Печера філософів

Акт третій

ВАРТІВНИК: Як ся маєш, Сократе?

СОКРАТ: Добрий день.

ВАРТІВНИК: Для мене то він добрий, а ти, небораче, вже не побачиш нині зірок.

Не хотів би я бути в твоїй шкурі.

СОКРАТ: Це не так страшно, хіба що ті останні години розтягаються.

ВАРТІВНИК: Бач, треба було вчора, як я тобі радив.

СОКРАТ: Слухай, а ти вже бачив тут якусь страту?

ВАРТІВНИК: Та бачив кілька.

СОКРАТ: А знаєш, що тоді відчувають?

ВАРТІВНИК: Із цикутою воно так: спершу шпильки в усьому тілі, потім омертвіння ніг, начебто ти впився важким вином. Голова працює найдовше. Можна також говорити. Зрештою приходять гикавка та дрижаки. Ну й кінець. Що далі, ти вже сам мусиш знати.

СОКРАТ: Ба!

ВАРТІВНИК: Щоб отрута швидше діяла, треба ходити по тому, як вип’єш.

СОКРАТ: От бачиш! Це цінна порада. Направду дружня порада.

ВАРТІВНИК: На молодих діє швидше, ніж на старих. Усе залежить від того, як плине кров. Отож треба розрухатися. Ти маєш нині право на довшу прогулянку подвір’ям.

СОКРАТ: Охоче скористаюся з нього.

ВАРТІВНИК: Ну то ходімо!

Сцена порожня. За мить заходить Ксантіппа. Сідає на лежанку. За якийсь час — Платон.

ПЛАТОН: Вітаю!

КСАНТІППА: Вітаю!

ПЛАТОН: Чекаєш на нього?

КСАНТІППА: Чекаю, гадала, що вже по всьому.

ПЛАТОН: Ми чекаємо на корабель.

КСАНТІППА: Він напевне нині прийде?

ПЛАТОН: Так, мусив би вже бути.

КСАНТІППА: Мусив би вже бути.

Я хвилююся. Вчора він поклав голову мені на груди, і в нього почала дивно тремтіти спина.

ПЛАТОН: Боїшся за нього?

КСАНТІППА: Ні, я боюся за себе. Я стара. У мені вже немає місця для почуттів. Хочу, щоби він пішов від мене, яким був — незнаним.

ПЛАТОН: Я міркував про те, що вас поєднало!

КСАНТІППА: Я зустріла його на вулиці, потім він почав ходити за мною, наче тінь. Відчувала його очі у волоссі, на обличчі, на шкірі. Аргус[8].

ПЛАТОН: Інші люди називають це коханням із першого погляду.

КСАНТІППА: То був страх.

Тоді Сократ був молодим кремезним юнаком. Був любленим — тобто звичайним. Очі, які на нього дивилися, то були приязні очі, вони нічого від нього не чекали.

ПЛАТОН: Ти хочеш сказати, що в твоїх очах він знайшов запитання?

КСАНТІППА: Ні, переляк. Я боялась його, мов тварина. І гадаю, що Сократ на цій підставі вирішив, що в ньому є незнана сила й почав ту силу шукати.

ПЛАТОН: Силою Сократа є його мудрість.

КСАНТІППА: Ти помиляєшся. Силою Сократа була його таємниця. Він побачив її в моїх очах. Людина сама по собі є сліпою. Вона мусить мати навколо дзеркала або інші очі. Кохає — значить розглядає себе.

ПЛАТОН: І ти розкрила його таємницю?

КСАНТІППА: Ні, Платоне. Таємниць не розкривають. Це була Сократова помилка, бо він узявся до цього, немов до розшнуровування сандалів. Зрештою, для мене було найважливішим вивільнитися від страху. Гадала, що найліпшим методом буде вийти за нього заміж.

ПЛАТОН: Даруй, але це не надто логічно.

КСАНТІППА: Так, це теж було помилкою. Я пам’ятаю ту першу ніч. Він був важкий, наче камінь, і мовчав. Перше слово хотів почути від мене. Якби я тоді сказала: «Сократе, ти станеш царем», — він став би царем.

ПЛАТОН: А ти сказала, що він стане філософом.

КСАНТІППА: Ні, я мовчала. Відчувала жахливий сором, отож стулила очі й кулаки. Він мусив запитати, як це роблять усі чоловіки: «Кохана, ти щаслива?» Я збрехала би, що так, і відтоді була би щасливою. Може, навіть покохала б його.

ПЛАТОН: А так зродилася ненависть.

КСАНТІППА: Ти розумієш — висновки можна зробити з дуже простих речей.

Так, це була ненависть. Сунула за ним, мов велетенська тінь. І Сократ знову подумав, що він величний. Удруге його велич замкнулась у мені, в моїй ненависті.

ПЛАТОН: Можна подумати, що поза тобою Сократа не було.

КСАНТІППА: А таки був. Коли він виявив, що нічого не добуде з мене, перестав мене помічати. Коли звертався до мене, уникав мого імені, боявся навіть вказівних займенників. Твердив: «Мати мусить піклуватися про виховання дітей» або «Безлад на кухні призводить до безладу в душі». Не міг говорити прямо, почав мислити абстрактно.

ПЛАТОН: Це вже направду занадто. Ти переоцінюєш свій внесок, Ксантіппо. Справжній Сократ, Сократ, так би мовити, публічний є заслугою своїх учнів. Коли вони відкрили його кільканадцять років тому, він був, немов вуличний співець: безперечний талант, однак без жодної культури. Гомера не знав, діалектику мав дилетантську і жодних метафізичних зацікавлень — словом, примітив. Вони обміркували цілу систему додаткової освіти, підсуваючи йому начебто випадкових співбесідників — від шевця до софіста. Це величезна праця.

КСАНТІППА: Ми сперечаємося про справжнього Сократа, начебто граємо в кості на його плаща. Може, згодимося на тимчасове означення: справжній Сократ — це той, хто мусить померти.

ПЛАТОН: Так, він мусить померти заради своєї філософської школи. Зблиснув на інтелектуальному небосхилі Афін і мусить згаснути, поки почнуть аналізувати цей спалах, поки запитають Сократа про систему. Тільки ми знаємо, що немає жодної системи. Щоби приховати цю таємницю, слід пожертвувати Сократом — усе решта справа коментаторів.

КСАНТІППА: Сократ мусить померти, щоби Ксантіппа не закохалась у нього. Коли кілька днів тому він поклав голову мені на груди, я відчула незнаний досі приплив чутливості. Він був малий і безпорадний. Як ти гадаєш, він боїться смерті?

ПЛАТОН: Ах, та чого б оце? Відколи він розв’язав проблему безсмертя душі.

КСАНТІППА: Я не запитую, що там Сократ міркує про душу, а чи він боїться смерті.

ПЛАТОН: Ти зможеш сама про це запитати.

КСАНТІППА: Ти припускаєш щирість?

ПЛАТОН: Щирість — це остання маска живої людини. Наступну накладає смерть.

КСАНТІППА: І як вона називається?

ПЛАТОН: Спокій.

Заходить Сократ.

СОКРАТ: Вітаю! Ви прийшли проститися?

КСАНТІППА: Так.

СОКРАТ: Ну то прощавай, Ксантіппо.

КСАНТІППА: Прощавай, Сократе. Я не маю на тебе серця.

СОКРАТ: Дякую.

КСАНТІППА: Усе, що нас різнило, здається тепер неважливим. Чи не треба тобі ще чогось?

СОРАТ: Дуже багато речей, Ксантіппо. Але я сам мушу подбати про них.

КСАНТІППА: Що мені сказати синам?

СОКРАТ: Що батько думав про них в останній день і прохав богів, щоби вони виросли чесними громадянами.

Як гадаєш, Платоне, вони матимуть на мене жаль через те, що я помер у в’язниці?

ПЛАТОН: Нема чого побоюватися.

СОКРАТ: Я теж так гадаю. Нема такого факту, щодо якого афіняни були б однодумні.

Отож прощавай, Ксантіппо, дякую тобі за все.

Ксантіппа виходить.

А тепер із тобою, Платоне. Що тобі побажати?

ПЛАТОН: Я маю до тебе останнє прохання, Сократе.

СОКРАТ: Яке?

ПЛАТОН: Чи можемо ми бути при твоїй смерті?

СОКРАТ: Цього ніяк не можна оминути?

ПЛАТОН: Ти обіцяв.

СОКРАТ: Ну так, але мені ще багато всього треба обговорити із самим собою.

ПЛАТОН: Ми тобі не завадимо. Прийдемо перед самою стратою. Ти будеш, наче герой, який умирає на тлі хору.

СОКРАТ: Ну гаразд, гаразд. Хоча я волів би, щоби цей хор привів хтось інший.

ПЛАТОН: А чи скажеш ти нам щось про безсмертя душі? Гадаю, це було би найдоречніше завершення.

СОКРАТ: Іди вже, Платоне. Не приходьте раніше, ніж перед самою стратою.

Сократ відходить у куток. Тепер прожектор відкидає на нього величезну тінь павутиння, яким Сократ оплутаний, неначе муха.

Нині я довго кличу тебе, ти, мабуть, був чимсь заклопотаний. Мабуть, спостерігав. Зізнаюся, що найдужче люблю тебе в цій ролі. Дві пильних намистинки очей і це досконале оволодіння співчуттям. Люди кажуть, ще й певна риса садизму. Не знаю. Знаю лише, що швидке спостереження — це половина філософії.

Друга половина — це міцна сіть. Важливо, щоб у першу мить вона була непомітна. Жертва почувається оплутаною повітрям. Вірить, що бореться зі стихією, — і тому піддасться. Лише потім бачить тонкі ниті, які оплітають її тіло. Тоді можна починати доводити їй з допомогою міркування, опертого на раціональні засновки, що вона помре.

Я це робив геть інакше. Припустив, що мої жертви є розумними тваринами, тому почав від означень і силогізмів, і лише потім, і то дуже обережно накреслював їм перспективи метафізики. Ти виявився вправнішим психологом: спершу обезвладнити, пожбурити в прірву, а потім дати егзегезу переляку, стражданню і всіляким іншим речам. Ну що ж, у тебе ліпша метода. А недовідність результатів свідчить, що в тебе ліпша філософія.

У тебе, зрештою, було легше завдання. Твої жертви були зазвичай слабшими від тебе. Натомість поміж мною і представниками фауни, на яких я полював, не було жодної видової відмінності. Моя сіть мусила бути міцною і пробуджувати довіру. Коли я зрештою сам вплутався, то не можу показати їм, що зумію зірвати її, мов павутиння, й перейти на другий бік свободи. Це, розумієш, справа поваги до власної сіті. Моральне питання.

Вартівник приводить Критона.

КРИТОН: Ти кликав мене, Сократе.

СОКРАТ: Ах, Критоне! Сідай, будь ласка. Ти дуже мені потрібний.

КРИТОН: Мабуть, щось на зразок заповіту.

СОКРАТ: І не подібне. Я тут самими дурницями бавлюся. Чи ти не пригадав, як звали нашого спільного друзяку? Такий малий рудий хлопець. Мешкав біля нас на розі вулиці Сандальників. Ми завжди гралися разом.

КРИТОН: Мабуть, Менайхм. Він потім виїхав з батьками до Мілета. Мав заячу губу.

СОКРАТ: Так-так, це він.

КРИТОН: Менайхм... рудий... із заячою губою.... Дуже сильний. Клав усіх у рукоборстві. Але в боротьбі ти був іще вправніший. Як уже брав когось у подвійний захват — ані писнути.

Обоє сміються.

СОКРАТ: А пам’ятаєш перегони наших кораблів?

КРИТОН: Звісно. Найліпші кораблі були з кори. Ніколи не тонули. Щоби вони швидше пливли, до днища приладжували шматок заліза. Сезон розпочинався на північному каналі всередині квітня. Фініш був біля містка. Хто вигравав, забирав корабель супротивника. Якось ти виграв у Менайхма. Він не міг переболіти втрати, уївся на тебе і вдарив каменюкою. Розтяв тобі лоба. Ми гадали, він тебе вбив.

СОКРАТ: Коли я прийшов додому, обличчя було заюшене кров’ю. Та попри те я дістав від мами лупки. А всі кораблі пішли до груби. Так-так, Критоне, кожна перемога присмачена поразкою.

Сміються.

КРИТОН: Саме так, Сократе. У школі не могли знайти на тебе управу. Потім, як хтось щось витівав і не було винуватця, казали: це, мабуть, отой бісів Сократ.

СОКРАТ: А та штука з хрущами, ти пам’ятаєш?

КРИТОН: А як ти влаштував пожежу в коридорі? Ледь-ледь школа не згоріла. Антіфон верещав, начебто з нього шкуру лупили.

СОКРАТ: Антіфон — це той, що граматик?

КРИТОН: Ні, це той, що геометрію в нас вів. Страшенно нудний. Гугнявив у носа: «Слухайте, недоумки! Чому дорівнює тангенс альфа? Тангенс альфа дорівнює...»

СОКРАТ: Це той, що не любив знаходити вужів у своїй кишені?

КРИТОН: Він. Знаєш, мені часом сняться іспити. Питають — а я ні бум-бум. Навіть не знаю, чому дорівнює сума кутів у трикутнику.

СОКРАТ: Ох, старий, ото були часи.

КРИТОН: Гарні, попри те що наші руки й сіднички були червоні від дисциплін.

СОКРАТ: Скільки нас зосталося?

КРИТОН: В Афінах лише ти і я. Решта емігрували, померли.

СОКРАТ: Чому ти так дивишся на мене?

КРИТОН: Шукаю на твоєму обличчі...

СОКРАТ: Чого?

КРИТОН: Шраму від Менайхмового каменя.

СОКРАТ: Мабуть, заріс. То давно було.

КРИТОН: Присунься ближче, це має бути десь над бровою. Є! Маленький, мов обол, але є. Так, без сумніву.

СОКРАТ: Дякую тобі, старий. Мати біля себе в таку мить людину, яка пам’ятає наше дитинство, це справді підтримує.

КРИТОН: Я стулю тобі повіки. Можу зробити для тебе щось більше?

СОКРАТ: Ну, ми з тобою побалакали.

КРИТОН: Тільки гадаю, що ці спомини розм’якшують людину.

СОКРАТ: Анітрохи. Тепер я можу сказати цілковито спокійно: «Була собі людина на ім’я Сократ».

Заходять учні.

ПЛАТОН: Сократе, корабель прийшов.

СОКРАТ: Гарна звістка.

ПЕРШИЙ УЧЕНЬ: Ми прийшли проститися з тобою.

СОКРАТ: Прощавайте. Не тримайте на мене зла за те, що небагато вас навчив. Учні — це взагалі складна річ. Пересвідчитеся, коли станете батьками.

Учні завмирають в очікуванні.

Бачу, що ви чекаєте прощальної лекції. Щось про безсмертя душі, казав Платон. А може, ліпше про погоду? Про те, що вночі приморозки і виноградники можуть вимерзнути? Однак вівчарі кажуть, що вже незабаром піде теплий дощ і все вкриє зелень.

Усіх вкриє зелень.

КРИТОН: Слухайте, мої любі. Не мучте його зараз. Ми будемо тут із ним до кінця, стулимо йому повіки, помолимось і підемо додому. Але тепер лишимо його в спокої.

Усі тривалий час мовчать.

СОКРАТ: Ідуть!

КРИТОН: Ні, тобі здалося.

СОКРАТ: Волію зараз говорити.

За годину до смерті приходить мій приятель. До речі, я сказав «моєї» смерті. Цей займенник дуже характерний. Про що він свідчить? Свідчить про те, що ми намагаємося засвоїти цей займенник, якось пристосуватися до нього.

Це, здається, єдиний слушний шлях. Друга можливість — визнати це насильством і бунтувати. Це призводить до релігії або до шаленства. Філософ мусить засвоїти необхідність.

А зараз сам термін не здається мені доречним. Це абстракція, і ця абстракція збудована неправильно. Вона містить у собі довгий відтинок часу, що зветься вмиранням. Усе це вибалушення очей, задуха, спроби звестися на лікті й серцебиття, далі страх упереміш із останнім подихом, а насамкінець ота задубіла відчуженість і запекле мовчання тіла. Ці геть різні стани нарекли одним терміном. Таким коротким словом, начебто удар ножа.

Отож хочу привернути вашу увагу до тяглості й багатофазовості цього явища. Незбагненною є також неспромога знайти точку, у якій розпочинається цей процес, так само, як точку, в якій можна визнати його означено завершеним. Це приводить до висновку, що життя сповнене смерті — а смерть сповнена судом життя. Інакше кажучи, ми від народження вмираємо, і ви у цвіті літ є по коліна мертвими.

Прикликаючи на допомогу геометрію, можна уявити це собі як вектор або відрізок АВ, яким рухається точка Х. Ситуація ускладнюється, якщо ми хочемо уявити це у формі кола. Пройшовши весь радіус, Х перебуває у вихідному пункті. Це могло би значити, що є змога розпочати цей шлях знову, а в подальшій послідовності привести нас до понять нескінченності й безсмертя. І це, безсумнівно, цікавіша гіпотеза, тоді як перша — не пов’язаних між собою відрізків, які зненацька уриваються, — призводить до хаосу, хай би ми й пояснювали це механічною необхідністю або іншим поняттям, що з’єднує ці уламки в раціональну картину світу.

Що можна підкріпити... але здається, цього разу таки йдуть.

ПЛАТОН: Так, уже йдуть.

Заходять двоє вартівників і хлопець із келихом. Сократ випиває. Походжає. За мить зупиняється.

Похитується. Учні беруть його під руки — заносять на лежанку.

ВАРТІВНИК: У тебе вже віднялися ноги, бідаче.

СОКРАТ: Так.

За мить — повільно, кожне слово відокремлено.

Не... забудьте... пожертвувати... півня... Асклепієві.

За мить — гарячково й безладно.

Так, Полосе... справедливість... жертовність... усе життя... Аполлоне, Полосе... пам’ятай... усе життя... чому... немає...

Тиша.

ПЛАТОН: Поки ми знімемо з нього посмертну маску, занотуймо останні слова: «Не забудьте пожертувати півня Асклепієві».[9] Далі вже було белькотіння. Записуймо останні слова, щоби потім не було суперечок.

ПЕРШИЙ УЧЕНЬ: Як ти їх розумієш?

ДРУГИЙ УЧЕНЬ: Просто якась заборгована жертва, яку він несподівано пригадав.

ТРЕТІЙ УЧЕНЬ: Е-е-е, це було би банально.

ЧЕТВЕРТИЙ УЧЕНЬ: Зрештою, він ніколи не хворів.

ПЛАТОН: Я це розумію в переносному значенні, щось на зразок розгорнутої метафори.

ТРЕТІЙ УЧЕНЬ: Розгорнутої метафори?

ПЛАТОН: Так.

Завіса.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Що чувати?

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Комарі дзижчать.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Це вже якесь прокляття.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Малі Еринії.[10]

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Усе тепер здрібніло.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: А також боги з їхніми епідеміями.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: А поза тим ця тиша.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Тиша й малярія.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Малярія означає кінець цивілізації, а тиша докори сумління.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Тепер ні про кого не мовчать, лише про нього.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Про кого?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Про Сократа.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Так, це було негідно.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Пролили кров безвинного.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Доведеться розплатитися за це.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Його спалили державним коштом.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Хтось навіть бовкав про пам’ятник.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: Може, навіть заговорять про причислення до лику блаженних.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: О, йде доглядач праху.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Він завжди має здорові судження про речі.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: І свіжі новини.

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: Вітаю, про що це ви так, шановні громадяни?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Про Сократа.

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: У тоні піднесено-містичному чи криваво-патріотичному?

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Радше перше.

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: Дурниці, мої любі. Це проста справа. Сократ походив із пролетаріату. Його батько ще годувався з ремесла, але він уже не міг. Конкуренція, великі майстерні, мануфактури — ви ж розумієте. Він мусив вийти на вулицю і заробляти базіканням — економічні умови зробили з нього філософа.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: А хто зробив з нього мученика?

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: Він сам — якщо коротко: нерозуміння механізму історії. Як пролетар він мусив бути виразником прагнень пролетаріату. Став би народним трибуном, агітатором. Програму мав готову: боротьба з реакційними верхами буржуазії та пошук контакту з її прогресивними низами. Це зрозуміло. Але він волів аристократію і люблені нею диспути — про те, що добре, а що погано, про якусь абстрактну справедливість з місяця. То й гримнув з того місяця прямо до в’язниці. Так платять за зраду свого класу.

Ну, прощавайте. Давіть комарів та ідеалізм.

Виходить.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Знаєте що? Зіграймо в кості.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Гарна думка.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Граймо.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Граймо до кінця, а потім знову.

1956