Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Щоб України не було й не могло бути

Імперія стільки доклала зусиль до ліквідації основ нашої державності, що російський самодержавний режим у 1863 році вже вирішив, що з українством покінчено, а української мови взагалі "нет, не было и не может быть". Голосна відповідь Павла Чубинського: "Ще не вмерли України і слава, і воля" - аж ніяк не протверезила шовіністичний Петербург, а відтак сам імператор Олександр ІІ 1876 року видає так званий Емський указ, яким намагається вилучити з ужитку українське слово.

То ж і не дивно, що напередодні відзначення Росією 250-річчя Переяславської ради інший видатний українець - Микола Міхновський цілком резонно поставив запитання: "Коли доводиться нам йти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги державних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національности і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубильців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Чому навіть у церквах панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?" (цит. за: Вивід прав України.- Нью-Йорк, 1964.- С. 157).

"Таке ставлення Росії до українців є панування сили, а не права",- резюмував найбільший глашатай української незалежності на початку ХХ століття. І додавав, що вже наше власне існування "накладає на нас обов'язок розбити пута рабства, щоб - спадкоємці Богдана Хмельницького - ми по праву могли користуватися нашою спадщиною" (там само.- С. 164).

І спадкоємці Великого Гетьмана по-справжньому проявили свій козацький дух, коли в 1917 році розпочали трощити прогнилі стіни тюрми народів, надаючи їм усім шанс на вільне життя. Однак, як тільки вождь більшовиків Ленін переконався, що на окраїнах колишньої царської імперії ніхто не підтримує його влади, то написав так звану "Декларацію прав народів Росії", якою клятвенно пообіцяв усім націям і народам право вибирати свою долю - аж до створення власних держав і відокремлення. Але то був обман. Бо коли навіть українські послідовники Леніна вимолили в нього визнання своєї бутафорної державності, яка вкрала навіть назву від легітимно проголошеної Центральною Радою Української Народної Республіки, то вже наступного дня нарком у справах національностей радянської Росії Сталін безапеляційно заявив: "Достаточно играли в правительство и республику, кажется, хватит, пора бросить игру" (ЦДАГОУ: Ф. 57.- Оп. 2.- Спр. 170.- Арк. 6).

Уважне вивчення ленінських документів дає підставу зробити однозначний висновок: про політичні, економічні й культурні права українського народу вождь російських комуністів говорив лише тоді, коли Україна опинялася поза сферою впливу Москви, і йому потрібно було поманити довірливих малоросів рівноправністю й дружбою з великоросами. Як тільки йому вдавалося, використовуючи в тому числі й ним спровоковане протиборство української політичної еліти за владу, ввести в Україну свої збройні сили в Україну, будь-які розмови про рівноправні відносини припинялися.

Скажімо, постановою ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 року, коли навіть більшовицька "УНР" ще не підписала жодної угоди з радянською Росією, радянській Україні забороняється мати свої самостійні наркомати з військових справ і шляхів сполучення. А якщо "в виде уступки самостийным тенденциям является политически неизбежным оставление на ближайшее время в дружественных советских республиках самостоятельных комиссариатов военных и морских дел и путей сообщения, а также органов снабжения, то необходима строжайшая директива соответственным органам управления в том смысле, чтобы эти самостоятельные комиссариаты работали исключительно и в строжайшем согласии с директивами, даваемыми из соответствующих комиссариатов РСФСР..." (там само: Ф. 1.- Оп. 6.- Спр. 1.- Арк. 4).

Але від такого "благоденства" першими завили українські більшовики, і невдовзі ЦК КП(б)У пред'явив Леніну претензії: "Политика центральных органов по отношению к Украине носит ярко выраженный характер преимущественного обслуживания центральной оси за счет жизненных интересов Украины вообще и Донецкого бассейна в частности" (там само.- Оп. 20.- Спр. 130.- Арк. 8).

Справді, турбота російських більшовиків про український народ полягала насамперед у тому, що з України вивозилося вугілля, якого не вистачало для своєї промисловості, чим підривалась робота навіть тих заводів, котрі Москва визнавала "ударними" і такими, "що обслуживают интересы этого же центра" (там само.- Арк. 8).

Зрештою, Ленін визнав, що без українського хліба, вугілля, залізної руди, цукру більшовицька влада в Росії не втримається. Бо добре знав, скільки українські губернії давали доходу в казну Російської імперії, а скільки витрачали на одного жителя, скажімо, Херсонщини. Якщо одна квадратна верста Росії приносила 451 карбованець 63 копійки, а українська 1023 карбованці 49 копійок, то це означало, що кожний житель України творив суспільного продукта на 16 карбованців 97 копійок, а "старший брат" - на 13 карбованців 90 копійок. Відповідними були і витрати бюджету: на українця відпускалося щороку 56 копійок, а на жителя Петроградської губернії - 4 карбованці 23 копійки.

Ось чому Ленін, аби повністю підпорядкувати Україну Москві, як і міністри Тимчасового Російського уряду, не хотів допустити існування самостійних українських структур по управлінню армією, флотом, залізницями, а також зовнішними зносинами.

Щоправда, на якийсь час російські більшовики з тактичних підступних міркувань дозволили українцям, як і іншим націям відновленої під червоним прапором новітньої імперії, побавитися в так звану коренізацію, але коли найсвідоміші сини й дочки нашого народу, наївно повіривши в нібито піклування Москви про розвиток їх рідної духовності, активно "засвітилися" в цьому процесі, то наслідок був для них і для України найтрагічнішим.

Тож не дивно, що інший англійський журналіст - Ланселот Лотон у журналі "Контемпорари" (жовтень 1935) таким чином оцінював московську політику щодо України: "Росія не тільки заборонила друкувати українською мовою, але заборонила й говорити проповіді або виголошувати лекції українською мовою. Вона заперечила навіть саме існування української нації. Українську мову прозвано офіційно російським діалектом..." (ЦДАВОВУ: Ф. 3575. - оп. 1. - Спр. 42.- Арк. 30).

А рідним словом більшовицька влада "дозволила висловлювати тільки ті ідеї, які схвалювала Москва... Жодна інша нація не зазнала такої гіркої долі, як українська" (там само.- Арк. 30).

Але головний удар спрямовувся по генофонду нації, коли було організовано штучний голод на найродючіших у світі українських землях. Це здавалося неймовірним, адже Україна здавна вважалася житницею Європи. За даними офіційної статистики, в 1913 році з 5 мільярдів пудів вирощеного в Російській імперії збіжжя 1 мільярд 793 мільйони пудів (32 відсотки) припадало на Україну. Значну частину зерна, як правило, експортували. За підрахунками Б. Дзінькевича, в 1909–1913 роках Україна пересічно вивозила 210 593 200 пудів (3 449 520 тонн) жита і пшениці. І це відбувалося в умовах Першої світової війни, яка проорала, ніби чорним крилом, землі України.

Проте заанґажована на відновленні "единой и неделимой России" тодішня так звана західна демократія не підтримала молодої Української держави, а відтак світ втратив потужного вільного виробника хліба - українського селянина, котрий у майбутньому вже не міг розпоряджатися плодами своєї праці, був навіть позбавлений можливості нагодувати самого себе. Його і його дітей почали морити голодом.

Представник допомогової організації Нансена капітан В. Квислінг, очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року, що в Україні близько 7 мільйонів людей "вмирають з голоду в усьому страшному розумінні цих слів". Це, до речі, підкреслював Квислінг, без інших українських територій, до яких він відносив у першу чергу Кубань (Скандинавські вісті. - 1983. - Ч. 54. - С. 14).

Хліб в Україні більшовицька влада відривала від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі. Так, Політбюро ЦК КП(б)У в лютому 1922 року слухняно виконує розпорядження члена Наркомпроду РРФСР Мойсея Фрумкіна, коли той вимагав вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує. До речі, члени Політбюро ЦК КП(б)У, віддавши розпорядження про вивезення хліба з України, протягом тривалого часу навіть не знали, скільки збіжжя вже вивезено за операційний рік. Тільки 10 березня 1922 року Раковський, Мануїльський, Фрунзе, Чубар, Іванов А., Косіор ухвалюють рішення про те, щоб "выяснить количество вывезенного в РСФСР хлеба и составить официальный акт" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 29. - Арк. 48).

Коли ж у травні зробили підрахунки, то виявилося: до нового врожаю не встигає по лінії державного постачання 1 600 000 пудів (там само.- Арк. 85 зв.).

Російська комуністична влада, пішовши на початку 20-х років ХХ ст. на деякі тактичні поступки, не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед жнивами минулорічні запаси за державними цінами, що прирікало наших хліборобів на голод.

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932–1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях - у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайне призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані (там само. - Оп. 20. - Спр. 5282.- Арк. 4).

Уважне вивчення доступних нині документів російської комуністичної партії дає можливість усвідомити: цей голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. У 1932–1933 роках, коли Україна вимирала з голоду, більшовицька влада не припиняла хлібного експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн.

Представник уряду УНР в екзилі професор Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням до Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас во ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстивних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду - селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним" (Тризуб. - 1933. - Ч. 34. - С. 12).

Та світ лишався глухим. I вмирали мільйони українців.

Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932–1933? Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже... Але це теж наслідок Переяславської ради...