Патерн

— Дякую за довіру керівництву проєкту та керівникам каналу, а особливо вам, Антоне Вікторовичу. — Він злегка нахилив голову у бік режисера. — І вам, Назаре. Для мене запрошення виявилося несподіваним, хоча я й не вперше беру участь у шоу... Дійсно, приємно і несподівано.

Марк підніс свій келих, обвів поглядом присутніх, затримав його на Христині, додав: «За вас усіх!» — і випив до дна.

— Не шкодуйте посуду, — порадив Антон і відійшов до барної стійки.

Марк кинув келих на підлогу. Інші зробили за його прикладом. І поки обслуга збирала бите скло, товариство перемкнулося на наїдки та міцний алкоголь.

Веселий гомін наповнив хол. Стас повернувся до бару, спитав у режисера:

— Що будете пити, Антоне Вікторовичу?

— Ірландське.

— Із льодом?

— Без.

— Рейнджерський настрій? — Стас наповнив склянку Антона на три чверті.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, але насипав правильно.

Антон випив духом, сказав:

— Іще.

— Зрозумів, — кивнув Стас і повторив.

Поки навколо столів вирував фуршетний натовп, увагою Марка заволоділа Христина.

— Тобі пасує білий костюм, — сказала вона. — Я би з тобою зараз зробила селфі, але контракт забороняє будь-які самодіяльні зйомки.

— Нас із тобою тут ще стільки разів сфоткають, весь інстаґрам завішаєш, — усміхнувся Марк. — Тобі червоне теж пасує.

— Мені все пасує.

— Самовпевнено.

— Психолог на кастингу казав, що в мене потенціал «альфи», але статус «субретки» через низьку самооцінку.

— «Субретки»?

— За його словами.

— А які ще є статуси?

— Для дівчат — «відмінниця», «суккуб», «голубка», «миша»... Я всіх уже й не пам’ятаю. — Христина нахилилася до Маркового вуха. — Але це все неважливо. Головне, що ти «альфа» — і я «альфа». Ми «альфи», Марчику, ми на першій лінії...

— Психолог помилився.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

— У тебе дуже висока самооцінка.

— A-а, ти про це... — Вона розсміялася. — Я ж над собою працюю.

— А в неї який статус? — Марк кивнув на Віру, яка кокетувала з Назаром. — Напевне, «відмінниця»?

— Не вгадав. Вона тобі подобається?

— Надто... яскрава.

— А чому ти вирішив, що вона «відмінниця»?

— Схожа на тих, які кожного уроку тягнуть руку.

— Ага, — гмикнула Христина. — Є в ній таке. Від пацанки до панянки.

— То вона «голубка»? А може, «миша»?

— У неї статус «суккуба». Вона спокусниця, нічна демониця. — Христина зробила великі очі. — Бійся її, Марчику.

На чолі стола з’явився Антон. У руці він тримав повну склянку і виглядав вельми рішучим.

— Увага! — Назар відірвався від Віри, дзенькнув виделкою по своїй склянці. — Антон Вікторович хоче сказати напутнє слово.

— А інші варіанти не розглядаються? — Обличчя Антона стало ще рішучішим і відверто розлюченим.

— Ну, не знаю... — Назар відшукав поглядом ведучу. — Можемо, до прикладу, випити за нового генерального директора.

— За нього не будемо, — відмахнувся Антон. — Я хочу сказати Маркові, що ми вітаємо його сьогодні — вітаємо, незважаючи на те, що в нашій ревнивій зграї, як щойно висловився Назар Михайлович, трапилося нещастя. Наш працівник... моя помічниця Міла залишила цей світ... — Антон також знайшов поглядом ведучу й вів далі, дивлячись просто на неї. — Міла планувала жити довго, заможно та щасливо. Зрештою, як і всі ми. Вона була сильною, любила життя й не плекала ілюзій щодо нашого світу. Жодних ілюзій. У неї відібрали ілюзії. Так сталося. З усіх можливих карт Таро вона вирішила служити п’ятнадцятій, але випала їй шістнадцята. Я не знаю, чому так сталося і чи є у цьому якась вища справедливість. Зрештою, яка там справедливість, я не про те... Я хочу випити за упокій душі Мілени Олійник, а також за те, щоби навколо неї на тому світі якнайшвидше зібралася та компанія, до якої вона звикла на цьому.

Антон спорожнив свою склянку, кинув її на підлогу й повернувся до бару.

Невпевнено переглядаючись, присутні також випили.

— А що це за п’ятнадцята карта? — запитав Олег у ведучої.

— Карта «Диявол», — голосно, на весь простір холу, сказала Віра.

— Я думаю, що за Августина Лавровича все ж таки треба випити, — нагадала ведуча.

— Маєш рацію, — погодився Назар й обернувся до офіціантів: — Несіть шампанське.

— Але давайте вже без биття посуду, — попросила офіціантка.

— Усе буде оплачено, — сказала ведуча, підходячи до адміна і заглядаючи йому в очі. — Назарчику, дозволь мені про Бавловського.

— Без питань.

— Тут Антон Вікторович почав згадувати містичні карти, — отримавши від офіціантки келих, почала ведуча. — Він згадав шістнадцяту за номером, що, здається, називається «Вежею». Якщо я помиляюся, поправте мене.

— «Вежа», так, — підтвердив озброєний смартфоном Олег; він щойно знайшов сайт із назвами та номерами карт Таро.

— Це карта повного звіздєца, — продовжила ведуча. — І хочу всім тут присутнім нагадати, що наше чудове шоу ще тиждень тому летіло вниз головою із цієї вежі. Весело летіло, із прискоренням. Але знайшлася людина, яка не побоялася поставити перед наглядовою радою питання про зміну формату...

— Про корекцію формату, — уточнив Назар.

— Та не впирається, — погодилася ведуча і зробила рукою широкий жест; трохи шампанського вихлюпнулося з її келиха на Вірине плаття. — Я зараз кажу про Августина Лавровича Бавловського. Хай там як, але це він урятував наше шоу.

— Ми ще не знаємо рейтингів, — нагадав Назар.

— За годину знатимемо, а може, і швидше, — запевнила ведуча. — А я й без всіх тих рейтингів бачу, що ми вже не падаємо, ми злітаємо! І я рада, реально рада, що саме Августин Лаврович став генеральним директором. Давайте вип’ємо за нього, бо він того вартий.

— Ура, — кивнув Назар й одним рішучим ковтком осушив свій келих.

— Усе правильно сказано, — підтримав ведучу Марк.

— За Лавровича! — приєдналася Христина.

Віра, яка кілька секунд тому демонстративно повернула свій келих на стіл, подивилася на Христину, знову взяла келих й акуратно відпила.

Стас, наливаючи до склянки чергове «рейнджерське» віскі, поцікавився в Антона:

— А ви за Бавловського не п’єте?

— Не допоможе це їй, — тихо сказав Антон.

— Кому?

— Тетяні.

— Це ви про тост?

— Зіллють Тетянку. — Антон підморгнув Стасу, випив. — Ревнива зграя не оглядається.

— Стасе, припини споювати пана режисера! — До стійки підійшла Віра, сіла біля Антона. — Мені теж віскі.

— Якого?

— Міцного.

— А може, тоді самогону?

— Маєш?

— Буряківка. Сімдесят градусів.

— Те, що доктор прописав. — Віра потягнулася всім тілом — так, що її нічим не обмежені груди ледь не вистрибнули з глибокого декольте. — Наливай, Стасику, не спи. А то в мене після шампусіка кисло в роті.

— А ви самогону не бажаєте? — поцікавився бармен в Антона.

— Не бажаю.

— Пани самогону не п’ють, — констатувала Віра. — Пани народним бухлом гребують.

— Не наривайся, — попередив Антон.

— Ви, Антоне Вікторовичу, так красиво про Мілу говорили... — Віра одним рішучим ковтком звільнила від буряківки свою склянку. — Мені аж самій померти захотілося, щоби і про мене так сказали.

— Не поспішай.

— Та я не поспішаю, просто кажу образно, — запевнила Віра й поставила склянку перед Стасом: — Ще.

— Поспішаєш, — похитав головою Антон.

— Ви про бухло? — Віра клацнула склянку нігтем. — Так це ж я вас наздоганяю.

— Навіщо?

— Аби попасти на вашу хвилю.

— Смішна.

— Я не смішна. Я проста. Я не Міла, яку в спецшколах навчали. Гімар цей гнійний, — Віра кивнула у бік відповідального робітника сцени, — про мене чисту правду сказав. Була мочалкою, батьки зробили мене по п’яні. Усе правильно. Пустое мєсто, машкой звать. І ніхто ніколи про мене так не скаже, як ви про жмурку ту драну сьогодні сказали. Ви ж мені вибачите, Антоне Вікторовичу, якщо я буду вашу Мілу ненаглядну жмуркою називати?

— Ні, не вибачу.

— Не вибачите? — Віра проковтнула ще пів склянки самогону. — А мені пох. Чесно. Я все одно вам скажу те, що хотіла. Ви ту павучиху так трагічно представили. Сказали, що ілюзій її, бідну, лишили, карту вона не ту витягла. Я просто ридаю. А ви знаєте, скількох наших дівок їхні вітчими та інші родичі по малолєтке на єлдак ставлять? І що, усі вони після цього починають із бандюками хороводити? Мамашками стають на порнохатах? Наркотою барижать?

— Бачу, ти інформована.

— Ви іншого не бачите, Антоне Вікторовичу. Розказати вам?

— Як хочеш. Але я не священник, а ти не на сповіді.

— Не на сповіді, точно. — Віра допила другу склянку. — Не буду я вам нічого розказувати. Бо ви несете себе високо, простих людей не помічаєте. За ніщо їх тримаєте, за бидло. Одне лише скажу. Танька наша — коблуха кончена, це стопудово, але з Христинки таке виростає сучище, що нехай Танька ховається. Христинка не лише такими, як ви, підітреться, але й Августина на нуль помножить. Прийде час, згадаєте мої слова.

Віра сповзла з барного стільця, обсмикнула спідницю, крутнула головою, наче когось шукаючи поглядом.

— Ти знаєш, хто Мілу вбив? — спитав Антон.

Не обертаючись Віра сказала:

— Знаю.

— Хто?

— Вам не треба.

Вона випростала спину й рушила в напрямі туалету.

Цієї миті в Антона завібрував смартфон. Він витягнув його з кишені й не відразу второпав, що це за «А» телефонує йому через телеґрам. Уже після того як вібрація згасла, він згадав, що в такий спосіб позначив номер Анжели N.

«А це вже цікаво», — вирішив він, натиснув на значок за слухавкою і за кілька секунд почув:

— Доброго вечора, Антоне.

— Доброго.

— Зручно говорити?

— Якщо чесно, не дуже.

— Вибачте.

— А ви хотіли поспілкуватися в телеґрамі?

— Ні.

— Особисто?

— Так, — підтвердила Анжела. — Але ми можемо відкласти на завтра.

— Не люблю відкладати, — сказав Антон. — Якщо вас не лякає пізня година, під’їжджайте до піраміди. Знаєте де?

— Знаю. Але мені знадобиться більше години.

— Годиться. Я б і сам до вас приїхав, але вже трохи...

— Я розумію, — запевнила Анжела. — Я зателефоную, коли буду на місці.

І відключилася.

— Моє шанування, — привітав Антона Гімар, підходячи до стійки. — Я на хвилинку, не буду вам набридати.

Він швидким поглядом пробіг шерегами пляшок, беззвучно порухав губами, відтак сказав Стасу:

— Я чув краєм вуха, що маєш міцне.

— Самогон.

— А щось більш шляхетне?

— Є добрий ром.

— Наливай, — кивнув Гімар і витягнув із кишені металеву фляжку. — Якщо до доброго рому домішати трохи моєї доброї настоянки, то вийде бомбезний «Міцний горішок».

— Горіхова настоянка? — поцікавився Стає, знімаючи з полиці пляшку «Plantation».

— Дуже помічна. Купа йоду.

Гімар змішав напої у склянці, спробував суміш, вдоволено гмикнув і поніс свій витвір до столу.

— Мутний чувак, — сказав Стас, дивлячись у спину робітникові. Тоді стишив голос: — А щодо Христини Віра має рацію.

— Заздриш? — Антон покрутив перед очима пусту склянку, примружився на замацане скло. — Кажеш, добрий ром?

— Фірма. Після віскі піде як цукерка.

— То наливай.

Антон випив рому й тільки тоді відчув приємну важкість, що розлилася всім його тілом. Завдяки теплому туману, що запанував у голові, панорама вечірки перетворилася на вінегрет із кольорових спалахів, людських переміщень та уривків музики.

Більшість учасників ще залишалася біля столів, але Марк із Христиною і ведуча з Олегом рушили на танцювальний майданчик.

Антон проводив поглядом Віру, яка повернулася з туалету та приєдналася до танцюючих.

«Що ж ти робиш? — запитав він себе. — Зараз зателефонує Анжела, а ти вже в дрова».

Він раптом згадав Мальту й засмаглу до чорноти Мілу. Того вечора вона відпрацювала на пілоні, а потім вони удвох танцювали до ранку. Спочатку в підсвічених фіолетовим нетрях нічного клубу, а потім на терасі, заставленій керамічними левами, плетеними кріслами та пальмами у велетенських піфосах.

Коли він повернувся до реальності, то виявив себе біля столу. Поряд весело щебетали дівчата-гримери, а трохи далі старий оператор, уже добре вмазаний і розпатланий, щось пристрасно доводив замисленому Назару.

Антон знайшов порожній келих, капнув на денце коньяку і сказав, звертаючись переважно до Назара:

— Я розумію, минуле має залишитися в минулому. Але я хочу сказати... Ми з Мілою вперше зустрілися багато років тому. На Мальті. Я тоді зайшов до нічного клубу, а вона саме закінчила відпрацьовувати на пілоні і йшла мені назустріч. Між столиками. Юна богиня, струнка, засмагла. І на ній не було нічого, окрім золотого ланцюжка на стегнах...

— Старий, це зайве, — поморщився Назар.

— Ні, не зайве, не перебивай... От я все думаю... Мені здається, що Міла не померла. Богині не помирають. Я думаю, що через багато років десь на якомусь острові, де тусують самі лише мільярдери, я її зустріну. I на ній знову не буде нічого, окрім тонкого золотого ланцюжка...

Він знову поринув у минуле. Вечір на Мальті тривав, гола Міла виходила із хвиль нічного моря, пісок липнув до тіла, мокре Мілине волосся лізло до рота, зеленкувата стяга гасила зірки на сході і відбивалася у вікнах високих готелів.

У наступному поверненні до реальності він знов опинився за барною стійкою. Хол занурився в темряву, лише три сліпучі промені схрестилися на пілоні. Одна з учасниць, уже без одягу, крутилася на триметровій висоті, то стискаючи довгі ноги, то розводячи їх циркулем.

Спалахнуло світло. До пілона, розмахуючи смартфоном, вибіг Назар.

— Телефонував генеральний! — вигукнув він. — Аналітики щойно отримали результати вимірювань вечірнього прайму.

Він напружив голос для урочистої об’яви:

— Наш рейтинг зріс більш ніж удвічі!

Багатоголосий радісний галас відбився від вітрил

та арок високого склепіння, стрибнув до вищих поверхів піраміди.

Христина кинулася обнімати Марка, присутні аплодували.

Антон відчув нагальну потребу навідатися до туалету. Він ледве добіг до кабінки; випите за вечір почало вертатися нестримним брудним потоком. Спазми, що струшували шлунок, охопили його грудні м’язи, тоді дісталися горла. Якоїсь миті йому здалося, що він захлинеться блювотою, не доживе до того часу, коли зможе вдихнути рятівного повітря.

Спазми відпустили його так само раптово, як і схопили. Але він ще довго стояв, спираючись долонями на зливний бачок. Стояв, дихав, відхаркував липкий слиз.

Потім, коли дихання вирівнялося, Антон тремтячими пальцями витяг смартфон і перевірив вхідні на месенджерах. Нових дзвінків від Анжели не було.

Він ще зачекав, аби сповільнилося серцебиття і з обличчя збігло почервоніння. Відтак ретельно вмився і майже тверезим вийшов у коридор.

Він уже дістався до холу, коли почув щось на кшталт придушеного крику. Звук виходив із темряви, що панувала під широкими бетонними сходами.

Він збіг ними і заглянув до вузького простору, де хтось важко й уривчасто дихав. Антонові очі кілька секунд звикали до темряви. Потім він побачив на підлозі білу рукавичку, а трохи далі — дівчину-офіціантку, яка лежала під Гімаром, обхопивши відповідального робітника ногами. Її панчохи сповзли, відкривши тату з черепами. А може, то були не черепи, а венеційські маски або ж пики космічних прибульців, темрява не давала роздивитися детальніше. Тепер, зблизька, горлові звуки, якими дівчина заохочувала партнера, здавалися Антону не вигуками, а радше звіриним ричанням. Відповідальний робітник кохав офіціантку мовчки, із ритмічною невтомністю молотарки.

Антона парочка геть не помічала.

«Щастя, здоров’я», — подумки побажав він їм. І рушив назад.

І вже повертав до сходів, коли його погляд зачепився за щось неправильне. За невелике порушення тутешньої ощадливої геометрії, що визнавала лише прямі лінії та сувору одноманітність площин-вітрил. У дальньому кінці приміщення, біля скляних дверей, що вели до бічної галереї і далі до вантажних ліфтів, хтось чи то присів, чи то приліг просто на підлогу. А ще там щось блищало.

Антону здалося, що це Віра. Що це її біжутерія вловлює, збирає та віддзеркалює скупе світло, що сочиться з дверей холу.

«Круто бухнула», — подумки констатував він і рушив до скляних дверей.

Антон і сам не знав, навіщо йде до неї. Може, тому, що його зачепили її звинувачення. А може, й тому, що вона відповіла «знаю».

Він усвідомив, що помилився, лише за кілька кроків до скляних дверей. На підлозі лежала ведуча. У довгому золотавому платті вона здалась режисерові рибою, викладеною на магазинний прилавок. Безтямною рибою, яка вже не пручається, не шукає води, навіть не рухає зябрами. Він обійшов її по колу, обережно пересуваючи ноги і стримуючи дихання. Наче побоювався розбудити сплячу. Навіть у темряві було видно рану з вивернутими краями, яка тяглася від скроні жінки кудись за вухо. Кров, що витікала з неї, здавалася вугільно-чорною. Її було небагато. Акуратна загусла калюжка розміром із десертну тарілку.

Коли він майже замкнув коло, із-поза скляних дверей почувся механічний звук. Розчинилися двері ліфта. У прорізі окреслився прямокутник теплого світла. Антон глянув у глиб галереї і побачив невиразну, наче в дощовій накидці, постать, що виступила з мороку й ковзнула до оранжевого черева кабінки.

Він смикнув скляні двері, ті легко піддалися.

Поки він біг галереєю, двері ліфта зачинилися.

Червоний вогник почав перестрибувати позначками поверхів. Зупинився на шостому, передостанньому.

Антон спробував викликати другий ліфт і не одразу затямив, що той відключений. Тоді вибіг на сходи, що широкою спіраллю підіймалися до вищих поверхів. Біг щодуху, перестрибуючи через дві-три сходинки. На ходу прикинув: якщо вбивця не здогадається відразу з’їхати ліфтом униз, то він встигне його перехопити.

Найімовірніше.

На шостому поверсі був розташований офіс виставкового центру, якому належала пірамідальна споруда. А окрім офісу — ще кілька вузьких коридорів та технічних приміщень. Антон лише двічі заходив у справах до тамтешніх кабінетів, але пам’ять зберегла приблизне розташування шахти ліфта. Добігши до шостого, він виявив кабіну порожньою, обшукав коридори й оглядовий майданчик. Тоді двічі смикнув зачинені двері офіса.

Жодної живої душі. Лише шерхотіння нічних метеликів і червоний вогник відеокамери вгорі.

Залишався ще сьомий поверх, куди Антон ніколи не заглядав. Він витягнув із кишені смартфон і зателефонував Назару.

Той із півслова зрозумів ситуацію. Пообіцяв негайно викликати «швидку» та відправити охорону до верхніх поверхів.

Вимкнувши зв’язок, Антон зазирнув до напівтемної сходової клітки. Стрімкі металеві сходи вели до сьомого поверху. Він уже зрозумів, що іншого шляху туди немає, бо кінцева зупинка ліфту — на шостому. Якщо вбивця відчує себе в пастці, то спробує прорватися сходами.

«Яка в нього зброя? — міркував Антон. — Сокира з пожежного стенду? Гостра арматурина? Розбита пляшка?»

Про щось більш серйозне думати не хотілося.

Його тіньова особистість негайно вистромила холодні мацачки і порадила дочекатися охоронців. І додала до поради кілька невідпорних аргументів. Ще дві доби тому він би дослухався до її резонів. Але тепер у його вухах стояв крик натовпу, який радів оновленим рейтингам.

Переможний крик.

Обережно, присвічуючи ліхтариком смартфона, Антон рушив на сьомий. На саму вершину піраміди. Крок за кроком, сходинка за сходинкою. Піднімався обережно, сторожко дослухаючись: чи, бува, десь над головою, серед несучих конструкцій і вентиляційних коробів, не дихає вбивця. Шелестіли невидимі вентилятори. Десь неблизько — можливо, у сусідньому будинку, а може, й біля підніжжя піраміди — динаміки вихаркували танцювальну музичку разом із голосом, що співав про троянду та тюльпан. Метал під ногами виявився зрадливо дзвінким.

На останній чверті сходів Антон зупинився. Посвітив ліхтариком, оцінив ситуацію.

Сходова клітка закінчувалася квадратним прорізом просто в перекритті сьомого поверху. Металева драбина впиралася в край отвору. Антон вимкнув ліхтарик, одним стрибком подолав останні метри і вбіг — навіть не вбіг, а влетів — до просторої зали, накритої скляною пірамідальною стелею. Її суцільну порожнечу освітлював лише місяць. Його сріблясто-лимонний диск висів над верхівкою піраміди, наче осереддя злих сил.

Фінальний стрибок вдався Антонові лише частково. Він перечепився за край прорізу, не втримав рівноваги і впав на праве коліно. Якби поряд був ворог, кращої нагоди для нападу на нього годі було сподіватися.

Але ніхто не накинувся на Антона, не вистрибнув із засідки.

Він підвівся, струсив порох із джинсів, обережно обмацав забите коліно і швидко озирнувся.

Квадратна зала проглядалася на всі боки і не містила жодного об’єкта, за яким могла б сховатися доросла людина. Брудною підлогою були розкидані мішки з-під цементу, уламки керамічного обличкування, шматки ковроліну та блискучої термоізоляції. Це будівельне сміття, здалося Антонові, ніхто не чіпав від часів побудови піраміди. Принаймні на таке виглядало.

Товсте подвійне скло не пропускало жодного звуку ззовні.

Антон підвів погляд до місячного диска.

«Який здоровенний, — здивувався він. — Утричі більший, ніж зазвичай. Може, це скло так його збільшує?»

Він раптом уявив собі шлях того світла, що заливало порожнечу сьомого поверху. Уявив, як воно народжується в розжарених надрах сонця, як пролітає мільйони кілометрів космічною пустелею, як досягає місячної поверхні, як відбивається від грудок тамтешнього пилу. А потім, уже зафарбоване гіпнотичним місячним сріблом, летить до Землі, щоби пробити немитий панцир скляного даху й впасти на маленьку двоногу істоту, заблукану та самотню.

І зробити цю істоту ще більш заблуканою і самотньою.

Він дивився на місяць, відчуваючи, як отруйне світло проникає до його голови і заповнює її мерехтливою порожнечею. Як у цій порожнечі дрібнішають, дробляться й губляться його думки та бажання. Як місячна отрута паралізує його волю, розчиняє її вектори сріблясто-лимонною втомою.

Він дивився на місяць і намагався згадати, навіщо піднявся сюди, що привело його до цього пустельного місця. До цього вершинного отруйного безлюддя, за яким не було нічого, окрім безлюддя всесвітнього, ще більш отруйного та безглуздого. Даремно намагався.

Але він згадав інше.

Згадав, як блиснули окуляри Бавловського, коли той казав: «Ти вже від цього недалеко».

Патерн. Патерн. Патерн.

Він стояв під промінням зла й шепотом повторював це слово. Ще й ще. Ця саморобна мантра звільняла, вимивала з нього місячну отруту.

За деякий час — за хвилину, а може, і за десять — завібрував телефон.

Анжела N повідомила, що чекає його на стоянці за пів сотні метрів від входу до піраміди. Вона у червоному чотириста сьомому «пежо».

Антон зробив крок до сходової клітки і застогнав від болю в коліні. Шкутильгаючи, тримаючись за краї отвору, він повернувся на сходи і почав спускатися. Переступав з однієї сходинки на іншу, несучі в собі сріблясто-лимонну порожнечу, наче внутрішню ознаку поразки.

На шостому поверсі він наштовхнувся на людей із ліхтарями. Упізнав старшого охоронця. Той його також упізнав, привітався.

Антон запитав:

— Знайшли?

— Нікого немає, — похитав головою старший.

— А в кабінетах дивилися?

— Відкрили й офіс, і приміщення з ліфтовим мотором. Нікого.

— А що з Танею?

— Із пораненою? — Старший знизав плечима. — Швидка її забрала, жива.

Він зробив паузу й додав:

— Слава Богу.

— А там, нагорі? — Інший охоронець посвітив у сходову клітку.

— Також нікого, — запевнив Антон.

— Може, ми все ж таки подивимося?

— Я вже подивився. Там саме сміття.

— Як скажете, Антоне Вікторовичу. — Старший з охоронців покрутив ліхтарем, освітив дальні кути. — На вашу відповідальність.

— Так, — кивнув Антон. — На мою відповідальність. І почвалав до ліфта.

Якби охоронці не зважили на слова Антона і все ж таки піднялися на сьомий поверх, вони, можливо, побачили б більше, аніж режисер шоу «Я ревную!».

Найвищий поверх піраміди мав конструктивний секрет.

Його так само, як і шостий, обладнали зовнішнім оглядовим майданчиком. Розташований кількома метрами нижче за підлогу квадратної зали, він не проглядався зсередини. Прозорі двері, що вели на майданчик, вмонтували у скляний бік верхівки піраміди і зробили майже непомітними. Від тих дверей сходинки збігали до бетонної платформи, що оточувала основу скляного склепіння суцільною терасою. Уже кілька тижнів поспіль учасники шоу та робітники сцени використовували це віддалене місце для побачень, спільних посиденьок та інших потреб.

Загіпнотизований місячним сяйвом, Антон не помітив ані дверей, ані, тим паче, майданчика. А також тих, хто усамітнився на ньому, розклавши на бетоні обрізки ковроліну.

Відірвавшись від губ Христини, Марк сказав:

— Якби я був художником, ти була би моєю улюбленою моделлю. У тебе таке рельєфне тіло.

— Тобі подобається?

— У місячному світлі воно наче з мармуру.

— Мене малювали. — Христина погладила свій живіт, провела пальцем між грудей. — Мене багато малювали.

— Хтось із відомих?

— Різні.

— Я замовлю твій портрет, — пообіцяв Марк. — Оголеною, на весь зріст.

— Я не проти.

— Ти мене наснажуєш. — Він знову потягнувся до її губ.

— Про мене навіть роман написали. — Христина занурила носик до Маркового волосся. — Справжню товсту книжку.

— Як називається?

— Довга назва.

— Тільки не кажи, що забула.

— А то що?

— Я ображуся.

— Ображайся, — розсміялася дівчина.

— Автор був твоїм... хлопцем?

— Звісно. — Дівчина лизнула Маркове вухо. — Ми отак із ним лежали. На пляжі, на терасі, у Карпатах. Дивилися на зорі. Я розповідала йому, як кинула коледж. Як почала працювати в стриптиз-клубі. Найменші подробиці. І про себе та інших дівчат. Йому і вигадувати не знадобилося.

— Так ти stripgirl?

— Тсс! — Христина приклала палець до губ. — Нікому не кажи.

— Шифруєшся?

— Типу того.

— Керівництво не вітає такий досвід?

— Недосвідчені цікавіші. Перед ними можна гратися у великих босів.

— А хто тут грає боса? Антон?

— Усі потроху.

— Самостверджуються?

— Типу того.

— Це ж дешево.

— Такі люди, — знизала плечима дівчина. — Як каже Августин: «Моя молода бригада».

Христина вдало змавпувала розмовну манеру Бавловського. Вийшло смішно. Обійми Марка зміцніли.

— Добре, нікому не скажу... — пообіцяв він. — А ти в тому романі хто? Центрова героїня?

— Звісно.

— А в клубі ти також була центровою?

— Є сумніви?

— Значить, ти всюди центрова. — Його рука ковзнула стегном дівчини. — Альфа-альфа.

— Я на вершині. — Христина звільнилася від обіймів, застрибнула на Марка й одним вимогливим рухом стягнула джинси з його стегон. — Разом із тобою. На вершині піраміди.

20

Ви дуже стомлені. — Погляд Анжели мандрував Антоновим обличчям. — Таки треба було перенести розмову на ранок.

— Я в нормі. — Він ковтнув густої, наче смоляної, кави. — Дякую вам, що приїхали. Дуже вчасно.

Йому насправді полегшало. Анжела привезла його до безлюдного нічного кафе. М’яке охряне світло. Самотність ельфів та кельтських лісовиків у голосах Enуа і Лоріни МакКенніт. Плюс добра кава. Дуже добра й страшенно міцна.

— Ви, напевне, здивовані, чому я змінила своє рішення. — Тепер Анжела дивилася не на Антона, а в нічну темряву за вікном. — Напевне, це виглядає не дуже серйозно. І не дуже виважено.

— Ми всі змінюємо свої рішення.

— Це не в моїх правилах, Антоне. — Вона знову спрямувала погляд на співрозмовника; її двоколірним, чорно-багряним, ретельно доглянутим волоссям від рвучкого руху пробігла хвиля. — Я вважаю себе людиною принципів.

— Це дійсно нормально — змінювати рішення.

— Я змінила рішення не тому, що це нормально, а тому, що дізналася про дещо ненормальне. Цілком ненормальне. Маю на увазі призначення Бавловського керівником каналу.

— Він служив і заслужив, — усміхнувся Антон. — Що ж тут ненормального?

— Раніше таким, як він, не давали таких посад. Їм кидали зароблену кістку й відправляли подалі.

— Світ стає іншим.

— Гіршим.

— Не сперечатимуся.

— Але Бавловський...

— Токсичний? — підказав Антон.

— Смердить, — погодилася Анжела.

— І все ж таки його приєднали до касти.

— До касти? — не зрозуміла чорно-багряна жінка.

— До золотої касти. Не побридилися.

— Я вже завтра матиму розмову в комітеті з питань культури. І порушу це питання.

— Це нічого не змінить, — похитав головою Антон. — Ви ж самі розумієте, на якому рівні погоджуються такі призначення.

— Усе одно треба щось робити...

Анжела завмерла, наче вслухаючись у тривожні звуки «The Shadow of the Past». Кава в її горнятку залишалася незайманою. Антонові подобалися жінки такого типу. Стримано-емансиповані, інтелектуальні, одягнені дорого й вишукано.

Ким вона була для Міли? Діловим партнером? Найближчою подругою? Коханкою?

Абстрактна цікавість. Хай би ким вона виявилася, вирішив Антон, це його не зачепить.

— Ви хочете дізнатися про Мілу, — змінила тему Анжела. — Хочете знати, чи правда все те, що про неї тепер пишуть.

— Трошки не так. — Антон ковтнув кави і відчув, що її гіркота долає млосну хвилю, що піднімалася зі шлунку. — Я хочу знайти ту сволоту, яка вбила Мілу.

А ще іншу сволоту, яка наказала це зробити. А для цього я маю знати про Мілу більше, аніж знаю тепер. Бажано — все.

— Але я всього не знаю.

— Проте знаєте дуже багато.

— Звідки це вам відомо? Назар розповів?

— Збрехав?

— Ні. — Жінка міцніше стулила губи. — Не збрехав. Але Міла була дуже закритою. Вона не довіряла людям.

— Як я наразі розумію, вам вона все ж таки довіряла більше, аніж мені.

— Вас це ображає?

— Звісно. — Антон торкнувся нагрудної кишені, де зазвичай тримав сигарети, але там було порожньо. — А хто би не образився?

— Добре, що ви це визнаєте.

— Інакше ця розмова не мала би сенсу.

— Так. — Анжела відкинулася на бильце кріселка, на мить заплющила очі, відтак взяла до рук горнятко. — Не мала б.

— Ви допоможете знайти її вбивць?

— Міла дещо розповідала мені про себе. Але я не впевнена, що це виведе вас на вбивцю. Тим більше на замовника. Скоріше навпаки.

— А раптом?

— Добре, — кивнула Анжела. — Запитуйте.

— Їй хтось погрожував? Хтось її переслідував?

— Я такого від Міли не чула.

— Але в неї були впливові вороги. Родичі її вітчима.

— Ці люди давно втратили свою впливовість. — Анжела й собі відпила кави, а радше торкнулася губами горнятка. — Сестра вітчима та її діти вже кілька

років за кордоном. І я не вірю, що вони могли звідти... Ні. — Нова хвиля пробігла чорно-багряним волоссям жінки. — Надто стара історія.

— А хто захищав Мілу після її повернення? Бавловський?

— Бавловський? — здивувалася Анжела. — 3 якої радості?

— Хіба Міла не була його коханкою?

— Може, й переспала з ним колись, — знизала плечима Анжела. — Але стосунків у них не було. Я прошу вибачення, Антоне, можливо, вам неприємно це чути, але Міла давно розчарувалася в чоловіках. У будь-якому сенсі. Ви, наскільки мені відомо, були єдиним представником чоловічої статі, із яким вона надовго затрималася в ліжку. Чоловіки цікавили її лише в межах виробничої необхідності.

— Поясніть.

— У шоу-бізнесі, як вам, напевне, відомо, є традиція робити, так би мовити, послуги певного штибу своїм керівникам, продюсерам. Для закріплення статусу, якщо можна так визначити.

— Не треба отого «так би мовити». — Антон поморщився. — Що є, те є. Усі знають. Але, погодьтеся, кар’єру через ліжко роблять не лише в шоу-бізнесі.

— Від цього комусь легше?

— Значить, по-вашому, Міла спала зі мною виключно для закріплення статусу?

— Я не заперечую, що вона мала до вас певну симпатію. Як до людини, митця. Безперечно, така симпатія в неї була. Я бачила, реально відчувала. Але це, Антоне, за межами сексу. За межами кохання. За межами справжньої пристрасті. Ще раз вибачте, але ви хотіли правди.

— Правд багато.

— Не тіште себе ілюзіями. — У погляді Анжели Антон помітив якщо не співчуття, то смуток розуміння. — Вітчим ще з дитинства знищив у Міли те, що тягне жінку до чоловіка. Вона не була бісексуалкою. У гендерному аспекті вона мала цільну орієнтацію та чітку ідентичність, без домішок, відтінків і напівтонів. Її збуджували лише жінки. І не просто жінки, а жінки певного типу. Вона була дуже розбірливою, дуже. Розбірливою і чутливою до найменших нюансів. Це я можу вам гарантувати, це мій особистий досвід. Але заради справи вона могла зімітувати розкішну пристрасть. Не маю сумнівів, що у ліжку ви отримували від неї все, про що може мріяти чоловік. Навіть такий чоловік, як ви, Антоне.

— Який саме?

— Розбалуваний жіночою увагою.

— Ви були коханками?

— Так.

Його таки зачепило. Наче короткий, але пекучий спалах. На якусь мить навіть закортіло схопити цю жінку за пещену двоколірну гриву й зі всієї сили вдарити обличчям об стіл. Аристократично видовженим, із тонкою, нервовою графікою рис обличчям.

Але це була лише дурна мить. Уже за кілька секунд він продовжив те, що для себе називав «дізнанням»:

— А в неї були інші коханки?

Обличчя Анжели замкнулося. Вона коротко кивнула:

— Так.

— В останні місяці теж?

— Так.

— І як це поєднується з «розбірливістю»?

— Вона вміла знаходити тих, хто відповідав її внутрішньому канону.

— Ви можете описати цей канон?

— А це допоможе відшукати вбивцю?

— Допоможе.

— Впевнені?

— Якщо вам неприємно це обговорювати, тоді не треба.

— Добре. — Анжела знову дивилася в темряву за вікном кафе. — Я спробую пояснити... Міла шукала жінок, травмованих чоловіками. Тих, які мали досвід, подібний до її досвіду. Тих, які ставали іграшками владних і жорстоких чоловіків. Деспотів, садистів. Тих, які пройшли крізь особливий досвід приниження. Але її не цікавили зламані іграшки. Її тягнуло до тих, які пройшли через все і залишилися особистостями. Її тягнуло до сильних. До красивих, сильних та... цинічних. Так, — рішуче підтвердила Анжела, — до цинічних стервів. Які могли посміятися з того, що з ними відбулося. Зі всього посміятися...

— Але ж сама вона не була цинічною стервою! — Антон не питав, стверджував.

— Ні, не була, — погодилася його співрозмовниця.

І після хвилинного мовчання додала:

— Можливо, цинізм пішов би їй на користь.

— Ви вважаєте Мілу «зламаною іграшкою»?

— Це складно пояснити... — На обличчя Анжели впала тінь внутрішнього напруження. — Я думаю, Міла шукала зовнішньої опори. Шукала того, хто би підтвердив, що вона зробила правильно, знищивши свого вітчима.

— Вона мала сумнів у тому, що вчинила правильно? — здивувався Антон.

— Вона вважала, що має страждати. Що над нею начебто прокляття. Їй переказали, що вітчим прокляв її перед смертю.

— І вона боялася прокляття цього виродка?

— Чули про «стокгольмський синдром»?

— Міла любила вітчима?

— Він її любив. Вона була для нього центром всесвіту. Але його всесвіт був особливим. Надто особливим, надто збоченим. Я не люблю цього слова, але тут воно ідеально підходить. Збочений світ, так. Там любов і насилля переплетені у щось нерозривне. У щось таке, чого ми з вами не можемо зрозуміти. І ніколи не зрозуміємо. Як професійний психолог я чесно намагалася зрозуміти. Аналізувала Мілині розповіді. Читала Де Сада, Фуко, Батая, Кроулі. Але ні, це залишалося за межами моїх уявлень. Якась суміш кохання, садизму, стародавньої містики. І ще чогось такого, що не має назви. До того ж Мілин вітчим був освіченою людиною. Дуже розумною. Міла казала, що ніколи не зустрічала нікого, розумнішого за нього. Він особисто навчав її філософії і психології. Читав їй лекції, давав книжки, навіть змушував виконувати домашні завдання за тими його лекціями.

— Міла давала вам читати роман під назвою «Із невеликою “чорною дірою” можна...»?

— Уперше чую цю назву.

— А ви бачили когось із тих «цинічних жінок», до яких тягнуло Мілу?

— Я розкажу вам одну історію, — мовила Анжела після недовгого мовчання. — Я часом роблю фотопортрети. Іноді малюю акрілом. Але це не для заробітку, а для задоволення. Хоча мої роботи купують. І платять достойні гроші. Мілу я малювала шість років. Усі шість років нашого з нею знайомства... — Вона знову торкнулася горнятка губами. — Наших із нею стосунків. Але останні пів року Міла мені не позувала. Навіть для фото. Казала, що не має відповідного

настрою. А десь місяці три тому привела до мене дівчину. Сказала тоді: «Ось, дарую — ідеальна натурниця!» Дівчина дійсно була дуже вродливою. І, до речі, була не проти того, щоби спати зі мною. Але між нами нічого не було. Я лише фотографувала її, робила ескізи олівцем, сангіною. Так, гарне тіло, я б сказала, анатомічно взірцеве. Просто притягує око. Таких натурниць мали великі майстри живопису. Я не дивуюсь Мілі. Перед такою вродою важко встояти. Але їхні стосунки... Між Мілою і нею існувала така собі... вібрація, своєрідна гойдалка почуттів. Кохання-ненависть. Вони поводилися як суперниці, але їх тягнуло одну до одної. Шалено тягнуло. От там була справжня пристрасть. Вулканічна.

— Кохання-ненависть?

— Або притягання-відштовхування. Щось подібне.

— І ця дівчина була «цинічною стервою»?

— Її психіка дуже сильна й цілісна... — На мить Антонові здалося, що Анжелі важко даються точні визначення. — Я відчула, що в неї є виразно травматичний досвід. Але при тому вона не рефлексувала своє минуле подібно до Міли. Була націлена тільки на перемогу. Так, звісно, вона досить цинічна. Але мені здається, що це не світоглядний цинізм, а радше...

— Захисний?

— Ні, — заперечила Анжела, — не захисний. У тому й справа, що не захисний. Я б сказала: інструментальний. Так буде точніше.

— Я не зовсім зрозумів.

— Кожна людина будує модель своїх стосунків із людьми. Обирає для себе позицію в середовищі. Ця дівчина обрала позицію, яку можна описати гаслом «усупереч усьому». Звідси і набір інструментів для досягнення успіху.

— Цікаво, — кивнув Антон. — Дуже цікаво.

— Я питала в Міли про неї. А та казала, що називає її Ловчиня Снів. Що вони розповідають одна одній свої сни. І сниться їм щось дуже подібне. Міла не казала, але я розуміла: дівчина була іграшкою чоловіків. Пройшла через руки садистів, але не запила, не сіла на наркоту. Це, до речі, також подобалося Мілі.

— Ця дівчина з мого шоу?

— Не знаю.

— Вони не згадували про шоу?

— Ні, — похитала головою Анжела. — Жодного разу. Але, наскільки я зрозуміла, в останні тижні вони бачилися чи не щодня.

— Це через неї Міла вас кинула?

— Міла не кидала мене, — карбуючи кожне слово, заперечила Анжела. — Це інше. Зовсім інше. Вам цього не зрозуміти.

— Будемо вважати, що так... — не став сперечатися Антон. — А в чому проявлялася ненависть цієї дівчини до Міли?

— Вони постійно сварилися. Я підозрюю, що це були просто феєричні сварки. Міла приходила після них геть спустошеною. Відлежувалася в мене, пила седативне. Востаннє це було днів десять тому.

— А мені казала, що грипує... — Антон відчув наростаючий головний біль. — Ловчиня Снів, кажете?

— Міла її так називала.

— А звичайне ім’я в неї було?

— Міла представила її як Софію.

Антон кивнув.

«Пазл склався», — сказав він собі. І не тоді, коли він почув ім’я. Навіть не тоді, коли він почув «усупереч усьому». Можливо, це сталося тієї миті, коли Анжела сказала: «Кохання-ненависть». Або раніше. Тоді, коли з океану місячної отрути випірнули слова Бавловського.

Коло. Патерн.

Антон допив каву. Запитав:

— Ви згадували, що фотографували її...

— Необроблених фото в телефоні немає. — Анжела ввімкнула свій смартфон. — Але на моїй сторінці є фотопортрети в стилі «нуар». А ще є спільний їх із Мілою портрет. Це недавня робота, їй лише два тижні. Але на неї вже є покупці.

Вона відкрила свій акаунт:

— Ось дивіться.

Антон мусив визнати, що художнє бачення Анжели досить віддалене від реалізму. Але модель він упізнав.

«Ну що ж, — повторив він, — пазл так чи інакше склався».

21

Офіс генерального директора співробітники телеканалу називали між собою «пентхаусом». Обидва його поверхи нагадували заміський будинок, знятий із фундамента в затишному передмісті й перенесений на плаский, розжарений сонцем і продутий вітрами дах висотної будівлі. Окрім кабінетів, у «пентхаусі» були обладнані сауна, зимовий сад і щось на кшталт винного погребу. У цьому приміщенні без вікон, заставленому стелажами з колекційними винами і коньяками, попередник Бавловського віддавався радощам тихого алкоголізму й проводив неофіційні зустрічі.

Попередника переконали, що винарня — найбільш захищене від прослуховування приміщення офісу. Радше, так воно й було.

Інтер’єр винарні — у стилі радянських бункерів, обшитих горіховими панелями, — дратував Августина Лавровича ще з тих часів, коли він уперше потрапив на «вузьку» нараду телевізійних босів. Тому, прийшовши до «пентхауса» вже як господар, він першого ж дня замовив його капітальне оновлення. І не вагаючись обрав для винарні вікторіанський дизайн.

Віола ретельно передивилася пропозиції інтер’єрників і зупинилася на вітринах із мореного дубу й богемського скла. Щодо шпалер вони трохи посперечалися. Бавловський хотів темно-зелені з тисненим рослинним узором, а Віола наполягала на сливовому кольорі.

І тепер, перебуваючи у винарні, Августин Лаврович уявив собі ці сливові шпалери.

Уявив, подумки чортихнувся і запитав у Христини, яка сиділа навпроти нього за дегустаційним столом:

— Добре вино?

— Так, дуже смачне, — стримано всміхнулася дівчина. — Я ще такого ніколи не куштувала.

— Та невже? — гмикнув генеральний директор.

— Чесно.

— Тоді звикай.

— До вина?

— До доброго старого вина. До дорогих речей. До правильного життя. — Бавловський підніс до губ келих, втягнув пряний аромат, пригубив оксамитової рідини. — Правильні вчинки, Христино, ведуть до правильного життя. Ти все зробила як треба.

Він зустрівся поглядом із дівчиною, і вони кілька секунд мовчки дивилися одне одному в очі. Потім Христина кивнула.

«Вона харизматична. Вродливіша за Віолу. Навіть у цьому ідіотському костюмі», — склав підсумкову оцінку генеральний директор, а вголос повторив:

— Ти зробила все як треба. У тебе золотий білет.

— Bay!

— Ось тобі й «вау»... — Бавловський поставив келих на стіл, запалив сигару, прополоскав димом рота. — У нас, як ти здогадуєшся, відбудуться деякі зміни в команді.

— Я розумію.

— Насправді ні хріна ти не розумієш. Я не про команду довбаного шоу, а про команду... Ну, ми ще до цього повернемося.

— Новий проєкт?

Генеральний директор кивнув.

— Еротика?

— Політика.

— А я тут яким боком?

— Підеш на Таньчину позицію. Для початку.

— Так я ж у цьому нічого не тямлю.

— У цьому, повір мені, ніхто нічого не тямить. Тобою цікавляться серйозні люди. Оце головне. А все інше... Навчишся.

— Я навчуся, Августине Лавровичу, — кивнула Христина. — І зроблю все, що ви скажете.

2018-2020 рр.

¹ «Синці на обох моїх колінах через тебе». (Англ.)

Заметки

[

←1

]

Йдеться про story arc — «сюжетні арки», структурні послідовності епізодів, що поступово і зв’язано розкривають характери персонажів (у телешоу — учасників).— Прим. автора.

[

←2

]

Потужний хват (англ.).

[

←3

]

Райдер (тут ідеться про технічний райдер) — перелік обладнання (звукового, світлового, сценічного), що необхідне для знімання фільму або телевізійної програми.

[

←4

]

Я й сама не подарунок. (Англ.)

[

←5

]

Ваг — системна помилка, фіча — функціональна особливість (терміни програмування).

[

←6

]

Тедзука Осаму (1928-1989) — японський манґака й аніма-тор. Тедзуку часто називають «богом аніме і манґи», оскільки саме його роботи принесли цим стильовим напрямам популярність в Японії.

[

←7

]

Бродяга — крадій-законник (кримін. сленг).

[

←8

]

У комп’ютерній інді-грі «Minecraft» «редстоуном» називають особливий ресурс, за допомогою якого можна будувати ло-гістичні схеми у віртуальному світі й наповнювати обрані елементи цього світу енергією.

[

←9

]

Жанр відеороликів, у яких демонструються справжні смерті, вбивства чи самогубства, без використання спецефектів.

[

←10

]

Джеффрі Епштайн (1953-2019) — американський фінансист і відомий філантроп, якого звинувачували в тому, що він поставляв неповнолітніх секс-рабинь для розваг відомим політикам та аристократам. Був знайдений мертвим у тюремній камері 10 серпня 2019 р. після того, як погодився на співпрацю зі слідством.

[

←11

]

Приготування коктейлів із використанням елементів жонглювання.