Патерн

ВОЛОДИМИР

ЄШКІЛЄВ

«Із невеликою "чорною дірою" можна...»

Роман

Акваріум нашого світу здається нам океаном. Ми не бачимо тих, хто за його стінками. Ми не знаємо, хто затверджує ролі лідерів і героїв. Хто пише сценарії політикам і володарям думок. Ми не знаємо, звідки присилають режисерів вселенського шоу. Ми живемо у світі, створеному не нашою волею. Ми граємо за чужими правилами.

Але одного дня стінки акваріуму можуть тріснути.

1

Хтось жартома назвав знімальні павільйони «спазмом архітектури».

Споруда, яку орендували для зйомок телевізійного шоу «Я ревную!», мала цілком спазматичний вигляд, (монтована з химерно з’єднаних бетонних, сталевих та скляних площин, вона не скидалася на довершену будівлю. Радше на свідка незакінченої дії.

Наче хлопчика-гіганта, що грався велетенськими кубиками та пірамідками, покликали снідати. Той побіг і не повернувся.

А піраміда з кубом залишилися.

Холодні й недоречні поряд з ампірними та модерними будинками середмістя. Масштабні та очікувано незатишні всередині. Освітлені потужними галогенними лампами. Із височезними стелями, неозорими холами, широкими сходами та пандусами. Деякі з тих сходів вели до верхніх поверхів та просторих бічних галерей. А інші впиралися в глухі стіни або ж у вікна, що розмірами сперечалися з вітрилами старовинних галеонів.

Тих, хто вперше сюди потрапляв, навідували порівняння чи з авангардними католицькими соборами, чи із цехами ракетних заводів. Коли ж вони дізнавалися про зйомки телешоу, то відразу погоджувалися, що кращого застосування для такої монументальної порожнечі годі й вигадати.

Ну зрозуміло, казали вони, будівля наче створена для такого продакшну. Телевізійникам і кіношникам, визнавали вони, тут є де розгорнутися.

А між тим знімальні майданчики «Я ревную!» займали лише невелику частину тутешнього простору. Лише один із надземних поверхів бетонної піраміди.

Просто посеред центрального холу робітники телеканалу змонтували з листів гіпсокартону та металевої фурнітури вітальні, спальні та кухні без стель і четвертих стін. І тим відкрили ці приміщення для променів кольорового світла та об’єктивів відеокамер.

Гіпсокартонні гнізда телевізійних ревнивців і ревнивиць оточили технічними позиціями, освітлювальними фермами, моніторами та плетивом кабелів. Декорації наситили свідками обжитості — посудом, сувенірами, одягом, книжками. Меблі, двері та побутові пристрої отримали ознаки тривалого вживання: плями, подряпини і потертості. На одній із кухонь навіть зламали дверцята антресолей. Одна зі стулок падала за кожної спроби її відчинити.

Проте учасники шоу тут не жили. Точніше, жили лише тоді, коли відбувалися зйомки. Ще точніше: із десятої ранку до вечора — а часом і до пізньої ночі — намагалися жити перед камерами тим життям, яке придумали для них сценаристи.

Справжні житлові бокси — із двоярусними ліжками, без плазмових панелей і фальшивих вікон — були побудовані на найвищому поверсі сусідньої споруди, схожої на куб. У них мешкали не лише учасники, але й деякі з працівників шоу.

Там, де одне з ребер піраміди впиралося в стіну куба, будівничі проклали широкий коридор. І розмістили в ньому щось подібне до барної стійки. Але за нею не було ані поличок з пляшками, ані кавового апарату, ані холодильника з прозорими дверцятами. Знімальна група нагромадила там цілу гору пластикових та алюмінієвих футлярів, порожніх кабельних котушок, рулонів широкої кольорової та сріблястої полімерної плівки.

Час від часу за стійку забігали помічники оператора чи світлотехніки. Вони витягували із футлярів потрібне, клали туди щось інше, а іноді відрізали від рулонів шматки плівки й натягували їх на дзвінкі алюмінієві рами.

У стіну навпроти стійки вбудували акваріум. Здоровенний, від підлоги до стелі. У ньому могла б поміститися зграя акул, але реально плавали лише дві риби розміром з коропа. Пласкі та смугасті. Заховані десь на дні акваріуму сині та зелені прожектори підсвічували їх «океанським» світлом. Риби баражували над пластмасовим макетом затонулої каравели, ворушили зябрами і плавниками, дивилися на рулони з плівкою і наче питали в тих, хто простував коридором: «Що ми тут робимо?»

Зазвичай на риб не звертали уваги. Але цього ранку мешканці акваріуму отримали глядача. Одного з тих технічних працівників, що їх у платіжній відомості зазначають як «відповідальний робітник сцени».

Уже більше години відповідальний робітник не відривав очей від риб та синьо-зеленого мерехтіння.

Його тут називали Гімаром.

І ніхто, окрім бухгалтера та, можливо, фінансового директора, не знав його справжнього імені.

Па світанку трудового дня Гімар розжився травою. І до того часу, коли у павільйоні стартували ранкові приготування, встиг перетворити на дим та попіл три чверті вмісту баночки з етикеткою «Вітамін С».

Вогняний божок, що мешкав у Гімаровій кам’яній люльці, сьогодні був добрим до відповідального робітника. Лагідне полум’я швидкою хвилею благословляло його піднебіння і лоскотало горло. Відповідальний робітник відчував божественну доброту не лише дихальними поверхнями, але й усім тим яскравим внутрішнім царством, що його знайшов колись під килимком банальної свідомості доктор Фройд.

Якість трави перевершила Гімарові сподівання.

Не принципово, але перевершила.

— Засмердів увесь павільйон, — констатувала помічниця режисера Міла Олійник, яка з’явилася біля акваріуму й нависла над Гімаром. — Згортайся.

Відповідальний робітник продовжував дивитися на риб. Вони все розуміли. Вони розмовляли з ним. Випускали із зябер тихі водяні джети й дружньо радили: «Скажи цій сучці, аби валила нах».

— Ти мене чуєш, торчило? — підвищила голос Міла. — За дві хвилини тут буде вся адмінгрупа.

— Морська свинка, побачивши море, сказала: «Припиніть цю мокру справу». — Робітник сцени відірвав очі від підсвіченої води, риб та пластмасової каравели.

Відірвав, примружив і подивився просто в темряву тонованих окулярів Міли:

— А що відповіло тій свинці море?

— Не дуркуй. — Спритним, майже блискавичним рухом помічниця режисера відібрала в Гімара оселю вогняного божка. — Ще раз назвеш мене свинкою, шукатимеш нову роботу.

Робітник сцени зітхнув і наче замкнув обличчя. Відтак неквапно, із почуттям гідності, підвівся зі стільця.

— Щезни. — Міла повернула йому витрушену люльку, крутнулася на підборах, діловою ходою рушила до павільйону.

— Свинка-потєряшка, — дивлячись їй у спину, підсумував Гімар.

І проґавив той момент, коли в коридорі з’явилося керівництво. Ведуча шоу на ходу переглядала папери, а за нею широко крокував Назар, адміністратор проєкту.

— Чим смердить? — принюхався він.

— Здогадайся із трьох разів. — Ведуча махнула аркушами, наче віялом.

Пішов звідси! — гаркнув Назар на Гімара. — На вулицю!

— І чого б я так нервував... — промурмотів відповідальний робітник, залишаючи коридор.

Дружні риби, як зауважив він наостанок, підтримали його тактичний відступ. Схвально поворушили спинними плавниками.

У мене передчуття: і цей день котові під хвіст, — похитав головою Назар.

— Не переймайся. — Ведуча тряхнула фарбованими кучерями. — Прийде Антон, притягне чогось свіженького.

— Таню, чесно тобі скажу: я вже замахався з усім тим «свіженьким». Кожного дня якісь нововведення. Кожного довбаного дня.

А ти чого чекав? — Ведуча скрутила папери в рурку. — Рейтинг о пів на шосту.

Вона спрямувала паперову рурку до підлоги, кволо смикнула нею і скорчила кумедну мармизу.

— Так і мало бути, — кивнув адміністратор. — На національних каналах три клони у прайм-таймі. Три проєкти про ревнивих пацанів і пацанок. Три! І що, не можна було цього передбачити? В аналітиків зарплати, як у футболістів...

Назар розкинув руки, демонструючи розмір зарплат.

А ведучій стрибнуло на язик смішне порівняння. Вона вже уявила собі, як реготатиме Назар, уже напружила ніздрі і вдихнула повітря. Але цієї миті в коридорі з’явився Антон.

Режисер.

За чутками — ще й співпродюсер.

З обличчя Антона легко зчитувався його теперішній настрій. Далекий від добросердого і благодушного. Міла Олійник називала цей настрій «занудною рішучістю».

— Де Бавловський? — запитав він.

— Привіт, — усміхнулася ведуча.

— Доїжджає. — Рука Назара рушила до кишені зі смартфоном, але зупинилася на півдорозі.

— Як завжди, — кивнув режисер.

— Пробки ж.

— Затори, — виправив Антон, зустрівся з Назаром очима і, не відводячи впертого погляду, повторив, розділяючи на склади: — За-то-ри.

— Дурка.

— Ти вже здався, еге ж? — Режисер навів очі на перенісся адміністратора. Дивився на вузький хрящ вперто, не відводив очей.

У лексиконі Міли Олійник для означення цього прийому також існувало спеціальне визначення: «таранний погляд».

— Я ще тоді здався, коли на все це погодився. — Назар підіграв шефові, відвів очі.

Не тому, що боявся начальства. І не тому, що не мав почуття гідності. Він не був ані боягузом, ані сірою мишею. Просто життя навчило його рахуватися з непереборними обставинами.

— Але ж погодився. — Обличчя Антона ледь помітно пом’якшало.

— Погодився, звісно, — кивнув Назар. — А що було робити? Як казала моя покійна бабця: «В одній руці гівно, а в другу насрано».

Ведуча закотила очі.

— Ти, насамперед, погодився із зарплатою. Дуже жирною, до речі, зарплатою. — Антон витягнув з кишені дрібно списаного папірця. — Зателефонуй Бавловському, нехай буде на зв’язку.

Я маю телефонувати?

Мені до одного місця, хто телефонуватиме. Мені треба, щоби Бавловський чув мене, а я його. — Режисер принюхався. — Тут хтось драп курив, чи що?

Назар заглянув до павільйону, покликав:

— Міло!

Дівчина визирнула з проходу поміж щитами, якими оточили знімальний майданчик.

— Зв’язок із Бавловським. — Назар зробив великі очі. — Уже.

— Ага, — кивнула Міла.

— Що «ага»? — рявкнув Антон.

Міла зникла за щитами.

— До роботи. — Антон зайшов до павільйону, Haзар із ведучою рушили за режисером.

Бони проминули декорований під простору вітальню майданчик, тоді режисерську платформу і металевою рампою пройшли до монтажної. У великій, заставленій моніторами та системними блоками кімнаті зазвичай працювали режисери монтажу та проводилися оперативні наради.

Міла була там. Чаклувала над смартфоном.

— Бавловський нас чує? — поцікавився Антон.

— Смартик висне...

— Мені потрібний зв’язок. — Режисер сів у крісло на чолі стола, поклав перед собою папірець.

Дочекався, аж поки Назар із ведучою зайняли свої місця, і повідомив:

— Є нова концепція.

— Концепція... — гмикнув Назар.

Однак повеселішав.

— Нехай буде «бріф». — Антон і собі всміхнувся.

— Краще вже «концепція».

— Тобі не вгодиш, ти в нас балуваний... — Антон напружив обличчя. — Отже, брати і сестри, спочатку про справи скорботні. Наше шоу «Я ревную!», як вам відомо, двічі клоноване поганими хлопцями...

— Дуже поганими, — буркнув адмін.

— ...До того ж «Любовний трикутник», що виходить на «Доброму каналі», має втричі більше фінансування, зірковий склад ведучих і тому подібне. Наш рейтинг падає... — Антон зробив паузу, краєм ока помітив себе в настінному дзеркалі, відчув задоволення від того, що побачив, і додав голосового металу: — Чуєте мене? Третій тиждень падає. Ще трохи, і рекламодавці почнуть смикатися. Узагалі-то, вони вже смикаються.

— Не новина.

— Буде нам новина, якщо заберуть рекламу.

Ведуча хотіла щось сказати, але наштовхнулася очима на погляд Антона й лише гмикнула.

— Бавловський чує? — глянув Антон на Мілу, пальці якої бігали екраном смартфона.

— Ще ні.

— Машинка висне?

— Висне.

— Крокодил не ловиться, не росте кокос, — проспівав Назар, незважаючи на ведучу, яка семафорила йому очима, губами та рештою лицевих агрегатів: «Заткнися!»

Я хочу, щоби Бавловський нас чув.

Уже. — Міла поставила смартфон на стіл. — Бавловський нас і чує, і бачить.

— Ок. — Антон підвищив голос. — Повторюю, ми глибоко в дупі. І ось: нас змушують збільшити градус провокативності.

— Канал? — поцікавилася ведуча.

— Таню, я зараз усе скажу. — Цієї миті «занудна рішучість» накреслилася на режисерському обличчі з графічною чіткістю. — Провокативності вимагають навіть не верхи каналу, а, скажімо так, кінцевий бенефіціар проєкту. Треба розжовувати?

Bay! — мовив Назар, залишив крісло й рушив до дальнього кінця кімнати, де стояла кавоварка.

Ця провокативність, — вів далі Антон, заглянувши до папірця, — повинна існувати не на рівні реплік учасників. Вона має бути на глибинному рівні. На найглибшому. На рівні базової концепції. Тому відкидаємо мотивації ревності. Відсуваємо їх на другий план. Навіть на третій. Тепер двигуном стрижневого конфлікту стає не просто ревність. Є думка, що ревності недостатньо. Що ревність надто банальна. І це зрозуміло. У конкурентів тієї ревності три вагони з причепом. Так от, двигуном конфлікту віднині має бути відверта, нав’язлива, майже психопатична заздрість учасників-лузерів до успішного коханця...

— І що тут нового? — Назар увімкнув кавоварку, підставив паперовий стакан під її хоботок.

— Пропонується не абстрактна заздрість, а предметна. Невдахи заздрять, кажучи коректно, розмірові нашого героя-любовника. Дівчата їх кидають, натомість обирають тих, хто має видатний розмір. Глузують із невдах, знущаються над їхнім... мінімалізмом. Лузери втрачають розум. Вони стурбовані лише тим, як збільшити свої банани. Вони тільки це й обговорюють, згадують свої інтимні поразки, розповідають, яких красунь затягнули би до ліжка, якби мали чотири-п’ять додаткових сантиметрів. Із тих трагічних історій робимо флешбеки на виїздах. Відповідно, експерти в студії розділяються на дві фракції — моралістів і циніків. Хейтять одне одного немилосердно, наводять історичні приклади про сексуальні подвиги Казанови, Калігули й тому подібне. У коментах також мегасрач. Отже, у проєкті з’являється конкретний мейнстрім і новий слоган — «Розмір має значення!». Аналітики прогнозують миттєвий стрибок рейтингу.

— Калігули? — поцікавився Назар, але через шум кавоварки його ніхто не почув.

— Тут Бавловський каже... — Міла приклала вухо до смартфона.

— Що каже? — напружився Антон.

— Що оте «Розмір має значення!» було у фільмі про Ґодзіллу.

— Було. Так. І нехай. У Ґодзіллу, як на мене, не впирається. У нас своє, оригінальне наповнення... — На вилицях Антона з’явилися плями лососевого кольору. — Але, вашу дивізію, чому я не чую, що каже Августин Лаврович? Міло, де звук?

— Зараз...

— Назарчику, залиш уже ту кавоварку в спокої, — заблагала ведуча. — Тріщить. Нічого не чути.

— Я ніхєра не чую, — підтвердив Антон.

— Але ж, Антоне Вікторовичу... — Ведуча перевела на себе погляд шефа, зробила хитру гримаску. — Якщо принциповим стає розмір, то наш головний герой, м’яко кажучи...

— Що?

— Не тягне.

— І звідки ти знаєш? — Назар вимкнув кавоварку, обережно витягнув стакан із-під хоботка.

— Знаю, і все.

— Я сподіваюся...

— Сподівайся далі, — обрізала ведуча. — Не тягне, Антоне Вікторовичу, зовсім-зовсім не тягне.

Це питання вже вирішується, — кивнув шеф. — Я домовився. Сьогодні на каналі проведуть бліц-кастинг на вводного персонажа, а завтра до вечора пришлють сценарій на знімальний тиждень... І ще одне. Із зрозумілих усім присутнім причин назва проєкту залишається «Я ревную!». — Він обернувся до Назара: — Зараз ти, звісно, скажеш, що все це тупо.

Тупість має свої переваги. Але в мене є питання: той сценарій, що надішлють завтра, — це буде сценарій уже під вводного?

— Так.

— І на цілий тиждень?

— До кінця тижня, — уточнив Антон. — На повні дна випуски, включно із суботнім. Плюс флешбеки. Арки¹ вже розписані.

— Оперативно.

— А ти думав.

— А дівчата? — запитала ведуча.

— Що «дівчата»?

— Наші учасниці. Вони в курсі?

— Контрактом передбачена можливість зміни формату.

— Це точно? — Назар повернувся за стіл, відсьорбнув кави.

— Я говорив з юристами, — запевнив Антон. — Усе прикрито, усе в межах контракту. Ми йдемо вперед, ми не оглядаємося. По фінансам відкривається жирна перспектива. Три пластичні клініки готові платити за участь у проєкті. І це, між іншим, лише після першого обдзвону. Це навіть не шорт-лист. А ще... Але це лише між нами. У верхів є конкретні види на одного відомого політика, у якого... Скажімо так: усе добре з розміром та бадьорі інвестиційні плани.

— Тут Августин Лаврович хоче сказати.

Міла показала Антону екран смартфона.

У монтажну затік голос Бавловського:

— Підтверджую, прогнози позитивні. Як бачимо, рамкова ситуація в нас така: падіння довіри до ліберальних політиків породжує запит на зриму чоловічу силу. На те, що не можна поставити під сумнів. Суспільство прагне героїв, у яких є тверді аргументи. Можливі кавер-слогани типу «Не кажи, а покажи!» або «Перемагає великий калібр». Великі розміри будуть у тренді. Зараз ми дали соціологам дві анкети, їх розкидають у фокус-групах. До суботи будуть прогнози по аудиторії.

— А нас не звинуватять у неполіткоректності?

Зі смартфона вистрибнув короткий смішок:

— Звісно, що звинуватять. На це й розраховуємо.

Назар підняв угору великий палець.

— Феміністки? — Антон повторив жест Назара, але обома руками. — Церква? Радикали?

— Брутальність проти брутальності, — озвався Бавловський, — У суспільстві переважають праві тенденції. Ми сідлаємо хвилю.

І після паузи:

— Я буду за півгодини. Проговоримо пропозиції по хештеґам.

2

Це лише сон, каже собі Міла, лише дурний сон.

Вона піднімається до пілона. Лайка тисне груди, під ремінцями свербить. І наче хтось крадеться за нею. Хоча вона знає, що ніхто не крадеться. Що це відчуття виникає кожного разу, коли вона не вдягає білизну. Білі сліпучі морди прожекторів.

Світло таке, що шкіра відчуває його як силу. Світло, що вміє заглядати під спідницю. Ідіотська назва: «мініспідниця-дзвіночок». Усе тут ідіотське. Тому що перетворює тебе на ідіотку. На мішень. На їжу.

А вітчим сказав би: на місце заповнення.

Він десь там, у залі. Вона знає: вітчим навмисно не дивиться на неї. Щоби вона не загордилася від його погляду. Не зарозумілася. Щоби його Мілі й на мить не спало на думку, що вона здатна ним керувати. Що це вона диригує його членом. Що місце заповнення змушує наповнювача ворушитися в мокрій тканині, тицятися гарячим рильцем у защеплений гульфік. Вітчим каже: клапан. Іноді — шлюз.

Відкрити шлюз. Стати зустрічним задоволенням. Вона вже біля пілона. І вже не відчуває того, хто підкрадається ззаду. Тому що він тепер у залі. Нижче за майданчик із пілоном. Нижче за неї. І все бачить. Тому що дзвіночок — міні. Тому що крізь отвори в підлозі віє тепле повітря, що перетворює мінідзвіночок па шкіряну парасольку. Так задумано. Так у сценарії.

І світло являє свою силу.

Вона кладе руку на поверхню пілону. Проводить нею — ізнизу вгору, потім зверху до низу. Mighty grip² для того, щоби полірований метал не був надто ковзким.

Цієї миті вона відчуває доторк. Наче гаряче щупальце повзе її ногою, відтак стегном. І лише тепер розуміє, наскільки холодна в неї шкіра.

Суха крижана поверхня. Як у рептилії.

Це лише сон, каже собі Міла, лише дурний сон.

А потім кричить. І не тому, що щупальце нахабніє, а від того, що світло більше не заважає їй бачити залу. Зовсім порожню залу, де за столиками нема ані її вітчима, ані жодного іншого глядача. Охоронців й офіціанток там також немає.

Крик витягає з її гортані липку вологу, забиває шляхи повітрю. Вона викашлює сон разом зі слизом.

— Що з тобою?

Тут світло не сліпило. Його джерелом був масивний торшер з матер’яним абажуром, що взагалі не вписувався в скандинавський стиль Антонової квартири.

— Міла, що сталося?

Антонове обличчя темною плямою плавало у невеликому шматку присутності, створеному світлом торшеру.

— Кошмар... — Міла дотягнулася до тумбочки, намацала упаковку серветок. — Я кричала?

— Ще й як. — Антон спробував її поцілувати.

— Чекай, я вся зашмаркана.

— Шоу наснилося?

— Гірше. — Використана серветка відправилася на підлогу.

— І часто в тебе таке?

— Злякався? — Міла пригорнулася до Антона, відчула вже не пробудження, а бадьоре й нестримне розгорнення чоловічої сили. — А тобі дівчата снилися?

Мені снилися круті тачки.

У тебе на які встає? На «Майбах»? На «Теслу»?

— Не скажу.

Його тіло, як завжди, легко відізвалося на її гру. Колись ця легкість її тішила. Тепер вона вбачала в ній присутність нерозбірливості. Із такою ж безтурботною легкістю Антон приймав ласки інших молодих довгоногих самиць. І буде, гарантовано буде, приймати їх у майбутньому. Тоді, коли остаточно забуде брюнетку з нервовим вигином губ, яка невідомо з якого переляку кричить уві сні.

Зрештою, знімальними майданчиками та коридорами телестудій бігали, бігають й бігатимуть цілі табуни модельних брюнеток, білявок, рудих і фарбованих. Табуни готових стрибнути до ліжка тридцятирічного неодруженого режисера. В обійми симпатичного та перспективного чорта, батько якого вже третій рік упевнено кермує гуманітарним міністерством.

Табуни місць заповнення.

Навіть тепер, на топі тілесного злиття, вона не могла викинути з голови вітчима.

Старий був розбірливим. Старий сповідував придуману ним самим філософію тіла. Таку ж багатовекторну та категоричну, як і вимоги його немолодої (а вона подумки казала: несвіжої) плоті. А ще старий кохав свою Мілу. Направду кохав, без бла-бла. Попри всіх своїх тарганів, нічних і денних. І попри те, що тридцять разів на добу називав її місцем заповнення.

Вона згадала, що треба застогнати.

Застогнала.

А ще вітчим одного разу сказав їй: «Міло, природа створювала і шліфувала крила комах шістсот мільйонів років. І довела конструкцію тих крил до найвищого рівня довершеності. А птахи, якщо розібратися, літають собі на руках. На видозмінених передніх кінцівках. І це не заважає птахам ловити та жерти комах. Не переймайся тим, що ти недосконала. Споживай досконаліших».

Вона відчула, що Антон стомився.

І перейшла на позицію вершниці.

Вітчим навчив її правильно мислити. Так, як мислять мисливці, вожаки зграй і переможці. Таке мислення було цінним набутком. Не менш цінним, ніж треноване тіло.

Але вона все одно здала старого ментам.

3

[«Я ревную!», випуск 6, сцена 9-2]

Кімната учасниць шоу. На ослінчиках сидять Віра і Христина, учасниці шоу.

Віра (читає сценарне завдання, потім до Христини): Ти читала оце... завдання? Я холодна...

Христина: Мені завжди подобалися з великими. Віра: Але тут такі слова написали. Я ж потім до села не заїду.

Христина: Нахір тобі те село. Той чорненький оператор, Діма, на тебе так дивиться.

Віра: Він одружений.

Христина: Жінка не стінка.

Віра: Є кращі варіанти.

До кімнати заходить Олег, учасник шоу.

Олег (до Христини): Христя, збирайся. їдемо звідси. Христина: Що сталося?

Олег: А ти не знаєш?

Христина: Можеш собі їхати. Я залишаюся.

Олег: Ти добре подумала?

Христина: Добре.

Олег: Тебе виставлять профурою на всю країну, а тобі пох, так?

Христина: У мене контракт. Я неустойку платити не буду.

Олег: Є речі, важливіші за контракт.

Христина: Наприклад?

Олег: Твоя майбутня сім’я.

Христина: Лише отого не починай. (Передражнює.) Майбутня сім’я, майбутні родичі... Мені лише двадцять. Я хочу відчути себе богинею.

Олег: Шиза.

Христина: Чого ти хочеш?

Олег: Я на таке не підписувався.

Віра: Контракт почитай.

Олег (до Віри): Я з Христиною говорю.

Віра: Мудак.

Олег (до Христини): Богинею? Ти хочеш бути як оця? (Показує на Віру.) Я тебе не розумію. Мені здавалося, що ми одне одного розуміємо. Але тепер, вибачай, я тебе зовсім не розумію, не хочу й не стану розуміти.

Христина: А що тут розуміти? Підписали контракт, треба виконувати.

Олег: Я думав, що ти мене розумієш. Я на це щиро сподівався, на твоє розуміння. Ти ще про це пошкодуєш. Дуже пошкодуєш.

Христина: Пошкодую? Невже? (Заводиться.) То я маю все втратити, бо ти розпсихувався, так? Бо в тебе нормально не виріс? Та хто ти такий? Я тебе взагалі не знаю.

Віра: Вали, Олєжка.

Олег (до Віри): Профура.

Віра: Шо ти сказав? (Підводиться з ослону, штовхає Олега.) Шо ти нявкнув, хуй-коротуй? Я ж тебе порву...

Олег із Вірою починають битися і тягати одне одного за волосся. Христина їх рознімає, проте марно. Усі верещать і матюкаються.

— Стоп! — наказала Міла, яка сиділа за пультом. — Та припиніть уже!

Олег відповз від Віри, сплюнув на підлогу. Помацав розбиту губу. Христина дала йому вологу серветку.

— Бійка вийшла на мідл, — оцінив Антон. — Усе інше — лайно.

— Ми йшли за текстом, — буркнула Віра.

— Упевнена?

— Я точно йшла. Навіть «хуй-коротуй» сказала, хоча мені тупо не в тему.

— Усе одно запікають, — припустила Христина.

— Ти не хвилюйся. — Антон відірвався від режисерського монітора, зістрибнув на майданчик. — Ми так запікаємо, що все буде чути. От і у Віри буде хвилина слави.

Хвилина сраки. — Віра глянула в настінне дзеркало, — Ледь око мені не вибрав.

— Віронько, Віронько, — Антон пройшовся майданчиком, — ти навіть не уявляєш, скільки сценаристи перебрали варіантів, поки не знайшли оцю ємну і чітку формулу: «хуй-коротуй». Консультанту з кафедри літературознавства заплатили двісті євро за десять хвилин. Лише за те, що старий пердун під запис підтвердив, що «коротуна» можна трансформувати в «коротуя» без порушення мовного протоколу. Це НЛП, Віронько, це магія слів.

Могли б і мені чогось прикольного придумати, — надула губки Христина.

У наступному епізоді в тебе лесбійська тема, — повідомив Антон. — Там і відчуєш себе богинею.

Він присів на ослоні поряд з Олегом.

— Коротуй ти наш, що ж ти таке гониш? Ти ж свій текст провтикав і ніс щось таке... — Антон зморщив носа, загундосив, імітуючи голос Олега: — Ти розумієш, що я не розумію, бо ніколи не зрозумію і розуміти не стану... Що за пурга? Звідки?

— Це нормальні слова.

— Повір мені, Олежику, усім глибоко до одного місця, що ти розумієш, а що ні. Є затверджений текст, до якого ти можеш додати скривлену морду, чухання в дупі та інші цікаві смики. Але ти не повинен відступати від тексту. Його писали модні письменники, лауреати премій. А ти тупо не цінуєш їхньої праці.

— Підари писали.

— Рота закрий. — Антон підвівся з ослінчика.

Звернувся до всіх:

— Працюємо. Але тепер чітко за текстом. Можете вставляти матюки, але окрім того жодних дурних експромтів...

Прямуючи до пульту, він затримався біля Христини. Упіймав її погляд, сказав:

— Задери трохи свою міні, щоби було видно, що ти без білизни. Це для нижньої камери.

— Усі на позиції! — оголосила Міла.

За хвилину Віра з Христиною знову проходили свої репліки.

— Ти, бля, читала це довбане завдання? — істерила і жмакала папір Віра. — Я холодна, ваапщє!

— Ти холодна, а я навпаки, — погладжувала свої довгі, ретельно епільовані ноги Христина.

— Але ж, сцуко, мені тут таке ню понаписували. Я ж потім до села не заїду.

— Стоп! — сказала Міла.

— Твою дивізію... — Антон навис над Христиною. — Що це було?

— Як сказали.

— Де тебе вчили задирати спідницю? На випасі?

Ніздрі Христини сіпнулися.

— На кастингах, — просичала вона.

«Із яким задоволенням врізала би мені по мордяці, просто зараз, — відзначив режисер. — А ще і нігтями дряпонула би».

Він кайфонув. Відчув солодку владну напругу, що долає спротив, нагинає чужу волю.

«Саме так, тільки так, — сказав собі Антон, — і обробляють дику матерію. Надають хаосу форми. Виліплюють салонних тигриць із мокрощьолок. Колись подякує».

Він зачепився поглядом за стиснуті губи Христини.

Не подякує.

— Міло! — покликав він. — А ну покажи Христинці, як перспективні дівчата задирають спідниці.

Міла зайшла на майданчик, улаштувалася на ослоні й закинула ногу на ногу.

— Міло, це не дитячий ранок.

Асистентка режисера, не підводячись, стягнула із себе трусики. Підморгнула Христині, розмахнулася.

Трусики перелетіли через гіпсокартонну стінку й повисли на освітлювальній фермі.

«За старих часів сказали б: залишила уяву без роботи», — подумки похвалив Мілу Антон. І відчув, як його тіло відзивається на побачене.

Невчасно.

Але доказово.

— Повтори, — сказав він Христині.

— Усі ж зрозуміють, що це постанова! — Та не ворухнулася.

— Порногламур, — озвалася Віра.

— Із нижньої камери, Віронько, гламуру не вийде. — Антон присів, примружив око, не відмовив собі в задоволенні ще раз глянути на смужку темного волосся, що навпіл ділила лобок асистентки. — Хай би Христина і була мегасуперсексі, але з нижньої

при цьому куцому стриптизі все одно виглядатиме як шмат свинини. А мені потрібно, щоби у глядача встало. Конкретно встало. — Антон обвів поглядом сущих на майданчику. — Усім зрозуміло?

— Тупо, — сказала Христина.

— Просто зроби як Міла.

— Я так красиво не зроблю. Вона на пілоні крутилася, а де я?

Антон обмінявся з Мілою багатозначними поглядами. Присунув стілець, сів навпроти Христини, сказав:

— Послухай мене. Попри те, що ти з дальніх їбінєй, дівчинко, ти просто еталон сучасної слов’янської вроди. Ти королева шоу, волога мрія стейкхолдерів, тобто тих пивних гандонів, які сидять перед зомбоящиками і дивляться цей наш просвітницький креатив. Починаючи від сьогодні, дівчинко, ми тебе подаємо як солодку пантеру, як космічний бонус для великого розміру. Ми ставимо тебе на центральну позицію. Міла змогла — і ти зможеш. Повір мені. Не битва ж екстрасенсів.

— Зможе, — зітхнула Віра.

— Солодка пантера? — Христина тряхнула гривою каштанового волосся. — А до чого тут лесбійська тема?

— А для того, дівчинко, щоби великі та могутні розміри не затулили собою горизонтів прогресу та демократії.

— Круто. — Віра сплюнула просто під ноги Мілі, реготнула: — Члени вертикальні, а демократія — горизонтальна.

— Істинно так, Віронько.

— Демократія лежить у гробу! А навколо — великі стоячі члени. Панахида, бля буду.

— Після нашого шоу я рекомендуватиму тебе політичним експертом на 115-й канал, — пообіцяв Антон. — Будеш там розповідати про демократію і панахиду. Але зараз ти заткнешся й не заважатимеш. Харе?

— Харе.

— У контракті записано, що я повинна в разі необхідності вступати у захищений статевий зв’язок, — сказала Христина.

— Не повинна, а забов’язана.

— Ну, типу так.

— Саме так.

— Я і лесбіянити маю?

— У наступному епізоді.

— Із ким?

— Із Вірою.

— Чому?

— Що «чому»?

— Та ви не зліться, Антоне Вікторовичу. Я просто знати хочу, чому саме з Вірою.

— Віра твоя сусідка по кімнаті. Уночі ти крутишся, не спиш. Потім ідеш до Віриного ліжка, бажано топ лес, залазиш до неї під ковдру. Зрештою, під ковдрою ви можете імпровізувати. Повний контакт не обов’язковий. Може бути імітація, петинг, таке інше. Головне, щоби ковдра загадково ворушилася.

— А якби ті ваші письменники переписали сценарій? — Погляд Христини став ангельським. — Ну, трошки так переписали.

— Як переписали? Що саме?

— Ну, кажу ж, трошки.

— Ти кажи так, аби я зрозумів.

— Ну, щоби я не з Вірою, а з іншою дівчиною.

— Тобі в падло? — підстрибнула Віра.

— Це не про те, — запевнила її Христина, — це про інше, зовсім.

— З іншою учасницею? — Антон подивився туди, де сидів Назар. Той знизав плечима.

— Не з учасницею, — сказала Христина.

— Не з проєкту?

— Із проєкту. Але вона не учасниця.

Віра шумно видихнула.

— Ти не мути. — Антон даремно намагався пробитися крізь ангельський погляд. — Із ким?

— Та вона з Мілою хоче, — не втрималася Віра.

— Із нею? — Антон кивнув на Мілу. — Ти серйозно?

— Та ж коли Міла стриптиз тут робила, Христя з півоберту завелася! — Віру понесло. — А ви, типу, не бачили. Вона ж її труси ледь зубами не вхопила. А ви ж тут, типу, психологи.

— А ти, типу, Капітан Очевидність?

— Ага.

— Значить, драйв-пойнт у нас тут намалювався, — кивнув Антон. — О’кей.

Він ще раз глянув на Назара і знову обернувся до Христини:

— Ти реально хочеш із Мілою?

— Прозріли, Антоне Вікторовичу? — Віра сяяла. — Агонь!

— Рота закрий.

— Так, — підтвердила Христина й подивилася на Мілу.

«І ніхто би не назвав її погляд ангельським, — подумав режисер і співпродюсер шоу. — Ніхто. Навіть зовсім лівий пасажир, якби такий тут опинився».

Він подумки порахував до трьох, відтак пояснив:

— Розумієш, Христя, ти на контракті учасниці шоу. У Міли інший контракт. Узагалі — інший кейс, інша галактика. Вона працівник адмінгрупи, помічниця режисера. Моя помічниця, розумієш. Вона не забов’язана брати участь у... — Він на мить задумався, шукаючи правильне й пристойне слово. — В іграх.

— А може, вона й без контракту не проти. Ви спитайте.

— Що скажеш? — усміхнувся Антон до Міли.

Та відірвалася від смартфона і знизала плечима.

Віра видала щось середнє між розбійничим свистом і «Йє-є-є-є-с!».

І злякалася.

Або зробила вигляд, що злякалася.

— Ти серйозно? — запитав Антон помічницю після тривалої мовчанки.

Довшої, аніж дозволяла його керівна і спрямовуюча роль.

— Із задоволенням, — сказала Міла, поклала смартфон на ослін, зустрілася з Антоном очима й не відводила їх доти, доки його погляд не почав блукати декораціями.

На майданчику стало дуже тихо. І так залишалося, аж поки Антон не сказав:

— Я маю таке погодити.

4

У монтажній панували штучні присмерки, створені лампою, спрямованою на синю портьєру. Та відсікала кімнату від прозорої перегородки, від студії, що розташовувалася за нею, та, зрештою, від усього марнотного світу.

Антон із Назаром тонули в обтягнутих блискучою чорною шкірою кріслах, а пляшка з віскі, що стояла на столі, була вже на три чверті порожньою.

Пригубивши янтарної рідини, Назар продовжив свою думку:

— Це, бро, називають «ефектом руйнування скла». От уяви, що ти, типу, в океанаріумі. За товстим-товстим склом акули плавають, скати, восьминоги, таке інше. І ти на них дивишся, гуляєш, приколюєшся собі. Ти у безпеці, вільний. А вони всі в акваріумі та під контролем. Але тут — гоп-стоп! — скло тріскає, і та акула валиться просто на оглядовий майданчик. Із цього моменту — ти в акваріумі. От і в нас таке сталося. Христинка пробила скло.

— Вона не скло, вона формат пробила. — Антон покрутив спорожнілою склянкою, відтак поставив її біля пляшки. — Що ти мене лікуєш. Я теж книжки читав.

— Я не лікую. Я коментую.

— Ти гониш. Ти тупо гониш. Яка там з Христі акула!

— Акула не акула, а Мілу в тебе відбила.

— І що далі?

— Що далі? — Назар потягнувся до пляшки. — А що далі, бро, не нам із тобою вирішувати.

— Ти думаєш, що їм, — Антон ткнув пальцем у стелю, — таке сподобається?

Назар підгріб пляшку до себе. Витягнув корок, примружився на залишки алкоголю.

— Вони мислять рейтингами.

— Ну так, — сказав Антон після паузи.

А після ще однієї паузи додав:

— Я тебе зрозумів.

— Сподіваюся.

— А давай уже не будемо про тих лесбі. У нас є новий герой. Є затверджені меседжи. Є сценарій того випуску, де герой знайомиться з іншими учасниками. Хмара всього є. Нам треба детально пропрацювати історії наших «коротуїв», їхні істерики. Усе, що піде до суботнього випуску. Плюс флешбеки. У сценарії, я тобі скажу, все дуже-дуже неконкретно.

— Я бачив.

— Лайно.

— Флешбеки...

— Повне лайно.

Назар не прийняв виклик. Крутнув своє крісло, забрався в нього з ногами і перейшов на експертний тон:

— Я би казав не про істерики, а про сцени паніки.

І не «коротуїв», а «власників бета-розмірів». Вони бачать власника альфа-розміру і впадають у паніку, тому що їм, — він видобув із шухляди червоний фалоімітатор і махнув ним, наче мухобійкою, — узагалі немає чим крити його бубнового туза. Вони починають біса гнати, кидатися одне на одного й таке всяке. Як варіант — мірятися членами. Треба в райдер³ лінійку вписати. Таку шкільну, пластмасову, бажано червоного кольору.

— Лайно.

— Бро, ти щойно хотів пропрацювати сценарій.

— Хотів.

— Ну так і працюємо. — Фалоімітатор перемістився на стіл і склав компанію спорожнілій пляшці.

— Альфа-розмір, бета-розмір... — Антон витягнув із сумки нову пляшку, відкоркував, хильнув просто з шийки. — Назаре, а в тебе який розмір? Бета? Гамма? Дзета?

— Поміряємось? — кивнув на гумовий виріб Назар.

— Тоді вже точно: акула за кермом, а ми — у багажнику.

Він штовхнув пляшку, та проїхала полірованим столом і, наче кеглю, збила фалоімітатор. Зупинилася просто перед Назаром, не доїхавши до краю кілька сантиметрів. Адміністратор шоу кивнув і підтримав застілля щирим ковтком.

— А ти впевнений, що все це не підстава? — запитав він, видихнувши повітря.

— Тобто?

— А якщо й ми з тобою, і Міла також, є учасниками? Але не на контракті, а «втемну». Вони ж можуть одночасно знімати шоу про зйомки шоу. Повну версію прихованими камерами. У спальнях, туалетах, усюди. Такі речі тепер роблять. Для віп-замовників або закритих клубів. Тоді ми точно в багажнику. Якщо уявити, що так воно і є, то пазл більш-менш складається. Це не Христина б’є скло, це вони б’ють скло.

Антон похитав головою.

Подумав.

Знову похитав.

— Із юридичної точки зору така гра надто ризикована, — сказав він. — Можна й до суду подати.

— Хочеш сказати, що така гра є ризикованою в тому випадку, якщо грають із тобою?

— У будь-якому випадку.

— А ти свій контракт почитай.

— Я читав.

— А ти перечитай. І зверни увагу на сімнадцятий розділ. Той, що має назву «Випадки розширеного трактування форс-мажорних обставин». Там є один такий пунктик, здається дванадцятий, згідно з яким утрата рейтингів прирівнюється до форс-мажорних обставин.

Назар зробив паузу, знову встановив на столі збитий фалоімітатор. Відтак повторив:

— До форс-мажорних обставин, бро. І не інакше. Відповідно, при втраті рейтингів із замовника частково знімається відповідальність за першими чотирма розділами. І, до речі, там не зовсім ясно прописане, що означає оте «частково».

— Там таке є?

— Сімнадцятий розділ.

— Блядь.

— І я про те.

— Та ні, — мотнув головою Антон. — Не вірю. Це вже повна маячня.

— А те, що сьогодні відбулося, не повна маячня?

— Ну...

— Не «ну», а ти мене послухай. — Назар скинув зі столу і порожню пляшку, і гумову модель чоловічого органа. — Послухай. Якась обізяна при всьому паркеті каже, що хоче переспати з Мілою, яку ледве знає. А та бере й негайно погоджується. Та це ж...

— Не кіпішуй. Сам знаєш, що на третій тиждень шоу у всіх дах їде. Тим більше, що обидві — сексі. Ну, не знаю, може, вони в резонанс увійшли. Чи щось таке.

— У лесбійок, бро, не так, як у нас. Там потрібен довгий процес звикання одна до одної. Жінки дуже чутливі до запахів, доторків, емоцій. У них ось так — із першого погляду на труси — не буває. Вони мають певний час побути подругами, притертися, звикнути. Там ритуали важливі та ще купа такого, у що нам з тобою і на гайці не в’їхати. А тут просто шторм... — Назар спробував зобразити шторм, помахав над головою руками. — Та крутіше за шторм. Вагінальний ураган, падіння секс-астероїду!.. Ні, бро, я так тобі скажу: це все хріном по піску. Однозначно.

— Ну так... — здався Антон. — До речі, може бути.

— Не «може бути», а точно. Дівки підставні. Міла — на двісті відсотків.

— Так ти ж сам її сюди притягнув.

— Мені порекомендували.

— Хто?

— А ти не знаєш, ні?

— Не цікавився.

— Бавловський.

— Відколи це старий займається персоналом?

— А він і не займається. Він сказав, що вона його колишня, працювала на виходах, у мюзиклах, рекламі. Перспективна, типу. А ще сказав, що вона така вся відповідальна, не бухає, не на системі.

— І ти повівся?

— Мій косяк, визнаю... Але знаєш... Знаєш, що Бавловський про неї сказав? Каже: «У Міли в імені головною є літера “Л”. Коли вона її вимовляє, то робить правильний рух язиком. Такий, немов виймає крабову пасту з шампіньйона».

— Вона йому що, мінети робила?

— Я не заглиблювався. Але, чесно тобі скажу, шняга із крабовою пастою мені сподобалася. Стильно. Подумав: нехай соска спробує, а там подивимося. Мені не шкода.

— Йому не шкода... — Антон підтягнув до себе пляшку, випив.

— Ну, ти ж сам усю дорогу повторюєш, що з аналітиками треба дружити.

— Дружити, а не працевлаштовувати їхніх тьолок.

— А потім у тебе з Мілою почалося.

— Ага, я, типу, винуватий.

— Старий, у мене така робота, — розвів руками Назар. — Тримати баланс, з усіма дружити. Інакше всі тут перегризуться.

Антон заплющив очі й довго мовчав. Відтак запитав:

— Так що, Міла — інсайдер?

— Тобто?

— Працює на... — Антон смикнув бровами.

— Не знаю. Треба пробити її по базах. Але одне я знаю точно: нас зливають.

— А сенс?

— Найближчий сенс, як завжди, у рейтингах. Бидло любить, коли нижчі опускають вищих. Це ж прикольно, коли продюсеру відверто подобається асистентка, а та перед мільйонною аудиторією обирає для сексу не його, крутого чорта й господаря ситуації, а якусь задрипанку з учасниць. Ти своє табло в той момент бачив? Оце було реаліті, на всі двісті процентів. Це ж просто сюжет із «Голодних ігор». І це все зняли на шість камер, усе вже в роботі.

— Наша Христя в ролі лідера повстанців?

— Чому б і ні?

— І на неї ставлять товсте бабло: типу, зробить вона нас чи ні?

— Не здивуюся.

— Значить, якщо ти правий, то в нашому голодному океанаріумі є два оглядові майданчики. Один, справжній, — для них, а другий — для нас. І в сценарії, у справжньому сценарії, на наш майданчик падають здоровенні акули.

— Двісті процентів. Триста. Плюс остання вводна від аналітиків — додати імпровізації. Ми з тобою не перший курс, еге ж? Ми ж розуміємо, що саме має на увазі Августин Лаврович, коли пише в лічку «додати імпровізації». А він має на увазі, що акулам кажуть: «Фас!» Дозволяють гратися з нами. Кусати нас і топити. А ті, хто підписаний на справжній майданчик, будуть робити ставки, кого з нас акули зжеруть першим. Це ж очевидно.

— Очевидно... — Режисер і співпродюсер підняв з підлоги фалоімітатор і погрозив ним комусь невидимому. — Форс-мажорні обставини, кажеш?

— Ага, — підтримав шефа адміністратор проєкту.

— Ти пробий... Тихенько так пробий Мілу по базам, — шепнув Антон. — Інших також пробий. Я маю знати, хто мене має за клоуна.

За портьєрою тихо клацнули скляні двері.

Назар приклав указівний палець до губ, але вже за мить настороженість зникла з його обличчя. Велюрові полотна від’їхали в бік і відкрили затягнену у вузьке та чорне гнучку фігуру з розкуйовдженою зачіскою.

Очі ведучої пробігли монтажною, зупинилися на пляшці і примружилися.

— О, Танюш, заходь, — сказав Антон. — Поки ти віддавала себе Мельпомені, тут у нас форс-мажори намалювалися.

Ведуча зачинила двері, ретельно засмикнула портьєру.

— Порушуєте, — кивнула вона на пляшку

— Ти зараз у ролі копа?

— У ролі доброго копа. Але це не звільняє декого під покарання. Сам завжди кажеш, що штрафуватимеш за бухло.

— От я себе і штрафую. — Антон витягнув стосик стодоларових купюр, відрахував. — Трьохсот баксів стане?

— У багатих свої тарифи, — гмикнув Назар.

— А ти, типу, бідний?

— Усе пізнається в порівнянні.

Ведуча стрибнула до вільного крісла, закинула на стіл ноги.

— Так що тут у вас за форс-мажори?

— Ще скажи, що ти нічого не знаєш. — Антон поставив на стіл третю склянку, налив віскі.

— Так, нічого.

— Приймається, — кивнув режисер. — Актриса. Брешеш ти професійно.

— Звідки в тобі цей негатив? У такого золотого хлопчика і стільки негативу. — Вона послала Антонові повітряний цілунок. — Красунчику, невже тобі нарешті у чомусь відмовили?

— Жодного негативу Усе життя — проєкт.

— Раніше було: усе життя — театр, і люди в ньому..

— Свині, — реготнув Назар.

— Ти п’яна жопа, — відмахнулася від нього ведуча, — Так що там сталося, красунчику?

— Раніше було життя. — Антон розклав долари на столі, перетасував і розклав знову— Раніше все було класно.

— Розповідай, не тягни.

— Давай я розповім, — перехопив Таніну увагу адміністратор. — Ти собі уяви, ми щойно анонсували учасницям лесбійську тему. Сказали Христині, що вона має залізти в ліжко до Віри. А та коза відмовилася.

— Віра?

— Христина.

— Це всупереч контракту.

— Вона не просто відмовилася. Вона сказала, що готова, але не з Вірою, а з Мілкою. А наша Мілка просто на камери взяла й погодилася на це.

— Несподівано.

— Це вже пішло в роботу, — повідомив Антон.

— Як на мене, тут ніякого форс-мажору, — смикнула плечима ведуча. — Жодного. Ну, трошки переформатують сценарій, допишуть таку собі бентежну підводочку: «На шоу несподівана сенсація! Ніхто такого не очікував». Не вперше. Зате в мережі буде щось із чимось. Захисники сімейних цінностей порвуть себе на німецький хрест.

— Щось із чимось, кажеш... — Антон розклав купюри віялом, відтак зібрав докупи. — І більш нічого?

— Приревнував? — Ведуча обернулася до екрана «плазми» й поправила зачіску. — Так тобі і треба.

— Намагаюся зрозуміти всі мотивації. От ми тут із Назаром Михайловичем посперечалися щодо деяких темних аспектів лесбійської пристрасті. Він каже, що такий взаємний... спалах є, м’яко кажучи, штучним. А я й не знаю навіть, що йому на те відповісти... Виступиш у ролі експерта?

— Спробую. — Ведуча одним ковтком випорожнила свою склянку. — Це останнє віскі?

— Ще є, — запевнив Антон. — Для експертного пулу нам нічого не шкода.

Він витягнув із торби чергову пляшку.

— А ви запаслися. Передбачливі хлопчики.

— Уже як порушувати, то порушувати, — кивнув режисер. — У тебе було багато дівчат?

— Менше, ніж чоловіків.

— Менше за дві сотні? — Антон наповнив три склянки ледь не по вінця.

— А казав «жодного негативу». — Ведуча гмикнула й піднесла склянку, виголошуючи тост: — Ну що, адміни, за Лесбос!

Допивши до дна, Антон спрямував на ведучу «таранний погляд».

— От ти би повелася на Христину?

— Хороше питання, — підтримав шефа Назар.

— У Христини цікава харизма, — всміхнулася ведуча. — Навіть ні, не харизма. Енергетика. Я, коли дивлюся на неї, згадую Крістанну Локен із другого «Термінатора».

— Ти чув? — стрепенувся адміністратор. — Таньці подобається доісторична попса!

— Мені подобаються добре зроблені фільми.

— Рвеш шаблони.

— Ніч прозрінь для п’яних...

— Не кажи цього слова, — верескнув Назар.

— Ти зрозумів, — кивнула ведуча й продовжила, дивлячись на Антона: — У Христини красиве тіло, виразні очі. Вона досить пластична, ще на кастингу всі це відмітили. Я думаю, ні, не думаю, скоріше впевнена: вона в ліжку — бомба.

— Можна детальніше про впевненість? — Антон не відводив погляду.

— Як би це тобі пояснити... Коли ти поряд із нею, гам такі вібрації... Я була на кастингу, коли їй запропонували роздягнутися... — Ведуча підвелася, підійшла до Антона, оперлася на його крісло. — А ще вона чудово співає. У неї сильний, добре поставлений голос. Не спи!

Вона поставила перед Антоном склянку.

— Пішла жара, — прокоментував Назар.

— До речі, Міла також... — Ведуча нахилилася до Антонового вуха. — Та ще лярвочка.

— Детальніше.

— Коли ти бачиш її на вулиці, ніколи не скажеш, що вона стриптизерка. Косить під ботанку. Подає себе в ексклюзиві. Дуже стильна. — Ведуча випила, повернулася на місце, закинула ногу на ногу. — Між іншим, тіло в неї розроблене, як у балерини, там все о’кей. Просто все о’кей. Кожний м’яз як в анатомічному атласі. І така шкіра... — Вона закотила очі.

— Ти бачила її тіло?

— Звісно. У душовій.

— І там все о’кей, — констатував Антон.

— Тобі обломилося.

— А тобі?

— Брехати не буду. — Ведуча допила до денця, розчепила верхній ґудзик на блузці. — Я б не відмовилася.

— А зі мною? — поцікавився Назар.

— Що?

— Не відмовилася б?

— Із тобою... — Ведуча зміряла адміністратора поглядом.

— Я дозволяю, — сказав Антон.

— Ти такий добрий сьогодні. — Ведуча скривила губи. — Добрий Антон Вікторович.

— Так.

— Невже через ту сучку?

— Так.

— Bay.

— Так.

— Подвійний штраф, — сказала ведуча. — Із кожного.

— Без проблем. — Назар потягнувся до внутрішньої кишені.

— Без проблем. — Антон поклав долари під пляшку.

— Як же я вас ненавиджу, хлопчики...

5

Довгу залу з кутовою естрадою, що була спроєктована під ресторан, знімальна група перетворила на звалище, куди зносили використане та зламане обладнання. На кожній другій нараді Назар нагадував, що треба нарешті або звільнити це приміщення, або почати за нього платити. Бо орендодавці, казав він, уже геть задовбали йому мозок. Його слухали з розумінням, одностайно кивали, Антон нотував у блокноті, казав: «До кінця тижня ми це вирішимо».

Але все знову забувалося.

Між собою техніки називали захаращену залу «каптьоркою» і розповідали один одному про те, що перетрахали там усіх учасниць ревнивого шоу. Більшість цих історій були, звичайно, вигаданими. Але ті, кому доводилося за якоюсь потребою заходити до «каптьорки» і зазирати до її найтемніших кутків, час від часу натикалися там на старі матраци, пледи та ковдри. Іноді скручені, а іноді й розстелені. Гімар божився, що під одним із тих пледів він знайшов цілий комплект дорогої червоної білизни, геть подертої.

«Наче дикі коти шматували», — казав технікам і гримерам відповідальний робітник сцени.

І багатозначно мружив очі.

Того вечора, коли Антон із Назаром улаштували в монтажній whiskey party, до одного з найтемніших альковів каптьорки забралися дві молоді жінки. Тут, між високим стелажем і пірамідою порожніх ящиків, вони зручно влаштувалися на рулонах синтепону, запалили ароматичну свічку, поставили на підлогу пляшку вермуту та порожню банку з-під розчинної кави. Мовчки, передаючи одна одній, викурили довгу сигарілуз пластмасовим мундштуком.

— Я тобі вдячна, — сказала Христина.

Вона відпила. Просто з пляшки. І передала її Мілі.

— За що?

— Якби ти не погодилася...

— Я ж погодилася не для того, щоби тебе підтримати. — Міла приклала скло до губ; здалося, що вона вагається — пити чи не пити, але за мить дівчина закинула голову й одним рішучим ковтком залила в себе ледь не чверть пляшки. Облизавши губи, Міла додала: — Отже, мала, нема за що дякувати.

— А чому ж ти тоді погодилася?

— Дурне питання.

— Не розумію.

— А треба?

— Я тобі подобаюся? — Язик Христини повільно пройшовся від одного кутика губ до іншого.

Міла всміхнулася.

Відсторонено. Із космічної відстані.

— Я, бля, туплю, вибач. — Христина потягнулася за пляшкою.

— Не вибачайся. — Міла перехопила руку дівчини, подивилася їй в очі. — Ніколи не вибачайся, чуєш?

— Ти...

— Одні діють, щоби бути такими, як усі, а інші — бути не такими, як усі. Я — інша.

— Я теж.

Христина пересіла ближче до Міли й потягнулася губами до її обличчя. Та не опиралася. Дівчата злилися в довгому поцілунку.

Відірвавшись від губ Міли, Христина прошепотіла:

— У тебе були дівчата?

— Були.

— Гарні?

— Дорослі.

— Мамочки?

— Секс — як та срана школа. — Міла розщепнула блузку, зняла, взяла руку дівчини і поклала її долоню собі на груди. — Є учні, є вчителі.

— А завучі?

— І завучі, і директор. — Тіло Міли ледь здригнулося.

У Христини були холодні долоні.

— Вони ставили тобі дванадцятки? — Її пальці торкнулися Мілиного соска.

— Вони улітали на рожеві планети.

— Рожеві планети... — Пальці Христини помандрували нижче. — А я все по землі повзаю.

— Поки ще.

— Поки ще. — Христина підвелася з рулону, стягнула із себе футболку, зняла бюстгальтер і розщепнула джинси. — Поки ще.

— Поки ще, — тихо повторила Міла, дивлячись на голу Христину. — Давай зіграємо у гру, — сказала вона й також звільнилася від одягу.

Відтак розпустила волосся плечима, встала перед Христиною і повільно повернулася, демонструючи їй все своє тіло. Стрункі ноги. Плаский живіт із виразним рельєфом м’язів. Спадисті плечі. Сильні стегна, які її вітчим називав «планетарними». Груди тієї задерикуватої форми, за якою полювали наслідувачі Модильяні.

— У гру? — Погляд Христини обмацував плечі, стегна і ноги Міли.

— Кожна собі уявляє, як воно має початися і з чого.

— Так.

— У кожного свої фантазії. — Міла змінила позу так, щоби відкрити очам Христини найінтимніше. І найдостойніше за формою, як казали їй старіючі колекціонери. Зустрілася з нею поглядом і зрозуміла, що та оцінила.

— Так, — прошепотіла Христина.

— Я буду робити все так, як ти собі уявила, і все, що ти уявила. — Міла поклала руку на своє межиніжжя. Не відриваючи погляду від обличчя Христини, повільно перебираючи пальцями, вона зволожила вказівний та середній і ще повільніше облизала їх. — І що би ти собі не уявляла, я все це зроблю. Усе, що ти придумаєш. Усе, чого ти від мене забажаєш. Не обмежуй себе.

— А якщо тобі буде незручно?

— Не буде.

— Але...

— Не обмежуй себе.

— Ти ж не знаєш, про що я фантазую.

— Не обмежуй. — Міла впала перед Христиною на коліна, її язик атакував нижні губи дівчини, ковзнув клітором, стрибнув глибше, до розпеченої вологи її тіла.

Коли Христина застогнала від задоволення, вона відірвалася і запитала:

— Так як ти це уявляла?

— Я хочу...

— Ну.

— Але ти будеш сміятися.

— Hi.

— Я хочу, щоби була музика.

— Нехай буде музика. — Міла потягнулася за смартфоном. — Яка музика?

— Біллі Айліш. «Bad Guy».

— Ти хочеш, щоби я була твоїм поганим хлопцем? — Вона знайшла трек, увімкнула.

— Я хочу зверху... сісти тобі на обличчя.

— А далі?

— Далі?

— Що я маю робити?

— Маєш робити мені приємне, губами і язиком. — Обличчям Христини промайнуло щось хиже. — А ще ти будеш робити собі масаж. Усіма пальцями. Так, щоби я все бачила. Все-все.

«“Bruises on both my knees for you”.¹ Це починає мені подобатися», — подумки зазначила Міла. І повторила слідом за Біллі Айліш:

— Гт that bad type. ⁴

6

[«Я ревную!», випуск 6, сцена 18]

Кімната учасників шоу. Особисті речі її мешканців розкидані ліжком і стільцями. Шафа для одягу розчинена. Олег сидить на ліжку, Стас перед дзеркалом приміряє літній піджак.

Олег: Стаcю, ну його до дупи. Я валю звідси, нехай виставляють неустойку.

Стас: Чого ти смикаєшся? Дівки цих альфа-розмірів насправді бояться. От чого Христина таке впорола? Що, думаєш, їй справді цікава та Міла? Просто вона показує, що не хоче, щоби її жорстко драв якийсь виродок. Альфа-розмір... Це ж насправді потворність, відхилення від норми. А ми з тобою нормальні, таких, як ми, — більшість.

Олег: Я збільшувати не буду. Відмовлюся, крапка.

Стас: Якщо тобі на халяву зроблять альфа-розмір, cтрашного в тому нічого немає. Кінець кінцем, якщо не сподобається, зробиш менший. Із великого зробити мале завжди дешевше, аніж із малого велике.

Олег: Ти ж дві секунди тому казав, що це потворність.

Стас: Халява.

Олег: Ти собі на халяву і хвіст присобачиш?

Стас: Ми ж зараз не про хвіст говоримо. Мав би я альфа-член, спробував би, скажімо, у приваті позніматися. Люди нормально заробляють. Особливо за кордоном. Це ж як інструмент. Розширює твої можливості.

Олег: То уродство, то розширює можливості. Ти б уже вибрав — із хрестом чи без трусів.

Стас: Тут насправді немає протиріччя. Якщо уродством можна заробляти валюту, то таке уродство розширює можливості. Твоя, Олеже, біда в тому, що мислиш ти не по-сучасному. Ти міркуєш так: якщо двічі по два чотири, то вже не може бути, щоби двічі по два було п’ять. А сучасна людина спочатку визначає, що ми сьогодні розуміємо під четвіркою, а що — під п’ятіркою. Якщо нам треба порахувати кількість мішків із картоплею, то ми рахуємо просто: два на два дорівнює чотирьом. Але якщо нам треба порахувати способи життєвої самореалізації, то все залежить від того, хто рахує. В одного виходить три, а в іншого — шість з половиною. І ніхто не має права стверджувати, що в одного правильна цифра, а в іншого — ні. Тому що два на два чотири — то лише в народному господарстві. А в самореалізації кожний має свою математику. Так сучасні люди мислять.

Олег: Припасуй собі хвоста. Буде в тебе ще більше самореалізації. Будеш його показувати, і тобі за це платитимуть.

Стас: Коли не маєш аргументів, залишається тільки когось принизити.

Олег: Якщо в кожного своя правда, то про що люди будуть говорити?

Стас: Знайдеться про що. Це лише в таких, як ти, усі розмови про політику, збоченців та хто що вкрав. І це не три теми, а одна, тому що в підсумку всі розмови жлобів закінчуються тим, що політики-збоченці все вкрали. І кому від цього легше?

Олег: Є одна правда й багато брехень.

Стас: Є ілюзія єдності — і правда про різноманітність.

Олег: О! Значить, правда таки є.

Стас: Ми з тобою називаємо «правдою» різні речі.

Олег: Стаcю, роби собі хвоста. І в тому хвості отримаєш свою правду про різноманітність. А поки шукатимеш її, альфа-член усіх тут виїбе. І це така буде єдність, що всім мало не покажеться.

— Чудово, хлопці! — сказав оператор. — Ніхто не випав з кадру.

— Це я буду вирішувати, чудово чи не чудово. — Антон відірвався від монітора, примружився на яскраве світло і двома пальцями помасажував перенісся. — Але наче все ОК.

— Нарешті! — Із темних студійних нетрів виринула ведуча. — Третій протон. О пів на першу ночі.

— Можна було б іще подискутувати, — зауважив Олег.

— Не треба ще дискутувати. — Антон підійшов до дзеркала, подивився на своє відображення, поправив зачіску. — Уже подискутували. Цього разу все вийшло. Дві позиції заявлені, аргументи на користь сучасного бачення світу озвучені. А у фіналі, як і передбачалося, органічно виник стрижневий меседж про альфа-член, що всіх виїбе. Відповідно, ми підвели глядачів до висновку, що, попри всю філософію та різноманітність людських доль, для життєвого успіху потрібно мати... Кава гаряча?

Він забрав у ведучої паперовий стаканчик, відпив і продовжив:

— Правильно, треба мати альфа-член. Себто зробити його в клініці пластичної хірургії доктора Мясковського.

— Смачного, — побажала Антонові ведуча.

— Треба ж було і про нього сказати, — не вгамовувався Олег.

— Про кого?

— Про доктора Мясковського.

— Про нього казати не треба. — Ведуча наблизилася до Олега, чарівно всміхнулася. — Одразу після вашої суперечки піде реклама клініки.

— Усе ж таки шкода, — приєднався до них Стас, — що з моїх реплік викинули згадку про кота Шредінгера. Там, де я кажу «двічі по два», він був би в тему.

— Не мудруйте, Стасе, ці ваші баги та фічі⁵ на хєр нікому не впали. — Антон насолоджувався кавою. — Аналітики все продумали. До дрібниць. Незнайоме ім’я відволікає від стрижневої думки. Наш глядач — це «маленькі українці». Прості звичайні люди, у яких все переплутається: коти, альфа-члени, доктора. І залишиться в їхніх головах не те, що нам треба, а вінегрет із питань на тему «Якого альфа-кота виїбав доктор Шредінгер?».

— НЛП? — запитав Стас.

— Воно, ріднесеньке. — Антон повернув паперовий стакан ведучій. — Куди ж без нього?

— Я перепрошую, — напружився Олег. — А словосполучення «народне господарство» також має якесь приховане навантаження?

— Які допитливі хлопці, — похитала головою ведуча.

— Це ж телебачення, — нагадав Антон. — Тут кожна секунда коштує грошей. Ніхто не дозволить марнувати час на порожні фрази.

— Теоретично я знав це й раніше. Але самому поваритися на цій кухні...

— Матінко!.. — Ведуча закотила очі, кинула стакан до сміттярки.

— Олежику, я пожартував, — розсміявся Антон. — Це словосполучення випадкове. Від слова «зовсім».

— Антон Вікторович жартує, — кивнула ведуча. — Він любить жартувати.

— Я сильно вибачаюся... — хрипло сказали за їхніми спинами.

Режисер із ведучою подивилися туди, звідки йшов голос.

У проході між декораціями стояв Гімар.

— Там, у каптьорці... — Він кивком показав за спину.

— Що в каптьорці? — Антон скривився, наче від кислого.

— Мілу Вікторівну повісили.

7

Куріння в робочих приміщеннях каралося штрафом. Але цього ранку Назар був упевнений, що його не оштрафують. Навіть за кубинську сигару.

Він розпалив її кілька хвилин тому, і сигара — здоровенна міцна «партагас» — наповнила димом геть усю монтажну. Вентиляція змагалася з нею. Змагалася, але програвала.

Назар переглядав фейсбучну стрічку. Його очі, не затримуючись, пробігали постами: малюнок, банер, аватарка, знову малюнок, знову аватарка. Миготіння постів заспокоювало.

Ні, радше не заспокоювало.

Антон пройшов крізь пасма диму, став за спиною. Якби не відображення на полірованих стінових панелях, адміністратор не помітив би його появи.

«Навіть не грюкнув дверима», — зауважив Назар. — Що там? — Назар розвернув своє крісло назустріч шефові.

— Слідчі працюють, експерти. — Режисер обійшов крісло, присів на край столу.

— Що кажуть?

— Мені нічого не кажуть. Там із ними верхи, безпека, юристи каналу. Перетирають. А в тебе що свіжого?

— Усе рівно. Особливо не пресували. Де був, що робив. Узяли відео з камер, та й по всьому.

— Я не про це. Я тебе про щось прохав.

— Я в процесі.

Антон поклав руку поряд із клавіатурою.

Раніше в таких випадках він клав її на клавіатуру, згадав Назар. Тиснув на пластик усією долонею.

Він підвів очі, майже з викликом зустрів погляд шефа.

Майже.

«Усе тече, усе змінюється, еге ж? — запитали в Аніона очі адміністратора. — Таке от попадалово, бро».

— А детальніше? — Вимога не домінувала в голосі режисера, він цікавився.

— Мотивував знайомого штемпа полазити по ком’юніті, — сказав Назар. — По даркнету, по смітничкам...

— Що за штемп? Хакер?

— На спеців працює.

— Не здасть?

— Тобто?

— Тим спецам нас не здасть?

— Не повинен.

— І що твій штемп накопав?

— У принципі, те саме, що ми й передбачали.

— Давай без експозицій.

— Є один закритий ресурс. — Назар відкрив закладку й повернув монітор так, щоби Антон бачив картинку. — «Phallus impudicus» називається.

— Що за хрінь?

— Це назва гриба. Він не їстивний, псярка така смердюча. Але страшенно похожий на член. Назва з латини так і перекладається: «член непристойний». У середньовіччі на якомусь там соборі монашкам навіть заборонили до нього наближатися.

— Давай без середньовіччя.

— На цьому «Імпудикусі» викладена вся наша кухня. До речі, там є і з цієї монтажної відео. Із туалетів відео, із технічних приміщень. Тьорки, трах, усе таке. Ціла колекція.

— Сподіваюся, ти всіх «жуків» відшукав? — Антон зайшов до меню, почав передивлятися рубрикатор.

— Одна камера он там була. — Назар показав на стельовий плафон. — Друга працювала з компа. А прослушку вони запхали до плазми і тепер знають, що ми здогадалися про акул та акваріум.

— А де гарантія, що інших немає?

— Гарантію лише в морзі дають. — Адміністратор пошукав, куди стряхнути циліндрик сигарного попелу і врешті-решт відправив його просто на підлогу. — Але тут можемо потріщати. Я тут усе оцими ручками перемацав. — Він показав Антону долоні, відтак глянув на підлогу й розтер попіл підошвою кросовки, — Оцими рученятами, бро.

— Значить, ми в акваріумі. — М’язи на Антоновому обличчі напружилися, наче він зціпив зуби. — У грьобаному акваріумі із грьобаними акулами.

— Правду кажеш, старий, — кивнув Назар, закашлявся, сплюнув. — Грьобані акули, грьобані дельфіни і грьобані каракатиці. Грьобані морські гади, які жеруть одне одного. І нічим, падли, не бридяться.

— Ти думаєш, що Мілу...

— Зараз дещо тобі покажу. Серед відео на тому «Імпудикусі» є лесбійська чорнушка. — Назар відклав сигару, забрав в Антона «мишу», знайшов файл, клікнув. — Дивися, це вчорашній запис із каптьорки. Свіженький... Я так розумію, що її повісили саме там, де вона запалювала з Христинкою.

— Ні. — Антон прикипів поглядом до екрана. — Здається, це інше місце. Тут стелаж нижчий і вужчий.

— Богиня та її віддана жриця, — гмикнув Назар.

— Мілка старається, — кивнув Антон.

— Профі.

— Цікаво. — Антон повернув запис до початку.

— Ще б пак.

— Цікаво не те, що вони лижуться, а як вони це роблять. Таке враження, що обидві знають, звідки їх бере камера. Принаймні одна з них точно знає.

— Ти режисер, тобі видніше.

— Ти сказав: «Її повісили саме там», — нагадав Аніон. — А може, Міла сама повісилася?

— Із якої радості?

— У неї настрій постійно стрибав.

— Тобі видніше.

— Ти таку версію не підтримуєш, бачу.

— Старий, її повісили.

— А той технік, який її знайшов, теж казав: «Мілу Вікторівну повісили». І звідки у всіх така впевненість?

— У детектива граєшся? Ну-ну... — Назар уступив шефу крісло, а сам із ногами забрався на шкіряний диван, знову розпалив сигару й випустив у бік Антона димний струмінь. — До речі, а звідки в того техніка таке поганялово — «Гімар»?

— А це важливо?

— Просто цікаво.

— Мене інше цікавить.

— Я розумію.

— Не розумієш, — похитав головою Антон. — Якби розумів, то не казав би, що я граюся.

— Але ж подумай сам: чого би тій Мілці вішатися? — Адміністратор покрутив сигару, намагаючись, щоби та рівномірно горіла з усіх боків. — Як сказав би американський коп: «Не збігається з психологічним профілем». Дівчина з пілону має бути... — він зробив

паузу, підбираючи доречне слово, — компроматостійкою. Якось так.

— Зеро, — підсумував Антон.

— Ми реально нічого не знаємо, — погодився Назар.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки. На екрані монітора спліталися тіла двох жінок, одне з яких тепер лежало в морзі; у монтажній густішав сигарний дим; за стіною зачаїлася незвична тиша. На вимогу слідчого керівництво каналу призупинило зйомки.

— Як ти думаєш, проєкт прикриють? — запитав Назар.

— А ти як думаєш?

— Можуть і прикрити.

— Тепер нас точно не прикриють, — запевнив Антон. — Тепер, Назаре Михайловичу, у нас будуть золоті рейтинги. Зуб даю. І на телебаченні будуть рейтинги, і на «Імпудикусі» цьому сраному. До речі, твій хакер не просвітив тебе часом, хто там пасеться?

— Якісь жирні чорти.

— Чорти?

— Збоченці.

— А конкретніше?

— Конкретика, бро, ресурсу вимагає.

— Ти коли з ним розмовлятимеш?

— Можу сьогодні ввечері.

— Ось тобі ресурс. — Антон витягнув із портмоне купюри. — Штуки баксів на аванс стане?

— На аванс, сподіваюся, стане, — кивнув Назар, узяв купюри, перерахував і сховав у глибинах свого батніка. — А чого це ти так перейнявся?

— Хайпонуло мене.

— Не думав, що в тебе з Мілою... так серйозно.

— Людям властиво помилятися.

— Ну-ну.

— Що «ну-ну»?

— Міла тобі до одного місця. Просто ти боїшся.

— Я боюся? — стріпонувся Антон. — Чого саме?

— Не «чого», а «кого».

— І кого ж?

— Сам знаєш.

— Ти скажи.

— їх.

— Якби я їх боявся, мене би тут не було.

— А мені щось стрьомно.

— Тоді вертай гроші.

— Я поговорю з хакером, — пообіцяв Назар, щиро затягнувся, закашлявся від гарячого диму. Коли кашель припинився, додав: — А тобі, старий, раджу: не грайся у детектива.

Хвилину вони мовчки дивилися один на одного.

— Немає ніякого хакера, — припинив мовчанку Антон.

— Мої проблеми.

— Тоді хто з нас грається в детектива?

Мовчазний обмін поглядами повторився. Назар

не витримав першим, прокашлявся, запитав:

— А як ти здогадався?

— Тільки такий дешевий довбак, як ти, Назаре Михайловичу, береться за серйозну справу з авансом у тисячу баксів.

— Дякую, бро.

— Відгрібай, не дякуй, — махнув рукою Антон. — Це тобі за тупі поради старшому за званням. І взагалі... — Він підвівся, пройшовся кімнатою. — Прозріваю я щодо вашого покоління. От просто зараз прозріваю. Ви ж не міленіали, ви ж на книжках зростали. А в головах — мультики.

— Мультики! — передражнив шефа адміністратор. — Що за тупі понти, Антоне Вікторовичу? Ти ж лише на шість років за мене старший.

— Аванс отримав? Форсайт! — Режисер рушив до дверей.

— До речі. — Назар знову згадав про сигару, затягнувся, випустив дим крізь ніздрі. — А ти в курсі, що Міла власного вітчима здала ментовні? Відправила на зону чувака, який їй оплачував елітну гімназію і балетну школу? Звинуватила у зґвалтуванні. їй, до речі, тоді й сімнадцяти не було.

— Багато дали? — зупинився у дверях Антон.

— Що? — не зрозумів Назар.

— Питаю, скільки років дали вітчиму.

— Десятку.

— Він тепер на свободі?

— На зоні коні двинув.

— І звідки така інфа? З Інтернету?

— Не вгадав, — похитав головою Назар. — У мережі такого немає. Інфа з файлів, де містяться детальні відомості про всіх. Про учасників і працівників. Там і про тебе є. І про мене також.

— І де ж ти знайшов такі цікаві файли?

— База даних під шифрами.

— Ти її створив?

— Я маю до неї доступ. Обмежений. Але створив не я. І не я її адмініструю.

— А хто? Люди Бавловського?

— Можливо.

— Значить, вони, — кивнув Антон. — Хто б сумнівався...

— Але я тобі нічого не казав.

— Не казав. Перекинеш мені файл Міли.

— У мене обмежений доступ.

— Знову брешеш?

— Ні.

— Брешеш.

— Я ж казав тобі: обмежений доступ.

— Ти подумай. — Режисер повернувся до столу, поклав на нього десяток стодоларових купюр: одну за одною, не кваплячись. — Добре подумай. А потім, коли добре подумаєш, перешлеш мені файл Міли. А заразом також і мій.

Він вийшов із монтажної, проте за мить вистромив голову з дверної пройми і запитав:

— Так ти кажеш, що Міла здала вітчима за те, що той її трахав?

— Так.

— Це ще коли вона у школі вчилася?

— Так.

— І він здох на зоні?

— Здох.

— Туди йому й дорога.

Голова зникла, двері зачинилися.

— На книжках зростали... — пробурчав у порожнечу Назар. — Знав би ти, на чому я в Житомирі зростав, мажорчик сраний...

8

Поставивши собі питання «А що я, урешті-решт, знаю про Мілу Олійник?», Антон відчув себе персонажем кримінального серіалу. Із цим відчуттям він залишив знімальний павільйон і сів до авто. Із ним же доїхав до своєї домівки, вимкнув смартфон і, не роздягаючись, упав у ліжко.

Він сподівався, що відразу засне. Але втома безсонної ночі несподівано змінилася хвилею збудження. Він покрутився і відчув, що голова не хоче дружити з подушкою. Сів, увімкнув смартфон, перевірив пошту й месенджери, але не побачив листів від Назара.

Антон підійшов до вікна, відсмикнув гардину. Із восьмого поверху місто виглядало скупченням велетенських холодильників із вікнами-магнітами та пентхаузами, подібними до дрібної побутової техніки. Раптом зрозумів, що вже давно не бачив денного міста й відвик від його панорами. Відвик від цих архітектурних поразок, що не ховаються за нічною темрявою та спалахами світлової реклами.

Засмикнув гардину, рушив до кухні.

Там, допивши залишки хересу з пляшки, стилізованої під церковну дзвіницю, знайшов шматок пармезану та заповзявся зрізати з нього пластинки. Тонкі, майже прозорі.

Водночас згадав як Міла тут, на його кухні, чаклувала над крем-супом, розливала густу рідину в глиняні миски, посипала тертим сиром та дрібними пластівцями. Тоді — він пам’ятав, добре пам’ятав — вони пили херес. Простіший і дешевший, аніж у пляшках-дзвіницях. Здається, «Pedro Ximenez».

Смакуючи бронзову вологу, Міла розповідала про якусь давню знайому. Та, за її словами, зазвичай запивала вермутом хамон, сири, салати, до яких обов’язково додавала руколу та дрібно натерту лимонну цедру, а також морозиво з фісташками. Але з мискою гарячого супу вживала виключно херес.

«Терпкий міцний херес», — казала Міла.

Вона любила уточнюючі прикметники.

Антон поглядом пошукав речі, що пов’язували кухню з Мілою. Не знайшов. Глиняні миски стояли (або лежали) десь на антресолях, загромаджені іншим посудом. А пивна гальба, що її Міла подарувала йому на днюху, розбилася минулого тижня. Упала на підлогу й розлетілася на дрібні скалки.

Це несправедливо, подумав він. Несправедливо й неправильно. Міла хазяйнувала на цій кухні не раз і не двічі. Сотні вечерь та сніданків, сотні застільних розмов. Тисячі викурених сигарет і сигаріл. Сотні відтінків домашнього настрою, створених нею. А тепер тут не лишилося практично нічого, відміченого її вибором, її смаком, її присутністю. Від його попередніх подруг залишалися чашки зі смішними малюнками, здоровенні порцелянові чайники, розписані квітами і феніксами, лаковані підноси, дорогі сервізи. Ціла колекція посуду — порцелянового, керамічного, фаянсового, скляного й металевого. Офісного, салонного, богемного, ніякого. А від Міли — лише дві глиняні миски, придбані на сільському ярмарку й запхані невідомо куди.

Він повернувся до спальні, відкрив гардероб.

На металевому вішачку сумували Мілині джинси.

Він перейшов до коридору, де стояли її капці і кросівки. Новісінькі жовтогарячі капці з котиками і заношені до брудного глянцю гавнодави.

Відтак пошук утраченої присутності привів його до вітальні. Тут, оточений трьома шкіряними диванами і такою ж кількістю торшерів, царював високий кальян. Поставлений на мармурову стільницю, він виблискував позолотою та дзеркальними арабськими написами.

Міла називала його «лампою Аладдіна».

Антон згадав, як купував цей агрегат на єгипетському базарі. Уже маючи кальян у багажі, він вилетів із Шарм-ель-Шейха на Мальту. Туди, де вперше зустрів Мілу.

Тоді Бавловський, що чекав його на острові, у жодний спосіб не дав зрозуміти, що знайомий із нею. Жодним словом, жодним порухом очей. Коли Антон побачив її на пілоні, Августин Лаврович сидів поряд. Пив бурбон із льодом. Зміряв інертним поглядом чергову стриптизерку, що зайняла центральну позицію, указівним пальцем поправив золоті окуляри і повернувся до вивчення повідомлень, що застрибували до його смартфону.

Спливли роки, але та мить виринула з Антонової пам’яті зі всіма звуками і барвами. Соковита й рельєфна, насичена запахами квітів, що ними декорували залу нічного клубу.

Але тепер — особливо тепер — йому не хотілося думати про Бавловського. Або про щось, мічене присутністю Бавловського. Про те, до чого той доторкався. Може, тому що він уже знав: липких і темних думок про Августина Лавровича все одно не уникнути.

Він так і позначив ці майбутні думки: липкі та темні. Любителька уточнюючих прикметників його б, напевне, підтримала.

Принаймні, зрозуміла би.

Липке та темне мусило почекати. Він пам’ятав: у вітальні збереглася ще одна річ, зчеплена із втраченою присутністю.

Міла подарувала йому цю книжку разом із нещасливою гальбою. Сказала, що хотіла б, аби він її прочитав.

«Роман? — запитав він, гортаючи сторінки. — Не люблю сучасну літературу».

«Чому?» — Вона не здивувалася, просто поцікавилася.

«Та вона вся якась бутафорська, — сказав він тоді. — Постановочна. Як наше сране шоу».

«Не можна так узагальнювати».

«Можна».

«Це хороший роман. Майже про мене».

«Знайома з автором?»

«Ні». — Вона солодко всміхнулася: їй подобалося, коли він її ревнував.

«А чому майже?»

«Бо тій дівчині, про яку там написано, більш-менш пощастило». — Солодкість зникла з її обличчя.

«А тобі?»

Вона відвела очі, сказала:

«Менше, ніж їй».

«Я почитаю», — пообіцяв він тоді.

І не виконав обіцянки.

«А що, як, — подумав він, — фатальна пригода з пивною гальбою була знаком? Попередженням. Людям дозволено пробачати, але чи здатні пробачити хранителі наших обіцянок?»

Невідомо.

Він давно не читав паперових книжок. Певно, вже кілька років. Відтоді, як упрягся в телевиробництво.

«От і згадаю, як це — читати книжку, — сказав він собі. — І поки Назарчик думає, а опера зі слідчими роблять свою справу, можна пройтися лонґрідом».

Антон витягнув з шафи книжку, умостився на дивані, увімкнув один із торшерів. Штучне світло змішалося зі світлом блідого дня.

На обкладинці художник намалював юну білявку в дорослому, ризиковано декольтованому платті. Малюнок нагадав Антону японські манґі. Але, на відміну від послідовників Тедзукі Осаму⁶, оформлював книжки ретельно проробив деталі обличчя, позначеного важкуватою північною вродою. Дівчина з обкладинки дивилася на Антона виклично й розгублено. Одночасну присутність цих двох станів художник передав через вигин її напіввідкритих губ. Вони і запрошували, і кривилися від остраху.

Антонів погляд переповз на назву:

«Із невеликою “чорною дірою” можна...»

Він гмикнув, ще раз глянув на малюнок, відкрив книжку й почав виконувати обіцяне.

Невдахи поділяються на таких, які нікому не потрібні, і таких, котрі нікого не потребують. У п’ятнадцять Софія дійшла висновку, що її батькові вдається одночасно належати до обох різновидів невдах. А у вісімнадцять вона присягнула найволохатішому й найвпливовішому зі своїх ведмедиків, що ніколи і нізащо не перетвориться на невдаху.

Що не питиме буряківку на смердючій кухні, не читатиме радянської фантастики, друкованої на сірому папері, і ніколи не буде колекціонувати значків. Ані на защіпках, ані на закрутках. І тим більше, не запрошуватиме до себе несвіжого вигляду приятелів, що оплакують якісь давно здані на брухт автоматичні лінії, переповідають вчорашні випуски телевізійних новин та крадуть чайні ложки.

Розгорнутий варіант присяги також передбачав: повне уникнення як інженерної (батькової), так і педагогічної (маминої) освіти, принципову неможливість одруження з безквартирним і безмашинним, абсолютне дистанціювання від усіх типів, видів і підвидів неформалів, а також ідейну неприйнятність статевого життя із жлобами, не готовими (або нездатними) забезпечити свою дівчину модним одягом, фірмовим взуттям та дорогими прикрасами.

У рік прийняття присяги улюбленим словом Софії був «ресурс». Її найближча подруга Тася не стомлювалась повторювати: «У нас, Зосько, є аж два моцні ресурси. Перший — наша свіжість (так вона узагальнювала переваги юного віку). Другий — довгі ноги (так вона позначала зовнішність, максимально наближену до модельної). Це не фуфло, Зосько, це дорого коштує. Дуже дорого. Не можна просрати такі ресурси».

Мамине трюмо свідчило, що подруга мала рацію. У ньому Софія бачила симпатичну юну біксу з м’яким попелястим волоссям, широко рознесеними загадковими очима, пласким животиком і ногами, які нічим не поступались нижнім кінцівкам Даяни Крюгер або Кари Делевінь.

Отже, ресурси були.

Це формувало настрій.

Того дня передбачалися дві безпросвітно нудні пари з матеріалознавства. Тому, коли Тася сказала «не йдемо», у Софії не знайшлось жодного заперечення.

— У парк? — уточнила вона.

— На нашу лавочку, — кивнула Тася, звертаючи від брами навчального закладу.

— Гроші є?

— Є.

Тася поплескала по кишенях джинсовки.

— Невже ресурс спрацював? — здивувалась донька інженера. Від початку їхнього знайомства не було такого, щоби в Тасі водилися гроші. Старша із трьох доньок розведеної поштарки, у фінансових питаннях вона зазвичай покладалася на дружнє коло.

— Вихід на велику сцену лише намічається. — Тася струсонула гривою каштанового волосся і скоса подивилась на Софію, котра відчула в її погляді дещо оцінююче.

У Таськи новий проєкт, зрозуміла донька інженера.

Вона вже звикла, що її подругу тягне на дрібні авантюри. І не особливо тим бентежилася, бо, як правило, Тасиного авантюризму ставало лише до першого відчутного облому.

Енергетик вони купили найдорожчий.

Ранкове світло вже помалювало улюблену лавочку в кольори старовинних багетів, коли дівчата кинули на неї свої пакети і сумки. Навколо них просинався міський парк. Дзижчання комах над сміттєвими купками впевнено перекривало віддалений гомін вулиці. Навіть вороняче крякання не порушувало навколишнього раю.

— Пакети не дружать із книжками, — зауважила Софія, побачивши, що кутик обкладинки підручника

вистромлюється з дірки. Збираючись до коледжу, подруги віддавали перевагу пакетам.

— Не вумнічай. — Тася відкрила бляшанку. — Ще трошки, подруго, і пакети нам не знадобляться. До одного місця той коледж. Будемо на яхтах текілу пити.

— Серйозна заява, — усміхнулась Софія. — Знайшла папіка?

— Я похожа на давалку?

— А звідки бабло?

— Ну, ти мене за просту маєш. — Тася широко розкинулась на лавці, витягнула ноги, поворушила носаками чобітків, помилувалась сонячними відблисками на хромованих пряжках. — А я, Зосю, зовсім не проста. Я для нас із тобою тему знайшла. Ніштячну тему, врубаєшся?

— Кажи.

Софії раптом стало смішно. Ділова Тася нагадала їй дівчину з американського трилера. Та повелася на якесь фуфло про зйомки в кіно, а опинилася в борделі, де її трахали товсті мексиканські бандити.

Донька інженера шалено напружилася, аби не зареготати. Вона знала, що Тася образиться, якщо вона зарегоче. Але сміх ліз із неї, як дитинча Чужого із черева астронавта. Вона відчула: більше хвилини не протриматися.

— Слухай сюди, — стишила голос Тася. — Є в мене знайомий. Друган один. Він не дуже дружить із кукухою... Чого ти регочеш, мавпо? Я щось смішне кажу? A-а, он що: дружить зі мною, не дружить із кукухою. Справді ржачно... — Подруга й собі зашкірилася. — Ні, він по кармі рівний пацан, але махнутий на айтішній темі. Увесь час сидить за компом, щось там програмує, тестує. Просто живе в компі, будує якісь світи.

За реальні гроші, прикинь. Він із тих своїх світів не вилазить. Лише поїсти, поспати і до туалету.

— Добре, що до туалету.

— І я так кажу.

— Але ж гроші має.

— Має, — кивнула подруга. — Більше того, має свою фірму. Офіс, тачку нормальну. Я його питаю: а що, типу, тобі так круто платять за ті світи, що ти так розкрутився?

— Айтішники добре заробляють.

— Не все так просто, — похитала головою Тася. — Фіг би він сам так вискочив. Виявилось, що в нього крутий дядько. Реально крутий.

— Олігарх?

— Ну, не настільки, не фантазуй так зрання, — реготнула Тася. — Власник нічного клубу. Цинкуєш тему?

— Ну.

— Не «ну», а жирна тема. Я цього айтішника трошки на інфу покрутила. Дядько йому гроші підганяє, а він раз на три дні модерує сайт його клубу. Добре влаштувався пацан, нє?

— На інфу покрутила? Мотивувала його? — Софія зробила великі очі.

— Тьху, дєвушка, що ти таке фантазуєш! — Тася скривилася, відтак зробила довгий ковток. — Він же не миється місяцями. Я з ним далі цьом-цьом не... Та що ти регочеш, мавпо?!

— Уявила, як ти цьом-цьом із пацаном, який пів року не був у ванні...

— Іди ти! — Тася бризнула на подругу енергетиком.

— Так що там із тим дядьком?

— Кажу ж тобі, крутий, має клуб. «Дівінус» називається. Там тусують багаті чорти, стриптиз, усе таке.

— То ми з тобою будемо стриптизерками? — Сміх не відпускав Софію.

— Та припини вже лахати, задрала! Там потрібні пацанки для ескортингу. Айтішник сказав, що там усе без сексу, чортам потрібні лише понти.

— Лише понти?

— Ну, типу, багатий чорт їде на якусь там презентацію, бере нас обох із собою. А ми такі красиві і тремося з ним, як кішечки. Наш чорт кайфує, бо всіх інших чортів жаба душить. Бо ж він уже реально нічого такого не може, а всі його мають за стального мачо.

— І все?

— Усе.

— А потім ми просипаємося на великому ліжку з ним, його шофером та двома охоронцями?

— Що ти таке мелеш, — скривилася Тася. — Які шофери? Там усе за контрактом, усе обумовлено.

— Але ж на таку роботу купа кандидаток. Ми ж не одні такі розумні, еге ж?

— Так от, цього Любомира треба мотивувати.

— Любомира?

— Так того дядька зовуть.

— Терпіти не можу цього імені. Лю-бо-мир. Любчик. Якесь котяче ім’я.

— Не гірше, ніж Вася.

— А в мене що, був якийсь Вася? У мене навіть кота Альбертом звати. — Софія скинула мокасини, підібгала під себе ноги. У голові приємно шуміло, навколишні предмети яскравішали і набували неправильних обрисів. Тася раптом здалась їй затягнутим у потерту джинсу птеродактилем.

— Я просто тобі так кажу.

— Що значить «мотивувати»?

— Ну, зробимо йому легенький мінет, корони не впадуть.

— Легенький? — перепитала Софія, а про себе подумала: «Точно птеродактиль. Он який у неї ніс довгий. Молодша за мене, а вже косить під мамку. Продає мене, типу».

— За щоку, — розтлумачила Тася, — Ти — за ліву, я — за праву. Дурочкою не прикидайся. Ще скажи, що ніколи пацанам не робила.

— Угу, дуже смішно, — буркнула Софія. Вона раптом уявила, як біля її рота ворушиться щось бліде, слизьке, товсте, схоже на здоровенного вимогливого хробака.

Софію знудило.

— Але ти мальвіна, я прозріваю.

Тася допомогла подрузі витерти обличчя.

— Так звідки в тебе гроші?

— Друган дав.

— Айтішник?

— Ага.

— Багато дав?

— На смартік стане.

— І ти мені будеш казати, що йому не давала.

— Тобі так принципово?

— Ні, просто тобі дивуюсь.

— Це пред’ява якась? — напружилася Тася.

— Знаєш, Тась, мені реально пофіг, що ти там робила з тим айтішником. То чисто твої тьорки, я в них не втикаюсь. Але не кажи, що я робила комусь мінет. Ніколи такого не кажи. Це — тріпотня, чуєш?

— Зосько, ти мальвіна. Однозначно, — після драматичної паузи похитала головою Тася.

— Сама ти мальвіна! — Софія влізла в мокасини, зістрибнула з лавки й відійшла від подруги на соціальну дистанцію. — Ти свічку не тримала й не гони на мене.

— Усе ясно, — Тася згребла свої речі, підвелася й обтріпала спідницю. — Ти мне больше не дружок...

— Наступного разу фільтруй базар.

— Та пішла ти... — Тася гордо розпрямила спину, спритно крутнулась на підборах і рушила до паркової брами.

«Лонґрід про стриптизерок-початківиць?»

Антону здалося, що смартфон маякнув білим спалахом.

Він поклав книжку поряд із кальяном і продивився месенджери. Назар прислав файл у телеґрамі. Однісінький файл.

Антон пробіг очима текст. І миттєво забув про пригоди Софії з Тасею.

9

Тих, кому довелося блукати поверхами бетонної піраміди, вражали не лише розміри залів, галерей і холів. Їх, серед іншого, дивувала кількість туалетів. А також спосіб їх розміщення. Часом здавалося, що за кожним заворотом галереї або коридору зачаївся скляний анклав з кабінками, рукомийниками і дзеркалами.

Щодо виникнення цього ретирадного сузір’я існували різноманітні припущення. Серед іншого, розповідали, що генеральний замовник мав проблеми з несподіваними нападами ведмежої хвороби. Але більшості таке пояснення здавалося лише анекдотом. Більшість відносила цю Гігієнічну надмірність на рахунок загальної гуманізації світу.

На широкому підвіконні одного зі скляних анклавів сиділа ведуча і втикала у смартфон. Вона бурмотіла нерозбірливі прокляття, вмикала й вимикала режим «селфі», користуючись фронтальною камерою замість дзеркала. То телефонувала туди, де їй не відповідали, то переглядала старі повідомлення у вайбері.

Якби хтось заглянув до туалету тієї години, то здивувався би безладдю, що панувало навколо вродливої і доглянутої жінки. Плетена торбинка від Balmain шматою звисала з підвіконня. Косметичка, зарядні пристрої, лак для волосся, павербанк, упаковка вологих серветок, щітка для волосся та кишенькова фляжка випали з торбинки, утворивши щось проміжне між хаосом і композицією, складеною для написання постмодерного натюрморту. Доповнювала її недопита пляшка.

Не дочекавшись відповіді на чергове послання, ведуча голосно матюкнулася, відпила з пляшки, знову поглянула на екран і кинула смартфон на підвіконня.

— Сраний лікер, — сказала вона.

Кілька секунд посиділа мовчки, відтак повторила, розділяючи на склади:

— Сра-ний лі-кер...

Цієї миті до туалету зайшла Христина. Одягнена як для вечірки, у червоному коктейльному платті та яскравому макіяжі.

— Що? — запитала вона.

— Ти чого не відповідаєш?

— Бо так.

— Забила на мене?

— Нас викликали.

— Ти так була зайнята, що не могла двох слів відписати?

— Я ж кажу: нас викликали, — терпляче повторила дівчина. — Тобі ж не треба пояснювати?

— Не треба.

— Тоді які питання?

— Хочеш? — Ведуча простягнула їй пляшку.

— Ні. — Христина дивилася на неї з висоти своїх ста вісімдесяти (плюс підбори) сантиметрів. — Щось сталося?

— Як знаєш. — Ведуча поставила пляшку на підлогу, знайшла смартфон і вимкнула. — Поспілкуємося?

— Я вже сьогодні наспілкувалася. — Христина черкнула долонею по шиї. — Отак. Спочатку зі слідчими, а тоді...

— Слідчі... Зі мною також говорили. Зануди. Дивляться на нас як на лайно.

— Та нормально дивляться.

— І про що вони тебе питали?

— Так, херню всяку.

— Яку саме?

— Де була, що робила, коли востаннє бачила Мілу Вікторівну.

— А ти?

— Відповідала.

— Правду?

— Так.

— Правду й лише правду, — реготнула ведуча.

— А мені нема чого приховувати.

— Зовсім?

— На відміну від інших.

— Ти на щось натякаєш?

— Ні.

— А хто такі «інші»?

— Ті, хто бреше.

— Усі люди брешуть, — засміялася ведуча, сміх перейшов у затяжний кашель; вона ледь зупинилася, відтак витерла губи серветкою, відкрила косметичку. — Про когось конкретно запитували?

— Про Назара Михайловича.

— І про що питали?

— Де він був і що робив.

— Де був, що робив... Ясно. — Ведуча відновила колір на губах. — Це не розслідування, це хрінь якась.

— Чому?

— Бо насправді ніхто не хоче правди. Правда нікому не вигідна.

— А буває інакше?

Ведуча склала косметичку, відтак запитала:

— Більше нічого не питали?

— Нічого, — знизала плечима Христина. — Сказали, як буде треба, то ще викличуть.

— Може, й не треба буде. Стомилася?

— Та дурдом якийсь.

— Це точно.

— Поспати би годин шість.

— Вам нададуть відпочинок. — Ведуча глянула на Христину. — Тобі пасує це плаття.

— А додому можна буде поїхати?

— Напевно, ні.

— Ні?

— Думаю, що ні, — похитала головою ведуча. — Телешоу, сонечко, робляться на одному настрої. Одним потоком. Це — виробництво, конвеєр. А якщо учасники роз’їдуться... Ти ж розумієш, дома все інакше. Енергетика інша. Хтось зап’є, хтось захворіє, у когось плани поміняються... Не збереш вас потім.

— Хріново.

— Усе хріново, сонечко, усе дуже-дуже хріново... — кивнула ведуча й відпила з пляшки. — Солодкий, зараза... — Вона сплюнула, злізла з підвіконня і підійшла до Христини, — Я знаю про вас із Мілою.

— Про нас із Мілою? — Зіниці в Христини звузилися; в обличчі з’явилося щось котяче. — І що саме ти про нас знаєш?

— Про ваші... романтичні стосунки.

— А хіба це секрет?

— Не секрет?

— Усі знають.

— Ну так, усі, — погодилася ведуча. — Ти хоч переспала з нею?

— А тебе їбе?

— Що?

— Я питаю: тебе їбе?

— Навіть так... — Ведуча подивилася собі під ноги, наче за щось перечепилася; крильця її носа сіпнулися.

— Ага.

— Тобі не личить.

— Сама розберуся.

— Упевнена?

— Так.

— Я тебе розумію. — Ведуча впритул наблизилася до Христини. — У тебе травма, ти напружена...

— Не нависай.

— Це я нависаю? — Ведуча розсміялася. — Ти ж вища за мене на півголови. Ти така висока, така струнка...

Вона обійшла Христину, наче оглядаючи. Опинившись у неї за спиною вона раптом притиснулася до дівчини всім тілом, обхопила руками її стегна.

— Я знаю, у таких випадках без підтримки важко, дуже важко, — перейшла на шепіт ведуча. — Треба бути з кимось. Із кимось, хто тебе розуміє. Треба, щоби хтось зняв напругу...

— Таня, припини! — Христина спробувала вирватися з обіймів ведучої. — Будь ласка...

— Я з тобою, сонечко. — Губи ведучої мандрували спиною дівчини. — Твоя Таня з тобою.

— Я не хочу.

— Мала, ти така напружена... — Ведуча підхопила шовковисту тканину плаття, потягнула догори, майже до грудей, оголюючи стегна й талію дівчини; зашепотіла їй на вушко:

— Така напружена, така гаряча, ще й без білизни...

— Припини.

— А якою Міла була на смак? — Ведуча присіла, її язик побіг між сідницями Христини.

— Hi! — Дівчина вирвалася з рук ведучої, обсмикнула плаття. — У нас із тобою бобік здох.

— Хто здох?

— Усе здохло. — Христину пересмикнуло, тепер вона ще більше скидалася на розлючену, налаштовану кусати і дряпати кішку. — Все-все-все! Зрозуміла?

— Ти стала такою... — Ведуча випрямилася.

— Дорослою?

— Стервозною. Тобі не личить.

— Яка вже є. — Христина на мить заплющила очі, видихнула повітря; відтак підійшла до дзеркала, поправила одяг. — Усе змінюється. Швидко змінюється.

— Не на краще.

— Хто знає.

— Я знаю.

— То і знай собі. — Христина взяла з підвіконня балончик із лаком, поновила фіксацію чілки, оглянула зачіску з різних сторін і ще раз опрацювала її лаком.

Ведуча спостерігала за її діями. Коли балончик повернувся на підвіконня, сказала:

— Пуста розмова.

— І що?

— Із твоїми даними, сонечко, тобі на естраду пряма дорога. Можеш стати зіркою. Справжньою зіркою. І тоді вже бачити всіх у сраці. Усіх, включно зі мною. Але тепер ти ризикуєш, мала, ти так ризикуєш... — Ведуча повернула своєму голосу директивну інтонацію. — Між іншим, Христино, усе, про що ми з тобою говорили на кастингах і пізніше, залишається в силі. Чуєш? Гроші на твою розкрутку є. Я сама буду твоїм продюсером.

— Ага, я чую. Ти конкретна мамка.

— Нікому не шкодило.

— Що не шкодило?

— Робити кар’єру через ліжко. Особливо у шоу-бізнесі.

— Та невже?

— Повір мені.

— А кажуть, що шкодило. — Христина відійшла від дзеркала. — Особливо продюсерам. Про Вайнштейна чула?

— Ми не в Голлівуді.

— Оце ти мене просвітила, — розвеселилася дівчина. — А я ж думала, що в Голлівуді. Прикинь, яка я лошара!

— Мала, послухай... — Ведуча розщепнула ґудзик на блузці. — Я не хочу сьогодні спати у холодному ліжку.

— Замов собі проститутку.

— Серйозно?

— Ти почула.

— Сонечко...

— Щиро вам співчуваю, шановна Тетяно Олександрівно. — Христина рушила до виходу, — Але нічим не можу допомогти.

— Ти не розумієш, від чого відмовляєшся, — Ведуча схопила її за руку.

— Розумію, добре розумію. — Христина висмикнула руку. — Я відмовляюся від сексу з тобою. Від страпона, зв’язування та лавандової олії. Ненавиджу лавандову олію!

— Я куплю іншу. — Ведуча встала між Христиною і виходом. — Я зроблю все, чого ти забажаєш. Чуєш?

— A-а, забула! — Христина говорила все голосніше, майже кричала. — Ще я відмовляюся від шкіряної маски, що смердить спермою якогось козла, а також від великого щастя лежати під твоєю жопою з обісцяною мордою.

— Люди заради кар’єри...

— Ти знову про Голлівуд чи про себе?

— Про себе.

— І що ж ти такого робила заради кар’єри? Гівно жерла? Зі псами трахалася? — Христина розсміялася. — Я б на таке подивилася. Чесно.

— Тобі б не сподобалося.

— Ну так, звичайно. Ти мені теж не подобаєшся.

— Колись ти інше казала. — Щока ведучої зрадницьки смикнулася. — Уже забула?

— Ні, не забула.

— І на тому спасибі, — Вона приклала долоню до щоки.

— А тепер кажу: усе змінилося. Усе.

— Бачу, що тобі вже щось пообіцяли.

— Ага. Усі гроші.

— Пропозицію тобі через Мілу передали? — Ведуча спробувала впіймати погляд дівчини. — Через Мілу, так?

— Не твоє собаче діло.

— Значить, пообіцяли, — кивнула ведуча. — А ти їм повірила.

— Розмову закінчено. І не діставай мене більше своїми тупими повідомленнями. Бобік здох!

— Дарма ти їм повірила.

— Іди до дупи. — Христина спробувала відсунути ведучу. — Дай мені пройти.

— Ти не розумієш, — не відступала та, — Нічого не розумієш. Вони тебе просто використають. Потрахають і викинуть.

— Дай пройти, кажу!

— Лиши її, суко! — До скляного анклаву увірвалася Віра.

— Іди до свого боксу, — встигла наказати їй ведуча, перш ніж отримала ногою нижче спини.

Від несподіванки вона втратила рівновагу. І не втрималася на високих підборах. Падаючи, ведуча зачепила плечем рукомийник і зойкнула від болю.

— Отримала? — Віра зайняла позицію між нею і Христиною. — Зараз іще отримаєш, коблухо ботоксна.

— Вам пиздець, алюри драні, — простогнала з підлоги ведуча.

— Ти ще щось нявкаєш? — Віра поцілила п’яткою їй у коліно. — Це тобі за «алюру». На зоні такими марухами парашу миють. Тільки спробуй кіпішнути, я тебе на обтьорки порву!

Вона плюнула на ведучу й виштовхала з туалету перелякану Христину.

ЇО

10

Назар зателефонував о восьмій вечора. Цього разу він скористався WhatsApp. Запитав, чи Антон бачив надісланий файл. Отримав ствердну відповідь. Пів хвилини мовчав, певно, сподівався на коментарі. Відтак сказав, що чекатиме шефа за годину на заміській АЗС. Коли Антон запитав, чому саме там, Назар відповів, що так безпечніше.

— Я там заправлявся. У них кава завжди недоварена, — сказав Антон.

— Ми туди не підемо. Подивимося в моїй машині. — А є на що дивитися?

— Так.

— Відео?

— Не лише.

— А машину ти перевірив?

— Вона чиста. А от щодо твоєї — не впевнений.

— У твоїй не було нічого? — уточнив Антон.

— Нічого.

— Добре, я приїду.

Дорогою до місця зустрічі він думав про те, що прочитав у Мілиному файлі. Про те, що її повне ім’я було не Людмила, як він досі вважав, а Мілена. Про те, що Олійник вона стала після арешту вітчима, а до того її знали під прізвищем, досить відомим у середовищі столичних політиків і бізнесменів. Її вітчим, як і мати, і рідний батько, був вихідцем із партійно-господарської номенклатури.

У ті далекі роки, коли Антонів батько тільки-тільки перейшов із комсомольської роботи на «культуру», рідний тато Міли вже займав одну з ключових посад у столичній прокуратурі, а вітчим керував медичним закладом санаторного типу. Упорядники файлу не забули зазначити і дальніх родичів помічниці режисера. Серед них виявилися власник прогресуючого будівельного бізнесу та чільна діячка парламентської партії.

Але ті упорядники жодним чином не пояснили, як дівчина з вищої касти опинилася спочатку на пілоні, а потім у лапах Августина Лавровича.

Або ж усе відбувалося навпаки, подумав Антон. Спочатку вона опинилася в продюсерських лапах, а відтак — на пілоні. В обох випадках це означало падіння з рівня небожителів на ті підніжки українського соціуму, де відбувалася щоденна, одноманітна та безжальна боротьба за існування.

Наскільки Антон знав, сім’я Бавловського не належала до жодного з номенклатурних кланів, а сам Августин Лаврович стартував до продюсерських висот із бухгалтерії провінційного драмтеатру.

Отже, сказав він собі, так вони і зустрілися. На перехрестях життєвих транзитів. Одна падала з хмар на сухий ґрунт, а інший крокував із простаків у рєшали.

Можливо, припустив Антон, правляча каста відреклася від Міли, коли та кинула вітчима на тюремну шконку. А Бавловський скористався нагодою. Підібрав юну відступницю у якомусь масажному салоні або на кастингах. Але за яких обставин відбулася ця зустріч? Які криві шляхи привели двадцятирічну Мілу до нічного клубу на середземноморському острові? І чому, зрештою, усезнаючі тусовочні пліткарі та пліткарки жодного разу не згадали в його, Антона, присутності чогось пікантного та компрометуючого із життя Мілени Олійник? З її аварійної біографії?

Не мали інформації? Боялися? Зважали на його з Мілою стосунки? Не вважали сина міністра за свого, за правильного пацана? Щось інше?

Тут клубочилася непроглядна темрява. І несила було її розвіяти без додаткових знань.

Упорядники файлу ретельно перерахували телевізійні, гастрольні та кіношні проєкти, де працювала Міла. А ще всі ті посади, котрі вона займала. Список був довгим. Бавловський, як знав Антон, або офіційно продюсував перелічені проєкти, або ж був їх негласним куратором.

Неважко було здогадатися, хто саме кожного разу призначав або рекомендував Мілу на такі позиції, що дозволяли їй опинятися в самому центрі телевізійного Вавилону. І логічно було припустити, що саме вона доповідала Августину Лавровичу про все, що відбувалося в знімальних павільйонах, житлових боксах, офісах, кабінетах, цехах та каптьорках.

Найцікавіше Антон знайшов в останніх абзацах Мілиного файлу. Там містилася проекційно-психологічна характеристика помічниці режисера. Дослівно: «Психотип М. Олийнык определен высоким уровнем адаптивности и самомотивации, что включает в себя способность адекватно оценивать ситуацию, гибко реагировать на коммуникационные и организационные вызовы, оперативно решать проблемы, возникающие в ее функциональной сфере. У М. Олийнык относительно высокая стрессоустойчивость, в рутинных обстоятельствах она способна эффективно контролировать свои эмоции. Хотя уровень адаптивности и EQ М. Олийнык в общем и целом соответствуют занимаемой ею менеджерской должности, у нее прослеживается стойкое, возможно прогрессирующее, тревожно-депрессивное расстройство травматического происхождения. Как следствие, имеют место когнитивные нарушения и сексуальные девиации, а также четкие признаки мотивационного дрейфа осознания своей гендерно-социальной позиции. В среднесрочной перспективе возможно нарастание проявлений поведенческого цинизма, реактивной протестной манифестации, а также, при определенных обстоятельствах, немотивированной агрессии».

Антон переписав цей текст на аркуш і поклав його замість закладки між сторінок роману про невелику «чорну діру».

«А Назарчик у чомусь таки був правий, — сказав він собі. — Нам на майданчик підкинули не просту рибу. Нам підкинули акулу із сексуальними девіаціями та тривожно-депресивним порушенням травматичного походження. І чекали, поки в неї прокинуться поведінковий цинізм та невмотивована агресія. А може, і ще чогось чекали. Суки грьобані!»

Антон помітив «королу» Назара за триста метрів від АЗС. Авто стояло поміж сосен на ґрунтовій дорозі, що вела від шосе до дачного кооперативу. Він припаркував свою «ауді» на узбіччі, вийшов, подивився навколо, викурив дві сигарети. Відтак рушив до «короли».

Назар сидів на водійському місці і зосереджено чистив екран планшета. Ретельно витирав шматком замші його кути, вибираючи звідти липкі нашарування.

Антон постукав у скло.

Назар смикнувся, але, упізнавши шефа, кивнув, відчинив дверцята й буркнув:

— Чого підкрадаєшся?

— Перевірка на уважність.

— Знаєш, де я мав твої перевірки?

— Хамиш.

— Я не хамлю, старий, я на нервах. — Назар увімкнув планшет. — Тебе у випадку чого не чіпатимуть, а від мене мокрого місця не лишиться.

— Це точно, — всміхнувся Антон. — Так що ти там накопав?

— Тут ще два гіга різної траханини. — На планшеті з’явилася душова в житловому блоці, де під віялом з водяних крапель спліталися бліді тіла. — Щоправда, як на мій смак, доволі одноманітної. Не зовсім розумію людей, здатних зависати на цій лабуді.

— Вони не зависають, вони грають. Ставки роблять. Ще що?

— Є гарячий інтим Тетяни з Христиною. — Назар відкрив ще один відеофайл. — Теоретично можлива мотивація ревності...

— Няшка Тетянка ревнувала Христину, застала їх у каптьорці та повісила Мілу?

— Звучить як повна маячня, — погодився адміністратор. — Але як варіант...

— Порожняк, — похитав головою Антон. — Щоби повісити Мілу, треба було кілька качків.

— Це якщо Міла була при тямі.

— Була, не була... А що слідчі кажуть?

— Мені нічого.

— А іншим?

— Вони мені не сповідаються.

— А що чути в кулуарах?

— Чув, що за основну вважають версію самогубства.

— Ну так, — кивнув Антон. — Тривожно-депресивні порушення травматичного походження.

— Читав Мілчин файл?

— Ознайомився. А де мій?

— Зник, — розвів руками Назар. — Сорі.

— Як зник?

— Зранку ще висів, а по обіді — зник.

— Ти серйозно?

— Серйозніше не буває. Сорі, старий.

— Лише мій файл зник?

— Уяви собі. — Назар зробив великі очі. — Може, твій батько зателефонував нагору?

— Сумніваюся.

— А тобі він телефонував?

— Ні, не телефонував. А чому він мав мені телефонувати?

— Кіпіш, скажу я тобі, неслабий піднявся. — Назар від’єднав від планшета накопичувач і передав Антонові. — В Августина три телефони не замовкають. Він тільки павербанки міняє й вуха масажує.

— Він би щось інше собі масажував, саме час. — Антон поклав накопичувач до кишені. — Мілин файл, до речі, цікавий. Але питання залишилися. Наприклад, ніяк не можу в’їхати, як дівчинка із золотої касти опинилася в гадючниках. Не просвітиш шефа?

— Може б, ти для мене штатну посаду вибив — «адміністратор-просвітитель»?

— Мало грошей отримав?

— Жартую.

— А я сьогодні не в гуморі.

— Вибачай, шефе, я ж без зла. — Назар вимкнув планшет і поклав на заднє сидіння. — Я Мілу вперше побачив на «Доброму каналі». Ми там робили срачі передвиборні. Таку собі дрібну заказуху. Але я не про те... — Він озирнувся, глянув у заднє скло. — У неї тоді подруга була...

— У якому сенсі «подруга»?

— Не знаю, бро. Я свічку їм не тримав. Але в нас із тою подругою все добре вийшло.

— Падіння секс-астероїда?

— Ти кончений сексист, бро, — похитав головою Назар. — Із дівчиною, аби ти знав, можна не лише трахатися, але і спілкуватися. Подруга дуже розумна, багато в чому розбирається. Вела платні тренінги з НЛП, дуже круті. І все про всіх знала.

— Я зрозумів, — кивнув Антон. — Ти з нею спілкувався.

— Так, спілкувався. І вона мені дещо про Мілу розповіла. Про юні роки золотої дівчинки.

— Так ти про її вітчима знав не з файлу?

— Ти хотів про Мілу? Тоді слухай, не перебивай.

— І чому я тебе ще не послав?..

— Тому що я незамінний. Так ось, подруга повідала, що ще під час суду над вітчимом Міла втекла з дому. Бо там усі були проти неї — маман, молодша сестра й старші родаки теж. Зробила ноги і відразу вийшла заміж за братка. За такого бродягу⁷, який кришував агросектор у трьох областях. Поселилася наша Міла в заміському палаці, розсікала на червоному «астоні». Грала в босяцьку принцесу, тусувала з богемою і всіх страшенно дратувала. Буквально.

Була як більмо на оці. А потім, коли її вітчима на зоні повісили, пішли чутки, що Мілин бродяга на ту зону заслав маляву. І поставили вони з Мілою на вітчимі жирну крапку. Тоді родаки вітчима затялися, конкретно затялися. Підключили всі контакти, авторитетам вклонилися. І змусили бродягу разом із Мілою тікати з країни.

— Це коли було?

— Здається, років сім чи вісім тому.

— А далі?

— Далі, бро, просто трилер. Десь у Чехії, а може в Австрії, на бродягу наїхали суворі пацани. Якісь абреки з Кавказу. Бєспрєдєльщіки. А він себе якось нерівно поставив, нарвався, і його завалили. Пристрелили в якомусь гірському шале, а Мілу сильно обідєлі.

— Зґвалтували?

— Подруга казала, що змусили відробляти борги її благовірного. Може, правда, а може, й ні.

— І саме тоді вона знюхалася з Августином?

— Щось таке, — знизав плечима Назар. — Після повернення до України вона працювала в його проєктах. Виключно в його проєктах. Борзість із неї зійшла, і стала принцеса тихою мишкою-асистенткою.

— А родичі вітчима?

— Про них подруга не розповідала. Може, втратили вплив, а може, щось інше.

— Відтоді багато чого помінялося, — кивнув Антон.

— Та ні хріна не помінялося, — раптом розлютився Назар. — Ні хріна! Як правили мордаті, так і правлять. І будуть правити, тому що нічого не міняється у цій країні. І я, бро, не здивуюся — от повір мені, зовсім не здивуюся, — якщо Мілу замовили родаки її вітчима.

— Цікаві речі ти розповів, — після хвилинного мовчання підсумував Антон. — Я хочу сказати: цікаву казку. Принцеси, бродяги, месники...

— За що купив, за те продав.

— А ще свого приплів.

— Знаєш що, я тобі...

— Але, думаю, диму без вогню не буває, — підсумував Антон. — А як називається та твоя подруга?

— Ти серйозно?

— Хочу з нею побалакати. Ти проти?

— Ні.

— Тоді у чому питання?

— Ні в чому. Анжела N. — Назар назвав прізвище.

— Не знаю такої.

— Вона тепер в політиці.

— Ок, пошукаю.

Антон відчинив дверцята й вийшов не прощаючись.

11

Після зустрічі з Назаром Антон не поїхав додому, а завернув до нічного бару. Там, сівши за кутовий столик, він почав із «єгермейстера», перейшов на ірландське віскі і фіналізував процес дорогою і смердючою ресторанною стилізацією під домашній самогон. Уже зовсім п’яний, кинувши «ауді» просто перед клубом, Антон дістався до власної квартири і заснув, ледве торкнувшись ліжка.

Зранку він не виявив у холодильнику нічого лікувального. Випив залишки тоніка й уже почав одягатися, аж раптом відчув, що не хоче виходити надвір. Не хоче бачити людські обличчя, не хоче чути вуличного гамору. А ще не хоче новин. Ані поганих, ані добрих.

Ніби підігруючи його настрою, погода зіпсувалася. Здійнявся поривчастий вітер. Сонячний ранок нагло змінився сірим дощовим полуднем. Прогноз на погодному сайті набряк свинцевими краплями.