Перший спалах

1 Народжений в сорочці-2, або «Пункт призначенням повертається?

2

Коли Андрій повернувся з лікарні, то зрозумів, що всі ці пригоди нагадують якийсь божевільний сон.

Батьки носилися з сином, як з писаною торбою. Далі пішли безконечні відвідини друзів. Ті приходили до нього додому цілими компаніями, завалювались без запрошення і пожирали все, що було в холодильнику. Хлопці ввесь час матюкались і весело плескали його по плечах, дівчата хіхікали в кулак і годували тістечками. Сусіди — і ті більше не били по батареях, хоча ці гулянки частенько перевалювали за північ.

Марта навідувалась майже кожного дня і затримувалась найдовше від усіх. Іноді поривалась щось сказати, та Андрій слухав хіба що одним вухом. Марта була красива, але нудна до неможливості. Вона постійно теревенила про своїх подруг, про те, хто кого облапав на дискотеці, і задовбувала питаннями на кшталт, чи пасують їй рожеві нігті. Мартин рот не закривався ані на хвилину, вона базікала й базікала, приносила цукерки, хизувалась зачіскою, плакала в істериці (щось не поділила з подружкою) і ввесь час лізла цілуватися. Останнє, чесно кажучи, було єдиною річчю, яка його в ній влаштовувала.

Поближче до зими Андрій нарешті повернувся до школи. Робити там, на жаль чи на щастя, було нічого. На уроки ходив хіба що для годиться. З задоволенням відвідував тільки математику, і то лише щоб похизуватися своєю винятковістю. На шкільній олімпіаді обскакав усіх, навіть Славка — торішнього призера заключного етапу. Цього разу той був другим. Трійку переможців замикала Марта. Насправді вона нічого не тямила в математиці, але хіба Андрій міг не простягнути їй свою міцну чоловічу руку допомоги?

На міський етап завалились веселою дружньою компанією. Славко десь роздобув шоколадних жабок (здоровенних, гарріпоттерівських). Вони посідали одне біля одного (Марта, звісно, вмостилась біля Андрія, удостоївши Славка нищівним поглядом) і взялися знищувати цукерки, регочучи і відпускаючи всілякі жартики щодо довжини Мартиної спідниці. Марту це бісило, дівчина дратувалась і закопилювала губу. Андрій в свою чергу сміявся, як дурний, хоч і розумів, що Марта сподівалась дещо іншої реакції.

Перед початком олімпіади Андрія попросили пересісти. Щоб не злити Марту, він вмостився позаду. Швиденько впоравшись зі своїми завданнями, виставив роботу на столі і легенько вщипнув дівчину. Це був умовний знак, мовляв, списуй, скільки влізе. То ж поки Марта акуратно перемальовувала собі в зошит різноманітні графіки і формули, Андрій свердлив очима шибку і вивчав вулицю.

За вікном густими асфальтовими ріками ліниво сновигали пузаті автомобілі. Люди-мурахи метушливо бігли кудись удаль. Ревіли клаксони, репетувала дитина. Хмари вихлопного газу отруювали повітря. Було важко дихати, важко сміятися і навіть говорити. Туман снував і пінився, немов свіжоздоєне молоко. З розгублених очей міста народжувався галас і крик. Сонні руки шелестіли по пустих кишенях і напихали чимось роздерті роти.

А тоді Андрій дістав навушники і відгородився від світу завісою музики.

А на вулиці були люди. Люди тулилися, люди молилися, курили, лаялись, жували попкорн і яблука, мотали схованими за склом обличчями, сміялися, плакали, читали, робили вигляд, що читали, просто спали, роззявивши роти; їх було безліч, вони були скрізь і в кожному, ці люди-не-люди, вони були всюди, ці люди-мурахи. Їх було повно, вони розповзалися по стінах, розмазувались по вікнах і лавках, розтікалися по асфальту — і ввесь час сміялись, хрипіли, дихали й на когось кричали. Вони заважали жити, заважали дихати, заважали сміятися і навіть говорити. Від них не було спокою ніде, навіть у найглухіших куточках міста. Вони чатували на кожного на безкраїх площах і у темних провулках, вони сиділи на горищах і в безоднях старих підвалів, вони плавали вулицями, мов кораблі морями, і розрізали простір своїми тілами. Вони були скрізь, ці люди-не-люди, вони були в кожному, ці люди-мурахи. Вони були всюди, і ніде не було від них рятунку, бо хіба ж утечеш від того, що таїть у собі твій власний світ?

І там, під задимленим небом міста, йому зненацька згадалися скелі.

Високі скелі, далекі, вирвані з іншого життя. Скелі, де жила воля. Його воля. Це дивно — боятися висоти і намагатися залізти під саме небо, до якого не дострибнеш, не дотягнешся рукою, хіба що народишся богом.

Тоді було холодно. Нестерпно холодно. Срібляста серпнева ніч, здавалось, обросла кристаликами льоду і тепер крижаним диханням намагалася заморозити руки, очі, пальці і навіть душу. Синява була скрізь, вона перетікала крізь скелі, як струмені шовку, тонкими нитками звисала з неба, гойдалась на зірках і волочилась крізь сни. Десь далеко внизу горіли багаття; терпкий солоний дим лоскотав промерзлий до крові ніс. Страх залазив між пальці, впивався в серце і п’яти, розсипав дрібне каміння і глузливо сміявся на кожний незграбний крок... Та йому було байдуже, було все одно, бо він холодними руками чіплявся за порослі мохом виступи ще теплих, нагрітих за день старезних скель, босими ногами розбовтував нічне повітря, підіймався все вище і вище, залишаючи позаду туман і волоссям торкаючись зірок.

Андрій виліз на вершину і глибоко вдихнув, опустивши руки і схрестивши ноги. Світ плив унизу, мов поламана лялька, рухався крізь течію неба, як забутий богами кораблик. Вогні напружено кліпали в густому тумані; приглушені голоси танули, мов комариний писк; залишався тільки гуркіт тамтамів на задньому плані і важкий, тужливий голос волинки, що плакав за чимось далеким і згубленим, рідним і, напевно, втраченим уже навіки.

Старезний ліс мовчки дрімав, простягнувши до хлопця зарослі зеленим мохом лапаті руки; прадавні гори бовваніли на обрії, мов забуті привиди, заховані між купами білих кісток; тут полягли велетні, що породили землю, велетні, що народилися на початку, коли не було ще нічого; то їх крижане дихання досі витало під зорями, то їхні виткі прозорі пальці торкалися напнутих між смереками павутин... То була їхня правда, їхня музика і мрія... То була їхня воля...

Воля, яку він шукав.

3

...Якісь налякані дев’ятикласники бігали коридорами, мов загнані в кут голодні миші; купи конспектів і книжок розліталися по підлозі зі швидкістю світла; хтось товкся біля буфету, хтось зосереджено строчив щось у товстому блокноті; крики, верески, шум і гам виводили з рівноваги, плювались у вуха, втискалися в мозок... Недопита чашка кави на підвіконні муляла око, як настирлива піщинка. Шелестіли сторінки. Десь плямкали губи, зосереджено поглинаючи бутерброд. Довгі нігті монотонно відбивали ритми на обписаних поколіннями школярів поверхнях дерев’яних столів. Знову скрізь дим і цигарки (скільки можна курити?), знову безкінечні черги в туалетах. Знову запилена аудиторія, що непривітно кліпає на всіх здоровенним хижим оком...

Папір пахнув клеєм і ще свіжою деревиною, та Андрій знав, що йому верзеться, бо цей папір не мав запаху, він узагалі нічого в собі не мав. Шелестіли ручки по білих гладеньких поверхнях. Монотонний шепіт координаторів ворушився в кутку. Треба було зробити вигляд, наче щось записує (бо ж негоже підставляти Марту!), та ні! — мозок відмовлявся сприймати інформацію, мозок узагалі відкидав її, як щось чужорідне й лихе. Намагання сконцентруватись викликало тільки жахливий головний біль; нудота підступила до горла, ручка покотилась кудись під стіл; аркуші шелестіли і шелестіли, чиїсь пальці надривно шкрябали стіну. Голоси координаторів були перемазані клеєм, густим і білим, як свіже молоко. Туман уже розповзся, і прокурене сонце тепер лізло прямісінько в очі, товклося у вікні, як настирливий залицяльник, і при цьому ще й лаялося й курило, лаялося й курило... Координатори говорили й говорили, слова текли, говорили й говорили, слова текли, річками текли, потоками, кудись повз його вуха, у безвість. Хотілося спати і їсти — вічні бажання вічного школяра. Ба ні, це була брехня, безглуздий наклеп на самого себе. Хотілося іншого — туди, далеко... На скелі...

До волі.

Стіни запиленої аудиторії почали тоншати і розпливатися, обличчя одинадцятикласників узялися брижами і розтанули, як далекий міраж. Вже й координатори замовкли. Більше не чути шарудіння ручок. Небо над головою більше не пахло димом, і навіть сонце набридливими пальцями не лізло в очі. Угорі простелялася темно-синя холодна безодня, вкрита зорями і вечірнім спокоєм, під ногами же тягнулися старезні ліси.

Андрій уже був на скелях.

Знову.

З-за далекого обрію поволі викочувався повний місяць. Величезна молочна куля срібним пилком осипалася на мовчазні верхівки древніх ялин. Небо дрімало, гори озивались до хлопця цвіркуновим співом. Похмурі скелі могутніми плечима підпирали всесвіт. Вечір летів, вечір котився лісом вслід за беззвучним ковзанням місяця, торкався холодними пальцями струн, налаштовуючи їх на мовчазний прадавній лад. Андрій сидів високо вгорі, на цьому скелястому троні, і мовчки споглядав, як карбується ніч.

Хотілося дихати. Глибоко і вільно, на повні груди. Нічний вітер куйовдив йому волосся, пронизував кістки. Та разом з крижаним повітрям у тіло входила і воля. Воля, якої він ніколи не мав, яку чекав цілісіньку вічність.

Андрій відчував, як крізь груди проходить величезна, невідома досі сила, що заповнює серце зсередини, доторкається до кожного нерва, запалює кров. Здавалося, що став птахом, що за одну мить увібрав у себе всі прадавні таємниці, які таїли у собі ці скелі.

Він сидів угорі, схрестивши ноги і підставивши обличчя холодним упалим зіркам. Небо вигиналося, мов кішка, і скидало з себе краплі колючого туману; миготіла роса на кам’яних кістках; дим від багать ширяв унизу і лоскотав деревам вії; людські голоси продиралися крізь загуслу імлу. Могутня древня сила висіла над лісом, виповзала з його надр, дихала старістю і таємним знанням. Руки тремтіли й сіпалися, очі нервово поблискували вогнем; пересохле горло жадібно вбирало в себе паруючу росу. Скеля говорила, скеля шелестіла мовчазною дрімотою ночі; тиша нашіптувала на вухо давно забуті прадавні легенди; зірки сміялися, згорталися, падали крізь неіснуючі хмари, а він ловив їх губами, пальцями, випивав, вбирав у себе, як спраглий вбирає життєдайну вологу, як дитина — молоко матері. Андрій сидів на скелях — і летів над світом; відчував, як груди лоскоче вітер; як чіпляються за розчепірені пальці обсмикані вітром верхівки ялин. Сміявся щиро й нестримно — і сміх цей розсипався над горами, скочувався в долину й наляканою луною стукав у вікна самотніх хатин. Було тепло, було до болю радісно, так, наче щойно народився на світ. Кров тремтіла й пінилася, гори перетікали у мозок мовчазним прадавнім знанням; розум шаленів і сміявся, тремтячі пальці перебирали перли зірок. Летіти, просто летіти! — Андрій зі сміхом змагався з місяцем, крижаною тишею заколисуючи зірки. Дика воля, первісна могутня сила увірвалася в душу, як божевільний вогонь...

А тоді щось схопило його за плече, вирвало зі світу мрій і грубо штовхнуло в коридор.

4

— Почекай мене тут! — сказало щось Мартиним голосом і цмокнуло Андрія в щоку. — Я ненадовго.

І побігло до сходової площадки.

Андрій збирався дістати навушники і знову зануритися в думки, та зненацька в поле його зору увірвалась дивна химерія з розхристаною синьою гривою.

— Шикарна діваха, шкода тільки — блонда до глибини душі! — сказала химерія, махнувши рукою в напрямку Марти.

— Га? — тупо перепитав Андрій.

— Красунька твоя! Ти з нею спиш? — продовжувала химерія.

— Вибач, що? Тобто... Га?

Андрій був трохи вражений. Це ще що за одна?

— Ти з дуба звалився? Чувак, я спитала, чи ти з нею спиш! Що ти все «та» та й «та»? Більше слів не знаєш? — її вродливе личко скривила зневажлива гримаса.

— Ні, звісно, — вирвалося в Андрія, а тоді він зрозумів, що ляпнув дурницю.

— Чого? Ти що, не бачиш, що вона на тебе кип’яточком пісяє? Чувак, не тупи! Таким, як вона, тільки мужика подавай!

— Га?

Андрій потрусив головою, все ще сподіваючись, що йому вчувається.

— Не гальмуй! Що ти гакаєш? До тебе завжди так повільно доходить? Чого ти з нею не...

— Ем... Не твоє діло! — нарешті спромігся огризнутися Андрій.

Синьоволоска зневажливо фиркнула.

— Дурень... Така дівчина... Та будь я хлопцем, я б... А хоча... Стоп-стоп-стоп! — її обличчям раптом пробігла підступна лисяча посмішка. — Може, ти ще й отой самий..? Незайманий?

— Відчепись! — скривився Андрій. Чого їй треба?

— Ха-ха-ха! — розреготалася незнайомка. А тоді раптово обірвала сміх і сказала серйозним голосом. — Дарма, чувак. Багато втрачаєш. Без жартів.

Андрій знизав плечима.

— Ну й нехай. Розберусь...

Незнайомка зібралася щось сказати, але передумала — і простягнула руку вперед.

— Кіра!

— Га?

— Що «га»? Кіра я! А тебе як звуть?

— А... Андрій, здається, — він потиснув їй руку. Дівчина підвела очі — в неї були навдивовижу гарні величезні темні очі — і весело розсміялася.

— Здається? Ти що, забув, як тебе звати? — Кіра поплескала Андрія по плечу.

— Так... Тобто ні. Блін.

— Та що з тобою таке? — синьоволоса дістала з кишені цигарку.

— Фе, ти куриш?

Чесно кажучи, Андрія ніколи не хвилював той факт, що деякі дівчата, буває, смалять, як паровози. Але зараз це була прекрасна нагода помститися за дурнувату ситуацію, в якій він опинився перед цим.

— Курю! — весело підтвердила Кіра і затягнулась. — Постій на шухері, бо не дай бог координатори побачать... Ще дискваліфікують до холери. А шкода буде...

— То курила б на вулиці, на крайній випадок — в туалеті! — Андрій щиро здивувався з її поведінки.

— Ще чого! — буркнула Кіра. — На вулиці так холодно, що можна руки відморозити. А в туалеті штиняє! Ого!

Вона зненацька підскочила вперед і вхопила його за руку.

— Ти ба! — сказала Кіра, придивляючись. — Кайф! Давно таких не бачила! Чувак! Ну в тебе й пальці! Якби я була художником, я б їх намалювала! Але я не вмію малювати. Хіба, якщо захочеш, то на скрипці зіграю. А ти будеш думати, що це присвячено твоїм рукам. Ну як тобі таке? Підходить?

— Е-е... — Андрій розгубився, не знаючи, що їй відповісти.

І з того всього ляпнув:

— Не кури... Це шкідливо для здоров’я!

Кіра відреагувала на диво спокійно.

— Шкідливо, — погодилась вона. — Але що поробиш...

З її губ вирвалось акуратне білосніжне кільце.

— Хочеш спробувати? — спитала вона і простягнула Андрієві пачку.

— Ее... Я не курю!

— Це я вже зрозуміла. То хочеш чи ні?

Андрій трохи покрутив носом, а тоді мовчки простягнув руку і дістав цигарку.

— Май на увазі — смердючі до неможливості! — сказала Кіра, підносячи хлопцеві запальничку. — Найдешевші, здається. Навіть без фільтру. У Вано поцупила.

— Хто такий Вано? — знічев’я поцікавився Андрій і в ту ж мить закашлявся від густого пекучого диму.

— Я ж попереджала! — видихнула Кіра і відібрала цигарку. — Вано — це мій друг. Курить майже з дитинства! У нього навіть волосся продимлене. Каже, що посивів від постійних стресів. Але це неправда. Він просто ввесь час смалить. Вано смалить так багато, що замість волосся з його голови росте дим. Серйозно. Знаєш, якщо він колись помре, то хіба що від раку легень, і жоден біс не візьме його до себе, бо побоїться, що Вано навчить чортів курити і задимить усе пекло.

— О! — сказав Андрій, слухаючи її торохтіння. Хто такий Вано, він, щоправда, так і не зрозумів, але судячи з Кіриних слів, це, напевно, був якийсь пропитий-прокурений типчик. — А хіба чорти не курять?

— Що? — запитально глянула на нього Кіра, коли її перебили.

— Кажу «о»! — відповів Андрій, не в змозі придумати нічого розумнішого. — Знаєш, «о»! Як «ого», тільки «о». О! О!

— О! — повторила Кіра і дзвінко зареготала. — Мені подобається хід твоїх думок!

— Дякую, — сказав Андрій, не розуміючи, що вона має на увазі.

— Ні ну справді, це все дуже круто! — сказала вона захоплено. — Знаєш, ти мені подобаєшся!

— Ее... Тобто? — Андрій гарячково взявся перебирати в голові всілякі відмазки, щоб відшити дівчину, якщо ця раптом почне нав’язуватись.

— Ну дивись... — Кіра вмостилась на підвіконні і рукою показала на місце біля себе. — Мене бабуся навчила... Бачиш, всі люди зазвичай мають свою... Я навіть не знаю, як це краще назвати, щоб тобі було зрозуміло... Нехай буде аура. Так-от, в більшості людей вона прозора. А це означає, що їх можна читати, як на долоні. От подивився на людину — і все, бачиш її наскрізь, так, ніби вона перед тобою гола ходить. Але оголене не тіло, а душа. Такі люди мені нецікаві. Вони якісь... плоскі. А бувають люди мутні. Як весняна вода. Не зважай на негативне забарвлення цього слова, бо мутні... Вони круті... Так-от, Вано мутний. Моя бабуся мутна. Я вас познайомлю, коли вона повернеться з мандрів. І ти мутний. Я довго сиділа позаду, півгодини думала, як зачепити, щоб не втік. Бо лякати тебе, знаєш, якось не хотілось... Хоча, здається, я знову натупила...

— Ну-у... — знизав плечима Андрій. — Просто влізла не в свої справи — та й усе.

— Чувак, вибач, — знову посерйознішала Кіра. — Я просто кажу все, що думаю. При чому думаю зазвичай після того, як слова вже вирвуться з рота. Так що... Побачила твою діваху — от і понесло.

— Стривай... Ти що, з відхиленнями? — Андрій, здається, прозрів.

— Якими ще відхиленнями? Ти про лесбійок? Та ні, звісно! Я чуваків люблю! — вона засміялась.

— Чого ж тоді до Марти липнула?

— Дурне! — фиркнула Кіра. — Я хотіла тебе зачепити, поки не втік! Щоб перевірити, чи ти справді такий мутний, як мені здалося. Марта просто під руку потрапила! До речі... Про вовка промовка... То не вона часом?

Кіра кивнула головою в кінець коридору.

— Що ж, я, мабуть, уже піду! — сказала дівчина, зістрибуючи з підвіконня. — Приємно було познайомитись!

Кіра зненацька обвила його шию руками і міцно притиснула до себе. — І все-таки... Подумай на тим, що я сказала! Я маю на увазі, про тебе з Мартою! — проторохтіла вона в самісіньке вухо і нарешті відпустила Андрія. Ти зрозумів, про що я! Бувай!

Кіра підморгнула хлопцеві, а тоді різко розвернулась і швидкою ходою пішла геть. Андрій ще якусь мить дивився, як вона віддаляється, а тоді сів на підвіконня дожидатися Марти.

Нарешті та прийшла.

— Ти знайомий з пацанкою? — Марта підозріло зиркнула на Андрія, пропонуючи стаканчик з кавою.

— З ким? — здивувався Андрій. — Ти про Кіру, чи що?

— Ов, ти вже навіть знаєш, як її звуть! — Марта сказала це таким докірливим тоном, наче Андрієві слова щойно підтвердили її найгірші сподівання.

— Знаю, і що з того? Вона сама полізла знайомитись.

Він не збирався виправдовуватись, тим більше, перед Мартою, але сваритися з нею також не дуже хотілось. Тому він просто згріб дівчину в свої обійми і знічев’я поліз цілуватися. Зрештою, мав на це повне право. Хто щойно вийшов з аудиторії, впоравшись з усіма олімпіадними завданнями? Андрій Маковей! У кого чудовий настрій і вродлива дівчина поруч? В Андрія Маковея! То чому ж трохи не порадіти?

— А чого пацанка? — поцікавився в Марти, коли вони вже покинули шкільний двір.

— Ти ж її бачив! — Марта презирливо закотила очі. — Нормального одягу не визнає, їй тільки розтягнуті футболки подавай!

Андрій здивувався. Чесно кажучи, він навіть не помітив, у що була вдягнена Кіра.

— На голові — вороняче гніздо, — продовжила смакувати подробиці Марта. — Пофарбувати волосся в синій колір — це ж вершина несмаку! Не здивуюся, якщо у неї там цілий зоопарк! Та й узагалі... Ця твоя Кіра схожа на вуличного хлопчиська! Ще й пришелепкувата на всю голову!

— Справді? — Андрій дивився на Марту і при цьому скептично посміхався. Але та, схоже, так захопилась перемиванням Кіриних кісточок, що забула про все на світі.

— ...а ще у неї бабця мішком прибита. І, кажуть, вона колись зустрічалася зі священиком. То якийсь дідуган, старий, як світ, лисий і хворий на СНІД. Коли вони були разом, він зачиняв всі вікна і...

Андрій так і не зрозумів, хто зустрічався зі священиком: Кіра чи бабця. Та й узагалі... Чим більше говорила Марта, тим більше він усвідомлював, яка вона все-таки пустоголова. І навпаки, з кожним лайливим словом божевільна синьоволоса Кіра ставала все привабливішою і привабливішою, немов якась чудернацька квітка. Андрієві ніколи не подобались хуліганисті дівчата, але Кіра була якоюсь такою... Дивакуватою, це й дурному ясно... Але її дивакуватість чомусь приваблювала. Та й узагалі... З такою навряд чи занудьгуєш. Чого, на жаль, не скажеш про Марту.

Подумаєш, краля писана... Ну то й що? Кірі, чесно кажучи, теж нічого не бракує. У неї дуже гарне обличчя — немов виточене з мармуру. І руки красиві — акуратні, тонкі. Єдине, що трохи збиває з пантелику, — це синє волосся. Чесно кажучи, Андрій ніколи не розумів, в чому сенс подібних дівчачих витребеньок.

Ну але менше з тим... Треба буде якось їй подзвонити. Витягнути на вулицю, трохи потриндіти. Цікаво, які ще сюрпризи ховаються в її синій голові? Ех... Дивний сьогодні день, трохи божевільний. Давно таких не було. Чи то він після лікарні вже відвик. Треба буде до Сашка на днях завітати, той у них спец по дівчатах.

Тут Андрій спохопився, що так і не взяв її телефон.

5

Минуло кілька днів.

Андрій регулярно заходив на сайт координаторів, сподіваючись побачити своє ім’я у списку переможців. Нарешті пощастило. Все сталося так, як він очікував: Андрій Маковей, кращий із кращих, безсумнівний лідер, максимум балів. Друге місце дісталося Славкові і якомусь ліцеїстові з дурнуватим прізвищем (чи то Сванціцький, чи то Свинарський). На третьому блаженно розкошували близнюки з тринадцятої школи (Андрій згадав, що бачив їх на конкурсі — обидва опецькуваті і страшенно бридкі) і якась Наталя Кирієвська із другого кінця міста. Ні Марти, ні Кіри в цьому списку не було. Щодо Марти, це не стало для нього сюрпризом. Певно, щось наплутала, коли списувала, вона це добре вміє. А от Кіра... Жаль, звісно. Андрій щиро сподівався, що зможе зустрітися з нею на церемонії нагородження. Та схоже, цього разу його чекало розчарування.

У школі хлопця зустрів черговий сюрприз. Побачивши Марту на великій перерві, Андрій стрімголов кинувся до неї, щоби привітатися, та дівчина зиркнула на нього та-а-аким поглядом, що він ледь не впав. Тоді вона різко розвернулась і пішла геть, не сказавши ні слова. Андрій на якусь мить подумав, що йому здалося, і кинувся навздогін, та ледь не врізався в першачка, що нісся по коридору зі швидкістю світла.

Андрій спробував виловити Марту після уроків, та вона схопила подругу попід руку і чимдуж побігла до зупинки. Він щось кричав їй услід, просив зачекати, та де там! Марта як з ланцюга зірвалась. Вскочила в напхом напханий автобус — і тільки її й бачили!

Андрій нічого не зрозумів. Якого дідька вона його уникає? Що вже їй стрельнуло в голову цього разу? Бо те, що Марта образилась, було ясно й дурному. Щоправда, навряд чи хтось знав, в чому була причина цієї образи.

Наступного дня ситуація повторилась. Та він твердо вирішив поговорити з Мартою. Андрій уважно вивчив її розклад і, дочекавшись великої перерви, зайняв вичікувальну позицію під дверима її класу.

Незабаром Марта вийшла, тримаючи за руку якусь зі своїх подружок. Побачивши Андрія, дівчина позадкувала і сказала на ввесь голос, що передумала йти в буфет, бо бачте, в неї вкрали гаманець.

Та Андрій не став чекати. Як тільки подружка загаялась, нібито випадково зіштовхнувся з нею (за цим послідувало чемне «вибач, будь ласка»), а тоді схопив Марту за руку і силоміць поволік до найближчої віконної ніші, хоч вона й пручалась, мов дика кішка.

— Що в біса відбувається? — спантеличено спитав Андрій, коли вони залишились удвох.

Марта зібралася щось сказати, та не змогла. Почервоніла, як буряк, її губи затремтіли — і Андрій зрозумів, що вона от-от розплачеться.

— Ти ще й питаєш? — видушила з себе Марта зі злістю в голосі. Андрій мимохіть порівняв її з розлюченою змією. Очі вирячені, з рота пирскає отрута, ще й сичить скажено — так і хоче вжалити. Але це тривало якусь мить, бо одразу після того Марта перетворилась на звичайну істеричку, що від нічого робити вигадала собі проблему і роздула її до розмірів всесвітньої катастрофи.

— Ти ще й питаєш? — повторила дівчина з наголосом на останнє слово. — Та як ти смієш?!

Останнє речення вона майже проверещала.

— Та що таке, ти мені поясниш чи ні? — Андрій відчув, що починає дратуватися. Чим-чим, а мистецтвом виведення з себе Марта володіла досконало.

— О-о-о! — сказала Марта з насолодою, зумисне розтягуючи звук. Андрій зрозумів, що його чекає довжелезна гнівна тирада на тему, який же він все-таки поганий хлопець і який подвиг зробила Марта, дозволивши долучитися до почту самої королеви.

— А от подумай... Поворуши своїми геніальними мізками! — Марта скорчила гримасу. — Ну ж бо, ти у нас розумничок! Чи це тільки чутки, га? Та наче б то ні! Олімпіаду ж якось виграв!

— Ну і? — Андрій згорав від нетерпіння, здогадуючись, куди вона хилить.

— Знаєш, нормальним людям зазвичай не шкода свого розуму, якщо мова йде про те, щоб тр-і-і-ішечки поділитися ним з іншими. Ну зовсім трішечки. Та й не з усіма ж, а тільки з найближчими! Принаймні мені так здається! А от що скажеш на це ти, можу лише здогадуватися!

— Навряд чи щось нове для тебе! — відрубав Андрій. Ну що за манера говорити? Замість того, щоб одразу перейти до діла, треба наплести сім мішків гречаної вовни й дістати всіх своїми безглуздими вступними промовами!

— Хм... Я так і знала... — видихнула Марта. — Вирішив підставити свою дурненьку дівчинку, правда? Це тобі Славко ідейку підкинув, чи ти сам здогадався?

— Про що ти?

— Ну так, звісно! — Марта ображено надула губки. — Звісно, ми не знаємо, про що мова! Ми узагалі про це вперше чуємо! І дурненьку, нав’язливу Марту теж бачимо вперше!

Андрій закотив очі.

— Зайчику, ти мене обманув! — вереснула дівчина з натугою в голосі. Якийсь малий, що пробігав мимо, зацікавлено зупинився і зиркнув у їхній бік.

— Підло обманув, підступно обвів навколо пальця, ніби якусь безголову шльондрочку! — вона бурчала й сичала, хрипіла і пирскала слиною, розмахувала руками й прискіпливо свердлила його поглядом — ну чисто тобі фурія! «Обвів навколо пальця», «шльондрочка» — де вона такого нахапалася?

— Ти це зробив навмисне, — сказала Марта, понизивши голос. — Ти навмисне підсунув мені аркуш з неправильними відповідями. І все це — заради того, щоб витягнути ту свою пацанку!

Виявилось, Марта здуру попереставляла якісь цифри, коли списувала роботу в Андрія. Це коштувало їй трьох балів — рівно стільки не вистачило до призового третього місця.

Андрій стомлено схопився за голову.

— Марто... Сонечко, ну хто ж тобі винен, що ти така неуважна? — сказав він поблажливо, збираючись заткнути розгнівану дівчину способом, перевіреним цілими поколіннями юнаків. — Я все правильно написав, от тільки ти, схоже, щось наплутала...

І він потягнувся до Марти. Та де там! Замість поцілунку отримав смачного ляпаса.

— Це ти у всьому винен! І не відмазуйся! — вереснула Марта. — Ти хотів, щоб перемога дісталась оцій твоїй ненормальній, з гніздом на голові! Я бачила, як ти на неї дивився, коли розмовляв у кутку! Я все бачила! І як вона тебе обійняла! Знаєш, друзів так не обіймають! Тим більше, малознайомих хлопців, яких бачать ледь чи не вперше! Так що не треба тут мені локшину на вуха вішати! Я не геть дурна, щоб на таке повестись!

— Ее... Марто... Ти з глузду з’їхала? — Андрій ухилився від чергового ймовірного ляпаса. — Що ти мелеш?

Її нервова жестикуляція доводила його до сказу.

— Я все знаю! — писнула Марта, підстрибуючи, мов задиристий півень. — Що, вподобав собі ту психічку, так? Знаєш, я завжди думала, що ти якийсь прибитий! І наївно вірила, що зроблю з тебе людину! А виявляється, фіг там! Тебе ж до фриків так і тягне! Та й хто б сумнівався! Ідіотка, дурепа нещасна! Повірила, що зможу щось змінити! Ха-ха-ха! А воно, невдячне... Господи! З ким, з ким, а з пацанкою... Хоча... Недарма ж кажуть: яке їхало, таке й здибало! Недарма...

З її очей бризнули сльози.

— Та вгамуйся ж ти нарешті! — роздратовано прошипів Андрій. Він терпіти не міг дівчачих сліз. Все ще не втрачаючи надії на примирення, спробував її пригорнути, але Марта грубо відштовхнула хлопця, при чому зробила це з такою силою, що він ледь не впав.

— Знати тебе не хочу! Згинь! Ти мене чуєш? Згинь! — заверещала дівчина на увесь коридор. — Пропади пропадом! І не потрапляй мені на очі більше! Не потрапляй, чуєш? Бо інакше сильно про це пошкодуєш!

І вона побігла геть.

Андрій роззирнувся і зрозумів, що за ними спостерігає вся школа.

«Ну і справи!» — сказав сам до себе, пригладжуючи волосся. Марти вже не було, але школярі продовжували витріщатись на нього, роззявивши роти.

— Чого дивитесь? — огризнувся Андрій і дав щигля якомусь малому, котрий, здається, знімав їхню сварку на телефон. Малий голосно ойкнув, а тоді почав пхинькати і пригрозив, що скаже мамі.

— Цить, а то зараз ще й по носі отримаєш! — гаркнув на нього Андрій. Малий позадкував і сховався за спиною якогось випускника. На відміну від прискіпливого третьокласника, позбутися останнього було значно важче.

— Все гаразд, все уже гаразд! — затараторив Андрій зі штучною усмішкою на губах, пробираючись крізь натовп. — Дайте мені спокій!

Натовп неохоче почав розходитись. Андрій, в свою чергу, пірнув у клас і вмостився на парту, почуваючись ні в сих, ні в тих. Що вона з нього хотіла? Марта, чесно кажучи, ніколи не відрізнялась блискучим інтелектом. Як їй узагалі вистачило нахабства звинувачувати в своєму провалі Андрія? Тим більше, що він їй не відмовив, а допоміг, чим тільки зміг... Хіба він винен, що вона навіть не докумекала перевернути аркуш (бо, бачте, числа були записані догори ногами)? Дурепа... Та й до чого тут Кіра?

Дідько би вхопив ту Марту... Тільки проблеми від неї. Та й узагалі... Що за дівчата пішли? Вічно все перекрутять так, як їм вигідно. А ти потім розгрібай...

6

Марта більше не дзвонила. Вибачатися й телефонувати першим Андрій теж не збирався. Кілька разів бачив її після уроків з рудим студентом-баскетболістом. Це був минулорічний випускник. Здоровенний і дурний, як пробка. Ну що ж, Андрій не збирався довго побиватися. Хай собі зустрічається, з ким хоче. Може, з ним їй пощастить більше.

Іноді згадував про Кіру. Шкода, що так і не взяв її номера.

Через кілька тижнів його зі Славком запросили на церемонію нагородження. Все як має бути — офіційні листи, дзвінок у школу. Директор, радісінький, як слон після бані. Всі його вітають, всі його хвалять, дружно плескають по плечу, демонструють великий палець. Штани і піджак — не дай бог у джинсах припрешся! Мати метушилась, батько ліниво курив на балконі. Виріс, синку. Може, й тобі одну? Та ні, дякую, ти що, тату? Я ж не курю, забув? Молодець, молодець. Оце синочка виростив, ух! Бачиш, Олю, який він у нас! Не піддається на провокації! Навіть рідного батька на місце поставить. Ну Андрійку, пора вже тобі вирушати в доросле життя. Хутко давай! Бо спізнишся ще! Іди-йди! Чого ти стоїш, як стовп?

Андрійко втікає на церемонію. Всі галасливі і прибрані. Дівчата в сукнях, хлопці з прилизаними чубами. Зборисько папужок, інакше не назвеш. Розсипаються по залу, галасують, метушаться. А там у першому ряду... Ти ба? В синенькому сарафанчику? Невже вона?

— Кіро-о!

Шум, гам, чийсь лікоть під ребром. Та де там. Не чує.

— Кіро-о-о!

Мимо проноситься секретарка з тацею. Зненацька жінка спотикається — і вміст таці опиняється на його новенькому, ретельно випрасуваному піджаці.

— От дідько... Кіро!

Кіра нарешті повертає голову — і помічає, як Андрій зосереджено розмазує по сорочці вершки. Якусь мить вона дивиться на хлопця серйозним поглядом, а тоді починає голосно сміятися.

Не припиняючи сіпатись від сміху, Кіра встає зі стільця і, наступаючи на десятки ніг, прямує до виходу.

— Салют незайманим! — репетує на ввесь зал.

Андрій приречено затуляє обличчя рукою.

— Вибач, не втрималась! — сказала Кіра, повиснувши в нього на шиї. Але Андрій не сердився. Він був страшенно радий її бачити. Радість від зустрічі захопила хлопця настільки, що він, не довго думаючи, підхопив Кіру на руки і закружляв над неспокійним натовпом.

Кіра щиро засміялась і поплескала його по спині.

— Опусти! Зараз же опусти! — звеліла жартівливо. — Бо через тебе ще туфлі погублю...

— Хм... А ти красива! — сказав Андрій згодом, маючи на увазі її не надто вже звичний прикид, але замість того, щоби ввічливо подякувати, Кіра презирливо хмикнула у відповідь.

— То все мама! — буркнула вона. — Нап’яла на мене оце лялькове платтячко — і сказала, що хай тільки спробую зняти! Про кишенькові гроші можу забути. Та й це ще не все. Дивись! Навіть бантик є!

І вона продемонструвала невеличкий блакитний бантик, майже не помітний між її синюватим волоссям.

— Ти тільки поглянь, мене ще й причесали! — Кіра закотила очі, незадоволена своєю зачіскою. Але Андрієві, навпаки, сподобалось. Акуратне, пригладжене, злегка відросле (хоча, можливо, не надто й рівне) каре пасувало їй значно більше, ніж хаотичні, розтріпані пасма. Навіть колір — і той не виглядав таким диким, як минулого разу.

— Ти схожа на якусь казкову героїню! — сказав їй Андрій. — Тільки я от ще не визначився, на яку!

— Думаю, ми це переживемо! — посміхнулася Кіра. — Мої вітання, до речі.

— Спасибі! А ти тут з ким? — поцікавився Андрій, вирішивши, що вона прийшла з дівчинкою зі своєї школи.

— З братом! — випалила Кіра, навіть не моргнувши.

— З братом? — здивувався хлопець. — Чому з братом? А як же твоя подруга?

Вона зацікавлено підвела брову.

— Яка ще подруга?

— Та з твого класу... Переможниця. Як же її звали? Чи то Настя, чи то Наталя. І прізвище таке дивне. Кірієнко... Чи, може, Кіроєва. Чорт, забув.

Кіра раптом розсміялася.

— Ти маєш на увазі «Кирієвська»? — дівчина почухала носа.

— Точно! Пам’ять нікудишня! — засоромився Андрій. — То ви все-таки знайомі?

— Авжеж, і доволі давно! — Кіра продовжувала посміхатись.

— Ну що ж, передавай їй вітання.

— Та я б залюбки, але, думаю, ти і сам зможеш це зробити!

Андрій здивовано озирнувся навколо, очікуючи, що до них от-от приєднається загадкова Кірина подруга. Якась невисока, руда дівчинка попрямувала в їхній бік. Він на мить подумав, що це Наталя, але в останню секунду дівчинка зупинилась і приєдналась до компанії ліцеїстів, що дружно жували попкорн на гальорці.

— Когось шукаєш? — поцікавилась Кіра.

— Та ж твою Наталю... Думав, ти нас познайомиш.

— Ви уже знайомі, довбику! — вона пирснула зі сміху.

— Що, справді? — Андрій щиро здивувався. — Чого ж я такої не пригадую? Покажи її мені. Де вона?

— Та перед тобою!

Кіра ледь не душилась від реготу.

— Що... Що...

Стоп. До Андрія, здається, нарешті почало доходити. Кірієвська... Кіра...

— Наталя Кірієвська — це ти?!

— Оплески в студію! — засміялася Кіра, імітуючи аплодисменти. — Ти просто надзвичайний! Браво!

— Тю... — Андрій знітився. — От тільки не треба з мене глузувати. Я ж думав, тебе Кіра звати. А воно, бач... Наталя. Ната. Наталочка. Чи як там тобі більше до вподоби.

— Кіра! І все. Ніяких Наталь! Так мене звуть тільки родичі. А в тусах мене знають як Кіру. І в соцмережах я шифрують під цим іменем. При чому давненько вже...

— В такому разі приємно познайомитись... Ще раз, — посміхнувся Андрій.

І простягнув їй руку.

— Тебе, здається, шукають! — сказала Кіра, пильно вдивляючись у щось за його спиною.

І справді, по залу бігала одна з координаторів, відповідальна за команду з Андрієвої школи. Вона дріботіла поміж рядами, спотикаючись об ноги галасливих школярів, і тоненько пищала: «Маковей! Перепрошую... Ви не бачили Маковея?»

— Я тут! — гукнув Андрій і помахав їй рукою.

Обличчя жінки на якусь мить проясніло, а тоді посерйознішало — і вона строго гукнула на ввесь зал:

— Маковей! Ану до мене! Негайно!

Спантеличеному Андрієві не залишилось нічого іншого, як покірно подріботіти в її бік, немов слухняний цуцик. Але перед цим він вирішив домовитися з Кірою про зустріч. Та ба! Його чекало розчарування.

Кіри вже не було.

7

Кілька тижнів після того випадку Андрій ходив, мов у воду опущений. Ну як він міг проґавити Кіру, коли доля подарувала йому таку чудову можливість зустрітися з нею ще раз?

Одного разу він півдня простирчав біля воріт її школи. Та дарма. Кіри не було. Тоді як Андрій, в свою чергу, підхопив застуду і тиждень провалявся в постелі, з температурою під сорок і черговими мареннями на тему Країни чудес.

Якось, коли Андрій хворів, до нього забіг Сашко, нечастий гість у цих краях. Як завжди, Сашко просто пробігав мимо. Ноутбук в майстерню заносив. Процесор накрився, а йому наукову писати. Відтягнув усе до останнього моменту — а тут на тобі! — сюрприз! Андрій, звичайно, добра душа, чом би й не виручити друга? Тому поки Сашко сидів і здирав з інтернету всілякі премудрі статті, Андрій скаржився на життя, смакуючи подробиці стосунків з Кірою.

Сашко слухав зовсім неуважно. Спочатку друг був повністю поглинутий експериментами. Потім його увагу привернула якась рекламка з напівоголеною дівкою — «ти тільки поглянь, яка киця!». Коли Андрій зрозумів, що Сашко вже втрачений для суспільства, то махнув на нього рукою і ліг спати.

Ввечері, коли батьки нарешті вклалися, Андрій замкнувся в кімнаті і сів за комп’ютер. Давненько він не зависав у мережі. Може, знайде там що-небудь для душі. Фільм якийсь чи трохи музики. Пора б і плеєр оновити, зрештою. До речі, Кіра, здається, казала, що полюбляє сидіти у всіляких соціальних мережах. А що, коли він спробує знайти її там? Хтозна... Раптом пощастить.

Давно Андрій не заходив на свій акаунт. Сайт видався зовсім чужим. Повністю оновлений інтерфейс, якась химерна гама кольорів, нові додатки, можливості, функції... Але це все мало цікавило Андрія. Хвилювало інше — Кіра.

Нарешті розібравшись із функціонуванням сайту, вбив у пошуку «Кіра Кирієвська» — і о, диво! — йому одразу ж пощастило! Сайт запропонував Андрієві трьох ймовірних претенденток на це ім’я, хоча по-справжньому його цікавила лише одна.

Першу кандидатуру забракував одразу. Це була оголена блондинка, що мріяла про неземне знайомство. На аватарках двох інших замість дівочого обличчя красувались якісь картинки. В однієї був мультяшний кіт у здоровенному капелюсі і бездонних ковбойських чоботях. Друга ж порадувала зображенням смішної синьої гусениці, що сиділа на шапинці гриба і курила кальян, заплющивши очі. Не знаючи, кого обрати, хлопець вирішив написати обом.

Оскільки дівчина з аватаркою кота була онлайн, Андрій спочатку написав їй. «Привіт! Пам’ятаєш мене?» Відповідь прийшла майже одразу: «Ні, але, думаю, це можна виправити.» Андрій зрозумів, що це не дивакувата синьоволоска, але про всяк випадок вирішив перестрахуватися: «Ти Наталка Кирієвська?». В наступному повідомленні його чекав здивований смайлик і легкий докір з боку незнайомки: «Ні. Я Кіра. Ти що, читати не вмієш?». — «Вмію. Вибач, будь ласка. Я помилився.»

Відповіді з іншої сторінки того дня він так і не дочекався. Як і наступних сім днів опісля. Але одного зимового вечора комп’ютер нарешті пискнув — і Андрій побачив конвертик.

«Салют незайманим!»

А тоді — цілий каскад майже не зв’язаних між собою повідомлень:

«У мене холодильник сказився».

«Вибач, не втрималась.»

«Я уб’ю Мирослава.»

«Вгадай, що в мене є.»

«Він не пускає до свого ноута».»

«Мене вигнали зі школи».

«Я тебе боюсь. Ти схожий на дикобраза.»

«Ой, це не тобі.»

«Ти любиш траву?»

«Вано покусав домовик».

«Бабуся повертається».

«Як можна пити несолодкий чай?».

«Я випадково проковтнула павука».

«А ти любиш павуків?»

«Що ти п’єш?»

«Незайманий, ги-ги.»

«Хочу на кладовище.»

Кіра строчила й строчила, поки Андрій набирав всього лише нещасних кілька рядків. Нарешті він зібрався з духом — і натиснув на «Enter».

«Слухай, давай якось зустрінемось. Що ти на це скажеш?»

«Той ідіот викинув мої цигарки!»

«Обома руками за!»

«То що ти п’єш?»

Андрій подумав і відписав: «Гаразд, де й коли?»

«Що ти п’єш, незайманий?!»

«Ну...пиво, припустимо.»

«Гаразд, куплю портвейн. Міський парк, шістнадцять нуль три. Не спізнюватись, бо вип’ю все сама, і тобі доведеться тягти мене додому. А оскільки ти не знаєш, де я живу, то це буде твій дім! Тому добре подумай перш ніж спізнюватись! Мені до лампочки, чию хату обблювати.»

Андрій хотів написати якусь приємність, але передумав, вражений її останніми словами.

«Чого мовчиш? Злякався? Та жартую, дурнику! Отже, завтра, міський парк, шістнадцять нуль три. Але май на увазі: коли я вип’ю, то починаю молоти всіляку пафосну фігню. А поки що я йду курити! Бувай!»

Андрій вклався спати з блаженною усмішкою на губах. Нарешті він її знайшов. І навіть запросив гуляти. Хе-хе, швидше б той завтрашній день! А він обіцяє бути багатим на сюрпризи.

Тієї ночі Андрій спав як убитий.

8

Кіра чекала на нього в парку. Шістнадцять нуль три — як і домовлялись. Туман похмурими витками стелився по вулиці, та Андрієві було байдуже — у його душі світило сонце.

Вони бігали по темних провулках і розлякували голубів. Стрибали по калюжах і втікали від голодних собак. Вони говорили про все на світі — точніше, Кіра говорила, а він ловив її слова, вбирав їх, мов губка, обростав словами і вбирався в їх силу, як весняне дерево у листя.

Кіра не обманула — коли вони вилізли на якусь покинуту гору (була така за містом), з її полотняної торби висунулась пачка сигарет і дешевий портвейн.

Вони сиділи високо вгорі, спостерігаючи за першими міськими вогнями, дриґали ногами, передавали одне одному пляшку з портвейном і курили. Кіра розповідала про свою бабцю, що блукала десь світами у пошуках щастя, про її божевільні ритуали і про те, як трави рятують від нічних жахіть. «От знаєш... Вона крута. Хоч і стара вже. Відколи я себе пам’ятаю, її ніколи немає вдома. Постійно десь ходить... Чи їздить... Хоча ні, швидше, таки ходить. Бо, чесно кажучи, бабуся не любить транспорт. Вона думає, що від нього бувають проблеми з ногами. Ну от, знаєш, коли багато сидиш на місці чи возишся в машині, то ноги кам’яніють. Це вона так каже. А ноги у неї здорові. І дуже сильні. Знав би ти, як я за нею сумую... Вона — моя бабуся — ніколи не сидить на місці. Як ти думаєш, чи може присутність іншої людини впливати на наші сни? Я кажу: може. Ти не уявляєш, що мені сниться, коли вона повертається. Жаль, що це буває так рідко... Але я тоді дурію від щастя. Бо вона вчить мене усьому гарному, що вміє сама. А вміє вона багато, повір... Ось, наприклад, знає, якими травами що лікувати. Або як розкусити людину. Ну, не так, як горішок, а трохи по-іншому... Ніби просвітивши рентгеном. Коли я була маленька, то багато плакала за татом. Він пішов, коли мені було чотири. Я не знаю, чого... Але мені було погано без нього. І Миркові було погано... Мирко — це мій старший брат... Так-от, я багато плакала і не хотіла їсти. Худла просто на очах. Мама дивилась на це — і теж починала плакати. Бо не могла змусити мене хавати. Не допомагали ні прохання, ні погрози. На цукерки і мандаринки я не велась. А потім приїхала бабуся — і все змінилось... Я тоді вперше її побачила. Важко сказати, що саме було тоді в мене в голові, але перше враження про неї запам’яталось на все життя... Це були кольори, багато-багато бурхливих, вируючих кольорів — і світло. Від нього ставало добре і тепло. Хотілося спати... Потім — бути... Потім — рухатись... А якось я поїхала з нею до моря... Уже пізніше, коли мені виповнилось десять. Після того я почала розуміти дорогу і кайфувати від неї. Коротше кажучи, бабуся навчила мене жити.»

«От, чувак, я часто бачу сни. Карколомні. Кольорові. Це прикольно, коли можна ходити догори ногами чи бачити, як твої пальці перетворюються на макарони. А ще краще — на желейних черв’ячків. А ще я люблю говорити з котами. В реальному житті вони ніфіга не розуміють, що ти їм кажеш, а тільки дивляться на тебе, мурчать або намагаються відкусити ніс. А от уві сні вони тобі відповідають. Скажи, ти коли-небудь хотів собі котяру, який вміє не тільки мурчати і сцяти по кутках, але й розмовляти чи навіть бухати?»

«Я їх всіх люблю... Усі-усіх... Ось дивись, Мирко — це мій братик. Він дуже дурний, хоч і геній. І це добре. А ще є Вінт. І він — художник. Офігенний художник, таких тепер майже нема. От що значить — руки з правильного місця. Від його картин реально шторить. Ти мусиш це побачити... Вінт класний і завжди п’яний. Мені іноді здається, що він трохи притрушений, але пофіг... Коли він п’яний, то дуже щасливий. Хоча... Ми усі тоді щасливі. От лежиш собі такий в дрова — і тобі д-о-обре! Особливо, коли поруч твої друзі — такі ж самі обдовбані чувачки. Нє, ми не бухаємо цілодобово, ти не думай. Але коли вже доводиться, то нормально так... Ну і що, правда? Ми ж усе одно нікому не шкодимо. Просто валяємося на дивані чи на килимі і сміємося. Ну... Це як така собі секта щасливих людей. Ну там, знаєш, хворіти на життя, вдихати його разом із димом, пропускати крізь цигарки і легені, запивати вином. Що, пафосно? А як тобі таке? Ми п’яніємо від життя, ми ловимо від нього наркотичний кайф, нас гребе і накриває хвилями ейфорії — з головою накриває, шалено і безповоротно. А ще ми постійно сміємося, сміємося з усіх і кожного, бо тільки сміхом можна заглушити страх. Ще більше пафосу, бачиш? Я ж попереджала!»

«Пафос пафосом, але я кажу правду. Думай, що хочеш... Коли я кажу про страх, то маю на увазі всіляку стрьомну фігню. Чого ми боїмося? Я й сама не знаю. Кожен із нас боїться, страх живе у його серці, десь глибоко на дні, десь там, куди ми ніколи не заглядаємо. До пори, до часу, розумієш? А потім виростає — і починає задовбувати. Він жере наші ілюзії, якісь забуті мрії і нездійснені бажання. Це огидно... Ну так, знаєш... Фу. Він поїдає нас роками, підгризає, підточує, розростається, ніби якась ракова пухлина. Він підкрадається до нас порожніми ранками і самотніми вечорами, коли ми їдемо в переповненому автобусі чи п’ємо чай перед сном. Він ходить за нами по шумних вулицях, чатує в безлюдних коридорах і — тільки уяви собі — навіть підглядає у душі. Ти б хотів, щоб хтось дивився, як ти собі миєш...? Ну, неважливо, що саме миєш, але от сам факт, що хтось це бачить... Або коли ти сидиш на унітазі. Чи ще щось таке... Страх — це ніби паразит... Бо він думає з нами, він дихає з нами і пожирає нас, поки ми спимо. Хоча ні, наш страх — це вірус. Вірус, від якого не втекти. А єдині ліки проти нього — сміх.»

«Ми з Мирком — це парочка ідіотів, що просто ловлять кайф від життя. Ми розуміємо одне одного з півслова... Хоч він і дурний, я вже це тобі казала. От, наприклад, коли він починає вимахуватись, я його лупцюю. А потім він лупцює мене. Бачиш синець? Це я зі стільця гепнулась, бо він стягнув мене за ногу — хотів до компа добратися. Але я все одно люблю свого брата. А він любить мене. А ще він геній. Бачив би ти, з якою швидкістю він генерує нові ідеї!»

«Давай поїдемо кудись. Пофіг куди, тільки щоб не стирчати в чотирьох стінах. Мені набридло... Школа — хата, школа — хата... Та скільки можна? Однокласники — дауни, лізуть мацатись і біжать до директора, бо дістають по морді. А потім мене відраховують на тиждень, ага... Мамі, чесно кажучи, глибоко пофіг, але директор починає їй надзвонювати, набридати... Міг би вже й запам’ятати, що вона все одно ніколи не бере трубку. Коротше кажучи, повітря хочу... Свіжого, морського... А відсутність руху — це зло. З ним треба боротись. Бо якщо надто довго сидіти на місці, одного дня ти пустиш корені і приростеш, як у страшному сні. І тоді вже все. Вважай, життя закінчилося.»

Вони сиділи над містом і дивилися кудись удаль. Кіра говорила й говорила, викурювала цигарку, знову говорила, випивала ковток портвейну, робила паузу, щоб вхопити ротом повітря, знову курила, знову говорила. Портвейн вливався в горло терпким потоком, смердів спиртом і щипав за язик. Та в цьому було щось особливе, щось таке, що робило вечір теплішим, а Кіру — добрішою. Коли Андрій вливав у себе черговий ковток, йому здавалося, що він починає розуміти, про що говорить Кіра, бо в цю мить життя ставало до нього прихильнішим, обростало кольорами, наливалося соками. Проблеми згасали, немов ранкові ліхтарі, танули, як весняний туман у променях сонця. Залишалися тільки вони з Кірою, та ще чиїсь милі обличчя, що пропливали перед очима безконечною вервечкою усмішок. Вони народжувались із Кіриних слів, усі ці божевільні бабусі, вічно п’яні Вінти і дурні братики-генії. Вони жили у ній, вони творили її, вони складали її з пазлів, немов химерну мозаїку. Вони ставали нею, вони наповнювали її життя сенсом. Вони були не просто її друзями — вони були її душею.

«Божевільні. Великі. Святі. Якби не вони, я б, мабуть, звалила з дому і поперлась кудись за море... Але зараз розумію, що поки ранувато... Бо, на жаль, я не така, як бабуся. Мені ще вчитися і вчитися... Але як би там не було, сидіти на місці все одно важко... Добре, що вони в мене є.»

Кіра продовжувала говорити. Вона була вже добряче п’яненька. Андрій прислухався до шуму в голові і думав, що вона найдивніша людина, яку йому коли-небудь доводилося бачити.

Вони довго блукали містом. Вечір опускався з неба густим туманом і блідим сяйвом ліхтарів, що мерехтіли в імлі, мов примарні маяки. Кіра захоплено щось вигукувала і тицяла пальцями кудись у темряву... І недарма, бо притрушені туманом будинки нагадували декорації до якогось похмурого фільму жахів. Звідусюди на них чигали привиди й перевертні, старі дерева похитувались під вітром, демонструючи безлисті гілки, що так нагадували кістляві ручиська. Страшно завивав вітрюган на старих горищах. Сп’янівши від портвейну і картини довкола, Кіра потягнула Андрія на старе кладовище.

Вони валандались поміж могилами, мов двоє волоцюг. Печальні статуї святих вперемішку з подобами померлих кам’яними очима стежили за кожним їхнім кроком. Вони бігали поміж склепами, прислухаючись до шепоту оголених гілок, читали написи на табличках і гралися в піжмурки. Потім прийшла черга дуже страшних історій. Кіра дістала нову пляшку портвейну і присмокталась до неї. Андрій вирішив не відставати і, коли пляшка опинилася в його руках, почав заливатись терпкою, трохи колючою рідиною.

Вони говорили й говорили. Точніше, він оповідав, а вона слухала. Усе, як має бути: повільний тихий голос, безмежна кількість пауз, хитро примружені очі, що ніби чекають несподіванок. Андрій був майстер розповідати всілякі страхіття. Він умів викликати мурашки на шкірі.

Кіра теж не відставала. Їй вдалося вселити в нього відчуття неприємного страху, що ходить за тобою назирці, ніби таємний сторож. Через деякий час Андрієві почало здаватись, що то не вітер завиває між гілками, а перешіптуються мерці між могилами. Тоді він зрозумів, що портвейну з нього на сьогодні вже вистачить.

Потім Кіра трохи принишкла (алкоголь добряче вдарив їй в голову, а коли вона випивала — то одразу ж розслаблялась і ставала лінивою, як кіт на сонці), і слово знову узяв Андрій. Від випитого у нього розв’язався язик і стало легко на серці.

«Я не знаю, що тобі сказати, бо у моїй голові зараз пусто. Але одного разу я потрапив у Країну Чудес. Так, ту саму Країну Чудес, куди ходила Аліса вслід за Білим Кроликом.»

«Я зустрівся із Синьою Гусеницею. Спочатку вона курила кальян, а потім перетворилась на Метелика. Якась дурня, правда? Хіба таке було в казці? А тоді я натрапив на Павука з котом в мішку і ненормального Цвіркуна. Чула б ти, що він молов... Потім я побачив Мишу, трохи пізніше — величезну Вовчицю. За розміром вона була як будинок. Вона мені щось розказувала... Чи то легенду, чи то казку... На жаль, забув. А потім заставила записати на піску якийсь беззмістовний віршик. Ще в моєму сні був дивний хлопець, чиє обличчя я ніяк не міг запам’ятати. Хоча стоп, він, здається, з іншого сну.»

Туман ставав усе густішим. Ліхтарі тьмяно блимали в густій кіптяві імли. Вони обоє були вже геть п’яні, коли побачили вдалині якийсь розмитий силует, що швидко рухався між могилами. Андрій відчув, як у його грудях заворушився страх.

— Що за..?

— О боже, це знову він! Втікаймо! — закричала Кіра. Андрій не встиг спитати, хто такий «він», бо дівчина схопила його за руку і потягнула за собою. Вони побігли до виходу. Та густий туман, перемішаний з добрячою порцією алкоголю, зробив своє — вони заблукали.

— Твою ж мать! — процідив Андрій крізь зуби, побачивши перед собою триметрову ґратчасту огорожу.

А силует наближався.

Треба було щось робити... Бо вмирати від страху не хотілось.

Кіра закинула ногу на виступ між гратками огорожі. Андрій допоміг їй перебратися через гострі шпичаки, що стриміли на вершечку, ніби зуби якоїсь доісторичної тварини. Десь неподалік загавкав собака. Андрій почув за спиною чиїсь кроки і швидко-швидко видряпався нагору. Часу, щоб нормально спуститися, у нього не залишилось. Мусив стрибати.

У голові досі шуміло. Андрій сумнівався, що зможе нормально приземлитись. Кіра стояла внизу і підганяла його: «Ну швидше!». Собака валував уже під самісінькою огорожею. Кроки наближались, кров застигала у жилах. Серце, здавалось, от-от вискочить із грудей. Андрій міцно заплющив очі і пірнув у темряву, та тут же зачепився за щось рукавом.

А жахлива постать була вже поруч. Вона скажено тупотіла поміж могилами, розмахувала руками і голосно кашляла.

— Що, вже взагалі охрініли, недоростки малолітні?! Бухати приперлися, так? — горланила постать, прикрашаючи свої слова соковитою лайкою. Кіра смикнула Андрія за руку — і він нарешті вивільнився. Щоправда, лівий рукав його куртки залишився на огорожі.

— Наступного разу спущу на вас собак! — репетував сторож (як виявилось, це був звичайний цвинтарний сторож, якого вони — чи то лише він, Андрій? — сприйняли за потойбічну примару). Андрій з Кірою щодуху побігли малознайомими вулицями, не надто роззираючись навколо. Ними й досі керував страх.

Коли вони нарешті оговтались, Кіра сказала, що можна забігти в гості до Вінта. Як виявилось, Вінт жив на сусідній вулиці, у старому будинку, зведеному ще в позаминулому столітті. Через кілька хвилин Кіра вже стукала в його двері — звичайнісінькі чорні двері, оббиті дерматином, що різко контрастував із загальним виглядом споруди — величезної конструкції в якомусь фантастичному плетиві архітектурних стилів.

Вінт відчинив майже одразу. Це був високий, худорлявий блондин із хворобливо-блакитними сяючими очима. Давно не мита голова і кількаденна щетина робили його схожим на волоцюгу. Одяг Вінта — подерті штани і чорна бавовняна сорочка — був густо заляпаний фарбою.

Вінт був п’яненький. Перед їхнім приходом він устиг залити в себе майже літру домашнього вина. В його домі панував безлад, всюди валялись полотна й мольберти. Якісь недомальовані картини висіли на облуплених стінах замість шпалер, усі меблі були вкриті здоровенними плямами фарби і жиру. В будинку пахло вином, фарбами, ароматичними олійками і дешевим тютюном.

Вінт був радий гостям. Він звільнив для них здоровенний надувний матрац, що лежав на підлозі, присипаний жовтими газетами. Потім довго вовтузився на кухні, шукаючи чисті чашки. Чашок не було.

Кіра сказала, що Андрій — своя людина, і запропонувала пити з пляшки. Вінт не мав нічого проти і приволік з кухні трилітрову банку з вином. Андрій недовірливо понюхав рожеву рідину, та, не виявивши нічого підозрілого, припав до неї губами. Його мучила спрага.

Вінт увімкнув музику. Спочатку з динаміків полився старий добрий рок-н-рол, потім він змінився на якусь джазову композицію, котра в свою чергу плавно перетекла в індійські мантри.

Вони передавали по колу вино і говорили. Точніше, говорив Вінт, а Кіра й Андрій слухали. Андрій зауважив, що Вінтова манера говорити добряче нагадує Кірину. Той самий «чувак» (і байдуже, що їх двоє), те саме «знаєш», (точніше, «знаєте»), той самий легкий пафос моментами. Він навіть носом шморгав так само. Як там казала Кіра? Що вони — ніби секта? Так, секта щасливих людей. От тільки Вінт не змахував на щасливого. Хоча, можливо, Андрій помилявся.

«Чува-а-а-ак... Ой... У мене страшенно бурхлива уява! — м’яко сказав Вінт, стріляючи в Кіри цигарку. — Знаєте... Іноді вона повністю виходить з-під контролю і починає жити самостійним життям. Не знаю, чи це нормально, але мені подобається. Ще було б добре все це намалювати. Але, на жаль, мені рідко — гик! — вдається. Я можу хіба що мовчки спостерігати за всім в ролі звичайнісінького глядача. Та це ще не все... Я люблю бавитись експериментами з власною свідомістю і підсвідомістю... От, наприклад, пробую одночасно записати два тексти. Лівою, скажімо, пісню Pink Floyd, правою — вірш Єсеніна. І знаєте, що? У мене виходить!»

«Я часто задумуюсь...гик!... чи не є хибною думка про тривимірність нашого світу, — Вінт курив сигарету за сигаретою, вкотре відвойовував банку з вином, присмоктувався до неї губами і ліниво мружив очі під жваві ритми рок-н-ролу. — Іноді, коли вже засинаю, мені здається, що я переношуся в іншу реальність. Може, мені просто сниться, але... От скажіть, вам знайоме відчуття, коли маса усього тіла збігається в одну крихітну точку — скажімо, палець на руці? Знайоме, так? А в мене іноді виникає непереборне бажання його позбутися. Відрізати чи відірвати. Не буду вдаватися в подробиці. Але це дуже неприємно. Так, ніби тобі до руки прив’язали великий камінь і він тягне тебе на дно.»

«Знали би ви, як мене бісить, коли хтось скаржиться на життя. От все в нього є, а він, курва, кричить, що нещасний! Як так можна, коли маєш повноцінну сім’ю — живу, здорову (Вінт був сиротою)? Коли в тебе є затишний дім, а не якась порожня доісторична розвалюха з холодними стінами? Тільки не подумайте, що я заздрю... Просто не розумію. От я, наприклад, не скаржусь, бо маю прекрасних друзів, завдяки яким багато чого зрозумів у житті. Так-так, Кіро, ти одна з них, хоч і набагато молодша від мене. Та й чого скаржитись, коли моя голова набита ідеями, думками і припущеннями? Коли моє серце заповнене купою бажань і морем амбіцій? Коли мій мозок розривається від безлічі спогадів, які підтверджують, що я не просираю своє життя намарне, а живу, по-справжньому ЖИВУ!»

«Світ зійшов з розуму. Хочете — вірте, хочете, ні, ми живемо в епоху руйнації... Гик! Кажу вам, наше гниття почалось уже давно. А може, це зовсім не гниття, а просто якась інша форма існування, форма, що, звісно, несе у собі деструктивну силу, але що, як ця деструкція направлена виключно на наше мислення? Ви бачили, що зараз робиться? Ви зазирали в свої голови? Ми інстинктивно щось відчуваємо, правда? Але от що... Можливо, якісь зміни. Можливо, кінець чогось. Можливо, просто смерть. Ми всі відганяємо смерть від себе, навіть не підозрюючи, що вона уже давним-давно вгніздилася в нашому тілі. Але ми боїмося. Ми від чогось втікаємо. Ми розуміємо: щось наближається. Паніка народжується в наших душах, проростає з сумнівів... Ми розгублені. Ми втрачаємо себе. Ми відчуваємо, як холоне кров у жилах, як ворушиться волосся, як пришвидшується пульс. Ми піддаємо себе сумнівам, ми гниємо у сумнівах, ми лякаємось, ми просто хочемо врятуватись. А тоді до нас проходить прозріння — і ми перелякано ховаємося в тінь, відчуваючи, як невидимий голос в голові ущипливо запитує: «А що, коли завтра — все?»

Слова лилися з Війтового горла водоспадом. Кіра сказала, що він завжди багато говорить, коли вип’є. А оскільки Вінт пив постійно, то його рот не закривався навіть уві сні.

«Рано чи пізно я досягну того рівня, який...гик!... — його язик почав заплітатися. — ...який ви, смертні... гик!... називаєте божественним! Це і стане вершиною гармонії! Це стане моїм Олімпом! О-о-о! Мені... гик!... відкриються відповіді на всі запитання — і я — ви уявляєте, я!... гик!... стану частинкою найвищої досконалості! О-о-ох...»

Вінт обійняв напівпорожню банку з вином і замовк. Його голова безсило похилилася на груди — і він голосно захропів.

Кіра сказала, що на сьогодні Вінт уже втрачений, і запропонувала змиватися. Вони були занадто п’яні для того, щоб самостійно дістатися додому, тому піймали таксі. Виходячи з машини, Андрій спробував пригадати, коли це він устиг назвати таксистові свою адресу, та раптом зрозумів, що знаходиться в незнайомому районі. Він подумав, що це район, де живе Кіра, але дівчина смикнула його за рукав і сказала:

«Ти ж уяви собі, як зрадіє Вано!»

Андрій забув, хто в біса такий цей Вано. Чи то якийсь п’яниця, чи то наркоман. Андрій не зрозумів, чого Вано повинен зрадіти — до нього в квартиру приплетуться двоє обдовбаних ідіотів, по вуха в болоті, а один із них — ще й у порваній одежі.

Брудні, облізлі сходи вивели їх на п’ятий (чи, може, шостий) поверх — прямісінько до глухих дерматинових дверей, що свідчили про деяку бідність їхнього власника. На сходовому майданчику сильно смерділо сечею, як і в під’їзді, облюбованому поколіннями котів і бродяг. Кіра щосили затарабанила у двері (дзвінок був зламаний) і зарепетувала на все горло: «Вано! Відчиняй! Я знаю, що ти ще не спиш!»

І справді, через деякий час за дверима почулося шаркання ніг, далі якийсь грюкіт, потім — химерна басовита лайка (такої Андрій ще не чув), а тоді нарешті щось голосно клацнуло — і двері відчинив якийсь дивний мужик зі жвавими очима і сивим волоссям. Андрій здивувався, бо ще ніколи не бачив сорокалітніх мужиків, чия голова, здавалось, була повністю заснована павутинням.

Андрій чомусь подумав, що це батько загадкового Вано, і приготувався до нотацій. Ще б пак! Прийшли якісь двоє, брудні і п’яні, завалилися вночі до чужого будинку і ще й шумлять, як у себе вдома! Та тут сталося щось неймовірне — Кіра переступила поріг, поплескала мужика по плечу і сказала: «Хочеш ти цього чи ні, але сьогодні він ночує зі мною!»

І тицьнула пальцем на Андрія.

«Га?» — тупо перепитав Андрій, не знаючи, як на це реагувати. Він розривався між божевільною радістю (він спатиме з Кірою!), якимось непевними сумнівами (що, так одразу?!) і перетравлюванням запанібратської Кіриної поведінки, якою вона потішила цього дивного сивого мужика (чогось він був упевнений, що той зараз так само, як і він, згорає від несамовитої радості).

Та через кілька хвилин усе стало на свої місця. Сивий чоловік (ним виявився не хто інший, як Вано) доводився Кірі якимось родичем — чи то дядьком, чи то навіть батьком (Андрій пригадував, що Кіра не надто добре відгукувалась про свого татуся — бо той пішов від них, але що з ним було далі, вона так і не сказала). Але оскільки в дитинстві Кіра пережила сімейну драму, то його зовсім не здивувало її ставлення до гіпотетичного «предка» (а що (це був саме «предок», Андрій уже не сумнівався: типовий холостяк, той жив сам, у напіврозваленій квартирі на околиці міста; в його домі панував нечуваний безлад, а на столі валялась порожня пляшка з-під віскі).

«Ви спатимете ось тут (захаращена книгами малесенька темна кімната: книги скрізь — у шафі, на підлозі, на ліжку, під ліжком; добряча половина — якісь огризки, недоїдені часом; Андрій піднімає одну з них — «Міфи Давньої Греції», «Смерть та безсмертя Геракла»: Геракл ридає, обманутий дружиною; Геракл дереться на Ету, по дорозі вириваючи сосни; Геракл складає з них смертне ложе і благає, щоб його підпалили; Геракл горить, Геракл згорає, його тіло плавиться і корчиться в муках: Андрій виразно бачить, як чорніє обпечена шкіра; як тріскаються очні яблука, не в змозі витримати страшну температуру; як обвуглюються м’язи на колись могутніх героєвих руках; Андрій бачить усе це — і йому хочеться кричати, бо страх зненацька заповнює груди, немов дощова вода іржаву посудину, страх виривається з серця і заповзає у горло огидним, слизьким клубком; Андрій виривається з кімнати, не в силах впоратись із блювотними спазмами: «Туалет? Де у вас туалет?» — розмахує руками, очі вирячені — довго не витримає; бігти, бігти; он ті двері ліворуч — такі — відчиняє; його згинає навпіл над брудним, заляпаним унітазом; Андрій мовчки висить над бездонними каналізаційними глибинами, поки весь його сніданок і обід виривається на волю... Де ж ти, Геракле? Чого ти прийшов мені в голову? Чого я думаю про те, що тебе забрали на Олімп, але ти не помер... не помер... І про твого нещасного друга, Гіласа... божевільного утопленика з гнилою шкірою і порожніми очима — він обіймав тебе на згарищі, всім своїм мертвим, поблідлим серцем; він обіймав тебе, плакав і гриз землю зубами — він повстав із мертвих, щоб тебе врятувати, але спізнився — бо ти уже догорав...).»

«Ей, чувак, так діла не буде! — Кіра якусь секунду стовбичить у дверях, а тоді починає віддирати хлопця від унітазу; вона ледве стоїть на ногах; вона добряче п’яненька. — Чувак, ти що, травонувся? Вано, допоможи, бо я сама не впораюсь!»

Вони беруть Андрія попід руки і затягують в кімнату з книгами. Кіра недбало струшує книги з ліжка («Вибач, Вано, але це зараз важливіше!») — і на їх місці опиняється Андрій. Кіра каже йому: «Тобі треба поспати!». Вано мовчки розвертається і йде геть. У Вано короткі ноги. Вано ходить смішно, як пінгвін. Андрій відчуває, що шум у голові потрохи зменшується. Він піднімає голову і дивиться на Кіру. Кіра перевдягається. Чи то пак, роздягається. На ній лише стара розтягнена хлопчача футболка і білизна.

Андрій дивиться на неї — і розуміє, що ця картина чомусь його не зачіпає. Мабуть, справа у випитому алкоголі. Кіра щось шукає між старими книжками — і він помічає, що в неї дуже бліда шкіра. Цікаво, що буде, якщо заліпити їй ляпаса?

І він з усієї сили тріснув її по голій дупі.

З несподіванки Кіра перелякано підстрибнула: «Ти що, здурів?!», а тоді, отямившись, заїхала кулаком йому в ніс. Андрій упав на спину, а вона притиснула його руками до ліжка і суворо сказала протверезілим голосом:

— Запам’ятай, чувак: ніколи — ти чуєш мене? — ніколи більше не смій цього робити! Бо я зламаю тобі носа! — Її голос нагадував шелест осіннього листу.

— Я-а-а-у-ав... — це мало прозвучати як «я думав», але виявилось, що постраждав не тільки його ніс, але ще й язик: від удару Андрій випадково прикусив його, при чому значно сильніше, ніж ви можете собі уявити.

— Чого ти нявкаєш, ніби голодне кошеня? — Кіра продовжувала стовбичити над ним, мов якась химерна синьоголова статуя. Її очі горіли. В її слова повернувся пафос. — Запам’ятай, чувак: ти для мене — об’єкт дослідження. Просто об’єкт дослідження, зрозумів? Не будуй собі ілюзій і знайди нормальну діваху! Так, ти крутий тип, і якщо у мене раптом довго нікого не буде, то я обов’язково постукаю до тебе. Але, чесно кажучи, я дуже не хочу цього робити. Знаєш, чому? Бо через кілька тижнів ти мені набриднеш, і я втечу геть. Або я тобі набридну, як оця твоя істерична блондинка.

Вона на якусь мить зробила паузу, а тоді додала майже пошепки:

— От скажи, будь ласка, ти нормально відреагуєш, якщо я зненацька зникну на півтора місяця? Або одного разу нап’юся до стану овоча? Тобі ж таке навряд чи сподобається, правда? Правда? — вона свердлила його очима, пронизувала наскрізь, погрожувала от-от докопатися до серця і вийняти з нього душу. — Слухай мене уважно, чувак: якщо тобі дорогі твої нерви, знайди собі ще якусь Марту і розважайся з нею, скільки влізе! Ти мене зрозумів? Га? Ну відповідай же! Не глухий!

— О-у-ів, — проквакав Андрій, від болю заплющуючи очі.

— От і чудесно! — Кіра лукаво примружилась, а тоді нахилилась і співчутливо запитала: — Дуже болить?

— О-о-и! — це означало «трохи». Кіра побігла на кухню — шукати лід. Десь у коридорі Вано висловив невдоволення Кіриним виглядом — його дратувало, що вона «світить задом, ніби якась лярва». Кіра огризнулась і порадила Вано заткнутися, мотивуючи це тим, що в іншому випадку він може забути про ек-земп-ляр (вона зумисне проговорила це слово по складах, щоб насолодитися магічною владою, котра за лічені секунди приборкала нещасного п’яничку). Очевидно, цей таємничий екземпляр був дуже важливий для Вано, бо він не сказав жодного слова на свій захист.

Кіра повернулася з льодом у рушнику. Андріїв ніс розпух, крові майже не було, хоч і боліло добряче. Він запитально зиркнув на Кіру: невідомий екземпляр теж не давав йому спокою. Дівчина знизала плечима і сказала, що це якийсь старий примірник карельських міфів.

Вона вимкнула світло і залізла під ковдру.

— Май на увазі: хропітимеш — витурю з ліжка! А якщо надумаєш клеїтись — зламаю ніс! Я не жартую!

Вони лежали в пітьмі кімнати, та сон чомусь не йшов. Алкоголь потроху вивітрювався з голови, залишаючи по собі якийсь непевний гул і легку порожнечу. Цю порожнечу треба було заповнити. Можливо, словами.

За вікном пролітали поодинокі автомобілі. Бліді спалахи світла облизували стіни тонкими рухливими язиками. Десь дзижчала муха в кутку — несподіваний гість в цю пору року. В сусідній кімнаті голосно цокав настінний годинник.

— Хочеш, я розкажу тобі якусь безглузду історію? — сказала Кіра.

9

Одного разу я прокинулась і зрозуміла, що світ навколо мене перевернувся догори дриґом.

Я розплющила очі — і тут же вилаялась. Так, знаєш, дзвінко, зі смаком! І в цьому не було нічого дивного! Бо й справді...

Я лежала на холодній шорсткій підлозі (підлозі? ПІДЛОЗІ?!), витріщалася в стелю і розуміла, що вона до болю нагадує долівку моєї кімнати. Той же самий напівоблізлий килим, той же стіл з пошарпаним кріслом, те ж ліжко з пожмаканою постільною білизною і розкиданими на всі боки подушками. Навіть шафа в кутку — і та висіла догори ногами, небезпечно низько нахилившись над підлогою. Під шафою (на шафі?) самотньо стирчав обскубаний вазон. Особливо вражала люстра, що стирчала посередині, і двері, вершина яких (тобто поріг) упиралася в стелю.

Потім задзвонив будильник. Звуки линули звідкілясь згори (знизу), здається, десь із-над (під) ліжка. Проклинаючи все на світі, я зірвалась на ноги і застрибала по кімнаті, намагаючись дістати довбаний механізм. Ясна річ, нічого не вийшло. А тоді в коридорі почулися чиїсь кроки — і двері відчинились.

— Що це ти тут витворяєш? — сердито крикнула мама. — Що за грюкіт? Мирослав спати хоче! Він всю ніч...

Що робив Мирко всю ніч, я так і не дізналась, бо мамина промова обірвалась на півслові... Матінка зайшла-зависла-запливла в кімнату... І тут остовпіли ми обоє...

Я дивилась на неї знизу (згори), моя ж найдорожча зачудовано кліпала на мене зверху (знизу). Слова і докори застряли в її горлі, немов гаряча картоплина, в свою чергу як я продовжувала по-дурному стрибати по стелі (підлозі), намагаючись дотягнутися до клятого будильника.

— Як ти туди залізла?! — витиснула з себе мама.

— А ти?! — здивовано запитала я.

Вона підняла брови, схоже, все ще сподіваючись отримати раціональне пояснення того, що відбувається. Але, як ти вже зрозумів, на той час користі з мене було не більше, ніж з цапа молока.

З коридору долинуло шаркання ніг по підлозі — і в кімнату увійшов (заповз, заволочився) мій любий братик, розпатланий і трохи припухлий зі сну.

— Панянко, та ви скачете, як стадо слонів! — дорікнув він мені, широко позіхаючи. — Такий крутий сон снився... — Мирко розгублено зиркнув на маму, що дивилась кудись угору (вниз), тобто на мене, і теж підвів (опустив) погляд.

— Ого! — вигукнув він і захоплено свиснув. Його сонливість як рукою зняло. — Нічого собі!

З несподіванки брат перечепився об стілець і, щоб не впасти, схопився за дверцята шафи, та вони в ту ж мить відчинились — і звідти посипались... а ні, не посипались! — пови... пови... по-ви-лі-та-ли? (сказати «повивалювались» не повертається язик) усі мої лахи, котрі до того моменту загрозливо нависали над переповненими полицями. Я зачудовано дивилась на джинси, що різко шарпалися вгору і прилипали до стелі. Вслід за джинсами летіли й футболки. Улюблений светр приземлився прямісінько на руки Миркові. Довжелезні смугасті рукави піднялися дибом і плавно загойдалися в повітрі.

— Ох, ніфіга собі! — видала я і стріпнула головою, сподіваючись прогнати видіння. — Це ж треба, як мене накрило!

Я спробувала згадати, що могло викликати подібний ефект. Здається, вчорашній вечір обмежився тільки пігулкою проти головного болю і склянкою яблучного соку.

Подібні думки, схоже, навідались і до мого братика.

— Ти, мабуть, знову підсипала в суп своїх триклятих мухоморів? — підозріло зиркнув він на мене і нахмурив чоло. Мирко досі не міг забути, як одного разу я (випадково, звісно!) переплутала висушені сироїжки зі своїм запасом грибів, що валявся в торбині на одній поличці з приправами.

— Ти придурок! — огризнулась я.

— Зараза мала! Так і є! По очах бачу, що є! — не вгавав він, шкірячись. — Мамо, мамо, тепер ти розумієш, який це кайф, коли тебе накриває?

Мама обурено глянула на нього і щось прошепотіла самими лише губами. Якщо я добре почула, це було щось на кшталт «малолітні наркомани».

Вона, звичайно, помилилась, оскільки ні я, ні Мирко нічим подібним не страждали. Братові на той час пішов дев’ятнадцятий рік, мені ж було тільки п’ятнадцять. Нічого міцнішого за травку ми ще не пробували. І то... Мирка, наскільки пам’ятаю, не взяло ні крапельки, а от мене трішечки понесло... Мінімально, щоправда... Трохи, знаєш, пошкірилась, а тоді схом’ячила півхлібини і пішла спати. Тим-то й закінчилась наша з Мирком підліткова наркоманія.

Бабусині практики навряд чи варто сюди враховувати. Те, що від них іноді конкретно гребло, заперечувати не буду... Але... Ну сам розумієш... Це ж бабуся.

Висіти догори ногами, коли насправді ти — зовсім не догори ногами, це дивно. По-перше, не вистачає фантастичних відчуттів, які, здавалося б, мали накрити тебе з головою. По-друге, це виглядає доволі таки абсурдно. Бо я перестала чекати на чудо, а воно все-таки прийшло. Нехай грубувате і доволі приземлене, та все ж...

Так, моє чудо було приземленим. Як парадоксально це не звучить. Хтось — я чи мої родичі — опинилися в іншому світі, десь у фантастичному вимірі реальності-під-стелею, тоді як інші залишились по цей бік задзеркалля. Знаєш, я завжди любила «Алісу...». Але ніколи не думала, що зможу бодай на мить відчути себе в її шкурі.

Я нарешті примирилася з думкою, що це не світ перевернувся, а все-таки я, особливо коли побачила, як маневрують по кімнаті мої лахи. Не на жарт цікавило, що буде, коли вийду на вулицю? Невже я справді ризикую упасти в небо? Я мимоволі всміхнулась... Це ж треба, яка гірка іронія! Бо завжди висміювала наївних пустоголових дівчаток, що фанатіли від подібних метафор, обписуючи слізливими рядками гори товстелезних зошитів. Упасти в небо — яке безглуздя! Де вони таке бачили? Дурні новоспечені поетки! Краще б спочатку грамотно писати навчились, а вже потім виводили оди своїм недоробленим коханцям, що курили десь за гаражами і глушили прямо з горлечка смердючий протухлий самогон.

О, так! Злий, самозакоханий цинік-недолюд жив у мені завжди. Його не витруїли ні мамині повчання, ні мої друзі, ні навіть бабуся зі своїм безкінечним альтруїзмом. Не витруїв це і мій геніальний братик, який, відколи я себе пам’ятаю, завжди намагався вклепати у мою голову трохи хімічно-фізичних законів. Він знав, що мене ніколи не цікавили жодні закони, та йому було начхати. Як і мені. Як не крути, в нас текла одна кров... Ми були ще геть малі і тому, напевно, дурні до неможливості. Зараз, чесно кажучи, ми навряд чи сильно порозумнішали, але яка різниця... Ми подорослішали. Ненабагато. Всього-на-всього на якихось нещасних три роки, але все ж... Ми багато що зрозуміли за цей час. Як минали наші дні? Це неважливо. Я тобі розкажу, але трохи пізніше. Просто май крапельку терпіння.

А у нас терпіння не було, знаєш... Ми хотіли все — і одразу. І ми це отримували. Ми звикли до того, що мрії здійснюються. Напевно, тому, що ми все-таки навчилися мріяти.

Ми — це були ми. Двоє унікалів-ідіотів, котрі реготали з усього і всіх. Нам не треба було шукати причин, щоб розсміятися, причини падали нам на голову постійно, відколи ми себе пам’ятали. У цих причин було непропорційне тіло і перекошене гримасою обличчя, та вони вмудрялися так нас потішити, що від сміху здригалось повітря. Їх не бачив ніхто, крім нас, і я не знаю, в чому була справа: чи то в людській сліпоті, чи, то, може, в нашій дурості. Ми постійно реготали, як обкурені. До всього іншого нам не було жодного діла.

Ми часто втікали. Неважливо, куди і звідки, але нас не могли втримати ні школа, ні універ, ні мама, ні вчителі, ні дім, ні місто, ні навіть реальність. Якщо нам хотілося щось змінити, ми просто бігли на вокзал і з криком «Ледь не спізнилися! А наші місця — в наступному вагоні!» влітали у тамбур потяга, що вже рушав, і, незважаючи на ошелешені очі провідника, пробігали по всьому вагону і ховалися в наступному. А там, коли надходив час перевіряти квитки, знову пускалася в плавання — і так тривало до тих пір, поки небезпека бути впійманими і випханими з поїзда на першій-ліпшій станції не залишалась позаду. Тоді ми знову вирушали у мандри між вагонами — аж поки не опинялися поруч з голодними до базікання бабусями чи сивим, як голубінка, останнім представником царського роду (і психи траплялися, що вже тут таїти). Ми залазили до них на полицю, люб’язно базікали про все на світі, смакували їхні обіди, які запивали найсмачнішим у світі дорожнім чаєм (от знаєш, є щось особливе у чаї, який подають в поїзді!), а вони, в свою чергу, замріяно похитували головами у такт нашим розмовам і важко зітхали. Більшість із них не на жарт сумувала за своєю молодістю. І мені, чесно кажучи, було щиро їх жаль. Напевно, саме тоді я вирішила, що обов’язково помру молодою.

Вони говорили. Багато говорили. Виявляється, вони знали чимало фантастичних історій, які можна було слухати з відкритими ротами. Вони, як і ми, колись були вільними. Але для нас завжди було загадкою, чому вони втратили свою свободу. Одного разу ми навіть наважились про це спитати. Але відповіді так і не отримали. Чи то, може, тому, що нас банально не зрозуміли... А чи тому, Що не схотіли розуміти.

Як би там не було, ми їх любили. А вони — нас. По-доброму так, по-батьківськи. Як ти вже міг зрозуміти, ми з Мирком виросли без батька. Ми виросли без батька і, незважаючи на увесь свій цинікоегоїзм, завжди потай мріяли, що одного разу він прийде — і залишиться з нами назавжди. Мрія так і не здійснилась. І, знаєш, це, напевно, була єдина мрія, якій ніколи не судилося здійснитися.

Іноді з нами їхали романтики, в яких, незважаючи на пристойний вік, у венах ще й досі бунтувала молодеча кров. Я говорю не про нещасних, збілованих алкоголіків, чиєю єдиною розрадою була тільки пляшка, яку вони люб’язно пропонували і нам. Знаєш, від таких ми втікали куди подалі. І робили це не тому, що гидували їх компанією, зовсім не тому, ні. Нам просто було занадто важко витримувати увесь біль, що лягав на наші плечі разом із їхніми втомленими від життя словами. Ми не хотіли його витримувати. Та й навряд чи могли. Занадто малі й дурні, ми просто хотіли сміятися. І сміялися. Ми з братом хапалися за руки — і зі сміхом бігли поміж вагонами у пошуках таких же придурків, як і ми самі.

Придурки виловлювали нас у темних коридорах (не плутай зі старими збоченцями!) і частували цигарками, а іноді — і пляшкою старого розкішного вина. Вони слухали наші історії — і милувалися нами. Деякі казали, що таким, як ми, під силу змінити світ. І, знаєш, ми їм вірили. Не тому, що мали гіперроздуте «его». А тому, що хотіли вірити...

Придурки зазвичай їхали в нікуди. Принаймні, так вони нам говорили. Я впевнена, що більшість добряче прибріхувала, але, тим не менше, ніколи не намагалась вивести їх на чисту воду. Вони подобались мені саме такими — трохи дивними, злегка розгубленими, моментами — добряче таки збитими з пантелику нашими репліками. Вони явно щось шукали. Як і ми. І перед тим, як їх покинути, ми завжди бажали їм удачі. І щиро сподівались, що вони її таки знаходили.

Придурки по ночах вилазили зі своїх купе і шастали коридорами, як сновиди. Їм було добре в тамбурній прохолоді. Як і ми, вони часто забирались поближче до вікон і вистромлювали голови у напрямку до неба. Так ми і знайомились — у вікнах.

Ми їх любили, а вони любили нас. На місці батька я б, напевно, уже давно згоріла від заздрості. Бо це їм, а не йому, ми розповідали про свою долю. Це їх, а не його, ми намагались переконати, який же прекрасний цей світ! Це з ними, а не з ним, ми пили найкращий у світі дорожній чай (та й не тільки чай!), викурювали одну на трьох цигарку, а потім вислуховували лекції про її шкідливість. Це з ними, а не з ним, ми були щасливі.

Ще, звичайно, була школа, а потім, згодом — університет, в якому навчався Мирко. Як-не-як, обидва навчальні заклади неабияк трусились над моїм старшим братом і заплющували очі на безконечні прогули і відверто хуліганські витівки. Мирко був справжнім генієм, тому школі й університету було вигідно, щоб його ім’я красувалось у їхніх списках. Щодо мене, то я просто користувалась популярністю і славетним ім’ям мого фантастично розумного брата. Деякі вчителі, щоправда, вбачали майбутнє світило науки і в мені, але далі міських олімпіад з математики я так і не пішла.

Я вже згадувала, що наша бабуся — знахарка, і що саме на мене звалилась уся та добряча порція її знань та умінь. Мирко, звичайно, презирливо фиркав і називав це єрессю та «новоспеченою схоластикою», але я знала, що насправді він так не думає. Просто він досі ображався на бабусю за те, що вона вирішила посвятити у свої таємниці не його, а мене. А ще він, як я вже згадувала, досі сердився через якісь дурнуваті мухомори. Мирко підозрював, що ці мухомори опинилися в його супі не так уже й випадково. І, знаєш, не помилявся. Бачиш, я завжди могла помститися братові за його хімічно-фізичне занудство. І я мстила йому. Мстила вишукано й зі смаком (ха-ха, оце ж придумала: ви-шу-ка-но-й-зі-сма-ком... аж самій смішно стало, справді).

І ось цей мій геніальний братик зараз зачудовано зиркав на мене згори (знизу...насправді все-таки знизу), по-діловому схрестивши руки на грудях.

— Цікаво, якщо тебе випустити надвір, ти полетиш у космос — чи нарешті нарозумишся і впадеш? — насмішкувато поцікавився Мирко, озвучуючи мої недавні переживання. — Давай я припну тебе до ліжка мотузкою і випущу у вікно, гаразд?

— Іди в дупу! — гаркнула я і побачила, як мама докірливо похитала головою.

— Ти не розумієш! Кіро! Це ж не для мене... Це виключно в інтересах науки! Ти що, не шариш, що стала прикладом дуже рідкісного і унікального явища, яке... яке... а в тім, неважливо... Я ще розберуся, в чому його суть!

— Відчепись! — Мирко почав мене бісити. — І, будь ласка, замовкни нарешті! Замовкни, бо впаду тобі на голову і зламаю шию! Ясно тобі?

— Пф! — презирливо фиркнув Мирно і попрямував до дверей. — Я хотів як краще, а ти — як завжди! Ну й стирчи собі на стелі, а я пішов збиратися в універ!

І вийшов з кімнати.

— Брехло ти! — закричала я вслід Миркові. — Ти не ходиш в універ, а зависаєш на кладовищі з тією своєю готесою! Я знаю, чуєш? Я все про тебе знаю!

Мама здивовано зиркнула на мене і закотила очі. Подібні сварки вже давно дістали її до печінок.

— Заткнися! — почулося з коридору. А тоді в кімнату просунулась розкуйовджена Миркова голова і сказала з притиском:

— А я знаю, де ти цигарки ховаєш! — і хитро підморгнула. — Хочеш, мамі розкажу? Правда, мамо, ти ж давно мрієш викинути їх на смітник?

— Що ти сказав? — обурилась мама.

— Що ти сказав? — розлютилась я.

— Та ви подуріли чи що? — гаркнула мама. — Розбирайтеся собі самі, раз такі мудрі! Тут чортзна-що робиться, а ви між собою розборки влаштовуєте. Ну Мирко хоча б під стелею не висить. А от ти... ти...— і вона тицьнула пальцем у мій бік.

— Е-е... Та ж хай там і сидить! — знизав плечима Мирко.

— Досить! — огризнулась нарешті мама. — Я зараз декому зателефоную! — сказала вона і зникла в коридорі. Мирко пірнув услід і перед тим, як покинути кімнату, обернувся і висунув язика. У відповідь я показала йому фак.

— Ідіотка! — фиркнув він.

— Недоносок! — в свою чергу випалила я, знаючи, як його зачіпає це слово. Він народився, як тільки почався восьмий місяць маминої вагітності, маленький, слабенький і страшенно хворий. Більшість лікарів пророчили братові швидку смерть, але їхні пророцтва, як ти вже зрозумів, були брехливі.

І все-таки... Я досі не знала, як пояснити те, що зі мною трапилось, і не розуміла, що робити далі. Бо це і справді було якось...хм...не те, щоб дивно, але явно не так, як мало бути. Щось химерне зненацька з’явилось у моєму житті, але чому й навіщо, я, на жаль, не знала. І ніхто не знав. Хіба що окрім моєї бабусі.

Ти, напевно, вже встиг подумати, що це саме їй збиралася дзвонити моя матінка. Та на жаль, я буду змушена тебе розчарувати. В моєї бабусі немає телефону. Вона узагалі не визнає жодної техніки. Моя бабуся — дитя природи і квітів, вона давним-давно покинула все, що зв’язувало її із сірим, осілим життям, і вирушила кудись у світи. Відколи я себе пам’ятаю, вона завжди мандрувала. І ніхто не знав, куди вона вирушила цього разу, бо вона ніколи не казала, куди збирається піти. Підозрюю, що вона й сама цього не знала, а йшла навмання, туди, куди її кликало серце.

Я розуміла, що це не світ перевернувся догори дриґом, а тільки я. І в цьому була своя загадкова романтика. Навіть зараз, міцно притулившись спиною до холодної, шорсткої стіни, я думала, що насправді не все так погано, як здавалось на перший погляд. Навряд чи багато людей можуть похвалитися тим, що одного ранку прокинулись на стелі. А я можу. І це круто.

Я дивилась на кота, що прослизнув у кімнату крізь напівпрочинені двері і діловито походжав по килиму, витріщивши величезні зелені очиська. Він обнюхав мотлох, що випав з шафи, вистрибнув на стіл і, прицінюючись до напівзасохлого кактуса, влігся посеред купи сміття.

Знаєш, я ніколи не любила прибирати, бо вбачала у безладі якусь химерну хаотичну гармонію. Домашній хаос був своєрідним затишком, в який завжди можна було повернутись після важкого дня, напхом напханого всілякими снобськими витребеньками. Кляті сноби були скрізь: у школі, на вулиці і в нашій божевільній компанії. Мій брат і навіть Вінт (тик-так, цей відірваний від світу розтелепа з трагічною сімейною історією) — і ті тягнули додому все, що, як їм здавалось, милує око своєю вишуканою красою. Якось я запитала у Вінта, чи зі своїми дівками він теж так робить — закидає на спину і волочить до себе. Та він не відповів, а натомість надувся, як індик, і сердито засопів мені у вухо.

— Скільки можна! Вічно пхаєш свого носа, куди не просять...

Тим часом котяра, здається, увійшов у смак і строщив майже половину кактуса. Я голосно вилаялась і озирнулась навколо в пошуках того, що можна пошпурити в пухнастого негідника. Під руку потрапив старий підручник з алгебри, що валявся на шафі, присипаний пилом. Я згадала, як шукала його минулого року. Ясне діло, так і не знайшла.

Я струсила з нього пил і з розмаху запустила в кота. І, як не дивно, поцілила, хоч і страждаю надмірною криворукістю. Котяра пронизливо нявкнув і гепнувся зі столу, тягнучи за собою скатертину, кактус і все, що накопичилось там за кілька місяців. Почувся дзенькіт розбитого скла.

В цю ж мить у кімнату зазирнув Мирко і з ошелешеним обличчям подивився на мене.

— Ти чого розпсихувалася? — спитав він, очевидно, подумавши, що я в пориві агресії зібралась розбомбити кімнату в пух і прах.

— Це Мурий дуріє! — відповіла я і тицьнула пальцем на рудий пухнастий хвіст, що нервово визирав з-під ліжка.

— Ясно! — зітхнув Мирко і зловив кота. — От видно же, що весь в хазяйку!

— Угу! — буркнула я впівголоса. — Поговори мені тут...

Мирко презирливо скривився і вийшов з кімнати, тримаючи кота під пахвою.

— Однією проблемою менше... — сказала я сама собі. — Дурна руда скотина...

Скотина, напевно, почула, про кого мова, і докірливо зашкряботіла у двері.

— Тпрусь! — крикнула я. — Тпрусь! А-а-а! Ти що, смерті моєї хочеш? Заберіть хтось цього дурного кота!

Я була зла, як чорт.

— Чого ти волаєш? Він у коридорі! — виправдовувався брат.

— Замкни його у ванні! Я сказала — у ванні! А в тім, яка різниця, що я сказала? Ти ж повинен розуміти, що я маю на увазі!

— Я тобі що, антена? — спалахнув Мирослав. — Чи індикатор для зчитування думок? Дістала вже зі своїми вересками!

Через деякий час у двері подзвонили. Мама вийшла в коридор і незабаром повернулась, ведучи з собою гостя — дивакуватого чоловіка у довгій чорній сутані, очевидно, священика. Йому було десь під сорок, та тим не менше, його волосся було повністю сиве. І тільки величезні блідо-блакитні очі виражали химерну жвавість, зазвичай притаманну виключно підліткам. Він уважно подивився на мене — а тоді розсміявся на ввесь голос.

— Оце і є ваша одержима? — він реготав і реготав, тримаючись за груди, не в силах стримати живий напівдитячий сміх, що нестримним потоком лився із нього, як, буває, весняна вода ллється із берегів. — Одержима! Нещасна! Я так не можу! О-ох! Дайте води! Бо я зараз вмру зі сміху! Ха-ха-ха!

І він загатив кулаком по столу, не в змозі впоратись зі своїми емоціями.

Так я познайомилася з Вано.

10

Вано був дивовижною людиною — тепер таких немає. Людина-феномен, людина-загадка, людина-історія. Про таких складають байки і пишуть пісні. Такі стають героями численних казок і фантастичних пліток. Такі, як Вано, народжуються раз на тисячу років і проживають життя, їх не гідне, та тим не менше, залишаються щасливими і втовкмачують своє щастя у голови іншим. І в них це чудово виходить.

Про нього ходили легенди. Та й що тут дивного — зрештою, рід діяльності зобов’язував Вано постійно перебувати в містичному світлі похмурої слави. Адже він був священиком. Точніше, екзорцистом.

Ця новина, звичайно, викликала в Андрія скептичну посмішку, та тим не менше, Вано заінтригував його з першої хвилини знайомства.

Вано був божевільний, це було ясно й сліпому. Він справді вірив у те, що володіє даром виявляти і виганяти з людини демонів. Вано казав, що вигнав їх тисячі, що нажив собі купу безтілесних ворогів, що перетворив своє життя на безкінечну боротьбу з духами, котрі досі прагнуть помсти. Він казав, що демони заповнили його дім, його життя, його сни і навіть душу. Що вони в’їлися в нього, як бруд у шкіру, вгризлися в мозок, немов нав’язливі огидні слимаки. У його домі все було пронизано демонами — меблі, книги, картини, брудні чашки і навіть порожні склянки з-під віскі. Демони сновигали по квартирі вночі, наступали на розкидані шкарпетки і зацікавлено шелестіли сторінками, заважаючи спати. Демони швендяли по кухні, скидали покришки і плювали в холодильник, псуючи продукти. Демони гадили на підлогу, здирали ковдру з ліжка, забиралися в комору і просвердлювали дірки у банках — в тих дірках потім плодилися черви, і не раз, бувало, серед ночі його будив гучний «ба-бах!» — трикляті потвори штовхали банки з полиць, ті вибухали, заляпуючи підлогу гидкою сумішшю консервованих овочів, товченого скла і живих рухливих хробаків, що продовжували судомно звиватися навіть тоді, коли Вано топтався по них своїми важкими черевиками, коли дбайливо зішкрябував з паркету кольорові останки і змивав їх в унітаз. Демони були скрізь — вони жили навіть під іржавим обідком унітаза. Рев води в каналізаційній трубі часто-густо змішувався з їхнім божевільним реготом. Іноді демони глузували з Вано, змушуючи раковину відригнути все, що вона проковтнула за останні кілька днів. В такі моменти Вано відчував, що його терпець от-от увірветься, проклинав своє життя і видзвонював глухого сантехніка з кривими руками і горлом, завжди охочим до якісного (чи й не дуже) алкоголю. Іноді сантехнік не приходив — замість нього з’являлися сусіди, що жили поверхом нижче — демони затоплювали і їх. Вони проклинали Вано, Вано у відповідь матюкав сусідів, а демони в свою чергу голосно сміялися з усіх, аж тремтіли шибки в немитих вікнах. Потім сусідам ставало соромно (Вано був священиком, врешті-решт) — і вони викликали працівників комунальної служби. Демони в цей час кудись вшивалися — очевидно, їх не надто приваблювала велика кількість людей — і сусіди дружно завалювались на кухню допивати дешевий коньяк чи пляшчину віскі, необережно залишену Вано на брудному підвіконні.

Вано був сивий, як голубінка. Демони випили з нього страх, виїли смерть, висмоктали схильність до самокатувань. Ще в юності Вано по вуха закохався в однокласницю, та одного разу ця хвойда втекла до безвідповідального волоцюги, якого цікавили тільки мандри, гульки і дівчата. Волоцюга не заморочувався нічим на світі, він просто ходив по землі, як допотопний пророк, проголошуючи культ вседозволеності, і тягнув у свою прірву сотні таких же безпросвітних, як сам. Вони всі були сліпцями, Вано це знав. Його бабуся твердила, що в них вселився змій. Вона казала, що бачила цього змія, що чула його сичання, яке долинало із їхніх ротів. Спочатку Вано не вірив їй — бабусі було за дев’яносто і вона страждала від старечого маразму. Але потім, коли один із цих бридких людей спокусив його благовірну, він змінив свою думку. Вано був упевнений — ця істота очорнила її лагідну, ще майже дитячу, наївну душу і знищила її, затягнула в безодню, щоб гризти, терзати і мучити до кінця віків. Йому ж залишився тільки біль розбитого серця і туга за коханням, яке він втратив назавжди.

З мосту та й у воду — ось що збирався зробити Вано, дізнавшись про зраду коханої дівчини. Та коли перелазив через перила, його зупинила якась дивна стара в довгій льняній сорочці, що пахла польовими травами і димом. Її голос був м’яким і мудрим, погляд — глибоким і жвавим, а рухи — моторними, ніби їй було шістнадцять, а не шістдесят. Її полотняна торбина була повна всякого зілля, на шиї гойдався разок горобинового намиста, а обличчя випромінювало молодечу радість. Вона майже нічого не говорила, але світилася радістю, що робило її схожою на героїню старого фільму. Вона була живою, занадто живою, і руки в неї були по-материнському теплими. Стара змусила його повернутись на міст, а потім подарувала люльку, набиту порошком із духмяних трав.

Досі він ніколи не курив люльку — дим обпік йому горло і викликав сльози. Коли він затягнувся вдруге, то зрозумів, що щось змінилося. Вселенська печаль заволоклась туманом, біль розм’якшився і став легким та пластичним, немов бджолиний віск. Груди наповнились приємним теплом, а думки — лагідним сонливим коливанням. Кістляві руки світу перетворились на пухнасті котячі лапки — і він заснув на тих лапках, в солодких і ніжних обіймах своїх загублених спогадів. Так почалось його нове життя, неспокійне і дивне, сповнене химерних пригод і безкінечної гонитви за безтілесними монстрами.

Стара забрала його до себе. Вона стала для нього матір’ю і мудрою наставницею. Вона відкрила в ньому неймовірну силу — силу могутню, силу цілющу, силу, яка здатна воскрешати і змінювати людину зсередини. Вона бачила в ньому могутнє джерело енергії, він був для неї воротами, через які перетікав всесвіт. Стара казала, що такі, як він, колись ставали пророками. Стара навчила його бачити людські душі. Стара навчила рятувати, навчила зцілювати. Стара відкрила йому таємниці польових трав.

Він був старанним учнем. Він вловлював усе на льоту. Школа життя відрізнялась від нудних посиденьок за партою, де сонний підсліпуватий учитель змушував учнів зубрити нікому не потрібні формули і вивчати вставні конструкції. Тут він був вільним. Тут він був собою. Тут він не боявся і відчував себе живим. Він згадував своїх батьків — і йому здавалось, що десь далеко на небесах за ним стежать дві пари добрих, ласкавих очей, котрі підтримують його і сповнюють життя сенсом. Він тоді уже забув, як виглядають ці очі — Вано ніколи не зберігав фотографій, бо це викликало у нього тільки біль і злість.

Колись він приходив на їх могили. Але це було давно, Ще в минулому житті. Всі його дні поділилися на «до» і «після» — той міст і жваві очі старої змусили його переродитися і дати початок новому життю, в якому не було місця давнім гріхам і болям.

Все, що трапилось до зустрічі зі старою, Вано пам’ятав погано — його спогади були окутані завісою густого туману. Він знав, що вони були, їхній скелет досі сидів у його мозку, немов хитка опора реальності, але всі почуття й емоції, зв’язані з ними, назавжди вимило з його думок. Смерть батьків, зрада дівчини і бажання вкоротити собі віку тепер нагадували якийсь страшний напівзабутий сон.

Стара навчила його радіти кожному прожитому дню. У світі було скільки дивовижних речей! Море безкінечних доріг, які треба було пройти, океани трав, які судилося зібрати, цілі натовпи знедолених, яких він мусив вилікувати. А ще були сотні тисяч книг, які він збирався прочитати, купи ідей, які треба було втілити, і мрії, мрії, мрії — могутня безодня мрій!

Стара була святою — він вірив у це до того моменту, поки не почав бачити тіні. Що це було — душі померлих, якісь потойбічні монстри, галюцинації чи просто побічні ефекти рослинних випарів, він не знав, але, чесно кажучи, Вано боявся своїх видінь. Темні, похмурі клубки туману переслідували його повсюди — на вулицях, в переповненому транспорті, в домі старої і навіть на цвинтарі. Вони літали в повітрі разом з птахами і витріщалися на нього з глибини людських душ. Вони були чужими йому, бридкими, огидними, та тим не менше, він мусив миритися з присутністю цих паразитів, бо вже зрозумів — це був його хрест.

Стара хотіла допомогти — та їй забракло сили це зробити. Не допомогли ні трави, ні настоянки, ні замовляння. Тіні продовжували його мучити, заважаючи жити. Він більше не міг вивчати зілля, бо тіні постійно були поруч і поганили все, що вдавалось здобути нелегкими зусиллями. Трави, які він зривав на найвищих гірських вершинах, корені, які він викопував на дні найглибших урвищ, прекрасні лілеї, які він витягував з драглистого баговиння — від дотику тіней це все в’януло і гнило, перетворюючись на страшну отруту. Одного дня Вано зрозумів, що мусить покинути стару — її кликали мандри, його — ненависні тіні. Їхні шляхи розійшлись. Далі він мусив іти сам.

І він пішов. У монастир. Бо не знав, куди ще себе подіти. Рідне село його не вабило. Родичів не було. Про університет навіть чути не хотів — п’яні шабаші і гульки в гуртожитках викликали в нього огиду. Від дівчат також нудило. Єдине, що його цікавило, це книги.

Але одного разу в монастир привели одержимого — і Вано зрозумів, що тіні, які його переслідують, це демони. Жахливі, пекельні демони, що заполонили цей світ. І Вано вирішив, що було б добре навчитися виганяти їх з нещасних і відправляти знову в пекло. Тільки цього разу — уже навіки. Так Вано став екзорцистом.

Вано нітрохи не був схожий на канонічного священика — Андрій ніколи не чув про священиків, що заперечують божественний промисел. Розуміння бога як істоти, що створила людину за своєю подобою, було чуже йому, як і образ суворого дядечка, що однією рукою карає грішників, а іншою гладить по голівці своїх вірних синів і дочок. Вано вважав, що люди давним-давно перепаскудили розуміння бога, звівши його до пустої запрограмованої оболонки.

«Бог? Не знаю, що саме ви маєте на увазі, але це точно не те, що ви думаєте, — говорив Вано, дмухаючи на чашку з гарячим чаєм. — Та й узагалі... Знаєте, дітки, не забивайте собі голову релігією! Все, що треба, вже й так у вашій голові.»

Вано вважав, що шукати мудрість треба в минулому — в тих далеких часах, коли людська свідомість тільки-тільки починала формуватись. Його дратувало те, що міфологічне сприйняття світу вважалось найнижчою ланкою у системі еволюції людської психіки. Він вважав, що міфологічна свідомість була просто іншим руслом людської думки, не менш потужним, ніж свідомість сучасної людини.

Для Вано світ був схожий на величезний кубик. Вано вірив, що більшість людей бачить тільки одну його грань — ту, яку їм нав’язують з раннього дитинства, ту, яка мертвим тягарем засіла в їхніх головах, заглушивши паростки власного мислення. Бо насправді цих граней було значно більше, але побачити їх могли тільки одиниці.

«Вано, твоя логіка вбиває мозок! — казала йому Кіра. — Неможливо побачити всі грані кубика водночас, якщо, звісно, цей кубик не скляний!»

Вано хитро посміхався, сьорбав чай і загадково мружив очі, тримаючи на колінах черговий збірник міфів.

«Для того, щоб бачити більше, існують генії! Не забувай про це!»

Тут Андрій не витримував і теж втручався в дискусію, хоч і розумів, що пролетить, як фанера над Парижем, бо його знань вистачало тільки на рівняння й тригонометричні задачки.

«А що ти скажеш про ці свої, мм, глюки? Чортики, демони, чи як їх там? — тріумфально запитував хлопець, вишукуючи спосіб придертися до священика. — Ти відкидаєш релігію, відкидаєш церкву, відкидаєш християнські атрибути, але при цьому використовуєш Біблію, щоб виганяти нечистих. І хрестом їх лякаєш, якщо я, звісно, нічого не переплутав.»

Вано відповідав у своєму стилі.

«Знаєш, синку, хто-хто, а я справді надто часто думаю про демонів. От скажи, ти коли-небудь бачив, як виглядає сеанс екзорцизму? Уявляв, що відчуває одержимий, яка відповідальність лежить на плечах священика? Думаю, що ні, бо в іншому випадку не спитав би про це. Чому, пояснюю: сила, яку називають нечистою, дуже схожа на своєрідного душевного паразита. Ти розумієш це з першого погляду на одержимого. Вона існує, відколи існує людство, а може, ще й давніше. За тисячі й тисячі років люди змогли знайти ліки проти неї, своєрідні методи боротьби, які тільки підкреслюють, що наші предки знали значно більше за нас. Вони зуміли відшукати такі комбінації слів і звуків, яким під силу спровадити цих паразитів з людського тіла...кхм...перепрошую...з людської душі. Чого вони бояться хреста? І знову ж таки — міфи тобі в поміч. Ти чув щось про основний принцип зороастризму? Так-так, добро і зло постійно протидіють одне одному. Поки існує одне, існуватиме й інше. Так-от, до чого я це сказав? Ти знаєш, що праобраз хреста — це світове дерево? В свою чергу як світове дерево — центр всесвіту, символ на позначення абсолютної правди, знання і гармонії, тобто тієї божественної сили, про яку я тобі вже говорив. Так-так, древні страшенно любили кодувати інформацію у вигляді всіляких символів... Але я щось від’їхав від теми. Так-от, добро і зло постійно протидіють одне одному. На боці добра і гармонії у нас хрест, або ж світове дерево. А от паразити, яких називають нечистими, — це породження хаосу і порожнечі, вони на боці зла, розумієш? Хаос боїться гармонії, гармонія терпіти не може хаос. Вони воюють між собою. Усе закономірно, бачиш?»

«Ну добре-добре... Припустимо, ти мене переконав. Але я все одно не розумію, чому, наприклад, це відбувається тільки з тобою? Чому я не бачу цих демонів, не відчуваю їхню присутність? Чому тільки ти?»

Кіра несамовито закашлялась на стільці, поперхнувшись чаєм. Вано стукнув її по спині і лагідно посміхнувся. Очевидно, його про це вже запитували, і не раз. А Кіра стала однією з перших, кому вдалося витягнути з нього більш-менш пристойну відповідь на такі відверто скептичні запитання.

«О...Я думаю, це може відбуватися з усіма... Просто більшість людей певним чином блокують подібну...хм... реакцію на чинники, що викликають ці видіння (маю на увазі всілякі стресові ситуації, сильні переживання і т.д.). Вони це роблять, щоб не вибивати з-під ніг ґрунт свого уявлення про життя. Знаєш, подібні відхилення від норми, та й узагалі, будь-які відхилення від норми — не найкращий супутник для людини, що звикла жити за схемою, в якій кожна річ має своє місце і кожна деталь підпорядкована системі певних законів (загальнолюдських, юридичних чи фізичних...). От що б ти подумав, якби тебе зненацька почали переслідувати привиди, духи, голоси померлих, ну чи що там тобі ближче до душі? Спихнув би на недосипання, душевну хворобу, отруєння токсичними речовинами чи щось у цьому роді, правда? Хіба ти не знаєш, що вся ця маячня у нашому світі в першу чергу асоціюється або з душевно хворими, або з наркоманами? А таким явно не місце в суспільстві, хіба що десь на його окраїні, в ізоляції.

Знаєш, синку... Майже всі ми у ранньому дитинстві бачили (чи відчували) щось таке, чого насправді не було... Принаймні, так нам потім казали. Дитяча свідомість — це взагалі окрема тема, по якій можна топтатись довго й нудно, та так і залишитись ні з чим. Колись давно, як я був геть малий, одна жінка, що жила по сусідству, іноді залишала в нас на ніч свого дворічного сина, бо працювала сторожем в нічну зміну. Вночі ми з мамою часто прокидались від того, що малий плакав. Просто сідав на ліжку, невідривно дивився в куток під стелею і аж заходився сльозами. Іноді ми залишали там кота, але він теж не любив це місце: розлючено сичав, нявчав, вигинався дугою, Щулив вуха і несамовито дряпався в двері. Я не знаю, що вони там бачили... Але впевнений, що в кімнаті, крім нас, було щось, недоступне моїй свідомості, така собі більш... ем-м, багатовимірніша інформація? Ви ж, мабуть, чули, Що деякі люди, чий рівень розумових здібностей значно перевищує середній, іноді страждають від всіляких психічних розладів? Неконтрольовані спалахи світла, картини в голові, видіння, сни... Складається враження, що чим вищий рівень розумового розвитку, тим більшою стає ймовірність побачити дещо не таке уже й видиме. А як тобі той факт, що мозок душевно хворих зазвичай працює на 15-20%, тоді як в здорової людини — тільки на 3-5%? Химерна ситуація, синку... Тобі так не здається?»

Андрій нічого не сказав у відповідь, тільки запитально зиркнув на Кіру, що продовжувала хіхікати над охолодим чаєм.

«Де ти таке надибав? Звідки дані? Виглядає, як дешева містифікація. Коротше, дядьку, хочеш — ображайся, хочеш — ні, але я тобі не вірю.»

«Не зважай! — засміялася Кіра, махнувши на нього рукою. — Вано у нас — великий гуру! Я йому вже давно казала, що пора заснувати власну секту, або як мінімум — клуб своїх прихильників. А знаєш, чому? Бо його ідеї страшенно заразні! Не віриш? Згадай Вінта! Як думаєш, в кого він набрався базікання про багатовимірність світу і надможливості людського мозку? Знаєш, коли він вперше зустрівся з Вано, то просидів з ним на кухні всю ніч і буквально ковтав кожнісіньке його слово. Вінт... У нього ж тільки фарби в голові. Ну і алкоголь! Але наш Вано — свій чувак! Він нас просвічує. Якби не він, ми б, напевно, досі сиділи в панцирі своєї безпросвітної тупості і, як ті риби, ковтали всі гачки, які нам кидають з екранів телевізора.»

«Ну добре-добре... — Андрій поблажливо зиркав на священика. — Ти кажеш, що добро і зло постійно протидіють одне одному? А що буде, коли одного дня ця рівновага раптом порушиться? На користь зла, припустимо?»

«Кінець, — впевнено відповідав Вано. — От уяви собі, що десь у Всесвіті є центр, своєрідне ядро — те саме легендарне дерево, той самий космічний банк інформації — називай, як хочеш, це неважливо. Ну висить воно собі там спокійно, нікого не чіпає, як тут — бац! — якась напасть починає його підгризати. Довбані сили деструкції, порушуючи рівновагу, починають відображатись і на всіх аспектах реального життя, таким чином перетягуючи його у стан хаосу. По-перше, послаблюються, а згодом і повністю перестають діяти фізичні закони. Хто сказав, що одного дня ти не підстрибнеш і не полетиш угору, як та повітряна кулька? По-друге, порушуються причинно-наслідкові зв’язки. По-третє, стираються межі між вигадкою і дійсністю. Ти прокидаєшся вранці — і розумієш, що твій нічний кошмар може будь-якої миті втілитися в життя. Ти пишеш казку про кровожерливого дракона, а цей дракон раптом виривається зі сторінок і зжирає твого кота. У твоїй голові мелькає якась випадкова думка — і раптом ти розумієш, що це все відбувається не в твоїй голові, а насправді!

По-четверте, руйнуються часові рамки: час то стрибає вперед (та й чи ж тільки вперед?), то повзе слимаком. Ти дивишся в дзеркало — і бачиш там себе, молодого, сильного, гарного хлопця, а через хвилину раптом усвідомлюєш, що це зовсім не так, бо ти вже старий і волосся твоє — повністю сиве. А ще через хвилину ти якогось дідька бігаєш по лісу разом з печерними людьми, що полюють на мамонта — і розумієш: світ уже не той. Свідомість і пам’ять деформується. Вкупі із руйнацією причинно-наслідкових зв’язків ми здатні згадати як минуле, так і майбутнє, при чому що за чим, незрозуміло. Наша уява набуває здатності проникати у сфери, які досі були недоступними. Ми знаходимо відповіді на всі запитання, обростаємо геніальністю і надможливостями, стаємо ледь не божествами, але... Наша пам’ять і самосвідомість стирається, ми забуваємо, хто ми, що ми, вимикається логічне мислення і вміння аналізувати. Ми перетворюємось на таких собі біороботів, наділених численними суперфункціями, але позбавлених головного — можливості їх усвідомити і, відповідно, ними управляти. Межі між реальностями стають тоншими, часові і просторові пласти накладаються і спотворюються. Ми можемо стояти посеред річки, бачити, як навколо нас плаває риба і ворушаться водорості, але в той же час усвідомлювати, що одяг наш досі сухий, і течією теж нікуди не зносить...

В той же час зникає поняття життя і смерті. Старий сусід, якого кілька років тому вбив кінь і який давним-давно вже перетворився на попіл, одного дня приходить до себе додому веселий і усміхнений, а головне — живий! Приходить разом з конем, якого чи то вовки заїли, чи то сусідові родичі закатрупили. Ми виходимо на вулицю, щоб подивитись на цю дивовижу — і раптом помічаємо, що кінь — не кінь зовсім, а гнилий кістяк, якому це, однак зовсім не заважає мирно поскубувати траву... А дядько... Та нема ніякого дядька, тільки купка пороху лежить на порозі.

Руйнування всеможливих законів супроводжується активізацією різношерстої нечисті, що мешкає в паралельних реальностях. На поверхню вилазять всілякі привиди, демони, духи та інша напасть, яку наплодила божевільна людська уява... Я не про паразитів, що існують насправді, а про різних чудовиськ, вигаданих людьми. Потвори, що досі жили тільки в голові або десь вампірили собі у всіляких астралах, виповзають на світло, страшні і зміцнілі. Прогресує те, що ми звикли називати магією. Читати думки — та будь ласка, ще й не таке уміємо! Зазирнути в майбутнє — раз плюнути! Ми і полетіти зможемо, і грім на вашу голову накликати, і на жабу вас перетворити! Ми все зможемо, якщо захочемо! Бо ми — всемогутні!

Це все непогано доповнює руйнація зорових, слухових, дотикових, смакових та інших відчуттів, притаманних людині (і не тільки їй). Не вір своїм очам — ти бачиш ілюзію! Не вір своїм вухам — тобою керує страх! Не торкайся ні до чого — це може бути небезпечно! А раптом якась нещасна крижина обпече твою руку вогнем?

Ну і нарешті черга дійшла до катаклізмів — улюбленої теми всіх письменників і кіносценаристів. Оскільки закони фізики пішли у відставку, нечисть розгулялась не на жарт, людьми кидає туди-сюди — з минулого в майбутнє і навпаки, де вони мають можливість дати собі в пику і таким чином помститися собі ж за якусь зроблену вже (або тільки ще заплановану) помилку, а очам і вухам більше не можна вірити, то пора б уже і щось масштабніше запустити, щось таке, що зможе стерти навіть найменші натяки на гармонію і перетворити світ на безмежний хаос... Тому... Катаклізми і катастрофи, налітайте, дорогенькі, налітайте! Землі набридло крутитися! Ваш час нарешті настав!»

І в цьому був весь Вано.

Ще він любив сміятися. Вано реготав з усього і всіх, Вано реготав усюди, незважаючи на осудливі погляди інтелігентних дідусиків у великих окулярах та всезнаючих бабусь на лавочках біля під’їзду. Його любили діти, обожнювали Кірині друзі, навіть похмурі священнослужителі — і ті ставали м’якшими від його добродушного сміху. У його домі постійно хтось товкся — Вано любив гостей, двері його квартири були відчинені для кожного. Не раз і не двічі Кіра влаштовувала тут свої тусовки — «злети», як вона їх називала. Це були божевільні посиденьки з гітарою, тамтамами, віршами — як геніальними, так і повністю бездарними, голосними співами — знову ж таки, різної якості. Вано любив їх усіх — верескливих школярів, що вперше усвідомили свої таланти, обдовбаних студентів, котрі часто-густо забували, як і чого вони тут опинились, божевільних художників і поетів, що чомусь скромно тримались осторонь, хоч і нерідко творили справжнісінькі шедеври. Ця різношерста компанія займала всі ліжка, столи, диван, підлогу, кухню і навіть комору і починала дуріти — іноді тихо й мирно, як годиться справжнісіньким інтелігентам, а іноді зчиняючи такий шум, що аж стіни тряслися і двері падали (бо якісь вар’яти гойдались на них до посиніння). В такі моменти Вано радів, як мала дитина — він бігав туди-сюди, стараючись поспілкуватися з кожним. Він приносив духмяний липовий чай і годував усіх домашнім печивом (що цікаво, ніхто ніколи не бачив, щоб Вано вовтузився на кухні). Він навіть пробував бренькати на гітарі, але з цього нічого не вийшло. Зате сопілка і флейта в його руках перетворювались на справжнісінький скарб. Вано грав ніжно і натхненно, переливи мелодії витікали прямісінько з глибин його великого серця і окутували кожного океаном тонких емоцій. Іноді Вано розповідав якісь дивовижні історії, іноді ділився ідеями. Кірині друзі вбирали в себе кожне його слово, кожну його думку — декому навіть здавалося, що він знайшов свого провідника. Вони просили Вано стати їхнім духовним наставником, але священик тільки сміявся у відповідь, постійно віднікувався, ну і замість компенсації пропонував яку-небудь рідкісну книжку зі своєї величезної бібліотеки.

Що робив Вано цілими днями, можна було тільки здогадуватись. В монастир він навідувався рідко. Час від часу його можна було побачити в старенькій церкві на околиці міста — по великих святах він правив там службу. Іноді він зникав на кілька днів — кажуть, їздив виганяти демона з чергового одержимого. Вано чомусь не любив робити це в монастирських стінах. Приводити нещасного до свого дому теж було не найкращою ідеєю — по-перше, священик не хотів лякати сусідів нелюдськими вересками гостя, а по-друге, не надто горів бажанням поповнювати колекцію домашніх демонів ще одним невгамовним екземплярчиком.

Коротше кажучи, Вано був божевільним.

11

Зима цього року на диво багатосніжна. Снігові кучугури — тут і там: вулиці, сквери, залюднені парки — куди не глянь, клубочаться, парують, дихають, витріщаються в небо крижаними порожніми очницями. Голодні собаки лащаться до ніг, та їх чекає розчарування: ноги сердито відштовхують брудне місиво шерсті і суму; ноги поспішають додому, їм нічого робити у порожніх темних провулках. Ноги тупотять по засніжених бруківках, ледь волочаться сходами, підозріло зупиняються біля щойно пофарбованих дверей під’їзду. Ноги важко зітхають, прислухаючись, як повертається ключ у замку, а потім довго киснуть у гарячій ванні. Та коли в будинку напроти гаснуть останні вікна, ноги починають тремтіти від дотику довгих (як у піаніста!) пальців, їм стає важко рухатись, кудись зникають всі їхні сили — і чергова ганебна поразка завершує цю нерівну боротьбу. Пальці отримують своє — їхня хвора фантазія змушує ноги задихатися від смердючої жирної мазі; пальці заливаються сміхом, спостерігаючи, як морщиться волога шкіра на голих п’ятках. Вдосталь надивившись на ці муки, пальці нарешті припиняють тортури і загортають їх у теплі шерстяні шкарпетки. Приємне тепло наповнює ноги. Їм стає легше. Їм більше не хочеться вмирати. Пальці дбайливо окутують їх ковдрою. Вікно вже не світиться. Що ж, спіть, малята. Зустрінемося завтра.

Ранок — звичайний ранок. Один із... Таких багато. Андрій прокидається... Спалося? А чорт його знає. Останнім часом він уже сумнівається в цьому. Хоча ні, не так: він уже давним-давно в цьому сумнівається. Що йому снилося? Не пам’ятає. Очі болять — знову. Ноги наповнені кригою — здається, він навіть відчуває, як тріскає замерзла кров у роздутих жилах.

Мазь не допомагає. Лікар приречено розводить руками. Пропонує обстежитись. Вкотре. Черговий рейс по амбулаторіях-кабінетах не приносить полегшення. Кров із пальця, кров із вени (крига вже скресла, знову обман!), якісь підозрілі обличчя, баночка з сечею... Примружені очі і худющі руки-щупальця — ану, де там у тебе болить? Давай, покажи нам, подай на блюдечку — ми так давно цього чекали! Ти диви, який апетитний! Свіжесенький, паруючий! Щойно з вулиці, чи де там тебе зазвичай носить! Несіть тарілки, випивку і огірочки! Пора обідати! Хлопче, ти що, не чув? Обід!

Тонка медсестра зміряла Андрія зневажливим поглядом і захлопнула двері перед самісіньким носом. А той щойно збирався сказати їй, що до обідньої перерви ще добрих п’ятнадцять хвилин. Он же, на дверях розклад висить. А зараз тільки за чверть дванадцята. Та де там! Її кістляве обличчя в квадратних окулярах ховається у стінах кабінету, поки рука обурено крутить ключами — мовляв, краще перестрахуюсь, бо ж, бач, ходять тут усякі, жити заважають!

Як завжди, на допомогу приходить Кіра. Він не сміє скиглити при ній — Кіра терпіти не може, коли хтось скиглить. Вона щось викрикує у трубку, галасує, сміється... До її вересків додаються чиїсь веселі басовиті крики. «Так, ми на ковзанці! Так, на озері! Приєднуйся!»

Через кілька хвилин Андрій впихається в бочку з оселедцями — пузатий автобус, що вайлувато сунеться по вулиці, переповнений шубами, шапками, рукавицями і каблуками, клацання яких нагадує стукіт кінських копит. Книжка в руці — якісь рівняння, тригонометричні формули, нудні теореми... Нічого цікавого. Відправляє в рюкзак. Навушники — як завше: єдине, що рятує від липкого, спітнілого під тоннами одягу, роздратованого, стомленого натовпу. І куди вони всі пруться? Ну нехай він — міцний, здоровий (якщо вірити лікареві!) юнак — таким тільки гуляти, провітрювати голову від затхлих лікарняних приміщень і впускати у себе струмінь зимової свободи! Морозець — за вуха пощипує (тут і шапка не допоможе); поодинокі сніжинки ліниво пропливають над головою. Десь і сонечко пробивається — та тут гріх не вигулятись! А от куди їде ось ця чорна, зморщена бабуся, у якої чоло пооране роками настільки, що нагадує суху грушу? Або цей зарослий щетиною дідуганчик зі здоровенною лисиною над лобом? Обоє ледве рухаються, ледве переступають з ноги на ногу, ледве тягнуть по асфальту важкі, трухляві кістки... Та ви подивіться на них! Очі сяють жвавістю, ніби в дитинчат! Напівбеззубі роти розпливаються в щасливих усмішках. Їдуть кудись, мнуть свої торби, розтирають замерзлі суглоби — їм начхати на лінивий натовп, начхати на втомлені обличчя і холодні погляди у бік водія, котрі злісно промовляють: їдь швидше, ти що, не бачиш, у нас ноги болять, руки відпадають, голови викручуються, живіт бурчить... Ну їдь, чого ж ти стовбичиш? А, курити зібрався , ненависний? Що ж, кури, мать твою, кури! Дивись-дивись, не мине й року, як на цвинтар загримиш! Ги-ги-ги!

Ось воно, озеро! Автобус різко гальмує. Поодинокі ліниві туші вивалюються з його черева — такі ж важкі, такі ж непорушні і такі ж неприємні від жиру та поту. Ось воно, озеро! Маленький рай, що досі зберіг в собі частинку людської відсутності. Чиїсь рухливі постаті мережать крижану поверхню: це відчайдухи — такі не бояться провалитись. Тут затишно і доволі тихо. Немає крикливого натовпу, немає заплаканих дітей із синцями на схованих під сотнями штанин забитих колінах, немає переляканих матусь, котрі, забалакавшись із подругами, повністю забули про своє чадо; немає божевільних закоханих парочок, що псують крижане покривало, не наважуючись розімкнути рук; немає сіреньких домогосподарок, незадоволених тим, що їх відірвали від перегляду чергового телесеріалу. Тут усі — свої, усі — трішки розгублені і збентежені несподіваним морозцем. Крига хистка і непевна, потріскує і пахне небезпекою. Крига мовчки спостерігає за людьми, що прорізують її обличчя, подзьобане відлигами, і хитро посміхається в невидимий кулак. Так сміється тільки той, хто знає якусь таємницю. Або той, хто вирішив упіймати в свої сіті чергову наївну жертву.

Кіра десь тут, між цими розпашілими червонощокими обличчями. І справді, за мить він бачить її смішну синю шапку, з-під якої визирають пасма такого ж синього, такого ж божевільно яскравого волосся, що пахне цигарковим димом і морозним ранком. Вона відривається від компанії, тягнучи за собою якусь ефемерну тінь у дурнуватій шапці-вушанці. Тінь неймовірно висока і неймовірно тонка — це не дівчина, це польова травинка. У тіні ріденьке біляве волосся, збите у ковтуни від швидкого бігу, і акуратно роззявлений рот із занадто червоними губами. Тінь швидко дихає — захекалась, бідненька. У неї ручки — не ручки: крихітні пальчики посиніли від холоду — так і хочеться зігріти. Андрій здивовано стріпує головою: звідки в ньому стільки сентиментальності?

Дівчина йому не подобається. Занадто прозора і занадто відсутня — це все, що можна про неї сказати. Незважаючи на малесенькі ручки і чітко окреслений рот. Вона страшенно висока, постійно сутулиться і ховає погляд. А ще, здається, вона німа.

Дівчину звуть Анна. Андрій дізнається про це від Кіри. Анна ніяк не реагує на нового знайомого — тільки ще нижче опускає плечі і ще глибше втягує голову у дурнувату стару вушанку. Кіра каже, що Анна не любить говорити. Андрій дивується — він уже засумнівався в тому, що вона взагалі вміє говорити!

Кіра пропонує йти на ковзанку. Андрій взуває ковзани і через кілька секунд вилітає на підозріло тоненьку і підозріло тріскуну замерзлу кірочку. Анна ліниво переступає з ноги на ногу — погляд відсутній, руки в кишенях: їй незатишно, їй хочеться додому. У неї бліде обличчя і тонесенькі ноги-бадилинки. Коли вона дихає, її тіло хитається, немов від вітру. Анна не хоче на ковзанку, та Кіра не питає. Тягне її за руку — бліду, налякану, стомлену. Ну ж бо, не стій, як укопана, простудишся! Та де там! Ніби й не чує.

Нарешті спільними зусиллями вони виштовхують Анну на лід. І — о, диво! — вона вільно і впевнено прошиває чітку лінію на крижаній поверхні. Анна гордо їде вперед, розставивши руки і підставляючи обличчя колючому зимовому вітерцеві. Її очі — заплющені, плечі гордо розпрямлені. Андрій з подивом помічає, що вона майже з нього ростом. Вона тонесенька-тонесенька — не дай бог, переломиться надвоє! Шапка злітає з голови: у неї мініатюрне личко — коли вона їде, шкіра немовби світиться зсередини. Анна усміхається — на коротку мить. Її усмішка тут же гасне, придушена холодним зимовим повітрям. Анна кружляє — тінь у польоті! — коло за колом, повітряний птах! Руки-пір’їнки, волосся навсібіч — пензлик і тільки картину малюй!

Анна кружляє...

Вони з Кірою зачудовано дивляться на її тоненьку, летючу постать — вона пурхає туди-сюди, немов звільнена пташка, вона літає, не торкаючись землі. Вона — повітряна тінь, вона — маленьке сонце, що вийшло з-за хмар і освітило своїм теплом непевну, збентежену ковзанку. Анна кружляє і кружляє, все далі й далі — виривається вперед. Анна виїжджає на середину озера — плавні рухи, вона немов танцює, кружляє й кружляє — вона у своєму світі. Їй зараз добре, їй зараз радісно. Від неї віє легкістю і весняним вітром. І від того вітру тане крига навколо, крига на озері і крига на серці...

Та коли тане крига, повітря часто здригається від зрадливого обуреного тріску.

Так і цього разу: мовляв, я ж попереджаю!

Та ніхто не чує. Окрім Кіри з Андрієм. Вони кричать їй, щоб поверталася, щоб негайно їхала назад... Та де там!

Крига зненацька провалюється — і Анна опиняється у чорних, водяних обіймах.

От чорт!

Та вони не перші, хто кидається на допомогу нещасній дівчині. Вони бачать, як Анна всіма силами чіпляється за лід — маленькі ручки без рукавиць безтямно ковзають туди-сюди, не в змозі втриматись на слизькій поверхні. Волосся збилося ще більше — із його кінчиків стікає вода. Анна несамовито борсається у воді — недоречне порівняння із рибиною на поверхні... На щастя, її витягує якийсь маленький сухуватий чоловічок, страшенно жвавий на вигляд і неймовірно балакучий. Він не боїться провалитись, він акуратно підповзає до ополонки, хапає дівчину за мокрий капюшон і різко висмикує з води. Ще трішки, ще зовсім трішечки... Ось уже Анна на поверхні. Чоловічок відтягує бідолашну на безпечну відстань. Кіра з Андрієм підбігають до неї. Кіра несамовито дякує рятувальнику. А він що? Він просто пробігав мимо.

Все добре, все уже добре. Бідна Анна посиніла від холоду — зуби цокотять, пальці скоцюрбились, очі напівзаплющені. Кіра здирає з неї мокрий одяг — куртку, штанята, якийсь непевний светрик. Кіра кричить комусь «Чого витріщився?» — і починає роздягатися сама. До Андрія нарешті доходить, що вона задумала — і він швиденько скидає пальто і светра. Він знімає шарф — і швидко-швидко починає розтирати Аннині ноги. Так, головне розігріти ноги, саме там кров холоне найшвидше, так говорив лікар. Ну ж бо, Анно, скажи що-небудь, не мовчи, будь-ласка, тільки не мовчи! Та марна справа. Анна труситься. Її тонесенька, немов паперова шкіра синіє і вкривається сиротами. Кіра розтирає їй живіт — Андрія відволікають Аннині ключиці. Вони у неї гострі-гострі. Плечі у Анни до неможливості вузенькі. Тоненькі реберця налякано виглядають з-під шкіри. Анна щулиться від холоду, втискає голову у плечі, та Кіра розтирає її, ще дужче розтирає. Кіра дефілює по площадці в колготках і якісь тонесенькій маєчці... Її теплі, яскраві штани опиняються на Анні. Кіра довго морочиться, намагаючись нап’яти їх на ці тонесенькі ніжки-стеблинки, та нарешті їй це вдається. Шерстяні Кірині шкарпетки опиняються на Анні разом із її кольоровим светром. Вона збирається віддати Анні ще й свою куртку, та Андрій не дозволяє: він хапає своє пальто і загортає у нього цю ефемерну, повітряну дівчинку.

Андрій бере Анну на руки, Кіра згрібає мокрий одяг, ковзани — і вони швидкою ходою ідуть до найближчої забігайлівки. Це зовсім поруч, на березі озера — тут можна випити гарячого глінтвейну і викликати для Анни швидку чи таксі. Андрій несе дівчину на руках, міцно притискаючи до себе. Вона така легенька, що її може здути вітром. Андрія лякає подібна думка, тому він ще дужче тулить її до себе. Анна досі немов у тумані. Відколи дівчину витягли з води, вона не промовила жодного слова.

Її вії опущені — погляд губиться десь у глибинах морозного ранку. Вона тихенько шморгає носом і слабо ворушить повіками. Її серце б’ється повільно й ліниво — мовби це не вона щойно несамовито борсалась у крижаних озерних водах. Її серце не схоже на сполохану пташку — воно нагадує заспаного лінивця, що мляво ворушиться, відірваний від улюбленої справи. Аннине волосся місцями вкрите інеєм. Темні брови налякано принишкли на обличчі. Анна холодна і майже мертва. Андрій здригається, уявляючи, як вона тихенько помирає на його руках.

У кафе він садить її на стілець і намагається відігріти руки, чекаючи, поки Кіра принесе глінтвейн. Офіціанти здивовано перешіптуються — синьоволоса божевільна влітає на кухню, вимагаючи негайно принести гарячого вина. Кафе майже порожнє. Якісь два напівсонні дідусі мовчки сидять у кутку, заглибившись у шахові нетрі. Андрій помічає краєм ока, що один зі стареньких щойно проґавив свою можливість закінчити партію ефектним матом. З кухні долинає крик — Кіра обзиває когось «тупим куском м’яса» і завершує розмову добірною триповерховою лайкою. Андрій переживає, щоб вона хоч не побила нікого — це ж Кіра, від неї можна чекати чого завгодно!

Анна сидить, ні жива, ні мертва. Від неї віє холодом. Але не морозною, колючою водою, не кригою, не вітром і навіть не снігом. Від неї віє чимось іншим. Чимось липким і огидним на дотик. Від Анни віє тишею — тією важкою, печальною тишею, яку зустрінеш хіба що на кладовищі. Анна підводить голову — її погляд свердлить стіни, впирається кудись у даль, вона дивиться на щось, видиме тільки їй, але не бачить нічого. У Анни спокійні сірі очі — порожні у цю хвилину і повністю безнадійні. Її обличчя нерухоме й бліде. Анно? Ти зігрілась? Анно? Мовчить уперто, ні слова із неї не витягнеш. Зіниці розширені, як у наркомана. Андрій смикає її за руку — прокинься, Анно! Ти що, заснула навсидячки? Анна стріпує головою і повільно підіймає погляд. Анна дивиться на Андрія — та не бачить його, її погляд досі впирається в невидиму точку на горизонті, точку, яку не в змозі побачити ніхто, крім неї, бо вона вигадала цю точку, сплела її в своїй уяві, як павук павутину, щоб ловити у неї всіляких довірливих невдах. Андрія дратує ця думка, дратує напівсонна Анна-павучиха, дратує це кафе і зіпсований зимовий ранок. Кіра досі свариться з офіціантами, дідугани пропускають один мат за іншим, Анна зачудовано сидить на стільці, немов Снігова королева, і тче, тче свої думки-тенета, тче безперервно, обплітаючи ними і Андрія, і дідуганчиків, і неприємну кафешку, і навіть крикливих офіціантів десь на кухні.

Аннине обличчя блідне від болю. Щось чуже проривається з його глибин. Вона нарешті підводить очі — і Андрій підстрибує на стільці, вражений черговим коником своєї хворобливої уяви. Він раптом помічає, що з її очей на нього дивиться страшна звіряча подоба: вовк, вовкулака — очі палають, ненависть їх переповнює, ненависть до Андрія і ненависть до всього світу. Маленька Анна тремтить у відчаї звір душить її, стискає горло, розгризає зсередини. У звіра дужі руки з міцними пазурами і довгі жовті зуби, що пахнуть гнилизною. Його тіло побите часом. Він давно уже знає, що таке смерть. Божевільний і розгнузданий, він чекає одного — краху. Він чекає, коли згасне сонце, коли світ зачахне, занурений в холодну темряву, коли опустіла Земля чорною кулею відірветься від холодного світила і полетить кудись у безвість, у мертвий порожній космос. Він втомився чекати і бавитися у вічність. Він бажає одного — волі.

Вовкулака душиться, стрибає, виривається... Сірі Аннині очі — холодний вогонь пекла, вмістилище несамовитого божевілля, страху і палкої ненависті. Я розірву тобі горло — ось цими страшними зубами! Я вип’ю твою кров — оцим холодним язиком! Я розгризу твої кістки, виберу очі, висмокчу мозок, викрою серце! Я посміюся над тобою, а потім викину на сміх своїм посіпакам! Собаки пошматують твій труп, порозтягають кості, занесуть їх туди, де птах не літає і сонце не сходить...

Анна, оця маленька, тоненька Анна... Вона лякає Андрія... Звір в її тілі востаннє блимає на нього страшним зеленим оком — і зникає, спустошений мовчанням. Анна, оця маленька, тоненька Анна зненацька дихає на нього смертю — від неї віє страхом, болем і трупами, чорним смородом могил і жахом забуття. У неї чорні крила за спиною — величезні, мов тіні, що затуляють сонце. Анна-бадилинка — вона мертва, вона сама уже стала тінню. Її тонкі руки — бліді і холодні. Шкіра тремтить і вкривається слизом. З розтріпаного волосся стікають патьоки води і збігають на гладенький стіл, розповзаються по сяючій поверхні і стікають униз. Андрій намагається витерти воду рукавом, та нічого не виходить: води набігає все більше, вода густа і слизька на дотик. Вода стікає униз, затоплює підлогу, ковзає по стінах, облизує ноги, гойдає столи, стільці і дивани; вода все прибуває — у плавання вирушають ложки, тарілки, серветки, порожній пластиковий стаканчик і навіть стара, поламана табуретка.

Води все більшає... Чорні хвилі мляво ворушаться над стійкою, підіймають столи і облизують їх поверхні. Маленька Анна нерухомо сидить на стільці і дивиться, як мимо неї пропливає стіл із шахами, і два старі маразматики пропускають черговий мат. Діди сидять на стільцях, пливуть разом з ними, тримаючись руками за край столу і очима втупившись у дерев’яні фігурки королів. Слизька, чорна хвиля зненацька підіймається на ними змією і заковтує в себе убитого чорного пішака. Кінь обурено ірже, тицяючи копитом у нещасного утопленика. Слон підіймає хобота і гучно сурмить, немов карпатська трембіта. Слон чує смерть, слони завжди першими чують смерть — їхні вуха-парасолі створені для смерті, як і хоботи — для оплакування померлих. Слон вухами вловлює смерть і переадресовує її на кінчик хобота, а тоді захоплює в легені якомога більше повітря і викидає з себе разом з розпачливими криками, риданнями та зойками — незмінними супутниками на похоронах чи перед кремацією (це вже що кому більше до вподоби). Слон трубить і трубить — його тривожать утоплені трупи, слон трубить і трубить — він терпіти не може воду і слиз. Слон боїться води — вона густа і слизька на дотик. Слон трубить і трубить: не пий її, бо помреш!

Кіра знову галасує на кухні — Кіра захлинається своїми криками. Кіра випливає з-за стіни — очі палають, ух! — не підходь, бо уб’ю, навіть не кліпнувши! Шапка з’їхала на бік, волосся стало дибки... Кіра — немов той кінь, що занюхав утопленика... Вона збентежена, вона ненавидить, вона страшенно зла і налякана. В її руці — склянка глінтвейну і таця з булочками, в її очах — лють і кривавий вогонь. Кіра підпливає до стола, ставить зверху склянку і булочки, виловлює між хвилями порожній мокрий стілець — і сідає, схрестивши ноги. Маленька Анна ледь пригублює напій, що парує й обпікає руки. Намотавши на долоні кольорові рукава Кіриного светра, Анна молитовно завмирає, втупивши погляд в гарячу склянку. А от булочки зацікавлюють її значно більше. Вона згрібає зразу кілька і по черзі надкушує кожну, намагаючись відгризти якомога більший шматок. Похапцем ковтає, не встигаючи пережовувати — шматки булок стирчать із її рота, розсипаються по столу крихтами, зникають у воді, поглинуті масними, чорними хвилями. Кіра підпливає до Анни, ніжно пригортає до себе і цілує в вологий лоб. Анна не перестає знищувати булочки, голосно при цьому плямкаючи.

А в цей час діди знову здіймають сварку — бач, не можуть вирішити, кому шукати втраченого між хвилями пішака. До них підпливає розлючений офіціант і погрожує викликати міліцію. У відповідь один з дідуганів посилає його на три букви і зістрибує зі стільця у чорні хвилі. Через деякий час над водою зринає сива голова — і в повітрі проноситься торжествуюче: «Є-е-е!»

Кіра продовжує голубити Анну, лагідно перебираючи її тонке волосся. Анна доїдає булочки і припадає до глінтвейну. Вона голосно шморгає носом. Андрій хоче запропонувати дівчині носовичок, та тут же згадує, що той десь у нижній кишені штанів, у темних хвилях, мокрий і слизький, як і все навкруги. Може, сказати їй, хай краще висякається у шарф?

Кіра каже, що на них уже чекає таксі. Вона підпливає до офіціанта, вимагає рахунок — і відчалює геть, не залишивши чайових. Кіра виловлює Аннин одяг, що ліниво гойдається на хвилях, обминає дідуганів, один з яких заливається сльозами радості (ви всі чули? я поставив мат цій старій облізлій скотині! оплачуй рахунок, бовдуре! ха-ха-ха!), і відчиняє двері. Хвилі виносять Кіру на вулицю... Слідом за нею випливає й Анна, закутана в Андрієве пальто. Андрієві пальці (мов у піаніста!) раптом стали довгі-довгі, впіймали маленьку Анну, підняли її над хвилями і турботливо посадовили на заднє сидіння таксі.

Таксист поволі рушив затопленою вулицею. Води ставало все менше й менше, вода пробивалась крізь каналізаційні люки, всотувалась у землю, стікала крізь ґратки водостоку. Вода морщилась і висихала, сичала до неба зміїними язиками і помирала. Вулиці зиркнули на них сміхотливим засніженим оком, маленька Анна розворушилась і почала намотувати на палець тоненький ланцюжок, що спускався з її шиї, немов срібляста павутинка. Вони поїхали до Вано, бо знали — він в біді не покине, він завжди допоможе, нехай навіть ціною власного спокою.

Вано зустрів їх, по-звичному сивий і традиційно неввічливий. Зачиняючи вхідні двері, перечепився об килим у коридорі (там досі не було світла), а перед цим ледь не знищив якийсь рукопис (випадково, звісно!), бо бачте, подумав, що по нього прийшли чергові демони. Кіра сказала, що Анна — її подруга, яка приїхала до Вінта з іншого міста — вона завжди приїжджала до Вінта, бо в цьому місті його дім був її домом. Де були її батьки, Кіра так і не пояснила: схоже, вона сама цього не знала. Ким доводився дівчині Вінт, теж було незрозуміло. Але одне було ясно — Вінт ніколи б не допустив, щоби з Анною трапилось щось погане. Вінт любив її, несамовито любив, якоюсь чи то братньою, чи то навіть батьківською любов’ю (Вінту було двадцять сім, Анні — вісімнадцять-дев’ятнадцять, принаймні, на стільки вона виглядала). Вінт носився з нею, наче з найбільшим скарбом, здував з неї пилинки і був готовий виконати будь-яку її забаганку. Шкода тільки, із забаганками Анна явно не дружила. Схоже, вона навіть не здогадувалась про їх існування. Що робили Анна з Вінтом, залишаючись удвох — залишалося загадкою. Але коли вона приїжджала, то він надовго забував про алкоголь.

Вано нічого не запитував — він давно уже звик до несподіваних Кіриних приїздів і до численних диваків, яких вона приводила під його дах. Пакет із мокрим одягом і три пари ковзанів — Вано одразу здогадався, з чим має справу. Священик приніс теплу ковдру, поставив чайник і запитав, коли десь приблизно трапилась біда. Потім напоїв Анну чаєм і уклав спати. Кіра лягла біля неї, обійняла і почала розповідати казку. Вона впівголоса говорила з Анною (хоча ні, швидше з собою — бо ця її балаканина була суцільним монологом), гладила ту по голові і поправляла ковдру. Андрій дивився на цю ідилію, на сонну ефемерну напівтінь і синьоволосу божевільну — і не міг зрозуміти, що їх поєднало. Дві Аліси — загублена, піймана у власні ж тенета тендітна голодна павучиха і скажена фурія, що вирушила в погоню за життям — непередбачуваним білим кроликом, — лежали, обійнявшись, на теплому ліжку сивого священика, чий дах уже давно протікав, продірявлений атакою божевілля, що сипалось і сипалось на нього, немов з мішка. Їм не було кінця, як не було кінця Андрієвим думкам, почуттям та ілюзіям, як не було кінця його спогадам, що губились у пастках реальності і воскресали, перекочувавши у сни... Божевілля шастало по священиковій квартирі, спало на його ліжку, обідало на його кухні і курило його цигарки. Божевілля гралося з ним, підкрадалося з-за спини, кусало за серце і втікало у своє пекло, тягнучи за собою спокусливими солодкими обіцянками. Андрій бачив це крізь священикові пальці, крізь Кірині пальці, крізь власні пальці (довгі, як у піаніста!) — в пальцях ховалася правда, і він її розумів.

Анна спала, Кіра спала... Пальці мовчки споглядали їхні сни... Андрій відчував, як вони протікають крізь його руки... І від цього його душа наповнювалась теплотою...

12

Весна прийшла несподівано — чорна і простоволоса, з вологим ротом, розірваним пташиним вереском, з порожніми очима, в яких ховалися змії, зі здоровенним воронячим гніздом на непропорційно великій, блідій голові. Андрій відчував, як весна дихає йому в потилицю. Андрій боявся її — щось холодне й липке виривалося разом з нею з могильних глибин, щось, що мало довгі білі руки і сліпе обличчя. Воно пило його життя і виїдало спокій, залишаючи лише потворну, слабку порожнечу.

Ця порожнеча робила місто безкраїм і порожнім. Фасетні вікна лоскотали оголені нерви блідими прожилками телеекранів. Поміж будинками вешталися зграї голодних котів, що верещали, хрипіли і злягалися прямо посеред вулиці. Смітники обросли протухлими залишками їжі, котра повипливала з холодильників разом із весняним прибиранням. Річка роздулась і тепер радісно облизувала береги, смакуючи обгортки, старі черевики та інший непотріб, котрий так часто залишають за собою люди. Вона лоскотала мости і цим дратувала потенційних самогубців.

Вінценосні гомо сапієнс розтинали вулиці сліпучими спалахами масних посмішок, обмінювались новинами і свіжими плітками, годували крихтами товстих голубів і жадібно пожирали очима чиїсь занадто оголені литки. Весна хлюпотіла між дощами, весна волочилась услід за хмарами, весна залазила на дерева і свистіла, мов вуличний хлопчисько. Від цього свисту пересихало в горлі, а в животі зненацька починала ворушитись напівперетравлена вечеря.

У порожнечі було багато імен. Іноді вона приходила до нього вночі — волога й темна, як саме пекло. Вона смерділа тишею й намулом, важкі патьоки води стікали з її облізлих кіс, нагадуючи про щось уже забуте, про щось жахливе, що трапилось давно-давно, можливо, навіть не з ним і не в цьому житті. Андрій боявся порожнечі — а вона відверто насолоджувалась його п’янким напівдитячим страхом. Вона досі пам’ятала той його спітнілий трепет, коли він кричав уві сні, будучи ще дитям. Вона приходила до нього попід вікна і виводила липкі, драглисті серенади. Вона мацала руками скло і облизувала віконниці довгим язиком. Її одежа зогнила й розлізлася. Її руки — нестерпно гарні, нестерпно жахливі, нестерпно тонкі, нестерпно білі утоплені руки мерехтіли у місячному сяйві, нагадуючи, що саме йому судилося стати їхнім королем. Вона співала йому колискову — млосно-медову. Від її голосу здихали сонні ворони і виверталися горобці над гілками. Іноді він кричав уві сні, нестямно ворушачи пересохлими губами.

Колись порожнеча приходила до нього попід вікна. Зараз — накочувалась хвилями разом із бридкою, трухлявою весною. Вона підповзала до нього з-за спини, підкрадалась, коли дивився в дзеркало, лоскотала повіки, поки спав, і хтиво цілувала губи, вимагаючи більшого. Іноді Андрій уявляв, що в нього замість голови — дірка, іноді — що це вулик, в якому затаївся розлючений рій отруйних бджіл. Йому було страшно, він стогнав і намагався плакати, але це не допомагало. Щось випило всі його сльози, вигризло всю його радість — і навіть його тіло зсохлося й поменшало, не в змозі справитися з жахливою депресією.

Андрія замучила втома. Замучила спрага, стіни і батьки, що тягали по всіх можливих і неможливих лікарях, годували таблетками, поїли сиропами. Андрій відчував, як тіло просочується хлорованим запахом поліклінік. Зіниці розширювались, коли він бачив чергового маніяка у білому халаті. Демони з руками людей і з очима людей простромлювали його шкіру тисячами невидимих уколів, натирали гнітючим смородом огидних жовтих кремів, промацували його живіт, ребра й кістки; із їхніх ротів пахло нашатирем, замість пальців вони мали десятки невгамовних щупалець. Їхні білі халати були сплетені з павутини — і Андрій знав, що кожна лікарня ховає в своїх стінах сліпого, жирного, лінивого павука, котрий жодного разу в житті не бачив денного світла. Очі тварюки ховались під бридкими більмами. Трухляві залози безтямно працювали, виділяючи білий тягучий секрет. Павучі нутрощі викидали із себе молочне мереживо чиїхось несказаних слів, що запліталися в вигадливу мозаїку нездійснених мрій і засихали під неоновими лампами густою невидимою сіткою. Коли надходила ніч, голодні прибиральники із риб’ячими очима здирали її зі стін, скручували в клубочки і ткали полотно — тверде і пропахле хлором, економлячи час на дезінфекції. Як тільки всі розходились по домівках, запилені скелети (а такі були в кожній більш-менш пристойній амбулаторії) вилазили зі своїх шаф в неонову пітьму, розливаючи по підлозі хлор і дзеленькаючи порожніми пробірками. Сувої павутини не давали їм спокою, їх вертіли в оголених кістяках рук, пробували облизати неіснуючими язиками, прикладали до дірок у черепі, сподіваючись побачити (почути, занюхати) внутрішній зміст. Але там не було нічого, окрім старечих павукових секретів.

А порожнеча продовжувала поглинати Андрія. Її хвилі ставали дедалі вищими, підживлюючись нездійсненним бажанням зустрітися з Кірою. Він не бачив її вже кілька тижнів. Після випадку в кафе вони посварились: Андрій сказав Кірі, що Анна несповна розуму, і порадив показати дівчину психіатрові. Кіру ці слова страшенно розізлили. Її слова, її рухи, її гарячий вогонь обурення ледь не спопелили Андрія. Він утік від неї, навіть не попрощавшись. Кіра послала йому вслід тонну соковитих матюків, цим самим недоречно розбудивши хирляве самолюбство, котре змусило Андрія сказати їй: «Та пішла ти!».

Андрій подзвонив їй через два дні. Кіра терпляче вислухала його довжелезні вибачення і на пропозицію піти прогулятися в знак примирення гордовито кинула трубку.

Після цього Кіра зникла. Її не стало онлайн, її телефон більше не відповідав, дратуючи слух короткими обірваними гудками. Вано сказав, що Кіра, напевно, знову чкурнула кудись зі своїми божевільними дружками. Кіра страшенно любила спонтанні подорожі. Шукати її не варто, бо це нічого не дасть. Коли прийде час, Кіра обов’язково повернеться, прихопивши з собою перші по-справжньому теплі весняні ранки.

Та неясне очікування не рятувало від приступів божевілля. Навпаки — воно ще більше пригнічувало, ще більше вганяло у стан безнадії. Млявий і апатичний, Андрій нагадував хирлявий паросток, що зріс без сонця під порогом темної комірчини. Він задихався, не в силах справитися з хвилинами відчаю, що накочувались на нього зненацька і накривали з головою. У його грудях поселилась порожнеча, вона тримала його за серце і набридливо скиглила в животі. Він почував себе залежним від смерті, він був джерелом смерті, він носив смерть у собі, викохуючи й леліючи її, мов матір дитину. Смерть вгніздилась між його м’язами, вросла у легені, розповзлась між волоссям і споганила очні яблука. Лікар навіть приписав Андрієві окуляри.

Іноді, коли Андрій починав дрімати, йому здавалось, що земля підповзає до горла, лізе межи очі, затуляє рота. До шиї хтось ніби прив’язував величезний холодний камінь — і земля піднімалась над ним, втягувала в себе, всотувала повністю, до останньої краплини. Він провалювався кудись у чорні глибини — і бачив могильних червів, що звивалися між спорохнявілими кістками, чекаючи нових жертв. Пальці губилися між пластами важкого вологого ґрунту, серце шалено стукотіло, вириваючись із грудей, очі заливав холодний піт. Земля ковтала Андрія, її травні соки розчиняли в собі його ослабле тіло — і він відчував, як тане, розсипається, губиться в порожній безкінечності, холодній і страшній, як сама смерть.

Сни бували різними. Іноді він з жахом усвідомлював, що не може поворухнутися, що все його тіло — це дерев’яний скелет, вбраний у товщу кори і сухого, сітчастого листя, що приречено шелестіло на вітрі, благаючи спокою. Дерево було старе, як світ, і повністю струхнявіле всередині. Під корою жваво бігали вусаті жуки-короїди. Якісь товсті, гладкі личинки дрімали між листям, присмоктавшись до прожилків масними, округлими тільцями. Десь ворушилися змії між корінням. Та він все ще був живий, усвідомлював себе, відчував, як пульсують його соки, як бігають туди-сюди, намагаючись втримати в старій руїні бодай останні залишки життя. Він давним-давно належав смерті — і смерть вкотре вирішила нагадати про це. Перевізник з човном уже чекав біля берега. Пора було відчалювати — туди, де птах не літає і сонце не сходить, трава не співає і день не надходить, де чорні води й мертве павутиння — туди, де спокій, вічність і коріння.

Та Андрій хотів жити. І він боровся за це.

Він шукав розраду в книгах. Чужі історії виростали перед очима одна за одною, немов гриби після дощу, та всі якісь бліді, пусті і нестерпні. Коли Андрій брав книгу до рук, здавалось, що вона кидає на нього погляд, сповнений лютої ненависті. Плоскі персонажі підозріло зиркали з потертих сторінок. Плетиво літер нагадувало лискучу зміїну луску. Шелест паперу перетворювався в сичання — Андрій якось зловив себе на тому, що злякався томика з казками Андерсена. Йому здалося, що відьма з ілюстрації до «Русалочки» зненацька хижо вишкірилась. Він побачив, як жадібно блиснули слизькі лаписька огидних поліпів на задньому плані, як несамовито заворушилися водорості, ніби їх щойно зачепило якесь морське чудовисько, як завирувала вода, не в силах витримати бридке, отруєне гріхами тіло морської чаклунки. На якусь мить ніздрі вловили слабкий запах солі, змішаний з терпким подихом нічного бризу — і він немов здурів.

Андрій оглянувся навколо — і зрозумів, що кімната ДИВИТЬСЯ на нього! Так, у неї було тисячі зірких очей, тисячі лап і кігтів, тисячі язиків і голосів, що безперервно наспівували тисячі різних мелодій, перетворюючи тишу в божевільну какофонію спогадів. Ця кімната бачила все — дитячі страхи і сльози, обурені лайки і перші цигарки, поцуплені з батькової кишені. В цій кімнаті він виростив тисячі божевільних думок, виносив тисячі мрій і бажань, викохав тисячі стомлених сумнівами рішень. Тут він жив і сподівався, проходив школу життя — і отримував ляпаси у вигляді суворих батькових нотацій чи тривалих душевних терзань. Тут він бачив сни, прокидався і вкривався потом, немов нічною росою, тут він кричав і сміявся, тут він горював і стрибав до стелі від радощів. Ця кімната жила ним, поглинала його в себе, перетравлювала тіло і свідомість, повільно, поступово, шматочок за шматочком. Ці стіни вбирали в себе випари його поту, заковтували запах шкіри і волосся, жадібно вдихали хворобливе тремтіння, нервово рухаючи невидимими ніздрями. Ця підлога пила кров з його побитих колін чи порізаних пальців, цей килим роздувався, пожираючи його ламке волосся, це ліжко тремтіло, просякнуте його блювотними міазмами. Ця кімната їла його тіло на сніданок, обід і вечерю, смакувала його сни і запивала залишками какао. Ця кімната пускала в нього корені, проростала крізь нього і приковувала до себе, назавжди позбавляючи можливості вільно рухати слабкими кінцівками.

У кімнати була велика ворсиста голова і тисячі невидимих рук — він ніколи їх не бачив, але знав напевне, що такі існують. Колись ці руки куйовдили йому волосся (а він, дурень, гадав, що то протяг), поправляли ковдру перед сном і ніжно голубили, проганяючи нічні жахіття. Та зараз, коли кімната навчилася стежити за ним, ці руки стали чужими. Ніжні дотики до голови перетворились на грубе висмикування волосся, нічні сторожі обернулись на чорних примар, ковдра взяла собі за звичку втікати кудись у темряву, змушуючи Андрія навпомацки нишпорити рукою по незатишній, холодній підлозі, що так і норовила стягнути його з ліжка і добряче буцнути по змокрілому лобі своїми маленькими гостренькими ріжками, немов пустотливий лісовий сатир. Кімната була налаштована проти нього, вона протестувала і обурювалась, вперто не бажаючи миритися з присутністю Андрія у своєму тілі. Кімната дратувала його, а він дратував кімнату. І поки тривав цей конфлікт, він розумів, що його життєва енергія поволі витікає з тіла кудись у далекий міжзоряний простір.

Іноді уві сні він бачив себе там, між зорями. Примарні холодні галактики кликали до себе обманливим світлом давно вже погаслих світів. Порожні планети блукали безоднею, не бажаючи коритися жодним фізичним законам. У цьому дивному світі більше не було законів, тут узагалі не було вже нічого, окрім брехливих синіх вогнів на далеких космічних могилах. Андрій самотньо літав між зорями, нагадуючи заблуканого нічного метелика, і відчував, як у його душу зазирає холодний мертвий простір, ім’я якого — порожнеча.

Та найчастіше йому снилося темне лісове озеро. Трохи рідше — старий собор і глибокий колодязь. Він плутав їх, бо вони мали дивовижну здатність перетікати одне в одного, не змінюючи декорацій. Собор був високий, білий і не мав дверей. Його стеля губилася в небі, а вікна — під стелею. Андрій бачив промені призахідного сонця, що стікали звідкілясь згори, чув помах невидимих пташиних крил і ніжне, налякане туркотіння. Та це туркотіння не приносило заспокоєння. Навпаки — чим голосніше лунало, тим гостріша безнадія охоплювала Андрія. Йому здавалось, що він забув щось важливе, що загубив щось далеке, вічне і рідне. Він стояв у порожньому соборі, страшному й прекрасному водночас, вдихав у себе пил віків і передсмертні подихи тисячі погаслих поколінь. Крила лопотіли над головою, перекликаючись із шелестом невидимих сторінок, голубине туркотіння перепліталося із піснею сонячного проміння. Дивна музика краси і болю протікала крізь його вуха, дивний спів світла пронизував перелякане серце. Первісний відгомін плачу за втраченим раєм відлунював у мозку, бентежив кров і лоскотав легені. Груди стискалися, не в силах справитися зі сльозами, з горла виривався здушений писк — і він падав, падав на коліна, згинався і плакав, конвульсивно здригаючись під натиском страшної порожнечі.

Він часто згадував калатання церковних дзвонів в селі на Великдень. Андрій любив Великдень, любив Воскресіння — живе, справжнє, тремтливе і тепле Воскресіння, народжене весною, теплою і ніжною матір’ю, а не тією напівзогнилою примарою, що волочилась по міських вулицях, злягаючись з котами. В цієї весни були лагідні руки і добрі очі. Ця весна гойдала соловейків під грудьми, приносила під стайню кошенят і жадібно зиркала, як вовтузяться ластівки на бабусиному ганку. Вона вдиралась на подвір’я голодним муканням корови, не на жарт збентеженої запахом молодої трави, і веселим рохканням веприка, котрий любив перестрибувати загорожу і ганяти подвір’ям, винюхуючи торішнє насіння. Ця весна залазила в собачу будку і вдихала життя в роздуте черево старої лайки, сліпої на одне око, та все ж досі охочої до буйних собачих забав. Вона влітала до хати і приносила з собою запах пухкої паски, бабусиної хустки і пісню церковних дзвонів, що калатали і калатали з глибин минулого, проводжаючи його вслід за Великоднем десь. Він чув радісні голоси і бачив постаті двох білявих хлопчиків, які зі сміхом і шумом топтали ще не скошену молоду траву... Їхні очі горіли, їхні губи сміялися... Андрій біг по цій траві, по цій стежці вслід за їхніми безтілесними силуетами і бачив, як вони віддаляються від нього, ці забуті голоси з його минулого, бліді і далекі, немов холодні примарні тіні.

Андрій хотів полетіти за ними, та не зміг — у нього не було крил, а на шиї теліпався важкий могильний камінь. На тому камені було щось написано, але він не міг розібрати, що, бо надпис розпливався і танув, як тільки погляд зупинявся на ньому. Але там була фотографія — хлопчина, юний і темноокий, дивився трохи зневажливо й насмішкувато, немов старий знайомий з глибин невидимого дзеркала... Андрій бачив себе у тому дзеркалі, бачив свій надгробок, що теліпався на шиї карою за невідомі гріхи. Він уже вмирав колись, вмирав — і лягав у землю: кістка до кістки, попіл до попелу...

Кіра повернулась на світанку. Вона розбудила Андрія набридливим дзвінком у двері. Батьки збирались на роботу, а сам хлопець відлежувався в ліжку, не бажаючи вилазити з-під ковдри. Андрій не пам’ятав, коли востаннє був у школі — він плюнув на школу, йому було погано і було все одно. Батьки все розуміли — мама наполягла, щоб дільничний лікар забезпечив сина довідками на сто років уперед. Мама вирішила, що він серйозно захворів, мама не спала вночі і гризла собі лікті, щогодини зриваючись з постелі, щоб поміряти синові температуру і витерти холодний піт з його чола. Вона поблідла й змарніла, під її очима поселилися тривожні темні кола. Її мучив страх — Андрій це бачив і розумів. Її мучила якась жахлива правда, що сиділа в голові і не давала спокійно дихати. Батько теж ходив похмурий і сумний. Його кишені стрімко худли, в той час як двері відчинялись перед кожним більш-менш пристойним психологом чи психіатром. Але цього разу двері відчинились — і крізь них у квартиру увірвався теплий весняний дух, сонце і вітер, змішані з терпким запахом найпершої зелені. Кіра влетіла в кімнату з галасом і сміхом, збираючись задушити Андрія в міцних, весняних обіймах, та тут же різко зупинилась, налетівши на невидиму стіну.

— Салют... незайманим... — сказала Кіра, опускаючи здивовані темні очі. — Чувак, коли ти востаннє дивився в дзеркало? Ти... ти... це не ти... Ти... — її голос опустився до шепоту.

— Ти схожий на сухе деревце. Ти...ти... Ти схуд і посірів. Господи... І це за нещасні кілька тижнів. Що з тобою, чувак? Я в це не вірю. Знаєш, ти танеш на очах. Ні, я не вірю. Не вірю!

Кіра довго балакала з ним в напівтемній кімнаті. Вікна, зашторені фіранками, майже не пропускали ранкового світла. Кіра розпитувала про лікарів, про його здоров’я — Андрій бачив, що це збентежило її не на жарт, і каявся за власну дурість. Андрій слухав її живий, приглушений темрявою голос, насолоджувався його переливами — і відчував, як стає легше. Кіра була ковтком джерельної води в гарячий літній день. Та Андрій не обманював себе, не тішив марними надіями — він знав, що це полегшення тимчасове, знав, що як тільки настане вечір, порожнеча знову навалиться на нього своїм важким, огидним тілом і буде душити і гризти, гризти, гризти, аж поки не з’їсть.

Кіра теж це знала. Вона знала значно більше, ніж говорила Андрієві. Вона хотіла допомогти — щиро і віддано, та не могла. Кіра дивилась на нього розгубленими очима, нервово розтирала пальці і мовчки молилась до своїх богів, благаючи про допомогу. Хтозна, що їй нашептали боги, та коли дівчина заговорила, її голос більше не тремтів — він був рівним і сильним, мов сам спокій.

— Я знаю, хто може допомогти. Чуєш? Я знаю! Ех, і як же я зразу не здогадалася? Так-так, Вано, чувак... Хочеш ти цього чи ні, але нам треба поговорити з Вано...

13

Ще майже вдосвіта Андрія вигнали з теплого ліжка і потягнули кудись у безвість. Ранок був холодний. Промоклі від туману вулиці сонно кліпали припухлими очима ліхтарів. Десь завивала сирена. Було мокро й темно, хотілося спати, та де там! Кіра вчепилася в руку залізною хваткою і волочила вперед. Навіть поснідати не дала, безсовісна.

Андрій уже подумки проклинав той день, коли вони познайомились. Ну навіщо він повівся на маячню цієї божевільної малої? Чого попхався до неї додому, та ще й ночував разом в одному ліжку (і це ж де — в квартирі священика!). Та й сам Вано чого був вартий! Хворий на всю голову, як і його племінниця, він ніколи не просихав і матюкався гірше вуличного злодюжки.

— Чувак, воруши кінцівками! Ми спізнюємось! — бурчала Кіра, налягаючи на ноги. В неї між зубами стирчала цигарка.

Андрій презирливо скривився.

— Та ти задовбала зі своїм бубонінням. Скільки можна? І перестань пихтіти! Від твого диму кишки у вузол зав’язуються! Хочеш, щоб мене знудило прямо посеред вулиці?

— Ні, не хочу, — спокійно відповіла Кіра і погасила цигарку.

— Ненавиджу таку погоду...

— Та ти взагалі ввесь світ ненавидиш! — кивнула Кіра, трохи сповільнивши крок. — Можу побитися об заклад, що зараз ти готовий мене вбити.

— І ре посперечаєшся ж навіть! — видихнув Андрій і широко позіхнув. — Далеко ще?

— Ні. За рогом.

Незабаром із-за будинків показалась невеличка церковця, старезна і почорніла від часу. Десь хрипко каркнула ворона. Темні вікна нервово глипнули на Андрія. Йому стало трохи не по собі — так, наче під куртку заліз колючий вітер і пронизав до кісток.

— Прийшли! — сказала нарешті Кіра. Вхідні ворота були відчинені. Стежка пролягала крізь старовинне кладовище. Стоп. Він уже якось був тут.

— Це місце коштував мені рукава! — здивовано вигукнув він.

Кіра неуважно оглянулась.

— Хіба? А й справді... Тільки ми тоді, здається, заходили з іншого боку. Мабуть, це кладовище просто створене для пригод. Хоча... Я все ще сподіваюсь, що цього разу обійдеться без них.

— Я в цьому майже впевнений.

Андрієву увагу привернула статуя Діви Марії. На якусь мить з’явилося відчуття, що по той бік склепу хтось стоїть. Він пильно придивився, але нікого, звісно, не побачив.

— Ей, ти що, заснув? — Кіра демонстративно клацнула пальцями. — Чи, може, привида побачив?

— Ні. Але місце неприємне. Так і хочеться чкурнути звідси, що є сил. А ця дурна статуя... Мені здається, що вона на мене дивиться.

— Чувак, ти чого? — Кіра стала навшпиньки і помацала Андріїв лоб. — Наче здоровий. Не виспався чи що? Це ж звичайнісінький фамільний склеп! — вона підтягла його до оброслих мохом мармурових стін і тицьнула пальцем на двері. — Не бійся, тут зачинено. Все добре.

Андрій підійшов до стіни і притулив руку до старого мармуру. Нагадало шкіру якоїсь мерзенної тварини. Або напівзогнилого мертвяка. Від думки про це він здригнувся.

— Може, прогуляємось трохи у якому-небудь приємнішому місці? Бо я не хочу нікуди йти з таким настроєм.

Кіра знизала плечима.

— Ми й так вже спізнюємось.

— Будь ласка... Кілька хвилин... Вано почекає...

— Почекає. Але хіба тобі самому не хочеться якнайшвидше з цим покінчити?

— Ну-у-у...

— Добре-добре, роби, як знаєш. А я тим часом покурю на сходах.

Вона рвучко розвернулась і швидкою ходою пішла по бруківці до церкви. Андрій подумки подякував їй за це і вирішив прогулятись поміж могилами.

Він ніколи любив ранок. Особливо такий холодний і пронизливий, як цей. Вранці закінчувалось життя, сповзали всі маски, згасали ілюзії — і починалась реальність. Ранок нагадував сюжет одного фільму — про чоловіка, що якось прокинувся і зрозумів: те, чим він жив досі, насправді лише сон, ілюзія, марення. Як же його звали? Лео? Чи, може, Нео? А втім, байдуже. Треба йти в церкву.

Але йому не хочеться в церкву. Йому зараз взагалі нічого не хочеться. Єдина думка — вийти за ворота, сісти в перший-ліпший автобус і поїхати додому, до теплого ліжка й гарячого чаю. Чого він узагалі сюди приперся? А головне — з ким? З дівчиськом, яке так нахабно увірвалося в життя кілька місяців тому, хоча він його не запрошував, і яке вперто не хотіло посуватися? З дівчиськом, чиє товариство починає обтяжувати? Та хто вона взагалі така, щоб щось за нього вирішувати? Чергова знайома, з якою він кілька разів сходив на пиво, раз чи двічі потриндів по душах і якось переночував у одному ліжку?

Кіра. Чортова Кіра. Чого їй від нього треба? Втріскалася, може? З цими дівчатами іноді таке буває. Вроді би й тусиш собі з нею, ніби з найкращим другом, по всіх підворітнях, балконах і під’їздах, робиш всіляку хріновину і випиваєш все, що горить, як тут — бац! — і на тобі, маєш! Кохання-страждання, сльози-шмарклі та інша дурня.

Ще й цей божевільний... Як його? Вано. Екзорцист довбаний. Цікаво, як виглядала б реклама його послуг? «Вижени демона — врятуй душу»? Чи, може, щось у стилі баби Варі з оголошень на зупинці? «Позбавляю від бісів. Недорого. Контактний телефон: 6-66-666. Дзвонити після 6.»

Андрій продовжував бродити поміж склепами, торкався потьмянілих від часу статуй, здирав мох із табличок і постійно хукав на пальці, щоб зігрітися. Черевики промокли, з волосся стікала вода, дощові краплини тремтіли навіть на віях, та він продовжував вивчати могили. Старі склепи притягували до себе, немов магніт. Іноді здавалося, що він чує тихенькі голоси всередині. Наче мерці перешіптуються. Або діти ховаються між хрестами. Але хто пустить дітей гуляти на кладовище? Та ще й в таку поґоду?

На табличках були імена. Зазвичай польські або румунські, рідше — німецькі. Іноді він знаходив сентенції латиною або якісь виписки із псалмів. Одного разу трапився текст на івриті. Таблички були старі й порослі мохом: коли до них торкатись, то здається, що поринаєш в давно забутий сон. Ось там минуло піввіку, а там — вже й ціле століття. А там, диви, така руїна попадеться, яку не те що помацати, а навіть нігтем зачепити страшно, бо ще не дай бог обвалиться, і тоді вже точно проблем не обберешся, бо цвинтарний сторож і так має на тебе зуб.

Від статуй віяло смутком і ще чимось невловимим, але водночас легким і прекрасним. Він бачив струнку фігурку дівчини, до ніг якої хтось поклав білу троянду, і погруддя бридкого горбаня, в залисинах і бородавках. Іноді траплялися сфінкси і крилаті потвори, назву яких він або ніколи не знав, або колись десь чув, та вже забув. Похмурі слизькі рибини стерегли могили своїх господарів, кам’яні змії обплітали холодне вмістилище чийогось столітнього смутку. У голові проносились сонми образів і безликі силуети померлих, яких він силкувався уявити, та так чомусь і не зміг.

Андрієві здавалось, що він бачить цілі покоління мертвих, ці давно загублені в плині часу похорони і сльози на захованих під вуаллю блідих щоках. Він бачив тонкі, ніжні руки, прикриті мереживною тканиною тонких рукавичок. Бачив важкі шурхотливі сукні, що підозріло випинались на животах чи грудях. Бачив гарні білі шиї з невибагливими, скромними прикрасами, як, наприклад, срібний медальйон у формі ключа, голівку якого обплітала мініатюрна змійка, що кусала себе за хвіст.

Порожні силуети виринали, немов з туману, видихали в обличчя хмарку випарів минулого і мовчки текли кудись на захід, між темні могили й погаслі ліхтарі. Від них віяло холодом і байдужістю, фальшивими сльозами і вітром забутих днів. Цілі покоління родин знайшли притулок на цьому вологому, сирому цвинтарі, цілі сім’ї упокоїлись в його рихлих, грузьких глибинах. Чорні склепіння сховали в собі всі загублені мрії, всі бажання і надії, яким так і не судилося здійснитись. Вони дивились на нього із таємних могил, витріщивши порожні очниці й розчепіривши безплотні пальці. Вони озивалися до нього шелестом вітру, кликали на ім’я, пошепки запитували, чи подобається йому їхній новий дім. Може, й ще щось говорили, та він не чув, бо надто вже голосно каркало вороння, та й вітер пронизливо завивав між деревами. Андрієві здавалося, що він пробув тут цілу вічність, що він завжди був тут, поруч із мертвими. Відчуття реальності покинуло хлопця. Час, здавалося, застиг на місці, заснув міцним сном, наче втомлений з дороги мандрівник. Тут ніхто нікуди не поспішав, ніхто нічого не чекав, ніхто ні на що не сподівався. Всі, хто прагнув возз’єднатися, давно прийшли сюди і обійняли кохані тіла мертвим, гнилим корінням. Всі, хто шукав, але так і не знайшов, давним-давно повернулися, щоб нарешті відпочити після довгих виснажливих років блукань. Всі вони прийшли сюди, щоб навік заснути, щоб стати землею під ногами живих.

Всі вони прийшли сюди, щоб...

Він чекав так довго. Чекав цілу вічність. Холод огортав його душу слизькими, вологими лапами, доторкався до серця, викручував кістки. Кров стугоніла у жилах — щось чуже голками впивалося в вени. Язик у роті занімів і розпух — немов кліщ, сп’янілий від крові. Час завмер, застиг на місці, загус, мов старе молоко. Поволі-поволі ворушилось волосся на потилиці, щось похмуре і темне ковзало між могил. Треба було втікати звідси. Втікати, поки не пізно.

Ага, знову дурниці в голову лізуть, — зробив висновок Андрій. — Пора якнайшвидше з цим покінчити. Чого це раптом його так збентежило старе кладовище? Авжеж, не виспався... Ще й цей дурний туман, що проникає під шкіру. І настрій лайно. Але з якого дива він забиває собі голову безглуздими думками про смерть?

Треба буде поговорити з Кірою. Пояснити, що йому це не подобається. Виписати їй по повній програмі за всі ці незручні ситуації і нетверезі посиденьки. Щоб знала, як знущатися з Андрія. Ненормальна. Вічно їй на місці не силиться, вічно тягне його кудись, бо бачте, пригод їй не вистачає на дупу!

Твою таку-перетаку! Зараз би щось з’їсти, зробити малинового чаю, залізти під ковдру — і скачати собі фільм про Лео чи то Нео... Але ж ні, треба стирчати тут, мокнути під дощем і уявляти, якими могли бути люди, поховані в цих могилах! І руки в мереживних рукавичках. Гарні такі руки, їх хіба що цілувати — і тільки. Якби Андрій був художником, малював би їх день і ніч, аж поки не створив би шедевр. Пальці, мов стріли — довжелезні, тонкі — нервово обсмикують ланцюжок на білій шиї. І ключик між ними — шалена змія. Чорт, звідки взялась ця нав’язлива картина?

Час би вже про неї забути, он до церкви пора... А хоча... Чого йому туди йти, зрештою? Андрій ще не настільки дурний, щоб повестися на всю цю маячню з вигнанням духів. Демон у ньому, аякже! Цікаво, Кіра довго думала, перш ніж ляпнути таке? Хіба вона не знає, що Андрій не вірить в усі ці дурниці? Мамо, мамо, я привида побачила! Доню, випий «Персен» і не заважай дивитись серіал.

Кіро, Кіро... Ми, здається, таки догралися... Де ти взагалі взялась на мою голову? Чому, відколи ми познайомились, я постійно втрапляю у всілякі халепи? То на сторожа нарвуся, то по морді отримаю (від тебе!), то терплю псевдофілософські роздуми твого махнутого дядечка... Як його? Вано цього. Чого ти взагалі з ним водишся? Як ви взагалі стусувалися? Дивнішої парочки ще не бачив — дівчисько-фрик і хворий на всю голову священик! Це ж навіть сказати комусь смішно — все одно не повірять! Скажуть, що я не при своєму розумі... Хоча, знаєш, в цих словах щось таки є. Бо тільки дурень може попхатися до церкви в надії, що там за нього все вирішить добрий боженька.

Кіро, дідько б тебе вхопив... Що ти зі мною зробила? Чого я сюди прийшов з тобою? Чим ти мене підпоїла-нагодувала-накурила врешті-решт, що я втратив останні залишки розуму? Які, нафіг, демони? Які духи? Хто сказав, що мене взагалі треба лікувати? Подумаєш, жахи вночі сняться! І уява коні викидає. Але це навряд чи якісь потойбічні проблеми! Швидше — побічні ефекти спілкування з тобою. Якщо в мене й справді трабли із психікою, то тут не допоможе жоден священик! Мені потрібен психолог, розумієш, ПСИ-ХО-ЛОГ! Хоча ні, не потрібен. Я ж здоровий!

— Справді? Ти так в цьому впевнений?

Кіра стояла перед ним, широко розплющивши свої і без того величезні очиська. Між її пальцями стриміла чергова цигарка.

Коли вона підійшла? Чому він її не помітив? Кляте створіння! Ступає нечутно, мов кішка.

— І довго ж ти підслуховувала? — спитав Андрій, розуміючи, що в жодному разі не повинен виправдовуватись.

— Ну-у... Скажу так — достатньо, щоб усе зрозуміти... Але, знаєш, я вмію непогано глухнути в потрібні моменти. Тому давай зійдемось на тому, що зараз — саме той випадок.

Андрій відчув роздратування. Що вона меле?

— Чого ти зі мною няньчишся? — вирвалося в нього, коли Кіра на диво елегантно взяла його попід руку і ненав’язливо потягнула в напрямку церкви.

Обличчям дівчини промайнула тінь легкої усмішки, в очах спалахнули бісики, але через дві секунди Кіра спохмурніла і сказала серйозним тоном:

— А що ж мені, по-твоєму, чекати, поки ти загнешся?

— Загнусь? Від чого? — він обурився.

— Не починай, добре? — втомлено прошепотіла Кіра. — Ми обоє зараз трохи не в собі: ти злишся на мене, бо вважаєш це все марною затією, я дратуюсь, бо не факт, що зможу тобі допомогти... Мені теж погано! І я дуже хочу як можна швидше піти звідси!

— Гаразд, гаразд, — Андрій придушив у собі настирливе бажання повстати проти Кіри. — Але все-таки... У двох словах. Навіщо ти це робиш?

Кіра знизала плечима.

— Ще б я сама знала... Хоча... Думаю, ти вже встиг помітити, що мені не треба багато часу, щоб зрозуміти, хто із чого зроблений. Ти мене цікавиш як особистість. Я не розумію, що коїться в твоїй голові. Ти химерний... І хворий на всю голову. Я не знаю, чого від тебе чекати. Та й подружилися ми наче. І цього навіть ти не заперечиш...

— Не заперечу. Але хотів би, — Андрій витиснув із себе незграбну подобу усмішки. — Надто вже багато від тебе клопотів.

— Не бійся, це скоро закінчиться! — Кіра зупинилась і зазирнула йому в обличчя. — Прийде літо — і я тобі покажу все, що обіцяла. Покатаємось з тобою трохи, наробимо дурниць! Знаєш... Може, навіть і до червня чекати не будемо. Бо що мені заважає познайомити тебе зі своїми друзяками просто зараз?

— Хм... — Андрій замислився. — Цікаво, а вони теж постійно на своїй хвилі, як ти?

— Ще й гірші бувають. З Вінтом ти вже знайомий — він майже не просихає, та нехай... Вінт малює геніальні сюрреалістичні картини... Ти їх бачив! Зайдемо до нього ще раз, він буде радий... Хвалько рідкісний — особливо коли протверезіє! Але це саме той випадок, коли хвастатись — не гріх. Бо коли б не самолюбство, ми б, напевно, так і не дізнались про його талант. Анну ти теж уже бачив — вона класна наче, але такої загубленої людини я ще не зустрічала. Ти ж пам’ятаєш Анну?

— О, таку не забудеш... — усміхнувся Андрій. — А що зі мною власне робитимуть?

— Хто? Анна з Вінтом?

— Та ні. В церкві. Оці всі... Священики твої...

— Священик там тільки один. Та й з ним ти теж уже знайомий. А решту — помічники, дячки, просто роззяви, яким більше ніде заробити копійку... Ну і Мирослав. Брат мій. Група підтримки, так би мовити. Але тебе ніхто не чіпатиме. Просто прочитають свої молитви. Точніше, Вано читатиме, а інші будуть дрихнути навстоячки. Як завжди. Сподіваюсь, усе піде добре...

— А якщо ні?

— На місці розберемось... На жаль, в цьому ділі ніколи не знаєш, з чим доведеться мати справу і що воно захоче з тобою зробити. Іноді трапляється таке жахіття, якого не зустрінеш навіть у найгіршому сні. Бачив? Волосся Вано повністю сиве. А йому зовсім недавно сорок виповнилось... Хоча, я вірю, що тобі боятися нічого. Бо з тобою все добре.

— Чим швидше ми з цим розберемось, тим буде краще, — сказав Андрій, чухаючи потилицю. Вони наблизились до церковці, повільно піднялися по хитких, дерев’яних сходах і увійшли всередину.

Будівля — звичайна, стара дерев’яна будівля — зустріла їх тишею. Дячки і ще якісь незрозумілі особи тинялися туди-сюди, чекаючи початку дійства. Чорнявий юнак з тонкими рисами обличчя зачаровано дивився на екран свого ноутбука. Кіра підійшла до нього впритул і поклала руку на плече. Хлопець відірвався від монітора — і на них зиркнула пара уже знайомих карих очей. Андрій зрозумів, що це Кірин брат, Мирослав.

— Працюю над проектом, часу майже не залишилось, — Мирослав винувато посміхнувся сестрі і показав на ноутбук. — Тому й притягнув з собою це одоробло... Щоправда, Вано трохи розсердився...

— Радій, що не вигнав тебе на вулицю разом з «бісівською штукенцією»! — Кіра засміялась, копіюючи священикову манеру говорити. — Ну ти ж його знаєш — вибуховий, як бочка з порохом! До речі, куди він запропастився?

— Обмірковував, чи не витурити звідси одну малу нахабну любительку покривлятися! — буркнув Вано з-за вівтаря. Через кілька секунд він з’явився перед ними — смішний і незвичний в довжелезній священицькій рясі. «Слава Ісусу Христу!» здивувало ще дужче. Андрій ледве стримав сміх. Через кілька хвилин Вано запропонував перейти до діла.

Він узяв Андрія за плечі і поставив перед собою. Четверо роззяв на чолі з Мирославом стали з боків, якийсь смішний бородатий дячок сховався позаду, на відстані метра. Вано поставив перед собою здоровенну Біблію, вочевидь, дбайливо відкриту на потрібній сторінці кимось із помічників, і почав читати.

Спочатку це було нудно. Монотонний голос священика то дратував, то навіював сон. Десь у вікні дзижчала муха. До повного щастя, розбурчався живіт. Андрія знову обсіли думки на кшталт «що-я-тут-роблю» вперемішку з обуренням і злістю на Кіру, а потім хлопець банально заснув. Відключився навстоячки.

14

Його розбудив голос. Дивний — і до болю знайомий. Десь він уже його чув — давним-давно, і щось він йому пригадав. Звуки голосу у здавалось, пронизали тіло, проникли в серце, впилися в душу. Вони заповнили Андрія наскрізь, немов стару порожню посудину, і, здавалося, вдихнули якесь нове, небачене досі життя. Він слухав — і відчував, як щось діється з думками, що розпухали й росли, роздувалися й виповзали з голови, немов булавки з солом’яного опудала (пам’ятаєте, був такий персонаж, Страшило Премудрий, мізки якого були набиті булавками?). Хлопець на якусь мить відчув себе блукальцем в країні Оз, старим одороблом, якому наприкінці літ відкрилася правда життя. Він відчув себе небом і землею водночас, життям — і смертю, що проростає в нове життя. Він відчув себе сміхом і болем, він увесь обернувся на дзвінку струну. Він став музикою й розрісся до неба. Його ноги пустили коріння і проросли крізь центр землі. Андрій піднявся й полетів, розчинившись у музиці. Він став кимось, хто воскрес, а тоді знову повернувся на землю. Андрій перероджувався. І відчував, як нуртують соки у його корінні.

Усе оживало, воскресало, проростало з зимової смерті, прокидалося зі сплячки — і все, не було вже смерті більше, навіть зогнила падаль — і з тої проростало життя. Все було зеленим, шаленим, шелестіло, ворушилось, хлюпотіло, лізло кудись угору, пнулось до неба, прорізувало тіло землі, вбиваючи її і воскрешаючи наново. Та йому було байдуже, було все одно, бо він холодними руками чіплявся за порослі мохом виступи ще теплих, нагрітих за день старезних скель, босими ногами розбовтував нічне повітря, підіймався все вище і вище, залишаючи позаду туман і волоссям торкаючись зірок. Світ плив унизу, мов поламана лялька, рухався крізь течію неба, як забутий богами кораблик. Вогні напружено кліпали в густому тумані; приглушені голоси танули, мов комариний писк; залишався тільки гуркіт тамтамів на задньому плані і важкий, тужливий голос волинки, що плакав за чимось далеким і згубленим, рідним і, напевно, втраченим уже навіки.

...він мовчки дрімав, випрямивши зарослі зеленим мохом лапаті руки; прадавні гори бовваніли на обрії, мов забуті привиди, заховані між купами білих кісток; тут полягли велетні, що породили землю, велетні, що народилися на початку, коли не було ще нічого; то їх крижане дихання досі витало під зорями, то їхні виткі прозорі пальці торкалися напнутих між деревами павутин... Це тут змішувалися в одне всі Озіріси, Бальдри, й Ісуси, перетворюючись на прекрасне гігантське дерево, що впиралося в небо, пробивало його, мов грунт, і вростало у іншу реальність, багато інших реальностей. Це тут воно росло, росло, росло, розкорінювалось, розгіллящувалось... Тут ще не було смерті, а тільки життя, молоде, бурхливе, темно-зелене й моментами моторошне...

Про це не знав ніхто, ну хіба що окрім тебе, Гіласе, бо хіба ж є щось, чого ти можеш не знати?

15

— Живий?

— Дивіться, оклигує!

— Води! Швиденько! Ну чого ти стовбичиш, як статуя?

— Андрію?

Він розплющив очі і побачив над собою збентежене Кірине обличчя.

— Ох... Моя голова!..

— Тихо! — Кіра схопила його за плечі і притиснула до підлоги. — У тебе, здається, струс мозку! Не нудить?

— Наче ні! — Андрій перестав пручатись і покірно принишк, віддавши себе на її волю. Він побачив перелякані обличчя дячків і Мирослава, що зиркав на нього з-під лоба, відгороджуючись комп’ютером.

— О! А це що тут забуло? — Андрій кивнув головою на Кірину ліву руку. Між її тонкими, брудними пальцями стирчав ланцюжок від кадила.

— Моя племінниця, схоже, вирішила скористатися цим замість зброї — і добре зробила! — прозвучало над головою. В ту ж мить в поле його зору вписався переляканий Вано.

— Мудро! Хіба ні? — продовжив священик, тримаючи біля лоба рушник з льодом. Такий самий рушник був і в Кіри — вона люб’язно прикладала його до Андрієвої голови.

— Вибач! — сказала Кіра чи то священикові, чи то Андрієві. Її обличчя скривила болісна гримаса жалю. — Вибач... Я тебе ледь не вбила!

Як виявилось згодом, коли вони вже їхали в старій, побитій часом і численними аваріями «Волзі» священика, спочатку все йшло добре — Андрій уважно слухав молебень, зрідка відволікаючись, щоб зиркнути на бородатого дячка, який стояв у нього за спиною.

— А потім почалося! — сказала Кіра, спритно підхопивши рушник, що, не витримавши різкого повороту, збирався сповзти на брудну підлогу.

І вона розповіла, що трапилося в церкві.

16

(...omnis immimdus spiritus, omnis satanica potestas, omnis incursio infernalis adversarii, omnis legio, omnis congregatio et secta diabolica...)

Весна проростає крізь його кістки. Зелень стебел, дихання — і спокій. Життя — через край, вологе і свіже, мов ранок. Листя тріпоче, найперша зелень визирає з-під воскреслих повік — бездонні душі вростають у небо. Зелень у серці і в грудях, виткі стебла обплітають руки... Чує — вирує у жилах. Не кров — гіркуватий сік.

Дзвін далекий. Тіні під листям. Мовчки виють на місяць. Зелень витікає з-під серця, затоплює груди, прослизає крізь пальці — і губиться в траві. Шукати її — не знайдеш. Зміїними хвостами повиється навколо ніг. А ноги його — коріння. Він — дерево.

Не спи, Гіласе, не спи! Чуєш? Мертве воскресло, пісня його — жива.

Холод.

Утопленик.

Смерть.

17

Коли Вано прочитав десь половину молитви, Андрій перемінився на очах. Сказав, що це все дурниці, що вони всі — зграя придурків, які повелися на обман старого фокусника. Потім почав сміятись, як обкурений, гарчати, пищати й підстрибувати. Коли його спробували зв’язати, вирвався і вкусив одного дячка за ніс. Потім взявся бігати по церкві і трощити все, що потрапило під руку. Андрій розтовк кілька підсвічників, ледь не зірвав ікону, датовану ще позаминулим століттям і розбив вікно, запустивши в шибку кадилом. Коли хлопця нарешті впіймали, він саме збирався пошматувати старовинну Біблію. Та, на щастя, розлючений Мирослав, чий ноутбук теж постраждав він агресії «одержимого», виявився сильнішим за «демона» (Андрій скоса зиркнув на постраждалу машинерію — і побачив тріщину, що розтяглася на моніторі, мов якась химерна скляна змія). Він скрутив тому руки і повалив на підлогу. Дячки і декілька священикових помічників обсіли Андрія, мов бджоли мед, намагаючись стримати несамовиту агресію хлопця. Вано продовжував читати. Та зненацька очі Андрія почали закочуватись, обличчя скривила судома — і він закричав.

Що ж то був за крик, годі й уявити! Ніхто ніколи не чув такого крику — скільки у нім було жаху, скільки ненависті й болю вихлюпнулось з Андрієвих грудей! Він кричав, мов божевільний, довго й протяжно завивав вовком, скавулів собакою, нявчав котом, кукурікав півнем. Потім почав клясти і лаятись, звинувачуючи присутніх у всіх смертних гріхах. Йому здавалось, що у подобі Вано зачаївся диявол, що сам змій-спокусник опустився на землю і збезчестив його Кіру. Він кричав, що дівчина від того дотику звиродніла (так і сказав — звиродніла), поросла мохом, як гниле яблуко, що вона сама зогнила зсередини. Потім він почав кричати щось про вічну темряву, дерево, риб, воду і білу королеву. А ще Андрій постійно кликав якогось Гіласа, вставляючи між прокльонами, лайками і страшними пророцтвами жалісливо-плаксиве «Чуєш, Гіласе?», «Де ти, Гіласе?», «Я іду до тебе, Гіласе» або просто монотонно-мантричне «Гіласе, Гіласе, Гіласе!». І так увесь час.

18

(...Non ultra audeas, serpens callidissime, decipere humanum genus, Dei Ecclesiam persequi, ac Dei electos excutere et cribrare sicut triticum...)

Прокинься!

По тебе прийшов сатир!

Прокинься!

Слухай... Та пісня — остання. Голос її — крізь пальці втікає. Німфо... Куди ж ти? У хвилі...Потік лісовий — тремтить. Геракле, на поміч! Хутко! Той дуб — золотиться руно. Apec замовкає, Медея співає. І хвилі — так ніжно — хлюп-хлюп...

(...cui in magna tua superbia te similem haberi adhuc praesumis...)

Далеко, за деревом — сонце.

Старий священик дрімає. Вмер? Вже й церква упала. Хрести. Тут тільки хрести. Могили. Ступає між ними. Сам. Земля розповзається. Мертві кістки. І руки тендітні — ці пальчики, пальчики, ключики срібні — звиваються зміями! І ти, Гіласе, з нею. Бездонна, безкрая — то наша Ліліт. І плюскіт солоний. Нещасний... У морі? Ліліт поміж рибами... Риба-Ліліт! Чуєш? Зворушливо хвилі — хлюп-хлюп!

Ключики, ключики... Пальці торкати...

А може...

Не треба!

Заткніть йому рота! Слова — мов гадюки: він Гіласа вб’є! Священик-диявол! Із рота — отрута! Бридкий, ненаситний єврей!

І очі у неї... Ти, Кіро, здуріла? Продалася? Душу і тіло — йому? Старому, сліпому, ще й з патлами сивими — він краде щоночі усі твої сили, і п’є твою кров, виїдає наживо — а потім говорить «Будьмо уважні!»! Він — демон, він — зло, що у темряву вірить, він хоче усе твоє — голос і шкіру, руки і ноги, губи і очі... Це він мене прокляв чи, може, зурочив, це у нього змія затаїлась у пам’яті — щось жахливе і темне, пов’язане з мамою, татом і, Кіро, твоєю бабусею... Він усе нам розкаже, якщо примусити... Він усе нам розкаже, всю правду вилиє... А слова — як вода: мене душить хвилями, бо вода густа і масна на дотик... Я падаю, падаю, падаю в воду — там темно і слизько, страшно і холодно. Ці риби з людськими очима і головами, ця біла жона, що торкнулась Гіласа — він її називає «Ваша світлосте», він її називає «Моя пані» (щось дуже знайоме виходить із пам’яті). Котилася торба з високого горба, а у торбі — ключ, а у торбі — кобра, а у торбі — кінець, а у торбі — початок, а у торбі — таке, що хочеш кричати, а у торбі — смерть, а у торбі — хаос, а у торбі — реверс, у торбі — аверс, а у торбі все — догори ногами, а у торбі ліве — насправді праве, а у торбі чорне — насправді біле, а у торбі вовк у людському тілі, а у торбі — корінь, у торбі — дерево, а у торбі — світло, у торбі — темрява... А у торбі — ти, а у тобі — голос, щось тонке і гостре, що вростає в совість, а у торбі — кров у пелюстках макових, а у торбі — небо, розкреслене знаками, а у торбі — корінь, у торбі — дерево, і його підгризають вовки і демони, і розмножують страх, виїдають світло.

Скоро мертвий відчинить іржаву клітку, — не людина, не демон і не перевертень, і усе це поглине бездонна темрява. Той, хто ловить у руки грозу і блискавку, перетягне на себе вогонь і вистріли; але смерть забере собі іншого брата, у якого — характер до болю татовий і ще щось є спільне в лиці та імені; всі вони, всі вони будуть звільнені — ті, що впадуть від вогню залізного, ті, кого будуть пекти і різати; ті, кого вкриє водою темною; всіх їх поглине одвічна темрява; всі вони підуть один за одним — де птах не літає і сонце не сходить... І так має бути, і так воно стане... Аж поки не підуть усі до останнього...

(Imperat tibi Deus Pater!..)

Я уб’ю тебе, гаде! Заткніть йому роті Проклинаю тебе — із найвищих висот, з найтемніших боліт і з найглибших глибин хай піднімуться мертві з своїх домовин і по тебе прийдуть! За невинність, за кров, за кожнісіньке сказане, зраджене слово, що послане нібито звідкись згори, я наказую, чуєш?! Проклятий, умри!!!

(...imperat tibi Deus Filius...)

НЕ ВРЯТУЄ, ГАДЮКО! ТЕБЕ ЗАДУШУ!

НЕЗАХИЩЕНЕ ГОРЛО ТВОЄ РОЗКУШУ,

ЯК ГОРІХ!

(ТРИМАЙТЕ ЙОГО, ТРИМАЙТЕ!!!

РУКИ!!! РУКИ! НЕ ДИВІТЬСЯ В ОЧІ!!! АНДРІЮ, АНДРІЮ! ЦЕ НЕ ТИ!!!)

І-ГА-ГА! І-ГА-ГА!

КІСТЯНА МОЯ НОГА!

ТВОЄ ГОРЛО ПРОСТРОМЛЮ!

ТВОЄ ЛИЧКО ОБПЛЮЮ!

А ТЬФУ НА ТЕБЕ! А ЩОБ ТЕБЕ!!! А ТЬФУ! А ТЬФУ! А...

(...imperat tibi Deus Spiritus Sanctus...)

А ТЬФУ! А ТЬФУ! ГА-ГА-ГА! НЕ ВРЯТУЄ! НЕ ВРЯТУЄ! ГА-ГА-ГА! УБ’Ю! ЗАРІЖУ! ЗАДУШУ! ЗА...

Хором:

(IMPERAT TIBI MAJESTAS CHRISTI, AETERNUM DEI VERBUM, CARO FACTUM...)

А ЗАРАЗ БУДЕ СМЕ-Е-Е-ЕРТЬ!!!

(ERGO, DRAGO MALEDICTE ET OMNIS LEGIO DIABOLICA, ADJURAMUS ТЕ PER DEUM...)

Я ТЕБЕ БАЧУ! Я ТЕБЕ ЧУЮ! КРОВ ПОГАНА! СМЕ-Е-ЕРТЬ!

(...VIVIUM, PER DEUM...)

ВИП’Ю!!! СЕРЦЕ ВИРВУ!!! КРОВ ВИП’Ю!!! СЕРЦЕ ВИРВУ!!! ВИП’Ю... ВИРВУ!!! Вип’ю...! Вирву!.. Вип’ю... Вирву... Ви...

(...VERUM, PER DEUM...)

П’ю... Ви... Рву...

(...SANCTUM, PER DEUM...)

П’ю... Рву...

(VADE, SATANA!!!)

Воду із річки... Квіти на лузі...

(Sanctus, Sanctus, Sanctus...)

Ага. Водичка. Хлюп-хлюп. Квіточки. Нюх-нюх. Нюх. Квіточки. Кольоровенькі... Нюх-нюх... нюх... пххх... пхх... апп... апп... апчхи-и-и!!

(Amen.)

А голос читає. Тишу. Книга під ним — стара. Загублена правда, німі письмена. Шепоче крикливо беззубим ротом. Язик все ворушиться, мокрий (зміїний?). І тиша слизька виповзає з глибин. Вода у вухах. Й озерні змії. Холодні рибини повз нього пливуть голічерева, мацають тіло. Губами торкають. Нестерпно бридкі. Очі банькаті — мутні і мулькі. Слизом покриті. У риб катаракта. Риби — як світ — старі. Риби — як ти— сліпі.

19

Потім Андрій почав вигицувати гопака (чи що воно за пекельний танець!) — незважаючи на те, що його тримали четверо здоровенних мужиків. Він сичав і гарчав, плювався і пирскав словесною отрутою, скаженів і звивався, немов гадина в руках у хлопчиська. Далі з його рота полились якісь беззмістовні фрази, окремі слова, пересипані багатством найдивовижніших звуків. До писку, плачу, гарчання і кукурікання додалося вороняче каркання, потім — зміїне сичання, а в кінці з його грудей вирвався жахливий, пекельний хрип.

Сатир за вікном — регоче. Давайте заграємо реквієм!

Грає. Під галас громів і бренькіт дощу. Шурхіт крапель по листю — музика. Барабани, литаври, тимпани, тамтами — тут і там, шум і гам.

Дзінь-дзень, дзінь-дзень!

Ще живий, а дзвони по тобі... Дивись, і гріб хтось припас у кутку. Чорний, важкий, залізом кований. Дихає важкістю. Твій.

Зачекай, сатире!

Зачекай, Танатосе!

Можна, я помру...

Якось менш пафосно?

Пробуй...

Андрій вигнувся дугою й почав задихатись, очі оскляніли і закотилися кудись в глибину лоба, з рота пішла піна. А тоді він вирячився, немов...

— ...пардон, мужик на унітазі — і вгатився головою об стіну!

Кіра говорила й говорила. Андрій лежав у неї на колінах і дивився на її підборіддя — на його думку, занадто гостре, щоб так безпечно роз’їжджати в допотопних «Волгах» зі священиками. Андрій чомусь подумав, що одного дня, коли Кіра засне і голова упаде їй на груди, підборіддя проб’є їй серце — і воно назавжди зупиниться, так і не розкривши світові усіх своїх таємниць, яких, він був упевнений, там назбиралось чимало.

— Ти можеш їхати трохи повільніше? — гаркнула Кіра на Мирослава, що сидів за кермом, після того, як авто вкотре підстрибнуло на вибоїні, спричинивши зливу «ой-йо-йой» та «ай-я-яй» із вуст Андрія в парі зі священиком. Вано сидів поруч з Мирославом і показував об’їзну дорогу до свого дому, куди вони, зрештою, всі й прямували.

Кіра сказала, що Андрій не може з’явитися перед очима батьків із закривавленою потилицею. Про те, щоб навідатися в лікарню, вона не хотіла й чути.

— Ви уявляєте, до чого це призведе? — сказала дівчина обурено. — Та ні, не уявляєте! Бо коли б мали розум у тих своїх порожніх довбешках, то не говорили б таких дурниць!

Порожні довбешки адресувались розлюченому Мирославові і переляканому Вано. Мирослав досі сердився через розбитий ноутбук, незважаючи на те, що Андрій пообіцяв оплатити ремонт. А от священик боязко тремтів на сидінні, тримаючись за сиву голову.

— Благаю тебе... Не жени так... Ой-ой, моя голова! Ой... — Вано дивився на дорогу широко розплющеними очима. Він був блідий, як смерть.

— Як ви всі вже задовбали зі своїми макітрами! — процідив крізь зуби Мирослав, але швидкість зрештою збавив.

А Кіра продовжувала говорити з Андрієм.

— Я глянула тобі в очі... Ти розумієш, що це означає — в таку мить зазирнути людині в очі? — Кіра скуйовдила йому чуба і на хвилину задумалась. — Немає нічого гіршого! Повір, я уже бачила цю пустоту, цю порожнечу! Мені було страшно, коли я вхопила тебе за волосся і закричала «Дивися на мене!». Та й ти не хотів! Ти гиготів і кривлявся, пирскав слиною і намагався вкусити мене за палець! Ти робив все, що завгодно, тільки щоб не дозволити мені зазирнути тобі в очі, бо ти вже знав, що я все зрозуміла! Ти знав!

— Що зрозуміла? — запитав Андрій, намагаючись припіднятися.

— Правду! — відповіла Кіра, притискаючи хлопця до своїх колін. — Щось пішло не так, я це бачила! Цей твій демон — це не був демон, це був... А втім, мені треба було переконатись. І коли ти розплющив очі й нарешті глянув на мене, я зрозуміла, що не помилилася. Я чекала пустоти, порожнечі, болю, страху і дикої ненависті. Я чекала погляду — пустого, страшного, чужого, демонічного, затуманеного, відсутнього, божевільного, зміїного. Але ж ні! Все, що я там побачила, були твої очі — саме твої, трохи збентежені, але розумні, тверезі, нічим не затуманені очі. Очі здорової людини, котра перебуває при своєму розумі. І тоді я по-справжньому злякалася...

Кіра зробила паузу, набрала в груди якомога більше повітря — і продовжила:

— Я зрозуміла: якщо їх не зупинити, то вони тебе вб’ють. Ненароком, самі цього не бажаючи. Я закричала «Досить!», та мене ніхто не почув. Вано був у екстазі, він упивався своїм читанням. Та що там — упивався. Здається, молитва так забила йому баки, що він забув про все на світі. Дячки укупі з Мирославом гарчали і скиглили, насідаючи на тебе, мов зграя вовків на загнаного оленя. Треба було щось робити, я це бачила, бо, схоже, тільки я одна не втратила голову на цьому божевільному дійстві. Я закричала ще дужче, загорланила, засвистіла, але толку було мало. Вано продовжував читати, в тебе почались конвульсії, дячки подуріли. На мить мені здалось, що я опинилась в безвиході, та тут щось блиснуло у світлі свічок — і я побачила порятунок. Вихопивши кадило із рук одного з дячків, замахнулась на Вано. Удар, на щастя, був не надто сильний (сам розумієш, що в іншому випадку ми б зараз тут не їхали), але достатній, щоб вирубати його на деякий час. Ти трохи заспокоївся — і, здається, почав приходити до тями. Принаймні я так спочатку подумала і тому звеліла дячкам дати тобі спокій. Та дарма! Ти зненацька підскочив і почав бігати по церкві, немов собака, що зірвався з ланцюга. Та тільки собака, буває, побігає-побігає, погавкає, полякає людей, а тоді заспокоюється і йде спати. А ти почав стрибати туди-сюди, розкидати статуетки святих, ламати підсвічники, плювати на ікони і проклинати, проклинати, проклинати! Потім зацідив у око дякові, що поставив тобі підніжку. Далі ледь не відгриз вухо одній зі статуй. Мармурових статуй, мар-му-ро-вих! Так-так, я б радила тобі перевірити, чи на місці всі зуби. Тоді ти кинувся до Вано, схопив за ноги — і почав волочити по підлозі, наспівуючи при цьому якусь божевільну пісеньку про сатирів і відьомські танці.

20

Барабани, литаври, тимпани, тамтами — тут і там, шум і гамі Раз-два, раз-два! Вліво, вправо! Тут, там! В танець давайте! Місяць повніє! В танець шалений — сонце зійшло! Місяця очі — танцювати хочем! Нуж-бо, давайте! Трам-та-ра-рам!

Знову грає сатир. І голоси чути. Привиди співають? Русалки ? Духи ?

Іди за ними, Гіласе! Іди, іди! До темного лісу, на танець відьомський... До гнилі болотної — в білі обійми... Де птах не літає... Де сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить...

На тихі води...

Іди... Іди...

21

Кіра затихла.

— П...пробачте, то був не я! — тихенько сказав Андрій, звертаючись до потилиці священика.

— Все гаразд, хлопче! — відповів Вано, не оглядаючись.

А Кіра продовжувала:

— Я злякалась, що ти щось витвориш. Бо як би там не було і що б не говорив твій погляд, ти все одно поводився, мов божевільний.

— Одержимий! — виправив Вано, все ще не повертаючи голови.

— Одержимий... Так-от, треба було щось робити. Хлопці бігали туди-сюди, не в змозі тебе зупинити. Мирослав лаявся, проклинаючи і тебе, і свій ноутбук. Я намагалась з тобою поговорити, та з цього так нічого й не вийшло, бо ти тільки слинився і шкірив зуби, ніби звір, загнаний в пастку. Хоча... Так воно й було, певною мірою. Я думала, думала... Та часу було обмаль. Зрештою, ти уже всім добряче набрид. Я схопила кадило (воно досі валялося на підлозі) — і вирубала тебе. Щоправда, тобі пощастило значно менше, ніж Вано, бо я трохи перестаралася з ударом...

— Хм... Навіть не знаю, що сказати! — видихнув Андрій. — А що трапилося з цим так званим демоном?

Кіра посерйознішала і принишкла. В ту ж мить Вано обернувся до них, переборюючи біль у голові, і відповів замість дівчини:

— А не було ніякого демона, друже! Той демон — ти сам!

— Тобто? Що... Що ви маєте на увазі? — Андрія здивувало почуте.

— Той демон — ти сам! — прошепотіла Кіра, погладжуючи його по голові. — Як таке може бути, не знаю... Ніхто не знає... Хіба що моя бабуся. Але вона зараз далеко. Дуже далеко...

Кіра дивилась кудись у безвість.

— Ми ледь не вбили тебе. Через власну дурість. Знаєш, щось у тобі є таке... Чуже... Далеке... Мертве. Ми ледь не вбили тебе, виганяючи демона. І нікому навіть на думку не спало, що ти сам можеш бути цим демоном!

— Я нічого не втямив, але дідько з ним! — сказав Андрій. — Що мені тепер робити? Таке взагалі часто буває?

— В моїй практиці — вперше! — сказав Вано, запалюючи цигарку. — А я за свій вік перебачив немало, можеш мені повірити...

Священик замовк.

— Не бійся, чувак, ми тебе не залишимо! — прошепотіла Кіра. — Все буде добре. Обіцяю.

Вони їхали по ранкових вулицях, розлякуючи самотніх перехожих, які то тут, то там вигулькували з-за будинків, ховаючись під велетенськими чорними парасолями. Іноді назустріч вибігала зграя собак, іноді — хмара вороння стривожено здіймалась в повітря, переповнюючи тишу обуреним, пекельним карканням. Дощ моросів з небес, безконечними нитками пришиваючи до себе порожні вулиці. Де-не-де з похмурих вікон визирали блакитні клаптики телеекранів.

А потім надворі похолоднішало — і хмари розродилися снігом. Спостерігаючи за танцем білих, холодних метеликів, Андрій відчув якесь умиротворення на душі. Колеса м’яко шелестіли по вологому асфальту, Кірина рука заспокійливо бавилась із його волоссям. Навіть Мирослав — і той нарешті вгамувався. З його навушників, що висіли на шиї, долинали ледь чутні звуки волинки. Насолоджуючись мовчанкою, Андрій задрімав.

22

Високо в горах, де птах не літає і сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить.

Безглузда пісенька, правда?

Дивне плетиво снів і звуків — дні, яких ніколи не було, люди, яких ніколи не бачив, спогади, які так і не стали життям.

Сніг шелестів і шелестів, шелестів і шелестів, опускався згори безконечними засохлими крилами. Здавалося, мільйони комах знайшли свою смерть десь у піднебессі, попід хмарами, і, попечені сонцем, зів’яли і мертво посипались додолу холодними, блідими пелюстками. Сніг кружляв над головою і погрожував застелити очі, він був скрізь і в кожному, бо навіть людські обличчя — і ті, здавалося, були наповнені ним, наче паперові мішки сміттям. Сніг опускався згори, застеляв думки, серця і душі, гасив вогонь, приховував спогади. Він мерехтів і сміявся, а разом з ним сміялися й голодні очі, і зашкарублі серця, і діти, і скелі, і всі-всі-всі, кого він тут не вписав із різних причин, чи то не пам’ятаючи їхніх імен, чи то просто не бажаючи вписувати.

Пейзаж — типово кокакольний («Наб-ли-жа-єть-ся-свя-то...» — пам’ятаєте?), не вистачає тільки поїзда, отого червоного, з велетенськими сяючими очима і стиглими вишнями-вагонами. Діти кричать-галасують — далеко десь, не видно їх зовсім, як не вглядайся у темряву. Хоча ні, це йому здається, усе йому здається, їх насправді немає, і його немає. Гірлянди виблискують — мільйони, міріади гірлянд: сіяють, мережать око холодним, мерехтливо-настирливим бринінням, будоражать спокій і повітря, мільярдами холодних очей втискаються в густу порожнечу.

А сніг падає і падає, падає і падає з приглушеним шелестом...

Гори небо підпирають, гори небо продирають, гори хмари розбивають, гори сонце вигризають...

О!

— Що, перепрошую? — сонно озивається Кіра.

— Кажу «о»! — відповідає Андрій, не в змозі придумати нічого розумнішого. — Знаєш, «о»! Як «ого», тільки «о».

Холодно і хочеться спати. Йому завжди хочеться спати. Навіть уві сні.

Андрій боїться засинати. Його страх липкий і огидний на дотик. У страху порожні очі й здоровенні вуха — знаєте, як у того вовка з казки. Люди зазвичай бояться вовчих зубів, а його лякають вуха. Бо зуби — це просто деталь гардеробу. А от вуха — ні. Вони вміють виловлювати тишу. І полювати на зайців.

Кіро, ти любиш зайців?

— Авжеж. Якщо ти ніколи не їхав зайцем у переповненому вагоні — ти багато втратив! — сміється Кіра і дістає цигарку.

— Не кури... Це шкідливо для здоров’я! — каже Андрій, щоб уникнути незручної паузи в розмові.

— Ще чого! — бурчить Кіра. — Салют незайманим! Ого!

Вона зненацька підстрибує на сидінні і хапає його за руку.

— Ти ба! — каже вона, придивляючись. — Кайф! Давно таких не бачила! Чувак! Ну в тебе й демони! Якби я була художником, я б їх намалювала! Але я не вмію малювати. Хіба, якщо захочеш, то на скрипці зіграю. А ти будеш думати, що це присвячено твоїм демонам. Ну як тобі таке? Підходить?

— Той демон — ти сам! — шепоче вона опісля, погладжуючи його по голові. — Як таке може бути, не знаю... Ніхто не знає... Хіба що моя бабуся. Але вона зараз далеко. Дуже далеко. Знаєш, так далеко, що навіть не в змозі завадити мені тебе намалювати. Тобто зіграти. Коротше, ти зрозумів.

Андрій визирає в вікно — і бачить...

Серпневий вечір. Шелест вітру і божевільне сюрчання цвіркунів у пожухлих травах. Червоні макові чашечки горнуться до землі обабіч колій. Пронизливо сині сльози волошок вологим сумом стікають до ніг. Пахне травою і квітами, польовим духом волі і димом далеких багать. Скоро сонце сховається в глибинах чорного океану — і прозоре надвечір’я окутає землю синюватим серпанком сутінків.

— Серпневі демони пахнуть димом! — каже Кіра. — І прокуреними потягами зі старими, оббитими дерматином вагонами.

Дим доторкається до вух і волосся — якісь похмурі мужики курять у тамбурах... І студенти курять у тамбурах, розпиваючи вино, і божевільно щиро сміються.

Ми в небі — і на землі, ми в сонці — і під місяцем. Ми любимо життя, ми любимо одне одного, ми любимо, любимо, любимо... І так до безконечності, як мантра... Любимо... Бо ми — мантра. Любимо. Бо ми — любов.

Світло тьмянішає. Ліхтарі гаснуть, переповнені димом. Вітром пахне трава. Під небом, тим високим зоряним небом — самотня застигла постать, розчепірила руки над туманом і волоссям зачепилася за зірки. Роса лоскоче босі ноги, кусає за п’яти, виловлює душу. Їй добре. Вона спіймала мелодію.

Волошки гойдаються в обіймах нічного вітру. Ніч мерехтить на срібних росянистих перлах. Кіро, дивися, як зелено! Ти бачиш, як зелено? Калатають дзвони, гойдаються зачумлені озера... Давай сядемо в човен — і попливемо туди, де птах не літає і сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить.

Десь далеко за туманом заливаються болем останні волинки (як же його звали? не згадати ніяк)... Вони тримають у собі правду (як же...? як же...? забув?), а правда ця — в тому, що я більше не хочу іти з тобою до кінця! Ти чуєш (згадав!), Гіласе? Я втомився блукати в тумані. Ти чуєш, Гіласе (Гіласе, Гіласе, мій любий друже Гіласе), я втомився! Я хочу на волю!

Так, я хочу на волю. І ти хочеш на волю. Всі ми хочемо на волю. Тому дай мені нарешті спокій, Гіласе! Я втомився... Я хочу жити.

Кіро, Кіро, моя ненормальна, божевільна Кіро! Салют незайманим і чувак, ти куриш! О! Знаєш, «о» — це як «ого», тільки «о», коротше, ти мене зрозуміла! Ти мене завжди розумієш, Кіро! Бо ми з тобою — це «о», це двоє придурків, що навчилися слухати музику дощу і вітру.

Ми в небі — і на землі, ми в сонці — і під місяцем. Ми любимо життя, ми любимо одне одного, ми любимо, любимо, любимо... І так до безконечності, як мантра... Любимо... Бо ми — мантра. Любимо. Бо ми — любов.

Ми теж уміємо плакати. І часто плачемо на зорі. Не від болю. Від щастя. Як же це гарно — жити і усвідомлювати, що живеш! Просто жити, воскреснути з мертвих, наче той ваш бог, про якого ви давним-давно уже забули. Ви б хотіли жити? Ні? А жаль...

— А жаль, — видихає Кіра і викидає цигарку. — Дуже жаль! Якщо ти ніколи не їхав зайцем у переповненому вагоні — ти багато втратив! Так, Вано, ти багато втратив!

Вона зиркнула на Андрія.

— О, наш сплюх нарешті прокинувся! — вона жартівливо вщипнула його за ніс. — А я саме збиралась збігати додому за ліками для тебе. Бач, в моєму районі зараз ремонт доріг, тому вранці там страшні пробки. Так що... Вставай давай і звільни нарешті мої ноги!

Кіра почекала, поки він забере голову з її колін, і відчинила дверцята машини.

— Побудь поки-що у Вано, добре? Я швиденько!

І вона ніжно цмокнула його в щоку.

— Як спалось? — весело спитав священик після того, як Кіра пішла.

— Здається, добре! — відповів Андрій, уважно придивляючись до в’язки ключів у бардачку. — Слухай, звідки у тебе ЦЕ?

Він показав на срібний ключ, голівку якого обплітала мініатюрна змійка, що кусала себе за хвіст.

23 За чотирнадцять років до цього. Жовтень, 1996 року.

Двоє хлопчиків сиділи на траві, притискаючи до грудей саморобні луки. У їхніх радісних очах палахкотів мисливський азарт. Здається, вони щойно вполювали страшного дракона. Байдуже, що це сталося тільки в їхній уяві.

— А давай побіжимо до озера! — сказав Юрко Андрієві. — Пограємося в давню Грецію. Ти будеш Гераклом, а я — Гіласом! А біла жінка — наядою.

— Не хочу в Грецію, хочу в хованки! — запротестував Андрій.

— Ні, в Грецію! — вперся Юрко.

— Хованки! — ображено закопилив губу Андрій.

В Юрка на віях затремтіли сльози.

— Ну добре, давай так, щоб і тобі, і мені. Пограємось в хованки у Давній Греції!

— Давай! — зрадів Юрко. Сльози одразу висохли.

Андрій дістав із шафи паперовий згорток зі своїм плащем із лев’ячої шкури, за який правив старий дідусів кожух із овечої вовни. Звичайно, як і годиться справжньому героєві, Андрій здобув його в нерівній битві з Немейським левом — розгніваною бабусею, що збиралася спалити кожух після того, як знайшла у рукаві справжнісіньке мишаче гніздо.

Вони вийшли надвір і майже одразу пірнули в зарості ялинника. Бабусина хата стояла на околиці села, біля самого лісу. Десь у хащах зловісно ухнула сова. Тріск гілок під ногами змусив маленькі сердечка сховатися в п’ятки. А тоді з-за хмари визирнув місяць — і вихопив з темряви щось тонке і блискуче, що висіло на шиї одного з хлопчиків — срібний ключ.

Це був їх спільний медальйон — подарунок мами. Вони носили його по черзі, як перстень влади. Очевидно, сьогодні була черга Юрка носити прикрасу.

Десь через півгодини перед їхніми очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій і Юрко побігли туди — і опинилися на пологому березі, встеленому сірим сухим бадиллям. Земля під ногами неприємно зачавкала — і вони побачили, як сліди їхніх ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше — болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і засохлі пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Від них линув по-осінньому солодкавий запах гнилизни.

— А хто буде жмуритись? — поцікавився Юрко.

— Зараз побачимо! — відповів Андрій. — Треба, щоб було по-справедливому!

І він почав читати лічилочку, якої навчився від батька.

Лічилка вказала на Андрія. Юрко засміявся і радісно заплескав у долоні.

— Відвернись до дерева, Геракле! Або давай я краще накину на тебе твій немейський плащ! — сказав Юрко і, піднявши з землі кожух, нап’ялив його на голову братові.

— Не підглядати! — застеріг його Юрко.

— Та ж не буду, звісно! А тепер, Гіласе... — почав Андрій з плащем на голові, та не договорив, бо до нього долинув приглушений тупіт ніг. — Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?

Він хотів сказати Юркові, щоб той не ліз у воду, але було пізно: за братом вже і слід прохолов.

— Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму... Так що... Раз-два-три-чотири-п’ять, я іду тебе шукать!

Він пірнув у хащі і зазирнув за кожне більш-менш пристойне дерево. Звичайно, Гіласа-Юрка там не було. Брат був майстер ховатися. Минулого разу Андрій шукав його дві години і знайшов під трав’яним настилом.

«Треба біля берега подивитись, там трава густіша», — подумав Андрій і пішов уздовж озера.

В цей час десь неподалік почувся тихесенький плюскіт води.

Андрій здивовано прислухався.

Через кілька хвилин плюскіт повторився. І цього разу — уже значно ближче.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій побачив, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже все озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопчик продовжував стояти і дивитися, хоча в його серце повільно закрадався справжній жах.

А тоді він побачив свого брата. У воді. Той безпорадно борсався біля самого берега. Мабуть, посковзнувся і впав у озеро. На щастя, переляканий Андрій не розгубився, і, тримаючись однією рукою за гілку, іншою спробував ухопити брата за барки. Але брат був важкий і одразу же вислизнув, тільки медальйон залишився в руці. Тоді Андрій став на край кожуха і скинув у воду один з рукавів.

— Тримайся! — крикнув він якраз в той момент, коли Юрко вперше булькнув під воду. Через дві секунди голова хлопчика знову з’явилась над поверхнею озера і він перелякано закричав.

— Не хочу до діда, чуєш? Не віддавай мене дідові і дяді Ігор...кахи-кахи!

Юркові очі божевільно витріщились, а рот відкрився, не в змозі заковтнути свіжого повітря. Здається, йому в горло потрапила вода.

— Хапайся за рукав! — крикнув Андрій, відчуваючи, що сам починає з’їжджати в озеро.

А тоді...

Що він побачив тоді, Андрій так і не зрозумів. А згодом відчув, що навіть не впевнений, чи взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить із його горла вирвався дикий, нелюдський вереск жаху, що скував усе тіло. Неймовірними зусиллями Андрій прибрав до рук контроль над собою, зістрибнув з мокрого кожуха і щодуху кинувся бігти — подалі від озера, у бік села.

Він бачив, як чорні хвилі затремтіли — і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

Ходи до мене, хлопчику! У нас тут різдво: риб’ячий король народився! Ходи сюди, принесемо йому разом дари!

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій згадав, як бабуся розповідала, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті. А ще вона казала, що коли тобі стане дуже страшно, треба заплющити очі і сказати: «Це сон!».

Я ж чекаю на тебе, чуєш? Давно уже чекаю... Я обійму тебе, заколишу... Віднесу у тихе плесо... Там ти заснеш, там ти спочинеш...

— Відчепися! — сказав Андрій. — Не обманюй мене! Я знаю, ти всього лише сон...

«Сон... Сон... — стривожено плюскотіли хвилі. — Давай попливемо зі мною... Далеко-далеко. Туди, де птах не літає і сонце не сходить...»

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.

Холодна і мертва.

Рука. Пекельна рука.

Андрій щодуху біг по стежці, боячись побачити того (чи ту), кому ця рука належала. Здається, він відчував, як безшумно ступає за ним невидима сила, як крадеться навшпиньки, мов пливе повітрям, вслід за його промоклим від поту розпашілим тілом.

Він не пам’ятає, як добіг додому. Пригадує тільки, що ніяк не міг відчинити хвіртку, бо щось сталось із замком.

А тоді над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.

Вітру.

(Ага!)

Позаду нього хтось стояв.

Стояло.

Стояли.

Він-вона-воно знаходилися за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.

Він-вона-воно чекали.

Когось.

Чогось.

Ба ні.

Когось і чогось.

Бі-лі хо-ло-дні ру-ки!..

Смерті.

Вони чекали його смерті.

(Тільки не оглядайся! Нізащо не оглядайся!)

А воно наближалося. Мить, ще мить — і не буде більше нічого. Залишиться тільки відчуття неймовірного...

— АААААААААААААААААААААААААААААА!!!!!(жаху).

Так, це був крик всепоглинаючого, всесильного, всестрахітливого, всепекельного і всежахливого (пробачте за тавтологію) жаху. Він вирвався з Андрієвих грудей, не в змозі більше опиратись отруйній правді, що от-от мала змусити його замовкнути на віки вічні...

(амінь).

— ....АААААААА!!!

— ...Андрію!

— АААААА!!!

Він падає і падає кудись у ніч.

— ...прокинься, чуєш? Хлопчику мій! Синочку!

...падає і падає...

Кудись у чорні пекельні глибини...

Де птах не літає, де сонце не сходить (трава не співає і день не надходить).

Де чорні леза й мертве павутиння...

(лечу, лечу, лечу, лечу...)

На тихі зорі та ясні води.

У чорні води.

— Води!!!

Плюскіт. Мовчання. Темрява. Холод...д-д... ...д-д-дикий вереск. Мокро. Щось сліпуче вдаряє в очі. Над ним стоїть перелякана мама. Вона щодуху трусить його за плечі, поки батько присвітлює ліхтарем. Обличчя мами бліде й нажахане.

— Андрію, де Юрко?!

— Юрко... Юрко там... Його взяла... Біла жінка... Наяда... У Андрія раптом пересихає в горлі і він не може сказати ні слова. Мама хапає його за руку і пробує розтиснути маленький кулачок. Від несподіванки вона перелякано скрикує, бо бачить на долоні срібний ключ з обірваним ланцюжком.

Вона знає, що сьогодні Юркова черга носити прикрасу.

24

— М-да... Здається, я... шокований. Чорт, та я, чесно кажучи, навіть не знаю, як реагувати на це!

Андрій сидів, обхопивши руками голову, і спантеличено погойдувався на стільці. Він сподівався чого завгодно, але до ТАКОЇ правди доля його не готувала.

Виявляється, у нього є брат. Тобто... був брат. Брат-близнюк, Юрко, точна Андрієва копія, котрої не стало рівно чотирнадцять років тому. Бо його забрала вода, як дідуся і дядька Ігоря.

Але як він міг цього не пам’ятати?

(З Андрієм теж було щось негаразд. Відколи сталася біда, він часто прокидався вночі і просив зашторити вікно. Йому здавалось, що там хтось ходить. Якась біла жінка. Звичайно, йому це снилось. І в цьому не було нічого дивного, бо хлопчик пережив стрес. Ліра збиралася зайнятися хлопцем після того, як оклигає Оля. І вона справді це зробила. Так, було нелегко, бо чудодійна люлька — це та річ, яку можна давати дитині. Але Ліра була майстром своєї справи. Недарма вона стільки років вивчала гіпнотичні техніки і таємничі властивості трав. Ліра звеліла батькам близнюків позбутися всього, що нагадувало про Юрка, включно зі спільними іграшками та фотографіями, і навіть сама прослідкувала, щоб нічого не пропустити.

Та, на жаль, без побічних ефектів не обійшлось. Якщо до цього часу близнюки розвивалися майже блискавично, вміли не лише читати, але й розв’язувати задачки на три дії, розумово випереджаючи навіть восьмирічних дітлахів, то після Ліриних маніпуляцій мозок Андрія різко загальмував. Те, що раніше давалося йому з легкістю, тепер вимагало значних зусиль. Батьки сподівались, що він оговтається і знову стане таким, як раніше, але помилились, бо хлопчикові диво-здібності вмерли разом із братом. Точніше, з пам’яттю про нього.

Хоча ні, не вмерли, а, мабуть, заснули, заморозились. Бо інакше вони навряд чи повернулися б після того, як Андрія добряче шарахнуло блискавкою. І навряд чи йому тепер допікали б ці страшні видіння з мертвим Юрком-Гіласом — з тим самим Юрком-Гіласом, що приходив у його сон і чиє обличчя ніяк не вдавалося запам’ятати. З тим самим юнаком у зеленому плащі, якого Андрій, здавалося, знає усе життя. З тим самим юнаком, чиї риси увесь час розпливалися, стиралися із голови, наче вранішній туман під яскравим сонцем, скільки б він не намагався втримати його у своїй пам’яті. З тим самим юнаком, що був його демоном. З тим самим юнаком, що був Андрієм, точніше, живу Андрієвій підсвідомості, потрохи виїдаючи його розум зсередини).

25

Вано був спантеличений не менше, ніж Андрій. Ключ дістався йому від хлопчика, якого священик ненадовго погодився прихистити чотирнадцять років тому. Хлопчика, якого до нього привезла Ліра, звелівши забрати ключ і сховати так, щоб той ніколи його не знайшов. Хлопчика, чия мама злягла на кілька тижнів від хвороби, не в силах пережити страшну втрату другої дитини.

Чому Ліра не сказала, що цей хлопчик — син його зрадливої коханої Ольги? Тієї самої Ольги, через яку він ледь не покінчив самогубством? Тієї самої Ольги, що проміняла його — повільного буквогриза Ванічку — на безвідповідального волоцюгу в червоній куртці Олега?

26

— Ти — і моя мама? Вухам своїм не вірю! — ошелешено сказав Андрій згодом, дивлячись у кудись у пустоту. — Як... Як це? Мій тато відбив у тебе мою маму?

Вано промовчав.

— Навіть не знаю, що мене приголомшило більше: чи то те, що в мене був брат, чи те, що моя мама ледь не стала дружиною такого...кхм...екзорциста. Чорт... Якого біса світ такий тісний?

— Тісний,— замислено погодився Вано. — Значить, так мало бути. Ти мав сам знайти відповідь, повернувшись на початок історії. Бач, коло замкнулося. Змія вхопила себе за хвіст.

Він взяв в’язку з ключами і відчепив «змійку».

— Бери, це твоє! — сказав Вано, простягаючи її Андрієві. — Ти уже й так знаєш всю правду, а отже, тримати це в себе більше немає сенсу.

Андрій взяв ключ і міцно стиснув його в долоні.

— Тепер ти мене відпустиш, Гіласе? — запитав він у когось самими лише губами.