Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Полтавська поразка Карла XII як велика трагедія України

Ось як важливо було для Москви здолати Україну. І Петро І це ще раз продемонстрував під Полтавою, де, святкуючи власну перемогу, запросив на пишний банкет своїх воєначальників і взятих у полон шведських офіцерів.

Українське козацтво до столу переможця тоді не допустили.

Йому лише дозволяється, знову ж таки своїми руками, роздавати українські землі московським вельможам. Так, 9 липня 1709 року Скоропадський змушений своїм універсалом віддавати українські міста Почеп і Ямпіль у володіння князю Меншикову (там само. - С. 1087).

Лише 10 липня 1709 року, згідно з "Дневником военных действий Полтавской победы", гетьман Скоропадський із старшиною був запрошений до столу в царські шатри: "Петр І хвалил службу, пожаловал золотыми медалями гетмана, штаб- и обер-офицеров, 100 000 рублев пожаловал "всему Малороссийскому войску" (там само. - С. 1081).

Так, Петро І "хвалил их службу", оскільки саме ті, кому зараз кидали недоїдки з царського столу, спричинилися до страшної трагедії України під Полтавою.

Тут, під Полтавою, Москва отримала над Україною за допомогою самих українців свою найбільшу перемогу, до якої вперто йшла понад півстоліття, починаючи відразу ж після Переяславської ради в січні 1654 року.

Тож після того Петро І уже відкрито топтався не тільки по обіцянках свого батька зберегти за нашим народом усі давні права і звичаї, а й по честі й гідності українців, ліквідовуючи козацьку державність. Так, московський сатрап, упиваючись перемогою, видає 27 липня 1709 року вказівку стольнику Ізмайлову стежити за гетьманом Скоропадським і козацькими полковниками.

"Пункты секретные его царского величества ближнему столнику господину Измайлову:

Будучи при гетмане Скоропадском, смотреть накрепко, чтоб как при нем, гетмане, так и в старшине и в полковниках никакой шатости к измене и к возмущению народа, также и подсылок к ним с турской, с татарской, с полской, с шведской сторон и от изменника Мазепы и от единомышленников его и от изменников же донских казаков и тем подобных для склонения их к такой же измене не было. И розведывать того накрепко всякими способи. И буде о том подлинно уведает, и то престерегать, и до того не допускать, для чего под командою его велено быть пехотным полкам, которые преж сего при прежнем гетмане до измены его были. И о том о всем писать к великому государю в Посолскую походную канцелярию. А буде для описывания о том время не допустит, и ему в самом нужном случае чинить, и не описався, что надлежит к лутчему престережению того зла по своєму розсмотрению. И иметь о том пересылку и согласие с воеводою киевским и с прочим в близости обретающимися, которым вспоможение в нужном случае чинить ему велено.

Наведатся ему подлинно тайным обычаем, посколку прежнему гетману изменнику Мазепе всяких доходов со всего Малоросийского краю збиралося и нынешнему збиратися будет, также и генеральной старшине, и полковником, и прочим урядником, по сколку доходов с чего есть.

Усматривать в разговорех и во всяких обхождениях, кто из старшины и из казаков к стороне великого государя доброжелательны и какого уряду достойны" (там само. - Вып. 1. - С. 313–314).

Саме так поставилися в Москві до "верного подданного и наинижайшего раба", котрий "з подданским поклонением лобызал десницу" царя.

Не "забули" там і про Семена Палія та його прибічників, що так ревно допомагали Петру І в боротьбі проти Мазепи. Невдовзі після Полтавської битви з'являється розпорядження, "дабы та вновь Палеем собранная наволочь в прежние свои места до полков, на которых было, разошлися" (там само. - С. 1153).

Ось чого дочекалася Україна, байдуже поставившись до заклику Мазепи ще в листопаді 1708 року: "Щоб ні в чому Москві не вірили".

Тож того-таки "шведського року, нещасливого літа" забриніла по широких степах українська дума, розливаючи тяжку зажуру, що "Палієві - все добро і вся слава, другому - все зло і неслава", і "його, проклятого Мазепу, лихо доганяє...".

Але й ті, хто не залишився до кінця вірним своєму законно обраному гетьманові, а схилився під "решительным" наступом Москви, зазнали не тільки моральної наруги, а й фізичного приниження, їх погнали, як стадо, на береги холодної Ладоги рити канали, вистиляючи козацькими кістками вічні болота. А скількох перетворили на яничар! І неслава їх від рідного народу доганяє і сьогодні.

Трагедію Полтави для українського народу з болем передав Тарас Шевченко в поезії "Іржавець":

Те, що Петро І не встиг знищити з сутності української державності, довершували його спадкоємці. Англійський журналіст Ворден Чілкот писав у травневому числі журналу "Нешнл" (1935): "Політику Петра Великого продовжували його наступники з таким завзяттям, що старалися вимазати (тобто стерти. - В. С.) з мап навіть саме ім'я України, а разом з тим стерти його з пам'яті європейських народів" (цит. за: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України: Фонд 3575.- Опис 1.- Справа 42.- Аркуш 19).

Наприклад, коли в 1726 році на засіданні Таємної ради Російської імперії розглядалося клопотання українського козацтва про відновлення гетьманства, яке знищив новітній сатрап-імператор 1722 року, то граф Толстой - той самий, який пропонував туркам 300 тисяч рублів за голову Мазепи, - категорично запротестував: мовляв, Петро І для того гетьманство ліквідував, аби Україну пошвидше до рук прибрати.

І найбільших успіхів у цьому досягла Катерина ІІ, котра все ж добилася повного знищення всіх ознак української державності. У наказі президенту Сенату і міністру юстиції Вяземському вона, зокрема, зазначала: "Думка, що вони (українці.- В. С.) є нація абсолютно відмінна від нашої - аморальна. Боріться з їхніми фальшивими і непристойними ідеями.

Малоросія, Лівонія і Фінляндія суть провінції, які управляються своїми власними законами, що були їм забезпечені; було б дуже нетактовно скасувати їх всі відразу, було б більше помилкою, я сказала б, справжньою глупотою, називати їх чужинцями і поводитися з ними, як такими... треба примусити їх делікатним способом зрусифікуватися..."

І зробила приписку: документ цей "треба знищити".

Таки боялася, що піднімуться запорожці, які ще мали силу і завдяки подвигам яких світ називав українців тоді не інакше як козацькою нацією. Зрештою, вони ще були потрібні їй як гарматне м'ясо для розширення російських володінь у всі сторони світу. Але коли козацтво на російсько-турецькій війні 1768–1774 років виконало свою роль, то Запорозьку Січ було підступно знищено, а її провідників відіслали на Соловки. А невдовзі зникла з політичної карти світу і Гетьманщина - українців відтепер закріпачували.