Пастка для ґеймера

Глава 11 КОМАНДА

Таня, Оля і Юля поспішали до хлопців, які чекали на них в одному з дворів неподалік школи. Оля мала розповісти дещо важливе, як вона запевняла. Юля була трохи бліда і не могла йти надто швидко. Оля уважно глянула на неї.

— Щось негаразд? — запитала вона. — Погано себе почуваєш?

— Та у мене, блін, саме «червоні дні» календаря… — знехотя відповіла Юля.

— Може, не йди? — запитально глянула Таня. — Підеш додому, полежиш…

— Та ні, — похитала головою Юля. — Я теж хочу бути в курсі справ.

Стас, Артем і Вася вже чекали на дівчат у дворі. Стас нетерпляче хитав ногою, Артем запалював навіщось сірники й одразу кидав їх на землю. Сірники гасли, випускаючи трохи ядучого димку на прощання. А Вася розповідав про новинки «справжньої музики», як він називав твори кількох рок-гуртів і виконавців.

— Я бачила, куди він ходить, — одразу почала Оля. — Думайте про мене, що хочете, але я слідкувала за Вованом.

— Що тут думати, — Артем кинув палаючого сірника подалі. Той описав у повітрі дугу і впав біля порожньої пивної банки. — Слід товаришеві допомогти. Не подобається мені його стан…

— То куди він ходить? — нетерпляче поцікавився Стас. — Що з ним відбувається?

— Не знаю, як називається це збіговисько, але там купа тінів і старших збираються, — вела Оля. — У колишньому будинку культури заводу «Граніт». Схоже на якусь секту абощо. Вони вже на підході до тієї зали стають як зомбі, немов нічого не чують і не бачать. Сунуть до жахливої споруди з колонами, як мурахи до мурашника.

— Йоп-перний театр! — озвався Василь, який неначе щось згадав. — Я знаю той будинок культури. Там кілька разів виступали непогані гурти, а тепер часто збираються всякі мудаки — проповідники з-за бугра, сектанти, пророчиці, екстрасенси…

— Я, до речі, в екстрасенсів вірю, — зауважила Юля. — «Битви екстрасенсів» дивилися?

— Та хрін із ними, тими екстрасенсами, — відмахнувся Вася. — Вована явно заманили якісь падлюки. Зомбували його й розводять на бабки.

— Триндець, — резюмував Артем, — треба щось робити. Це, видно, у Вована після тієї бійки, коли він із Сашком був, у голові трохи — того… повернулося!

— Я знаю, як діяти, — раптом твердо заявила Таня. — Я піду туди й подивлюся, що там відбувається!

— Це дуже небезпечно! — сполотніла Оля. — Я бачила там таких метких хлопців, у костюмчиках, із колючими, злими очима. Вони, вочевидь, якась охорона чи щось подібне.

— Нічо! — запевнила Таня. — Я пройду. А всяких тих зомбі я не боюся. У мене дід психолог, він мені багато чого розповідав. Про всі їхні прийомчики впливу на мізки. Я, до речі, не піддаюся гіпнозу. Перевіряла, коли з мамою була в санаторії. Усі тітки в лікувальній групі піддавалися, а я — ні. Дід сказав, що таке нечасто буває.

— Ти надто схожа на емо, — зауважив Артем. — А ми не знаємо, як вони, ті бандюгани, ставляться до емо. Може, вони насправді якісь нацики?

— Усе правильно, — зітхнув Стас. — Таня не піде. Я піду. Я маю це зробити.

— Слухай, не будь «міцним горішком», — усміхнулася Юля. — Ми всі підемо. Стас спробує пройти всередину, подивитися, що за хрінь там відбувається. А ми всі крутитимося поруч — про всяк випадок. Але, Олю, коли наступного разу буде оте збіговисько?

— Здається, хтось із тінів казав, що у п’ятницю, — почала згадувати Оля. — Але це легко перевірити: коли Вован збереться туди йти, він буде не в собі… Це ж помітно.

— То правда, — кивнув Вася.

Коли після подій, пов’язаних із Вовою і так званим Орденом, минуло кілька місяців, усі друзі згадували їх, неначе сон чи кінофільм, у якому чомусь грали вони самі.

На збори Ордену, про які дізналася Оля, пройшов не лише Стас, але й непосидюча і цілеспрямована Таня. Попри всі застереження, вона не послухалася друзів і «просочилася» за Стасом.

Якби вона бачила, що за нею і всією їхньою компанією уважно стежить худорлявий літній чоловік із сивою копною волосся на голові, то дуже б здивувалася. А той високий чоловік, наче між іншим, оглянув усе довкола будинку, скрізь походив, зателефонував комусь зі свого мобільного, щось схвильовано пояснюючи.

До будинку культури Стас і Таня йшли слід-у-слід за Вовою, а на запитання молодика в костюмі, хто вони, дружно сказали: «Ми з ним». І вказали на Вову. Той, як згадували друзі, обернувся на їхні голоси, глянув крізь них невидючими очима і, немов уві сні, проказав: «Новачки зі мною».

На проповіді, як назвала Таня збори у будинку, чи радше на «сеансі гіпнозу», як точно висловився Стас, найбільше потрясіння спіткало саме його. В «Учителі», який буквально керував душами підлітків і юнаків, він упізнав Андрія Володимировича, тренера і хазяїна спортивного залу. Як потім з’ясувалося, спортсмен починав обробляти свої майбутні жертви, знайомитися із ними ще в своєму залі. Потім «оброблені» хлопці й дівчата приводили своїх знайомих і друзів. Так ширилася мережа «посвячених».

Навіть багато зрілих людей, особливо жінок, були заворожені словами так званого «Учителя», який володів даром впливати на людей, підкоряти їх своїй волі. Найстрашніше було те, що після тривалого виманювання коштів і цінностей від своїх «прихожан» «Учитель» вказував їм на «єдине можливе досягнення волі, свободи, вічного щастя», як він це називав. Пропонований шлях був жахливим і коротким — самогубство. Кілька людей уже «добровільно» пішли з життя після його напучувань.

А наглядав за Танею під час її зі Стасом походу до будинку культури її дід, психолог Олег Едґарович. Він одразу збагнув, що коїться на тому зібранні, які небезпеки чатують на людей, що піддалися впливові «Учителя». Після розповіді Олега Едгаровича в прокуратурі та після заяви до міліції батьків Володі «Учителем» почали займатися люди в кашкетах…

Як потім говорили всі друзі, «дід у Тані — просто супер». Високий, стрункий, дотепний Олег Едґарович виявився зовсім не нудним науковцем, а жвавим та іронічним чоловіком, дотепним співрозмовником. Він нікого не повчав, не сварив і не напучував, а просто розповідав різні випадки зі своєї роботи, про гіпноз, навіювання, психологічні типи людей, таємниці безсвідомого — і це було страшенно цікаво.

Сашка за деякий час виписали зі шпиталю. Після того, як хлопець почав одужувати, друзі кілька разів відвідували його в лікарні. Але останні відвідини ніхто згадувати не хотів, бо тоді трапилася неприємна історія, про яку ми коли-небудь розповімо…

Спортом Сашко займатися поки що не міг, але до школи ходив. Учителі розуміли, що він і пропустив багато й не міг ще вчитися так само напружено як інші. Тому директор, Георгій, несподівано заявив, що Сашкові «підуть назустріч» — тобто питати на уроках деякий час не будуть.

А з Вовою всю весну і літо працював «наш дід», як тепер однокласники називали Олега Едгаровича. Таня пишалася тим, що її дідусь потроху, крок з кроком виводив Вову із зомбованого стану, навчав його знову радіти спілкуванню з батьками і друзями. Олег Едґарович, затятий гольфіст — пристрасть до цієї гри він здобув у Сполучених Штатах, де працював деякий час — улаштував у себе на дачі невеличке поле для міні-гольфу. Психолог навчив цієї гри всю компанію — Сашка, Вову, Олю, Стаса, Юлю, Артема… Тепер вони залюбки їздили разом із Танею на дачу до «нашого діда» і грали там у гольф, пекли картоплю, варили куліш і співали під гітару.

Наближалося перше вересня. Усі друзі знову були разом — хто повернувся з дач, хто з більш далеких мандрів. Кілька однокласників нікуди не виїжджали з міста, хіба на вихідні. Але всі знову радо зібралися напередодні першого дня навчання у дворі поблизу школи.

Петрик показував фокуси з гральними картами — свої нові досягнення за літо. Марта розповідала Софійці якісь новини про свого батька, але та слухала її неуважно, раз-по-раз позираючи на Вову. Оля ж сиділа біля Вови і тримала його за руку, наче боялася, що він кудись раптом піде. Стас розповідав Сашкові й Артемові, що знайшов новий спортивний зал, недорогий, але з усіма необхідними тренажерами. Таня і Юля про щось стиха перемовлялися. А Вася, як завжди, приніс гітару. Він співав відому пісню, яка всім подобалася:

Дівчата, слухаючи пісню, намагалися стримати сльози, а хлопці зосереджено мовчали. Пісня скінчилася, і після невеличкої паузи Вова запитав:

— Чому ж так класно, га?

— Пісня душевна, — висловила здогад Оля.

— А мені здається, класно тому, що ми одна команда, — усміхнувся Стас.