Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок

Не спробуєш — не дізнаєшся

Руки дуже стомилися, та він знову взявся до зубила й молотка. Майже закінчив, залишилося ще кілька літер — і напис буде глибоко вкарбований у твердий граніт. Чоловік завершив роботу, випростався, недбало кинув інструменти на долівку печери. Задоволений собою, витер піт з брудного, зарослого щетиною обличчя і прочитав напис.

Я ВИНИК ІЗ ЗЕМНОГО ҐРУНТУ, ГОЛИЙ І БЕЗЗАХИСНИЙ.

Я ВИГОТОВИВ ЗНАРЯДДЯ. Я БУДУВАВ І РУЙНУВАВ,

СТВОРЮВАВ І ЗНИЩУВАВ. Я СТВОРИВ ТЕ, ЩО МЕНЕ

ПЕРЕВЕРШИЛО, І ВОНО ЗНИЩИЛО МЕНЕ.

МОЄ ІМ'Я — ЛЮДИНА, І ЦЕ — МОЯ ОСТАННЯ ПРАЦЯ.

Він посміхнувся. Гарно написано. Можливо, не надто досконало з літературної точки зору, але це — гідна пам'ятка останньої людини. Глянув на більше не потрібні інструменти в себе під ногами й знищив їх. Зголоднілий після тривалої роботи, навприсядки приготував обід. Якусь мить дивився на їжу — начебто чогось бракує. Засоромився й створив стіл, стілець і посуд. Почувався збентеженим: знову про це забув.

Квапитися не було куди, та все одно їв похапцем. Подумки відзначив: якщо не загадуєш певних конкретних харчів, завжди створюєш гамбургер, картопляне пюре, горошок, хліб і морозиво. І підсумував — звичка. По обіді примусив зникнути решки їжі, а також посуд і стіл. Стілець він залишив: так і сидів на ньому, уважно розглядаючи напис. «Добре вийшло, — похвалив себе, — але ніхто, крім мене, ніколи не прочитає».

Не було жодного сумніву, що він — остання жива людина на Землі. Війну вели за всіма правилами. Так старанно воювати могла тільки людина — істота вкрай педантична. У цій війні не було ні нейтральних країн, ані політики неприєднання. Доводилося ставати або по один бік, або по інший. Бактерії, отруйні гази та радіація накрили Землю величезною хмарою. У перші дні цієї війни одна непереможна зброя майже невпинно змагалася з іншою таємною зброєю. І навіть по тому, як остання рука натиснула останню кнопку, бомби, що запускалися й керувалися автоматично, й далі сипалися дощем. Нещасна Земля стала величезним смітником, позбавленим усього живого, від полюса до полюса не залишилось ні рослини, ані тварини.

Майже все це розгорталося в нього на очах. Він чекав, поки не впевнився, що впала остання бомба, й тепер повернувся.

«Дуже розумно вчинив», — гірко подумав чоловік, з печери споглядаючи застиглу лаву, свій корабель, що завмер на ній, і понівечені гори вдалині.

Він зрадник. Та кого це тепер обходить?

Чоловік був капітаном Військ Західної Півкулі. За два дні війни вже зрозумів, що це — кінець. Тож завантажив корабель консервованим повітрям, їжею і водою та втік. Знав, що серед хаосу і руйнування ніхто не кинеться його шукати, а за кілька днів уже й не буде кому вирушати на пошуки. Посадив великий корабель на зворотний бік Місяця й чекав. Війна тривала дванадцять днів — він розраховував на чотирнадцять, але довелося чекати ще майже півроку, поки перестали падати автоматичні ракети. Тоді й приземлився.

І виявив, що живий тут лише він один...

Сподівався, що й інші визнають цю війну безглуздою, завантажать кораблі та втечуть на Місяць. Мабуть, якщо хтось і мав подібні наміри, часу для їх здійснення вже не залишалося. Він мав надію на виживання бодай розпорошених купок людей, але нікого не знайшов. Війна велася надто ретельно.

Повернення на Землю мало його вбити, бо саме повітря тут стало отруйним, але не чоловік цим не переймався — і не загинув. Здавалося, виробив імунітет проти різних видів мікробів та випромінювання, або навіть набув особливої здатності до виживання. Звичайно, він стикався з усіма згубними впливами, блукаючи цілим світом, скеровуючи свій корабель над подовбаними долинами й випаленими горами від руїн одного міста до згарища на місці іншого. І ніде не знайшов життя, але дещо відкрив у собі.

Він міг творити. Усвідомив свою силу на третій день перебування на Землі. Йому закортіло побачити дерево посеред розтопленого каменю й покорченого металу — і дерево з'явилося. Решту дня він вправляв-ся, поки не з'ясував, що може створювати не лише все побачене колись, а й те, про що чув.

Те, що він найкраще знав, і створювалося найпростіше. Наприклад, речі, відомі йому лише з книг або розповідей, — скажімо, палаци — зазвичай виявлялися кривобокими й трохи дивними, хоча їх можна було вдосконалювати, подумки допрацьовуючи деталі. Все створене було тривимірним. Навіть їжа смакувала як справжня й тамувала голод. Він міг забути про те, що створив, лягти спати, і все одно після пробудження бачив свої творіння на колишньому місці. Міг і знищувати їх: достатньо подумки зосередитися на цьому — й усе створене зникає. Просто що більша річ, то довше слід на ній зосереджуватися.

Об'єкти, які створив не він — долини й гори, — теж міг знищувати, але це займало більше часу. Мабуть, легше вправлятися з матерією, створеною самотужки. Він міг творити птахів і дрібних тварин, чи це тільки мало вигляд птахів і тварин?

Ніколи не намагався створити людину.

Чоловік не був ученим, служив космічним льотчиком. Мав досить обмежені знання з теорії будови атома й практично нічого не знав про генетику. Міркував так: імовірно, певні зміни в ньому відбулися на клітинному рівні, можливо, щось зрушилося в його мозку чи на самій Землі. Та причинами теж не надто цікавився, просто прийняв цей факт.

Він знову подивився на гранітну плиту. Щось його непокоїло.

Звичайно, міг би її створити, але не знав, чи залишаться по його смерті всі створені ним речі. Вони здавалися доволі стабільними, але могли зникнути разом зі зникненням його самого. Тому він знайшов компромісне рішення. Створив зубило та молоток, але обрав для напису природну гранітну стіну. Вирізьблював свого листа на внутрішній стіні печери, щоб він краще зберігся. Багато годин напружено працював над ним, навіть спав та їв біля стіни.

Від входу в печеру він міг бачити корабель на випаленому ґрунті, але не поспішав повертатися до нього. За шість днів глибоко закарбований у скелі напис був готовий.

Нарешті чоловік збагнув, що саме його непокоїло, коли він дивився на сірий граніт. Єдиними людьми, які зможуть це прочитати, будуть прибульці з інших планет. Як вони розшифрують послання? Останній землянин люто дивився на напис. Слід було зробити його символічним. Але які символи він мав обрати? Математичні? Але що можна сказати про людину за допомогою математичних символів? І звідки він узяв, що будь-хто колись знайде цю печеру? Яка користь від напису, коли вся історія людства написана на обличчі планети, випалена у земній корі, й кожен, хто це побачить, зуміє її прочитати? Він прокляв свою дурість, яка змусила витратити шість днів на марний напис. Уже збирався його розчинити, аж раптом рвучко озирнувся: зачув кроки біля входу в печеру.

Ледь не впав зі стільця й зірвався на рівні.

Перед ним стояла дівчина. Він закліпав, але дівчина не зникла. Висока, чорнява, загорнута в подертий, брудний клапоть якоїсь тканини.

— Вітання, — мовила вона і зайшла до печери. — Я з долини почула стукіт твого молотка.

Чоловік машинально запропонував їй стільчик і створив інший для себе. Дівчина обережно перевірила його, перш ніж сісти.

— Я бачу, як ти це робиш, — сказала вона, — але не можу повірити в це. Дзеркала?

— Ні, — пробурмотів він невпевнено, — я створюю. Тобто я можу… Але зачекай! Як ти сюди потрапила?

Очікуючи відповіді, він перебирав різні можливості. Ховалася в печері? На вершині гори? Ні, залишається єдине ...

— Я була на твоєму кораблі, друже.

Вона відкинулася на спинку стільця і обхопила руками коліно

— Коли ти завантажив свій крейсер, я зрозуміла, що збираєшся його викрасти. Я втомилася вісімнадцять годин на добу встановлювати запобіжники й вирішила втекти з тобою. Ще є хто-небудь живий?

— Ні. Чому ж тоді я не бачив тебе?

Він дивився на прекрасну дівчину в лахмітті, й думки в нього плуталися. Простягнув руку й доторкнувся до неї. Вона не відсторонилася, але на гарненькому личку позначилося роздратування.

— Я справжня, — сказала вона прямо, — ти мав бачити мене на базі. Пам'ятаєш?

Він намагався пригадати той час, коли ще існувала база, — здавалося, це було століття тому. Там справді працювала чорнява дівчина, на яку він не звертав жодної уваги.

— Гадаю, що змерзла на смерть, — вела вона далі, — чи впала в кому за кілька годин по тому, як злетів твій корабель. У твоєму ящику жахлива система опалення! — вона здригнулася від згадки.

— Я мав заощаджувати кисень, — пояснив він, — тому обігрівав лише кабіну пілота. Розтягував запас, щоб на довше вистачило.

— Добре, що ти мене тоді не бачив, — засміялася вона. — Б'юсь об заклад, що, мабуть, мала чудовий вигляд, уся вкрита памороззю. Така собі сонна красуня. Ну, заморозилася, одним словом. Коли ти відчинив усі відсіки — ожила. Ось і вся історія. Припускаю, це зайняло кілька днів. А чому ти не побачив мене?

— Може, тому, що я не повертався до корабля, — зізнався він. — Я невдовзі виявив, що запаси більше не потрібні. Це ж треба — я вважав, що відчинив усі відсіки, але насправді не пригадую...

Дівчина побачила напис на стіні.

— Що це?

— Я хотів залишити такий пам'ятник.

— Хто ж це прочитає? — слушно поцікавилася вона.

— Та, мабуть, ніхто. Це була дурна ідея.

Він зосередився на цій думці. За кілька хвилин гранітна стіна очистилася.

— Я досі не розумію, як ти змогла вижити, — спантеличено повторив він.

— Але ж якось вижила. Я не розумію, як ти це робиш, — вона показала на стільці й стіну, — але тепер визнаю: ти справді можеш це робити. Чому ж ти не можеш прийняти того факту, що я жива?

— Не ображайся, — пробурмотів чоловік, — мені дуже потрібне чиєсь товариство, особливо жіноче. Це просто… відвернися на хвилинку.

Дівчина, мабуть, не зрозуміла, навіщо, але виконала його прохання. Він швидко знищив щетину на обличчі й створив чисті напрасовані брюки та сорочку. Скинув подертий однострій, переодягнувся, знищив ганчір'я. Потім дещо пригадав і створив гребінець та розчесав скуйовджене темне волосся.

— Усе гаразд, — звернувся до дівчини, — можеш дивитися.

— Непогано, — вона з посмішкою оглянула його.

— Дозволь зачесатися твоїм гребінцем, — попросила дівчина, — і, будь ласка, може, й мені зробиш одяг? Загалом, дванадцятий розмір, але може бути десь трохи ширше — у потрібних місцях, звичайно.

З третьої спроби йому вдалося зробити все правильно — ніколи не думав, що жіночі форми можуть виявитися аж настільки оманливими. Насамкінець він зробив для неї пару золотавих босоніжок на високих підборах.

— Трохи затісні, — повідомила вона, взуваючись, — і не надто практичні за відсутності тротуарів. Але красно дякую. З твоїми здібностями можна було б не турбуватися через подарунки на Різдво.

Її темне волосся виблискувало у сонячному промінні, й дівчина здавалася дуже привабливою і теплою — людською.

— Спробуй, може, ти теж можеш створювати, — запропонував він, бажаючи розділити з нею свої неймовірні нові можливості.

— Я вже намагалася, — зітхнула вона, — та не виходить. Світ і досі належить чоловікам…

Він спохмурнів.

— Тоді як я можу бути абсолютно впевнений, що ти справжня?

— Ти знову за своє? Пам'ятаєш, як ти мене створив, володарю? — засміялася вона, нагинаючись, щоб послабити ремінець на взутті.

— Ну, я думав… про жінок, — похмуро озвався він. — Можливо, я й створив тебе, але вві сні. Чому б моїй підсвідомості не мати такої сили, як у свідомого розуму? Я міг тебе запам'ятати і відтворити твій образ. І ти була б надзвичайно схожою на справжню. Тож якби тебе створила моя підсвідомість, вона зробила б це так, щоб свідомість ніколи не дізналася про це.

— Ти просто смішний!

— Адже якби мій свідомий розум про це довідався, — вів він далі, стараючись не відволікатися на сторонні думки, — то не сприйняв би твого існування. Загалом твоя функція, як творіння моєї підсвідомості, полягає в тому, щоб не дати мені дізнатися про твоє штучне походження. Щоб у будь-який можливий спосіб, за допомогою будь-яких логічних висновків довести, що ти існувала раніше…

— Ну, тоді давай подивимось, як тобі вдасться створити жінку, якщо твій розум на таке здатний! — дівчина рвучким рухом схрестила руки й відкинулася на спинку стільця.

— Гаразд, спробую.

Він дивився на стіну печери, на тлі якої почала з'являтися жінка. Вона формувалася поступово: одна рука виявилася закороткою, ноги — задовгими. Він цілковито зосередився й зміг трохи виправити пропорції. Але очі в жінки були розташовані якось дивно, під кутом, а плечі та спина мали неприродні обриси. Чоловік створив оболонку без мозку та внутрішніх органів, автомат. Наказав їй говорити, але з рота в тієї істоти вилітали самі бульбашки повітря, бо їй не дали голосового апарату.

Він зітхнув і знищив недолугий витвір.

— Я не скульптор, — здався нарешті, — й не Бог.

— Я рада, що аж тепер ти це зрозумів.

— Це ще не підтвердження, — впирався він і далі, — що ти справжня. Не знаю, на що здатна моя підсвідомість.

— Зроби щось для мене, — раптом попросила дівчина. — Я втомилася слухати цю дурню.

Він зрозумів, що завдав їй болю. Скривдив єдину людину, яка залишилася з ним на Землі. Кивнув, узяв її за руку й вивів з печери. На відкритій рівнині створив місто. Вже вправлявся у цьому кілька днів тому, тож цього разу вийшло набагато краще. Пригадуючи малюнки й колишні дитячі уявлення про «Тисячу та одну ніч», обрав чорний, білий і рожевий кольори. Стіни сяяли рубінами, брама була з чорного дерева, оздобленого сріблом. Червоно-золотаві вежі прикрасив сапфірами. Величні сходи з молочно-білої слонової кістки тисячами мармурових сходинок вели до найвищого опалового шпиля. Він створив лагуни з блакитною водою, над ними пурхали маленькі пташки, срібні та золоті рибки звивалися в спокійній глибині.

Двоє ходили містом, і чоловік створював для дівчини троянди — білі, жовті, червоні, а ще — цілі сади небачених квітів. Між двох будівель, прикрашених шпилястими куполами, виник величезний басейн, на його гладіні тішила око барка під пурпуровим накриттям, а на ній — усі види страв і напоїв, які він міг пригадати.

Пара пливла лагуною, їх обвівав легенький вітерець, створений чоловіком.

— І все це несправжнє, — за деякий час нагадав він дівчині.

Вона посміхнулася.

— Неправда. До всього цього можна доторкнутися. Воно справжнє.

— Але чи залишиться все це тут, якщо я помру?

— Кого це хвилює? Крім того, якщо ти можеш створювати все це, то можеш вилікувати й будь-яку хворобу. Можливо, ти навіть здатний зупинити старість і смерть.

Вона зірвала квітку з похиленої над водою гілки й вдихнула її пахощі.

— Ти можеш зберегти квіти, щоб вони не зів'яли й не загинули. Можливо, ти зробиш те саме для нас. То в чому ж проблема?

— Ти хотіла б залишити Землю? — спитав він і затягнувся новоствореною сигаретою. — Хотіла б знайти нову планету, не зачеплену війною? Хотіла б розпочати все наново?

— Розпочати наново? Ти маєш на увазі... Можливо, згодом. Зараз не хочу навіть підходити до корабля. Це нагадує про війну.

Вони поплавали ще трохи.

— Тепер ти впевнений, що я справжня? — запитала дівчина.

— Якщо чесно — ні, — зізнався він, — але дуже хочу в це вірити.

— То послухай мене, — дівчина нахилилася до нього. — Я справжня.

Вона обійняла його.

— Я завжди була справжньою. Я завжди буду справжньою. Ти хочеш доказів? Ну, я знаю, що я справжня. І ти це знаєш. Які ще можуть бути запитання?

Він дивився на дівчину довгу мить, відчував, як її теплі руки обіймають його за шию, слухав її дихання. Він вдихав пахощі її шкіри й волосся, особливі, притаманні тільки їй.

Нарешті повільно вимовив:

— Я вірю тобі. Я тебе кохаю. Як… як твоє ім'я?

Дівчина замислилася на мить.

— Джоан.

— Дивно, — він знизав плечима, — я завжди мріяв про дівчину на ім'я Джоан. Як твоє прізвище?

Дівчина поцілувала його.

Над лагуною кружляли ластівки, яких він створив, — його ластівки; його рибки вигравали у воді, його місто, розкішне й блискуче, розкинулося аж до гір, укритих застиглою лавою.

— Ти не назвала мені свого прізвища, — нагадав нарешті.

— Прізвище для дівчини не має значення, бо вона завжди бере прізвище свого чоловіка.

— Ти ухиляєшся від відповіді!

Вона посміхнулася:

— Та невже?