Патерн

Заваривши міцного пуеру, він розшукав у серванті пачку печива й приніс на кухню один зі старих ноутбуків. Відсьорбуючи з горнятка чифір та розмочуючи в ньому засохлі кружальця, Антон переглянув відео з Назарового накопичувача.

Більшість сюжетів були зняті прихованими камерами в житлових боксах. Побачене нагадало йому аматорське порно минулого століття, що вимагало від глядачів розвинутої фантазії та високої відданості вуаєристським практикам.

На тлі цього побутового нуару записи з каптьорки вирізнялися чіткістю, постановочними ракурсами та емоційною яскравістю. У всіх каптьорочних «іграх» головну роль грала Христина, а її партнерами виступали жінки: Міла, ведуча та білявка модельної зовнішності, яку Антон іноді бачив у павільйонах та вважав дівчиною одного з операторів.

Він кілька разів передивився ці записи і врешті-решт переконався, що Христина знала про спостереження. Саме вона ненав’язливо, проте вправно дарувала камерам вигідні композиції тіл. А ще не забувала відхиляти та підтримувати волосся партнерок, якщо воно заважало бачити найцікавіше.

Чи знали про камери її коханки?

Щодо цього в Антона не було впевненості. Під час перегляду останнього відео йому здалося, що Міла, коли вкотре присідала над розпухлими губами Христини, прямувала поглядом точно в камеру. І робила це з тим виразом на обличчі, який він добре знав. Саме так вона дивилася на Антона, коли перехоплювала ініціативу в ліжку або у ванній. Коли займала позицію наїзниці або застрибувала на нього в душовій, владно стискаючи стегна.

Він ще і ще раз повертав запис до цього моменту. Зупиняв перегляд і запускав знову. Ловив перебіжну комбінацію лицевих м’язів. Згадував, порівнював і дослухався до своїх відчуттів. До реакцій тіла, тонкої магії збудження.

Й не отримував остаточних підтверджень.

Тим часом вітер за вікнами вщух, а дощова сіризна потроху злилася з хмарними присмерками. Антон вимкнув комп’ютер, сховав накопичувач і перейшов до вітальні. Там перевірив дзвінки і повідомлення в смартфоні, зручно вмостився на дивані і продовжив читати про пригоди майбутніх працівниць секс-індустрії.

Ранкове сонце витягнуло Софію з ліжка. Ранкове сонце пролізло крізь зашторені вікна, захопило вази з кольорового скла, що стояли на книжковій шафі, зробило їх свіжими та веселими. Кольоровий настрій із тих ваз передався дівчині. Наповнив її безпричинним і від того ще більш переможним відчуттям свята. Вона вирішила, що до коледжу цього дня не піде. Що не дозволить шкільним запахам і вчительським голосам вбити той кольоровий настрій.

Цього ранку кіт Альберт отримав подвійну порцію курячої печінки. Його хазяйка з’їла розкришене печиво, випила холодного чаю. Одягла найкоротшу зі своїх спідниць, довгі чорні панчохи і майже прозорий топік. Перекинула через плече акуратну сумочку з тисненої шкіри. Пройшлася середмістям, збираючи погляди. Хтиві чоловічі та злобні жіночі.

Назбиравши їх повну торбу, Софія попрямувала до міського парку, але не дійшла туди. Натомість несподівано для себе звернула на довгу, затінену деревами вулицю, що вела до «Дівінуса». Дівчина лише двічі чи тричі бачила клуб, але в її пам’ять вкарбувався фасад будівлі — поєднання радянського індустріального стилю і сучасних поверхонь з тонованого скла. У тих скляних стінах, що закривали коробчасті форми колишнього заводоуправління, денне світло тонуло, немов у воді листопадового ставу.

Фасад клубу, повна назва якого писалася як «Divinus Deus», виходив на вулицю, що відділяла патріархальну забудову від гектарів колишньої промислової зони. Та була геть закинутою. Заводські корпуси позаростали берізками та вербняком. Бетонні проїзди ще тхнули мазутом, але в дальній частині вже запанували каналізаційні аромати та пахощі багаторічного смітника. Забудовники точили зуби на цю територію, але мерія чекала на столичні інвестиції і столичні хабарі.

Від руїни клуб відокремлювали лише дротяний паркан і висаджена нерівною лінією алея тополь. Вітер ліниво ганяв поза ними сміття та хвильки дрібного пилу. Але територія «Дівінуса» мала вигляд геть іншого світу. На викладених кольоровими кахлями доріжках не було й сліду пилюки. Химерно вигнуті столики та смугасті диванчики групувались під здоровенними парасолями, спокушаючи завсідників літніх майданчиків та закохані парочки.

Літник відкрили для всіх бажаючих, проте відвідувачів там було катма. Низову публіку відлякували ціни. До самої ж будівлі, як попереджала дверна табличка, мали доступ лише власники клубних карток.

При вході там чергували ввічливі охоронці з раціями та насупленими обличчями. Відеокамери перекривали периметр, літник, автостоянку, а заразом і прилеглу частину вулиці. Софія не мала жодного знайомого, який би спромігся на клубну карту. Заклад позиціонував себе як підкреслено елітарний, недоступний для людей випадкових і незаможних.

Ніщо не порушувало тутешньої ситої розслабленості. Вітер ліниво грався окрайцями парасоль. На літнику дві жінки, одягнені як офісні старлетки, сьорбали латте. Охоронець у чорному строї супроводжував поглядом найдорожчі з тих автівок, що проїжджали вулицею.

Софія сховалася за тополею, порахувала свої грошові ресурси і після недовгих вагань рушила до смугастих диванчиків.

Вона ще не встигла як слід улаштуватись, як біля неї виникла білява офіціантка, одягнена в коротку чорну спідничку й білосніжний сюртучок. Спідничка з-під нього виглядала сантиметрів на шість і пропонувала до огляду всю розкіш довгих, ідеально засмаглих ніг. Атласні вилоги сюртучка широко розходились, відкриваючи груди офіціантки рівно настільки, щоби відвідувачі мали змогу помітити відсутність бюстгальтера. Лінії шиї підкреслював чорний оксамитовий ошийничок із круглою металевою фібулою. На ній сріблилася кучерява голова чи то античного божества, чи то барочного купідона. Офіціантка випромінювала хіть і покору.

— Чого бажаєте? — муркнула білявка, кинувши на Софію швидкий оцінюючий погляд.

— Кунілінгусу, — широко всміхнулася та.

— Чого, перепрошую? — В очах офіціантки промайнуло здивування.

Або інше, що здалося Софії здивуванням.

— Я пожартувала, — з’їхала з пропозиції донька інженера. — Принесіть, будь-ласка, американо з вершками.

— Ще чогось?

— Ні.

— Попільничку?

— Я не курю.

— Ваше замовлення прийняте. — Офіціантка відпустила клієнтці ритуальну посмішку й рушила до виносної стійки, де на неї чекала така сама довгонога білявка.

«Тут і справді жир», — оцінила Софія. Буржуй Любомир, судячи з усього, мав шалене бабло. Клуб скидався саме на те місце, з якого можна розпочати вторгнення у справжнє життя, що сяє софітами телестудій, блиском діамантів та глянцем модних журналів.

«Зрештою, чим я гірше за цю сисясту? — заповзялася Софія риторичним питанням. — Я вродливіша і стрункіша. Я молодша за неї. На молодість є цінителі. А якби, скажімо, мене, красиву та юну, так відглянцювати й одягнути, як цю блонді, що косить під Скарлетт Йоганссон, то папіки з грошима будуть навколо мене каруселі крутити».

Вона уявила собі ці каруселі й пирхнула.

А ще згадала, як Катя радила їй пофарбуватись «під платину». Подруга притискалася до неї гарячим стегном і стікала компліментами: «Зосю, у тебе обличчя як на іконах у вірменській церкві. Отакезні очиська! Якщо тобі зробити платинове каре — я сама в тебе закохаюся».

Офіціантка тим часом принесла американо з маленьким тістечком і стікерами. Поки Софія дегустувала каву, на літньому майданчику відбулися зміни. Офісні метелики розрахувалися, підправили макіяж і пурхнули до автостоянки. А під центральну парасолю прибула пара джентльменів із годинниками, що скидалися на правдиву «Швейцарію». Вони поглядали на Софію з певним — і навіть не певним, а безперечним і відвертим — зацікавленням. А та, своєю чергою, закинула ногу на ногу так, що джентльмени отримали змогу побачити стежку до її райської брами.

Софія приготувалася до знайомства, але джентльмени не поспішали. За кілька хвилин причина їхньої стриманості стала зрозумілою. Дві мілфи з ознаками численних пластичних операцій підкотилися до їхнього столика. Із упевненістю, у якій ясно читалася шлюбна перевага, вони розташувалися поряд із власниками «швейцарців».

Одна з мілф глянула на Софію, і в роті у дівчини зробилося кисло-кисло.

«Тиранозаврихи блядські», — визначила вона про себе.

За пів години офіціантка (яка тепер ще радикальніше нагадувала сильно слов’янизовану версію Скарлетт Йоганссон) принесла рахунок і рожеву візитівку.

Софії на мить здалося, що їй відчиняють двері до клубу. Але на картці було лише ім’я «Жанна», номер телефону й написане кульковою ручкою число з двома нулями.

— Що це? — Вона покрутила блискучим прямокутником перед кирпатим носиком офіціантки.

— Ви ж хотіли кунілінгус, юна леді? — усміхнулась білявка, демонструючи рівненькі білі зуби. — Там указано за годину. У євро. Можна завтра у вас, можна в мене. Я живу сама.

Софія відчула, як червона фарба заливає її обличчя. Вона залишила гроші на столику, підхопила пакет із підручниками і вибігла на вулицю. І лише біля власної домівки помітила, що й досі стискає в спітнілій руці рожеву картку.

Батько був удома. Коли Софія зайшла, він виглянув до коридору, подивився на дочку вибляклими очима й повернувся до телевізора. Дівчина пройшла на кухню. Кава з тістечком збудили апетит. Вона вигребла з холодильника кільце печінкової ковбаси і намазала нею кілька здоровенних шматків хліба. Налила собі кухоль чаю й кинула аж три ложки цукру. Але не встигла догризти другий бутер, коли дзенькнув вхідний дзвінок.

«Лічильник прийшли перевіряти. Най тато відчиняє», — вирішила Софія і хижо примірялась до третього шедевру швидкої кулінарії.

Цієї миті у дверях розквітло батькове обличчя.

— Там до тебе, — буркнуло воно і зникло.

Софія поклала бутер на тарілку й випурхнула до прихожої. Де тим часом звільнялася від чобітків Тася.

— Несподівано, — гмикнула Софія.

— Вважай, що я забула усе погане.

— А я ні.

— Щось не врубаюсь. — Тася обсмикала одяг перед дзеркалом і поправила зачіску. — Якого милого ти надулася?

— А ти подумай.

— Туплю, вибач.

— Ти мене ким назвала?

— Досвідченою дівчиною, — чітко вимовила, наче викарбувала кожний склад, Тася.

— А точніше?

— Давай не скандалити перед твоїм папанчиком, — примружила очі подруга. — Є розмова.

Тася кинула погляд на двері, за якими мурмотів батьків зомбоящик, і прослизнула в кухню. Софія рушила за нею.

— А це що? — Тася помітила на столі рожеву візитівку, схопила, придивилася до написів.

Софія подумки вилаяла себе останніми словами. Спробувала зробити байдуже обличчя.

— Знайома дала.

Тася недовірливо подивилась на подругу й піднесла картку до очей. Здавалося, вона обнюхує рожевий картон.

— І що ж це за знайома така?

— Офіціанткою працює.

— Де?

— У клубі в Любомира.

Тася уважно подивилася на подругу. Тоді прошепотіла:

— Ти мене дивуєш.

— Жанна — моя нова знайома. Мила дівчина. Дуже красива. Схожа на Скарлетт Йоганссон.

— Ти що, справді не втикаєш?

— Чого я не втикаю?

— У тебе ОСОБИСТА ВІЗИТІВКА ОФІЦІАНТКИ З «ДІВІНУСА»! — Тася карбувала кожне слово.

— Ну і що?

— У тебе візитівка профі з позначеною сумою. Таке дають лише клієнтам. Ти — клієнтка елітного клубу? За дуру кончену мене тримаєш? Де ти це знайшла?

— Ти, Тась, щось занадто добре розумієшся на профі, клієнтах, сумах. — Софія взяла з тарілки бутерброд. — Може, це не айтішник тобі бабки підганяє? Може, ти також...

— Я зараз зателефоную за номером на картці, — заявила Тася, не відриваючи погляду від Софіїного обличчя. — І спитаю цю Жанну про тебе.

— Ти не бикуй, подруго. — Софія вгризлась у бутерброд. — У себе вдома рогами вимахувати будеш. Картку МЕНІ дали, і МЕНІ вирішувати, телефонувати чи ні.

— А може, ти з нею в парі працюєш? Ви з нею домовились, так? Мені якось казали, що є такі клієнти, які хочуть пару — професіоналку з недосвідченою...

— Йобнулася на всю голову?! — Софія видерла в Тасі візитівку й виштовхала її до прихожої. — Вали звідси, давалка срана!

— Ти пошкодуєш! — пообіцяла Тася і раптом різко змінила тон: — Слухай, Зосю, ти не розумієш, ти зовсім-зовсім не врубаєшся в тему, — гарячково зашепотіла вона. — Це ніштяк, це справжні гроші. Я тобі не ворог. Я буду все робити, що ви скажете. Усе, що захочеш, присягаюся. Давай-но разом візьмемо цю тему. І з тією Жанною, якщо вона...

— Вали звідси, кажу! — уже кричала Софія. — Я зараз тата покличу.

— Ти не знаєш, від чого відмовляєшся.

— Знаю. Від блядства. Вали-вали.

— Ти не мальвіна, Зосю, ти алюра бубнова. — Очі Тасі сповнилися найчистішого й найотруйнішого презирства. — До мальвіни в тебе піпетка не доросла.

— Тобі краще піти, — почулось за спиною Софії.

Батько стояв на порозі своєї кімнати. Важкий, неголений, у запраній майці та спортивних штанях. Привид загиблого світу. Він дивився на Тасю важким поглядом. Тонка жилка на його скроні загрозливо пульсувала. Софія ледь не вдавилась бутербродом, закашлялась.

— Я вже йду, — кивнула Тася й почала взувати чобітки.

— І не приходь до нас більше. — Уперше за багато років Софія почула в батьковому голосі сталеві нотки.

Вона хотіла підтримати батька й так само твердо послати Тасю, але кашель не давав вимовити ані слова.

— Добре-добре, не прийду, не хвилюйтеся так. — Тася схопила сумочку й вибігла з квартири.

— Не дружи з нею, — уже звичним тоном мовив батько до Софії, — Це профура вокзальна. Доброму тебе не навчить.

— Н-не б-буд-у, — крізь черговий напад кашлю витиснула донька.

— От і молодка. Зроби-но й мені пару бутербродів.

— Угу.

— На ковбасі не економ.

— А я колись економила? — образилася Софія. Щире обурення чудесним способом придушило кашель.

— Я просто нагадую. — Голос батька потеплішав, а може, їй лише здалося.

У передній задзеленчав дзвінок.

Раніше Антона не бентежили сигнали домофона. Перед тим як відчинити двері, він, звісно, виводив на плазму картинку з камери, що оглядала майданчик перед під’їздом. Але ніколи не переймався, коли замість обличчя раптом бачив лише каптур батника або куртки.

Але цього разу, вийшовши до передньої, Антон мимоволі напружився.

Він нікого не чекав.

Екран показував лише каптур дощовика, що волого відблискував під лампою зовнішнього освітлення.

— Хто? — запитав він у слухавку.

— Кінь у пальто, — долинув глухий і, як здалося Антонові, жіночий голос.

— То йди і пасися, — сказав він і вже клав слухавку, коли в ній почувся сміх ведучої.

— Це Снігуронька прийшла, — повідомила вона. — Відкривайте, діду.

12

Антон торкнувся сенсора. За хвилину десь на першому поверсі відчинилися металеві стулки. Він відчинив двері й послухав, як піднімається ліфт, як шипить пневматика його механізмів.

Ведуча з’явилася перед ним розпатланою, із перев’язаною головою та п’яними очима.

— Забув свою Снігуроньку!

Вона одразу полізла цілуватися.

Антон відступив у глиб квартири.

— Але ти вгашена.

— Така як треба. — Просто біля порогу ведуча скинула взуття та дощовик, залишилася в куцому платті. — У тебе є віскі, красунчику?

— А якщо я не сам?

— Ти? — Вона розреготалася, — Ти сам. Їжачок у тумані завжди сам.

— Що з тобою? — Він побачив синець на її руці. — Тебе били?

— Це все потім, котику. — Ведуча пройшла до вітальні. — Я хочу віскі, я хочу сексу.

Вона побачила книжку, взяла двома пальцями.

— Мілка тобі це дала? Читаєш?

— Читаю.

— Ти не на тій сторінці. Там усе найцікавіше в кінці. — Ведуча кинула книжку на підлогу. — Найцікавіше завжди в кінці.

— То що сталося?

— Той Новий рік із тобою... — Вона пройшла кімнатами, розглядаючи меблі, картини і наче згадуючи минуле. — Ти був такий переконливий...

— І що?

Вона зрозуміла.

Спитала:

— Тобі зовсім не хочеться?

— Я хотів з тобою поговорити.

— А я хочу віскі...

— ...І сексу. Я чув.

— А чогось більш вставляючого в тебе нема?

— Це не до мене.

— Упс. — Вона впала на диван. — Ти в нас чемний.

— Так.

— Ну і хєр з тобою... Якщо віскі буде добрим і його буде багато, я тебе не чіпатиму. Піду до ванної і сама себе трахну.

— А не забагато бухла? Завтра ж не встанеш.

— Завтра зйомок не буде. І післязавтра теж.

— A-а, ти ж не в курсі. — Антон сів навпроти ведучої. — Зранку телефонував Бавловський. Технічну паузу скасували. Завтра вичитка по флешбекам, а післязавтра знімаємо знайомство дівчат із Марком. Кажуть, вихований хлопчик. І такий досвідчений, що всі від нього в екстазі.

— Вихований член. — Ведуча розреготалася.

— Таню, давай домовимося. Ти відповідаєш на два питання, і я відкупорюю односолодове. Два питання.

— Питання... — Вона лягла й накрила обличчя подушкою. — У цих довбаних чоловіків лише питання. А трахнути красиву дівчину їм западло. Отак і стають лесбійками.

— Ти в темі про «Імпудикус»?

— Чого? — Із-під подушки визирнуло око: сіро-блакитне, насторожене.

— Є такий ресурс.

— Де?

— В Інтернеті.

— Я в темі про «Амазон». Переважно. А що на тому «Дикусі» продають?

— Відео з нашої каптьорки, де ти з особливим цинізмом та жорстокістю ґвалтуєш Христинку.

— Йобнувся?

— Я на кухню за компом. Зачекай.

Через десять хвилин ведуча матюкнулась і спитала:

— І звідки випливає, що це я?

— На тридцять другій хвилині ти знімаєш маску. Показати?

— Не треба. — Вона знову лягла, заплющила очі. — Та маска була китайське фуфло. Уся шкіра від неї свербіла, але... Мені по барабану.

— Припустімо. Тепер друге питання. Кажуть, що ти з Мілою була в конфлікті ще відтоді, коли ви разом працювали на «Десятому каналі». Що ти на неї скаржилася, писала доповідні. Це правда?

— І що з того? — Вона підвелася. — А ти знаєш, ким була твоя Міла?

— Дещо знаю. Вона була дружиною рекетира, стриптизеркою і шісткою Бавловського. А ще вона вбила свого вітчима-педофіла.

— Просто народна героїня! — Ведучу пересмикнуло. — Нічого ти про неї не знаєш. Ні-чо-го! У тебе, котику, ще багато відкриттів попереду.

— Розкажи. Я послухаю.

— Віскі.

Антон кивнув, витяг із бару пляшку й відкупорив. Поставив перед ведучою разом із чистою склянкою. Та проігнорувала посуд і просто з горла, майже не відриваючись, заковтнула ледь не чверть пляшки. Видохнула й деякий час сиділа з очманілим видом.

— Легше? — запитав Антон.

— Ні.

— То чого я не знаю про Мілу?

— Нічого не знаєш.

— Я слухаю.

— От бачиш, — вона показала синець на руці. — Ці мокрощьолки мене били. Ногами. їх треба гнати. Сцаною шматою гнати.

— Чого я не знаю про Мілу?

— А хто мене бив, тобі не цікаво? Зовсім?

— Цікаво.

— А хєр тобі цікаво. — Вона знову приклалася до пляшки, але багато випити не змогла, підвелася. — Я до ванни.

— Про Мілу. — Антон обома руками перехопив її зап’ястки.

— Залиш мене! — Вона спробувала звільнитися, але за мить змінила тактику: притулилася до Антона, вивільнила руки і почала стягувати з нього сорочку.

Антон припинив ці спроби, посадивши її на диван.

— Не відволікайся, — наказав він.

— Ти хочеш знати, так?

— Хочу.

— Не буди сплячого пса.

— Мушу.

— Пошкодуєш.

— Мої проблеми.

— Твоя Міла працювала на приватних чатах. Пасла діточок в онлайні. Вона на систему працювала, роз-зумієш? — На неї раптом напала гикавка. — Ні х-хєра ти не розум-мієш...

— Не вірю.

— А ти повір.

— Що за система?

— Мовчи! — Ведуча приклала палець до губ.

— Системою керує Бавловський?

— Який Бавловський? Чим узагалі керує Бавловський? — Вона знову взялася за пляшку. — Бавловський нічим не керує. Бавловський нічого не вирішує. Бавловський мудак. Такий самий, як і ти.

— А хто вирішує?

— Не ти.

— А от чому я, режисер і співпродюсер, нічого не вирішую? Чому мене грають у темну? Не скажеш?

— Режисер шоу? Ага... — Ведуча розсміялася, зло і хрипко. — Шоу в нього. Шоу, шоу, шоу... Тебе дійсно грають у темну, тому що ти в нас чистюля. — Вона поцілувала Антона в щоку. — Ти в нас із правлячої верхівки. Син міністра, клубна зірка, золотий хлопчик. Тебе мазати лайном не будуть. Для цього є Назар, Міла. Для цього, кінець кінцем, є я. А ти завтра будеш знімати артгауз, їздити на фестивалі, фейсом світити.

— Отже, виходить...

— Класна мордочка. — Вона погладила Антонове обличчя. — Не можна мазати лайном культурний фасад держави. Не дозволено. Мазати лайном можна лише таких, як я. Таких, як я, навіть ногами можна. У брудному нужнику... Прикинь...

— Хто її вбив?

— Упс! — Ведуча розвела руками.

— Це ти її вбила? Так? — Антон уперше за вечір підвищив голос, схопив її за плечі, трусонув. — Кажи!

— Іди на хуй, мажорська морда! — Ведуча відштовхнула його від себе.

— І це все, що ти можеш сказати?

— Усе! — Вона повернулася на диван, зняла із себе блузку, кинула її на торшер. — Душно... Ти б вікно відчинив...

— Сирості не люблю.

— Але ж ти і поц, Антончику.

— На себе подивися.

— Поц.

— Повторюю: на себе подивися.

— А що зі мною не так? — Ведуча погладила груди. — Гарна молода жінка. Не лузерка, не істеричка, мати двох дітей. Здорових і теж красивих, між іншим. Годую їх, одягаю. За свої, до речі, гроші, не за спонсорські. Усе при мені, усе о’кей. А ще я не тримаюся за татові штани.

— А я тримаюся?

— Тримаєшся.

— Вали звідси.

— Виганяєш мене? — Ведуча зручніше влаштувалася на дивані. — Отак просто?

— Хочеш складніше?

— Ти ж сказав, що це я Мілку вбила.

— У тебе був мотив.

— Лише в мене?

— А в кого ще? — Антон підійшов до серванта, видобув з шухляди коробку з сигарилами, переніс на мармуровий столик.

— Список довгим вийде.

— І хто ж у ньому перший? — Він знайшов сірники, закурив.

— Не я.

— А хто?

— Я номерків ні на кого не вішала.

— А може, це ті, хто тебе побив? Хто вони?

— Ті дівки? — Вона засміялася, відтак поперхнулася і розкашлялася. — От і видно, що ти все ж таки мудак. Міністерський синок й у цих ділах. Живеш у цій... — Вона обвела рукою навколо. — У цій райській сраці, кальянчик покурюєш, давалок трахаєш і нічого не знаєш про життя. Ні-чо-гісінько. Ти навіть власні шкарпетки випрати не годний, а лізеш щось з’ясовувати, до чогось докопуватися... От що я хочу тобі сказати: не буде тут хепіенду. І правди тобі не скажуть, не сподівайся... Ти почув, роби висновки. — Вона ще відпила з пляшки, скривилася. — А ті дві драні кішки, Хриська з Мілкою, зійшлися, бо їм те замовили. Комусь закортіло подивитися їхній трах. А може, й не замовили, може, то вже я все придумала... Вони, суки довбані, і без того хотіли.

— А ти приревнувала.

— Якби я пішла вбивати, — очі ведучої похолоднішали, стали майже тверезими, — то не Мілку дурну, а тих, хто наказав їй зайнятися Христинкою. Тих би я вбила, реально. Але ж хєр до них доберешся.

— Невже?

— І ти до них не доберешся, не мрій... — Ведуча сповзла з дивана й не без проблем звелася на ноги. — До них ніхто ніколи не добереться. І пальцем не торкнеться. Ніхто. Ніколи.

— Поясни.

— Я йду блювати, — повідомила ведуча, залишаючи вітальню. — Потім до ванни... Можеш приєднатися. Якщо зможеш.

Антон подивився, чи є в пляшці віскі, й одним ковтком допив залишок.

Відтак підібрав із підлоги книжку, поклав на мармуровий столик. «Найцікавіше завжди в кінці», — сказала вона. Антон запам’ятав.

— Це не замовники її вбили, — пробився крізь шум води голос ведучої. — Точно тобі кажу. Мілка косяків не допускала.

13

[роман «Із невеликою “чорною дірою” можна...», сторінки 189-208]

— Зі мною зрозуміло. — Жанна налила собі. — Я інтернатська. Скільки себе пам’ятаю, мене товкли різні козли. Але ж ти з нормальної сім’ї. Що ти тут забула?

— Життя складне, — ухилилася Софія.

— Ну так, без базару. — Жанна коротко глянула на неї і так само коротко кивнула.

Дрібка її кучерів, помальованих на лілове, при цьому впала на ліве око. Дрібка лілових пружинок, рухливих, вібруючих, майже невагомих. Вона спробувала повернути їх на місце. Подувом з-під вивернутої губи, відтак різким рухом голови. Проте пружинки виявилися неслухняними. Знову закрили око. Наступної миті вони опинилися між великим та вказівним пальцями лілової дівчини. І повернулися на належне місце.

— За удачу! — Софія піднесла свій келих.

— Оптимістка... — Жанна, не чекаючись, випила до дна й шумно видихнула.

Донька інженера зручніше загорнулася в банний халат, підбила диванні подушки, підібгала під себе ноги.

Спитала:

— Ти обіцяла розповісти про клієнта.

Халат був неймовірно приємний на дотик. Він огортав, зігрівав і розслаблював Софіте тіло. Наче купа ситих котів.

— Тобі цікаво, ага, — констатувала Жанна. — Твій дебют.

— Ти казала, якийсь чумний ман’ячок.

— Як подивитися. — Лілова дівчина підхопила виделкою велику брунатну оливку. Та на якусь мить затрималася між її порцелянових зубів. — Якщо з іншими порівняти, то він не кайфує від болю. Не мучить нікого.

Кісточка від оливки впала до попільнички і примостилася поміж недопалків.

— Він потворний?

— Я його не бачила. Із наших ніхто не бачив.

— Не бачила? — не зрозуміла Софія.

— Він не заходить до кімнати. Ніколи. Можливо, навіть до клубу не заїжджає. Спостерігає за всім на екранах. Коли ми виконуємо його накази, працюють п’ять камер. Дві на стелі й ще три на таких довгих штангах. Він керує ними, вони можуть рухатися — повертатися, наближатися.

— Дуже близько?

— Близько.

Жанна витягла з пачки сигарету, припалила, задерла голову, видихнула дим у напрямку люстри. Кілька секунд спостерігала, як димні пасма огортають найбільшу з кришталевих підвісок. Відтак сказала:

— Так близько, наче намагаються залізти в тебе. Я одного разу провтикала: буцнула ту камеру ногою. Нічого, витримала.

— Нога?

— Камера! — розреготалася Жанна. — Бачила би ти, як та штанга відстрибнула!

— А як він наказує?

— На праве вухо тобі начіпляють комутатор.

— Комутатор?

— Навушник. Але Любомир не любить цього слова. Хоче, щоби ми казали «комутатор».

— І всі з тими навушниками?

— Усі, крім доньки клієнта. — Лілова дівчина струсила попіл на кісточку від оливки і чомусь повторила: — Усі, крім неї.

— Ще й донька... — Софія відчула потребу випити.

Вона взялася за пляшку. Але відчула, як тремтить

рука, і побоялася, що не поцілить до келиха. Випила просто з пляшки — двома довгими пекучими ковтками.

— А там уся фішка в його доньці, — усміхнулася Жанна. — Як каже Любомир, у цьому ритуалі ім’я королеви не змінюється.

— І як її звати?

— Клієнт називає її Ельвірою.

— А вона точно його донька?

— Хрін знає. Це ж гра.

— Гарна мала?

— Просто бомба. —Лілова дівчина кивнула на смартфон Софії. — Знайди фотки Джейн Марч.

— Зараз... — Софія відкрила браузер. — Модель?

— Акторка, ще з дев’яностих. Грала із Брюсом Віллісом у «Кольорі ночі». Знайшла?

На екрані смартфона виникло юне обличчя з азійськими очима та кирпатим носиком. Врода партнерки Брюса була сейсмічною, як і належало богині кінематографу. Чорно-біле фото підкреслювало графічну витонченість її рис.

— Та ну, — не повірила Софія.

— Копія. — Жанна також відпила з пляшки. — Іноді в нашій роботі випадають бонуси. Ти облизуєш отаку солоденьку шоколадку. І тобі за це ще й платять.

— Якщо довго облизувати, язик заболить.

— А ти спробуй, — підморгнула Софії лілова дівчина. — Тоді й поговоримо.

— А куди ж я подінуся?

— От тоді й поговоримо. — Жанна знову взялася за сигарети; її погляд пробіг задимленою кімнатою і зупинився на свіжому педикюрі Софії. — Але врахуй: клієнт вимагає справжньої спеки. Пажа не прокотить.

— Хочеш мене потренувати? — Софія розв’язала пасок халата. — Ти ж розумієшся на справжній спеці, я знаю.

— Мені здається, що ти і без тренувань усе зробиш на дванадцять балів.

— І чому тобі так здається? — Донька інженера поклала на столик спочатку ліву ногу, тоді праву.

— Не розбий келихи, — розсміялася Жанна. — Я не про секс. Не в ньому справа.

— А в чому?

— Коли почнеться гра, ми всі посідаємо за столики. На кожному буде лежати аркуш паперу та ручка. Кожна має написати Ельвірі любовного листа.

— Прикольно. — Софія дотягнулася ногою до Жанни, спробувала зачепити пальцями пасок її халату.

— Припини, — Лілова дівчина підвелася, пройшлася кімнатою; її босі ступні пірнали у високий ворс килима, наче в траву. — Це не просто любовний лист. Ми повинні написати, як хочемо Ельвіру. Як вона нам подобається. Як ми збуджуємося від її вроди. Що мріємо зробити з нею в ліжку. Ми маємо фантазувати. Усе, що заманеться. Але без трьох «с».

— Трьох «с»?

— Страпон, сеча, садизм.

— Це добре. — Софія допила лікер. — Добре, що без садизму.

— А інше тобі подобається?

Донька інженера вирішила не відповідати на це питання. Просто сказала:

— Маніячок грає в школу.

— У кожного свої таргани в голові.

— Точно, — кивнула Софія. — Таргани.

— А ще він вимагає, щоби листи були емоційні та збуджуючі.

— Еротичні?

— Ага, — кивнула Жанна, присідаючи перед згаслим комином. — Наші дівчата перед тим лазять у мережі, шукають всякі порнушні романи. Але за таке клієнт штрафує. Якщо відчує щось запозичене — знімає п’ятдесят відсотків платні. Наполягає, щоби були суто особисті емоції. Каже, нехай це не буде висока література, проте щось щире та справжнє.

— Справжні емоції, справжня спека, — зітхнула Софія. — Маніячок хоче справжнього. Дивиться на екрані, як тьолки відлизують його доньці і дрочить на якесь там «справжнє». Мутний виродок. А він читає ту всю писанину?

— Він слухає. — Жанна повернулася до дивана. — Коли всі напишуть, Ельвіра має вголос прочитати листи й сама обрати ту, із якою буде трахатися перед камерами. Тоді належить зробити в ліжку все те, про що обрана нею написала в листі. А ми всі маємо стояти і дивитися. Біля стіни, щоби не заважати камерам.

— І довго це триває?

— Та майже всю ніч.

Лілова дівчина подумала й уточнила:

— Усю ніч, із дванадцятої до ранку. До восьмої-дев’ятої.

— Йоперний театр... — видихнула Софія. — І така хєрня його збуджує?

— Напевне. Він добре платить. І нам, і Любомиру.

— Хоч це радує. — Софія потягнулася всім тілом, — Люблю твори на вільну тему.

— І я про те. — Пальці Жанни знайшли Софіїне вушко. — Ти розумна, книжки читаєш. Напишеш щось класне. Якщо клієнту сподобається, дасть тобі премію.

— Велику?

— Одного разу дав штуку баксів.

— Кому?

— Була в нас така Ліза. Професорська донька. Знала, звідки списувати.

— І кого тут тільки не було, — гмикнула Софія. — А куди та Ліза поділася?

— Біс її знає.

— Закопали?

— Та кому вона потрібна, щоб її закопувати? Поїхала до Європи або щось таке.

— Ага, «щось таке».

— Та жива вона, не переймайся.

— Я не через неї переймаюся.

— Усе буде добре, не сси.

— Я повірю.

— Є варіанти?

Вони мовчали хвилину або й більше. Жанна масувала Софіїне вушко, десь за стіною ледь чутно пульсували «Deep Purple».

— І все це завжди так само? — запитала Софія після мовчанки.

— Що — «усе»?

— Цей ритуал чи як його назвати.

— Іноді клієнт наказує Ельвірі обрати двох і замутити груповуху. — Пальці Жанни перебралися від вушка до підборіддя. — Але окрім того жодної різноманітності.

— А ти любиш різноманітність, — констатувала Софія, намагаючись укусити її вказівний палець.

— Як до чого.

— Ось ти пофарбувалася в ліловий.

— Тобі не подобається?

— Мені більше подобалося, коли ти була блонді.

— Тоді не чіпляйся до мене. — Жанна підвелася, розв’язала пасок, знизала плечима й дозволила халату ковзнути на підлогу.

Відтак показала Софії язика, повернулася до неї, вигнула спину. Сідниці лілової дівчини затанцювали тверк.

Софія зістрибнула з дивана. Її халат злетів до низької стелі, розгорнувся і спланував на столик, перекидаючи пляшку й келихи. Під дзвін розбитого скла, регочучи на все горло, дівчата впали на килим.

Через шість годин після фатальної зустрічі халата з посудом Софія і Жанна, а з ними ще шестеро дівчат усілися за пластмасові столики в підвальному приміщенні клубу.

Столики півколом оточували широку софу, на якій у позі натурниці сиділа Ельвіра. Як на Софіїн смак, зачіска у стилі шістдесятих ідеально пасувала олімпійським рисам її обличчя. А стрункі лінії тіла підкреслювало вузьке плаття, скроєне із тканини, що нагадала Софії сітку у футбольних воротах. Плаття-сітка нічого не приховувало, жодної білизни під ним не було.

Лице Ельвіри здавалося замороженим. Софія марно намагалася зустрітися з нею поглядом або побачити хоч якийсь прояв емоцій. Та, яку анонімний клієнт називав своєю донькою, дивилася на щось, видиме лише їй, дивилася крізь Софію, не реагуючи ні на дівчат, ні на рухи камер на колінчастих маніпуляторах із сервоприводами. Камери весь час пересувалися, заглядаючи до листків, обмацуючи об’єктивами клубних красунь — ретельно зачесаних й одягнених у туніки. Рожеві та коротенькі, вони ледь прикривали голі стегна.

Туніка ця страшенно дратувала Софію. Ті принесли за кілька хвилин до початку. Вона виглядала несвіжою; дівчині навіть здалося, що від рожевого шовку тхне чиїмсь потом.

«Це шмата немитої хвойди, — пересмикнуло доньку інженера. — Ще якусь заразу підхоплю».

Туніка не давала сконцентруватися на листі. Час спливав, але папір перед Софією залишався незайманим. Одна з камер уже подивилася на нього, несподівано з’явившись над лівим плечем дівчини. Подивилася — і рушила далі.

«Розчарувала я тебе? — подумки спитала в невидимого клієнта Софія. — А ти не розчаровуйся. Ти мене не знаєш. От побачиш, я тебе здивую».

Вона більше не дивилася на Ельвіру. Перевела погляд на Жанну і спробувала згадати той день, коли вперше побачила її на літньому майданчику біля клубу.

Лілову дівчину також вирядили в рожеву туніку.

«У МЕРЗЕННУ рожеву туніку», — уточнила Софія.

Уніформа офіціантки більше пасувала тілу Жанни, багатому крутими вигинами.

«Крутими вигинами...» — зачепилася за словосполучення донька інженера. Крутими вигинами. Ласими зламами, загинами, заломами. Наче пляшка з дорогим ромом.

Якщо тіло Жанни порівнювати з тим, що містить алкоголь, то мова йтиме про дуже, дуже дорогий алкоголь.

Від цього можна було танцювати. Тобто креативити.

Вона підсунула аркуш ближче, почала писати. Камера знову зацікавилася Софією, закружляла навколо. Слідкуючи краєм ока за пристроєм, донька інженера намагалася приховати від нього текст. Не закривала долонями, але так викручувала аркуш, що пальці з ручкою весь час опинялися між камерою і написаним.

У певний момент Софія відчула, що в неї за спиною з’явилася друга рухлива камера. А ще вона відчула погляди. Дівчина на мить відірвалася від аркуша й побачила, що Жанна і ще одна «рожева туніка» — довгонога білявка з обличчям, яке нагадало Софії білячу мордочку, — дивляться на неї.

«Аж дві камери на одну порнописьменницю-початківицю, — зрозуміла донька інженера, — Перебір».

І вже вертаючись до свого твору, помітила третю зацікавлену особу. Погляд Ельвіри вже не прямував крізь Софію до невідомих світів.

«Я й тебе здивую», — всміхнулася їй донька інженера.

Вона закінчила першою. Склала аркуш удвоє, відкинулася на бильце стільця і знову зустрілася поглядом із дівчиною в сітці. Софії здалося, що Ельвіра підморгнула їй. Ледь-ледь примружила око, майже непомітно. Як і належить особам олімпійської вроди.

Відтак потягнулися хвилини чекання.

Одна за одною «рожеві туніки» відсовували аркуші, клали на стіл ручки і починали поправляти зачіски або нервово зиркати на камери, що тепер були за їхніми спинами, ближче до стін приміщення.

«Сьогодні правила змінюються, — проскрипіло в Софїїному навушнику. — Кожна сама читає свого листа. Ельвіра визначить, хто за ким».

Судячи з реакції «рожевих тунік», усі почули про зміну. Софія і Жанна перезирнулися. Лілова дівчина знизала плечима.

— Ти! — сказала Ельвіра, тицьнувши пальцем на мініатюрну брюнетку зі шкірою, засмаглою до кольору молочного шоколаду і капризно вигнутими губами.

Брюнетка взяла до рук свій аркуш.

«Читати треба стоячи. — Голос у навушниках став ще скрипливішим. — Читати голосно, виразно. Одяг зняти».

Брюнетка підвелася й обережно, щоби не зіпсувати складної зачіски, через голову стягнула із себе туніку.

«І де ж вона так круто засмагла?» — позаздрила Софія.

Дівчина-шоколадка відійшла від свого столика, щоби ніщо не заважало камерам оглядати її тіло, наблизила аркуш до очей, короткозоро примружилася і почала читати.

Її любовне послання, зрозуміла Софія, було вичитане з якогось еротичного сайту й густо присмачене невибагливими квітковими метафорами. Тіло Ельвіри брюнетка порівнювала з ніжними білими ліліями, а її інтимне місце — із таємничою трояндою. Софія вже на другому реченні зрозуміла, до яких порівнянь та вдасться, і подумки сказала собі: «Йєс! Ти вгадала!», коли Шоколадка почала плести про якусь язикату бджолу, котра сідає на таємничу троянду й починає вишукувати щось, означене як «мед пристрасті».

«Зовсім тупе», — резюмувала донька інженера. Настрій у неї покращився.

Другою читала Жанна. Її твір розчарував Софію. Лілова дівчина не стала заглиблюватися в метафоричні хащі й короткими реченнями описала, як би вона кайфувала і що би коїла, якби Ельвіра присіла над її обличчям і надала в розпорядження Жанни всі свої природні отвори.

«Невже їй до вподоби бути чимось на кшталт унітаза для всіх партнерок?» — згадала Софія свої любовні ігри з ліловою дівчиною. Але наступної миті мусила визнати, що була би зовсім не проти, якби Жанна написала такого листа їй.

І вирішила: «Коли ми знову опинимося в ліжку, я нагадаю Жанці про всі ці фантазії. І нехай лише спробує у чомусь мені відмовити!»

Серед усього почутого Софії найкраще сподобалося послання тієї дівчини, яку вона про себе назвала Білкою. Та читала передостанньою — на той момент у рожевій туніці залишалася тільки донька інженера.

Білка мала проблеми з декламацією. Здавалося, що в неї пересохло в горлянці. Але цей недолік компенсувало її обличчя. Розчервоніле та розкрите обличчя людини, якій реально небайдуже і не по приколу те, що вона виголошує. Її послання натякало — навіть не натякало, а прямо вказувало, — на близьке знайомство з Ельвірою.

«Лише з тобою, Скажена Поні, я звільняюся від цього пустого світу, — читала Білка, — Ти знаєш, про що я. А іншим, можливо, і не треба того знати. Я маю писати фантазію. А ти маєш її читати. Хай би як там було, а ти знаєш, що моя фантазія міститься в тому, щоби ми з тобою почали тремтіти водночас. В одному ритмі. І щоби тієї миті ми були як одне ціле. Але я дурню пишу. Не “як одне ціле”, а “одним цілим”. Ти в мені, а я в тобі. Щоби ми дряпалися, наче здичавілі, і не відчували болю. Щоби потім, цілуючи твої пальці, я діставала язиком із-під твоїх нігтів шматки моєї шкіри. Ти — Скажена Поні, і ти маєш право здирати з мене шкіру. І не тому, що прагнеш зробити мені боляче, а тому, що хочеш злитися зі мною в одне ціле, а шкіра тобі заважає. Ми з тобою — дві лихоманки. Якщо дві лихоманки одночасно лихоманить одна одну, то це — землетрус. Це така хвороба і таке божевілля, що нехай увесь цей падлючий світ сховається. Я хочу злиття лихоманок, я хочу збожеволіти».

«Білка віджигає», — зацінила Софія.

Але довго роздумувати над почутим не вийшло.

— Тепер ти, — сказала Ельвіра, кивнувши Софії.

Та неквапно підвелася, краєм ока побачила хижий ривок камери і, не прискорюючись, стягнула із себе туніку. Звільнилася, переможно тряхнула завитими локонами, недбало кинула шовкову обгортку на камеру. Туніка зачепилася за коліно механічної руки і повисла на ній рожевою шмарклею.

Обидві камери тепер були поряд. Одна дивилася просто їй в обличчя. Друга описувала кола круг стегон і наче принюхувалася.

— Я щойно чула, що ти Скажена Поні, — звернулася до Ельвіри Софія. — Не розуміюся на циркових звірятах, але пробувала дещо з алкоголю. Кожна людина як напій. Більшість пацанів схожі на пиво. Хтось на світле, хтось на темне, а хтось — на нульовку. Таких чоловіків, щоби були горілкою або віскі, мало. Днем з вогнем. Міцності фатально не стає. Із жінками складніше. Вони всі-всі різні. І на смак, і на запах. У кожної свої ніштяки. Свої обороти. Я поки що можу лише здогадуватися, хто є хто і скільки в кому градусів. Ця солодка пташка, — вона поглядом указала на

Шоколадку, — схожа на міцний лікер. Але треба добре присмоктатися до цієї пляшки, щоби з’ясувати, скільки в ній цукру, а скільки — спирту. Он Жанна, — вона підморгнула ліловій дівчині, — це ж справжнісінький вермут. Можу пити її цілу ніч, аж поки вся не вимажуся її медом. Але хто ти, Ельвіро?

Запитавши, Софія витримала паузу. Вона колись чула, що чим більший актор, то довшу паузу він здатен тримати. Її пауза була не коротшою за паузи сера Лоуренса Олів’є. Вона мовчки дивилася на Ельвіру, а пальці Софіїної правої руки знайшли гладенький камінчик, умонтований до найінтимнішого місця. Знайшли й почали з тим камінчиком гратися.

А спину вона красиво вигнула й напружила.

— Спочатку я думала, що ти — ром. Міцний кубинський ром для нічних коктейлів. Для оргій, де потрібна королева сексу. Але тепер я вважаю інакше. Ти міцніша за ром і більше заглиблена в ніч. У чорноту ночі, що ховає справжнє шаленство, справжнє остаточне злиття осатанілих істот в одне спазматичне чудовисько. Я думаю, Ельвіро, що ти — чорна горілка. «Blavod» — чула таке? Цю горілку зафарбовують соком африканської акації катеху. Я пила «Blavod», мені заходить її оксамитовий смак. Я думаю, Ельвіро, що там, де треба, ти така ж оксамитова, як чорна горілка. Один із найвідоміших дегустаторів казав, що чорну горілку треба пити, маючи в роті чорну перлину. Я хочу цілувати тебе, Ельвіро, маючи в роті велику чорну перлину. Я хочу язиком відправляти цю перлину в глибини твого розпеченого тіла й отримувати її назад, зволожену твоєю скаженою хіттю. Я хочу цією перлиною окреслити магічні кола твого лона, Ельвіро. Я хочу відчути у собі вас обох — тебе і перлину. Дві перлини. Ти чуєш мене? Я хочу відчути!..

Софія обвела кімнату переможним поглядом. На олімпійському обличчі Ельвіри з’явилася червонувата стяга. Жанна безгучно аплодувала. Білка дивилася в підлогу, а в очах Шоколадки було стільки ненависті, що Софіїн погляд перечепився за неї, наче за сталеву струну, натягнуту над стежкою.

Ельвіра підвелася з софи, підійшла до Білки, поцілувала її в губи і щось прошепотіла. Та коротко і сумно кивнула. Відтак, похитуючи затягнутими у сітку стегнами, олімпійка наблизилася до Софії, поклала руки на її холодні стегна й повідомила спостерігачеві: — Цю.

14

В одному з житлових боксів Віра збирала валізу, а Христина з пляшкою пива сиділа на ліжку й мандрувала в інстаґрамі. На столі стояло ще з півдесятка порожніх пляшок. Сам бокс мав розгромлений вигляд: розбиті дзеркала, розкурочені настільні світильники.

Вентиляційні отвори та фронтальну панель телевізора заклеїли липкою стрічкою. Стрічка була чорною, і від цього приміщення набуло траурного й водночас трохи кумедного вигляду.

Гірка одягу, що громадилася в розчахнутій валізі, швидко й загрозливо зростала.

Христина кинула на неї скептичний погляд і припустила:

— Не влізе.

— Влізе, не сци, — буркнула Віра. — Ще не таке влазило.

Христина знизала плечима й ковтнула пива. За хвилину спитала:

— Ти впевнена, що заклеїла всі камери?

— Усі чотири.

— А якщо є п’ята, шоста?

— Мала, не нервуй мене.

Плетений кардиґан також відправився до валізи. Але пробув там лічені секунди. Віра похитала головою, відібрала в подруги пиво. І, не випускаючи пляшки з рук, переклала кардиґан до здоровенного пластикового пакета, що стояв на її ліжку. Пакет загрозливо роздувся, але блискавка витримала.

— Отак, — вимовила вона й допила пляшку.

— Що?

— Ніби все.

— Дзеркала дарма побили. — Христина зітхнула. — І взагалі...

— На бідних не попало.

— Може, ще переграємо?

— Уже скучила за жопою тієї суки, га? — Віра кинула пляшку на її ліжко, піна розлетілася віялом. — То біжи, вибачайся.

— Я, типу, не ідейна, але не бійся, не побіжу.

— Опаньки... — Віра підійшла до Христини, взяла її за підборіддя, примушуючи подивитися собі в очі. — А я, по-твоєму, значить, ідейна? Із «Антіфи», може? Що це за новиє пєсні?

— Ну, ти, принаймні, ідейно проти шоу.

— Я, мала, проти тих, хто нас трахає. — Вона залишила у спокої Христинине підборіддя і всілася на ліжко. — Я проти виродків.

— Я також.

— Ти також? — Віра, наче в боксерську грушу, вгатила кулаком у пакет з одягом. — І що ж ти, мала, знаєш про виродків? Про чортів, папіків? Га? Про цілий світ тих сраних папіків? Що ти про нього знаєш? Про їхні тачки, мисливські будиночки, джакузі, контрастні сауни? — Пакет отримав ще один хук. — Про білизну, бля, атласну, про оте все «не смикайся», «не стискай ніжки», «чекай, я змащу кремом». Не знаєш — мовчи. І не розказуй мені тут про ідейність, бо огребеш. І не згадаю, що подруга.

— Завелася...

— Бо злиш мене. — Віра притиснула кришкою валізи стос одягу й після кількох хвилин титанічних зусиль таки защепнула блискавку. — Не зли.

Вона так захопилася боротьбою з валізою, що не помітила як до боксу увійшов Гімар.

Христина здивовано витріщилася на відповідального робітника сцени. Спитала:

— Щось забув?

— А я все думаю, чого тут камери не працюють... — Гімар пройшовся кімнатою, зриваючи з вічок шматки клейкої стрічки. — Лижі намастили?

— Іди звідси, чоловіче, — порадила Віра. — І буде тобі щастя.

— А якщо не піду? — Гімар оглянув стельовий плафон, тоді присів на Христинине ліжко. — Задушите, як ту морську свинку?

— Яку свинку? — не зрозуміла Христина.

— Мілку, свинку-потєряшку. — Гімар виразним жестом зобразив зашморг навколо шиї. — Одна руки тримає, друга петлю накидує.

— Щось не те покурив? — зайняла бойову позицію Віра.

— Нервуєш?

— Зараз я тебе знервую.

— Конфуцій казав: «Розумний не помиляється, досконалий не сумує, а сміливий не знає страху».

— Обкурився, точно. Іди поспи.

— Усе одно не втечете. — Відповідальний робітник сцени підморгнув Христині. — Вони поставили зовнішню охорону. Ще вчора.

— Ти про що, торчок? — Віра зробила крок уперед і нависла над непроханим гостем.

— Про двох биків у «шевроле» за брамою. — Гімар дивився на неї знизу вгору; говорив тихо, безбарвно,

наче переповідав давній сон. — Здоровенні такі бики, конкретні. Я з одним із них працював у нічному клубі на Володарського. Суворий, скажу тобі, боєць. У «беркутах» служив, потім у розвідці. Тобі двома пальцями руку зламає.

— Уже злякалася.

— Злякалася, бачу.

— А якого це ти вирішив, що саме ми Мілу мочканули?

— Одного разу в лісі вбили зайця. Пішли звірі до лева і попросили його знайти вбивцю. Лев указав на їжака. Той верещить: «Я не вбивав! За що мене?» А лев каже: «За те, що колючий».

— Терпілок із нас робиш? — зрозуміла Віра.

— Навіщо мені щось робити? Ти ж по жизні терпілка.

— Що ти про мене знаєш, шнир?

— А що про тебе треба знати? — Обличчям Гімара ковзнула посмішка-приблуда; пройшла і зникла. — Тато з мамою зробили тебе по п’яні. У школі була мочалкою, потім пішла на трасу. Аборти, тріпак, больнічки, знову аборти. Потрапила в одне шоу, бо тебе трахав помічник оператора, потім на інше. І так дійшла до цієї жопи.

— А ти в нас, значить, великий філософ, — кивнула Віра. — Прохвесор. Конфуція цитуєш, план покурюєш. Сам мєлкій гадьониш, на цій помийці ваньку валяєш, а на мене десятку треф розписав? Ага... Свої пред’яви можеш собі під хвіст запхати.

— А чого ж тікаєш, якщо така целка?

— Мав би знати, ти ж біля камер трешся.

— A-а, ти про це... — Посмішка-приблуда повернулася. — Ти думаєш, я не зрозумів, заради чого ти наваляла тій курві? Ти ж тепер маєш змогу всюди кричати:

«Я пішла з шоу через конфлікт із ведучою! Вона ґвалтує учасниць!» Але тікаєш ти не через це.

— Розкажеш це лєчащєму врачу. — Віра повернулася до Гімара задом й поставила валізу на коліщатка. — Жодним бикам мене не зупинити. Тут не зона, а я не під статтею... Христе, ти зі мною?

— Не роби дурниць, — повернувся до Христини Гімар. — Вони вже про Віру знають.

— Що про мене знають?

— Те, що і я знаю.

Віра покрутила пальцем біля скроні. Сказала Христині:

— Чоловік мізки втратив, а ми його слухаємо.

— Я сервак ставив на тій секс-хаті, де Міла Вікторівна була «смотрящею». Зрозуміло?

— Мене там не було.

— А сестра твоя там була.

— У мене нема сестри.

— Так, уже нема, — кивнув Гімар.

— І ніколи не було.

— Думаєш, змінила паспорт і вони не проб’ють тебе по базах? Якщо я пробив, то для них це — як два пальці об асфальт.

— Ти мені про сестру не казала! — напружилася Христина.

— То все брехня. — Віра рушила до дверей. — Не слухай цього козла.

— Твоє справжнє ім’я — Анна, — сказав Гімар. — А молодшу сестру звали Антоніною. Красива була дівчина. Красивіша за тебе. Я бачив відео з нею. Вона не відробляла, її це все реально заводило. Класне відео, жизнєнне. І не скажеш, що в гадючнику знято. Антоніна померла два роки тому від брудного герича. Царствіє їй небесне.

— Брехня! — Віра зупинилася.

Стояла й дивилася на зачинені двері.

— Наркоту на тій хаті завжди купувала Міла Вікторівна. Купувала й роздавала дівчаткам. Із рук у руки. Я знаю. Помста за сестру — мотив серйозний.

— Засунь собі цей мотив подалі! — Віра обернулася, її обличчя стало блідим і злим, майже потворним. — Коли вона вішалася, мене й близько не було в каптьорці.

— У боксах і в барі вас обох тоді точно не було. І в жодному з туалетів. І в душових. Я всі записи з камер перевірив. На всіх поверхах. То де ж ви були?

— Де були, там були, — сказала Христина. — Де треба знають.

— А мені не хочеш сказати?

— Ні.

— ПНХ! — рявкнула Віра, — Ноги в руки і греби звідси!

— Значить, нема у вас алібі, — підсумував Гімар.

— Ти не почув, що Христя сказала?

— То лише слова.

— А ти чого хотів?

— Доказів.

— Давай йому скажемо, — запропонувала Христина.

— Мовчи!

— Нас возили на спонсорський суботник, — тихо, але виразно вимовила Христина. — Ми там до ранку лишалися.

— Почув? — Віра копнула валізу й повернулася до свого ліжка. — І забув.

— Ясно. — Гімар похитав головою, відтак підвівся і зробив руками такий рух, наче обтрушував порох зі штанів.

— І що тобі ясно? — поцікавилася Віра.

— Що ви популярні бляді.

— Невже?

— Найвірогідніше, ви не вбивали Мілу Вікторівну.

— Запав на неї, чи що?

— Чи що. — Гімар рушив до дверей.

Уже виходячи, не обертаючись сказав:

— Але вас звідси не випустять. Це не жарти. Керівництво ввело режим.

Він акуратно, без стуку, зачинив за собою двері.

— Попали ми, мала, із тим режимом, — сказала Віра, коли тиша стала зовсім гнітючою.

— Ти не казала про сестру.

— Казала, не казала... — Віра лягла на живіт, уткнулася обличчям у схрещені руки. — Та пішли вони всі.

У боксі знов запанувала мовчанка.

І тривала довго.

— Чому все так погано? — нарешті прошепотіла Христина. — Чому?

— Не все, мала, не все. — Віра підвелася, пересіла на Христинине ліжко, обняла подругу за плечі.

— А що доброго? — спитала та.

— Ти красива, як... як Марго Роббі у «Фокусі». Я також нічого. Ми молоді, сильні і вже популярні...

— ...бляді.

Христина звільнилася від обіймів Віри, вимкнула світло над ліжком і згорнулася на ньому калачиком.

15

Як людина заможна й не чужа мистецтву, Бавловський обладнав у своєму будинку домашній кінотеатр. Проте не відмовляв собі у задоволенні раз на тиждень, або й частіше, відвідувати публічні кінематографічні заходи — прем’єри, фестивальні покази, а іноді й просто ходив у кіно. Йому подобалося відчуття зали. Та сама енергія спільного переживання, що наповнювала темний, пропахлий попкорном і нагрітим пластиком простір. Енергія вибухала захопленим гулом під час екранних бійок, зіткнень зорельотів або тілесного з’єднання головних героїв. Але він відчував її навіть без вибухів. У суцільному диханні глядачів. У їхньому вібруючому неспокої.

Августин Лаврович сідав у задніх рядах, але не у віп-зоні. І кілька хвилин настроювався на зал, на те соборне збудження. Потоки енергії змішувалися з кольоровим промінням, що відбивалося від екрана, як вітер від вітрила. Цей пінний коктейль виносив його з реальності.

Натомість домашній кінотеатр був не храмом енергій, а іграшкою. Там можна було дивитися порно. Сідати на широкий диван з дівчатами і вимикати уяву. Але реальність при тому нікуди не дівалася. Навпаки, ця спітніла, напарфумлена та гладенько виголена реальність оточувала вимогливою присутністю. Домагалася його реакцій. А ще — його грошей.

Але це не мало нічого спільного з насолодою від кіно. Із його стрибками у видумані світи, де можна помріяти про далеке. Про красу, відокремлену від заточеної на секс матерії.

Радше не матерії, а плоті.

Найчастіше Бавловський відвідував кінотеатри без жінок і навіть без охоронців. Іноді брав із собою принагідну юну леді, ще не зіпсовану конвеєрами банальних бажань. Дівчину, яка могла б на певний час забути про реальність-реальність-реальність. І відпустити уяву в мандри вібруючими світами. А ще вона мала бути розумною. Бо він любив поговорити про щойно переглянутий фільм.

Просто поговорити.

Дівчину, яку він узяв на перегляд цього разу, звали Віолою.

Августин Лаврович не міг нею натішитися. Донька науковців із південної провінції, студентка факультету культурології. Їй реально подобалися старші чоловіки з мистецьким шармом, добрим смаком та патриціанськими замашками. Сиві леви тусовок у клубних піджаках і на крутих авто. Віола непогано володіла французькою, розумілася на богемних трендах і писала курсову про Годара. А ще вона не хотіла жити в гуртожитку й харчуватися фастфудом.

Уперше за багато років Бавловського навідала думка про одруження. Він уже двічі літав із Віолою до Парижа й розпочав складати план розмови з її батьками.

А це вимагало певної підготовки. Дипломатичного та іміджевого прологу.

Віола була на тридцять років молодшою за нього.

Августин Лаврович не боявся здаватися смішним, він боявся того, що один лисий і битий життям політтехнолог називав «бунтом бекґраунду». Бавловський уже кілька разів бачив, як бунтував бекґраунд у знайомих продюсерів та інвесторів. Бачив, як зміна способу життя пробуджувала примари минулого.

Невчасно й несподівано.

Доки веселі старі пірати зберігали вірність штормовим водам бізнесу, усе в них ішло рівно. Вітер віяв у вітрила, а в скринях примножувалися піастри. Але як тільки сиві розбишаки завертали до тихої бухти, щоби — нарешті! — насолодитися спокоєм та заробленими статками, як із минулого починали випливати чи то шафи, чи то летючі голландці, повні давно забутих скелетів.

Й тоді переставали відповідати телефони.

Бавловський ніколи не захоплювався окультними справами. Але після другого романтичного візиту до французької столиці навідав знаного екстрасенса. Мав при собі фотографію Віоли в заклеєному чорному конверті та кеш із чотирма нулями в незапечатаному білому.

Екстрасенс запалив кольорові свічки, подивився в надра кришталевої кулі, прочитав чи то мантру, чи то закляття і сказав: «Ваше майбутнє тримає в пащі закохана змія». Августин Лаврович запитав, чи це не та змія, чиє фото лежить у конверті. На це екстрасенс заперечно похитав головою і додав: «Ні. Там немає закоханої змії. Там фотографія молодої леді, здатної народити поцілованого зірками. Не виключаю, що народить від вас. Але шукайте змію».

Бавловський не встиг навіть обдумати це попередження.

Тим більше не встиг розшукати змію.

Наступного дня після візиту до екстрасенса йому зателефонували з виробництва шоу «Я ревную!» і повідомили про смерть Міли. Тієї ж ночі він переглянув її файл і побачив, що покійна народилася в рік Змії.

Він знову звернувся до екстрасенса. Тепер у чорному конверті було фото Міли. Давнє мальтійське фото з пілоном і вогнями нічного клубу.

Служитель окультних сил поклав вузькі долоні на чорний конверт, заплющив очі й не розплющував їх вельми довго.

«Мертва жінка, — нарешті сказав він. — Ще не похована. Судячи з усього, проклята кимось із рідних».

«Це вона — змія?»

«Чому ви так вирішили?»

«Бо вона — Змія за східним гороскопом. Тобто народилася в рік Змії. У нас із нею були стосунки. Достатньо довго. Ну, ви розумієте...»

Екстрасенс витягнув фото з конверта і запалив над ним жмуток скручених тонких свічок. Бавловський колись придбав такі в Єрусалимі на сувенірному базарчику при вході до храму Гробу Господнього.

Коли свічки догоріли до половини, екстрасенс задув їх і поклав до залізної шабатурки.

«Не вона однозначно, — сказав він. — Але ви, Августине Лавровичу, мислите у правильному напрямі».

Міністр зателефонував, коли вони з Віолою виходили з кінотеатру. Обговорювали щойно переглянуту мелодраму.

— Мені, до речі, сподобалася стриманість кольорів, — казав Бавловський. — Фільм притомно пофарбували. Без отого кітчевого нуару.

— Гусічка, лапа, тобі й не таке подобається, — усміхалася у відповідь студентка факультету культурології. — Тобі навіть «Кімната в Римі»¹ подобається.

¹ «Кімната в Римі» (2010) — фільм іспанського режисера Хуліо Медема за романом Матіаса Бізе «У ліжку».

— І що?

— Я не коментую.

Саме після цих слів Віоли він і відчув вібрацію смартфона. На екрані висвітилися ініціали Антонового батька. Розмова тривала недовго й закінчилася реплікою Бавловського: «Негайно їду до вас, Вікторе Антоновичу».

Уже з машини Августин Лаврович зателефонував тому, хто конче мав знати про дзвінок міністра. Не вітаючись, запитав:

— Ви вже в курсі?

— Що ви маєте на увазі? — поцікавився абонент.

— Міністр викликав мене для розмови.

— Я не відстежую дії міністрів. Куди викликав?

— До заміського будинку. Я буду там за... — Бавловський глянув на водія, той показав три пальці. — За пів години.

— Предмет розмови?

— Маю інформацію, що зараз там його син. Антон.

— Ну?

— Якби мене запитали про відомі вам...

— Якщо ваш режисер ідіот, то це не означає, що ідіотом має бути його батько.

— Він у темі?

Співрозмовник Августина Лавровича вимкнув зв’язок. Бавловський гмикнув, поліз до кишені.

— Щось сталося? — напружилася Віола.

— Усе добре. — Бавловський витягнув срібну фляжку, обернувся до дівчини: — Будеш?

— Коньяк?

— Текіла.

— Не хочу текіли.

— Ну, як знаєш. — Августин Лаврович зробив щирий ковток. — А дарма.

— Та давай, — Віола усміхнулася, потяглася за фляжкою.

Обережно відпила, примружилася.

— Смачніша, ніж минулого разу.

— Отож бо, — кивнув Бавловський. — А ти не хотіла... Ми зараз поїдемо до пана міністра. Ну, ти сама чула...

— Для візиту я не зовсім... — Віола скептично оглянула своє вбрання, підібрала губи. — Не надто відповідно одягнена.

— Я сам зайду до нього, а ти почекаєш у машині. А потім — до дому.

— Ти там довго?

— Не від мене залежить. Сподіваюся, що ні. Маємо ще заїхати до маркета, купити шоколадку для міністерського спадкоємця.

— Для Антона? — щиро здивувалася Віола.

— У Віктора Антоновича є більш актуальний спадкоємець.

Августин Лаврович підморгнув дівчині і краєм ока помітив у дзеркалі веселе обличчя шофера.

16

Свого молодшого сина Віктор Антонович назвав Олександром. Його мати народилася в один рік з Антоном і заради сім’ї залишила естрадну кар’єру. Міністр пам’ятав про це. У своєму домі він зробив усе, щоби молода дружина та Сашко — поки що єдина їхня дитина — не стикалися з пам’яттю про його першу дружину. Яка сімнадцять років тому помандрувала до кращого світу.

Усі її речі та фото зберігалися на старій міській квартирі, яку міністр подарував старшому сину.

Він готовий був й Антона відокремити від нової сім’ї. Уже майже відокремив. Але старший брат подобався Сашкові. Він умів розважити малого, який часто хворів і нудьгував в одноманітності днів, заповнених комп’ютерними іграми, книжками та візитами репетиторів. Можливо він подобався і матері Сашка, але Віктор Антонович наказав собі про це не думати. Його дружина достатньо розумна та обережна (подумки він казав точніше: «труслива»), щоби не ризикувати всім заради інтрижки з режисером-однолітком, який міняв коханок частіше за джинси.

А джинси на ньому зазвичай не витримували й п’яти тижнів.

Цього вечора Сашка поклали спати в наказовому порядку. Малий подивився на батькове обличчя

і вирішив, що вередувати у цьому випадку — собі дорожче. Але й не спав. Крутився, думав: якби то тихцем пробратися до верхньої спальні й потягти звідти планшет. Але сходи до другого поверху починалися у вітальні, а звідти долинали сердиті голоси. Мама згадувала Антона. Йдеться про щось погане, зрозумів Сашко.

Відповідей батька Сашко не чув. Той, як завжди, говорив неголосно. Малий знав, як відбуваються подібні розмови. Мама з келихом вина ходить від каміна до бару, від бару до книжкової шафи, а звідти — знову до каміна. А батько сидить у глибокому кріслі. Мама говорить, говорить, говорить і потроху відсьорбує з келиха. А батько переважно мовчить і п’є лише віскі. Ставить пляшку зі склянкою на столик перед кріслом і п’є доти, доки пляшка не спорожніє.

Потім хтось прийшов. Батько ходив відчиняти двері, а голосу мами більше не було чути.

Піднялася до своєї спальні, зрозумів Сашко.

Спочатку йому здалося, що батько з гостем сидять у вітальні мовчки. Але потім він зрозумів, що вони вийшли в лоджію. Він скочив із ліжка й навшпиньки підкрався до дверей.

І одразу почув голос батька. Той телефонував Августину Лавровичу, говорив із ним вимогливо, але ввічливо. Сашко зрозумів, що вони домовляються про зустріч.

Августин Лаврович приїжджав до батька кожного свята. Привозив Сашкові та його мамі сувеніри з екзотичних країн, а батькові завжди дарував дорогий алкоголь у дерев’яних або металевих футлярах. Детально вказував, у якому саме шотландському містечку або селищі придбане рідкісне домашнє віскі.

Виголошував: «Колекційна “вогняна вода”».

Дядя Гуся, як він дозволяв себе називати, знав безліч історій. І розповідав їх не так, як більшість дорослих. Сашко розумів усе, про що він казав, а інші дорослі обов’язково вплітали у свої розповіді загадкові натяки та наукові слова. Навіть Антон.

А ще Сашко знав, що мама не любила Августина Лавровича. Вона усміхалася і дякувала, коли приймала від нього подарунки, але, коли той відвертався, на її обличчі з’являвся недобрий вираз. А ще вона ніколи не говорила про Августина Лавровича й лише мовчки кривилася, коли Сашко про нього питав.

Малий подумав, що було би непогано, аби дядя Гуся приїхав до них цього вечора. По-перше, його поява означала б новий подарунок, а по-друге, мама сиділа б та дулася у своїй спальні і не змушувала його повертатися до ліжка. У всьому тому була лише одна загадка: із ким батько був у лоджії?

«Йому час міняти джинси. Брудні, ще й у дірках. Він що, з’являється перед підлеглими в такому вигляді?» — Віктор Антонович дивився на синові штани, тому що уникав дивитися на його обличчя. Таким розлюченим він не бачив Антона відтоді, коли відправив його на примусове лікування. Тоді нарколог зауважив: «Тепличні діти легко впадають у ненависть».

Правду казав.

— Окрім усього іншого, мене вимазали в багні! — Антон міряв кроками лоджію. — Це, до речі, показник рівня поваги до тебе та нашої родини.

— Господи, що ти верзеш...

— Я кажу тобі: жирні коти тримають мене, а значить і тебе, за ніщо. За пусте місце. Ти мене чуєш? — Він майже кричав.

— Ти хочеш, щоби я відповів?

— Буду вдячний.

Двері лоджії трохи прочинилися, і з прорізу вистромилася голова Сашка.

— Докричався, — сказав Віктор Антонович, — Розбудив дитину.

— Привіт, малий! — Антон підхопив молодшого під пахви, затягнув у лоджію і закрутив із ним «карусель».

— Сашко, тут холодно.

— Не холодно! — пискнув хлопець. — Зовсім!

— Ми зайняті, — нагадав йому батько. — Чуєш мене?

— Ми ще трохи порозмовляємо, добре? — шепнув братові Антон. — А потім я прийду до тебе.

— Вийшов. Ліг. Заснув, — наказав Сашкові міністр.

Коли той зачинив за собою двері, Антон повернувся до батька:

— Ти обіцяв відповісти. Я тебе слухаю.

— Антоне, я думаю... ні, сину, я знаю, що немає ніяких «жирних котів». Це все бульварна конспірологія. Просто організатори, із тобою включно, допустили на шоу людей з вулиці, не перевіривши, хто вони такі. І ті люди принесли на шоу свої звички та своє минуле: конфлікти, зв’язки з порноіндустрією і тому подібне. Треба було не економити на психологах, на службі безпеки, добре відфільтрувати учасників і особливо менеджмент.

— У двері дзвонять, — сказав Антон.

— Ходімо до вітальні, — Віктор Антонович відчинив двері й гукнув: — Сашко! Відчини Августину Лавровичу!

— Я сам.

Антон спробував пройти у двері першим.

Але батько випередив його. Уже у вітальні зупинився перед ним, сказав:

— Будь біля мене.

І повторив тим тоном, яким забороняв шестирічному Антонові гратися з дворовою шпаною:

— Поряд. І без пацанських дурниць, я тебе прошу.

А тоді рушив назустріч Бавловському зі словами:

— Доброго вечора, Августине! Вибач ще раз, що потурбував тебе такої пізньої години. — Потиснув гостеві руку, указав на диван перед камином: — Присядь.

— Завжди радий допомогти шанованій людині!

Бавловський зручно влаштувався на дивані і звернувся до Антона:

— І тебе радий бачити.

— А я не радий.

— І чому б це?

— Бо все гадаю: на кого ви дрочите найчастіше, коли дивитеся свій онлайновий бордель?

— Про що це він? — Бавловський обернувся до господаря дому. — Який ще бордель?

— Я про «Імпудікус». — Антон вимовив назву сайту по складах, спостерігаючи за обличчям Августина Лавровича. — Таня мені все розповіла.

Однак на обличчі Бавловського не з’явилося нічого такого, що можна було б відрізнити від здивування.

— От бачиш, син прийшов до мене з такими питаннями... — Віктор Антонович поставив перед собою склянку, налив віскі. — Я вже висловив свою думку із цього приводу. Хочу тепер і тебе послухати.

Августин Лаврович перевів погляд з батька на сина, відтак знову на батька.

— От не думав я, Вікторе, що тут... — Він наче спіткнувся, але за секунду продовжив: — Що тут, у твоєму домі, мені доведеться вислуховувати таке.

— Давайте без пурги, добре? — Антон став за спиною батька, обперся обома руками на спинку дивана.

— Дожився, мені вже ультиматуми виголошують... — Бавловський пошукав поглядом другу склянку, але другої ані на столику, ані на камінній полиці не виявилося.

— Інформація, яку я отримав, двозначна. — Міністр одним ковтком випорожнив свою склянку. — Тим більше, Августине, що у твоїй сфері відповідальності загинула людина... Молода жінка, котру, якщо не помиляюся, саме ти привів на шоу.

— Я все розумію. — У голосі Бавловського з’явилася тверда нота, будь-які сліди ображеного здивування зникли з обличчя. — Але ви обоє не прокуратура, а я не під слідством. Такою є ситуація. Там, де треба, я вже надав свідчення і ще надам, якщо знадобиться. Я не ховаюся і не тікаю, хай би що там думав про мене Антон Вікторович.

— Маєте зв’язки, я знаю, — кивнув Антон.

— Добре, що знаєш.

— Зрозуміло...

— Зачекай, — зупинив сина міністр. — Зрозуміло йому... Я тебе уважно слухаю, Августине.

— Нічого тобі не зрозуміло, Антоне Вікторовичу, — вимовив Бавловський; його очі несподівано повеселішали, і весь він підібрався, випрямив спину та, як здалося Антонові, напружив м’язи. — Але я, із твого, Вікторе Антоновичу, дозволу, дещо поясню Антону Вікторовичу.

— Поясни.

— Без пурги, як тут було сказано. Так от, уся ця карусель накручує вже двадцяте коло. І себе не скуповує. Якби не інвестори, скажімо так, із політичного поля, то всі ці шоу давно би зійшли на пси. Мені

навіть незручно повторювати загальновідомі речі. Про жуйку для лохів, собачок Павлова й таке інше. Антоне, ти хіба цього не знаєш, ні? Світиться екран, клоуни скачуть, дівчата плачуть, а виборці голосують за правильних людей...

— Я не про шоу.

— А про що?

— Про «Імпудикус».

— А це не шоу, ні?

— Це підстава.

— Ти наче всі пари прогуляв. — Бавловський уже не ховав посмішку. — Тобі в універі хіба не розповідали про цільові аудиторії? Про формування елітних груп замовників? Про маркетингові характеристики ексклюзивного продукту.

— Розповідали. — Вилиці Антона ходили ходором, «таранний погляд» буравив перенісся Бавловського. — І пізніше також. Нічого оригінального. До речі, щодо «двадцятого кола». Твій бордель яке коло накручує?

— А ти вже зі мною на «ти»?

— Ти ж мені «тикаєш».

— Ага. Он воно як... — похитав головою Августин Лаврович. — О’кей, добре. Тоді послухай, що я тобі скажу. Справа тут не в борделі. Справа в списку його клієнтів. Коли на ресурсі збираються два-три десятки таких людей, що формують фінансові потоки на континенті, це вже не просто розвага, це улюблене лігво. Списки все вирішують. У таких клубах гарантують, що будь-який компромат не втече. Гарантують! Жодних судових позовів, жодних медійних накидів. Ніколи. Ніхто не дозволить кидатися лайном в улюбленому лігві.

— А я, син міністра, у тебе за швейцара?

— Ти — режисер телешоу. Плюс співпродюсер. Не більше, але й не менше. Це позиція, вельми престижна

позиція. Люди мріють про щось подібне. Тобі добре платять, фінансують твої проєкти і не заважають... розважатися. Але ж ти не будеш заперечувати той факт, що в людей із кількома ярдами зелені інший рівень можливостей та інший рівень розваг. Це не ми з тобою і твоїм татом, це окрема каста. Вона сама собі пише закони. У кожної касти, Антоне Вікторовичу, свій рівень і свої карусельки.

— Але ти, Августине, усе це так брутально змальовуєш, — скривився міністр і знову наповнив склянку.

— Твій спадкоємець забажав «без пурги». Іду назустріч його побажанням.

— Це ти просто карикатуру намалював. Конспірологія якась. — Віктор Антонович випив, повернув порожню склянку на стіл. — Це все ж таки трішки інакше, сину. Складається спотворена картина. Ти просто зрозумій: існують інтереси, що вищі від наших симпатій або антипатій. Мусимо тримати баланс. Країна залежна від інвесторів, від великого корпоративного бізнесу. У всьому світі це не просто шоу-бізнес, це політика, і в ній усе дуже складно.

— Ну так, знову все списуємо на політику... — кивнув Антон. — На інвесторів, на баланс інтересів... Як же ж це неочікувано.

— Нічого ми не списуємо, — запевнив міністр. — Нічого. Я гарантую. Компетентні органи розберуться. Порнографії буде покладено край.

— Ти гарантуєш? Але шоу триватиме.

— Шоу мусить тривати, — докинув Бавловський. — І буде тривати.

— Ну звісно, звісно... — Антон присів на ослінчик біля каміна, узяв коцюбу, поворушив купку холодного попелу. — Політика. Рейтинги. Інвестори.

— Інвестори. І не тільки вони... — Бавловський скоса подивився на годинник. — І ще я хочу тобі сказати, Антоне. Відносно «кола». Є у психоаналітиків цікаве поняття «патерн». Це коли людина опиняється в колі нездорових подій і вчинків. Себто «попадає». Я бачу, ти вже недалеко від цього.

— Як ти кажеш? «Не тільки вони»? — Антон перевів погляд на батька. — Ти знав про «Імпудикус»?

— Що ти таке верзеш?

— Мій батько знав про «Імпудикус»? — звернувся Антон до Бавловського.

— Ні.

— Знав.

— Я ж тобі кажу — ні.

— Я вимагаю, сину, щоби ти негайно вибачився! — Обличчя міністра напружилося.

— Знав.

— Патерн! — співчутливо похитав головою Августин Лаврович.

— Забирайся звідси! — прошипів синові Віктор Антонович, — Пішов геть!

Він підвівся з дивана й мовив до Бавловського:

— Августине Лавровичу, я вас також попрошу...

— Звісно, уже йду. — Бавловський і собі підвівся, рушив до коридору. — На добраніч.

— Знав! — Антон залишив ослінчик і ступив крок до батька.

Тепер вони стояли один проти одного.

Сашко, який підглядав за ними через прочинені двері, злякався. Йому на мить здалося, що брат зараз кинеться на батька.

— Геть, не хочу тебе бачити! — Віктор Антонович показав старшому на двері.

— Напевне знав!

— Навіть коли ти нюхав оту свою гидоту, я тобі таких речей не казав. І не думав, що до такого дійде. Але тепер скажу: я радий, так, я дійсно радий, що твоя мама... — Він на мить зупинився. — Що твоя мама покинула нас. Я радий, що вона не бачить тебе таким і не чує, що ти верзеш тут на п’яну голову.

— Ти знав! — кинув Антон, виходячи з вітальні.

17

[роман «Із невеликою “чорною дірою” можна...», сторінки 218-227]

— А ти непроста діваха, — сказав Любомир, зручно влаштовуючись у глибокому шкіряному кріслі. — Така непроста, що мені аж...

Він клацнув пальцями, підбираючи правильне слово, поворушив густими бровами, окинув поглядом залу, наче сподіваючись знайти підказку.

— Страшно, — допомогла Софія.

— Ні, — розсміявся власник «Дівінуса». — І не сподівайся.

— Бентежно.

— Це зі старих паперових книжок, — похитав головою Любомир. — Не конектить.

— Тоді самі скажіть.

— Неспокійно мені за тебе.

— Я щось не те зробила?

— Та ні, усе добре. Навіть відмінно. А як для дебютантки, то й геніально. Звідки ти знаєш про чорну горілку?

— А що тут знати?

— Не пролетарський напій.

— У гуглі прочитала.

— Красава.

— Ага. І де мої філки?

— Філки? — перепитав Любомир. — Ти їх так називаєш?

— Бабки, гроші, зєлєнь...

Любомир дотягнувся до секретера, відкрив шухлядку й витягнув звідти перев’язану гумкою пачку доларів. Уже не свіжих, різних номіналів.

— Ось тобі... філки. — Він двома пальцями, наче гребуючи, відділив кілька купюр, кинув на стіл.

— Можу йти? — Софія поклала гроші до клатча, защепнула його й підвелася.

— Поспішаєш?

— Я ж удома не ночувала. — Донька інженера знову присіла на стілець. — Тато вже, певне, їжака вродив.

їй реально хотілося додому. Дуже-дуже хотілося. Ця захаращена речами темна зала напружувала її навіть більше, ніж кімната з рухливими відеокамерами. Їй не подобалося тут усе. Товсті двері з електронними замками натякали на пастку. А низька, вигнута, наче склепіння, стеля не давала забути, що зала розташована під землею, на рівні, глибшому за підвал. А ще їй не подобалися жовті напівкруглі світильники, котрі, як здавалося, не розсіювали тутешню темряву, а лише надавали їй теплуватого відтінку. І важкі антикварні меблі з вигнутими ніжками та золоченою фурнітурою теж не подобалися Софії. І товстий червоно-сріблястий килим зі старими, погано затертими плямами (дуже підозрілими на вигляд). Але найбільше її дратували — ні, навіть не дратували, а геть виводили із себе — опудала хатніх котів. Десятки опудал, що стояли на підлозі, на столиках із мармуровими стільницями, на роялі, на секретері, на двох пузатих комодах і навіть на серванті, повному кришталевого і порцелянового посуду. Опудала рудих, сніжно-білих, попелястих, плямистих, тигрово-смугастих і чорних як ніч котів. Їх навмисно розставили так, що штучні очі, зроблені із зеленого та чорного скла, дивилися просто на Софію. Стежили за кожним її рухом. А ще в тих опудал були роззявлені хижі пащі та задерті хвости.

— Любиш тата?

— Люблю.

— Це правильно. Це такий якір.

— Якір?

— Якщо любиш когось, то це прив’язує до життя. — Любомир повернув долари до шухляди. — Дурне до голови не лізе.

— А вам лізе?

— Давай вип’ємо за твій дебют. — Власник «Дівінуса» залишив крісло, видобув із серванта пляшку вина і два великі келихи. — Тато ще трохи зачекає... Зрештою, — він поставив пляшку на стіл, заповзявся шукати штопор, — можеш йому зателефонувати. Тут вай-фай у нормі.

Коли Любомир наблизився, вона відчула його запах. Різкий аромат парфуму (перцева м’ята, соснова живиця) маскував несвіжість сорочки. Одягненої на тіло, яке зранку не відвідало ванної кімнати.

Якщо доведеться робити йому мінет, вона не зможе стримати блювоту.

Софія придушила шлунковий спазм, поцікавилася:

— І довго ми... святкуватимемо?

— Пів години. — Любомир відкоркував вино. — Ти ж подаруєш мені пів години?

— Якщо пів години, то не буду телефонувати, — вирішила Софія.

— Чого так?

— Він кричати зараз буде.

— Тоді не телефонуй, — кивнув Любомир, наливаючи гранатову рідину в келих. — Удома все вислухаєш.

— Це точно.

— Бити не буде?

— Він мене не б’є.

— Я б таку теж не бив.

— Таку красиву? — всміхнулася Софія.

— Таку малу.

— Я вже повнолітня.

— Та я в курсі. — Любомир зі своїм келихом повернувся до крісла. — Я з малолітками справ не маю.

— А та дівчина, що на білку схожа?

— Рита? — здогадався власник «Дівінуса». — Та яка ж вона малолітка? Уже двадцятку пробігла.

— А скидається на пацанку.

— Як колись казали, така в неї конституція, Бог не образив... — Любомир принюхався до вмісту келиха. — Але маєш рацію, дійсно схожа на білку. — Він покрутив келих у руці, придивився до рожевих стежок, які вино залишало на тонкому склі, примружився, ловлячи густе гранатове світло, і додав: — На здоровенну заспану білку.

— За мій дебют! — піднесла свій келих Софія.

— За блискучий дебют, — підтримав її роботодавець. — До дна.

Софію вже кілька годин мучила спрага, тому вона випила одним хилом. Але й за такого поспіху відчула вишуканий смак напою.

— Виз кожною дебютанткою отак відзначаєте? — облизавши губи, запитала вона.

— Не з кожною.

— І чим я така особлива?

— Уяви собі, я також себе питаю: чим вона така особлива? Не підкажеш?

— Я розумна.

— Хто би став сперечатися.

— Я класно граю у «Minecraft».

— Класно мочиш монстрів?

— Ні, я класно майню «редстоун»⁸.

— А це що таке?

— Провідник енергії.

— Не розумію, але поважаю.

— А ще я не дурна собою.

— І це правда.

— Сексуальна.

— Підтверджую, — кивнув Любомир. — Сексуальна й літературно обдарована.

— А ще зі мною прикольно.

— Відчуваю.

— Ви не знущаєтеся?

— Знаєш, чому я назвав свій клуб «Дівінусом»?

Очі Любомира дивилися туди, де декольте відкривало спітнілу западинку поміж Софіїними грудьми.

Донька інженера знизала плечима. Вона відчула, гостро відчула, як велика холодна краплина поту повільно стікає цією западинкою, як та краплина перечіпається об крихітні пухирці і заглибити її шкіри. Як мандруюча краплина, уже під тканиною, уже схована від очей хитрого кістлявого дядька, рішуче переповзає через напружений та гарячий м’язовий горбик, прискорюється і біжить до пупка.

— У мене є улюблений письменник, — сказав Любомир й відразу уточнив: — Французький письменник.

— Маркіз де Сад? — припустила Софія.

— Не вгадала, — всміхнувся Любомир. — Жорж Батай.

— Я про такого й не чула.

— Жив у минулому столітті. У нього є одна дуже цікава повість, називається «Divinus Deus». У перекладі — «божественне божество».

— Масло масляне, — кивнула донька інженера.

— Типу того. Ще можна перекласти як «подвійний бог» або «божа надмірність».

— Полюбляєте надмірності?

— Хочеш ще вина?

— Хочу.

— Налий собі, — дозволив Любомир, відтак запитав: — Чому ти вирішила, що я полюбляю надмірності?

— Тут надмірно здохлих котів.

— Це мої друзі.

— І не шкода було друзів?

Софія наповнила келих й виголосила:

— За друзів!

Сказала й відпила вина. Цього разу вже повільно, смакуючи, ополіскуючи рота густою пахучою вологою.

«Якщо цей старий чорт захоче, — вирішила вона, — я покажу йому надмірність. Таку надмірність, що в нього роги повідпадають».

— Вони б усе одно померли. — Власник «Дівінуса» пробіг свою колекцію поглядом. — Я лише не дозволив їм дожити до прикрощів старості, до занепаду. Вони померли у щасливому віці, коли їхні тіла ще не втратили сили і пружності, коли шерсть ще не злиняла. Я зафіксував їх у розквіті, щоби вони тішили мене своєю природною красою.

— А зараз у вас є кіт?

— Так.

— Гарний?

— Мені подобається.

— Він також стане опудалом?

— Я сподіваюся.

— І коли?

— Десь за три роки.

— А кіт про це знає?

їхні погляди зустрілися. За весь час їхнього знайомства вона вперше подивилася Любомирові просто в очі. І нічого там не побачила. Очі господаря «Дівінуса» були світлими, водянистими і непроникними. І це не була непроникність зачиненої штори, а радше непроникність просторової порожнечі, невиразність блідого й рівного, нічим не відміченого місця.

— Ти так артистично читала листа Ельвірі, — сказав Любомир.

— А ви звідки знаєте?

— Знаю.

— То це ви той клієнт?

— Ні.

— Але ви підглядали.

— Я маю знати, що відбувається в моєму клубі.

— Клієнту таке може не сподобатися.

— А ми йому не скажемо. — Любомир підморгнув Софії. — Домовилися?

— Домовилися. — Донька інженера примружила праве око.

— І як тобі Ельвіра?

— У смислі?

— Вона реально тебе збуджує?

— Я би так не сказала.

— А як би ти сказала?

Софія взяла хвилинну паузу, відтак присудила:

— Вона не на мій смак.

— Ти байдужа до класичної вроди?

— Жанна мене більше заводить. — Софія відсьорбнула з келиха. — Тобто збуджує. Як жінка жінку, — виправилася вона. — А в Жанни яка врода? Не класична, ні?

— Як на мене, в її обличчі є щось вульгарне. Печатка грубого вуличного життя. А ще Жанні не завадило би скинути кілограмів п’ять-шість.

— Ні, у неї класна фігура, — не погодилася донька інженера. — Каталожна. Дев’яносто, шістдесят, дев’яносто.

— У випадку Жанни — вісімдесят вісім, шістдесят шість, дев’яносто три.

— Ви знаєте напам’ять? — здивувалася Софія.

— Вона працює в клубі на ставці, — нагадав власник «Дівінуса».

Він підвівся, налив собі вина і з повним келихом рушив до великої книжкової шафи, що стояла в глибині зали. Відкриваючи скляні дверцята, Любомир повторив:

— Ти дуже артистично читала лист Ельвірі.

— Викладачка казала, що в мене ораторська артикуляція.

— Чудово. Я б хотів, щоби ти прочитала уривок із Батая. Уголос. Виразно, з ораторською артикуляцією.

— Довгий?

— Ні, не довгий. — Любомир видобув із шафи зелений фоліант, зачинив дверцята й повернувся до свого крісла.

Перед тим як сісти в нього, він поклав фоліант перед Софією. Сказав:

— Там є закладки. Відкрий там, де перша.

— Бачу. — Софія відкрила книжку. — Із якого абзацу починати?

— Там підкреслено.

Дівчина розвернула фоліант до світла й почала читати. Радше декламувати. Намагаючись вимовляти кожне слово Батая виразно й опукло, підкреслюючи сенси тембром та інтонацією:

— «Пулу, принеси шампанського: якщо Ансі спить, ми вип’ємо за нашу дружбу. Тобі відомо, що я кохаю Ансі, але я хочу, щоби ти знала: я прагну її тоді, коли ви з нею кохаєтеся.

Лулу принесла шампанське, і я сів із нею, залишивши кімнату, де заснула Ансі.

— Я зняла свої атрибути служанки, — сказала мені Пулу, — але я вдягну їх перед вечерею, коли подаватиму вам на стіл.

Я відкоркував пляшку. Дав Пулу свій келих.

— Ми кохаємо ту саму жінку, — сказав я їй. — Давай вип’ємо за це наше спільництво!

Ми пили келих за келихом. Радість переповнювала моє єство, я сміявся:

— Я поцілую тебе, Лулу, але не в губи, а у щічку... Ти ж не образишся на мене? Лише Ансі викликає в мене голод.

Лулу відповідала:

— Любий Пьєре, я не люблю чоловіків, а в тобі кохаю лише щастя Ансі. Мені здається, що ми троє розуміємо її щастя однаково. Розбудимо її, я принесу вам вечерю...»

— Там є ще одна закладка, — перервав декламацію дівчини Любомир.

«Ансі наблизилася до мене, ще раз нахилилася, взяла в рот мій кінець... — Софія кинула миттєвий погляд на власника «Дівінуса»; той сидів незворушно і, здавалося, уважно слухав. Вона подумки вилаялася і продовжила: — «Ансі почала жадібно смоктати його просто перед Лулу. Перед моїми очима підносилися й опадали, наче хвиля, її стегна; відтак вона, немов оскаженілий звір, затягла мене на софу; і в той час, коли Лулу, плачучи, здригаючись і стогнучи від насолоди, задовольняла себе гумовим інструментом, ми з Ансі навіжено кохалися, і моє жорстоке знаряддя штурмувало її анальне небо...»

— Достатньо, — зупинив її Любомир.

— Вам не сподобалося?

— Сподобалося, — сказав він. — Але достатньо. Пів години минуло. Тобі час до тата.

— Виряджаєте мене геть?

Її здивування було щирим.

— Так.

— Але я дивуюся чоловікам, — сказала Софія, допиваючи вино. — Ви можете робити все, що завгодно, з молодими і красивими дівчатами, але вам і тому вашому клієнту цікавіше підглядати через камери та слухати всяку хрінь.

— Ти кажеш зайві слова. Але, з іншого боку, маєш рацію, — кивнув Любомир. — Цікавіше.

— А вине хотіли б, щоби ми з Жанною натурально зіграли з вами в Лулу та Ансі? Не хочете взяти штурмом наше небо?

— Ти будеш грати Ансі. Але Лулу буде грати Рита.

— Та заспана білка?

— Так.

— Тому що в Жанни зайва вага?

— Тому що я так хочу.

— Воля ваша. Я з білкою і з вами?

— Ні, з іншим. Я буду спостерігати.

— Лише ви?

— Цього ніколи не передбачити.

— Тобто? — не зрозуміла Софія.

— У задоволеннях спостереження ніколи немає певності в тому, що не існує спостережника за спостережником. Це така піраміда, у якої сцена є основою,

а з вершини видно усі рівні. І чим вище розташований спостережник, тим далі він від тілесної гри. Тим чистішою і вищою є його насолода.

У Софії з’явилися свіжі «зайві слова», але вона стрималася. Лише скривила губи.

— Тіло належить матерії, — усміхнувся власник «Дівінуса».

— І що?

— Воно підлягає закону обмеження форми. Тіло народжується у смороді та зніяковінні, живе у смороді та зніяковінні і врешті-решт старіє і вмирає у ще більшому смороді та зніяковінні.

— Хіба від мене смердить?

— Від усіх смердить, — із несподіваною злістю мовив Любомир. — Від тебе, від мене, від кожного. Тіло щомиті виділяє смердючі соки, воно всіяне прищами та бородавками, воно наповнене вірусами і бактеріями. А ще воно постійно гниє.

— Гниє? — Софія гмикнула, підвелася. — Моє також?

— У тебе щонайменше три гнилі зуба.

— Там пломби стоять.

— А під тими пломбами все гниле. Онде, емаль почорніла. Піди до дзеркала, подивися на свої запалені ясна. Якщо ти тричі на добу не почистиш щіткою рота, із нього смердітиме гниллю. Натуральною гниллю. І це — факт.

— Дякую за комплімент.

— А до чого тут компліменти? — Від різкого руху руки порожній келих Любомира перекинувся на килим. — Мова ж не про тебе, мова про вселенське тіло, про матерію, якій властиво занепадати. Будь-яка матерія, по відбуттю провини своєї, втрачає форму і зникає у хаосі, у безвидді.

— Матерія у чомусь завинила?

— Вона від початку часів несе на собі прокляття виродження.

Софії раптом здалося, що вона все зрозуміла. Що якась добра сила зняла пов’язку з її очей і дозволила прямо бачити те, що раніше перебувало за завісою, зітканою з понтів, страхів та упереджень. Підземна зала вже не здавалася зловісною, а являла себе лише тим, чим була насправді, — неприбраним сховищем старих меблів та побитих міллю опудал. А загадковий господар цього підземелля здувся і знітився до кощія-онаніста, спроможного лише підглядати за грою молодих, сповнених сили тіл.

«Це не матерія смердюча й проклята, — подумки підсумувала донька інженера, — це вся ваша піраміда гнила та хвора».

Вона відчула енергію, що наповнювала свіжою силою і бажанням кожен м’яз її тіла.

— ...Ти ж казала, що ти розумна, — долинув до дівчини кощіїв голос. — Я й розмовляю з тобою як з розумною. Як із дівчиною, призначеною для справ особливих і делікатних.

— Щиро вам дякую, — широко усміхнулася Софія. — Ви добре все пояснили. Вам цікавіше дивитися. І не лише вам, а всій тій вашій піраміді. О’кей. Жодних проблем. Будь-який концерт за ваші гроші.

— Ти не забула, що на тебе тато чекає?

— Та вже йду, йду. — Софія не без зусилля відчинила важезні двері. — Бай-бай.

Вона почала підніматися сходами, але зупинилася і знову заглянула до зали.

Любомир розкорковував нову пляшку й не одразу її помітив.

— Ти щось забула?

— Я знаю, чому вам сподобалася назва з тим «божественним богом». — Софія дивилася просто в сіру пляму Любомирового обличчя. — Тому що на вершині тієї вашої піраміди немає найвищого спостережника.

— Це лише припущення. — Кощій наповнив келих. — Одна з багатьох можливих версій.

— Ні.

— Доведи.

— Змія, яка схопила себе за хвіст, не зможе сама себе з’їсти.

Рука з келихом зупинилася на півдорозі.

Кощій завмер, наче випускаючи з легень зайве повітря. Відтак подарував їй чи то посмішку, чи то вищир:

— Я не часто повторюю, але тепер повторю, — сказав він, підносячи келих до губ. — Повторю, бо мені приємно повторювати тобі, Софіє: ти потрібна мені, ти обрана і призначена. Для справ особливих та делікатних.

«Для справ особливих та делікатних, — повторив слідом Антон, відкладаючи книжку. — Знаємо-знаємо, що таке справи особливі та делікатні».

Він увімкнув у смартфоні режим селфі й побачив на екрані власне обличчя. Набрякле, недбало поголене, із темними колами під очима. Кущики сірого волосіння визирали з вушних западин.

— А може, й не знаємо... — проказав уголос і вимкнув камеру. Побачив позначку пропущеного дзвінка.

Торкнувся великим пальцем екрана.

Дзвінок був від Назара.

«Потім», — вирішив Антон.

На екран вистрибнула ще одна позначка. Повідомлення.

Назар писав:

«Телефон Анжели N...» Далі йшли цифри.

Антон не відразу усвідомив, про кого йдеться. Відтак згадав розмову в автівці.

Гмикнув.

І набрав номер.

Рінґтоном подруга Міли обрала розщеплені та тривожні ритми «Space oddity»¹. Такі ж розщеплені й тривожні, як Антонів настрій. Він навіть пошкодував, що жіночий голос перервав космічну самотність майора Тома.

— Так, слухаю, — сказав голос.

Антон назвав себе. Згадав Мілу. Поцікавився, чи не відволікає пані від важливих справ.

Та кілька секунд мовчала.

Відтак спитала, чим може допомогти.

— Мені тут у вуха ллють усяке лайно, — сказав Антон. — Роблять із Міли чумну сучку. А я хочу знати правду.

— Ви самі того хочете, чи вас змусили дізнаватися? — Жінка зробила наголос на слові «змусили».

— Змусили? — не зрозумів Антон. — Що ви маєте на увазі?

— Люди шукають правду або для заспокоєння, або ж для помсти, — пояснив голос у телефоні. — Найчастіше буває так, що на помсту їх провокують. Тобто змушують мститися.

¹ Композиція Девіда Бові з альбому «The Best Of David Bowie 1969/1974». Пісня присвячена самотності астронавта — майора Тома, який опинився наодинці у відкритому космосі.

— Мене ніхто не змушує. Я хочу розібратися.

— Ви хочете мститися, це очевидно. Вибачте, але не люблю ускладнювати людям життя...

— Я ж вам кажу: лише розібратися.

— І собі теж.

У смартфоні квакнуло. Абонент обірвав розмову.

18

Не думав тебе сьогодні побачити. — Назар відірвався від монтажного монітора, щоби дати Антонові краба.

— А про що думав?

— Що ти забухав днів на п’ять.

— До того йшло. Але знайшлися ліки.

— Нова сексі?

— Не вгадав.

— Поділися.

— Тримай! — Антон поклав перед адміном роман про невелику чорну діру. — Путівник по ексклюзивних розвагах.

— Не читаю романів.

— Зовсім?

— Паперових точно не читаю. Очі болять.

— То скануй і читай з монітора.

— І які там розваги?

— Я ж кажу: ексклюзивні. Усі кола акваріуму.

— А я думав — щось для спасіння душі.

— Для спасіння тобі пізно читати. — Антон сів поряд із Назаром, глянув на монтажний матеріал. — Що з випуском?

— Усе рівненько, усе гладенько. До речі, Марчик непогано вписався. Ніби й тримається як «альфа», але жодного хамства, жодної лобової конфронтації. І з адміністраторами веде себе коректно.

1б1

— Це тішить.

— А ти мене не проконсультуєш щодо останніх подій?

— Я не в курсі останніх подій.

— Тобі ще не повідомили корпоративну сенсацію дня? Тоді я перший. Августина Лавровича призначили генеральним директором каналу.

— Навіть так... — Антон гмикнув, підвівся і рушив до віддаленого кута монтажної. — Каву питимеш?

— Ти не знав? — гмикнув Назар. — І ранкового зливу на фейсбуці теж не бачив?

— Кажу ж тобі: я книжку читав. А що туди злили?

— Про Мілкіну смерть. Фоточки з каптьорки, старі ролики з її стриптизом та відео з кастингів. Плюс детальний перелік версій. Детектив. Поганий кінець поганої дівчинки. Усе грамотно зроблено.

— І все?

— Про твій із нею роман — ані слова.

— Наші злили? — Антон увімкнув кавоварку.

— Якщо під «нашими» розуміти хлопців Бавловського...

— Ну... — примружився Антон.

— «Ну» — так чи «ну» — ні?

— Ну — так.

— Тоді наші, — кивнув Назар. — Там, зрозуміло, уже купа перепостів. Боти від шостої ранку строчать обурені коменти. Охи, ахи та інші жахи. Із того всього є в мене чуйка: рейтинг стрибне.

— Ти казав про перелік версій. — Антон поставив перед монітором стаканчики з чорною кавою. — І яка головна?

— Боти розганяють шаблон про привид із минулого.

— Привид?

— Головний меседж такий: у Міли було складне минуле. І вона в тому минулому накосячила по повній програмі. От, мовляв, і прилетіла атвєтка.

— Натякають на історію з вітчимом?

— Стопудово.

— Але про саму цю історію, напевне, ще не кажуть, — припустив Антон.

— Як здогадався?

— Здогадатися не важко. — Антон відпив кави. — Публіку треба тримати в напруженні. Коли на тему присяде з пів мільйона дятлів, запустять історію з вітчимом. Це ще пів мільйона.

— Ну так, класика, — погодився адмін. — А що далі?

— А ти впевнений, що злив від Бавловського?

Назар роздумував, аж поки випив усю каву. Кинув

стаканчик до сміттярки, відтак запитав:

— А від кого?

— Наприклад, від того, кому не сподобався його кар’єрний злет.

— І хто б це міг бути?

— Хтось впливовіший за нас із тобою. — Антон очима показав на стелю. — І з купою бабла.

— Не виключено, — погодився адмін. — Недешевий хайп.

— Ще новини є?

— Тобі мало?

— A-а, до речі, що там на «Імпудикусі»?

— Свіжі відосики з житлових боксів.

— І нічого цікавого?

— Є запис Марка з Христиною.

— Уже трахнулися?

— Ні, поки що принюхуються одне до одного.

— Сподіваюся, що із цієї локації, — Антон обвів поглядом монтажну, — відосиків немає.

— Я ж тобі сказав: тут чисто.

— Ти й сьогодні перевіряв?

— Я кожного разу перевіряю, — запевнив Назар. — До речі, бро, я от про що подумав: якби Міла пішла проти системи, проти тих, хто сидить на «Імпудикусі», то її би так просто не вбили.

— А як?

— Це надто легка й надто публічна смерть.

— «Пішла проти системи»? — знизав плечима Антон. — Це щось новеньке. Наскільки я пригадую, йшлося не про повстання, а про косяки.

— Це припущення. Я ж кажу: якби пішла проти.

— Нехай буде припущення, добре, — кивнув Антон. — Спробуємо пофантазувати. І як саме, на твою думку, її мали стратити? Зідрали би шкіру живцем перед камерами? Відправили б у джунглі задовольняти зграю орангутангів?

— Я дивуюся тобі, старий... Ти ж режисер. Здирання шкіри перед камерами! — Назар зробив великі очі. — Таке не цікаве сьогодні навіть тим, хто купує колумбійський снаф⁹. Повір мені, там усе набагато цікавіше. І вишуканіше. Там над сценаріями працюють фантазери світового рівня, а не графомани, найняті за штуку баксів.

— Ти забув про орангутангів.

Назар ляснув себе по колінах. Сказав:

— Вибач, бро, я мудак. Я розумію, як тобі зараз...

— Стоп, — перервав Антон. — Не з’їжджай із теми. Ти сказав: «Пішла проти системи». Ти це сказав?

— Ну сказав. А ще сказав, що це припущення.

— Я з тобою працюю вже шість років. Я тебе як облупленого знаю.

— Невже?

— Якби ти був креативним пацаном, ти б не був адміном. Ти ж, друже бобер, не створюєш, не фантазуєш, не припускаєш. Ти лише слухаєш і повторюєш. Коли ти вперше сказав про акваріум, я бува подумав, що тебе зарядили, аби мене подражнити. Аби потішити тих козлів на «Імпудикусі». Але потім я зрозумів: ти це підслухав. Тебе вкурвило, що система має тебе за клоуна — і ти знайшов шпарину.

— Ти переоцінюєш мене, бро.

— Коли ти дізнався про «Імпудикус»?

— Тоді, коли ти сказав мені пошукати тіньове ком’юніті.

Антон похитав головою.

— Ти ж не лише адмін, ти — хакер, — сказав він. — У кожного хитруна з нижчої касти є своя шпарина. Свій пункт спостереження за вищими. Це така сатисфакція, еге ж? Типу: ви такі недосяжні та нев’єбенні, а не знаєте того, що я про вас усе знаю. Тому я в чомусь вищий за вас. І маю вас потихеньку. Я, типу, спостережник за спостережниками. Дешево, звісно, але трошки заспокоює пригнічене самолюбство. Система тримала тебе за ніщо, юзала тебе як підтирку, а ти примудрився прогризти дірочку в її штанях. Такий розумник.

Пальці Назара припинили бігати клавіатурою. Кілька секунд він сидів мовчки.

Потім кілька разів зморгнув, усміхнувся Антонові.

Сказав:

— В одному ти маєш слушність: до твоєї фантазії мені далеко.

— А я тобі ще дещо скажу.

Антон нахилився до Назарового вуха й зашепотів:

— Зараз ти боїшся. Дуже-дуже боїшся. Бо вони знають про витік конфіденційної інформації. Вони шукають. Насправді шукають. І вони вбили Мілу, бо вирішили, що вона перейшла на інший бік. Вони бояться, аж усцикаються. Ти ж пам’ятаєш історію з Епштайном¹⁰?

— Я навіть не знаю, хто це, — прошепотів Назар у відповідь, роблячи круглі очі.

— Подивися у Вікі. А ще ти тепер знаєш, що я знаю про твою шпарину. Знаю і мовчу. Але лише тому, що ти мені допоможеш.

— Це ти мене так шантажуєш?

— Уяви собі.

— Не вийде.

— Вийде. — Антон поклав долоні на Назарові плечі. — Тому що без мене тобі не вигребти, хакере. За жодних умов не вигребти. І це ти також знаєш.

— Із тобою чи без тебе, не має значення, — сказав Назар.

Антон раптом відчув, як колотиться його серце.

Назар продовжив:

— Із тобою ще гірше, бо ти лізеш зі своїм розслідуванням куди не треба.

— А куди треба?

— Нікуди не треба. — Назар перейшов на повний голос. — Ти що, нічого не розумієш? Система тут усім рулить. Тут її заповідник, тут її мисливські угіддя.

— Де «тут»? На шоу?

— Яке, у дупі, шоу! — Назар смикнувся, скинув з плечей Антонові руки. — Система рулить у країні. Тут купа людей у темі. Дехто — у долі. А всі інші куплені. На всіх рівнях.

— Моїм батьком також рулять? А може, і він у долі?

— Не знаю.

— А я знаю. — Антон підвівся й майже крикнув: — Він у долі!

Цієї миті хтось постукав до дверей монтажної. Режисер з адміном перезирнулися. Антон підійшов до завіси і відхилив її, щоби подивитися. За прозорою стіною стояла Христина. На ній було вечірнє плаття.

— Можна?

Хоча її голос був приглушений склом, його почув не лише Антон, але й Назар.

— Ти напис на дверях читала? — Антон відкрив засувку. — Учасникам вхід заборонений.

— Ой, вибачте! — Обличчя Христини розквітло винуватою посмішкою. — Я на хвильку лише. Вас і Назара Михайловича запрошують до бару.

— Хто запрошує? — не зрозумів Антон.

— Там у нас невеличка вечірка. Лише для своїх. Із нагоди нового старту. Ну, й відзначаємо зйомку першого епізоду з Марчиком. Він такий прикольний...

— Веселощі під час чуми?

— Августин Лаврович нам дозволив.

— Ти говорила з Бавловським?

— Я попросила Назара Михайловича... — Посмішка Христини стала ще більш винуватою.

— Ідея була моя, — допоміг адмін. — Але тепер, у випадку чого, ні в кого не буде претензій. Доповідаю, шефе: бенкет під час чуми офіційно узгоджений із каналом.

— А я тут уже нічого не вирішую? — Антонове обличчя почало червоніти.

— Приходьте, буде весело, — пообіцяла Христина, обернулася і пішла.

— А хто за це платить? — запитав Антон чи то Назара, чи то себе самого.

— Спонсори проєкту вирішили взяти витрати на себе. — Адміністратор підморгнув режисерові. — Але якщо хтось забажає віскі за тисячу баксів, платитиме сам.

— Небачена щедрість.

— І не кажи.

— Танці на трупі.

— Шоу має тривати. Зрештою, можеш виголосити траурний тост.

— Так і зроблю, — пообіцяв Антон.

А тоді, витримавши паузу додав:

— Після вечірки знайдемо затишне місце й поговоримо.

— Поговоримо, — кивнув Назар.

— Але одну річ ти мені зараз скажеш.

— Давай уже потім.

— Ні, тепер. — Антон засмикнув завісу. — І поки не скажеш, доти будемо тут сидіти.

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому я маю тут сидіти?

— Ти ж сам казав, що у цій кімнаті все перевірив.

— І що ти хочеш почути?

— Звідки ти взяв, що Міла пішла проти системи?

— Є закрита фейсбучна група, і там...

— Не гони. — Антон наблизився до адміна впритул. — Такі речі у фейсбуці не обговорюють.

— Там усі під ніками, ніхто нічого прямо не називає. Виключно натяки, у випадку чого — жодних пред’яв.

— Але ти, звичайно, усе розумієш.

— Не все, але дещо розумію.

— Кажи.

— Система мала зуб на Мілу. — Назар знову перейшов на шепіт. — Ще через того її вітчима.

— Але ти знову гониш, — зітхнув Антон.

— Та не гоню я. Ти ж читав у Мілкіному файлі, що її вітчим був директором санаторію? Так от, у тому обговоренні хтось обмовився, що то був не простий санаторій. Начебто там розважалися люди із системи. З’їжджалися туди, як на сафарі.

— Чому саме туди?

— Бо директор був з їхніх. Він — єгер, вони — мисливці. Якось так. А може, їм і профіль того санаторію підходив. Травматологія і ще щось подібне. Спортсменів і спортсменок лікували і відновлювали після змагань, членів юнацьких та молодіжних збірних. Ледь не зі сталінських часів.

— Сафарі, кажеш... — Антон кивнув, відтак повторив, наче смакуючи: — Сафарі.

— Так вимальовується.

— Припустімо, що мали зуб — Антон нахилився до самого Назарового вуха. — Можливо. Але минуло вісім років. Чому вони не помстилися раніше? Чого чекали?

— Августин її кришував.

— Мені казали, що Бавловський — лише шістка. Що він нічого не вирішує.

— Він точно не шістка, — похитав головою Назар. — Я знаю.

— Нехай буде так. Він крутий перець, і він її кришував. І що ж раптом змінилося?

— Я так думаю, — шепіт адміна став ледве чутним, — що Бавловський розміняв Мілу на посаду генерального. Що хтось із системи блокував його кандидатуру.

Хтось дуже впливовий. От і довелося Августинові домовлятися.

— Життя Міли так дорого коштувало? Невже всесильна система й досі переймалася через те, що купу років тому втратила свою людину в якомусь там санаторії? Що, у них немає інших місць для розваг? Ніде дядькам потрахатися? Та з їхніми грошима можна купувати тропічні острови та королівські замки. А тут все раптом уперлося в здохлого директора якогось оздоровчого закладу. Смішно. Або ти гониш, або в тій групі сидять баклани, або мова йшла взагалі не про те.

— Ти запитав, я відповів.

— Забрехався ти, Назаре Михайловичу, — голосно підсумував Антон.

— Це не я забрехався. Це ти затявся, Антоне Вікторовичу, — тим самим шепотом відповів адмін. — Ти вчепився в моє припущення і думаєш, що це така собі вудка. Сподіваєшся, що от-от витягнеш велику рибину. А це лише припущення, не більше. І я тобі чесно розповів, звідки ноги ростуть. До речі, ти от дивуєшся, що життя Міли надто дорого коштувало. А може, справа навіть не в Мілі. — Назар подивився Антонові в очі. — Узагалі не в ній. Може, комусь було потрібно, щоби Бавловський приніс, так би мовити, символічну жертву, кров’ю коханки розписався у вірності системі. Ти про таке не думав? Може, це була просто демонстрація їхньої сили — аби боялися...

— Добре, повірю тобі цього разу. — Антон відвів очі, відступив від Назарового крісла. — Ходімо до молоді, Назаре Михайловичу, вип’ємо, трохи потанцюємо.

19

Для вечірки обрали хол, що сусідив з акваріумом.

Із бару винесли знімальне обладнання, розставили з пів сотні пляшок і ввімкнули підсвітку. Навпроти акваріуму накрили «шведський стіл». На ньому працівники сусіднього ресторану розмістили таці з наїдками, стоси тарілок та піраміди келихів із шампанським. Офіціанти — хлопець та дівчина, чиї зачіски блищали від гелю, — обслуговували вечірку в накрохмалених кітелях та білих рукавичках. За бармена визвався бути Стас, який встиг попрацювати не в одному нічному клубі. А там, де хол розходився літерою «Y» на дві галереї, облаштували танцювальний майданчик із пілоном посередині.

Акваріумні риби дивилися на ці трансформації, повертаючись до скла то одним, то іншим боком. Їх вабило мерехтіння підсвітки, а ще металеві бейджі на кітелях офіціантів, від яких до акваріуму стрибали яскраві відблиски.

Чекаючи на Антона з Назаром, організатори та запрошені розбрелися зграйками. І в кожній із них виявився свій центр. На зовнішній галереї, де кублилися дівчата-учасниці, центром був Марк. Оточений жіночою увагою, вродливий, упевнений і дотепний, він розповідав про якесь холостяцьке шоу, де адміністратори доклали надлюдських зусиль, аби зйомки фінального випуску не перетворилися на масову бійку. Дівчата пили шампанське, слухали, перепитували і сміялися.

Із пів дюжини учасників чоловічої статі зібралися біля бару. Виявилося, що Стас майстер флейрінгу¹¹. І бармен-шоу в його виконанні не менш цікаве, ніж ті, що можна побачити на YouTube. Невимушено жонглюючи шейкерами та келихами, Стас пустився у спогади. У них виринали відомі прізвища та солідні суми, імена стриптизерок та назви брендів. Хлопці біля стійки мовчки слухали, пили віскі і все частіше поглядали на ті двері, із котрих, за їхніми розрахунками, мало з’явитися керівництво.

Центром третьої компанії заволоділа ведуча. Одягнена в золотисте плаття і прикрашена дорогою біжутерією, вона зібрала навколо себе операторів, гримерів та кількох учасників, включно з Олегом. Тут обговорювали кар’єрний злет Бавловського та фейсбучні пости щодо минулого Міли. Олег зі смартфона читав коментарі під постами, а ведуча додавала до прочитаного власні коментарі.

Окремо від усіх перебував Гімар — він примостився зі склянкою віскі на широкому підвіконні й робив вигляд, що медитує на акваріумних риб, але насправді спостерігав за офіціанткою. Та начебто щось відчувала й кожні три хвилини обсмикувала свій кітель. Зрештою, сталося те, що мало статися. Офіціантка перечепилася за холодильний контейнер і випустила з рук стосик тарілок.

Насолодившись дзвоном битого посуду, Гімар одним ковтком прикінчив віскі й рушив на допомогу офіціантці.

Цієї миті до холу ввійшли Антон із Назаром.

— На щастя, — буркнув адмін, оминаючи розсипи скалок.

— Дівчата! — Ведуча махнула рукою групі, що гуртувалася навколо Марка.

— Не треба, я сама, — сказала офіціантка Гімарові.

Антон із Назаром підійшли до лінії столів. За хвилину туди ж підтягнулися всі присутні. Навіть Стас залишив бар і опинився поряд зі стейками з лосося.

Назар запитливо подивився на Антона. Той узяв келих із шампанським, але не став виголошувати тост. Відступив на пів кроку від столу. Адмін кивнув і підніс свій келих.

— Сьогодні, — сказав він, — ми випустили перший ефір за новою концепцією. Як на мене, усе було бест. Я хочу випити за Марка, стильного й сильного чоловіка, який приєднався до нашої ревнивої зграї. І не просто приєднався, а вже біжить на чолі, задає темп і настрій.

— За темп і настрій! — підтримав Назара Стас.

— За Марчика! — озвалася Христина.

І переглянулася із цибатою учасницею, що стояла поряд зі Стасом. Антонові здалося, що обидві ледь стримувалися, щоби не зареготати.

Усі, крім Марка, випили. Антон також пригубив.

Марк дочекався, коли офіціанти відновлять рівень шампанського в келихах, і відповів: