Пастка для ґеймера

Глава 5 НЕВІДОМИЙ

За два дні Вову вже власне нічого й не турбувало. Хлопець тинявся по квартирі, дивився телевізор, але час все одно тягнувся як гумовий. Вован навіть спробував був читати, проте ловив себе на тому, що прочитавши сторінку, анічогісінько не запам’ятовував і мусив знову, уважно читати все спочатку. Така «байда», як він називав свій невиразний внутрішній стан, йому набридла, і незважаючи на перестороги матері й батька, Вова годинами припадав до комп’ютера. Його немов магнітом тягло до ігор у РС-Задзеркаллі, до блукання в інтернеті…

«Аська» блимала численними викликами друзів. Вова вів жваву розмову з кількома дівчатами й хлопцями. «Павук» розповідав нові анекдоти, «Командор» запрошував до себе додому, поки батьки поїхали у відрядження, «Квітка» раптом почала розповідати, які мають бути справжні хлопці… Несподівано Вова завважив, що до нього «пробивається» хтось невідомий, і «тьотя Ася» питає, чи «пропустити» нового гостя. Вова поміркував трохи й вирішив, що це має бути прикольно — порозмовляти з людиною, яку він не знає. Чи, може, знає, але вона з’явилася до нього у новому обличчі?

— Стук-стук, я твій друг! — обізвався хтось під ICQ-іменем «Дем».

— Привіт! Ти хто? — запитав Вова.

— Я ж кажу — твій друг. Може, ти мене знаєш, а може — й ні… — відповів «Дем».

Подальшу розмову в «асьці» Вова добре запам’ятав…

Вова: Я всіх друзів знаю, як я можу когось не знати? Хто мене розігрує? Ох, як з’ясую…

Дем: Справа не в знанні. Можна прожити з людиною разом цілий вік і не знати її, не знати, на що вона здатна… Але річ у тім, що ти дуже класний, справжній і сміливий. Це головне. Не сумно вдома? Чи ти й досі відпочиваєш після тієї бійки з бухими малолітками?

Вова: Звідки ти знаєш про бійку? Хто ти?

Дем: Про бійку знають усі твої друзі. І дуже тебе поважають за те, що ти не кинув Сашка, допоміг йому.

Вова: А як я міг його кинути? Це ж мій друг!

Дем: Ото й кажу — друг. Щодо мене… Вважай за уповноваженого повідомити тобі дещо цікаве.

Вова: Уповноваженого? Ким?

Дем: Ти про все дізнаєшся згодом, якщо захочеш.

Вова: А що ж є таке цікаве й водночас мені не відоме?

Дем: О, цікавого багато. Ти любиш книжки чи фільми про Гарі Потера?

Вова: Не дуже, то казки для малечі.

Дем: Тоді ти маєш захоплюватися «Володарем перснів».

Вова: Так, уся наша команда, всі хлопці, в захопленні від Толкіна. Але до чого ти хилиш? Що ж, урешті-решт, я маю знати цікаве?

Дем: Є люди, які тебе обрали, бо ти справжній, як я казав. Ти воїн.

Вова: Воїн?

Дем: Так. І ти можеш увійти в коло справжніх воїнів.

Вова: А! То ви там толкіністи, рольовики!

Дем: Ну, майже.

Вова: І що, ви збираєтеся на турніри, у вас є справжні лицарські обладунки, мечі, шоломи?

Дем: Так, у багатьох членів нашого ордену все це є.

Вова: Ага, ви навіть об’єдналися в лицарський орден!

Дем: Наш орден кращий за лицарський, бо він істинний, справжній, світлий. І ми хотіли з тобою заприязнитися, познайомитися ближче.

Вова: Не розумію, навіщо вам я — хто ви там є?

Дем: Усе дуже просто. Ми хочемо, аби всі достойні люди були разом. Бо бути разом — то сила. Ти ж хочеш бути дужим і мати надійних друзів? Багато друзів!

Вова: Та хто ж не хоче!

Дем: Ти будеш у колі справжніх, сильних людей. Ти матимеш захист від усіх недолюдків, на кшталт тих, які накинулися на вас із Сашком.

Вова: Цікаво… Але все ж таки — як тебе звуть і звідки ти дізнався номер моєї «аськи»?

Дем: Друзі називають мене Деміургом, скорочено оце віртуальне ім’я — Дем. Поки що цього достатньо. А номер будь-якої «аськи» дізнатися не так уже й складно…

Вова: Дивне ім’я…

Дем: У кожного в нашому ордені своєрідні імена. І ти обереш достойне.

Вова: Яке?

Дем: Вибереш… Підкажемо… Ми дамо тобі знання, які мало хто має зі звичайних людей. Ти будеш найкращим з усіх найкращих.

Вова: Серед вас?

Дем: Так, бо ти незвичайний. Про місце і час зустрічі я тебе повідомлю. Я дуже чекатиму на тебе. Приходь!

Вова: Добре, прийду.

Дем: І нікому не кажи про наш орден, про нашу розмову. Навіть батькам. Ти ж умієш зберігати таємниці?

Вова: Ну, гаразд, предкам не скажу. Нікому не скажу.

Дем: Тоді до зустрічі!

Вова: Па!

Вован заціпеніло сидів і дивився крізь вікно на будівельний кран, який саме піднімав розчин нагору. Там його приймали роботяги, кудись зливали, й міцна основа будинку потроху зростала. Вові здалося, що він навіть бачить, як монолітний каркас будівлі вищає, тягнеться до неба. Ураз хлопцеві подумалося, що за цим зростанням криється якийсь знак для нього — слід бути вищим над усім: над собою, над своїм минулим, над дитячим захопленням мультфільмами чи старими фільмами, які так шанували його батьки. А в тих фільмах лише хтось повчає когось, весь час повчає і не дає сказати жодного слова у відповідь. Зрештою, слід вивищитися над іншими людьми і стати мужнім воїном, стати справжнім лицарем, увійти в чудове таємниче коло обраних…

Вова відчув дивну задуху. Він підвівся, походив по кімнаті, відчинив вікно. Але щось відтепер було не так. Щось змінилося. Небо насупилося, немов збиралося на дощ. Стало темно і в кімнаті, яка враз наче повужчала й видавалася відтак незатишною. Меблі враз постаріли й здавалися неоковирними, недоречними в квартирі, яка давно не знала ремонту. Тільки коп’ютер сяяв дорогоцінною, привабливою річчю серед звичайного кімнатного мотлоху, який лише незграбно грав роль чогось справжнього, недолуго удавав із себе щось вічне.

Вова торкнувся кутика монітора, поводив пальцем над клавіатурою, не торкаючись її, потім знову сів на стілець перед комп’ютером і заплющив очі.