— Ви що? Звідки він узявся? — чухався сонний поліцай, натягуючи штани на довгі кістляві ноги.

— Тут, тільки що бачив, — трусив пом’ятою бородою.

Хміль і ще щось говорив про землянку, яку вже давно вислідив, про гвинтівки, про Володьку Шумила…

Отямився Хміль тільки тоді, коли поліцай почепив на пояс важку кобуру.

— А ви… ви куди збираєтесь? — очі старого проясніли, і в глибині їх затріпотіли скалки жаху; тремтячими руками дід ухопився за кобуру. — Що ви зробите? Що ви зробите з сином?!

— Це вже не ваше діло, — поліцай безцеремонно одштовхнув сусіда («Псих! Жінку розбудить!») і зібрався йти.

— Не смійте!!!

Мабуть, оте безнадійне й відчайдушне «Не смійте!» Хміль викрикнув і тут, у старостиній хаті, бо гості Федоренка враз обірвали пісню. Криворотько, перевалившись через стіл, стусонув діда в плече:

— Ви що, нализалися? Людей лякаєте… Чи, може, за Грицьком пожалкували? — поліцай приховав у зморшках холодну усмішечку. — Сьогодні накриємо їх, голубчиків. Пойняли? І ви святе діло зробили.

Хміль затиснув у руці виделку. Та не встиг і поворухнутися — рипнули двері, в хату зазирнула запліснявіла мордочка, заморгав рудими очицями Швайка.

Староста загигикав:

— Дивіться, управитель мій пожалували… Геть, смердючка!

Двері злякано хляпнули.

Поліцай наздогінці:

— Ей, Швайко, вернись! І тобі діло знайдеться. Сьогодні всім парко буде!

* * *

Швайка звалився на мокру підстилку. Нічого не хотілося, тільки курити. Оце б хоч маленьку пучку тютюнцю, хоч самого пороху, хоч прілого; затягнувся б разок, щоб зашуміло в голові, і забути про все на світі.

Забути про все… Про собаче життя своє, про жінку, якій він укоротив віку, про покинутих дітей і про те, як уклонявся Люману, клянчив земельки. Чи простить земля йому все?

Знизу Швайці видно тьмяний квадрат вікна і крижану бурульку, що звисає із стріхи. Кап-кап — стікає вода по бурульці. Весною запахло.

І він, Швайка, як ота бурулька, повис між небом і землею.

Від своїх відбився, до німців не пристав.

Відтоді, як у селі з’явився Криворотько, панок Березовський та інші «надійні», Федоренко відшив Швайку. З посади управителя не звільнив, бо не мав сили, однак і в компанію свою не пускав. У вічі сміявся: «Ге-ге! Користь із тебе, як із цапа молока. Самогон даром дудлиш».

Та, якщо треба, залучав Швайку до «діла»: відбирати корів, людей в’язати. Любить пикатий чужими руками жар загрібать. І сьогодні гримнув: «Приходь, придурок, облава буде. Ох, і буде полюваннячко! За склад, що зірвали, німці нікого не пощадять».

І він, Швайка, поплентається, як слухняний пес. І буде ганятися за своїми… Тьху в твою морду, Швайко! Остогид сам собі. Колись, навіть не пам’ятає коли, мабуть, сп’яну, забрів у болото, і потягло тебе вниз, все далі й далі в гниле баговиння, а вирватись — ні сил немає, ні охоти…

Одне тільки хочеться — курити. Ось встане Швайка й загляне до сусіда, старого Зінька; скривиться, попросить хоч корінець самосаду. І, жадібно затягуючись димком, скаже між іншим: «Сьогодні хлопців ловитимуть». Скаже просто так — для годиться. Мовляв, от ви думаєте: Швайка собака, а в Швайки є ще людська дрібка за душею. Скаже і почовгає додому; а ви що хочете, те й робіть: або ховайтесь, або лізьте в зашморг. То вже не Швайчине діло…

* * *

Облава.

Ті, кому зараз сімнадцять, може й не знають, що це таке. А може, чували краєм вуха: облава — це коли люди полюють на звіра.

Для тих підлітків, що жили в окупації, слово те мало протилежний, зловісний смисл: це коли звірі полюють на людей.

В Табунчанському німці полювали методично — раз чи двічі на місяць. Спочатку, правда, була спроба заманути молодь на роботу в Німеччину. Чого тільки не обіцялося: всі принади західної культури, хрускітливі марки, «абсолютну» свободу…

Чужина… Коли на твоїй землі, у власному домі чатує на тебе голод і смерть, то що вже там, за похмурим Рейном, у самому зміїному кублі? Ні, облудним словом не проведеш степовика! І ховались дівчата в густих бур’янах, і тікали хлопці до Чорного лісу… Тоді німці взялися за найвірнішу свою зброю — за вогнепальну. Хапали спершу молодих, а потім і старих, і матерів з дітьми.

Та такої облави, як після знищення складу боєприпасів, ще не знало село.

…Від Поліщукової хати видно: на узвишшях, де вже розтанув сніг, стоять кінні загони власовців. Біля общипаного безкрилого вітряка завмерла колона автомашин. В кузовах, наче гора кавунів, — каски жандармів. В голові колони походжав Лінц з вівчаркою. Щось показував жандармам на купки хат. У старостин двір прошмигнув Криворотько, поплівся туди й Швайка.

Бабахнув постріл.

Заревли машини, і, шматуючи мокрий ніздрюватий сніг, повалили в центр; вигнувся чорний ланцюжок вершників: «Ата-та! Вперед!» — покотилось долиною, і два крила, зліва й справа, щільним кільцем охопили село. І пішло полювання… Брудна лайка, свист, улюлюкання…

Поліщучка, схрестивши руки на грудях, схилилась на пліт ні жива ні мертва. Голівка, мов засушена, під сивим пасмом волосся; глибоко запалі очі, якісь чужі, невидющі. Одна думка била каменем в скроні: як там Ліда? Чи встигне, чи сховається донька?

— Ей, карга, де твої вилупки?

Вусатий вершник, гладкий, вгодований, пришпорив коня і грудьми — на матір. Розгарячений кінь захропів їй в обличчя.

— Братва, сюди! — гаркнув вусатий.

Цілий десяток вершників, ламаючи пліт, вдерся у двір. Трах, дзень, хрусь! — тріщало в сінях і хаті; в одну мить все стало догори дном.

— Голодранці! Поживитися нічим!

— Тягни гітару!

— Рядно згодиться!

Поки одні потрошили хату, інші прощупували багнетами горище, сарайчик, погріб.

Вусатий витяг із-за діжки Валька.

— Це що за потвора?

Валько справді міг здивувати кого завгодно: він був… «дівчиною». Куценьке Лідине плаття, косинка поверх стриженої голови, на ногах отакенні чуні з автокамери.

«Дівчина» була незграбна, вугласта — просто колода! А підборіддя яке — тверде, мужицьке. А руки — жилаві, волохаті.

Вусатий отетеріло дивився на «дівку».

— Братва! Перевертня знайшов!

Мати поспішила рятувати сина.

— Облиште її! Корости наберетесь.

— Свербля-я-чка, — пропищала «дівка» і під ніс вусатому — струпуватий кулак (свинцем бідолаха натер; це біль пекельний!).

— Тьху ти! — вусатий — рраз! — турнув чоботом коростяву і скоріше в сідло…

Вже тягли до машин першу «здобич». За коси волокли якусь жінку — по бур’янах, по грязюці, вона звивалась в руках жандармів і не кричала, а надривно зойкала. Цупили сивочубого діда, очевидно, непритомного, бо він, звісивши голову, мішком волочився за вершником. «Ма-а-амо!» — дибки стало волосся від вереску, що долинув аж із другого кінця села — то був голос самого відчаю.

Льонька почув якийсь шум у дворі Федоренка. Диви!.. Той же вусатий на коні гарцює. Періщить нагаєм пикатого старосту, аж піджак у того тріщить. Примовляє:

— Я те покажу старосту! Я те прикинусь, сволота!

Два жандарми скрутили руки Швайці.

— Пан старший, пан гер! — Федоренко припав до чобіт Лінца. — Я ж свій, я староста… Ось, звольте, бомага… — і староста потряс папірцем. — За що ж мене, га?

Лінц гавкнув на власівця, і вусатий з явним незадоволенням відпустив Федоренка. Такого кабана вполював і маєш — пускай живого.

— Що, і це начальство? — вусатий показав нагаєм на Швайку.

— Хи-хи-хи, — облесливо захихикав староста. («Не повірять, що управитель, ще й мене скрутять»…) — Що ви, пане, що ви? Хи-хи… симулянт.

— Нє, слухайте сюди! — заборсався Швайка; його штовхнули обличчям у калюжу; скільки було старечих сил, вклав він у шийні м’язи, щоб повернути голову набік і глянути на старосту. — Христопродавець ти… іуда… Земля не прийме…

Запольованих стягли докупи і погнали з села.

Чавкали по грязюці розтоптані чуні, цвіркав ніздрюватий сніг під копитами. Важкі, ніби чавунні ноги не слухались Швайку, загрібали крижану воду, грузли. Швайка відчував, як на п’яти йому наступає кінь.

— Шнеллер, шнеллер! — вицьвохкувала нагайка.

Тупа байдужість до себе, до всього на світі скувала його. Перед ним хитнувся вітряк і, роздвоївшись, полетів у провалля; запахло відталим чорноземом і ніби перепрілим гноєм, і ще — тютюнцем. Оце б закурити…

— Вста-а-ать!! Марш!

Аби не зв’язані руки, може, Швайка і встав би. А втім… чи надовго? Закурити б…

— Та-тах!

Коротка черга — і щось пекуче вп’ялося в Швайчине тіло. Закружляли, затанцювали білі метелики, завихрило перед очима… Різкий запах землі, прілого перегною… «Пробач, сира матінко. Даром топтав тебе… Прийми, пригорни свого пасинка»…

* * *

— Добривечір, сусіде!

Криворотько. Гриша хотів метнутись в кущі — не встиг. Поліцай прилип до берестка, причаївся; в темряві не видно, де він, а де стовбур дерева.

— Давненько не виділись. Я, Гришо, знав, що ти в селі. Думав, прийдеш, побалакаєм… Сусіди, аякже!.. Хоч би на свято заглянув.

В Грицька від нетерпіння змокріли долоні. Ліда чекає. І хлопці. Опівночі разом — у путь. До фронту… Спитав, аби не мовчати:

— Свято? Яке свято?

— Двадцять третє лютого. Забув? Під Нарвою і Псковом?

— День… армії?

— О, знаєш! Аякже! Така подія… То як — по ковточку? По-сусідськи, га?

«Куди він гне? — силкувався збагнути Грицько. — Може, затягує, своїх очікує? А там — Ліда й хлопці»…

Криворотько по-компанійськи взяв Хмельового під лікоть і повів до своєї хати.

— Ех, Гришо, Гришо! Розумний хлопець, а в людях… ні дідька не розумієшся. Ти бачиш що? — поліцейську форму. А суть?

Криворотько витягнув шию і — впритул щетиною до Гришиної щоки; гіркуватий дух тютюну і ще чогось — холодцю й ніби квашеної капусти — неприємно лоскотав хлопцеві ніздрі.

— Своїх, брате, своїх треба відрізняти, — гаряче, довірливо шепотів Криворотько хлопцеві на вухо. — Хочеш, скажу, і ти ахнеш?

Вони вже були в хаті, за столом. Знайома кімнатка, Лідина: тут стояла етажерка, отам висів портрет Шевченка… Але тхнуло чужим, неприємним… І гостро одгонило квашеною капустою, сморідом мерзлих буряків і самогону. Криворотько лівою рукою подавав тарілки, а правою по-приятельськи підтримував Гришу за лікоть. Хмельовий уперше бачив так близько сусіда, і вразили його не хвороблива, зовсім неприродна видовженість тіла Криворотька, не маленьке плоске обличчя, не вузький курячий лоб, а велика чорна бородавка під оком. Гриша весь час пильнував за нею: коли поліцай жував, бородавка підскакувала, то закриваючи, то відкриваючи око. Чомусь непереборно кортіло відщипнути отой рухливий наростень, бо він, як не дивно, заважав слухати. А Криворотько не вгавав:

— Ти розумний хлопець, помисли: чого поліцай Криворотько в ту ніч — пам’ятаєш, як ви звільнили краснопільських? — кудись щез, мов його й не було. Взяв і покинув комору. І пальцем нікого не зачепив, хоч в управі кишки мені вимотали… Це тобі раз. А друге: чого не було облав на печери? В селі були — німцям поперек горла не станеш, а люди — в норах… Думаєш: дурень поліцай, нічого не знає… Ги-ги, все знає! Ото ж бо й є. Ну, і останнє… Та куди поспішати? Хильнемо! За двадцять третє!

«Хоче, щоб я розпустив язика. Отже, ковток. Тільки до губ і назад… Смикнуть би його за бородавку… Справді, для чого покинув комору? І як вціліли „печерники“, як ми всі вціліли, коли знав — виходить, знав! — поліцай? І богу й чорту служив? Щоб потім, коли наші прийдуть, врятувати шкуру?..»

— І останнє, Гришо. Знає твій ворог — ти ж мене за ворога щитаєш, — знає про земляночку в лісосмузі. Такий собі горбик, травичка. Колупни — а там і музика, і різні штучки, ті що стріляють. Правда? І збирались там хлопчики — Шумило, Зінько і хто ще?.. Дівчатка, здається, були?..

Враз, як від сполоху блискавки, просвітліло в очах Грицька. Рвучко підвів голову, зіткнувся з холодним приціленим поглядом поліцая.

— Це як розуміти? Допит?

Око запливло бородавкою, сплюснуте обличчя ображено зморщилось.

— Чудний чоловік! Та якби хотів — давно б вас виловив. Як сліпих щенят… Хм, допит… Кажу, як друг, обережніше треба. От, коли склад зривали, налізло вас у землянку…

«Брешеш! — ледь не вигукнув Гриша; ясність того, що перед ним ворог, хитрий, підступний ворог, повернула свіжість думки і налила кожен мускул нетерплячою лютою силою. — Забрехався, хлющ! Нас і близько не було тоді коло землянки!..»

— Який склад? Хто зривав? — підвівся Грицько; пальці до болю в нігтях стисли краєць стільця.

— А той, що ви зірвали! — Криворотько судорожно стис його лікоть. І з шипінням: — Ззабув, ссво…

— Значить, так? — рвонувся Грицько, щоб звільнити руку.

— Так, тільки так… перетак! — ще міцніше притис його поліцай; він вже не володів собою. — Ну, говори!

— А так — не хочеш?!

Мелькнув в повітрі стілець. Чи він дістав сплюснутого черепа, Гриша не встиг побачити: з-за ширми шуліками впали на нього два поліцаї.

Вже на підлозі, відчуваючи, як під наваленою брилою прогинаються ребра, здавлюючи заніміле серце, Гриша гнав шалені думки до ковалевої хати: «Лідо, друзі мої! Прощавайте! Скоріше ідіть, скоріше! До фронту, до наших!»

* * *

Поліщуки не знали ще про арешт Грицька. Не знали, що за цим арештом потяглась ціла низка трагічних подій. Вони жили так, як жили.

Був холодний туманний ранок. То накрапав дощ, то сіяла нудна мряка. Кутаючись у благенькі свитинки, Льонька з Вальком попростували в степ. Валько, як завжди, ішов трохи боком, піднявши праве плече, ніби розтинав круту хвилю. В його тугій, добре збитій постаті, в його пружинистій ході було щось уперте, вольове, і Льонька навіть ходить намагався так, як брат.

Коли вітер відганяв туман, попереду, в сірій імлі, виринала темна цяточка. То була скирта полови. До неї хлопці й поспішали. А там — звична робота: перетрушуй гнилу полову, просівай, може, десь завалялась зернина.

Скирда зустріла їх дружним писком рудої мишви. Валько підковирнув ногою полову: вогке, злежане остюччя, нічого, видно, не витрусиш. Підійшов до кубла, щоб зсередини висмикнуть сухішої полови. І раптом — шах-шах! — ворухнувся клубок. Звірюка?! — бамкнуло серце.

Клубок, набитий остюками, випростав ноги, порачкував з нори. Тьху ти — Адик Ліщинський!

— Ти чого тут?

Запитання, власне, було дурним. В селі знали, як витончено катувала чорнорота сина — морила голодом, кидала в погріб, а коли пиячили, заганяла в підпіччя, щоб нічого не чув і не бачив, словом, мордувала його, поки він не втік з домашнього вертепу… «Німкеня» жила на широку ногу: щодня приймала «начальство». Товклись у неї поліцаї, німці, а найчастіше — зондеркомісар Люман. Нализавшись самогону, «начальство» любило гучно погуляти.

Ганяла по селу машина, ревли поліцаї, істерично реготав захмілілий зондер, полюючи за одинокими перехожими. «Чума, а не жінка… Сказилась!» — хитали головами люди.

Останнім часом Ліщинська зникла. Кажуть, подалась у Німеччину.

І хоч знали брати про це, однак були вражені, зіткнувшись з Адиком в голому степу, у вовчій норі. Він був страшний. Не те що худющий — здається, тіла зовсім не було на ньому. Одні синці та лишаї. Голова в рудуватому закучмареному волоссі, здичавіло блищать, як у вовченяти, запалені очі…

Ні зневажати Адика, ні співчувати йому Поліщуки не могли — просто дивились на нього, як на жалюгідний покидьок війни. І все ж, мабуть, ворухнулося минуле у Вальчиній душі.

— Ну, де твої машини, де цегляні будинки? Пам’ятаєш, казав: прийдуть німці…

Адик полохливо зігнувся, зіщулився, наче хтось намірявся смикнути його за повну остюків чуприну. Болісно скривив тонкі безкровні губи.

— Всі кругом — звірі. І мати, і німці, і люди — звірі… Всі брешуть, всі обманюють.

Тепер Вальку справді захотілось скубнути його:

— Дурень! До звірів тулився, сам озвірів. А кругом — люди…

Як не упирався Адик, Валько потяг його в село, до своєї хати. Попросив матір:

— Мамо!.. Там юшки трохи, насипте.

Дістав з печі полотняну сорочку:

— На, одягай. Та не комизуй: душа оно теліпається.

…Була вже восьма година ранку. Мати з синами ще нічого не відала. Вони жили так, як жили. Валько висипав на жаровню глейке проросле зерно, що злипалось докупи. Хай просохне в печі, тоді можна перебрати. Льонька забрався на лежанку, згорнувся клубком — його аж ламало від холоду. Зголоднілими очима слідкував він за матір’ю, яка накривала стіл: що ж придумає мати на сніданок? І раптом — двері навстіж. Не ввійшла, а влетіла тітка Катерина. Обличчя біліше крейди, навіть очі — білі-білі.

— Забрали! Забрали їх! І Ліду…

У них все було готове до відходу. Володька роздобув у німців плащ-палатку, компас, крупномасштабну карту Кіровоградської області; Михайло Зінько забезпечив групу зброєю; Ліда дістала медикаменти й харчів. Всі речі, потрібні для довгих і небезпечних мандрів у прифронтовій смузі, були сховані в степу.

Тепер залишилось чекати. Чекати, коли повернеться Гриша й скаже, де вони мають зустрітися з рештою підпільників, щоб далі йти разом.

Володька почав нервувати. Набух синюватий рубець на щоці, в очах — нетерпіння. Де Грицько, що з ним? До Козацьких могил і назад — півтори години. Хай тридцять хвилин на розмову… А вже третя година ночі.. Володька неспокійно ходив по кімнаті, поглядав на притихлу Ліду, на мовчазного Михайла.

Час ніби зупинився. Повільно, нестерпно повільно тяглись секунди… Чорт візьми, про що думає Михайло?! Сидить, наче мумія; хай потоп, хай пожежа — бровою не поведе. Ліда намагається бути спокійною, але Володька помітив: губи в неї зашерхли, скорботно стиснуті. І мати не спить. І коваль тривожно перевертається з боку на бік. І для них це чекання — гірше тортур. Сьогодні не врятуються діти, завтра — пізно буде…

Ліда почала вголос роздумувати:

— Надворі сльота, темрява, хоч око виколи… Чи важко заблудитися в степу? Збився Гриша з дороги, і сам нервує, і злиться… як ти, Володько…

Вона говорила, щоб заглушити в собі ниючий біль, і зі слів її виходило, що Гриша десь в степу, десь блукає, а серце її щеміло, ніби віщувало погане.

Володька підхопився:

— Посидьте, я вигляну…

Він шарпнув двері і, немов ужалений, відскочив назад.

— Поліцаї!!!

Ліда шарпнула рядно на вікні: через шибку холодно дивилось на неї дуло гвинтівки…



Їх повели з села вранці. Було вогко, холодно, густий в’їдливий туман сліпив очі, під ногами цвіркала мілка рідота. Гриша не міг йти, його тримали під руки Володька й Михайло. Ліді було видно їхні мокрі спини… Гришо, милий романтику Гришо! Про що ти думаєш зараз? Ще вчора марив: прорвемось до фронту, разом з нашими підемо на захід. А потім — життя, нове життя, Морфлот, червоні вітрила… Бідний, дісталось тобі найбільше. Аби змога, підійшла б і легенько, кінчиком хустки, утерла кров на щоці, і, може, уперше сказала б те слово, яке ми не сміли сказати… Гришо, люблю тебе, мій капітане…

— Давай, давай, шкрьобай! — підганяє Криворотько.

Він поспішає. Голова перев’язана, зате груди — вперед.

Аякже! Спіймати злочинців! О, Криворотько зуміє розписати в поліції, яку проявив диявольську спритність. Знешкодити злісних диверсантів — не проста штука, панове! Аби не він, Криворотько, оці жовтороті завдали б ще клопоту німцям. Хай знає начальство, що Криворотько не такий вже йолоп, як їм здавалося. «У тебе під носом, — кричав начальник поліції, — більшовицьке кубло, а ти, бовдур, вуха розвісив!» Тепер Криворотько сквитається за всі образи, що сипались на нього через цих шмаркачів. І хто б міг подумати! Йому ввижалась ціла партизанська банда. Боявся носа на вулицю виткнути. А то ж вони орудували, сусідоньки. Тихі та смирні, все на гітарі бренькали, все гульки справляли (на вірьовці б ви погуляли!). Спасибі загребущому дідові Хмелю, виручив, підказав йому, Криворотькові…

Вони вибились на дорогу, що вела на Краснопілки. Ось рівчак, берестки, принишклі кущі лісосмуги. За сірою завісою туману понуро горбилась Хмелева хата. У дворі хтось стояв, спершись на ціпок. Розкудланий чуб, борода віником. Батько…

Грицько притишив кроки. Батько, мов незрячий, застукав по стежці ціпком. Зупинився коло куща, підвів бороду. «Гришо!» — ледь чутно покликав. «Гришо!» — якийсь маленький, немічний, він боязко ступив на дорогу. В Грицька зарябіло перед очима; щось нестерпно важке стисло йому груди; зараз, при Ліді, він боявся одного — проявити малодушність. Боявся, що не витримає в останню мить і, забувши про всі гіркоти, підійде до батька, схилить голову на теплі груди. А він, старий Хміль, вже стояв поруч, щось поспіхом тикав у руки синові: «Візьми куфайчину, простудишся, — шепотів безладно: — Прости… вижив з ума… бога проситиму»…

— Ей, чого застряли! — гримнуло над головою. — Ти, трухлявий! З дороги!

І сиві кущі, і скрипучий бересток, і одинока постать батька, — все одсунулось назад, попливло за туманом, розвіялось…

В поліцейській дільниці, в темному вузькому коридорі, Ліда й Грицько обмінялись короткими поглядами. Гриша, весь побитий, з набряклим зеленкуватим обличчям, намагався посміхнутися. Гірко-сумною вийшла та посмішка. Лідо, чайко моя! Не дивись так жалісно! Аби ти знала, як завинив я перед тобою. Тим, що не дійшов до вас. Тим, що не вирвався з поліцейських пазурів. Тим, що так і не попливли ми з тобою під червоними вітрилами… по синьому морю… у казкові світи… Одне залишилось у мене: зробити все, що можна, все, що не можна, аби відвернути біду від тебе, Лідо. Тільки мовчи. Тільки тримайся. І хлопцям скажи: ані слова! Лідо, чайко моя! Махни на прощання крилом. Відпливає твій капітан… назавжди…

На першому допиті Грицько зрозумів: німцям мало що відомо про них. Тільки те, що була землянка, що там переховувалась зброя, радіоприймач, друкарська машинка. («Невже таки підслідив батько?» — обпекла мозок думка). Це він сам зробив, Грицько Хмельовий. Для чого? Ви убили мрію, ви хотіли убити мене самого. Я мусив оборонятись. Решта все — вигадки. Який нальот на комору, яка пропаганда, який склад? Де ваші докази? І ніяких помічників! Оті хлопчаки? Може, ще скажете, оте хворобливе дівча? — Грицько сміявся в обличчя ворогам. — Які ж ви боягузи! І куща жахаєтесь! Завойовники світу, з дітлахами воюєте!..

З поліцейської дільниці їх вивели трьох — Володьку, Михайла і Ліду. Гриші не було з ними. Відплив капітан… назавжди. Хай схиляться в траурі червоні вітрила. Хай мовчить твоє серце, Лідо. Не треба сліз. Море й так солоне від них. Війна ще триває, і ллється кров, і точиться боротьба. Бережіть свої сили, друзі. Попереду у вас — далека дорога, і сморід вагонних кліток, і чад концтаборів, і всі страхіття фашистського пекла. Незримо йтиме за вами четвертий, ваш капітан, і буде він вашою совістю: «Тримайтесь, друзі. Битва за мрію не скінчилась».

* * *

Мати вийшла на битий шлях, щоб побути на самотині із степом.

Вона дивилася в голубу далечінь, де шумувало, пінилось марево; чорніша землі, наче древня статуя, вирізана із сухого дерева, мати застигла в німому чеканні. Звідки виглядати тебе, донько, звідки дожидати тебе, чоловіче? Якими дорогами ви прийдете до рідного дому? І чи прийдете коли-небудь?..

Ніби весняний грім, гуркоче щось за обрієм. Чутливе серце матері ловить легке двигтіння степу. Гримить… Вже близько, вже зовсім близько!

І ластівки чують той гул. Струснеться повітря — чорним листопадом шугають вниз і, торкнувшись крилом землі, круто здіймаються вгору і кружляють колесом, аж рябіє в очах, і щебечуть, співають веснянок.

І бачиться матері, як вулицями села крокують червонозорі солдати, як галасливим птаством обліпила воїнів табунчанська дітлашня, як стрічають жінки мужів і синів своїх — бо вони ж такі рідні, свої, лиш незнайомі з лиця, що з того? — і не віриться матерям, що це правда, що це не обманливий сон.

…Стоїть сива мати на битому шляху. Застигла в німому чеканні. Прислухається до легкої дрожі землі. Гримить… Вже близько, вже зовсім близько!

На сонцем пробуджений степ, на кожну билинку, що пнеться до світла, на все живе ллється щебетання ластівок. Наче злива променистих веснянок.

Загрузка...