Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок

1

Це був День земельних перегонів — час зухвалої надії або можливої трагедії, день, який вмістив у собі нещасливе двадцять перше століття. Стів Бакстер намагався дістатися стартової позиції якомога раніше, так само, як і решта учасників, але трохи помилився з підрахунком часу, який мав на це витратити. Натомість отримав клопіт. Значок Учасника допоміг йому без інцидентів протиснутися крізь зовнішній шар, так званий екзонатовп. Але ні значок, ані м'язи не гарантували можливості пробити внутрішнє ядро — ендонатовп.

Бакстер оцінив щільність цієї внутрішньої маси людей у 8,7 бала — близько рівня пандемії. Точка спалаху могла виявитися будь-якої миті й будь-де, хоча представники влади обприскували натовп аерозолем з транквілізаторами. Якби не бракувало часу, можна було б спробувати обійти юрбу, але залишалося всього шість хвилин до початку перегонів.

Попри всі ризики Бакстер пропхався просто в натовп. На його обличчі застигла посмішка — вкрай необхідна в людській масі високої щільності. Тепер він міг бачити лінію старту на платформі Глеб-парку в Джерсі-Сіті. Інші учасники вже були там. Ще двадцять ярдів, думав Стів; якби ж тільки ці тварюки не так тиснули!

Але глибоко всередині корка він натрапив на ядро ендонатовпу, що складалося з жахливих суб'єктів із витріщеними очима — аглютинованих істеріофілів, якщо висловлюватися мовою пандеміологів. Стиснуті, мов сардини у банці, реагуючи на все як єдиний організм, ці люди не були здатні ні до чого, крім шаленої люті, з якою опиралися кожному, хто намагався пробитися крізь їхні ряди.

Стів на мить завагався. Таке ядро зазвичай небезпечніше за міфічних водяних буйволів давнини. Ніздрі цих людей так само лиховісно роздувалися, й тупотіли вони так само важко.

Часу на роздуми не було, тож Бакстер занурився в середину ядра. Відчував удари в спину й плечі, чув жахливе ревіння роздратованої зграї. Тіла, що втратили свою форму, тиснули на нього, не давали дихати, щораз щільніше стискалися навколо.

Добре, що влада вдалася до «Музака». Стародавня таємнича музика, яка впродовж століття вгамовувала справді несамовитих і затятих, не підвела й цього разу. Ядро ненадовго застигло, й Стів Бакстер пробив собі шлях до лінії старту.

Головний суддя вже почав читати Положення. Кожен учасник і більшість глядачів знали цей документ напам'ять. Попри це за законом умови слід було оголосити.

— Панове, — читав суддя, — ви тут зібралися, щоб взяти участь у перегонах за отримання землі державної власності. Ви, п'ятдесят щасливців з-поміж п'ятдесяти мільйонів, зареєстрованих у регіоні Південного Вестчестеру, виграли публічну лотерею. Перегони пройдуть з цього пункту до реєстраційної лінії в Земельному управлінні на майдані Таймс-сквер у Нью-Йорку — вивірена приблизна середня відстань 5,7 милі. Ви, учасники, маєте право обрати будь-який маршрут, просуватися поверхнею землі, над нею або під землею. Єдина вимога полягає в тому, що ви маєте закінчити перегони особисто, заміна не дозволяється. Перші десять фіналістів…

Цієї миті натовп занімів.

— …отримають один акр вільної землі в комплекті з будинком та сільськогосподарським знаряддям. Кожному фіналісту також буде забезпечене вільне урядове транспортування до його власності разом із родиною. Вищезгаданий акр буде вічно й неухильно, допоки сонце світить і вода тече, належати йому та його спадкоємцям, аж до третього покоління!

Натовп зітхнув, коли почув це. Ніхто з цих людей ніколи не бачив вільного акра землі й навіть не мріяв ним володіти. Акр землі лише для себе та своєї родини, акр, яким не потрібно ділитися з будь-ким, — це просто поза межами найсміливішої уяви.

— Далі слід зазначити, — вів далі суддя, — що Уряд не бере на себе жодної відповідальності за смерть, яка може статися під час цього змагання. Я зобов'язаний нагадати, що середньозважений рівень смертності від нещасних випадків під час Земельних перегонів становить приблизно 68,9 відсотка. Будь-хто з учасників, якщо забажає, може зараз відмовитися без жодної шкоди для себе.

Суддя чекав, і на мить Стіву Бакстеру захотілося вийти з самовбивчої авантюри. Напевне, й він, і Адель, і діти, й тітонька Фло, й дядечко Джордж могли б і надалі вдовольнятися своїм затишним однокімнатним помешканням у Ларчмонтсі, в житловому масиві імені Фреда Аллена для людей середнього статку. Врешті-решт, він не був людиною ні надто дієвою, ні дужою, ані схильною до бійок. Працював консультантом з деформації систем, причому вважався гарним фахівцем. Мав худорляву статуру, слабкі м'язи й відчутну задишку. Чому, заради Бога, він має поринути в небезпеки похмурого Нью-Йорка, у найвідоміші міські джунглі?

— Краще відмовся від цього, Стіве, — хтось уголос повторив його думки.

Бакстер повернувся й побачив Едварда Фрей-хоффа Сент-Джона, свого заможного, огидного сусіда з Ларчмонтсу, високого, елегантного, бадьорого й натренованого завдяки веслуванню на байдарці. Вигляд у Сент-Джона був чудовий, а прижмурений погляд його очиць надто часто зупинявся на білявій красуні Адель.

— Тобі нізащо це не вдасться, Стіві, дитинко, — провадив Сент-Джон.

— Може, й так, — спокійно відповів Бакстер. — А ти, гадаю, сподіваєшся, що це вдасться тобі?

Сент-Джон підморгнув і за звичкою почухав носа вказівним пальцем. Він кілька тижнів натякав на спеціальну інформацію, яку начебто роздобув у продажного контролера Земельних перегонів. Ця інформація мала значно підвищити його шанси під час перетину району Мангеттена — найбіднішого і най-небезпечнішого урбаністичного утворення в світі.

— Облиш це, Стіві, дитинко, — найогиднішим своїм тоном правив своєї Сент-Джон. — Облиш, і я, можливо, зароблю для вас це майно. Що ти скажеш на це, пуцьвірінку?

Бакстер помотав головою. Не вважав себе сміливцем, та волів би радше вмерти, ніж прийняти милість від Сент-Джона. І в будь-якому разі все вже не могло залишатися таким, як раніше. Згідно з прийнятим минулого місяця «Додатком до Закону про розширення сімей» Стів тепер був зобов'язаний прийняти трьох неодружених двоюрідних сестер із тіткою-вдо-вою, чиє однокімнатне помешкання в підвалі промислового комплексу Лейк Плесід знищили під час будівництва нового тунелю Олбані-Монреаль.

Навіть по застосуванні антишокових ін'єкцій десять осіб в одній кімнаті — це вже занадто. Йому просто-таки доведеться виграти цю ділянку!

— Я залишаюся в перегонах, — стиха озвався Бакстер.

— Гаразд, дитинко, — Сент-Джон насупився і його жорстке обличчя набуло злобливого виразу, — але пам'ятай: я тебе попереджав.

Головний суддя закликав:

— Панове, прошу зайняти місця!

Учасники замовкли. Всі завмерли на лінії старту зі стиснутими губами, втупившись у одну точку.

— Приготуйтеся!

М'язи сотні ніг напружилися, п'ятдесят чоловіків нахилилися вперед.

— Рушайте!

І перегони почалися!

Хвиля інфразвуку ненадовго паралізувала натовп навколо. Учасники пробилися крізь непорушні ряди й рвонули вперед — хто над низкою зупинених автомобілів, а хто в обхід їх. Далі кожен обрав свій шлях, але переважно у східному напрямку, до Гудзону та незугарного міста, яке лежало на далекому березі річки, напівприховане пухнастим шлейфом з недогорілих вуглеводнів.

Стів Бакстер не подався на схід.

Лише він, єдиний з усіх учасників повернув на північ, убік мосту Джорджа Вашинґтона та Бі Маунтейн Сіті. Стиснувши зуби, він рухався мов уві сні.

У далекому Ларчмонтсі Адель Бакстер спостерігала за перегонами по телевізору. Мимоволі жінка затамувала подих. Її восьмирічний син Томмі закричав:

— Мамо, мамо, він іде на північ, до мосту! Але міст цього місяця закритий. Він не зможе пройти цим шляхом!

— Не хвилюйся, любий, — відповіла Адель. — Ваш батько знає, що робить.

Вона говорила впевнено, не відчуваючи жодної впевненості. І коли чоловікова постать загубилася в натовпі, їй залишилося чекати — й молитися. Чи справді знає Стів, що робить? Чи просто він у сум'ятті?

2

Проблема позначилася в ХХ столітті, а жахливі наслідки визріли за сто років. Після повільного тисячолітнього зростання чисельності населення у світі раптом стався демографічний вибух, людство щодалі подвоювалося. Хвороби давно здолали, харчами забезпечили достатньо, рівень смертності й далі падав, а народжуваність зростала. Людська популяція, спіймана у пастку збільшення в геометричній прогресії, розросталась мов ракова пухлина.

Чотири вершники Апокаліпсису, стародавня поліція, більше не могли підтримувати порядок. Хвороби та голод у цю добу виявилися поза законом, війна стала марнотратством. Лише смерть залишилася — значно слабша, лише тінь колишньої.

Наука й далі з непробачною легковажністю працювати над подовженням життя більшості людей.

І люди наступали, їхня чисельність зростала, поки не заполонила землю, псуючи повітря, отруюючи воду, харчуючись переробленими водоростями й хлібом із рибного борошна, тупо чекаючи на катастрофу, яка має розрідити надто тісні людські ряди, але очікування не справдилися.

Зростання чисельності землян змінило й людський досвід. Колись пригоди та небезпеки підстерігали у диких місцевостях — високо в горах, у голих пустелях, непрохідних джунглях. Але у двадцять першому столітті більшість цих місць використовувалися для розширення життєвого простору. Пригоди та небезпеки тепер крилися в містах з жахливою некерованістю їх мешканців.

Саме у містах існувало щось подібне до сучасних диких племен, страшних звірів і небезпечних недуг. Подорож до Нью-Йорка або Чикаго вимагала більшої винахідливості та витривалості, ніж сходження на Еверест чи експедиція до витоків Нілу.

У цьому світі тисняви земля стала найціннішим ресурсом. Коли з'являлися вільні ділянки, уряд розподіляв їх за допомогою регіональних лотерей, що завершувалися Земельними перегонами. Ці змагання скопіювали з давніх, які проводилися в 1890-х роках з метою освоєння територій Оклахоми й Черокі Стріп.

Земельні перегони вважалися справедливими й викликали жваве зацікавлення — як спортивне видовище. Мільйони спостерігали за перегонами: вкотре підтверджувався позитивний ефект від збудження маси людей під час споглядання змагань. Уже заради цього варто було проводити перегони.

Крім того, слід враховувати високий рівень смертності учасників. В кількісному відношенні це нібито й небагато, але світ, що задихався від перенаселення, дякував і за найменшу полегкість.

Перегони тривали вже три години. Стів Бакстер увімкнув маленький транзисторний радіоприймач і слухав останні повідомлення. Почув, що перша група учасників дісталася тунелю Голланд і змушена була повернути назад, бо шлях їй перепинила озброєна поліція. Інші, кмітливіші, рушили довшим південним шляхом до Стейтен-Айленд і тепер наближалися до мосту Верразано. Фрейхофф Сент-Джон йшов сам. Він скористався значком заступника мера й отримав дозвіл пройти повз барикади тунелю Лінкольна.

Настав час для авантюри Стіва Бакстера. Рішуче, зі спокійною впертістю він увійшов до сумно відомого вільного порту Хобокен.

3

На узбережжі сутеніло. Перед Стівом у світлі місяця струнко вишикувалися акуратні швидкохідні кораблі флоту контрабандистів Хобокена, кожен з блискучим знаком берегової охорони. Деякі вже мали вантаж, закріплений на палубі, — ящики сигарет із Північної Кароліни, алкогольних напоїв з Кентуккі, апельсинів з Флориди, наркотиків з Каліфорнії, зброї з Техасу. Кожен ящик мав офіційну позначку «Контрабанда — Податок сплачено». Адже під тиском обставин у цей непростий час Уряд був змушений обкладати податками навіть нелегальні підприємства, додаючи їм статусу майже законних.

Обережний Бакстер дочекався слушної миті, зійшов на борт швидкохідного перевізника марихуани та причаївся серед запашних тюків. Судно готувалося до відходу. Як би ж тільки вдалося залишитися непоміченим впродовж цього короткого проходу річкою...

— Тю! Що це в біса тут таке?

П'яний помічник механіка, вештаючись палубою, ненароком наткнувся на Бакстера. На його крик збіглася решта екіпажу. Вони стояли перед Сті-вом — жорстокі, готові до кровопролиття, безбожні бандити. Кілька років тому вони захопили Віхокен, перетворили Форт Лі на пожарище, нищили й грабували все на шляху до Інглвуда. Стів Бакстер знав, що не варто чекати від них жалощів.

Попри це він мовив із дивовижним спокоєм:

— Панове, мені потрібно перебратися через Гудзон, якщо ваша ласка.

Капітан корабля, здоровенний, справжня гора м'язів, метис із шрамами на обличчі аж зігнувся, зайшовся реготом.

— Ти хочеш нелегально переправитися шляхом, який належить Хобокену? Це тобі що — пором Крістофер-стріт, га?

— Та ні, сер. Але я сподівався…

— Запхай свої сподівання знаєш куди!

Екіпаж реготав з капітанового дотепу.

— Я готовий заплатити за перевіз, — зі спокійною гідністю заявив Стів.

— Заплатити? — вигукнув капітан, — а й справді, ми ж іноді перевозимо за гроші — без зупинки на середину річки, а звідти просто вниз!

Екіпаж хапався за животи від реготу.

— Якщо вже так має бути — нехай це станеться, — відповів Стів Бакстер. — Я лише прошу дозволу на те, щоб відіслати листівку дружині й дітям.

— То в тебе жінка й шмаркачі? Чого ж ти мовчав? — гаркнув капітан. — Чому ти не згадав про це раніше! Колись і в мене висів такий камінь на шиї, та перемерли всі к такій матері. Поприщило чимось — і тю-тю…

— Мені дуже шкода, — щиро сказав Стів.

— Так отож, — жорстке капітанове обличчя ледь пом'якшало. — Пам'ятаю, як малі стрибали та борюкалися надворі, поки ми з моєю кралечкою греблися в землі.

— Ви, мабуть, були дуже щасливі, — сказав Стів. Важко було правильно зрозуміти слова цієї людини.

— Прикольно було, — в голосі капітана зазвучала нотка суму.

Один коротун з тих, хто спостерігав цю сцену, проштовхався наперед:

— Агов, капітане, а давай замочимо його швиденько — і гайда, поки товар не погнив.

— Ти кому вказуєш, пика твоя паршива! — аж підскочив капітан. — На Бога, все гнитиме, скільки я схочу! А ось його не руш, я таки зроблю для нього ту дурню, якої він просить, побий мене грім!

Він знову повернувся до Бакстера.

— Ми перевеземо тебе, хлопче, на дурняк.

Отак випадково Стів Бакстер домігся свого, зачепивши чутливі струни капітанової душі. Торговці марихуаною відшвартувалися, суденце зіткнулося з брудними сіро-зеленими хвилями Гудзону.

Але Стіву Бакстеру недовго довелося відпочивати. На стрижні, ледь вони опинились у федеральних водах, світло потужного прожектора пронизало нічну темряву, й твердий голос наказав їм зупинитись. Лиха доля спрямувала їх просто на патруль Гудзону.

— Чорти б їх узяли! — заревів капітан. — Дерти податки й убивати — все, на що вони здатні! Але покажемо їм, що ми за одні! До зброї, браття!

Екіпаж швидко стягнув брезент з кулеметів п'ятдесятого калібру, обидва дизелі суденця виклично заревли. Спритно маневруючи, воно пробивалося до рятівного нью-йоркського узбережжя. Але патрульні на шаленій швидкості мчали напереріз і кулемети були мало чого варті проти чотиридюймових гармат. Прямі удари розкололи носову огорожу, рознесли вщент рубку, зрізали вершечок фок-щогли й зчесали правий борт біля фалів бізані.

Здавалося, обирати доведеться між капітуляцією і смертю. Але капітан втягнув носом повітря.

— Хлопці тримайся! — закричав він. — Здіймається західний вітер!

Кулі сипалися градом. Та раптом із заходу накотилася величезна щільна хмара смогу, який оповив усе чорними пасмами. Суденце, продірявлене в кількох місцях, вислизнуло з-під обстрілу. Екіпаж, похапцем натягуючи респіратори, дякував смітникам Секокаса, що тліли, застеляючи світ смердючим димом.

— То не вітер, якщо з нього нема користі! — підсумував капітан.

За півгодини вони пристали до пірсу 79-ої вулиці. Капітан обійняв Стіва на прощання й побажав удачі. Бакстер подався далі.

Широкий Гудзон залишився позаду. Але попереду ще лежали понад тридцять житлових кварталів центру міста й не менше десятка — у передмісті. Якщо вірити останнім повідомленням по радіо, він значно випередив інших учасників, навіть Фрейхоффа Сент-Джона, який ще не вийшов з лабіринту в кінці тунелю Лінкольна поблизу Нью-Йорка. Здавалося все складалось просто чудово.

Але радів Бакстер передчасно. Нью-Йорк так легко не здається.

Невідома, найнебезпечніша частина подорожі була ще попереду.

4

Після кількох годин сну на задньому сидінні покинутої автівки, Стів пройшов на авеню Вест-Енд і рушив далі на південь. Світало — чарівна година в місті. На будь-якому перехресті стоїть не більше кількох сотень машин. Височать зубчасті вежі Ман-геттена, а над ними пучки антен, мовби фантастичний гобелен, витканий на тлі сіро-охряного неба. Бакстер уявляв, яким був Нью-Йорк сто років тому, в благодатні, безтурботні дні до демографічного вибуху.

Раптом ці роздуми брутально перервала група озброєних людей, що вигулькнула не знати звідки й заступила йому шлях. Всі в масках, крислатих чорних капелюхах, обвішані стрічками набоїв, водночас мальовничі й страхітливі з вигляду.

Один, вочевидь ватажок, вийшов наперед. То був немолодий чоловік, лисий, з густими чорними вусами і потворним червоним обличчям.

— Ну-бо, — гукнув він, — показуй перепустку!

— Не думаю, що знайду її в себе, — скромно озвався Бакстер.

— Нахаба, та ще й без перепустки! — заволав старий. — Я — Пабло Стейнмец, і лише я видаю тут усі перепустки! Не пригадую, що бачив тебе тут раніше.

— Я нетутешній, — щиро зізнався Бакстер, — звичайний перехожий.

Чоловіки у чорному огидно посміхалися, штовхаючи один одного ліктями. Пабло Стейнмец почухав неголене підборіддя і протяг:

— Еге, синку, то ти намагаєшся пройти приватною дорогою без дозволу власника, тобто без мого дозволу, тож вважаю, що ти порушив моє право на власність.

— Але як може хтось мати приватну дорогу в центрі Нью-Йорка? — безневинно поцікавився Бакстер.

— Я сказав — моє, значить моє, — Пабло Стейн-мец, погладив пальцями зарубки на стволі свого сімдесят восьмого вінчестера, — все просто, приблудо, тож плати або граємо у мою гру.

Бакстер поліз по гаманець і не знайшов його. Мабуть, капітан контрабандистського суденця на прощання за давньою звичкою не оминув Стівової кишені.

— Немає в мене грошей, — Бакстер нервово засміявся, — мабуть, доведеться повернутися.

Стейнмец похитав головою:

— Назад, чи вперед — дорога однаково платна. Плати або грай.

— Що ж, давайте грати, — зітхнув Бакстер. — А що за гра?

— Ти біжиш, — пояснив старий Пабло, — а ми по черзі стріляємо тобі в потилицю. Хто поцілить, виграє індичку.

— Це ж нечесна гра! — вигукнув Бакстер.

— Згоден, що умови жорсткуваті, — м'яко мовив Стейнмец, — але правила є правила, навіть і за анархії. Отже, якщо виявиш достатню спритність і вирвешся на волю...

Бандити знову загиготіли, дістаючи зброю та зсовуючи вище чорні крислаті капелюхи. На Бакстера чекала неминуча смерть.

І цієї миті почувся крик:

— Зупиніться!

Кричала жінка. Бакстер повернувся і побачив високу руду дівчину. Вона пройшла поміж бандитів, які розступилися. На ній були штани, як у тореадорів, пластикове взуття та гавайська блузка. Екзотичний одяг підкреслював зухвалу красу. У волоссі полум'яніла паперова троянда, нитка штучних перлів підкреслювала струнку лінію шиї. Бакстер ніколи не бачив такої запаморочливої краси.

Пабло Стейнмец насупився й підкрутив вуса.

— Флейм! — проревів він. — Якого біса ти тут робиш?

— Я припиняю вашу дурнувату гру, тату, — відмахнулася дівчина, — бо хочу поговорити з цим тюхтієм.

— Це чоловічі справи, — заперечив Стейнмец. — Приблудо, готуйся втікати!

— Незнайомцю, ані руш! — скрикнула Флейм, і в її руці з'явився маленький смертоносний «деррі-нджер».

Батько та дочка схрестили погляди. Старий Пабло не витримав.

— Чорт забирай, годі Флейм, — пробурчав він, — правила є навіть для тебе. Порушник не може заплатити, тож нехай грає з нами.

— Гаразд, — погодилася Флейм і дістала з-під блузки срібну двадцятидоларову монету.

— Ось вам! — дівчина кинула монету під ноги Пабло. — Я сплатила викуп і теж маю право грати. Проходь, незнайомцю.

Вона взяла Бакстера за руку й повела за собою. Бандити спостерігали за ними, так само посміювались і штовхаючи один одного ліктями, поки Стейнмец сердито не зиркнув на них. Старий Пабло похитав головою, почухав вухо, висякався й мовив:

— Ну що за дівка!

Сказав ніби й сердито, але в тоні вгадувалося батьківське замилування.

5

Місто вкрила ніч, і бандити розбили табір на розі Шістдесят дев'ятої вулиці та Вест-Енд авеню. Чоловіки у чорних капелюхах розмістились на відпочинок біля вогнища. На рожні смажився соковитий шмат яловичини, свіжозаморожені овочі з пакетів кипіли в чималому чорному казані. Старий Пабло Стейнмец, тамуючи фантомний біль у дерев'яній нозі, присмоктався до пляшки мартіні. Десь у темряві самотній пудель виттям викликав подругу.

Стів та Флейм сиділи осторонь. Всі мовчали, здаля долинало ревіння сміттєвозів. Чудова ніч зачарувала обох. Їхні пальці зустрілися й сплелись.

Нарешті Флейм заговорила:

— Стіве… я тобі подобаюся?

— Звісно, подобаєшся, — відповів Бакстер і обійняв її за плечі, дружньо, без жодної двозначності.

— Ну, я гадала, — мовила донька бандита, — я гадала... — вона раптом замовкла, ніби засоромилася, й продовжила: — Стіве, чому ти не відмовишся від цих самовбивчих перегонів? Чому ти не залишишся тут, зі мною! У мене є земля, Стіве, реальна земля — сто квадратних ярдів на Нью-Йоркському центральному сортувальному майданчику! Ми з тобою, могли б разом її обробляти!

Бакстер на якусь мить відчув спокусу — як і кожен на його місці. Він не міг не помітити почуттів вродливої розбійниці, так само, як не міг бути цілком байдужим до її принад. Своєрідна краса й гордовита вдача Флейм Стейнмец, навіть без такої зваби, як земля на посаг, легко розтопили б серце будь-якого чоловіка. Стів розхвилювався, його рука міцніше обхопила тонкі плечі дівчини.

Але вже наступної миті гору взяла вірність. Флейм могла викликати романтичне почуття, миттєвий екстаз, пережити який чи не кожен з нас мріє все життя. Та Адель була його коханням з дитинства, його дружиною, матір'ю його дітей, терплячою подругою. Людині з вдачею Стіва Бакстера не залишалося вибору.

Дівчина вочевидь не звикла до відмов. Мов ошпарена пума, вона гнівно погрожувала, що роздере серце Бакстера нігтями й підсмажить на вогні. Її чудові очі палали, вона вся тремтіла з люті.

Однак Стів Бакстер зі спокійною впевненістю стояв на своєму. І Флейм усвідомила, що ніколи не покохала б Стіва, якби він мав іншу вдачу. І збагнула, що її бажання не здійсниться.

Тож вранці вона не зупиняла мандрівника, коли він вирушав у дорогу. Навіть заспокоїла розлюченого батька, який волав, що того небаченого дурня, який не тямить, що втрачає, слід затримати для його ж користі.

— Усе марно, тату, хіба не бачиш? — умовляла Флейм. — Все одно він піде своїм шляхом, навіть під загрозою смерті.

Пабло Стейнмец ще трохи побурчав і нарешті вгамувався. А Стів Бакстер продовжив свою відчайдушну Одіссею.

6

Він заглибився у центр міста, велелюдний і переповнений до критичної межі. Очі сліпили неонові спалахи, у вухах вирував невпинний міський гамір. Стів нарешті потрапив у зону дії безлічі знаків:

ОДНОБІЧНИЙ РУХ

ПРОХОДУ НЕМАЄ

ОСЬОВУ НЕ ПЕРЕТИНАТИ

ЗАКРИТО У НЕДІЛЮ І НА СВЯТА

ЗАКРИТО У БУДНІ

ЛИШЕ ЛІВИЙ ПОВОРОТ.

Продираючись крізь цей лабіринт настанов, що заперечували одна одну, він випадково натрапив на неозору територію злиднів, яку називають Центральним парком. Перед ним, скільки сягало око, кожен квадратний фут займали жалюгідні халупи, злиденні намети, пошарпані хижки та бридкі забігайлівки. Його несподівана поява серед мешканців парку викликала коментарі, які не віщували нічого доброго. Ті, хто тут жив, з доброго дива побачили в ньому представника санітарної інспекції та зібралися накривати свої малярійні колодязі, забивати трихінозних свиней і вакцинувати дітей. Навколо нього зібрався натовп. Хто розмахував милицями, хто вигукував погрози.

На щастя, чийсь несправний тостер викликав коротке замикання. У темряві, скориставшись сум'яттям, Стів накивав п'ятами.

Але тепер він опинився в районі, де вуличні знаки давно знищили, щоби заплутати податківців. Сонце не визирало з-за хмар. Навіть компас не працював через завали металобрухту, що залишився від легендарної підземки міста.

Стів Бакстер зрозумів: він безнадійно програє.

Але й далі затято шукав дорогу з мужністю, яку перевершувала лише безпорадність перед обставинами. Довгі дні він блукав вулицями без табличок з назвами, проминав нескінченні купи піщанику, гори товченого скла, звалища старих автівок та іншого подібного добра. Затуркані мешканці відмовлялися відповідати на його запитання, побоюючись, що він може бути з ФБР. Хилитаючись, він посувався далі, не в змозі добути собі їжу чи питво. Боявся навіть відпочити, щоб його ненароком не затоптав натовп.

Жалісливий соціальний працівник зупинив Бакстера саме тоді, коли він збирався напитись із фонтана, зараженого гепатитом. Цей мудрий сивий чоловік допоміг Стіву трохи отямитися в своїй хатині, збудованій з газет, згорнутих у рулони. Він стояв неподалік від порослих мохом руїн Лінкольн-центру. Старий радив Бакстеру відмовитися від божевільного квесту й присвятити життя допомозі жалюгідним, здичавілим, численним юрбам людей, які страждають, куди не глянь.

Такий шляхетний ідеал майже навернув Стіва в цю віру. Але саме тоді, на щастя, він почув зі старенького телевізора соціального працівника останні новини про хід перегонів.

Багатьох учасників спіткала доля, до якої приречені всі, хто страждає від урбаносинкразії. Фрейхофф Сент-Джон потрапив у в'язницю за забруднення середовища другого ступеню. Група, яка перетнула міст Верразано, згодом зникла серед засніжених вершин Бруклінських висот без жодних слідів.

Бакстер зрозумів, що він досі має шанс на перемогу.

7

З новими силами й у піднесеному настрої він знову долучився до перегонів. Але надмірна самовпевненість часом небезпечніша за найглибшу депресію. Швидко рухаючись на південь, він дедалі прискорював крок. Але поступово втратив пильність і не озирався навколо не так уважно, як варто було б. Тож невдовзі виявилося, що виправляти цю помилку запізно. Стів з жахом усвідомив, що йде дорогою з однобічним рухом, з якої неможливо звернути. Цей шлях і був прямим проходом до терра інкогніта — Джонс-Біч, Фає Айленда, Пачоджоу та Іст Хемптона.

Ситуація вимагала негайних дій. Ліворуч височіла глуха бетонна стіна. Праворуч — огорожа, що сягала його пояса, з написом:

ЗАБОРОНЕНО ПЕРЕТИНАТИ

ВІД 12:00 ДО 00:00

У ВІВТОРОК І СЕРЕДУ.

Була пообідня година вівторка — час заборони. Однак Стів без вагань поліз через бар'єр.

Відплата прийшла миттєво й страшно. Камуфльована поліційна машина зненацька вискочила з однієї із сумнозвісних міських засідок. Поліцейські полювали на Стіва, запекло стріляючи у натовп. (У цю нещасливу добу, згідно з законом, поліція могла стріляти під час затримання злочинця.)

Бакстер сховався в найближчій кондитерській крамниці. Через безвихідь уже ладен був здатися. Але це навряд йому допомогло б, адже в'язниці були переповнені. Град куль стримував його, а суворі поліцейські вже встановлювали міномети та переносні вогнемети.

Скидалося на те, що край покладено не лише сподіванням Стіва Бакстера, а й самому його життю. Лежачи на підлозі серед барвистих льодяників та потрощених цукерок, він готувався віддати душу Богові й гідно зустріти свій кінець.

Але з'ясувалося, що розпач був таким само передчасним, як і недавній оптимізм. Пролунав сигнал тривоги. Стів підняв голову й побачив, що група озброєних людей ззаду напала на поліційне авто. За-скочених зненацька поліцейських атакували також з флангів і знищили всіх до єдиного.

Бакстер вийшов, аби подякувати рятівникам, і зустрів Флейм O'Роурк Стейнмец. Чарівна розбійниця не змогла забути незнайомця, який так припав їй до душі. Попри бурхливі протести батька-п'яниці вона йшла слідами Стіва й підоспіла саме вчасно.

Чоловіки у чорних капелюхах розграбували крамницю та з галасом подалися геть. Флейм зі Стівом усамітнилися в темряві й безлюдді занедбаного ресторану Говарда Джонсона. Там, серед руїн більш делікатнішої доби з її мертвим гуманізмом, і мала би розігратися зворушлива любовна сцена. Однак відбулася лише коротка й невимовно гірка інтермедія. А далі Стів Бакстер знову поринув у ворожу атмосферу міста.

8

Уперто просуваючись уперед, він мружився від їдкого смогу, стиснувши побілілі губи в тонку риску. Прямував до рогу Сорок дев'ятої вулиці та Восьмої авеню. Раптом умови змінилися з блискавичною швидкістю, природною для міст-джунглів.

Перебігаючи вулицю, Бакстер почув глибоке, лиховісне ревіння і зрозумів — це перемкнувся сигнал світлофора. Водії, розлючені днями очікування у заторах, не зважаючи на жодні перешкоди, одночасно натиснули на педалі акселераторів. Стів Бакстер опинився просто на шляху в зграї механічних хижаків.

Тепер перетнути широчезну вулицю в будь-якому напрямку було неможливо.

Та Бакстер зреагував миттєво: відкинув накривку люка й зник під землею. І саме вчасно, можливо, за якусь частку секунди до неминучої загибелі. Згори почулося скреготіння металу й важкі удари від зіткнень автомобілів.

Чоловік просувався вперед каналізаційними тунелями. Ця мережа, хоч і щільно заселена, виявилася менш небезпечною за дороги на поверхні. Стів нара-зився лише на єдину неприємність, коли його накрила хвиля смердючих відходів біля відстійника.

Врахувавши сумний досвід, Бакстер відвоював у одного з місцевих мешканців каное — вкрай необхідне для подорожі під землею. Нарешті дістався рогу Сорок другої вулиці та Восьмої авеню, де ударом хвилі його винесло на поверхню.

Тепер заповітна мета була вже близько. Залишився один, лише один квартал — і він буде на Таймс-сквер біля Земельного управління!

Та саме цієї миті на його шляху постала остання, непереборна перешкода, що ставила хрест на всіх мріях.

9

Посеред Сорок другої вулиці на північ і на південь, скільки око сягало, простягалася стіна без кінця і без краю. Циклопічна споруда виникла за одну ніч — зі швидкістю, майже нереальною для тодішньої забудови Нью-Йорка. Як згодом дізнався Бакстер, та сті-на була частиною нового колосального проекту житлового будівництва для осіб зі статками, вищими за середній. На час будівництва весь трафік до Таймс-сквер спрямували тунелем Квінс-Беттері та Східну тридцять сьому вулицю Шанпіку.

Стів прикинув, що новий маршрут займе не менш ніж три тижні, причому йти доведеться недослідже-ним районом Гармент. Він зрозумів, що перегони для нього скінчилися.

Сміливість, непохитність і доброчесність не допомогли. Стів Бакстер стояв на межі самогубства, та виявився добрим вірянином. З неприхованою гіркотою він увімкнув свій маленький транзисторний приймач, аби прослухати останні повідомлення.

Четверо учасників уже досягли Земельного управління. П'ять інших опинилися за кілька сотень ярдів від мети, рухаючись з півдня відкритим шляхом. І, що найбільш вразило Стіва — він почув, що Фрей-хофф Сент-Джон, помилуваний губернатором, наближається до Таймс-сквер зі сходу.

Цієї найважчої в його житті миті Стів відчув чиюсь руку на своєму плечі. Він повернувся й побачив Флейм. Смілива дівчина спершу вирішила облишити його, та зненацька змінила рішення. Цей м'який спокійний чоловік важив для неї більше, ніж її гордість, більше, можливо, й за саме її життя.

Що робити зі стіною? Просте завдання для доньки ватажка бандитів! Якщо не можна обійти навколо стіни чи під стіною, то чому б не перелізти її? Для цього Флейм принесла линви, черевики, гаки, скоби, молотки, сокири — повний комплект альпіністського спорядження. Вона вирішила, що Бакстер має отримати ще один шанс на здійснення своєї мрії — і що Флейм О'Роурк Стейнмец має бути поряд з ним на цьому шляху, навіть якщо він відмовлятиметься!

Вони видиралися гладенькою поверхнею. Їх підстерігали безліч небезпек — птахи, літальні апарати, снайпери, хулігани — всі ризики непередбачуваного міста. Далеко внизу стояв старий Пабло Стейнмец із закам'янілим від жаху обличчям.

Здавалося, у цьому страшному напруженні минула вічність, поки вони досягли вершини й почали спускатися іншим боком стіни…

І раптом Флейм схибила!

Бакстер із жахом дивився, як тендітна дівчина летить на Таймс-сквер, просто на вістря автомобільної антени. Бакстер, нетямлячись, спустився і впав біля Флейм навколішки, божевільний від горя.

По той бік стіни старий Пабло відчув: сталося непоправне. Він затремтів, болісно скривився й у відчаї схопився за пляшку.

Дужі руки підвели Бакстера. Нічого не розуміючи, він дивився в червоне обличчя Федерального земельного інспектора.

Бакстер досі не тямив, що завершив перегони. Без жодних емоцій слухав повідомлення про те, що нахабство Сент-Джона спричинило бунт у гарячому бірманському кварталі Східної сорок другої вулиці й що зухвалець мусив шукати порятунку в лабіринтах руїн Публічної бібліотеки, звідки й досі не може вибратися.

Та Стів Бакстер зроду ні з кого не зловтішався, навіть якщо кара видавалася цілком заслуженою. Важливе було єдине: він переміг, діставшись Земельного управління вчасно, щоб отримати останній акр землі.

Усе це коштувало страшенних зусиль і страждань, ба більше — життя молодої дівчини.

10

Час, як то мовиться, лікує. Кілька тижнів потому Сті-ва Бакстера вже не так переслідували спогади про трагічні події під час перегонів. Урядовий реактивний літак перевіз його з родиною до міста Корморан у горах Сьєрра-Невада. З Корморану вертоліт доправив їх до призової ділянки. Худорлявий представник Земельного управління привітав їх і показав їхню нову власність.

Перед ними за огорожею, на майже вертикальному схилі, відкрилася їхня земля. Її оточували так само обгороджені ділянки, їх було багато, вони тяглися, скільки сягало око. Донедавна тут видобували корисні копалини. Нині плато мало вигляд безлічі гігантських ровів, видовбаних у ґрунті брудно-сірого, мишастого відтінку. Ні деревця, ні стеблини будь-якої трави. Був там і обіцяний будинок, точніше — хижа, що могла би простояти хіба що до першої серйозної зливи.

Бакстер кілька хвилин мовчки споглядав картину. Нарешті Адель промовила:

— Ох, Стіве.

— Я бачу, — озвався Стів.

— Оце така наша нова земля.

Стів кивнув:

— Не надто гарна, — пробурмотів він невпевнено.

— Не надто? Що ж тут вдієш? — відповіла Адель. — Вона все-таки наша, Стіве, і її цілий акр! Ми зможемо щось вирощувати тут, Стіве!

— Ну, мабуть, не відразу...

— Звичайно, я розумію! Але ми дамо раду цій землі, а потім засіємо і будемо збирати урожай! Ми будемо жити тут, Стіве! Ти ж згоден?

Стів Бакстер мовчки дивився на свою ділянку, здобуту дорогою ціною. Його діти — Томмі й маленька білява Амелія — гралися грудками землі. Державний представник прокашлявся і сказав:

— Ви й досі можете змінити своє рішення. Це вам відомо.

— Що? — стрепенувся Стів.

— Ви ще можете змінити своє рішення і повернутися до свого помешкання в місті. Я маю на увазі, дехто гадає, що тут надто вже все занедбане, типу не те, чого очікували.

— Ох, Стіве, ні! — застогнала Адель.

— Ні, тату, ні! — й собі закричали діти.

— Повернутися назад? — повторив Бакстер. — Мені таке й на думку не спадало. Я просто дивився на все це. Зроду не бачив стільки вільної землі в одному місці!

— Я вас розумію — м'яко мовив чиновник, — я тут уже двадцять років, і все одно це видовище мене вражає.

Бакстер та його дружина захоплено глянули одне на одного. Чиновник почухав носа й додав:

— Гадаю, ви більше не потребуєте моїх послуг, — і делікатно попрощався.

Стів та Адель дивилися на свою землю. Нарешті Адель озвалася:

— Ох, Стіве-Стіве! Це все наше! І все це ти виграв для нас, ти зміг зробити це сам!

Бакстер насилу розтиснув губи, щоб ледь чутно відповісти:

— Ні, люба, я зробив це не сам. Мені допомогли.

— Хто, Стіве? Хто ж допоміг тобі?

— Я колись розповім тобі про це, — сказав Бакстер, — а зараз ходімо в наш дім.

Рука в руці вони ввійшли до хатини. Вдалині, в них за спинами, сонце сідало в густий лос-анджелеський смог. І це кінець історії, найщасливіший з усіх можливих у другій половині ХХI століття.